Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

©Федот Живага

НЕДООРАНА НИВА

Повість

Частина перша

Що ж то, ниво, лихом звита,
Потом, кровію полита,
Ниньки сталося з тобою?
Михайло Старицький

І
    Денис Журавель милувався своїми доньками. "Та як і не милуватися? - сперечався він з собою. - Подивишся на одну - така вже вродлива, ніжна, струнка, як молода тополька; поглянеш на іншу - видається, що ця ще лагідніша, ще вродливіша, бо її личко, як пелюсточки яблуневого цвіту. І цю їхню вроду, ніжність, ставність, сердечну доброту доповнюють працьовитість та гордість дівоча". "Та хіба бувають нелюбі батьком діти? - заперечував він собі. - Це так. Проте й інше трапляється. Не кожна Ганна й гарна. Буває вродлива, та серцем чванлива."
    Й миттєво на його вже немолоде, але незмарніле обличчя насунула хмарка смутку. Здається, чого б йому сумувати? В родині злагода, працювати є кому. Його чотири дочки, а чи в полі, а чи в стодолі не поступляться й оправному парубку. А проте, не чотири вже в нього помічниці: дві заміжні, в кожної своє господарство, свої турботи і допомагають в разі нагальної потреби, коли попрохаєш. А третя, теж відрізана скиба - засватана. Та дарма, в нього ще вистачить снаги. Як і колись, в молоді роки, він у полі завжди сонце зустрічає. В день - ниві сили віддає, а вдома, до ночі… З усім порається. Руки праці не цураються. Тож господарство з кожним роком зростає.
    І все ж, ота шашіль точить і точить Денисове серце. Немає в нього спадкоємця. Кому залишить добро, надбане його руками? Кому дістанеться виплекане ним поле? Як тяжко, як прикро про це згадувати! Хіба на цьому і зупиниться родовід Журавлів? А вона - та надокучлива, в'їдлива думка так і стугонить в його голові. О, як замолоду, відразу після одруження, мріяв він, та не мріяв, а марив про сина. Як заздрив тим в кого сини росли. А скільки дружину докоряв, що сина - спадкоємця не подарує. Осипає дочками. Та, мабуть, на те воля божа. Тепер єдина надія - узяти зятя в прийми. Про це Журавель давно розважує. Вже всіх сільських парубків перебрав думкою. Багато гарних, але не кожен захоче піди у прийми. А той, хто згодиться, недовподоби йому. Щоправда, є парубок, хоч ще замолодий, одноліток з його найменшою дочкою Яринкою. Він таки подобається Денису й міг би піти у прийми, але, як дочка? А кращого парубка не знайти, годі й мріяти. Цей вродливий та й сміливий, а що вже працьовитий… До того ж їх у батька чотири сини. З таких родин охоче ідуть у прийми. Ніхто не воліє кришити землю, дрібнити господарство, відділяючи синів. А до нього, до Журавля, на таке господарство, знайдеться хтось. В тім, не хтось, а таки той, кого він забажає, та й дочці до серця буде.
- А ви, таточку, чого засумували? Задумалися, не говорите, - озвалася лагідненько Яринка, підходячи до батька, який сидів схилившись до столу. - Радійте, татуню, - сокоріла донечка. - Сьогодні зібралися всі ваші "топольки", як ви нас називаєте.
   Батько лякливо підвів голову, з подивом оглянув простору світлицю. Наче вперше її бачить. Зупинився зором на вікнах, з яких лилося, пробиваючись між рушниками, проміння веселого травневого сонця і теплом падало на втрушену волошками долівку. Зирнув на ікони, що відбивали відблиск недільного світла лампадки і тоді лише здивовано поглянув на Яринку, що всміхнена стояла біля столу. За думками він не помітив її наближення і, зачувши її голос, знітився. Він так був заглиблений у мрію, що не міг зосередитися, де він і що з ним діється.
- Та ні, що це ти вигадуєш, донько? Я не сумую. Замислився, - ніяково виправдовувався він.
- Це ви, певне, сумуєте, що ми виходимо від вас? - щебетала Яринка, незважаючи на батькове заперечення. - То Марійку і Оксанку видали, тепер Наталочку засватали, а там, мабуть, хутенько і я…
- Вигадниця ти наша, розумниця, - приголублюючи зором дочку, всміхався батько. Така доля батьків - віддавати дочок.
- А ви зробіть так, - радила Яринка, присівши біля батька. - Трохи віддайте, а собі теж візьміть.
- Тобто? - батько на це.
- Та-точ-ку, - зазираючи батькові в очі, вуркотіла Яринка.
В хаті ущух гомін. Мати з дочками, які сиділи на решітчаній лаві, розмовляючи про новини та пригоди, звернули увагу на Яринку, з цікавістю прислухалися до її розмови з батьком.
- Ви зробіть так, як думаєте.
І трохи помовчавши, долаючи сором'язливість і страх та невпевненість (навчає батька) ледве чутно вимовила.
- Зятька візьміть у прийми.
Денис уважно подивився дочці у вічі. Там, в її очах, лиш голубизна неба та сонячне проміння виблискують дитячою любов'ю, довірою і ласкою. Звідки це лагідне дівча дізналося про його таємні думки і мрії, про турботу і намір? Це випадковий збіг, чи як? А може вона має здатність проникати в таємниці іншої душі? І таке буває. Вважав досі, що Яринка зовсім дівчисько й уподобає лише прикраси? І раптом…
- А що, доню, можливо… можливо ти примітила парубка, який згодиться піти в прийми до нас? - посміхнувшись, лагідно запитав батько.
- Можливо, - жартома, стнувши по-дитячому головою, відповіла Яринка.
Поглянувши на матір та сестер, вона засоромилась, притьма схопилася з лави і побігла з хати.

ІІ

  Збираючись на вулицю, Яринка довго красувалася перед дзеркалом. Сьогодні після розмови з батьком, вона вважала себе настільки дорослою, що могла дозволити собі робити те, про що вчора ще не наважувалася й думати. При старших, бувало, соромилася навіть підійти до дзеркала. На гулянку збиралася похапцем і лише з дозволу матері, нишком виходила з хати і так же непомітно поверталася додому. Сьогодні, ще до заходу сонця почала одягатися, приміряючи то одну, то іншу вишиванку. Довго підбирала разки намиста, щоб якнайкраще пасували до її тоненької, видовженої шиї. Завагалася при виборі сережок. Улюблені стрічки вплела в довгі русі коси, а рожевою, яка так пасувала її рум'яному личку, пов'язала неслухняне хвилясте волосся.
   Прибравшись, вона ще якусь мить стояла перед дзеркалом, придивляючись чи все їй до лиця. І навіть замилувалася собою. Потім квапливо підійшла до матері, ніжно поцілувала її в щоку і, не вимовивши ні слова, вийшла з хати.
- Щасти тобі, доню, - вже за порогом наздогнали Яринку ласкаві матусині слова.
Звісно, Яринка добре тямила про кого казала батькові. Василь Копичка… Високий, ставний, чорнобровий і така ж чорна пишна чуприна. Красень. Не одна дівчина була закохана в нього. На гулянці завжди веселий, жартівливий. Його обличчя, мов тиха, прозора вода спокійного плину річки, таке лагідне, доброзичливе, наче воно ніколе не зазнавало ні прикрощів, ні смутку. Саме його, мов промінь сонця, сподобала Яринка. Вже кілька років, як про казкового богатиря, мріє про нього, пишається ним. Ще й на гулянку не виходила, а вже стежила, щоб не прогавити, хоч оком глянути на нього, коли він ішов вулицею. Бувало, побачить Василя, сховається у малиннику та й дивиться крізь тин. А Василь, не здогадуючись, що за ним отак стежать, аж навпочіпки стає, зазирає на Журавлеве подвір'я. Згодом вже не ховалася. Загледівши парубка, хвилювалася, але непомітно наближалася до воріт та й поралася в квітнику чи малиннику. А Василь (завжди з витівками) підходив до неї, чемно вітався й поважно говорив про щось, але так, що Яринка не могла збагнути - правда це чи жарт.
      Цього вечора на вулиці, де молоді збиралися на гулянку з усього кутка села, увага всіх була прикута до Ярини. Дівчата схвально оглядали її ошатність, щось запитували, щось радили. А Василь, як ніколи, був зачарований її вродою. Він не борюкався з хлопцями, як це часто бувало. Навіть не танцював і не співав. Стояв біля музик і краєм ока зирив на Яринку, пильнував, щоб завчасно не втекла додому або не поцупив інший парубок. А Яринка тішилася. О, як виспівує скрипка, як бубна бубонить. Все їй мило. З висот всміхаються їй зорі, а місяць сяйвом золотить. Вдихне духмяний солодкий цвіт черемшини - п'яніє голова. В садках лунає пісня солов'їна - і серце завмирає. О, час невблаганний, зупинися! Пора кохання вже прийшла. Відкрився світ ще не пізнаний.
   Яринка весела, щаслива - поруч з нею Василь. Це вперше вона іде додому з парубком. На радощах легко ступає, затамувавши подих. Та бач, не знає, як себе поводити, як триматися, коли поруч парубок, та й який - твій коханий. Коли лікоть Василя ненароком торкався її руки, вона, усупереч своєму бажанню, непомітно сторонилася його.
"А чи так я дію?" - бентежилась Ярина. "А як? Як треба поводитися, щоб і легковажності уникнути і Василя не відштовхнути? Цьому ніхто не учить. У свій час воно само приходить. А сьогодні як? Як сьогодні себе поводити?"
   Та скоро її серце смуток полонив. Василь був не пізнаним.
"Що з ним?" - дивувалася Яринка. "Чому він такий? Чим я завинила? Постривай же! Я відплачу тобі такою ж монетою."
     Тепер говорили вони мало, неохоче і якось дивно, начебто малознайомі. Часто замовкали, немов би для того, щоб знову розпочати таку ж небажану балаканину. Це була не мова закоханих, коли слово має силу скреснути кригу. Тоді слово, як пісня: ніжне, ласкаве, захоплююче і чарівне.
Ярина не розуміла, що діється з Василем. Цього вечора чекала від нього освідчення в коханні, ніжних слів, палких поцілунків, бо гадала: кохає він її. А може, це лише її уява? Може, він з усіма так поводиться? Може, іншу має?
    Та чи могла вона відчути, що діється в серці коханого? Коли Ярина погодилася йти разом з ним додому - це була найщасливіша мить в його житті. Мрії його здійснилися. Але швидко все покрилось смутком. Від самого початку дороги Василь помітив, як за ними плентався Харитон Причіпа.
"Що йому потрібно? - думав Василь. - А може? Та ні!" Бачив, відчував серцем, що Яринка завжди рада їхній зустрічі. Як йому бути? Зачекати Харитона й з'ясувати?? А, може, запитити Яринку? Так як сприйме?
Харитон не наближався. Коли Василь сповільнював кроки, він теж відставав. Поведінка цього нахаби дратувала Василя і він зрештою не стерпів.
- Чого той Харитон тьопає за нами? - ніби знічев'я і не до Яринки, а до когось, звернувся він.
- А ти його запитай, - байдуже, не глянувши на нього, відказала Яринка. Але зрозумівши причину похмурості Василя, схаменулася і поглянувши йому в обличчя, лагідно, наче вибачаючись, додала:
- А справді, чого він? Ніколи сюди не ходив…
Біля Журавлевого подвір'я Василь сповільнив ходу, всміхнувся, потиснув руку Яринці й тихо та ласкаво запитав:
- У суботу вийдеш на гулянку?
- Вийду, - так же тихо та привітно шепнула Яринка й, щаслива, шугнула за фіртку.

III

   Жвава та весела метушня дівчат, коли вони із захопленням оглядали вбрання Ярини, не полишило байдужим і відлюдкуватого Харитона. Здавалося, його ніколи ніщо не цікавило, завжди байдужий до всього. А тепер… він наблизився до дівчат і втупив погляд банькуватих очей у Яринку. Чарівність її вроди та пишне вбрання, що красувалося при місячному сяйві, замакітрили йому голову.
- Кра- а- ля, - бубонів він, ступивши від гурту. - Побачимо чия візьме. Еч, вирядилася… Знаємо чия ти. То й що? Не лише твій батько має такий статок. А той, - він зневажливо зиркнув у бік Василя. - Погляньте, яким блаженним став. А втупився, наче вперше загледів її. Бач, очей не відводить…


      Побачивши, що Ярина пішла до дому с Василем, Харитон не міг себе стримати і почвалав слідом. Він не відчував того високого людьского почуття до Ярини, що зветься коханням. Це був лише порив заздрощів, порив нестримного бажання перешкодити їх чистом коханню.
Василь Копичка не мав спокійної вдачі, проте уникав будь - яких сварок, та все ж цього разу мусив приструнити волоцюгу. Наступного дня він на вулиці зустрів Харитона, притримав його за руку, гнівно глянув в очі й не вимовши слова, пішов геть. Це було суворе попередження.
- Ге, - Харитон услід йому, хоч у самого від страху тремтіли ноги. Потім, тамуючи страх подумав: "Цього не залякати братами. Досить слідом волочитися. Але не відступлю".
Тепер, вечорами, перед закінченням гулянки, Харитон непомітно зникав. Йому не потрібна була самотність, щоб втішити біль кохання. Він непомітно наближався до подвір'я Журавля, крадькома перелазив через тин і злодійкувато ховався у малиннику.
Повертаючись з гулянки, Василь з Яриною завжди зупинялися в одному, найбільш схованому від стороннього ока місці. А за кілька кроків від них, обрав собі схованку Харитон. Крізь шпари тину він бачив, як, тримаючись за руки, вони заходили в тінь густої липи, горнулися, голубилися. Їм услужливим був тихий вечір, спокій якого порушувався лише співом птахів. Він чув сміх Василя та притишене щебетання Ярини. Коли Василь бубонів, вона прикладала пальці до його уст і ніжно шептала:
- Цс - с - с, наші почують.
Харитона смішили їхні теплі обійми, а інком дратували.
-"Ге, - думав він, навіщо вона мені? Хто вона для мене? Нехай цілуються, мені байдуже. Це глум над собою. А коли хтось дізнається? Ні, так негоже. Цур їй. Навіть з хати не вийду. Та хіба вона одна така?"
       Але наступної суботи його щось манило, якась невідома сила тягла на вулицю, а потім… потім безглуздство штовхало в малинник. Правду кажуть: засватана дівка найкраща.
Вистежуючи Ярину, ховаючись у малиннику, Харитон не помітив, як у нього з'явилось зовсім інше, протилежне бажання. З байдужності перешкоди її зустрічі з Василем, до чого він прагнув, воно переросло у замисел - оволодіти нею. Але як? Спершу він мав задум відверто стати між Яриною і Василем. Але сила Василя страхала його. І ось, останній задум - заслати старостів. Ярина то буде проти, та, за звичаєм - останнє слово за батьком.

IV

      Харитон нетерпляче очікував батька. Він не зводив погляду з вікон.
- І що йому той шинок? - нарікав він матері. - Днями там просиджує.
- Брехні точить, - відізвалася мати, порпаючись біля печі. - Та може хто чарку наллє. В людей батьки за господарством пильнують, а наш - за шинком.
Харитон зневажливо поглянув на матір. Мала, худа, та згорблена, вона стояла біля печі обіпершись довгими порепаними руками на рогач і журно дивилася на сина. Її змарніле обличчя з слідами сажі викликало в нього огиду і він вийшов з хати.
Перед заходом сонця з'явився батько. Він тямив: вечерю пропускати не варто - голодним залишися. Заклавши руки за спину (цим приховував горбату сутулість), плутав він короткими ногами. Переступивши поріг, гунявим голосом почав розповідати про почуте та побачене за день. Його широке бугрувате обличчя, яке скидалося на шкуру бородавчастої ропухи, з видовженою нижньою щелепою й посинім м'ясистим носом, було самовпевненим, видавало самовдоволення.
- Син хоче тобі щось сказати, - озвалася Причіпиха, узрівши на порозі Харитона.
Припинивши пасталакання, Оверко допитливо поглянув на сина.
- Щось трапилося? - витиснув він крізь зуби, показуючи батьківську суворість.
- Та нічого, - тихо мовив Харитон.
Він завжди боявся батька. А тепер… Йому перехопило подих. Та говорити треба. Пересиливши страх, він швидко проказав завчені слова:
- Шукайте людей, старостів засилати будемо.
"Щеня", - думав Оверко, глузливо дивлячись на сина. "Господи, і воно збирається женитися. Два вершки від горшка, а кирпу до гори гне. Старші брати неспроможні знайти собі пари. Всі відвертаються. А цей на що сподівається? Марна надія. Та все ж…"
Нарешті запитав:
- До кого старостів будемо засилати?
- А про це скажу в суботу, як старостів знайдете, - уникаючи прямої відповіді, гукнув Харитон і подався з хати.
      Мати кинула засмучений погляд на голі, почорнілі хатні стіни. Треба мазати, але сила вже не та. Відтоді, коли вийшла за Оверко Причіпу, працювала немов борозенний віл. Оверко без неї ні в полі, ні вдома. А діти, а хатня робота. На всіх треба напрясти, всіх обшити треба. Ні вдень, ні вночі відпочинку не мала. А Оверко повсякчас біля шинку. А нарікатимеш - стусанів схопиш.
- Кого в старости запросимо? - позирнув на дружину невдоволений Оверко.
- Це турбота батька, а мені б у хаті підібрати. Не дав нам бог дочки - помічниці, то хоч би невістку взяти.
- Від моїх родичів покличу брата Семена. Він уміє говорити, - розмірковував Оверко.
- Як вип'є, то наговорить такого, що і в куль не вбереш.
- А від твоїх, - не зважаючи на глузування дружини, продовжував Оверко, - візьмемо діда Гната. Це стара і мудра людина. Він дасть усьому лад.

V

    Упоравшись по господарству, Ярина хутенько одягалася. Її серце мліло на саму лише згадку про побачення з Василем. Днями й ночами живе думками про нього. О, кохання - гіркота насолоди. Хто не випив келех цього хмільного зілля й не знав ні радощів, ні муки - той юність викреслив зі свого життя.
Смеркало. В хаті яскраво виблискувало сяйво лампи. Батько сидів край столу, чекаючи на вечерю, мати поралася з посудом. У сінях почувся незвичний шурхіт. Відчинилися хатні двері. На порозі, мов привиди, стали Семен Причіпа та Гнат Ходько. Знявши шапки, вони уклінно привіталися й чемно попросили дозволу зайти до хати.
- Дозвольте, шановний господарю, ступити до вашої господи, - поважно заговорив дід Гнат
- Будьте ласкаві, - обізвався Денис, підводячись старостам назустріч. - як що з добром до нас, то просимо до столу.
      Гнат Ходько, дебеленький, моторний дідок поклав на стіл замотану в хустку хлібину, а Семен Причіпа поставив поряд пляшку горілки. Потім вклонилися й примостилися на лаві. Журавель сів до столу.
В хаті настало нестепне мовчання. Мати сердито поглянула на Ярину й подумки дорікала дочці. "Як вона посміла так вчинити? Не запитала, не попередила. Ми не готувалися до цього. І ось тобі - старости, як сніг на голову. Та нас люди засміють."
      Батько ввічливо припрошував гостей сісти і здогадавшись від кого старости, тим часом міркував, згадавши розмову с Яриною. "Хіба могла моя донька вибрати того недоріку? Ні, тут щось не так".
А Яринка? Побачивши старостів, збагнула, що це нахабна витівка Харитона. Вона рада провалитися крізь землю й хотіла вислизнути з хати, та батьків погляд зупинив її.
- Питайте нас, люди добрі, чого ми прийшли,- порушив хатню тишу дід Гнат, погладжуючи свою куценьку сиву борідку.
- Скажете, - посміхнувся Журавель.
- Я не буду дейкати з витівками, як колись казали, розповідали про куницю - - красну дівицю, а мовитиму так, як воно єсть. І витримавши паузу, ніби щось обмірковуючи, продовжив.
- Ми прийшли сватати вашу дочку Ярину.
- Дякую за ласку, але цікаво знати: за кого? Покажіть вашого молодця, - вдавано посміхнувся батько. Він не думав віддавати дочку до Причіпи навіть, коли б та погодилась на це, але церемонію мусить довести до кінця.
- Це можна, - схопився з лави Семен і підтюпцем вибіг з хати.
    Біля двору зачувся гомін, який переріс у сварку. Затамувавши подих, всі прислухалися до цього незрозумілого лементу. Потім почулося гупання під вікнами, а за тим до хати, як злодій, з похнюпленною головою, припхався Харитон. За ним, наче наглядач при арештанті, переступив поріг захеканий, розчервонілий Семен.
     З-за столу повагом, як і подобає гоподареві, підвівся Журавель. Він став серед хати, щоб зручніше було дерегувати цим незлагодженим "оркестром."
- Я вислухав вас, - звернувся він до старостів. - Знаю намір вашого…, - і через силу вимовив, - парубка. А тепер послухаємо, що скаже наша дочка Яринка.
- Ні! - почувся скривджений вигук з-за скрині, куди, наче від злодіїв,
сховалася Ярина. - Не піду я за нього, - рішуче, крізь сльози мовила вона.
- Досить, - втішним словом зупинив її батько і звернувся до старостів. Голос його був спокійний, врівноважений і вдавано улесливий, хоч в души кипів гнів за образу дочки.
- Тепер я скажу своє слово. В цій справі я ніколи не йшов проти волі своїх дочок. Не піду й зараз. Не віддамо ми вам Яринку. Хай ще поживе при рідних батьках. Прошу вибачити за таку відповідь.
Після цих слів старости соромливо підвелися з лави, взяли з столу свій хліб та горілку, ніяково вклонилися Журавлеві і, пропустивши перед себе Харитона, мовчки вийшли з хати.
Опинившись за ворітьми, наляканий Харитон подався вперед, аби втекти від старостів.
- Гей, постривай, голубе, - на те Семен, схопивши парубка за рукав. - Разом підемо до батька і розповіси, в яку халепу нас завів.
- Там все до-мов-ле-но, Ярина згод-на, - дорікаючи передражнював Харитона дід Гнат. - Брехав ти, а я повірив. І маю на схилі літ такий сором терпіти.
Похнюпавши голову, Харитон вислуховував дорікання, що сипалися то з одного боку - від дядька, то з іншого - від діда. Слухав, а в душі блукали різні жахи.
"Що буде вдома? Перепаде … Краще прийти з старостами. При них батько не наважиться битися. А назавтра він охолоне і все минеться. А на вулицю ходити зась, доки вщухне пащекування. Та що мені? Я парубок. А ось Ярині я підсипав перцю. Хай почхає. Всі думатимуть, а може, і Василь…" Згадавши за Василя, Харитон затремтів від жаху. "Треба уникати зустрічі з ним, бо будуть непереливки."
Як тільки непрохані гості вийшли за ворота , Ярина, схлипуючи, вибігла з хати.
Засмучена мати з жалем поглянула їй у слід і тихо мовила.
- Погані очі все перелупають. Йому то що? А Яринці сором терпіти. Немов то до неї кожен може свататися. Та й нам …
- О, ні, - заперечив батька. - Ти, мати, не піддавай дочці жалю. Щодо Яринки, ми поступили по-батьківському. А до цих, непроханих, то - які гості - така їм і честь.

VI

    Яринка сиділа під хатою, сховавшись за кущем рясного бузку. Гнів ліг болем серця. Її обіймав жаль. Вона нестримно плакала й тихо, про себе гомоніла, виправдовувалася.
- Що подумають люди? Говір піде по селу. А Василь. Що йому спаде на гадку? Бачить бог, я не винна. Я цього не бажала.
З хати виходила мати, втішала, благала заспокоїтися.
- Не сумуй, - радила вона. - Таке часто трапляється. Особливо вродливі дівчата не мають відбою від женихів.
Не слухала Ярина, й не могла зупинити сльози. На щастя, незабаром з гулянки повернулася сестра Наталка зі своїм нареченим Іваном. Зачувши плач, вони, налякані, відшукали Ярину, а визнавши причину смутку, почали втішати та веселити дівчину.
- Для дівчини не сором, коли старости оббивають пороги. Харитонові то як? Це ганьба. А Василь, коли розумний, то покепкує з того бовдура, а тебе ще палкіше кохатиме. А коли не повірить - то не кохає він тебе, - втішала сестру Наталка, пригорнувши її до себе.
- О, ні. Він кохав мене, а тепер… - залилася сльозами Ярина.
Так і сталося, як пророкувала Наталка. Хоч цьому мало вірила Ярина.
Наступного вечора Василь чекав на Яринку біля воріт. Вона боязливо вийшла з хати (соромилася батьків), і так же боязно наблизилася до воріт, не знаючи, що скаже Василь. Чого він прийшов - порадувати чи засмутити?
- То що, схопив Харитон "гарбуза"? - реготав Василь, ідучи їй назустріч.
- А ти вже знаєш? - зашарілася Яринка. Її обійняв жаль, на очі нахлинули сльози.
Василь ніжно потиснув руку Яринці й задоволено засміявся.
- Та як не знати? Все село глузує з Харитона.
      Ці слова вгамували сльози Яринки і вона радо схилила голову на плече коханого.
Тепер Харитон лише інколи приходив на гулянку. Його завжди зустрічали реготом, глузуванням і він, принижений, з наповненим серцем злоби і зневаги, чвалав додому.
Вірив Василь чистому коханню Яринки і вірив її щирій правді. Але сумніви гнітили його: якщо Журавель не віддав Яринку за Харитона, то хто знає, як поступить іншим разом, коли ще хтось притурлить старостів. А вона, дівчина, як квітка чарівна. Як говориться: сватає сім, а дівка буде не всім. Багато хлопців задивлялося на неї. Поспішати треба. Тільки як умовити батька? Батько може заперечувати, відволікати на потім - в боргах зав'язли. Як його вблагати? А то вислизне з його обіймів Яринка.
Минали дні. Яринка примирилася і наче забула про негаразди, що накоїв Харитон. Тоді Василь осмілився завести розмову, хоч і мав сумнів.
- Вже цього літа мої товариші будуть женитися, - наче між іншим мовив він, голублячи свою кохану.
Відчувши, що Яринка доброзичлива до його натяків, він боязно, хвилюючись, майже не своїм голосом запитав:
- А ти, Яринко, не заперечуєш, щоб я старостів прислав? Я хочу одружитися з тобою. Вже вдома говорив - батько не заперечує.
Яринка вже чекала цих слів. В останні дні її серце у тревозі. Налякана Харитоном, кожної суботи зі страхом визирає на вулицю, чи не пруться небажані старости. А Василя любить, прагне побратися з ним, та все ж завагалася. Бач, таке буває раз в житті. Тому спішити з відповіддю небажано. Щоб і не відмовити і не була нав'язливою її поспішна відповідь. Помовчавши хвилинку, вона впевнено мовила:
- Васильку, боязно мені, - і пригорнувшись до нього, тихо мовила. - А ще…
Ота хвилина очікування для Василя була занадто довгою. А непевна відповідь Ярини зовсім спантеличила хлопця. Він не тямив себе зі страху, та все ж запитав:
- Що, моя кохана? - ледве вимовив він.
- Знаю намір батька. Вони, … - і не доказала, соромливо опустила голову.
- Що батько? Що? - збентежився Василь. - Досить здогадок, Яринко. Говори.
- Хочуть у прийми взяти, - боязно мовила Яринка.
В грудях у неї калатало серце. Вона не в'являла собі, що про це природне так страшно і тяжко говорити.
- У прийми?! - майже вигукнув Василь.
Почуті слова відродили надію, відновили радість. Йому пригадалися слова батька: синів Журавель немає, а це останню дочку видає. Отже, батько натякав на прийми. А він цього не розгадав.
- У прийми? - перепитав Василь. - Я,.. я готовий піти на край світу, тільки б з тобою бути, - задихаючись від хвилювання мовив Василь обціловуючи майбутню дружину.
Незабаром до Журавля мали завітати бажані старости. До їх зустрічі готувалися заздалегідь. Яринка, мов на крилах літала. Разом з матір'ю вона прибирала в хаті, на подвір'ї. Стежила, щоб все було до ладу. Не могла дочекатися вечора. Поглядала на сонце, а воно, мов підіперте, стоїть на місці. Мати хвилювалася, була стурбована - чи все до ладу. Втішала схвильованого батька:
- Чого ти так турбуєшся? Все буде гаразд. Не вперше нам сватів зустрічати.

VII

     На славу справляв весілля своїм дочкам Денис Журавель. Нічого не шкодував. Адже двох дочок заміж видає. А вірніше одну. Наталочку видає, а Яринку з зятем залишає у себе. Тобто, два весілля за одним хлібом.
    І пора для весілля золота. Початок літа. Ні холоду, ні спекоти. Не в хаті тіснитися. Подвір'я просторе, тож в запрошенні не було обмежень. Весь тиждень всією родиною готувалися до весілля. З міста возами привозили все необхідне. У просторому льосі на накатах лежали новенькі барильця з горілкою, з вином, з квасом. Розставлені в яблуневім садку, під гіллястими деревами, столи вгиналися від усяких страв та питва. Просторий, залитий сонцем двір, заповнений святково одягненими гостями. Тут зібралися близькі й далекі родичі, свати, куми, сусіди, знайомі з свого села і навіть з інших сіл. Заходячи на святково прибране подвір'я, чоловіки поклоном вітали весільного батька, шанобливо вручали паляницю і відходили до гурту гостей. Жінки цілувалися з матір'ю, примовляючи: дай боже. Батько з матір'ю щиро дякували гостям за хліб та ласку.
- Дякуємо, що не погордували, - привітно і радо зустрічала гостей Журавлиха.
Ті, кому ближче, прийшли на весілля пішки. Кому далеко - приїхали. Біля двору Журавля, як на ярмарку, стояло кілька десятків новеньких возів та бричок.
Коло воріт на високій жердині майорів вишитий рушник. Щоб молоді не заблукали. А щоб вчасно їх зустріти - було виставлено спостерігачів.
Пополудні, якийсь юнак, що сидів на хаті біля димаря, вигукнув:
- Молоді! Молоді їдуть!
Як відлуння цим словам, гості, облишивши свої розмови, в лементі посунули з двору. І ось, баскі коні, уквітчані стрічками, впряжені в розфарбовані брички, зупинилися біля розчинених воріт. Дві пари молодих, щойно обвінчаних у церкві, встали з бричок з своїми дружками та бояринями. Молоді в своїм весільнім вбранні, мов ружі в квітнику, ступили на розстелені біля воріт різнобарвні рядна. Батько та мати поспішили до них. Батько благословив молодих хлібом та сіллю примовляючи: хай бог благословить. Мати - на життя щасливе осипала дітей своїх житом та срібними монетами. Потім запросили їх до хати. Припрошуючи батько говорив: моя хата - ваша хата.
Дві дівчинки - семирічки, одягнені у вишиванки, з віночками на голівках, маленькими хусточками вивели молодих з хати й повели до накритого в садку столу для молодих. Біля столу стояла решітчана лава покрита килимом. На столі, між вишуканою стравою та питвом, стояли дві великі фарфорові вази з квітами.
   Доки батько та мати обдаровували молодих та говорили напутні слова, гості вслухалися в мудрість давнини. Потім, як у вулику бджоли, загуло застілля. В однім кінці тихо співали весільну пісню, що на сльози навертала молодих. За іншими столами чулись вигуки при даруванні. Молоді стояли за столом і поклонами дякували за дарунки. , та побажання, а на вигуки "Ой, гірка горілочка, гірка!" соромливо цілувалися.
    Обдарувавши молодих й скуштувавши смачних страв та хмільних напоїв, гості тимчасово залишили столи й поспішили на розваги.
Серед просторого подвір'я не вгасала гармонія з своєю супутницею бубною. У великому колі людей танцювала хлопці та дівчата, змагаючись у вправності та витримці. Одних змінювали інші вигукуючи:
- Танцювати не хочеться та черевички просяться!
В кутку двору, в тіні дерев, тіснився гурт старших. Їх веселила тонкоголоса скрипка з своєю помічницею сопілкою. Тут менше вдавалися до танцю, але як співали! Тоненькі жіночі голоси зливалися з мелодійним співом скрипки і немов на крилах, поступово, тихо, наче остерігаючись чогось, боячись сполоху, все вище і вище підносився цей спів, будуючи легку, невидиму духовну споруду.
До них, ледве чутно, своїм співом приєднувалася сопілка, ведучи за собою чоловічі голоси. Тоді пісня жвавим потоком розливалася довкіл, проривалася крізь рясні крони дерев і линула над селом, несучи похвалу весільному святу.

VIII

    Тепер Журавель був безмежно щасливий. Йому лагідно всміхнулася бажана доля. Він про це давно мріяв. Хіба це не радість, коли у своїй оселі маєш зятя, котрого вважаєш за сина. Нарешті його мрія, дякувати богові, здійснилася. Він має надійного помічника. В нього є спадкоємець. Хоч він не з роду Журавлів та треба коритися долі. Настане час і Денис з радістю передасть своє господарство у надійні руки. Та не лише господарство. Він передасть Василеві всю хліборобську мудрість взяту від батька.
Та з часом серце Дениса почало холонути, наповнюватися смутком, витісняючи мрії та радість. Будь-яка робота, виконана Василем, не тішила його, а породжувала недоречні роздуми. "Чому не він? Чому хтось?" Нещодавно в родині він сам робив, радив та наказував. Тепер цього йому лишалося хіба що половина, а завтра може доведеться поступитися і рештою. А сам … о, як плине час.
Що з ним коїться? Цього сам не розуміє. Можливо, це відчував і його батько, коли він Денис, прагнучи хоч чим допомогти йому, так квапливо порався то з однією, то з іншою роботою. Він прагнув сам все зробити. А батько? Як дивився він на синову самостійність? Радувався чи заздрив? А може це і є початок його шляху в небуття?
     Все це він носив, затаївши у серці. Але серце не стерпіло самотноснті й він поділився своїм таємним неспокоєм з дружиною. Вона, його порадниця, аж долонями сплеснула.
- Батьку, хіба можна за це сердитися. Радіти треба, що маєш такого помічника.
- Хіба я вже такий старий, немічний, що в мене з-під рук усяке діло віднімають? - гнівався Денис. - Вийду вночі до коней, вони вже нагодовані. Вдень пішов до жниварки, а Василь вже змащує колеса. Й отак завжди.
- Звик ти, батьку, все сам та сам. Тепер є можливість бодай трохи відпочити, то й відпочивай, - розраджувала дружина, ласкаючи зором чоловіка.
    Денис ніби й погоджувався з такою порадаю, а поступатися Василеві не міг. А чому? І сам того не второпає. Він любить Василя, як рідного сина, хоче все йому передати, прагне допомогти йому пізнати мудрість хлібороба. А тут … Як прикро, що він не здатний уникнути звички, що його робота, задум, його слово остаточне й незаперечне. Бо колись він був єдиний, хто годен усе це зробити. А тепер все по-іншому. Розумів, що цим можна накликати невдоволення, а то й сварку в родині. Треба бути обачним, вміти поступатися. Іншої ради немає.
    Та як не прагнув Журавель приховати своє невдоволення, проте, Василь помічав це і робив усе, щоб злагода була. "Хай буде гречка - тільки не суперечка, - міркував він. - Тесть цього бажає - бути тому. Для мене - моє кохання. Зберегти любов Яринки."
Він усвідомлював: перевага буде за ним, за молодістю. Потрібен лише час. І батько дбає про них. Та інколи він втрачав самоконтроль і в нього виникав молодечий бунтівний протест.
Здавна говорили: то не хліб, що в полі - хліб коли він у коморі. Так і Журавель, боячись дощів, бо стіжки стоять просто неба, завжди поспішав з обмолотом збіжжя. Вдень молотили кінним котком, а вночі перевівали намолочене зерно та засипали його в засіки. І тепер, коли в його родині був Василь, він не змінив своїх традицій. У перший день молотьби, надвечір, коли всі зібралися до хати, Денис велів дружині:
- Вночі будемо зерно віяти. Я запросив Наталочку з Іваном, тож вечерю приготуй.
- Хіба дня не буде? - вразливо заперечив Василь.
- І за погожої днини - ожидай лихої години, - відказав батько і уникаючи сварки, поспішив вийти з хати.
Мати прагнула погасити привід до сварки та так, щоб і батька виправдати і Василя розрадити.
- Наш батько занадто вболіває за господарством, боїться бодай колосок втратити, - мовила вона, лагідно глянувши на зятя.
- А мені, Васильку, - всміхнулася Яринка, - краще вночі працювати, а вдень відпочивати.
По вечері, Денис, як годиться батькові, розпорядився, кому яку роботу виконувати. Потім з Василем налягли на руль віялки, поступово набираючи швидкості. Іван поспішив засипати зерно. Віялка здригнулася, порушивши вечірню тишу, заторохтіли крильчата вентилятора, застугоніли решета, посипалося очищене зерно. Підхоплена струменем повітря полова вихопилася з віялки, піднімаючи куряву. Пилюга розпливалася у вечірніх сутінках. Дівчата, закутавши обличчя хустками, метушилися під віялкою, відгортаючи очищене зерно та полову.
    Години за дві шум віялки стих. Молоді відпочивали, а батько оглядав вузли цього нескладного механізму, регулював та змащував їх. Потім наліг на руль і віялка загуркотіла. Василь поспішив на допомогу.
    Вже було далеко за північ, коли зерно перевіяли і батько велів всім спати. Проте Василь лишився допомагати батькові поратися на току. Він добрав кращий спосіб для виправдання своєї непокори. Сором гнітив його. "Хіба батько менше за мене стомлений? А я вдався до бунту."
Батько стомлено дивився на ворох золотистої пшениці, радів своїй праці,
а потім розчулено мовив:
- Спасибі тобі, сину.
- Це вам, вам, татку, спасибі, а я … вибачте мені, - зворушливо, винувато мовив Василь.
- Батьки не можуть ображатися на своїх дітей, вони завжди вибачають, - по-батьківськи мовив Денис, легко поклавши міцну долоню на молоде кістляве плече зятя.

Частина друга
І

    Занепокоєний Харитон поспішав до сільради. Не хотів привертати до себе уваги, сповільнював, зменшував кроки, але це не допомагало. Ноги, наче крила, несли його. Зустрічні люди зупинялися, здивовано поглядали услід, запитували.
- Куди він поспішає?
     Уникаючи цікавих поглядів, Харитон звернув у криву, вузеньку вуличку, що плелася угору і скоро вивела його на пустинний вигін. Цей шлях хоч і довший, проте спокійніший. Тут - можна іти і бігти - ніхто не побачить. Можна думати і навіть говорити - ніхто не почує, не заважатиме. А думати було про що. Він не був мрійником, мало над чим замислювався. Жив - як живеться, плив як тріска за водою. А сьогодні… Сьогодні той день, вважає він, день коли з "недоростка", як взиває його батько стане велетнем, а з Харитошки - Харитоном. Йому лише б пропхатися до комітету, а потім він докаже хто він. Його непокоїло: чому всі проти нього? І не лише чужі, а й свої: батько, брати і навіть мати. Брати глузують з нього,, за його малий зріст прозивають "пшониною". Батько взиває ледацюгою, наче сам перетомився біля шинку.     А мати? Завжди охає: ти б так та отак. А сьогодні навіть не сказала, що брати пішли до сільради. А знала. Може вона боїться за нього? Та що вона розуміє! Вона лише шкодить цим. Добре, що батько проговорився.
- Чому всі проти мене? - роздратовано вигукнув Харитон.
Злякавшись свого голосу, він поглянув навкруги: чи ніхто не підслухав. Ні … Навкруги лежала пустинна толока.
"Заждіть, - думав він, - ви ще взнаєте Харитона".
Не зчувся він, як перейшов вигін, поминув кілька хат і став біля сільради. Гадав, що тут буде, як на сході села: натовп людей, галас, вигуки сперечання. А тут ні душі. Крізь розчинені двері чути, не те щоб тихі, але спокійні голоси. В невеликій кімнаті, що слугувала кабінетом голови, куди без дозволу зайшов Харитон, було декілька осіб. За непокритим столом сидів голова сільради та незнайомий чоловік з блідим худим обличчям. Віком він видавав років за тридцять. На стіні над ним висіла непофарбована рама, в якій закутий під склом образ людини з люлькою в руці. Харитон не знав, що це портрет "вождя народів". На лавах, понад стінами, розмістилися: брати Харитона Кирило та Омелько, Степан Юшка - славний рибалка, Прошка, котрий завжди здавав свій наділ в оренду, як і батько Харитона. Відокремившись від них, сидів Дмитро Плугар - молодий, але працьовитий, досвідчений хлібороб.
Голова сільради помахом руки запросив Харитона сісти і продовжував говорити:
- Тепер ви знаєте права і обов'язки членів комітету незаможних селян. Збиратися будемо тут, у сільраді, раз на тиждень. Про це вам повідомлятиме голова комітету Прокіп Зюзь.
На знак згоди Прошка підхопився, поглянув на присутніх і, вклонившись голові, сів на лаву. Він не чекав такої уваги до себе і радів, як мала дитина ляльці.
- А я? - схопився на ноги Харитон вважаючи себе обленним. - Мене теж запишете.
- Ти поки що будеш кандидатом. Тобто матимеш доручення, прийматимеш участь у нарадах, але без права голосу, - пояснив голова.
- З молоддю працюватимеш! - гукнув з-за столу худий чоловік.
Ці слова підбадьорили Харитона. В них він відчув, можливо, вперше за своє життя підтримку, яка казалась йому похвалою.
- А що з молоддю робити? - радіючи запитав Харитон.
- У "свинки" гратимеш, - підказав Омелько, брат Харитона, вважаючи його безтямою.
В кабінеті зчинився сміх. Голова підніс руку запрошуючи до порядку. Дочекавши тиші, він оголосив:
- Запрошується до слова представник райпарткому товариш Петров Іван Агафонович.
За столом підвівся отой худий, низькорослий чоловік. По його тонких стиснених губах, по нервово напруженому обличчі, насуплених рідких бровах та колючім погляді холодних сірих очей можна судити про рішучість і жорстокість цієї людини. Він говорив про створення колгоспів, весь час зазираючи у зім'яті шпаргалки, якими певне користувався не один оратор. Його балаканина була насичена цитатами "вождів". Намагався розтулмачити "Декрет про землю", але заплутався в талмудах і перейшов у наступ на контрреволюцію та куркуля. Тепер він говорив без упину. Його мова була різкою, крикливою. Часто, мов шаблею, вимахував рукою, особливо коли наголос робив на словах "знищити", "ліквідувати". Присутні мало що розуміли з його викриків, вони переглядалися, перешіптувалися між собою. Прошка, вважаючи себе неабияким начальником, не дочекавшись кінця ораторства, запитав:
- З діда - прадіда ми мали наділ землі й розпоряджалися ним на свій розсуд: чи обробляли, а чи в оренду здавали. А як буде за колгоспу?
- Я теж не розумію. В декреті говориться, що земля належить селянам. А ви кажете землю в колгосп, - розгублено запитав Омелько Причіпа.
Петров не чекав таких запитань, не мав і відповіді на них. Згорбившись, він стримував себе, щоб не вискочити з-за столу та не почати по-своєму роз'яснювати "контрі мужицькій". На його обличчі з'явилися багрові плями, рот перекособочився. Запинаючись він вигукнув:
- Я сказав: землю в колгосп, худобу та інвентар в колгосп! Що тут розуміти?
- Вибачте товаришу Петров, - втрутився в розмову голова сільради. - Наші люди мало розуміються у термінах, які ви вживаєте. Я поясню ці питання.
Голова говорив спокійно, втішливою мовою, мовою, яка вгамовує людські пристрасті, вливає довіру, дає надію.
- Наші заводи, - говорив він, - виробляють трактори та інші знаряддя для обробітку землі. Трактор може працювати цілодобово і продуктивніше ніж десять пар коней. А зможу я, чи хто інший придбати трактор? Ні. Ось чому нам треба об'єднятися. Тоді в нас буде спільна земля, спільний трактор і молотарка. Тепер ви зрозуміли, як роз'яснювати людям?
     Цей вдалий виступ не тішив голову сільради. Він сказав ці слова, щоб угамувати суперечки, які могли б виникнути після виступу Петрова. І цим запаморочив голови присутнім малописьменним, затурканим селянам. Йому соромно, що він ніби викрав у них сумнів, ту правдиву недовіру щодо пропонованого підступного шляху об'єднання селян. Але він голова сільради, не мав права говорити будь-що інше.
Тим часом Петров перекладав аркуші своєї доповіді, нервово вимахуючи рукою. Кожне слово вимовлене головою сільради ним сприймалося, як удар молотка по тімені. Він розумів, що його захищають від недовіри. Та серце не хотіло розуміти, не бажало сприймати істину. Наповнене люттю, зневагою до всього, воно заздрісно шептало:
- В тебе відбирають повагу і славу. Постій за себе.
До попереднього питання Петров вже не повертався, а запропонував:
- У селі потрібно створити партосередок. Голова сільради, ваш поселянин, Яким Андрійович Добринько, являється членом партії більшовиків. Райком партії доручає йому створити й очолити осередок.
      За столом підвівся високий, повнолиций голова сільради. Георгієвський Кавалер світової й орденоносець громадянської війни повернувся додому з орденом на грудях і скаліченою ногою. Коли скінчилася "партизанщина" - погодився обійняти посаду голови сільради. Тепер зобов'язують очолити партосередок. Але це вже далеко не той Добринько. Його гордість, завзяття, тепер відштовхнуті разом з вірою, котра в громадянську війну вела до перемоги.
Смикнувши свої пишні, темно русі вуса, наче вони були винні, що йому нав'язують осередок, він ніяковіючи звернувся до комітетчиків.
- Хто бажає вступити до партії, прошу залишитися, напишете заяви. Хто ні - можуть бути вільними.
- А мені?! - вигукнув Харитон.
- Що тобі? - здивувався Добринько.
- Залишатися? Я хочу в партію.
- Погляньте на нього, - всміхнувся голова. - ще пір'я не виросло, а він до лету зібрався.
Це викликало нову хвилю сміху.
Після ради Петров відгукав Харитона, щось мовив, поплескуючи його по плечі й, потиснувши руку, попрощався з ним.

II

    Суботнім літнім вечором Харитон поспішав до молоді, що веселилася на вулиці. Відкинувши колишні образи, він сміливо підійшов до гурту і гордо попросив вислухати його. Коли музика стихла, він зняв кашкета і гучно мовив:
- Товариші!
Молодь не звикла до такого звернення й глузуючи загула:
- У нас новий попик з'явився. Як же ви, батюшечко, будете прозиватися, - реготали хлопці.
- Харитошкою, - глузували дівчата.
- Що ви? - чувся строгий дівочий голос. - Отець Харитоній, так його будемо величати.
За цими словами регіт розлігся на всю вулицю. Приголомшений такою зустріччю, Харитон надів кашкет і готовмй був шмигнути звідси, та в коло пропхався Нестор. Це не молодий парубок, тому й користувався повагою. До нього прислухалися, радилися з ним. Його поява вгамувала веселунів.
- Чого розгелготалися!? - гукнув він. - Людина має щось сказати, а ви своє скажете. Говори Харитоне.
- Мене… Я прийшов, . . - зам'явся Харитон і помовчавши, переборюючи хвилювання, доповнив. - Щоб організувати осередок.
- Що це, осередок? - почулося з гурту.
- Та, розумієте… групу.
- Зосередься Харитоне і не мни слова - говори просто, - радив Нестор.
Харитон розповів, що при сільраді створено комітет незалежних селян і партійний осередок. Йому доручили створити осередок молоді.
- Яка роль молодіжного осередку, - поцікавився Нестор розуміючи, що Петров хоче заплутати молодів у своє павутиння.
Чухаючи потилицю Харитон підбирав слова, щоб не викликати набридлого глузування. Виступ Петрова в сільраді допоміг йому знайти відповідь на задане запитання.
- Колгосп організовувати, - невпевнено, притишеним голосом проказав він.
- А вступ до колгоспу добровільний, чи як? - запитали з гурту.
- З запитаннями звертайтеся до голови сільради, а краще до уповноваженого райпарткому товариша Петрова, - вже сміливо затарабанив Харитон. - Моя справа записати.
Згадавши про Петрова, він мав на меті натякнути, від кого має доручення.
Молодь виразила незадоволення знаючи, що іти до сільради з цим питанням, це означає привернути до себе увагу й матимеш вибір - колгосп або вигнання. З пустими руками пішов Харитон від молоді. Він зробив спробу здружитися з хлопцями, та дарма - тепер його ще більше цуралися.
Комітетчики дивувалися обізнаності Петрова. Хто йому доносить? Може Добринько? Ні, Яким не такий.
      Так, Петров все знав, що діється в селі, бо умів шантажувати, залякувати селян і цим вивідував від них все. Цю науку він запозичив ще у в'язниці. Там він часу не гаяв.
Стежив Петров і за Харитоном. Чекав нагоди - і ось вона. В сільраді він роздратовано накинувся на нього з брутальною, вишуканою лайкою. Харитон з подивом виторопив очі. Перед ним був Петров, представник райкому, якого він вважав взірцем культури, порядності й справедливості. А тепер? Він чув, як з грудей райпарткомівця лився на нього струмінь бруду, образи і зневаги. Йому важко було вірити навіть своїм вухам.
- Де твоя молодь!? - горлав Петров. - Хто тебе … посилав на вулицю? Їх … треба по одному викликати до сільради і тут … пропісочити. Тоді б вони … записалися.
Тремтячи від люті, Петров вибіг з-за столу і, тикаючи пальцем в обличчя Харитонові, несамовито викрикував:
- Молодіжний осередок має допомогати,.. - злостився він, не знаходячи кінця своїй фразі. - Так треба говорити. А ти - організовувати кол-гос-пи, - корчив обличчя Петров. - Коли тобі доручає партія якусь справу, її треба виконувати! - закінчив він, грюкнувши кулаком по столу.
Тремтячи від страху, Харитон приготувався до втечи, але ноги тремтіли, він не міг їх зворушити. Набравшись сили, він промовив:
- Я виправдаю… Ви ще побачите.
     Після цієї зустрічі Харитона непокоїли думки: "Чим довести свою відданість?" Адже Петров його опора. Йому снилися жахливи сни і тоді, діждавшись ранку, він біг до сільради з надією отримати якесь доручення. Та Петров мовчав, відвертався від нього, чекав нагоди. Ще при першій зустрічі з Харитоном, він побачив його порив до влади і відмітив про себе: "На таких треба опиратися. Вони здатні на все. Їх треба залучити, потім настрахати і удавати, що немає потреби в них". І ось сталася нагода. Він, наче цуцика на повідку, тримав Харитона і злорадно думав: "Постривай, будеш мені чоботи лизати". А Харитон, ради довіри, ладен піти на будь-який ризик. Його продовжувала непокоїти думка: чим довести свою відданість.
     Одного дня, як з туману, напівсвідомо, ще не зовсім ясно, з'явилася в Харитона ляклива думка. Він відмахувався від неї, не зважав, та вона нав'язливо лізла в голову. Проходячи повз церкву, він звернув увагу на дзвіницю з вибитими шибками і розчиненими дверима для всіх вітрів. "А що як?.. - подумав він. За мить схаменувся, та марно. Оте "як" взяло зверхність. Він навіть не згадав, як в дитинстві вдивлявся, захоплювався красою цієї споруди. Добро подолане злом, відступило. А зло тоді лиш має силу, як дух добра полишив вже людину, не змігши вжитися із злом, що мало зверхність над добром. Та все ж, Харитон боявся. Боявся не влади, бо влада - це Петров. Його лякала сила громади. Буваючи на сході села, бачив її силу, що здатна здолати, розтоптати будь-які неподобства. І все ж, переборюючи свій сумнів і страх вночі він заніс до дзвіниці лантух соломи і витрусив під стіною. Сполошені птахи налякали його. Він вихром вилетів із дзвіниці й городами добрався додому. Через кілька днів, пересвідчившись, що соломи ніхто не прибрав, Харитон наважився. Ідучи з сільради він запалив цигарку, злодійкувато озирнувся, боячись бути поміченим і шугнув у відчинені двері дзвіниці. Там зарив цигарку в солому, зі страхом вибіг на простір і зайцем шугнув у густі зарості дерези.

III

     Там, де перехрещувалося два шляхи: чумацький, що плівся з півночі до Сиваша, та водний, де по річці Самарі проходили каравани козацьких човнів, на високім прибережнім пагорбі виникло козацьке поселення. З скіфської могили, що височіла на пагорбі, на декілька верстов довкіл виднілося дике поле. Виднілася й річка, що виглянувши з-за пагорба, виблискуючи сріблом, ховалася в лісі.
З цієї могили козаки могли подати сигнал небезпеки, запаливши багаття, а потім яром, що спускався до річки, добратися до замаскованих у верболозах човнів і зникнути у лісі, а чи при потребі, стати на захист каравану.
      Необжитий край приваблював людей своїм багатством: незайманим лісом , озерами, наповненими рибою, дичиною, що табунами бродила по дикому полю, та неораним чорноземом. І до цього - стародавній шлях по тихих водах Самари.
З часом, на місці козацької сторожі, виросла слобода Підгірки. А перед кінцем вільності козацької, на місці маленької каплички, вибудували п'ятибанну церкву, а поряд, таку ж дерев'яну дзвіницю. Пофарбували ці споруди у зелений колір. Здалеку, верстов за двадцять, церква видавалася, як дубовий гай, що підноситься над обрієм, а дзвіниця - як тополя, з дзеркальним відблиском хрестів. Кожної неділі та в святкові дні, мелодія дзвонів, що піснею лилася з дзвіниці, радувала поселян, вселяла віру в добро й надію в майбутнє.
      О, будівничий! Чи мислив ти, коли благословив своє творіння для добра і на віки, що прийде час шалений і хтось бездушний та ганебний, спотворить всі твої труди.
Тепер на дверях церкви висить заржавілий замок, а дзвіниця без дзвонів, з вибитими шибками, потрощеними сходами стала житлом птахів. Це місце, колись людне, святкове - перетворилося на пустир і навіває на людей жах. Сумує церква, сумують люди у ці неспокійні дні.
Похмурого вересневого дня, коли сонце затулене хмарами схилялося до обрію, з вибитих шибок дзвіниці вихопилися клубки сизого диму, змішаного з червоними язиками полум'я. Підхоплене вітром полум'я охопило долішну частину дерев'яної споруди й миттєво поповзло вгору.
В селі вдарили на сполох. Гучні удари металу об метал закликали людей на боротьбу з вогнем. По селу неслися жахливі крики: по-же-жа! Вулицями бігли люди, шалено мчали коні впряжені в брички та вози. На возах везли заздалегідь приготовлені довгі драбини, гаки, лопати, відра. Брички були завантажені барилами з водою, ряднами і мітлами.
        За лічені хвилини дзвіниця перетворилася на вогняну вежу, яка подихом спекоти відштовхувала людей. В лементі та гаморі, що завжди буває на пожежах, виділявся дужий голос голови сільради Якима Добринька.
- Драбини ставте до церкви, - гукав він. - Молоді хлопці, лізьте на церкву, бані й стіни обливайте водою, вкривайте мокрими ряднами.
Він то забирався на воза, щоб краще чули його накази, то, кульгаючи, поспішав до бричок, що підвозили воду і там віддавав накази.
Коли нижні підвалини дзвіниці перетворилися на шмаття жару, горішня частина, охоплена полум'ям, похилилася, а потім з гуркотом рухнула на землю протилежно від церкви. Яким зняв кашкета, перехрестився, і про себе, але в голос вимовив:
- Слава богу, церкву врятували.
Чоловіки гаками відтягували палаючі уламки і заливали водою. Жінки підносили воду, плакали, молилися, та проклинали палія:
- Якби його Антонів вогонь спалив.
Василь Копичка зліз з церкви і тепер, разом з іншими, довгим гаком відтягував ще палаючі колоди. Він був майже весь мокрий. На розпашілому від полум'я обличчі виднілися потьоки поту змішаного з сажею. Але й тут його не полишив гумор.
- Хлопці, - гукав він, - як ви гадаєте, чи засмажився б у цім пеклі палій?!
- А де він? Давай спробуємо! - сміялися чоловіки.

IV

       Не поспішаючи, з задертою головою, Харитон плентав до сільради, яка тепер стала для нього, як рідний дім. Сьогодні на нараді комнезамівців, він сміливо виступить і скаже своє палке слово. Він встане, повагом підійде до столу і виголосить: "Революційна боротьба продовжується! Класовий ворог підіймає голову." Так завжди починає свій виступ Петров і так скаже він, Харитон Причіпа. Потім, згадавши розповідь матері, він аж зупинився. Адже, за її словами, на пожежі люди були такі збуджені, рішучі та озлоблені, що коли б знали хто підпалив, без сумніву, кинули б у полум'я. "Можливо сьогодні я і не виступатиму. Хай виступають інші, є про що говорити. А щодо дзвіниці, певен, не один позаздрить. Не кожен наважиться на таку вагому справу, - боязливо міркував Харитон.
       Нараду комнезамівців проводив голова сільради. Він говорив тихим скорботним голосом.
- В нашому селі скоєно великий злочин. Спалено дзвіницю. Її спорудили наші предки. Понад півтора століття вона була окрасою і гордістю нашого села. Її знищив не вогонь. Це не пустощі детей. А може це чиясь необачність? Ні - і! Це упереджений, спланований злочин. Мабуть хтось захотів піднятися на вищий щабель своєї кар'єри. Та хай на яким високім щаблі він стоятиме, то вище свого вбогого розуму він не сягне
      Голос Якима поступово різкіша, а слова ставали вбивчими. Він говорив, докірливо пронизуючи поглядом присутніх, часто зупиняв колючий погляд на пригнутій постаті Харитона.
- Можливо це справа рук куркулів? - злорадно зауважив Петров, котрий мав здогадку чиїх це рук справа, але мусив його захистити, був навіть гордий за такий вчинок.
Ці слова підбадьорили Харитона. Він улесливо поглянув на Петрова, відчувши в ньому свого рятівника й набравшись сміливості подумки погрозив Добриньку: "Чого розперезався. Ми ще тобі…" Він не знав чим може зашкодити Добриньку, та був певен, що з Петровим вони одного поля ягоди.
На репліку Петрова Добринько зауважив.
- Птахи не руйнують своїх гнізд. Проте, хто б це не був, а вдіяв він, як вандали. Я буду домагатися розслідування цієї справи. Крім цього я пропоную зібрати сход села й засудити цей злочин. Можливо знайдемо нитку, яка приведе до клубочка. Шила в мішку не втаїти.
Пронизливий погляд і докірливі слова голови сільради жаром осипали Харитона. Боячись зустрітися поглядом з присутніми, він схилив голову. А зачувши про скликання сходу, боязно утяг голову в плечі. Йому здалося, що на нього падає стеля і розчавить, як шкідливу комаху. Але і тут він відчув порятунок. Петров заперечив щодо скликання сходу села.
- Що дасть сход? Ми вирішимо, як бути, - пробурчав він.

V
   

    Наближався вечір. Короткий осінній день, бодай неохоче, та все ж поступався своїм часом прохолодній ночі. Коні йшли повільно, їх не підганяли, хоч до села їхати ще двадцять верстов.
Яким Добринько, що самотньо сидів у старенькій, ще батьківській бричці, тихо наспівував пісню. Заїхавши до броду, щоб напоїти коней, він вдумливо вдивлявся в протилежний берег річки де під кущами очерету сплескувала риба і міркував: "Тепер, мабуть, лише у воді можна знайти спокій. Чому риба не може говорити? Можливо вона буде єдиним свідком, що змогла б колись правдиво розповісти про наше, нелегке людське життя".
       Виїхавши на шлях, він продовжував тихо наспівувати. Пісня відганяла важкі думи, не давала сумувати. А думати було про що. Вчора пізнім вечором, його повідомили про виклик до району. На світанку запряг свої коні та й вирушив у дорогу. До міста їхати - неблизький світ, двадцять п'ять верстов. Хоч і поспішав, все ж запізнився. Зайшов до кабінету секретаря райпарткому, коли там вже йшла нарада. І тут, як грім на голову, посипалися на нього докори та погрози.
- Де списки куркулів? - гукнув секретар райпарткому.
- У нас немає таких, котрі підлягають розкуркуленню. Вони …
- Святі воні в тебе, - не дав Якимові договорити секретар. - В інших селах знайшли, а в Підгірках немає. Розумієте, - секретар звернувся до присутніх, - його треба вмовляти, випрошувати.
- Бачите, в нього немає часу на боротьбу з куркулями. Коли ведеться антирелігійна боротьба - він займається розслідуванням за спалену дзвіницю. Богомольний вишукався, - дорікав голова районної ради.
      Добринько не відав, віруючий він чи ні. Мабуть вшановує релігію тому, що це релігія його народу, а хрест - як символ християнства. Хрестилися його батьки, діди і прадіди. Хреститься і він, Яким - їх нащадок. Він не міг перечити на дорікання голови райради - бо всі його доводи будуть марними, безсилими перед безглуздям влади і лише докірливо дивився на цю літню, посивілу людину та думав: "Ти хрещений, в церкві тебе хрестили, а тепер руйнуєш церкви. А де хреститимуть твоїх онуків?"
- Ти не виконуєш рішення партії! Отже ти проти партії! - кричав секретар райкому.
- Я воював за цю владу, пролив кров і маю нагороду, яку вручила мені партія! - нестерпівши кинув свій гнів Яким.
     Секретар, як ошпарений, схопився з вирізьбленого крісла. Його одутлувате, випещене обличчя побагровіло. Слова Якима шкрябнули його за серце. Адже ніхто з присутніх не мав нагород, а цей, Добринько, хизується, дорікає їм своїми заслугами. "Постривай, я тебе… " - злостив секретар. Він з огидою поглянув на обвітрене, пошерхле обличчя Якима, на смаглі жилаві руки, в яких той м'яв поношену шапку, на виношений піджак та зашкарублі, припорошені пилом чоботи і, прикривши полами коштовного піджака випуклого живота, поправив краватку, що красувалася на білосніжній сорочці, заговорив нестримним, грубим голосом, насуваючись на Добринька:
- Ти не виконуєш рішення райпарткому, а отже, ти проти партії. За такі дії ми тебе… і ніщо не врятує, навіть хрест Георгіївського Кавалера, що за іконою…
      Тут секретар замовк і його погляд схрестився з поглядом Добринька в кутку зали де сидів Петров.
Тепер, у дорозі, Яким сміявся над собою: "В райком їхав головою, а з райкому… Добре, що людей не примусив везти себе. Ото було б сміху". І чому зразу не сказати: "Ми звільняємо тебе". Так ні, товкли тебе, товкли, а потім навіть не обмовились, що звільняють чи виганяють, а лише делікатно порадили:
- Завтра передаси Петрову печать і всі справи сільради. Так буде краще.
" А правду говорив Сопілка," - згадав Яким.
     Було це на початку шаленого сімнадцятого року. Вся рота знала Якима Добринька. Тут не було солдата, який би захотів мірятися силою з Якимом. Не було й кращого стрільця. Заспівувач, з хрестом на грудях, він завжди був у першому ряду роти. Одним словом - Георгіївський Кавалер. Приглянувся Добринько комітетчикам. Того часу було багато різних солдатських комітетів. Запросили його до комітету, прочитали газету й став Яким комітетчиком. Тепер він читав газети солдатам та говорив їм про підготовку до революції. Багато було не зрозумілого. Та головне він усвідомлював: "Земля селянам, заводи і фабрики - робітникам." У батька була власна земля, та Яким жадав розширити ниву - доточити графівською земелькою.
      Командира роти прозивали Сопілкою. Спершу Яким гадав, що це прізвисько. Він не мислив, щоб командир роти мав таке мужицьке прізвище. А дійсно, ротний скидався на сопілку - тонкий та довгов'язий.
     Одного разу Сопілка запросив Якима до себе в землянку. Пригощав чаєм і, як годиться, цікавився: звідки, яка родина, скільки землі. Недовірливо ставився Яким до цієї розмови: давав скупі відповіді, мало говорив і вже збирався дякувати за гостинність та Сопілка почав розповідати про себе. Його батько з козацького роду. Живе неподалік зруйнованої Запорозької Січі, має велику родину і два наділи землі, тобто - середняк. Солдатську службу Григорій Сопілка почав з рядового, потім ходив в "унтерах". Війна затримала його службу і вже майже три роки в окопах. Потім заговорили про затяжну та згубну війну. І тут Сопілка запитав, як солдат солдата.
- А ще одну війну висидів би в окопах?
- Ні! - спалахнув Яким. - Багнет у землю і …
- …революцію робити, - доповнив Сопілка. - Ти, Добринько, говори відверто. Адже це не допит. Для допиту не запрошують на чай. Я хочу порадити, допомогти тобі розібратися в цій нерозберисі.
Яким уважно вислуховував, насупивши брови, а потім:
- Так, революцію робити!
- А революція - хіба не війна?
- Це інша війна.
Сопілка, вивчаючи дивився на Якима, дивувався його впертості й необізнаності. Потім запитав.
- Війна де не буде крові?
- Можливо і без крові, - стверджував Яким. - Революційний переворот можна зробити за один день.
- Ні! - заперечив Сопілка, - за один день можна усунути монарха. Петра третього заарештували, Катерину другу - посадили на престол. П'ять братів Орлових, зробили цей переворот за лічені години і без пролиття крові. А зміни в суспільстві? Все залишилося на своїх місцях: монархія, феодальний лад, посилення закріпачення в Україні. А ця революція, до якої провокують заклики в тих газетах, що ти читаєш солдатам, буде кровопролитною. Тут ставиться питання не лише про усунення монарха, а й про соціальні зміни, про власність. Одні прагнутимуть відібрати, інші не віддаватимуть і візьмуться за зброю. У цей конфлікт буде втягнуто мільйони людей і на довгі роки.
Яким ледве дочекався кінця доводів Сопілки і майже вигукнув.
- І все ж перемога буде за нами.
- Перемогу, можливо, здобудете ви, а владу захоплять інші, - зауважив Сопілка.
- А ми не віддамо! Схопився на ноги Яким.
Ротний бачив, що їх діалог загострюється і став нестерпним не лише для співрозмовника, а й для нього. І все ж він вирішив договорити, довести логічність свого твердження.
- Стривай, - зупинив він вже одягненого Добринька.
- За владу вас і питати не будуть, - доброзичливо мовив Сопілка, намагаючись зупинити Якима. - На хвилях кровопролитної війни випливуть всі нечистоти. Відкриються тюрми, звільняючи всіх: конокрадів, грабіжників, вбивць. Перед зубожілим, заляканим народом вони видадуть себе добродіями, великомучениками за народ. Пообіцяють людям золоті гори. Їм повірять і підуть за ними, бо кожен прагне кращого життя. Маючи досвід шахрайства, вони поступово проникатимуть до влади, витісняючи все чесне, порядне, справедливе…
       Яким вийшов з командирської землянки вже пізно вечорі. Навколо панувала підступна фронтова тиша, що таїла в собі несподіванку. Тільки зорі чистого січневого неба переморгувалися між собою й немов глузливо всміхалися й запитували: " Так що, Якиме, погодився? "
Тепер їдучи на бричці, Добринько з гіркотою згадував слова Сопілки. "Сопілка, а звучання скрипки," - думав він. Де тепер ти пророче? Були чутки - в часи гетьманщини вісімнадцятого року він ходив у полковій старшині.
     Вже пізньої ночі коні повернули у відчинені ворота.
- Чого так довго? - турбувалася дружина.
- Ой, Софійко, багато говорити.
- Щось трапилося?
- Нічого. - І помовчавши, - з посади усунули. Вигнали.
Софію це не обходило. Вона завжди воліла, щоб Яким був вдома та господарству лад давав. Тож лише запитала:
- А кого призначили?
- Конокрада. Петрова.
- То він вже не квартируватиме у нас?
- Мабуть ні. Соромно. Все відносив на мене до району, - з гіркотою мовив Яким.
- Отака дяка, - тяжко вимовила Софія. - Та слава богу, здихалися дармоїда.

VI

    Рання зима застала орачів у полі. Товстим шаром волого снігу вкрилися недоорані ниви. Хлібороб тепер живе надією на ранню, погожу весну, щоб і ниву доорати і зерно висіяти у вологу землю. Бо як говориться: яка пшениця, така й паляниця. Та якою для нього буде та омріяна весна, бо тепер нема слободи без біди. З холодними північними вітрами приходять все нові, страшні чутки.
Колективізація… Якою вона буде? Люди казали різне. Говорили відверто, сміливо, наче в цьому не було ніякого страху. Не боялися накликати лихо. Де гурт людей, там жвава розмова, сперечання:
- Землю заберуть? - з страхом запитували одні.
- Не лише землю, а й худобу та реманент теж заберуть, - непевно відповідали інші.
Потім цю сумну розмову зводили на жарт.
- Не заберуть, а самі віддасте, - мовили жартівники. І чулося в'їдливе доповнення.
- Всіх поселять в казарму з довгими нарами і ліжник буде довгий, один на всіх.
Після цього хтось підкидав щемливе слівце і вибухав регіт.
Люди не знали, що чекає на них завтра. Ті, кому належало знати, таїли. Всьому свій час. Комітетчики ухилялися від розмови, уникали зустрічі з людьми. Лише Харитон глузливо говорив. На всі запитання він давав одну і ту відповідь: "Не хвилюйтеся, всіх прилаштують - кого в колгосп, а кого, можливо, на Соловки." Після цих слів його жахалися, сторонилися люди.
       Була неділя. Журавель порався по господарству довше ніж будь-коли. Та він і не квапився. Чого і куди поспішати. Церкву закрили, а до шинку, хоч там і розмов багато, він неохочий. Рано - вранці Яринка з Василем пішли відвідати батьків, а Соломія, дружина, поквапилась в якійсь справі до сусідів, то він сам по господарству, сам нудьгу годує, журбу сповиває, а сум колише. І був дуже радий приходу жаданого гостя. Завів Ціпа до хати, запросив до столу і, знаючи, що Трохим полюбляє горілку, почав частувати. Вони давно кумувалися й були, як побратими. Трохим Ціп - небагатослівна людина, але чарка горілки розв'язала язик. Він відкрив свою душу, хвалив Василя, зятя Журавлевого, доки Денис не зауважив.
- Куме, не накличте нам лихого. Ви теж маєте дочку. Бачу її частенько. Вродлива, ввічлива, розумна дівчина. Може вона теж, як наша Яринка, вибере собі хлопця, котрий піде у прийми?
Ціп гордовито посміхнувся, радіючи похвалі і тут же заперечливо хитнув головою.
- Це так, куме. Гарна, але як говориться: нагинай гілку доки молода, а вона в нас капризна, вередлива. Одна вона в нас і їй дозволено коверзувати. Та досить про це. Я ось що хочу сказати.
Трохим дійсно мав намір поговорити про справи, порадитися з Журавлем, маючи його за тямущу людину, людину, якій можна довірити навіть таємницю.
- Був я у місті, - забубонів Ціп притишеним голосом. - Немає тепер на базарі ні коней, ні волів, ні брички чи саней. А людей - не протовпишся. І всі щось пропонують, торгуються, продають. Підходить до мене якийсь чоловік.
- Коні продаю, - тихо жебонить.
- А де вони, ті коні? - запитую.
- Коли треба, кажи, -говорить він і озирається довкіл.
- З-на-ю, з-на-аю, - проспівав Журавель. - Світу багато, поночі жить. Заборонено, а люди вмудряються, продають.
Ціп кивнув на знак згоди і пожвавішав.
- Ранньої осені я продав свою кобилку, - продовжував він. - Старенька була, то й ціна така. А тепер, підзбирав грошенят, та й майнув до міста. А там, ви повірите, куме, - зареготав Ціп. - За ті гроші, що виторгував за кобилку, можна купити навіть жеребця.
- І ви купили? - поцікавився Журавель.
- Домовився, - всміхнувся Трохим приклавши пальця до губів, що було знаком "таємниця". У середу приведуть. Але не на базар, а до млина. Кінь молодий, здоровий, так вони казали. І ціна дешево…
Денис не думав збиткувати над гостем, проте, йому хотілося почути думку трударя.
- Куме, - недослухавши, запитав він, - а чи не лякає вас колективізація? Заберуть тоді вашого коня в колгосп.
- А я не віддам! - грюкнув, як лопатою, по столу долонею Ціп. - В колгосп не піду й коня не віддам.
Побачивши спалах гніву в Трохима, Журавель намислив подратувати його.
- А може, куме, не варто лякатися колгоспу? У містах існували артілі, а жили люди.
- Ні куме, - схилив голову Ціп. - Це хибна думка. Не змішуйте праведне з грішним. В тих артілях, як у нас в сотнях: кожен мав своє і що надбав, те й мав. А тут, в колгоспі, все буде спільне. Харитон Причіпа проголошує: " Всі будуть рівні". Якщо будемо рівнятися на таких, як його батько, котрий днями просиджує біля шинку, що з того буде? Ні-і… Трудар з трударем - оце рівня.
Журавель продовжував під'юджувати Ціпа. Він казав те, з чим і сам не погоджувався, хоч знав, що його слова вразливо діють на цю працьовиту, незалежну людину. Та він хотів ще і ще слухати відповіді на питання, що турбують не лише його, а тисячі, мільйони людей, які приросли до землі і є її соком.
- А може, куме, так краще буде, коли організують колгосп? Ви поміркуйте, - доводив Журавель, - в колгоспі людина не буде турбуватися, чим ниву засіяти, як урожай зібрати. Їй накажуть…
Ціп неабияк розгнівався, насупився, як чорна хмара і, не дослухавши недоладні доводи Журавля, гнівно мовив, вимахуючи рукою.
- В колгоспі людина буде морочитися лише тим, як їй вижити, де взяти хліба ?
Ціп не на жарт сприйняв цю розмову, шкодував що прийшов до Журавля. Та прагнув бодай чим довести правдивість своїх переконань, тож запропонував співрозмовнику казку.
- Не ображайтеся, куме, - умовляв його Журавель, шкодуючи, що розгнівав гостя. - Невлад ми поговорили, то й що. А казку вашу послухаю, розказуйте.
Зосередившись і вгамовуючи хвилювання, Ціп щось мугикнув і загудів своїм басом.
- Зустрілись на узліссі вовк та собака. Собака хвалився своїм спокійним собачим життям. Він не дбає про харч - хазяїн годує, есть де негоду пересидіти - хазяїн будку спорудив.
Вовк уважно вислухав та й запитує:
- Чому в тебе шия обдерта?
- Це від ланцюга, - сумовито відповів собака.
- Виходить, що хазяїн тримає тебе на ланцюгу?
- Це так, - похнюпив голову собака. - Буває, що й б'є, та треба коритися, ланцюг тримає.
Тоді вовк сказав:
- Краще сам про себе дбатиму, та вільним буду.
В хату зайшла Соломія. Вона, як тихе літо. У п'ятдесят років, до неї не підступила старість, не зігнула її праця та родинні турботи. Наче в тридцять років - така струнка, жвава, балакуча. Побачивши гостя, радо привіталася і стурбовано заметушилася по хаті.
- Що це ти, батьку, так пригощаєш кума?
     За хвилину на столі з'явилася миска з духмяними, вельми смачними пиріжками, смажена з м'ясом картопля й пляшка горілки.
- Тепер частуй гостя, та й я з вами, - сміялася Журавлиха, сідаючи до столу.
Ціп радий був нагоді, що перервала нудну розмову. Він удавано був веселим, сміявся, але скуто говорив. Його гнітила розмова з Журавлем. "О, людина… перевертень, - думав він про Дениса. - Вчора говорив одне, сьогодні - інше, а завтра… Яку пісню він завтра заспіває? О, людина… Як я в ньому помилився? Як його земля тримає? Чого я прийшов?"
Проводжаючи гостя, Журавель ніяковіючи заговорив:
- Куме, мені незручно за нашу неладну розмову.
- Чому? При розмові відкривається душа людини. Свої роздуми, прагнення людина викладає словесно.
- Ні, куме, - винувато перепрошував Журавель. - Моя мрія, мої прагнення збігаються з вашими. А заперечував, щоб поговорити.
- Як? - здивувався Трохим, недовіряючи словам кума. - Ви погоджуєтеся з моєю думкою? То чому ж ви?…
- Зрозумійте, куме, про долю хлібороба я інколи сперечаюся навіть з собою. А сьогодні була нагода позмагатися з вами. То вибачте…
- Виходить, ви згодні, - дивувався Ціп.
- Згоден, - замріяно мовив Журавель. - певен, вашу думку поділяю не один я .

VII

     Було вже далеко за північ. Петров, голова сільради він же і секретар партосередку, все ще вів нараду комнезамівців. Він вишукував нові методи, щоб залучити до активності " голодранців ", як він про себе називав комітетчиків. Знали б вони, що йому доводиться вислуховувати там, у райпарткомі - можливо була б узгодженість. А може - йому аж подих перехопило, може б розбіглися… Перед ним поставлено завдання - він мусить його виконати. Але як?
- Скільки вам говорити? Ось директива з району, - помахував Петров папірцем. - Тут говориться, що нашій сільраді доведено розкуркулити десять заможників. Кажіть, кого?
- Ми вже сказали, - почувся спокійний голос.
Хмара цигаркового диму і напівтьма від закоптілої гасової лампи затіняли обличчя комітетчиків, що сиділи на лавах. Але Петров розпізнав, хто говорить. Завжди осмілюється заперечувати лише Дмитро Плугар. Ось і тепер… " Ух, тупоголові хохли, - ковтав зло Петров. - Всіх би вас на Соловки, але ж ви комітетчики. А що я без вас? Це ви повинні бути ініціаторами розкуркулення".
- Ви зрозумійте, це не мені, не Петрову потрібно розкуркулити отих… десятьох. Це план доведено. А не виконати рішення партії… О, ні! Десять багатіїв ми розкуркулимо. Куркулів у колгосп не пустимо і в селі не залишимо, вони шкодитимуть нам. Ми їх ліквідуємо, як клас, виселимо,
З лави підвівся Дмитро Плугар. Високий, худорлявий обличчям. Він завжди мало говорив і виказував незадоволення своєю похмурістю.
- Товаришу Петров, - звернувся він. - В газетах пишеться, що розкуркуленню підлягають експлуататори. Ми внесли до списку п'ятьох нейзаможніших селян. Вони не мали наймитів. А ще п'ять, де взяти? Тобто запишемо середняків. Роз'ясніть мені, будь ласка.
- Я не " будь ласка", а голова сільради! - гримнув Петров. - І призначений, щоб виконувати вказівки партії! А ви, члени комітету, мусите допомагати!
- А коли я матиму слово? - обізвався Харитон, що сидів відокремившись від комітетчиків.
- Тобі вже казали, коли матимеш дружину, тоді й слово нададуть, - пожартував Кирило, старший брат Причіпів.
       Всі зареготали, а в Петрова лиш прояснилося обличчя. В Харитонові він знайшов поживу. І як він досі не додумався? Оголосивши, що нараду буде продовжено завтра пополудні, Петров пошепки наказав Харитонові зайти до сільради ранком. Всі мали здогадку, що Петров щось затіває.
Наступного дня всі комітетчики вчасно з'явилися до сільради. На столі, перед головою, лежав список призначених до виселення. Від Петрова можна було чекати будь-яких негараздів, а цього, що почули, не могли навіть уявити. Коли він зачитав список, комітетчики засовалися на лавах не знаючи, що робити, як діяти. В список були занесені їх родичі.
- Оце втнув Харитоша, - бурмотів Прошка, - Застав дурня молитися, то й лоб поб'є.
- Я не писав, - огризнувся Харитон.
- Не писав, так диктував, - осік його Юшка.
Розрахунки Петрова були вірними. Всю вину він переклав на Харитона.
- Я склав цей список, - захищаючи Харитона мовив голова, хоч знав, що йому ніхто не вірить. - А ви, члену комітету можете змінити склад цього списку, звичайно не кількісно.
Всі зрозуміли, для них підготовлено пастку - родича можна відстояти, а когось внести до списку. Проте, було зачеплено гординю комітетчиків. Прошка, не тямлячи себе, як лев зірвався з лави, підбіг до столу й несамовито заволав, тягнучись до Петрова.
- Ти що, Петров?! Ти призначений для боротьби з куркулем, а ти… ведеш наступ на бідноту! Ти… Ти… Я завтра піду в райпартком і розповім, все розповім.
Петров відсахнувся, хотів пригрозити, проте, боячись за свої таемні справи, думаючи, що може хтось уже дізнався, поблажливо мовив.
- Прокопе Дмитровичу, не хвилюйтеся. Я викреслю з списку вашого тестя.
Він похапцем узяв ручку, поспішно вмокнув перо в чорнило й провів лінію в списку.
- Ось бачите викреслив.
Нашіптування Харитона допомогли Петрову взнати вразливі місця комітетчиків, навіть його братів. Він знав, що тесть Прошки, Бездимний, годує і зодягає всю родину зятя-ледаря.
- Кого внести до списку? - з помітною втіхою запитав Петров, гордий своєю вигадкою і перемогою.
Прошка відійшов від столу і вже сідаючи на лаву, махнув рукою й пробурмотів:
- Пишіть кого завгодно.
      Тепер кожен комітетчик домагався викреслити з списку родича, а записати когось іншого.
Черга для виступу дійшла до Плугаря. Всі бачили, як в задумі, похнюпивши голову, сидів Дмитро, але хто міг знати, що діялось в його серці. Він картав себе, що вступив до комітету. " Я прагнув допомогти бідним, захистити їх. В газетах писали: комітети незаможних створюються для захисту бідноти. Як допустив він легковажність, повірив підступній писанині. Пішов до сільради і заявив про своє бажання бути членом комітету. А тепер? Як він буде дивитися людям у вічі.
Що робити? - думав він і ладен був кинутися у бійку. Але кого бити? Прошку? Це він захищаючи свого тестя, погодився згубити іншу родину. Чи всіх комітетчиків? Вони наслідували прикладу Прошки. А може Петрова? Ні! Петров теж виконавець чиєїсь волі, злого задуму…
Коли Петров звернувся до Дмитра, запрошуючи його до слова, той спершу не розумів, що від нього вимагають. Усвідомивши де він і що має робити, він важко підвівся з лави і стримано, надірваним голосом мовив:
- До списку внесено мого майбутнього тестя, Юхима Максименка. Це порядна, працьовита людина. Він має пару коней і родину з дев'яти осіб. Чим він завинив? За що його? Якщо його виселять. Я поїду з ним. На цьому, - він хотів сказати " зборищі", але стримався, - … я більше не буватиму й заявляю про вихід з комітету.
    На вимогу Омелька Причіпи, Максименка, без заперечень, замінено іншим "куркулем".
Скоро всі забули про заяву Дмитра. Сам він, боячись погроз Петрова, лишився в комітеті, але ще більше став відмежовуватися від комітетчиків, часто не погоджувався з рішенням комітету й чекав свого виключення.
Списки і рішення комітету незаможних про розкуркулення, секретним пакетом відправили до району. Тепер вже другий місяць чекають наказу про початок дій. Петрову не терпілося, не чекалося. Він поривався їхати до району і все з'ясувати.
А тим часом, людей, котрих ще не торкнуло лихо, опанував спокій. Вони мало вірили жахливим чуткам, жили тихим сільським життям.

VIII

      Під кінець зими, пізнім вечором, до сільради зайшли два міліціонери. Наляканому виконавцеві вони наказали терміново викликати голову сільради. Незвичний до непередбачених нічних викликів, Петров прибіг збентежений. "Ага, - думав він, - діждалися, розпочнемо!". Та сподівання були передчасними. Розкривши пакет, він гарячково дістав з нього аркуш паперу, наблизився до закіптілої лампи, довго вдивлявся в нього, потім гострим допитливим поглядом докірливо зміряв високого міліціонера, котрий передав йому пакет. Той зніяковів, шмаркнув кирпатим носом і нерішуче запитав Петрова:
- Щось не зрозуміло?
- Не зрозуміло! - Петров йому. - Тут говориться, що Бровко і Пилипчик підлягають виселенню.
- Так і нам наказали, - встряв у розмову інший - повновидий міліціонер. - Нам наказують - ми виконуємо.
- А їхнє насіння? Ночами просиджуємо, мізкуємо, а наші рішення .., - дорікав він міліціонерам. - Ми вирішили вислати їх з родинами, а майно й худобу передати в колгосп. Де будемо розміщати усуспілену худобу? Де взяти приміщення під контори колгоспу? Ні … Тут щось не так. Треба їхати до райпарткому.
- Чого їхати? - дивувався кирпатий. - Район виконує вказівки області, а до області надходять директиви з центру. А там, у верхах, планують куди та яку робочу силу направити.
Настало небажане мовчання. Міліціонер вичікував, як зреагує на його пораду голова сільради. Та той мовчав. Йому не подобалося, що міліціонер дає настанову, проте, мусив погодитися. А міліціонер, пишаючись своєю дотепністю, походжав по кабінету й не почувши заперечень, гордо задер голову й продовжив повчати.
- Вчиніть так: колгоспну худобу розмістіть в повітках хазяїв, а контори у їхніх хатах. Худоба колгосп на, то й повітки згодом перейдуть у власність колгоспу. Саме так вдієте й з хатами, де розмістите контори. Тепер вам все зрозуміло товаришу Петров.
- Так, то воно так. Та чи не будуть оті хазяї шкодити, - виразив побоювання голова.
- А ви для чого? А ми для чого? Ми влада? - задоволено вигукнув кирпатий.
Наступного ранку два вершники у міліцейській уніформі виїжджали з Підгірок до міста. За ними, кроків за п'ятдесят, їхали сани. На санях, схилившись на клунки, сиділи Іван Бровко та Андрій Пилипчик. Обидва вони сумовито прощалися з даленіючим селом і кожен думав про своє невідоме майбутнє життя. Андрій, вік якого ще не досяг сорока років, поглядав на кремезну постать свого ровесника Івана й порівнював з собою - малим, худим та хворобливим. Він уявляв непосильну каторжну працю, пригадав розповідь свого діда, що передавалася з покоління в покоління про будівництво північної столиці на людських кістках і запитував: " А що побудують на наших кістках там, на чужій, далекій півночі ? "
А Іван Бровко думав про втечу. Він підвів голову, поглянув на вершників. " Ні, сьогодні не втекти. В дорозі, можливо… " При розлуці з родиною, його серце наповнилося жалем, а тепер воно відгукнулося гнівом. За що його карають? Його, Івана Бровка, поважали всі поселяни. А тепер, як злодія, везуть під охороною, наче на глум. " Дивіться, ось він! " Такої образи він не стерпить!
Обидва арештанти вгамовували свій біль лиш тим, що їхні роди не зазнають таких поневірянь, як вони. Та дарма. Вневдовзі їх батьки, діти й дружини будуть викидані з хат навулицю і поневірятимуться доки не наздожене їх голодна смерть.
Дід Устим, який віз арештантів до міста, майже всю дорогу мовчки помахував батігом, підганяючи коней. Під'їжджаючи до міста, коли сани відстали від охорони, він притишеним голосом заговорив, втішаючи арештантів.
- Не сумуйте хлопці. Ви молоді, повернетеся додому і будете поле орати та дітей ростити.
- Може хтось і повернеться, може й поле оратиме, та на тому полі вже виросте зло, бо воно засіяне лихом, - понуро мовив Іван.
Дід погладив ріденьку борідку, боязно поглянув на вершників і співчутливо заперечив:
- Ні, хлопці. Людина живе з надією на краще. Не втрачайте й ви надію, не згубіть сили духу. А поле треба глибоко переорати, тоді згине зло, а виросте жито.

IX

       Трохим Ціп був знічений появою Харитона Причіпи на своєму подвір'ї. Цього неспокійного часу зустріч з комітетчиком людям всиляла страх. А тут Харитон, як господар вештається на подвір'ї, заглядає в повітки. Трохим вийшов з конюшні, зачинив за собою двері й гукнув до Харитона:
- Чого нишпориш, парубче?
- А звісно, що парубки шукають, дівчат, - єхидно всміхнувся непроханий гість.
- У нас є звичай, зустрічати дівчат і залицятися до них увечері й не на подвір'ї, а на вулиці, - невдоволено порадив Ціп.
Наблизившись, Харитон допитливим поглядом обвів цього дебелого чоловіка. Його повновиде суворе обличчя, недовірливий погляд голубих очей, що гнівно дивилися з-під вицвілих кошлатих брів та довгі руки з стиснутими кулаками, говорили про намір цієї людини. Його охопив тупий, безтямний страх. " Хіба і цим разом гарбуза"? - занепокоївся він. А як прагнув, щоб його задум увінчався успіхом, хоч будь-як, а висватати дівчину. Йому на згадку спали слова матері: " Де сила не підкорить - добро подолає. "А чому не скористатися порадою матері? В його очах майнули притворні іскорки доброти, а в серці впертість і надія.
- Дядьку Трохиме, я до вас з добрим наміром, як до батька. Вислухайте мене, - розпачливо благав Харитон,
Після цих слів суворість і настороженість Трохима скресли, як крига на сонці. Він з довірою, ясними очима дивився на Харитона.
- Коли з добрим наміром, кажи, - дозволив він все ще твердим голосом.
- Тепер, дядьку, важкі нерівні часи, - хвилюючись мовив Харитон. - Я вам довірюсь і скажу те, чого не можу говорити іншим. З дня на день чекаємо вказівок з району про початок колективізації. Людей примусять вступати до колгоспу. Декого визнають куркулями і виселять як Бровка і Пилипчика. Та не самих, а виселять з родинами. А їх добро заберуть в колгосп. Можуть і вашого коня забрати.
- Якого коня? - насупився Ціп.
- Вороного. Того, що в конюшні ховаєте.
- Звідки ти дізнався? Винюхуєш! - гнівно пробасив Ціп ступивши до Харитона.
- Це не я, це голова сільради знає. Він все знає, - відступаючи поспішив виправдатися Харитон боячись розгнівати Ціпа.
Трохим з подивом дивився на парубка. Два дні, відколи купив коня, вночі привів, сховав, а знають навіть у сільраді.
- Чого ти, паруюче, хочеш?
- Хочу бути вашим захисником.
- Ха - ха, - розсміявся Трохим
Він презирливо глянув на малого, щуплого хлопця, що стояв перед ним і думав: "Пішов у ріст, як заєць у хвіст." На мить уявив, як він розмахує короткими руками, захищаючи його від богатиря.
- Говориш захисником будеш? Я сам себе захищатиму.
Зрозумійте, дядьку, - умовляв Харитон рятуючи надію. - В сільраді я своя людина, зможу допомогти.
Тут Харитон згадав, як комітетчики відстоювали своїх родичів.
- А ви, - він зам'явся, а за хвилину - ….видайте за мене Христю.
- Христю?! - затремтів Ціп і вже готовий був виштовхати за ворота цього нахабу, але стримався. Йому хотілося більше дізнатися від цього базіки, тож і продовжив розмову, не знаючи її сумного кінця.
- Христю? - вже примирливо заговорив він. - А коли вона не погодиться?
- А ви умовте її, -мовив Харитон, побачивши, що розв'язка йде на його користь.
Він не сподівався, що Ціп взагалі захоче з ним говорити. А тут так спритно його оплутав. І щоб не дати йому отямитися, поспішив закінчити розмову.
- Вечором я прийду з старостами, - улесливо сказав він і на знак прощання ледь помітно кивнув головою майбутньому тестеві й поспішив з двору.
Трохим мовчки пішов за ним. Біля воріт він зупинився й з неспокоєм у серці проводжав поглядом нахабу, доки той не звернув за ріг вулиці.
Зайшовши до хати, Трохим не мав наміру розповідати дружині про розмову з Харитоном. Сів до столу і думав, думав… Згадав слова гультяя й вони краяли серце. Віддати дочку за нелюба, віддати силою? Та який він після цього батько. Понівечити дитині життя й вважати себе її батьком? Ох, як тяжко! Що робити? Відмовити? Ні! Відмова - це вирок і на заслання. Поміж людей він чув, як комітетчики вирішують такі питання. А погодитися - можливо захист буде. Тільки ні. Щастя дочки міняти на свій спокій, благополуччя? Цього він не зможе. Ці думки шукали, потребували поради і він наважився розповісти дружині, а потім поговорити з дочкою. А дочка хай вирішує.
Одарка, дружина Трохима, повновида молодиця, зупинила прядку й уважно вислухала чоловіка. Зрозумівши, як Харитон розставив тенета, вона не запитала чоловіка про його намір, а сама дійшла висновку:
- Це, Трохиме, напасть на нас. Не шукай лихо воно само прийде. Харитон не бог, що захистить від влади. Він забере у нас дочку, бо ми тут нічого не вдіємо, а інші заберуть наше добро. А коли Христинку не віддамо - він допоможе нам переселитися на Соловки. З такими людьми не жартують. Їх уникати треба.
Трохим з подивом дивився на дружину, з захопленням слухав її сумну мову. За двадцять років подружнього життя він взнав, що вона дбайлива господиня, уважна дружина й турботлива мати, але не знав про її глибоке мислення, кмітливість і далекоглядність. Він, наче прикутий, зачарований її словами, сидів біля столу і не знав, що їй сказати, як дякувати за цю гірку правду. А вона краєчком хустки витерла краплини сліз, що зібралися в куточках засмучених карих очей і, вже починаючи прясти, журливо мовила:
- А Христинці все розкажи. Вона зрозуміє.
За годину до хати забігла Христина. Як і подобає молодій, щасливій і трохи вередливій єдиній доньці, вона весело защебетала, скинула з себе розцяцькований кожушок, крутнулася серед хати і глянувши на матір, зупинилася.
- Чого ви, матусю, так сумно оглядаєте мене? Мабуть, татко щось?
- Ні, донько, - схитнула головою мати, спиняючи прядку.
- А що?
- Хай батько скаже.
Підвівшись з-за столу, Трохим підійшов до дочки, легенько поклав руку на її плече і запросив сісти.
- Сідай, розповім, - лагідно мовив батько, боячись сполошити ще незранене болем серце дочки.
- Сьогодні прийдуть старости.
- Від кого? - поцікавилася Христина, пильно дивлячись батькові в очі. Без її відома старости?
- Приходив Харитон…
- Ха-ха-ха-ха! - залилася сміхом Христина. - Йому звично отримувати "гарбуза".
- Я хотів витурлити його з двору, але він просив вислухати його.
- І що він наговорив? - іронічно запитала Христина.
      Розповідаючи, батько боляче дивився, як змінювалося обличчя доньки. Спокійне рум'яне воно наче полум'я роздмухане вітром, запалилось, а потім швидко зблідло. Веселі, довірливі голубі очі забігали шукаючи порятунку й наповнились слізьми; нахмурились вузенькі чорні брови. Батько говорив і лякався, що дочка нестерпить, заголосить, кинеться благати. Він навіть припинив розповідь та Христина просила:
- Розповідайте, - а голос тремтів. - Поясніть, чим Харитон зможе допомогти і яке лихо заподіяти зможе?
Батько пояснював, а в глибині душі дорікав собі, що розповів дочці й вирішив відмовити старостам.
Христина мовчала, не сприймала турботу батьків, що намагалися втішити, розрадити дочку. Вона не мала ради, що їй робити, як діяти? Голова ломилася від думок тяжких, нестерпних, що зненацька навалилися на неї. У дев'ятнадцять років у її серце вже прийшло кохання. Вона покохала вродливого хлопця, Івана Яківця. Але не знайшла стежки до його серця. Він кохав іншу. В житті так трапляється. Проте, вона не могла перебороти себе, не мала сили миритися з цим. Не приймало серце іншого кохання. Ні приязні, ні зневаги до Харитона вона не мала. Навіть не знала, подобається він їй чи ні. Не звертала на нього уваги. Лише знала, що його зневажають. А чому? Що їй до цього.
- Ах, доле, - шептала Христина. - Куди ти мене привела? Надію на тебе я всю покладала, гадала - до щастя ведеш, дорогу в життя мені вкажеш, а ти мені привід до смутку даєш.
"І що привело до неї Харитона? Може поспішає одружитися, щоб бути у пошані? Люди подейкують, що він "треться" в керівництві. А може, - думала Христина, - дати згоду. Поступово звикну до нього, а з появою дітей, можливо, прийде кохання. А батькам - хоч цим допоможу, врятую від виселення. Адже Харитон обіцяє."
     Хоч її серце й говорило: "Кохати не примусиш", та дарма. Вона вирішала взяти шлюб з Харитоном. А чому - сама не знала. Певне, щоб не завдати прикрощів батькам, щоб на схилі літ вони не тинялися на чужині. А може… може, щоб за родинними турботами забути те таємне, дороге, перше кохання.
Після напруженої мовчанки Христина сухо мовила:
- Мамо, готуйте рушники, хустку. Я згодна вийти за Харитона.
Ці слова привели батька в жах, а мати лише ойкнула, схопившись за голову. Отямившись -вона заголосила.
- Ой, донечко, для чого ми тобі розповіли, краще б сама рішила. Без любові, яке тяжке життя. Прислухайся Христинко до свого серця. Послухай нашої поради.
- Не віддамо тебе за Харитона! - вигукнув батько. - Хай виселяють!
- Не відраджуйте мене. Я даю згоду на одруження з Харитоном. Не вік мені дівувати, - сердито мовила Христина й не глянувши на батьків, вийшла з хати.

X

     Старанно виконував голова сільради застереження районної влади про збереження таємниці, того вимагав і від комітетчиків. Він завжди нагадував: "Язик твій - ворог твій". Та шила в мішку не втаїти. Люди дізналися про виселення і навіть знали кого виселятимуть. Дізнався про це і Денис Журавель. Як і сподівався - він підлягає виселенню. В його хаті таємниче, квапливо готувалися: сушили сухарі, лагодили одяг та взуття. У клунки було вкладено все необхідне для перших місяців життя на чужині. Не знали вони тоді, що всі ці пожитки залишаться в запустілих церквах Вологди, а їх з клуночками сухарів, як худобу, поженуть у глухі, заболочені ліси. Ні худоби, ні реманенту Журавель не збував, щоб не накликати на себе зайвого клопоту. Гроші, що лишилися після сплати податку, поділили між членами родини й за порадою батька, позашивали в білизну. Всі ладналися, всі хвилювалися, всі мовчали. Все робилося спішно й таємничо. У ці дні у матері не висихали очі від сліз.
- Соломіє, - благав Денис, - будь стриманою. Якось воно буде. Не одним нам судилося.
Вона погоджувалася, а утриматися від сліз не могла. Серце відчувало: з дочками розлучається назавжди.
Втішаючи матір, Ярина сама ледве стримувала сльози. В ці дні жила з страхом і болем в серці. Мріяла стати матір'ю… А тепер? Що буде?
- Боюся, розлучать нас у дорозі, - викладала свій сум Василеві. Й сльози набігли на засмучені з стривоженим поглядом благаючі очі.
- Кохання сильніше розлуки, - жартував Василь, притиснувши до себе, та цілуючи в рожеві вуста любу дружину. -Витри сльози, бо скоро мати зайдуть до хати, а їм досить і своїх сліз, - благав він Яринку стираючи сльози з її ніжних, ще незмарнілих, пухкеньких розових щічок.
    Розраджуючи дружину любу, Василь жартував, а в самого, як цвях, думка свердлить голову. "Що буде коли розлучать? Вона немає життєвого досвіду. Загине самотня, як лебідка без лебедя." Він знав: над ними сила влади. А влада в руках безумців подібних Петрову - це лихо людське. " І чого вони начепилися на селянина? Ще світ не знав такого, щоб людину карали за працю, - думав він. - І чим більше вона працює, тим тяжчу кару для неї вимудрували. Тепер тих вшановують, у кого нива бур'яном поросла, а вони біля шинку чи в лісі розважаються. Пригрів їх Петров. Ой, яку владу їм дав. Вони тепер комітетчики, активісти. Що діється?"
    Батько втішав усю родину, давав поради, а сам сумував не менше за інших. Його найбільше непокоїло майбутнє дочок. Радив Василеві втікати з Яринкою будь-куди, навіть в Донбас, де підземелля ховає втікачів.
- Що ми за діти? - відповів Василь, - в лиху годину лишити батьків? Ні, без вас ми спокою не матимемо. Поділимо ми з вами і щастя і лихо.
       Непокоїла Журавля й доля господарства. Він заходив до конюшні, гладив коням шовкові гриви - прощався. Змітав, без потреби, пил з сівалки та нової розфарбованої брички, що зберігалися під навісом. Довго вдивлявся на хату, на повітку, на садок. Дивився на все це так, наче давно його не бачив. Оглядав і думав: все це створено моєю працею. Повільно ішов по засніженій стежці до воріт, знаючи, що скоро він нею піде з двору назавжди, а його сліди затопчуть інші, невідомі, можливо лихі люди. Ночами не спав, а коли засинав, то бачив страшні сни. Так і тієї ночі. Він стомлено сліпив повіки і його полонило жахливе сновидіння. Снилося, що він десь заблукав і не міг розшукати дорогу. Знялася пильна буря. Хмари пилу затулили сонце. Все підхоплене бурею, кружляло над земле. І раптом полив дощ. Але, що це? Краплини, що їх з великою силою жбурляла буря, не були прозорими, кришталевими, а темні, рожеві. Денис приглядівся до них. О, боже, та це ж кров, вона заливає землю. А буря скаженіє, зриває все з землі й уносить у безвість. Його теж підхопило вихром і, мов сухий лист, піднесло високо вгору. Махаючи руками, напружуючись всім тілом він виборсався з цього повітряного виру і вже каменем подає з надією дістатися землі. Та що це? Землі під ним немає, вона віддалилась і він поринає в бездонну темноту.
     Цей сон не давав йому спокою. Тепер він нестерпно прагнув побачити свою ниву. Хоч вона цієї пори не буяє золотистим колосом, а відпочиває покрита снігом, він вирішив побачити, попрощатися з нею.
Одного дня, впоравшись по господарству, Денис пішов на свою недоорану ниву. Він довго ходив по ній, наче шукав украдену долю.
     Потім переміряв її кроками вздовж і впоперек, повернувся до сходу сонця, зняв шапку, перехрестився й колінами опустився на клаптик таловини. По його щоках потекли краплини сліз. На цій ниві він натруджував кров'яні мозолі на руках, зрошував її потом, а тепер… тепер поливає її гіркими сльозами. - О, матінко-земле, - шептав він, як молитву, - годувальниця наша. Прости мене, що покидаю тебе, хоч і не по своїй волі покидаю, та прости. Любив я тебе, як рідну матір, всім серцем. Доглядав тебе, як малу дитину. Любувався тобою до сходу сонця, коли ти умивалася ранковою росою. Із радістю в серці дивився на тебе стомленими очима після трудового дня. Я знав і вірив, що ти сторицею відплатиш за нашу працю, за нашу любов до тебе. Ти наше життя. Мені не байдуже, хто після мене буде твоїм господарем, як оброблятиме, чим засіватиме і що буде пожинати - жито чи кукіль.
Після цих слів Журавель перехрестився, зробив земний уклін і поцілував чорну, вологу землю. Потім витяг з кишені й розіслав на землю білу хустку, насипав на неї жменю землі, загорнув і, як скарб, заховав за пазуху. З рідною землею легше буде на чужині.
      Повертався Журавель додому з сумом у серці. Ішов він з думою через усе своє життєве поле.
О, життя, небес творіння. Ти вічне й коротке, як мить. Ти ясне, як сонце і темне, як ніч. Ти тепле, як ласкавий травень й холодне, як лютий, рвучкий сніговій. Ти добре й сердечне, як матері ласка і грубе, жорстоке, як катів батіг. Ти стелишся шляхом в ясний світовид і стезею йдеш ти ярами крутими та лісом дрімучим в болотнім багні. І все ж ти прекрасне, єдине, неповторне життя.

XI

       Рано-вранці, гуркочучи по замерзлих грудках, на подвір'я сільради в'їжджали вози.
- По таких грудках, та ще вночі, коні можуть ноги повикручувати, - бурчали господарі возів.
- І чого так рано їхати, - невідомо кого питали прибулі. - Березнева дорога - ні саньми, ні возом.
- Напевне, неблизькою буде дорога, якщо загадали брати фураж для коней, - турбувався дідок з прибулих. - Сьогодні жилавий понеділок, - продовжував він, - а в цей день прийнято їсти хрін, то й ми у дорозі, мабуть, покуштуємо хрону, та так, що й у носі закрутить.
- Ей, ви, скільки возів прибуло? - почулося з ганку сільради.
- Всі! - гукнули від возів.
І знову розмова на ганку:
- Всі зібралися. Можна вирушати. Знаєте до кого їхати? Гаразд, рушаймо.
Від ганку до підвід попрямував гурт людей. Почулися різноголосі наказі:
- Гони у першу сотню. - В другу сотню…
- В четверту. - Поїхали на хутір.
А від ганку сільради все ще гукав хриплий голос:
- Не баріться, о шостій годині збір за селом. Денис Журавель жартуючи говорив, що він рано встає, щоб сонце випередити. Сьогодні теж дуже рано встав, одягнувся і вийшов на подвір'я вже підготовлений до трудового дня. Зачувши наближення воза, він причаївся під навісом. Із схованки бачив, як біля воріт зупинився віз. З воза спритно сплигнула на землю чорна постать. Ця постать відкрила хвіртку, впевнено зайшла на подвір'я й гучно затарабанила у віконну раму.
- Хто там? - тихо запитав Журавель із своєї схованки.
Постать метнулася від вікна й суворо, з погрозою в голосі відповіла:
- Міліція, підійдіть!
Журавель знав причину цього раннього візиту. "Ось коли до нас лихо завітало, - думав він. - На світанку, перед народженням світлого дня". Йому стало негаразд. Долаючи сердечний біль, він підійшов і вдавано запитав:
- Що вам потрібно в ранню годину.
- Ви Журавель Денис Олександрович? - спокійно запитав міліціонер.
- Так, я Журавель.
- Скільки членів родини?
- Чотири.
- Всі в хаті?
- Так, всі.
- Ви підлягаєте виселенню, - вже наказом заговорив міліціонер. -Ідіть до хати. Півгодини на збір. На вас чекає віз.
- Підлягаю виселенню я один, чи…?
- Вся родина, - сухо відповів міліціонер.
- Що і скільки дозволено брати з собою?
- Беріть стільки, скільки можете донести. Дорога далека.
За цими словами міліціонер пішов до воза, а Журавель до хати. В хаті замиготіло світло, почулися зойки, піднялася метушня.
   За півгодини з хати вийшов батько з вантажем, за ним Василь з Яриною, теж з клунками і останньою, схлипуючи, вийшла мати. Вона до останньої миті залишалася берегинею домашнього вогнища: погасила лампу в хаті, закрила надвірні двері на засув, а ключ залишила в дверях. Потім перехрестила вікна й двері хати і пішла з двору дибаючи неслухняними ногами.
Міліціонер вже встиг вмоститися на возі й наказав, мов арештантам.
- Пожитки кладіть на воза, а самі ідіть, але не відставайте.
- А як худоба? Хто доглядатиме? - турбувався Журавель. Може кому повідомити?
- Не турбуйтеся. Про це подбає інший хазяїн.
- А хто?
- Колгосп! - пихато відповів міліціонер.
Поклавши пожитки на воза, батько зняв шапку і звернувся до родини:
- Попрощаємося з нашим житлом. Воно теплом нас зогрівало та шлях до злагоди стелило.
      Всі вони обернулися до воріт, низько вклонилися своїй оселі, перехрестилися і, стримуючи сльози, спотикаючись по грудках, пішли за возом. Всі йшли мовчки, часто озиралися на залишену долівку. Їх менше непокоїла їхня доля, яким буде невільницьке життя. Вони мусять стерпіти й образу, що їх, як злодіїв женуть під охороною. Їх непокоїло те людське, природне, що мало перевагу над всім іншим: чи побачать вони, можливо востаннє, своїх рідних.
     Село тільки-но прокидалося після нічного відпочинку. У світанкових сутінках люди вже вешталися в дворах, дехто переходив вулицю. Але ніхто не звертає уваги ні на воза, що гуркотів по розгрузлій замерзлій дорозі, ні на людей, що мовчазно, як тіні брели за возом. Кому потрібно, хто куди йде чи їде. Перед виїздом із села, як і сподівався Журавель, він побачив Ціпа. Той стояв біля воріт, розпізнаючи прохожих.
- Доброго ранку, куме. Нас вивозять, виселяють, - притишеним голосом гукнув Журавель. - Звістіть дочок, може встигнуть…
Нічого не відповівши, Ціп поспішив до центру села. Багато поселян знали про виселення й досить було Ціпові гукнути у кілька дворів і село загуло, як нестримний водоспад. Люди бігли вулицями й гукали: "Виселяють! Вивозять! Уже за селом."
Ще не з'їхалися підводи до місця збору, а там зібралася юрба людей. А вулицями йшли і йшли поспішаючи, а то й бігли люди. Вони несли з собою, хто що мав, що встиг прихопити: хліб чи сухарі, сало й цибулю, одяг чи взуття, шматок полотна або клубок пряжі. Давали родичам, сусідам, благали взяти:
- Дорога далека, та й життя… яким воно буде.
Біля кожного воза стояв гурт людей. Журавель високий і міцний, як дуб стояв у великому оточенні чоловіків. Він не видавав свого смутку та занепокоєння. Його повновиде обличчя не втратило рум'янець, а пишні чорні вуса придавали йому спокій та зосередженість. Поряд, в оточенні сумних заплаканих дочок та близьких жінок - стояла мати. Здавалося вона виплакала всі сльози і тепер її запалені очі сумно дивилися на дочок.
М'яким поглядом темних очей Журавель мовчки оглянув рідну сільську вулицю, де пройшло його омріяне життя - з тугою в серце прощався з нею. Вдивлявся у натовп похмурих людей відчуваючи безвинність перед ними і на прощання, звернувшись до оточуючих, сказав:
- Настало лихоліття. Хто винен у цьому - хай бог розсудить. Мабуть тепер не варто шкодувати за втраченим, а мусимо думати, як врятувати життя. Залишайтеся з богом, тримайтеся гурту. Так легше вижити, бо сьогодні зло сильніше від добра.
Після цих слів всі оточуючі звели мовчазні, наповнені люті й зневаги погляди на відокремлений гурт людей очолених Петровим.
Коли під'їхав останній, восьмий віз, Петров зібрав до себе міліціонерів та активістів і виказав своє незадоволення.
- П'ять осіб втекли із села, - говорив він гнівним голосом. - Отже, знали про виселення.
Потім він передав список вигнанців старшому міліціонерові й наказав:
- Хай прощаються і рушайте! По засніженій польовій дорозі посунула валка возів. Люди, шурхаючи в снігу, похнюпивши голови брели за возами. Тепер той галас і голосіння, що зчинилися при прощанні, розділився навпіл . Одна частина цього лементу й гамору лишилася тут, за селом і, як море після бурі, поступово стихала, перетворюючись у важкий, безпорадний стогін. Друга - віддалялася, відмежовуючись сніговою пеленою. Її зойки і голосіння все ще розносилися по безкрайому полі й зникали десь за горизонтом, а сльози, що зрошували засніжену дорогу, безслідно зникали.
Перед тим, як спустилися в долину, вигнанці зупинилися, востаннь подивилися на село, на юрбу людей, що все ще стояла край села віддалена від них похмурістю ранку та лихом людським і надривисто прокричали:
- Про-ща-вай-те! Прощавайте! - сумовито, луною в ранковій тишині розляглося по полю й ледь чутно донеслося до натовпу проводжаючих, відновивши жаль та голосіння.

- Куди їх повезли? До райцентру ближче та й шлях кращий. І залізниця… теж, - мовив Харитон, догідливо зазираючи в очі Петрову.
- На роз'їзді їх чекатиме "товарняк". Там зівак менше буде, - невдоволено буркнув Петров.
- Тридцять верстов засніженою дорогою, - дивувався Прошка. - Не легко буде конячкам.
Сп'янілий від задоволення, посміхненими очима стежив Петров за розтягнутою валкою возів, що поринала в долину й злорадно вигукнув:
- Приймай, Вологда, першу підмогу з Підгірок!


Частина третя.

I

     Зима, рано витіснивши осінь, не поступалася й весні. Після декількох сонячних березневих днів, першого подиху весни, розмоклу землю міцно скували морози. Небо заволокли кошлаті хмари. Подув холодний східний вітер.
Щулячись від холоду, люди брели до хати розкуркуленого Журавля, тепер - контори майбутнього колгоспу. Ішли вони неохоче, засмучені, мовчазні. В цій хаті збирають сход першої сотні. Завжди збирали сход усього села, а тепер - по сотнях. Це, мабуть, буде останній сход. Тут будуть організовувати колгосп: незнане, невідане і навіть сама назва навіває жах.
Трохим Ціп ішов не поспішаючи. Місяць тому він і гадки не мав про вступ до колгоспу. Цього прагнули одиниці, а більшість трималася за нитку надії. Може минеться, може відступить це лихо, бодай на декілька років і ще доведеться пожити вільним життям. А тепер, після висилки, що показала безправність людей, усіх гнав страх. Дійшовши до знайомого Журавлевого подвірь'я, Трохима щось зупинило. Він наляканим поглядом обвів подвір'я й жахнувся. Хіба може так бути?
- О, люди, - промовив він стражденним голосом, - бійтеся бога.
Бачив він і колись запустілі хати. Зарослі бур'янами вони стояли роками, проте, ніхто й тріски не брав. А тут… йому впало в око: повалені ворота і тин. Конюшня, повітка і хлів стояли без дверей з вибитими шибками… На подвір'ї, як після пожежі, валялися черепки з побитого посуду, розкидано висмикані з стріхи кулики околоту. В безладді валялися на подвір'ї поліна дров, а поміж них - розбита ікона, цей чудовий витвір мистецтва. Йому здалося, що це чорна потвора ясує свою перемогу й застерігає: " Коріться, щоб з вами цього не сталося". Йому стало боляче й кривдно.
Простора світлиця й сіни, тепер уже контори колгоспу, заповнені людьми. Хмара їдкого цигаркового диму облизувала стіни й підпирала стелю. За столом сидів Прошка, обіч нього уповноважений райпарткому Нестєров і вчитель початкової школи. Прошка, не випускаючи з рота цигарки, притишеним голосом щось жваво розповідав уповноваженому. Його маленька голова, з рудим закошланим волоссям, видовженим ластатим обличчям і неслухняними, як у прусака, рудими вусами, кумедно визирала з коміра великого, у когось відібраного кожуха. Вчитель, відкладаючи аркуш за аркушем, писав.
- Хутчіше порайся, - шепнув Прошка до вчителя.
Уповноважений, невдоволений затримкою вчителя, нервуючи шмаркав великим гострим носом і часто осмикував поли новенької уніформи з голубими петлицями.
- Як вас, товаришу, писати? - запитав вчитель.
- Мєня? - засовався уповноважений. - Да піші Нєстєров с голубими кокардами.
В хаті хтось чмихнув, стримуючи сміх.
За столом підвівся Прошка. Пригладивши долонею чуприну, він майже вигукнув:
- Товариші!
- Ха, - товариш, - чулося з гурту.
- Авжеж, товариші, - стверджував Прошка. - Віднині ми будемо так називати один одного тому, що в нас все буде спільне.
- І ложка? - чути з сіней.
- Треба міліціонера покликати! - пригрозив Нестєров, схопившись на ноги.
Сміх припинився, але люди ще перешіптувалися, цитькали, позираючи на набундюченого уповноваженого.
- Ми зібралися для організації колгоспу, - продовжував Прошка. - А тепер, - тут він завагався - кому надати слово, - тепер вам дасть роз'яснення про колгосп вчитель Іван Іванович.
       Прошка давно готувався до виступу, та сміх і глузування, що сипалися на нього, охолодили порив, змусили перекласти цю ношу на іншого. Свій вибір він зупинив на вчителеві, боячись, що "бовдур", як він про себе називав уповноваженого, наплете казна що, а то й людей розжене. Іван Іванович, молодий вчитель, був присланий сільрадою для оформлення протоколу та надання допомоги селянам у написанні заяв і не готувався до виступу. В своїй розповіді він не вживав ні чорних, ні рожевих барв. Його мова далебі на хвилину зняла з людей тягар, прояснилися їхні обличчя, хоч страх від них не відступив. Після його виступу люди пожвавішали і навіть хтось кинув жарт.
- Може одну, спільну заяв напишемо.
- Ні, - всміхнувся вчитель, - тільки особисто.
- Мене записуй, - підвівся Прошка.
- Ось тут, в заяві, напишіть своє прізвище, а внизу поставте підпис, а я занотую до протоколу, - пояснював вчитель.
Прошка взяв заяву і звернувся до громади.
- В заяві говориться, - роз'яснював він, - що я добровільно вступаю до колгоспу й передаю в колгоспну власність свою робочу худобу та інвентар.
- А що ж ти передаси, - чулося з сіней
- Що маю: коня, воза.
- Воза без чотирьох коліс, - дорікав в'їдливий голос.
На ці баталії мало хто звертав увагу, всі слухали вчителя, котрий мимоволі вів збори.
- Заяву прийнято. Ще хто? Підходьте, - запрошував вчитель.
З-за столу довго нукали, просили, погрожували, а люди стояли, мов стіна: мовчазні, похмурі, непохитні.
В сінях почувся шепіт:
- Як що ти… то і я… Куме… цього не уникнути.
      До столу наблизилися двоє вже немолодих селян. Ледве чутно назвали прізвища, підписали подані заяви і мовчазні повільно пішли від столу, наче несли непосильний тягар.
І знову вмовляння, примус, погрози, доки ще когось виштовхував гурт. Багато з присутніх розуміли, що це неминуче, його важко уникнути, але вичікували, щоб не першими лізти в це пекло.
Прошка пошепки радив уповноваженому перенести сход на завтра, але той не погодився. Він, як грізна туча встав з-за столу й проголосив.
- До колгоспу мусять записатися всі! Хто чинитиме опір - скатертью дорога на Соловки!
І тим же погрозливим голосом доповнив:
- Головою вашого колгоспу буде Прокіп Зюзь!
- Ха - ха - ха, - зчинився регіт. - Оце голова! Та він з своїм господарством не міг упоратися. Тесть ниву обробляє. Ні. Свою землю йому не довіримо. То не кінь, що в болото увезе, а то, що з болота вивезе, - кричала громада.
І пропонували обрати головою Добринька.
Але уповноважений наполягав:
- Будемо голосувати за Про…
- Ні-і! Ні-і! Загула громада заглушаючи слова уповноваженого.
На знак протесту люди виходили з хати.
- На завтра! На завтра перенось сход! - гукав Прошка.
Уповноважений не чекав такої непокори і спершу розгубився, а потім гукав навздогін людям:
- Завтра продовжимо! Завтра!
Залишивши сход кілька чоловіків, які подали заяви про вступ до колгоспу, попрямували до Добринька. Вислухавши їх, Яким хмурив брови. Все, що розповідали делеговані селяни про сход, він сприймав по-іншому. Особливо щодо виборів голови. Райпартком проти його кандидатури будь-куди. Він це знав ще будучи головою сільради. Отже, дати згоду - це тюрма. Відмовити поселянам він не може. Як бути?
- Гаразд, - озвався він, -завтра прийду на сход.
Селяни вдоволені пішли від Якима. Вони домовилися: повідомити про це всіх подавачів заяв.
- Хай Яким лише з'явится на сход. Ми запропонуємо його кандидатуру на голову колгоспу і він поступиться, - домовлялися посланці.
Другого дня на сход першої сотні прийшли люди майже з усього села. Не вмістившись у хаті, люди юрмились на подвір'ї. Всіх цікавило, хто переможе - громада чи сільрада.
Петров прибув на сход з міліціонером. Непокора селян викликала в нього гнів. Він вирішив провчити "мужицьку контру", арештувати зачинщиків. Та склалось по-іншому. Добринько з'явився на сході і серед інших - подав заяву про вступ до колгоспу. Коли не могли вже хоч кого-то примусити подати заяву, Петров, боячись що люди розійдуться, поспішив з обранням голови колгоспу. Насупивши брови, він заявив.
- Вчора ви не погодилися обрати головою колгоспу Прокопа Зюзя, а сьогодні.
- Ні - і! - протестувала громада.
Побачивши одностайність громади, Петров змінив тон і примирливо запитав:
- Кого бажаєте?
- Добринька! Добринька! - чулися голоси.
- А що скаже товариш Добринько? - з удаваною добротою звернувся Петров до Якима.
Яким підійшов до столу й почав благати людей.
- Зрозумійте, не можу я бути головою колгоспу. З скаліченою ногою не зможу обійти колгоспне поле. А що то за господар, коли не буватиме на ниві? Вам пропонують молоду, здорову людину. Та з такими ногами, як у Прокопа не те, що поле обійти, а навіть зайців ловити можна.
- То хай і ловить. А головою колгоспу бути, тебе просимо, - вигукнули кілька голосів.
Стало зрозуміло: Прошку не виберуть, а Яким відмовиться. Це насторожило Петрова.
- Якиме, тебе просить громада. Чого відмовляєшся? Тобі виділять коні, бричку і кучер буде в тебе, - умовляв Петров, роздумуючи: "Хай погоджується, якби громада заспокоїлася та колгосп організувати, а прийде час - замінимо. Ото, як зреагує райпартком? Непереливки будуть. Та дарма - колгосп буде".
Яким вагався. Та коли на ваги кинув своє сумління, то шалька, на якій лежав поклик серця допомогти односельцям - переважила. Погоджусь, вирішив він, але перед себе виставлю комітетчика.
- Я згоден, - всім на диво заявив він. - Але при умові, коли моїм заступником оберете Прокопа Зюзя.
Яким не міг передбачити, що пропонуючи Прошку своїм заступником, він копає собі яму.
Люди загули. Почулися невдоволені вигуки:
- Знову Прошка. Де хвіст перед веде, там голова позаду йде, - маючи на увазі, що Прошка голова "комітету незаможних".
Петров задоволений, що Яким пропонує своїм заступником Прошку. Але удавано сердито, з доріканням накинувся на громаду.
- Прокопа не бажаєте, з умовами Якима не згодні! Що ще запропонуєте?
Між людьми в сінях чулося сперечання, а потім невдоволені, пригнічені голоси:
- Згодні. Хай буде, як пропонує Яким.
Незадоволені люди збиралися залишити сход. Тут Петров поспішив вирішити питання про назву колгоспу.
- Зачекайте! Ще є важливе питання.
- Постійте! - гукав він зупиняючи людей.
- Яку назву дамо колгоспу? Може "Шлях до комунізму?".
- "Шлях" то й "шлях", нам що - чулося з гурту. - Та куди приведе цей "шлях"?
Люди вже виходили з хати, а Петров все ще вигукував:
- Хто не подав заяви, завтра будуть викликані до сільради! Ми визначимо, хто вони - куркулі чи підкуркульники! Ми вкажемо їм шлях!

II

     Біля сільради юрмилися гурти людей. Одні стояли мовчазні, опустивши голови думали, як бути? Інші говорили аби щось, відганяючи журбу. Ще інші запитували когось чи відповідали на запитання хоч і самі не знали, що робити?
- Як бути? Що робити? - чулося не в однім гурті людей.
- Два виходи: в колгосп або з села чкурнути - чути було непевну відповідь.
- Куди втечеш з купою дітей? А старі? - бідкався літній чоловік.
- Немає такого закону, щоб силою заганяли в колгосп, - вигукував безвусий парубок.
А тим часом голова сільради готував комітетчиків до наступу на "непослушних" селян. Згуртовував актив села.
- Ми не використали даної нам влади, допустили анархію на сходах, - дорікав Петров активістам. - Не ми людям, а люді нам нав'язували свою волю. Треба наздогнати прогаяне. Ніч будемо сидіти, а заяви, від отих викликаних, видушимо. Хто не підкориться чи не з'явиться, завтра завітаємо до них. Треба сформувати актив села.
Після наради почали викликаних по одному загукувати до кабінету голови. Прибулі вважали, що з кожним з них буде довга розмова. Та не минуло і двох хвилин, як відхилилися двері й повільно вийшов селянин. Всі кинулися до нього з запитаннями.
- Що там? Як?
- Загукають… почуєте й побачите, - не зупиняючись мовив чоловік.
Так же швидко поверталися з кабінету всі інші. Вони мовчки, як від якогось страховиська, втікали від сільради.
Для викликаних до сільради Петров створив нестерпну атмосферу, або, як він називав "психологічну" атаку. У кабінеті за столом обіч себе він посадив міліціонера, уповноваженого й секретаря сільради. На лавах тіснилися комнезамівці й актив села. Кожного, хто заходив до кабінету, всі вони мовчки пронизували жорстоким поглядом. Секретар записував прізвище викликаного до заяви. Петров брав до рук заяву й пропонував цій заляканій людині:
- Підписуй заяву про вступ до колгоспу. Якщо відмовляєшся - ми всі, разом з тобою, підемо до твоєї хати і там будемо тебе вмовляти.
      Отже, всі викликані без заперечень, мовчки, зі страхом підписали заяви про вступ до колгоспу. А тих, хто не з'явився до сільради, чекали негаразди.
Ранком другого дня, ватага активістів пішла в "наступ".
    Невеличка хата Петра Сірика, що слугувала для нього кухнею і їдальнею, гостинною й опочивальнею, була наповнена людьми. Від порога до покутя й від покутя до полу, на ослонах приставлених до вологих стін, сиділи активісти. За стареньким перекособоченим столом сидів голова сільради Петров. З правої руки від нього сидів міліціонер, з лівої - молодий незнайомий активістам, уповноважений райпарткому. З господарем хати, котрий не хотів вступати до колгоспу, говорив Петров та інколи, наче підливаючи в багаття мазуту, підкидав "гаряче" слівце уповноважений. Всі активісти сиділи мовчки, палили цигарки і незадоволено поглядали на Петра, що сидів на голому полу поряд з своєю дружиною. Але більше їх увагу привертала незаслана, обтерта піч, де наче дві квіточки, виглядали руденькі, розкудлані голівки дівчаток. Вони з дитячою цікавістю розглядали людей, або соромливо ховалися за комін. І тоді їх повненькі личка, розпашілі від тепла і цигаркового диму, крадучись визирали через комін, пильнуючи своїми допитливими оченятами тих, котрі сиділи біля порога.
- Чого мовчиш, Сірик? - допитував Петров. - Чого не з'явився по виклику до сільради?
- А що я маю говорити? - мовив Петро не підводячи голови. - Я все сказав.
- Чому не здаєш у колгосп коней?
- Вони мої. В колгосп заяви я не подавав.
- Ми шість років складали копійку до копійки. Восени купили коні, а зараз - віддай. А ми, як будемо жити? - втираючи сльози, говорила Марфа, дружина Петра.
- А до цього, як ви жили без коней? - єхидно запитав уповноважений, не підводячи голови від аркушу паперу, на якому вимальовував олівцем якісь карлюки.
- Нам… захлинаючись від плачу, тлумачила Марфа, - … нашу ниву обробляв мій татко своїми кіньми, а нині він здав їх у колгосп.
- Отже, батько вступив до колгоспу, здав коні та інвентар. А ви? - дорікав Петров.
За анархію на зборах, а вірніше, за обрання Добринька головою колгоспу, Петрова та уповноваженого викликали до райпарткому. Петрову погрожували виключити з партії, а Нестерова за провину попередили і послали в інше село для організації колгоспу. В Підгірки прислали молодого, незнайомого уповноваженого. Це людина мовчазна, таємнича, що й непокоїло Петрова. Він остерігався таких людей то й мусить діяти обачно, стримано, а це заперечує його темпераменту. Була б його воля!..
- Подумай, Сірик, - умовляв він, - в колгосп не вступаєш, коней не віддаєш, тобто - ти ідеш проти колгоспу. А хто проти колгоспу? Га? Мовчиш? Мовчиш, бо знаєш, що проти колгоспу куркулі та вороги народу, а ми ведемо боротьбу з ними, розкуркулюємо і на Соловки.
- Господи! - заволала на всю хату Марфа. - Та які ми куркулі? Обшарпані, хата обідрана, подвір'я пусте. Пара коней і вже куркулі. Соловками залякують.
- Ми зможемо довести, що ви куркулі, - хизувався уповноважений, обмацуючи поглядом постать Марфи, постать молодої, вродливої жінки.
     Сірик стомлено підвівся з полу, надів стару, виношену шапку і, попросивши дозволу, вийшов з хати. Коли зачинили за ним двері, Петров гукнув довгов'язому парубку, що сидів біля дверей:
- Миколо, простеж за ним! А то може…
Микола, виконуючи наказ, вткнув голову в маленьке віконце, припав до шибки і тут же рвонувся до дверей, вигукнувши:
- Ух, гад, втікає!
Всі активісти заметушилися, готові ринути у двері, але Петров зупинив їх:
- Облиште! Микола сам упорається.
      Тоді активісти стовпилися біля маленьких почорнілих вікон і бачили, як вулицею біг Петро Сірик. Дрібочучи короткими ногами, він мчав так швидко, немов за ним гналася зграя собак. А слідом, розмахуючи довгими, як крокви, ногами, розкидаючи багнюку, біг Микола. Петро, відчувши наближення Миколи, підбіг до сусіднього паркану і обхопив руками стовп. Добігши, Микола вчепився руками в його міцні плечі й з силою шарпонув. Та Петро не ворохнувся. Тоді Микола почав рвати його руки. Та марно. Миколі було соромно кликати когось на підмогу. Адже він завжди хвалився своєю силою. А ще він бачив, як за його діями уважно стежили з вікон Петрової хати, а сусіди впиналися в шибки і дехто навіть вийшов до воріт. Вони з жахом дивилися, як він шарпав Петра, хоч ніхто не наважився піти на захист скривдженого. Микола мусив припинити двобій. Захекавшись, він умовляв і погрожував Петрові.
- Ти не втечеш, а прийдуть хлопці то руки повикручують. І за втечу можеш у тюрму вгодити. Ходімо до хати, там і поговоримо. Не на вулиці вирішувати такі справи.
Петро звільнив свої посинілі, стерплі руки від обіймів стовпа, махнув ними кілька разів і, похнюпивши голову, поплутав до хати.
В хаті Петрові чинив допит міліціонер. Він наблизився до безсилого Петра і злісно сичав:
- Чого тікав? Де ключі від конюшні? Обшукайте його!
Два активісти кинулися до Петра. Вони обмацали весь одяг і, обернувшись до міліціонера, розвели руками: " немає."
- Роззуйте й перевірте в чоботах, - наказав міліціонер.
     Активісти схопили Петра під руки, щоб посадить, але він пручався, не хотів сідати на брудну, мокру долівку. Тоді декілька активістів, з криком та люттю, накинулися на нього, повалили і, волочучи по долівці, стягали чоботи. Діти, побачивши як на їхнього татка накинулися дяді, котрі хвилину тому всміхалися до них, забилися в куток на печі й перелякано галасали. Марфа кинулася на захист чоловіка, шарпнула за плечі активіста, але той відштовхнув її ліктем так, що вона поточилася і впала в кочерги. Схопившись вона безпорадно волала, благаючи активістів.
- Відпустіть! Що ви робите? Не бийте!
Розлючені активісти товкли ногами лежачого Петра. Тоді Марфа схопила рогач і, розмавхнувшись, вдарила одного з них ріжками у бік. Активіст ойкнув і вхопився за бік. Міліціонер вихопив із рук Марфи рогач і гукнув: - Досить!
Коли активісти відступили, Петро з допомогою Марфи підвівся й кволо, ступаючи босими ногами потягся до полу. Серед хати валялися розкидані чоботи та подерті онучі. Голосіння Марфи порушили гнітючу тишу, що настала в хаті.
- Петре, - вмовляла вона чоловіка. - Віддай ключі. Нехай забирають. Хай вони… віддай.
Пара молодих, застояних темно - гнідих коней впряжених у стареньку бричку, басуючи виїжджали з двору. Їх не вийшли проводжати ні Петро, ні Марфа. На бричці сиділи два розсмішнені активісти. Петров гукав в до них:
- Не баріться. Маємо відвідати ще десятьох…
Накрапав дрібний весняний дощ, сірі, дощові хмари, гнані не по-весняному холодними вітрами, снували по небу, затуляючи сонце.
Наступного ранку в Підгірках з'явилася ще одна пустка. Уночі, Петро й Марфа Сірики, забравши дітей та злиденні пожитки, втекли з села. Охоплені страхом, вони не попрощалися навіть з близькими для них людьми.

ІІІ

     Звернувши з польової дороги, Яким Добринько зупинив коні, розгнуздав їх і пустив пастися нерозпряженими, з бричкою. Боячись людського осуду він і тепер, відколи став головою колгоспу, їздив своїми кіньми. Вони вже колгоспні, та своїми помислами він не може розлучитися з ними. Як і він, вони немолоді, стомлені працею, але це його коні.
Коні, пирхаючи, паслися в траві, а Яким опираючись на пужално, покарабкався на високу козацьку могилу, що, як сторожа, стояла при дорозі. З цією могили видно майже все колгоспне поле. Та сьогодні це його не обходить. Стомлений повсякденними турботами, він шукає нагоди уникнути суєти, шукає спокою і відпочинку в самотності. В дитинстві він часто приходив на цю могилу з однолітками змагатися, хто першим вибіже на могилу та скотиться з неї. Сьогодні сюди привела його безпорадність, неспокій серця, яке віщувало велике людське лихо.
Він зирить навкруги. Довкіл жовтіє серпневе поле, а по ньому, як сторожі - козацькі могили. Одні з них, малопримітні, розорані плугом, стернею покриті. А ця найвища серед них. Її плуги не борознили, бо вона при дорозі. Вершина в неї покрита ковилою, а схили пирієм та дерезою поросли. І назву має символічну - Музичина. Чи правда, що в ній схоронено козака Музику? Чому так звався він? Напевне був козак хоробрий - що пам'ятник йому створили.
        Легенький вітерець полоще стомлене тіло Якима, знімає втому, відганяє смуток. В шелесті ковили він чує пісню давнини. Уявно бачить, як сивовусий козак під спів струн тулумбаса тужно розповідає козакам про турецьку неволю та славні козацькі походи. А потім, як гукне: "Анумо, козаченьки!" Та як ушкварить по струнах, аж луна котиться полем. А козаки в танок - із вигуками та свистом. То дрібушки вибивають, наче птахи, що готуються в політ, то в присядки з голубцями - порив птахів до висот, то розтяжки у повітрі - немов птах у леті, щоб оглянути планету, що дала всьому життя .
" А може?… - гадав Яким. - Може він був сотник і музика, чи співак й козак хоробрий. А втім, хто б він не був, та славу, бач, здобув і пам'ятник йому стоїть віками. А нам? - запитує себе Яким. - Хто нас згадає теплим словом? А що нащадком ми дали? О, молодість моя сліпа. Ти лиш сили змарнувала й людям лихо принесла."
      Ганяв Яким коня по просторах України розмахуючи шаблею. "Ми новий мір построім". Це були його улюблені слова. Слова, які паморочили розум; вливали сили, гнали кривавим шляхом до перемоги. Перемогли… А потім що? Обіцянки, лозунги і непосильні податки. Як у нас уміють солодко обіцяти.
Ще деякий час Яким стоїть на могилі, але спокій вже його полишив. Струмок джерельної води вже влився в каламуть ріки сьогодення. І знову думи, шматується зболена душа. Ще в давнину говорили: "Доки не збудуємо нового, не руйнуй старого". А ми безумно кудись поспішали. Палили, руйнували економії. А сьогодні родину з дітьми викидають на вулицю, щоб в цій хаті розмістити відібрану в людей, тепер уже колгоспну худобу. Проголошують: "суспільна власність". А як дивиться селянин на цю "суспільність"? Чи згоден він? Хто його питає?
На згадку Якимові приходить, як на колгоспному подвір'ї Федір Довбик, вже не молодий чоловік, вимахуючи пужалном кричав на задирикуватого підлітка:
- Чому ганяв мої кони?
- Вони колгоспні, - видправдовувався хлопець
- Мої! Розумієш! Мої на все життя, - твердив Довбик.
"Оце тобі й колективна власність, - міркував Яким. - Людина від природи власник, а ми хочемо відлучити її від цього за лічені дні."
По дорозі від току біг хлопець. Яким спостерігав за ним. Босими ногами він здіймав куряву дороги і не добігши до могили гуркнув:
- Дядьку Якиме, на вас чекає "крук". Він на току.
- А що це "крук"? Хто навчив тебе обзивати людей? - удавано сварив хлопця Яким сходячи з могили.
- Та… - зам'явся хлопець, - … як його?
- Уповноважений, - підказав Яким.
- Еге ж, він.
- Бери коні, поїдемо.
Хлопець з радістю побіг до коней.
Приїхавши на тік, Яким побачив уповноваженого, котрий лежав на воросі зерна, як собака на сіні. Він холодно відповів на привітання Якима й, не підводячись, вказав рукою на скупчення возів біля току.
- Бачиш, підмогу тобі прислав!
Ще під'їжаючи до току, Яким бачив валку возів, що прибули з міста, тож зрозумів - заберуть зерно, заготовлене для видачі колгоспникам. Та все таки запитав:
- Хіба додатковий план довели? Основний виконано?
- Так, додатковий. Держава потребує багато хліба. А тепер, - підвищив голос уповноважений, - гукни вагареві, хай відпускає зерно. Підводи простоюють.
- А колгоспникам що? - Яким йому.
- В райпарткомі скажуть! А людям - ні слова. Зрозумів? Це не минулі роки. Мене не ошукаєш.
Так, два минулі роки, в час головування, Яким підмовляв Прошку і той видвав зерно колгоспникам, а він залишався осторонь. А з Прошки що? Він член комітету, малописьменний, звісно, Петров замовчував. А цього " крука " не обведеш. Лежить на воросі й не підведеться, доки не очистить тік. " Хтось дав йому властиве прізвисько "крук" - думав Яким розглядаючи уповноваженого. Яка подібність: кремезний, чорний, на широкому обличчі приліплено великого гакоподібного носа. І діями своїми він нагадував крука. Йому б падину клювати. Що йому наші люди? Як вони будуть жити? Його це не обходить. Він прагне виконати наказ. І прізвище відповідає його діям - Бродський. Прибрів і побреде, як забере хліб.
- Абраме Ісаковичу, - звернувся Яким до нього, - ви погляньте на тих жінок, що працюють під соломотрясом. В них навіть роти хустками позакривані, дихати немає чим. Або на хлопчиків, що кіньми сітки з соломою відтягують. Цілісінький день на пекучому сонці бігають. Навіть не мають часу напитися води. А вони ще діти.
- Бачу, - невдоволено буркнув уповноважений. - Вони на роботі.
- А коли не дамо хліба - будуть вони працювати? - намагався він переконати Бродського.
- Якиме Андрійовичу, ти ж воював. Хіба?.. - впирався уповноважений.
Слово " воював "вразило Якима. Він мало не вигукнув, що воював проти гнобителів. Але стримався і пригнічено вимовив:
- Я цього не зможу.
Бродський чекав подібних слів від Якима. Йому треба позбутися такого голову колгоспу. І він поспішно вимовив:
- Тоді відмовся від головування.
Яким зрозумів: його намагаються позбутися. Він давно на це чекав. Тож ці слова завдали йому болю, викликали гнів, та все ж він намагався володіти собою і говорив стримано.
- Збирайте збори. Я подам заяву.
Така заява збентежила Бродського і він зухвало відповів.
- І ти певен, що колгоспники не захочуть твого звільнення.
- Може поїдемо до сільради і там вирішимо? - запропонував Яким, хоч знав, що все це погоджено з Петровим.
- Ні, звідси я не поїду, доки не вивезу зерно. А ти, от що. Передай колгоспні справи Прокопу, він твій заступник, а сам "занедужай". А згодом, через день - два, пришлеш до сільради заяву.
Ці слова підтвердили здогадку Якима, що Бродський діє за сценарієм райкому. Тож що мав робити? Він відшукав Прошку, передав йому справи голови колгоспу й залишив контору .
Зерно з току вивезли, а за тиждень відбулися колгоспні збори. Якима на них не запросили. Петров керував зборами. Він зачитав заяву від Добринька, поспівчував з приводу його недуги і запропонував обрати головою колгоспу Прокопа Зюзя, оскільки він вже прийняв колгоспні справи. У колгоспників вибору не було й вони мусили проголосувати за Прокопа Зюзя.
Того дня Бродський поспішив до райкому, щоб доповісти про виконання доручення.

IV

- Молодець Прокопе Дмитровичу, вже другий план штурмуєш, - прибувши на тік хвалив Прошку голова сільради.
- А що на трудодні видавати? Пообіцяли і люди мають надію, а з току вивезли до зернини, - непокоївся Прошка, боячись зневаги людей. Він хотів хоч якось уникнути людського осуду, тож будучи заступником голови колгоспу він видавав зерно колгоспникам, хоч за це і мав негаразди. Але люди повернулися до нього обличчям
- Не такий уже й поганий цей Прошка, дотримав слова, дав зерна, - відгукувалися про нього колгоспники. "А що тепер скажуть? Та що вдієш, - міркував Прошка.
- Ти отих колосочників ганяй, а то не буде кому працювати в колгоспі, - вхилився від відповіді Петров. - Де твої об'їждчики? Хай з'являться до сільради, я їм…
Тепер на обмолоті вже не працюють у дві зміни - не вистачає робочих рук. Старі й малі кинулися збирати колоски. Запаси зерна у селян скінчилися, а голод не свій брат. Але з'явилося нове лихо: заборонили збирати колоски. Як несамовиті верхи на конях гасали чотири об'їждчики. Вдень вони ганяли збирачів, що блукали на зібраних нивах, а вночі охороняли незібрані лани. Найбільш жорстоким був Микола Чорний, прозваний " скаженим " . Люди шепталися:
- Він ще подурнішав після того " сідла ".
А було це так. Серед об'їждчиків, яким колгосп виділив найкращих коней, лише Микола не міг роздобути сідло. Йому було соромно, що він, як пастушок, їздить без сідла. Запитував людей, обіцяв винагороду тому, хто підкаже, де взяти сідло і ось нагода.
- Ти сідло шукаєш? - запитав його молодий парубок Свирид, що порався біля виїзних коней.
- А де? - зрадів Микола
- А не видаси?
- Ні, ось хрест, - перехрестився Микола.
- У діда Йосипа, - прошепотів Свирид.
Микола погнав коня і за кілька хвилин був біля подвір'я діда Йосипа. Він прив'язав коня до воріт і сміливо попрямував до діда, який сидів під хатою. Маючи неабиякий досвід активіста, Микола зробив рішучій наступ:
- Діду, я приїхав по сідло.
- Яке сідло?
- Давайте сідло, а ні - розмитаю ваше кубло, а сідло знайду.
Дід знав, про що йде мова, та не хотів ображати бабу. Баба зачула сперечання і вийшла з хати. Поглянула лукаво на прибулого і строго запитала.
- Чого тобі Миколо?
- Дід сідло не віддає.
- Тобі потрібне сідло? - мовила баба, підмигнувши дідові. " Дивися, мов, як він покатається ."
- Еге ж, - гоноровито мовив Микола.
- Дід його не має, воно в мене.
За цими словами баба повернула свою горбату спину до Миколи, ляпнула через плече по горбу долонею й лукаво мовила:
- Ось, сідай, поїдеш.
Микола, як ошпарений, вискочив з двору й лютуючи, погнав коня на пошуки Свирида.
- Ну, Свириде, ти мені заплатиш, - бурмотів Микола, гасаючи по селі.

V

      Яким корчував пеньок яблуні. Вже другий день по роботі морочиться біля нього. Обкопує землю, обрубує коріння, підриває ломом, а пеньок не ворушиться. " Вкоренилася яблуня бо мала гарний догляд, - міркував Яким. - Так і людина: має волю - живе, а поневолена згине. Ось Денис Журавель, який господар був, а де він - у вигнанні. А за що його?.. А галасали " воля ". Ось вона, в неволю обернулась. Завоювали… Як безсоромно ошукали народ. Хто б міг подумати, що це омана? Всі більшовицькі газети, які Яким читав солдатам, були засіяні статтями та цитатами " вождя пролетаріату ". Солдати, осліплені його обіцянками, побачили в ньому проводиря, уявили, що він, як Мойсей, виведе людей з неволі. Повірили і пішли за ним. А він кривавим шляхом їх повів. І ось що маємо тепер ".
Стомившись, Яким поклав лопату, зняв кашкета, витер шорсткою долонею спітніле чоло й сів спочивати. Розчервоніле сонце ховалося за чистим обрієм, вказуючи на погожий завтрашній день. "Якби потрималося на годині, - звиклий до сільского життя, подумки відмітив Яким. - За тиждень завершили б обмолот хлібів." Потім схаменувся. Люди міркують по-іншому: довше молотитимуть - більше хліба вони матимуть. Софійка теж приходить додому не з пустими руками. Ось лише він нічого немає. Тепер, після головування, працює на колгоспнім подвір'ї. Лагодить все без чого не обійтися в господарстві. А що має? Неоплачений трудодень. Щоправда, додому приходить раніше, доглядає дітей, заготовляє дрова на зиму, корчуючи пеньки. Тут, в садку і вечерю готує.
- Васильку, - гукнув він на подвір'я, - бери Тетянку й клич Семенка, в садку вечеряти будете.
     Доки діти йшли, Яким розіслав на прим'ятій траві старенький рушник, поклав три дерев'яні ложки і поставив полив'яну миску з юшкою. Діти вмостилися до миски і взялися за їжу.
- Чого юшка рідка, - Василько до батька.
Він природою уподобав батькові риси: синьоокий, повнолиций, помірний прямий ніс і русе волосcя. Всі твердили про схожість з батьком. Пишався цим Василько й дозволяв собі вередувати. Та сьогодні це були не пустощі. Це крик душі дитячої. І Яким не знав, як втішити дітей, як їх захистити. Вже сьогодні вони напівголодні, а до нового врожаю цілий рік. Що буде? Як вижити?
- Картоплі мало зібрали, - в жалобі мовив батько, виправдовуючи свою безвихідь.
- Цього мало? - запитала п'ятирічна Тетянка не розуміючи, як це мало.
- Вечеряй, донечко, а то не виростеш, - мовив Яким не знаходячи слів для втіхи дітей.
Коли діти посьорбали юшку, батько дістав з-під сковороди корж і, розламавши на три шматки, подав дітям.
- Ко-ор-ж? - здивувався Василько. Де ви взяли борошна? Кутя вже так набридла.
- Лишилося з минулого року. Мама зберігала про "чорний день.
Діти хоч і не розуміли, що означає "чорний день", та не запитали. Вони жадібно їли чорний, сухий корж.
Повечерявши, Тетянка вмостилася батькові на руки, хлопці сіли проти нього й навперебій запитували. Насамперед їх цікавила їжа. А що може турбувати голодних дітей?
- Чому в Свиридів є молоко, а в нас?... - питав Семенко.
- В них корова є, - лагідно пояснив батько.
- А наша де? - не відставали хлопці.
- Минулої зими у людей забрали корів у колгосп. Потім, повесні, повернули їх людям, - сумовито розповідав Яким.
- І нам віддали?
- Ні. Наша загинула.
- Як загинула?
- Переказували, що її скотарі побили і вона померла. Та досить про це. Вже смеркає. Скоро мама прийде з роботи. Ходімо до хати.
       Вже пізнім вечором рипнули двері й до хати, ледве переставляючи ноги, зайшла Софія. Вона важко опустила на долівку рогозовий кошик, витягла з пазухи одну, потім другу торбинку зерна й, охнувши, сіла на лаву.
- Стомилася? Страшно? - турбувався Яким
- Лежали в бур'яні, доки об'їждчики проїхали. А вони, як гайворони на конях по полю, - стомлено оповідала Софія.
Яким сів біля неї, змахнув долонею пасмо вологого від поту волосся, що звисало їй на обличчя й пригадав молоді роки. Тоді вони з Софійкою сиділи, пригорнувшись і він лагідно гладив її шовковисті, напоєні духмяністю м'яти, темно русі коси…
- Відпочинь, тай вечеряти будемо, - тішив він милу дружину.
- А діти?
- Вони вечеряли.
- Якиме, я повечеряю і піду, - тихо мовила Софія.
- Куди? - налякався Яким. Він не знав що й думати.
- У поле, просо м'яти. Домовилася з кумою Павлиною. Вони з Іваном вже не одну ніч ходять.
- А об'їждчики? Знаєш, що буде коли спіймають?
- Я ж то не одна.
- Ні, одну тебе не відпущу. Підемо разом.
- Це далеко, а в тебе нога, - відраджувала Софія, хоч сама з боязні хотіла, щоб разом піти.
- Нічого, що нога. Вдвох небезпечніше і більше принесемо. Скоро закінчать обмолот…
На перехресті вулиць Яким з Софією побачили невеликий гурт молодих гуляк. Хтось тихо грав на гармонії, немов боявся розбудити сонну ніч і так же тихо хтось наспівував:
Вставай, Ленин, подивись,
Як ми в созі дожились,
Хата боком, клуня боком.
І кобила з одним оком.
Якась дівчина настирливо просила:
- Андрію, заспівай про Соловки.
- Не хочу, - відмовляв співак і розмову доповнив тихим співом:
Соловків я не боюся.
Коли вишлють в Соловки,
Там я й оженюся.
Поминувши гурт, яким і Софія все ще вловлювали слова тихої співанки:
Ой у созі, ой у созі,
Сидять діти на морозі,
Нема хліба, нема сала,
Бо радвлада все забрала.
    Яким згадав свої молоді роки і замислився над почутими співанками. "Кожна епоха народжує поетів і співаків так несхожих на своїх попередників. А ці зміни диктує життя. Яке воно не завбачливе - майбутнє життя."
    За селом Яким з Софією звернули з дороги і пішли навпростець, стернею. Ніч була безхмарна і така тиха, що навіть потріскування стерні під ногами було чути за верству. Яким ішов мовчки, а Софія без угаву говорила. Тихою розмовою вона відганяла страх. Це нічне злодійство, на яке її голод гнав, злодійство, якого вона ніколи не знала, гнітило, лякало її. І вона знаходила розраду лише в розмові.
- Як там наш синок, наш Саня? Чи він вечеряв? Чи не заслаб? - майже пошепки мовила Софія.
- Коли приходив додому, то говорив, що все гаразд. Працює, отримує пайку. Вже не маленький, сімнадцять років. До роботи звичний, а зріст і сила - бог не обидив. Скільки тобі про це говорити, - сердився Яким. - Іди мовчки.
Софія трохи помовчала і знову заговорила.
- Якиме, ти ото корчуєш пеньки, то не засипай ями, а підкопуй їх. Гарна буде схованка.
- А що там ховатимеш?
- Може проса принесемо, або з колгоспу щось дадуть, то й сховаємо. А так… заберуть.
- Цс- с - с… Падай! - прошепотів Яким.
В балці, куди вони мали входити, чувся шурхіт, що поступово віддалявся. Згодом замайоріли дві постаті й зникли в темноті.
- Такі, як ми, до проса пішли, - встаючи мовив Яким.
Та згодом їх поклав на землю кінський тупіт, що швидко наближався. Кроків за п'ятдесят від них промчав вершник. Коли він віддалився, Софія прошепотіла:
- Гриша.
- Літає, як відьма на мітлі, боїться щоб ніхто не вкрав, а сам… перший злодій на селі, - бурчав Яким.
Не встигли вони отямитися від переляку, як зверху щось зашуміло. Софії здалося, що воно летить на її голову і ось вчепиться пазурами. Вона ойкнула й присіла.
- Не лякайся, це сова. Її, напевне, сполошив вершник, - шепотів Яким.
- Господи! Оце тиха… спокійна ніч, - перехрестилася Софія.
На світанку вони повернулися з клунками проса. Софія, не роздягаючись, сонна впала на піл, а Яким заходився готувати сніданок.
В наступні ночі Софія вже одна ходила за збіжжям. Яким занедужав, не міг ступити ногою. Скоро просо звезли з поля й обмолотили. Поле опустіло.

VI

    Пізно ввечері, у своєму кабінеті, голова сільради Петров проводив нараду. За столом, поруч з ним, сидів уповноважений райпарткому Бродський. На лавах тіснилися голови колгоспів, члени комітету незаможних, актив села.
- Ось, бачите, - вимахував папірцями голова сільради, - це постанови райвиконкому. В них говориться про невиконання плану хлібоздачі колгоспами нашої сільради.
- Мій колгосп виконав, - вдоволено вигукнув Прошка.
- Мі-і-й… Мі-і-й, - передражнив його Петров. - Основний план всі виконали. А додатковий? Чуєш? До-дат-ко-вий! Скільки вивіз зерна за додатковим планом? - прискіпливо мовив Петров.
- Десь… відсотків на шістдесят, - сміливо мовив Зюзь.
- А решту, сорок відсотків, хто буде виконувати? - пробасив Бродський.
Прошка похнюпив голову. " Така зневага. За що? - образливо думав він. За час свого головування він послушно виконував вказівки сільради і уповноваженого. Вивіз весь хліб. Старався. Тепер він між двома вогнями - обкраденими колгоспниками і владою.
- А чим виконувати план? - гукнув Кирило Причіпа, голова колгоспу " Заможник ". - обмолот завершили, комори пусті…
- У колгоспників лишки забрати, - вказав Бродський, боячись втратити ініціативу.
- А де взялися лишки у колгоспників? Цього року їм не видали жодного кілограма зерна, - доводив Кирило.
- Ти що!? Не можем чи не хочемо керувати колгоспом? Говори! Ми звільнемо тебе! - процідив крізь зуби уповноважений.
Його кремезна постать перехнябилась через стіл і потяглась до Кирила. Кирило принишк на лаві. Він боявся, чого боялися всі голови колгоспів; відмова чи не виконання розпорядження - тюрма. Його оголосять ворогом народу, захисником куркулів.
Петров поспішив погасити гнів нестримного уповноваженого, внісши пропозицію.
- Я пропоную у кожнім колгоспі створити групи по виявленню лишків зерна в селян. До групи залучити активістів села. Так діють у багатьох селах.
- Створити пошукові групи з товаришів, які не лише ходитимуть, а й знаходитимуть зерно, - доповнив Бродський.
     Це рішення, наче закон, не підлягало ні зміні, ні обговоренню, це розуміли всі.
Приспавши сина, Христина побігла на сусідню вулицю до подруги просити в її матері якихось трав від кашлю дитині. Була радісна зустріч. Подруги цілувалися, оглядали одна одну. Мати з батьком поспішили вийти з хати. Хай молоді поговорять про своє. Та не встигли подруги погомоніти, як у хату зайшла налякана мати.
- Зино, донько, поглянь у вікно, - тремтячим голосом гукнула зблідла лицем мати.
Подруги кинулися до вікна й жахнулися. У відчинені, невідомо ким, ворота на подвір'я ввалив гурт людей. Попереду йшов кремезний чолов'яга, одягнений у шкіряне пальто. За ним, мовчазні, зосереджені з металевими палицями в руках, мов на полювання йшли чоловіки, а позаду, взявшись під руки, брели по снігу дві маленькі, молоді жінки. Вони весело про щось щебетали, сміялися. У гурті чоловіків Христя помітила Харитона й хотіла бігти до дому. Вже метнулася до дверей.
- Зачекай Христинко, - схопила її за руку налякана Зина. - Я боюся. Будь зі мною доки вони підуть.
На подвір'ї гурт розділився: по двоє поспішили в повітку і конюшню. Чотири, шурхаючи в наметах, пішли на город. Харитон з Чорним Миколою зайшли в сіни, а Бродський з жінками, як здогадалася Христя, мов спостерігачі, стояли під хатою. Крізь розчинені двері запустілих приміщень конюшні та повітки було видно, як активісти метер за метром палицями переривали землю. На хатнім горищі чулося гупання чобіт.
- Харитоне, що там? - гукнув Микола з сіней. Йому не терпілося, щось знайти. Адже від знайденого вони отримували свою долю.
- Лізьте до мене. Візьміть мішки, цеберку та й віник треба, - ледь чутно донісся голос Харитона з горища.
Христя, як на голках сиділа мовчки, дорікала себе, що прийшла. Вона не знала, де подітися з сорому. Її чоловік, її нелюб, останні зерна вимітає, забирає в людей надію на життя.
В хату вскочила розшаріла Хівря. Вона тільки-но злізла з горища. На її білому кожушку висіли клапті темного павутиння. Її маленька голова, з розпатланим чорним волоссям, що виповзло з-під нахлубученої хустки, швидко рухалась, оглядаючи хату і скидалася на голову куниці. Зиркнувши на дівчат, що сиділи на лаві, вона шурхнула під припічок. Поторохтівши горшками, витягла глечик, скинула з себе фартух, розстелила його на долівці, висипала на нього пшоно з глечика й з ношею в руках поспішила з хати.
- Хлопці! - заверещала Хівря в сінях, - сьогодні будемо кашу варити, пшоно знайшла.
Невдовзі до воріт під'їхали сани. Чотири активісти взяли щойно наповнені зерном мішки на плечи й поспішили до саней. За ними, як за покійником, ішла мати. Вона ломила руки, голосила, благала.
- Залиште, хлопці, хоч мішок. Це наше жито, в городі виростили. Ми ж то в колгосп все віддали: худобу, інвентар. А тепер до зернини заберете. Залиште… чим нам жити?
- Активісти, вдоволені, один за одним виходили з двору. Останнім вийшов Харитон. Під рукою він тримав пучок тютюну, що знайшов на горищі.
Пригнічений лихом батько зайшов до хати, упав на коліна, простяг руки до ікони, що стояла на покуті й притишеним голосом благав:
- Господи, спаси люд хрещений, та не спаси ти сукиного сина Харитона Причіпу, що навіть і тютюн забрав.
- Христя, перебравши вину на себе, мовчки вийшла з хати.

VII

   На початку лютого хуртовина вгамувалася. Гнані крижаними вітрами важкі сірі хмари, що з самої осені обкутали, душили землю, тепер спорожніли, витрусились снігами, розвіялись і зникли з вітрами, залишивши по собі голубизну неба, тріскучі морози та кучугури снігу.
Вузькою стежкою, що плелася глибоко зарившись у засніженій вулиці, ледве переставляючи важкі підпухлі ноги, спираючись на палку, дибав Яким Добринько. Непривітно дивилося не нього бліде, по-зимовому холодне сонце. Розріджене крижане повітря краяло легені, а відлиск снігових кристалів сліпив йому очі. Голодний, знесилений, безпорадний, шукаючи порятунку, плутав він до контори колгоспу.
В кабінеті голови колгоспу, куди зайшов Яким, за столом, з посоловілими очима, сиділи: голова колгоспу та уповноважений. Збоку, на варті, як цуцик, стояв Микола Чорний. На столі стояла порожня пляшка й кухлик, а поряд на газеті лежав окраєць хліба й четвертина сала. Яким уп'явся благаючим поглядом у хліб. Він ладен був кинутися, схопити й проковтнути той окраєць святого хліба, та між ними, як вірний страж, пригрітий ласкою зневаги, стояв Микола. Тепер він був кучером, лакеєм і охоронцем Прошки.
- Прибери, - буркнув Прошка, докірливо глянувши на Миколу.
Микола лютився, був невдоволений, що недогледів, прогавив вхід Якима до кабінету. Це може викликати гнів Прошки. Він похапцем зібрав зі столу кухоль, пляшку, хліб та сало й сховав у шафу де містилися теки з діловими паперами. Потім з столу змів у жменю крихти й кинув собі в рот.
Прошка з огидою дивився на Якима, що зігнувшись стояв біля дверей. Облізла від часу смушева шапка, виношений піджак з обтьопаними рукавами, розкошлані вуса й борода нагадували у цій людині не Георгієвського Кавалера й не орденоносця громадянської війни, а знедоленого, скаліченого бродягу. Прошка сьогодні - протилежність Якимові. Кожушок на ньому новенький, підігнаний до його плеча, новенька смушева шапка, а на ногах, висунутих з-під столу, виблискували нові чоботи. Та й сам він немов підріс. Його продовгувате й худе колись обличчя, тепер було кругленьке, червоне й масне.
- Якиме, - обізвався Прошка, по-панськи, злігши на решітку лави, щоб віддалитися від небажаного відвідувача, - коли ти був головою, до твого кабінету без дозволу заходили?
- Ти заходив без дозволу, - тихо мовив Яким.
- Тоді я був твоїм заступником.
- І другом моїм себе називав, - доповнив Яким.
- Кажи, чого прийшов, - гнівався Прошка.
- Прокопе Дмитровичу, випиши борошна.
- Місяць тому я виписав тобі пуд кукурудзяного борошна, - стримуючи гнів, мовив Прошка.
- Пуд на місяць на п'ять їдців? Та це по сто грамів на день. А тепер і того немає. Софія… дружина моя… вже немає сили підвестися, заслабла голодна. Випиши, прошу, - тремтячим голосом, голосом страждання благав Яким.
- Нема борошна! Не один ти, - пробасив Бродський, не підводячи голови. Він згадав, як звільняв, а вірніше виганяв Якима з посади голови колгоспу. Та добре, що Яким поступився. У райком треба було доповідати. Сьогодні Бродський не міг дивитися Якимові у вічі, хоч давно відвик когось жаліти. Мав такий гарт, що навіть не завагався залишати рідних дітей, у цей тяжкий час. Совість його не мучила. І все ж, побачивши Якима, в глибині душі прокинулося щось позабуте, якийсь росток, закладений у генах людини, те добре, що мати влила йому з молоком. Воно прокинулося, щоб стати над ним, а він душив його.
Принижений, Яким мовчки вийшов з кабінету й тут, у сінях, затулив руками обличчя, безсило похилився до стіни і голосно заплакав. Він, безпорадний, не знав, куди йому йти і де шукати порятунку.

VIII

     Одарка крізь сльози дивилася на засмучене, змарніле обличчя дочки і думала: "Правду кажуть, не родися вродливим, а родися щасливим."
- Мамо, чому ви завжди зустрічаєте мене з сльозами? - сердилася Христина. - Чи я помираю, чи що? Я жива й готова ще довго жити. Сама буду поратися з моїми негараздами.
- Ох, донько, ти б чула. Що про нього розказують люди, як його проклинають: тих вигнав, туди ходить, у тих… Бодай би він пішов кругом світу та й не повернувся. Як він змарнував твоє життя, - плакала мати.
- Та що він для мене? Як був Харитошкою, так і залишився, - тішила матір Христина, тішила і своє розкраяне серце. - Я живу ось для кого, для Івася.
Вона схопила з лави дворічного сина. Сколихнула в руках і пригорнувши до себе запитала:
- Правда, Іванку, ти не будеш подібним до Оверків? Ти Ціп. Будеш, як твій дід Трохим, працьовитим, розсудливим, добрим.
- Так, це твоя надія, - крізь сльози посміхнулася Одарка. - Рости його, донько, щоб він був доброю людиною на втіху нам і на добро людям.
- Виросте, мамо, наш Іванко таким, як того бажаєш. А поки що не турбуйся про нас. Ми в теплій хаті, їсти є що, - вона говорила так, наче жила в щасті та злагоді.
- Ой, Христинко, що то за хата? Гніздо тобою звите - ото твоє. А ця хата…
- Простора, світла, тепла. Якої ще нам хати? _ весло говорила Христина, знаючи про що говорить мати.
- Знаю, що гарна хата, та тільки… вигнав Харитон людей, щоб самому поселитися.
- Правда, мамо, що ми посіли хату розкуркуленого. І не один Харитон це зробив. Посіли такі хати і голова сільради Петров, і Прошка, і … майже все начальство. А як би ми не поселилися, то в цій хаті влаштували б конюшню, або зруйнували. А ми збережемо її, а повернуться хазяї - віддамо.
- Може хто й повернеться, та це буде не скоро. Не для того їх виселяли, щоб повертати, - перевивши подих, журливо мовила мати.
      Христина втішала матір, а в самої нестерпно боліло серце. Її непокоїли думки про своє коротке, змарноване, нещасливе подружнє життя. Ой, як не просто в житті. Гадала, що як з хлопцем на вулиці: постояли, посміялися, та й розійшлися. Вийшла за Харитона наперекір своєму серцю. До цього часу не розуміє, чому так вчинила? Чи хотіла помститися Іванові, хоч він і не знав про її кохання? А може, щоб полегшити долю батьків? Та й одружилася з надією, що колись звикне, а може й покохає Харитона. У Івана теж не склалося щастя - одні кажуть, що він залишив, інші - що Вустя відмовила, коли справа дійшла до заручин. Вона ж вискочила за Харитона. Без вінчання, без весілля забрав її Харитон, як корову з повітки і повів до себе. А вже потім шлюб зареєстрували у сільраді.
    Невеличка, старенька хата Оверків, а родина: два старших брати, батько й мати і вона з Харитоном. Навіть ніде спати лягти, спали на долівці. Добре, що постіль привезла від матері. Бувало, вранці мати готує сніданок, а вона, Хритстина, порається біля кобильчини, доки батько з синами вилежуються.
- Оверку, - невдоволено гукає мати, - вставайте, вже сонце підбилося.
Після сніданку батько з трьома синами виходять з хати і, посхиляючись на лату, що заміняла ворота, палять цигарки. Люди сміялися: "Оверки підпирають ворота, щоб не повалилися." Потім всі розходяться: батько до шинку, а сини до сільради.
Одного вечора Харитон забіг до хати, велів їй хутко одягатися та йти за ним.
Вже на вулиці сказав: "Ходімо, хату відвоював".
- Чого торопишся? Завтра підемо, - зупинила його Христина.
- Ні сьогодні треба, - наполягав Харитон. - Хтось заселиться, тоді, що?
"Не ми то хтось, - подумала вона. - Треба".
За ніч Христя побілила всю хату. Її гнав страх, що хтось відбере, хоч і знала, що Харитона бояться навіть активісти. А як вона хотіла мати власний куток.

IX

       Життя Христини ставало нестерпним. Надія, хоч і непевна, на те, що з часом звикне до Харитона, була марною. А вчинки, тепер уже зарозумілого, коверзливого Харитона, все далі й далі відштовхували її від нього, доки не утворилася між ними глибока, бездонна прірва.
Опівночі Харитон приплутав до хати. Тепле хатнє повітря додало хмілі. Він, діставшись до лави, поточився, перекособочився на ній і закуняв. В хаті блимнуло світло лампи. Він підвів важкі повіки й побачив біля столу одягнену дружину.
- Чого не спиш, - почувся напівсонний п'яний голос Харитона.
- Нам треба поговорити, - сухо але наполегливо мовила Христина.
- Завтра, завтра… сьогодні я хочу спати.
- Якщо завтра… Тільки, мабуть, завтра вже буде пізно.
- Чому пізно? - сонно промимрив Харитон.
Потім повільно розкрив очі й здивовано дивився в похмуре з холодним поглядом обличчя Христини. Він її такою холодною, та гнівною ніколи не бачив і зрозумів: бути бурі. Чекав крику, дорікань, образи, але не того, що почув.
- Завтра я назавжди піду від тебе, - стримуючи гнів і сльози мовила Христина.
Ці крижані слова витверезили Харитона. Він схопився на рівні ноги і ступив до дружини щоб довести свою невиновність.
- Я був на нараді… в сільраді, - переконливо мовив він і був упевнений, що цим словам має повірити дружина.
Христина ладна була плюнути в його бридке обличчя. Але стрималась і лише глузливо всміхнулася даючи знати, що не йме віри цим словам.
- Мене не цікавить де ти був. У Килини чи у Марини, можливо з Хіврєю чи з Пріською, мені це вже байдуже. Завтра я заберу дитину і гайну від тебе.
- Ти віриш людям? Хто наговорює?
- Сам розповідаєш, коли нап'єшся до безтями.
Цим словам Харитон не вірив, а заперечувати не міг. Адже їй все відомо.
При створенні колгоспів він уже був у активі, але вечорами поспішав додому, щоб розвіяти самотність дружини, а після щоб допомагати в догляді за сином. Цурався будь-яких бенкетів і навіть уникав нічних "штурмів". Тепер інша справа - він реквізує "лишки" хліба в селян. Для активу виділили хату. Хоч ця хата мала б бути школою активістів, проте, Петров мав на меті використати її як ізолятор, відмежування молодих активістів від зовнішнього впливу. Вдень вони нишпорять та відбирають у людей зерно й все інше заготовлене людиною для свого проживання. А вночі… Харитон навіть забув, що перед ним Христина й вдоволено всміхнувся. В хаті всі молоді. Яків грає на балалайці, а Гришка, в такт деренчить качалкою по рублеві. Хлопці стрибають серед хати, викаблучуються, викрикують співанки, Хівря готує вечерю, Пріська гонить самогон. Хата наповнена цигарковим димом і хмільними парами оковитої. Набундючений Харитон хизується своєю повагою. Лише Микола Чорний перед ним копилив губу, доки… Авже ж вірний слуга Прошки. Тепер - прохолоне. А після вечері, згадав він… Багато таких, що відчиняють йому двері. Є й такі, що самі загукують. Килина з Мариною сперечаються за нього. Він мріяв, жадав химерної слави і здобув її. Що ж тепер? Йому лячно стало. Як бути? Треба ублагати Христю.
- Христинко, прости. Повір, цього більше не повториться. Обминатиму ту кляту хату десятою дорогою. Як і колись, поспішатиму додому, - схиливши голову благав Харитон.
- Будеш поспішати після того, як повимітаєш з горищів у людей?
- Хто тобі сказав! - прискіпливо вигукнув Харитон. В нього визрів задум - помститися над донощиком.
- Сама чула й бачила, - не поступалася Христина. Її вже ніщо не лякало.
- Що ти чула?! Де? - підступив до неї Харитон, витріщивши червоні баньки. - Шпигуєш?
- Я була і Двоварів у хаті, коли ти гукав з горища, щоб подали мішки, цеберку і віник. Хівря бачила мене. Вона пшоно з глечика забрала.
Ці слова, наче гора, звалилися на Харитона. Він, як наповнений лантух, гепнувся на лаву. Довго мовчав, не міг говорити, та й не знав, що казати. Хоч знав, порятунок треба шукати.
- Чого ти там була? - стомлено вимовив він.
- Хотіла трави попрохати. Кашель у Вані. Ці люди всім допомагають.
- Дали?
- Скільки треба нахабства, щоб клянчити щось для дитини, батько якої їх пограбував, вимів до зернини.
- Христинко, повір мені. Слово моє правдиве. Вірним тобі буду. А з активу… Я мушу так поступати.
- Вимітати? Хто тебе цьому примушує?
Харитон розпачливо подивився на Христину і помовчавши запитав:
- Куди думаєш піти?
- Не знаю. До міста. А може в радгосп. Там вблагаю… Може приймуть на роботу. Робочих забезпечують гуртожитком і пайки хліба дають… і на дітей теж.
- Не йди від мене, помреш і дитина… Зрозумій, це не я, влада так робить. Не я, то інший так діятиме, бо цього вимагають верхи. Якщо відмовлюся, зі мною поступлять так, як з Якимом.
- З ким?
- З Добриньком.
- А що з ним?
- Помер, - сухо мовив Харитон. - Помер від голоду.
- Як? - жахнулася Христина. -Яким Андрійович? Ця добра, розумна й смілива людина. Скільки для людей добра зробив? А Софія?
- Софія померла трьома чи чотирма днями раніше. Яким повідомив, щоб відвезли її на цвинтар. А людей помирає стільки, що не встигають вивозити. Хоронять їх без трун. Як поліна скидають у ями. Коли поїхали по Софію, то і Якима… Разом їх, в одну яму скинули.
- А діти? Схлипуючи запитала Христина.
- Дітей забрав Санько, старший син. У місто повів. Може в дитбудинок приймуть.
Кілька хвилин вона мовчала, не могла стримати сліз, що, як шквал, нахлинули на очі. "За що така кара людям, хто заподіяв цей злочин? Хто залучив до цього злочину таких безрозсудних, безсердечних людей, як Харитон та Микола? Хто посіяв у їх душі зло та зневагу до людей? Коли настане той праведний суд, що покарає винних у цьому злочині? - думала Христина. Ій спала на згадку людська розмова про Миколу Чорного. Люди говорили: - Це його бог покарав.
Вона запитала Харитона.
- А що з Чорним Миколою?
- Дурак Микола, тому й посадили, слід залишив
- За що його?
- За діда Федосенка.
- Це той сторож, що повісився?
- Той але не сам він повісився.
- А хто його?
Помовчавши, Харитон завагався. Він ніколи ні про що не розповідав дружині. За дії активістів усі мусили мовчати.
- А ти?… Розумієш? - ніяковіючи мовив він. - Не треба про це іншим розповідати.
Він ще якусь мить помовчав, немов, щось пригадував і, чогось остерігаючись, почав розповідати притишеним голосом.
- Микола давно гострив зуби на Свирида. Це той, що за виїздними кіньми доглядає. Він шепнув Миколі, що в діда Йосипа є сідло. На сміх його виставив. Вночі Микола зайшов у хатину, де завжди відпочивав Свирид. На лежанці, на край головою, хтось лежав. Микола думав, що то Свирид. Вдарив його по голові шворнем і тут, у хатині, повісив убитого. Щоб замести сліди своїх дій, він защепнув двері з середини. А сам виліз у вікно. Всі гадали, що це самогубство. Зірвали двері, зняли зашморг і побачили на голові повішеного кров. Голова сільради вирішив, що це справа куркулів, зателефонував до району, а звідки прислали слідчого. Слідчий знайшов біля вікна ключі від комори, котрі Прошка довіряв лише Миколі. Микола зізнався у скоєні злочину.
       Вже давно погасла лампа, крізь засніжені шибки пробивалося світло нового дня, а Харитон з Христиною, розділені зневагою й недовірою, все ще сиділи мовчки і кожен думав свою думу. Харитон обмірковував, як ублагати Христину. Він мусить це вибороти. Все обіцяти, але не допустити, щоб вона пішла від нього. Це сором! Його, Харитона, залишила жінка. Голова сільради і навіть уповноважений тиснуть йому руку. Вітаючись, люди вклоняються йому. А дівчата?… А тепер що? Сором. Не він полише її, а вона його. Ні цього він не допустить! Так він бажає, так мусить бути!
     Натерпівшись прикрощів і боячись людського осуду та проклинання за дії чоловіка, Христина вибрала єдиний шлях, але куди піти, як пережити цей страшний голод. Думала, відганяла страх, а ради не знаходила. Лише знала одне - їй з дитиною, попри все, треба будь-коли, а йти звідси. Піти подалі й назавжди. Щоб ніхто не відшукав, не довідався, не знав і не проклинав її сина, за зло, заподіяне цого батьком. Щоб не вказували на нього пальцем, що він син негідника, жорстокого активіста, син Харитона Причіпи.

1992-1993 роки.


 

 

Найкращі комбайни та іншу сільськогосподарську техніку пропонує Агросем.