ВІД АВТОРА

Тему цієї повісти підказало мені шпигунство Віктора Петрова. А зацікавило мене в цьому шпигунстві незвичайне поєднання в одній особі видатного науковця - і звичайного "сексота". Такі "парадокси" можливі, як це кожне з нас знає, тільки в "найдемократичнішій країні світу", в так зв. "СРСР". А що цю свою "роботу" Віктор Петров поєднував з гострими протибільшовицькими виступами, то це зробило цю тему особливо цікавою для белетриста. Ці його виступи й призвели були до того, що майже ніхто з наших людей після його зникнення довший час не підозрював його в шпигунській "роботі", а як у пресі появилися натяки на це, то на його оборону виступили такі наші видатні українські діячі, як проф. І. Розгін, як Юрій Шерех, як видавець і редактор журналу "Нові дні" П. Волиняк та інші. Я не писав про це, але в душі був переконаний і таку думку висловлював у розмовах на цю тему, - що його викрали більшовицькі людолови і знищили. Та незабаром виявилося, що В. Петров не тільки живий, а ще й у чималій пошані в більшовиків. Він працював за фахом археолога, його праці друкували, пізніше йому справили ювілей, скликавши для цього спеціяльну конференцію, а його портрет з якимсь там орденом на грудях появився в пресі з підписом, що його нагороджено "за відповідальну роботу в небезпечних для його життя умовах" (цитую з пам'яті). Про його шпигунство могли свідчити й відомі нам з його перебування серед нас на еміграції факти: ношення недоречної для нього як науковця військової уніформи, згаданий (але відповідно не проінтерпретований) у спогадах про нього Юрія Шереха факт, що він тікав від американських перевірок ("скринінґів"), оповідання самого В. Петрова про "роботу" в бандерівців як "експерта" від "радянських" справ, записане (на жаль, дуже невиразно) в статті Я. Кутька "Вияснити справу Петрова до кінця" ("Вільна Україна", ч. 14 за 1957 р.). Отже, оті його виступи проти більшовиків могли бути тільки личкуванням шпигунської "роботи". Але й це все проблеми цієї моєї теми не вичерпує, бо пізніше до нас дійшла чутка (її привезли, либонь, "радянські" письменники, що приїжджали до нас для виступів), що він таки відбув у СРСР покарання - був на засланні п'ять чи десять років. Якщо це так, то можна думати, що він був "примусовий сексот", тобто жертва того нелюдського режиму. Та й відомо, що величезна більшість тамтешніх "сексотів" - то шпигуни не з власного бажання. (Між іншим, у словниковій частині "Енциклопедії українознавства" про цей момент у його біографії сказано делікатно: "З 1949 р. в СРСР"),
От на цих фактах та здогадах я й побудував сюжет цієї повісті. Але в образі головного героя повісти Вадима Петренка я дав лише фізичний портрет В. Петрова, - для позитивного в моральному розумінні героя В. Петров усе таки не надавався, як це видно з його повісти "Без ґрунту" (див. мою статтю "Повість про Січеслав, або Спогади мистецтвознавця", "Нові дні", ч. 265 за 1972 р.) та із отих спогадів Ю. Шереха. Морально повноцінні люди воліють гинути чи хоч кінчати так, як закінчив своє життя мій герой, замість щоб служити потворній поліційній державі. Інакше сказавши, мій герой - це тип примусового "радянського сексота" взагалі, а не життьовий образ В. Петрова. З огляду на це я змінив і його прізвище.
А що я не міг психологічно відірватися від того, що В. Петров, шпигуючи, обертався серед нас, то я й поєднав цю вигадку із справжніми спогадами про наше літературне та наукове життя на еміґрації (таборовий період). У цих своїх спогадах я зберіг навіть справжні прізвища та псевдоніми наших письменників і науковців, як це звичайно й роблять у спогадах. Отже, ця повість - це ніби гібридний твір, як я визначив у своїх критичних статтях такий жанр. Але в мене фрагменти із спогадів цілком підпорядковані сюжетові, нічого непотрібного для розвитку дії я в цей твір не включив. Для більшої правдоподібности я подаю також справжні тексти із протибільшовицьких виступів В. Петрова за виданням: Віктор Петров "Українські культурні діячі Української РСР 1920 - 1949 рр. як жертви більшовицького терору". В-во "Пролог", 1959 р.
В. Ч.

"Але, тікаючи, він майже завжди потрапляв у гірші обставини."
Юрій Шерех про Віктора Петрова ("Україна", ч. б, Париж, 1951 р., стор. 425)

Харків - недавня столиця України... Чи ж Харків? Оці повищерблювані зруйнованими будинками вулиці, подзьобані вирвами майдани, руїни, схожі на гостряки скель десь на Місяці, ворохи цегли, кучугури бетонової ламані! А сніг клаптями понависав на недоруйнованих стінах, позабілював рани, зробив руїни фантастичними...
Мабуть, таки він, Харків. Бо он стирчить-височіє над усім цим безладдям війни вигорілий усередині, задимлений з вікон неоковирний кістяк Будинку промисловости, єдиного на всю "Радянську" Україну хмаросягу, незграбного наподіблювання Америки. Вікна повилітали, і дим, що йшов із них, повиписував на залізобетонових стінах темні язики-плями, немов відбитки величезних долонь та порозчепірюваних пальців, а кістяк цілий, стоїть, вигнутий підковою, як мара над покаліченим містом. Ні "свої", "радянські"1, підкладені перед відступом міни, ні нацистські авіябомби не змогли зрушити цього громаддя залізобетону.
На холодних вулицях людей майже не видно. А як котре й пробіжить, то боязко роззирається на всі боки, намагається ступати якнайлегше, щоб мерзлий сніг під ногами не так дуже скрипів. Хоч місто й під німецькою владою, але й німців не дуже на вулицях видно: вони не звикли до цих східніх морозів. Проте вони десь є напевно, і якийсь із завойовників "східного простору" може зненацька вискочити із-за рогу, вигукне "гальт" або й без попередження вистрілить, приставивши автомата до свого пуза.
Лякала й повиставлювана у вітринах колишніх крамниць собача морда Адольфа Гітлера, з її схожим на куряче крило чубом над вузьким лобом, дарма що під тим брунатним портретом був підпис "Гітлер - визволитель". А щоб цей "визволитель" був ще страшніший, скрізь,
6
на більш-менш збережених будинках, а подекуди й на руїнах повивішувано великі написи друкованими літерами: "Загрожує розстріл".
А як десь вибухне "радянська" міна уповільненої дії й висадить у повітря якусь будівлю, то тоді німці уже й свідомо полюють на "тубільців", а впійманих вішають на бальконах ще цілих будинків.
Від центрального майдану й Будинка промисловості вниз колишньою Сумською, за більшовицької влади вулицею Карла Лібкнехта, прямий шлях до вокзалу. Але й там замість вокзального будинка також тільки фантастичні руїни, попровалювані стіни й дах.
І от до цих напівзруйнованих стін величезної озії колишнього вокзалу приповз якийсь поїзд. За всіма ознаками німецький військовий, бо з нього почали вискакувати, скулюючись від холоду, переважно німецькі вояки у своїх синюватих шинельках. Підтанцьовували, вимахували навхрест руками, щоб зігріватися. Проте поміж цими синюватими постатями прохоплювалися й окремі постаті в цивільному одязі, може, теж німці, а може й місцеві, "тубільці", хто їх знає. Але тільки чоловіки, жінок ані однісінької.
Один з-поміж таких новоприбулих цивільних, продершися крізь руїни вокзалу, не кинувся зразу в якомусь напрямку, а стояв у нерішучості. Видно було, що не місцевий, бо не знав, очевидячки, куди йому йти, хотів спочатку роздивитися. Невисокий на зріст, огрядненький, у досить приношеному пальті та в якійсь облізлій шапці, але "золота" оправа окулярів на короткому носі виразно свідчили про те, що це інтелігент. І ці окуляри, бачилося, заважали йому, бо могли звернути на нього увагу завойовників. Їм же, як про це вони прямо казали, "тубільна" інтелігенція була непотрібна, їм потрібні були тільки раби для фізичної праці. У цьому вони наслідували своїх попередників, що донедавна володіли завойованою Україною, які також винищували "тубільну" інтелігенцію, особливо ту, що не цуралася "тубільної" мови, а залишали тільки робітників та колгоспників.
Отож прибулий цивільний, мабуть, не тільки через пекучий мороз підніс комір пальта та насунув на очі свою шапку: так він трохи заличковував свої "золоті" окуляри.
7
Але той же мороз так, либонь, дошкуляв новоприбулим німцям, що їм не до полювання на "тубільну" інтелігенцію було, вони швидко розбігалися у визначених їм від начальства напрямках. А одна група хоч і вишикувалася, але швидким маршем, майже підбігцем, під гавкіт-команду танцюристого старшини (ну, й мороз!) подалася головною вулицею до центру міста.
Нарешті й новоприбулий цивільний вирішив іти. Але він не пішов навпростець через привокзальний майдан. Так би його було з усіх боків видно, і він міг би стати метою націлювання для якогось німецького вартового, що, напевно, мусів на вокзалі бути. Він пішов понад вокзалом у ліву руку, а потім попід будинком пошти і там, де привокзальний майдан кінчався, завернув, знов таки ліворуч, у бічну вулицю. Ішов так досить довго. А тоді повернув у вулицю праворуч, що йшла рівнобіжно з головною.
По якомусь часі, оглянувшись, чи немає, бува, поблизу німців або й ще когось небезпечного, бережкий чоловік вийняв з кишені пальта якийсь папірець. То була, мабуть, записка з адресою, і він у неї заглянув низькооко, підштовхнувши перед тим вказівним пальцем лівої руки свої "золоті" окуляри, що з'їжджали на носі. А потім пішов далі, загрузаючи в цій глухій вулиці в досить глибокий сніг, непротоптаний під дворами. І це було добре: глибокий сніг не скрипів під ногами.
Це була стара, вузька вулиця і, як на воєнний -час, майже не зруйнована. Проте й на цій вулиці, хоч ще була досить рання пообідня пора, людей не було, а брами й хвіртки були позачинювані, мовчазні. Це, очевидячки, мандрівника осмілило, він навіть шапку підсунув вище, щоб не заважала дивитися. Він же тепер чимраз частіше придивлявся до брам та парадних дверей, шукаючи, видимо, потрібного йому числа, перевіряв, заглядаючи у свою записку,
Та от перед одними парадними дверми він рішуче спинився. Поправив знову окуляри, підсунувши вгору вказівним пальцем "золоту" оправу на переніссі, ще раз оглянувся, чи не йде хтось за ним, а тоді зійшов на невисокий ґанок, щоб остаточно упевнитися, що знайшов те число, що його шукав. Так, це було, нарешті, те число! Чоловік знайшов поглядом ґудзик електричного дзвінка і натиснув його. Раз, удруге. Відгуку ніякого! Тоді він
8
ударив себе рукою по лобі, згадавши, либонь, що в місті ж могло не бути електрики, або якщо й була, то не для "тубільців", як це німці, він уже знав, робили в завойованих містах. Постояв, очевидячки, думаючи, як йому бути. Мерзло скулився, навіть потупав обережно ногами, щоб трохи зігріти їх. А потім ще раз обкинув поглядом вулицю: поблизу не було нічого підозрілого.
Тепер він узяв уже навально й сильно гупати кулаком у двері. Щось живе таки мусіло бути в цій хаті!
Справді, через деякий час за дверми почулася людська хода, і обережний, ледве чутний крізь товсті двері жіночий голос спитався:
- Хто там?
- Це я! - сказав прибулий. Але, подумавши, мабуть, що його голосу за дверми можуть не почути чи не впізнати, ще раз постукав.
Після цього дверина відхилилася, зробивши щілину на розтяг ланцюжка, і в тій щілині показалося жіноче обличчя.
Прибулець похопився заглянути в ту щілину, сказавши:
- Це я... я... Петренко...
Двері знову причинилися, а потім уже без ланцюжка відчинилися. За ними, в притемненому передпокої показалася жіноча постать. Обоє, очевидячки, за одну мить упізнали одне одного, бо прибулий чоловік без запрошення зсередини ускочив до передпокою, а жінка поспішила зачинити й замкнути знову двері, щоб не впускати холоду та щоб ніхто не побачив, що до неї зайшов чужий чоловік.
- Катерино! -- вихопилося в Петренка.
- Кого я бачу?! - зраділа й молодиця. - Вадим Платонович? Якби не голос та не сказали, що "Петренко", то й не впізнала б. Це ж стільки років не бачилися! Звідки?
Петренко вхопив обіруч її праву руку (лівою вона тримала хустку під підборіддям, не встигши, мабуть, її зав'язати) і мовчки тиснув, не знаючи, що казати, як її
називати - "Катериною" чи також як і його по-батькові. А запотілі з холоду окуляри не давали йому змоги бачити вираз її обличчя. Тож він кинув її руку, і пальцями взяв витирати полуду з окулярів.
9
А тим часом господиня заметушилася запрошуючи його до хати. Він пішов за нею і вже на видному, в ясній кімнаті вийняв з кишені хустку і остаточно протер "бісові" окуляри. Він так і (сказав:
- Оці бісові окуляри...
Потім згадав, що в хаті треба скинути шапку, а як скинув, то показав на своїй голові чималу вже лисину, якої Катерина ще в нього не бачила, а також знайомі їй трохи повідгинані вуха. Петренко теж міг тепер краще роздивитися на господиню. Перед ним стояла молодиця, їй уже, либонь, років до тридцяти п'яти бралося, з накинутою на голові хусткою, що її кінці вона і, ввійшовши до хати, далі тримала рукою під підборіддям. Хустка гострим куреником стояла над її білим чолом, і з-під того куреника вибилося пасмо її прядив'яного на колір волосся, звисаючи майже до її тонких, аж невиразних брів. Стиснуте хусткою з боків обличчя здавалося довгобразим (хоч насправді могло бути й не таке), але тонко вирізьблені, ще молодістю свіжі губи, правильної форми ніс, а особливо тихий смуток її блакитних очей робили це обличчя привабливим. А що й у постаті молодиця була, мовляв, як струнка тополя, то її жіноча привабливість не могла не впадати в око чоловікам.
І для Петренка вона, бачилося, була така. Він із захватом дивився в її такі знайомі й дорогі йому очі.
Нарешті Катерина скинула з голови хустку, показавши ще й коротко підстрижене, м'яке волосся та ніжний овал щік. Запросила гостя сідати, "відпочивати" з дороги.
Тепер Петренко розглянувся по хаті. Це була чимала, досить добре обставлена кімната, що була, мабуть, вітальнею, бо з неї видно було двері в іншу кімнату, де була, либонь, спальня. Ще інші двері вели до кухні. Посередині вітальні стояв круглий стіл, із засунутими під нього стільцями, під стіною була м'яка темно-зелена канапа і такого ж кольору фотель. Псувала вітальню залізна грубка, знайома ще з часів революції 1917 року "буржуйка", приєднана бляшаним виводом до кахляної груби. Попри це, як на харківські умови, це було, очевидячки, добре мешкання, і воно свідчило про те, що його пожильці не належали за "радянської" влади до переслідуваних людей.
10
Петренко подякував Катерині за запрошення сідати, але не сідав, ходив по хаті, ворушачи в черевиках пальцями ніг, що в них позаходили зашпори. Хоч йому, одягненому, знадвору й показалося, що в хаті тепло, але насправді в ній було холоднувато, і господиня була в теплому светрі, який знадно обтягав її тугі груди. Тож вона, запропонувавши гостеві скинути пальто, додала, що в неї в хаті, на жаль, не дуже тепло: нічим палити.
Проте Петренко таки скинув пальто, повісивши на вішак у передпокої , бо під пальтом у нього був добрий темно-синій костюм, а під костюмом він мав ще й светр. Але він з приємністю звернув увагу на вислів господині "у мене в хаті", бо цей вислів підтверджував те, що він уже про неї знав і що, головним чином, і примусило його заїхати до Харкова. З приємністю сконстатував і те, що дітей у цього подружжя, очевидячки, не було. З дальшої розмови, уже за столом, коли Катерина подала нагрітий на примусі чай, Петренко остаточно упевнився, що вона, справді, сама: її чоловік, капітан "радянської" армії, відступив, і вона вже давно не має від нього ніяких звісток. Тепер Катерина боялася, щоб хто німцям не виказав, що вона жінка "радянського" військовослужбовця.
- А як же... ви? - запитала вона гостя. Питавши, вона вагалася, не знала, як його називати- на "ви" чи на "ти". Хоч у першу мить, тоді, як його впускала в хату, вона назвала його по-батькові, але в їхніх колишніх взаєминах було так, що вони зверталися одне до одного на "ти", були "Катерина", навіть "Катруся" й "Вадим". Це було в місті їхньої молодості Січеславі, яке Вадим любив називати Катеринослав, - по-українському так називав. Він і її тоді "українізував", возив на Дніпро, на пороги, співали українських пісень. А на вечорах, що їх улаштовувала міська "Просвіта", вона з ним співала дует "Коли розлучаються двоє". На жаль, пізніше, уже за "радвлади", склалося так, що вони справді "розлучилися": вона вибрала собі військовика, а він залишився неодружений. Отим то й тепер вона таки сказала йому "ви". Це "ви" могло бути її охороною супроти його можливої спроби відновити колишні відносини. Бо, як не є, вона ж таки чоловікова жінка, заміжня...
- Як ви сюди потрапили? - питалася далі. - Ви
11
ж, здасться, увесь час жили в Києві!
Так, він жив у Києві, працював в Академії наук. Правда, було й таке, що він мусів був змандрувати до Ленінграду. Це було тоді, як більшовики почали нищити українську інтелігенцію. Тільки тоді, як почалася війна з Фінляндією, він повернувся знов до Києва. А тепер, як більшовики хапливо евакуювали Київ, він не зміг викрутитись, дуже бо помітною фігурою був. "Чекісти" позаганяли всіх співробітників Академії у вагони і повезли на схід. Але в м. Вовчанську німці розбомбили залізничну станцію й колію так, що поїзд не міг далі йти. Він тоді, під час паніки, вирвався з-під опіки "чекістів" і переховувався, поки німці не зайняли Вовчанська. А тепер оце заїхав до Харкова, тікаючи на захід. Її, Катеринину, адресу має ще з Києва, взяв у її приятельки Марії Краплистої, що з нею вона - він знав - листувалася... І натякнув, що він же її, Катерини, ніяк не міг викинути з голови... Катерина раптом почервоніла й опустила очі.
Вадим підсунув вказівним пальцем свої окуляри - і змінив тему розмови. Сказав, що йому треба тепер знайти якусь кімнату. Він мусить трохи відпочити та подумати, як далі їхати: поїзди ж не ходять регулярно. І він у Вовчанську випадково причепився до німецького військового. Удавав навіть місцевого німця, бо по-німецькому добре цвенькає.
Катерина "набралася духу" і, ще дужче почервонівши, прямо сказала, що хоч у неї й є місце, але вона не хоче, щоб сусіди взяли її на язики... І знов зашарілася, як молода дівчина, її блідаву церу залило трояндовою барвою.
- Я вас розумію, - мовив Вадим, не можна сказати щоб бадьорим голосом, і також почервонів навіть на лисині, закліпав ніяково очима, схованими за окулярами. - Я, може, перебуду тут лише кілька днів, і на той час, може б, ви мене десь тут у сусідів улаштували... Скажете, що професор з Києва... Людина цілком безпечна...
Він устав від столу і заходив по кімнаті. Став проти вікна, що почало дужче намерзати на вечір, затемнюючи сірим смутком кімнату.
Катерина якийсь час сиділа на своєму місці. Мовчала, їй було шкода безпритульного друга молодости, але ж... вона чоловікова жінка. І Володько ще може повернутися...
12
Нарешті вона встала і сказала, що в сусідньому дворі живе бездітне літнє подружжя... і вона спробує запитати...
Одягнувшись і лишивши гостя в хаті, вона пішла де тих людей. Та незабаром і повернулася, та ще й з доброю звісткою: ті люди мали порожню кімнату і радо приймали його.
- Вони бояться, щоб німці не зайняли, як та кімната буде порожня, - пояснила.
А потім відвела його до тих сусід. Із спільної розмови з господарями кімнати та Катериною Петренко довідався, що він мусить записатися до міської "Просвіти", бо це тепер та установа, що видає, з дозволу німецької влади, харчові картки. Дали йому й адресу "Просвіти" та сказали, що якраз завтра мають відбутися загальні збори її членів у будинку театру "Березіль".
- Але ми залишимось добрими друзями, - сказав потиху Вадим Катерині, як вона відходила. - Чи не так?
Катерина підвела на нього блакитний смуток своїх очей, усміхнулася ямками на щоках і тим дала свою згоду на "дружбу"
Другого дня Вадим Петренко пішов на збори "Просвіти". Ці збори мали початися о 10 годині ранку, бо вечорами взагалі не можна було ходити по місті.
Ранок хоч і був по-харківському морозний (це ж Північ України), але ясний, бадьорий, а від людської ходи аж дзвінкий. І Петренко йшов бадьорою ритмічною ходою, порипуючи уже втоптаним на хідниках снігом. Несло його й середове почуття визволення з більшовицької неволі, коли йому, хоч і видатному науковцеві, не давали дихати всякі неуки, комісари від науки, коли взагалі нікому не можна було по-людському жити. Правда, ще не знати було, що принесли на Україну й німці (бо інформацій же не було ніяких у цій фактично ще фронтовій смузі). Коли він у поїзді перепитав був одного німця, щоб упевнитися в тому, що йому сказав у Вовчанську галичанин-перекладач, чи то правда, що у Львові є вже український уряд, то німець відповів йому якнайрішучішим тоном: "Найн! Аллес дойч! Аллес дойч!". Ну, але це могла бути ще невизначеність воєнного часу,
13
пізніше - так він думав - німці зрозуміють, що опанувати такі великі простори, які вони займали, без співпраці з місцевими народами не можна. Та й німці все таки цивілізована європейська нація і не можуть поводитися по-варварському, хоч більшовицька пропаганда по той бік фронту й поширювала про них такі чутки, як от про винищування жидів тощо.
А втім, Петренкові про все це не хотілося поки що думати. Він тепер хотів натішитися хоч би тим, що вже немає того терористичного режиму ось тут, у Харкові, де вже немає ненависних "радянських" установ, "парткомів", "місцевкомів", що допомагали владі тримати людей у повному рабстві, а є вільно утворена "Просвіта", що до неї він тепер ішов. Крім того, була в його "радянському" минулому одна біда-таємниця, що й її він тепер позбувся. Це була така його таємниця, що про неї він не міг би сказати навіть Катерині, та ще й тоді, коли б вона стала його дружиною (а він про це мріяв). Увільнення від цієї біди разом із загальним почуттям визволення з комуністичного рабства робили його подвійно щасливим.
Тож його й несли тепер крила птаха, що вирвався на волю. Хоч іти від його мешкання до уцілілого будинку театру "Березіль" було й далеченько, але він не відчував цієї віддалі. І людей зустрічав з приємністю, декотрі навіть усміхалися до нього, - незнайомі, а усміхалися! Мабуть, не тільки в нього було таке легке почуття визволення, мабуть, і в інших були крила визволених птахів. Ба й німці, що також зрідка траплялися на вулиці, не такі змерзлі, як були попереднього дня, не лякали його, бо сонце, що світило з чистого, хоч і холодного неба, підвеселило кожного, в тому числі й німців. Один німець навіть підморгнув йому жартом, як розминався з ним на вузькій протоптаній стежці. Якийсь чемний німець, бо ступнув однією ногою в сніг у той час, як і Петренко ступнув у сніг по своєму боці.
І про Гітлера, бачивши його брунатні портрети у вітринах, Петренко подумав: "А може ж, він не такий дурень, як дехто, а особливо більшовицькі пропагандисти про нього кажуть, бо опанував культурну націю не шляхом військового перевороту, а вільним голосуванням
14
німецького народу. Та й для того, щоб завоювати всю Європу, таки треба якогось розуму!"
Аж ось і будинок театру "Березіль". І люди до його входу, то з того, то з того боку прийшовши, забігають. Чути тільки українську мову. Це після десятирічної перерви, коли в Харкові, недавній столиці України, не можна було почути українського слова.
Велика театральна заля вщерть заповнена публікою, навіть на горішніх ярусах повно людей. Це були незвичайні збори "Просвіти", таких зборів ніколи в історії українських "Просвіт" не було. Усякому ж треба їсти, і всі раптом поробилися "українцями", а, реєструючись, навіть змінювали, як могли, російські прізвища на українські. Так із "Кузнецова" робився "Кузнеців"... І головою цієї "Просвіти" був учений сходознавець, який також, либонь, раніше не дуже носився з своїм українським походженням, - Василь Дубрівський. Це також був свого, роду парадокс нової ситуації. А крім того: професор, людина в окулярах (між іншим, з вусами голови колишньої "радянської" спілки письменників "Плуг" С. Пилипенка), що раніш не цікавилася ніякою громадською працею, очолила народну "Просвіту"!
Вадим Петренко ще перед початком зборів розшукав десь за сценою Василя Дубрівського, з яким він зустрічався не раз на наукових конференціях, і Дубрівський прийняв його із захватом.
- О, то ви мусите виступити сьогодні перед нашою публікою! - вигукнув, трусячи енергійно Петренкову руку. - Це буде сенсація! Ви ж на всю Україну відома й славна людина! І ви виступите першим, щоб наелектризувати публіку. А потім у нас будуть організаційні справи...
- А про що ж мені говорити? - запитав Вадим Петренко.
- О! - засміявся голова "Просвіти". - Гатіть по більшовиках! Мастіть на всю свою охоту! А для цього не треба готуватися та покликатися на джерела... Виливайте все, що накипіло в кожного з нас отут, - він ударив себе кулаком у груди.
Петренко згодився, і Дубрівський, відкривши через якийсь там час збори, оголосив:
- Панове товариство! До нас прибув відомий український учений Вадим Платонович Петренко!
15
Буря оплесків ляскотом близьких пташиних крил прокотилася по залі, ударилася луною десь під стелею, на ярусах. І десь там нагорі хтось із молодших вигукнув:
- Слава!
Не можна сказати, щоб так добре привітаний промовець, відомий учений Вадим Петренко не хвилювався перед своїм виступом. Звичайно, він умів говорити при людно і навіть славився своїм красномовством, але це були якісь нові умови для його виступу. Хоч як це не дивно, його хвилювало те, що він тепер може говорити так, як думає, не оглядаючись ні на яку цензуру. А полегшувало йому виступ те, що в нього були готові, виношені в душі і, можна сказати, вистраждані думки про той проклятий режим, що так довго не давав йому нормально й чесно (він мав на увазі оту свою таємницю) жити.
І він, вийшовши на авансцену та обкинувши своїми "золотими" окулярами море голів, пліч та облич, не дуже, щоправда, видних у напівосвітленій денним світлом з вікон з-під стелі залі, промовив спочатку глухуватим голосом:
- Шановна громадо!
А потім "чистішим" своїм звичайним баритоном:
- Панове товариство! Так звана Жовтнева революція, що сталася 7 листопада 1917 року, звалася, як відомо, за офіційною партійно-радянською номенклятурою, "пролетарською". Це мусіло означати, що в визначенні Жовтневої революції, окрім вказівки на хронологічний момент, було також покликання на соціяльний її зміст. Але який саме? Чи значить це, що завдання Жовтневої революції як революції соціяльної було в розв'язанні соціяльних проблем з метою поліпшення матеріяльних умов життя трудящих, знищення соціяльних несправедливостей та знесення соціяльного гноблення?
В одному з оповідань Г. Косинки, написаному на початку 20-их років, селянин скаржиться, що його долі ця революція не поліпшила. Даремні скарги й нарікання! Голод на Україні й Надволжі 1922 року, голод на Україні 1933 року, терор, концтабори, злидні протягом 25-річ-ного існування так званої "радвлади" - найкраще свідчення про те, що "радвлада" ніколи й ніяк не дбала і не мала на оці дбати бодай найменшою мірою про поліпшення життьової долі трудящих. Таке завдання ніколи
16
не входило в засяг соціяльної політики більшовизму. Ленін в'їдливо висміював такі "прекраснодушні ілюзії". Він вірив у можливість побудувати декретами за найкоротший час комунізм, але в справедливість як основу суспільного життя він не вірив. Людина? Це не було передбачене ані статутом, ані програмою ВКП(б). Не скасування соціяльного лиха і не знесення соціяльного гніту, а навпаки - загострення їх! Не припинення процесів, властивих капіталістичному суспільству, а навпаки - доведення їх до найвищого напруження й остаточного вияву у формі державного капіталізму!
Більшовики ніколи не визнавали есерівської земельної програми, але, перехопивши есерівське гасло "земля селянам!" і тим забезпечивши для себе в критичний момент боротьби за владу 1917 - 1921 років підтримку селянства, вони на наступному етапі вклали в це гасло протилежний зміст. Провідною тезою соціяльної політики більшовиків щодо селянства було не поліпшення економічного становища цього останнього, а навпаки - підірвання його, не надання землі, а навпаки - вилучення 1% не зміцнення селянства, а навпаки - знищення його. Офіційною мовою ця політика більшовиків звалася "ліквідацією куркуля як кляси на базі суцільної колективізації", а фактично вона поширилася на все селянство, що його загнано в колгоспи і перетворено на новітніх кріпаків, доведено до стану гіршого, як було за поміщицького ладу, закріпачення його. За того ладу селянин тільки мусів кілька днів у тиждень робити на свого пана, але разом з тим мав і своє господарство. Колгоспник нічого свого не мав. Крім того, селян переселювано на Сибір тощо. Почуття власности і зв'язок з землею народження, тобто з батьківщиною, викорінювалося жорстоко, немилосердно. Уявлення "рідної хати" стало на Україні анахронізмом. Робітництво як таке теж опинилося не в кращих умовах...
- Але ми тепер маємо надію, - сказав промовець наостанку, - що відтепер стане справжньою "рідною хатою" для всього українського народу наша багатостраждальна, але така дорога нам Україна. Хай живе Україна!"
І знову буря оплесків зашуміла-залящала в залі та на ярусах, і ще гучніше вигукнув один, а за ним і ще декілька інших похвалу промовцеві:
- Слава! Слава!
17

А на сцені голова Василь Дубрівський гаряче тиснув йому руку, а він сам червонів від зворушення аж на лисині та кінчиках трохи повідгинаних вух. А в голові шибало: "Оце вона, та справжня народна шана! Для цього варто працювати і навіть душу й тіло покласти за Україну, як співають у нашому гімні!"
І, ніби почувши ці його думки, в залі публіка зірвалася на ноги, і сотні голосів злилися в одну душу у співі "Ще не вмерла Україна, і слава, і воля..."
Після того, як спів скінчився, а публіка, застукавши стільцями, знову всілася на своїх місцях, голова оголосив перерву на десять хвилин. А Петренкові сказав, що він може, як хоче, залишитися, але може й іти собі, бо далі буде питання про перереєстрацію членів. Німці кажуть, що дуже вже багато набралося в "Просвіті" "українців"...
Петренко сказав, що він, може б, і залишився, але йому треба добути харчів... Дубрівський не дав йому доказати цю думку до кінця і звернувся до скарбника, щоб той видав "професорові Петренкові" харчову картку.
... А надворі тим часом день став ще веселіший. Сонце яскріло на чистому небі, немов на замовлення, немов знало про піднесений настрій нового мешканця м. Харкова, ділило з ним його радість визволення. Та й мороз чималою мірою поменшав, мало із стріх не капало. Петренкові вчувалося, що трохи чи й горобці десь не цвірінькали, як буває на провесні. їх, тих горобчиків, ніде не видно було (та й де б їм у цьому нагромадженні цегли, будинків і руїн, загніздитися?), - ніде не видно було, а Петренкові вчувалося їхнє цвірінькання.
Коли Вадим Петренко вийшов із харчової крамниці з пакуночком якихось там крупів, з кількома фунтами картоплі, один зустрічний "тубілець" не втерпів, щоб не обізватися до нього, мовляв, "живемо!" і тим ще дужче підбадьорив його. Петренко й собі засяяв усмішкою на своєму доброму обличчі.
Виникали думки й про те, що він може тепер почати майже наново й своє особисте життя. Сорок років - це ж іще не старість. А особливо, як із Катериною поєднається. Вона ж дала згоду на "дружбу". Чоловік її - напевно, не повернеться...
18
З цим настроєм, і з цими думками Вадим Петренко жваво йшов у напрямку до своєї домівки-кімнати. Зосереджений у собі, він не чув нічого навколо себе. Та й ні до чого було особливо прислухатися: ті вулиці, що ними він ішов, були майже безлюдні. А ще й сніг під ногами скрипів. Тож він за цим скрипом і не почув того, хто йшов за ним невідступно, може, від харчової крамниці, а може, ще й раніше.
Як Петренко уже майже дійшов до "свого" двору, з ним порівнявся, догнавши його, якийсь чолов'яга, не німець, а місцевий. Видно було, що він, цей чолов'яга, для того, щоб його догнати, придав був ногам ходи (бо попередніше, либонь, ішов на певній віддалі) і аж захекався від того.
Порівнявшися з Петренком, чолов'яга скосив своїми гострими очима в його бік і привітався, як до знайомого:
- Доброго здоров'я, добродію Петренко!
Глянув Петренко - і отерп усім тілом: це був Вергунов! Відрухово Петренко навіть зіщулився, як перед ударом, заплющив на мить очі. Враження було таке, що він провалюється крізь землю чи, власне, краще було б йому провалитися крізь землю, аніж іти пліч-о-пліч із цим катом. Це ж був колишній його слідчий, а потім зв'язковий з київського ДПУ, його злий демон, що понад десять років сочив кожен рух його тіла, стежив за найменшими проявами його думки, паралізував його життя! Саркастично скривлене в посмішку муре, веснянкувате обличчя Вергунова, заокруглене, як у кота чи пуми, з хижим вишкіром зубів, як був у люті, було добре йому упомку. Рудий чортяка!
- Пізнаєте? - спитався нахаба, скривившися в усмішку.
І простяг Петренкові руку. А, побачивши, що той завагався, чи подавати йому руку, сказав із властивим йому котячим вишкіром:
- Що? Вагаєтесь? Хм! Даремно...
Петренко подав нарешті машинально, як не свою, йому руку. У голові при цьому промайнула навіть думка: "А може, й він радий, що визволився? За того ж режиму всі раби, і всі його ненавидять, може, й "чекісти"... тільки, що ніхто не може визволитися..."
- Отак буде краще! - мовив задоволено Вергунов. - Це ви із зборів "Просвіти"? І я звідти... Ви добре го-
19
ворили! Ну, ви, як відомо, взагалі красномовець. У Києві, бувало... в Академії... Мені не раз доводилося вас там чути. Ви - майже, як Микола Зеров...
А побачивши, що Петренко завертає до "своєї" хвіртки, Вергунов спитався:
- Це ви тут зупинилися? Знайшли кімнату? Добре... Але пройдімося трохи далі. Нам треба про дещо більше поговорити...
- Про що саме? - вихопилося мимохіть Петренкові з уст.
Вергунов голосно засміявся, аж руки потер від задоволення.
- О, в нас із вами є про що говорити! Справ багатенько... і справи пекучі...
- Яз вами не хочу мати нічого спільного! - спромігся нарешті на повний голос скрикнути Петренко і, підкинувши вказівним пальцем окуляри, уже прямо подивився у примружені котячі очі свого ворога. Так він ніби скинув із себе несподіване приголомшення. Тут же таки вже інша влада, і він може вдатися до неї, щоб позбутися цього нахаби. Він навіть оглянувся, шукаючи очима потрібного тепер йому німця. Йому вже було ясно, що Вергунов чіпляється до нього як більшовицький аґент. Та поблизу не було ані лялечки - ні німців, ні тутешніх, що теж могли б допомогти йому якось спекатися цього ворога.
- Що, дивитися, чи немає німця? - вишкірився Вергунов. І зареготався, як чортяка: - Ха-ха-ха! Безнадійна справа, шановний добродію! Це глуха вулиця, і німці поодинці бояться й носа сюди показувати. А крім того, у мене ось...
Він поляпав себе долонею по кишені пальта, де в нього, без сумніву, був револьвер.
Петренко аж зупинився, відчувши момент можливої загибелі. А в голові:"Отак несподівано загинути! Безглуздо загинути, коли вже, здавалося, вихопився з того кошмару!"
Вергунов цей його здриг укмітив.
- Не бійтеся, - сказав. - Я вас не вбиватиму: немає сенсу. Ви нам потрібний живий, а не мертвий. Крім того, ми зможемо знищити вас і німецькими руками. Ба навіть руками українських націоналістів - мельниківців чи бандерівців. Для цього досить тільки виявити перед
20
тими чи тими те, що в цю мить у цій дійсності знаємо тільки ми з вами. Отже, вам бришкати аж ніяк не випадає...
Вони вже йшли знову, і Петренко навіть не зауважив, як віддалився від "своєї" хвіртки. А Вергунов уже говорив спокійно, "діловим тоном":
- Ви, очевидячки, розумієте, що відступ радянських збройних сил не означає, що відступили й органи нашої державної безпеки. Ви ж ось бачите мене, свого доброго знайомого ще з Києва. Я їхав з Києва в тому поїзді, що й ви, тільки не навертався вам на очі. По-перше, тоді, як ви їхали на схід у нашому поїзді в цьому не було потреби, а по-друге - під моєю опікою були не тільки ви, будь-що-будь уже наш співробітник, а й справжні зубри українського націоналізму, такі, що їх, може треба було знищити так, як це зробило харківське МВС із своїми. Ви, може, чули про це? Їх вивезли за Харків, а як виявилося, що далі везти ніяк було, їх усіх загнали до клуні і, як свиней, посмалили. Між ними згорів і відомий вам український поет Володимир Свідзінський...
- Свідзінського спалили?! - вжахнувся Вадим Петренко вголос.
- Пішов з димком у самісіньке небо, - пожартував цинічно Вергунов: - Він же був побожний, царство йому небесне... Ну, але в нас такої можливости у Вовчанську не було, і всі такі порозбігалися та поховалися. А коли й ви разом з цими зрадниками дезертирували, то мені доручено було простежити, куди ви подастеся. Бо ви ж дуже корисна для нас одиниця. По-перше, тому, що ви добре володієте німецькою мовою, а по-друге - ви ж знаменитий науковець, а це добре для личкування вашої патріотичної роботи і серед німців, і серед українських націоналістів. Ви свого часу вивчали німецьку мову для наукової роботи, написали багато праць для розвитку української науки, ну, а тепер усе це використаєте для рятування нашої спільної дорогої батьківщини від оцієї брунатної зарази. Чи не так?
Петренко мовчав.
- Та й те треба сказати, - вів далі свою мову Вергунов, - що німці й у голові собі не покладають творити самостійну Україну. Ви хоч і знаєте німецьку мову, але, мабуть, не мали змоги прочитати Гітлерів "Майн
21
Кампф", що в ньому він передбачає винищення всіх слов'ян, у тому числі, зрозуміла річ, і українців. А на доказ цього останнього я можу вас поінформувати про те, що в Києві німці вже розстріляли активних українських націоналістів, що прибули туди із Заходу, - Олену Телігу з її чоловіком, І. Рогача та інших... З цього видно, які марні сподівання українців, у тому числі й ваші. Вергунов помовчав трохи, а далі:
- Отже, берімося, добродію, до роботи! Петренко мовчав.
- Беріться до роботи, якщо хочете ще пожити на світі... якщо хочете утекти долі Олени Теліги та інших таких відважних...
- До якої роботи? - муркнув пригноблено Петренко.
- Я вам скажу, до якої, - жвавіше заговорив Вергунов. - Наші люди вже є й у німецьких органах безпеки, в Ґестапо тощо, і ми вас влаштуємо дуже легко: ви ж знаєте німецьку мову, відомий український учений. А для личкування ви робіть українську чи - краще сказати - протибільшовицьку роботу на всю свою охоту. Я не випадково похвалив вас за сьогоднішню промову. Виступайте й далі з такими промовами та пишіть протибільшовицькі статті! Лайте й викривайте більшовиків, скільки хочете. Це нам не пошкодить, як і всяка балаканина, бо ми переможемо збройною силою. А тоді ми цю вашу й усіх інших, уже справжніх українських патріотів роботу переробимо так, що ті патріоти стануть зрадниками свого народу, а від цього виграють інтереси нашої великої і, кінець кінцем, непереможної батьківщини - Радянського Союзу. Як і до кого вам для початку звернутися, я вам пізніше скажу. А тепер до побачення!
Він повернувся назад, а Петренко за ним, бо ж йому треба було йти "додому". А як вони наблизилися до його "домівки", Вергунов сказав:
- Я сюди до вас не ходитиму. Бачитимемось на зборах "Просвіти". Бо й я ж її член. Дивуєтесь? (Хоч Петренко ані найменшим звуком чи рухом м'язу на обличчі не виявив здивування). У цьому нічого дивного немає. Я ж теж із діда-прадіда українець. Тільки не знаю, хто - мій дід чи прадід через втрату національної свідомости причепив до прізвища "Вергун" кацапське -"ов". Тепер я тут серед українців і в "Просвіті" уже "Вергун", і
22
ви так мене називайте. Багато тепер, на час німецької окупації, позмінюють свої прізвища на український лад, сподіваючись, що буде самостійна Україна. Коли я тут перед одним москалем прикинувся українцем, то він сказав із сумом: "Тапєря вам, украінцам, будєт харашо, а нам, русакам, - смерть"... Тим і змінюють прізвища. Але потім їм за це доведеться розплачуватися... хе-хе...
Як вони підійшли до Петренкової хвіртки, Вергунов подав Петренкові свою холодну й гидку, як жаб'яча лапа, руку, власне, так її відчув майже непритомний у цей момент Вадим Петренко, людина, що втратила волю, не встигши на неї й роздивитися.
А Вергунов швидко й не оглядаючись пішов геть, відтак завернув до найближчої іншої вулиці: йому ж, либонь, теж треба було, як тому лисові, замітати за собою сліди.
Що це було? Сон? Продовження того кошмару, що тримав його в своїх лабетах від судової справи так званої Спілки визволення України? Це ж цілковите розбиття його жагучого прагнення волі й увільнення від ганебного "сексотства"! Це знов жахлива безвихідь!
Відімкнувши тремтливими руками двері своєї кімнати, Вадим Петренко вскочив до неї, як до сховища від небезпеки. А потім у голову шибнуло:
- "Яке ж це сховище?! Той же катюга знає вже навіть де я оселився! Це в'язнична камера, це клітка!"
І він, справді, забігав по цій кімнаті, нероздягнений, у шапці, із запотілими з холоду окулярами, як загнаний у пастку звір. Навіть стільця ударом ноги перевернув, аж стілець трахнув об підлогу так, що це, можливо, почули господарі. Свідомість того, що ті можуть прибігти до нього, занепокоєні, стримала його несамовиту лють (на кого? на невловного ворога?), і він схаменувся. А що полуда з окулярів тимчасом зійшла, то він роззирнувся по кімнаті так, ніби її вперше бачив. Так, це була звичайна невеличка кімната, з одним замерзлим вікном, з ліжком, із двома стільцями і столиком для обідів та писання. Але вона була тепер рівнозначна в'язничній камері! Більшовицькі агенти вже сочитимуть його в ній!
Пойнятий невимовним розпачем, він упав, нероздягнений, на ліжко, здушуючи в собі беззвучне ридання...
23
Аж нескоро заспокоївся. І тоді звелося на пам'яті...
...Весна 1929 року. Страшна подія: академіка Сергія Єфремова заарештовано. Того видатного українського вченого, що мав охоронну грамоту від "всеукраїнського старости" Г. Петровського... Потім ще Андрія Ніковського, ще когось, ще і ще... На Хрещатику він, Вадим Петренко, випадково наскочив на українського письменника Степана Васильченка, що "летів" кудись переляканий, з витріщеними очима.
- Чули? - кинув той на бігу. - Всю українську інтелігенцію заарештовують! Ми пропали...
Роззирнувся на всі боки, чи ніхто сказаного не почув, - і побіг далі...
Справді, тоді така загроза нависла над усіма свідомими українцями в цій "українській республіці". Почали надходити відомості, що такі арешти проведено не тільки в Києві, а й у всіх інших головніших містах України - в Одесі, в Дніпропетровському (в Січеславі!), в Харкові, в Чернігові... А він, Петренко б то, був близький друг Сергія Єфремова, уважав за честь і щастя для себе бути другом цієї великої людини. І він місця собі не знаходив, передчуваючи біду, не спав ночами, прислухаючись, чи не їде по нього "чорний ворон". Проте минали дні за днями, тижні за тижнями, а його не чіпали. По Києві пішла чутка, що С. Єфремов ні в чім не признається. Та й у чому він міг би признаватися? Працював науково... та й годі. В політику не втручався...
Через деякий час почали говорити про якусь Спілку визволення України... І от однієї ночі "чорний ворон" таки приїхав і по нього, по Вадима Петренка.
Але слідчий, оцей Вергунов, сказав, що його не заарештовано, а "викликано" тільки як "свідка". Справа в тому, - сказав Вергунов, - що "академік" (Вергунов вимовив це слово з в'їдливим сарказмом) "розколовся" і назвав серед своїх друзів і його, Вадима Платоновича Петренка.
- Чи правда цьому? - спитався удавано байдужим голосом, вдивляючись своїми котячими, якимись зеленими на колір очима в обличчя допитуваного Вергунов.
Як ти скажеш, що неправда, коли це правда? Ну, працювали в одній установі, в Академії наук, обидва літературознавці, умови були такі, що часом мусіли працювати над тим самим матеріялом...
24
- Умгу, - промимрив Вергунов. - Тоді напишіть, будь ласка, свою автобіографію.
Він нахилився до шухляди свого стола, вийняв кілька аркушів білого паперу і поклав його перед Петренком (Петренко сидів біля того самого столу, тільки з протилежного боку), а потім підсунув до нього ще каламар і дав ручку з пером. Мовив "спокійним" голосом:
- Можете не поспішати: часу маємо досить. Головне - пишіть правду, - підкреслив. Пам'ятаєте, як у Святому Письмі сказано? "Пізнайте правду - і правда визволить вас". Бачите, я хоч і "чекіст", а Святе Письмо знаю.
Далі замугикав якусь там пісеньку і пішов з кімнати. А сердешний "свідок" ухопився за голову і деякий час, замість щоб писати, сидів отак. Згадка про Святе Письмо в устах Вергунова не була випадкова: він, Петренко, був духовного походження, і то був натяк на це. А таке "соцпоходження" було майже рівнозначне з "контрреволюцією". І Петренко не міг у своїй автобіографії про це своє походження не написати. І він написав: "Народився в сім'ї священика..." Писав цю автобіографію довго: почав десь о дев'ятій годині ранку, а закінчив по дванадцятій, опівдні. Власне, він написав був швидше, та Вергунов, вернувшись і поглянувши на рукопис, порвав його на дрібні клаптики і кинув до коша. Запропонував написати "краще", "повніше".
- Це ж чистий сором, - сказав: - така учена людина, а написала так примітивно! Ви ж співробітник Академії наук, так і пишіть як академік. Пишіть серйозно, ми ж із вами не гратимемось у піжмурки...
Через деякий час повторилася така сама історія. Аж тоді, як Вергунов прийшов утретє, видимо, пообідавши, він визнав автобіографію "можливою".
Він сів на своє місце за столом, і між ними почалася "розмова".
- Ну, от, - відгикнувши добрий обід, мовив катюга. - Написали, кажу, можливо. Тільки не зовсім добре визначили своє "соцпоходження". Ви написали, що народилися в сім'ї священика, тимчасом як за нашими інформаціями, ваш батько був протоієреєм, викладачем Київської духовної семінарії, а потім ще й єпископом. Але я не буду чіплятися до цього: коли ви народилися, він, справді, був ще священиком. Тільки ж ви, мабуть,
25

розумієте, що й це, з нашого погляду, не дуже добре походження, бо ж усе духівництво належало до експльоататорської кляси. А як узяти на увагу те, що вашого батька висвятили на єпископа 1918 року, тобто тоді, як була так звана самостійна Україна, то це ще дужче "обтяжує" ваше походження. Він же міг бути петлюрівцем або гетьманцем. Я цим не хочу сказати, що ви відповідаєте за свого батька, священика чи єпископа, що, як відомо, не довго й був єпископом, щось із рік чи може, трохи більше, а потім помер. Але з самого того факту, що ви духовного походження, випливає для вас потреба довести, що ви, всупереч такому... хм... непролетарському чи що походженню, не ворог радянської влади. Бо ж відомо, і ви, напевно, добре знаєте, що служителі релігійних культів не дуже люблять нашу владу. А для того, щоб ми знали, що ви не ворог радянської влади, ви повинні допомагати нам викривати її ворогів. От хотів би я запитати вас: чи відбулося свого часу в мешканні академіка Сергія Єфремова жалобне засідання... ну, може, не засідання, а якісь поминки чи що по небіжчикові Симонові Петлюрі, як його якийсь там Шварцбарт застрелив у Парижі?
Холодний піт виступив на чолі в допитуваного: такий факт був. А Вергунов уп'явся в нього, як павук у свою жертву, своїми колючими очима, витягнув уперед свою тупу котячу морду. Чекав.
- Був такий факт чи ні?
Петренкові голова пішла обертом. Такий факт був... був! І вже, може, сам Єфремов про це сказав! Як бути? Ну, як бути, Боже ти мій?!
- Був чи...?
- Був, - майже прошепотів допитуваний.
- Ну, от і добре. А тепер почекайте!
Він потиснув ґудзика електричного дзвінка, зачекав, поки увійшов вартовий, а тоді звелів йому привести заарештованого Сергія Єфремова. Петренко похолов усім тілом: це мали бути його зводи з Сергієм Олександровичем! І він муситиме у вічі тій добрій людині це сказати, "утопити" її! Потім його тіло опустилося в якусь прірву байдужости...
Вергунов теж якийсь час мовчав. А потім оглянувся на вікно, що було за його спиною, і сказав звичайним "людським" голосом:
26

- А надворі, бачте, весна. Чудова весна! Так і тягне піти їв Пролетарський сад. Як він звався раніш? Здається, "Царський"... Ви в Києві зросли - повинні знати... Ну, а тепер "Пролетарський", бо й влада наша пролетарська... Так от, кажу, так і тягне піти в Пролетарський сад, поглянути на Дніпро. Не думайте, що я, "чекіст", не розумію краси природи! О, я з насолодою пішов би хоч і зараз на Дніпро... Звідти видно далеко сизину чернігівських лісів, що так і пориває в далечінь, на лоно природи! Але повинність охороняти нашу рідну радянську владу примушує мене сидіти тут і бабратися хоч би в отакій нудній справі, як ваша Спілка визволення України...
- "Спілка визволення України?!" - ударило Петренкові в голову. - Так і мене до неї пришивають?!"
- Але про це пізніше, - сказав Вергунов. - А тепер я хочу про красу природи. Погляньте! - махнув він рукою назад себе в напрямку вікна. - Це ж, справді, чудово! Чи як ви, товаришу Петренко, гадаєте? Може, скажете, неправда?
Петренкові це вже скидалося на глузування, і він мовчав.
- Еге, - тягнув Вергунов. - Хоч ви нічого не кажете, та я по ваших очах бачу, що ви згідні зі мною щодо весни і нашої київської краси природи. У всякому разі це не те, що на якихось там далеких Соловецьких островах, де сірі, холодні скелі... де білі ведмеді... Я там, щоправда, не був, але ті, що там побували (а мені доводилося розмовляти й з такими)... ті, що там побували, про це мені розповідали. Поганенько там. А є в Радянському Союзі ще гірші місця., такі, як от Колима, взагалі Заполяр'я...
Монолог Вергунова перебив стукіт у двері, він гукнув:
- Будь ласка!
Відчинилися двері, і вартовий увів Сергія Єфремова. Вергунов дав знак вартовому вийти, а Єфремову вказав рукою на стілець з вужчого боку столу, щоб сідав. Як той сів, Петренко обережно підвів очі на нього.
Сумний був цей колишній в'язень ще царських тюрем, у яких він сидів за українську справу. Ця людина ішла на все, щоб наблизити день волі для всіх народів
27
царської "тюрми народів", як назвав цю державу свого часу Ленін, а дочекалася отакого знущання у тій державі, що її створив не хто як той же таки Ленін! За три чи, може, трохи більше місяців після того, як Петренко востаннє Єфремова бачив, той схуд і засох ще дужче (бо був і раніш худорлявий, непоказний у постаті), а його солом'яного кольору вуса, спущені на запалощокому обличчі "по-козацькому" вниз, потоншали й покоротшали. Він теж скинув непомітно очима на Петренка (сиділи ж один проти одного, лише трохи, через ріг столу, навскоси), зразу, либонь, догадавшися, для чого його сюди приведено.
Проте ні той, ні той не обізвалися один до одного ані звуком, немов би це зустрілися зовсім незнайомі люди.
Вергунов звернувся до Єфремова:
- Так от, підслідний, ви заперечуєте, що справляли жалобу по небіжчикові Петлюрі у вашому мешканні... по "неповинно убієнному" Симонові Петлюрі, а ваш близький співробітник і навіть друг Вадим Платонович Петренко каже, що таке було. Чи так, товаришу Петренко ?
І він, Вадим Платонович Петренко, занурений у туман байдужости, заплющив очі (щоб не бачити віддаваного на жертву учителя й друга Єфремова!) і ледве чутно промовив:
- Так, це було... Що тут уже крутити, Сергію Олександровичу?
Але після цього мимохіть глянув на Єфремова - і побачив: у того на очі наринули сльози. А це, мабуть, означало: той, кого він так "вибілював", намагався не вплутувати у справу, так легко, без вагання перечепив його!
І Єфремов сказав, не чекаючи запитання Вергунова:
- Ну, хай уже й було...
Вергунов дзенькнув дзвінком, викликаючи вартового, вартовий увійшов і забрав заарештованого Єфремова. А як ті вийшли, Вергунов бадьоро підскочив із свого стільця, простягнув через стіл руку до Петренка, ухопив його руку й міцно потиснув. Далі він знову сів, забігав своїми котячими очима по столі, ніби чогось шукаючи, навіть обома долонями поляскав по тому столі, Петренкові навіть почулося, що він немов кіт мирно замурчав.
28
Нарешті відсунув шухляду, ухопив там якийсь папірець і підсунув його до Петренка, -- однією рукою підсунув папірець, а другою послужливо дав ручку в його праву руку, сказавши:
- А тепер, будь ласка, підпишіть оце!
І він, Вадим Платонович Петренко, все ще занурений у тупу байдужість, зробив машинальний рух - підписав. Як у сні, без участи свідомости. І тільки тоді, як уже підписав, прочитав крізь завісу сліз на своїх очах, що то було зобов'язання бути таємним співробітником органів Державного політичного управління УРСР...
- "Що я роблю?" - мляво заворушилася думка в його голові. - "Що я зробив, Боже ти мій?!"
А потім, немов зів'явши всім тілом, напівпритомний, він поклав голову на ту свою правиця, з якої щойно випало ганебне перо. Тарас Шевченко, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко подивилися на нього з докором... Уся історія святої боротьби за волю України глянула на нього із зневагою... глянула й відвернулася як від зрадника... А якісь чортячі тіні застрибали перед його на мить затемненим зором у радісному захваті: "Сексот! Сексот! Сексот!"
Вергунов мусів торкнути його за плече, а потім за руку, щоб та рука взяла готову вже перепустку на вихід із цієї страшної установи. Та Петренкова - не Петренкова рука взяла папірця, а Вергунов, що опинився вже по цей бік столу, допоміг йому, як хворому, звестися на ноги. І він мовчки вийшов у застелений м'яким килимом, як у готелі, коридор. Постояв, роздивляючись, куди йти, побачив сходи вниз і помалу, нога за ногою пішов, тримаючись рукою з перепусткою за поруччя сходів.
А в голові йому крутилося прислів'я: "Зав'яз пазурець... Зав'яв пазурець - і пташці кінець"...
Проте це ще тільки "зав'яз" його "пазурець", а "кінець" відсувався надалі. Це ж йому не тільки забезпечило фізичне збереження, а й зміцнило його посаду в Академії. Сорок п'ять суджених у справі СВУ на чолі з Сергієм Єфремовим і тисячі несуджених діячів української науки й культури пішли в небуття, а він, Вадим Петренко, працював науково далі, заглиблюючись переважно в далеке археологічне минуле. Велика чистка Академії на початку 30-их років його не зачепила, його праці вида-
29
вали, його слава росла. А ця слава приваблювала до нього, "старого (але ще при повній силі!) парубка" жінок, що просто полювали на нього. А як його запрошено 1935 року на спеціяльне засідання Комітету охорони пам'яток мистецтва в м. Січеславі, там його підхопила відома співачка Вольська, і він пережив з нею шалене кохання. Пізніше він описав те кохання в повісті "Без ґрунту".
Але чи був він щасливий? На це питання можна відповісти іншим питанням: чи був щасливий євангельський Юда, продавши свого Вчителя? А він же, Вадим Петренко, мусів "продавати" й далі своїх товаришів праці, коли Москва вирішила винищити до ноги українську інтелігенцію. Хоч він свідомо намагався якнайменшою мірою це робити, але не завжди міг "викрутитися". Ніхто з його академічного середовища не знав, що він, відомий науковець, потайки, темними вечорами, як злодій, прокрадався попід будинками, щоб непомітно проскочити у двері тієї ненависної установи та з'являтися до Вергунова з своїми юдиними "звітами". Це була мука для нього. Часто йому снився Сергій Єфремов, що десь нидів - доходили до Києва такі відомості - у політізоляторі в м. Володимирі. І такі сни отруювали йому життя. Нарешті він зважився на розпачливий хід: користуючись своїми науковими зв'язками, він перевівся на роботу до Ленінграду, сподіваючись, що Вергунов дасть йому спокій. І, справді, це на деякий час звільнило його від "звітів". Та от почалася! Війна з Фінляндією, що її, ту війну, нібито провадила тільки Ленінградська військова округа. Це йому загрожувало мобілізацією в армію, і він кинувся звідти навтьоки... І прибув знову до Києва.
Вергунов, звичайно, його знов "знайшов", але вже не дуже його потребував: української інтелігенції в Києві вже майже не було, за винятком таких, як і сам Петренко, тобто тих, що були на "подвійній службі" -в Академії чи в університеті і в НКВС... "Робота" для нього знову знайшлася лише тоді, коли Сталін уклав спілку з Гітлером і "узз'єднав" Західну Україну з УРСР. Тоді його послано до Львова на посаду директора Інституту фолкльору. Довірливі галичани, чувши з його уст українську мову, що в їхньому розумінні була несумісна із зрадництвом, летіли, як та нетля на свічку вночі, на свою загибель. З них особливо впала йому в очі красуня Чи-
30
жович, попівна з походження, яку він міг би з першої зустрічі "утопити", така вона була необережна. Але її врятувала її врода: він закохався в неї. Не нашкодив він багато галичанам тільки через те, що події розвивалися занадто швидко, і він у Львові не довго "працював". Загубив він у тому вирі подій і ту галичанку...
Ну, а тепер у нього була Катерина...
Став йому на пам'яті й інший, подібний до його випадок фізичного збереження українського письменника. Був грудень 1934 року. Це сталося того дня, коли в пресі було оголошено про розстріл Г. Косинки, О. Влизька, К. Буревія, Д. Фальківського та інших українських письменників. Микола Зеров, схвильований несподіваною звісткою, піддавшись першому вияву почуття, сказав у мешканні М. Рильського: "Вшануймо загиблих!" Він був поет і, як поет, був схильний до деякої деклямаційної патетичности. Схвильоване почуття вимагало вислову. Слова, що вихопилися під першим враженням у вузькому гурті приятелів, стали предметом окремого детального розгляду під час слідства, зводів Зерова з Рильським, обвинуваченням Зерова в протирадянській демонстрації, ба більше - в організації громадського вшанування розстріляних! Зерову, Филиповичу, Лебедеві дали по десять років далеких таборів з конфіскацією всього їм належного майна. А фізично зберігся господар мешкання славетний поет Максим Рильський...
Рильський став навіть членом комуністичної партії... А це вже зробило неможливим будь-який відступ для бідолахи, і він, напевно, у Вовчанську не міг навіть пробувати залишитися на Україні...
Ну, а він, Петренко, оце спробував був виборсатися з тих проклятих тенет. А насправді ще дужче заборсався уже обома ногами...
І раптом його свідомість осяяла ідея можливости помсти тій ненависній (будь вона тричі проклята!) владі. Він же тепер має змогу викривати її для... личкування свого шпигунства! І він буде її викривати! Це будуть його терези боротьби: на одну шальку він кластиме "звіти" Вергунову, особливо щодо німців, очевидячки, вже не менших ворогів України, як і більшовики, а на другу - свої викриття більшовицьких жорсткостей. І ця шалька повинна переважити!
31
Він схопився з ліжка, кинувся до столу і взяв гарячково й натхненно писати статтю "Більшовики й інтелігенція", що її він, може, надрукує в уже видаваній у Харкові газеті "Нова Україна" чи десь інде під німецькою окупацією...
Одного дня, прийшовши над вечір до Катерини, Вадим Петренко не абияк її налякав. Коли вона, на його стукіт у двері (тричі, як умовилися), відчинила парадні двері, то побачила його в незвичайному і навряд чи доречному як на його "професорське" звання та "золоті" окуляри ученого вигляді: він був у синюватій уніформі німецького вояка, в шинелі й кашкеті.
- Що з вами, Вадиме Платоновичу? - скрикнула Катерина здивовано і навіть відступила, збентежена, назад. - Для чого це?
- Впускайте до хати, бо я змерз, - сказав Петренко весело. - Ця ж німецька шинелька не розрахована на східноєвропейські морози. Та й вуха я під цим кашкетом чи не повідморожував...
І він потер жартома руками в рукавичках свої трохи взагалі повідстовбурчувані, а тепер ще й червоні вуха.
- Впускайте, кажу! У хаті все поясню...
Катерині ця його веселість і цей жартівливий тон показалися трохи чи не робленими.
- "А може він випивши?" - подумала.
Але з його близького вже біля неї подиху, змішаного з холодною парою (він же, скинувши рукавичку з правої руки, потиснув уже їй руку) сивушного запаху не було чутно.
У передпокої Петренко протер запотілі окуляри, скинув кашкета й шинелю, повісивши їх на вішаку, і Катерина побачила його в притемненому вже передпокої у військовому мундирі, що обтягав його досить округлий животик і тим самим усю його постать трохи підтягав, робив навіть молодшою, стрункішою, як рівняти до його попереднього вигляду в цивільному.
- Ну, як? - жартував далі Вадим Платонович, обсмикуючи вниз поли свого сурдута. - Хлопець хоч куди козак? Чи не так?
Катерина й далі уперто думала, що його веселість
32
і жарти неприродні, - тож вона тільки знизнула мовчки плечима, що були тепер прикриті теплим шалем, і повела його до вітальні, у приємне тепло, що йшло від знайомої ще з часів революції, а тепер знов відновленої в правах "буржуйки", в якій досить весело горіли дрова.
- О, та в вас тут чудово! - скрикнув Вадим, гріючи над "буржуйкою" руки. - Жіночий геній і за таких, як оце тепер, умов може створити "хатній затишок", - вів він далі свою мову. - Жінки ж колись у печерах уміли створювати "родинні вогнища" і тим приваблювали заволок-чоловіків. А тепер же знов настали майже такі печерні умови...
Катерина, здавалося, свідомо відхилила цей натяк, бо не думала приваблювати його до свого "вогнища", а щоб перебити цю розмову, сказала:
- Якщо у вас зайшли зашпори в руки, то треба в холодну воду їх, а не гріти над пічкою, - і кинулася була до кухні по воду. Але Петренко її спинив, сказавши, що зашпорів у його руках немає. Тоді вона запросила його сідати в недалекий від пічки фотель, а сама присіла на канапу, що стояла недалеко від того фотелю.
Вадим сів і, тримаючи ще простягнуті руки над пічкою, повернувся до неї своєю лобатою, ніби хлоп'ячою (хоч і з лисиною вже) головою і сказав:
- Ну, от і добре! Тепер навіть можна заспівати... І він проказав розспівно:
- "Ти сидиш край ватрану і дивишся ти, як пома-алу ватран догоря-ає..."
Катерина сказала, що, на жаль, їй доводиться тепер підтримувати вогонь у "ватрані" краденими дровами. І ці дрова вона принесла з поблизького парку, де люди крадькома розбирають паркан. Що буде, як цей паркан скінчиться, вона не знає.
Тепер Петренко перейшов на поважний тон і сказав, заспокоюючи її:
- Не журіться: оцей ось мундур допоможе нам тепер добувати і дрова, і все.
- Вам, може, й допоможе, а мені - ні, - мовила сумовито Катерина, все ще не розуміючи його "веселого" настрою.
- Як ви можете так казати? Хіба ми не умовилися
33
з вами, що будемо друзями? А я вас, як друга, не можу залишити в біді...
А потім узяв "пояснювати", що за "метаморфоза" сталася з ним. Він улаштувався перекладачем при німецькому штабі, - отож і німецьку уніформу довелося надягти. Це так званий "штаб Розенберга"... Розенберг - міністер, що очолює Східне міністерство в Берліні. Він балтійський німець з походження, знає відносини в Російській імперії, а через те краще, ніж інші німці, орієнтується і в відносинах у "Радянському Союзі", сприяє українцям, щоб розбити той "Союз". Якщо німці дадуть якусь державу українцям, то тільки завдяки його впливам на Гітлера. Ото ж логічно випливає з цього, що українські патріоти повинні допомагати йому. Тутешній штаб Розенберґа організує аґітаційно-пролаґандивний поїзд. Це має бути, зрозуміла річ, насамперед протибільшовицька пропаганда, але українці можуть використати її й для своєї справи. А що в цьому разі цілі німецькі й українські збігаються, то це легко буде зробити. Уже навіть задумано видавати журнал "Український засів", а він, оцей-о Петренко - знову пожартував - буде його редагувати...
Та Катерина й далі не так слухала його, як думала про нього. Вона не могла не звернути уваги на те, що він оповідав якось нерівно, невпевнено, збивався з "поважного" тону. Вона підозрівала, що за цим його "поясненням" ховалася якась інша, уже справжня правда, а ним, цим "поясненням", він тільки приличковував її та виправдував свою "метаморфозу". Вона навіть думала, що цей мундир насправді відчужує його. Тож слухала мовчки, не перепитувала.
- ... Еге, треба використовувати всяку можливість для визволення України, казав далі Петренко. Історія українського народу не дуже була щедра на такі можливості. Насправді й німці поки що нічого не обіцяють, і Розенберґ не такий уже впливовий у них міністер. Але можна сподіватися, що коли вони вичерпають свої сили, то їм потрібні будуть і українці, потрібна буде й українська армія. А тепер треба готуватися до того моменту, пролазити в їхні "штаби" тощо. Досі це робили тільки галичани чи взагалі західні українці, а наддніпрянці огиналися... Але й наддніпрянці та кубанці мусять включи-
34
тися в це, якщо не хочуть проґавити таку можливість...
Катерина вже згоджувалася, що логіка його міркувань була переконлива, але ніяк не могла позбутися думки про те, що за всією цією його балакучістю ховається якась його таємниця. Бо чому саме він, не такий уже й молодий професор, співробітник Академії наук, мав би "залазити" в ті німецькі штаби? Хай би це робили молодші!
Надворі почало смеркати, паморозь на вікнах потемніла. Катерина встала з канапи, щоб позапинати вікна. Вадим вийшов у передпокій до свого одягу і взяв там з кишені шинелі дві стеаринові свічки, а також якийсь верчик. Повернувшись, він поклав верчик на столі, а для свічки попросив у Катерини "якусь посудину", щоб поставити її. Катерина дала йому склянку, а Вадим, поставивши в ту склянку свічку, вийняв з кишені сурдута - запальничку і засвітив її. Засвічена свічка змінила вигляд кімнати, зарухавши по ній світлотінями, що їх робило коливання язичка полум'я.
Цю хитливість освітлення збільшували ще й вогняні очі "буржуйки", що поблискувала з-посеред кімнати. Катерина поставила на "буржуйку" чайник, що незабаром тихо-мирно зашумів, навіваючи спокій і на присутню в кімнаті пару. Катерина заходилася готувати вечерю. Вешталася по кімнаті - застеляла чистою скатертиною стіл, ставила посуд, клала виделки, ножі. А Вадим милувався її стрункою постаттю, м'якими рухами її рук. Вона ніби плавала в невиразному освітленні кімнати, то зникала десь у кухні, то виходила в освітлення. Від цих рухів вона навіть зашарілася на виду, а її прядив'яне волосся неслухняним пасмом спадало на її чоло, - тоді вона підкидала його рукою, струшувала головою, щоб те пасмо лягло на своє місце.
Вадим теж не сидів уже в своєму фотелі, а ходив (хоч і без видимої потреби) по кімнаті, йому хотілося допомагати їй у готуванні вечері.
- Розгорніть отой пакуночок, - сказав Катерині, вказавши на свій верчик (Катерина, застилавши стіл, прийняла була його зі столу й переклала на менший столик, що стояв під стіною).
Катерина розгорнула той верчик: там була булка й накраяна шинка.
Нарешті чайник закипів, забулькав, зачмихав носи-
35
ком, виганяючи теплу пару. Здавалося, що від цієї пари у заслоненій на вікнах від надвірнього світу кімнаті стало тепліше, затишніше, тихомирніше, так, ніби ніде на світі ніякої війни й не було.
Як усе на столі було готове, Катерина запросила Вадима до вечері. Вадимові булка й шинка зробили цю вечерю майже передвоєнною, особливо для Катерини, яка як жінка військовика, привілейованого в "соціялістичній" державі чоловіка, не знала тих харчових труднощів, що їх знали звичайні "громадяни" цієї нібито "найдемократичнішої держави в світі", де всі, згідно з її конституцією, були рівні. Чоловік її забезпечував добре, та й сама вона, вчителюючи, трохи підробляла собі, головним чином на дрібні витрати, на жіночі "витребеньки", як часом казала (хоч насправді вона ніколи не надавала цим жіночим "витребенькам" особливої ваги, але мусила бувати на вечорах, влаштовуваних для старшин у домі Червоної армії). Тим то й не зовсім була їй зрозуміла Вадимова ворожість до "радвлади" як такої, - тим більше, що й сам він - так вона думала - належав до вищих кіл як співробітник Академії наук. Може, тільки "українське почуття", любов до України, виплекана в неї замолоду, була в неї співзвучна з таким же почуттям та любов'ю Вадимовою. Це почуття й ця любов у її чоловіка Володимира Осадчого, як всесоюзного військовика-професіонала, хоч і українця, була цілком атрофована, і ця його байдужість до українства частенько її навіть дратувала.
Взагалі вона була освіченіша й інтелігентніша за свого чоловіка, і в їхньому подружньому житті їй бракувало інтелектуальної атмосфери. А тепер цю атмосферу приніс до неї видатний науковець Вадим Петренко, він же розворушував і її любов до України, і це не могло не прихиляти її до нього навіть проти свідомого опору з п боку. Проте від цієї прихильності було ще далеко до того, що його сподівався від неї цей "видатний науковець".
Вадим став говорити про українську справу й за вечерею. Підштовхнули його до цієї теми далекі вибухи: то війна нагадувала про себе. А рев літаків, що незабаром почувся, показав, що то були вибухи авіяційних бомб.
36
- Більшовицькі бомби, - сказав Вадим, прислухаючись. - За всіма ознаками можна припускати, що незабаром німцям буде скрутно. Під Сталінградом у них уже справи зовсім погані. Але це для нашої справи добре: коли їм зіб'ють пиху й зарозумілість, то й ми, українці, станемо їм потрібні. Вони муситимуть створити українську армію. А ми з свого боку, як я вже казав вам, повинні докласти всіх зусиль, щоб не потрапити знову в лабети тієї потвори, що не давала Україні жити, що так брутально знищила після смерти Миколи Скрипника здобутки нашої культури...
Помовчав трохи, а тоді взяв говорити далі:
- Еге... Не виключено, що нам скоро доведеться тікати з Харкова. До речі, - звернувся він до Катерини: - як ви думаєте, тікатимете чи..? Я думаю, що коли сюди наблизиться фронт, то й вам не слід залишатися в цьому місті...
Катерина не зразу відгукнулась. А потім нерішуче сказала:
- Я не знаю, як бути.
- Я розумію вас, - повів мову далі Вадим з явним заміром щось важливе для нього з'ясувати. - Ви сподіваєтеся, що, може, Володимир вернеться. Але з того, що ви мені оповідали, що ще до падіння Харкова від нього не було звістки, можна припускати, що він... не повернеться... Я хочу сказати, - похопився він поправитись, побачивши, як смуток пробіг по Катерининім обличчі, - я хотів сказати, що в цьому можна сумніватися. Це раз. А друге: у Харкові може бути такий бій, як під Сталінградом, де, кажуть, не залишилося каменя на камені. Якщо таке буде й у Харкові, то під румовищами загине все живе. І я скажу прямо: я боюся за вас. Ви ж знаєте мої колишні почуття до вас, і я ще й тепер можу сказати, що ті почуття й досі не зовсім вигасли. Мені траплялися різні жінки, та я не міг вас викинути з серця. Це була й причина, що я саме до Харкова завернув, тікаючи на захід...
Це останнє не легко було йому сказати. На його округлому, збільшеному лисиною чолі виступили краплі поту, лисина й вуха почервоніли (скільки це можна було бачити при світлі свічки). Він навіть зняв для чогось окуляри і став їх протирати хусткою, вийнятою з кишені. Кліпав "винувато" незвиклими без окулярів ди-
37
витися очима.
Катерина також зашарілася рожево-трояндним рум'янцем на всьому своєму обличчі.
Запанувала досить прикра мовчанка. Вадим устав від столу й почав ходити по кімнаті. Катерина мовчки взяла прибирати зі столу. Вадим повернувся до теми про можливу евакуацію Харкова:
- Якщо ви думаєте залишитися тут, то майте на увазі, що більшовицький режим по-давньому жорстокий і тих, хто залишився під німцями, з власної охоти чи випадково, по голівці не погладить...
Катерина на це нічого не сказала.
Але попрощатися тепер і піти Вадим не міг: це б могло означати кінець тієї "дружби", що її приобіцяла була Катерина і що нею він так дорожив. Тим то він попросив у Катерини дозволу залишитися в неї ще трохи. І вмотивував це тим, що хотів їй прочитати статтю, що її він написав для першого числа журналу "Український засів".
- Знаєте, мені хочеться, щоб хтось прослухав мої думки, - сказав.
Катерина залюбки "дозволила", бо, справді, що їй робити такого довгого зимового вечора?
Прибравши зі столу, вона підкинула дрів у "буржуйку", а потім сіла на канапу в улюбленій позі - підібгавши під себе ноги. На плечі накинула шаль. І наставилася слухати.
Вадим присунув "свій" фотель до столу, де було більше світла від свічки, і вийнявши з нагрудної кишені рукописа, почав читати:
"Більшовики й інтелігенція. Епоха відродження, що прийшла на зміну Середньовіччю, висунула на стертий плян розум, освіту й науку. Розум був протипоставлений фізичній силі, освіта й переконання - насильству, наука й воля критичного досліду - загальнообов'язковій догмі. Освіта, а не народження й майновий стан почали визначати суспільне становище людини. Здобуваючи освіту, людина ставала поза своїм колишнім соціяльним станом. У процесі історичного розвитку це призвело до витворення окремої суспільної верстви - інтелігенції, що, в свою чергу, призвело до гострого розмежування людей розумової і людей фізичної праці.
Наша епоха, XX сторіччя, висунула на порядок денний як чергову соціяльну проблему, що підлягає розв'язанню, проблему ліквідації протилежности між розумовою й фізичною працею. Спроби розв'язати цю проблему з боку більшовизму були типові для останнього. Він уклав у ці спроби властиві йому якості: брутальність, жорстокість і хаотичну квапливість. Просвітницькому й економічному способам розв'язання цієї проблеми - шляхом поступового поширення освіти в масах та піднесення матеріяльного добробуту мас, - більшовизм протипоставив свій власний шлях - шлях державно-партійного апарату. Ліквідацію протилежности між робітниками фізичної й розумової праці більшовизм обернув на ліквідацію робітників розумової праці. Знищення протилежности обернулося на знищення інтелігенції. Інтелігенція як окрема група повинна бути заперечена і пролетаріят повинен заступити місце інтелігенції."
Вадим читав трохи охриплим, але приємним голосом. Це читання ніби згладило прикрість попередньої розмови і відновило між господинею й гостем мирну атмосферу. А це вже була та інтелектуальна атмосфера, що її не міг давати Катерині її чоловік Володимир.
Аж тепер Вадим зібрався "додому". Коли він, відходячи, удався до старого ще дореволюційного звичаю - поцілував Катеринину руку, з таким значенням, щоб вона йому простила його "зухвальство", Катерина відчула до нього щось схоже на ніжність. І з вдячністю підвела на нього блакитний смуток своїх очей.
Було вже пізно. Десь знову гупали бомби. І вона майже з жалем випускала свого гостя з хати, уже боячись самоти.
А потім, залишившись сама, вже в ліжку, Катерина довго не могла заснути. Думала. Думки були всякі, але найдовше не йшла їй з голови Вадимова "метаморфоза". Катерина добре знала його колишню нехіть до військових, він навіть ставився зневажливо до них як до "вузьколобих". І раптом сам зробився військовиком, заговорив про потребу української армії! А може, він не злюбив був військовиків через те, що один із них переміг його в її серці? А тепер, може, хоче приподобитися їй військовою, хай і чужою уніформою? Але, правду сказавши, він трохи смішний у цій німецькій уніфор-
39
мі, в кашкеті, насунутім на його трохи повідгинані вуха. Смішний, але вона не могла б сказати, що... неприємний. Не могло її не зацікавлювати й його виразно-запобігливе ставлення до неї. Такий славний учений, академік, а упадає біля неї, як... звичайний чоловік!
За руїнами вокзалу, на запасній колії стояв один пасажирський вагон, а в тому вагоні містився ,,штаб Розенберґа". У цьому вагоні вже працювали агітатори й пропагандисти " Нової Европи", що її заплямував не менший (а може, й більший!) за Сталіна "геній" - Адольф Гітлер. Собача морда цього "генія" настирливо муляла очі працівникам у всіх переділах (купе) цього вагона, зокрема й у тому, де мав свою редакцію Вадим Платонович Петренко. У цьому переділі Вадим Петренко гарячково готував перше число журналу "Український засів". До нього приходили, з дозволу німецьких вартових, що охороняли вокзал, українські письменники. З них відомий був тільки один - Аркадій Любченко. Як він залишився серед живих після постишевського нищення української інтелігенції, годі було пояснити. А він же був ще й "позапартійний"! Може тому, що був малопродуктивний, а, бувши редактором у "Державному видавництві України", тільки перевидавав свої старі твори. Проте тепер з нього був не менший український патріот, як і з Петренка.
Петренко, побачивши його (вони були раніше знайомі), не міг не скрикнути:
- Як вам пощастило залишитися?
Та він тільки махнув рукою, мовляв: "не питайте"! А натомість сказав:
- Я ще й досі схвильований. Оце йду, розумієте, дивлюсь, а на Міській управі має великий жовто-блакитний прапор, -- уперше вивісили. Я так схвилювався, горло мені стиснуло так, що поспішив далі від людей, збочив у провулок повз "Березіль" і пройшов по Лимарській повз Оперу. Щоб не бачили, що на очах у мене сльози... Як ми стужилися за вільним національним життям!
Колишній смаглявий красень, Любченко тепер виглядав мізерно: був хворий на якусь там шлункову хворобу.
40
Решта були здебільше нові, не знані за "радянської" влади письменники, такі, що, очевидячки, не хотіли грати під ніжку більшовикам, бо ненавиділи їх так, як і весь "радянський народ", називаний в "бадьорій" пісні "Якщо завтра війна..." в однині, хоч охоплював 180 народів колишньої Російської імперії, їх ненавидів. І ці письменники приносили Вадимові Петренкові такий матеріял, що його він залюбки клав на шальку визволення українського народу. Він свідомо, з таких міркувань, а не для того, щоб догодити німцям, яких уже встиг "розкусити", добирав такий матеріял до друку.
От принесла йому свої спогади чи нариси про голод 1933 року письменниця, що назвала себе "Олена Звичайна", хоч на вигляд була не зовсім звичайна: висока на зріст і з таким владним голосом, що з нею годі було б сперечатися. Але сперечатися з нею й не треба було. Вона була переслідувана за більшовиків, її чоловік відпрацював багато років у каторжних сибірських таборах, а її спогади про сталінський голод були великої ваги матеріалом для визвольної шальки українського народу.
Характерний для редакторської роботи Вадима Петренка випадок стався з іншою письменницею, теж невідомою до цих днів в українській літературі, дарма що вона була вже жінка на літі. На прізвище, Скоромна, приглухувата й заїкувата, з якою через те трудно було говорити, але це була людина з виношеними в душі поглядами, а ті її погляди не надавалися для Петренкової "української" шальки, бо були в дусі теоретичного християнського всепрощенства. А Вадим же кипів почуттям помсти до тих, що навіть тут, де не було їхньої влади, тримали його в своїх ,,єжових" накожнях! Скоромна принесла цілком літературно написане оповідання "Дощ іде", а в цьому оповіданні вона вивела переживання однієї дівчини під час війни, що ще точилася, її христіянську поведінку. Вона знайшла в лісі мокрої осінньої пори пораненого радянського" вояка, сина голови їхньої" "сільради", що за більшовицької влади знищив її, цієї дівчини, батьків. Спочатку вона, замість щоб порятувати того пораненого вояка, прив'язала йо-
41
го до дерева на явну загибель, та потім її "християнське" сумління заговорило, і вона пішла відв'язала та притягла його до хати його матері.
- Ні! - сказав рішуче Вадим Петренко. - Треба відкинути цей християнський кінець. Християнство для боротьби з ворогами людської свободи не годиться. Цей вояк-ворог мусить загинути! Мусить перемогти помста!
І він аж розхвилювався, як казав це, його лисина й крайчики вух почервоніли. Скоромна, теж червоніючи і заїкуючись, мусіла, кінець кінцем, згодитися на потрібне редакторові закінчення.
Прийшов доцент харківського університету Юрій Шевель, з яким треба було делікатніше говорити. Шевель був в українстві певною мірою неофіт, і його треба було зберегти для української справи. Тут же, на центральних і східних українських землях, збереглося так мало українських діячів, їх більшовики ще до війни мало не на сто відсотків винищили.
Юрій Шевель був ще досить молода людина, з тонкою високою постаттю та довгою шиєю, на якій була маленька голова, прикрита м'якеньким рудуватим волоссям. В його постаті й ході було щось від довгошийої фігури й гойдливої ходи жирафи, але шаржувати цю постать не можна було, бо він говорив поважно й розумно.
Між Петренком і Шевелем відбулася поважна розмова на тему про можливий і бажаний дальший розвиток українського письменства. Ось фрагмент із тієї розмови
Шевель. А як ви, добродію, розумієте дальший за нових умов розвиток українського письменства?
Петренко. Треба передусім позбутися казенного "соцреалізму", а в ідеології жидо-більшовизму.
Шевель. Цього, на мою думку, мало, - я маю на увазі викорінення "соцреалізму". Щодо "жидо-більшовизму", то я волів би не вживати цього вислову.
Петренко. А хіба не жиди запровадили в нас цей жахливий режим? Знаєте, хто були оті найближчі поплічники в Леніна? Лев Троцький - Бронштейн, Сте-
42
клов - Нахамкес, Зінов'єв - Апфельбаум, Каменєв - Розенфельд, Радек - Сабельсон і так далі. Усіх не перелічити, бо в перших урядових органах СРСР на 501 особу жидів було 406... А скільки їх було в органах ЧК! У звіті англійського Скотлянд-ярду з 16 липня 1919 року сказано: "Більшовики в Росії - це інтернаціональний рух, що його контролюють жиди".
Шевель. Ну, добре, не говорімо про це. Я вважаю, що в літературі все таки має переважати форма, а не зміст. Що ви думаєте, про можливі формальні шукання ?
Петренко. Думаю, що її насамперед треба відетнографізувати. Хоч я й етнограф у науці, але до літератури в мене інший підхід...
Шевель. Але ж це вже зроблено раніш у творчості Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Винниченка!
Петренко. Можливо, що я висловився невдало, вживши слова "відетнографізувати". Краще сказати: "відреалізувати". Або ще краще: підкинути до реалізму якусь дозу національного волюнтаризму в дусі ідей Дмитра Донцова.
Шевель. (сміється своїм неприємним горловим смішком). Отакої! Та це ж буде те саме, що й "соцреалізм", тільки з іншим другим складником: замість комуністичної романтики буде націоналістична романтика.. Ні це, на мою думку, не годиться. Пам'ятаєте "Нову генерацію"... журнал, що його, з благословення М. Скрипника, редагував Михайль Семенко? Нам треба орієнтуватися на Европу, а в Европі тепер намітилася тенденція руйнування старих форм... Це Архипенко в скульптурі, абстрактне мистецтво взагалі, сюрреалізм, алогізми в літературних текстах...
Петренко (перебиваючи співрозмовника, що починав розпалюватися). Але ж нам треба повести маси українського народу на боротьбу з більшовизмом! А з Архипенком цього не можна зробити... Може, це добре для тих народів, що їм уже нічого робити поза мистецтвом, бо мають свої держави... А для нас це зайва розкіш, якщо це "розкішшю" можна, назвати... а не абсурдом взагалі...
43
У нього в голові ворухнулася думка про його "українську шальку" терезів, а на неї навряд чи можна покласти Архипенкову творчість чи викаблучування М. Семенка в літературі. Правда, з цього виходила ніби службова роля мистецтва й письменства, тобто їхня неминуча тенденційність, що завжди і скрізь була згубна для великого мистецтва, для великої літератури, але...
Висловлені вище Петренкові думки перебив зневажливий горловий Шевелів смішок.
На цьому їхня розмова скінчилася. Спосіб сперечатися в Шевеля був такий, що це співрозмовника знеохочувало. Особливо неприємний був отой його смішок, що часом звучав як сарказм на знак його вищости. Проте він залишив у редактора на столі цікаву статтю про... творчість Г. Квітки-Основ'яненка. Прощаючись, він подав Петренкові руку, гойднув малою головою жирафи на своїй довгій шиї і розлив масло усмішки на своєму безвусому й безбородому видочкові (вуса й борода були б у нього руді, якби він не голив їх). Проте ця усмішка не згладила в Петренка прикрого враження від розмови з ним.
- "Задавака!" - думав про нього Петренко, проводжаючи його спину поглядом.
Свідком цієї розмови був маленький, сухенький чоловічок на прізвище... Орел , що під час розмови ані писнув, але пізніше, базуючись на висловлюванні Юрія Шевеля проти "жидо-більшовизму", написав на нього "заяву", що він, мовляв, "жид". А що він, той чоловічок, не знав, як з тією "заявою" доступитися до німців, то поніс її до голови "Просвіти" В. Дубрівського. Той узяв її, пообіцяв передати, куди слід, але цього не зробив, а натомість показав її Шевелеві і потім, при очах цього останнього, знищив як безпідставний наклеп.
... У Харкові редакції "Українського засіву" не довелося довго залишатися. Поразка німців під Сталінградом не забарилася відбитися на всьому фронті: німці, мерзнучи та потопаючи в східноєвропейських снігах, панічно почали відкочуватися назад. Петренко встиг видати лише двоє чисел.
Коли одержано наказ відступати й пропагандивному поїзду, Вадим Петренко прибіг до Катерини Осадчої і майже силоміць заходився пакувати її речі до вте-
44
чі з Харкова. Казав, що забере її в свій вагон, бо інші люди такої можливости не мають і вже, як йому відомо, пішки тікають на захід. Наприклад, доцент університету Юрій Шевель посадив свою стару матір на ручні саночки і так повіз. На шляхах, кажуть, сила-силенна людей з такими саночками, з дітьми, з клунками на плечах. Отож не може бути навіть мови про те, щоб вона, Катерина б то, тут залишилася!
І дивне диво: Катерина ані словечком не стала упоперек. Вона тільки запитала, як і що можна брати.
- Найпотрібніше з одягу, - сказав Вадим, роззираючись по її хаті. - Те, що влізе найбільше в чотири валізи. Бо в нас же тільки чотири руки, - посміхнувся: дві у мене, - показав свої руки, - а дві у вас... Та ще те, що можна взяти в кишені. Хоч у вагоні можна й більше покласти, але хтозна, чи не доведеться десь хапливо пересідати. Я все своє маю на собі та в наплічнику, згідно з прислів'ям стародавніх "Omnia mea mecum porto." Тепер Катерина й собі заметушилася. Витягала валізки з якихось там закутків, висувала шухляди комоду, натоптувала в них жіночих суконь, білизни. Запах не зовсім звичної для Вадима чистої жіночої білизни "ударив" йому в ніс, викликаючи потаємну жадобу взаємнення з цією такою любою йому жінкою... Але хапанина забила в нього цю жадобу: треба було поспішати. Цю насолоду треба було відкласти на пізніше... А тепер дзенькав посуд у буфеті, дзвеніло столове срібло в руках у Катерини... Що з цього брати? Що кидати? Це ж вага не абияка, особливо посуд! А ще ж дрібниці жіночого туалету! Усякі там дзеркальця, пудри, масті...
На туалетному столику стояв фотопортрет Володимира. Невеликий, у рамочці. Брати його чи..? Катерина оглянулася на Вадима, немов ховалася з цією думкою. А потім ухопила швиденько теє фото так, щоб Вадим не бачив, сховала його під блюзку і, нагнувшись, над валізою так, що Вадим цього її руху не зауважив засунула під білизну.
А підганяла їх чутна вже зблизька канонада, що свідчила про наближення фронту. Вадим казав, що їхній поїзд має від'їхати ще завидна, бо вночі на вокзал
45
можуть налетіти більшовицькі літаки.
А була пообідня вже пора. Коли вони вийшли а. своїми валізками, на ґанок, холодне зимове сонце уже зовсім було похилене на захід. Катерина замкнула парадні двері, а потім повернулася обличчям до Вадима - Вадим побачив у світлі того зимового сонця, що з очей у неї закапали рясні беззвучні сльози. Вадим розумів її: їй важко було погодитися з тим, що вона, може, вже назавжди покидає насиджене "вогнище". Не посмівши-пригорнути засмучену жінку, він тільки взяв, її за лікоть і мовив потиху:
- Заспокойтеся! Будьте мужні! Це війна... Катерина раптом затурбувалася: а що зробити з ключем від цієї хати?
- Я піду попрощаюся з Непотами, вони залишаються, - сказала Катерина, мавши на увазі, очевидячки, зоставити в них ключа.
Коли вона за хвилину повернулася, на очах її все ще блищали сльози: вона й у Непот, мабуть, плакала. Вадим відчув до неї таку ніжність, якої давно вже ні до однієї жінки не відчував, і ця ніжність з могутньою силою підказувала йому потребу рятувати її, забрати з собою. Він, бачилося, ладен був понести її на руках...
Але... треба було нести важкенькі валізи. Він випробував на вагу всі чотири, щоб собі взяти найважчі. А потім вони зійшли, так навантажені, з ґанку і пішли, порипуючи мерзлим снігом (а мороз на вечір зростав на силі, притискав) у напрямку до вокзалу. Бачили, як із деяких дворів визирали перелякані люди, що, мабуть, теж лагодилися в дорогу. Бачили й таких, що-вже також ішли чи то до вокзалу, чи то кудись інде з своїми манатками на плечах та у валізах...
Це "радянські громадяни" тікали від "своєї", будь вона тричі проклята! "радянської" влади. Нечуване в історії парадоксальне явище! Це, очевидячки, були ті, що не сподівалися "ласки" від тієї влади. А чого тікала Катерина? Чому вона так беззаперечно підкорилася "наказові" все таки чужої їй людини - Вадима Петренка? Може, вона піддалась загальній паніці, а може й... боялася втратити цю "чужу людину"? Хтозна... Вона, мабуть, і сама не могла б відповісти на ці питання...
46
А гармати гуркали, здавалося, чимраз ближче, "підганяли" втікачів. І наша пара пришвидшувала ходу. Ішли майже мовчки, тільки зрідка перекидалися незначними словами, що якось недоречно звучали в передвечірній тиші вулиці. Пропагандивний поїзд складався вже з трьох вагонів, а в тих вагонах розташувалася редакція "Українського засіву", вся управа харківської "Просвіти" на чолі з Василем Дубрівським, якийсь Харківський технологічний інститут та окремі українські діячі й письменники, що мали якусь протекцію або від Вадима Петренка, або від Василя Дубрівського. Був серед цих людей і обербургомістр м. Харкова Семененко, що йому в цьому місті вже нічого було робити.
Ці три вагони причепили до якогось німецького-військового поїзда, і він від'їхав зі станції Харків ще де заходу сонця. Але на станції Лозовій ці харківські вагони відчепили від німецького поїзда і причепили до двох "теплушок", що в них їхав увесь український "актив" м. Січеслава на чолі з проф. Олійниченком.
У січеславських вагонах було "веселіше", ніж у харківських. Цю "веселість" створював сам професор Олійниченко, на вигляд справжній козарлюга-запорожець: високий, дебелий і широкий у плечах, мордатий (морда, мовляв, хоч цуценят бий), а його сизуватий ніс свідчив про те, що він, за прикладом давніх запоріжців, не цурався чарки. Та він і забезпечив себе в цьому розумінні на дорогу: в його "теплушці" була діжка з солоними огірками, декілька мішків з борошном, два чи три окости шинки, сало, сулії з самогоном. Мав він і відповідне товариство для бенкетування.
Худорлява й вимучена на вигляд Олійниченкова жіноча "половина" тільки те й робила, що смажила млинці на "буржуйці", поставленій серед "теплушки", та подавала на дошку, примощену замість стола посеред вагона. Шинку краяв великим колодієм сам господар - професор Олійниченко.
Час від часу в "теплушці" зривалися "козацькі" співи, здебільшого весела пісня "Гей, наливайте повнії чари, щоб через вінця лилося..."
"Білою вороною" серед цієї публіки був професор і письменник з Північного Кавказу довготелесий і вже лисий Василь Гірчак, що самогону не вживав і через
47
те тримався осторонь від цієї "козацької" компанії.
- Який же з вас козак, як цураєтесь оковитої? - глузував з нього завжди підхмелений Олійниченко. - А ще й з Кубані! (Насправді він був не кубанець, а січеславець, тільки у тридцятих роках його туди загнала "рідна радвлада").
Василь Гірчак, що на короткий час зупинився був по дорозі з Північного Кавказу в м. Січеславі, знав, що Олійниченко в тому місті "понастановляв" сам себе майже на всі керівні пости: був головою Української ради, директором Транспортного інституту, ректором університету, випхнувши звідти проф. І. Розгона. І скрізь одержував платню карбованцями "Райхскомісаріяту України", з німецькими написами на них.
Василеві Гірчакові було більше до мислі товариство в харківських вагонах, зокрема сам Вадим Петренко, цю з ним він ще 1922 року познайомився в Києві, в Академії наук, куди він уперше з'їздив, мавши рекомендаційний лист від свого вчителя Петра Єфремова до Сергія Єфремова, який і познайомив його тоді з Петренком. У тому вагоні Василь Гірчак побачив і Петренкову "супутницю" Катерину Осадчу, що була в вагоні за господиню. Але ніхто не казав йому, що то Петренкова шлюбна чи нешлюбна жінка. І зовні це на таке не скидалося., йому вподобався блакитний смуток її очей, як і вся незвична для Північного Кавказу русявість її вроди. Та він тримався осторонь від неї, зважаючи на наявність ближчого для неї друга - Вадима Петренка.
У цьому вагоні кипіла й редакційна робота, готування до друку "Українського засіву", а це теж було привабливо для письменника Гірчака.
З Лозової цей поїзд з утікачами скерували на Полтаву, а звідси був прямий шлях на Київ.
У Київі німці відібрали в харків'ян їхні пасажирські вагони, а для втікачів залишили тільки січеславські "теплушки", і до "теплушок" перегнали й тих харків'ян, які хотіли їхати далі на захід - до Львова. До Олійниченкової "теплушки" перенесли свої манатки й Вадим Петренко та Катерина Осадча.
Проте Петренкові не довелося далі їхати у цій "теплушці". Одного дня; (а ці "теплушки" стояли декілька днів на запасній колії, чекаючи, поки їх причеплять до якогось поїзда, що йтиме на захід) його викликав
48
якийсь чолов'яга, відвів трохи від вагонів і... передав привіт від "товариша" Вергунова.
Чолов'яга не справляв враження дуже хороброї людини, він увесь час ховав голову, ніби від холоду (бо мороз був таки добрий), у піднесений комір пальта, навіть розглядався на всі боки, як говорив, та й говорив притишеним голосом. Можливо, що це був теж один із примусових "сексотів" і тільки з наказу виконував доручене йому небезпечне завдання. Для Вадима Петренка те, що він сказав йому, було, як удар по голові: йому наказано не їхати далі, а залишитися в Києві і з'явитися на таку то адресу, де на нього мав чекати сам Вергунов. Передавши це, чолов'яга зник.
А Петренко повернувся до вагона, де на нього нетерпляче чекала Катерина, а передніше навіть відсувала важкі двері, щоб поглянути, де він пішов з тим чоловіком. Але на неї кричали, щоб не напускала холоду, ї вона мусіла засувати двері. Тепер вона зустріла Петренка сяйвом своїх очей, а в тих очах була тривога й запитання: що, мовляв, сталося? що то за чоловік?
А що цим випадком зацікавилися й інші пожильці вагону, то Петренко відповів усім на повний голос:
- Панове товариство! Справи складаються так, що я ще мушу залишитися в Києві, не поїду далі з вами...
- Які справи? Чому? - посипалися запитання.
Але Вадим Петренко відмовився пояснювати, натякнувши невиразно на те, що це пов'язане з його німецькою уніформою, він мусить щось робити.... він же не для прикраси в цю уніформу одягнувся. Звичайно, за німецької влади німецька уніформа була не тільки ознакою якоїсь там влади, а й певних обов'язків, - це всі розуміли.
А коли Петренко, узявши свій наплічник та течку (портфель) з редакційними матеріялами і при цьому натякнувши, що журнал друкуватиме в Києві, обійшов на прощання всіх пожильців вагону, тиснучи щиро кожному руку, то, прощаючись з Олійниченком, сказав йому:
- А вас, пане професоре, я прошу подбати про оцю мою землячку, - він зробив рух) у бік Катерини. - Я її вивіз із Харкова і тим морально зобов'язався довезти кудись у безпечне місце. А вам я, - натякнув,
49
- за цю послугу пізніше подякую.
Олійниченко був, як звичайно, напідпитку і весело "заприсягнувся" при свідках, що це доручення з приємністю виконає.
А Катерина злізла з вагона слідком за Петренком, щоб його провести до виходу з вокзалу чи хоч до перону. Зайшовши за вагони так, що їх не стало видно з вагонів (якби хто спробував, відсунувши двері, підглядати), вони стали. Катерина дивилася питально Вади-мові в вічі, сподіваючись, либонь, що він їй скаже правду. Та він і їй всієї правди, зрозуміла річ, не міг сказати. Він і їй покликався на уніформу, тільки додав, що це пов'язане з тією "українською роботою", що про неї він казав ще в Харкові, зокрема з друкуванням журналу "Український засів".
- Його ж таки треба на Україні видати! - сказав. І чомусь почервонів аж до чола та кінчиків вух (хоч цього Катерина й не помітила, бо вони були червоні від морозу). А потім, побачивши в її очах щирий смуток розлуки, він раптом обійняв її і поцілував в уста. Катерина також пригорнулася до нього. Віддано, тремтливо, немов передчувала, що втрачає його назавжди.
Але Вадим сказав їй заспокійливо:
- Їдьте до Львова, а як треба буде - й далі на захід, а я вас не забуду - розшукаю.
Хоч вони ще говорили одне одному "ви" і ні він, ні вона навіть не натякнули на те, що вже стали рідні, але розставалися з такими почуттями. У блакитному смутку Катерининих очей навіть заблищали сльози, але мовою жадне з них не сказало про те, що само, здавалося, просилося на язик, - про можливе одруження.
А як Вадим, нарешті, віддалився від неї - пішов: як німець у синюватій німецькій шинелі й такім же кашкеті, Катерина стояла й дивилася слідком за ним, аж поки він не сховався за руїнами вокзалу. І знову в неї, як і тоді в Харкові, не було певности, що за сказаним про "українську роботу" не ховалася якась інша, справжня правда. Згадувала, що Вадим не дуже дивився їй у вічі, як казав про ту "українську роботу".
50
Подавши Вергунову "звіт" про тих "зрадників", що тікали на захід перед наступом Червоної армії і тим поклавши пайку на шальку ворога, Вадим Петренко залишився на деякий час у Києві для того, щоб покласти більшу пайку на шальку визволення українського народу - видати журнал "Український засів". До зібраного в Харкові матеріялу він приєднав "київський" матеріалі, зокрема незакінчене оповідання розстріляного 1934 року письменника Г. Косинки "Фавст".
Ще третє число "Українського засіву" не вийшло, як уже треба було тікати з Києва, бо більшовики захопили Полтаву. Третє число вийшло у Вінниці, а тоді Вергунов наказав Петренкові їхати до Берліну, а там його мали влаштувати у Східньому міністерстві. І все сталося, як у казці: якісь таємні сили перенесли його до Берліну (він їхав уже в розкішному німецькому вагоні), влаштували у Східньому міністерстві Альфреда Розенберґа. Аж він сам дивувався: які все таки - думав - ті німці наївні! носяться з ним, ворожим шпигуном, як із писаною торбою! Сам міністер Розенберґ прийняв його на авдієнції, з очевидною приємністю розмовляючи з ним по-російському. Балтійський німець з походження - він не міг позбутися симпатій до Росії, до її літератури й культури, хоч з політичних "причин і підтримував" українців.
Або ще таке: гітлерівці наслідували більшовиків у жорстокості, але ту їхню жорстокість більшовицькі аґенти скеровували часто на тих, що були ворогами більшовиків і могли бути їхніми друзями. Так вони розстріляли в Києві Олену Телігу та інших українських патріотів...
Було в Петренка таке навіть враження, що нижчі службовці цього міністерства, німці, вважали для себе за честь бути в приязні з таким видатним науковцем, а декотрі навіть запобігали його ласки.
Ще більше, зрозуміла річ, розраховували на його прихильність українські інтелігенти, що прибували до Берліну і насамперед у цьому Східному міністерстві шукали якогось пристановища, роботи (здебільш він їх скеровував до "штабів Розенберґа"). Отак одного дня завітав до нього той харківський доцент Юрій Шевель, що розмовляв із ним на харківському вокзалі в редакції "Українського засіву" про можливі шляхи розвитку вільного українського письменства й мистецтва: при-
51
ніс заяву з просьбою дати йому можливість взяти участь у творенні "Нової Европи", що її заплямував великий фюрер Адольф Гітлер. Щиро хотів він, той доцент, будувати таку Европу чи ні, але пристановища шукаю.
Петренко згадав, що тоді цей доцент був пикатий ,,осібняк" (як казали галичани), із зневажливо відкопиленою спідньою губою, і говорив таким тоном, що з ним трудно було сперечатися. Але тепер ще був покірливий, як те телятко, що дві матки ссе, людець, і говорив він запобігливим тоном, оздоблюючи улесливу мову своїм горловим смішком, в якому не було й сліду від колишнього сарказму, навпаки, його супроводило розтоплене масло усмішки на його виду. Він навіть червонів, і та червонява доходила аж до його біластих вій. Таку саму покірливість виявляла й Шевелева довготелеса постать, що зігнулася в три погибелі, як він сідав на вказане йому біля Петренкового столу крісло.
І Петренко не міг би сказати, що йому не було приємно, бачивши такі вихиляси цього задаваки. Та й взагалі він не раз ловив себе на почутті мимовільного задоволення своєю владущою особою...
Хм, "владущою"... Насправді це було тільки вдень, на роботі, коли йому треба було удавати "важну персону", коли він навіть говорив з усіма своїм "авторитетним" баритоном. А ночами, прибувши німецьким автом до "свого" готелю, опинившись на самоті та скинувши ненависну шпигунську уніформу, .він то падав у розпачі на ліжко, намагаючись про все на світі забути, то раптом схоплювався й починав бігати по кімнаті, зубами скреготав на самого себе.
Він же не міг не пам'ятати увесь час того, що ота його "влада," не від нього, не від його здібностей походить, а від тієї шпигунської мережі, що в ній він заборсався. Ходила ж чутка (може, її поширювали більшовицькі агенти), що навіть замісник Адольфа Гітлера Борман був замотаний у цю величезну шпигунську більшовицьку мережу.
Проте не було виключене, що Гестапо цю мережу могло розкрити, зокрема виявити й його справжню ролю, і це була ще одна з "можливостей", що катувала його ночами. Найменший звук у лункому готелевому коридорі, ледве вловний шерех під дверима його кімнати напружували його слух до болю в вухах...
52

Та не коли ж як ночами він мусів робити й свою юдину "роботу" - писати "звіти" для Вергуновп, що йшли кудись там німецькою військовою поштою. І оту заяву харківського доцента він скопіював, взявши з собою до готелю, та переслав, куди слід. Хоч той доцент через його пиху та зарозумілість і не був йому особисто приємний, але все таки це був український діяч, і, шкодивши йому, він, Петренко, шкодив своєму українському народові та клав вагу на шальку його ворога. Час від часу він мусів писати "звіти" і про українську газету "Голос", що її редагував Богдан Кравців, та про журнальчик "Дозвілля" з редактором Спиридоном Довгалем на чолі, - хто там з письменників-утікачів друкувався і що писав. Підла, юдина "робота"!
Єдиною сатисфакцією було для нього те, що він міг брати реванш: ночами ж він хапався за перо і писав викривальні статті про більшовизм, з офіційного погляду, "жидо-більшовизм" і друкував у тому ж "Голосі", а часом і в "Дозвіллі".
Це все було ваговитим на шальці українського народу, на шальці його визволення.
На цю шальку він поклав і 4 число "Українського засіву", видане у Берліні (хоч і без зазначення місця видання).
Болючість його становища збільшувалася в міру того, як гітлерівський "Райх" дедалі більше корчився в передсмертних конвульсіях.
А події були такі: замах на Гітлера - і страта замахівців... західні держави висадили десант на півночї Франції... зі сходу наближалися сталінські орди...
У зв'язку з цими подіями і шпигунська "команда" кидала ним (Петренком би то) у різних напрямках. Коли почали розбудовувати власівську армію, йому наказано приєднатися; до її штабу. У зв'язку з цим він познайомився з якимсь Юрієм Музиченком, (що теж причалив до цього штабу, "репрезентуючи" український сектор цієї армії, і в нього не могло не бути такої підозри, що той стежить за ним так, як він мусів стежити за Музиченком та іншими. Коли полковник Кирило Дацько якось здобув "доручення" створити якийсь український осередок у Берліні, він мусів туди навідатися, щоб занотувати, хто та хто з тим Дацьком єднається.
53
У тому "осередку" він побачив голі кімнати, стіни яких чомусь були обвішані портретами українських гетьманів, перемальованими, мабуть, з "Ілюстрованої. історії України" М. Грушевського... Довелося йому стежити й за генералом Шандруком, що почав був творити "Українську національну армію"...
Частенько йому доводилося виїжджати й поза межі Берліну. Отак він поїхав до табору Вустрав, що в ньому була скупчена українська інтелігенція, переважно молоді письменники.
До Вустрав повіз його полковник Дацьк