АРАТТА: У ДЖЕРЕЛ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ЄВРАЗІЇ

обличчя якої виливає сяйво.

Із шумерської поеми ІІІ тис. до н.е.
"Энмеркар і верховний жрець Аратти"

Прийнято думати, що арії заклали основу індоєвропейської цивілізації. Але це не так. Тому що п'ять арійських племен, що достигнули Інду з долин Дніпра, Дону, Кубані, Волги, Уралу нарекли свою нову батьківщину Бхаратой - "Божественної Аратой"; є в Індії і провінція Арата. Усе це - на честь прекрасної країни, що породила також шумерську Аратту, іранську Аратту-Арту, этрусскую Артану, давньоруську Арту-Арсанию, легендарний грецький Ортополіс і донині існуючу українську Артаплот. Це усі спадкоємці дійсно найдавнішої у світі цивілізації (державності), традиція якої збереглася в Бхараті-Індіі.

З доіндійских Аратт, "кочувавших" з кінця VІІ тис. до н.е. центрів індоєвропейського світу, щонайкраще відома шумерська, зіставлена недавно одним з українських археологів-трипіллєзнавців з городищем Шахри-Сотхе (на кордоні Ірану й Афганістану).

Дана Аратта в низов'ях р.Хильмунд являла собою уру (аналог майбутніх давньогрецьких полісів і давньоруських "міст і весей") (Порівняйте з урочищами Присамарських степів). Здавна вихідці з цієї Аратти заснували відомий шумерський Урук, верховний жрець якого Энмеркар спробував потім через свого колегу з Аратти домагатися підпорядкування колишньої метрополії. Для виконання настільки нечестивого задуму Энмеркар на якийсь час залучив на свій бік Інанну, верховну богиню-покровительку Аратти...

Багато разів носив гонець накази і відмовки від одного до іншого жрецю. Потім пішли обміни дарунками: зерна постраждалої від страшної посухи Аратте на матеріали таі майстрів для облаштованості храму Энліля в Урукі. А там уже Інанна знову звернула лик до своєму зголоднілому народу, зросила дощем полючи і ріки Аратти, улаштувала там свято на честь воскресіння свого улюбленого Думузи... Закінчується ж поема повчанням Энмеркару, що справи варто улагоджувати не війною, а світом.

Є підстави думати, що не тільки Урук, але й інші міста-держави Шумеру виводили себе з Аратти. На найдавніше її місце розташування вказали глиняні таблички з протошумерськими письменами, більш сотні яких знайдено вже в Подунав'ї. Однак найбільшою історико-археологічною сенсацією останнього років стало відкриття московським шумерологом А.Г.Кіфишиним написів Кам'яної Могили в заплаві Молочної (у Мелітополя). Поряд з десятками рядків найдавнішої у світі літопису, учений знайшов також своєрідні географічні карти верхнепалеолітичної і наступної епохи. Анатолій Георгійович висунув наступну концепцію зародження Аратти.

Приблизно до XІІ тис. до н.е., ще в часи розтавання льодовика й існування мамонтів, була сакралізована сприятлива для мисливців територія від Криму до Карпат, від Поділля до Подунавья. Цей квадрат, праобраз аратто-арійської Вари, був розмежований жрецями на зразок "мальтійського хреста": протилежні кінці по черзі ставали те мисливськими угіддями, те заповідними зонами... З цього і почалося становлення "Солнцеподобной" Аратти. З її численних святилищ незабаром виділилася Кам'яна Могила - унікальне, подібне до бджолиних стільників, геологічне утворення: пагорб із пісковикових плит, що утворять незліченні печерки, гроти, навіси. Протягом XІІ-ІІІ тис. до н.е., а місцями і до середини І тис. н.е., вони були навряд чи ні суцільно покриті досить реалістичними зображеннями, символами і приблизно із середини VІІ тис. до н.е. - письменами. А.Г.Кіфішину вдалося розшифрувати календарне позначення 11582 р. до н.е., а також указівки на міфологічні дати початку XX тис. до н.е.

Тим часом, з ІX тис. до н.е. на Близьке Схід, особливо на території "півмісяця родючих земель" уздовж східного узбережжя Середземного і південного узбереж Чорного, Каспійського, Аральськ морів, почалося становлення нового господарсько-культурного типу. На зміну що привласнює (полювання і збирання) усе інтенсивніше упроваджувалося виробляюче господарство (скотарство і землеробство). Розверталася так називана "Велика неолітична революція" (Г.Чайлд), що породила земну цивілізацію (державність).

З початку VІІ тис. до н.е. лідером становлення найдавнішої на Землі цивілізації стає західний край "півмісяця родючих земель", особливо малоазійське поселення ШУ-ЭДЕН-НА-КИ-ДУГ (сучасний Чатал-Гуюк). Англійський археолог Дж.Мелларт розкопав тут, на прабатьківщині індоєвропейських племен, "жрецький квартал", де протягом тисячоріччя було споруджено більш 40 храмів. Вони являли собою досить великі однокімнатні приміщення з вівтарями і настінними зображеннями календарно-зодіакальних сцен; південна стына. на при цьому уподібнювалася білому екрану, що разом з люком у стелі над нею служив для спостережень за кульмінаціями небесних світил.

Інтенсивне землеробство в сукупності з примітивною меліорацією привело до: а) демографічного вибуху і б) засолонцюванню зрошуваних полів. На дану катастрофу наклалась і геокосмічна, обумовлена перепадами сонячної активності і вулканічних вивержень у Середземномор'я... І от, через такі обставини, жреци-правители ШУ-ЭДЕН-НА-КИ-ДУГА ("Руки-закону степу Землі Всеблагий", по розшифровці Кіфішина) близько 6200 р. до н.е. роблять розвідницьку експедицію навколо Чорного моря з метою виявлення районів для розселення. Невідомо, чи обійшла експедиція всі узбережжя, чи побувала й в інших регіонах, однак факт відвідування Кам'яної Могили (Шу-нуна по А.Г.Кіфішину, що открили вищевказаний факт і зробив усі дешифрування, що тут викладаються,) не викликає сумнівів.

До даного відкриття вітчизняні археологи підходили давно і з різних позицій. Ще в 30-і роки В.Н.Даниленко почав розкопки не тільки напівзасипаних гротів Кам'яної Могили, але й одночасного з її святилищами багатошарового поселення біля її. Пізніше дослідник звернув увагу на те, що саме на цьому поселенні вже в VІ тис. до н.е. вперше у світі з'явилася одомашнена велика рогата худоба, а специфічні кам'яні судини мають аналоги лише в Чатал-Гуюкі. Тоді ж, у 60-70-х роках Д.Я.Телєгін у співдружності з антропологами показав співіснування з VІІ тис. до н.е. (якщо не раніш) у низов'ях Дніпра як палеоевропейских нащадків мисливців за мамонтами, північними оленями (згадаємо гіпотетичну Аратту тих далеких часів), так і східно-середземноморських прибульців. О.Н.Бадер припустив (і безрезультатно тоді спробував схилити до цієї думки А.Г.Кіфішина), що серед сотень і тисяч малюнків і знаків Кам'яної Могили чимало подоб шумерським чи ж протошумерським письменам. Однак година відкриття пробив лише в 1994-1996 роках, коли Кифишин, заінтригований автором даної статті і наданими їм публікаціями В.Н.Даниленко і Б.Д.Михайлова (директора музею-заповідника "Кам'яна Могила"), відвідав цей "найвидатніший пам'ятник древнього світу, незмірно переважаючим своїм значенням кожної з донині відомих нам пам'ятників часів становлення земної цивілізації". Тому що тут, обрамляючи найдавніші у світі списки міфічних і легендарних правителів Энліля, Думузи і багатьох інших, уперше розказано про походження сущого...

Мандрівні жреці малоазійського ШУ-ЭДЕН-НА-КИ-ДУГА скопіювали небачені досі письмена (тут же, у придніпровському Шунуне, винайдені) і, повернувши на батьківщину, запам'ятали їх на рельєфі Праматері Сущого (із храму N823/Vm, по Мелларту). Її нинішня радиокарбонная дата - 6200 до н.е. (до Різдва Христова) може вважатися, з відомою часткою умовності, початком всесвітньої цивілізації-державності. Тому що через короткий час у новому, уже не малоазійському, а придунайському центрі індоєвропейських племен, що розселяються, виникає перша у світі держава, що назвалася Араттой. Можливо, на честь більш ранньої (ще не держави, а тільки країни, обжитої мисливцями післяльодникової епохи), згаданої вище.

Писемність придунайської Аратти, уже більш 50 років досліджувана фахівцями Румунії, Болгарії, Угорщини, а тепер і Московії, відкриває перед нами лад, невідомий "історичному матеріалізму" чи марксизму. Спираючи також на археологічні дані, можна судити, що державність Аратти виростала з періоду не "військової", а "священної демократії", коли не воїн, а священнослужитель ("первісний інтелігент") очолював своїх одноплемінників. Крім того, ця держава була не класовим і рабовласницької, а общинно-ієрархічним чи ж "первісно-комуністичним". Не викликає сумнівів, що в Аратте теж були свої труднощі і протиріччя, однак же у фольклорі і священних книгах індоєвропейських народів АРАТТА-БХАРАТА-АРТА-ОРТОПОЛІС-АРТАПЛОТ залишається аналогом Золотого Століття і Божественного Світоустрою

Одночасно з виникненням придунайської "Сонцеподібної країни (хліборобів)" Аратти, набагато більш відомої нині під умовною назвою "археологічна культура Старчево-Кереш", до Шу-нуна (на лівобережжя низов'їв Дніпра) простягнулися родинні "буго-дністровська", "сурсько-дніпровська" і "приазовська" археологічні культури. Це були поки ще бездержавні, первісно-общинні форпости індоєвропейської Аратти. Із середини V тис. до н.е. вони стали базою для переміщення її центра на правобережжя Дніпра, особливо на територію між Бугом, Синюхою і Россю.

З глиняних табличок подунайськой Аратти відомо, що в середині V тис. до н.е. бог земних надр Кулла і богиня степів Гатумдуг (ім'я якої відкриває міфологічний літопис Кам'яної чи Могили Шунуна, "Руки-закону володарки") припинили сварки й об'єдналися проти навали з південно-сходу "воїнів богині Ішхари" (очевидно, предтечи хурритской Ужхари й арійської Ушас). У такий спосіб зміною пануючих археологічних культур і засвідчений приплив у Європу другої значної хвилі індоєвропейських племен з їхньої малоазійської прабатьківщини. Прибульці затвердилися в Подунавье і прилягаючих областях, породивши культури Винча-Лендель, тоді як родинні їм попередники змістилися ближче до Подніпров'я, породивши культури Кукутени-Трипілля (по назвах сучасних населених пунктів, де вперше були виявлені археологічні пам'ятники відповідних типів).

Змістивши до Дніпра, центр держави Аратти досяг в ІV тис. до н.е. апогею свого розвитку. Зміцнилася система уру-полісів, автономних міст, оточених полями, угіддями, селами. Площа цих міст досягала 300-500 га, вони мали по кілька тисяч одне-триповерхових будинків з господарськими прибудовами і приміщеннями, до 20-40 тисяч жителів. У центрі знаходився велика площа-майдан, оточена звичайно трьома вулицями (причому зовнішній ряд будинків стикався й утворював подобу фортечної стіни) і менш регулярними забудовами; будівлі були каркасні, в основному дерев'яні, обмазані і розфарбовані в білі і червонуваті тони. Кожне житло мало вівтар - глиняне узвишшя округлої, хрестоподібної чи людиноподібної форми, заставленого різноманітним посудом, моделями святилищ чатал-гуюкского й інших типів, а також статуетками різних богинь. Судячи з написів, особливо шанувалися Інанна і деякі її близнюки (предтечи Артеміди й Аполлона?). В аерофотознімках і геомагнітних планах деяких поселень угадуються символи Сонця, Змія-вседержителя і "стопи Вішну". Одеським археологом К.В.Зиньковским виявлений разючий звичай періодичного (очевидно, після виснаження околишніх полів і перенесення поліса в інший, більш обжитий район) самоспалення араттских міст і сел. Даний мифоритуал був споконвічно зв'язаний з інститутом спасительства (ритуального, прилюдного самогубства старих вождів, бувших в такий спосіб "послами до богів" і знімавших суспільні протиріччя між буттям-і-небуттям), заклавши потім основи навчання про "день Брахми", всесвітніх циклах самозародження сущого з "золотого (вогненного) зародка", проходження через чотири великих періоди-півдні, і згоряння-відновлення в ім'я наступного витка розвитку.

Напису придніпровського Шунуна і його північномесопотамського тезка засвідчили генетичний зв'язок Аратти і Шумеру. Перша з них приблизно в той же час, у середині ІV тис. до н.е., стимулювала і формування аріана-спільності степових скотарів-кочівників, через землі яких пролягав шлях з "Солнцеподібної" у "Країну"; а також на малоазійську прабатьківщину всіх цих індоєвропейських народів.

Був і інший шлях - морська, сполучна причорноморська частина Аратти ("усатовська археологічна культура пізнього Трипілля" сучасної Одесщини) з Малою Азією. Очевидно, що Огигосов потік кінця ІІІ тис. до н.е. стимулював переселення багатьох "усатовців" у малоазійську Троаду, письмові джерела яких засвідчили потім племена лелегов-пелазгів-венедів та інших, до і після Троянської війни переселявшихся звідтіля в Італію і далі в Прибалтику і Подніпров'я. Що стосується шумерської галузі Аратти, те вона була значною мірою семитизована і трансформувалася у Вавілонію. А от арійська (індоіранська, як умовно називають її вчені) галузь укоренилася протягом ІІ тис. до н.е. в Ірану й в Індії, зберігши там донині пієтет перед дунайсько-дніпровсько-хільмундскої Арат-тієї; у Бхараті-Індії вона існує понині.

Свій короткий нарис хочу завершити вказівкою найбільш очевидних свідчень збереження араттської традиції в східнослов'янській культурі.

Насамперед згадаємо про те, що князівство Арта-Арсанія зберігалося в складі Русі до монгольської навали, а Артаплот (ріка і долина на Полтавщині) існує понині. В часи давньогрецького "батька історії" Геродота і відбитих їм переказів середини ІІ-І тис. до н.е. образ цієї держави проступає в іменах родоначальників племен Подніпров'я: Колаксай (іранський Сколахшайя) і Арпоксай - царі сколотов, Гелон - основоположник однойменного міста; батьки перших двох - Таргітай і третього - Геракл. Колаксай - це "Сонце-цар"; Арпоксай, можливо, трохи перекручене "Цар Арти"; Гелон спорідненний Іліону (Троє)-Сонцю. Так що тут цілком ймовірно праслов'янські й ін. кальки з "сонцеподібної" Аратти. Шанування Таргітая (скіф.) і родинних йому Таргелія, пелазгійсько-грецький епітет Іллояса-Аполлона, родича слов'янського Купали (Про споріднення і генезис теонимів-образов "Купало-Аполло", "Ярослав-Геракл" див. Ю.Д.Пєтухов "Дорогами Богів", М., "Думка", 1990 р. - Прим. редактора), Тарха-Тараховича (рос.) і багатьох інші було широко поширене в індоєвропейському світі. Те ж можна сказати про пелазгійско-грецького Геракла - "Герой прославлений" чи ж Ярославі. Богиня Гера споріднена німецькому "Року"-Йару, а також слов'янському Ярилі; особливо близька їй білоруська Яріла, що представлялася білою дівчиною на білому коні, зі снопом і людською головою в руках... Усе це має відповідності в східнослов'янській етнографії. У тому числі і згадані вище лелеги-пелазги. Обоє этнонима - самоназва і грецький переклад - означають "лелеки" чи "лелски" (по-українському). А елліни (по імені легендарного родоначальника), отпочковавшиеся усі від тих же араттів-лелегів-пелазгів, одержали від останніх прізвисько "греків" ("гракнив", по-українському "граків") за переважний колір волосся. Та обставина, що греки вважали родоначальника Пелазга гіперборейцем, указує на тотожність легендарної "надпівнічної" Гіпербореї з придніпровською Араттой.

Сказаного досить для постановки питання про загальний корінь Аратти, а також слов'янської, грецької і скіфський (пізньої арійський) культур; про найбільшу схоронність цього кореня саме в слов'янській культурі. Тим більше, що в її Леле і Ляле з їхньою Червоною Гіркою зберігається живаючи пам'ять про доіндоєвропейских Энлиле і Нинлиле, першого з який шумери потім називали Кургалем, "Горою великою", предтечею наших курганів, на яких переважно і святкується Червона Гірка. До її, а також Великдня, атрибутам відносяться фарбовані і розписані яйця, в орнаментиці яких на Україні зберігається безліч специфічних композицій, що сягають до "Трипілля"-Аратте.

Крім звичайного Великдня (Великодня) на Україні збереглися й інші, свідомо дохристиянські свята: навский чи мрецкий, а також рахманский Великдень, співзвучний вищезгаданому аратто-арійському "дню Брахми". При цьому переказу про кращі з пращурів і людей узагалі рахманах відповідає брахманам, а великий варто розуміти не стільки як великий, скільки як Білясте (похідний від аратто-арійського Вали). Відповідно до легенд, "рахмани пішли з України за Синє море" (скоріше, з частиною араттов у малоазійську Троаду, ніж з частиною аріїв в індійську Бхарату); тому шкарлупу крашанок-писанок слід кидати в ріки, що стікають у Чорне море, щоб заморські брахмани, побачивши пливучу по хвилях шкарлупу, знали про настання Великдня на залишеній батьківщині і могли зліпити з цієї шкарлупи одне гігантське яйце, праобраз "Золотого зародка світобудови".