Василь Чапленко

Півтора людського

І

Щирі приятелі. — Солодка розмова про дівчат. — Оксана. — Народ і інтелігенція. — Горлатий багатій забороняє ходити його левадою.
     Приїхавши додому на великодні вакації, Василь Роговенко пішов у неділю до свого товариша Гната Кутька. Біля Гнатового двору в купці жінок сиділа Гнатова мати, і вона сказала Василеві, що Гнат у коморі.
— Чепуриться там хіба ж так, — обізвалася жартом одна молодиця з гурту.
— Ще б пак не чепурився, — додала друга: — там же дяківни та попівни виглядають.
Це був натяк на те, що вони (Василь би то з Гнатом) ходили гуляти до „центру" села, де звичайно збирався гурток середньошкільної молоді, а серед тієї молоді більшість дівчат, справді, були дяківни та одна попівна.
Коли Василь підійшов до комори, з низького, не-підрізаного острішка цвірінькнув просто йому в вічі сірий горобець. Горобець висів на низькому парку, струшуючи в гнівному завзятті (весна!) з свого настовбурченого пір'ячка соняшну обзолоту дня. Парубок скинув, усміхнувшись на сміливця очима — та головою об низький одвірок! Удар з розгону був запаморочливий, і сердега аж присів від болю. А тоді, вже без усмішки, увійшов до комори — в холодок малого приміщення без вікон.
— Забився? — спитав співчутливо Гнат. — Треба прихилятись... Ти ж, бач, який довготелесий.
Гнат, справді, ще тільки „чепурився" — голився до вмазаного в стіну дзеркальця, розклавши голярське приладдя на материній скрині, розмальованій червони-
ми квітами по зеленому полю. Спинивши руку з бритвою на півдорозі, подержав другою подану йому товаришеву руку.
Далі Василь присів на Гнатове ліжко, дощану при-мостку на порожніх з-під зерна діжках, і вони стали говорити про дівчат. Говорив більше між своїм ділом-голенням балакучий Гнат, а Василь слухав. Тільки ж Гнат, як звичайно, нікого з дівчат не хвалив, а все гудив, потріпуючи найкращими з них. Слухаючи збоку, можна було б подумати, що він не про дівчат, солодку парубоцьку спокусу, говорить, а про щось зовсім не варте уваги, таке, як он-той, хто-зна й коли почеплений на стіні, припалий пилом клубок материного валу чи старі наритники, повішені на засіку. Навіть про Оксану Штепенківну, попівну, що біля неї всі хлопці упадали, він озивався з огудою, та ще й так, щоб це й до неї доходило.
— Чи й не вродлива! — казав. — Як вигляне у вікно, три дні собаки виють...
Василь з превеликою втіхою слухав Гнатову мову, але про кожну із згадуваних дівчат у нього були свої потайні думки, не такі, як у Гната. Йому зводилися на очі то ніжний, кинутий ненароком погляд, то чарівний усміх, то ставав на пам'яті милого голосу відлунок. Від цих спогадів зривався йому в грудях жиж-кий вітерець, солодкий неспокій і виповнював усе тіло неймовірною легкістю. За цією легкістю він не зміг спокійно влежати, — устав і взяв ходити по коморі.
А в вухах йому стояли дівчачі голоси, заколисували мрійника на хвилях мрій.
— „Він такий гарний!" — казав один голос.
— „Я б пішла заміж за Василя", — казав другий голос.
— ,,А я так кохаю Василечка, що умру", — казав третій голос.
Перший голос насправді нікому не належав, такі слова могла б сказати кожна із дівчат їхнього товариства. Слова другого голосу могла б сказати Наталка Степанцівна, якби тільки він, Василь, захотів. „Якби я тільки захотів", — думав парубок, ширяючи на крилах свого вітру, — „і вона була б моя"... Слова третього голосу, справді, сказала була якось одній своїй подрузі Настя Німцівна, і ті слова дійшли до Василя. Зворушливе Настане кохання до нього могло б його прихилити до неї, але... не Настя була серед їхніх дівчат найкраща. Найкраща була Оксана Штепенківна, і вона Василеві з думки не сходила. Була це найпотайніша його думка-мрія, схована від усього світу. Про це навіть Гнат, його найближчий товариш, не знав, тільки мав невиразну підозру. Він бо був тієї думки, що в кожному товаристві з найкращою дівчиною повинен покохатися найкращий хлопець, а Василь же, як казали дівчата, був серед них найкращий. Та й інші були ознаки, що зраджували Василеву таємницю. Коли я-кось Гнат своїм звичаєм погудив був Оксану, сказавши, що в неї очі, як у жаби, — зелені, Василь спалахнув, мов би товариш його образив. Йому бо на цю згадку свінули щастям мінливо-зелені, як у русалки, з золотими іскрами очі коханої дівчини.
— Тобі у дівчат щастить, — сказав, видимо, з заздрістю Гнат. — Не те, що мені... Якби в мене хоч не така кирдя! — погудив свого кирпатого носа.
Але „кирдя" досить весело визирала з дзеркальця, не вірячи тому, що він її щиро гудить, — хитра кирдя.
Василь ані найменшим порухом на обличчі чи ін-як не зрадив тієї приємности, що ворухнулась у грудях на ці Гнатові слова. Він знов півлежав на „ліжку", і на його обличчі, на гарних губах світилася щаслива усмішка... чи, може, відсвіт соняшного подвір'я, видного в відчинені двері.
Щоб віддячити щирому товаришеві за похвалу, Василь сказав Гнатові, що „нічого страшного в його носі немає" і нагадав йому про його „успіхи" в селянської дівчини Ганни Зворітьківни, до якої він ходив „ночувати". Але Гнат узяв це трохи чи не за кривду собі: мовляв, „сам до попівни моститься, а мені просту дівку підсовує"... І ніби ненароком розповів Василеві про недавню розмову Оксани Штепенківни з Настею Німцівною про нього, про Василя. „Вийди заміж за такого злидня, як Василь, — нібито сказала Оксана, — то й знатимеш, по чім ківш лиха". Розмову цю пере-
дала йому Настя з таким, либонь, значенням, що „хай, мовляв, Василь не побивається за нею: вона з нього сміється"...
— А хто тобі сказав, що я за нею побиваюсь? — визвірився раптом Василь на товариша, і голос йому затремтів, перервався, ніби він щось туго ковтнув. — Я ж тобі про це не казав...
— Та не казав, — мовив Гнат.
А в очах йому щось підозріло свінуло, наче він подумав: — „А чого ти, голубчику, червонієш, як її згадаю? Видно пана по халяві"...
На цьому приятелі мусіли свою розмову перервати: до комори ввійшов, зазастувавши на мить у дверях надвірне соняшне яскріння, невисокий, дебелий у постаті парубок. Мовчки, з поважною церемонністю підійшов він перехильцем спочатку до Василя і подав йому, як якусь річ, свою важку руку, потім поніс тую руку до Гната.
— Умгу, — мугикнув Гнат, бо саме обголював верхню, задерту мисочкою під носом-кирдею губу; на вітання відповів вільною лівою рукою.
На парубкові була жовтогаряча „косоворотка" з квітками на комері, на „планці" і внизу, а ті квітки були схожі на великі стрючки червоного перцю. „Косоворотка" була підперезана довгим із китицями поясом, і ті китиці теліпалися аж біля колін. Наваксовані чоботи блищали, як дзеркало. З-під лакованого козирка звисав на очі, як розпущене куряче крило, густий чуб.
Це був Лука Нагаєнко, чи Луканько, як його частіше звали, Гнатів сусіда й товариш дитячих років, що заходив ще вряди-годи до Гната і його „вчених" товаришів.
Урвавши з Лучиним приходом розмову, хлопці якийсь час мовчали, немов чекали, поки той скінчить ручкання. Щоб заповнити цю „порожнечу", Василь зняв із стіни Гнатову балабайку, обсипану мушиними слідами, як маком, і взяв потиху бринькати. Луканько вийняв з кишені жменю запашного смаженого насіння (соняшникового з білим гарбузовим) і ще раз обійшов хлопців своєю качиною ходою.
— Сємачки, — сказав Луканько, даючи.
Василя це зірвало, і він почав говорити про рідну мову, про національну свідомість, про те, що російський царат триста років пригноблював Україну і що селянам самим треба шанувати себе і свою мову.
Луканько сів на бабку, що правила в коморі за стільця, і мовчки лузав своє насіння, слухав, кидаючи уміятно насіннину за насінниною в рот. На спідній його губі вінчиком збиралося лушпиння. На чотири-кутньому його виду і в карих „українських" очах проступала якась його „окрема" думка про все, що говорив Василь, думка тверда, як вилиці його широкого обличчя. Він якось обминав очима Василів погляд, немов боявся тому поглядові скоритись.
Обізвався:
— А навіщо заводити у нас оту „Полтаву
— Яку „Полтаву"? — не зрозумів був спочатку Василь, а зрозумівши, ще дужче огнівивсь на тупоголового парубка. Луканькова „Полтава" — це були мовні особливості недалекої від с. Латаття (їхнього села) адміністративної Полтавщини, де говорили „від", а не „од", балакати", а не „балакать", і він, Луканько б то, вважав це за чуже, осоружне.
Василь узяв палко говорити про те, що літературна мова в усіх українців має бути одна, а оті місцеві різниці ваги не мають.
— І гетьмана нам не треба, — перебив його розмову з попередньою упертістю Луканько, ніби продовжив оту свою „окрему" думку.
— Гетьмана ? ..
Тут Василь відчув, що червоніє по всьому виду, а на очах виступили йому сльози, — так наче його спіймано на злочині. Йому було сором за „українського" гетьмана, що повернув землю й економію князеві Уру-сову, ворогові України, ворогові українського селянства, їхнього села ворогові, бож його землі (сорок тисяч десятин!) з усіх боків тиснули на вбогі лататтянські ниви. Він мріяв про Україну „без холопа і без пана", як казав Шевченко, а тут виходило, що його мрія — спільниця московського поміщика Урусова...
Але саме тепер Гнат закінчив своє голення, витер рушником, таки брудненьким, своє причепурене з хи-
трою кирдею обличчя і мовив, осмикуючи свою зелену „офіцерську" сорочку, підперезану солдатським поясом:
— Ну, я готовий.
— Це ви до дівчат? — спитавсь Луканько, і в голосі його забриніла ніби заздрість чи жаль, що він не може йти до тих дівчат, до яких ходять його „вчені" однолітки.
— Може й тобі кортить? — відгукнувся Гнат. — Га?
І пожартував з властивою йому прямотою:
— З свинячим писком та в пшеничне борошно ?.. Василь глянув на Луканька — і злякався: парубок
якось зловороже знітився, по обличчі йому пробігла похмура тінь, і від того його вилиці ще дужче випнулись. Він раптом підвівся з бабки і незграбно, викрививши жалюгідно плечі, подав руку обом товаришам. Був жалюгідний у своїй крикливо-жовтій сорочці і наваксованих чоботях. Не мовивши й слова, вийшов з комори.
— Образився чи що? — озвався Василь. Але Гнат не звернув на це. ніякої уваги.
Після цього Гнат з Василем і собі вийшли надвір, у весняно-осяйне яскріння дня. Весняне тепло, що ним іще люди не встигли навтішатися, ніжно торкалося до рук, до щік, а особливо... як ті щоки були свіжо поголені, як у Гната.
Крім соняшного яскріння, у світі були ще весняні звуки. Найпомітніше серед тих звуків було гороб'яче цвірінькання, але й над ним торувало крикливе, одиноке в загальному морі звуків кудкудакання якоїсь курки в сусідньому дворі. Курка та щойно, мабуть, знеслася і, вважаючи це за подію світової ваги, галасувала на всю свою горлянку.
До цього курячого галасу незабаром приєднався некурячнй крик, але й він повідав про те саме:
— Кудкудак-кудкудак, знесу коко, як кулак...
Це вигукував сусідський хлопець, стеребившись аж на клуню — на близьку солом'яну піраміду, облиту соняшною обзолотою. Покрівля клуні починалася від самої загати, і з Гнатового двору було видно, як стара солома парувала, висихаючи. Малюкові, видимо, було дуже приємно сидіти на такій запаморочливій височині — де вже почали мостити собі гніздо лелеки, звідки було видно далеку лінію обрію і „той бік" — цілу половину села та вітряки на тлі ясносріблястої далечіні, що поривала летіти.
Справді бо: угорі, на небі, сонце, а трохи нижче, на клуні, він, сміливий, хоробрий!
У якомусь зв'язку з усім цим весняним гомоном дня в сусідньому ж таки дворі почав зводитися вгору з ледаче-тягучим скрипом колодязний звід. Тільки ж він раптом, на півдорозі спинився, немов прислухався, що то за курка так високо несеться — аж на клуні. А потім того як не желіпне материн голос (напевно, материн, бо тільки мати може так гримати на свою власність) :
— А чого тебе ото туди морока стаскала?
І лицедій, що так уміятно вдавав ролю несучої курки, взяв мерщій спускатися з тієї чарівної височіні, хапаючись обіруч за парки, намацуючи хапливо босими ногами опору. За якусь там мить він зник за загатою і, опинившись на землі, негайно почав у супроводі духопеликів уже іншої пісні, і та пісня була уже схожа не на курячий гук, а на оту перервану перед цим музику зводу.
... До „центру" хлопці — Гнат і Василь — пішли левадами, а не вулицею, хоч вулицею й було трохи ближче. Тим вони так, без сорома казка, зробили, що тепер, у неділю, на вулиці було багато народу, і цілими купами гуляли парубки. А парубки ж були, як ті собаки, що з свого гурту не займають, а на чужого обов'язково нападають. Особливо парубки не любили „паничів." А втім, наші хлопці не дуже їх за це обвинувачували, бо вважали, що вони зовсім не винуваті, — винуватий був московський царат, що прищепив українському народові такі азіятські звички. Заразом вони вірили, що без царату за яких п'ять-десять років ці потворні звички зникнуть, і тоді не буде потреби, люблячи народ, уникати зустрічів із ним.
Отож до которого часу хлопці ходили левадами. Такого часу, як оце вони йшли, у левадах можна було хіба на якого собаку (у справжньому розумінні цього слова) нахопитися.
Левади були ще зовсім непривітні, лози й верби в них стояли ще голісінькі. Прозорі лози тислися до течії, а верби зводилися вгору, просвічуючись у верховітті синявою неба. Городи й капустища чорніли ще ріллею. Там, де були торішні стежки, треба було обминати сліди від калюж або й самі калюжі.
Проте вже пахло бадьорливим духом весни. Оті безлисті верби цвіли ніжним пухом і були мов налиті соком, ламко-крихкі від нього. Згори від садків незбагненні подихи повітря доносили натяк на терновий, яблуневий та вишневий цвіт.
Гнат, переступаючи, а іноді й перестрибуючи калюжі, жваво своїм звичаєм гомонів, а Василь, як і перше, переважно слухав, тільки коли-не-коли докидав і від себе яке слово. Василеві було легко перестрибувати калюжі, бо був високий, довгоногий.
Але, так безтурботно розмовляючи, вони несподівано таки нахопились на своїх ворогів — парубків. Парубки цілою купою стояли на Степанцевій греблі, що разом з вулицею перетинала левади і дорогу до „центру". Відступати чи обминати парубків хлопцям було сором, і вони пішли прямо на небезпеку. Тільки ж і парубки побачили їх ще здалека і, бачилось, заздалегідь готувались зробити з зустрічі з „паничами" цікаву для себе розвагу.
Перший здобувся на сяку-таку раду Гнат. Він, хоч і вважав уже сільський звичай „здоровкатися" з незнайомими за ознаку відсталости (а парубки були не з їхнього кутка), та похопився зробити поважне обличчя і, коли підійшли, ввічливо привітався. Василь зробив за його прикладом те саме.
А це мало означати: „Ми й ви зовсім однакові, тільки ми одягнені по-міському, а ви по-сільському. Бачте, здоровкаємось."
З парубоцького гурту відповів на „здоровкання" тільки один — малий на зріст та силу і через те, мабуть, найдобріший. Решта товариства на мить похмуро вмовкла. Та скоро „паничі" трохи віддалились, як
увесь гурт вибухнув голосним реготом на якийсь там дотеп, вроді приказки: „пани — на двох одні штани".
Сердешні хлопці придали ногам ходи, хоч зокола вдавали (не оглядались, наче не чули), що їм просто треба поспішати, що якась справа жде.
Але на цьому ще пригода не скінчилась. За греблею починалася Степанцева (Наталчиного батька) левада, старий Степанець побачив з двору тих таки нещасних „паничів" і загукав на ввесь куток, лаючи за те, що топчуть його леваду. Ця левада, широко обсаджена велетенськими вербами, та ще вісімдесят десятин купленої землі ( у решти селян була тільки надільна) і навчили його ото так владно кричати. Правда, за революції був уже такий час, коли він несподівано зробився був надзвичайно добрий, коли мало не запрошував сам усіх охочих іти й топтати його буинотраву леваду. Але тепер, коли при владі був гетьман, а в його хаті частенько ночував сам Чернов, начальник карального загону, у старого знов з'явився владний понад у-сяку міру голос, і він якнайрішучіше забороняв „усяким ланцям" ходити його левадою. Іноді хлопці щасливо проскакували, але цим разом їм не пощастило.
— Сучого сина лацюги! — репетував старий. — Немає вам вулиці?.. Разом з тим із двору вискочили два здоровенні собайли і, вдарившись навпростець ріллею, помчались прямо на „паничів". На щастя, поблизу лежала чимала ломака, Гнат ухопив її і з усієї сили огрів одно ротате страховище, потім друге. Пси з голосним скавулінням повідскакували геть.
А з греблі від парубків на це видовище розітнулось голосне тюкання (так уміють тюкати тільки на Вкраїні), і те тюкання ударилось у лози, покотилось левадами — і розлилось вогнем сорому та гніву в серцях молодих інтелігентів.
Чи треба казати, що їм тепер показалось найбільшою приємністю те, що далі не було більше нічого такого, як Степанцева гребля та левада ?
А незабаром вони дійшли до „великої греблі" — до „центру".
Залізні покрівлі крамниць, церква, знайомий до рідности будинок двоклясової школи, де вони передні-
ше вчилися, -— все це нагадувало місто і те, що тут люди звикли бачити по-міському одягнену людину і не здивуються, як не поздоровкаєшся до незнайомого.
Це все підкреслила й перша зустріч: недалеко від школи вони зустріли гімназиста Самсона Ліпшиця, сина місцевого крамаря.
— А, „низяни" прийшли...
(Та частина села, де жили Василь із Гнатом, звалася Низом).
І Самсон з великою гідністю подав обом товаришам руку, виявляючи тим свою супроти них вищість. Василь із заздрістю подивився на новий Самсонів блакитний, як небо, гімназіяльний костюм. У голові йому ворухнулась прикра думка про людську нерівність. Йому бо доводилось ходити у полотняних штанях, пофарбованих виваром з дубової кори.

II
Щирий народолюбець Стовбур. — Конспіративна путь на з'їзд. — Перша спроба революційної агітації і необережний дядько. — Таємничі верхівці. — „Головне: рятуймо революцію!"
Коли Самсон, Гнат та Василь зайшли на шкільне подвір'я, Василя покликав з веранди своєї кватири Пилип Никифорович Стовбур, учитель цієї школи.
Василь прислухався до такого знайомого і такого привабного гомону та сміху, що добувався із шкільного садка, забарвленого легкими штрихами першої зелені, але згадав оте Гнатове оповідання про „злидня Василя" — і рішуче пішов до вчителя.
— „Хай собі шукає багатого", -— подумав сердега про одну з тих дівчат, що були в садку.
Пилип Никифорович запросив улюбленого учня (Василь раніш у нього вчився) до своєї кімнати і, торкнувшись голубливим рухом руки йому до плеча, посадив на стільці. Руки в Пилипа Никифоровичаг були якісь незграбно-довгі, з довгими долонями й пальцями, що теліпались на тонкому зап'ястку, як китиці. До того ще рукава його піджака чи „косоворотки" ніби підкреслювали цю непомірну довгість рук, бо були чомусь завжди вузькі й покороткі. Говорячи, Пилип Никифорович вимахував плавко цими своїми руками в повітрі, доповнюючи жестами свою „трудну", ніби видушувану мову.
Посадивши Василя, Пилип Никифорович і собі спочатку був сів, але в ту ж мить знову встав і взяв ходити по хаті, тонкий, високий. Потім підійшов до вікна і поправив, немов між іншим, завісочку. Це все говорило за те, що він хвилюється. Про хвилювання свідчили й такі знайомі Василеві ковтальні рухи-звиви його довгої, з великим борлаком шиї та пересмикування щік.
У кімнаті в Пилипа Никифоровича, крім двох стільців, був ще стіл, убогеньке ліжко (парубоцьке), етажерка з книжками та купи школярських зшитків у кутку просто на помості. На стінах висіли портрети — з одного боку Герцен, Бєлінський та Чернишевський, а з другого — бородатий Крапоткін та обрамлений бурця-ми Добролюбов. Під цими великими портретами були поприбивані портрети-листівки інших російських революціонерів. Василь знав уже, що то були „народовольці" та „чорнопередільці" — Желябов, Халтурін, Віра Фіґнер, Плєханов-Бєльтов тощо. А взагалі стіни Стовбурової кімнати були досить таки голі та непривітні, як це майже завжди буває в кватирах неодружених чоловіків, що живуть у „казенних" приміщеннях. І враження від цих кімнат буває завжди таке — ніби в них завсіди, навіть улітку холодно.
З Пилипа Никифоровича, як він сам казав, був того типу інтеліґент, що живе для народу, занедбуючи своє особисте життя, ба й іде в ім'я цього на всякі жертви.
— Якби я не так жив, — казав він, посміхаючись своєю блідою посмішкою, — то я справді пішов би в стовбур, як та невдала редька... себто з мене народові не було б ніякої користи... Занедбувати своє „я", допомагати трудящим — у цьому пряма повинність народної інтелігенції...
З цієї ж причини він, людина вже літня, був і досі неодружений і дружитися не думав.
— Для інтелігента злочин творити свою родину, — було каже, — коли народ у ярмі, в кайданах конає... Та ще й хто-зна, — додавав, — щастя це чи, може, нещастя — оте поєднання з жінкою. Скоріш останнє...
Тим то його кімнату й справді таки ніколи не огрівала присутність жінки, опріч хіба тих випадків, коли сторожиха Гапка мила поміст та взагалі прибирала.
Але зате з своєю сусідкою і товаришкою праці вчителькою Галиною Сосипатрівною він поводився так суворо, що вона ніколи не відважувалася до нього заходити.
Всяке зрозуміє, що з приходом до влади на Україні гетьмана, коли над здобутками революції нависла безпосередня загроза, ота допомога народові від інтелігенції особливо була потрібна. Так думав Пилип Никифорович і такі думки прищеплював своєму учневі Василеві.
— Пам'ятаєте, Василю,— мовив він тепер, сівши знову на стільця і торкнувшись долонею до Василево-го коліна, — ми балакали з вами про гетьманщину, що це ворожий для трудящих лад... поміщики, офіцерня...
Він замовк і злякано, як до підземного гуркоту, прислухався до того, що відбувалося в нього в животі; покрутив сумно головою, ніби кажучи: „починається вже".
— Поганому животові й пироги на заваді, — мовив, блідо посміхнувшись. У нього була хронічна нестравність шлунку, і ця хвороба завдавала йому клопоту часто в такі хвилини, коли треба було якнайдобірні-ше висловитись, душу, мовляв, словами викласти.
— ... Це й ваші вороги, бо й ви ж, Василю, не багата людина...
Василь почервонів, згадавши горду попівну.
— Чи згодні ж ви, товаришу, — я, як революціонер, ставитиму питання руба, — казав далі Пилип Ни-кифорович: — стати до боротьби з цим ворогом, а як треба буде, то й кров'ю своєю купити волю народові? Згадайте, — він кинув блискучий від зворушення погляд на стіну, на портрети, — славних мучеників, борців за свободу — Герцена, Бакуніна, Чернишевського й інших! Вони не боялися вигнання, в'язниці, шибениць, Сибіру...
Василь сидів, не зовсім розуміючи, до чого ця незвичайна, урочиста мова.
— А це я вам до того кажу... Гм, — озвався Пилип Никифорович, перервавши мову, до своїх середових рухів і поклав, як компрес, на живіт свою велику долоню-китицю. — ... До того, що хочу взяти вас на збори нашої революційної організації. А ця наша організація має найближчого часу... — він спинився, видимо, вагаючись, — зняти проти гетьмана збройне повстання... Коли я вам це кажу, це свідчить, що я вам діймаю віри...
Замовк і ждав.
Василь відчув, як тіло йому почало терпнути, а ноги ослабли раптом, як підбиті. Він, здавалося, міг би зсунутися вниз, якби стілець якось нерівно стояв. Еге, він, Василь, такої думки про гетьмана, що це ворог, але революційна організація — це щось таке далеке, що про нього можна... тільки в газеті читати... І оті всякі революціонери в його уяві були майже не люди, а якісь казкові герої... Не такі, як він... Хіба може він, жива людина, з отакими незграбно-довгими, покладеними одна на одну, як крокви, ногами, з руками, що й тепер уже чомусь трохи тремтять, устрявати в таку справу?! Адже до їхнього села мало не щодня залітає каральний загін Чернова Не прибирав, як бути. Мовчав. Раптом йому в вічі впали великі, як горох, немов їх там пучками хто насипав, краплі поту на поораному зморшками чолі шанованого вчителя: щирий чоловік, мабуть, злякався, що довірив таємницю негідному довіри молодикові.
І Василь, якоюсь напругою волі зрозумівши значення того поту, сказав, що на збори піде.
— Я піду, Пилипе Никифоровичу, з вами...
Ці слова він вимовив так, ніби хтось, а не він сам орудував його язиком у пересохлому роті. Для того, щоб цю сухість розігнати і перед кимсь (перед самим собою!) виправдатись, він сказав про гетьмана:
:— Він же не тільки поміщикам землю повернув, а й українців переслідує, у Перещепині „Просвіту" розігнав, старости губерніяльні й повітові з російських чорносотенців...
— Авжеж, — загомонів Пилип Никифорович з блідою страдницькою усмішкою на бразолійних губах. — Я ж вам сам про перещепинську „Просвіту" казав...
— І балакати по-вкраїнському не вміє...
— Ні, не вміє...
Потім того Пилип Никифорович сказав, що йти їм треба негайно, щоб на з'їзд устигнути, бо він має відбутися наступної ночі.
На мить у Василя ворухнувся був жаль, що він піде в той час, коли його товариші гулятимуть. Але потім він згадав образу — і на зміну цьому жалеві з'явилось у нього болюче-мстиве почуття, скероване проти гордої попівни. Йому тепер захотілося піти якнайшвидше і повернутись аж через тиждень, через місяць або й зовсім уже не вертатися. З цим настроєм він вийшов на веранду і гукнув Гната, щоб сказати йому про свій намір іти до Губинихи.
Гната це не здивувало, бо Василь частенько ходив у це сусіднє село до своїх родичів.
Але на цю розмову, почувши, мабуть, Василів голос, із садка вийшла й... Оксана. Підійшла й собі до веранди і стала при кущі бузку — висока, струнка.
— Чому ви не йдете у садок, Вас ? — спитала, дивлячися знизу вгору на Василя.
„Вас" — це вона так скорочувала його ймення, коли називала півжартом, півніжно.
Прихилила рукою до свого обличчя ще не розквітлу гілочку бузку і гладила нею по горячій, порожевілій щоці, немов так її охолоджувала. Василь бачив зблизька молоду ніжність її щік і купку надзвичайно милого ластовиннячка біля перенісся її рівного, гарного носа.
— Там уже всі зійшлися, — гомоніла далі, — Каленик, Степан... Тільки вас немає...
І раптом густа червонява, ніби її впіймано на якімсь потайнім замірі, поняла її вродливе обличчя, а в очах
виступив сльозавий блиск. Оглянулась, щоб приховати це своє несподіване збентеження
— Ніколи, — відповів досить таки похмуро Василь і повернувся до Пилипа Никифоровича. Йому те-тер хотілося, щоб на з'їзд напали німці або Чернов, щоб його вбили, щоб вона (Оксана б то) побачила його з раною на чолі, з заплющеними навіки очима. Але, причинивши за собою в сінцях двері, він не втерпів, щоб не обернутися і не глянути в вікно, звідки було видно шкільне подвір'я. Оксана все ще стояла на тому ж таки місці біля бузку, нервово кусала кінчик бузкової гілочки. А потім повернулась і пішла назад у садок, тільки не звичайною своєю ходою, а помалу. Мов би ждала, чи часом він, Василь, не вернеться, щоб сказати щось ласкаве, хороше, таке, як цей радісний весняний день. її догнав Гнат і щось там почав торочити...
Василеві наринули на очі сльози.
— Я ж для тебе злидень, — прошепотів, — злидень...
По якімсь часі двоє чоловіків — лататтянський учитель Пилип Никифорович Стовбур і його колишній учень Василь Роговенко — вийшли за село, за млини, ідучи в напрямі до недалекого сусіднього села Губинихи. Учитель Стовбур ішов до свого товариша, губинівського вчителя, а його молодий супутник — до тітки в гостину. Так вони умовились казати всім цікавим, що звичайно мають звичку розпитувати, куди та куди вони (себто подорожні) йдуть.
У полі, на широкому просторі, стояла рання весна. Над ріллями, що подекуди зеленіли вже соромливими голочками врун, ходила весняна безвітряна легкість. Між небом та землею в чистому безмежжі дзвеніли жайворонячі співи. Жайворінки, здавалось, словами вимовляли, бачивши наших подорожніх: „А ми знаємо, куди ви йдете... а ми знаємо, куди ви йдете: зовсім не в гостину, ні"...
Пилип Никифорович бадьоро йшов, зачіпаючись іноді довгими ногами за сухі пасма виволоченого пи рік». На ногах у нього були добре стоптані, полатані (сам латав) черевики.
— Не люблю, розумієте, нового взуття, — згадав Василь, дивлячись на нерівну вчителеву ходу, його не раз повторювані слова: — муляє .. .
Самоділкові латки на Стовбуровому взутті — це теж була самозречення й демократизму ознака. Він бо вважав, що кожна людина, хай то буде й інтеліґент, повинна сама себе кругом обслуговувати. Адже в новому суспільстві будуть тільки такі самодостатні одиниці! Василь упіймав себе на якомусь незрозумілому роздратуванні, що його викликали тепер ці вчителеві думки. Так само раптом йому не вподобались рухи вчителевого тіла, зокрема ковтальні звиви його довгої шиї. І він став уникати на нього дивитись. Думав про Оксанну, що так гарно цим разом повелася з ним — і обвинувачував Пилипа Никифоровича, що примусив його піти від неї, теліпатися хто-зна й куди. Та, схаменувшись, силкувався ще гамувати це неприязне до вчителя почуття, згадував отих великих мучеників за свободу — Чернишевського, Желябова й інших, що їм, може, теж доводилось кидати коханих істот заради народної справи.
Коли наші подорожні були приблизно на півдоро-зі, їх наздогнала, стрибаючи колесами по розораному шляху, торохтюча, немов вона от-от мала розсипатись, гарба. Пара коненят, покивуючи схиленими головами, похмуро, неохоче тюпала. Спереду видавалось (подорожні оглянулись і зійшли із шляху, щоб пропустити гарбу), що вони, ті коненята, місили передніми ногами шлях, як заміс. Коли гарба порівнялася з подорожніми людьми, коні, ввічливі бувши, пішли раптом ходою, їхній погонич, сірий, зачучверений дядько (але з таких, що, видимо, побував на одному з фронтів), привітно поздоровкався і, натягнувши віжки, зовсім спинив їх. Коненята дуже слух'яно, ніби воля їхнього господаря цілком збігалася з їхнім бажанням, стали, підперши пообчухуваними хвостами воза.
— До Губинихи чимчикуєте? —- спитався, видимо, балакучий дядько і, почувши ствердну відповідь, запросив: — Сідайте ж: підвезу...
Повісив потім того віжки на ручицю, поклав батога обік себе на солому, заслану сірячиною, і взяв крутити цигарку цупкими, як берестові корінці, пальцями. Виявилось, що він живе якраз біля школи, — отже й довезе їх аж на місце.
Подорожні позлазили на воза, хоч Пилип Ники-форович трохи й завагався був, бож їм не до школи треба було і навіть не до Губинихи, як це мало виявитися далі. Але давши оту ствердну відповідь, треба було сідати: конспірація.
Отже виходило, що традиційна добрість українських селян, їхня звичка „підвозити" не завжди буває доречна.
— Так як же воно оце буде? — загомонів поважно до „вчителів" дядько, коли ті посідали. — Чи так уже й доведеться на князя Урусова робити? Ви письменні, читаєте газети... Я оце відвозив німців...
Пилип Никифорович скинув значуще очима на Василя, мовляв, „оце вдячна нагода для агітації, це наш", і на вустах йому ворухнулась його бліда усмішка. Промовив, обернувшись до дядька:
— А буде так, як ви, селяни, схочете... Треба прогнати німців та гетьмана — і земля буде ваша, селянська...
Василь і собі (йому раптом зробилося легко, захотілось балакати) обізвався:
— Гетьман — царський генерал, він про Україну не дбає зовсім, він і балакати по-українському не вміє...
— У більшовики підемо всі, як один, — сказав дядько, відгукнувшись на слова Пилипа Никифоровича, і вдарив себе по коліні кулаком. — Но, малі!
Коні, що, скористувавшись поважною розмовою своїх господарів — людей, поснули були зовсім, неохоче рушили. Збоку було знати, що цим разом їхнє бажання розбігалося з господарською волею, та робити було нічого: господар.
Тепер дядько відгукнувся на Василеві слова:
— Як на мене, так нам від Росії не треба відділяпотвердив спокійно дядько.
тись: ми в окопах з одного казанка їли, разом кров проливали...
Потім того він посміхнувся до якихось там своїх спогадів, а тоді сказав:
— Була в мене з тією Україною сторін. Прийшов я з німецького хронту...
Тут він сякнув набік, притиснувши пальцем одну ніздрю: так він, мабуть, навчився на „хронті".
— ... Прийшов. Дивлюся — аж у хаті біля ікон почеплено отого вусатого українця в шапці... Це мій хлоп'як, що до школи ходив, так його вшанував. Таке мене зло взяло, як того вусаня побачив! Зірвав його — та в піч! Хлопець у сльози, — так я йому й батога ще дав...
— Та то ж Шевченко! — скрикнув злякано Василь.
— Та Шевченко ж,
— Но, голуб'ята...
Замахнувся на коней батогом, ударив кожного по разу, і вони почали тюпати знов, заколивавши спинами та вухами. Віз застрибав, закидався, підкидаючи коробок, що стояв у задку, Пилипа Никифоровича, що злякано вхопився обіруч за живіт, Василя, приголомшеного дядьковими словами, і самого дядька, мов би це все були речі одного порядку і мов би йому, тому возові, було байдужісінько, що з ними станеться — залишаться вони цілі чи порозсипаються. Сама гарба скрипіла, дирчала, торохтіла, клацала, чиргикала. Під таку музику говорити ніяк було, але балакучий дядько не вгавав, а, перекрикуючи трахкотняву, говорив далі палко про політику.
А тим часом вони під'їхали вже до Губинихи, стали частіше попадатися люди — попутні й зустрічні, — ставали осторонь, пропускаючи воза, і слухали запальні дядькові промови проти німців і гетьмана.
Василь став стурбовано позирати на Пилипа Ни-кифоровича, а той і собі засовався на сидінні (його, власне, підкидало так, що він не знав, за що й ухопитися). Тоді Пилип Никифорович спробував перемінити мову, спитався, скільки в дядька дітей.
— Семеро. їсти та їсти треба, — відповів дядько,
— а земельки дазьбі: уся в князя Урусова...
А вже були перші хати. Біля воріт стояли, спершись на ліси чи на ворота, чоловіки, купками сиділи жінки.
І сердешний Пилип Никифорович, дарма що до школи було ще далеко і що повз школу їм таки треба було проходити, не здобувся на іншу раду, як тільки сказати дядькові, щоб той спинив: вони, мовляв, підуть далі пішки.
— Так вам же до школи треба! — здивувався добрий дядько, жалкуючи, десь мабуть, що не добалакав з письменними людьми до краю, не все ще сказав.
Пилип Никифорович миркнув щось невиразне собі під ніс, кажучи, що їм треба ще в одно місце зайти.
— Ну, як знаєте. А я Петрові Семеновичу скажу — я ж швидше там буду, — щоб сподівався гостей...
Після цього дядько спинив воза і, підождавши, поки „вчителі" злізуть, поїхав далі, знімаючи за собою галасливе валування собак. А наші конспіратори пішли слідком за ним, наражуючись трохи чи не біля кожного двору на роздратовану собачню. Так вони пройшли все село, таки довгеньке, обминули обережно школу, боячись, щоб Петро Семенович, попереджений про їхній прихід, не вийшов їм назустріч, і кінець-кінцем знов опинилися в полі. З'їзд мав відбутися на одному недалекому хуторі.
Сонце вже було зовсім низько, коли Пилип Никифорович з Василем зблизилися до хутора. З-поза горба вигулькнули верхи дерев та солома дахів. Поміж солом'яними оселями зеленіла під скісним промінням низького сонця одна залізна покрівля.
З'їзд у розумінні конспіративности, на думку Пилипа Никифоровича, був задуманий оригінально: він мав відбутися в економії одного поміщика. Орудував усім Сабадир, колишній сільський писар, а тепер панський управитель.
Полем-ріллями поволі розливались сутіні, як полій по кризі. Жайворонячі співи ущухли, скрізь стала тиша, чекання вечора. Зробилось холодніше. Василь звернув увагу на те, що Пилип Никифорович став чомусь придержувати ходу.
— „Притомився чи що?" — подумав про вчителя. Раптом Пилип Никифорович злякано пригнувся і
Василеві зробив рукою знак, щоб теж присів: забіч від будівель у вечерових сутінях забовваніли якісь верхівці. Верхівці їхали стрункими рядами, — отже то були військові.
Пилип Никифорович хапливо звернув на шляшок, що обминав хутір.
— Казатимете, що йдемо до мар'янівського вчителя, — напутив про всякий випадок Василя.
На щастя, шляшок спустився в балочку, і їм тих верхівців (а верхівцям їх!) не стало видно. Та скоро вони вийшли з тієї балочки, верхівці знову показалися з-за бугра. Пилип Никифорович сів мерщій на землю і Василя смикнув за рукав. Василь почав дрібно всім тілом труситися, і балакати йому від того стало трудно. І він хмарно вмовк. Йому зробилося жалко-жалко себе, до болю жалко, — що йому доведеться отак безглуздо погибати.
— „І треба ж було йти! А все він!" — подумав образливо про вчителя, назвавши його вперше словом „він"; це слово він майже прошепотів, не тільки подумав. Його мало на плач не брало...
Так посиділи трохи, а тоді Пилип Никифорович сказав Василеві звестись на коліно й подивитись.
— У вас бачучіші очі, — додав.
Учинивши так, як йому сказано, Василь побачив, що верхівці, як і перше, бовваніли, але він звернув увагу на те, що ці верхівці були якісь нерухомі. Зрозумівши, що то, він зареготався.
— Та то ж купи „кирпичу"'...
— Береженого й Бог береже, — посміхнувся Пилип Никифорович своєю усмішкою, а та його усмішка була тепер, у скупому світлі заходу, схожа трохи чи не на гримасу сарказму.
Вставши на ноги, Пилип Никифорович узяв гидливо обтрушувати своїми руками-китицями грудочки землі, що поприставали до штанів. Потім того вони сміливо пішли до недалекого хутора і незабаром опинилися перед тими купами, що їх передніше були злякались. Купи стояли на тирлі поблизу подвір'я, як висунутий наперед бастіон фортеці. Але тут наші подорожні нахопились на нову небезпеку: їх опала ціла тічка собак. І їм не малих коштувало сил оборонитися: кидали груддя чи тільки нахилялися, удаючи, що те груддя беруть, бож дурних собак, як відомо, й так іноді можна відгонити.
Так оборонною рукою зайшли вони й на подвір'я, і вже на подвір'ї тих собак відігнали люди, що купкою стояли біля ґанку панського будинку. Це були теж, як про це наші прибульці довідались, з'їздівці.
Хутір цей належав власникові середньої руки, себто такому, що кількістю землі й станом господарства стояв між заможними мужиками і такими великими поміщиками, як князь Урусов. З мужицько-куркульськими хуторами цю економію зближало те, що панський дім стояв серед тирлів, гною та кирпичу, в самій гущі товарячих, овечих і інших сільськогосподарських пахощів, а проти мужицької натури промовляли біла постать якоїсь німфи чи там дріяди в розкинутому біля бу-динка садку та фігури двох левів на ґанкові.
В одного з левів була відбита половина морди, і він дивився тепер на людей сліпим рівним місцем, що було замість пащі й очей. Це осліплення лева ніби символізувало знешкодження можновладців-панів. Справді, це був один із слідів першого „туру революції", коли цей утвір панського мистецтва став був загально-народним добром. Це його, цього лева, бачив Василь нещодавно в Губинисі біля волости (тоді „ревкому"), і на ньому селянські хлопці випробовували свої їздецькі здібності. Після „обрання" гетьмана його, як і багато інших речей панського вжитку, повернуто законному власникові.
Німфа в саду стояла нерівно, була похилена: її свого часу вихитували губинівчани, щоб поставити перед своїм „ревкомом", та не змогли вихитати. Та й самий панський будинок, невеликий, був занедбаний, стояв з поржавілим дахом. Хутором керував, як уже казано, управитель Сабадир, організатор революційного з'їзду (яскрава прикмета нової держави!), а самого власника не було й близько. Не міг бо його боронити в цій глушині, поблизу загрозливого Самарського лісу, „новообраний" гетьман, що сидів десь у Києві, чи німці, що тільки коли-не-коли вилазили з свого повітового міста. Неспромога була й Чернову ввесь час його охороняти, бож були ще й інші хутори, такі, як от економії князя Урусо-ва, що їх до того ще влада й вважала за надійнішу підпору трону.
Люди, що прибули на з'їзд (це були переважно селяни), вешталися по подвір'ю, збиралися в купи. Всі голосно говорили про жорстокості Чернова (там спалив хату, там вибив різками), про поміщицького гетьмана, не дбаючи ані трохи про конспірацію. Це спочатку навіть занепокоїло Пилипа Никифоровича: йому спала була на думку підозра, чи не була це, часом, якась провокація, що мала на меті виловити через такий з'їзд усіх революціонерів. Та незабаром він побачив і почув нюхом таке, що робило неможливою будь-яку підозру в цьому розумінні: на тирлі, біля ставка, шма-лили свиню, готуючи з'їздові вечерю. Це був уже певний знак, що в хуторі порядкували таки революціонери, бо ніякий хуторянин-власник, ця опора нової держави, ніколи не дав би для її зміцнення цілого кабана, мовляв, „Україна — Україною, а двісті карбованців (двісті „лопат"), що їх можна вторгувати за кабанця, на шляху не валяються".
Отож у чистому вечірньому повітрі до пахощів весни, що йшли з садка, від ставка й поля, приєднався ще й чудовий запах шмаленої свиняки. Лущало на ввесь хутір веселе, тепле вогнище, коливаючи густими пасмами диму. Знизу той дим зализували язики полум'я, а вгорі червоний відсвіт заходу, заграва зниклого за горбом сонця.
Підбадьорені цим видовищем, люди дружно гомоніли, прохоплювались дотепи, отой уславлений „малоросійський гумор", поєднаний уже, щоправда, з не 26 ,
менш відомою „московською лайкою", що правила в цих умовах за ознаку сміливости й відваги. Розмовляли приблизно так:
— Семене! Ти б, може, відкрутив та схрумав при-шмаленого хвоста?..
— Іди к .... матері! — відборонявся незлобливо, але сміливо Семен Гречка. — Що тобі Семен, у борщ наплював чи що ?
Ясно, що цю будь-що-будь пишну картину заступники різних кляс зрозуміли б і оцінили по-різному. Прихильник „старого режиму", бачивши зачучверених мужичків, що ждали, на чуже добро ласі, багатої вечері, міг би сказати: „Це вже, мабуть, кінець світу! Бити б їх, поспускавши штани, та ще бити!" Це останнє побажання могли б підтримати й похилена в позі болючої туги німфа та осліплений лев, що німим докором свідчили про некультурність народу.
Огрядна постать Сабадиря, що порядкував у дворі, запрошуючи новоприбулих революціонерів до панського дому, ще дужче обурили б прихильника старого ладу: це був живий образ зради.
І навпаки: революційно настроєна людина, обстоюючи права трудящих, могла б сказати: „Тут порядкує революційний народ, це прообраз щасливого майбутнього ладу, коли не буде ні пана, ні раба, а всі будуть рівні і всі матимуть однакове право на свинину."
Річ зрозуміла, що Пилип Никифорович та Василь саме так зрозуміли побачене, тим більше, що їх Саба-дир прийняв особливо привітно: повів особисто аж до хати.
— Інтелігенція потрібна революції до зарізу — сказав. — Будьте ж гостями дорогими!
Правда, в хаті їм довелося трохи розчаруватися. Там, коли вони ввійшли, сидів кінець столу якийсь матрос, його Сабадир назвав уповноваженим „губерніяль-ного центру", і цей матрос навіть не відповів на їхнє вітання.
— Знайомтесь, погомоніть, — сказав гостинний господар (Сабадир) і вийшов з хати.
В хаті було вже темно, майже поночі, — тим і ніяк було розглянути того матроса, який він; видно було тільки розхрістані груди, освітлені червоним світлом з вікна. Він сидів мовчки, крутив цигарку (видно було його руки з цигаркою, піднесені до вікна), а потім, звернувшись до новоприбулих, попросив сірника. А як ні Пилип Никифорович, ні Василь сірників не мали, то він і вийшов з хати прикурити.
На цьому й скінчилась їхня розмова з цим уповноваженим якогось „центру" (якого саме — це, можливо, знав Пилип Никифорович, але Василь про це не спитав).
Ділова частина з'їзду відбулась пізно вночі, при світлі, у пристосованій для цього клуні. Зробили це — пристосували клуню для з'їзду — самі з'їздівці, повиносивши та повикочувавши надвір віялки, вози та інший реманент і зробивши з клуні, як висловився один із з'їздівців, Семен Гречка, „кіятер".
У цьому „кіятрі" душило сухою половою, пилом, і від того пилу дядьки раз-у-раз чхали, зичачи один одному доброго здоров'я.
— Революційному народові здоров'я потрібне до зарізу, — казав Сабадир, роблячи останні розпорядки. Його власне здоров'я на вигляд було таке, що десь-інде (не тут, де він був господар) з нього був би не абиякий „буржуй".
Посеред клуні поставили стола з лямпою, але та лямпа освітлювала тільки середину клуні та великі клапті павутини, що густими торочками звисали з оселі, а в засторонках стояли тіні. У цих тінях і посідали з'їздівці-дядьки, посвічуючи цигарками. Видно було тільки обличчя передніх, з вусами та бородами, схожими на стару солому, на ті парки, що стирчали в них над головами.
На тих обличчях була тепер уже сама поважність, а всякі там непотрібні сміхи геть зникли. І в розмовах їхніх не було вже ніяких дотепів та жартів. Та й говорити вони тепер намагалися вже такою мовою, що нею їм ніякого дотепу не сказати, трохи чи не „по-панському", бо дедалі частіш у них прохоплювались такі слова, як от „кадась", „дісвительно" тощо. Саме ці слова, ця мова й свідчили найдужче про те, що селяни цілком усвідомили важливість зборів: це тобі, мовляв, не те, що дома, коли людина по-простому говорить, по-мужицькому на жінку гримає.
Василь з великим болем спостерігав усе це: бачив і розумів, що цим людям байдужісінько до якоїсь там України, так наче її й на світі немає.
Як виявилося, в клуні' найголовнішою людиною був не Сабадир, а отой матрос, що до нього тепер раз-у-раз звертався сам Сабадир. Матрос сидів біля столу, здоровий, широкогрудий, таранкуватий на виду, і говорив тільки ,,по-панському", а найчастіше вживав вислову „подталківаю ето дело". Цією своєю мовою він, либонь, і взяв над усіма присутніми владу.
— „Це вже начальник, — думали, десь мабуть, у засторонках бороди та вуса, — коли так говорить..."
Сабадир, що досі говорив „по-селянському", теж перейшов на „панську мову".
Матрос, Сабадир та Пилип Никифорович склали президію, і збори почалися. Спочатку — а це видно було й при поганому світлі — президія радилася, не знала, видимо, як почати. В напруженій тиші клуні, коли тільки махорка в цигарках лущала, цей шепіт-на-раду президії особливо було чутно.
Нарешті матрос сказав востаннє своє „подталківаю ето дєло", ударив потім кулаком по столі, аж лямпа схитнулась, схитнулися тіні в клуні, — і, вставши, гукнув на повний голос: —- Значить, товариші...
Всі ще дужче напружились, вслухуючись у те, що скаже уповноважений „центру". Матрос говорив про гідру контреволюції, про потребу боротьби з нею. Говорив, широко роззявляючи рота, а в роті йому блискали золоті зуби, немов там у нього був вогонь, і він ні-яі: не міг його ковтнути.
— От, напримєр, князь Урусов, що його землі гадом обвиваються навколо ваших вузеньких нивок... У-русов — гідра .. .
— Гідра, — проказав уголос один із передніх дядьків, мабуть, щоб не забути цього слова. А на очі йому
(та й не тільки йому!) уже зводився образ князя Урусова у вигляді гідри-гада, і він уже готовий був рубати чим попало тую гідру.
Після матроса промовляв Пилип Никифорович. Він побудував свою промову на історичних революційних фактах. Імена революціонерів — Робесп'єра, Марата, Бакуніна й інших — густо сипалися з його уст. Він говорив про велику віру в революційну силу народу.
— Хто знає, — казав він, чи не сидить серед нас отут новий Марат або Робесп'єр...
Декотрі з слухачів навіть оглянулись, шукаючи, мабуть, очима серед присутніх названих героїв. А Семен Гречка навіть спитався:
— Де він, той Мара?
Не пас задніх і Сабадир. Він, забравши слово, говорив про те, що Романови триста років лили людям помиї на голови (він умів яскраво висловлюватись!), тепер це робить гетьман Скоропадський, але пора вже роззявити рота...
З'їзд засідав майже до півночі, були ухвалені різні постанови, а серед них найважливіші — про утворення „ревкому" (до нього ввійшли Сабадир, Пилип Никифорович і один селянин), про готування збройного повстання проти гетьмана й німців, про використання для агітаційної роботи „Просвіт" (де їх гетьманська влада ще не закрила).
Василь мав себе на цьому з'їзді не зовсім добре. Найбільше засмутило його те, що в отих постановах нічого не сказано про Україну. Проти неї не було нічого, але й за теж не було. А це ж був з'їзд українських селян! Сам він, увесь час думавши про це, чомусь посоромився нагадати, — бо загальний настрій на з'їзді був такий, що треба, мовляв, передусім рятувати революцію, а Україна — дуже дрібна проти цього справа.
Так йому сказав і Пилип Никифорович, коли він після засідання звернувся до нього з цим своїм болем.
— Не час тепер про це, -— мовив Пилип Никифорович з ніяковою усмішкою. — Треба почекати... Головне: рятуймо революцію!..

III
- Діяльність ля-Гопак. — Ще Дівчина-горлиця до козака горнеться, діяльність латаїтянської „Просвіти". — Лицедійство, ще раз: народ і інтеліґенція.
Того вечора, як Василь пішов до Губинихи, Гнат раніш ніж звичайно (хоч уже в обляги), пішов із „центру". Пішов він не додому, а завернув недалеко від дому в одну з бічних вуличок. Влітку такі вулички звичайно тонуть у гущі вишневих садків, а тепер крізь ті садки ще просвічувалося стемніле небо, вони чорніли віхтями на тлі того неба. Але вони вже пахли від-вологлими бруньками, посвіжілою корою, і ці пахощі виповнювали серце легкою бадьорістю.
Садки й двори на таких вуличках обгороджуються звичайно тільки низькими загатами, і цим завжди користуються собаки та парубки, перестрибуючи безборонно з города в город.
Гнат також, повний отієї весняної бадьорости, простував до однієї з таких загат. На притемненій вуличці було вже зовсім тихо, сон уже, бачилося, розповзався по стишених дворах, і Гнатові трапився тільки один якийсь чоловік, що, порівнявшися з ним, глухо бовкнув „здоров". Спинившись біля потрібної йому загати, Гнат прислухався: у дворі чутно було брязкання відра біля колодязя, голоси. Один з тих голосів був хлоп'ячий, і Гнат, вибравши зручну хвилину, покликав того хлопця до загати. А як той хлопець прибіг, зіскочивши на загату, Гнат сказав йому, щоб покликав до нього свою сестру. Хлопець побіг, а незабаром по тому до загати підійшла дівчина в теплій, накинутій на голову
хустці.
Гнат перескочив до дівчини через загату і обійняв її за молоді плечі, накриті тією хусткою. З її голосу-шепоту було знати, що вона дуже йому рада, як також і тому, що він називав її так, як у їхньому селі парубки дівчат уже не називають, — Галею.
— А вчора, бач, і не прийшов, — з докором мовила дівчина.
— Ніколи було...
Вони посідали на сухій соломі загати, щільно попритулювались одно до одного. Гнат обійняв гаряче тіло своєї дівчини попід її теплу хустку, що була дуже до речі цього хоч і весняного, але ще холоднуватого вечора.
Це була Ганна Зворітьківна, що до неї Гнат якийсь час уже ходив, що з нею в нього починалося щось таке, як кохання. З Ганною Гнат ніколи не говорив про свою принципову неповагу до „жіночого кодла" і, навпаки, говорив більше, ніж треба, про самого себе. До того ще він, говорячи про себе, ніколи не згадував про свою „кирдю". Ба навіть з'являлась тут у нього якась пиха, задавакувата хвалькуватість. А в тім, це було цілком зрозуміле в таких обставинах — коли треба було дівчині вподобатись. От і тепер, розбалакавшись, він узяв розповідати про свої гуляння в місті, про те, як вони, семінаристи, „стріляють" на Гетьманській за гімназистками, а то й навпаки — гімназистки за ними.
Ганна, довірливо притулившись до парубка, слухала його з захватом. І це його ще дужче заохочувало оповідати. Він зводив їй на очі вечерові вогні міста, дзенькіт трамваїв, рух і шерех святково зодягненої публіки — позчеплюваних руками („під ручку ходять") дівчат-панночок та хлопців-паничів. А в цьому вічно-святковому гуртуванні („у місті ж і в будень гуляють") і він, сам Гнат би то, як дома. Були бо й такі випадки, що ті панночки самі його зачіпали. Оце йдуть, бувало, вони з хлопцями на бульварі („таке — і вулиця, й садок разом"), а ззаду, побравшися попід руки, — панночки, у блакитних та червоних береточках („такі шапочки, бо в місті й дівчата в шапках та бриликах ходять"). То котрась із них візьме та й скаже, голосно, щоб усі почули:
— А мені отой, що в сірому пальтичку, подобається...
— І мені, — скаже її подруга.
Після цього з цими дівчатами вони (себто хлопці) звичайно знайомляться, подаючи одно одному руки і називаючи свої прізвища та ймення. Не обов'язково при цьому називати своє справжнє ймення, можна
кесь вигадати. І Гнат частенько називав себе Володею або Ігорем...
Чувши це все, Ганна ще тепліше горнулася до парубка, її очі вдячно горіли біля самого його обличчя (тим їх і видно було в темряві). Вона, либонь, так думала:
— „Отакі гарні панночки до нього залицялись, а він, бач, мене покохав! Любий!"
Наостанку Гнат із цілком зрозумілою гордістю сказав про те, що восени він уже не поїде до міста, а залишиться в селі вчителювати, закінчивши після Великодня семінарію. І в цьому його повідомленні можна було впіймати натяк на те, що на це щасливе майбутнє і вона (Ганна б то) може надіятись, — що при певному її поводінні вона могла б стати вчителевою жінкою. Виразно про це не сказав, але певний на це натяк у його мові, безперечно, був.
Цієї ночі Гнат ночував у Ганни в коморі, хоч ще й було вночі холоднувато. Коли він прокинувся, крізь щілини в дверях тонкими синіми нитками просочувався ранок. Ганна вже не спала, і він, не розплющуючись, чув її ворушкання біля свого боку. Лежав, удаючи, що спить. Раптом мила дівчина підвелася з подушки і, нахилившись, поцілувала його в губи, а потім підхопилась на ноги і підійшла до дверей подивитись у щілину надвір. Побачивши, що вже ранок, вона повернулась до парубка і сіла біля нього на коліна (так, як це роблять селянські дівчата), думаючи, видимо, як його розбудити.
Гнат бачив її крізь щілини повік у півсірім ранковім світлі і милувався її молодим гарним обличчям, віястими очима.
— Гнате, вставай, — торкнула вона його обережно за плече: — нерано вже...
Гнат облишив удавати сонного і жадібно притиснув її, гарячу, дорогу, з запахом сну, до себе. Дівчина соромливо приплющила очі, але й сама тремтливо тулилася до милого.
Якже вони, дотягнувши до краю солодке перебування вкупі, кинулися виходити з комори, виявилось,
що двері знадвору защепнуті. Ганна злякано заплакала і кинулась від парубка, як від ворога. Гнат її заспокоював, але насправді й сам затурбувався, бо напереді була неприємна зустріч з Ганниним батьком чи матір'ю. Він узяв у кутку ціпок, висунув руку з тим ціпком у дірку, зроблену для котів, і спробував так відщепнути. Але з того нічого не вийшло: защіпка була туго защепнута.
А в дворі тим часом починався трудовий день (понеділок, неприємний після неділі день): заскавучало коліща біля колодязя, замекало теля, просячись до корови, закудкудакали кури, злітаючи з сідала...
— Ой горечко! — плакала Ганна. — Що ж це буде?!
Гнат нахилився ще раз до дірки й оглянув ранкове подвір'я: там уже порався старий Заворітько. Становище, справді, було дуже скрутне.
— Ганно! Ганно! — гукнув раптом до комори старий Заворітько. — До корови пора... Дівко, чуєш?
Ганна здушувала плач, і рясні сльози текли по її обличчі .
— Чи тебе важницею виважувати? — сердився батько. Старий, чути було, йшов до комори. Уже біля дверей, побачивши, мабуть, що двері защепнуті, він щось буркнув, а тоді клацнув защіпкою і широко відчинив двері — впустив силу ранкової видноти і свіжого, як холодна вода, повітря.
— А, в тебе є, — промовив, углядівши доччиного гостя. — Гм, отака дівася...
Відвернувся мерщій і пішов геть, кажучи навмисно суворим голосом:
— До корови пора...
Позичивши, як там кажуть, у Сірка очей, Гнат перейшов подвір'я і городами — не вулицею (хоч там тепер нахабних парубків і не могло бути) потяг додому Було ясно, що комору защепнув хтось із парубків.
— „Чи не Луканько, часом?" — подумав Гнат, маючи невиразну підозру. Згадав, що той минулої неділі, як вийшли з церкви, крутився коло Ганни в своїй жовтогарячій із квітами-стрючками сорочці.
Згідно з постановою з'їзду про використання „Просвіт" для личкування революційної роботи, Пилип Никифорович і Василь заходилися коло пожвавлення ді-яльности лататтянської „Просвіти". Найлегше їм було організувати театральну виставу, і вони почали з цього.
Вибираючи п'єсу, спинилися на Васильченковій одноактівці „На перші гулі". Ця п'єса, видима річ, аж ніяк не відповідала революційній меті наших революціонерів, алеж на неї, поперше, найлегше можна було здобути дозвіл у влади (цим нова влада виразно починала вже про себе нагадувати), а подруге — треба було принадити, а не відштовхувати молодь. Якби не це, Пилип Никифорович ставив би тільки „ідейно-наповнені", „ідеологічно-витримані" речі і безумовно відкидав би „усякий міщанський мотлох", усяку „побутовщину".
Чималими труднощами в готуванні вистави був розподіл ролів, що сливе кожного разу призводив до сварок у товаристві „просвітян". Річ бо в тому, що грати хотілося кожному, кожне хотіло зажити слави. Це раз. А друге — молодь, особливо жіноча частина хотіла грати тільки молодих, вродливих та ніжно закоханих. Не одно частенько просто таки за образу для себе брало, як йому давали ролю якоїсь там Риндички чи пришелепуватого Стецька Кандзюбенка. Отож і складалося так, що на одні ролі претендували всі, а інших ніхто не хотів брати. Засмикавшись отак на розподілі ролів, не раз бувало, що й саму виставу зривали.
Але цим разом Пилип Никифорович вирішив діяти рішучіше: він самовільно „взяв у свої руки право розподіляти ролі".
— Я дозволю собі, добродійство, — мовив, блідо посміхнувшись до зібраного в однім з клясів товариства, — узурпувати право на розподіл ролів... як, так би мовити, старший... Чи даєте на це згоду?
На це його питання виразно ніхто не обізвався: усі сподівалися, як дехто пізніше сказав, від нього, свого колишнього вчителя, справедливости. І він, узявши це, згідно з відомою приказкою, за згоду, перейшов безпосередньо до діла. Та скоро тільки він віддав ролю парубка Тимоша Василеві, а ролю його дівчини Оксані, як зразу ж виявилось, що не завжди мовчання — знак згоди.
Передусім зрадив якусь потайну незгоду Гнат, підморгнувши Василеві так, що це всі помітили. А те його моргання мало означати, либонь, таке: „хто чого собі бажає, те йому Бог і посилає".
Друге: Настя Німцівна раптом підвелася з-за парти і мовчки, мабуть, розсердившись, вийшла. Потім вона декому казала, що „тій Оксані личило б хіба матір грати, а не Галю, дівчину першої молодости". Цим вона, либонь, на те натякала, що Оксана була на декілька місяців старша за Василя.
Невипадковість Настиного виходу підкреслив дя-ченко Мишко, що досі сидів осторонь, бавлячись круглим „дівчачим" дзеркальцем (у сестер, мабуть, украв), ловив ним осяйне яскріння з вікон і наводив „зайчики" на стіни, на стелі. Коли Настя виходила в двері, він навів „зайчика" на її яскравочервону у великих квітах хустку і сказав:
— Ага, припекло ... до живих печінок ...
Інші, щоправда, не звернули уваги на сказане, бож Мишка ніхто не поважав. Цей же хлопчак, не гідний уваги „бурсачок" терся в товаристві тільки на тій, либонь, підставі, що хлопці гуляли з його сестрами.
Але ніхто з „головних" проти віддання згаданих ролів Василеві та Оксані не запротестував. Батька (Савку) взяв Каленик Губенко, який був певний, що його дівчата у всякій ролі любитимуть, а ролю матері (Василини) Пилип Никифорович віддав учительці Галині Сосипатрівні. Ця остання була вдячна, що й її не забули, і, щоб якось виявити вдячність, спитала Пилипа Никифоровича:
— А чом же ви собі ніякої ролі не взяли ?
Спитала й почервоніла всім своїм ряботинням, що було в неї навіть на повіках. Почервоніння було викликане, либонь, ще й тим, що вона, самітня жінка, зверталася до неодруженого чоловіка. Бувають бо й такі потайні переживання у декого з жінок, особливо як вони вже такого віку, коли надії на заміжжя стають дедалі,
невиразніші, майже казково-нездійсненні. і у мене, колего, є поважніше діло, — відповів
Пилип Никифорович з чималою гідністю, маючи на увазі ту роботу, що про неї ніхто в товаристві, крім Василя Роговенка, не знав. І, побачивши, що Галина Со-сипатрівна почервоніла, теж почервонів, — плямами, що, як у сухітника, виступили на його запалих щоках. Але в ту ж мить заличкував теє почервоніння усмішкою своїх тонких бразолійних губ.
Залишалася ще незначна роля діда з клепачкою, і на цю ролю напросився сам Доріш Криворучко, селянин, що повернувся з фронту в чині фельдфебеля і через те чалився вже до „вчителів". Даючи Дорошеві цю ролю, доводилось тільки боятись за клепачку, бож йому більше б до лиця було ціпом махати, аніж іграш-кою-клепачкою торохтіти. В його руках клепачка могла розлетітись на друзки.
Клепачку мали позичити — це зразу ж таки й урадили — в церковного сторожа діда Верті.
Отак зроблено початок виставі. Але чи не найдужче з-між усіх акторів хвилювався, готуючись, Василь. Адже він міг тепер заличковувати грою не тільки революційну роботу, а й солодкі приторкування до Оксаниних рук, до її пишного стану. У нього в серці не було вже образи на кохану дівчину, він був уже певен, що то була або неправда, або ж просто не варта уваги дрібниця. Та й Оксана дедалі дужче показувала тепер до нього свою прихильність. І тільки його власне серце заважало йому поговорити остаточно з коханою дівчиною : воно так починало кидатись на саму думку про це, що він не міг і слова вимовити.
— Ми вивчимо добре свої ролі, Вас... — сказала Оксана, підійшовши до нього після розподілу ролів. — Правда?
І глянула йому в вічі своїм бентежливо-солодким поглядом. В руках вона мала вже розквітлу гілочку бузку і тулила її (як і тоді!) до обличчя.
— „Як вона гарно дивиться!" — не подумав, а відчув усім своїм єством Василь. — І очі в неї не зелені (це відгук на образливі Гнатові слова), а сині... блакитні, як небо..."
В отих Оксаниних словах він почув натяк і на щось інше — не на саме удавання ролів. Промовив:
— Вивчимо...
У перспективі в них були тепер частіші, ніж звичайно, зустрічі: треба було поспішати з репетиціями, щоб Великодніми святами поставити п'єсу.
В день вистави ще завидна на шкільному подвір'ї, а найбільше біля ґанку, почала сходитися селянська молодь — парубки й дівки.
У тихому вечірньому повітрі стояв святковий гомін-сміх, прохоплювався дівочий заохітливий вереск. Але тут, на шкільному подвір'ї, на чужій території, парубки поводилися досить пристійно, розуміючи, мабуть, що школа — не Степанцева гребля. Отож і були тут самі пристійні, невинні жарти. Так, один, дуже молодий парубок, яскравий, як великодня крашанка, у своїй модній для с. Латаття жовтогарячій сорочці, став на ґанкові одвір і не пускав у середину тих, що йому не подобались. Дівки, щоправда, й самі покищо туди не лізли, хіба що подруги турнуть котору там з-поміж себе на того жовтогарячого красеня. Парубок хапав таку в обійми, вона верещала, і з того було всім весело.
А втім, були серед дівок ще й такі, що й цими жартами не цікавились. Вони стояли збоку і тільки те й робили, що лузали насіння, сиплячи рясно лушпиння на свої опуклі під вистроченими у вигляді „дзеркал" жилетками груди. Шиї в цих дівок були в намистах та дукачах, а повні, рясні рукава сорочок повишивані великими квітами. Все, це вони посправляли за довге дівування, ще до війни й революції, але тепер це вже було немодне, застаріле, як і самі вони.
Це були жертви війни, що винищила парубків їхнього віку. Про них можна було б тепер подумати, що це не дівки, а матері якщо не самих парубків, молодих і дрібних здебільшого на зріст, то хоч тих хлопчаків, що гасали поміж „публікою."
А хлопчаки ті, здавалось, почували себе під час загальної веселости справжніми кіньми і гасали по под-
вір'ю так, що аж земля стугоніла. А як те, що готували всередині, було дуже цікаве, то малюнки ті — хоч коням, як відомо, потяг до мистецтва й невластивий — спиналися раз-у-раз до вікон, зазирали в „кіятер".
По якомусь часі серед жваво-гомінкої „публіки" з'явився дід Вертя, місцевий церковний сторож і презавзятий театрал. Цим разом до „кіятру" він приходив з розумінням своєї не абиякої в цій справі ваги. Це ж його клепачкою мав Доріш Криворучко стукати на сцені!
Був дід Вертя у своїй солдатській „кухвайці", заяложеній до масного полиску, так наче він був олійник, а не церковний сторож. На голові в нього була стара смушева шапка, низька, старомодна, схожа на громак. і витерта, як накожень. Шапка була недбало, трохи набакир, насунута на дідові кошлаті біляво-руді брови.
Торкнувши абияк рукою тую свою шапку, він привітався до молодого громадянства:
— Доброго здоров'я, козаки й дівчата!
До нього загомоніли, зразу ж отовпили. Старий добув нехапливо з кишені кисета з самосадом і взяв помалу крутити цигарку. Усі на мить замовкли, чекаючи, що він, цей веселий, балакучий дід, скаже.
- То це й ти, Хівре, прийшла на кіятри дивитись? — зиркнув він раптом з-під шапки на одну з дівок, наслинюючи цигарку.
Молода дівка зніяковіла від того і мерщій сховалась, хихикнувши, за подруг.
— Чого ж ти ховаєшся? Усі люди до кіятрів ходять. Он я, як служив на дісвительній у Петенбурсі, в його імператорського величества гвардійонському полку, так бачив, як щонайпишнішії панії та й пани до кіятрів ну тобі як плав пливли. Звісно, кіятри там, хвахт, більші за оцей, — він хитнув головою на школу. — Там такі озії, що куди тобі до них нашій новій Покрови пресвятої Богородиці церкві! Отак знизу стовпи, — показав руками, як ті стовпи стоять, — на стовпах люди, чоловіки, піддержують плечима й руками,
немов несуть, ще один кіятер, такий завбільшки... ну, — він одну мить подумав, — як Степанцева Гаврилова клуня. А зверху на ній летить добрий троян крилатих коней...
— Коні з крилами?! — здивувався хтось із слухачів.
— Хвахт. Я й усередині був... на тезоімениство його імператорського величества Олександра Ослобоните-ля. Отамечки чудасія! У нас, як удають пришелепуватого Стецька чи там когось іншого Дужко чи Губенко, так видно, що це Дужко й Губенко... Ну, а там не знаєш, хоч би і знайомий удавав. Коли після кіятру нас пригостили (а ми тоді мали йти на турка, так з нами, як з болячкою, панькалися), ахтьори прийшли до нас показатись... Підійшли до нас, до мене й мого товариша Петра Покотила з Гупалівки, двоє, ахтьор і ахтьорка, та й питають, чи до вподоби нам те, що ми бачили. „Оченно, кажем, спондравилось". А ахтьор кивнув головою на ахтьорку (він під ручку її держав) та й каже: — „Оце та, що Хвилимону грала"... Глянув я на неї —
»- а я тоді був молодий, на жінках розумівся...
— Та й тепер, — дав дідові хтось піддрочку з гурту.
— Та й тепер, — згодився старий. — Глянув я: непоказне таке, мале, на долоню доброму молодцеві посадити, і, крутнувши вуса, кажу: „А ви там, на сцені, кращі були"... Почервоніла вона, крутнулась, нічого більш не сказала і потягла за собою й ахтьора. Я так думаю, що вона розсердилась... А чого?
Він знизнув плечима.
— Ну, пропустіть, — сказав до слухачів: — піду подивитись, що там робиться...
Хтось сказав, що туди без квитка не пускають, але дід мов тих слів не почув: нахилився до найближчого парубка і, моргнувши однією бровою, сказав „по секрету":
— Я ж їм позичив клепачку: розсерджусь — візьму, і спехтахлю не буде...
Через те, що вже помітно споночіло, вогник цигарки освітлював його хитрі, низько підстрижені вуса.
Жовтогарячий красень на ґанку не посмів його не пропустити, але на дальших дверях стояв Степан Дужко і перегородив йому двері ногою.
Тоді дід мовчки (посміли зневажити його гідність!), повернувся, пройшов через двір до кватири Пилипа Никифоровича і став стукати в двері. А як на його стук ніхто не відгукнувся, знов повернувся до Дужка і став вимагати, щоб той покликав „Никихво-ровича". Дужко довго опинався, не хотів цього робити, та потім таки пішов кликати.
Пилип Никифорович зразу ж таки вийшов. На виду йому була ділова заклопотаність, навіть якась турбота, бо щоки йому нервово пересмикувались.
Дід відкликав його трохи від цікавих слухачів і став щось гаряче нашіптувати. Через якусь там хвилину Пилип Никифорович, посміхнувшись, повів його до входу.
А старий гомонів уже так, щоб усі чули: — Я ж можу клепачку назад узяти, — от і стукайте тоді себе кулаком по лобі... Так дід таки поставив на своєму. Наостанку поприходили й актори, в українські вбрання повбирані. Дівчата були в вишиваних сорочках і корсетках, у стьожках, але з накинутими на голови хустками, щоб те яскраве вбрання до часу приховати. Тільки на чолі в кожної з-під хустки мило визирав кольоровий обручик перев'язаної стрічки. Хлопці були в широких синіх штанях, червоними поясами попідперезуваних, і в сивих смушевих шапках та солом'яних брилях.
Коли котресь із акторів проходило крізь густо збиті вже біля входу гурти парубків та дівок, гомін шанобливо стишувався, і їх з пошаною пропускали. Для парубків це вже були не „паничі", а люди, що готували їм мистецьку розвагу, мистецтво скоряло їх своєю силою. І з мови української тепер, видимо, не випадало сміятись, хоч тії актори, проходячи, навмисно голосно говорили „пропустіть, будь-ласка", вживали „від", а не „од"... І мова ця ставала тепер мистецтвом.
А всередині в школі кипіла робота. Найбільше бігав сам Пилип Никифорович, згинаючись у попереці своєю тонкою постаттю, вимахуючи довгими долонями, а ту довгість підкреслювали, як і завжди, короткі рукава застебнутої аж під підборіддя тужурки. Він хвилювався, червонів плямами, і тільки коли-не-коли проступала тепер йому на губах його тонка усмішка — як розмовляв з кимнебудь.
За лаштунками ходили готові — одягнені й заґри-мовані — актори, танцюристи, хор, всі в українських убраннях. Для них самих це мало означати їх щиру народолюбність, їх єднання з простолюдом, дарма що той простолюд носив жовтогарячі крамні „косоворотки", кашкети з лякованими козирками, а не сині штани та солом'яні брилі. У солом'яних брилях селянські парубки хіба на жнива йшли, а не до церкви чи театру, а для широких штанів зразки-прецеденти були тільки в далекому минулому.
Отже ці вбрання були швидше примріяною красою самої інтелігенції.
Василь Роговенко теж був у брилі й вишиваній сорочці. Цей одяг помітно його прикрасив, зробив з нього „любого хлопчика", як про це шепнула йому на вухо, інтимно прихилившись, Оксана. Він стояв збоку і ревниво стежив за нею, рухливо-щебетливою дівчиною у квітах та стьожках, бо біля неї ввесь час крутилися хлопці з Калеником Губенком на чолі. З Каленика бо, на Василеву думку, був небезпечний суперник. Він був заґримований під сивоусого батька й усяково хизувався тими вусами та,смугами рудої фарби на обличчі, що означали зморшки. Адже він був певен, що жінки в усяких ролях його кохають!..
Каленик дуже своїм звичаєм сміявся, хоч оті смуги й заважали сміхові зринати на поверхню. Говорив він басом, а цей бас з'явився в нього недавно, з того, либонь, часу, як він усвідомив, що-бас йому личить.
Оксана щебетала з Калеником і іншими хлопцями, та заразом скидала поглядом і на Василя, мов би перевіряла, як той сприймає таке її до хлопців і хлопців до неї „залицяння". Раптом заспівала:

І хліб пекти, й по телята йти, Коли б мені, Господи, Василя знайти.

Василь спалахнув, як пожежа, захвилювався.
Були за лаштунками й інші дівчата, але враження було таке, що тут панувала сама-одна Оксана.
За лаштунки заглянув Пилип Никифорович: щоб були тихо, бо вже починали впускати публіку. Оксана загомоніла, жартуючи, півголосом.
Але вмовкнути таки довелося: за які десять хвилин мали підносити завісу.
..Коли нарешті підхопилася, як велетенське крило, завіса (техніка у Пилипа Никифоройича діяла бездоганно) актори (спочатку дочка й мати, потім батько) побачили в залі гущу піднесених у великій напрузі голів та обличчів. А що пліч, за вийнятком перших рядів, не було видно, то й здавалося, що ті голови плавають у темряві.
Надійшов Василів вихід, і він, опинившись віч-на-віч з отими жадібно напруженими, витягнутими в його бік головами, сливе безтямно полинув на хвилях гри. Ці хвилі (чи, може, його власне серце) робили такий шум, що він майже не чув свого власного голосу, не бачив своїх рухів. Руки, що ними він брав опудало і ніс до вікна, були не його руки.
Взагалі гра на сцені виразно двоїлась (хоч публіка, засліплена мистецтвом, як сонцем, цього й не помічала). Так, парубок у п'єсі ставив до вікна опудало, а парубок живий думав: „Коли б не збитись... коли б не збитись! Чого воно серце так?" Далі. Коли удаваний парубок стрибає в вікно, в хату, дівчина в п'єсі нічого не робить, а жива дівчина з іскрами ввічу, вхопила живого парубка, ніби допомагаючи йому влазити, за руки, і її руки були гарячі-гарячі. А як живий парубок опинився в хаті (за лаштунками), жива дівчина, не випускаючи його рук, прихилилась ненароком (?) йому До виска, приторкнулась лескітними кучериками. Вона хотіла йому, либонь, щось сказати. Тільки ж саме в цю мить заля зайшлася бурхливим реготом, і вона, прислухаючись до того реготу, нічого не сказала, тільки стояла, притулившись. Ще далі. Парубкові вдаваному треба було притьмом вистрибнути з хати, бо до хати поспішав сердитий-пресердитий, з батогом у руках батько, а парубок живий, зачарований солодким потиском дівочої руки, забув про це.
— Тиміш вистрибує в вікно, Тиміш вистрибує в вікно, — голосним шепотом гукав суфлер. — Тиміш вистрибує...
— Та якого ж бісячого батька він не вистрибує ? — озвався серед загальної напруженої тиші в залі обурений дідів Вертин голос. — Ех ви, ахтьори!
Публіка зареготалась, і під цей регіт живий парубок таки стрибнув, але за спізнення одержав від матері за п'єсою необов'язковий почастунок рогачем по плечах.
Новий вибух реготу, приємна заохота для акторів, розітнувся в залі.
Все це відбувалось біля хати — біля стіни з нашитим на ній справжнім околотом. Від хати йшла невеличка ліса, а за лісою всупереч натурі цвіли одночасно бузок і соняшник. Таж для глядачів це було мистецтво, а у мистецтві ж, як відомо, як і в казці, все можливе, — тим і бузок міг із соняшником квітінням порівнятись.
П'єсу завершив сторож із клепачкою, на цілу голову вищий за намальовану хату: вимахнувши клепачкою, він так нею заклацав, що можна було подумати, що то скоростріл зататакав.
Чи треба казати про хвилі-буруни, про море оплесків, що були акторам нагородою за казку мистецтва ?
А втім, виставою були однаково всі задоволені — і глядачі, й актори.
У другій частині мали бути співи та танці.
З яскраво освітленого кону за піснею пісня лунала, а заля слухала — голови в прозорій тепер півтемряві, нерухомо витягнувшися з пліч, ловили пишну рясноту звуків.
А вони ж, ці голови, нічогісінько не відали про те, що українська (їхня!) пісня найперша, найкраща серед слов'янських і друга, після італійської, в світі! Не знали — Що багато можна б навести думок видатних учених на ствердження її слави! Ходаковський, князь Пертелев, Максимович, Срезневський, Осип Бодянсь-кий, П. Куліш, Павло Чубинський і багато інших доклали рук, щоб узяти ЇЇ від народу й понести народові. Навіть Микола Гоголь, що зрадив свій народ і що йому рідна мова відгонилась дьогтем, називав їїЇ, пісню українську, „запашною, доброзвучною, різноманітною, невмирущою народною історією", „живою, яскравою, повною фарб, істини..."
Не знала цього й більшість тих, що стояли тепер, як пишний квітник кольорових убраннів, на яскраво освітленій сцені й співали. Знали це тільки такі, як Василь Роговенко, що їм освіта дала вже звичку мислити. Це такі, як він, загалом беручи, несли народну пісню народові.
Стоячи серед інших у хорі, Василь цим разом, всупереч щойно сказаному, не співав майже: він слухав Оксанине співання. Слухав чи, краще сказати, пив очима її вроду. Бачив, як її груди, сховані під тонкою сорочкою, ворушили, співаючи, перекинутими з лівого плеча стрічками. Ззаду, на ніжній шиї, де були прив'язані до намиста тії стрічки, золотіли від світла ясно-прозорі тонкі волосинки...
Але слухаючи тільки Оксану, Василь чинив несправедливість: найкраще співала не вона, а Настя Німцівна, молода дівчина з квітчастою хусткою на плечах. Та така вже доля закоханих: за голосом коханої вони не чують інших голосів.
Василь клопітно-горячково думав про те, як би побалакати з Оксаною остаточно. Адже тепер усе було ясно!
... Наспівавшись досхочу, співочий гурт розсунувся, утворив квітяне півколо, і з того півкола зразу ж таки випала квітка у синіх штанях, у червоному поясі, у сивій шапці. Сині штани пішли понад краєм півкола, струшуЮЧИ пишною ряснотою своєю, протоптуючи стежку для себе, для того, що мало розпочатись. Руки якийсь час держались за пояс, а тоді як не вимахнуть!
— та й вихопили з гурту щонайкращу дівчину, — хитрі руки. Дівчина-горлиця спочатку прихилилась була до парубоцького плеча і так деякий час ішла з парубком у парі, в його солодких обіймах. Але потім згадала, мабуть, Василинині слова, що парубка не слід підпускати зразу, зринула раптом, схитнувши красовито плечима, з парубоцьких обіймів і відскочила геть від нього. Парубок аж не стямився з дива, а тоді, вгнівившись, тупнув ногами, підскочив угору. Тільки ж умить зрозумів, що в такій справі гнівом не багато осягнеш (на милування немає ж силування!) і змінив гнів на ласку: кинувся навприсядки і взяв виробляти ногами й руками всякі чудасії, щоб горду дівчину причарувати. І дівчина не встояла, стала знову зближатись до парубка, плетучи свої чарівні дрібушки. А в очах їй уже світилось кохання.
Ще дужче вдарив щасливий парубок, млинком закрутився на одній нозі.
Обчарована дівчина сказала: ,,Я тебе кохаю без міри, без краю... Сховаймося, любий!" І обоє зникли із сцени.
Бачивши цеє диво, зайнявсь гарячою звагою ще один парубок: як не вискочить з гурту, як не вдарить об>землю, завзятець, шапкою — і зразу ж пішов навприсядки, викликаючи дівчину. Не втерпіла ще одна з пишного квітника, вискочила й собі. Тільки ж і вона спершу спробувала подратувати хлопця (така вже парубоцька доля!) — пішла кружляти, як тая вутінка, оддаля. Та не з плохих же був і парубок: підлетів угору, як орел, випростав руки й ноги, як крила. І дівчина скорилась...
За прикладом перших двох вихопився з гурту третій парубок... не парубок — вихор. І закрутився в повітрі, завихрив...
Прикра завіса усе сховала, все зникло, як зникає чарівний сон. Не один з парубків — з тих, що були в залі — ще сидів з роззявленим ротом, забувши про сусідку, що смикала його за рукав, щоб іти: в його уяві ще
сяяли осяяні блискавками стьожок казкові дівчата, Зникли десь там, за завісою. ......
Жива дыячина далі смикала за рукав - ДІвка в "сачку" чи "рубашці" з потворно роздутими наростами рукавів на плечах. Вона вже встигла зрозуміти, що оті чарівні хлопці в широких штанях - то тільки казка, а жовто гаряча сорочка сусіди - жива дійсність. Тількиж і сусіда в цій сорочці був їй до мислі...
Нарешті й жовтогорячий красень прочумавсь, струснув з себе солодкі чари, озирнувся довкола. А
саме в цей час хтось погасив світло, — він заклав в рот два пальці і так свисонув, що шибки задзвениш.
Публіка виходила з „кіятру" . Гнат почекав, поки Василь змиє ґрим, а тоді обидва пішли додому. Але це ще не був для них кінець „спехтахлю". Коли вони дійшли до Ільченкової балки, з-під греблі, що там була, як не вискочать раптом якісь чорні постаті з довгими лозинами! Ніч була темна, була важко-сонна північ, і те, що в постатей були довгі лозини, вони не побачили, а відчули, бо та зброя стала шмагати-оперізувати їм плечі, спини, руки. Так гостро оперізувати могли тільки лозини! Постаті виринали з темряви, як привиди, мовчки били і, пригнувшись, із страшним шелестом зникали в кущах, в Ільченкових берестках, що чорними, повними жахливих таємниць купами зводилися вгору, в високе зоряне небо.
А в небі була тиша і спокій. Воно з однаковою байдужістю дивилося своїми незчисленними очима і на битих, і на тих, що били.
Бідолашні хлопці, заскочені отак несподівано, потетеріли з жаху: не знали — боронитися їм чи тікати. Та от напасники зникли — побігли балкою в лева-Ди, зчинивши там, у гущавині дерев, такий луск, немов тУДи побігла ціла череда великої рогатої худоби. Василь відчував гострий біль у ліктях, що їх він необачно підставляв, захищаючи спину, а в Гната горіло затяте До крови праве вухо. Вихопившися з балки, вони пішли швидко-швидко, щоб скоріше дійти до Гнатового двору, що був уже недалечко. Ішли, зщулюючи плечі, бо не було ніякої певности, що напасники не кинуться за ними навздогін. Дуже бо спокуслива для всякого річ — бити беззахисного. Можна було сподіватись, що й новий якийсь дикун вискочить десь із суточок, їм навперейми.
А будівлі як на те густими чорними тінями насувалися на вулицю, і не можна було розібрати, де повітка з „німецьким причілком", а де хата, бож останнім часом і хати стали ставити зразу біля вулиці, а не в глибу двору, як то було раніш.
З огляду на все це обміркувати пригоду хлопці змогли тільки тоді, як опинились у Гнатовій хаті.
їхній стук у вікно був, мабуть, трохи незвичайний, бо Гнатова мати, відчиняючи двері, найперше висловила здивування:
— Чого ви, хай Бог милує? Як шибки не вибили! Наче за вами що женеться...
Ні Василь, ні Гнат нічого на це не сказали, мовчки зайшли в хату і стали ждати, поки мати засвітить світло. Далі мати дала їм вечеряти — поставила глечик молока і два кухлі, а також цілу паляницю хліба поклала. Хлопці жадібно допалися до їжі. Але мати, подаючи вечерю, побачила в сина на вусі кров.
— Що це в тебе таке ?! — скрикнула злякано.
— Це я за гілку зачепився, — відповів син.
— Лишенько тяжке: отак розпанахав! — бідкалася мати.
— Ну, як там, хлопці, кіятри? — поцікавився з полу Гнатів батько, прокинувшись. — Дід Вертя був?
— Був, — чемненько відгукнувся Василь, побачивши, що Гнат не думає відповідати, узявши те питання за глузи.
Василь залишився у Гната ночувати з тієї, зрозуміла річ, причини, що йти далі самому було ще страшніше. Обидва полягали на посланій долі постелі — рогозовій матці, засланій рядном. Лежати було незручно, мулько, і від того ще дужче боліли їхні побиті спини та лікті. Тим вони довгенько таки не могли поснути.
Десь надворі протягло заспівав півень: „треті півні
— Що, лікті дуже болять? — спитав потиху Василя Гнат, перевертаючись на другий бік.
— Болять. А як твоє вухо?
— Щемить, розумієш...
І далі Гнат висловив думку, що це, мабуть, сталось якесь непорозуміння: їх побили, думаючи, що б'ють когось іншого... у темряві ж не видно. Василь згодився з цією думкою. Але обом було страшенно соромно, що їх, „паничів", отак дико побито. І вони згодні були хоч би й удвічі більший біль витримати (хоч про це й не говорили), аби тільки про цю пригоду ніхто не довідався.
Але це не втаїлось. Уранці до Гнатової матері (як уже Василь пішов додому) прийшла одна сусідка і переказала їй почуте від інших жінок про вночішню подію.
— Кажуть, що вашого Гната сю ніч побито, — загомоніла, глянувши з цікавістю на Гната, що саме снідав (бо встав пізно).
— Побито?! — обернулась мати від печі. — Чого ж ти, Гнате, не кажеш? Я питаю вчора: „Чого вухо розпанахане?" А він: „За гілку, каже, зачепився"...
Гнат згорів від сорому.
— За віщо ж тебе так? — взяла допитувати цікава молодиця. — Чи посварився з ким?..
— Я нічого не знаю! — грубо відмахнувся Гнат. — Мало чого розбишаки на людей серед ночі нападають...
І він, кинувши снідати, вийшов із хати.
А вдень до нього (як він пішов на леваду взяти коням паші) прибігла... Ганна. Вона, видимо, довго стежила за їхнім двором, щоб його побачити. Це вона вперше сама до нього приходила, і йому це показалось чомусь неприємним. Але те, що вона розказала, було приголомшливе. Виявилось, що їй сам Луканько про ьяочішню подію сказав. І хоч не сказав, що це він зробив, але загрозив, сказавши, що „йому (себто Гнатові) ще й не те буде, як він не перестане до неї (себто до Ганни) ходити".
— Стережись, Гнатику! — мовила ніжно закохана дівчина, дивлячись йому вірно в вічі.
Гнат відповів, що не злякається ніяких Луканьків, — щоб вона так йому й сказала. Але Ганна сказала, що вона з ним, „з тим Луканьком", не хоче й говорити, хоч він і лізе раз-у-раз до неї.
Батько Гнатів хотів іти до старшини скаржитись, але Гнат заборонив йому це робити, боячися ще більшого розголосу та сорому. А на випадок нового нападу Гнат добув собі залізний обкоркований ціпок і відтепер ввесь час ходив із ним. Луканько ж після цього перестав заходити до Гната і взагалі уникав зустрічатися з ним.

IV
Спритний посередник. — Старий піп. — Двоє закоханих і зайвий третій. — Мрії й дійсність вчительки Галини Сосипатрівни. — Щастя у вдовиній хаті. — Притча про бджоли.
Коли одного разу Василь з Гнатом зайшли на шкільне подвір'я, їх зустрів, з виразом найбільшої поваж-ности на блідому крейдяному видочкові, Мишко. Хоч Мишка в товаристві не шанували, вважаючи його трохи чи не за дрібне курча, що плутається попід ногами, але сам він, бачилося, інакше розумів свою ролю. Про це найбільше свідчило те, що він намагався бути в курсі усіх „секретів" товариства. Частенько можна було бачити, як його видочок заклопотано прихилявся до котрогось із найавторитетніших, і він щось значуще шепотів.
Спинивши тепер хлопців серед шкільного подвір'я, Мишко подав урочисто, зовсім як дорослий, обом товаришам руку, а потім того звернувся до Василя і сказав, що має до нього поважну справу. А в голосі йому був тон повної відповідальности за те, що робить. Знати було, що хлопчина ради цього „секрету" й вийшов назустріч Василеві.
Василь відійшов трохи від Гната, бо той і собі пристояв, наставившись хоч одним вухом почути той „секрет".
Але Мишко зажадав, щоб Гнат зовсім пішов геть. Де означало, що секрет не абиякий. І Гнат, незадоволе-но поморщившись, пішов у садок, що стояв уже в біло-рожевому (яблуні!) рясноцвітті під ніжноблакитним, як очі дитини, небом. З садка добувався вже гомін і сміх.
— Слухай сюди! — почав діловим притишеним голосом Мишко. — Справа така...
І він розповів про те, як підслухав розмову Оксани Штепенківни з його сестрою Асею. Для цього він заліз у великій хаті на піч і — дарма що там було душно, бо того дня пекли хліб — просидів там увесь час, поки дівчата розмовляли. І от тоді Оксана нібито сказала: „Моя симпатія — Василь Роговенко, я його люблю"...
Василь відчув, як знайомий гостро-жижкий вітерець заходив йому ходором у грудях, а серце затіпалося, як щось від його тіла й волі незалежне.
— „Люба... рідна Сана"...
Такого слова („Сана") він ніде не чув, воно само зринуло йому в свідомості як вияв щонайбільшої ніж-ности, ніжности й щастя. Заразом Василь відчув і велику вдячність до Мишка. Ба більше: йому тепер показалося, що товариство зовсім даремно ставилося з неповагою до цього будь-що-будь доброго й розумного хлопця. Цієї нової про Мишка думки він не зрікся й після того, як той зажадав, щоб він подарував йому в нагороду за зроблену послугу свого складаного, з костяною колодочкою ножика. Бож яку вартість мав я-кийсь там дитячий ножик проти тієї новини, що Мишко приніс! Обережно оглянувшись, Василь вийняв мовчки з кишені того ножика й віддав послужливому хлопцеві.
— „Тільки ти про це нікому не кажи, про те, що я тобі подарував ножика", — хотів був сказати, зрозумівши, на якій тоненькій ниточці держалася тепер його таємниця. Але не сказав, роздумав. А в голові було повно золотого туману, голова йшла обертом.
— Може, ти думаєш, що я брешу? — сказав Миш-Ко, ховаючи ножика. — От хрест мене вбий — правда!
І, промовивши це, Мишко перехристився.
— Я тобі вірю, — сказав Василь.
Після цього обидва пішли до гурту в садок.
У садку були ще самі хлопці — Гнат, Каленик Гу-бенко, Самсон Ліпшиць, місцевий „поет і філософ" в окулярах Омелько Деркач і Степан Дужко. Всі були повдягані по-міському, „по-панському",—в семінарські та гімназіяльні формені костюми, що відрізняли їх від сільської молоді, робили з них „олію на воді". А втім, у більшости „формені" кольори — чорний семінарський і блакитний гімназіяльний — були замінені „захисним" кольором недавньої війни, а в декого, як от у Василя, штани були просто з доморобного материного полотна, хоч і пошиті обов'язково з ,,кльошем". Тільки Самсон Ліпшиць, що його батько й під ці часи незгірше крамарював, додержував „фасону" своїм новеньким, блакитним із срібнобілими ґудзиками костюмом та синім же, з білими кантами кашкетом. А що зайшов знову (після першого ,,туру" революції) такий час, коли краще мали себе ті, що їм батьки могли кращу одягу справити, то й на це Самсонове вбрання не один із товариства заздрив. Та й дівчата ж, як відомо, більше шанують тих, що мають добрий одяг... та ще й у всі часи, за всякого політичного ладу.
,Дехто з хлопців сидів на садовій лавці, а Каленик Губенко притаковився нг. низькому пеньку, трохи не при самій землі зрізаному.
З усіх боків затуляв товариство густорозквітлий садок, а над головами їх попростягали яблуні свої біло-рожеві, як пухнаті крила, гілки, повні бджолиного гуду. Сонце ясними плямами лежало долі, на торішньому листі, що крізь нього ніжними шпичачками та згорнутими листочками вистромлювалась молода трава, ніж-нозелені вінчики квасцю. Тіняві ґратки рухались по землі від найменшого коливання гілок.
Товариство слухало Степана Дужка, приземкуватого парубчака, що розповідав про свої вночішні „ко-морні" походеньки. Це були такі походеньки, що про них він міг розповідати тільки тоді, як у гурті не було дівчат. Інакше сказати, Дужко (та й Гнат, що робив це мовчки) ще змішувався з народом, дарма що "формально" належав уже до „олії". Дужко вмів і тюкати незгірше від парубків. 1 Василь цим разом мало що чув з дурного Дужко-вого патякання. Ставши біля яблуні і взявшись обіруч за її крило-гілку, він думав про своє щастя. Голова його була занурена в рясноквітне, запашне, як мед, гілля: він так її, гарячу, прохолоджував.
— „Люба, рідна Сана", — думав.
Йому кортіло смикнути Гната за рукав, щоб сказати: „Бач, на моє вийшло. А ти казав: сміється"...
Але тут йому довелося уважніше прислухатися до розмови: Каленик з властивою йому задавакуватістю говорив, що, як тільки він захоче, всяка дівчина його
буде.
— І Оксана? — спитав іронічно Самсон (оці, власне, слова й стурбували Василя).
— Однаково, хто...
— ,,Овва!" — скрикнув подумки Василь, відчуваючи під ліктем, притиснутим до грудей (рука ж була на гілці), тріюмфальні стрибки свого серця.
Та тут вийшов уперед Мишко і, простягнувши до Каленика руку, промовив:
— Нумо в заклад... На що хочеш?
Гордий Каленик, дарма що сидів низько на своїм пеньку, подививсь на сміливого хлопця „згори вниз", мов би мовив: „І куди воно, сміття, лізе!" Проте вголос не вимовив ані слова, тільки сплюнув собі під ноги.
Мишко подержав якусь там хвилину руку в повітрі, а потім знов відійшов на своє місце.
— Коли буде анархізм, — обізвавсь, поправляючи свої окуляри, поет-філософ. Омелько Деркач, — тоді не можна буде казати „моя дівчина", „моя жінка". Анархізм — найдосконаліший суспільний лад: це безвлада...
Спинився, знов поправив окуляри, поплямкав губами (мав таку звичку), думаючи. Повів мову далі:
— Коли ти, Каленику, кажеш „моя", цим ти виявляєш хижий нахил до влади, самі слова „влада" і ^власність" одного походження. Влада царська, гетьманська, більшовицька чи якась інша — все це зло, і Цього зла, цієї тваринної спадщини людство повинно позбутись якнайперше. Он і в Шевченка, у „Сні", сказано:
„А я полечу далеко-далеко за синії хмари — немає власти, немає там кари"...
— А особливо гетьманська влада — зло, — вставив Василь. — Це поміщицька влада... Гетьман поміщик, царський генерал, він і говорити по-вкраїнському не вміє...
Усе це він проказав одним духом, а як скінчив, почервонів, згадавши свою причетність до таємної революційної організації.
Проте ніякої небезпеки в тому, що він говорив так гостро проти гетьмана, для нього не було, бо всі присутні були про гетьмана такої ж думки (хоч і єдности в їхніх поглядах теж не було: були серед них „есери", ,,есдеки", ліві й праві, анархісти тощо). А крім того, гетьманська влада була ще дуже нова і не встигла ще їм на розум дати тієї простої істини, що не завжди можна так вільно про владу говорити. А вони ж усі ввійшли в життя тоді, коли була воля слова, і не могли тепер навіть припускати, що можна жити, не висловлюючи того, що думаєш. Інакше сказати, вони про владу ще зовсім мало знали... були як діти в цьому розумінні, з усією своєю „філософією".
— ... Ти, Омельку, помиляєшся, — додав Василь, щоб приховати своє почервоніння: — влада потрібна,
тільки, щоб це була влада трудящих...
— Гир-гир! — сказав Дужко. Схопив за „барки" однією рукою Василя, а другою — Омелька і хотів їх лобами стукнути. — Ша!
Дужка такі „теоретичні", „філософські" розмови найменше цікавили.
Але в цю мить на шкільному подвір'ї задзвеніли дівчачі голоси — веселий щебіт, сміх, як кришталевий плюскіт джерельної води. Усе товариство, як на команду, урвало розмову, а кожен зокрема зробив якийсь рух, готуючись до зустрічі. Тільки ж усі робили це так, щоб збоку ніхто цього не постеріг чи не зрозумів: мовляв, „мало яких рухів людина, жива істота, не робить, може, мені треба чухнутись"... Самсон Ліпшиць зняв з голови свого нового кашкета і подивився зверху, видимо, перевіряючи, чи не впало туди що негарне з яблунь, бож угорі ввесь час вицвірінькували горобці. Дужко розстібнувнув комір сорочки, підкресливши тим свою зневагу до дівчат; кахикнув голосно, так, як це роблять парубки викликаючи дівчину. Омелько Деркач (хоч і "філософ") поправив окуляри. А Василь... він і далі стояв узявшися обіруч за гілку, тихо її погойдуючи, бо... гадав, що це мальовнича, гарна поза. Та й стукання гелця так легше було стримувати.
Гнат, попри всі намагання, теж не приміг зберегти непорушносте, хоч і обмежився тільки тим, що осмикнув іззаду свою „офіцерську" сорочку, зробивши там щось на подобу гороб'ячого хвоста.
Тільки Каленик нічогісінько не змінив у своїм сидінні на пеньку: мовляв, „мене і так кохатимуть".
Дівчата прилинули зграйкою щебетливих пташок, наповнивши сад гомоном і дзвенінням весняного дня. Почалося обов'язкове і цим разом ніяк не холодне ручкання: не в один потиск руки вкладувано тут гаряче почуття, беручи якнайповажніше цей порух душі чи серця. А надто як до нього додавано ще й вимовний погляд, погляд, що за мить міг пообіцяти вічне щастя. Ручкалися, перехрищуючи дівочі та хлоп'ячі руки, а це, як відомо, означало недалеке одруження тих, що так робили.
Через те, що Василь стояв забіч, Оксана підійшла До нього наостанку, і він, не вдержавшись у своїй мальовничій позі, збентежився цим разом так, як ніколи. Хотів був щось сказати — і не зміг. Оксана теж не прибрала, що сказати, і зразу ж повернулася до гурту.
Розмову почав Дужко. Він голосно „по-парубоцькому" кахикнув і промовив:
Дівчата-голуб'ята! Чи ви чули новину?
— Яку?
— Де?
— Коли?
— Що сталося?
ТИ? Михайло Шестипалько (це був придуркуватий чоловік у селі, що з нього всі робили сміх) жениться бере Ганну Нетудихатівну...
Хай ти сказишся, Степане, з своєю новиною! І скаже ж отаке...
Наталка Степанцівна гупнула його кулаком межи плечі. Він заойкав, а потім того став важко зідхати.
— Кохаю я вас усіх, дівчата, — сказав, — а тільки не знаю, котору брати...
— Мене, Степанчику...
— Мене...
— Ні, мене, мене...
Усі сміялися. А разом із сміхом увічу їм відсвічувались білоквітяні хмари садка, ніжноблакитне небо, грала весна і молодість, себто все те, що робить справді недоречними всякі „розумні" розмови. Тим то й ніхто хай не здивується, чуючи таку балачку, як у Дужка з дівчатами, чуючи пустощі та безтурботний сміх.
Перед вечером усе товариство звичайно розходилось додому: хто підполуднувати, хто передягтися, а хто й (ті, що з селян) у господарських справах — коням на ніч дати чи щось інше зробити. Але Василь із Гнатом звичайно пересиджували цей „порожній" час у „центрі", бо їм додому було далеко. Іноді вони йшли на „велику греблю", спирались на поруччя і дивились, як тече попід греблею вода (хоч це й не яка приємна розвага), а іноді — на цвинтар, що біля церкви, де вес-ної» розцвітали садки, зеленіла трава і було приємно. Бувало й так, що вони йшли до когось із другорядних знайомих, таких, що до них тільки тоді йдуть, як більш ні до кого йти.
Цим разом Василеві хотілося побути з щирим приятелем насамоті, щоб побалакати з ним про своє щастя, щоб сказати йому оте ,,а що, бач, таки на моє вийшло! а ти казав: сміється!" Тепер уже нічого було ховатися з цим перед найближчим товаришем, навпаки, тепер приємно було похвалитися своєю перемогою.
Таж Гнатові, як на зло, несподівано заманулось провідати Оксаниного батька о. Харитона замість щоб слухати Василеву „сповідь" про Оксану.
Отець Харитін був саме в своєму садку: із шкільного подвір'я було видно його постать.
Переступивши перелаз, хлопці попростували до старого пан-отця.
Василь ішов тепер до цього доброго, розумного діда з почуттям якоїсь радісної рідности, щирої любови.
— А! — мовив привітно о. Харитін, придивляючись по-старечому молодим хлопцям до обличчів. — Здорові були, козаки! Тільки не подумайте, що я, назвавши вас козаками, рівняю до тих гетьманських козаків, що українську мову називають „собачою". Зовсім ні. В українській мові це слово має ще й інше значення: молодець. Сідайте ж! Дякую, що не цураєтесь старого попа...
Хлопці посідали на товстий стовбур зрубаної ще з осени старої груші, на нагріту сонцем кору, що, розпарена, знімалася коржами, злазила.
Сам о. Харитін сидів на винесеному з хати стільці, з книжкою в руках. Він був дуже схожий на старечі портрети Лева Толстого: лисий, з довгою, білою бородою, у довгій, підперезаній „по-толстовському" сорочці. Окуляри, що тепер висіли низько на носі, не порушували цієї схожости, бо він їх тільки тоді надівав, як читав, на людей же дивився або з-під них, підіймаючи рукою, або поверх них.
Книжка в його руках — то були твори І. Нечуя-Левицького, що його він дуже любив читати, хоч заразом і „жорстоко" критикував.
Довкола по всьому городу стояли округло-кучеряві вишні, з рівними підбіленими стовбурами — як дисципліноване білоштанне військо на параді. Ближче й далі поміж деревами блакитніли чепурні будиночки — вулики-рамчаки, царство й господарство, і гордощі сивобородого господаря. У повітрі, серед блакитно-золотої тиші похиленого на вечір дня стояло суцільне бджолине дзизчання, ніжна медова музика. На поблизьких гілках було видно, як поодинокі бджілки обережно торкалися своїми пухнатенькими золотими тільцями до квітів, торкалися, покивуючи задками. Від тих приторків подеколи з квітів відривалися пелюстки і легко, як на ниточці, спускалися додолу. І від тих пелюстків рябіла наче покроплена по-господарському скопана земля білою сметаною.
Десь у просторі дня — може, на рубленій, з широким піддашшям коморі, може, на хліві, може, на старій, замшілій рогозовій покрівлі хати — вицвірінькували (але вже притомлено, на вечір) горобці. В сусідньому дворі на високій клуні, зведеній горою проти заходу, стояла на одній нозі біло-чорна лелека і зрідка вицокувала якусь там свою мову.
Отже, солодка, тиха втома дня, бджолине гучання садка, лелека у синяві неба...
А Василь, повний свого щастя, думав:
— „Який приємний о. Харитін чоловік... хоч і піп... „Хоч і піп"... Бож йому, учасникові революційної
організації, хвалити попа ніяк не випадало. Аджеж піп для нього, та й для всіх його товаришів, — це був „чорний ворон", носій ідей старого режиму. Але... чого не зробить кохання навіть з революціонером!
— А я оце которий уже раз, — мовив о Харитін, — перечитую старого Нечуя. Розумію добре, який це неоковирний письменник, а проте люблю читати, сперечаючись із ним, читаю. От у нього о. Зиновій Литошевський, побачивши брата-артиста з жінкою, як вони в'їжджають на возі до двору, каже: „Дві петербургські копиці сурганяться в браму"... А я кажу: „Копиці? Чо-му,не прикладки?" „Щоб тобі та бодай тобі, Йване Семеновичу, — думаю, — з твоїм порівнянням". Зателепуватий якийсь письменник, — посміхнувся старий собі в бороду. — Чи ви, козаки, читали його „Неоднаковими стежками"? Я цю повість оце ще раз переглянув...
І він показав їм книжку. Хлопці цього твору не читали. А Гнат, замірившись говорити „серйозно", „по-філософському", промовив:
— Нечуя не варто читати: зателепуватий письменник. У іншого народу його б зовсім не друкували...
Отець Харитін насторожився, притулив дорогу книжку до грудей, немов боявся, щоб її в нього не відібрали. Підняв рукою окуляри — подививсь на молодого „філософа".
— Е, ні, козаче, так не кажіть. Як би він, Нечуй, де писав, але, як і всі інші письменники тієї доби, заслужив на пошану. Треба тільки згадати, в яких умовах вони працювали! Ні одно письменство в світі не мало таких лютих умов, як наше! Шевченко писав, ховаючися з своїми писаннями, Свидницький так і не побачив своїх „Люборацьких" здійсненими. А Мирний? Він писав, знаючи, що його шукає поліція, а його „Повія", найкращий твір нашого письменства того часу, так і залишилась недодрукованою... їхня, цих письменників праця, — це справжній подвиг...
— Цю їхню працю, — вставив слово й Василь, злегка почервонівши (попа ж підтримував!), — можна б порівняти з роботою павука, що в „Роберті Брюсі" Лесі Українки...
І він проказав:
— Шість він раз від стіни відривався, І шість раз він на стелю злізав, Але в сьомий таки удержався И до стіни свою нитку прип'яв.
-— Так, так, — зрадів старий чоловік і з теплою вдячністю глянув на Василя. — Та й те треба сказати: не завжди він таким зателепуватим і здавався. Ми колись, молодь вісімдесятих років, нічого незграбного в його творах не помічали, а його Радюк був для нас зразком для наслідування.
Василеві о. Харитін дедалі дужче подобався, і він його слухав з цікавістю ввесь час, як вони розмовляли. Тільки ж разом з тим його серце було ще й в іншому місці — у хаті о. Харитона, де була його дочка. Серце! Воно тепер керувало його розумом, його волею — всім...
Аж ось вибігла з хати на широкий рундук, обвішаний безлисто-прозорим ще, як рибальська мережа, плющем, одна з дівчат, Оксаниних подруг, що, видимо, зібрались уже, щоб іти до школи. Вибігла й сховалась.
Василь, передчуваючи всією істотою, що скоро вийде й Оксана, захвилювався: батько... Оксана, щось треба буде сказати... хоч би так, для годиться, щоб не подумали, що дурний буде... зять..
Гнат теж помітив дівчину, що на мить появилась була у прозорій мережі плюща, — і осмикнув „непомітно" свою „офіцерську" сорочку. Так, ніби між іншим: він же ради дівчат ніколи не чепурився...
Аж так: по якійсь там хвилині з хати випурхнув ці-лий дівчачий гурт. Веселі, повбирані, як квіти, а попереду Оксана, як молода поперед дружок. А як дорога до шкільного садка йшла через отців Харитонів садок, то дівчата й підійшли до трьох розмовників, а підійшовши, спинились. Ті, що ще не бачили о. Харитона, привітались.
— А ти ж, Мотре, чого не здоровкаєшся? — зачепив Гнат досить таки похмуро одну з тих дівчат, що їх він звичайно брав на глузи. — Отака неввічлива діва-ся!
— Не твоє засипалось — не твоє й мелеться, — відказала дівчина. А губами зробила так, ніби вимовила: „Пхе, чи й не розумний!" І відвернулась від нього.
Василь, сидячи на колоді, дивився собі під ноги, слідкував за якоюсь там комашкою, що лізла по соломинці, і відчував, на превеликий сором, що й цим разом не здобудеться при Оксані на якесь слово. Або, як і скаже щось, почервоніє, як дурень. Краще вже мовчати . .. А серце... серце тіпалося, як несамовите...
— Ей, Іване Семеновичу! — гукнув раптом о. Ха-ритін, що тим часом глянув був у розгорнуту книжку: — не -*уди, не так... Ось послухайте, добродійство, як він пише...
І, піднісши книжку вище до очей, став читати опис розмови гостей у поміщиковій вітальні:
— „Здавалося, ніби світлиця зразу стала млином на четверо коліс ще й з ступами..." Ви тільки спробуйте вимовити „ще й з ступами"! „І в тому млині застукотіли, задирчали й заклацали чотири шестірні; ще й раз-у-раз безперестанку гупали ступи"... А бодай тебе, горопахо Йване Семеновичу, гуска вбрикнула! — згукнув знов о. Харитін серед читання. — Слухайте далі. „Цей млин гув, рипів, гуркотів, неначе мірошник пустив воду на всі заставки. А серед того гуку та стуку ще ніби десь диркало двоє диркал, котрими полохають горобців у вишняках...'"
Дівчата стояли, готові щохвилини, справді, як ті пташки, спурхнути. Тільки чекали, поки о. Харитін дочитає нецікаве для них місце.
Оксана зиркала разів скількись на Василя і один раз таки спіймала його закоханий погляд. І Василь побачив у її „зелених" очах і рясноцвіття садка, і шовкову блакить неба, і легкокрилість цієї незвичайної для нього весни... для них обох, як він уже це знав, незвичайної...
Коли о. Харитін дочитав, дівчата, обкрутнувшись,
з веселим щебетом подалися до шкільного садка.
Хлопці теж, погомонівши ще трохи для годиться, наставились були йти слідком за дівчатами. Коли це раптом із шкільного городу загомонів дід Вертя, піднісши над головою свого „громачка".
— Доброго здоров'я, гов! Спочиваєте в холодочку?
Він підійшов до паркану, що відгороджував шкільний город від попівського, поклав лікті на верхній обапіл, а тоді, глянувши на небо, промовив:
— Ей, на дощ, мабуть, збирається: сонце застійно заходить, хвахт...
Хлопці обернули голови на захід, але за сусідською клунею нічого не побачили; над головами ж у них небо й далі було зовсім чисте...
А тим часом дідове обличчя напружилось сміхом: це бувало завжди з ним тоді, як дід щось пригадував.
— Еге, — загомонів знову дід, ¦— це ми так угадуєм, як колись у Туреччині... Ми тоді „братушок" визволяли...
Тут він раптом прихилився, проліз крізь обаполи і, вже прийшовши до гурту, повів мову далі:
— Підійшли ми до одного хутора, а в хуторі засіли прокляті бусурмени. Двори в тому хуторі пообгороджувані глиняними загатами, ну тобі як кріпості. Саме перед тим увесь день був дощ, тільки перед вечером ви-погодилось. Земля там — глина, отож розкисла, ніяк не підеш. Спинились ми поблизу, щоб удосвіта другого дня напасти. От генерал од інхвантерії Скобелев під'їхав на білому коні до нашої роти та й кличе старих солдатів: ^Угадуйте, братця, чи буде вночі дощ!" А в нашій робі
ті був один, Паньков на прізвище, добрий солдатюга, скрізь бував і погоду вмів угадувати. Так він виступив із шеренги, подивився на небо, як оце я, та й каже: „Буде, ваше високопревосходительство"... „Коли так, каже Скоболев, треба взяти хутір зараз, бо потім буде гірше"... А Паньков вернувся на своє місце і шепнув до товаришів: „Якби я був знав, що так вийде, сказав би,.
— не буде. На бісячого батька здався нам той хутір"... І що ж би ви думали? Доходимо до хутора, а там уже анікогісінько: турок, виходить, п'ятами накивав. Кинулись ми щонебудь на поживок добути. Чуємо, аж в одному дворі за стіною — стіна висока — вівці мекають. Кинулися до воріт — замкнені зсередини... Еге...
Так балакаючи, дід вийняв з бокової кишені своєї „кухвайки" кисета і взяв нехапливо крутити цигарку.
— Я до товаришів: „Підставляйте, братця, спини!" Один став, обіпершись руками в коліна, другий на нього, а я по цій драбині — на стіну... І стрибнув усередину, вроді як у кошару... Беру я одного валаха — а вівці були добрі —за ногу, розмахнувсь—і через стіну, другого.
Тут він спинився, щоб послинити папір і зліпити цигарку. Цим скористувався Гнат: підвівся з груші-колоди і, прислухавшись до дівчачих голосів у шкільному садку, промовив:
— Ну, нам треба йти...
- Ось почекайте лишень, — взяв оповідач парубка за рукав. — Ви ж послухайте, як було далі...
Від стримуваного сміху й передсмаку враження від того, „як було далі", дідове обличчя тремтіло вже всіма рясними зморшками, що очкурами збиралися біля очей...
— ... Кинувся я до третього валаха, аж тут де не візьмись — турки... та до мене! Я тоді штихом сюди-туди, шеменув одного в пузо, а сам кричу до своїх: „Братця, рятуйте!" Солдати наші тоді плиг через стіну, плиг... І турків як вода змила... А то ще було... як підійшли ми до Адріянополю...
— Ну, ми підемо, — сказав рішуче Гнат, злякавшись, що їм доведеться ще одну „сторію" вислухати.
— Бувайте...
І вони пішли не через город, хоч туди й було ближче а вийшли на вулицю, щоб уже звідти, обійшовши кругом шкільну садибу, зайти до шкільного садка. Цим вони хотіли, либонь, показати, що пішли не тому, що їх тягне до дівчат, а що їм, може, додому було треба.
Нарешті зайшов вечір. Жовтогаряче сонце, випавши з тих хмар, що про них говорив дід Вертя, поколивалося деякий час на обрії, за далекими млинами, а тоді зісковзнуло кудись там за межу. У село, сховане в глибокій балці, побігли довгі тіні, одна з-поперед одної. У небі теж відбулися зміни: кучугури хмар — із тих, що понахвачувались були після обід, а потім ізсунули-ся на захід — спочатку зажевріли жаром, а потім стали гаснути, взялися попелом. Вежі, гори, патлаті лев'ячі голови почали валитись, танути.
На село спустилася тиша, а їй назустріч лунко й насолодно заскреготали у ставку жаби — наче численні млинові колеса застрибали по шестірнях.
— Солодко у куширях... солодко у куширях, — передражнювала цю музику дітвора, ідучи спати. — Кум... кум...
„Шкільне" товариство ввечорі звичайно не гуляло вкупі, а розбивалось на пари, і ті пари розходилися одна від одної якнайдалі. Цьому, видима річ, сприяли вечірні тіні, що через них дуже легко можна було „губитись" і „губити" інших. Отож і складалося частенько так, що котрась там пара випадково потрапляла до Куроччиних берестків (а втім, це було досить таки затишне місце, і заблукалим здебільшого не доводилось нарікати на помилку), друга — на „велику греблю", третя — на цвинтар, порослий садками (отже, також досить приємне місце), четверта — під вітряк, що тут таки, в „центрі" біля церкви, стояв.
Не без того, звичайно, щоб якась пара, опинившись в одному з названих місць, не оглянулась здивовано, промовивши:
— Отак пак! То це ми вже аж ось де опинились! А де ж це наші?
А що ті „наші" були звичайно десь далеко і знайти їх сливе не можна було, то заблукалі вже й догулювали удвох до півночі або й до того часу, коли на сході запахне ранком.
Проте цим разом товарист