ВАСИЛЬ ЧАПЛЕНКО

ЗАГИБІЛЬ ПЕРЕМІТЬКА

ПОВІСТЬ

/лексика автора повністю збережена/

ТЕТРАЛОГІЇ „СІЧЕСЛАВЩИНА" КНИЖКА ТРЕТЯ
(Перша книжка — „Півтора людеьшго", друга — „Українці", третя ,3атибіль Перемітька", четверта — „Люди в тенетах".)

ЧАСТИНА ПЕРША

Автобус гойднувся востаннє і спинився проти контрольної хвіртки заводу імени Г. Петровського. Перемітько підвівся, щоб виходити. Але поперед нього встав ще один пасажир, що сидів перед ним. Пасажир якось незграбно, вилазив з вузького сидіння, зачіпався там ногами, ціпком. Його широка, в чесучевому кітелі спина затулила вихід, і Перемітькові довелося чекати, поки той пройде у вузькі двері. На землі пасажир став так, наче ступнув однією ногою в скіпець: був кривий на одну ногу. Але, ступнувши так, він зразу ж оглянувся — і... стрівся з Перемітьком очима саме тоді, як той, перехилившись, виходив з автобуса. І вони обидва пізнали один одного. Тільки ж і в того, і в того на мить свину'ло вагання — признаватись чи ні. А в Перемітька ще й тривога!
Це ж бо зустрілися випадково не стак колишні товариші, як недавні вороги. Товаришами вони були до революції 1917 року, як училися в політехнічному інституті, а ворогами стали під час революції. Один з них, як українець, був у „петлюрівцях", а другий, „русак" — у червоній гвардії, і ото там здобувсь на каліцтво. А як переможцем вийшов „русак",, а переможений українець, поселившись у чужому місті, приховував свій „злочин", то цьому останньому зустріч і була особливо прикра. Ба й небезпечна навіть. Адже „русак" міг тепер виявити його минуле, повідомити, куди слід про цього „петлюрівського отамана". Правда, тепер, за НЕПи, колишні події стали вже призабуватись потроху, та „русак", як людина партійна, ще міг йому пошкодити. Звідси й тривога в Перемітьковім погляді, що її й кривий, либонь, спостеріг.
Але слова мимохіть зірвалися обом із уст.
— Перемітько?
— Товариш Мітяєв?
І подали один одному руки.
— Ти... ви теж сюди? — кивнув Перемітько головою в бік заводу.
— Так... Я тут почав працювати.
— О, то ми будемо разом...
Мітяєв спинився, вийняв цигарки і запропонував Перемітькові. Але той відмовився: не курив.
Пішли до контрольної хвіртки: Мітяєв — своєю нерівною ходою, ступав ритмічно у скіпці, коливався, натягаючи важким тілом на короткий ціпок, Перемітько мимоволі запобігливо (таки так!) придержував ходу, щоб тому... догодити. Стрункий і вродливий, він просто жалюгідно тупцявся біля каліки Мітяєва.
Мітяєв сказав, що він ще тільки знайомиться з виробництвом, бо тільки два дні, як його настановлено на директора. Нарком Важпрому особисто телеграфував йому...
Директором?! Той, хто все знає про його минуле, буде його начальником! Ця новина просто приголомшила Перемітька. Не знав, на яку ступити, яким тоном говорити. Голос його раптом цілком утратив той відтінок баска, що до нього він сам з приємністю часом прислухався, бо вважав, що басок надавав йому більшої „солідносте". Вийняв, збентежений, хустку, щоб витерти пітне чи то від спеки, чи то від... пригоди обличчя. Не тільки обличчя, а й шию та груди попід розхрістаною сорочкою, що неприємне липла до тіла.
Спека бо, справді, була немилосердна. Високе літнє сонце порозпікало геть чисто все: пісок під ногами, асфальт стежки-доріжки, що став м'який, як віск, жужелевий паркан, залізну ручку хвіртки. А з заводського подвір'я, як з величезної печі, поосто било нагрітим! повітрям, газами, димом, пилом. Дихати було важко.
Спеку-духоту відчував і Мітяєві. Може, ще більше, як Перемітько, бо був важкий, огрядний. Піт великими краплями рябів на його округло-широкому, безбровому виду, на кирпатому носі, його маленькі сірі очі аж плавали в тому поту, як скалки зеленої оливи. І в тих очах нічого, крім страждання від спеки, не можна було добачити. У всякому разі ніякої ворожосте до себе Перемітько в тих очах досі не спостеріг. Ба навіть міг би сказати, що в них світилася розм'якшена, розтоплена спекою добрість.
— Це добре... дуже добре, — сказав Перемітько.
— Що саме? — не добрав зразу Мітяєв, не добрав чи не розчув, бо саме в цю мить загув заводський гудок, туго й потужно з близької відстані. Перемітько переждав, поки той гуд обірветься (а він обірвався густим басом-відлунком, що розійшовся на всю околицю), тоді сказав:
— Що ви будете в нас директором... Для такого великого підприємства потрібен добрий керівник...
Обидва вже рішуче перейшли на „ви", ніби цим перекреслили колишнє шкільне товаришування.
Перемітько силкувався говорити баском, по-діловому, зле виходив жалюгідний „рабський" голос. Аж він зубами з досади на самого себе скри'пнув. Чи він часом не перебільшує небезаеки?
Вони пройшли в контрольну хвіртку. Сторож улесливо привітався до „товариша директора", та той тільки кивнув недбало головою. Але ж ізнов таки, мабуть, не з пихи, а від спеки.
Прямо від контрольної ішов місток-естакада, що спиналась на високих „журавлиних" ногах над широким заводським подвір'ям. Подвір'я те було списане блискучими парами рейок, а понад краями геть зашеретоване довгими валками вагонів та плятформі з іржаво-червоною рудою, з купами скалок із чорноблискучого сонця-антрациту, з усякою мертвою каліччю — залізною ла'манню для мартенів. Попід самим містком пробігали раз-у-раз жваві паротяжики, бадьоро погукуналп своїми тоненькими свистками, перетягали тії валки, як разки намиста з місця на місце, робили якийсь там лад у тому безладді.
Естакада вела в напрямі до гігантської колони домен, до величезних глеків-газосховищ (кавперів), що їх попереплітали рукава рур, як ліяни в тропічному лісі переплітають стовбури дерев.
Ще здаля було чути й відно, як там усе шипіло, гуло, дзенькало, закутувалося парою й димюм.
Не дійшовши до краю містка, Мітяєв пошкандибав бічними сходами до головної контори. Але, прощаючись, запросив Перемітька до себе додому, сказав, що буде чекати.
— Заходьте якнебудь! Я живу на Чечелівці... тут ось недалечко... І сказав адресу.
Заходити? Але ж тоді можуть виникнути спогади! Будь-яка дурниця може викликати розмову про його „злочин", про його участь у протирадянській боротьбі. Це поста: вило Перемітька в найскрутніше становище. Краще б вони були „шапково" знайомі: випадково б зустрічалися, віталися й розходилися. І Мітяєв, може б, не згадував нічого. А так: піти — біда і не піти — лихо. Як не піти, він може образитись. Може навіть добачити в цьому продовження колишньої до нього ворожосте.
Голова Перемітькові розламувалась. І з такою головою він спустився в саму гущу заводського двиготу-шуму. Але цей шум, усе це пекло металу, вогню, киптяви тепер були далекі від нього, чужі. Він, здавалась, нічого не бачив, не чув, заглиблений у свої переживання.
— О! Та це ж Павло Петрович! Чого ви такий набурмосений?
Перед ним стояла, з якимись паперами в руках, Любина Загребельна. Ішла з головної контори до цехової і на нього нахопилась. Смагляве її обличчя, чорні дугасті брови, веселі віясті очі грали радістю дівочої вроди. З-під злегка пофарбованих губів блискали білі зуби, засвічуючи чарівним усміхом смаглявість її цери.
Притулилась жартівливо до його ліктя, зазирнула в вічі.
— Чого ви, кажу, такий? Скривились, як середа на п'ятницю...
— Хіба?
— Авжеж. Ось гляньте на себе!
Вона швиденько вийняла з своєї торбинки дзеркальце і піднесла йому до очей. Перемітько неуважно глянув: справді, вираз його обличчя був не дуже веселий, брови зломились гачками біля перенісся, зробивши прикру зморшку, губи гірко скривились, навіть чорненькі „англійські" вусики не прикрашували їх. Наче щось кисле з'їв...
— Ну, як? Дуже гарний? Настовбурчився, як ґава на
вітер.
А грайливо-усміхнені очі — чорно-блискучі грудочки антрациту — казали щось зовсім-зовсім інше, що й оті нахмурені чорні брови, і трикутничок „англійських" вусиків, і ота трохи закопилена губа, і басок (басок знову бринів нормально) їм, тим очам, дуже до вподоби, і що саме власниця їх, Любина б то Загребельна, залюбки пригорнулась би до нього не тільки жартома.
— Голова трохи болить, — мовив Перемітько. — Від спеки, мабуть...
І він узявся рукою за чоло.
— Болить? — скинулась дівчина стривожено. — Та ви й зблідли трохи...
Зняла з чола його руку, а натомість приклала свою. Війнула в обличчя напахченим рукавом батистової блюзочки.
— Ви маєте пал, — сказала. —Мусите завтра ввечері прийти до нас, щоб я зяала, чи здорові. Добре?
Перемітько сказав, що прийде.
— Отже, до завтра! А тепер біжу, бо ніколи... Дивіться ж, прийдіть!
І вона вітряно майнула, лишивши в Перемітькових очах розкрилля своїх брів, „антрацитову" гру очей, а в вухах —
співучий, милий голос.
Еге, це була дівчина, що вносила багато в його життя, що про неї він таки частенько мріяв, дарма що ще й найміен-шим натяком не дав їй цього на розум. Та й уся родина Загребельних була йому приємна — старенький симпатичний батько, старий мануйлівський „просвітянин", господарна мати, трохи, правда, гостра на язик, ну, й вона сама, Любина. Він у них часто бував, і вони вже, либонь, уважали його за свого, трохи чи не за... майбутнього зятя.
Зустріч з Любиною трохи Перемітька заспокоїла, і він уже спокійніше пішов до свого сталетарного цеху. Пройшовши хмару пари, що шипіла біля поблизької домни, він переступив піщаний рівчак, що ним доменники випускали готовий чавун, ширяли важкими жердинами в домну, і звідти лилося вогненне течиво. Гарячий струмінь витопленого чавуну гадом звивався в своєму річищі і тік до виливниць. Спалював усе, що траплялось на його шляху, спраді, як той гад, сичав.
А згори пекло сонце, влучаючи промінням:, як пострілами, в високі верхи домен, в голови людям, позакривані ши-роковухими брилями, що звисали аж на плечі.
З доменного цеху Перемітько перейшов до мартенівського, а там на нього ще дужче вдарило духотою, мартенівські печі засвітили відьомськими очима спостережних віконець. Похопився проскочити здлізною драбиною-верандою повз одну з них, гарячу, як пекло, і опинився в своєму цеху. Високий, укритий десь угорі прозорими шибами, цех двигтів, дзеленчав, схитувався від руху попід стелею зводів, що розносили в повітрі важкі виливки чавуну, брали з плят-форм і переносили до грушоподібних конверторів.
Але сонця тут уже не було, тут сяяли свої власні вогні. Саме, коли Перемітько прийшов, один з конверторів перевернувся, і з його горда полився протуберанець розтопленої сталі. Ціла іскряна завирюха розліталася в повітрі.
Незабаром Перемітько пірнув у звичну роботу своєї переміни і, здавалося, зовсім заспокоївся після зустрічі з Мітяєвим.
— „Може, він мене й не займе, — подумалось йому, — бо запросив же до себе..."
Увечері наступного дня (була субота) Перемітько поїхав до Загребельних.
Загребельні жили на лівому боці Дніпра, на Воронцівці, у куті між двома рукавами соші, що спускалася з високої спини двоповерхового мосту через Дніпро. Один рукав тієї соші йшов прямо понад залізничим висипом, а другий завертав праворуч (як дивитися з мосту) вздовж Дніпрового берега. Від лівого рукава відокремлювався ще один відгілок і зникав у вікні тунелю під залізничим висипом. Цей відгілок вів до амурських заводів, що чорними, закуреними корпусами й шпичаками димарів зводилися зразу ж за висипом.
Соша спускала з мосту й виносила на міст безкраї валки селянських возів, що їхали на базар та з базару, міських бендюгів, високоресорних каруц. А все це рухалося з оглушливою від мостинцю цокотнявою, з трахкотом-гуркотом, з дзенькотом заліза. Вряди-годи поміж цією дрібнотою посувалися ваговози, як якісь бронтозаври серед дрібнішого звіриного істоівпу. Заводи за залізничим висипом теж ніколи не спиняли свого приглушеного двиготу-шуму. Час від часу це одноманітне звукове тло протинали гармидером-вітром поїзди — пролітали високим висипом, як страхітливі привиди, особливо вночі, з вогнями й іскрами. І вже зовсім стирав з лиця землі це дрібне жебоніння, брязкотіння й гуркіт заводський гудок, що видирався з якоїх там горлянки о шостій годині вранці та о третій удень, видирався низьким рипом, а потім широко розходився понад будівлями, понад Дніпром і йшов кудись у степ Лівобережжя.
Воронцівка сховалась у свої густі садочки і, здавалось, не чула цієї тарахко'тняви, скреготу, гудків, свистів, не бачила нахмурених, задимлених заводів, що звішували над нею важкі гриви свого диму. Вона переходила далі навіть у дружну зграйку справжніх селянських хат с. Мануйлівки, на всю Україну відомої своєю українською національною свідок містю та колишньою „Просвітою". Будинок цієї „Просвіти" ще й тепер стояв на протилежному кінці цієї соломоверхої оази серед фабрично-заводських споруд Амура й Нижньодніпровського, стояв над тим рукавом соші, що, відокремившись біля мосту, завертав потім на схід до м. Самарчика.
Щоб добутись на подвір'я Загребельних, Перемітько мусив поклацати важким залізним язиком-клямкою біля високої, зеленою фарбою пофарбованої хвіртки, що разом із таким же високим і зеленим парканом затуляла подвір'я від вулиці. Це подвір'я й чепурний, кубічної форми домик під залізом, пофарбованим уже червоною фарбою, були неприступні для сторонніх, як якийсь середньовічний за'мок. А для більшого постраху на хвіртці ще була намальована й люто-вишкірена собача морда з перестережливим написом: „У дворі злий собака".
Клацання важкої клямки в глухому завулку було чутніше за віддалений по-вечірньому приглушений двигіт амурських заводів та проріджену вже цокотняву соші. Здавалось, усі пожильці сусідніх домиків виглянуть здивовано на це клацання з вікон. Скажуть або подумають: „Що таке? Звідки таке порушення вечірнього спокою й спочинку?"
Але цього не сталось. Усі домики, обабіч Загребельних і навпроти, через вулицю, були мовчазно-замкнені в собі, а залізні прогоничі міцно притискали віконниці на вікнах.
Тільки через деякий час на подвр'ї в Загребельних загавкав собака, і загавкав не тому, либонь, що був злий, як про це написано на хвіртці, а тому, що його тим клацанням! розбудили.Бо гавкав він сонно і більше, мабуть, оглядався на господарів, давав їм знати, аніж лякав „ворога", що добивався так пізно до їхньої фортеці. Незабаром після цього у дворі почулася хода старого Загребельного. Якусь хвилину старий торгав дрючком-засувом, а тоді відчинив хвіртку, придивився в сутінях до спричинника „шуму".
— А! — щиро зрадів гостеві. — Це ви, Павле Петровичу? Заходьте, заходьте...
І він, подавши Перемітькові руку, пропустив його повз себе на подвір'я, а сам знов зачинив хвіртку, засунув ізсередини дрючком. Низенький, сивенький (але кошлаті темні брови), з невеличкими „українськими" вусами, в жовтому плюшевому піджачку, з вишиваним коміром сорочки, він, бачилось, був живим утіленням спокою в цьому невеличкому дворику. Перемітько не так міг у сутінях роздивитись на ці „деталі", як просто знав „напам'ять" його образ. І така „гармонія" двору й господаря була йому дуже до мислі. Подобався йому й увесь цей затишок — спокійний куточок серед гуркітливого фабрично-заводського міста.
Гукнувши на собаку, що стояв, прив'язаний, біля своєї буди і вже зовсім мирно погавкував, господар повів гостя не до хати, а в садочок. Увесь бо цей невеличкий дворик, чотирикутник, стиснутий між сусідніми дворами, був виповнений гущавиною з вишень, слив, морель та бузку (бузок попід парканами як заслона від сусідів). У цьому садочку, проти хатнього ґанку, стояв круглий дощаний столик на одній нозі, як гриб-велетень, що виріс у холодку. Біля цього столика вся родина Загребських літнього часу здебільшого й перебувала. Тут снідали й вечеряли, тут і працювали: стария, що працював на залізниці рахівникоі", рахував євої рахунки, як брав роботу додому, або читав газету, стара господиня шила чи плела, Любика теж звичайно була чимсь зайнята. Навіть гостей, якщо це були такі „свої люди", як Перемітько, приймали тут таки.
— Сідайте ж! — указав господар гостеві на лавку, й собі сідаючи. — А я оце в которий уже раз переглядаю стару „Раду".
— Яку „Раду"? — спитав Перемітько, сівши.
— Та Чикаленкову ж газету... що Чикаленко видавав 1906-1914 роками. Ось цю...
Він поклав руку на розгорнутий річник, оправлений з любов'ю в тверді палітурки.
— Культурна була газета, — повів далі старий. — Після неї вже такої не було в нас... хібащо „Нова Рада", що її видавали 1917 року, та й то вже не те.
— А за революції були ще такі добрі газети, як „Народня воля", „Робітнича газета", — згадав Перемітько.
— Е, — махнув рукою старий, — куди їм до „Ради"! Бо хто в них писав? Якісь жевжики! А в „Раді" ж писали такі, як Сергій Єфремов, Андрій Ніковський... підписувався „Василько". Ці люди знали, що' писати і як писати... Ось наприклад...
Він виїняв з нагрудної кишені піджака окуляри, наклав їх на носа, начепивши навушники на вуха, і взяв перегортати річник, щоб знайти якусь там статтю, але вже було так темно, що ні'як було читати, — і він махнув рукою.
— Е, вже не видно... Я вам якось покажу, як Єфремов писав...
У садочку вже не можна було розрізнити окремих дерев, усе зливалося в суцільну гущу від того присмерку, що позастрявав між гіллям, у кущах, попід парканами. І в цьому присмерку дедалі настирливіші ставали комарі, що, дзизкаючи, нападали на розмовників, і тим доводилося раз-у-раз відмахуватися від нахаб. Десь під ґанком сюрчав невтомний цвіркун — на посуху, либонь.
Відвівши очі від газети і знявши з носа окуляри, старий Загребельний узяв розповідати про 1905-ий і наступні після нього роки, коли вони (їхнє покоління) заходилися були біля „української" роботи і в Києві, і тут, у Січеславі. А в Мануйлівці вони збудували будинок „Просвіти". Найбільше клопотались, крім нього, ще Микола Ємець, брати Сторублі, родина Чорнот, Ларин...
Для Перемітька це все не було за новину, але старий любив це згадувати.
— Я ж, можна сказати, трохи чи не кожен цвях власними руками в тій „Просвіті" забивав... А тепер там клюб якийсь, босота з Сахалину посіла, — закінчив сумно. — Я, знаєте, й проходити там не можу, так боляче. Боляче, що в нашому доімі, в українському стилі збудованому... Ви ж бачили там вікна? Лутки вгорі на ріжках позрізувані... І отам тепер тільки кацапську мову й чутно... Пізніше Ємець, що оженився з дочкою місцевого поміщика Бикова...Биков був українець, хоч і з російським прізвищем, навіть вірші українські писав... Ємець збудував собі в цьому стилі триповерховий будинок, вікнами на Дніпро. Може, бачили, як проходили отам сошею? — махнув він рукою назад себе. — Ще більший і кращий дім у цьому стилі збудував у Січеславі на Катерининському проспекті Хрінників, український мільйонер...
На ґанок вийшла старіа Заігребельна.
— 3 ким то ти, Миколо, гомониш? — спитала чоловіка.
— А вгадай...
Господиня зійшла з ґанку і ще здаля впізнала Перемітька.
— А, бач, хто! — озвалася привітно. — Добрий вечір!
Це була жінка на літі вже, але ще бадьора й діяльно-рухлива. Перемітько знав — ніколи вона не сиділа без діла, все щось робила по господарству, а як був голод 1922 року, їздила по хліб на Полтавщину, міняла там одяг і привозила не тільки для своєї родини, а й продавала на базарі. Уміла й язиком орудувати, і Перемітько, правду кажучи, ЇЇ побоювався, у всякому разі був обережний у мові, як говорив з нею.
Була огрядніша за свюго чоловіка, верховодила в хаті, але й не переступала межі: знала, де спинитись, коли треба було не вронити гідности й поваги всіма шанованого Миколи Лавроновича.
Любина вдалася в батька — не в неї, і зовнішніми рисами (чорняво-смаглява), і вдачею.
Перемітько похопився підвестися господині назустріч і щиро потиснув їй руку.
— Та чого ж ви сидите потемки? — звернулась вона до чоловіка. — Я скажу Любині, щоб винесла світло.
І пішла назад до хати.
— Але не забувайте, Миколо Лавроновичу, того, що зробило й наше покоління під час останньої революції, — мовив Перемітько. — Ми ж створили були навіть українську державу. І хоч вона не встояла, але ще й досі дещо залишилося від неї — школи, театри, взагалі українізація...
Старий махнув зневажливо рукою.
— Ет, які це школи! В них же й аакону Божого не вчать. А що по-українському вчаться тепер і жиденята, так Україні від того ніякісінької користи. Ото тільки, що автокефальна церква ще є...
З хати вийшла Любина з засвіченим гасником у руках. У червоній повнорукавій сукні, вибраній ради вечора (знала, що їй, чорнявій, личить червоне), струнка й висока, з пишною чорною косою, вона помазалась Перемітькові просто чарівною. Ішла східцями вниз, дивлячись під ноги, щоб не спотикнутись, і тримаючи високо в руці гасник „Чудо". Як символічна постать євангельської діви з світильником.
— Чому ж ти, татку, не сказав, що Павло Пертович прийшов? — загомоніла, зблизившись до батька й гостя. — Ох, непоправний наш татко!..
Поставила гасника на столик. Привіталась. Сіла на лавку поряд із батьком проти Перемітька. Очі їй блищали від світла, дугасті брови невідбивно чарували. Знати було, що вона гостеві рада якнайдужче, рада, що він прийшов, як при-обіцяв був. Поправила машинально сукню на грудях, торкнулась рукою до коси, щось там теж, либонь, поправляючи, — а закоханий погляд усе на ньому, на цьому красневі-інженерові...
— А ми тут з Миколою Лавроновичем сперечаємось про їхні й наші здобутки, — сказав Перемітько, продовжуючи перервану її приходом розмову, — здобутки їхнього й нашого покоління. Микола Лавронович каже, що вони краще працювали...
— Краще — не краще, —озвався Загребельний, — а якби не наша робота, то й ви б нічого не зробили.
— Цього не можна заперечувати. Історичні заслуги вашого покоління безсумнівні. Але ваша робота була переважно культурницька, а ми вперше висунули на передній плян політичну справу.
— Ти, татку, й інші такі, як ти, — докинула від себе й Любина, з явним заміром підтримати Перемітька, — ще й тепер дуже однобокі. Ви майже нічим, крім автокефальної церкви, не цікавитесь.
— Бо й нічим більше цікавитись...
І Загребельний перейшов на свою улюблену тему — церковну. Розповів про найновішу подію — як на Амурі, просто в церкві побилися попи — „слов'янський" з „українським", побилися за чергу, коли котрий мав правити в церкві. Тепер мають перегородити ту церкву на дві половини, щоб можна було одночасно правити тому й тому. Сказав також, що незабаром1 до Січеслава й Мануйлівки має прибути митрополит Василь Липківський, і йому самому, як голові мануйлівської церковної ради, буде багато діла...
Мати покликала Любину до хати, вона швиденько побігла й винесла шумливий самовар, що світив у темряві вінчиком вогню внизу. Перемітько кинувся був їй допомагати.але незручно було: ніяк було передати гарячий самовар, несучи, із рук п пуки. Любина поставила самовар на столик. Стара Загребельніа винесла на таці склянки, цукор та вергуни і заходилась наливати чай. Дочка їй допомагала.
— О, я ваші вергуни знаю, — хвалив Перемітько: — нарікати ніколи не доводиться, ви їх умієте пекти.
— Та як є з чого...
— Взагалі жити вже можна, — казав Перемітько далі. — НЕП-а дала розвиток, торгуємо з іншими драїнами, зокрема з Західньою Европою. Якби більшовики й спочатку були такі, то, може, й громадянська війна не була б така жорстока.
Правда, у нас ще національне питання ускладнило події. Але вони й у цьому питанні пішли на поступки... І хто-зна, чи не вийде й Україна таким робом на рівну дорогу...
Довго так гомоніли. По-сімейному, ідилічно. Довкола було вже зовсім тихо. Тільки зрідка погукували десь паротяги та глухо дуднів найближчий до Воронцівки завод. Угорі вже світило зорями нічне небо, але зоряні блимки не досягали до землі: на землі все було залите темрявою, подвір'я Загребельних — також. Тільки там, де сиділи Загребельні з своїм гостем, було ясно від гасника, оточеного німбомі з нічних метеликів. Комарі теж давалися в; знаки, дзизкали й шпигали як не в вухо, так у щоку. Один раз у це спокійне освітлення звідкілясь із темряви, як метеор із міжзоряного простору, з загрозливим гудом1 улетів жук, упав на столик, а потім став; незграбно повертатись, нахмурений, суворий, роззираючись у чужому світі...
Старий Загребельний мовчки, між слуханням розмови, згорнув його долонею додолу.
„Ідилія" була така, що аж не вірилось, що тільки декілька років тому тут, на Амурі й Воронцівці, гасав із своїми бандами „батько Махно", а пізніше лютувала більшовицька „чрезвичайка", розстрілюючи переважно місцевих „українців", мануйлівських селян та робітників.
Ця ідилія ще збільшилась, як Любина винесла гітару і заграла-забумкала, приспівуючи „В чарах кохання моє дівування". Перемітько теж грав і співав, і Любина незабаром передала гітару йому. Він заграв „Взяв би я бандуру", і його приємний басок, з нахилом шиї, як у молодою бичка, загув у нічній тиші.
Стара Загребельна сиділа, підперши щоку рукою, і тільки час від часу зідхала: згадувала, мабуть, „літа молодії", так, як утій пісні співають — „Із-за гори кам'яної голуби літають". Старий Загребельний теж примовк, уже навіть нишком куняючи.
Було вже пізно, коли Перемітько згадав, що треба йти додому. Йому не хотілося кидати приязної атмосфери цієї родини, що в ній він, справді, почував себе, як дома. Але треба було йти...
Любина сказала, що проведе його до автобуса.
— Бо ви ж, мабуть, боїтеся йти поночі, — посміхнулась.
Вийшли за ворота, у згуслу темряву тихої вулички. Але з цієї вулички було видно у дальшій перспективі гірлянди вогнів, що обвішували вигнуту дугою спину мосту над Дніпром. Тільки ж світло тих далеких вогнів не досягало до темних вуличок Воронцівки, не порушувало їхньої темряви й затишку, так само як ніщо не порушувало й приглушеного двиготу амурських заводів, нечутного через його постійн'сть.
Перемітько взяв Любину під руку, стиснув також її зап'ясток. Відчув, як дівчина стенулась усім1 тілом від цього дотику, а потім віддано притиснулась до його ліктя, інтимно притулилась.
Перемітько теж перейнявся цим настроєм. „Вона мене любить", подумав*. — Може, вже тепер сказати? Сказати все.
А вголос промовив:
— Чудова ніч! Правда?
І з досадою подумав: „Фу, ти чорт! Як я безглуздо починаю!"
— Чудова, — відгукнулась потиху Любина. — Тихо Так... гарно...
—- Такої ночі приємно бути вдвох, — мовив далі Перемітько. — Отак би й не розходитися всю ніч...
— Із ким? — підвела Любина очі й глянула знизу вгору (була нижча за нього), піймала його погляд, скористувавшися слабким світлом ліхтарика над числом того домика, що повз нього вони проходили, — залила відерцем солодкого щастя всю його істоту.
— Із дівчиною, звичайно.
— З якою дівчиною?
їхня давня звичка розмовляти жартом не дозволяла їм перейти на поважний тон. Перемітько силкувався подолати цю перешкоду, але марно.
— Ну, хоч би з такою, як... ви...
— А яка ж я? — Чорнява...
Він злостився на самого себе, відчуваючи, що говорить і далі жартомі, але позбутися цього тону ніяк не міг.
— ...Чорнява... Очі — як дві грудочки антрациту... Дугасті брови... Струнка й гарна... особливо в червоній сукні...
— А чи така дівчина, як ви оце описали, може вам подобатись?
— „Та ми й далі жартуємо!" — кипів Перемітько.
— Га? — допоминалась Любина.
Але вони вийшли вже на сошу, до автобусної зупинки, і, на нещастя, до зупинки якраз зближався жовтий, як кана-рик, автобус, несучи на чолі вогняні очі.
— Чому ж ви не відповідаєте? Чи подобається вам така дівчина, як я?
Та Перемітькові ніяк уже було відповідати: це міг бути останній автобус, — отже, він повинен був їхати. І він похопився потиснути дівчині обидві руки, майже обійняв її, прощаючись.
Автобус спинився під світляним парасолем самотнього в цьому місці ліхтаря, чекаючи на пасажирів. Перемітько вскочив у відчинені двері.
Коли автобус рушив, він, оглянувшись, побачив самотню під світляним парасолем постать, що стояла край соші і дивилася вслід автобусові, що віддалявся від неї. Постать закоханої туги.
Проблема, що її поставив своїм; запрошенням Мітяєв, свердельцем увірчувалася Перемітькові в мозок: іти — не йти, іти — не йти... Чи, може, й геть з цього міста змандрувати? Але куди й як? Треба ж формально звільнитися, щоб одержати відповідні документи! А це ж може Мітяєва насторожити, знов викликати в нього трохи, очевидячки, призабуте почуття ворожости...
Іти чи не йти? Намагався покищо не попадатись Мітяєву на очі, свідомо не заходив до головної контори без неминучої потреби. Аж Любина Загребельна звернула на це увагу.
— Ви так рідко до нас тепер заходите, — глянула йому допитливо в вічі, як він якось мусив був на хвилину туди заскочити. І в тоні її голосу можна було спіймати ще й тривогу, чи не її він, часом, обминає.
Підкреслено-щирим потиском руки й поглядом похопився її заспокоїти.
Іти чи не йти? Нарешті вирішив таки піти. Піти — й приятелюванням спаралізувати будь-яку можливість ворожих дій з боку Мітяєва. Краще наступати, як відступати! Безперечно, краще! У цім: приятелюванні буде його рятунок! Та й відносини ж у новому суспільстві складалися, либонь, так, щоб забувати, а не роз'ятрювати прикрощі колишнього.
І от одного „вихідного дня" він поніс оте рішуче „йти" на Чечелівку, в новий виселок, де жив Мітяєв. Поїхав із своєї „Соборної гори" трамваєм, що йшов Пушкінським проспектом*.
Виселок ім. Леніна збудувала нова влада, щоб показати, що вона дбає про робітників, про їхній добробут. Виселок, з його картато-розплянованими вулицями, скидався на велику шахівницю, і малі, одноповерхові будиночки теж були такі, як шахи, і їх, здавалось, теж можна було пересувати по тій шахівниці. Будиночки чепурні й білі, білими картками дахівки повкривані, аж сміялися проти чистого неба. А від вулиць їх відгороджували біленькі невисокі штахетики, за тими штахетиками не при одному будиночку рябіли й різнокольорові гурточки квітів: чорнобривці, айстри, красоля тощо. Руїни й страхіття громадянської війни відійшли й звідси далеко вже... Вулиці були замощені свіжим, новонаколо-тим, ще неошліфованим на гострих зламах камінням. З-поміж того каміння подекуди вилазили кущики якоїсь там степової трави, бо виселок побудовано на свіжому чорноземі правою берега, і його, того чорнозему, родючість ще, бачилось, ладна була скинути з себе це кам'яне насильство над нею — мостинець. На незамощених іще стежках понад домиками густою повстю слався спориш, крізь штахети стриміли стрілки пирію, а подекуди яскріли й ніжно-блакитні квіти-очі петрового батога, біліли ріденькі зірочки степової ромашки, наївні степові квіти! Вони ще думали зберегтися в цьому загарбницькому засягу кам'яного міста... У всякому разі ще тішили око хоч би й такому відвідувачеві виселка, як Перемітько.
Взагалі тут, нагорі, виразно відчувався ще подих степового простору. Враження простору збільшувало ще й те, що з цієї гори було видно далеку смугу Дніпра, повінь мерехтливого скла, що відсвічув;ало всю красу тихого літнього дня, яскріло під сонцем; було видно далечінь низького лівого берега, з фабричними димарями Амура й Нижньодніпровського, що здавалися здаля повтикуваними поміж нижчими будівлями сірниками. Серпанок далечіні наче висів на тих димариках, морщачись маленькими смужками диму, що йшов із них.
В одному з чепурненьких нових будиночків цього виселку жив Мітяєв, Сисой Мітяєв, як згадав аж тепер його ім'я Перемітько. Мавши точну адресу, Перемітько досить скоро знайшов той будиночок. З цікавістю обкинув поглядом усе „господарство": такі ж біленькі, як і біля інших будиночків, штахети, а за ними — веселі хмаринки різнокольорових квітів, у вікнах, ізсередини, мереживні Гардини, з якимись там хатніми квітами між ними й шибками.
— Хто ж це порядкує? — подумав Перемітько. — Чи, може, він оженився вже?
І чоловічий інстинкт наче підсмикнув його вгору —- підготував до зустрічі з жінкою. А руки мимоволі поправили кашкет. Перемітько зійшов на низький ґанок і подзвонив. Тихо. Подзвонив удруге.
За дверима зашаруділа чиясь хода, потім цокнув якийсь там засувок, і одна дверина відчинилась. У сінцях стояла... молода дівчина. Не така, як він сподівався... Трохи начебто не до пари Сисоєві. У всій тендітній постаті цього дівчати, в тоненькій шийці й ніжному личку було щось від маленького курчатка... рябенького. Саме так: рябенького. Бо напру-жено-уважний прихідько спостеріг обабіч перенісся ніжне ластовиннячко. А очі швидше сріблясті, ніж блакитні, бровенята — дві м'якенькі пір'їнки. І тії брови-пір'їнки здивовано скинулись, як їх носійка уздріла чужого — не свого. Чужого, але, безперечно, цікавого — молодого, стрункого, в рівно випрасуваних штанях і легкім піджаку, в інженерському кашкеті; чорні жучки англійських вусиків підкреслювали вроду його обличчя. Навіть легка рожевість виступила на ніжній шкірі її щічок. її майже дитячі губи нешвидко розтулились, відкривши рівні білі зубки, як вона сказала, що її брата нема дома.
Отже, це була сестра Мітяєва! І то вона могла в цій хаті „господарювати"! Перемітько спостеріг тепер навіть щось спільне в очах із братом. Тільки в очах та ще, може, в „білявості" обох, але не більше: молода дівоча врода сестри не могла йти ні в яке порівняння з огрядністю багато старшого брата. Свіжа, щойно розквітла квітка і перестиглий жовтяк-гарбуз. Перемітько подумав, що ця дівчина могла б йому навіть уподобатись... Уподобатись? А чому б і ні? І в голові цього двадцятивосьмирічного парубка миттю наклюнулась думка використати нововідкритий факт для свого „наступу"
— здобути прихильність цієї дівчини. Він бо знав побутовий „закон": здобути прихильність жінки в домі — значить, здо»-бути дім.
З такою „задньою думкою" Перемітько попросив дозволу зайти до хати, щоб написати Мітяєву записку.
— Будь ласка, — сказала дівчина і стала набік, пропускаючи гостя повз себе в хату.
Вона говорила досить правильною українською мовою,
— не так, як Сисой.
У сінцях Перемітько потиснув дівчині руку.
— Будьмо знайомі! — сказав. — Я шкільний товариш вашого брата, теж працюю в заводі Петровського...
В хаті, як і можна було сподіватись, аж лисніла не так, може, охайність, як свіжість нового мешкання.
Новий поміст ще душив свіжою (жовтою) фарбою, на якій, здавалось, не було ще й найменшої дряпинки І його, той поміст, перехрещували новенькі „доріжки". На тих „доріжках" лежали ясні світляні мережива, просвічувані крізь ґардини. Взагалі в світлиці було повно радісного літньою сонця, і світляні „зайчики" золотіли навіть на стінах, обклеєних ясно-сірими смугнастими шпалерами. З світлиці були двері на веранду, вони стояли навстяж, і там видно було приємний холодок під аеленим запиналом плюща та кручених паничів.
— Чи дозволите біля оцього столика?— спитався Перемітько, показавши поглядом на круглий стіл, що стояв посеред світлиці.
— Будь ласка...
Перемітько сів на стільця край того столу, вийняв з нагрудної кишеньки олівця, а з бічної — записника, видер звідти аркушик і написав:
— „Був у Вас і, на жаль, не застав Вас дома. Прийду іншим разом. Привіт! Перемітько."
Коли він писав, у хаті було зовсім тихо. Тільки десь на шибці, за Гардиною дзизкала з сліпою упертістю велика, не хатня муха, — билася розпачливо, не розуміючи прозорої перешкоди на шляху ЇЇ летіння в широкий простір. Але ця мушина трагедія присутнім у світлиці людям не здавалася трагедією, — навпаки, її дзизкання підкреслювало тишу й затишок світлиці. Ще більше підкреслював цей ідилічний спокій великий на стіні годинник, розмірено цокаючи й похитуючи вагалом.
„Цоки-цок... цоки-цок!" — годинник нагадував, що час навіть у такій тиші не стоїть — іде. І він, годинник би то, казав Перемітькові, що той, написавши свою коротеньку записочку, мав би підвестися з стільця і йти собі геть, не бути нахабою.
Але Перемітько вирішив „бути нахабою" і не поспішав іти. Підвів очі на дівчину: вона стояла з виразом чекання на обличчі. У руках м'яла попередничок, не прибираючи, куди їх, тії руки, дівати (а попередничок, свідчив ще й про те, що несподіваний „гість" відірвав її вад якогось діла).
— А ви ж чому не сідаєте? — спитав її Перемітько. — Мені аж ніяково: я сиджу, а господиня стоїть.
І вперше посміхнувся, посміхнувся з наміром цією усмішкою дівчині вподобатись. Свідомо також „згустив" свій басок, як говорив це. Дівчина швиденько сіла на той стілець, що був найближче. Навіть незручно, бачилося, сіла. Але посоромилась „поправитись" — зручніше сісти. І ніяк не відгукнулась на отой півжартівливий Перемітьків тон. А в сріблястих оченятах швидше був переляк, аніж відгук на його усміх.
Отже, з дівчини була досить таки несмілива господиня. Перемітько узяв це на рахунок своєї „сили" — чарівливости і зробив з цього висновок, що він зможе легко здобути серце цього таки гарненького дівчати. Намагаючись не випустити її впіймані перелякані оченята з свого погляду, він підсунув красовитим рухом записку до дівчини.
— Будьте ласкаві передати оце братові!
Дівчина взяла для чогось записку в руку, повертіла її в повітрі, можливо, прочитала підпис, що, видимо, нічого їй не сказав, і знов поклала на скатертину, що нею був стіл засланий. Виявилась небалакучою.
Як її звуть? Раїса.
— Раїса? — підхопив Перемітько. — Рая? Дуже гарне ймення. Від нього так легко творити пестливі форми: „Раєчка", „Раюся", „Раюсенька"... Особливо, як говорити по-українському. В українській мові багато таких форм... (Нишком подумав: „Цікаво, як вона ставиться до української мови?"). — Як вас називають у родині?
Виявилося, що особливо ніжно в родині її нікому називати: живе з братами після закінчення середньої школи. У неї є мати, але живе не тут. А українську мову вона знає з школи — у них же викладали в Харкові, де раніш працював Сисой, її брат.
О, то вона тут недавно? А як же їй подобається нове місто? І чи має вже знайомих?
Рая ні нового міста ще не знала, ні знайомих не мала.
— І знайомих не маєте? — удав здивування Перемітько. — Як же це ви? Така гарна дівчина...
Рая страшенно почервоніла, зашарілась по всьому обличчі, аж сльози їй на очі виступили. А Перемітько невгавав:
— Тоді дозвольте мені буки вашим першим у цьому місті кавалером і запросити вас... ну, хоч би до палацу культури... Ви були там? Ні? О! Там дуже цікаво! Це справжній палац! Тільки радянська влада могла? подарувати робітництву такий палац. Бетон і скло. Скло водоспадами ллється На кілька поверхів, творячи наскрізну прозору фасаду... Так підемо туди? Га?
Рая, далі червоніючи, зиркнула вперше на нього, і в тому „зиркові Перемітько побачив радість від того його запрошення. Та замість сподіваної згоди, Перемітько почув від неї „зовсім дитячий" (як він пізніше це інтерпретував) відгук:
— Я не знаю...
— Як не знаєте? А хто ж за вас може знати?
— Не знаю... Може, іншим разом...
Казала це і вже вся палахкотіла, як пожежа. В оченятах знов заблищали сльози. Тож Перемітькові було ясно, що це вона тільки з несміливосте йому „напіввідмовила", а взагалі була виразна надія на успіх. Тепер він підвівся, щоб іти. Став перед нею стрункий, елеґантно-напружений , чорновусий, гарний. Подав руку — і свідомо затримав Раїну в своїй долоні. Ніжну, трепетну ручку. Вона ж бо вже вся аж трепетала від „свого успіху": такий кавалер нею зацікавився!
Рая провела його до виходу, відсунула засувок на дверях і, відчинивши їх, впустила в прохолоду закритих сінець тепло й сяйво дня.
Але не встиг Перемітько ще раз, уже нашвидку, потиснути дівчині руку, щоб виходити, як на ґанку з'явився кучерявий, чорно-смаглявий парубок років 19-20, у робітничій кепці, недбало примощеній на чорній кучмі волосся. Вони мало не наскочили один на одного. Перемітько якось інстинктивно став збоку, щоб того парубка пропустити, і спіймав якийсь трохи чи не ворожий на собі його погляд.
— „Чи не один з кавалерів? — подумав прикро. — Невже збрехала, що нікого не має?"
Подумав також, що для нього була б образа таких „конкурентів" мати. Якийсь босяк з Амура!
Не втерпів, щоб не оглянутись уже з вулиці ще раз. Але це дало ще більшу прикрість: „чорний" також дивився йому вслід, і це його оглядання побачив. Було гидко й досадно на самого себе. Але потім, ідучи вже до трамваю, відмахнувся від цього: може ж, то й не кавалер... Дуже бо виразно на його, Перемітькову, користь поводилася дівчина, а це головне. Ні, таки він переможе! Мусить перемогти, якщо хоче наступати"...
І раптом його спинила гостра думка: а як же Любина?
Відповіді на це питання не було, але воно стримало його тріюмфальний біг, і він пішов далі уже млявою ходою. Любина була б йому більше до пари. І щиро його любить... Любина — така добра, гарна й розумна дівчина... Але... але ж він нічого ще їй про свою любов не сказав... він ще вільний! Та й з цією ще тільки знайомиться... Може, ще нічого й не вийде, — тоді й до Любини можна буде повернутися. Тільки ж як тоді влаштувати відносини з Мітяєвим?
...Це роздвоєння мучило його ввесь тиждень. А як на-ступного „вихідного дня" він ішов знов до Мітяєвих, у нього було таке почуття, немов якась безодня проти його волі тягне його в чорну глибінь. У темряві тієї згубної глибочіні мріли сріблясті оченята Раї Мітяївни, вабили згубно. Але... чи йому так уже хотілося кидатися на ту принаду? Невідомо ж іще, як поставиться до нього сам Мітяєв! Може, зробить із цього тільки офіційну візиту, холодне прийняття! Але йшов, не міг уже не йти... Ішов цим разом уже ввечері, для більшої певности, що застане Мітяєва дома.
Коли Перемітько подзвонив, йому відчинив уже сам Сисой Мітяєв.
— Знаю, що були вже в мене, — мовив приязно, потиснувши гостеві руку: — читав вашу записку.
У півосвітлених сінцях блиснув його золотий зуб щось таке, як усмішка в нього, бо він насправді дуже рідко сміявся. Повів, шкандибаючи, гостя до тієї світлиці, де Перемітько вже був, як приходив перший раз. Але цим разом у світлиці був ще третій, і Перемітько зразу ж його впізнав: той „чорний", що на нього він нахопився був на ґанку. Сидів почіпки біля табуретки, зазираючи в розібраний радіоприймач. Присвічував електричним ліхтариком, хоч у хаті було досить видно від великої кулі-шапчука з-під стелі, що розливав ніжне, м'яке, як обкутане бавовною світло. Мабуть, йолу треба було розглядати деталі.
.__Знайомтеся! — сказав Сисой. — Це мій брат Маркел.
__О, так це брат! — чомусь полегшено подумав Перемітько. . . ,
„Чорний" подав гостеві руку, не підвівшися и не глянувши на нього, подав так, щоб той подержав тільки зап'ясток, бо долоня й пальці були в нього брудні. І в цьому його русі була чи то вайлувата незграбність, чи то невихованість. А, може, то була й ворожість, бо він якось прикро насовивсь. У всякому разі Перемітькові він показався неприємним „типом". Старший брат супроти нього був просто джентльмен!
— Завзятий радіоаматор, — кивнув у його бік Сисой, з вибачливим — як показалось Перемітькові — тоном у голосі за братову неввічливість. — За тим радіо світу не бачить... Сідайте, будь ласка!
А як Перемітько сів на вказаного йому стільця, Сисой, сівши й собі, говорив далі.
— Радіоаматор і, так би мовити, взагалі винахідник. От коли ми жили в Харкові, — тут його золотий зуб знов натякнув на усміх, — так він в'инайшов електричний напис... світляний напис на входових дверях. Коли натиснути ґудзик дзвінка, а в хаті хтось є, то з'являєтьсяз напис „Будь ласка!" а як нема — „Нас нема дома". І от уявіть собі: злодії скористувалися тим другим' написом, залізли вхату і позабирали геть чисто все.
Маркел, бачилося, скинувсь нервово і миркнув роздратовано:
— Зовсім не так... Чорт-зна що кажеш..
— Та як же чорт-зна що? Факт! — уже майже реготався Сисой, але всередині, стримано, бо його важке тіло й сміятись на повний розмах заважало, тільки скидалось від сере-дового сміху, як тісто в діжі, пухкотіло. Найбільше світився його золотий зуб. — І твою улюблену „комунарську" шкірянку поцупили.
Маркел на це нічого вже не сказав, бо, мабуть, це таки й справді був факт. Ушнипившись у свій радіоприймач, важко сопів. Говорив він наче демонстративно по-російському, дарма що Сисой і його гість розмовляли по-українському. В Сисоя, правда, була якась чудернацька мовна мішанина, російсько-український суржик, але все таки це була добра воля поважати закони країни, в якій він жив та ще й мову якої хоч примусово (українізація ж!) вивчав на державних курсах. Але Маркел, либонь, таки навмисно не визнавав „петлюрівської" мови.
— Ну, а тепер найбільша його хвороба — таки радіо. Та тепер усі ним захоплюються, — сказав і Перемітько.
— Я сам люблю вечорами слухати. Це ж усе таки, що не кажіть, наукове чудо, якого людство досі не знало. Ще ж перед революцією це нікому й не снилось — щоб отак можна було людський побут прикрашувати. От лежиш у себе в хаті — і чуєш не тільки якийсь там спів, а Дихання того співака чи співачки. Одна артистка навіть сказала, що їй неприємно співати через радіо, тому що вона тоді уявляє, що люди отак зневажливо ставляться до її мистецтва: лежить на канапі чи й у ліжку, задравши ноги, — і слухає.
Далі Перемітько відчув потребу обізватись безпосередньо й до самого Маркела. Може, він помилився, що той лихий, а це ж рідний брат... цієї дівчини! До речі, де ж вона? Невже нема дома? Обернувся до Маркела й спитався:
— А ви якими цікавитесь більше — детекторними чи лямповими? Останнім часом лямтюві входять у моду...
— Усякими! — буркнув Маркел таким голосом, що гостеві враз відпала охота продовжувати з ним розмову. Повернувся знов до Сисоя.
— Це добре, — сказав, — що наша молодь захоплюється технічними знаннями, особливо „комсомольці", прийдешня переміна партії.
— Еге, — сказав Сисой, і Перемітько впіймав на собі його ніби здивований погляд. А той погляд, очевидячки, означав: „Колишній петлюрівець — і так позитивно говорить про партію й „Комсомол"! Гм..."
Та Перемітько, щоб приховати вже збентеження, провадив далі:
— Та й товариш Ленін сказав, що наша країна або зіндустріялізується, або її задушить капіталістичне оточення...
Таке говорив, а в роті було відчуття, ніби хтось інший, а не він сам ворушив його язиком, — незвичне говорив.
Сисой, очевидячки, це розумів і не хотів підтримувати цю офіційну й слизьку для гостя тему, сказав ще раз своє невиразне „еге" і взяв стукати пальцями по столу — короткими, опецькуватими. Але тут несподівано в розмову встряв Маркел. Він — хоч перед тим, здавалось, зовсім не цікавився їхньою розмовою, довбаючись у своєму приймачі — раптом підскочив на ноги, шарпнув-провів по своїй купі чорноного волосся рукою і, блиснувши злобно очима, сказав голосно:
— Тільки треба, щоб наша партія й уряд енергійніше діяли. Особливо тут, на Україні, де наше будівництво саботують різні контрреволюційні недобитки, зокрема петлюрівці...
Перемітько відчув, що почервонів уже, як школяр. Це ж уже мало не прямо про нього< сказано! І хто? Якийсь жов-тодзьоб... босовило...
Сисой кашлянув — як показалось Перемітькові — роблено, щоб заглушити прикру розмову, нетактовний братів вибрик. Маленькі його очі забігали неспокійно на тістуватім обличчі, безвії повіки закліпали... Він вийняв з кишені цигарки і, либонь, з тією ж таки метою, — щоб заличкувати прикрий момент, — простяг їх Перемітькові. Та потім, побачивши заперечний у гостя рух, схаменувся:
— О, я й забув, що ви не курите.
Але в цю мить відчинилися двері з кухні, і ввійшла Рая. Це вийшло просто символічно: дівчина майже прямо Перемітька вирятувала з дуже прикрої ситуації. Бо Маркел зразу ж обірвав свою мову і знову присів до своєї роботи. А Рая стояла біля дверей — не знала, чи йти далі. її чарівні оченята жваво забігали по світлиці й обличчях присутніх, на Перемітька вона глянула трохи чи не з легеньким усміхом — як уже знайома. Була й цим разом одягнена, як господиня
— в зелененькому, заокругленому й облямованому знизу мереживом попередничку, підперезаному в талії. Ясна її кіска була підв'язана ззаду пухким жмутиком, а на чоло спадало одно лянне пасмичко.
— Ну, чого ж ти стала? — заохотив її Сисой, теж, либонь, зрадівши її виходові, задоволений її чепурним виглядом. — Іди привітайся! Ви ж, здається, вже знайомі.
— О, так! — радо заговорив Перемітько на іншу тему.
— Я вже мав приємність.
І підвівся назустріч дівчині, потиснув з приємністю її маленьку ворушку ручку.
— Тільки вона у вас несмілива дуже, — вів мову далі.
— Я тоді й слова від неї не почув.
— Ще не звикла в чужому місті, — виправдував Сисой сестру.
— А я оце хотіла подати чай, — несподівано, з милою господинською заклопотаністю, сказала Рая, скинувши питально очима спочатку на брата, а потім на гостя. — Чи можна?
— Та можна, коли чогось веселішого не маєш, — пожартував Сисой. — Павло Петрович, може б, і чарчину „ри-ківки" вихилив...
— Якщо тільки ради мене, — обізвався й Перемітько,
— то я б не був „за"... Мене чарка ніколи спеціяльно не цікавила...
Останнє він сказав трохи чи не для Раї, щоб показати себе з кращого боку. Та й від чаю він відмовився б, якщо це тільки ради нього.
Але виявилося, що Мітяєви й без гостя саме такого часу п'ють чай чи, як висловився Сисой, „чаюють". У них це ще московська традиція, дарма що в Москві жили колись тільки їхні батьки, а вони всі троє тут, на Україні, в Харкові народжені.
— У Москві ж, — оповідав далі Сисой, як Р,ая знов пішла до кухні, — чаювання — особлива церемонія. Ви ж чули, мабуть, про „двєнадцать с полотєнцем"?
Перемітько про це, звичайно, чув, але Сисой ще раз оповів про цей відомий звичай ще дореволюційної Москви. Завзяті чаювальники звичайно приходили до чайні й замовляли по цілому чайнику на дванадцять склянок, а на додаток ще й рушник (,,полотєнце") кожному. Пили той чай з „блюдечок" (підставок), що їх тримали на розчепірених пальцях однієї руки, як був дуже гарячий, студили, дмухаючи в ,,блюдце", кусали потроху цукор (це називалося, „вприкуску") і запивали. А рушником витирали піт на обличчі... П'є та витирає піт, п'є та витирає... А як скінчить дванадцяту склянку, переверне її на „блюдечко" догори дном — і це означає, що годі, що напився.
Рая внесла мовчки й поклала на стіл цукор, хліб, масло і, глянувши обережно, але з дівочою цікавістю на Перемітька (і він це спостеріг), знову вийшла. Через деякий час винесла на таці три склянки чаю, поставила по одній перед гостем і Сисоєм, а третю — на порожнє місце. Обернулась до Маркела:
— Марочку, сідай же до столу!
Та Маркел знов підскочив (а не просто встав) і, ніби прочумавшись від сну, кинув рубаною мовою:
— Ні, я не буду... Мені треба...
І, сказавши швидко, куди йому треба (Перемітько не встиг розібрати), кинув розібраний приймач (тільки ліхтарик заткнув у кишеню), натяг на свою кучму кепку і вискочив з хати. З гостем не тільки не прощався, а навіть не глянув на нього. Цим він ніби показав, що чаювання в них такого часу не таке вже й обов'язкове, а Перемітько зробив з цього аж два висновки: 1) що це Рая спеціяльно для нього і з власної ініціятиви влаштувала це „чаювання" і 2) що Маркел не схотів із ним за одним столом сидіти.
— Він у нас трохи нерівний у настроях, — сказав Сисой вибачливо про Маркела. — Часом таке випалить, що тільки руками розведеш...
— А вони всі такі в тім „Комсомолі", — вставила несподівано Рая.
— Ну, може, й не всі, — спробував відхилити цю розмову Сисой.
— усі! — уперто повторила Рая, і це була для Перемітька нова риса в ЇЇ вдачі: виходило, що вона не така вже й плоха. — А он Трухманов хіба інакший? А Воробйов? Хулігани! Я тому й не хочу до „"Комсомолу" вступати...
Це знов була для Перемітька новина, та ще й приємна: вона не була „комсомолка". Бо одна була справа хвалити Комсомол" перед партійним її братом, а друга — думати в глибу своєї душі: в душі він ставився до „комсомольців" вороже. Уголос зайняв нейтральну позицію між братом і сес-трою. Сказав:
— І в „Комсомолі", як і скрізь, є всякі люди: є добрі, є й погані... Але чого ви стоїте? — звернувся доі Раї. — Сідайте ж до столу, до товариства! Замість Маркела... Бо ви ж, я бачу, собі не принесли.
— Я хотіла собі пізніше, — відповіла Рая, вже сідаючи.
Без Маркела Перемітько мав себе значно краще, вільніше. А коли говорив тепер, то його басок бумкав, як низька струна на гітарі, говорив посміхаючись до приємної дівчини. Навіть пожартував, звернувшись до Сисоя:
— - А я хочу тепер поскаржитись старшому братові на сестричку...
Раїні бровенята-пір'їнки підскочили здивовано вгору.
— ...Хочу поскаржитись, що вона мені з першого знайомства гарбуза піднесла...
— Гарбуза? Ані подобини! Може навпаки! — казали тії бровенята й очі.
— Не вигадуйте! — сказала Рая засоромлено вголос. — Як я могла це зробити, як ви були в нас не більше хвилини?
— А що таке? — зацікавився цим жар.ом і Сисой. — Кажіть, щоб і я знав!
— Та я запросив був її до палацу культури, — сказав Перемітько, — а вона не схотіла... Хотів показати це чудо> радянської архітектури („навіщо я знов так офіційно?" — подумав з досадою)... чудо радянського будівництва. Там же фасада — суцільний кількаповерховий водоспад із ск^а. Та й усередині краса неабияка...
Ця розмова закінчилася тим, що Рая приобіцяла, оглянувшися на брата, піти до того „чуда радянської архітектури" наступного „вихідного дня".
— До речі, наступного вихідного дня, — поінформував Сисой (він знав це, як директор), — у нашому палаці культури виступатимуть харківські письменники. Будуть: Хвильовий, Остап Вишня, Сосюра, Юрій Яновський і ще там хтось. А після письменників — бандуристи...
...Гостювання в Мітяєвих вийшло, кінець-кінцем, для Перемітька приємніше, аніж він сподівався. Трохи псував Маркел, але ж не в;н тут задавав тон, і на нього — так тепер думав — можна буде не зважати. Як прощався, потиснув Раїну ручку уже з певним натяком на приязнь. Дівчина помітно за-шарілася з радости.
Коли на вулиці стала йому на пам'яті Любина, він уже майже свідомо відмахнувся від неї. Справді бо, він же з нею навіть не говорив ще про кохання.
Наступного „вихідного дня" Перемітько прийшов по Раїсу ще завидна. Сонце було над обрієм, і його скісне проміння простягало золоті пальці до білих будиночків, зачіпалось за вікна, що розцвітали від того, як світляні квіти.
Рая, очевидячки, напружено його чекала, виглядала в вікно, бо не встиг він і торкнутись до дзвінка, як вона відчинила. Була вона вже зовсім готова ¦— одягнена, причепурена. Одягнена в білий костюм, добріє пошитий жакетик її ладенько обтягав її струнку талію, спідничка рівними, добре випрасуваними лініями теж виструнчувала її, молоденьку, гарну.
Жива червона троянда, пришпилена на грудях, підкреслювала свіжість її личка, рум'янці щічок. На ясно-лянному волоссі легко сидів блакитний брилик — як легкокрилий метелик.
Братів обох не було дома, і тому Перемітько особливо легко почував себе з дівчиною. Виразно виявлена в її оченятах і всій поведінці радість з приводу його приходу причепила до пліч йому крила. Він не сідав зовсім, як увійшов до хати, а ходив, заклавши руки в кишені, оглядав її. На стінах були фотографії, і він узяв був їх розглядати. Але одна з них ніби в: серце його шпигнула: на ній був Сисой у групі черво-ноґвардійців, на шапках — червоні стрічки... Найгірше, що він у першу мить навіть запитав був уголос:
— Хто це? А!...
І відскочив, як від чорта. Рая була глянула на нього здивовано, але він миттю відновив рівновагу, перевів погляд на інший портоет — на збільшений портрет якоїсь міщанського типу жінки: довгобраза, закопилена губа, зневажливий погляд і якісь рисочки в очах, що нагадували... Маркела.
Це був портрет Раїної матері. Отже, портрет можливої тещі! Теж не можна сказати, щоб це відкриття дуже його втішило...
Перед виходом з хати Рая позачиняла вікна, перевірила, чи все в хаті гаразд. Робила все так, наче була не молода дівчина, а досвідчена господиня, і це Перемітько з приємністю відзначив.
Коли вийшли з хати, сонце сховалося за обрій, і видна за виселком далечінь посіріла, посмутніла.
До палацу їм треба було йти вниз, де було вже більше вечірніх тіней, а біля входу до палацу (це було видно й здаля) вже яскріло електричне світло.
Рая була в піднесеному настрої, схвильовано-щаслива. Тим то вона часом не до ладу своєму вродливому кавалерові відповідала. І це його страшенно тішило. Це ж уже була майже певна його перемога! А ця перемога мала ж для нього бути похованням; назавжди й його покищо тільки прихованого злочину". Крім того, це буде ще й забезпечення його дальшої кар'єри. Бо ж його шуряк-директор, напевно, подбає про поліпшення його становища в заводі, а він би не відмовився, наприклад, від посади начальника цеху. Фу ти! Ну, ти! йому було весело на душі.
Фронтон палацу, справді, хлюпнув на них кількаповерховим водоспадом скла, осяяним уже зсередини .електрикою, сяйвом1, що творило святковий, відпочинковий настрій. Публіки теж було вже немало, молоді переважно. Гомін, сміх. І наша пара пірнула в це хвилясте людське гульбище.
У вестибюлі Перемітько й Рая прочитали велику, намальовану від руки афішу, а е тій афіші оповіщали про виступ у малій залі, на третьому поверсі українських письменників; що приїхали з столиці — Харкова. Поряд була й друга афіша, про бандуристів. Потім пішли крученими сходами нагору, а ті сходи ніби висіли в повітрі, бо навколо їх теж було скло. Тим то завжди було видно, хто ними йде — згори чи нагору. Гляне Перемітько— аж прямо на нього летить згори... Маркел. Нахопившись так несподівано на сестру й чомусь нелюбого йому Перемітька, побачивши їх упарі, він аж очі витріщив. Але не спинився, нічого не сказав.
його покликала Рая:
— Марочку!
Він спинився, дивлячися знизу вгору.
— Це Павло Петрович, — сказала Рая, збентежившись.
— Ти, мабуть, не пізнав?
Маркел махнув з досадою рукою, мовляв, „ет, відчепись!" і побіг далі.
— Він тут щось робить з „комсомольцями", -— пояснила Рая здогадно його присутність у палаці.
— Але навіть „здоров" не сказав! —не втерпів Перемітько. — Справді, він у вас якийсь...
У нього було таке почуття, немов він торкнувся до чогось гидкого — до жаби абощо. Але все таки чому він до нього, той Маркел, так? Він же з ним нічого на пеню не мав і не має! Хотів був запитати в сестри, чи, часом, не спеціяль-но до нього' Маркел так ставиться, але стримався — не запитав. Бо тоді б могло виникнути й питання, чому^він до нього вороже ставиться. Чи не тому, що він колишній „петлюрівець"? А це ж було те, що його він так боявся ворушити!
Дівчині, очевидячки, було прикро за брата, але вона не примогла щось на його виправдання сказати. Скинула тільки очима на Перемітька, і в тих очах він прочитав: „Брат поганий, але я... вже люблю тебе"...
О, вона вже, здається, його любить! До чорта тоді усяких братів!
І Перемітько перевів мову на інше — на приїзд письменників. Спитався, чи Рая все розумітиме, бо вони ж по-українському читатимуть. Рая аж почервоніла. Звичайно! Вона ж уже казала йому, що вчилася в Харкові, а там1 викладали й українську мову. І Сосюру раз бачила. Гарний такий, чорнявий...
У залі вже були люди, сиділи купками на похиленій до сцени мережі стільців. Сцена була ще порожня, тільки хтось там з організаторів чи клюбних службовців застеляв стіл, потім поставив квіти, карафку з водою.
Перем'ітько з Раєю сіли ближче до сцени, щоб краще було чути й видно.
По якомусь часі люди стали швидко надходити, і незабаром усі місця були позаймані. Незвично залунала в цій залі українська мова — знак, що її заповнили люди з Мануйлівки, Діївки, Мандриківки. Місцеві робітники мало говорили по-українському, і в палаці звичайно переважали такі, як Маркел Мітяєв, що здебільшого ставились до української мови, як до мови „когутів", тобто селян, зневажливо.
Та от сцену краще освітлено, і з-за лаштунків почали швидко, один за одним, виходити письменники-гості. Посідали рядочком? за довгим, поставленим упоперек сцени столом, за червоним обов'язково. Як бояри на традиційному селянському весіллі.
Серед публіки зашепотіли. — „Ото Хвильовий". — „Де?" — „З правого боку. Отой буйно-кучерявий, з чорними бровами"... „А ото Остап Вишня... лисий, з відстовбурченими вухами"... — „А хто отой, що біля Вишні... блідолиций?" — „То Юрій Яновський, автор „Майстра корабля". — „А біля нього хто? Чорнявий... з гладенькопричееаним волоссям, начесаним на лоба?" — „То Володимир Сосюра"...
Коли від того столу підвівся один і вийшов на край сцени, до катедри, публіка засичала: „Чш-ш... Тихо там!" У залі пролетіла тиша.
Взявшися обіруч за краї пюпітру, промовець, молодий, високий, сильний, вигукнув:
— Товариші!
Його могутній голос ударив тишу, як грім, струснув суцільно-шибними вікнами, шугнув попід стелю, задзвенівши кулястими шапчуками лямп.
— Хто це? — почулось недалеко від Перемітька й Раї, але на це питання ніхто не відповів. Та, мабуть, було й не цікаво знати, хто то. бо він говорив не про письменників, а про велику партійу Леніна, що мудро керує життям народів Радянського Союзу, зокрема розв'язує національне питання.
п „ спочатку й партія недоцінювала цього питання... були помилки І ці помилки використовували вороги радянської влади різні недобитки петлюрівщини... Тепер партія вийме з рук цю зброю. Вона тепер хоче, щоб пролетаріат на Україні засвоїв українську культуру, на цьому ґрунті поєднався з селянством і повів його до соціялізму-комунізму цією метою сюди, до великого промислового центру, й приїхали столичні письменники... Першим виступить това-оиш Микола Хьильовий...
Рясні оплески — чи то подяки промовцеві, чи то на привіт Хвильовому шугнули попід стелю.
З-поза столу вийшов і підійшов до катедри невисокий худорлявий чоловік, зиркнув швидко чорно-блискучими очима на публіку й почав читати. Читав „Сентиментальну історію". Довго, одноманітно, нудно.
Публіка мовчки слухала. Перемітько почав відчувати сором за українських письменників, що виступають так не-ефектовно. З тривогою скошував очі на сусідку — Раю: хотів їй похвалитись українською культурою, аж воно отак виходить!.. Та Рая, бачилось, слухала з увагою. їй, очевидячки, навпаки — хотілося показати своєму кавалерові, що вона „все розуміє", що їй подобаються українські письменники й їхнє читання.
Оплесками ввічливосте — не захоплення! — відзначила публіка закінчення нудного читання.
1 олова зборів підвівся від столу й заповів вихід наступного — Юрія Янюівського. Той помалу вийшов на край сцени. До непоказної його фігури, блідого обличчя додався ще й глухий голос, глухий, як під сурдинку. Читав якісь „Мамутові бивні". І теж без ніякого ефекту. Організатори вечора (в тому числі й „мудра партія") плутали два явища — читання книги і виступи актора на сцені, а як письменники не були ораторами, то ото так і виходило.
Та Перемітько не розумів цього — і йому було прикро за українських письменників: він же хотів похвалитися ними перед тією дівчиною, що йому подобалась!
Трохи більше оплесків зібрав Володимир Сосюра, але, мабуть, не так своїми ліричними поезіями (хоч їх усе таки легши було слухати, як прозу), як юнацькою вродою. І плескали переважно дівчата, в тому числі й Рая. А читав він теж глухим, та ще й якимсь плаксивим голосом: ,
— „І сьогодні зима, як і вчора, Як у той вісімнадцятий рік..."
Але дівчата плескали таки щиро... І нарешті:
— Остап Вишня!
Оплески просто хлюпнули аж на сцену, як морська хвиля на берег. Плескали навіть письменники. Остап Вишня! Його малі фейлетони люди читали майже щодня в харківських „Вістях ВУЦВК"-у, його „Автобіографію" знали всі, а його вислів „заплуталась небесна справа" увійшов у прислів'я Можна було почути її з уст навіть тих, що говорять по-російському, коли щось не ладналось: „Заплуталась ета небесна справа"...
Отже, Остап Вишня...
Він теж почав звичайним голосом свою „Автобіографію", ллє заля з перших же його речень почала схитуватись від реготу. Читав звичайним голосом, у самого ані найменшого усміху на обличчі, а люди „качаються" від сміху.
Перемітько глянув ліворуч від себе: у проході, на килимку-доріжці, сидів хлоп'як шкільного віку, сидів „по-турецькому"' і до нестями реготався. Обійняв руками свої коліна — і погойдувався в такт своєму сміхові.
— Го-го-го! — ревла заля. Обірвуть на хвилинку — і знов:
— Го-го-го... —
З Вишнею виходило навпаки: не завжди яскравий у читанні насамоті, він захоплював слухачів власним читанням, бо... читав, як актор.
Довго невгавали оплески після його „Автобіографії", публіка почала кричати „біс" (як акторові!). Він вийшов і прочитав ще „Як я рибу вудив". Успіх був надзвичайний.
Тепер Перемітько вже прямо почав зир«ати на Раю, задоволений радісний, а як Вишня закінчив, звернувся до неї з словами:
— Ну, як? Подобається?
Рая з вдячністю глянула йому в вічі і ніби ненароком притулилась йому до ліктя. На очах їй блищали радісні сльозинки. О, їй дуже вподобалось... дуже...
Після читання публіка почала подавати письменникам записки. Перша записка була така:
— „Чи поет Володимир Сосюра жонатий?"
Взагалі записки були здебільшого недоречні, з літературою не мали нічого спільного, і публіка починала дедалі дужче шуміти, гомоніти поміж собою.
Нарешті один не витерпів і, підвівшися з місця, сказав:
— Я пропоную припинити запитання, бо ось тут товариші хочуть уже бандуристів...
Його підтримали оплески того кутка. Зробили перерву. Перемітько повів свою панну до буфету.
Ще з дороги, поспішаючи на своє місце, Перемітько й р я побачили на сцені цілий букет історичних козацьких одязі сидячу групу бандуристів, з округлими тілами бандур Г'пи їхніх колінах. Бандури попритулювались до бандуристів, як діти до батьків, і батьки поклали вже на них голубливі руки наставившись гладити. Чекали, бачилось, тільки на якийс знак,
І тільки но встигла наша пара, штовхаючи притемки сусідів, посідати, як — Бринь! — упала перша золото-срібна крапля у не зовсім ще стишену залю — в півшепоти сусідів, в обережні постуки стільцями, у недоречне серед літа покашлювання.
- Бринь-дзень... бринь-дзень...
Перші звуки бандурного акорду електричними іскрами передгрім'я пройняли залю, натягли її, як струну, готову теж грати.
- Чш-ш! — засичало серед притемненої тиші на порушника поготівлі.
І враз як не сипне в ту напружену залю, у ті спраглі серця й душі цілий рясний золото-срібний дощ, задріботів, застрибав золотими й срібними краплинами, дрібним сіянцем
засіявся.
— Бринь-дзень... бринь-дзень... бринь-дзень... Глухими чавунними лунами озивалися десь насподі цієї золото-срібної рясноти басові струни. Немов важкими чобітьми притупували: ми йдемо... ми йдемо...
їх можна було почути, як до них спеціяльно прислухатись, відмахнутись рукою від мушиної рясноти золото-срібних звуків.
А потім взяла оповідати людськими голосами пісня — обізвався грім, залю й серця залила злива. Поважно оповідала пісня, поважніше за сіянець золото-срібних звуків, більше в унісон до приглушеної ходи' басових струн.

Встає хмара з-за Лиману,
А другая з Поля;
Зажурилась Україна, —
Така її доля.
Зажурилаеь, заплакала,
Як мала дитина;
Ніхто її не рятує,
А козацтво гине...

Була біда Україні, як її з усіх боків напастували вороги — татари, ляхи, турки, як їй просто таки „ніде було дітись". Не мала спокою Україна. Та це ще було не все лихо. Було воно й серед самих козаків, як про це розповіла наступна пісня —

Ой наступає та й чорна хмара,
Став дощ накрапать, — Ой там зібралась бідна голота До корчми гулять...

Здавалося, нічого в тому дивовижного, що голота бралась до корчми гулять, але то так тільки здавалось а виявилось далі, напідпитку та голота не боялась навіть багатіїв-дуків, ба навіть нахвалялась:

А хто з нас, братця, буде сміяться, Того будем бить.

Отже, то була гордовита голота, ладна за всяких умов захищати свою людську гідність. І як на те, до корчми прийшов .,дукач" і, напиндючившись та взявшись у боки, почав глузувати з тієї голоти. З цією думкою запитав: Ой за що ж, за що бідна голота Напивається?
Тоді як кинуться до нього випиваки — Ой беруть дуку за чуб, за руку, Третій в спину б'є... — Ой не йди, не йди, превражий дуко, Де голота п'є!
Сумне минуле України і сумні пісні її. Пожурились ма-нуйлівці, міандриківці, діївці, вони найглибше переживали історію свого народу. І Перемітько разом з ними. Глянув Перемітько на свою дівчину й подумав: „А вона як? Воно ж їй чуже... Чи перейметься вона коли моїми почуттями? Якби це Любина! Ні, ні! Життя не дозволяє такої розкоші! Треба хитрувати, щоб жити!"
— Веселої! — гукнув хтось із залі. Веселої? Нате вам веселої! Бринь-бринь... Задумала вража баба та й забагатіти, Підсипала куріпочку, щоб вивела діти. Ціп-ціп... ціп-ціп-ціп...
І ще були пісні, були веселі й не дуже. Усякі. А як нарешті концерт дійшов до краю і засвітили світло, на обличчях у всіх ясніла радість і задоволення...
Перемітько сидів у своїй цеховій конторці біля столика, виповняючи графік виконання пляну.
Конторка — маленький, майже кубічної форми приха; лабок, притулений до „шлаковика" першої мартенівської печі, з невеличкими запорошеними й закопченими віконцями, не знати для чого зробленими: денне світло однаково не могло сюди доходити, і працювати доводилось при електричній лямпі, що висіла над столиком. Повітря в конторці теж було завжди якесь задимлене, з осугою тютюнового диму (його наносили робітники, що часто в різних справах сюди заскакували); ляпа лисніла в цьому повітрі, як велика ля розтопленої сталі. .....
Одна тільки користь була з неї, з цієї конторки, — що втуляла людину з усіх боків, захищаючи від цехового двиготу скр,еготу, шипіння, дзенькання (зводів). Хоч Перемітько так уже звик до всього цього, що нічого майже не чув, але часом і йому хотілося спочити від того робітного гуркоту сховатись у конторку, причинивши двері, — як у воду пірнути Тоді все те доходило до нього приглушено, віддалено.
Виповнив відповідну графу — і задумався. На пам'яті став недавній вечір у „палаці культури", Рая... Рая — дівчина безперечно, приємна йому... Трохи, може, наївна, як на його вимоги до жінки, не досить освічена, але пізніш може „вилюдніти", постатечніє... Та й тіла набере... Бо тепер же така, як соломинка, — тендітна й... ніжна... Як миле куріп'ятко... Згадав її бровенята, схожі на пір'їнки, справді, як у того куріп'ятка.. А тільки отой чортула', її братік! Чого йому від нього треба? Звідки в нього така безпричинна ворожість до незнайомої людини? Якісь ревнощі чи що?
Прочинив двері, впустивши гуркіт цеху на всю його потужність, робітник. Задимлений на виду, тільки очі блищать, у навислім аж на плечі захиснім брилі, на слоняче вухо схожім, — робітник сказав, що міартен ч. З готовий: чи виливати.
Перемітько махнув на знак згоди рукою. Але робітник, вийшовши, не причинив щільно' дверей, не затулив впущеного гуркоту й шуму. Клекіт клекотів.
Перемітько скинувся нервово: „Ото ще звичка!.. Ліньки йому..." Та, мабуть, і втома давалася взнаки: чекав переміни... Схопився, щоб причинити двері. Глянув: Любина!.. Саме тоді, як він узявся за клямку дверей, щоб причиняти, вона з другого боку взялася, щоб дужче відчинити.
Увійшла несміливо. Вона ж ніколи раніш сюди не заходила і тепер, либонь, не без вагання на це зважилась. Навіть Далі порога не пішла... У руках мала якісь ключі (мабуть, від свого в конторі столу), машинально їх перебирала.
Та й на Перемітька її поява так подіяла, що він не добрав був зразу, як цей її прихід розуміти. Відчув навіть, що червоніє на виду, немов би вона його на гарячому спіймала — на злочині якомусь. Ніби щулився, сподіваючись заслуженого ляпаса...
— Ви?! — мимохіть вихопилось йому з уст, і він не впізнав свого голосу: басок виразно його зрадив. А в свідомості шибнуло: „Чого це вона? Може про ту довідалась?"
Любина подала йому мляво руку, мов би не певна була, Що той візьме, і... і теж збентежилась. Навіть не відгукнулась на оте його перелякане „Ви". Тільки посміхнулась ніяково.
Дуже бо незвичні й для неї були ці відвідини, не легко мя буть, було їй сюди йти... ' а"
Перемітько, рятуючи ситуацію, попросив „непрохану гостю" сідати. Не просто попросив, а якось жалюгідно за метушився: ухопив стільця, поставив в одному місці, потім переставив. Але й це не був „рятунок", бо коли б вона сіла на єдиний у конторці стілець, а він лишився стояти, то розмовляти було б ще гірше: немов би він хотів, щоб вона швидше пішла.
Любина відмовилась сідати, — мовила:
— Та я посто'ю... Я на хвилинку.
І знов обопільна ніяковість. Аж тепер Перемітько згадав, що двері так і лишились непричинені, — похопився причинити. Але в тиші, що він зробив, їхня ніяковість стала ще помітніша.
— Ви, мабуть, дивуєтесь, що я прийшла? — перша обізвалась Любина.
Дивується? Ні, чого б же він дивувався? До нього постійно заходять різні люди... І поправився: звичайно, вона не належить до „різних"... Навпаки, йому дуже приємно... Він її приходові дуже радий...
Любина впіймала його винуваний погляд: і любов, і жаль були в її власному погляді, у тих таких гарних, але тепер засмучених очах. А смагляве ЇЇ обличчя було аж бліде, ніби заплакане. Потім вона оглянулась на двері, наче перевіряла, чи їх ніхто не підслухує. Сказала:
— Бо, правду сказавши, я прийшла без діла...Захотілось просто вас побачити. Ви ж нас зовсім відцурались — ніколи й не заглянете...
Перемітько промимрив збентежено, що він збирався не раз, але все щось на перешкоді ставало... На роботі дово' дилось заміняти хворого інженера... І в вічі дівчині вже тепер не дивився: зачіпався поглядом1 то за аркуш паперу на столі, то за календар на стіні... Тик-мик... Він думає якось заскочити...
Любина зідхнула.
— Забуваєте старих друзів... Перемітько вже не відгукнувся на це.
— А втім, — знов обізвалась Любина, — не можна сказати, щоб я зовсім без діла. Я, власне, хотіла поговорити з вами про останній виступ письменників... про бандуристів...
— Яких письменників... бандуристів? — скрикнув тривожно Перемітько.
— А тих, що виступали минулої суботи в палаці культури. Знаєте, хочеться поділитися з кимсь враженнями. А в мене оце саме перерва в конторі — і я вирішила до вас...
Не вже був не ляпас, а вдар по голові. Вона теж там була й бачила його з іншою!..
Й ви там були? А чому ж я вас не бачив?
Питання було зовсім дурне: людей же було багато, усіх не оглянеш Але Любина пояснила це інакше.
Не бачили? Ви ж напевно, уважно слухали і письменників, і бандуристів. Виступи письменників були такі цікаві... А Сосюра ще й такий вродливий... Та й бандуристи.
Перемітько згодився, що так, що виступи були, справді цікаві. ...
Любина не випускала ініціятиви з своїх рук, — раптом сказала:
- Ви мене не бачили, а я вас бачила...
Це остаточно сердегу з плигу збило. Отак пак! Вона таки бачила! Бачила, як він упадав біля її суперниці... І вигляд у нього був, мабуть, дуже дурний... як дивитися збоку...
Змішане почуття збентеження, сорому й роздратованости вихрували йому в серці. Не знав, на яку ступити. А Любина вже прямо пішла в наступ:
— А з ким' то ви були? Що то за дівчина? І гарненька... Ревнощі виразно хвилювали їй високі груди, прикриті
легенькою блюзкою, тонкі ніздрі її гарного носа ходили ходором. Ну, а що похвалила свою суперницю, то... що ж їй було казати? Може, хотіла, щоб він це заперечив, щоб сказав, що вона... краща...
Але Перемітько не сказав, що вона, Любина, краща. Натомість він узяв жалюгідно „виправдуватись". Саме так: безглуздо випріавдувіатись. А чому? Чи він присягавсь їй на вірність? Таж він навіть про любов їй прямо ще ніколи не казав! Був скількись раз із нею в кіні, бував у них дома, але ж цього мало,щоб бути... винуватим!
Сказав, що то сестра нового директора заводу.
— Отого кацапа? То вона кацапка?!
В чорних її очах спалахнув колючий вогонь ненависти, обурення. Він, свідомий українець, пішов до тих, що відібрали мануйлівську „Просвіту", що віддали її сахалинським босякам!.. Він проміняв її на кацапку!..
— Так, вона росіянка, — похопився сказати Перемітько, — але вже українізована... по-українському вміє говорити...
А те, що він пішов з нею до палацу, сталося випадково: був у них у домі... зайшла мова про цей вечір, і йому довелося піти з господинею дому. Він не надає цьому значення...
Знов увійшов робітник, і вони мусили припинити розмову. Любині довелось навіть піти, бо побачила, що в інженера ділова розмова...
І коли Перемітько знов опинився сам, він почував себе так, як людина, що пережила якусь катастрофу. Навіть вите піт на обличчі. А потім люто спалахнув. Яке вона має ппя стежити за ним, допитуватися, з ким він десь ходить? а вона має право? Чи він їй присягався?
А потім сів, зів'явши раптом. Але ж вона гарна! Гапня й розумна... Була б йому до пари! Не міг не відзначити того, що Любина за той час він її не бачив, якось вигарніла. Особливо в фігурі...
У білому домику директора заводу імі. Петровського його сестра Раїса, його улюблениця й мазунка, мала своє затишне кубелечко — невелику кімнатку. Безсімейний Сисой Мітяєв, не мавши заміру хоч би в дальшій перспективі позбутися ознаки безсімейности, чимало ніжности вкладав у свою любов до найменшої сестри, зокрема подбав про те, щоб вона мала таку кімнатку в новому домику. І не собі, а їй у першу чергу кугїив новеньке ліжко, з староброндзово-золотавим ліжником на ньому, а перед ліжком поставив нову ж комоду з дзеркалом (НЕПа вже дозволяла на таку розкіш).
А стіни в кімнаті були блакитні, немов продовжували небо, що сонячного дня так приязно зазирало до Раїного кубелечка. Тоді й сонячне сяйво між тими стінами, як золота метелиця, грало, золотим пиломі кужелило. Улаштував таке Сисой і стежив, щоб сестра тримала все в належному вигляді та порядку. Як вона коли „забувала" заслати ліжко, кинувши староброндзово-золотий ліжник жужмом, „мальовни-чою купою", а він, нагодившись на той час, це бачив, то нагадував їй, щоб прибрала.
Але було в цій кімнатці й таке, що до його появи старший брат не був причетний ані трохи, — іграшки й ляльки. Прилюбність до таких „витребеньок" у Раїси була ще змалку, і вона не кидалася цієї звички ще й досі, — як тільки десь заглядить щось таке, так і купує. І вже цього добра було в неї повно. От на комоді сидів, уставившись лобатою головою в дзеркало, бурий плюшевий ведмедик, дивився бурштиновими ґудзикамй-очима на своє дзеркальне подвоєння, — наче їх два сиділо. На двох поставлених у кімиаті стільцях людині ніде було сісти: там повмощувались усякі коти — чорні, білі, волохаті. На полицях, призначуваних спочатку, в Сисоєвому задумі, для книжок, сиділи й стояли або танцю' вали, узявшися в боки, порцелянові й непорцелянові ляльки, а серед них найбільша була і найбільше місця займала матрьошка, лялька в матер'яному вбранні — в сарафані, в хустці, запнутій ріжком, розсілась, як квочка, розставивши широко спідницю. І над усім цим натовпом, бачилось, всевладно панувала. А втім, можна було б сказати, що до которого часу панувала, бо недавно поряд із нею стала, пишно взявшись в боки, наталка -полтавка, у керсетці, у вінку на голові, в різнокольорових блискавочках стрічок... Втім щось, либонь, таки змінилося в настроях господині іграшкового царства, коли на такому почесному місці, мало не на покутті, появилася така лялька. Якщо взяти це символічно, то можна б сказати, що в історії вже один раз така українська лялька була — Олекса Розум при цариці Єлисаветі...
Коли Рая вбігла до кімнатки після того, як Перемітько привів її з кіна (вони вже щосуботи кудись „ходили", а прощаючись шепнув їй щось цікаве на вушко, мало не поцілунком торкнувся (але ще стримався), вона насамперед ухопила ведмедика та й заходилась його виціловувати — у пуп'янок-носик, у витрішкуваті намистини-очі, притискала-пригортала до грудей, та ще й так, що він аж закричав би, якби був не плюшевий.Та й якби він був не плюшевий, то, мабуть, розтямкував би, що з нього тільки підставна річ, а оті поцілунки й пригортання призначені не йому, а комусь іншому — трохи чи не тому чарівному інженерові, що шепнув їй щось цікаве на вушко.
Руками Рая ведмедика пригортала, а очима була вся в дзеркалі, що його лямпа з-під стелі в прозору криницю перетворила, — питалася в того дзеркала-криниці, чи вона гарна, чи той красень-інженер буде її дуже любити.
— „Гарна ти, чудова! — казало дзеркало-криниця. — І він уже тебе любить до нестями".
А як же це сталось, що він покохав її, росіянку? Хіба в нього не було своїх українок?
— „Може, це сталося тому, що чуття на етнос не зважає, чуття — біологічне. Он же Бульбенко Андрій ляшку покохав. — ти ж читала в Гоголя, — і смерть за неї, за тую любов, прийняв..."
Тоді „Раюся" (так її вже той інженер називав) пошпурила ведмедика аж у куток на ліжко, а сама закрутилася, за-вихрувала в танці, а потім того бух із розгону в ліжко, на того ж таки ведмедика, аж пружини в матраці застогнали — рвігнулись, підкинули. А вона ще й свідомо, як на гойдалці, підгуцикнула. І знову взяла м'яти та цілувати ведмедика...
А як вона, натомлена й щаслива, нарешті роздяглася й погасила світло (ніхто не бачив., як вона шурхнула під теплий ліжник), до кімнати крізь вікно заглянув місяць, його світляна рука простяглася впоперек кімнати, а потім намацала на комоді й полицях лялькове царство, — як лицедіїв на сцені, тії ляльки освітлила.
Це світло залишило ліжко збоку, в затінку. І тоді ляльки та іграшки заговорили поміж собою пп те, що тільки но побачили і про дещо інше.
— ЧшшІ — обізвався обцілований ведмедик, стрибаючи м'яколапо з ліжка. — Вона вже спить... дивіться — не розбудіть!
А потім він звівся на задні лапи й стрибнув на своє постійне місце — на комоду. І вже звідти промовив:
— Бачили, як вона мене любить?., як цілувала?
— Чи ти ба, який пишний! —- відгукнулась на це згоп-да наталка-полтавка. — Це ще хто-й-зна, кого вона з-поміж нас найбільше любить. Може, тебе, а може, й... мене...
— Мовчи ти, хохлуша! — гукнула матрьошка на сусідку. — Де ти тут узялася? Щось я тебе тут не бачила раніше Приблуда!
— Хто приблуда? Хто? — вдарила кулачком об кулачок наталка-полтавка так, як це роблять українські акторки на сцені, удаючи сварливих жінок — якусь Солоху абощо. — Звідки ти тут узялася? Чи не з Москви-матушки прителющилась? Багато вас сюди поналазило, з своєю „чрезвичайкою"... Як сарани на український хліб поналітало.
— А от перемогли вас та й „поналітали", — огризнулась матрьошка. — І що ви, безмозглиє хахли, нам зробите? Та цим разом у нас мова не про це, а про те, кого з-між нас наша господиня найбільше любить. Я гадаю, ніхто не заперечить, що мене найбільше. Бо вона ж і сама з Москви-матушки, як ти іронічно кажеш, походить...
— Скажи „любила", а не „любить", бо вже та ЇЇ до тебе любов пішла в непам'ять. Бач, мене на найвиднішому місці поставила, бачиш, як тут видно від місяця! І стьожки кз мені частенько поправляє та мені про своє кохання до українця оповідає. А як учиться українських пісень співати, то мене ніжно цілує, — перед дзеркалом себе чепурить, а мене цілує...
— Мене цим разом; цілувала, — запротестував ведмедик. — Усі бачили.
— А цитьте! — обізвався на стільці чорний кіт, вигну-вши дугою спину, а хвоста закарлючкою наставивши. — Годі вам, чортові сороки! Мене розбудили, то й її розбудите...
— Так-так! — заколивалась на своїх низьких ногах качка. — Ще й її розбудите.
— Чш-ш! — зашипів гусак притишеним голосом, витягнувши загрозливо шию. — Уже поворухнулась...
— Ні, то тільки місячне сяйво на ЇЇ устоньках усміхнених заграло, — обізвавсь якийсь голос із юрби іграшок. — Бачите, місяць уже заглянув і туди, де ліжко.
— То їй сниться коханий, — озвався другий голос.
— Мабуть...
— Чш-ш!..
Справді солодко спала цієї ночі Раїса Мітяївна, в їй увижалася всяка всячина.
Мануйлівка готувалась до великої події — приїзду митрополіта Української автокефальної церкви Василя Липківського — Мануйлівка, українське осердя в більшому скупнні — Січеславі. Ця соломоверха оаза серед закурених фабрично-заводських димарів Амура й Нижньодніпровського, як зграйка сірих куріпок, стиснута з усіх боків ворожою стихією була тим вогнищем!, що з нього виходили поштовхи, які викликали чергові здриги в усьому чужорідному — жидівсько-російському —нарості на тлі українського народу. Звідси вийшло колись найбільше вояків Горобцевого Республіканського коша, що скинув у Січеславі 1918 року гетьмансько-білоґвардійську владу, звідси йшла й пізніше, вже за НЕП-и, наснага того скупчення українською національною енергією...
Автокефальна церква? Це одна з форм національної самооборони в умовах поразки. Недаром на священиків висвячувалось багато колишніх петлюрівських старшин. Та й інша національно-патріотична українська інтелігенція її не сахалась. Як тамі справа з Богом — це не так цікаво, а от що українська мова, донедавна ще „мужицька", „хамська", зазвучить у церкві як повноцінна , — це багато важить, це здобуток.
І тому мануйлівці так палко, з таким завзяттям готувались до зустрічі митрополита Липківського. А це їхнє готування розійшлося нервовими променями по всьому організму, і за міануйлівцями потяглися й інші ще національно-живі клітини міста Січеслава.
У самий день свята на всьому протязі дороги від Січеславського залізничого вокзалу до мануйлівської церкви, через дніпровий міст-велетень, розставлено вістунів, а ті вістуни мали махати руками й шапками, передаючи радісну вістку, що, мовляв, „уже їде".
День був трохи з вітром, але теплий. Білі хмари, як вівці-шльонки, бігли одна за одною на чистому полі неба, а той вітер підвівав їм вовну, кучерявив її. Зблизька, знизу здавалось, що золотий хрест мануйлівської церкви мало не до тих хмарок-шльонок сягає, і деякі ніби зачіпались за нього, — зачепиться, постоїть, а тоді біжить далі.
. високі берестки, що з усіх боків обступили струнку будівлу церкви бадьоро шелестіли від того вітру. Вітер же дхилив і чорно-брунатну гриву диму недалекого амурського
похилив на Дніпро, — тим і небо над церквою було чистісеньке, тільки з отими веселими хмарками.
А на широкому майдані біля церкви людей-людей! Майдан весело, як живий, ворушиться. З поблизьких сіл і хуторів приїздили навіть возами, і від тих возів захряс незабудований простір по той бік соші, на березі Дніпра. Дніпро поли скував з-поза тієї „ярмаркової" гущі возів, докидаючи радо сти до загального святкового настрою, до краси святкових одяг в, уже „непівських". Рух і гомін переходив у масі народу, як хвилі в морі. Людське море хвилювалось, чекаючи свого митрополита...
Пірнувши в людську гущу, заразившись загальним настроєм чекання, „загубився" серед людей і інженер заводу ім. Петровського Павло Перемітько. Саме так: загубився, свідомо сховався. Бо, з одного боку, йому було любо й мило в цій рідній стихії, Де вільно, як солодка музика, лунала українська мова, а з другого — почуття якоїсь провини перед своїм народом, мало не зради. Не усвідомлював гаразд, у чому мого гпопина, але хисткий неспокій холодив йому груди. Може, в його родичанні з Мітяєвими, зайдами-гнобителями України? Але ж це тільки його родинна справа, а він і далі любить і буде завжди любити свій народ. Любить і любитиме так, як і тоді любив, коли із зброєю в руках боронив його незалежність! Отже, яка це зрада? Ні, зради начебто не було. Але йому чомусь хотілося, щоб його ніхто із знайомих на цій зустрічі митрополита не побачив.
Була небезпека ще й з іншого боку. Він боявся, щоб про це його перебування серед автокефалістів хтось не сказав... тим; таки Мітяєвим. Це могло б підірвати його пляни, ба й збільшити небезпечність його становища з політичного боку. Тільки ж тут його заспокоювало те, що Мітяєви побутово з українцями не зустрічаються.
Але він не міг так уже дуже в цій людській гущі „загубитись". Дуже бо яскрава була з нього одиниця. Не селянський був у нього вигляд і не робітничий. Легенький ясносірий костюм, легкий білий кашкет, чорненькі „англійські" вусики робили з нього елеґанта, мало не „пана" ще дореволюційного типу. І найперше жінки не могли не звернути на цього красня уваги...
Напруга в народі дедалі зростала, обличчя всіх були звернені в той бік, звідки мав приїхати митрополит, — в бік мосту на Дніпрі Один раз навіть зірвалася була „тривога", що „вже їде". Та це була хибна „тривога". її викликав найближчий вістун, що стояв на соші, у всіх перед очима. Він зняв був свою шапку без певного значення (може, щоб почухатись), а люди це зрозуміли як умовлений знак.
Павло Перематько й собі витяг голову в тому напрямі.
Коли це:
— І ви тут?
Оглянувся: біля нього стояла Любина Загребельна у її засмучених очах не було звичайної для неї веселості, не було жартівливості в тоні її голосу. Чорні дугасті брови, зламані біля перенісся на знак скорботи. її біла короткорукава сукня
облямована чорними смужками на комірі й рукавах, ніби підкреслювала цей її стан - наче була в жалобі. Про те саме говорив чорний бант у її чорній косі...
Аж кинувся заскочений такою несподіванкою інженер Премітько. Це ж було в сто раз гірше проти того, якби його просто хтось із знайомих побачив! Його побачила та, що її таки справді, зрадив! його побачила та, що її він не так давно майже любив, що про неї потай мріяв. Та ще й була вона не сама, а з матір'ю. Це останнє ускладнило зустріч, бо стара Загребельна могла просто зробити йому прилюдний скандал. І та, справді, зразу ж приголомшила його додатково: . „
- Ви вже так нас відцурались, що і не сказали, що будете близько...
Любина вхопила злякано матір за руку:
— Мамо, не треба!
- Чому не треба? — огризнулась стара. — Це некультурно... Бував стільки раз... І сусіди бачили. А тепер наче в лице наплював... Хіба я не знаю, як ти ридаєш? Хіба моє серце не болить за свою дитину? Ти подивись на себе, на що ти звелася...
— Ой, мамо...
Перемітько злякано оглянувся: люди довкола прислухались до них.Як бути? Не відсварюватися ж! Не знав, на яку ступити, як спинити цей потік лайки... Сором і образа густою червонявою залили йому вид...
Але саме в цю мить пішов загальний гомін по всій масі народу:
— їде... вже їде...
Вістун на соші замахав завзято шапкою над своєю головою, неміов підганяв вище тих голубів, що саме тепер веселою зграйкою заблискотіли в блакиті неба.
Усі похилились у той бік, звідки „їхав", як хилиться нива колосками туди, куди вітер повіє. Здавалося, навіть кучеряві берестки біля церкви жвавіше загомоніли, хмарки-шльонки спинилися над майданом, над морем зворушеного народу. Хмарки спинились, а голуби, біло-срібні блискітки, шугнули ще вище, так і шугнули... Як розгойдана великодня гойдалка: гойда! — в один бік, затріпотять там густіше крилами, а тоді в другий...
Нарешті на соші показався однокінний візник, а в відкритім фаетоні сиділо три постаті крім візника, що сидів на передку було видно високу митрополичу шапку, обіпнуту білим.
Моторні місцеві розпорядники бігали поміж народом і півголосом повторяли:
— Розступіться! Розступіться! Дайте дорогу!..
У цьому півголосі розпорядників була радісна врочистість, що її вони наче боялися сполохати, якби заговорили на повний голос. І ця урочистість війнула крилом по всьому густому людському морю, незвичайна врочистість. Перший український митрополит! Перший в історії митрополит з українською мовою!.. І люди швидко, згідливо розступились, зробивши для дорогого гостя широкий прохід від соші до гостинно розчинених дверей церкви.
Коли візник під'їхав до проходу, люди побачили зблизька сивобородого митрополита, поряд із ним сидів старий Загребельний, як голова мануйлівської церковної ради, а проти них, спиною до візника ще якась духовна особа, що либонь, прибула разом з митрополитом з Києва.
Візник спинився. Загребельний і ще один з мануйлівців, що підбіг, допомогли митрополитові зійти на землю, взявши його попід руки. У їхніх рухах і виразі обличчів була напружена побожність, і митрополита вони зводили так, немов зносили якісь неживі, але неоціненні святощі. Той, що приїхав з митрополитом з Києва, мав у руках валізу з якимись там церковними речами, потрібними для богослужби.
Коли митрополит став на землю, люди побачили невисокого дідка, з черевцем, з довгою сивою бородою, що обрамляла червоне по-старечому обличчя, приховувала гострий погляд невеличких очей.
В супроводі Загребельного й інших членів церковної ради, що підбігли сюди, митрополит пішов проходом, бла-гословляючи обабіч себе людей. Люди вітали його схвильованими, радісним гомоном, і в міру того, як він проходив, вулиця за ним змикалась, зливалася в одну масу, як, мовляв, Червоне море з Ізраїлем!, прикриваючи його перед єгиптянами. А як митрополіт зі своїм почтом сховався в церкву люди потоптом полізли в двері за ним.
Перемітько йшов разом з дочкою й матір'ю Загребельнимй, їх ніс стиск натовп і сливе силомяць упхнув у церкву. Це вже була, зрозуміла річ, силувана спілка, але ні Перемітько, ні Загребельні не відважувались виявити ініціятиву щодо „розстання". Все ж таки вони були давні знайомі, приятелі! Коли церква була натоптом натоптана, почалась бого-служба. Зазвучала українська мова в сяйві свічок, у золотому обрамленні іконостасу, — зазвучала велично, по-новому.
Рідні звуки полетіли увздовж і вшир, піснопіння, звідки благословляв світ Бог Саваоф. І люди христилися, люди молились за свою мову, за свою Україну, ще й і поневолену.
Перемітько теж відчув щось незвичайне в грудях, щось шпало в носі, щось підкотилось під горло, трохи чи не на піч бгало, — плач радісного зворушення.
У богослужбі брав участь сам митрополит, у високій золотій митрі, в панагії, був такий, як досі Перемітько бачив тільки на зображеннях митрополитів в „Ілюстрованій історії України" М. Грушевського, такий, як Петро Могила й інші
А потім Липківськии виступив з промовою. Це не була звичайна церковна проповідь, його слова звучали, як слова благочинного в Шевченкових „Гайдамаках" Не дайте матері, не дайте В руках у ката пропадать".
Він не казав буквально так, не цими словами, але сенс його промови був такий. Тільки під „катом" треба було розуміти не „ляхів", а „кацапів", теперішніх катів Уркаїни. А буквально він сказав таке:
— Мої браття і сестри! У важих жилах тут тече запорізька кров...
І здавалось, що якби люди були при зброї, з шаблями й мушкетами, як колись їхні предки запорізці в своїй січовій церкві, то вони б, наелектризовані цією промовою, кинулися б прямо на найближчих ворогів України — сахалинських та амурських босяків, на всяку „кацапню", що сараною обсіла колишні вільності Війська Запорізького.
Слухаючи промову Липківського, Перемітько скосив обережно очі на Любину. В її очах стояли сльози чи то від зворушення, чи то від жалю за втраченою любов'ю. її гарний, смагляний профіль, чорні віясті очі були такі милі... Серце Перемітькові стиснулось. На кого він її, таку гарну, міняє? На чужинку!
І зразу ж схаменувся. Ні, ні! Так мусить статись — в цьому його порятунок, його кар'єра... Думав тепер, як би йому делікатніше з нею і з її язикатою матір'ю попрощатись.
Та це ще не був найприкріший момент його зустрічі з Загребельними. Коли вже було по всьому і стиснуті в одну масу людські тіла винесли їх із церкви, з запаху воску й ладану в чисте повітря надвір'я, їх усіх трьох укупі знайшов старий Загребельний. Знайшов саме в ту мить, як Перемітько, відійшовши від церкви на таку віддаль, що можна було надіти на голову кашкета, хотів був уже подавати руку.
Побачивши Перемітька разом із своєю родиною, старий Загребельний зрадів, як дитина. Зрадів так безпосередньо-щиро, що не міг приховати цього й за урочистою діло-витістю, відповідною до його важливої ролі в усій цій церемонії прийняття митрополита. Наче він забув про це, так в,елике для нього свято. Ба більше: не знавши того, щ0 Перемітько зустрівся з його сім'єю випадково, він прямо сказав, що коли так, що коли прийшов Павло Петрович, він скаже, щоб на обіді з митрополитом обійшлися без нього Він тільки заскочить попрощатися, а тоді вони підуть до них усі разом...
Це було щось таке несподіване, що аж стара Загребельна витріщила на нього очі. Як таки так? Щоб так образити митрополита!
— А так... Без одного жида ярмарок буде, — пожартував старий. — Сторубель замість мене буде...
І звернувся до Перемітька:
— А в мене є хіба ж така вишнівочка! Для вас спеціяльно призапасив...
Пригладжував швиденько рукою свої сивуваті вуса, радісно посміхався, з-під кошлатих брів, такий привітний чепурненький у своєму новому бежовому костюмчику, з вишиваним коміром сорочки. Еге, у нього є чудова вишнівочка, спеціяльно для нього, дорогого Павла Петровича... А крім того, він хоче йому показати надзвичайно цікаву статтю Сергія Єфремова, що була надрукована в Чикаленковій „Раді" 1907 року.
— Тату! — спинила його, обірвавши радість, Любина. — Павло Петрович до нас не піде: йому ніколи.
— Не піде?!
По обличчі старому побігла тінь смутку, вся його невеличка фігурка зів'яла. Смикнув себе на знак неспокою за вуса.
— На жаль, Кузьмо Лавроновичу, я не можу, — підтвердив і Перемітько.
— Чому ж не можете? — просто розпачливо відгукнувся засмучений старий чоловік. — Отаке свято!.. Така радість! Добре було б відзначити це в родині... усім- разом... Ви ж чули, як казав митрополит? „У ваших жилах, каже, тече запорізька кров"...
Стара Загребельна, здавалось, аж кипіла всередині, готова кожної миті зірватися з припону, сказати щось дошкульне, гостре. Любина раз-у-раз тривожно зиркала на неї; благала поглядом не робити скандалу. І вона тільки сказала:
— У Павла Петровича є вже інші друзі... ліпші... Перемітько похопився подати всім руку й пішов. Пішов
швидко, швидше, ніж треба було, наче боявся, що ще роздумає й повернеться до цієї такої милої йому родини, родини, що так щиро його любить. Боявся оглянутись...
А наступної ночі, так десь опівночі Мануйлівку й Воронцівку, а також недалеке плесо батька Славути осяяло це видовище: велетенським смолоскипом запалала мануйлівська церква. Висохле за літо дерево аж лущало, аж трахкало так палахкотіло. І той лускіт та бахкання побудили гпочатку близькі, а потім і дальші хати. Спросоння, обмарено перелякані люди вискакували з хат на подвір'я, не добачяючи зопалу, що діється, де саме горить. А потім, розтямувавши бігли нібито гасити тую пожежу, дехто навіть з відрами в руках. Але прибігши на місце, спинялися край майдану ба й відступали назад у міру того, як вогонь зростав на силі. Бо з церкви на всі боки розлітались вогненні уламки сипались цілі завирюхи іскор.
Саму струнку будову церкви обіймало полум'я, як пелюстки велетенської квітки, вихоплювалось із середини крізь вікна і лізло вище, на дах уже.
Вогонь пожежі розпихав темряву на всі боки, і при його світлі було видно, що на сусідських хатах вору'шкались тіні-постаті, з відрами в руках, готові гасити ті іскри, що могли впасти на солом'яні оселі, запалити їх. Високо вгору, в зоряне небо зводився рудий, зловісний, змішуваний з іскра-ми дим, а ті високі іскри здавалися зірками, ближчими до землі, аніж ті, що тихомирно яскріли в небі.
Берестки навколо церкви теж почали займатися, засвічувались, як високі ставники з свічками.
А пожежна команда не поспішала приїжджати.
— Чому ж вони не їдуть? — ремствували в юрбі.
— Еге, так вони й приїдуть...
— О! о! Дивіться! — розітнувся в натовпі крик. — Дивіться, що то...
Бляшаний дах церкви знявся раптом угору, немов його підніс на руках якийсь велетень, як священний омофор, і, хитаючись, як на крилах, полетів разом з димом. Як килим самоліт. Піднісся високо, як легкий папірець, а потім як не схитнеться в один бік — та й полетів на Дніпро, шугнув із страшною силою і впав у воду.
Юрба полегшено зідхнула: добре, що не на хати.
— Добре, що де на хати, — сказав хтось голосно.
А стовбур вогненної квітки вже перетворився на суцільний стовп вогню — бахкав, як з гармати, клекотів люто. І ці вибухи відбивались далеко, трохи чи не аж там, де гудів приглушено Кодацький поріг.
А місцева пожежна команда не чула. Не обзивались і гудки недалеких амурських заводів, що звичайно на всяку пожежу тривожно пови'зкують, скликаючи людей.
Приїхала пожежна команда мало не перед світом уже. Червоно-яскрава машина, як довга гусінь, стала, освітлена від пожежі, на соші проти церкви, пожежники позлазили до-Ділу, але... гасити не було вже сенсу. Постояла та команда
трохи, подивилась і собі на незвичайне видовище, а тоді знов посідали й поїхали назад. Хай, мовляв, решта спокійно догоряє! Поїхали без дзвінків і сюрчків, помалу...
Бо це ж, либонь, було потрібне й владі, що ту команду посилала.
Люди обережно подейкували, що це трохи чи не комсомольські активісти підпалили, щоб знищити „опіюм для народу". Дехто бачив удень, як крутився між людьми один із чечелівських комсомольців-активістів — Маркел Мітяєв Чого він крутився? Кацап — чи він міг цікавитися митрополитом Липківським?
Але, не впіймавши, не кажи, що злодій. Тим більше, що до цих розмов і певні органи влади могли прислухатись...
Умовившися з Мітяєвими виїхати „вихідного дня" на Дніпро, Перемітько вийшов з дому ще до сонця, як ще тіло здригалося від ранкової прохолоди. До місця зустрічі було хвилин десять ходи — не більше. Але він поспішав, щоб не спізнитись. Гм... Уже ж наче й звик трохи до них, а отак ганебно приподоблювавея! Не в його це було натурі! Звичайно він робив так, щоб його чекали, як це було, наприклад, у його взаєминах з Загребельними, що запобігали його ласки. Тут же все виходило навпаки: він запобігав ласки в заступників панівного народу, в свого безпосереднього начальника. Запобігав ласки, хоч думав, що „наступає"! Зиркав на годинника на руці і поглядав на небо. Хоч сонця ще не було, але воно от-от мало звідкись там виприснути, винестися вгору, як опука на воді. А звідси ж, із колишнього Соборного майдану, а тепер ім. Жовтневої революції (бо все тепер у цьому місті було „жовтневе"), з найвищого пункту міста його зразу мюжна буде побачити. Побачити — й відчути його дошкульні гарячі дотики. Тим і вмовилися виїхати на Дніпро якнайраніше...
Небо на сході було червоне, немов натерте, нашарова-ване червоною цеглою. І на високому хресті собору вже трохи чи не сонячне проміння грало — на хресті і трохи нижче, на зеленій цибулястій бані, на білій ЇЇ шиї. До собору так — уже досягали золоті пальці невидного сонця, а до музею іме ни Поля, білого в античному стилі будинку, ні: він був одноповерховий і стояв у тіні собору.
Взагалі тіні-холодки ще переважали на Соборному майдані. А на кучерявих кленках, що бігли понад хідниками, та на спориші біля хідників і далі сизіла роса, спориш від тієї роси здавався скупаним. І на саму уяву про приторк до росяної прохолоди хотілося здригнутись.
Але Перемітька цей холодок тільки бадьорив. І він швиденько йшов, стрункий і натягнутий у своєму білому, „капі
у костюмі, в такому ж кашкеті. Легкі матер'яні, на гансько у підошвах черевики робили його ходу легкою і та легкість аж підкидала йога ноги від вичовганого цеглового хідника. майже не було А ті поодинокі ранні,
,п чустоічались бачилося, з приємністю скидали на нього пиима і тії очі, здавалося, казали: „Ми знаємо*, куди ти йдеш:
а Дніпро І знаємо, чому на твоєму старанно поголеному обличчі такий аахватно-телячий вираз: там ти маєш зустрітися якщо, може, й не з нареченою ще, так із добре знайомою приємною тобі дівчиною"...
Про такий Перемітьків маршрут виразно свідчила й валізка в його руці (у ній було вино, консерви, білий хліб) та легкий дощовик на другій, узятий про всякий випадок — а ну ж дощ буде?
Незабаром Перемітько вихопився на останню перію міста а за тією перією відкривався вже безпосередній вигляд на Дніпро і на низький лівий берег — широку далечінь, проняту ранковою сизиною легкого туману. Але лінія обрію — лівий берег Дніпрової притоки Самари, там, де Огрінь, була вище, і від тієї лінії уже просто вогнищем палахкотіла заграва.
Тільки одна будівля стояла перед цим краєвидом на заваді т. зв. потьомкинський палац, білий брус із застарілими колонками фронтону. Колись у цьому палаці аж гули всякі „дворянські балі", до його парадного під'їзду підкочувались пишні коляси, з льокаями в лівреях на приступках. Тепер тут був, либонь, якийсь водногспортовий клюб, але в тому клюбі не було ще нікого, він ще спав спокійним сном нічного безруху.
За брусом палацу хилився вниз, сягаючи вже й Дніпрового берега, парк імени Т. Шевченка. Колись, до революції, цей парк теж був Потьомкиньский, а тепер ім. Т. Шевченка. І краса його була інакша. Колись тут стояли високі, сухі, як маслаки, білі акації, їх за революційної скрути зужила на паливо поблизька людність, а тепер по всій похиленій до Дніпра площі стриміли правильно, алеями порозсаджувані молоді деревця. Молоді й недорослі ще, але загонисто-задерикуваті, такі, як молоді півники восени. Деревця — символи молодого життя Шевченкового народу. Він бо, той народ, нрешті проростав, пускав буйні пагінки в умовах життєдайної її переможці Мітяєви присмирніли... Але й дратувати їх ще було небезпечно. Це Перемітько розумів краще, ніж будь-хто інший, з огляду на свій прихований „злочин"', — розумів — і тому... поспіщав. Саме тоді, як на Огрінському орбрїї виприснуло млинове є коло сонця (свіже, умите). Перемітько спустився в густу ще прохолоду Дніпрового річища, затінену високим, скелястим, близьким до берега Манастирським островом.


Просто збіг глинястою стежкою кручі, хапаючись за кущі дерези. В цьому місці, біля човнів він і мав з Мітяєвими зустрітись. Обкинув поглядом човни' шукаючи мітяєвського: вони стояли густо один побіля одного, неначе великі черевики, що їх виставив швець просушуватись. Дивиться — а Маркел уже тут. Маркел уже тут, а ні старшого Мітяєва, ні Раї немає!
Виявилось, що Маркел приїхав раніш, щоб перевірити мотор, бо він у нього частенько таки затинався.
Отже, він (Перемітько б то) перся, як дурний, щоб нахопитися на оцього чортяку! А втім, ця зустріч, либонь, обом була прикра — не тільки йому, Перемітькові, а й Маркелові. І після перших слів, що з них Перемітько довідався про пізніший приїзд Сисоя та Раї, між ними зайшла просто дурна мовчанка: той мовчить, і той не прибере, що сказати. Маркел ушнипився в свій мотор, длубався в ньому і час від часу пробував пускати. Мотор починав чмихати, а потім знову затихав, умирав. Це вкидало механіка в лють, і він тільки со-пів носом, а на гостя, здавалося, не звертав ні найменшої уваги.
Але то так, мабуть, тільки здавалось, бо його, безперечно, дратувала присутність цього гостя, взагалі, либонь, йому неприємного, а тут ще й свідка його невдалого „господарювання".
Перемітько сів у сусідній човен і став чекати. Спробував був вставити свою заввагу з приводу мотора, але Маркел не відгукнувся. Тоді йому лишилось тільки поглядати нетерпляче нагору, туди, звідки мали прийти Сисой Мітяєв та Рая.
Коли це раптом Маркел кинув свій мотор, сів на лавку в своєму човні і, н,е дивлячись співрозмовникові в вічі, сказав:
— Слухайте... є... — він не знав, як його назвати, — я вас хотів запитати...
— Будь ласка!
— Якщо- я не помиляюсь, ви важите на Райку?! -— Як то важу? Я вас, товаришу, не розумію...
— Я б не радив...
Це було щось таке несподіване, таке неуявно-нахабне, що Перемітько просто розгубився, не прибирав, як бути — чи вибухнути і розпочати з цим босилом справжню сварку, чи встати й піти собі геть... піти зовсім, порвати з усією цією, кінець-кінцем, чужою йому родиною. Хай що буде, те й буде! Можна, зрештою, змандрувати з цього міста, переїхати кудись, навіть за межі України...
І раптом уявив: величезна країна, одна шоста земного суходолу, від кордонів Польщі та Румунії й до Великого, або Тихого океану, від Північно-крижаного океану й до кордону Афганістану, Ірану й Туреччини, а він посеред величезного простору сам-один, маленька комашка... Без посвідчення з попередньої праці ніяка міліція його не пропише величезного простору сам-один, маленька комашка, цього уоже ніде... прописатися.... Та й праці без довідки з попередньої його роботи не знайде. Хіба що побився б там, де нікого нема, як Робінзон Крузо на безлюдному острові... у якійсь північній тайзі чи тундрі. Але ж і там треба щось їсти, в чомусь жити, у щось одягатись... А як, погасившись, тут залишиться, то цей ідіот може на нього виказати... Та й на Сисоя треба оглядатись: ще невідомо, яким він духом дише...
І