1 Так прозивались запорозькі шапки, бо були обложені хутром з кабарди.
2 Коротка гвинтівка (приміт. авт.).
3 Постоли з шкуратка (приміт. авт.).

роні,тільки в руці держав він ціпок і біля боку лежала торба.
Зблизившись до могили, січовик одпустив коневі подпруги, приарканив, дивиться, а чоловік усе сидить, не оглянеться й не поворухнеться.
— Бач, як замислився, — прошепотів січовик, заходячи збоку,— а мене й не бачить; постривай же, я тебе сполохну,— та скільки духу й крикнув: «Пугу!» — аж ; луна по степу покотилась.
Однак од сього покрику чоловік не сполохнувся; не-притьма озирнувся він і хижо спідлоб'я глянув на січовика. Страшно горіли вирлоокі його очі, неначе іскри з . них посипались. Січовик хотів був ще вдруге пугукнуть,та й припинивсь, бо, як списом, шпигнуло його тим поглядом, неначе холодна жеретія (1) обвилась І здавила йому серце. І не схаменувся він, як, знявши кабардинку, низенько вклонився, буцім самому кошовому, і з повагою промовив:
— Добрий вечір, чоловіче! — Чоловік зміряв січовика очима і, не промовивши слова, одвернувся. Нахмурився й січовик: заграла молода кров, заіскрились очі: розсердила його та зневага.
— Слухай, чоловіче, — озвався січовик, — за пожегнання (2) мусиш оддякувать, а не одвертать пику і чорти батька зна куди стромлять свої волові очі, як кішка в каганець!
Чоловік мовчав, усе дивлячись пильно у ту ж саму сторону, як спершу дививсь.
— Чи чуєш, що я тобі кажу? — знову гримнув січовик, підступаючи.
— Не позакладало, чую...— пробубонів чоловік, не ворухнувшись,
— Чого ж мовчиш?
— Нічого казать; коли я тобі не подобавсь, іди собі далі, степи просторі.
— Не я до тебе прийшов, а ти забрався в чужу солому, та ще й шелестиш! Степи наші, запорозькі! От що!
— Хто се тобі казав?
— Я тобі кажу!
— Коли ваші, чом же ви їх не орете, не засіваєте, не користуєтеся ними?

1 Невеличка гадюка, іцо лазить по деревах і обмотується кругом вітей (приміт. авт.).
2 Поздоровлення (поя.).

— Січ не пшеницею степи засіва, а кріпостями, паланками, от що!
— Погані ж будуть ваші жнива; не собі дбаєте; правда твоя, мине вік-другий — і сі степи ригнуть золотом, сріблом, та не буде вам з того ніякої користі. Не подякують тих, хто кров'ю своєю їх поливав і своїми кістками огороджував!.. Так не кажи мені, козаче, що степи ваші: божі вони і того, кому він дасть ними користуватися!
— Поки хвалько нахвалиться, будько добудеться! Уставай же та йди собі Ік уражій матері за те, що ти цураєшся мого товариства; не хочу з тобою на єдиній могилі ночувать, от що!
— Як не хочеш на одній, так шукай собі іншу...
— Вибачай, чоловіче,— гримнув січовик,— у мене такий звичай, що куди б я не прийшов, то вже відти не піду, поки сам не схочу.
— Такий саме звичай і в мене...
— Вставай же, кажу тобі,— скликнув січовик,— не то я тебе по-запорозьки підведу!
— Чи не схотілось тобі, козаче, тичка подуть? — спитав чоловік, зареготавшись на ввесь степ, неначе само пекло зареготало.
— Я тебе так подму,— гукнув січовик, ще гірш розсердившись,— що аж на тій могилі опинишся.
— Гляди, козаче, не то мене не зведеш, ти торби моєї не підіймеш.
— Брешеш, підійму, і потилицю ще тобі нею натовчу!
Січовик справді хотів був затопить по гамалику (2), ухопивсь за торбу, та сюди-туди і з місця її не зворухнув; попробував обома руками взять, аж заморився від натуги, а все-таки не зворухнув.
— Що там таке в торбі? — бубонів січовик, поглядаючи то на чоловіка, то на торбу.— Який там біс сидить?.. Я ж таки неабиякий, підкови розгинаю, коня підіймаю, а гемонської торби й з місця не зворухнув... Скажи мені, чоловіче,— спитав він,— що ти таке на світі: чи який характерник, чи, може, сам чорт?
— Не характерник і не чорт,— одказав чоловік, схиливши на груди голову,— тільки чортова у мене доля...
— Яка ж у чорта доля?

1 - Спробувати сили.
2 - Місце нижче потилиці.

— Не така, як у людей!
— Се, й не питаючи, знав... А ти мені скажи, який там біс сидить у твоїй торбі, що вона така важка?
— Подивись...
Січовик розв'язав мотузок, засунув руку в торбу й витяг голову старої бабусі. Аж звомпив він, глянувши на неї, і трохи з рук не впустив. Як учора одрубана: біле - волосся було скуйовджене й облите запеклою кров'ю, : брови нахмурились, незакриті очі грізно дивились, рот розкрився, страшно було глянуть на вид старої: здавалось, буцім вона в останній час кого проклинала.
— Чия се голова? — спитав січовик, прозоро поглядуючи на чоловіка.
— Матчина...
— Хто ж її одчесав?
— Я!..
— Ти?.. Рідну неньку?! Мій боже милий, чом же ти не затримав такої грішної руки?! — скрикнув січовик, опускаючи голову в торбу.— Що ж там -ще в тебе? — спитав він, дивлячись на чоловіка.
— Подивись...
Січовик знов поліз у торбу й витяг другу голову молодої, дуже гарної дівчини. Джегерелі й дрібушки ще не порозплітались, тільки довга коса, чорна, як гайворон, позлипалась запеклою кров'ю. Очі були трошки прищурені, а устонька, як терен синій, одкриті,І зубки, неначе перли нанизані, біліли й блищали.
— Мій боже милий, яка ж гарна! — скрикнув січовик,— і на таку піднялась рука?!
— Піднялась, коли одрубана...
— Чия ж се голова?
— Сестрина.
— Чи не ти і сю одчесав?
— Од гадав!
— Знаєш, чоловіче,— зітхнувши, промовив січовик,— на усьому світі нема нещасливішої тварі; як ти, от що!
Чоловік швидко повернув голову й пильно глянув на січовика, ніби хотів роздивитися, од кого почув сю річ.
- Козаче,— сказав він журливо,— не тобі першому показував я сі голови, не тобі одному й признавався: всі ж од розумної голови казали, що нема на світі й звіра лютішого від мене, і не брехали вони; однак ти од Коса на голові, складена вінком.щирого серця сказав святу правду; на усьому світі нема нещасливішої тварі, як я!.. Од мене все одцуралось; і небо, і земля, і саме пекло!.. Мене прокляла мати, прокляв і батько з того світу — я Каїн!.. А тобі мене жаль як по-біденного, нещасливого.,. Спасибі тобі, козаче, дай руку, побратаємось! - чоловік простягнув руку, як лопату, обвинуту товстими жилами, немов вірьовками.
— Вибачай, чоловіче,— одрізав січовик,— хоч мені тебе й жаль, а прочварі, Каїнові, руки не подам і побратимом не буду.
Чоловік аж з місця скочив, так його уразила ся одповідь. Хоть нижчий він од січовика, а як роздрочився, так страшно й глянуть на його постать: плечі й груди, як башта, кулаки, як дві довбешки; пополотнів, очі кров'ю поналивались. Не звомпив же й січовик, на п'ядь не од-ступив і сміло дивиться чоловікові в очі...
— Як,— гримнув чоловік, заскреготівши зубами,— ти гребаєш моєю рукою, моїм товариством?.. Чи ти знаєш, блазень, що колись і я був січовиком, колись за велику увагу ставили моє товариство?
— Може, колись,— перехопив січовик,— та не теперечки...
— Так виймай же шаблю й боронись; за сю уразку я визиваю тебе на чесний поєдинок!..
— Не чесний буде поєдинок битися з шаблею проти голих рук, а давай чим здужаєм! — січовик згорнув кулаки й став напоготові.
— Не бійсь і з шаблею не порівняєшся?
— Боюся тільки нечесної смерті: бог нас порівня, а розсудить совість...— одказав січовик, наступаючи.
Як од води стухає полум'я, так остання одповідь січовика припинила ярість чоловіка; 'не здержав він і його смілого погляду, понурився і назад одступив...
— Совість... совість...— глухо прогомонів він,— ні, ні, не мені, проклятому, брататися з тобою; не тобі простягать і руку суцізі! — чоловік приник до землі й важко застогнав, здавалось, і могила з ним стогне...
— Не сердься, чоловіче, за мою шпарку одповідь, — з жалем промовив січовик: як будеш гинуть, я од тебе не одцураюсь і обидві руки тобі простягну.
Чоловік підняв голову й глянув на січовика.
— Ти з Січі? — спитав він стиха.
— Еге,— одвітив січовик, сідаючи поруч з чоловіком.
— По волі чи недоля туди тебе запроторила.
— Не знаю, як тобі й казать. От слухай, небагацько розказувать. — Закохався я в дівчину в нашому-таки селі і,хотів одружитись, так батько моєї суженої не згодивсь. «Дівча, — каже, — ще молоде та й ти молодий, іди собі у кіш, повештаєшся тамечки років зо три, покуштуй гіркої, і коли господь приведе вернутись, то ми тоді вас і одружим». Моя ненька - батька у мене нема, вмер - дуже вбивалась, однак не одмовлювала: «Іди, каже, синку, коли так треба, нехай тобі бог помагає, бо й батько твій там був: придбаєш і собі козацької слави». Так ото теперечки і повертаюсь додому, придбав, як кажуть, і тієї слави; так запорожці — матері їх ковінька, нехай здорові будуть! — таке прізвище приложили, не знаю, як і неньці казать: Кобзою прозвали, от що!.. Вже були почали Підковою звать, бач, підкови розгинаю, а тут мені на лихо нечиста мати кобзаря принесла; співав, собачий син, співав, та й поклав кобзу, а я не доглядівся, де вона, сів на неї та й потрощив диявольську личину; от мене й прозвали Кобзою. Отаке, бач, прилучилось.
— Не журися, козаче, не прізвище прославляє чоловіка, а чоловік прізвище; не за горами і той час, як розкинеться широкий простір задля козацького герцю.
— Була така чутка і в нас у коші перед моїм виїздом; прибіг із Чигирина військовий писар Хмельницький, лагодились збирать раду... Хотілось і мені зостаться, так дівчина ж, козацьке слово...
— А дуже ти кохаєшся в своїй дівчині?
— Якби не дуже, який би його біс і покинув Січ!
— А хто тобі поручиться, що вона й досі тобі вірна і досі тебе кохає?.. Вернешся, а вона ще краща стала, вирівнялась, як біла тополя, тільки вже не твоя, а другому досталась... Що ти тоді робитимеш?.. Кажи!..
— Тоді ж то й буду казать.
— А буває, що сама ж ненька нараїть сужену свого сина одружитись із другим... Що б ти тоді зробив, якби з тобою скоїлось таке лихо?., га?..
— Неподобне вигадуєш; де ж ти чув, щоб рідна ненька втопила долю своєї дитини! Та й дівчина, котра коха свого суженого, скоріше вмре, як з ким іншим одружиться. Коли ж із такою розвела, як ти кажеш, то й добре зробила; шукай собі іншу, вірну дружину...
_ — Знайшлась та інша, рідна сестра,— сама ж кинулась заспокоїть побіденного. Се ж її й голова в торбі!..
— Рідна сестра! — обізвався Кобза, важко зітхнувши,— та й гарна ж, навіки гарна!
— А коли б ти, козаче, побачив сю голову на повних плечах, на стройному стані, коли б вона хлянула на тебе живими очима, почув би її голосок, устонька, як маківка, червоні, стулились із тврїми устами?..
— Ну годі, казна-що вигадує, та ще й проти ночі!..
— Облила вона пошарпане серце, — розказував чоловік, не слухаючи Кобзи,— дрібною сльозою живущої й цілющої води і на який час загоїла його, та загоїла на превелике лихо: загорілось воно знов коханцям, люто, скажено загорілось, і усього мене запалило... І в той час, як гориш тим пекельним вогнем і жадоба палить твоє нутро, з неба, з самого раю, бризнула роса; чи вдержався б не напиться тієї води?..
— Та ну тебе к бісу,— скрикнув Кобза, затикаючи вуха,— страшно тебе й слухать! Що ти мене на покусу підводиш, чи що? Лучче ти мені скажи, який там бісяка сидить у твоїй гемонській торбі, що вона така дуже важка? Здається, дві голови не багацько заважать?
— Що в мене в торбі? — озвався чоловік, піднявши голову.— Нечистая моя совість!..
— Совість?.. Отаке ще вигадай!
— Совість тяжкая, важкая, невсипущая, що не дає мені спокою, гризе мене і день і ніч, вже більш як піввіку ношуся з нею і до кінця світу, до страшного суду буду носиться, поки не зробиться вона легенька, що й мала дитина її підійме...
— Коли ж вона полегшає?
— Тоді, як добрими ділами покрию превеликі й тяжкі мої гріхи, а без сього не прийме мене ні земля, ні саме пекло...
— Шкода, бачу,— пробубонів Кобза. Потім, з перегодом, спитав: ~ Здавалось, казав, що й ти був січовиком?
— Був.
— Як же тебе там звали, чи не чув про тебе й я?
— Так звали, як піп охрестив, другого прізвища мені не прибрали.
— Яким же іменням тебе піп охрестив?
— Марком.
— Те-те-те, чув, багато дечого чув! — казав Кобза, витріщившись на чоловіка,— чи не той ти Марко, що товкся по пеклі?
— Той самий...
Піднялась роса і, як серпанком, укрила степ; небо потемніло, зорі вияснились; ніч тепла та пахуча простягла чорні крила і всю землю пригортала і тулила, неначе ненька свою дитинку до грудей. Все живе затихло, примовкло, тільки сови та пугачі літали над головами Кобзи І Марка, скиглили, пугикали та й ще більш додавали суму. На темному небі чорним обрисом виявлявся збоку Марків вид, і видко було, як підіймались його груди, і чути, як важко він дихав. Боязко глядів на його Кобза, в його душі змінялись то жаль, то погордження; здавався він йому і харпаком і побіденним. Задивившись на його, забув він і голод, і свою втому.
— Може б, ти, чоловіче, черв'яка заморив? — спитав Кобза,— у мене є важні чабаки!
— Мого черв'яка нічим не замориш,— озвався Марко.
— Чи не хочеш глитнуть горілки? І горілка у мене є.
— Напоїла вже мене лиха доля, буде з мене!..
— Чого ж так важко дихаєш, занедужав, чи що?.. Засни, спочинь, воно й полегшає!
— Засни, спочинь...— обізвався Марко, ніби усміхаючись.— Нема для мене на сім світі ні сну, ні .спочинку; я вже забув, коли й спав...
— Хіба ж так давно?- -
— 1 батька твого ще не було тоді на світі...
— Як же ти на світі божому оце живеш, не сплючи?
— Намість сну я щосуботи вмираю й оживаю, щоб знову умирати!
— Сьогодні, здається, субота, — усміхаючись, сказав Кобза,— побачимо, як же ти вмиратимеш!
— Бодай не довелось тобі бачить...
— Де ж твоя душа витає, як ти вмреш, коли, як і сам кажеш, і пекло її не прийма?
— Моя душа тим часом літає по світі та збирає мої тяжкі гріхи і зносить у сю торбу,— і Марко озирнувся на свою торбу.
— Невідь-що й вигадує,— бубонів собі під ніс Кобза, а самого як морозом окотило, неначе за комір хто хапав. Здавалось йому, буцім і одрубані голови ворушились у торбі і шепотіли між собою... Однак, щоб не виявить свого суму, він ще по запорозькому звичаю і жартувать став.
— От бач,— каже, розв'язуючи свою сумку,— щоб твоя торба полегшала, тобі треба каятись та спасатись, а мені так добре їсти та запивати.
Та се кажучи, і почав чабака трощить; уклав і другого, і третього, а далі глитнув з пляшки на потуху горілки та, викресавши вогню, запалив люльку. Марко не промовив до Кобзи і слова й не озирнувся. Чим далі заходила ніч, тим важче він дихав, тим гірше гризла його нудьга; бідолашний не знаходив собі місця: ґедзався, буцім підпалювали його вогнем, і тріпотів, неначе трясця його трясла. Кобза налагодився був на цілісіньку ніч не спати, щоб про всяк случай бути напоготові; та не вспів добре смикнуть люльки, як вона випала з рота, голова схилилась на сумку, і втома, неначе лещатами, стулила його тіло...
— Ненько... Зінько!..— пробубонів він, потягаючись, і захріп, та ненадовго.
Опівночі заколихалась і затурготіла під ним земля, гук і галас розбуркали його. Схопившись, він озирнувся навкруги і од жаху скам'янів. Перед Марком стояла старенька бабуся і дуже гарна молодиця з дитинкою на руках. Стара грізно дивилася на Марка: її очі як вогнем палали, скуйовджене і розпатлане волосся, біле, як молоко, розвівалось вітерцем, підіймалось, ворушилось, неначе купа гадюк; а дівчина висока, сановита, схиливши голову на груди, тулила до себе дитинку. Кобза тільки скинув на їх оком, зараз пізнав Маркову матір і сестру. Невеличка скибка місяця похмуро освітлювала вихідців з того світу. Марко ледве державсь на ногах; волосся піднялось догори, піна била з рота, у грудях і ревіло, І стогнало...
— Зникніть, одкасніться від мене! — хрипів він, од-махуючись руками. — Доки ви будете карать мене?
— Поти,,— заголосили мати й сестра,— поки не спасеш своєї душі й наших душ, загублених тобою.
— Що ж мені робить на світі?.. Хіба не бачите моєї праці, хіба вам ще мало моїх лютих мук? Рідна ненько, сестро, змилуйтесь, дайте мені, бідолашному, спочинку, хоч на одну тільки часинку!
— Нема нам спочинку, не буде й тобі! Рятуй себе, рятуй і нас!
— Тату, тату! — запищала дитинка, простягаючи до Марка рученята.— Рятуй, рятуй!..
— Рятуй себе і нас! — загомоніло по степу, і із землі.
Піднялись купи мерців, простягаючи до Марка кістляві руки, і всі зблизились до його...
— Зникніть! Одкасніться!! — заревів Марко, як віл на ревищі, і, вихопивши з-під кобеняка черкеський кинджал, замахав перед собою.
— Рятуй себе й нас! — заверещала й застогнала ватага мерців І прожогом кинулась на Марка... •Блиснув кинджал раз, удруге, і обезголовлені мати й сестра гепнулись об землю. Заколихалась і затурготіла могила, розступилась земля, І з глибокої ями, як з води, вирнув дідизний старець. Біле волосся розкинулось по плечах, борода доходила до пояса, і сам білий, як крейда, тільки очі тліли синюватим вогнем, як горить сірка. В руках держав він одсічені голови.
— Батьку, змилуйся! — скрикнув Марко, ударивши себе в груди.
— Проклинаю тебе, сину,— застогнав дід,— проклинаю на сім і на тім світі.
— Проклятий! Проклятий! — почулося кругом Марка, і купи мерців висунулись із землі і замахали руками. Од сього покрику покотилась луна, і кожна могила одкликнулась: «Проклятий!.. Проклятий!..»
Дід кинув Маркові одсічені голови, і од змаху його рук повіяло холодним чадом. Марко заскреготів зубами, скрикнув, скорчило його судорогами, і він бебехнувся об землю...
У Кобзи, дивлячись на все отеє, здавило серце, у грудях сперся дух, вся кров захолола, і він теж, як неживий, простягся на могилі...
Вже світало, як опам'ятався Кобза. Важко зітхнув він, одкриваючи очі, на грудях неначе каменюка гнітила. Згадуючи, що довелося йому побачить уночі, він добре не тямив і не здужав убагнуть: чи то йому снилось, чи справді наяву усе те діялось. Підвівшись, Кобза озирнувсь, дивиться — рання зоря вже височенько, і схід сонця, як жар, червоніє. Марко лежав навзнак, страшно було на його і глянуть: зрачки позакочувались йому під лоба, і блищали одні білки, судорогою скривило йому набік рот, зуби вищирились, а волосся стриміло догори, як буй-волина грива. Сестрина голова притулилась до його серця, а матчина зупинилась оддалі. Торба лежала порожня. Кобза боязко огледів Марка, руки його зовсім охолоділи і ввесь одубенів; де не взялась та комашня і, чуючи труп, лазила по його виду. Доторкуючись до його, І у Кобзи похололо на душі.
— Мертвий, мертвий, — бубонів Кобза, одступаючи од Марка,— бачу, не збрехав, кажучи, що вмре!.. Що ж мені теперечки на світі робить: чи покинуть його, чи підождать, поки оживе! — Кобза замислився...— Зостанусь,— прошепотів він,— що буде, то буде! Коли оживе, буду йому товаришем, а ні — поховаю; усе ж таки хоч яку-небудь молитву прохарамаркаю над грішним, і не покину його трупа на поталу гракам та звірові.
Так мізкував собі Кобза, а тим часом прокинувся божий мир: застрекотіли коники, заспівали пташечки, дрохви, журавлі, хохітва підіймались табунами і летіли за своїм насущним... Сонце із-за гори викинуло золоте проміння і от-от лагодилось глянуть на землю. Кобза упав на коліна й став молиться. Не устами молитва його творилась, а теплою душею: полинула вона до милосердного і, напиваючись його благодаті, забула землю, забула й саму себе. Кобза не скінчив ще молитви, як почув позад себе, що щось затріщало і застогнало. Дивиться: встає Марко, важко диха і хижо водить мутними очима, а вид його такий же блідий, яку мертвого, і так же стримить і волосся догори. Страшно було дивиться на його мертвого, а ще страшніш було бачить, як він оживав... Підвівшись, Марко важко зітхнув і боязко озирнувся; найперше впала йому у вічі сестрина голова...
— Сестро моя милая, сестро моя любая, — чуло промовив він, дивлячись на неї, — збавив я тобі віку, занапастив долю і загубив твою душу! — Далі, з жахом скинувши оком на матчину голову, скрикнув: — Мати моя рідна, нащо ти мене на світ породила, чого мене маленьким у колисці не задавила?
З останнім словом Марко дуже застогнав і почав рвать на собі волосся і стусувать себе у груди. Дрібні краплі крові і поту текли по його виду, а з очей не пробивалась ні одна сльозинка.
— Годі тобі стусувать себе, — озвався Кобза, — од сього не поможеться, лучче почни ранок молитвою. От що тобі треба!
— Не вимолиш, — одказав Марко, схиливши на груди голову, — коли тієї молитви нема отут! — іМаркоприло-жив руки до серця.— Поперечитував я на своєму віку усі акафісти, тропарі, псалми, напам'ять їх вивчив, цілісінькими днями й ночами харамаркав, а торба моя од сього не полегшала. Доводилось мені і скарби знаходить: багацько набудував я церков, монастирів; багацько розда-
вав старцям, бідним, неймущим, а ще більш задля того, щоб одмолювали тяжкії мої гріхи, а торба моя усе-таки не полегшала. Чужим словом і чужими грішми не ублагаєш господа; ті молитви і скарби в нас самих; шукай їх у твоїм серці, у твоїй душі; коли ж там нема, то вже ні в кого їх не позичиш...
— Неписьменний я, так не знаю, яку тобі на се одповідь дать; мені здається, що на те поле, хоч воно й твоє, не ходи жати, котрого ти не орав і не засівав. Коли у тебе бракує того насіння, позич його у другого. Хоч той другий і не одмолить твоїх тяжких гріхів, так, може, навчить, як ублагати милосердного господа, на путь спасення наведе, от що!..
Марко мовчки зирнув на Кобзу й питливо на його поглядів; видко було, що ся одповідь гаразд-таки його торкнула.
— У яку сторону ти йдеш? — спитав він підводячись.
— їк Лохвиці, — одказав Кобза замислившись, — там моя ненька, там моя й сужена...
— Та не там твоя доля! — додав понуро Марко.
— Що було, те бачили, а що буде, те побачимо, — одказав Кобза, махнувши рукою.
— Однак пора рушать: поки не розійдемось, будеш мені товаришем, дорогою побалакаємо.
— Куди ж ти мандруєш?
— У Лубни, туди пішов мій шлях.
— Що ж маєш там чинити?
— Що доведеться. Як ти вчора приїхав, той шлях мені привиджувався: бачив кілька слобід і Лубни.
— Звідси? — спитав Кобза дивуючись.— Яка ж мара показувала тобі ті слободи і Лубни?
~ Невсипуща злая моя доля!.. Годі теревені гнуть, час рушати, ходім, ходім!..
Марко почав ховать у торбу одрубані голови, а Кобза пішов до свого коня.
Через яку часинку Марко, закинувши на плечі свою торбу, рушив, а поруч його йшов Кобза, ведучи у поводі свого коня. Широко ступав Марко, здавалось, і ваги ніякої не було у його на плечах, тільки видко було, як жили напружались на шиї і руках, а ноги грузли в землю аж по самісінькі кісточки.

III

— Розкажи ж мені, Марку, що ти за чоловік на світі,— спитав Кобза,— що тяжкими своїми гріхами так опаскудив свою душу, що тебе, як сам кажеш, не прийма ні земля, ні саме пекло?
— Добре,— одказав Марко, трохи замислившись,— розкажу; ти мені якось подобався; може, згодиться тобі те, що од мене почуєш, й ти мені згодишся або я тобі, так от слухай.
Батько мій був Із самих найпервїших січовиків, що осадились кошем на Чортомлику. Запровадив їх туди польський круль, Степан Батор, надавши їм лицарську регулу, щоб вони боронили святу віру і хрещений люд од дряпіжних татар і ногайців. Не дуже подобались татарві і ногайцям такі сусіди, як наші запорожці; побачили вони, що самі не справляться, от І підняли проти Січі оту бісову Кабарду. Так чого вже вони не робили, а нічогісінько не вдіяли: вибивали запорожців сотнями, а в Січ надходило тисячами. Однак дуже-таки надозолила Кабарда січовикам; от вони, завдавши чосу татарві, одпро-вадили чималий загін і проти черкесів, щоб і їм утерти носа. В тім загоні ватажком був мій батько.
Перебравшись через річки Дон і Кубань, наші сіроми спалили не один авул, не одну тисячу і народу викоренили. Раз, як так порядкували запорожці в одному авулі, батько мій захопив дівчинку по десятому році, і як повертались у Січ, то й узяв з собою. Вернувшись на Запорожжя, оддав він ту дівчинку на руки одній бабусі, що жила в Старих Кодаках; у те урем'я була вже там чимала оселя. Так із сієї ж то дівчинки виросла дуже гарна дівчина, такої подоби і не бачили у нас на Україні. Така, кажу, що як побачив її мій батько через кілька років, то аж ахнув і так закохався, що й лицарство своє покинув і одружився з нею; се ж моя й мати. Ото, бач, оженившись, батько мій пішов ік Чигирину, бо звідти був родом. Там у його була батьківська хата з левадою І деяке хазяйствечко, І він з лицаря зробився пахарем. Тільки ненадовго: і року не прожили вони там собі любенько, як татарва і ногайці, з'єднавшись із черкесом, знов набігли на Січ і вибили з коша запорожців. Таке було...
Прочувши про се, круль Батор одним своїм словом підняв усю Україну: і старе, і мале попхалось на війну, пішов і мій батько. Моя мати дуже його кохала, душі в
собі не чула; що вже батько не робив, як її не улещав, а не схотіла зостаться одна, І разом з ним поїхала биться з татарами. Он яка була...
По військовій регулі, як і досі, заборонено жінкам проживать у коші і під час війни вештаться за військом;
|* так мати і перерядилась козаком, бо з себе вона була чималого зросту, браво їздила верхи, не первина й биться, бо не раз ще в Старих Кодаках із селянами одбива-
*х лась од татарви. Так ото, кажу, глянувши на її хист і герць, ніхто 6 і не думав, що вона молодиця. Особливо, як уже попужнули дряпіжників, вона поруч з батьком, на диво, билась із ворогами. Довгенько-таки й повозились із ними, аж поки не протурили татарську орду за Пере-кіп. Помилував господь на війні мого батька й матір, тільки одним покарав: війна ще не скінчилась, як моя мати стала вагітна.
Що тут на світі було робить батькові? Між товариством шила в торбі не сховаєш, а як старшина довідається, іцо з ним була жінка, то, по військовій регулі, за се повинен він смертної кари. Подумав, погадав ото мій батько та й перевіз уночі матір на довгий острів на Дніпрі, вкритий одвічним лісом. Зоставив він їй клунок з харчами, рушницю, пістолі, щоб було чим оборониться од звіряки, та, покинувши її на волю божу, знов повернувся до товариства. Поки ще возились із татарвою побіля того острова, батько частенько навідувався до матері, а як уже попужнули дряпіжників ік Перекопу, то довго не вертався. Без його вже мати і на світ мене породила. От де і як я на світ народився!..
Через місяць після родин, без хліба і з нудьги, мати занедужала і в неї нестало покорму. З острова вийти не можна було, ще вештались та крутились по степах татари і ногайці, що поховались од запорожців по плавнях і в драговині; та, крім сього, кругом сама пустиня, нема людей, тільки хижий звір. Що тут було чинити бідолашній матері? Голодна дитина кричить і б'ється біля грудей; здавалось їй, і душу свою б оддала, коли б тією душею нагодувала сина. Минув день, другий, і я так отощав, що ледве дихаю (се мені сама ненька розказувала). От мати і згадала, що як була ще в Кабарді, то чула, що таке ж саме лихо прилучилось з одною матір'ю, як ховалась вона по лісах з маленькою дитинкою; так вона драла по гніздах пуцьвірінків, проколювала груди й давала дитинці ссати кров.
На тім же товстім дереві, під котрим сиділа моя мати, неслись гайворони; от вона лазила на се дерево, драла гайворонят, розрізувала їх і годувала мене кров'ю од живої тварі; я ссав з великою хіттю й заспокоївсь.
Незабаром після сього вернувся з війни- мій батько, мати з радощів одужала, однак покорму знов не виявилось, і мене мусили годувати кров'ю, аж поки не вигодували...
Так ото бачиш, козаче, яка моя доля; почала мене мати на війні, де кров чоловіча річками текла, породила на світ, як звіряку, в пустині, і вигодувала, як вовченя, кров'ю од живої тварі... Так не дивуйся, що я не вдався у других людей і що доля моя чортова, а не чоловіча...
З четвертого року я став себе пам'ятувать, я був дуже ласий і жадний до крові; оце, було, як побачу, що ріжуть на потраву птицю або й порося, то аж дрижу, так мені кортіло напиться тієї крові. А як пішов мені шостий рік, то багацько сліз виточив я з очей бідної моєї неньки; я був непокірна, злюща дитина. Тільки,було,настане весна, то зараз і чкурну в ліс, там і живу, мов хижий звір; деру по гніздах пуцьвірінків і п'ю з них кров; а як виведеться вже птиця, то я, неначе той вовк, таскав ягнят і живцем їх їв. На зиму тільки, як уже приморозить, вертався я в батьківську хату. Було, побачить мене мати і обіллється гіркими сльозами; батько погрима, деколи скубне за чуба, стусоне, а мені й байдуже. За цілісіньку зиму слова од мене, було, не почують, в очі нікому не гляну і ховаюсь од людей, неначе вовченя яке.
Мені минув ото вже чотирнадцятий рік, як мати народила дочку, отсю саму сестру, що голову її ношу в торбі...
Чим дальш підростав, тим гірш ставав я хижим, непокірним. Раз завівся я з батьком і убив би його до смерті, коли б чужі люди не оборонили його; бо вже і тоді таку силу мав, що й троє дужих чоловіків не справились би зо мною. Після сього батько прогнав мене від себе; так літо І осінь блукав я по лісах, а зимою жив по людях, у наймитах. Не було у мене ні товариша, ні побратима, і ні до кого не лежало у мене серце, ніхто й мене не любив; всі од мене жахались, як од чорта.
Мені минув двадцять і перший рік, як закохався в одну гарну дівчину, в нашім-таки селі, люто, скажено закохався, і вона мене дуже покохала... Закохавшись, я став смирний і покірний, як те ягнятко; що б було вона мені
не звеліла, я все робив: заборонила їсти сире м'ясо — я перестав; казала ходить до церкви — я ходив І од щирого серця молився. їй, бач, як добрій душі, хотілось, щоб я жив у рідній хаті і був слухняним, покірним сином — я пішов до батька, покаявся перед ним, і батько прийняв мене як рідного сина, а мати плакала, не нара-дуючись...
Так ото пройшов рік-другий, і я тоді був щасливий: кохав, І мене кохали... Потім я став сватать мою дівчину, однак ні її батько, ні мій не згодились і одказали мені, як і тобі, козаче, а раяли, щоб я поїхав на три роки у Січ. Нічого було робить, треба було їхать, бо того бажала і моя голубка сужена, щоб придбав собі козацької слави. «Як тобі,— казала вона,— і не придбать тієї слави, ти один розженеш усю орду!» Я мав нечоловІчу силу; кулаком, як довбнею, вбивав вола, здержував у млині шестірню; а раз стрівся в лісі з ведмедем і задавив його власними руками. Люто я бився з ордою; давно то минуло, а й досі ще згадують Марка, і поки світ-сонця, не забудуть!.. Через три роки я повернувся з Січі додому, та не на радість, а на превелике лихо. Моя сужена, як я вже тобі нагадував, полаялась з моєю матір'ю І одружилась із другим. Що тоді зо мною робилось, не буду тобі і розказувать... Мене палило пекельним вогнем, мені здавалось, що я не наситив би своєї помсти, коли б висмоктав з самого серця кров моєї суженої і її чоловіка!.. Однак я удавав, буцімто мені й байдуже, а в глупу ніч, як у селі поснули, пішов до моєї суженої, задавив зрадницю і її чоловіка, а хату запалив...
У ту добу була страшенна буря, так од тієї хати згоріла більша половина села. Ніхто в селі не знав, що я вернувся з Січі, так і не подумали на мене.
Наситивши свою помсту, я знов поїхав у Січ і, може б, там до смерті зостався, коли 6 через кілька років не приїхав у кіш з нашого села козак і не дав мені звістку, що батько мій умер, а ненька з сестрою без підмоги і живуть в- нужді. Я вернувся додому, щоб заспокоїть неньку з сестрою; та не з моїм, бач, хистом було зробить те, чого бажав... Мати з горя дуже постаріла, а сестра вирівнялась, як біла тополя; нічого мені про неї і розказувать, сам бачив, яка вона була!.. Ще до мого приїзду засватали її за одного вдівця, немолодого вже чоловіка. Не хотілось було сестрі з ним одружитись, так мати приневолила подавать рушники, бо він був собі заможний хазяїн*
Через місяць, як вернувся з Січі, я так закохався в сестру, що душі в собі не чув, і вона, бідна, не дивилась на мене як на брата, тільки, було, доторкнусь до її руки або скину на неї оком, то вона, як жар, почервоніє і затріпотить.
Вже збирались до вінця, як я підстеріг уночі суже-ного моєї сестри, задавив його І, почепивши йому на шию каменюку, кинув його труп у Дніпро... Невсипуща думка і тривога в серці, що всякий має право однять од мене сестру-коханку, зробила мене лютим звіром; ревнощі, неначе гарячим залізом, палили моє нутро. Тільки, було, хто стане залицятися, а їх до біса було, або сестра на кого ласкаво спогляне, то вже тому не ходити по світу; дійшло й до того, що всі люди в селі стали нас цуратись і обходили нашу хату.
Минув рік, ми скажено кохались; здавалось, те щире кохання заглушало нашу совість, затримало і руку божу, щоб покарать грішників... Я знов став добрим сином, працював один за трьох І оборонив від нужди матір з сестрою... Минуло ще кілька місяців, І моя сестра стала вагітна... Бідна наша ненька і в голову собі не клала, щоб між нами стався такий великий гріх. До якого часу ми ховались від неї, а там, як зблизились родини, ми одпро-сились у матері у Київ, богу, бач, помолиться... Ми блукали по лісах, по нетрях, понад Дніпром і Тясьмином місяців зо два. Сестра в гущині тернівка породила з великими муками, і поки була не при пам'яті, я задавив дитину і сказав сестрі, що воно породилось неживе...
— Задавив дитину?! — скрикнув Кобза.— Не побоявся і гріха, не було й жалю?..
— Не було...— похмуро одказав Марко.— У той час я ще їй завидував: коли б, думаю собі, отак і мене маленьким були задавили!.. Ну, а як сестра трохи одужала, то хотіла було йти у Київ одмолювать свої і мої гріхи, так я не згодивсь, і ми повернулись додому. Однак як ми не таїлись од матері, а вона таки провідалась про наш гріх; мене не було дома, як вона допросила сестру, і та призналась і повинилась їй. Мати билась, обливалась сльозами, не знала вже, що й робить і як буть, і повела сестру до попа. Усе йому розказала, а панотець, глянувши на її щире покаяння, звелів матері одвести її у монастир на покуту, а мене протурить у Січ.
Вернувся я додому надвечір, як уже світло засвітили — було се якраз у суботу — дивлюсь: сидить мати, обнявши
сестру, І обидві гірко плачуть. «Чого се рюмаєте?» — питаю. Почувши моє запитання, мати хутко схопилась, а сестра ще гірш стала плакать. «Хіба, — скрикнула мати,— совість тобі нічого не каже, від чого ми так вбиваємось?.. Теперечки я знаю, хто збавив віку Оришці (так звали мою сужену) та її чоловіку, хто і село спалив, хто повбивав і тих, котрі залицялись до твоєї сестри! Може, ти, оглашенний, і дитину її задавив?.. Тікай же,— каже,— з моїх очей, поки я тебе ще на віки вічні не прокляла; а сестри, що навіки загубив, запропастив, більш не по-. бачиш, я її одведу у монастир і пострижу в черниці, щоб одмолювала свої тяжкії гріхи».
Мати ото думала мене усовістить, налякать, та тільки гірше ще мене роздратувала. «Не буде по-твоєму,— ні ти, ні сам чортяка не одійме од мене сестри; вона моя з душею і з тілом!» — «Цураюсь тебе,— озвалась сестра, плачучи,— оддаю себе богові і до кінця віку буду одмолювать тяжкії наші гріхи!..» Сестрина одповідь ще більш І ще гірше мене розлютувала; я зараз побачив, що навіки стратив її кохання. Глузд мій помутився, усе, на що я не глядів, здавалось мені облитим кров'ю. Мені спало на думку ухопить сестру на оберемок І утекти з нею в ліс. Тільки що я зблизився до сестри, мати загородила мені дорогу. «По трупу моєму,— заголосила вона, хапаючи мене за груди,— тільки дійдеш до твоєї сестри...» — «Пусти! — гримнув я, яквІлна ревищі,— пусти, вона моя або чортова; не піде ласкою, так я її заріжу».— «Ріж мене, четвертуй! — закричала сестра.™ А з тобою не пі-ДУ, одрікаюся од тебе на вік вічний!»
Я був неначе скажений; не пам'ятаю і теперечки, як я вихопив кинджал, як піднялась рука І як сестрина голова з трупом покотилась на долівку... «Проклинаю тебе,— заголосила мати не своїм голосом,— на сім і на тім світі, проклинаю! Проклинаю і той час, в який я на світ тебе, гаспида, породила!..» Блиснув кинджал удруге, і мати простяглась біля сестриного трупу... Я хотів й сам зарізаться, однак не допустила кара господня, закрутилась у мене голова, у грудях сперся дух, і я, як неживий, бебехнувся на долівку, між трупами матернім і сестриним...
Страшно дуже було глянуть, як я опам'ятався... На долівці лежали без голів трупи матері й сестри, підплиті кров'ю. Повиносивши скоріш із хати на город трупи без голів, я викопав під бузиною в гущі яму і закопавпокійників. Однак, як уже я не шукав одсічених голів, а не знайшов: невідь-куди вони із хати поділись... Нічого мені тобі і розказувать, що тоді діялось у мене на душі і серці... Скільки разів хапався я за кинджал, щоб зарізаться, та неначе яка невидима сила тримала мене за руку...
Опівночі була велика страхота: кругом хати загув страшенний вітер; на горищі ревіло і тріщало, неначе дах зривало з хати; кругом стін скребло, у комині гуло, вікна дзирчали, у хаті усе ходором заходило, і з долівки, неначе з води, вирнув, вийшов мій батько. В руках держав він одсічені голови неньки й сестри. Страшно було глянуть на грізний вид старого батька: чуприна моя піднялась догори, у вухах загуділо, як із цебра окотило мене холодною водою, і я почув батьківську мову: «Проклинаю і я тебе, сину, з того світу; не прийме тебе ні земля, ні пекло: будеш ти оглашенниЙ, як той Каїн, блукати по світу до страшного суду, аж поки добрими ділами та щирим покаянням не спасеш своєї душі І загублених тобою душ!.. Носися ж по світу з тяжкою твоєю совістю і сими головами; щосуботич6ожої будемо до тебе приходить!...» З останнім словом кинув він мені одсічені голови й зник...

IV

Після сього розказу Марко, схиливши на груди свою бідолашну голову, важко дихав... Видко було, що, згадавши прошле і свою гірку долю, дуже засмутилась його душа і защеміло-таки серце...
— З того часу,— знов почав він жалібно,— отак, як бачиш, козаче, блукаю по світу і нічого собі не вдію... Радився я з ченцями, з попами, І тільки пустельник у Карпатських горах от що мені сказав: «Одпущення гріхів і награду од господа той тільки добуде, хто сполня його святий закон і волю не з користі і благ будущої жизні, а на втіху і велику радість своїй душі й серцю; хто, як сказав спаситель, возлюбить ближнього, як себе самого». Почувши отакі пустельникові речі, став я згадувать усе те добро, що доводилось робить людям, І вийшло, що робив я не од щирої душі, а тільки щоб збавиться од важкої торби і осоружного світу... Що ж мені робить, коли — як живу на світі — в мою залізну душу І кам'яне серце не западало ще жалю до мого ближнього і на макове зернятко!..
— А полегшала твоя торба,— спитав Кобза,— з того часу, як ти з нею носишся?
— Часом і полегшає, а часом ще важча стане.
— Розкажи ж мені ще, Марку, як ти там по пеклу товкся і порозганяв звідти усіх чортів?
— Ось як воно здіялось, слухай. Було се у ті часи, як ляхи з козаками жили чесно, по-братерськи. Хоч не однієї матері були ми, значить, діти, так закон уже отої Посполитої Речі для кожного був рідним батьком. Не було тоді і чутки про ту гемонську унію, на Вкраїні не лаялись ще католиком. Єзуїти і патери не шинкували чоловічою кров'ю, магнати не топтали закону і не знущались над козацькими привілеями. Добре тоді жилось на Вкраїні, тільки не мені: я блукав по світу, як і тепер блукаю, і не бачив кінця моїй лютій муці. Скільки разів намірявсь наложить на себе руки, а нічого не вдіяв: повішусь — гілляка зламається; бурхнусь у воду, щоб утопиться,— плаваю, як цурупалок; звалюсь з високої скелі в глибокий бескид або у кручу — і скочусь, неначе те по-котьоло, не забившись. Тільки ще гірш, видно, прогнівляв господа, бо кожен раз після таких замірів торба моя ще важча ставала... Дуже-таки обридло мені вештаться по осоружному світі з нудьгою та з отсією торбою; піду, думаю собі, ще в пекло, хоч буде гірше, та інше, як там кажуть люди.
От і став я шукать знахарів та усяких характерників і розпитувать дорогу у пекло. І довго я розпитував про ту дорогу: одні казали — держи в праву руку, на схід сонця, де проклали зірочки дорогу у Русалим, а другі раяли: іди та Й іди назустріч, як іде Волосожар; а деякі ще інше направляли: от як птиці летять на зиму у вирій ', то туди держи шлях, тільки лівіше. Отак я ходив, ходив І таки напав на таких, которі сказали мені, що недалечко од Почаєва у галицькій землі є висока-превисока гора, а у тій горі є дупло, відкіля на наш світ вилазять з пекла чорти.
Довгенько-таки блукав я по галицькій землі, поки знайшов тамечки таку бабу-ягу і превелику чарівницю, що добре знала дорогу у пекло, бо й самій доводилось не раз там бувати. Не хотіла була вража баба мені казати, ті

1- Легендарна країна сонця в народних переказах; південь.

як висипав я їй на стіл жменю дукатів, то от вона зараз і згодилась. «Так, чоловіче,— каже,— не дійдеш ти до пекла, не здержиш того пекельного вогню, а от як я тобі дам напиться чортового зілля, то сама земля під тобою розступиться, і ти зараз опинишся у пеклі, а там уже роби що сам знаєш».
Зварила ото баба-яга в горщечку якесь зілля, пошептала, пошахрувала над ним, накрила покришкою І повела мене в глибокий яр та,ідучи,усе приказує: «Не оглядайся назад, не оглядайся!» Дійшли ми до величенного каменя, а кругом його ріс густий чагарник; от вона мені й каже: «Сідай же, козаче, біля сього каменя, звідси прямий і найближчий шлях у пекло. Як вип'єш оте зілля не оддихаючи, то сама земля під тобою розступиться, і ти разом опинишся в самісінькім пеклі».
Сів я біля того каменя і разом випив те зілля, дуже вонюче і гірке. І двох гонів не одійшла від мене баба-яга, як загуркотіла І заворушилась підо мною земля, заколихався камінь, щось загуло, і мене разом потягнуло в глибину... Глянув я вгору, так те дупло здалось мені неначе маленьке віконце. Отак осідала підо мною земля, осідала, аж поки не стукнувся я об пекельні ворота. Були вони кам'яні, дуже товсті І широкі, і од великого жару потріскались. Глянувши у щілину, так мені І блиснуло у вічі усе пекло. Якраз підо мною стояв залізний стіл, так розпалений, що аж побілів, неначе сонце сяє. Кругом того стола сиділа чортяча старшина, а самий найстарший сатана розлігся на високому дзиґлику. Побіля старшини товпились чорти і чортенята; деякі з чортенят чіплялись за павутину, а інші визирали з тріщин. Чорти об чімсь радились і ґвалтовно гомоніли, часто згадуючи ляхів і козаків.
Став я прислухаться, аж, чую, найстарший сатана і каже: «Зібрав вас, панове чорти і чортенята, щоб порадиться з вами, що нам на світі робить з тими анахтемськими ляхами І козаками?.. Знущаються вони над нами,; та Й тільки; не бояться і не поважають нас, з того світу женуть, Іроди!.. Невгомонна шляхта розпоїла венгжи-ном ' половину моїх посланців-чортів, а другу половину звербували собі в товариство ті шмаровози, розбишаки, козаки-запорожці. Та не тільки козаки на тім світі оби-жають нас, а в самісінькім пеклі небезпечно від них; з

1- Угорське вино (поя.).

чистилища швендяють собі у пекло люльки палить, неначе в корчму або в шинок який!.. Чи чули ви? — каже сатана, показуючи вгору.— Щось гуркнуло біля воріт;, духом чую, що се, мабуть, який-небудь псяюха-запоро-. жець з того світу лізе в пекло на наше безголов'я!..» —, «Духом чуєш,— кажу собі,—постривай лишень, ще й оком своїм диявольським побачиш!..» — «На тім світі,— знов почав найстарший сатана,— таку силу забрали іродові котолупи-запорожцІ, що і татар, і туркоту лущать, а вже що роблять з жидовою, так і ми, дарма що чорти, того не вигадаєм у пеклі. Біда з ними, та й тільки,— каже, почухавши потилицю,— чого вже я не роблю, чого не вигадую, нічого не вдію з диявольськими синами. Вигадав ото їм тих аріян, запровадив школи і друкарню в РаховІ і Білгораї, думав — от заведуться за ту віру, так ні, бачу, їх не одуриш: не тільки крові не пролилося, а і.монома-хії між ними не було! А на сеймі так розумно, псяюхи, порадились, хоч би так і нам, чортам. «Яке нам діло,— одказали,— до їхньої віри, себто у аріян, аби вони були вірними синами і оборонцями Речі Посполитої!» Несучі сини як вигадали, аж шолуди тоді на мене напали, трохи з серця не сказивсь!.. «Теперечки тільки мені й надії, що на те католицтво і патерів; так я отеє здався на мого Фар-нагія, чи не налагодить він того діла, щоб яким-небудь побитом розбить те гемонське братерство ляхів з козаками; так минуло вже кілька років, як не маю від його ніякої звістки... Гей, Фарнагію! — гримнув найстарший сатана, стукнувши кулаком об стіл, так що аж іскри всіх чортів обсипали І чортенята, мов груші восени, посипались із стелі на долівку.— Фарнагію! Появись!..»
По другому покрику сатани швидко вискочив із землі, неначе оврашок, патер з проголеним тім'ям, у чорній капотці, себто в сутані, низенько вклонився та й спитав: «А чого вам треба, пане сатано?» — «Тю на твого батька! — скрикнув сатана, зареготавшись на все пекло.— По-яківському се ти убраний?» — «Се на мені єзуїтська одежа,— одказав Фарнагій всміхаючись,— дуже шпарко заволали, так не в,спів у свої тілеса перекинуться».— «Що ж ти там робив?» — спитав сатана, витріщившись на його. «Те робив,— каже Фарнагій,— що з ласки вашої звеліли, щоб розігнать те райське братерство ляхів з козаками: так отеє теперечки з'єднався я з патерам и-єзуї-

1 Рукопашний бій без зброї, навкулачки (прішіт. авт.).

тами і став між ними найстаршим, як вони там кажуть: од мажором, а де й глоріум , єнєралом у переях. Та й моторні ж в біса, сучі сини, ті єзуїти! — додав Фарнагій, мотнувши в'язами,— нічого корить, з ними обійдусь і без чортів. Отеє недавно тільки перебрались у крулевст-во, будемо запроваджувати школи, колегіяти, будувать кляштори 2, костьоли, а там згодом і унію підсунемо. Отоді вже заведуться ляхи з козаками і почнуть один одного товкти та шпарить; а щоб ще гірш їх роздратувать, то ми деяких живцем замуруєм по кляштор.ах, деяких спалим, у інших жили витягнем, не одному гарячого сала за шкуру заллємо; на тім світі зробим їм пекло, і до віку вічного нас згадуватимуть».— «Гляди,— перехопив сатана,— щоб того не сталось, що з аріянами: хирява шляхта на сеймі знов усе догори ногами переверне!» — «Не бійтесь, вельможний пане сатано,— усміхаючись, одказав Фарнагій,— я їм вигадав таку трійчатку, чи пак дисциплінту, що як почустрим нею невгомонну шляхту років з двадцять, то де той і глузд, і гонор у їх подінеться: з панів переведуться на шолудивих кошенят!..» — «Те-те-те! — скрикнув сатана, вищирившись,— спасибі тобі, ФарнагІю, за твою вигадку! Дуже дякую... Теперечки і сам бачу, що буде: розумному досить. На віки вічні розійдуться ляхи з козаками. Ляхи з лукавства та з гонорства зведуться на невідь-що і так одуріють, що жінки між ними стануть розумніші од чоловіків. Вони будуть у жінок прихвоснІ, а нам воно й на руку ковінька... Накину я на їх німецького батька, московським морозом окочу та ще жидівського пива їм наварю, та й нехай п'ють, поки не луснуть. А у тих ш маро возі в-козаків спалю усі слободи, хутори і не оставлю ні одної церкви, усі віддам жидам на оренду; зроблю з козачої матері мачуху і запроваджу між ними панство!»
Та й роздратував же мене такою річчю, диявольський син! Як крикну я: «Брешеш, сатано, ніколи сього не буде!..» І як стусону у ворота раз, удруге, та так їх з петлями з прогоничем і випер, та вкупі з ними і сам хряп-нувся якраз на самого сатану і всю чортову старшину. Чорти перелякались, та врозтіч, а я як ухоплю чорта-па-тера за ноги і давай ним, неначе келепом 3, трощить бісів. Вони тікають від мене, а я, мов помелом, їх мету та все

1 Асі та}огет сІес ?Іогіат (приміт. авт.).
1 Монастирі (пол.).
3 Старовинна зброя, щось на зразок булави.

далі у пекло пру та пру; дуже-таки розлютувався і сам себе не тямив. А тут дивлюсь — неначе вулиця яка, усе казани, казани з гарячою смолою і сіркою, а в тих казанах киплять грішники; так я як ударю патером по казану, то він і перевернеться, гаряча смола та сірка, неначе вогненна річка, розливаються, а душі грішників пищать, як курчата, та ховаються по кутках.
.. Отак добіг я до одного великого казана і тільки заміривсь, щоб ударить, коли дивлюсь, аж з того казана ви-глядують: моя мати, сестра І душі всіх тих, що я загубив; як заголосять: «Тікай, Марку, звідси, на сім світі ти нас не вирятуєш, а тільки на тім!» Як побачив я їх, то і патера з рук випустив; стою собі, як той телепень, та очима" тільки лупаю. А тут де не взявся здоровенний чортяка, духом підхопив мене ззаду, а чортенята назлітались і миттю приробили йому довгенні крила, та й помчав він мене у те саме дупло, у яке спустився я в пекло. Може б, я випручавсь од чорта, що мене ніс, так бісів син став крутиться та й крутиться, мов та дзига. Голова у мене закрутилась, не опам'ятувався, як він мене і на сей світ виніс...
Прокинувсь, дивлюсь: сиджу я там, де мене яга посадила, біля каменя, і вже сонце встає із-за гори; ото цілІ-сІньку ніч товкся по пеклу!.. З того часу отак, як бачиш, знов блукаю по світу І того діждався, що' усе те здіялось, що намірялись у пеклі чорти зробить: брати стали лютими ворогами, ляхи звелись на невідь-що, запроваджа-ють гемонську унію, а церкви божі у жидів в оренді;..
Як скінчив Марко своє оповідання, вони дійшли до високої могили, од котрої простяглись дві дороги, одна просто, а друга пішла у праву руку. Був полудень, і сонце дуже припікало. Марко й Кобза зійшли на могилу і посідали, щоб трохи одпочить.
— Скажи ж мені, Марку,— спитав Кобза,— як бачу, *и усе знаєш: що ж теперечки буде з нашою Україною?
— Що буде, то один тільки господь знає,—одказав Марко, понурившись,— а те, що було, усі знаємо: гетьмана Косинського в Бресті живого замурували єзуїти в Августинськім кляшторі; у Варшаві Наливайка спалили у мідному бику; з Остряниці жили витягли; з Полуруса живого зідрали шкуру І тисячі ще других замордували лютими муками... Теперечки знов потече річка крові; побачимо, що-то зробить Хмельницький, чи поможе йому господь милосердний одчахнуть руський люд од дряпіжних ляхів і прихилить його до одновірного з нами народу, до однієї матері нашої православної церкви!.. Тоді вже ніхто на світі не розіб'є нашого братерства, хоч увесь світ стане за ляхів!.. Прощай же, козаче,— додав Марко, вставаючи і скинувши очима на дорогу, що пішла у праву руку,— прощай, се твоя стежка. Мені здається, що ми з тобою не раз ще стрінемось на тім полі, що орють шаблею, сіють смертю і поливають чоловічою кров'ю, думаючи, чи не виросте на йому щасливіша доля задля людей...
Кобза І Марко обнялись, пильно глянули один одному в вічі І розійшлись кожен по своїй дорозі.
Довго стояв Кобза на могилі, проводжаючи очима Марка; вже і гора його покрила, а йому здавалось, що Марко ще дивиться на його своїми вирлоокими очима і ніби чує поважну його мову. Жалем нило серце у Кобзи по Марку; однак як уже він не коверзував, щоб вирятувать його і навести на стежку спасіння, а нічого не здужав вигадать.
Надвечір приїхав Кобза у велику слободу. На майдані збилось багацько народу; якоїсь похмуро озирались вони і об чімсь радились. Глухо розносився по майдану їхній гомін, ніби приток води далеко десь рвав греблі, і хвилі буркотіли, розливаючись по долині.
Побачивши січовика, громадяни оточили Кобзу і стали його розпитувать...
. — Чи заступляться ж то за хрещений люд наші запо-рожчики? Чи вони поможуть нам оборонить святу віру і наші козацькії вольності?..
— Як-таки не заступиться, люди добрі,— одказував Кобза, зупиняючи коня,— на те ж вони й січовики, щоб боронить святу віру і хрещений люд; та вже й Хмельницький у коші щось радиться І порядкує...
— Чули, чули,— загомоніла громада,— прислав він І до нас гінця, привозили і грамоту з Києва од владики, і він благословляє нас на рушення!.. Оддячим диявольським синам,— гукали громадяни,— оддячим!..
Усюди, де проїздив Кобза, народ ворушився: усюди вже запобігли гінці Хмельницького з грамотою од владики і нараїли люд на святе діло. У сі слободи пограничної Московщиною України не заходили ще жовніри й ріссьондзи, не шинкувала й жидова, так ніхто не боронив Зрушенню слобожан.
" . На четвертий день путі з високої гори Кобза побачив село Липарі. Дуже затокотіло в його грудях серце, глянувши на рідне село. Усе, що тільки було у його милого на світі — сужена, мати, сестра, усе неначе живе стало перед його очима. «Чи живі ж вони, чи здорові?» — поду-і-мав Кобза, замислившись. Змінився він на виду, і брови ^насупились, як спало йому на думку запитання Марка: «А хто тобі поручиться, що сужена твоя і досі тобі вірна,; і досі тебе кохає?» — «Ні; ні! — заспокоював сам себе Кобза.— ЗІнька мене кохає; душі в собі не чує, вона чесного роду і не накине на себе недоброї слави!..» - Було вже за полудень. Слобода геть-геть простяглась понад річкою, і хати, оточені вишневими садочками, привітно виявлялись із-за липових і кленових заростей. Кобза став приглядаться, щоб побачить свою рідну хату, як з вулички по дорозі напроти його вийшло весілля.
Попереду, біля червоної корогви, казились п'яненькі молодиці І стара баба: танцювали, вибивали тропака і крутились з парубками; далі йшли молоді, а за ними музики, бояри, дружки, дівчата і народ і співали весільної: «Не бійся, матінко, не бійся, в червоні чобітки обуйся... ау!..»
Кобза, як не випинав баньки, щоб розгледіть молодих, однак не розгледів: одно далеченько, а друге в юрбі за народом не видко. Тільки побачили молодиці Кобзу, зараз підбігли до його і зупинили коня.
— Січовик, січовик! — заторохтіли вони, хапаючи його за чоботи.— Злізай з коня, злізай, вип'ємо по чарці, потанцюй з нами!
— Тривайте! — гукав Кобза.— Глядіть, щоб кінь не забив котру.
— Не злякаємось ми ні тебе, ні твого коня,— верещали п'яненькі молодиці,— злізай, кажуть тобі; а не злізеш, то ми й самі зволочем тебе!
— Отак налигайся,— озвався Кобза, злізаючи з коня,— що й мене не пізнали?
— Павле! Павле! (так звали Кобзу),— скрикнули деякі молодиці,— чи се ж ти?
— А то ж хто?
— Чи ти ж живий? — питали вони, прозоро на його дивлячись. — Була ж така чутка, що ти вже вмер.
— Брехали їхнього батька сини та й вони з ними,— одказав Кобза, зареготавшись, — а ви мені скажіть, чи живі та здорові моя Зінька, ненька, сестра?
— Зінька! — озвались молодиці, ударивши руками об поли,— отаке спитай!
— Ох, лихо! — загомоніли деякі, одступаючи.— Що ж теперечки буде?
Поки отак перекинулись словом, підійшов старший дружко з пляшкою, щоб почастувать січовика.
— Павле! — скрикнув він, витріщившись на Кобзу, І випустив з рук пляшку з чаркою.— Не в добрий же час тебе сюди принесло!..
Всі журливо дивились на Кобзу, куди поділись жарти й сміхи, а тим часом надійшли й молоді.
Побачивши Кобзу, молода з жахом одступила назад, а Кобза, глянувши на неї, змінився на виду і побілів, як крейда. Перед ним стояла його сужена Зінька, висока, сановита молодиця, в грезетовому очіпку, повитому тонким серпанком. Коралі й дукачі, як жар, горіли на її повних грудях. Музики й співи замовкли, усе неначе вмерло, і народ, обступивши Павла й Зіньку, дививсь на їх, притаївши дух...
— Зінько! — стиха промовив Кобза, укорливо дивлячись на неї.— Так-то ти додержала свого слова?
— Козаче,— од казала Зінька, схиливши на груди свою голову,— мене завірили люди, що тебе нема вже на сім світі... Матуся мене приневолила...
— Матуся приневолила, завірили люди, а ти швидко повірила, згодилась і навіки занапастила мою долю!..
— І свою, козаче! — Зінька затулила хусткою очі і гірко заплакала...
Один із старостів, з сивим вусом, підійшов до Кобзи.
— Слухай, козаче, — сказав він, узявши його за руку, — доля одчахнула од тебе твою сужену, а бог з'єднав її з другим!.. Іди ж собі до твоєї неньки і заспокой стареньку, бо й вона дуже за тобою вбивається!
— Ідіть, ідіть, чого стали? — гукали деякі старости і дружки.— Не поможеться, нічого розмовляти!
— Не піду,— скрикнула Зінька не своїм голосом, озирнувшись на молодого,— нехай з ним ті йдуть, що мене завіряли, нехай живе з тією, котра мене приневолила!..
Зінька зірвала з себе квітки, очіпок, рвонула намисто — і коралі, і дукачі посипались на землю.
— Павле,— заголосила вона, кріпко обхватуючи ру-_ ками його шию,— прости мене нещасливу, я од тебе од-?•"• реклась, одрікаюсь і од світу божого!
Ледве розвели руки Зіньчині і одірвали небогу од Кобзи. Весілля стало неначе похорони: ті молодиці, ,.й$о співали й казились, захлипали, веселе товариство і приданки повісили голови, а молодий стояв, як опарений, понурившись, і не посмів і очей звести на Зіньку.
— Рятуй мене, Павле,— голосила Зінька, пручаючись, як несамовита,— рятуй мене нещасливу! — й зомліла на руках старостів І дружок.
Перезва повернула назад у село. Попереду несли Зіньку, розпатлану і розхристану, неначе мертву; за нею народ, а позад усіх ішов молодий, похнюпивши ніс. Зостався тільки Кобза на тім місці, де побачив Зіньку, і деякі з к; приданків збирали розкидане намисто й дукачі. Довго стояв бідолаха, замислившись, а там, знявши кабардинку, глянув на небо і, важко зітхнувши, промовив:
— Мій боже милий! Дякую тобі, що звів мене з Мар-жом, не піду я по його дорозі, покоряюся тобі, нехай буде
'вадо мною свята твоя воля!..
; 3 останнім словом Кобза перехрестився і пішов до матері. Стара сиділа з дочкою на призьбі і здалека вгледіла Ідейна. Незчулась вона, як кинулась йому назустріч, повис-
' - а на шию і тулила його до свого серця. Вона думала, що |г навіки втратила сина, аж несподівано неначе сам господь повернув його до матері. Однак не радісно, а смутно гляділа стара на свого сина: таке вже бог дав серце матері, що коли її дитина жива і здорова, то щоб була і щаслива, тоді тільки його й задовольниш.
— Сину мій милий, сину мій любий,— журливо промовила мати,— нерадісною вісткою тебе стрічатиму...
— Знаю, мамо, знаю,— перехопив Кобза,— стрівся з нею... Нехай її господь помилує...
%¦ Кобза, привітавши сестру, оддав їй свого коня розсідлать, а сам із матір'ю увійшов у хату і, помолившись перед іконами, стиха промовив:
— Не журися, матінко, ми всі ходимо під богом, нехай же і воля його буде над нами!
— Нехай, сину! — одказала стара перехрестившись.— Не покине він нас, милосердний!
Увійшла в хату й сестра, і з матір'ю посідали поруч Кобзи; і раді б то, побачивши його живого і здорового, і смутні, дивлячись, як він, бідолаха, звісивши на груди голову, понуро глядів на долівку.
Стали вони йому ото розказувать, як Зінька убивалась, почувши, що його десь на війні убили; як мати й родичі улещали її і приневолювали одружитись із Петром, і як вона довго одмовлялась, та вкінці І згодилась: ото у суботу дівич-вечір одбули, а в неділю повінчали.
«У саму ту часинку,— думав собі Кобза,— як я побачився з Марком, її заручили, а як слухав його оповідання, її повінчали!.. Мабуть, і того карає лиха доля, хто з ним і стрінеться!»
Того ж вечора зайшов до їх у хату Остап, син сусіди, молодий ще парубок. Уляна, — так звали сестру Кобзи, — глянувши на його, почервоніла, як калина, і Остап якось понуро озирався на неї. Кобза зараз побачив, що вони один одного покохали. Не помилився він, однак Остап ще не залицявся; не до весілля було, коли, як кажуть люди, село горить, а тут треба рятувать рідний край.
Як повечеряли, щось притьма убігло в сіни і дуже хряпнуло дверима. Уляна тільки що одчинила двері, щоб глянуть, кому б се бути, як ускочила в хату Зінька. Неначе несамовита, страшно було і глянуть на небогу: в одній сорочці, розхристана, розпатлана, щоки горять, з очей іскри сиплються. Така страшна!..
— Де мій Павло? — скрикнула вона, хижо озираючись.— Де його'поділи, де!.. Він живий... він живий... я його бачила!
Усі боязко дивились на Зіньку, Кобза первий кинувся до неї і, притуливши до грудей, чуло промовив:
— Зінько! Заспокойся, я од щирого серця тебе прощаю, нехай тебе так і господь помилує! .
— Де мій Павло? — голосила Зінька, хапаючи за груди Кобзу.— Віддайте мені його, він мій...
— Зінько, та я ж перед тобою, хіба не бачиш? — одказував Кобза, чуло дивлячись їй в очі.
— Його голос! — белькотіла Зінька, прислухаючись,— Павле! — питала вона.— Де ти? Не цурайся мене, оборони од злих людей... мене отруїла рідна ненька... рятуй!..
Зінька притулилась до грудей Кобзи і зомліла на його руках...
За Зінькою слідком прибігли її мати, чоловік і ще кілька бабусь; з плачем вони вхопили небогу і, як неживу, понесли додому. Кобзина мати, сестра й Остап пішли
336
провести нещасливу; а Кобза на самоті, схилившись на стіл, облився гіркими, потім устав і од щирого серця помолився богу... Теплая молитва звалила з його душі важкую гирю, і він трохи заспокоївсь...
Минуло кілька днів. Зіньці усе ставало гірш та гірш; горіла вона, неначе вогнем її палило, нікого не пізнавала, -і мусили її дуже пильнувать, бо уночі схопиться і сама не зна куди біжить, як навіжена.
Щодня навідувався Кобза до Зіньки; на його руках вона і душу богові віддала... Йому ж довелось її і поховать, бо од жалю мати занедужала, а чоловік не знать куди і подівсь. Покійницю, опріч Кобзи, його матері, сестри й Остапа, ніхто і на кладовище не провів. Бо у те урем'я наступили тяжкії часи на Вкраїні. і і
ур у р
равсяод усього^іао_тільки єсть милішого на світі чолояі-
ковімзоду. худоби і кохання. У кожного одна була думка,
бдйГзаміри: оддячить лютим ворогам І оборонить святу
віру і рідний край од своєвільних ляхів і дряпіжних
ксьондзів...
Тільки що настав великий піст, так зараз скрізь по селах і хуторах стали пекти сухарі, різать кабанів на сало, і усі ті запаси розвозили по лісах, по пущах, і закопували в землю. З Рильська, Путивля і Білогорода повернулись бувалії козаки, що після побиванок під Кумейками, на ГовтвІ і Стариці позаходили до якого часу в Московщину з Гунею і ще деякими ватажками. Понавозили вони з собою рушниць, пістолів, ратищ, щабель і великі запаси пороху і олива. А з Запорожжя понаходило-таки чимало братчиків-січовиків. Давали вони військову пораду, збивали народ докупи і наставляли сотників і тисяцьких...
Після великодніх святок гінці з Запорожжя дали звістку, що Богдан Хмельницький повертається вже од кримського хана І веде з собою орду, І щоб народ розходивсь по лісах і рушав ік Лубнам і Переяславу. Тільки й позоставались на страх божий при своїх дворищах старі і немощні, а останні розійшлись: деякі з дітьми помандрували у Московщину, а другі молодиці і дівчата поплелись собі за козаками.
Кобза з Остапом, помолившись богу, попрощались із своїми кревними і потягли з сіромами у гай. Простували вони до Лубен невеличкими купами, кожний по своїй стежці, бо були між їми такі люди, що направляли їх темними лісами, щоб не виявить сили перед ляхами,
337
особливо стереглись вони, проходячи побіля замку князя Єремії Корибута-Вишневецького, того, що православний народ за його лютість прозвав кровопийцею.
VI
Недалечко од Лубен, над річкою Сулою, на високій горі із-за одвічного лісу виринали башти стародавнього замку князів Корибутів-Вишневецьких. По високому почорнілому даху, темних мурах, вкритих мохом І пліснею, по обвалених підпорах, що урем'я, неначе шашель, поточило, видко було, що не один вік минув, як стоїть ся будівля.
Рід Корибутів-Вишневецьких іде од Корибута, сина великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича, народженого от тверської княгівни Уляни Олександрівни. Князі Вишневецькі владали на Україні великими маетно-стями: од границі царя московського до Києва і од річки Десни аж до Говтви понад Дніпром увесь край належав Вишневецьким і прозивавсь Вишневеччиною.
Князі Вишневецькі держали православну віру і були заступниками руського народу. Скрізь по городах і селах набудували вони монастирів і церков; за те ж і народ поважав їхній рід і під час якої незгоди йшов за своїм князем на оборону рідного краю і віри православної. Князь Дмитро Іванович Вишневецький у шістнадцятому віці служив московському цареві Іванові Четвертому і воював по його царському указу з татарами і черкесом. Князь Михайло Михайлович Вишневецький був жонатий з дочкою волоського господаря Раїною Могилою, двоюрідною сестрою київського митрополита Петра Могили. Од сього-то подружжя народився Єремія. Єремія після смерті батька зостався хлоп'ятком, і мати, щоб заборонити сина од латинства, оддала його на руки свому духов-никові, архімандритові Густинського монастиря Ісаії Ко-пинському '. Так господь же не протяг їй віку, І молодого князя оддали на руки його дядькові, католикові, Костянтинові Вишневецькому. Однак княгиня Раїна, вмираючи, зарікала сина не піддаваться католицтву. «Сину мій,— казала вона, благословляючи Єремію,— коли ти не по-
і і
1 ІсаІя Копинський був згодом митрополитом Київським (приміт. авт.).
кинеш нашої віри, то й господь милосердний тебе не покине, і благословіння моє по весь твій вік буде над твоєю головою; будеш ти і твій рід у багатстві І великій повазі у людей; як же не послухаєш матері, то я тебе прокляну з того світу, а бог і люди од тебе одступляться, і рід твій викорениться». Не послухався-таки Єремія матері, і так воно сталось, як вона йому пророчила: Єремія втратив своє багатство, а з смертю сина його Михайла, що був обраний на Польське Крулевство, урвався і рід Вишневецьких-Корибутів...
Єремія, хижий од рождення і вихований ще в єзуїтських школах у запеклій вражді ік православію, прийнявши латинство, став найлютішим гонителем православного люду. Князі Вишневецькі ніколи на Україні не проживали, а деколи тільки навідувались, бо владали ще великими маєтностями на Волині, Поділлі, Галиції й Литві. Єремія, як оженився з Гризельдою Замойською, переїхав у сей замок на життя з своїм посемейством. Не "по своїй волі він тут осадивсь, були то заміри єзуїтів, щоб, орудуючи руками і силою князя, приневолювать православний люд до унії і запроваджувать латинство.
Тяжко докоряли у ті часи бідолахам дряпіжники ксьондзи; волосся догори підіймається, читаючи про ту незгоду літописну скрижалю, написану сльозами і кров'ю замордованих мучеників. З живих здирали шкуру, пробуравлювали очі, кишки вимотували, жили тягли. Церкви божі віддавали жидам на оренду, діти зоставались нехрещені, парувались невінчані, вмирали без покаяння, ховали покійників без християнського погребе-нія. Княжеські челядинці» яропужі ляхи, вештались по містечках, селах і хуторах і, що схотіли, те й робили: забирали у селян останню худобу, на очах батька й матері насилували дочок, у церквах бенкетували і знущались над божою святинею... Нема на світі нічого лютішого і між хижим звіром, як ляхи, прибравши до рук силу, і чорт того не робив з горшками, що вони діяли з людьми... Після побиванок 1637 року під Кумейками і 1638 року на Говтві і Стариці стали ляхи запроваджувать унію і тож по лівому березі Дніпра. По приказу Єремії багацько вже захопили православних церков і монастирів і поперероблювали їх на костьоли і кляштори...
Переїхавши на Україну, Єремія на диво обновив пред* ківський замок. З обох боків старої будівлі прибудував
336
339
ще по крилу покоїв і з єднав їх кружганками , а посередині ік саду над самою кручею неначе повис просторий ґанок. Дуже закрашував будівлю той ґанок, убраний на-около і по східцях мармуровими обличчями і деревами з заграничних сторін, пересаджених у величенних діжках, окутих залізними обручами. Яких там між ними не було дерев, кущів: на іншім попростягались такі листи, що під одні три чоловіка сховаються од дощу, а на других такі дрібненькі, як пшеничні зернятка. Одно стовпом подралось догори або гадюкою скрутилось, друге кущем розпустило свої віти, і листва, неначе шовкові китиці, повисла аж до землі, а вся та зарость, вкрита цвітом і квітками і до шмиги розставлена купами, здавалась зачарованим садом — раєм земним. Дикі пущі, іцо оточували наоколо замок, тисячами рук перероблені на паркову садовину: сотні дубів, лип і кленини в кілька обхватів зрубано, і скрізь попростягались доріжки, порозкинулись грядочки і усяка квіточина. Здалека провели і зібрали родники, течії, і ціла річка води текла у сад, гула, як на лотоках, місцями переливалась по перекатах і гуркотіла, вливаючись у Сулу, а місцями великі бризки кришталевим стовпом стрибали догори І наливали сажалки, обложені плитовим камінням. Аж з Переяслава понавозили величезних каменюк і понакладували гори скель, ніби так сам господь їх поробив... По всьому саду назбудували гульбищ, печер, халабудок і усяких панських витребеньок.
Перед замком до Лубенського шляху, за останні чотири роки неначе який город збудувавсь. На просторому майдані, біля мурованого костьолу, стояли курені на три тисячі кварцяного війська та офіцини 2, чи що, задля дворової челяді і приїжджої шляхти. Од майдану йшла ціла вулиця шинків, корчем, яток з жидівським крамом. Од-даля од сієї будівлі, біля ставка, стояв ніби замок який, оточений лісом; то була княжеська псарня з стайнями і якимись офіцинами задля псарів, доїжджачих та іце якихось лакуз.
З того часу, як ЄремІя осадивсь на життя в Вишне-веччині, гості ні на часинку не переводились; щодня одні виїздили, другі приїздили; щодня були й проводи і стрічі. Князі, магнати, значні пани і шляхетство, з жінками, з

1 Галереями.
2 Флігелі.

дітьми, приїздили з Литви, Крулевства, Волині, Поділля, Угорщини, Волощини і бавились цілими місяцями. Зо всього світу навозили у замок найдорогших напитків І з'їсного. Аж з Райну й Угорщини бочками провадили райнське і усякі напитки; з Ковеля меди, з Києва бакалію, од Дніпра і Дону всяку рибу, кав'яр, балики.
Гуляли ляхи, бенкетували, а народ бідував, знищився. У робочу пору тисячами вигонювали розкопувать дороги, гатить греблі, насипать розкати, розчищать садові парки. А щоб шляхта і челядинці князя не сиділи голодні, з кожної хати брали одсипного і десятину. Невелика ще біда сі побори, коли б не осоружна шляхта збирала їх; вештались вони по селах, неначе дряпіжна татарва, і часом заберуть усе до нитки, а деколи, як не сховається гарна дівчина або молодиця, то й їх прибгають.
Отак гуляли ляхи, порались ксьондзи, дуріли, казились, точили сльози і кров народу; їм і байдуже, що бідолахи допивають уже нестерпучу. Удача під Кумеиками, на Говтві і Стариці зав'язала їм очі; не бачили вони, що наокруги їх діється, і в голову собі не клали, яке лихо стереже. От і теперечки понаїздили до князя гості: з Литви приїхав Олберт Радзівілл з панами І своїми челядинцями, усе шляхта; з Корця — родич Єремії, князь Ко-рецький, з дочкою; з Немирова — князь Четвертинський, з Клевані — князь Чорторийський І багацько ще других значних панів з жінками та з дітьми і своїми маршал-ками.
VII
Найдорожчим гостем ЄремІЇ був князь Четвертинський. Ось яка тому причина. Князь ісповідував православну віру і кріпко тримався свого закону. Як біля його не заходжувались єзуїти, яких бісиків йому не підпускали, а нічого не вдіяли; та уже чого вони не зроблять, як до чого припаде, здається, і сам сатана не вигадає, іску-іііаючи праведників, що виковерзують ті єзуїти.
У князя Корецького була одним одна дочка, така гарна, уродлива, що кращої, здавалось, в цілім Крулевстві не було. Не один з магнатів І князів умизгався за княгів-ною, не один І залицявся, І кожному довелось у свою чергу покоштувать гарбуза. Вже думали, чи не налагодилась княгівна до кляштору, бо дуже була набожна, усе
341
тільки й бавилась з мнішками та патерами. Гостюючи ото раз у Заславлі у Сангушок, уперше довелось їй побачить оцього князя Четвертинського. Княгівна хутко до його прихилилась, тільки з ним одним танцювала, розмовляла і гаразд-таки причарувала і його до себе. З сього часу Четвертинський частенько навідувавсь до князя Ко-рецького, І по всій Волині пойшла чутка, що неприступна панна сама запобігла Четвертинського. Увесь край дивувався, що які лицарі, які магнати залицялись за кня-гівну, а вона ні на кого не глянула, а сього нензного ', миршавого і вже немолодого притьма покохала.
Ось як виявлялась ся загадка: княгівну змалку виховували в кляшторі якихсь-то візиток під дозором єзуїтів не в страху божім, а, як кажуть, в страху сатан І всь кім... Як обтинають крильця пташечкам, щоб вони не позалітали, так І її, небогу, приборкали, однявши од неї власну волю, хіть і самоісність. По шістнадцятому року княгівна мусила з кляштору повернуться до батька: матері у неї не було — вмерла. У той день, як їй виїздить, послали її мнішки в каплицю помолиться чудотворній іконі матері божої, щоб вона, милосердна, не покидала її і за мурами кляштору. Проживши змалку в кляшторі, княгівна лякалась своєї волі; здавалось їй, що тільки й світу, тільки й щастя в тих мурах, що покидала. В каплиці не було нікого. Княгівна увійшла одна смутна, з гнітючим серцем, і, облившись сльозами, упала перед іконою, І стала молиться. Коли чує, нібито од самої ікони, поважний голос: «Моя любая дитино, заявляю тобі мою волю: мусиш визволити з схизми немировського Четвертинського і одружитись із ним. Не журись, коли на сім світі не будеш щасливою, то на тім уготую тобі вічне панство!» Почувши волю божої матері, княгівна затріпотіла і, протягшись на помості крижем, довго лежала, як нежива; потім хутко встала і, зложивши нахрест рученята, од щирого серця промовила: «Да буде воля твоя святая надо мною, недо-стойною!» Княгівна вийшла з каплиці з веселим серцем, так їй легенько стало на душі після того чуда, що матір божа сама виявляла їй свою волю. Не знала вона, бідна, що та воля була не милосердної цариці, а ошуканство дряпіжних єзуїтів.
З сього часу у княгівни була одна тільки думка: як би заполонить Четвертинського і визволить його з багна

Слабовитого, хирлявого (поя.).

схизми. Минуло три роки, і княгівна, на диво, пишно, величаво розцвіла. Ціла ватага лицарів, магнатів умизга-лись біля її ніжок, і ні разочку ж то не спало їй на думку — змінить волі найсвєнтшої матки; а князь Четвертинський так уже в неї закохався, що й себе здуру не тя-ми-в. Як побачили єзуїти, що заміри їх визріли, і звеліли ксьондзові Заленському, що неодлучно жив при Єремії, довести діло до кінця. Так ото ЄремІя і запросив до себе
,В. гості князя Корецького, а княгівна попросила Четвертинського провести її до Вишневеччини.
^ Усе зробилось, як бажали єзуїти. Збитий з пантелику Князь Четвертинський не здужав більш бороться з своїм коханням і на все згодивсь. Наступив давно жаданий день, у котрий Четвертинський мусив одректись од віри своїх предків І одружитись із княгівною Корецькою. Єзуїти дуже радувались і втішались своєю вдачею; вони знали, що за князем не одна тисяча православного народу прихилиться до унії, і його помістя вкриються костьолами І кляшторами...
В замку Єремії готовили бенкет, якого ще на Вишне-веччині нікому не доводилось бачить. З княжеських льохів викочували бочки з райнським І барила з усякими на-питками. Тисячі бутельок виставляли рядочками. У кухні неначе пекло яке палало; на майдані перед замком вкопували риштовання задля огневих штук. Військова шляхта об'їжджала коней, пробувала броню і готовилась наввипередки ік турнІЇ. З слобід і хуторів нагнали народу тисячами; рівняли дороги, підгачували греблі, у парку прочищали підземні труби задля фонтанів і каскадів і розчищали доріжки.
З ранку сього щасливого задля католиків дня якісь полупанки в срібних тилягах 1 на баских І убраних конях роз'їжджали геть по околиці з сурмачами і оповіщали народові, що сьогодні перед обідом князь Четвертинський прийма святу католицьку віру, а надвечір повінчає-ґься з княгівною Амалією Корецькою і що день закінчиться весільним бенкетом.'
Заявляли отакечки не з тим, щоб запрошувать народ на весілля, ні, то був тільки звичай великих панів, магнатів, бо й замкова брама не одчинилась сіромам І голоті. Парк теж оточувала вартова сторожа, так ніхто з селян і не побачив, як князь Четвертинський одрікся од бать-

1 В срібних латах.

ківської віри і як його повінчали з ляхівкою. Почули тільки гук з замкової гармати — раз перед полуднем, а вдруге надвечір.
VIII
Ярко освітились зали, кружганки і кімнати княжев-ського замку. Тисячі воскових свічок палали в сторучних ліхтарях і панікадилах, що, неначе стьожки, зіткані з кришталевих ниток, спускались із стелі і висвічувались, як блискавки в горобину ніч. Стеля і стовпи блищали золотом; зложений з найдорожчого дерева поміст вилискував, як замерзле плесо. Над вікнами висіли з оксамиту та ще з чогось завіси з вигаптованими на їх птицями, звірами, квітами і візерунками, а двері І мармурові коминки вершились великокняжими гербами: на червоному полі погонь. По кружганках і бокових покоях стояли столи, заставлені туровими рогами, келихами і чарками з чистого золота. Яких потрав, закусок, лигомин і напитків не було на тих столах!.. Що тільки милосердний господь сотворив задля цілого світу, то усе там склалось докупи задля одних тільки панів... Бенкет ще не починався: ждали, поки одягнуть і спорядять молоду княгиню. Тим часом магнати і великі пани, пані і панянки зібрались у кімнатах княгині Гризельди; а ротмістри, хорунжі й шляхетство розходжували собі по залі, гомоніли, крутили вуса і бряжчали бронею й острогами. На приганку під стелею містилось, може, чоловіка з сімдесят княжеської муаики і півчих; у вікна заглядало сотні голів простої челяді. По тимчасовому звичаю магнати і великі пани не боронили своїм служанцям дивиться на їхні бенкети й Ігрища, тільки у сю добу небагацько назбиралось того люду, бо опасувались, щоб не понаходило бурлацтва і гайдамаків, що цілими ватагами вештались по лісах, а пустили тільки замкову чернь. Однак як не пильнували вартові жовніри, а деякі з чужих прокрались-таки у парк, бо в одно вікно заглядував Кобза, а біля його стояв Остап.
Як одягли молоду княгиню, увійшов у залу Єремія, ласкаво привітав панів і оддай музиці приказ бути наготові. ЄремІя був з себе високого зросту І сухорлявий. З-під широких нахмурених брів хижо вовчим поглядом

1 Ласощів.

визирали його сірі, як полуда очі; уста завжди усміхались — ніби судоргою так звело їх навіки, а довга руда борода закривала груди. Обличчю князя найгірш додавало лютості високе чоло з глибокою морщиною між очима І чуб жорсткого волосся, що, неначе щетина, стримів догори. ЄремІя одягнутий був у багатому кунтуші з срібними китицями І поворозками, шалевим поясом підперезаний і в жовтих сап'янцях; біля боку моталась карабеля ', обсаджена самоцвітами. Виглядував він сановито, піднявши голову і трохи перегнувшись назад, що виявляло в йому І панську пиху, і лицарську відвагу. Князь вийшов із зали, а слідком за ним і шляхетство,— запрошувать панянок на той танець, що по двоє ходором ходять та розмовляють.
Тільки що виявилась на дверях перша пара, разом заторохтіли барабани, і заграла музика. ЄремІя попереду вів молоду княгиню, у другій парі йшов молодий з княгинею Гризельдою, а за ними магнати й шляхетство. Молода княгиня усіх засліпила своєю красотою; здавалось, тільки її одну і видко було. Йшла вона, неначе та лебедочка плила, в білім, як сніг, убранні. З-під віночка білих квіточок хвилею спадала аж до землі пелена, зіткана буцім з павутини; на віночку, грудях і по всій сукні блищали, як зірки, дорогі каміння. КоОза затріпотів, уздрівши княгиню, і, затаївши дух, пильно на неї дивився. Тим поглядом пронизав він княгиню аж до самого серця так, що як вона проходила побіля того вікна, де стояв Кобза, то, ніби зачарована, повернулась і скинула на його очима. Затокотіло кріпко у Кобзи гаряче серце, заіскрились очі, здалось йому, неначе з самого неба глянув на його янголь, повитий білою хмарою і оточений зорями...
Народ, що стояв біля вікон, дивувався, дивлячись на панський бенкет; іншому І не снилось того, що теперечки довелось побачить. Деякі, вип'явши баньки, аж цмокали і бубоніли:
— Глянь, глянь, як блищить золото, як сяють самоцвіти, дороге намисто, які убрання, батечки!..
— Яка гарна, сановита молода! — похваляли деякі.
— А молодий який миршавий! — озивались інші.
— Сьогодні одрІкся він од батьківської віри,— додав дід,— побачимо, чи довго ж він бавитиметься з своєю ляхівкою!..

' Шабля.

Кобза усе чув, що старий розказував, і хотів глянуть на його, бо знайомий голос був, так ніяк не зміг одвести очей од молодої, і, вже як пішли польського танцю по других покоях, тоді тільки він озирнувсь.
— Здоров був, Барило! — скрикнув Кобза, протягуючи до старого руку.— Яка нечиста мати тебе сюди занесла?
— А тебе яка? — спитав дід, усміхаючись.
— Я тутечка не один,— прошепотів Кобза.
— І я не один!
— Хто ж ще з наших січовиків?
— Побачиш...
— Та й гарна ж молода! — стиха промовив Кобза, зітхнувши.
— Отакої ще! Ти ж жонатий?
— НІ...— одказав Кобза, понурившись.
— Як ні?
— Не питай...
— Тим-то,бачу, у тебе і очі рогом лізуть на чужих жінок?..
— Я думав, що кращої од моєї Зіньки на світі не було, аж бачу...
Кобза не договорив, бо пари танцюрів увійшли у залу, і він знову витріщився на молоду. Як проходила княгиня побіля того вікна, де стояв Кобза, то знов на його поглянула і так ласкаво, привітно, що здалось йому, ніби ще й усміхнулась...
Після того танцювали краков'яка І другі танці, а ото, як натомились, то шляхетство розійшлось по кружганках потягнуть люльок та посмакувать трунків, а пани і панянки, побравшись за руки, розходжували по залі. Молода княгиня поруч з якоюсь панею підійшла до того вікна, де стояв Кобза, і хоч розмовляла по-польськи, однак він усе зрозумів.
— Подивись,— сказала молода, показуючи на Кобзу,— який гарний козак.
— Гарні в нього очі, неначе гранати блищать, — одка-зала пані, пильно дивлячись на Кобзу,— тільки груба хлопська тваж (1).
— Така врода мені миліша, чим жіноча красота нашої шляхетної молоді.

1 Лице.

— Глянь, глянь, як він на тебе дивиться! Ти його причарувала, він закохався в тебе!..
— Що ти вигадуєш,— одказала княгиня, почервонівши,— як-таки можна хлопові закохаться в княгиню, сього йому І на думку не спаде.
— Не знаєш ти, бачу, сих схизматиків, вони такі смілі і необачні, що не то закохаються у княгиню, а ще думають, що вони такі ж люди, як і ми!..
— Однак усе ж таки люди... Знаєш, що я тобі скажу? — > княгиня понурилась.— Я превелика грішнш^я, мені жаль їх, жаль схизматиків. Патери кажуть, що менш гріха диявола пожаліть, як схизматика.
— Молись до найсвєнтшої матки, щоб вона, милосердна, одвернула тебе од сього великого гріха.
— Молюся, од щирого серця молюся, а як гляну на їхні муки, на їхню прихильність до своєї віри, то так мені зробиться важко на серці, що часом і сльозами вмиюсь...
— Бач, яка чула!..
Як шляхта трохи оддихала, знов почали вибрязкову-вать мазура. Люди, що поодходили, давили один одного, проштовхуючись до вікон.
Молодої вже не було в залі, оддихала вона на ґанку, де зібрались магнати і значні пани і панни. Ніч була тихая, теплая, пахло бузком, конвалією, а наокруги ґанку горіли каганці і розмальовані ліхтарі, скрізь порозвішувані на деревах.
Кобза з Остапом одійшли од вікна, спустились з гори і, обігнувши кружганки, притаїлись біля ґанку.
Магнати вели розмову про політику: дуже сварились на запеклих схизматиків, за запорожців і нарікали на московського царя.
— Чого вже не роблю,— казав Єремія,— з тими гаспидовими схизматиками, а нічого не вдію: сотнями вІшаю, четвертую, саджаю на палі, а вони ще гірш підіймаються, лютують. Щодня то там, то там убивають моїх жовнірів, захоплюють обози, підпалюють магазини з хлібом і припасами.
— Так саме і у нас, у Литві,— додав Олбрехт Радзї-вілл,— особливо ті диявольські пінчуки багацько лиха нам наробили. В Могильні замордували єзуїта Андрія Боболія; в Пінську І Янові вирізали усіх ксьондзів; в Несвіжі забили шість єзуїтів і багацько шляхти і жидів, у Новогрудках спалили єзуїтський кляштор разом з патерами.
347
— ПІнчуки то все одна пся крев козацька,— сердито гримнув Єремія.— Якби на мене, то я всіх би на шибеницю, до останнього викоренив би.
— А хто буде тоді отбувать панщину? — загомоніли деякі пани...
— Латво казать, усіх на шибеницю,— озивались другі.— Схизматиків до сто дзяблІв, і прядива на вірьовки не настачишся!..
Молода княгиня скрикнула і з ляком зскочила з свого місця. За ґанком щось гепнулось і затріщало, продираючись між кущами, а далі чутно було, як побігло з гори. Усі пани, скільки їх не було на ґанку, хутко підійшли до молодої з запитанням, що їй прилучилось? Княгиня з переляку тріпотіла і зблідла як стіна.
— Хтось,— одказала вона, боязко озираючись,— із-за ґанку зірвав з мого плеча шлюбову квітку!..
— Неслихане зухвальство, Єзус-МарІя! — скрикнув Єремія, ударивши кулаком себе в груди. Потім узяв за руку княгиню і стиха промовив:
— Заспокойся, моя крулево, заспокойся; на дні морськім знайду винуватого і покараю, як ще нікого не карав!..
Єремія хутко зібрав усе шляхетство, військових, розказав їм, що здїялось, і, хижо озираючись, додав:
— Панове! Рятуйте мій гонор, об однім тільки вас благаю, приведіть мені його живого!..
Музики стихли, бо вся шляхта і військові розбіглись по парку шукати злодія. Крик і гомін огласився наокруги замку; бряжчали бронею, тупотіли, бігаючи по доріжках, і гукали, перекликаючись між собою. Переполохані панянки тулились по кутках, як овечата розігнаної вовком отари. Єремія то розходжував по покоях і всіх заспокоював, то виходив у парк, і кожного, кого б не стрів, нетерпляче питав:
— Піймали харциза, піймали?
На ґанку пані обступили молоду княгиню і дивувались, кому 6 зірвать ту квітку.
— Коли він злодій,— міркували вони,— то латвій було б йому хапнуть за дороге намисто, як за квітку...
Молода трохи заспокоїлась, з блідої почервоніла вона, як маківка; однак як почулось з парку: «Ловіть, держіть, спиняйте!», княгиня з жахом зскочила з дзиґлика, знов зблідла, аж дух сперся у грудях, і прислухалась, ніби боялась, щоб не піймали того, хто її скривдив; а як огла-
силось: «Піймали, піймали!», то вона знов упала на дзиґлик І, закривши рученятами очі, схилилась на бильце, неначе зомліла. Пани, почувши звістку, що піймали злодія, дуже зраділи І по-ляському віншували ЄремІю з долон-нею. Знов огласився гомін по парку: «Ведуть, ведуть!», і східці ґанку, як лавою, вкрились шляхетством, жовнірами, а попереду з зв'язаними назад руками йшли Кобза й Остап, Вів їх на ланцюгах стременний князя пан Щука, найлютіший катюга з челядинців Єремії. І з виду він більш походив на звіряку, як на чоловіка: вирлоокі перекошені очі дивились хижо, ніс з роздутими ніздря-Ий задрався догори, широка челюсть, не перестаючи, ходором ходила, неначе переминала жвачку, пика, як решето, була поковиряна віспою. Замордував він з приказу Єремії не одну тисячу православного народу найлютішими муками, які вигадували тоді безбожні єзуїти, що вчились лікарству не задля того, щоб рятувать людей, а щоб їх катувать...
Зійшовши на ґанок, Кобза сміло озирнув на панів, і його погляд зупинився на молодій. Стояв він у червоному жупані, бо як піймали, то стягли з його свитину, що була зверху,
— Січовик, січовик! — загомоніли пани.
— Була при йому броня? — спитав Єремія Щуку, люто скинувши очима на Кобзу.
— Не було, яснеосвіцоний князю,— одказав Щука, вклонившись.
— Е, якби була! — пробубонів Кобза.
— А такий гладкий і завзятий,— знов почав Щука,— що насилу десять чоловіка його подужали; деяким таки добре надсадив бебехи...
— На палю схизматика, харциза! — перехопив Єремія.
Почувши такий приказ, молода княгиня швидко схопилася з дзиґлика і підійшла до князя.
;.-т. Не він зірвав квітку,— скрикнула вона,— я тільки що Його бачила біля вікна в залі!
— Кому ж більш, як не йому! — озвався Щука.— Хто стояв біля вікна, той І теперечки стоїть, їх оточили вартові, а сей і втікав, і оборонявся.
— Не він, кажу тобі,— сердито одказала молода, похмуро глянувши на Щуку, потім, повернувшись до Єре-мІЇ, виразно промовила: — Гоноровим словом ручаюсь тобі, князю, що не він!
348
349
— Ну, так сього на палю! — гримнув Єремія, показуючи на Остапа.
— Як так,— озвався Кобза,— то карайте мене, я зірвав квітку, а неповинного пустіть на волю!
— Бач, який запеклий,— шепотіли пани,
— Лже, лже, не він, не він,— заверещала молода.
— Щоб нам не помилиться,— перехопив Єремія,— так обох на палю!
— І сам цар Соломон, — озвався ксьондз Зален-ський, — не вигадав би розумніше.
— Князю,— поважно промовила молода,— мене скривдили, і я одна маю право карать і милувать, за що ж ти хочеш накинуть на мою совість дві смерті?.. Найсвєнтша матко, змилуйся! — і княгиня простягла до неба руки,— сьогодні, по твоїй волі, я загубила навіки мою долю...
— Заспокойся, моя дитино! — перехопив Заленський, узявши молоду за руку і скинувши оком на ЄремІю.— Князь жартує, жартує!..
— Моя крулево, — додав Єремія, — ти в моєму замку господиня: твоя воля, твоя й сила, І я твій слуга; приказуй, усе так буде, як ти бажаєш!
— Обох милую! — княгиня зняла з грудей шпильку, осипану самоцвітами, і оддала Щуці.— Обох на волю! Лучче грішить милуючи, як караючи.
Щука взяв подарунок, доторкнувся устами до сукні молодої і щось прогарчав собі під ніс. Княгиня гордим поглядом глянула на Кобзу і величаво пішла у покої. За нею розійшлись і пани; деякі хотіли були зостаться ще на ґанку, так Єремія попросив їх до покоїв.
— Після такого ласкавого суду,— додав він,— я не поручусь, щоб кому-небудь з вас не зірвали голови з плечей.
Як усі вже пройшли у покої, Єремія прошепотів до Щуки:
— Обох у куну! Обох на палю! — і, ввійшовши в залу, зачинив за собою двері.
Поки ото возилися з Кобзою, настав час І вечері. Заграли музики польську проходку, і Єремія повів молоду княгиню до столу, а за ним парами і всі пани. За вечерею молоді сиділи рядочком і обоє якось смутно виглядали. Княгині нічого вже було до Четвертинського бісики пускать, бо волю найсвєнтшої матки довела до скутку, а князя, може, скребла совість, що одрікся од батьківської віри, од руського посемейства, і прихилився до ляхів™
Однак веселому товариству і байдуже до їх було. Ту-рині роги і келихи, чарки зо всякими напитками і стародавніми медами переходили од пана до пана, а як стали ото пить за здоров'я молодої, то вже пили вони з її черевичка. Крик, галас, стрільба з гармат, мущирів і гаківниць огласився по всій околиці. Сполохнуте уночі гайвороння літало по парку між деревами, крякало і билось крилами об віти. Не було спокою і горобцям. Бенкет закінчився огневими штуками, яких ще не бачили на Виш-невеччині: те крутилось і тріщало, а те пукало і гуло; здавалось, неначе небо загорілось. Молодих з музиками, гуком І гомоном повели спати в особливі, задля їх убрані покої. За ними розійшлись магнати і значні пани; зосталось тільки шляхетство й військові, і довго ще хлюпались у тих напитках, як жаби в болоті.
Єремія повів патера Заленського на свою половину, бо там зібрались гінці і посланці, присланії до князя з Крулевства, Литви, Києва і Запорожжя.
IX
Недобрі вісті чекали Єремію. Розпитавши декотрих посланців, що діється, звідки вони приїхали, він забрав листи і звелів одвести їх до маршалка двору, щоб нагодували І розмістили по офіцинах.
Перший лист Єремія почав читать з Кодаків. Страшно було глянуть на його вид: брови насунулись, очі викотились, судоргою повело уста, неначе трясця його трясла, і гой папір, що держав він у руці, дрижав, як на осиці лист. Патер Заленський, притаївши дух, не спускав очей з князя, і по його похмурому виду, здавалось, бачив, що там написано на папері. Дочитавши, Єремія зобгав у жмеві лист і кинув його на долівку. Кожний лист, що читав він, дратував його; то зарегочеться, неначе саме пекло засміялось, то розірве на шматки і, запінившись, топче їх ногами.
— Які се вісті, — несміло спитав Заленський, тебе, князю, засмутили?
— Такі, що превелике лихо віщують нашій Речі Посполитій,— одказав Єремія, похмуро дивлячись.— Запорожці утроїли своє військо: Хмельницький повертається од хана і веде з собою орду, і од Дону до Карпат, і од границі фіря московського до Чорного моря підіймаються
що так
350
351
козаки, цехові І чернь. Народ кида слободи, оселі і, неначе хижий звір, ховається по лісах, пущах І драговині...
— Що ж роблять у Білій Церкві наші гетьмани По-тоцький і Калиновський?
— Одібрав і од їх листи; один на другого доказує, видко, що нема між ними доброї згоди.
— Як до чого припаде, то помиряться!..
— А може, й Хмельницькому доведеться їх помирить!..
— Заховай нас од сього лиха, найсвентша матка! — скрикнув Заленський, перехрестившись.— Що ж роблять у Варшаві? — спитав він з перегодом.
— У Варшаві бенкетують собі та бавляться ігрищами. Один.одного запобіга, обманює, кожний задля себе; їм і байдуже, що діється наоколо і в тутешнім краї.
— Як на мене, князю, то нічого й хлипать; нехай підіймаються, нехай бунтують, нам же прибуде з того більш користі. Знов задамо їм такого ж чосу, як десять років назад завдали під Кумейками, на ГовтвІ і на Стариці, і по праву побідителів позабираєм у схизматиків останні, які позоставались, монастирі, церкви, маєтності І приневолим народ до унії. Адже ж Кумейська битва зробила нас панами на Вкраїні!.. Так чого ж нам лякаться? Нехай собі на безголов'я підіймаються в останній раз!
— За кумейську удачу ми дорого заплатимо — вона ще більш зробила нас самонадіяними, а козаків навчила, що підійматься треба не поодинці, а посполитим рушенням. Кажу тобі, коли Україна підійметься уся, то Корона польська з нею не справиться; ми самі потонемо у тій крові, що з їх виточим...
— Не бійтесь, князю, наш святійший отець папа, а за ним уся Європа стануть за нас!..
~ Брехня! Німці ще порадуються нашому безголов'ю, а Україні будуть помагать: цар московський, султан турецький і хан кримський. Побачим тоді, чий чорт буде старший?
— Річ Посполита і сама моцна; підіймемось І ми посполитим рушенням; надія наша на найсвєнтшу матку, вона поможе нам проти схизматиків.
— Нащо ж нам і підійматься посполитим рушенням, коли найсвєнтша матка буде нам помагать? Хіба задля того, щоб їй помогти?..— Єремія засміявся.
— Князю,— поважно промовив Заленський,— усе од
352
бога, усе: кожному по його ділах, і кара і милость, він рятує і погубляє, він возвиша смиренних і смиря стропо-тивних!..— Патер похмуро глянув на Єремію, ніби хотів виявить, що останнім словом його корив.
— А хто ж смиренні, чи не ми з тобою? спитав Єремія, грізно на його дивлячись...
— Совість моя заспокоєна, я сповняю мій довг, як велить мені свята віра католицька, І спасаю од гієни вогненної душі схизматиків. Господь бачить моє смиреніє.
— Тим-то й погано, що бачить: його не обманиш.
— І на думку мою не спадало такого гріха, щоб обманювать мого господа! Творю його волю і покоряюся Його святій волі, що б зо мною не сталось. Не перестану й дякувать за його милості, политі на нас,недостойних. Хіба тобі, князю, ще мало доводів його благості: куди не глянь, усюди ми берем верх над схизматиками, з кожним днем схизма меншає, і мільйони люду прихиляються до нашого святійшого отця папи. Озирнись, як розкинулась католицька віра по всій Речі Посполитій — Литва, княжества: Слуцьке, Туровське, Чорноруське, Копиль-ське, Чернігівське, Київське, Подоль, Волинь, Галицька земля вкрились костьолами, кляшторами, а тим часом церкви схизматиків валяться, попи голодні, холодні, н<° обуті, порозпивались, і народ не поважає їх, знущається над ними!..
— Усе, що ти кажеш, пригодно одному тільки Римові, а не Короні польській. Який же то люд, що ви цілими мільйонами прихилили до святійшого нашого отця папи?.. Чия кров і досі точиться?.. То ж усе діти Корони польської, наші брати!.. Хто ж нам верне сотні тисяч побитих і тих, що, кинувши рідний край, позабігали у Московщину?.. Озирнись і ти, що сталось з нашою Річчю Посполитою: законів не поважають, скарб без грошей, швед орудує нами, неначе своїм крулевством, бранден-буржець так і норовить, як би йому од нас одчахнуться, москалі на нас ножі гострять!..
— Не боюсь я того, князю, що ти кажеш; мене гірш лякає те, що такі стовпи Корони польської, сила і слава Речі Посполитої, як ти, князю, злякався нензних хлопів і зневажаєш благостю божою. Коли такі лицарі одступ-ляться од нашої ойчизни, як ти, то справа наша певно загине!
— Не злякаюсь я і самого чорта, не то твоїх нензних хлопів, не одступлюсь і од ойчизни, поки здужаю тримати в руці шаблю, поки не виточать з мене останню краплю крові. Вірую я і в благость божу і на його єдиного покладаю мої надії!.. Слухай, патеру, ти ксьондз, служитель овтаря божого, а я воїн, слуга і оборонець Корони польської; ти моцніший від мене в теології, а я далі тебе бачу в справі політичній, в стану народовому. Так вір мені, що все, що ти від мене чув, не дихтерійки а свята правда. Рим покористується, а Корона польська навіки стратить Україну, а може...— Єремія не домовив І, понурившись, крутив свої довгії вуси.
— Не думай, князю, щоб І ми, служителі овтаря божого, не знали справи політичної і стану народового. От слухай: як татари пошарпали руську землю, Річ Посполита завладала кільканаста мільйонами руського люду. Теперечки Московщина, оборонившись од татар, збира докупи всі єдинокровні і єдиновірні племена, що одчах-нулись під час татарської пожоги. Мине вік-другий, і Москва забере силу і землі Речі Посполитої, заселені руським людом, знов до себе пригорне. Щоб заборонить наші провінції од москалів, навіки треба запровадити скрізь польщизну і нашу католицьку віру. Тоді тільки вони будуть нашими і поки світ-сонця не прихиляться вже до Москви. Так не кори нас, князю, що ми тільки рятуємо задля одного Риму; ні, наша користь однакова: ми усі голови наші положимо за ойчизну, а святійший наш отець папа дасть нам згоду на сім і на тім світі. Од щирого серця кажу тобі, князю, поки Річ Посполита і святий костьол матимуть таких синів І оборонців, як ти, поти слава і сила наша не поляже, а свята віра католицька розкинеться по всьому слов'янському світі, і буде тоді єдин пастир і єдине стадо!..
Заленський устав і, обнявши князя, цілував його і кріпко тулив до серця, приговорюючи:
— Да хранить тебе господь, а з тобою і нашу ойчизну... Прощай, сину, прощай, недобрі вісті тебе засмутили; помолись же богу, то він, милосердний, укріпить твій розум і розвіє мрякувате мання, що тебе оточило, тоді ти й сам побачиш, що нам нічого гнівить бога!
Щире привітання і ласкаві речі патера задовольнили Єремію. Князь обняв Заленського і покірно промовив:
— Прости мене, батьку, коли я скривдив тебе палким
Не жарти.ковом. Молись богу, щоб не здіялось так, як мені зда-
обнялись, і патер вийшов, а Єремія позбирав роз-і шматки листів і знов став їх перечитувать. -Недобрі звістки чекали й Заленського. У своїх покоях Іцайшов він свого секретаря, ксьондза Марецького, з біса ||ііуісавого і єхидного. Заленський дуже його любив за те, З він був заклятий гонитель православія, а особливо шів. Тільки що повернувся він з Прилуччини, куди по-?силав його Заленський по шпаркому ділу, і стояв збід- і щуривсь на патера маленькими очима, неначе попрорізуваними. Ч; — Ну, що, Марецький, — спитав патер, смутно на його глянувши,— чого се так збентеживсь? Нічим, ма-вуть, порадувать?
"'"¦ — Одгадав, святий отче,— одказав ксьондз, важко зі-^""їхнувши.
— Розказуй! Сьогодні, бачу, після великої радості треба покуштувать й гіркої.
— З Густинського і Мгарського монастирів,— почав Марецький,— усі ченці повтікали у Путивль, позабиравши з собою свої скарби. Зостались тільки голі стіни та схизматичні Ікони...
— Вєлька страта, вєлька! — прошепотів патер,— Багацько було усякого добра у анахтемських схизматиків. Ну, а Бубнівського протопопа захопили?
— Утік, пся крев, І худобу з собою забрав. Зосталась тільки одна бабуся з слабою дитинкою, так п'яні жовніри, розлютувавшись, дитину насадили на спис, а старій поодрубували ноги й руки...
— Дурні, і без нас вони 6 загинули!.. А плеха ' треба було злапать, а то наробить він нам багацько лиха...
— Та се нічого, не сьогодні-завтра, а вже він не минув би наших рук, а от превелике, несправиме лихо! — зітхнувши промовив Марецький.— Нашому фратерові Стрибай лові вічна пам'ять!
— Найсвєнтша матко! — скрикнув Заленський, схопившись із кріселка і підіймаючи руки.— Що ти кажеш, нещасливий?..
— Замордували проклятущі схизматики...
— Єзус-Марія, дух свят!.. Де ж його замордували?..

1 Так лаяли католики православних попів (примІт. авт.). (П л є ха — від клеха).

— Поїхав він в Ічню на хлопах, бо його завжди возили хлопи в таратайці, так, кажу, поїхав і узяв із собою десять жовнірів і десять реєстрових козаків. Не знаю вже, як воно там здіялось, тільки в лісі між Ржавцем і Ічнею знайшли його, повішеного за ноги і зашмаговано-го канчуками, а кругом порізані жовніри. Реєстрові козаки незвісно куди поділись, мабуть, зрадили і пристали до гайдамаків, бо й самі такі ж запеклі схизматики, як і увесь тутешній люд. Не вім, за що їм так довіря князь, нароблять вони колись нам досточортів лиха!..
— Найсвєнтша матко! — стогнав Заленський, чухаючи потилицю.— Що ж ми теперечки будем робить без Стрибайла?.. Мов косою підкосили всі наші заміри в Прилуці- і в Лохвиці!..
Ся звістка гаразд-таки засмутила Заленського. Стри-байло був найлютіший з єзуїтів, що наїхали у Вишневеч-чину приневолювать народ до унії. Кілька літ жив він у Римі з Андрієм Боболієм при їхній інквізиції і добре навчивсь мордувать людей. Од села до села возили його в чортопхайці ' селяни, котрих поганяв він малахаєм, неначе скотину. Викоренив він не в одній парафії попів, не одну і церкву божу віддав жидам на оренду. Стрибайло був, як і Боболій, запеклим католицьким фанатиком, ніщо його не спиняло, ніщо і не лякало; Заленський недарма звав його своєю десною.
— Що ж там ще у вас у Прилуччині? — спитав Заленський перегодом.
— Та нічого путящого; щодня тільки й чутки, що там схизматики забили жовнірів, там повісили ксьондза. На тім тижні на лубенському шляху напали гайдамаки на княжеські хури із провіантом, дев'ять жовнірів забили, а останніх розігнали. Нема чутки і про фратера Скоруп-ського, що поїхав у Лохвицю, мабуть, і того замордували. Як отак буде далі, то, певно, і всі загинемо...
— Найсвєнтша матко, змилуйся над нами! — прошепотів Заленський і, згадавши свою розмову з князем, замислився. Думки, як чорні хмари, носились над його головою: «А що, як і справді,— думав він,— усе то здіється, що казав князь?..» Може б, довго ще коверзував .Заленський, коли б Марецький не спитав його: який йому буде приказ?

1 Однокінному візку (глумлива назва).

— Сьогодні нікому нічого не кажи,— одказав патер,— ¦кепські вісті засмутили і роздратували князя.
" — Того нам і треба,— озвався Марецький,— піділлємо сала в жар, так він ще гірш роздратується і накине лютішу кару на схизматиків...
. — Так, сину, так, твоя правда. Іди ж зараз до пана Щуки і все йому розкажи.
-:¦¦ Марецький поцілував патера у плече і вийшов.
гі У замку усе стихло. Дехто з шляхетства, що бенкету-
¦ вали, порозходились, а другі, перебравши через край, поснули під лавками. Тільки і чутно було, як вартові жов-нїри на баштах І мурах стиха перекликались, та світилось
'•ще в покоях князя Єремії.
- Князь одписував листи. В його присінешній чекали гінці, що мав він розсилать, а в кутку куняв