Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

 

Микола САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ

Моя причетність до ОУН


     У травні 2000 року отцеві Миколі Сармі-Соколовському виповнюється 90 років. Наймолодші роки життя - два десятиліття - забрала у нього репресивна машина комуністичної Росії і запроторила за колючі дроти. Проте Всевишній зберіг у його серці пломінь синівської любові до України. Боровся о. Микола з комуністичним режимом, як міг. І пером, і зброєю.
  Про історію боротьби за особисту свободу, свободу родини, свободу української Церкви та України і розповідається у книзі борця-націоналіста отця Миколи Сарми-Соколовського "Моя причетність до ОУН".
    Спомини про трагічні сторінки життя переплітаються з коханням. Жива, образна мова переносить читача у далекі 40-і роки і допомагає відчути глибину переживань головного героя.
Події, зображені у творі, - це не тільки хроніка життя автора, але й глибокий екскурс в історію нашої держави.
Микола Сарма-Соколовський на засланні. Мордовія, 1959 рік

ПЕРЕДМОВА

О, мій народе,
я-це Ти, -
своїм терпінням освяти
мою малесеньку Голготу!
о. Микола Сарма-Соколовський "Коріння пам'яті"

  Кожному з нас відомі слова "ціль", "мета". Мета - це, власне, назва бажаного результату, якого людина хоче досягти, дотримуючись певного порядку дій, який вона для себе визначила. Оскільки людина живе у суспільстві, вона не завжди вільна у виборі як цілей, так і засобів для їх досягнення. Проте ця теза діє тільки для мирного часу. Коли ж мова йде про час воєнний або про час духовного поневолення, людина не може бути вільною у виборі цілей та засобів саме тому, що живе в неповноцінному суспільстві.
  Кожна мета починається з мотиву, мотивації. І саме сила цієї мотивації є генератором ідеї, є тим джерелом надії, яке постійно живить її, не дає взяти гору розчаруванню. Цілі бувають різними. Для кожної людини - це ніби вогники, до яких вона іде вночі, але є цілі, схожі на велике світило, яке об'єднує під собою групи людей, веде їх за собою.
  Саме таким світилом, такою ідеєю була у тяжкі часи для нашого народу ідея українського націоналізму. Це був той промінь світла, який завжди піднімав людей, сповіщав про новий день та спонукав до боротьби.
    Хоча що може вартувати сама ідея без її носіїв, без тих паростків, які зросли під її променями, увібрали в себе її силу, зріднилися з нею? Ніхто не може мати більше сили в країні, де народилися батьки, діди, прадіди, якїї нащадок. Саме таким вірним сином України постає перед нами отець Микола Сарма-Соколовський у його повісті-хроніці "Моя причетність до ОУН".
Отець Микола Сарма-Соколовський народився 23 травня 1910 року в родині вчителя церковно-парафіальної школи отця Олександра Олексійовича Соколовського. Наприкінці 20-х ще юнаком Микола Соколовський перейняв від Івана Яроша й інших народних рапсодів Полтавщини кобзарське ремесло. І як кобзар пройшов крізь усі табори.
  Про себе у творі він напише так: "До ІІ-ої світової війни я жив у Полтаві, працював у Будинку народної творчості на посаді художника-методиста. Як поет дебютував у газеті "Комсомолець Полтавщини", хоч комсомольцем ніколи не був, бо був сином священика. Скажу вагоміше: за мою причетність до СУМ (Спілка Української Молоді) я в 1930 році у м. Дніпропетровську був засуджений на 5 років Соловків, але покарання відбував у Карелії". Навчався отець Микола Сарма-Соколовський на дворічних курсах при Художньо-промисловому училищі, у Київському художньому інституті, а також на Пастирських курсах, по закінченні яких був спочатку висвячений у диякони, потім-у священики.
     У 1941 р., в місяці грудні, отець Микола Сарма-Соколовський був прийнятий у члени ОУН. Саме цією  подією і розпочинається оповідь про шлях тяжкого життя отця, описаного ним у творі, шлях до його "малесенької Голготи".
     Вступ до ОУН був для Миколи Соколовського вступом у нове життя, адже ОУН була для нього не просто організацією, де він знайшов однодумців, адже "... одна назва ОУН була для мене святою", - скаже її майбутній член.
    Складається враження, ніби духовне життя о. М. Соколовського поділялося на дві частини: одна до вступу в ОУН, а інша - після: "Остання мить чекання - і я вже повторюю за доктором В. Яхно слова присяги, наче вкарбовую їх собі в серце. І мені здається, що доктор узяв мене за руку і вузенькою кладкою переводить у святе святих нашої визвольної боротьби проти одвічного ворога-москаля". Присягу складав М.Сарма-Соколовський у присутності Івана Клименка, В. Яхна та провідника ОУН Коника. Коротко після того отець Микола зустрічається з генералом Миколою Капустянським, членом Проводу ОУН, який в той час перебував у Києві.
  Події, зображені у творі, тривають з 1941 по 1948 роки. Вони розгортаються у хронологічній послідовності, тому твір можна назвати повістю-хронікою. На тлі воєнних дій, у часи панування радянського режиму, у повоєнний період перед нами постає на першому плані життя о. Миколи Сарми-Соколовського та його родини. Імена героїв твору не змінені, події також. Саме через призму світобачення головного героя читач зможе побачити ту добу, яку довелося пережити українському народові.
    Образ героя твору- це образ-символ тих поборників за волю нашої держави, про багатьох з яких сьогодні вже навіть і згадки немає. Перед нами постає не просто людина-борець, але людина-жертва. Спочатку Микола Соколовський був задіяний в СУМ, а пізніше, "окрилений присягою... гаряче взявся за підпільну роботу". Він був провідником ОУН на Полтавщині. Серед числа його однодумців слід згадати Федора Борковського (голову міської ради), редактора газети "Голос Полтавщини" Петра Сагайдачного, начальника поліції Петра Чуя, студента Олександра Дегаса, колишнього петлюрівця Івана Клименка, а також Олександра Шаруду та Ярослава Мудрого.
    У березні 1942 року гестапо розстріляло 12 оунівців (з-під стягу полк. А.Мельника) та дружину Миколи   Сарми-Соколовського Діну Соколовську (Шматько). Автор напише: "Утрата дружини та друзів мене так потрясла!" Пізніше йдуть ряд арештів, 2 втечі з-під конвою, а також багаторічне заслання його та дружини Варвари, а також шваґра Івана та двох братів - Леоніда та Анатолія.
  Були і приємні моменти, як-от: одруження з Варварою (Климко), народження двох донечок- Лесі та Жені, а також служба священика в с. Раранча, що на Буковині, та у ближніх селах. Події у повісті відбуваються у два важливі історичні періоди для нашої держави -Друга Світова війна та перші повоєнні роки. Це час не тільки важкого матеріального становища, але передусім час великого морального гніту з боку окупантів та радянської влади, яка, власне, теж була окупантом. І утриматися, вистояти морально допомагає саме причетність до ОУН отця Миколи Сарми-Соколовського. Ідея ОУН стає його особистою ідеєю життя. Він виголошує націоналістичні проповіді в церкві, зв'язується з підпіллям ОУН, одним словом, бореться за незалежність нашої держави.
   Церква, яка, як і люди, була поділена на московську та українську, стає для отця рідним пристанищем, адже історія ОУН - це історія боротьби в різних формах за відродження української нації, її історичних традицій, культурних цінностей, мови, збройних сил, українських Церков: "Я не був блудним сином і не   зрадив Христову церкву-я страждав за неї; моя молитва була зойком стражденної душі священика, що втік з жахливої червоної катівні і ніде не мав пристановища",-так скаже про себе головний герой повісті.
Пізніше його дружину теж засудять на 25 років ув'язнення, але час не має влади над двома закоханими серцями.
Неабияке місце у творі відводиться матері о. Миколи Сарми-Соколовського, яка виховала трьох синів та доньку Наталю. Пізніше вона доглядатиме дітей сина Миколи, від яких батька постійно відривала радянська влада.
    Складається враження, що після смерті матері її сила переходить до синів, адже її душа залишається з ними: "Над могилою нашої неньки в сльозах ми (о. Микола та його рідний брат АнатолійЇ поклялися все своє життя боротися за Україну і, якщо потрібно буде, віддати життя за неї".
  Образ матері та дружини є також символічними. Вони - це прообрази тих дружин та матерів, які страждали разом зі своїми синами та чоловіками, які поділяли їхнє горе, їхні труднощі, підтримували у тяжкий момент, були вогником надії.
   Усі події, які відбулися утворі, нерозривно пов'язані з тогочасними подіями всередині держави.Україна була одним із кутів геометричної фігури -трикутника, адже з однієї сторони була Німеччина, з іншої-Радянський Союз, а ще один кут належів їй. Це означало, що вона була рівноправною серед інших народів, повинна була боротися, щоб стати колом, у центрі якого буде український народ. Проте і серед українців був поділ: були ті, хто легко продавав свою душу, але були і ті, душа яких житиме віками. Такі, як старший лейтенант Єршов, який продав Соколовському зброю, а потім продав усю родину Соколовських, - не поодинокий випадок підлої зради. Але Соколовські живуть сьогодні у багатьох українських родинах. Вони хочуть відбудувати і відбудовують нашу державу. Прагнуть повернути втрачене та забуте. Буде неправильно не згадати про барвисту мову твору. Описи надають повісті надзвичайної оживленості, переносять читача у далеке минуле: "Перед будинками зеленів садок, обтяжений яблуками та грушами... Обабіч чарівної стежки - торочки з чорнобривців, нагідок та гвоздик. А над ними - пахучий дух літа". Важко повірити, що у цьому буковинському селі природа стояла просто незайманою, чистою, сповненою соком життя, хоч кругом точилася війна.
   Часто образи природи є уособленими: "Вже сонце зайшло за обрій, а з ним - моя надія, що нині знайду на ніч притулок і тепло: сонце по собі лишило на небі оранжеве віяло заграви, а моя надія в душі - розпач".
  В останньому розділі твору автор переміщується у сьогодення: "Моя причетність до ОУН не кінчилась на моєму арешті. Мною створено на Дніпропетровщині районний та обласний осередки ОУН. У червні 1994 року я молитвою відкрив XIII Великий Збір ОУН, де був обраний почесним членом Сенату ОУН. Окрім мене, мають причетність до ОУН моя дружина Варвара, дочки Оксана й Євгенія, онука Мирослава і онук Олесь Соколовський, який в Луганську очолюває обласний осередок ОУН. Думаю, що я маю ким і чим пишатися".
Наша держава мусить бути щиро вдячна таким людям, як о. Микола Сарма-Соколовський. Такі постаті повинні поповнити матеріали підручників з історії, ці люди -живі легенди, які є духовними наставниками нашої нації.
     Під час сходження на "свою малесеньку Голготу" о. Микола Сарма-Соколовський страждав за наше сьогоднішнє покоління, а також за те, яким буде майбутнє.
На Буковині, де народ особливо віруючий, навіть у воєнні часи не забували ходити до церкви на Служби Божі, хрестили дітей, вінчалися. Церква була тим місцем, куди приходили, щоб відчути себе єдиною громадою. Через усю сюжетну лінію твору проходить тема сім'ї. Так, поряд з о. Миколою Сармою-Соколовським ми бачимо його дружину Варвару. Не все життя вони були разом. Але доля склалася так, що їх повінчали самі небеса, і зараз ці дві найближчі в світі людини багато років нерозлучні один з одним.
Після загибелі першої дружини Церква дає дозвіл Миколі Сармі-Соколовському на друге одруження, оскільки з першою дружиною він не був повінчаний, до того ж вона трагічно загинула.
Познайомився отець Микола, ще тоді будучи провідником ОУН на Полтавщині, з Варею в Дарниці у 1941-му. У них народилося двоє діточок, а також Варя стала матір'ю для дитини від першого шлюбу, доньки Миколи Оксанки.
   Дуже зворушливою є зустріч о. Миколи та Варвари після його втечі з ув'язнення, коли він переховувався у своїх друзів Григорія та Марійки Бондарів. Про цю зустріч він пише так: "Це було дуже давно. І це було - справжнє кохання, вистраждане в довгій, безнадійній розлуці. Спомини про це неповторне кохання і досі гріють моє вже старече серце. Друкуючи на старенькій машинці оцю повість-правду, я бачу далеке минуле, з якого крізь товщу часу, крізь хуртечу моїх думок поспішає до мене моя дружина, молода, гожа, у засніженій великій хустці, червоних чоботях, а я журюся, що її такою вже ніколи не зустріну. Ми тоді прощалися без сліз, із надією скоро знову зустрітися в цій кімнатці, що для нас тоді стала хвилевим раєм".
В травні цього року о. Миколі Сармі-Соколовському виповниться 90 років. Молоді роки життя - два десятиліття - забрала у нього репресивна машина комуністичної Росії і запроторила за колючі дроти. Проте Всевишній зберіг в його серці пломінь синівської любові до України. Боровся о. Микола з комуністичним режимом, як міг. і пером і зброєю. Все було в житті: перемоги і поразки. Та, Слава Богу, вижив, вистояв:

Завжди бунтую -простору мені замало.

Трудна моя перемога.

Двічі ставав перед Трибуналом.

Стану раз і перед Богом.

о. Микола Сарма-Соколовськип

Шановний читачу!
Побажаймо міцного здоров'я нашому авторові, шануючи його 90-річчя і причетність до ОУН, як звитяжну зброю.
Павло Дорожинський духовний син отця Миколи член Проводу О УН
Київ, травень 2000

Розділ 1

     До Другої світової війни я жив у Полтаві, працював у Будинку народної творчості на посаді художника-методиста. Як поет дебютував у газеті "Комсомолець Полтавщини", хоч комсомольцем ніколи не був, бо син священика. Скажу вагоміше: за мою причетність до СУМ (Спілка Української Молоді) я в 1930 році в м. Дніпропетровську був засуджений на 5 років Соловків, але покарання відбував у Карелії: УСЛОН, УСЛАГта БЕЛБАЛТЛАГ (назви радянських катівень на рідну мову не перекладаю, як і суто російське пікантне слово "параша").
     Після концтаборів я служив у тиловому ополченні (теж примусова праця на користь червоного дідька). З тилового я втік. Крився за фальшивим паспортом. Навчався в Київському художньому інституті. По науці жив і працював у Полтаві, як уже згадував вище. Війна застала мене на військовій перепідготовці в офіцерському званні. Під час евакуації я біля Харкова покинув свою військову частину і опинився в Полтаві, вже окупованій німцями. Жив із сім'єю виключно з малярства. Випадково на вулиці познайомився з юнаком в німецькій уніформі, це був перекладач Петро Ключевський, родом із села Стопчатова, що близько Коломиї. Із розмови з ним я довідався, що він бандерівець. Частина, в котрій він служив, стояла в Полтаві. Я з ним подружив. Він мені подарував "Десять заповідей українця-націоналіста", багато розповідав про бандерівців та мельниківців. Про розкол ОУН. Ключевський мене запевняв, що мельниківці самовіддано служать Гітлерові. Я всього збагнути не міг.
Одного дня до мене, як бандуриста, прийшли двоє, за своєю статурою - справжні запорожці! Один був Олександр Шаруда, другий Іван Клименко. Вони ще гімназистами пішли до військових частин Петлюри і служили в Чорних Запорожцях, якими командував славнозвісний полковник Дяченко. Шаруда та Клименко пробули на еміграції 23 роки. А коли вибухнула Друга світова, вони перейшли кордон, як казали, "на зелений пашпорт". Зразу опинилися в Києві, а трохи пізніше в рідній Полтаві, де колись навчалися в гімназії. Повернутися в рідне село, де жили їхні родичі, вони не наважились, бо в лісах крилися совєтські партизани. Шаруда і Клименко не сиділи в Полтаві згорнувши руки, а організували українську поліцію, яку очолив начальник Петро Чуй, що прибув з Галичини. Шаруда став начальником політичного відділу, а Клименко - кримінального. Обидва не любили німців, як і совєтів. Вони приходили до мене щодня послухати як бандуриста. Коли я виконував "Думу про Мазепу", ці два колишні чорношличники гірко плакали. Я з ними побратався навіки. Вони мені розповідали про життя емігрантів, про мельниківців, бандерівців та гетьманців, називаючи себе останніми. Дуже вихваляли гетьманича Данила Скоропадського. Дорікали бандерівцям за їхнє вбивство Сціборського та Сеника, за якими слізно плакали. Кілька разів я бачив у поліції, в кабінеті Шаруди, Степана Скрипника, майбутнього єпископа і патріарха УАПЦ Мстислава.
     До Полтави часто приїжджали з мельниківського Проводу Коник та Бабій. Перший був хворобливий, блідий, як хронічно хворий на шлункову хворобу, а другий - квітучий блондин, що мав псевдо Арієць. До них німці ставились із повагою, що дуже не подобалось бандерівцю Петрові Ключевському. Мені, як колишньому сумівцю, дуже хотілося стати членом ОУН, якої я не поділяв на мельниківців та бандерівців, бо сама назва ОУН була для мене святою. Моя мрія до мене наближалась своєю реальністю: в грудні 1941 року я з Іваном Клименком поїхав до Києва. Українська поліція містилась близько Святої Софії та пам'ятника Богдана Хмельницького. Коли ми увійшли до вестибюля, нас зустрів стрункий юнак із жовто-блакитною опаскою на руці, і раптом для Клименка й чергового - несподівана радість!
- Юрко, це ти! - вигукнув Клименко. -Я, пане Іване. Я!
-А де ж батько?!
- Ні батька, ні генерала німаки не пустили! -Якого генерала?
- Та старого, Капустянського! Але він німців ошукав: прибув до Києва під пашпортом якогось знаменитого лікаря.
- Його адресу знаєш? -Аякже! Дам.
Друзі міцно обнялися, радісні, сяючі! "Хто за один цей вродливий юнак?" -думав я, а Клименко, наче відчув мою думку, мені:
- Миколо, познайомся із сином полковника Дяченка!
Ми міцно потиснули руки. Перед таким вродливим юнаком я чувся трохи ніяково. Він сказав адресу Капустянського, яку я записав.
- Тут хто-небудь із проводу є? - спитав у нього Клименко.
- Є! Коник та доктор Яхно. І ще якісь хлопці в уніформі. -Добре, що застали, - моргнув мені Клименко.
   По коротенькій балачці юнак як черговий провів нас сходами на другий чи третій поверх і відчинив перед нами двері. В кімнаті було четверо: двоє в цивільному, а двоє в німецькій уніформі. Дружньо привіталися. Мені було дуже приємно, що Коник упізнав мене. Клименко перед усіма виповів мету нашого прибуття до Києва. Всі схвально відгукнулися. Доктор Яхно вдоволено потер руки і спитав у мене, яке я прибрав собі псевдо.
- Микола Біда, - відповів невпевнено я.
- Прекрасно! - схвально відгукнувся доктор Яхно.
А Клименко:
- В Шевченкових "Гайдамаках" Ярему назвали Галайдою, а тебе,
Миколо, назвемо ми Бідою!
- Дуже слушно! - зауважив Коник і додав: - Ми будемо мати Миколу Біду-совєтам на біду! Щоб їх скорше шляк трафив!

   Усі засміялися. По сміху щось сказали два молодики в німецькій уніформі. З їхньої мови я зрозумів:  галичани, що служать у німців перекладачами, як мій приятель бандерівець Петро Ключевський. По короткій паузі ласкаво-чемний доктор Яхно узяв мене за руку і, підвівши до великого вікна, трохи патетично мовив:
-Друже Бідо, вас як колишнього сумівця, що був репресований совєтами, до Організації Українських Націоналістів рекомендують пан Клименко і пан Коник. Отже, я сподіюсь, що ви всього себе без вагань офіруєте неньці Україні! Зараз вашу присягу почуємо не тільки ми, смертні свідки, а її ще почують і безсмертні свідки - це Свята Софія і вершник у бронзі з булавою. Друже Бідо, я читатиму текст присяги, а ви будете виразно повторювати слово в слово перед нашим прапором, тризубом та портретами головного отамана Симона Петлюри і нинішнього вождя ОУН Андрія Мельника!
    Мені по спині забігали крижані мурашки. Остання мить чекання -і я вже повторюю за доктором Яхно слова присяги, наче вкарбовую їх собі в серце. І мені здається, що доктор узяв мене за руку і вузенькою кладкою переводить у святе святих нашої визвольної боротьби проти одвічного ворога-москаля. Жодне слово присяги не минає моєї свідомості. Та ось кінець. Доктор Яхно виголошує:
-Слава Україні!
А ми всі разом відповіли:
-Вождеві Слава!
       Кожен присутній мене щиро віншує, а Клименко міцно обіймає, як належить Чорному Запорожцеві. Вперше в житті я мав таку безмежну радість. Зразу ж по присязі доктор Яхно призначив мене обласним оунівського підпілля на Полтавщині. Дав мені відповідне посвідчення та якусь літературу. Все це Клименко поклав до своєї теки. Коли прощалися, провідник вищого рангу Коник сказав: -Дорогі друзі! Перед нами трудна путь боротьби, ворог хоч і відступає, проте він має неосяжні простори, в котрих ще може довго критися, але нам його землі не потрібні - нам досить нашоїУкраїни, яку ми самі не спроможні звільнити від московської навали, а тому змушені тимчасово спілкуватися з німцями так, як гетьман Мазепа спілкувався з шведським королем Карлом XXII, але ж ми - без мазепиної помилки. Оунівці повинні використати німецьку машину війни, яка значно потужніша від совєтської. Нам треба якнайближче стояти коло німецької зброї, і тому створюємо скрізь на Україні українську поліцію, а в Галичині створимо цілі дивізії січових стрільців, щоб у разі чого повернути цю зброю супроти німців...
    Коник говорив далі, але я переповідаю головне, те, що найбільше запам'ятав.
Клименко і я, коли попрощалися, вийшли окрилені з кімнати, де щойно відбулося моє велике свято, хотіли ще попрощатися з Юрком Дяченком, але вже чергував інший юнак. Друга половина грудневого дня була дуже погожа. Обійшли навколо пам'ятника Богдана, уклонились Святій Софії і рушили до генерала Капустянського. Натрапляли на німців.
   Ми були в добрячих зимових мазепинках із срібними тризубами, що мали меча. Раптом нам стрівся невеличкий чоловічок у сірому макінтоші, ми в його особі впізнали Степана Скрипника.
-0! Полтавці... Куди так поспішаєте?-зупинився.
-До генерала Капустянського, - відповів Клименко.
- А я - від нього. Старий тримається нівроку!
Скрипник потис Клименкові руку, а мені тільки ледь вклонився. Я трохи відійшов і став Про що вони розмовляли, не слухав. Це тривало може хвилини дві-три. Попрощались і розійшлись. Ми враз знайшли потрібний будинок. Ліфтом піднялися на останній поверх. На східцевій поверхівці Клименко твердо натиснув на кнопку електро-дзвінка. Враз відчинились двері і з'явився худенький юнак у мазепин-ці, який видався мені жокеєм.
-Слава Україні!
-Вождеві Слава!
- Ви до генерала?
- Так, до генерала, - відповів Клименко і докинув: - Скажеш, що прийшли на поклон Чорні Запорожці!
Молодик зник і за якусь хвилину повернувся.
- Прошу до покою! - чемно вклонився. Перейшли стумний передпокій і опинилися у світлій кімнаті, в якій стояв письмовий стіл, кілька стільців, скляна біла шафа з медичними інструментами, що мене не цікавили; моя увага впала на чорно-білий естамп у тонкій білій рамі, який стояв на дубовому паркеті під шпарелованою стіною. Коли юнак вийшов, я присів біля графічного твору, який мені дуже сподобався. Я навіть не почув появи господаря.
- Миколо! - прошепотів Клименко.
Я підхопився, зняв мазепинку і виструнчився, хоч замість генерала в мундирі та лампасах побачив у білому халаті лікаря-дідуся, що мав сиву борідку і ясні рахманні очі, які контрастували з очима Степана Скрипника: в останнього були темні, важкі і якісь допитливі.
- Як ви, друже Іване, схожі на полковника Дяченка! - осяяний внутрішньою радістю генерал обійняв колишнього чорношличника і вони тричі почоломкались.
- Гора з горою не сходяться, а ми, бач, зійшлися, та ще у нашій святій столиці, понівеченій лютим ворогом. Я вже думав, друже Іване, що вас немає на світі, бо ви із Сашком Шарудою пішли на ризик... А де зараз Шаруда?
- В Полтаві! У нашій поліції начальником політичного відділу, а я кримінального.
- Добре робите - щоб німецька зброя хоча б частково була в наших руках! Я та полковник Дяченко зібралися вже їхати до Києва, але німаки побоялися нас пустити. Однак я приїхав сюди під чужим прізвищем, як ескулап. Мені здається, що скоро й Дяченко з'явиться, то треба щось робити...
-А його син Юрко в Києві, служить у поліції, -сказав Клименко. -Я знаю, що він тут. Славний хлопчина, викапаний батько! Раптом очі генерала зупинились на мені.
- А це хто з вами, друже Іване?
- Микола Соколовський, чудовий бандурист! Нині склав присягу на вірність Україні та ОУН і вже став Миколою Бідою...
- Вітаю, молодий козаче, зі святом твоєї присяги! І зичу тобі ясної звитяги у священній боротьбі!
Генерал обійняв мене і поцілував у чоло, а я його - в руку, наче духовну особу найвищого сану. Це розчулило старого, і він у мене спитав, хто мій батько.
- Мій батько - український священик, який рано пішов із життя, знищений радянською владою, - відповів я з сумом.
Генерал, зітхнувши:
-Який збіг, панове! Я теж Микола і походжу з духовного роду. А тому за це варто трохи випити!
Генерал вийшов, а за ним - юнак у мазепинці.
- Ну як генерал? - спитав Клименко.
Я показав великого пальця. Враз повернувся генерал.
-Даруйте, дорогі гості, що не маю французького шампанського, але у мене є німецький шнапс.
Юнак приніс тацю з пляшкою горілки, трьома чарками, кусником хліба та голландського сиру і поставив на письмовому столі. Зразу випили за мою присягу. Другу чарку - за майбутню Українську Армію. Ми з Клименком були голодні, а тому на мене німецький шнапс ураз подіяв. Од третьої чарки я відмовився. Це, напевно, сподобалось генералові - глянув на мене схвально. Мені, голодному, дуже смакували голландський сир та німецький брот, але я не наважився взяти це. Генерал і колишній чорношличник згадували громадянську війну, ті бої, в котрих воювали, а найбільше споминали своє життя на еміграції, де мали друзів і ворогів. Я уважно слухав, пасучи очі на гарному естампові, що стояв долі, припертий до стіни... Вже надворі почало добре сутеніти. Ми подякували господареві, попрощались і пішли, як від рідного батька, понесли з собою подовгасту, черствинну хлібину, дві м'ясні консерви та трохи мармеляди, теж німецької.

Розділ 2

   Вже було зовсім темно, коли прийшли на Поділ, де на нас чекала холодна, покинута єврейською родиною квартира з меблями та перинами. Електрика не діяла. Зробили каганця. Повечеряли, лягли під перини і враз міцно поснули, навіть нічого не снилося. Вранці сходили на базар - купили за тисячу совєтських рублів пляшку самогону і дві великі цибулини. Кпименко, як і Шаруда, полюбляв випити. Поснідали, де ночували, в затрапезній іудейській трапезні. Залишили квартиру, вийшли на вулицю і пішли містом... Клименко добре володів мовами (французькою та німецькою), - це нам посприяло доїхати до Дарниці німецькою машиною-вантажівкою. Приземлились біля розбитої заліз-ничої станції, де за вокзал правив довгий товарний вагон. Пасажирів не було, крім двох жінок на пероні, закутаних по очі в теплі хустки. Сніг розтав, але грудень дихав пронизливим протягом. Ми гнулися в мазепинках. Гріло лише те, що я вчора склав присягу, а нині вранці випили самогону. До нас підійшла одна жінка, ми в ній ураз пізнали вродливу карооку дівчину.
- Ви куди їдете? - спитала вона. -У Полтаву! - відповів я.
- В Полтаву! - зраділа вона. - Візьміть мене!
- А ти звідки їдеш? - спитав Клименко.
- З Перемишля. Я там після технікума працювала більше року, аж поки не вибухнула війна. А зараз їду на Полтавщину, додому. Доїхала сюди, а тут колію переробляють на вужчу, на таку, як у
Німеччині.
- А чому в тебе мова не полтавська? - спитав я.
- Бо в Перемишлі від своєї трохи відвикла.
- Чим же, дівчино, ми тебе повеземо, коли від Дарниці до Борисполя треба йти пішки? - спитав Клименко.
- Не знаю, - знизала плечима.
- А в тебе ще такі речі!.. - зауважив я.
- Речі?.. Я їх у когось покину, а коли ходитимуть поїзди до Дарниці,
приїду по них.
Клименко безнадійно махнув рукою і пішов геть. Я не знав, що
робити: мені було шкода дівчини.
- Як тебе звуть? - спитав я у неї.
- Варя. А прізвище - Климко, - відповіла і заплакала.
Мене це вразило. Не промовивши й слова, побіг за Клименком, наздогнав і з докором:
- Вона ж - наша землячка, полтавка, а ми... Клименко став, трохи подумав, а тоді: -Допоможи їй речі нести, а я тут почекаю.
Я повернувся до перону, взяв вузла на плече. -Ходім, Варю.
Вона взяла валізу, ще щось і радісно пішла за мною. На пероні зосталась самотня жінка, що нам дивилася услід...
     Клименко і я, коли їхали до Києва, у Дарниці, вставши з поїзда, зайшли на домівку Дарницького начальника української поліції Кульчицького, колишнього петлюрівського офіцера; він і його дружина люб'язно нас зустріли і пригостили смачним обідом із чаркою, а зараз ми з Варею та її речами пішли до цього симпатичного подружжя, яке не злякалося нашої появи, а навіть запросили нас переночувати. Ми погодились охоче, добре повечеряли і спали на свіжій, м'якій постелі. Вранці, добре поснідавши, рушили в дорогу, покинувши Барині речі, з обіцянкою, що Варя по них днів за десять приїде. Ми йшли дорогою, яка пролягала через густий ліс. Бачили в лісі німецькі концтабори. Із чагарів колючого дроту дивилися на нас голодні очі радянських полонених. Ми їм щиро співчували, як нещасним людям. Біля Борисполя побачили багато автомашин та різної військової техніки, що покинула червона армія, коли алярмово відступала. Ми пішли на станцію. Між ешелонами стояв товарний паровоз у білих кучерях пари і голосно чахкав. На запитання, куди їде, машиніст відповів, що до станції Гребінка. Оскільки Клименко, крім мазепинки на голові, ще мав при собі пістоля, ми без дозволу машиніста вилізли на зад паровоза і вмостилися просто на вугіллі. Паровоз ураз рушив, наче на нас чекав. Хоч надворі морозу не було, але нас уже сутав студений протяг, бо паровоз мчав, як навіжений. Ми тіпались, наче у пропасниці. Вугільний пил запорошував нам очі. Ми заледве витримали таку подорож до станції Гребінка. А там зайшли до селянської хати, де вмились,-поїли, обігрілись на печі і рушили далі в трудну путь... Майже три доби ми товарняками їхали до Полтави. В Полтаві, на вулиці Липовій, де жила Варина тітка, Клименко і я попрощалися з Варею, наче з рідною сестрою, і я пообіцяв з'їздити з нею днів через десять до Дарниці по речі. Окрилений присягою, я гаряче взявся за підпільну роботу. Число членів зростало. Випадково познайомився з бандерівцем Ярославом Мудрим, що приїхав до Полтави зі Львова. Я дав йому притулок у моїх друзів. Трохи пізніше прибув із Києва по зв'язку Василь Шарий. Забезпечив і цього житлом. Німці в Полтаві, авансуючи себе позірною перемогою, п'яно і гучно зустріли новий 1942 рік: гриміли автоматні та кулеметні салюти! В другій половині січня я з Варею поїхав до Дарниці по речі. Власне, мені потрібно було зустрітися в Києві з нашим Проводом. Я мав адресу конспіративної квартири. Переночувавши в Дарниці у подружжя Кульчицьких, де збереглися речі Варі, ми вранці пішли через Дніпро по льоду до Києва. Коли підійшли до конспіративної квартири, нас запобігливо зупинив
юнак, який відрекомендувався Змієнком, і нам сказав, що ця квартира вже розконспірована. Я запропонував йому піти з нами на вулицю Підвальну, де жив мій давній приятель Пилип Трохимчук. Змієнко зразу ж погодився. Пішли. Змієнко, познайомившись із моїм приятелем, побіг покликати провідника київського Проводу. Чекати довго не довелося. Змієнко повернувся з трьома особами. Найстарший за віком відрекомендувався Батьком*, а решта промовчали. Батько був дебелої статури, чорнявий, широкобровий, в чорній смушевій кучмі, а в руці мав надійного бука. Наша зустріч тривала майже день і цілу ніч. Спали - не спали - все розмовляли. А їли те, чим нас пригощала дружина мого приятеля Пилипа. Батько мене попередив, що гестапо вже розпочало акцію як проти бандерівців, так і проти мельниківців. Я і Варя повернулися з Києва до Дарниці з великою пакою підпільної оунівської літератури. Ще переночувавши ніч у Кульчицьких, перенесли речі до дороги, щоб сісти на попутну німецьку машину. Нарешті ми поїхали. В Лубнах ми ночували, де німці нас обікрали: взяли майже всі Варині речі! А заборонену літературу покинули. Варя, гірко плачучи, повернулась до Полтави. Однак, коли прощалися, вонамене поцілувала.
   Я знову віддався увесь роботі. До мене вряди-годи забігав, а часом і ночував, наш зв'язковий Михайло, який працював у німців перекладачем і мав можливість часто бувати в Києві.

 

Розділ З

     Через тиждень Ярослава Мудрого було заарештовано. Він сидів у тюрмі на вулиці Кобиляцькій. Від нього до мене якось дісталася цидулка: "Дорогий друже Миколо, мене хтось із моєї п'ятірки продав.Є можливість втечі, але в мене відібрали окуляри, а я без них сліпий. Напевне не вийду. Запам'ятай, я з Підляшшя, народження 1914 року. Твій Я. М." Я дав прочитати Василеві Шарому. Той, прочитавши, сказав:
-Мудрий має рацію: нам теж треба бути обережними! А взагалі, мені потрібно з'їздити до Києва, а може, і до Львова довідатись, чи немає у голові нашого Проводу зрадника, бо мене дивує: на одних оунівців гестапо полює і заарештовує, а інші оунівці з проводу ходять у мазепинках, навіть при зброї, і німці їм офіційно тиснуть руку!

(* Батько - підпільне псевдо. Правдиве прізвище Теофіль Бак-Бойчук; в той час член Центрального (Проводу ОУН в Україні,)

Незабаром Шарий поїхав. А другого дня до мене надійшла чорна звістка, що Мудрого розстріляно. Я плакав, мій жаль не мав межі. Випадково на вулиці зустрів Петра Ключевського. Він теж знав про смерть Ярослава. Трохи постояли. Пожурились і назавжди попрощалися. Його військова частина вирушала на схід. Мені в оунівській роботі багато допомагали Шаруда та Клименко, працюючи начальниками відділів при українській поліції. Я, криючись у підпіллі, діяв через них. Скоро членами ОУН (мельниківцями) стали: голова Полтавської міської управи Федір Борківський, головний редактор газети "Голос Полтавщини" Петро Сагайдачний, начальник Земвідділу Микола Скрипниченко, агроном Григорій Оснач, начальник української поліції Петро Чуй, його заступник Мірошниченко, Олександр Дегас та інші. Багато прізвищ забув, а тому подаю не всі.
     Напровесні, пізнього вечора на домівці Федора Борківського зібралась група оунівців, щоб скласти присягу, збори вели Шаруда та Клименко, щоб теж скласти присягу, оскільки вони на еміграції належали до угруповання Гетьманців. Того пізнього вечора я як законспірований провідник стояв на вулиці, в глухому закутку, спостерігаючи за освітленими вікнами квартири Борківського. Раптом із пітьми вихопилась темна постать і підійшла до мене. Я в ній упізнав начальника Земвідділу Миколу Скрипниченка.
- Це ти! Чого тут стоїш? - здивувався він.
- А так. А де ти був?
- У Борківського. Там складатимуть присягу, а мене майже вигнали, бо заступникові начальника поліції Мірошниченкові я видався підозрілим.
Скрипниченко був до краю ображений і мало не плакав, але я його заспокоїв - пообіцяв, що він складе присягу в іншому місці й товаристві. Потиснувши руки, ми розійшлися.
Я вдома не жив, бо в одній з кімнат тимчасово оселився німецький офіцер, який добре володів російською мовою. Мене він удома бачив разів два чи три. Моя постійна відсутність йому видалась підозрілою. Він далі не витримав і в моєї дружини спитав:
- Дина, почему твой муж не живет дома? Разве он коммунист и меня избегает? Напрасно! Я его не трону...
- Он не мог стать коммунистом, как сьін священника, а кроме того, он бьіл репрессован!..
-Агдеонтеперь?
- У нас в деревне єсть родственники, он пошел к ним, чтобьі достать немного продуктов питання, и там заболел. Его скоро привезут.
Кмітливий офіцер скептично крутнув головою. Зі мною дружина спілкувалася у наших друзів. Часто приводила до мене нашу маленьку Оксанку. Нараз в українській поліції сталися зміни: німецька влада усунула з посади начальника Петра Чуя, а призначила його заступника Мірошниченка, але це ще не все - знято з роботи в поліції Шаруду і Клименка. Шаруда, відчувши щось недобре, зразу ж поїхав у рідне село Шишаки і став там бургомістром Шишацького району. А Клименко, як і я, жив у друзів, нудьгуючи без роботи і мало зважачи на загадкову ситуацію, якою вже дихала німецька влада. А одного дня він мені сказав:
-Давай, друже, сходимо в Земвідділ до Миколи Скрипниченка, може, він мене візьме до себе на роботу?
Того ж дня ми пішли. Клименко, як і завше, був у чорній смушевій мазепинці, а я, як підпільник, у звичайній шапці. В почекальні Земвідділу стояла велика черга відвідувачів, що прийшли у різних справах до начальника. Ми не пішли нахрапом, а стали обіч черги -може, раптом вийде з кабінету наш приятель Скрипниченко? Не минуло і хвилини, як до почекальні ввірвалося двоє поліцаїв української поліції з наганами в руках, грубо вхопили Клименка під руки і кудись повели. Я з хвилину стояв уражений. А коли трохи оговтався, вийшов із Земвідділу і пішов зажурений на конспіративну квартиру.
Розділ 4
Через кілька днів німецький офіцер, горе-квартирант сказав моїй
дружині:
-Дина, твоего мужа арестовало гестапо и, наверно, будет мужу
очень плохо...
Це дружину приголомшило. Враз підхопилась бігти до гестапо, але її зупинив офіцер:
- Не спеши! Тебя без моей записки часовой не пропустит. Подожди -я напишу.
Дружина зачекала. Взяла записку, завела Оксанку до моєї мами, що жила в тому ж будинкові, і побігла до гестапо. її по записці пропустив вартовий. Далі - зустрів черговий офіцер. Теж прочитав записку, провівши злякану жінку довгим коридором, постукав у двері.
Двері враз відчинилися. В отворі стояв офіцер з гумовою палицею в руці, черговий передав йому записку, щось промовивши німецькою мовою, козирнув і пішов. Холодні очі уважно прочитали записку, а пихатий рот:
- Біте, фрау!
Діна увійшла до великої кімнати. Тут обличчям до стіни стояла ціла шеренга голих до пояса чоловіків із пошматованими спинами та плечима, сліди тортур видавалися кривавими п'явками. Хтось глухо стогнав, виконавцями екзекуції були два офіцери: один тримав у руці гумову палицю, а другий - на Повідку велику вівчарку. Крім собаки, ще тут був присутній новий начальник української поліції пан Мірошниченко, що мав на голові сиву смушеву мазепинку, надіту набакир. Діна напівбожевільними очима шукала між спотвореними биттям спинами мою спину, але Бог так дав, що її тут не було. Раптом Дінині очі впізнали по чорному галіфе та чоботях Клименка. Він, відчувши на собі її погляд, оглянувся і, тримаючи праву руку вниз, порухав вказівним пальцем, мовляв, розстріляють. Діна захиталась і сіла на підлогу. До неї підійшов офіцер із палицею.
- Тьі узналь свой муж?
Вона крутнула головою. Офіцер, відійшовши від неї, підійшов до Мірошниченка, що стояв виструнчений.
- Господин Мирошниченко, вьі за верность наш фюрер отньїне будешь - наровне дойч офіцирен!
Мірошниченко рвучко підніс правицю і самовіддано виголосив:
- Гайль Гітлер!
Офіцер, потиснувши йому руку, ламав далі російську мову: -Атепер, господин Мирошниченко, пожялюйста укажите точно, кто прийнял присягу на квартире Борковский на верность подпольной организации, какая напротив наш фюрер. И пусть все покажут вам свой лицо.
По наказу ката на Іуду в мазепинці глянуло наче ціле море очей, зіниці яких злились в один величезний чорний докір. Мірошниченко примружив очі і насупив брови, щоб витримати такий напад. Витримавши його, він офіцерові сказав:
- Они все приняли присягу, кроме зтого, - показав пальцем на Миколу Скрипниченка і додав: - Я его вьігнал с квартирьі Борковского.
- Почему? - поцікавився офіцер.
- Просто так. Он мне не понравился...
Офіцер помахав палицею перед обличчям Скрипниченка.
- Советише шайзе, век!
Мертвотно сполотнілий Скрипниченко похапцем одягнувся і враз зник. По маленькій паузі офіцер підійшов до крайнього в шерензі і, вхопивши його за побиті плечі, щосили потряс. Це був Олесь Дегас, вродливий полтавець із пелехатою темною чуприною. Офіцер у нього щось питав, той уперто мовчав. Далі офіцер не витримав і замахнувся гумовою палицею, а тієї ж миті другий офіцер пустив на беззахисного мученика розлючену вівчарку, що ввігнала вовчі зуби в білі груди, наче хотіла вирвати серце. Юнак від болю зойкнув високим жіночим голосом, від якого на підлозі зомліла моя дружина...
Коли вона опритомніла, вже лежала на вулиці, на промерзлому тротуарі, тіпаючись усім тілом. Насилу підвелася, хитаючись, як п'яна, попленталась додому, що їй вже не належав - її на порозі зустрів офіцер, горе-квартирант і процідив скрізь золоті зуби:
-Я впущутебя толькотогда, когда тьі прийдешьсосвоим мужем! А без него тебя двери - шлосен!
Діна, нічого не промовивши, пішла до моєї мами, де її чекали моя сестра з чоловіком і наша маленька Оксанка. Найперше запитання до неї - де я? Діна відповіла, що мене в гестапо не бачила і розповіла про той жах, що-там.... її ще трусила лихоманка. Всіх мучило питання -де ж я?! А побігти до моїх друзів було небезпечно. Діна вирішила якось, хоч над силу, сходити до Миколи Скрипниченка, якого врятував Бог: може, він мене бачив у гестапо? її за хвіртку провела мама з Оксанкою. Вже смеркало. Раптом, наче із землі, виросли дві постаті. Це були поліцаї: старший Рибицький і другий якийсь із ним. Коли вони вхопили Діну за руки, зойкнула Оксанка і вчепилась матері в спідницю. Рибицький ногою відштовхнув дитину, що впала на тротуар і залилася диким плачем! Моя мама намагалася звільнити невістку з учепистих лабетів поліцаїв, але маму так турнули, що вона теж упала. А сердешну жертву два коршаки кудись повели. Зовсім смеркло...
В березні 1942 року в Полтаві гестапо розстріляло дванадцять оунівців-мельниківців, як дванадцять апостолів нашої Української Правди, а з ними - мою дружину Діну Соколовську (Шматько), народження 1915 року. Від неї в мене залишилася дочка Оксана, яка давно виросла. Вона засвідчить те, про що я зараз розповідаю.
Тільки Олександрові Шаруді, колишньому Чорному Запорожцеві, та небагатьом іншим удалось уникнути арешту, а значить, смерті.

В журналі "Жовтень" (ч. 6, 87 р.) був надрукований на мене памфлет "Під маскою художника", подаю фрагмент з нього.
? "Там Соколовський знайшов незабаром однодумців - оунів-
ських емісарів Шаруду, Дегаса, Мудрого та інших, які прибули із
загарбниками в їх обозі з похідною групою ОУН і з благословенія
гестапівців очолили каральні формування - політичну й карну
поліції. Забігаючи вперед, відзначимо, що один із приятелів Соко-
ловського, фашистський наймит Олександр Шаруда, був
начальником кримінального відділу поліції, брав безпосередньо
участь у розстрілах радянських громадян. Нині він знайшов
притулок у Канаді, а точніше у місті Торонто".
Автор цього безпідставного доносу - Михайло Легейда, а точніше -
Гнида з Кочубеєвого вуса, якого надихнув на підлість редактор
журналу "Жовтень" Роман Федоров, який тоді очолював "Пост
Галана", а тепер перекинувся з червоного на жовто-блакитного і
переробив свого "Жовтня" на "Дзвона". А товариш Легейда, коли
писав свого доноса, навіть не знав, що Шаруда при українській поліції
завідував політичним відділом, а не кримінальним. Я дружив із
Шарудою і Клименком, а тому знаю, якими очима вони дивилися на
звірства фашистів; хіба мало того, що Клименка розстріляло гестапо,
а Шаруду врятував сам Бог?!
    Втрата дружини та друзів мене дуже потрясла! Однак треба працювати далі. З Києва повернувся Василь Шарий, і знову запульсувала робота, яка нас здружила з Василем Гришком, який часто виступав на обласному радіо, а в одній із передач нещадно "пройшовся" по пушкінській поемі "Полтава". Розумний і надійний, але чогось членом ОУН не став. У нього часто збиралась українська інтелігенція із зіркою полтавського драматичного театру Валентиною Сідак, яка стала Гришкові кумою. В цьому товаристві бував і я, де був змушений познайомитись із новим головою міської управи Галаніним, що розмовляв виключно російською і виглядав в українському товаристві білою московською вороною.
Почався вивіз молоді до Німеччини. Німці разом з українською поліцією влаштовували на базарі облави. Я і Шарий ходили містом скрадаючись, щоб не потрапити в ясир. Одного дня ми прочитали на вулиці об'яву, що Українська Автокефальна Православна Церква відкриває Пастирські курси. Я і Шарий подали заяви. По іспитах стали майже семінаристами. Разом із нами навчався колишній петлюрівець Шкода, який повернувся з еміграції. Навчалися й інші наші хлопці. А решта - священики та ті, що ховалися від вивозу до Німеччини. їх рятували посвідчення з великою печаткою, що мала хреста. Ректор курсів протоієрей о. Олексій Потульницький, знаючи, хто я та Шарий, до нас ставився з підкресленою повагою, а проте попередив: "Хлопці, вивчайте теологію, але на курсах, будь ласка, в політику не бавтеся -наша Церква і без того політична. Я за неї відбув сім років радянських таборів і не хочу, щоб мене за неї ростріляли німці!" Напевне, він мав рацію, бо після розстрілу дванадцяти чоловік-оунівців, а тринадцятої-моєї дружини від гестапо можна було сподіватися акції і на наші Пастирські курси, адже не виключено, що на них були стукачі. Щоправда, ми на курсах ніякої політики не провадили, хоч і мали симпатиків. У вільний від занять час я, маючи фах художника, реставрував живопис Покровської церкви, яку своїм коштом побудував останній кошовий Запорізької Січі Петро Кальнішевський. Спочатку ця чудова церква стояла, здається, в Прилуках, а пізніше її перевезли до Полтави.
     Одного дня о. Олексій Потульницький на курсах попередив: - Шановні семінаристи, нині наші курси має відвідати владика Мстислав, а тому прошу вас, щоб у вас був зразковий порядок і благоговіння до його високої святої особи...
    Ми всі, курсанти, чекали на цю особу з найбільшим хвилюванням, спостерігаючи з великого вікна невеликого будинку, що й нині стоїть на подвір'ї полтавського історичного музею, а перед ним два старі дуби в оточенні інших дерев та кущів різного бузку, і тут біліє скульптурне зображення Тараса Шевченка. Між стінами музею мовчить величезний дзвін козацької доби, який напередодні Другої світової війни партійне начальство хотіло віддати на брухт, бо на карбі згадується гетьман Мазепа, але дзвона врятувала його силенна вага від немічних рук темних роботяг, а до війни кранів ще не було. Разом із цим велетом тчуть тишу кам'яні баби. Ректор із викладачами вийшов зустрічати вже удворі музею високого гостя. Та ось і він, у супроводі невеличкого почту. Коли увійшли до класу, всі курсанти стали на рівні ноги.   А коли владика нам кивнув, ми сіли. Що мене здивувало, я раптом в особі нашого єпископа Мстислава впізнав знайомого мені Степана Скрипника, рідного небожа Симона Петлюри. Його промова була короткою, але виглядала тісним згустком глибокої мислі. Однак мені більше запам'яталась темна султанська борідка та панагія на золотому тризубі. Після відвідин єпископом Мстиславом наших Пастирських курсів до Полтави часто навідувався з Лубен єпископ Сильвестер, - колишній професор української мови та літератури Гаєвський - якому дуже хотілося відправити панахиду на могилі славного полтавця Івана Котляревського. На це був потрібний дозвіл гестапо. По нього пішов сам владика у супроводі протодиякона о. Володимира Савєлова. Але гестапо до Української Церкви ставилось упереджено, а тому дало дозвіл дуже обмежений: щоб не було демонстрації і щоб панахида тривала не більше двадцяти хвилин, а головне-без доповіді єпископа. Звичайно, такий дозвіл зажурив єпископа Сильвестра і всіх біля нього. Однак наші Пастирські курси раділи і такому обмеженому святу; Василь Шарий та його друг Володимир Козир зробили зі свіжої хвої великого зеленого тризуба, оповили широкою жовто-блакитною стрічкою і поставили біля надгробка. Не знаю, як про панахиду довідались люди. Але надвечір до могили Івана Котляревського вже йшли цілі групи полтавців. Прийшли хористи двох церков - Покровської та Миколаївської. На скромній машині під'їхав єпископ Сильвестер із протодияконом о. Володимиром Савєловим, а з ними - ректор наших курсів протоієрей о. Олексій Потульницький та протоієрей о. Павло Бойко. Не забарились і гестапівці: з'явились дві чорні відкриті машини з пиками у сідластих кашкетах, із чортячою свастикою на лобі та руці, з двома вівчарками в машинах. Супилось надвечірнє небо, супились і гестапівці, сподіваючись на якийсь конфлікт, бо людська маса з одвертою неприязню дивилась на окупантів, на їхніх вівчарок. Коли запала абсолютна тиша, почувся перший голос владики. Заспівали півчі. Протодиякон високим тенором виголосив єктенію. Люди щиро молилися, а я, стоячи в натовпі біля Шарого, грішив: шкодував за гранатою, яку можна було б укинути до відкритої машини. Срібне "Святий Боже, Святий Кріпкий" підіймалось під насуплене важке небо, схоже на осіннє, хоча було літо. Звільнившись від терористичної думки, я почав молитися: думав про дружину та друзів, яких розстріляло це ж гестапо. Вже вкотре пикатий офіцер позирав на свого точного годинника, а панахида ще бриніла янгольськими голосами півчих і чудовим тенором протодиякона. Та нараз урвалась від помаху гестапівської руки в жовтій рукавичці. Невдоволено загули люди, кидаючи каміння німих проклять на окупантів, на їхні голови, осідлані великими сідластими кашкетами. У відповідь грізно поблискували окуляри та щирилися вівчарки, а Василь Шарий, гнівно усміхнений,
декламував:

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

    Люди розходились. На могилі славетного полтавця Івана Котляревського зеленів, як надія, великий тризуб, зроблений із ще живої хвої, оповитий жовто-блакитною стрічкою. Це було влітку 1942 року. Точно дати не пам'ятаю, бо відтоді багато спливло води в славній річці Ворсклі.

Розділ 5
   

     Оскільки я реставрував живопис Покровської церкви, то за рекомендацією Пастирських курсів о. Олеся Потульницького був найпершим із курсантів висвячений владикою Мстиславом у Миколаївській церкві на іподиякона, а в церкві, що під Полтавою, на "Шведських могилах" на диякона, де під час літургії над престолом в руках владики Мстислава потекла чаша, бо була саморобна і мала дефект. Це мені дуже запам'яталося. Наближався час моєї висвяти на священика, але я не знав, що мені робити: одружуватися чи ні? І стати ієромонахом не хотілося. Саме в той час у Полтаві перебував єпископ Сильвестер. Я звернувся до нього і все виклав, як на сповіді. Владика мені дозволив одружитися, і цей шлюб вважається першим, бо я з першою дружиною в церкві не вінчався. А ще головне, вона загинула, як справжня великомучениця. В мене тоді знайомих дівчат не було. Я довго думав і згадав про Варю Климко, з якою мене звела доля в Дарниці, на розбитій війною залізничній станції, на зимовому пероні, поблизу безколісного товарного вагона, що правив пасажирам за вокзал. Я вже тоді був заприсяженим членом ОУН, маючи на голові сиву мазепинку з тризубом. В цій же мазепинці я пішов на хутір Климківка, де жила Варя зі своїми батьками. По короткій розмові зі мною вона погодилась стати мені дружиною. Нас у Полтаві, в Покровській церкві повінчав о. Олексій Потульницький. Вінці тримали мій друг Василь Шарий та Варина двоюрідна сестра Софійка. Весілля не було. За тиждень чи два в Покровській церкві я з єпископом Сильвестром рукоположений в сан священика. Парафії в Полтаві для мене не
було, а йти в якесь село не хотів, бо був пов'язаний з підпіллям. Та це довго не тривало - зі сходу посувалися совєти. Вже видно було, що німці програють війну. Василь Шарий поїхав до Києва і не повернувся. А друг його, Василь Гришко, вже подумував про евакуацію з німцями. Совєти наближалися до Харкова. Я з дружиною та маленькою Оксанкою, що залишилася від Діни, займали двокімнатну квартиру у двоповерховому будинкові на вулиці Жовтневій, в котрому до війни містилася бухгалтерія НКВД. На початку 1943 року моя Варя народила донечку, яку ми назвали Лесею, але охрестити не встигли, бо вже совєти були в передмісті Харкова. Отець Олексій Потульницький запропонував мені разом евакуюватися на Поділля, в його рідне село Ориніне. Я дав згоду. Коли про це сказав моєму швагрові Івану, він злякано прорік:
-Ти, Миколо, із своєю сім'єю поїдеш із Потульницьким на його Поділля, а звідти, може, й далі, а що мені робити: ждати совєтів, щоб повісили, коли повернуться?
- Ніхто тебе не повісить. Ти ж мене не послухав, не став членом ОУН! - ніби пожартував я, а насправді дорікнув, бо він до мого підпілля ставився негативно.
- Я ж був начальником паспортного відділу, а це ж при українській поліції, - похитав скрушно головою. А я безжально:
- Звичайно, червоні комісари тобі цього не подарують - маєш великий шанс погойдатись на їхній гойдалці! А ти ще друкувався в обласній газеті, схвалюючи те, що німці вивозять молодь до Німеччини, і
Сірі очі швагра враз зробилися скляними, ніби від великого | морозу, аж мені стало шкода боягуза. і
- Миколо, ти маєш рацію, - прошепотів писака та вчорашній : начальник паспортного відділу і, запаливши німецьку сигарету, додав сумним голосом, без цяточки надії: - Повісять! Та ще й привселюдно!
А щоб цього не сталося, ходімо завтра на Павленки, до тічок, і купимо кожен собі по коняці і по санях, бо в кожного сім'я. А чи прийме Потульницький мене до свого коша?
- Прийме! А ні - ми самі без нього поїдемо, - сказав я, щоб заспокоїти швагра.
      Варя налила нам по чашці суржикової кави. Коли випили, Іван пішов від нас із легким серцем. У нього гроші були - німецькі марки та совєтські рублі, бо він був директором школи ім. Івана Котляревського і працював начальником у паспортному відділі, а я, не маючи
парафії і працюючи в підпіллі, жив із сім'єю бідно, майже на утриманні Вариних батьків, що мали на хуторі якесь господарство. В той час я дружив, як і до війни, із старим полтавським художником М. Донцовим, який за німців добре жив, продаючи їм свої картини та етюди. А коли він довідався від мене, що я хочу із сім'єю евакуюватися, дав гроші на коня і сани.
   Другого дня рано я і швагер Іван були на кінському тічку, де купили собі те, що хотіли. Там того ж дня купив і Потульницький пару добрячих коней і великі сани. З тиждень ми всі готувалися в далеку невідому дорогу- Оскільки в мене дружина з немовлям та п'ятирічною донечкою, то я над саньми зробив фанерну буду. Речей у нас не було, крім одягу та постелі. Ще я взяв до кибитки великий образ Святого Миколая, невеличку бандуру та малярський етюдник із фарбами та пензлями. Погожого ранку всі виїхали з нашої Полтави: попереду Потульницький зі своєю матушкою та речами на великих санях, бо їхали, по суті, додому, на Поділля, де о. Олексій мав ще батьківську хату, а я з дружиною та малими дітьми - в білий світ, у нікуди. І нікуди ж їхав мій швагер Іван зі своєю сім'єю. Невеличка валка із трьох санкових підвод легко посувалася по добрій зимовій дорозі на захід.
      Вже одну ніч переночували в якомусь селі. В Кременчуці довгим мостом переїхали Дніпро і заночували в місті Крюкові. Другого дня поїхали до села Федвор, а тут ще сонце почало пригрівати наче напровесні - враз дорога розтала і почорніла. Однак дебелі коні Потульницького ще легко тягли важкі сани. А моя Рекса все частіше і частіше почала ставати, щоб перепочити. Зупинялась і швагрова Бєлка, але не так часто. Отець Олексій безнадійно дивився на своїх супутників, а далі не витерпів і сказав:
- З такими темпами ми від совєтів не втечемо!
-А що робити? - спитав розпачливо Іван, запалюючи вже останню німецьку сигаретку.'
Потульницький знизав овалими раменами, а я йому трохи з гнівом:
- Шановний отче, ви собі зі своєю матушкою їдьте, а ми в котромусь селі зупинимось, щоб сани поміняти на вози - колеса і взимі надійніші за полозки!
- А гроші у вас є на колеса?
Я глянув на Івана, а Іван на мене. Потульницький видобув із пазухи велику пачку совєтських рублів та німецьких марок.
- Оце вам на два вози та ще й на могорич! А коли вже буде колісна дорога, їдьте прямо до мене, в Ориніне. Воно недалеко від Кам'янця-Подільського. Я тобі, отче Миколо, зразу ж знайду парафію. І тобі, Іване Васильовичу, десь знайду роботу. Бо це ж у мене вдома.
- А совєти? - не забув Іван про небезпеку.
- Ще не відомо, як воно буде: може, Гітлер застосує атом? -Атом?-перепитав Іван, якому очі полізли на лоба.
- Так. Атом, - повторив Потульницький і кинув до моєї кибитки гроші.
Разом доїхали на Кіровоградщину. В селі Ставидла попрощалися. Я і мій швагер довго дивилися услід доброму панотцеві, аж поки він не змерехтів укупі з дружиною, кіньми та саньми. В селі, де ми залишилися, люди до нас поставились ласкаво, а особливо, коли довідались од мене, що я священик. Ми оселились у двох квартирах. Я зразу ж знайшов кумів і охрестив нашу Лесю. Навіть трохи погуляли. За гроші, що дав Потульницький, придбали два вози. Нам у Ставидлах було добре: люди допомагали харчами. А я ще рибалив. Ставок, починаючи від греблі, розіллявся долиною поміж горбами аж у далечінь. Праворуч за ставом - здичавілі рештки панського саду та кущі, що вже виглядали чагарником. За ним-трохи поля. За полем -невеличке село Ханівка з дерев'яною церквою. ЇЇ настоятель - старий священик отець Мина, автокефаліст, ще висвяти митрополита Василя Липківського. Він жив зі своєю матушкою (не маючи дітей) в селянській хаті, укритій соломою. В хаті домінуюче місце посідала велика піч з помальованим комином. За ліжко правив великий піл з горою вишитих подушок. Ще в хаті були мальована скриня, стіл з вишиваним обрусом, ослони. Обіч образів, що на покутті, та лампади висіла на стіні велика фотографія Найсвятішого Митрополита Української Автокефальної Православної Церкви Василя Липківського у повному облаченні, в митрі, з патерицею в лівій руці. Коли я вперше переступив поріг цієї української хати, мене зустрів сивий, але енергійний дідок у полотняній блузі. Оскільки я був у рясі, а на грудях мав срібного хреста, господар побачив, хто до нього завітав. Я сказав своє святе ім'я, а господар своє. Нас охопила радість-стрілися два священики однієї гнаної Церкви. Ми обнялися, як давні друзі. Матушки вдома не було. Отець Мина пригостив мене чаєм із медом та білими сухарями. Ми з першої зустрічі порозумілись і разом служили в одній церкві, бо в Ставидлах від Божого дому залишилися тільки рештки руїн. Ханівська церква мала чудовий український хор. І сам отець Мина добре розумівся на нотному співі. Живучи в Ставидлах, я завше думав про Новомиргород, що недалеко від цього села. Мені хотілося з'їздити в це місто, а чого - я зараз розповім.
       Коли я ще юнаком відбував п'ятирічне покарання в карельських концтаборах за мою причетність до СУМ, я там собі зробив бандуру, грати умів уже добре! Поява кобзаря в неволі була великим дивом! Всі українці стали горнутися до мене, а найбільше колишні петлюрівці, які теж були засуджені. Між ними найпомітніший своєю статурою колишній отаман з Чорного Лісу Петро Кульчицький, що відбував свої десять років і як інженер-будівельник працював прорабом на одній з дільниць будівництва Біломорського каналу, а саме в селі Шижнея, що близько міста Сорока. Колишній отаман узяв мене під свою опіку, як орел під крило: вже я нічого не робив, а тільки грав на бандурі та співав козацьких пісень, маючи постійних слухачів. Найбільше Кульчицький любив слухати пісню про Нечая та думу про Мазепу. Колишній рубака розповідав мені про Чорний Ліс, Холодний Яр, про запеклі бої з червоною та білою навалами. Не раз згадував у розповідях про свій рідний Новомиргород. І я знав, що там живе його молодший брат Микола Кульчицький. Ось чого в Ставидлах думав про Новомиргород. Однієї неділі я з Варею поїхав туди. Ми враз знайшли, кого шукали. Микола Кульчицький зі своєю сім'єю жив у власному будинку, городом до річки Вись. Наша зустріч була радісною і сумною, коли я від Миколи почув, що його старшого брата Петра в Москві розстріляли, коли вибухнула Друга світова. Пожурились, поплакали. Я й Варя повернулися до Ставидла, попрощалися з отцем Миною та добрими людьми і переїхали в Новомиргород, прямо до Миколи Кульчицького. Невдовзі і швагер мій, Іван, переїхав з сім'єю до Новомиргорода, де став працювати фірманом. Я з'їздив у Кіровоград до нашого автокефального архієпископа Михаїла, який мене призначив другим священиком Свято-Іллінської Церкви міста Новомиргорода. Микола Кульчицький як технік-будівельник щодня, крім неділі, бував на роботі, будуючи того літа конюшні для коней німецької поліції, а я з його каюка рибалив та ловив раки. Трохи малював, переважно для Миколи. Коли він уже бував Удома, я грав на бандурі, співаючи козацьких пісень. Микола, як і його старший брат Петро (якого вже не було на світі), дуже любив бандуру і козацький спів. Зовні я жив наче спокійним життям, а душею гризся, що відійшов од боротьби і став суто попом, а тому думав про дальшу подорож аж до Карпат, знаючи, що там знайду оунівців, поплічників по боротьбі. Маючи посвідчення евакуйованого, мені потрібно було його продовжити в німецькій комендатурі чи поліції. Одного дня я одягнув не рясу, а сорочку-вишиванку та капелюха і пішов з документом до шефа німецької поліції. В його кабінеті ще були відвідувачі. Раптом до мене підійшов український поліцай і став придивлятися. Я трохи зніяковів, а він:
-Я тебе знаю.
- Може, - знизав я плечима. - Я священик Соколовський, евакуйований з Полтави.
-А чого не в ризах?!
- Священики в ризах не ходять - тільки в церкві служать.
-Ти мені в очі туману не пускай! Я тебе зразу впізнав: ти секретар новоукраїнського райісполкома. А хіба ні?!
- Я там ніколи не був! Я священик, евакуйований з сім'єю з Полтави, -доводив я намарне.
Поліцай, розштовхнувши людей, які були в кабінеті, підійшов до шефа, що сидів за письмовим столом, і йому:
- Гер шеф! Ось етот, що у вишитій рубашці, - комуніст! Я його зразу впізнав! Він работав в Новоукраїнці секретарем райісполкома.
       Гер шеф звів на мене очі, схожі на цинкові ґудзики в червоних петлях, і щось гиркнув. Я певен, що він мови українського поліцая не зрозумів, але досить було одного зрозумілого слова "комуніст". Я зразу ж опинився в каталажці. Дві кімнати, лише роз'єднані порогом, правили за одну велику камеру, що була до нікуди виповнена голеними й неголеними обличчями, як Ноїв ковчег чистими й нечистими парами; я бачив лише обличчя, а решта зливалася в одну темно-сіру масу. Я знаю, що німецькі в'язниці зразково чисті, а тут, куди я потрапив, панував російський "порядок", обкурений пахощами двох параш. У камері, на моє щастя, курити заборонялося. Я не знав, де сісти, бо був чисто вбраний. Присів навпочіпки коло самих дверей. Коли потерпли ноги, сів на брудну підлогу. Я знав: у дворі поліції, біля конюшень, що будуються, Микола Кульчицький. Але хто йому скаже про мене?
  Я боявся ночі, бо чув від Миколи, що німці ночами вивозять за місто партизанів, комуністів, жидів, котрі ховалися, та підозрілих і там стріляють, а дурний поліцай сказав шефові, що я секретар райвиконкому і комуніст, і це для мене стало б фатальним... Я зразу ж подумав про Варю й дітей, і лише трохи втішило, що моя сім'я в сім'ї мого друга. А стосовно себе я в думках припускав найгірше, а тому не помітив, як у чистій вишиванці ліг на брудну підлогу. Мої очі заплющились, щоб не бачити ні стін, ані стелі каталажки, яка багатьом затриманим правила за смертну камеру. Моя голова лежала на фетровому капелюсі біля самісіньких дверей, що мали внизу досить велику шпару, бо це не були тюремні двері, а звичайні, хатні. Ніхто із в'язнів на мене не звертав уваги - кожен думав тільки про себе. Тут заборонялося голосно розмовляти, а тому панувала тиша. Я чув, як коридором ходив наглядач, побрязкуючи ключами. Але я ще не знав: він німець чи українець? Я впав у якесь забуття, а може, трохи задрімав. Коли нараз чую високий голос флейти чи скрипки, що тонко виводить, наче малює, арію зі знайомої мені опери. Що це? Галюцинація слуху, а може, недалеке радіо? Піднімаю голову. І враз усвідомлюю, що це так майстерно свистить наглядач. Припадаю оком до шпари і вже бачу українського поліцая. Ось він, оповитий художнім свистом, поволі ступає коридором. А я йому крізь шпару:
-Арія індійського гостя з опери Римського-Корсакова "Садко"!
- А ти звідки знаєш? - зупиняється біля дверей, за якими я причаївся.
- Знаю! Я музикант. А ти? -Я теж! Скрипаль.
- А чого ти працюєш у поліції?
- Щоб тебе вартувати! - сміється. -А ти чого потрапив за двері? -Твій колега-поліцай у моїй особі помилково впізнав секретаря
новоукраїнського райвиконкому. Та ще шефові сказав, що я комуніст. -А насправді ти хто?
- Хай тебе не здивує - я український священик, евакуйований із сім'єю з Полтави. А в Новомиргороді зупинився у свого друга, може, знаєш, у Миколи Кульчицького, він технік-будівельник?
- Знаю! Я його щойно бачив у дворі поліції - він тут конюшні . будує.
- Будує!-зрадів я.
- Я зараз йому скажу, що ти затриманий!
Ще я не встиг промовити слова, як поліцай вийшов. "А може, Микола пішов уже додому?" - охопив мене страх. Але в коридорі забряжчали ключі, і двері відчинилися. Крім наглядача, я побачив шефа з цинковими очима в червоній оправі повік та збудженого Миколу, що прожогом переступив поріг каталажки і міцно обійняв мене. Вже в коридорі я вдячно вклонився шефові і дружньо потиснув руку поліцаєві, відчувши в ній тонку руку справжнього скрипаля.
        Після німецької каталажки в Новомиргороді я вирішив їхати негайно на захід, орієнтуючись на Кам'янець-Подільський, біля якого недалечко містечко Ориніне, де вже жило подружжя Потульницьких. Швагер Іван не захотів далі їхати, бо мав у Новомиргороді якусь роботу, а може, думав, ніби совєти йому подарують те, що він за німців працював у Полтаві начальником паспортного відділу. А головне, його не кликало те, для чого я жив... Мамі й сестрі Наталочці прощання зі мною та моєю сім'єю було великою трагедією! І Миколі Кульчицькому не хотілось прощатись зі мною навіки. Він, засмучений, допоміг мені поставити на воза фанерну буду. Коли Варя з дітьми вже сиділа в ній, я взяв бандуру і востаннє заграв та заспівав про козака Нечая. Мені було тяжко бачити, як плачуть мої мама та сестра, а з ними мій побратим, а тому, не оглядаючись, я нокнув. Ки-битка рушила з двору...

Розділ 6


       Мандри Україною влітку власною кибиткою - це блакитна мрія, втілена у дійсність. Де ми не перепочивали чи не зупинялись ночувати, я завше грав на бандурі, співаючи з Варею полтавських пісень. Варя мала гарне сопрано, а я суто кобзарський голос, не такий великий, але душевний. Навколо нас завше купчились люди, такі ж нещасні, як і ми, що покинули рідне місто чи село і тікали в білий світ од московського червоного ката.
      Містечко Ориніне я враз знайшов... Потульницькі нас зустріли як рідних. Може, з тиждень я відпочивав і зразу ж пішов на парафію в село Ріпенці, що поблизу Ориніна. Моя служба українською мовою в церкві, де завжди відправлялась слав'янською, людям дуже сподобалась. І мені ще поталанило: церковний титар - свідомий, переконаний українець. Мене люди полюбили, бо я полюбив їх. Можна було в Ріпенцях жити й жити, але я тримав пару коней на кибитку, бо відчував, що доведеться мандрувати далі. Оскільки Ріпенці недалеко від Ориніна, я й Варя з дітьми часто бували в Потульницьких, які справді стали нам рідними. В них ми познайомились із протоієреєм о. Яковом Кінзерявим та його синами Сергієм і Юрком. Яків Кінзерявий народився
на лівому березі Збруча, в с. Залуччя. Коли вже був юнаком, зважився на відважний крок: він нурцем, подолавши Збруча, опинився на польському березі. І Бог врятував - поляки не повернули совєтам. Юнак став емігрантом. Минуло багато років. Не знаю, в яких країнах він жив. А коли вибухнула Друга світова війна, Кінзерявий вже в сані протоієрея УАПЦ повернувся в рідне Залуччя, але не сам - з дружиною та двома синами. Отець Яків був середньої статури, а серце мав гаряче, справжнє козацьке! Добродійки Кінзерявої я вже не пам'ятаю, бо бачив її лише двічі, а з синами наче вчора розмовляв: старший, Сергій, - це тип молодого Павла Тичини, такий же високий, в окулярах, а головне, писав чудові поезії і грав на бандурі, маючи до неї м'якого баса. А молодший, Кінзяревий Юрко, -чорнявий красень, зваблива мрія для дівчат, але які він мав здібності, я не збагнув, лише знав, що цей вродливий юнак любить читати і працює в німецькій контррозвідці -нібито на користь України. Однак його пізніше уб'ють наші.
Оскільки я мав пару коней і кибитку, то отець Яків запропонував мені з'їздити разом до Вінниці - відвідати владику Григорія. Я враз погодився, бо знайомство ще з одним владикою для мене було неабиякою подією. Погожого серпневого ранку ми виїхали з Ориніна: о. Яків, його старший син Сергій і я, господар критої підводи. По дорозі у двох селах, де ночували, о. Яків як місіонер від Української церкви відправив Службу Божу з емоційною проповіддю, а син його чудесно виконував обов'язки дяка. Підспівував і я. Коли наша кибитка вже котилася передмістям Вінниці, мене пройняло хвилювання -наближалась зустріч з архієпископом Григорієм, про якого я не раз чув як про владику-характерника. В місті нашу увагу привернув парк: у ньому між дерев на довгих напнутих мотузках висів різний чоловічий одяг, наче сушився. Від людей ми довідались, що в парку проводились розкопки жертв, розстріляних енкаведистами. По цьому одягові упізнавалися останки загиблих - до нас долинув тужний плач.
Владика Григорій жив в окремому великому будинкові, оточеному подвір'ям та якимись господарськими спорудами. Він нас зустрів як Дорогих гостей. У нього ми застали його протодиякона, о. Володимира Савєлова, якому я дуже зрадів, як знайомому, бо він у Полтаві служив із єпископом Сильвестром, що висвятив мене на священика. Переважно протодиякони мають низькі голоси - баси та баритони - а протодиякон Савєлов ніби грався високим гнучким тенором, а сам був непоказної
постави. Зате ж владика Григорій мав дужу будову, і в ньому я бачив чорнобородого гайдамаку в чернечій рясі, з панагією на широких грудях. У його церкві ми побачили райські врата у вигляді тризуба з мечем. Та й сам владика - це був двосічний меч нашої Української церкви. Його недільна проповідь і досі живе у моєму серці! А вдома він був веселим жартуном-дотепником. Як колишній кавалерист, дуже любив коней. Коли довідався, що я свою пару за браком сіна годую лише одним вівсом, то розгнівався і мені з докором:
- Годувати коней самим вівсом - це все одно, що годувати людину самим салом! І в народі мовиться: "Дурний, як сало без хліба".
Колишній кавалерист власноручно попоров матраци, що були із сіном, і сам віддав сіно коням, а гості і сам господар спали на твердій постелі.
Владика Григорій мав прекрасний голос, а довколо себе голосистого протодиякона та ще в хаті співучих гостей, і в їдальні, яку називав "трапезною", по обіді розпочався цілий концерт із церковної класики. А після тріо "Розбійника" владика, підперши міцно рукою велику голову чорнявого лева, на всю силу і красу густого баритона заспівав:
Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий! Багато ти, батьку, у море носив Козацької крові; ще понесеш, друже!
Гості були вражені таким подарунком господаря і гучно йому зааплодували, а він, пригубивши бокал з червоним вином, почав: Видиш, брате мій, Товаришу мій: Відлітають сірим шнурком Журавлі у вирій...
А протодиякон ліричним тенором:
Чути: кру, кру, кру, В чужині умру...
І всі присутні:
Заки море перелечу, Крилонька зітру...
Пісня була вражаючою. Владика, зітхнувши, мовив:
- Колись отак журавлиними зграями відлітали на захід наші курені та сотні... І ми-журавлі. Скоро сірим шнурком полинемо у свій вирій, і по нас не буде ні мерехту, ні пісні.
Всі бачили, як пройнялися туском карі очі, а з них випурхнули дві прозорі ластівки і, торкнувшись золотої панагії, канули в минуле... Другого дня, маючи адресу, я пішов у недалеке село чи передмістя Вінниці і там знайшов у сільській хаті моїх земляків-полтавців, подружжя В'юнів. А точніше: Галина В'юн - рідна сестра мого полтавського друга-публіциста Василя Гришка, що був причетний до підпілля ОУН. У цій селянській хаті, де жили тимчасово В'юни, я зустрівся із зіркою Полтавського драматичного театру Валентиною Сідак, кумою Василя Гришка. Вона дуже зраділа мені, особливо коли довідалась, що я приїхав своєю підводою з Ориніна, бо полтавський театр, евакуйований з Полтави, зупинився в Ориніному, а вона хотіла якось дістатись до свого театру, де був і її батько. Я їй охоче запропонував поїхати моєю кибиткою. Красуня аж заплескала в долоні! Після чаю я і Валя попрощалися назавжди з В'юнами - з добрим подружжям. В актриси, крім валізи і килима, нічого не було. Владика Григорій радо її благословив. А увечері вона йому продекламувала із шевченківських "Гайдамаків":

Я сирота з Вільшаної,
Сирота, бабусю.
Батька ляхи замучили,
А мене... боюся,
Боюсь згадать, моя сиза...

       Владика, слухаючи неповторне декламування ясної театральної зірки з Полтави, що створила найяскравіший образ Марусі Богуславки та Оксани у Шевченкових "Гайдамаках", плакав ридма, а коли вона замовкла, притиснув її до широких грудей і спитав:
- Моя дитино, завтра рано ти кибиткою кудись поїдеш, але куди?
- Спочатку в Ориніне, де зупинився полтавський театр, а що буде потім, нічого не знаю...
Другого дня вранці по молитві та благословінню владики Григорія ми рушили в дорогу. Оскільки вже нас було на підводі четверо, то килим Валентини довелося прив'язати зверху буди. їхали вдень, їхали вночі. До нашого слуху долинали постріли партизанів, що крилися в лісах. Звичайно, ми дуже боялися зустрітися із совєтськими партизанами. Нараз я помітив, що ми загубили килим, приторочений до буди. Сердешна дівчина гірко заплакала. Підвода стояла вночі на дорозі, а я пробіг із кілометр назад, але килима не було. Мене мучило сумління, бо килима приторочував до будки я.
      На другий день увечері ми зупинились у якомусь селі, де заночували. Спали покотом у хаті на долівці на пахучому сіні. Рано рушили далі. Отець Яків у розмові зі мною сказав:
- Отче Миколо, владика Григорій слушно зауважив, що й ми журавлі... Атому давай заздалегідь рушимо разом за кордон, а там я ради дам - мені все знайоме...
Я нібито погодився, але ще хотів порадитись із Потульницьким. В Ориніному Валя поцілувала мене і, вхопивши валізу, побігла до театру, я навіть не встиг вибачитись за пропажу її килима. Кінзеряві батько і син того ж дня пішли у рідне Залуччя, а я підводою повернувся додому.
Все було добре. Гадалось, що й далі так буде. Але раптом зимою вже на початку 1944 року я одержав листа:
"Священнику села Репинцьі Николаю Соколовскому.
Уважаемьій, Вві, вопреки всем законам и правилам Православной Церкви, самовольно заняли приход в с. Репинцьі, а позтомуя, как Архиепископ Каменец-Подольский, предлагаю Вам немедленно явиться ко мне с повинной для обьяснения, а в случае неповиновения я буду вьінужден прибегнуть к немецким властям.
Дата. Печатка та підпис."
Звичайно, такий лист мене й Варю приголомшив, але на мого титаря аж ніяк не подіяв. Цей літний і розумний чоловік мені сказав:
- Отче Миколо, не гризіться пустим - все буде в порядку, якщо ми повеземо владиці архіхабарникові добрячого хабара... Цей владика не нашої української віри, а московської, а такого дуже легко купити приношенієм. А ми йому ще й медку повеземо!
    Я цілком поклався на титаря. Парафіяни, як почули, що загрожує їхньому панотцеві велика біда, ураз нанесли цілу гору харчового приношенія, а титар ще поставив у сани відерце меду зі своєї пасіки. Це все повезли до Кам'янця-Подільського. І коли титар із саней переніс в кухню владики всю привезену "благодать", то в канцелярії архієпископ Дамаскін, високий білобородий дідуган, тільки жартома мене, як
автокефаліста, назвав "самосвятом". А після моєї формальної сповіді в Миколаївському монастирі дав мені письмове призначення в село Ріпенці, вихваляючи мене як достойного пастиря. Я і титар, радісні та веселі, повернулися додому. Ця радість ураз охопила все село! Однак під моєю радістю ворушилась тривожна думка, що скоро доведеться прощатися з добрими людьми та церквою, до якої я так звик. Одного разу я про це сказав Титарю. Його пройняла раптова зажура, і я почув благальне:
-Дорогий моєму серцю і людям отче Миколо, не їдьте від нас: коли прийдуть наші гади, ми всім селом не дамо вас зобідити. Ось вам святий хрест, отче, присягаю! А тепер признаюся: я служив у Петлюри і навіть був ройовим...
         Мені дуже шкода було цього доброго і розумного чоловіка, справжнього українця, але він не знав, хто я, лише бачив у мені молодого симпатичного священика.

Розділ 7

     Разом із снігом тануло слово "зима" - весніло. Зі сходу доповзали чутки, що наближаються совєти. Отець Олексій Потульницький утратив надію, що Гітлер застосує атомну зброю. Кінзеряві - батько з синами -наче канули в Лету. Навіть не прийшли в Ориніне попрощатися. Полтавський театр "у приймах" танув як сніг. А ті актори, що не хотіли далі тікати на захід, поклалися на Божу ласку: "Може, якось урятуємось від радянської покари?" Я одержав з Кам'янець-Подільського листа від архієпископа Дамаскіна: владика запрошував до себе на нараду всіх священиків своєї єпархії. Титар повіз мене моєю підводою. Я сподівався побачити на нараді Потульницького, але він чогось не приїхав. І мало приїхало священиків. Владика і мене ласкаво благословив: напевно, йому душу ще й досі солодив той мед, що в січні був офірований моїм титарем. Суворий дідуган зараз мав вигляд мокрого півня із вирваним хвостом, а тому жалібно запіяв::
- Дорогие мои иереи и протоиереи, наверно, вьі мало молились Всевьішнему - с востока приближается красная орда, и нам, служителям Православной Христовой Церкви, пощадьі не будет. Я чад зтим долго думал, и Господь сказал мне, чтобьі мьі все вместе єхали через Жванец в Румьінию, где торжествует православная вера, только не в Галицию: там нас недружелюбно встретят священники-униатьі, а тем более народ, которьій почитает Папу Римского как наместника самого Христа, а не нашего Святейшего Патриарха всея Руси Сергия. Зто одна большая опасность для нас, а еще большая - вся Галиция со своими Карпатами кишит украинскими националистами-бандеровцами...
     Далі я не слухав "мокрого когута", а вже думав про Карпати, хоч ще не знав, де знайду притулок для дружини з двома малими дітьми. З наради вийшов ущерть наповнений зажурою - напевно, вона виливалася з моїх зіниць, бо титар, що дрімав на підводі, враз пролупався і збентежено спитав:
-І що вам сказав московський владика?
-Хоче, щоб усі батюшки разом із ним їхали до Румунії,-посміхнувся я гірко.
- А ми вас, отче, не пустимо і нашим гадам в обиду не дамо.
Я щось відповів, але балачка не в'язалась. З важкими думками повернулися додому. На Барині запитання я відповідав неохоче, обмежено. Дуже хотілося побачити отця Олексія. Вранці, не одягнувши ряси, сів на Рексу і охляп помчав через ліс до Ориніна. Коли в'їхав у двір до Потульницьких, о. Олексій у теплій безрукавці щось робив коло великої нової брички - певно, вже готувався в дорогу. Прив'язавши Рексу до колеса, я поцілував руку моєму духівникові.
- Я на тебе чекав,- обійняв мене.- Ти був у владики?
- Був. А чого ви не приїхали?
- Нічого я в нього не забув. Однак цікаво, що було на нараді?
- Звісно що. Думки та балачки про евакуацію.
- і що вирішили?
- Голоблями - через Жванець на Румунію! А потім далі...
- А чому не за Збруч?
- Владика боїться українських націоналістів і не покладається на ласку попів-уніятів.
- А ми, отче Миколо, махнемо за Збруч і далі...
- Махнемо! - кивнув я схвально головою.
Отець Олексій відв'язав Рексу від колеса і завів до стайні, де стояли його коні. Коли повернувся, сказав:
- Пішли, отче Миколо, до хати! Вже, мабуть, моя Зіна наварила вареників.
Увійшли до хати. Матушка радо:
- Якраз на вареники! Як там Варя з дітьми?
-Дякувати Богові, добре! Шиє торби та складає в них злидні -готується в мандри,-засміявся я.
- Тобі, отче Миколо, добре, маєш буду на возі,- жартома позаздрив о.Олексій.
- Не тільки буду, а ще й малі діти! - відповів я сумним жартом. Господар у кухні помив руки. Помив і я. В їдальні сіли до великого
столу, за яким пересиділо багато гостей, а декотрих вже не було на світі. Вареники з сиром та сметаною були дуже смачні, але ми ними не смакували - заважали думки та балачки про майбутню подорож у невідомість. Вже надворі, коли я зібрався їхати додому, о. Олексій мене попередив:
- Миколо, будь готовим до раптового виїзду! Напередодні надішлю до тебе мого паламаря. Приїдеш із сім'єю до нас, разом переночуємо в моїй хаті, а рано рушимо в білий світ.
-Добре!-відповів я вже на коняці і, як хвацький вершник, виїхав із двору. Вдома на мене чекав титар. Я йому сказав, що скоро попрощаємось і, напевне, назавжди. Він дивився на мене, як на безнадійного хворого, що має за день чи два померти. Щоб не просив мене не їхати, я йому трохи розповів про себе, про моє минуле. Він погодився, що коли повернуться совєти, мені не минути шибениці або тюрми та розстрілу. Колишній петлюрівець порадив мені виїхати із села смерком, щоб не завдавати людям великого жалю. Варя поралась у кухні, а ми в кімнаті пили чай із зажурою.
Другого дня вранці прийшов од Потульницького паламар і мені "по секрету":
- Батюшка, отець Олексій веліли, щоб ви зі своїм сімейством сьогодні увечері були у них.
Я літньому паламареві за послугу дав трохи німецьких марок, він скептично подивився на них, а проте заховав до кишені. Коли пішов, до мене свою журбу приніс титар. Я йому сказав, чого приходив паламар Потульницького. Як і завжди, удворі стояла старенька бричка з фанерною будою. Крім титаря, ніхто не знав, що її, як смеркне, кудись повезуть невеличкі конячки. Ще за возом часу волочилась світла тінь днини. Та ось уже вона пойнялась надвечір'ям. Титар додому не пішов, допомагав мені переносити з хати в кибитку постіль та якісь пожитки. А головне, я взяв до буди образ Святого Миколая, бандуру Та малярський етюдник. Аж ось і вечір. Вже Варя з дітьми в кибитці. Запрягаємо коні. Мене мучить сумління: я наче тікаю від моїх парафіян, які мене дуже люблять. Замок і ключ від хати в руках титаря.
-Дорогий друже Іване, не поминайте лихим словом такого химерного панотця,- кажу я і міцно обіймаю, але не тільки як доброго титаря, а ще й як справжнього українця, який мене розумів. Він нічого не каже, тільки пильно дивиться на мене заплаканими очима, ніби намагається ними зафіксувати назавжди у своїй пам'яті образ молодого українського священика. Швидко вилажу на передок підводи і не озираючись промовляю перше "но!" невідомої дороги, подальших мандрів.

Розділ 8

      Потульницькі на нас чекали. Зустріли радо. Варя з дітьми ночувала в хаті, а я - надворі, в кибитці. Не сподівався, що скоро засну. Але враз подолав сон. Навіть нічого не снилося. Ще було темно, як мене підняв о. Олексій з теплого "лігва". Не холодно було надворі, хоча тільки весніло. Напоїли коней і запрягли, увійшли до хати, як і годиться, вмилися, помолились Богу і сіли до столу. Всі їли, а я не міг, бо ще було дуже рано, а мене мучила своєю невідомістю майбутня дорога. Випив лише склянку чаю. Ключі від хати та комори о. Олексій віддав своїй літній родичці, що плакала ридма. Почало світати. Дві підводи рушили з двору. Задня - з фанерною будою.
     Вранці, коли вже доїхали до Кам'янець-Подільського і вже переїжджали міст коло фортеці, нараз почули далеке, але виразне гарматне відлуння. Потульницький погнав коні. Я теж. Довго швидко не їхали - наштовхнулися на німецькі вантажні машини, що ледь посувалися в чотири ряди. Мені забагнулося їхати узбіччям дороги, і я мало не наїхав на міни, замасковані ще свіжою землею. Солдат-німець, який біля них вартував, заволав голосом навіженого. Він, напевне, хотів мене вдарити, але враз обмяк, коли побачив жінку з дитиною, що визирала з буди. Отець Олексій тільки похитав головою, я ж зі своєю сім'єю був на крок від наглої смерті. Він зрозумів, що ми через таку навалу машин скоро з міста не виїдемо, а гарматне відлуння зростало. Трохи далі Потульницький звернув у якусь вуличку, а я поїхав за ним. Хоч і довго блукали вулицями, а нарешті виїхали з міста. Дорога, котрою ми їхали, була добра і вільна від німецьких
машин, бо німці евакуювались через Жванець на Румунію. Надвечір ми вже були в Кудринцях, що розташовані на крутому березі Збруча. це - Кудринці совєтські, а на другому березі - Кудринці, які ще недавно були польськими. Збруч, незважаючи на те, що нам потрібно переїхати через нього, прудко кудись поспішав, щирячи, як 'зуби, підводне каміння, що подекуди визирало з пінистої течії. Потульницький в когось поспитав, де можна переїхати на другий бік, але мало вірив людям совєтських Кудринців. Однак наші підводи зупинилися на пласкому березі. З нього ми бачили другий берег з водяним млином. Недалеко від млина стояли люди і нам махали руками, мовляв, тут можна переїхати. Але Потульницький вагався. Це почало мене сердити. Я випряг Рексу, сів на неї і наказав Варі подати мені на руки ще зовсім маленьку Лесю. Варя вагалася, а проте подала дитину. Потульницькі, він і вона, дивились на мене, як на божевільного. Я перехрестився і неголосно сказав: "Рексо, но!". Коняка, нахиливши голову, увійшла у воду. Мені в очах мерехтіла бистрінь. Обабіч визирало з води каміння. Рекса наче намацувала ногами дно, посуваючись неквапом далі. Вже вода сягала їй до черева і вище. Мене на березі чекали люди. Я відчував у себе на грудях калатання маленького серця дитини. Та ось берег! Ще одна мить - і я віддаю в надійні руки мій скарб. Повертаюся на лівий берег, почуваючи себе переможцем. Запрягаю Рексу. Тепер Потульницькі впевнено долають Збруч. А я - за ними. На правому боці виїзд на берег крутий, підводам виїхати допомагають хлопці та чоловіки. Коли довідались, що Потульницький і я українські священики, нам раді, як друзям. А декотрі вже запрошують до себе ночувати. Зупиняємося нарізно: Потульницькі в одній родині, а Соколовські - в другій. Ще зовсім не смеркло. До мене на коні з'являється о. Олексій у шароварах та теплій безрукавці - опасистий козарлюга, лише бракує довгого козацького вуса та шаблюки. Я трохи здивований: як йому не заважає його грижа? Не встаючи з коня, питає:
- Отче Миколо, а де ж твої українські партизани?! Нас тут завтра або нині вночі рішать червоні кати! Я навіть не знаю, в чиїх руках це село...
Коли він все сказав, я йому відповів:
- Мої партизани в Карпатах та лісах Волині, а підпілля й тут є. По сУті, це воно нам дає притулок. Хіба цього мало?
- Маєш рацію,- погодився мій духівник, а я подумав: "Тепер і ти згадав українських партизанів, а коли був ректором Пастирських курсів, мовчав і нам не дозволяв "бавитись у політику".
- Отче, може зайдемо до хати? Господар і його дружина такі милі! - запропонував я.
- Дякую. Я поспішаю, на мене чекає моя матушка,- зітхнув і неквапом поїхав із двору.
Варя з дітьми почувалася як вдома, разом із господинею готувала вечерю, а я розмовляв з господарем. Його, як і мене, звали Миколою. Він був розумний і начитаний. Вечеряли з келишком горілки. І я мав чим годувати коні та ще в господаря було сіно, бо він тримав корову. Ніч минула спокійно. Вранці я надів набакир сиву мазепинку з тризубом, сів на Рексу і помчав до Збруча. Ранок сяяв сліпучим осонком. Між двома скелястими берегами ледь туманіла течія, несучи на собі монотонні пошуми. Я дивився на Кудринці, що на лівому боці рясніли білими хатами та будинками. На цьому березі, де я манячив вершником, височіла стрімка круча. Поодаль виднівся водяний млин, за яким ми вчора переїхали Збруч. Я поволі поїхав берегом. Попід високою і довгою кручею стелилась дорога до млина. На кручі виглядали із землі рештки фортеці. "Напевне, турецька",- подумав я. Ніде нікого не було. Панувала тиша, що зливалася з пошумами Збруча. Наче вже було по війні. Спинивши Рексу, я милувався чудовим краєвидом. Прочитав уголос "Отче наш" і повернувся до чужих, але добрих людей як до себе додому.
Варя зраділа моїй появі, бо дуже переживала, не знаючи, де я подівся, а я за думками навіть забув їй сказати, що верхи проїдусь до Збруча. Та й господар і господиня вже чекали мене снідати. Снідаючи, я думав про Потульницького: хотілося його побачити, щоб довідатись, коли маємо виїхати з Кудринців. Після снідання я пішов до нього. Натрапив на друге снідання. Потульницькі снідали теж разом з господарями. Запросили мене до столу дуже гостинні господарі. Відмовлявся. Проте сів для годиться.
- Напевне, німці погнали совєтів - панує абсолютна тиша,- сказав отець Олексій.
- Може, це перед бурею?- сприйняв я скептично його припущення.
- Отче Миколо, не накликай біду!- глянув з докором.
Я від другого келишка самогону відмовився. Потульницький дивився на мене з одвертою неприязню.
- Як почувається Варя?- спитала Потульницька.
-Дякую, нічого. Ладна мандрувати далі.
-Днів два переждемо в Кудринцях, а там видно буде: їхати далі чи вертатися на круги своя,- висловив свою думку Потульницький, вже дивлячись на мене ласкаво.
Я зрозумів, що Потульницьким не хочеться залишати рідне Ориніне, де в них така гарна домівка, а в мене нічого не було - чувся перекоти-полем, яке могло лише зачепитися за тернину. Побалакавши ні про що, я пішов, знаючи: на мене чекає Варя. День поволі минав. Настала неділя. Вранці я, Варя та господар пішли до церкви, а господиня залишилась удома з дітьми: з нашими двома і своєю донечкою. Мене здивувало: тривожний час, а людей у церкві багато, і всі ревно моляться, святочно вбрані. Моя увага як художника зосередилась на одязі жінок, що майже всі запнуті двома хустками: одна хустка на голові, а друга ховає нижню частину обличчя - це нагадує щось східне, і я подумав, що над берегом Збруча рештки турецької фортеці. Мені сподобалась відправа ще молодого священика і дуже гарний спів хору. Я згадав Ріпенці з невеличкою церквою, де не так давно служив, і мене огорнув жаль.
Рано в понеділок, ще я лежав на м'якій постелі, господар, затинаючись від хвилювання, мені сказав:
- П-панотче, я що-щойно бачив со-совєтів на конях. Але їхні к-коні сідел не мають, на них якісь ш-шмати верети, а під одним с-совєтом подушка!
Приголомшений такою звісткою, я враз одягнувся, а Варя мерщій заховала мою мазепинку. Подумав про Потульницьких: чи вони знають, що в Кудринцях вже совєти? Хоча Варя мене не пускала, однак я пішов похапцем до них. Застав переляканими, о. Олексій сказав:

- Ти, Миколо, давай собі ради, а я, коли смеркне, спробую підводою вислизнути з Кудринців. А твоя підвода з будою дуже привертає увагу...
    Від Потульницьких я пішов приголомшений і самотній. Щоб трохи розважитись, наважився піти до Збруча. Коли вже доходив до берега, мене обігнав "Газик" кольору хакі. В ньому сиділи руські при зброї. В мені все похололо: вони б могли мене зупинити. "Газик", не доїхавши до млина, зупинився. Із нього вийшов один, напевне, офіцер '? приклавши до очей бінокля, почав дивитися на лівобережні Кудринці, а я теж. Мої очі враз побачили червоний прапор, що майорів на даху білого будинку. Це, мабуть, сільрада. Коло неї купчились люди, очевидно, мітингували, раділи, що повернулися "наші", не помічаючи, що на горі знагла зупинився німецький танк, в якому я упізнав "Тигра". Я, зацікавлений, завмер у чеканні. До мене не долинали голоси мітингуючих: їх заглушували пошуми Збруча. З руського "Газика" вийшли інші військові. їхня увага - на німецькому "Тигрові", що над мітингуючими красується, мов пам'ятник війни. Раптом із нього гримнув постріл! Я лише побачив, яку повітрі майнула червона шмата, підкинута уламками даху сільради. Що сталося з людьми, я не встиг побачити - уже біг від берега. Гримнув другий постріл, напевне, спрямований на руського "Газика", але я не озирнувся. У дворі мене зустріла Варя й господиня з дітьми.
- А де Микола? - спитав у господині.
- Ясна холера понесла, певно, на гору обсервовувати войну,-відповіла злякана і гнівна.
Але скоро з'явився господар. Дружина почала його сварити. -Ти німецького танка бачив?-спитав я у нього.
- Б-бачив, я ди-дивився з гори. Танків ціла колона! П-перший хотів подолати Збруч і враз - по ньому... Там гли-глибока яма! А решта переїхала коло млина, де ви - фірами...
     Ціла колона німецьких "Тигрів" була в оточенні, а біля Кам'янця-Подільського прорвалася. Не спиняючись, перейшла одні й другі Кудринці. Здавалося, що в Кудринцях вже немає руських. Отець Олексій вирішив виїхати з села, як добре смеркне, щоб посуватися на захід слідами німецьких танків. Я відчував, що Потульницьким було дуже ніяково, що залишають у дорозі Соколовських, а тому навіть не попрощалися. Виїхали, коли смеркло. їх супроводив юнак, син господаря, того, що дав їм притулок. Уже за селом біля недавно насипаної високої могили підводу зупинили руські. Оскільки юнак, який супроводив, був у мазепинці і мав кріса, його розстріляли на місці, а Потульницьких урятував Бог, навіть совєти не взяли їхньої підводи з добрячим майном, бо дуже поспішали. Потульницькі, він та вона, насилу втягли забитого на підводу, бо дуже були перелякані. Яка це була вражаюча картина, коли вони повернулися до того господаря, що давав їм притулок, і привезли батькові та матері забитого сина!
Потульницькі цілу ніч просиділи скулені на запряженій підводі, чуючи, як у хаті над сином голосить мати, а рано вони попросилися з підводою до сусідів, бо залишатися в цьому дворі, де забитий, і
терпіти німий докір було для них страшною мукою у світлиці, вже обмитий і прибраний, лежав юнак, забитий руськими. Разом із батьками та родичами ревно плакало село. Плакали й Потульницькі. Крім жалю, їх ще мучило сумління. Отець Олексій, пригноблений і заплаканий, мені сказав:
   Отче Миколо, це мене Бог покарав за те, що я тебе покинув у дорозі з дружиною та малими дітьми. Вибач, сину! Моя Зіна за ніч зовсім посивіла.
     Я хотів щось сказати лагідне, християнське, всепрощаюче, але не спромігся: мені було дуже шкода загиблого юнака в мазепинці.
    Війна не зважала на людське горе-до села долинало відлуння бою. На захід поспішали німецькі машини, легкові та вантажні, з награбованим добром. Надворі сутеніло. Падав лапатий сніг -провесінь ще поступалася зимі. Зовсім близько заревли гармати, застрочили кулемети. Лускотіла й інша зброя. Село охопив страх. Наш господар Микола став ще дужче заїкатися. Я вже не розумів його балачки. Було чути, як десь розриваються снаряди.,Та ось один розірвався недалеко в Кудринцях. Господиня і Варя з дітьми враз опинилися в льосі. Я стояв біля коней, що їли сіно з передка кибитки, а господар напував у хліві корову. Раптом гримнув вибух снаряда так близько, що потряс подвір'я! Мої коні сіпнулися і застригли вухами. Господар і я мерщій полізли до льоху. Перелякана господиня, маленька, як дівчисько, ревно молилася:
- Солоденький наш Ісусе, благаю тебе, рятуй нас із дітьми від наглої смерті! А руських і німців най шляк трафить!
І тихенько молилася Варя. Напевне, Бог почув молитви двох матерів, бо стрілянина нарешті зовсім ущухла. Я виліз із льоху, а за мною господар. Падав лапатий мокрий сніг. Усе біліло. Коні наче набули рябої масті. Господар і я перенесли з льоху до хати сонних дітей. Обидві жінки враз лягли коло них. Я й господар ще трохи побули надворі, вслухаючись у глуху ніч. Довкола панувала тиша. Нам в очах мерехтів сніг, але холодно не було. Увійшли до хати. Лягли на одній канапі, не роздягаючись. Я міцно заснув. Снилася війна. Прокинувся від потужного стукоту в двері. Всі знагла вмилися страхом, як зимною водою. Крім дітей. Малі спали. Господар зазаїкався і пішов До сіней, щоб пустити до хати німців або руських. Але повернувся з Дебелим, засніженим чоловіком. Це був о. Олексій. Не струшуючи з себе снігу, він наказово промовив:
- Отче Миколо, щоб за півгодини був готовий. Під'їду до двору.
Не чекаючи на те, що я скажу, пішов. Уже світало. Я напоїв коні і запріг. Коли під'їхала до двору велика підвода, Варя й діти вже сиділи в кибитці, а я - на передку. Господиня заливалася слізьми, маленька, як дівчисько, а господар крізь зажуру мені осміхався, наче дарував надію, мовляв, усе буде добре. Я перехрестився і нокнув. Коні неохоче зрушили з місця засніжену кибитку, а на вулиці рушила підвода Потульницьких, залишаючи на білому тлі чорні колії. Мої конячки ледве встигали за великою підводою з дебелими кіньми. За селом на белебні височіла біла могила з високим темним хрестом. "Десь тут позавчора руські розстріляли юнака в мазепинці, який супроводив підводу Потульницьких", - згадав я і відчув до мого духівника гірку неприязнь, бо він попросив юнака, щоб той супроводив підводу. Не знаю, що Потульницькі зараз думали на підводі, напевне, намагалися якнайшвидше минути жахне, криваве місце, але на заваді були німецькі машини, що одна за одною гостинцем поспішали на захід.
Нашим підводам довелося пхатися обіч гостинця по ріллі, укритій неглибоким шаром снігу. Вже сніг не падав. Сонце крилося за згустками хмар. Хоч день був сірий, однак довкруж яскраво біліло поле. Поодинокі танки "Тигри" обганяли машини. Мої коні вже важко хекали, відставши набагато від підводи Потульницьких. Раптом на білому полі я побачив дивні червоні плями, наче великі аплікаційні маки. Що це, я зразу не збагнув, а далі переконався, що це червоні німецькі парашути, на яких із літаків щось спускали для відступаючих: може, каністри з бензином, а може, харчові продукти, - але достеменно я не знаю. Поміж червоними парашутами подекуди були й білі. Обіч гостинця стояв "Тигр". Члени його екіпажу, роздягнуті до пояса, милися мокрим снігом. Замість рушника використовували червоний парашут. Що мене здивувало, всі три танкісти були веселі, дарма, що відступали. Ті машини, котрим раптом бракувало пального, німці підпалювали, щоб не дісталися руським. Понад гостинцем і на гостинці яскраво палахкотіли оранжеві вогнища, закосичені чорними гривами диму. Смерділо ядучим гаром. Мої коненята вже лізли із шкіри, заледве тягли кибитку. Підвода Потульницьких даленіла. А далі зникла. Я зрозумів, що мій духівник мене назавжди покинув. Відчувши самотність, я подивився в буду: Варя куняла, а діти спали. Коні все частіше і частіше зупинялись, мокрі і знесилені. Нарешті зовсім стали. Але я не почав їх бити пужалном і несвоїм голосом нокати, мені було шкода цих покірних тварин. Набравши у відро ячменю, я годував їх. Спочивали добру годину. А тим часом рух на гостинцеві трохи поменшав. Виїхавши на гостинець, я палицею трохи почистив колеса. Сів на передок. Тепер підвода легко покотилася. Таких підвід, як моя, на гостинці не було.
   Надвечір я повернув у село, що побачив у долині. Це було Пилип-че. Ночували у священика. Другу ніч - у якомусь селі, а третю - в Королівці, у священика Малиновського. Вранці виїхав на гостинець. На ньому, як і вчора, тривав рух німецьких машин на захід, на них, крім кладі, сиділи купами солдати. А кому бракувало місця на машинах, плентались пішки, втомлені, голодні й сердиті. Я не раз згадую німецького солдата, майже хлопчиська, худого і до краю втомленого. Зразу мені здалося, що він несе за спиною на мотузці якогось дивного міномета, але це був цілий рулон підошовної шкіри. "Очевидно, в нього вдома тато - швець",- подумав я. Коли порівнявся з хлопцем, я, як умів, спитав німецькою, хто у нього батько, і почув:
- Майн фатер - штіфельман.
Син шевця в заболочених чоботях, не обминаючи калюж, ступав навпростець. Раптом оступився і впав у калюжу. Важко підводячись із рулоном шкіри та ще мокрий, він вилаявся по-руськи:
- Єдріт твой бабушька!
"Диви, запозичив руську культуру",- подумав я і засміявся. Він чогось намагався йти обіч кибитки. Я із жалем дивився на нього, на його великі блакитні очі з білими довгими віями. "Справжній арієць, але дуже нещасний",- думав я. Варі теж стало його шкода і, відчувши що він голодний, дала йому великий шмат білої, але вже черствої паляниці та кусень сала.
- Шпек! -зрадів хлопчина і, промовивши: - Данке,- почав жадібно їсти.
Наша кибитка котилася гостинцем з лівого боку, бо зустрічних машин не було. Сліпуче світило березневе сонце. Синіла далечінь, але нікуди не кликала - хотілося зупинитись в якомусь селі і далі не їхати. Нараз я побачив у долині дуже мальовниче село. Гостинець тягнувся далі. Від нього ліворуч відгалуджувалась дорога з гори в Долину, до села. Не сказавши Варі нічого, я повернув коні на дорогу, а в голові сяйнула думка: "Якщо в селі натраплю на наше підпілля, Далі не поїду". Коли озирнувся, юнак з рулоном шкіри дивився услід кибитці. Я йому махнув рукою, а він мені. Це так давно було, а я не раз згадую нещасного хлопчину з рулоном підошовної шкіри і завше думаю: "Чи вистачило йому цих підошов, що він ніс, дійти додому?" Непевне, не вистачило, бо ще точилась запекла війна.
   Коли наша кибитка з'їхала з гори в село, я, промовивши: "Слава Ісусу", - спитав, як називається село.
- Це - Більче Золоте,- відповіла молодиця, пасучи очі на кибитці, з якої виглядала Варя з дітьми.
Проїхавши селом, мені чогось забаглося під'їхати до хати, що ласкаво біліла на пагорбі. Коло воріт зупинив коні. З двору вийшов господар, уже літній, але гарний, вусатий, у чорній кучмі та кептареві, що мав рукави по лікті.
- Слава Ісусу,- привітався він.
- Слава навіки Богу! - відповів я і сказав, хто я і чого тут опинився із сім'єю.
- А я Богдан, а пишусь Поповичем. За Польщі ґазда. А зараз, як бачите... - зітхнув і відчинив ворота.
Я в'їхав до двору. Ще не знав, що робити: залишатися в цьому селі чи мандрувати далі. Вийшла з хати господиня, ласкава, як і господар. Привіталась і запросила до хати Варю з дітьми. Я біля підводи розмовляв із господарем. До нас підійшов ще молодий чоловік і злякано:
- Вважайте, панове, у Більче совєти..
По моїй спині пробіг холодок і дістався п'ят.
- Панотче, знімаймо скорше з фіри речі та ховаймо коні,-запропонував господар.
Чоловік, який повідомив, що в селі совєти, був сусіда. Трохи постояв і пішов. Чогось із хати вийшла Варя. Я їй сказав, що у цьому селі вже совєти. Злякано витріщила і так великі очі. Я й вона почали похапцем переносити до хати те, що було на підводі. Господар відпріг пристяжного коня і в збруї повів до стайні. Я ще не встиг зовсім випрягти Рексу, що була в голоблях, як уже на подвір'ї з'явились руські. їхня увага зразу ж упала на коняку та кибитку. Не промовивши до мене й слова, запрягли знову Рексу і поїхали з двору. Я з болем дивився вслід: мені було дуже шкода Рекси, наче людини, що раптом потрапила в біду. Варя все бачила з вікна хати. Коли господар і я увійшли до хати, вона гірко плакала, примовляючу:
- Чим же ми поїдемо далі?..
Зовсім близько загриміли гармати, напевне, німецькі, бо недалеко еЛі почали розриватися снаряди. У дворі нашого господаря стояв ський м|Номет, і з нього кудись стріляли. Мені було видно з вікна, як руський Іван за зрубом криниці, знявши сорочку, бив воші.
- Панотче,- звернувся до мене господар,- перенесімо до льоху ваші речі і ховаймось самі, бо по руських німці б'ють з канонів.
    У господаря, крім дружини, нікого не було. Всі з нашими речами полізли до льоху, лише не взяли постелі. Я ніс Лесю, бандуру і образ Святого Миколая. Льох мав якусь надбудову. Опинилися в абсолютній пітьмі, серед бочок та якогось начиння. Пахло льохом. Активно діяла артилерія, а чия - збагнути було важко. Раз у раз руські били з міномета, що стояв у дворі. Ми чули, як здригається й гуде земля. Діти спочатку боялися, а потім заснули: Леся в мене на колінах, а Оксанка у Варі.
- Ми як ті жиди в гротах,- сказав господар і розповів про гроти, що починаються від Більча Золотого і глибоко під землею тягнуться аж до Стрівківців і далі. В цих гротах протягом усієї німецької окупації ховалися євреї, а за совєтів- і наше оунівське підпілля.
    Коли ми вилізли з льоху, вже панували глупа ніч і тиша, забарвлені мінливими відтінками недалекої пожежі. Господар, вслухаючись у тишу, сказав:
- Напевне, горить млин на Сереті, і ніхто не гасить.
У дворі тихенько перемовлялись руські. У пітьмі плавали вогники їхніх цигарок. Ми всі пішли до хати. Засвітити лампу господиня не наважилась. Варя з дітьми лягла на печі. Примостився і я. А де лягли господар і господиня - не знаю. На склі вікон спалахували і гасли відбитки недалекої пожежі. Варя з дітьми спала, а я спав - не спав. Ніч минула тихо. Коли надворі зовсім розвиднілось, я зліз із печі і підійшов до вікна. У дворі коло міномета купчились руські. Панувала тиша. "Мабуть, німці відступили",-подумав я. Варяздітьми вже сиділа на великому дерев'яному ліжку. Господар і господиня порались надворі біля своєї господарки. Зненацька від потужного вибуху затряслася вся хата, з вікон посипалось скло! Варя так злякалася, що навіть покинула дітей і вмить опинилася під ліжком. Я, упавши на ліжко, пригорнув до себе зляканих малят, які заціплено мовчали. У Лесі на плечику кривавилась подряпина. Тільки зараз я побачив на ліжку гострі скалки скла.
- Варю, поранено Лесю! - гукнув я злякано, думаючи, що малу Ще десь ушкоджено.
    З-під ліжка вилізла Варя, злякана і засоромлена, бо в переляц покинула дітей на ліжку, а сама сховалася. Раптом знову затряслась хата!
- Лягай на долівку! - крикнув я і, схопивши дітей, упав з ними не долівку, а біля мене Варя. Міномет у дворі аж захлинався!
Коли запала тиша, я підвівся і глянув у вікно, що вже не мале скла. У дворі яро горіли стайня і надбудова над льохом. Я підхопие Лесю на руки, а Варя - за ручку Оксанку. Вибігли з хати. Бахка Е міномет. Ми бігли городами -тікали від смерті. Потім повз цвинтар Хоч я був зляканий і задиханий, однак мої очі встигали читати не хрестах лише початки написів: "Ту спочиває..." Я ще подумав: "А чому не тут?"
Ми вже бігли селом. Німці ще били з гармат по селу, але г перервами. Ми, захекані, опинились у чиємусь дворі, де були руські. Що мене здивувало, білявий лейтенант у синьому галіфе спокійне голився надворі біля вікна, що йому правило за дзеркало. Не спитавши в господаря дозволу, я вхопив біля хати рискаль і почав копати не городі окоп для дружини й дітей. До мене підійшов молодий господар. Перепросивши в нього, що без дозволу копаю на його городі окоп, сказав, хто я, а він мені - своє ім'я та прізвище. Ім'я я вже забув, є прізвище- Мандрик- назавше залишилося в моїй пам'яті. Окоп я викопав алярмово, але сидіти в ньому довго не довелося, бо скоре стрілянина вщухла. Однак залишитися в Більче Золотому мені не хотілося, оскільки в ньому були руські, яких я боявся, а тому в господаря розпитав про навколишні села, щоб у котресь податися. Він порадив село Стрівківці, мовляв, там добрі люди і є наше підпілля, яке очолює Галяс. Мені ця порада видалась слушною. Подякувавши за неї, я взяв Лесю "на косю", а Варя - Оксанку за ручку і ми рушили з двору, але неголодні - нас нагодував господар, який був ще неодружений. Із села ми вийшли на гору і полем попростували, як мені здається, на північ. Ішли повз ліс. Невдовзі побачили в долині село, а перед ним -луки і звивисту річку, скорше потічок. Під самою горою, що була підкопана і нависала, мов круча, ми підійшли до першої хати. У дворі щось робив господар, теж молодий, як у Більче Золотому Мандрик. Після привітання я сказав, хто ми. Він ласкаво запросив де хати. Це був Дмитро Гранчак. Він мав маму, дружину і діти. Я розповів про події в Більче Золотому. Всі присутні, і навіть діти, дивились не нас, як на мучеників. Господар, зітхнувши, запропонував нам зупинитися в нього. Ми цьому дуже зраділи. І жили, як удома. Разом зустріли Великдень. Після церкви розговлялися за щедрим столом. А другого дня я й Варя у церкві по Службі Божій познайомились із настоятелем о. Володимиром Харуком. Він нас запросив до себе додому, де ми познайомились із його мамою та трьома сестрами. Отець Володимир, як священик-целібат, дружини не мав. В його родині ми з дітьми чулися, наче в себе вдома. На свою тимчасову домівку ми повернулися з повним кошиком великодніх страв. До Дмитра Гранчака не раз уночі приходили підпільники, навіть ті, що недавно служили в армії Власова. Однак я не відчув, що в Стрівківцях є справжнє наше підпілля, а тому не знав, що робити. В Борщеві як у районному центрі вже діяла радянська влада з усіма своїми установами, а головне, з НКВД, що вже називалося МГБ.
     Сидячи в чужій сорочці на березі потічка з вудкою, я нудьгував, бо ми ще й досі були годованцями Дмитра Гранчака та о. Володимира Харука. І нічого я не знав про наші речі, що ми покинули в Більче Золотому. Та одного дня я в Харуків познайомився з православним священиком о. Дмитром Білоусом, який разом зі своєю сім'єю власною підводою їхав з Почаєва на Буковину, звідки він був родом. Він мені як православному священикові радив теж їхати на Буковину, де всі парафії православні. Отець Дмитро хотів нас узяти на свою підводу, але наші пожитки були в Більче Золотому. По них ми не йшли: я боявся зустрічі з руськими. Та вони з'явилися і в Стрівківцях, хоч і небагато, а проте двоє з автоматами зайшли до хати Гранчака і раптом поцікавились, хто я. Крім радянського паспорта і свідоцтва про висвяту на священика, я нічого не мав. Показав останнє, з великою печаткою, що має хреста. Таке посвідчення цілком задовольнило їх, бо ці два руські Вані ще не знали, що це таке Українська АвтокефальнаПравославна Церква. Понишпорили "гляделками" по хаті і пішли геть.

Розділ 9

    Отець Дмитро Білоус поспішав на Буковину, у своє рідне Яворове, а тому скоро поїхав із Стрівківців. Я і Варя вирішили нарешті сходити в Більче Золоте по речі, які там залишили в льосі, але без надії, що вони не пропали. Вранці тихенько, щоб не розбудити малят, ми встали ' хУтєнько подалися. На наше щастя, в Більче Золотому руських не було. Коли ми йшли селом, біліли хатки, зеленіли садки, наче все було добре, хоч і пам'ятали, що в Поповича, в якого ми мали притулок, вже горіла стайня. А зараз, коли вийшли на знайомий пагорб, нас пойняв жах: вже не було й хати - чорніло згарище, яке давно віддиміло. Стоячи коло нього, ми думали: "А де ж наші речі і наш кінь?" Нараз почули:
- Слава Ісусу!
Ми оглянулись і побачили зовсім сивого діда, в якому впізнали Поповича, але вже не господаря господарки, а чорного згарища.
- Слава навіки Богу!- відповів я і обійняв нещасного, що як дитина, захлипав у мене на грудях. А коли напад жалю трохи відступився від його душі, він сказав:
- Все ущент згоріло! І ваш кінь з моєю худобою. Тепер живу з дружиною в хаті сусіда, якого теж немає - забив німецький осколок, снаряд розірвався у дворі. Добре, що хоч хата залишилася для дружини та дітей. Панотче, ви ж його бачили того дня, коли ви щойно ступили на моє подвір'я і ми біля вашої підводи розмовляли, а він підійшов до нас і сказав, що в Більче Золотому совєти.
Почувши таке, мені було незручно спитати про наші речі. По гнітючій мовчанці Попович сам сказав:
- А ваші валізи вогонь не пожер, вони і зараз у льосі. Ви по них прийшли?
-Так,-відповів я.
    Ще трохи порозмовляли, пожурились, а тоді Попович поліз до льоху і подав мені бандуру та частину наших речей, те, що ми змогли понести з Більча Золотого до Стрівківців - це далеко. Я і Варя, добре навантажені, пішли від згарища. А другого і третього дня взяли решту, але, звісно, не все. І залишили господареві на спомин ікону Святого Миколая.'
Варя щось із одягу подарувала дружині Гранчака, а я отцеві Володимиру Харукові - якісь два етюди, а більше ми нічого не мали, щоб чимось віддячити за той притулок та ласку, що нам дарували зовсім чужі люди, але такі добрі. Що робити далі, я не знав і нічого іншого не випадало, як тільки їхати на Буковину, але в який спосіб? Уже в мене не було власної підводи і коштів, щоб найняти чужу. Лежачи вночі без сну, я думав і думав... А одного ранку, коли Варя й діти ще спали, тихенько підвівся, одягнув рясу, надів хреста і пішов до Борщева, але без надії, що мій задум стане реальністю. Однак,
ідучи сам лісом, я навіть наспівав: Добрий вечір тобі: зелена діброво! Переночуй хоч ніченьку мене молодого!
    В Борщеві поспитав, де військкомат. Коли побачив, трохи розгубився, бо коло нього стояли військові та цивільні, а моя поява між ними дуже контрастувала. Опанувавши себе, я увійшов до цієї суто військової установи, що колись була мені дуже знана. До мене враз підійшов черговий офіцер із червоною опаскою вище ліктя і спитав, чого я прийшов. Я відповів, що хочу бачити війсккома. Черговий люб'язно повів мене до нього. В кабінеті, крім військкома, ще було кілька осіб в уніформі, що на мене глянули з подивом: чому раптом у військкоматі піп? Військком кивнув їм. Враз усі вийшли. Запропонував мені сісти. Я сів біля його письмового столу. Ще молодий чоловік у званні підполковника, дивлячись на мене, чекав, що я скажу. По маленькій паузі "поп" сказав:
-Я, православньїй священник, звакуирован немцами с Полтави вместе с семьей. Дальше Западной не поехал, а тут - католики. Решил переехать на Буковину, где православньїе и я смогу найти себе приход, а подводьі собственной не имею и нет у меня средств нанять чужую, а позтому я вьінужден обратиться к вам. Для вашего военкомата напишу масляньїми красками на полотне портрет Сталина, а вьі мне за зто дадите подводу до Черновцов.
Військком трохи подумав, а тоді навіть весело:
- Товарищ священник, меня зто очень устраивает. А за сколько дней вьі сможете нарисовать портрет нашего генералиссимуса? И вьі разве художник?
- За неделю! Зто моя специальность. Я закончил художествен-ньій институт. Только мне нужна фотография генералиссимуса, где онвформе.
- У меня єсть и очень хорошая,- сказав і видобув із шухляди столу досить чітке фото. Я сказав, де живу, і ми попрощалися, як Давні знайомі.
В коридорі мою увагу привернув білявий сержант, я аж здригнувся, упізнавши в ньому поліцая, що тоді в Новомиргороді в поліції Доповів своєму шефу-німцю, що я секретар новоукраїнського Райвиконкому і комуніст. Тепер цей поліцай як совєтський сержант розмовляв із молодими чоловіками та юнаками; по їхніх капелюхах та кептарях було видно, що місцеві. Дмитро Гранчак теж одержав повістку, але до військкомату не пішов, чекав на друге "запрошення". Я підійшов до сержанта. Він глянув на мене і, звичайно, в особі попа не впізнав позірного секретаря райвиконкому, що йому тоді привидівся в Новомиргороді в поліції. Мені кортіло цьому типові зіпсувати настрій, але я пам'ятав, що я священик, а його враз би заарештувала та ще в той час, напевне, б розстріляли або повісили. Я вийшоз надвір із чистим серцем.
    У Стрівківці повертався веселий, окрилений надією, що військком за портрет Сталіна дасть мені підводу на Буковину, де я матиму парафію. Другого дня з допомогою Дмитра, який мав верстака і відповідний матеріал, я зробив раму та підрамок, нашпанував якесь полотно і заґрунтував. Емульсійний ґрунт за ніч висох, а вранці я, зробивши точний рисунок, почав малювати фарбами. Пику вождя "світового пролетаріату" я враз намалював, а над регаліями генералі-сімуса та численними його нагородами довелося посидіти. Однак за чотири дні впорався з портретом. Дмитрова мати, коли дивилася на портрет, хрестилася, називаючи "дідьком". Я вірив, що військком за такий портрет дасть мені підводу, а тому я й Варя увечері сходили доХаруків, щоб попрощатися. Наступного дня рано-вранці, щоб мало хто бачив, я поніс портрет до Борщева, не одягнувшись у рясу, бо священикові нести "дідька" було б дуже незручно, а ніс я його відкритим, не маючи у що загорнути. Мені на гостинці стрілося кілька машин із солдатами та офіцерами. Побачивши портрет генералісімуса, всі радо салютували, підносячи руку вгору. Портрет на військкоме! справив величезне враження! За півгодини вже на мене чекала парокінна підвода. Мене до неї провів сам військком. На прощання потиснув мені руку, побажавши щасливої дороги. Підводчик дивився на мене, як на "совєта". Підвода рушила. Я на ній чувся паном Варя ждала на мене, вже готова до подорожі. Дмитро виніс за ворота наші убогі пожитки і поклав на підводу.     Я посадив дітей. Прощалися, як рідні з рідними. Жінки без сліз не обійшлися.
Добрі коні легко котили воза. Господар підводи позирав на нас із одвертою неприязню. Коли в котромусь селі проїжджали повз церкву і я перехрестився, це підводчика здивувало. Вже всієї подорожі я не згадаю, але в пам'яті залишився довгий дерев'яний міст через Дністер, який охороняли солдати-червонопогонники. Зразу ж за Дністром мир їхали село Брідок. Далі в дорозі я підводчикові сказав, що я
аїнський священик. Це була моя помилка: він довіз нас до села З* ставна а далі везти відмовився. У Заставній ми ночували в добрих людей А вранці коло гостинця чекали на попутну машину, де перехрещувались дві дороги. Рух був дуже великий. Переважно військові машини. Рухом керувала дівчина у військовій уніформі, в пілотці набакир. В її метких руках красиво маяли червоний та білий прапорці. Коли я підійшов до неї, побачив гарне смагляве обличчя. Вона, напевне, мене не бачила, бо її вся увага була на машинах, що рухались одна за одною. А коли на якусь хвилинку урвався рух, я
почув:
- Ви, батюшка, хочете поїхати в Чернівці?
- Так. Але не тільки я,- показав рукою на Варю та дітей, що стояли біля речей.
- Зараз поїдете!- пообіцяла і знову замахала прапорцями.
- Що вона сказала?- спитала Варя.
- Сказала, що скоро поїдемо.
Наші діти із захопленням дивились на тьотю, яка махала прапорцями. Розмовляючи з Варею, я думав про Чернівці, не знаючи, що на мене чекає там, де православна Церква вже була під оком московської патріархії, а я ж належав до Української Автокефальної Православної Церкви. Мене трохи підбадьорювало призначення, яке я мав од архієпископа Кам'янець-Подільського Дамаскіна на парафію, що я мав у селі Ріпенці. За думками я не помітив, як регулювальниця зупинила велику вантажну машину, на якій сиділо лише кілька військових.
- Батюшка! - гукнула вона.
    Поки я переніс речі до машини, Варя з дітьми вже була на ній -допомогли солдати. Я подав їм речі з бандурою, що була в чохлі, виліз на машину. Коли рушила я людяній регулювальниці помахав капелюхом, але вона не побачила - вже знову орудувала прапорцями.
Машина мчала до Чернівців. Я відчував, що в місті не так легко знайти притулок для сім'ї, а тому вирішив зупинитися у передмісті, яке називається Жучка. В ньому ми й зупинилися. Увага перехожих привертала моя ряса. До нас підійшла літня жінка в темному одіянні і спитала, чого ми тут стоїмо. Я їй сказав. А це було біля її двору. Вона запросила нас до себе. Вже в хаті сказала, що колишня черниця. На стінах висіли ікони, а вкуті, перед образом Христа- лампада. Ми себе в цій келії ураз відчули, як вдома. Господиня пригостила нас пісним борщем із грибами. Пили чай. Вночі добре відпочили. А вранці я пішов у Чернівці. Коли мої очі натрапили на велику гарну церкву, що була відчинена, я перехрестився і переступив поріг Божого дому. Мене стріли прохолода, тиша та відсутність людей, бо це було у звичайний буденний день. Мої кроки будили ледь чутну луну. З привратниці вівтаря вийшов високий сивобородий чоловік (ще не дід) учорній сутані. Я побачив католика. На моє "Слава Ісусу!" відповів: "Слава навіки Богу!" Я назвав своє прізвище, трохи розповів про себе, а незнайомець - про себе. Це був кардинал Греко-Католицької Церкви єпископ Яворко, що прибув із Ватикану. З його прізвища та вимови я зрозумів, що він - не українець, а тому спитав, якої національності.
- Я словак,- обдарував мене привітною усмішкою.
Від нього я довідався, що в Чернівцях ще немає православного єпископа, а справами єпархії керує протоієрей Багатирець (ім'я вже не пам'ятаю). Консисторія містилася на вулиці Петра Рарича. Я взяв у кардинала благословення і вийшов із храму, який ще належав греко-католикам. Пішки дістався на вулицю Рарича. В консисторії в маленькому кабінеті мене ласкаво зустрів старий протоієрей отець Багатирець. Назвавши своє ім'я та прізвище, я йому розповів про себе і сказав, що хочу мати на Буковині парафію.
- Добре, отче Миколаю, що ви приїхали до нас, бо зараз на Буковині бракує священиків.
-Чому?-спитав я.
- Румунські панотці подалися до Румунії, залишилися тільки українці, а їх небагато, особливо в Садагурському районі і всі парафії просять у мене священика. Навіть зараз надворі чекає на мою відповідь титар із села Раранча. А тому прошу вас, отче Миколаю, показати мені ваші документи.
Я подав. Вони цілком задовольнили керуючого справами Буковинської Православної Церкви. Глянувши на мене схвально, він перепросив і на хвилинку вийшов, а повернувся з літнім чоловіком, що був у бездоганно чистій довгій полотняній сорочці, полотняних вузеньких портах та кептареві.
- Прошу познайомитись,- жестом руки показав на мене отець Багатирець.- Це отець Миколай Соколовський, якого я призначаю настоятелем вашої церкви.
_ Файно дякую, панотче!- поцілував титар руку Багатирця і, вклонившись мені, сказав: - А я Василь Кушнірук.
Поки ми розмовляли, отець Багатирець гарним почерком написав мені призначення, але в ньому мовилось, що воно провізорне - яке потребує додаткового уточнення; я маю призначення на основну парафію село Раранча та тимчасові парафії на села: Топорівці, Буда, Магала та хутір Бучан, що мав невеличку церкву. Три останні парафії -румунські. Я радів, і радів рарачанський титар Кушнірук. Поцілувавши руку старого протоієрея, ми вийшли з Консисторії, де я залишив свої документи, але тепер мав у кишені таке дороге призначення, на яке ніколи не сподівався. А друга ще радість - титар приїхав до Чернівців своєю фірою. Сівши на неї, ми поїхали в Жучку. Варя нашій появі дуже зраділа. Того дня вже надвечір ми під'їжджали до Раранча. З лівої перії тягся ряд дворів із чепурними будиночками та садками. Праворуч неподалік височіла гарна мурована церква з оградою та садом. "Невже я буду настоятелем цього чудового храму?!"- радів я. Коли порівнялися з церквою, побачили ліворуч два однакових будинки з високим парканом та садками, відчувалося, що в них ніхто неживе.
- Це парафіяльні,- сказав титар. - А це сільрада і школа. А за сільрадою моя хата.
Підвода, наче човен, повільно впливла в зелене, заспоришене подвір'я. Нас радо зустріли дві жінки: одна середнього віку, друга зовсім молода, як дівчина, а що вона вже молодиця, свідчила її вагітність опуклістю великого черева, аж я подумав про Варю, що теж була вагітна, але вагітність ще була непомітною для байдужого ока. Коли всі злізли з підводи, титар сказав:
- Ласкаво прошу познайомитись: моя ґаздиня Аніца і донька Мар'яна.
Обидві жінки поцілували мені руку, почоломкались із Варею, як зі своєю добродійкою, і поцілували наших малят. Я вже очима художника дивився на одяг ґаздині, що була у вишитій полотняній сорочці та чорній горбатці, підперезана яскраво-зеленою крайкою. А на вагітній дочці розтягався на череві широкий пістрявий халат. Поки тривала балачка, я милувався невеличким, але гарним будинком, стрімкою кошицею, крізь плетиво якої прозирала кукурудза, стайнею та стодолою. Із-за будівель визирав садок, уже сповитий в густі вечорові сутінки. Ґаздиня запросила Варю з дітьми до хати. Взяли з
підводи частину речей і пішли. За ними Мар'яна понесла велике черево. Засвітилися вікна. Титар, випрягаючи коні, мені сказав:
- Заки в парафіяльному будинку зробимо порядок, ви, панотче, поживете в моїй світлиці, вона свобідна.
Я, подякувавши, запитав:
- Пане Василю, ви напевне маєте зятя?
- Так, маю. І дуже файного! Але він, сарака, ще й досі в Румунії. А коли повернеться додому, ми не знаємо.
-А він вам пише?-поцікавився я.
- Ні. Лише через свого товариша, що повернувся, передав нам листа. А від зятя, як бачите, наша Мар'яна ходить важкою. Одна надія на Бога. І я вас, отче, прошу відправити прохальну Божу Службу, щоб наш Іван скорше повернувся додому, бо Мар'яна дуже гризеться: думає, що під час пологів без нього помре.
- Обов'язково відправлю службу Божу, навіть завтра або позавтра, в неділю.
- Файно дякую, панотче,- поцілував мені руку.
По розмові взяли з підводи решту речей і пішли до світлиці. Ця кімната справді виглядала як світлиця: звичайна долівка пофарбована олійною червоною охрою, перетята від порогу до столу самоткан-ною смугастою доріжкою. Крім столу, накритого білим мережаним обрусом, красувалась під стіною шафа, що мала засклені дверцята, крізь які дивився різний посуд, що не був у вжитку, ще під стінами стояли лаковані зі спинками лавиці, а коло стіни з килимом стояло велике дерев'яне ліжко, застелене строкатим ліжником. Але мені над усе сподобалась дерев'яна стеля, покрита прозорим лаком чи покостом, що мені як бандуристові асоціювалося із декою нової бандури, що мала рівні шари гірської ялини, а може, смереки, аж мені запахло Карпатами... Вже Варя з дітьми сидить на ліжкові, наче в себе вдома, а перед нею долі на невеличкій вереті - ґаздиня та її дочка з опуклим черевом. Точиться ласкава розмова. Малята позіхають і горнуться до великої подушки, що має червоно-чорну лиштву. Нараз ґаздиня підводиться і винувато:
- Перепрошую, пані добродійко, я від утіхи і про вечерю бігме забула!
Іде до другої половини хати, спочатку підносить хліб-сіль, а потім решту. Зголоднілі діти враз оживають! їх годує Мар'яна, а мене та Варю запрошує до столу ґазда. Перш ніж сісти, ми в сінях над великим
баняком вмиваємось, нам зливає ґазда, а я - йому. Сідаємо до Вже не пам'ятаю, що було на вечерю, але й досі в пам'яті мамалиґа, бринза і карафка з домашньою горілкою, настояною на кмині По вечері Варя лягла на ліжко біля дітей, а мені ґаздиня послала на широкій лавиці. Коли пішла, я перед образами щиро помолився, подякував Богові за Його ласку до мене, за парафію, що подарував мені. Роздягнувшись, я погасив велику висячу лампу, яка свідчила, що буковинцям за румунів жилось матеріально незле. Постіль м'яка, її свіжість, які горілка, пахне кмином. І засинаю, радію, що нарешті маю парафію.

Розділ 10

   Вранці, вже по сніданні, почали на подвір'я сходитись люди -чоловіки та жінки в суто народному вбранні, переважно босі. Лише один літній чоловік в сірій блузі з короткими рукавами та чорних штанях на ногах мав гарні жовті сандалі, напевне, румунські. Це все я бачу з вікна. Трохи хвилююся. Одягнувши рясу та хреста, виходжу надвір. Чорною зграйкою злітають з голів капелюхи. До мене підходить той, що в сірій блузі та чорних штанях, бере благословення:
-Я Дмитро Керонда, раранчанський дяк, або, як тут кажуть, даскал, і мені, як і всім людям, дуже приємно, що нарешті ми матимемо священика!
Дивлячись у чорні (аж трохи циганські) розумні очі, я тисну йому руку і кажу:
-Дуже радий, пане Керондо, познайомитись з вами і з людьми. Моє святе ім'я - Микола, а прізвище - Соколовський.
До мене підходять чоловіки й жінки, я їх благословляю, нараз чую запитання пана Керонди:
- Найчесніший панотче, даруйте, що наважуюсь у вас поспитати: оскільки в Раранча, крім православної церкви, ще є невеличка церква греко- католицька, люди хочуть знати: ви православний священик чи греко- католицький?
На запитання даскала я відповідаю:
- Любі брати й сестри, я священик Української Автокефальної іравославної Церкви, а моя Церква не визнає ні московського
патріарха, ні римського папу: на Україні повинен бути наш український патріарх. А тому наша Церква називається автокефальною, а попростому- незалежною! І я відправлятиму Службу Божу і всі треби лише українською мовою, щоб всі молитви були кожному зрозумілими. А в румунських селах, які маю тимчасово обслуговувати, я, хоча частково, служитиму румунською мовою. А в Раранча, звісно, українською, і служитиму в обох церквах, як у православній, так і греко-католицькій. Обидві церкви для мене рівні! І я - ваш український пастир...
    Я говорив далі. Розповів трохи про Полтаву та свої мандри. Раптом жінки зажадали побачити їхню добродійку. Я покликав Варю. Вийшла з дітьми. Відбулося ду^ке миле знайомство з обіймами та поцілунками.
   В Раранча православна церква гарна не тільки зовні: вона має чудовий іконостас притамованого живопису, таким живописом та позолотою виповнений вівтар; багата ризниця, срібне начиння, а перед обома кліросами - два різьблені крісла для короля та королеви, майже над виходом - високі хори. У неділю вранці я відслужив утреню та літургію. На правому кліросі під керуванням даскала пана Керонди злагоджено співав невеличкий хор, акцентуючи по-українському слов'янську мову, так, як в Галичині греко-католики; до такої мови я ставився з невеличкою іронією, як і до мови Возного в опері Лисенка "Наталка Полтавка", але краще -"тебі", ніж московське "тебе". Під час літургії я став на коліна перед райськими вратами, а за мною уклякла вся численна громада, і молитва за Буковину розчулила всіх, а моя служба українською мовою та проповідь стали мені апогеєм! Присутніми були православні, греко-католики і кілька польських родин. По Божій Службі люди не вийшли з церкви. Чекало кілька пар кумів із дітьми. Я всіх урочисто охрестив. Мій перший заробіток був добрячий, складався з російських рублів та з румунських металевих лей із зображенням короля Мігая. Я хоча був дуже бідний, однак щедро обдарував даскала і титаря, яких більше цікавили леї, ніж рублі. До мене підійшов чоловік мого віку і, назвавши себе Григорієм Боднаром, попросився у паламарі. Я радо дав згоду і благословив паламаря. Варі в церкві не було: як вагітна, трохи чулася недобре. Я додому повернувся втомлений, але радісний і навіть з належною гордістю віддав Варі перший заробіток.
      Другої неділі по літургії я повінчав аж чотири пари і багато хрестив дітей. А третьої неділі відправив Службу Божу в греко-католицькій церкві. Це невеличка дерев'яна церковка, яких багато в Галичині-Людей було обмаль. Я служив без високого піднесення. Оскільки не явні довгого волосся, ні бороди, ані вусів, греко- католики вважали мене за свого панотця, хоч я й не поминав папу римського, так як і московського патріарха.
    Я відчув, що завинив перед моїми приписними парафіями, бо ще на жодній не був. Одного дня до мене приїхав топорівський даскал-румун, який був у Чернівцях в Консисторії єпархії і там довідався, що я тимчасово призначений і в Топорівці. Я перепросив, посилаючись на велику кількість треб, а наступної неділі рано-вранці по мене приїхала підвода. Коли побачив у Топорівцях церкву, здивувався: вона ще краща за раранчанську. По утрені я почав обідню. Люду -повна церква! Відчуваю, що моя служба українською мовою всіх бере в солодкий полон, хоч зор співає слов'янською, але чудово, бо даскал добре обізнаний на класичному церковному співі: виконуються твори Березовського та Бортнянського. Мені легко в такій тональності служити. Моя молитва за Україну справляє неабияке враження! А коли виголошую проповідь, чую, як плачуть ридма! Незважаючи на те, що в Буковині радянська влада, і вже Церква підлягає московському патріархові, я в проповіді висловив усе, що хотів, як і належить священикові-оунівцю. Сумніву я не мав, що мене хтось зрадить. Моя радість, разом із серцем, сягала Божих небес: я потрапив у лоно рідної української громади! Після літургії, панахиди та хрещення дітей мене і даскала запросив на обід літній чоловік із сивою борідкою на прізвище Макаренко; його обійстя поряд із церковною оградою. По обіді ґазда завів мене одного до невеличкої кімнатки і таємничо сказав, що має дуже пристойного сина, який за румунів належав до оунівського підпілля, а зараз він ще не наважується повернутися з Румунії додому, і батько пообіцяв мені повідомити, коли син вже буде вдома. Попрощалися як друзі-змовники. Мене неквапом везла додому підвода, на якій на зеленому сіні лежали оранжеві пахучі калачі, обсипані сизим маком, а в кишені - російські рублі, румунські леї, але гроші, як гроші, а чудовий натюрморт і досі яскрить у моїй пам яті. Я тоді зовні радів, а на дні душі ворушився холодний хробачок передчуття, що мене невдовзі обов'язково заарештують чекісти...

Розділ 11
      

           Не минуло й тижня, як я з сім'єю оселився в парафіальному агатокімнатному будинкові, в якому навіть залишилися від протоієрея-румуна якісь меблі, бо їхній господар алярмово втік до Румунії. Перед будинком зеленів садок, обтяжений яблуками та грушами. А перед вікном моєї кімнати, в якій стояла хрестильня, красувалося розлоге айвове дерево із жовтолимонними плодами. У дворі - колодязь із дубовою цямриною, накритий тесовим дашком, гарні господарські будівлі, а стайня -з дверцятами на город, щоб крізь них кидати надвір гній. Чудовий город із некопаною бараболею. Обабіч чарівної стежки торочки з чорнобривців, нагідок та гвоздик. А над ними пахучий дух літа. Одним словом - живи, розкошуй, і церква зовсім близько.
    Варя написала листа на Кіровоградщину, в Новомиргород, де ми залишили маму, сестру Наталочку, швагра Івана та маленьку Юльцю, але написала без надії на відповідь. Несподівано відповідь прийшла, із листа ми довідались, що Івана совєти взяли до армії і він зараз на передовій як зенітник, а десь у Новомиргороді дружина і теща з малою дитиною гибіють у сирій квартирі, яка сотає з них останні кошти їхнього існування. Я сам написав їм листа, в якому наказував, щоб негайно їхали до нас, мовляв, живемо добре у парафіальному будинкові, що має багато кімнат і навіть якісь меблі. Ще написав, що Наталочка зможе влаштуватися працювати в школі, яка майже поряд з нашим будинком.
Однієї неділі, коли я мав похорон і вже небіжчика несли з церкви повз наш будинок на цвинтар, я, в повному облаченні, раптом побачив біля воріт нашу Оксанку, яка намагалася взяти на руки трохи меншу від себе дівчинку, в якій я впізнав сестрину Юльцю. Я спахнув радістю, що до нас приїхали мама й сестра з дитиною, а в той час біля покійника плакали його родичі. Однак я не поспішав, а витривало служив похорон, знаючи, що на мене вдома чекають мої кревні. Я з церкви майже бігцем подався додому. Зустріч була дуже радісною! А далі трохи посмутнішала, коли Наталочка прочитала Іванові листи, написані на фронті, на самій передовій, де на нові жертви постійно чигає смерть і солдатів стає все менше й менше...
      Директором середньої школи в Раранча був товариш Соплін, совєтський активіст-мародер, що в 1939 році прибув у авангарді на Буковину, де гаряче розкуркулював заможних і середніх ґазд, привласнюючи і собі речі, а коли вибухнула Друга світова, щоб уникнути мобілізації, лишився на Буковині. Він мені розповідав, як його мордували румуни: били мокрим мотузком по п'ятах, хотіли на
цьому мотуззі повісити, але він прикинувся непритомним, навіть тоді, коли до його гузна тулили розпечене залізо. А далі покинули, мовляв, він сам уріже дуба. Я його трохи боявся, а він - мене, думаючи, що я чекіст у попівській рясі. Коли я попросив його взяти Наталочку працювати до себе в школу, він охоче погодився. А другого дня вранці сестра з його листом попутною підводою поїхала до Садогури, що вже називалась Садгора, де в райвно дістала призначення в раранчанську школу з викладанням мов: української, російської та німецької.

Розділ 12

     Із Садгори на ім'я голови раранчанської сільради товариша Бринзана прийшов пакет з колективною поемою українських радянських поетів "Лист Великому Сталіну від Галичини та Буковини". Районна партократія наказувала цього листа прочитати громаді біля сільради. Голова ж сільради товариш Бринзан був необтесаний і малограмотний, але вже справжній совєтський посіпака, однак не наважився сам прочитати на велелюдді таку велику поему, а тому звернувся до директора школи товариша Сопліна, але й цей відмовився сам прочитати, бо трохи заїкався, як він казав, після румунської екзекуції, а тому доручив читання поеми моїй сестрі Наталочці, яка, звісно, відмовитися не могла, а взагалі вона, як за покликанням вчителька літератури, дуже добре читала художні твори, маючи чудову дикцію. Як пройшло читання поеми, вона мені потім розповідала. Ця розповідь яскраво зафіксувалася в моїй пам'яті. Подаю повністю.
     "Коли стрибки зігнали до сільради людей, прийшов у школу секретар сільради Клорнецький.
- Товарише, пане директоре, вже на вас чекають люди!
Соплін спочатку глянув у вікно, з якого видно сільраду, а потім мені:
-Ви готові, Наталя Олександрівно?
-Як штик!-засміялася я.
Вже підходимо до сільради, люди розступилися, даючи нам Дорогу. Чоловіки чемно скидають капелюхи. На ґанку стоїть голова Бринзан, неголений і трохи розгублений, але знімає капелюха і мені, як пані вчительці, цілує руку. Секретар Клорнецький та ще якийсь вуйко виносять з приміщення стола, застеленого червоною шматою. Знову йдуть до приміщення і повертаються зі стільцями, а Клорнецький ще тримає у руці якусь брошуру. "Напевно, поема",-думаю я. Кладе врочисто на червоного стола. Соплін кивком робить мені знак. Я підходжу до столу і, не сідаючи на стільця, беру поему і гортаю, а Соплін, трохи заїкаючись, але лише подекуди, вже каже вступне слово:
- Шановні товариші, ґазди й ґаздині! Ще недавно Галичина стогнала під панською Польщею, а наша Буковина - під королівською Румунією, одірвані від своєї історичної батьківщини України, і цей стогін долинув аж до московського Кремля, до самого Сталіна, батька всіх народів Радянського Союзу, і він ночами не спав, а все думав, щоб якось визволити з неволі Галичину та нашу Буковину, щоб приєднати їх до великої України, а далі товариш Сталін покликав до себе в кабінет своїх маршалів Ворошилова та Будьонного і каже їм: "Підіть походом на захід і визволіть з неволі Галичину та Буковину!". І Радянська армія пішла назустріч і звільнила Галичину з-під панської Польщі, а нашу Буковину від королівської Румунії. Але в сорок першому фашистська Німеччина напала на Радянський Союз! Однак : Гітлер програв війну. І Галичина та Буковина навіки приєдналися до Радянської України. Поети України вирішили від імені Галичини та Буковини подякувати великому Сталіну колективною поемою за його батьківські турботи. А зараз вам, шановні товариші, ґазди та ґаздині, ?? цю чудесну поему прочитає вчителька нашої школи Наталя Олексан- і дрівна, рідна сестра нашого панотця Соколовського.
Напевне, Соплін сподівався, що люди зрадіють і гучно заапло-дують, але помилився: ніхто і пальцем не кивнув. Я з великим -хвилюванням почала читати "шедевр" поезії, не чуючи зразу свого ? голосу. Люди уважно слухали. Коли відривала очі від чтива, бачила, і як супились чоловіки, і їхні чорні капелюхи видавалися мені круками ; незадоволення, слізно плакали жінки. Під час паузи чула, як жінки казали: "Дуже файно написано". А коли я кінчила читати і Соплін сказав, щоб усі присутні розписалися під поемою, утворилася в гурті \ паніка. Люди почали розбігатися. їх переймали стрибки і силоміць |. тягли до червоного столу, наче до плахи! Майже всі казали, що ; неграмотні. Однак скоро чистий папір, якдодатокдо поеми, зарябів \ невиразними підписами та переважно хрестиками, біля кожного | хрестика Соплін дописував прізвище особи, яка на папері надряпала свого автографа у вигляді двох перехрещених паличок. А в кінці Соплін розписався за себе і свою мадам. Голова сільради та секретар порозписувались за себе і за свою родину. І охоче розписувались стрибки. Я розписалася за себе, за тебе, братіку, за Варю й маму, навіть за мого Івана, хоч віндесь на фронті... А може, вже його нема..." - скрушно зітхнула Наталочка.

Розділ 13

      Мама порається на кухні, готує обід. Наталочка чогось пішла до школи. Я й Варя з дітьми в нашому садку. Малята лише в біленьких трусиках, добре засмаглі. Варя в широкому халаті, що майже приховує вагітність. Сонце вже досягло останнього щабля і дивиться із зеніту на всю Україну, а значить, і на Буковину, де в селі Раранча поблизу церкви - парафіальний будинок, а біля нього садок, а в садку - ми, щасливі й радісні - правдива ідилія. Варя, як вагітна, пожадливо дивиться на великі рожевобокі яблука, що, наче жбанки, налиті сонячним медом разом із приємною винністю. Іїтемнокарі очі розчиняються в осонку і вже стали золотими, мені здається, що ця золотінь не тільки на моєму серці, а на всьому садку, на двох засмаглих дівчатках у біленьких трусиках. Я, знявши сорочку, лізу на яблуню, щоб Варі й дітям зірвати найдозріліші плоди. Нараз бачу в садку босого брунатного абесінця в чорному капелюсі, із крісом за раменом. "Звідки він тут узявся?!" - з подивом думаю і вже чую українське:
- Перепрошую, панотче! Вас до сільради кличе старший лейтенант Сизов.
-А хто він за один?!
- Старший оперативник садагурського МГБ!
- О, велика птиця!- кажу і затинаюся на мові: "Невже заарештують? А може, це тільки перший сигнал?" Поволі злажу з дерева. Одягаю сорочку. Варя дивиться на мене великими зляканими очима, що враз втратили сонячність. А діти, як діти, весело бавляться. Щось кажу Варі і вже йду із стрибком до сільради.
На ґанку другий стрибок з руським автоматом. Хоч я й панотець, для нього це мало важить - навіть не зняв капелюха. "Обов'язково заарештують,-думаю,-а я навіть вдома не попрощався". В кабінеті голови за його столом на мене чекає широковидий, з рудою шевелюрою старший лейтенант. Крім нього, нікого немає. Бачу, що кацапура-типовий сибірський валянок, може, ще й чалдон. Очі, яку майбутнього Президента Росії Бориса Єльцина - справжні "глядєлки", навіть не блимають.
- Садитесь, отец Николай! - через стіл простягається ведмежа лапа і міцно тисне мою невелику руку, з відразою відчуваю її піт. Сідаю. Чекаю на перше запитання, щоб по ньому хоч трохи орієнтуватись про причину виклику. Зібганий докупи рот з чорним круглим отвором розпитує, як я живу, які заробітки. "Невже це така прелюдія до мого арешту?" Нарешті чую:
- Отец Николай, я вас вьізвал на предмет нашего знакомства, а главное, сам начальник районного МГБ желает с вами лично позна-комиться, а позтому приглашает вас на завтра к себе. Примерно к десяти часам утра. Вас зто устраивает?
- Вполне, товарищ старший лейтенант.
- А вьі, отец Николай, утречком через лесок! Зто совсем близко. И вам мой начальник, товарищ Коркин, понравится: вьі с ним даже обязательно подружитесь!
- Постараюсь! - вдячно усміхаюсь і на останок питаю: - Вьі сибиряк?
- Не только сибиряк, я еще чалдон!
- Я почему- то так и думал...
Сміємось, як давні знайомі. На прощання ведмежа пітна лапа знову тисне мені руку.

Розділ 14

       Повернувся я додому з різними припущеннями щодо мого арешту: звичайно, могло все статися, але я був переконаний, що чекісти Буковини ще не знають, хто я, бо свої сліди залишив у Полтаві, а зараз ще точилася війна, яка вже була на самому схилку Гітлерової поразки. Однак уночі я майже не спав, але і в напівсні снувалося примарне видиво: на тлі каламутної течії тремтіло і розшивалося вилицювате обличчя оперативника Сизова, а потім воно купчилось в одне дрижке кружало, що мало нерухомі очі-"глядєлки". Крутилась коло мене Варя, теж майже не спала. І я знав, що в другій спальні теж не сплять мама і Наталочка. Я рано піднявся і побачив у кухні маму, яка вже готувала для мене сніданок. По молитві я снідав, але дуже мляво - зовсім не хотілося їсти, бо було ще рано, а крім того, думав про зустріч із начальником районного МГБ майором Коркіним. Одягнувши рясу та хреста, я попрощався тільки з мамою, щоб не робити в хаті паніки. Мама біля хвіртки мене перехрестила. Поцілувавши їй руку, я вийшов на гостинець, але ним довго не йшов, зійшовши з нього праворуч, подався навпростець. Наче й не поспішав, а вже був на узліссі. Ще ліс дрімав у вранішній росяній прохолоді. Переді мною стежка губилася в кущах. Бриніли пташині голоси. "Справжній зелений храм, а в ньому Бог..."-думав я. Коли глянув ліворуч, мої очі раптом зустрілися з пильними очима, що стежили за мною з кущів. Можливо, це був партизан, але я не наважився до нього підійти, бо не виключено, що там могла бути засідка оперативників МГБ. Я йшов далі. Лісова тиша сама в собі тонула. На узліссі оглянувся. Та ось і Садгора - справді мальовниче містечко! Спочатку йшов неначе селом. Вже біля будинків міського типу у когось спитав, де будинок МГБ. Але зразу відповіді не дістав, бо ще не всі знали, що за установа МГБ, на ґанку якої вартував з автоматом солдат, певно, з місцевого гарнізону.
- Ви до кого?- спитав українською. -До самого начальника Коркіна. -Почекайте. Піду доповім.
Мені калатало серце: уявлялося найгірше... Солдат пішов і враз повернувся. За ним вийшов симпатичний майор.
- Вьі отец Николай Соколовский?
- Так точно,- посміхнувся я.
Увійшли до великого кабінету, де все було, як і належить бути в кабінеті начальника районного МГБ: на стіні висів портрет Фелікса з борідкою сатира - що я за птах? Я тримався вже спокійно і достойно районного "князька", відповідаючи на запитання добірною російською. Не виключено, що він думав про мене: а може, його в попівську одягла без мого відому контррозвідка? Наостанок нашої делікатної розмови майор Коркін сказав:
- А почему вам, отец Николай, не занять приход в районном центре? Тут прекрасная церковь! мьі вам би помогли..
- В каком смьісле?
- В каком? - усміхнувся. - В самом прямом, как советскому священнику.
    Я нічого не сказав. Люб'язно попрощалися. Вийшов, наче окрилений, але чи надовго? Чекістські ножиці завше роззявлені, щоб раптом відтяти мені крила. Однак приніс додому радість, мовляв, усе в порядку, хоч ця радість була надто хиткою. Проте усе немов уляглося. Навіть мамі забаглося, щоб я купив корову, бо це була постійна мамина мрія відтоді, як совєти в селі взяли у неї корову лише за те, що вдова колись мала мужа-попа, а тепер - тільки п'ятірко дітей. Я попрохав титаря напитати десь корову. Напитав аж у Топорівцях. Позичив мені грошей, навіть привіз сіна. Я купив корову майже не торгуючись. Корова добряча! Вже своє молоко. Рада сім'я, а особливо діти. Про зустріч мою з начальником районного МГБ я не забув. Раптом одного ранку приїхав до мене підводою титар садгор-ської церкви, щоб я в них наступної неділі відправив Службу Божу, мовляв, дуже люди просять, позаяк немає давно панотця. Я відчув, що це бажання людей потаємно надихав сам начальник МГБ майор Коркін. А що я мав робити? Дав згоду. Служба пройшла дуже врочисто, бо ще гарно співав хор. На літургії я прочитав молитву не за Україну, а тільки за Буковину, що людям вельми сподобалось. У проповіді був обережний. Виголошував молитви за перемогу Червоної Армії над фашистською Німеччиною. Я знав, що між віруючими стояли перебрані чекісти або їхні стукачі. По службі люди благально мене просили, щоб я покинув Раранча і став настоятелем їхньої церкви. Нічого конкретного я їм не сказав. І далі, крім Раранча та Топорців, я ще обслуговував три парафії. Якось у неділю вже по обіді до мене прийшов директор школи Соплін і привів старшого лейтенанта, відрекомендувався Вишняковим. Я насторожився. Але старший лейтенант виявився симпатягою і балакуном: навіть розповів, як він служив у Кремлі в охороні Сталіна і який Сталін жартун та дотепник, і йому, охоронцеві, тиснув руку, а Каганович- "жидовская морда, грубиян и матерщинник". Раптом до кімнати увійшла дружина Сопліна і йому:
- Швидше йди до школи: із Садгори приїхала якась комісія і тебе чекає!
      Коли подружжя Сопліних пішло, старший лейтенант Вишняков мені сказав, що він головний оперативник усієї Чернівецької області і що працює не від МГБ, а від контррозвідки. Цей чекіст на диво був зі мною дуже одвертий, напевне, думав, що мене в попівську рясу одягло МГБ. Ми навіть трохи випили самогону. А коли вже прощалися, я головному оперативникові дав два великі калачі, що стали початком нашої "дружби". Буваючи часто в Раранча, старший лейтенант Вишняков завше заходив до мене: напевне, йому дуже смакували ті калачі, які я давав. А одного разу він зайшов до мене якийсь збентежений і мені по секрету:
- Отец Николай, я тебе верю как другу, а позтому скажу, мьі в Топоривцах напали на след руководителя оунивской боевки Житарю-ка. Его дом в Топоривцах, а бандитское логово в Черновском лесу. Когда он ночами приходит домой, то днем прячется в поле в копнах ржи. А зто рядом с его домом. Я имею точньїе сведения, что он сегодня там. Я решил взять егоживьім. И я возьму! У меня достаточно боевьіх ребят. Не исключено, что он там не один. Для зтой опасной операции мне необходимо переодеться в гражданское. Рубаху я достал. Еще нужньї гражданские штаньї. Может бьіть у тебя, отец Николай, найдутся какие-нибудь? А я в долгу не останусь.
     Довелося чекістові позичити штани. Подякував і пішов, а я цілий день гризся душею, бо не міг попередити Житарюка, що на нього готується фатальна пастка.
Вже зовсім смеркло, коли повернувся втомлений і спітнілий старший лейтенант Вишняков, тримаючи під пахвою мої штани, що були свідком нинішньої операції чекістів. Я, уболіваючи, чекав, що він мені скаже. Нарешті по пустій словесній балачці я почув:
- Мьі полукольцом подошли вплотную до самой копньї ржи, за которой спал Житарюк. Я с пистолетом бьіл в центре облавьі. Бандит, как хищньїй зверь, почуял близкую опасность и сразу по-глупому поднялся в полньїй рост, большой и страшньїй, с немецким автоматом в руках. И прямо на меня, но, на моє счастье, его автомат не сработал, а я расстрелял атамана бандьі всей обоймой моего пистолета. И сразу же пожалел, что не взял живьім: я, отец Николай, бьіл, сам понимаешь, в боевом азарте.
Мене занудило; я не міг дивитися на зухвалого вбивцю, чекаючи, коли він піде геть. Щоправда, втомлений чекіст поспішав, щоб відпочити. Попросив у мене напитися холодної води. Напився і пішов, а я після нього помив кухля.
Другого дня мене викликав до сільради старший лейтенант Сизов. Запросивши сісти, сказав:
- Извините, отец Николай, что вторично беспокою. Вьі, наверно, уже сльїхали, что нашей опергруппе удалось ликвидировать главаря бандеровской бандьі Житарюка.
-Да, сльїхал от самого старшого лейтенанта Вишнякова.
- Даже от него! - здивувався Сизов й далі мовив: - Вам, отец Николай, знаю, прийдется хоронить Житарюка. Мне лично не хотелось, чтобьі зтого типа похоронили на кладбище и в церковном обряде, но мой начальник, майор Коркин, мне строго приказал не злить местное неселение, которое и так относится к нам недружелюбно. Как видите, логика у моего начальника железная! А позтому, отец Николай, можете Житарюка хоронитьспокойно, снашей стороньї никакой претензии небудет.
- А вьі, товарищ старший лейтенант, тоже участвовали в зтой операции?
- Нет. Только несколько моих ребят.
- Старший лейтенант Вишняков мне рассказал, как он всей обоймой своего пистолета расстрелял Житарюка.
- Кто? Вишняков?! - аж гицнувся на стільці. - Свидетелями бьіли мои ребята, когда Житарюк поднялся с автоматом из-за копньї ржи, то Вишняков спрятался за другую копну ржи, как последний жалкий трус, а когда автомат Житарюка отказал, бандита пристрелил рядовой сопергруппьі.
Сизов брав на кпин "геройство" старшого лейтенанта Вишнякова, а я, звісно, для годиться сміявся. По короткій балачці пішов додому. Наступного ранку по мене приїхала підвода з Топорівців. Забитого Житарюка з дому занесли до церкви. Людей було повно. Я виголосив надгробне слово, висловлюючи найбільший жаль за полеглим і крайню неприязнь до червоних сатрапів. Не тільки рідня, а всі люди плакали ревно.

Розділ 15

     Оскільки я обслуговував аж п'ять парафій, я ніколи не спочивав, і час для мене швидко минав. Наче все було добре. Та раптом одного дня з Чернівців одержав листа від "уполномоченного по делам русской православной церкви товарища Кусакина", який запрошував мене на "регистрацию". Наступного дня вранці панотця повіз своєю підводою до Чернівців титар Василь Кушнірук. Оскільки я був у рясі та при срібному хресті, мене "достойно" зустрів пещений кабанчик "Уполномоченньїй Совета по делам русской православной церкви приЧерновицком СРК товарищ М. Кусакин".Я враз за його удаваною чемністю відчув присутність штатного слідчого МГБ, тільки в іншому варіанті. Довелося мені написати коротеньку автобіографію, в якій я, певна річ, імпровізував факти, але на запитання в анкеті я мусив написати правду: який духовний учбовий заклад закінчив, до котрої церкви належав і належу і хто мене висвятив на священика. На основі цього пещений рожевий кабанчик видав мені "справку", датовану 10 серпня 1944 року.
      "Выдана настоящая гр. Соколовскому Николаю Александровичу в том, что он прошел установленную регистрацию при Уполномоченном Совета по делам русской православной церкви при Черно-вицкой области и ему как священнику разрешается служить в с. Раранча Садагурского района Черновицкой области. Действительно до 1 ноября 1944 года.

Уполномоченньїй Совета по делам русской православной церкви при Черновицком СРК". (М. Кусакин)

    Повернувся я додому з повною надією на мій раптовий арешт. Покинути вагітну дружину з двома малими дітьми і втекти десь у Карпати я не міг. Щоб чимсь себе дурити і наразі дурити начальника МГБ майора Коркіна, я організував при Раранчанській церкві Комітет по допомозі фронтовикам, бо ще точилася війна. Я сам у вільний від треб час робив із фанери скриньки для пакунків. Мені гаряче допомагав паламар, славний хлоп Гриць Боднар. Пакунки із салом, сушеними фруктами, домашнім печивом та самогоном відвозили до Сада-горського райвійськкомату, там ці пакунки охоче приймали, мовляв, вони усі завтра підуть на фронт, а куди вони йшли насправді, ми не
знали.
    Якось у Топорівцях по Службі Божій підійшов до мене дідок Мака-ренко, що жив поряд із церквою, і мені тихенько:
- Панотче, я маю велику радість: повернувся з Румунії мій син і зараз удома чекає на вас.
Хоч мене вже ждала підвода, із старим пішов до нього додому. В невеликій кімнатці, уже мені знаній, я познайомився з вродливим юнаком, але вже не зеленого віку, і з його розмови я зразу відчув, із ким маю справу. Він, як і я, мельниківець і зараз шукає зв'язку з оунівським підпіллям, щоб узяти до рук зброю, наразі - ще криється в батька, відпочиваючи після тривалого і небезпечного перебування в Румунії. Домовляємось спілкуватися. Але він наче кане у воду, навіть батько не знатиме, де подінеться син. Дуже шкода, що я вже забув ім'я розумного і відданого оунівця, забув ім'я його батька, лише пам'ятаю, що вони Макаренки.

Розділ 16

   Вже добре взолотилася осінь, погожа і багата, що виповнила і наш підбудинковий льох яблуками, грушами, айвою та всією городиною. Все своє! А крім цього, ще й молоко. А ще і я добре заробляв, і Наталочка в школі, чекаючи на свого Івана або на похоронку, бо ще й досі він гибів на війні. Я і далі без відпочинку обслуговував п'ять парафій, домовившись у райвійськкоматі, щоб моїх ще молодих дяків не взяли до армії. Власне, я врятував їх від фронту. Москва надіслала до Чернівецької єпархії свого адміністратора протоієрея Каверницького, якого скоро московський патріарх висвятив на єпископа Феодосія; він мені видав нове призначення на парафії, а я йому відвіз великий міх яблук, груш та горіхів, які владика взяв із благоговінням, як належне, сподіваючись і на подальші приношенія, аж я згадав Ріпенці і мого мудрого титаря, колишнього петлюрівця.
   Вже донька раранчанського титаря Мар'яна народила хлопчика, якого назвали Іванком, на честь батька Івана, що й досі не повернувся з Румунії. І ходила вже до краю повна Варя - вагітність сумлінно доглядала мама.
   Якось до мене завітав чорнявий молодий чоловік, у якому я впізнав Василя Скінтея, який за німців, коли ми ще тимчасово жили на Кіро-воградщині, в селі Ставидла, працював там у німецького (аграрного) коменданта Міхаля перекладачем, а тепер у Раранча, пізнавши мене в церкві, прийшов до мене, напевно, запобігти, аби я комусь не сказав, що він за німців працював перекладачем. Василь Скінтей і до совєтів пристосувався - вже в румунському селі Буда був головою сільради, знаючи румунську мову ще краще, ніж німецьку. Він зі мною приятелював і не раз мені привозив то борошно, то сало.
Осінні ночі холоднішали. А однієї місячної Раранчу відвідали наші партизани, і це були справді наші, бо винесли із сільради всі писані папери, склали перед ґанком і підпалили, зробивши цим місячну ніч ще виднішою. Але справжньою пожежею палали не папери сільради, а хата її голови Бринзана, якого партизани взяли з собою і десь поділи, а хата догоріла до згарища, бо ніхто і пальцем не кивнув,
щоб її гасити. Не знаю, чого тієї місячної ночі тремтів директор школи товариш Соплін, знайшовши сховок у мене, попа.
      Райвиконком призначив другого голову сільради, якщо не зраджує мене пам'ять, Ілащука, теж місцевого і молодшого від Бринзана, з опаленим обличчям; він, танкіст, горів у танку і якимось чином урятувався, але не врятувався в рідному селі, коли став головою сільради - його теж узяли наші партизани і, як люди казали, "фертикі по цьому голові".
Наближалися Варині пологи. В селі лікаря-акушера не було. Я запросив стару мошу (повитуху), яка збадала Варю і кожного дня її відвідувала, розповідаючи Варі й мамі різні історії зі своєї "акушерської практики", а одна розповідь була жахною, бо якась породілля привела не дитину, а волохатого дідька з качиним дзьобом. Ця розповідь Варю потрясла, вона аж марила жахіттям у сні. А в листопаді народила дівчинку, яку ми назвали Євгенією, як пам'ять про мого молодшого брата Євгена, що став жертвою Другої світової. Мені хотілося, щоб Женю охрестив якийсь мій колега-священик, але такого не було, і Варя по пологах ще слабувала. Женя була дуже спокійним немовлям, а коли прокидалася зі сну, завше сміялася. А я не міг спокійно милуватися донечкою - мене постійно мучило передчуття неминучого арешту.
    Вже була половина грудня 1944 року, холодна і добре засніжена. В неділю по Божій Службі я мав одвідати безнадійно слабого, щоб його посповідати та причастити. В мене на грудях разом із хрестом висіла маленька оксамитова дарохранительниця. Коли я вже виходив із церковної огради, до мене підійшов у довгій шинелі низенький, але натоптаний офіцер, а за ним місцевий стрибок із крісом.
- Здравствуйте, батюшка! Если не ошибаюсь, вьі Соколовский Николай Апександрович.
- Да, он самьій, - посміхнувся я блідо й гірко, але спокійно, бо до цього був завше готовий.
- А я капитан Смирнов, работник черновицкого МГБ. А короче, вьі арестованьї, гражданин Соколовский.
- Вижу. Но мне необходимо посетить тяжелобольного.
- Не беспокойтесь, отец Николай: больной й без вас спокойно умрет. А сейчас мьі вместе пройдем к вам на квартиру для исполнения некоторьіх формальностей... - мовив спокійно і наказав стрибкові, аби той приніс автомата, що лежав на парокінних санях, які стояли поодалік і на котрих сидів погонич у чорному сардаку. Стрибок щось мовив погоничеві, узяв із саней німецького автомата і віддав капітанові.
Коли ми увійшли до хати, застали всіх удома, навіть Наталочку, адже була неділя. Наша поява трьох жінок приголомшила.
-Я заарештований,-сказав я.
Мамі стало недобре. Наталочка побігла до кухні по воду і враз повернулася з кухлем.
Почався обшук-справжній трус! Скрізь шукали, все перетрусили; капітанові ретельно помагав стрибок: це він улітку в Раранча застрілив із кріса нещасного чоловіка, який більше року просидів під власним ґанком у викопаній криївці. Убивцю не терпіло все село: коли він ішов вулицею, йому вслід жінки і навіть чоловіки кидали прокляття.
    Капітан назвав обшук "холостьім", бо нічого істотного не знайшов, лише взяв кілька, на його думку, "подозрительньїх" фотографій та навіщось моє призначення на парафію. Коли вже кінчався обшук, увійшов мій паламар Григорій Боднар, його обшукали і залишили в хаті як понятого, наказавши йому розписатись на протоколі обшуку. Під час цієї безцеремонної операції найгірше почувалася мама, я навіть боявся, щоб раптом у неї не стався серцевий напад. А діти як діти: маленька Леся під час обшуку просила меді (меду). Одягнувши стареньке пальтечко, я з усіма попрощався, починаючи з мами і кінчаючи крихітною Женею, що спала в колисці, та паламарем. Капітан наказав, щоб ніхто мене не проводив до підводи. Коли вийшли надвір, уже смеркало. Біля воріт чекали сани, ледь припорошені сніжком. Дрімали коні, дрімав їхній господар у чорному сардаку. Почувши скрегіт морозяного снігу, що вихоплювався з-під наших ніг, він хутко підхопився. Я відчував, що на мене з вікна дивляться крізь гіркі сльози мама, дружина і сестра. Я сів у сани. Обіч мене капітан із автоматом, а позаду нас стрибок із довгим крісом. Коні легко зрушили сани і помчали по слизькому гостинцеві, певно, гніді застоялись і змерзли. Повз нас скоро пропливла частина Магали, а далі частина Жучки. У передмісті Чернівців наші сани раптом оточила ціла черідка п'яних офіцерів, які хотіли санями кудись поїхати і вже навіть спинили коні. Капітан підхопився в санях на рівні ноги і, погрожуючи автоматом, прогорланив:
-Товарищи,отойдите от саней! Я сопровождаю арестованного! Если не послушаете, буду стрелять!
Я, відчувши що напад п'яних офіцерів добром не кінчиться, голос-|но сказав:
- Ребята, капитан говорит правду: я арестован МГБ как большой |преступник!
Мої слова враз подіяли навіть на п'яних. Коні зрушили сани, кілька
рук співчутливо помахали мені вслід.
   Я гадав, що капітан Смирнов мене зразу ж відпровадить до (в'язниці, але він повіз мене на вулицю Ольги Кобилянської (на колишню Панську), прямо в контррозвідку, що аж ніяк не вписується в назву вулиці. Тут капітан покинув мене на так звану "обрабацию", а сам зник.     Я опинився у великій кімнаті, що своїм сліпучим світлом зразу різала мені очі. В мене гостро впинались то одні, то другі очі. А дві вчеписті руки за мить стягли з мене благеньке пальтечко і разом із шапкою кинули в кут кімнати, а мене поставили під стіну, обличчям до столу, за яким сидів найстарший кат. Вони не знали, хто я за один і за яку провину заарештований, бо капітан Смирнов нічого їм про мене не сказав, лише назвав моє прізвище - Соколовський, яке мене репрезентувало як поляка. Спантеличений таким прізвищем майор, високий і патлатий, підійшов до мене.
- Ну што, пан Пшек, угодил к нам в гости! Значит, тьі хочешь большой Польши, от можа до можа, где в кого больший, тот и пан?! Га! Га! Га! - заіржав жеребець і поставив переді мною стільця, наказавши мені сісти на нього. Коли я сів, цей гривастий огир навідліг дав мені такого ляпаса, аж у мене задзвеніло у вухах і на мить потемніло в очах!
-Тьі чево, вонючий пшек, сел своей задницей от можа до можа! Теперь не такая Польша, как тебе хочется, а какая она, я сейчас тебе покажу, - прорік у мене біля самого вуха і ступив пуцованим чоботиськом на стільця, залишивши маленький ріжок, наказуючи мені на нього сісти.
- Я не сяду, - завагався я.
- Почему? - вирячився кат. -Атак... Я не поляк! -Акто?
Я мовчав, боячись сказати, що я українець і священик, сподіваючись на гірше. Розлючений майор схопив зі столу прес-пап'є і металевою кулькою ручки стусонув мене під бік. Я від нестерпного болю увесь скулився і почав осідати на ріжок стільця, але він був такий малий, що я не міг сісти. Жеребець заіржав і заіржали два огиря - його колеги меншого рангу. Потім майор повернув мене обличчям до стіни. Кати наче забули про мене: розмовляли, щось писали. Я був і так дуже втомлений, а від довгого стояння мої ноги були вже ніби не мої, і це приєднувалось до пекучого болю в ребрах від металевої кульки прес-пап'є. Надворі поволі спливала зимова ніч, а я все стояв, дивуючись, що досі не впав. Вже перед очима колувала біла подряпана стіна. Кати щось їли і пили, а моє нутро палало спрагою - пити! Важка голова облипала примарними думками. У пам'яті проступила з минулого Полтава, гестапівська катівня, а в ній... обличчям до стіни стоять дванадцять оунівців-мельниківців, як апостоли нашої Правди; між ними стоїть, як і всі, до пояса голий, пошматований гумою, мій побратим Іван Клименко, колишній Чорний Запорожець, що пробув за кордоном цілих двадцять три роки, де постійно марив і снив поверненням на свою рідну Полтавщину. І ось він у Полтаві... А на підлозі гестапівської катівні сидить моя дружина з божевільними очима... Це було в Полтаві напровесні 1942 року...А в грудні 1944 року в Чернівцях, на вулиці Ольги Кобилянської, в совєтському гестапо стояв я обличчям до стіни, до краю знеможений... Я далі не витримав і попросив води, але кати наче не почули мого голосу. Я попросив удруге. Один із трьох неохоче піднявся і вийшов. За кілька хвилин повернувся з консервною бляшанкою, яку подав мені. Що мене здивувало, бляшанка чогось була тепла. Подумав, шо в ній така тепла вода. Припав до бляшанки спраглими вустами і, ковтнувши, почав блювати - це була ще тепла сеча. Спазми відрази вивертали з мене все нутро, я, впустивши бляшанку, упав на підлогу в калюжу сечі і в судомі намагався виблювати відразу, але в моєму шлункові нічого не було. Нарешті напад відрази вгамувався. Я лежав у калюжі сечі і стогнав. Котрийсь із катюг дорікнув колезі:
- Зечем тьі зто сделал?
Той промовчав. Звичайно, те, що сталося, не пасувало навіть радянській контррозвідці. Спробували поставити мене на ноги, але я був настільки знесилений, що знову впав. Чотири руки кудись мене потягли. Опинився в сліпій пітьмі, якій зрадів: може, тут не мордуватимуть? Тримаючи руку на болючому місці ребер, я, до краю змучений, ураз заснув. Не знаю, скільки тривав мій сон. Прокинувся від болю в ребрах. Відчув, що лежу на підлозі. А коли трохи повиднішало, побачив якісь лаштунки і сукна - це була невеличка клубна сцена. Хтось нахилився наді мною і чоловічий голос:
- Тьі чиво здеся лежишь? Тьі кто? -Я арестованьїй поп!
- Понятно... - промовив і пішов. Я лежав далі...

Розділ 17

   Про мене наче забули: так кіт "забуває" про мишу, коли вже нею награється, а коли вона наважиться тікати, то враз опиниться в котячих зубах, однак мені війнула думка про втечу. Я навіть зійшов зі сцени в невеличкий порожній зал, де стояли рядами стільці, проте на всіх вікнах були хоч і ажурові грати, але надійні і це високий поверх, а надворі на вишках вартували автоматники. Я повернувся на сцену за куліси і в сутінках чекав далі...
     Тільки опівдні один з моїх нічних катюг прийшов по мене і з напівпітьми повів у сонячну кімнату, де я вночі проходив "обраба-цию". Тепер тут нікого не було, крім цього ката, що привів мене сюди, та капітана Смирнова, який прийшов по мене. Коли він побачив мене скуленого, спитав:
- Ну, как отдьіхалось вам, Николай Александрович?
- Спасибо вам! Очень хорошо!..
- Вижу... - наче поспівчував мені і, глянувши на ката, що при столі щось писав, спитав у мене: - Вьі можете со мной потихоньку пешочком пройти в одно место?
-Думаю, что смогу, если зто не далеко.
- Почти рядом, Николай Александрович.
Капітан, потиснувши катові руку, вивів мене з кімнати, яку я запам'ятав на все життя, в чергового розписався і ми вийшли надвір. Яскраво світило сонце, сліпучо білів сніг. Я згадав Раранча...
- Николай Александрович, не вздумайте от меня бежать! -пожартував чи правду сказав капітан, беручи мене під руку. В нього, крім пістоля в кобурі, нічого не було. Оскільки контррозвідка вже була в мене позаду, тепер я боявся МГБ, думаючи, що капітан веде мене туди, а ми йшли до старої тюрми, яку дуже давно побудували турки і тому вона ще й досі називається "турецькою". В тюрмі, в кімнатці чергового капітана, Смирнов здав мене під розписку. А коли вже йшов, козирнув черговому, а мені побажав скорого звільнення. Я йому подякував, не знаючи що думати: він добрий чоловік чи злий? Черговий по вузеньких кам'яних сходах провів мене до шістдесятої камери, яка видовжена і має замість рівної стелі склепіння, а вгорі кінцевої стіни густо заґратоване невеличке вікно... Хоч надворі ясно світило сонце, в камері панувала застояна стума, як у справжній турецькій темниці. Коли мої очі оговтались, я побачив на нарах і на цементовій підлозі засмучених людей, що всі дивились на мене, як на новачка, що навіть не мав торби. Привітавшись, я сказав, що я панотець з Раранча. Всі дуже зраділи і дали мені на нарах місце, прославши якусь одежину. Вилазячи на нари, я вхопився за бік і застогнав. Це мої сусіди по нарах помітили. На їхні запитання я сказав, що в контррозвідці мордовано. Я враз із усіма познайомився. Мене, дуже голодного, нагодували мамалиґою та бринзою. Тут були наші партизани, які ще недавно в Карпатах під командуванням сотенного Криги воювали з численними гарнізонами чекістів. По суті, наші хлопці служили і в УПА, але такої назви я ні від когоне чув. Крім партизан, у камері були й ті ґазди, що давали партизанам їсти. Тут було навіть кілька молдаван, яких українці називали "басарабами"; між ними був красень юнак, на ім'я Івона. Я, як художник, ним милувався. Минуло кілька днів, я ще відлежувався на нарах, думаючи, чи скажуть Варі та Наталочці в МГБ, де я перебуваю. Щоразу, коли відчинялися двері, я чекав, що зараз мене візьмуть і поведуть до слідчого. І це сталося, коли не ждав. Мене наглядач-басараб відвів до спеціальної камери, де на мене чекав за столиком слідчий, старший лейтенант Боярко. Я його чогось боявся, а він, на мій подив, виявився дуже чемним, і допит був безпредметний, аж я подумав, що мене повезуть до Полтави, чого я дуже боявся. Більше Боярко мене не викликав. Нарешті одного дня я одержав передачу з Вариною цидулкою, в котрій, крім переліку, що мала передача, нічого не було, та в кінці записки: "Міцно обіймаємо. Варя". Я поцілував папірець, списаний знайомим мені почерком, і заховав до нагрудної кишені. Слізний жаль за домівкою пойняв мою душу. Майже всю передачу я роздав. Тюрма, як і належить радянській, в'язнів сито не годувала. Зате кожного дня на обід був борщ з м'ясними фляками та нелупленою бараболею. Тому не заборонялися передачі, щоб тюрмі було легко прохарчувати силу-силенну в'язнів. Одного ранку, після коротенької "прогул-ки", коли мої однокамерники одержували передачі, одержав і басараб Івона від свого вуйка, що жив у Чернівцях, але передача була суто "городська": складалася з печива, цукерок, вафлів та кусочка печат-
ного мила у вигляді оранжевої кульки, розміром плоду помаранчі і такої подоби. Побачивши це мило, я враз пригадав нашу крихітку Женю і мені конче забаглося придбати для неї цю оранжеву кульку. Оскільки власник цього мила був юнак і мав по-тюремному вовчий апетит, я в хлопця виміняв це мило за три тюремні пайки хліба та четвертину сала. Мило я заховав до полотняної торби з сухарями, яку мені передала Варя, але заховав не просто як мило, а як надію моєї реальної втечі. Івоні я зразу віддав сало і пайку хліба, а дві пайки - за два наступні дні, живучи на сухарях.
До шістдесятої камери я вже звик, власне, не до неї, а зжився з добрими людьми. А з партизанами навіть здружився! Між ними були і такі, на котрих чекала смертельна кара, але вони - що мене дуже дивувало - не втрачали бойового партизанського духу, про це свідчили їхні здорові апетити, що не поступалися перед апетитом басараба Івоні, а я не міг їсти, думаючи про фатальну долю цих героїв, що випадково живими потрапили до лабет червоних сатрапів. Я вже позабував їхні наймення, а очі їхні та мужні риси облич і досі живуть у моїй пам'яті.
  Вранці, по "баланді", відчинилися куті двері камери і з порогу
наглядач наказове:
- Соколовський Николай Александрович, швиденько з вещами! Я на мить наче скам'янів - не хотілося прощатись з камерними друзями, а на порозі чекав наглядач. Я одягнувся, з усіма попрощався, взяв торбу і вийшов з камери. В "діжурці" на мене чекав сержант і солдат, обидва в червоних погонах. Ці два живих, але німих манекени перевели мене зі старої тюрми в нову велику в'язницю МГБ. Кілька слів про цю в'язницю. Зразково чиста! Між рядами камерних дверей в коридорі на всіх поверхах запобігливо напнута дротяна сітка, щоб знагла котрийсь в'язень не розбився, якщо наважиться стрибнути.
В чистенькій камері (першого класу) мене зустріло суто міське товариство: сивий академік Кирилів, чорнявий доктор Жуковський, шатен поляк Бронєвські, літній єврей навподобу рабина та інші, котрих обличчя й прізвища давно в моїй пам'яті зітерлися. Тепер до цього інтелігентного товариства ще додався раранчанський панотець в моїй особі, котрий ураз з усіма порозумівся, навіть подружив. А другого дня вже під сурдинку співали пісень: "Мені циганка ворожила", "Навіщо тебе полюбила" та "Чи ви чули, любі браття, про те славне Закарпаття".
   Число цієї камери в моїй пам'яті давно стерлося, як на стародавній мідній монеті, але пам'ятаю, що в камері було тепло і чисто, тільки дуже дисонансувала параша, хоч вона була й охайна. Тут замість нар стояли залізні койки з матрацами, коцами та подушками з рябенькими наволочками, виповненими не пір'ям, а стружками, що разюче пахли сосновою труною: такі подушки, як правило, кладуть небіжчикам під голови. А проте ми до такого запаху звикли і навіть добре спали, якщо нас уночі не викликали на допити. Найбільше боявся допитів старий академік Кирилів і завше тремтів, коли по нього приходив наглядач. Пан академік був м'якою, лагідною істотою, а слідчим цього й було треба: вони в різний спосіб натискали на старого, навіть били, щоб він ще більше сказав їм про свої зв'язки з українськими націоналістами, що спокійно жили десь за океаном, а найбільше допитувались про буковинця пана Макогона. Не знаю, які були допити в решти моїх однокамерників, а особисто в мене зовсім безпредметні, але за ними крилася дуже предметна Полтава, якої я страшенно боявся, чекаючи, що небавом по мене приїдуть полтавські вертухаї. Одначе їх не було й не було. Час минав. Уже в камері зустріли 1945 Новий рік за новим стилем та відсвяткували Різдвяні свята; на Святвечір вечеряли голубці, свіжу рибу, гриби і навіть була кутя з медом і з маком. Співали тихенько колядок. Чули, як до дверей підходив наглядач, слухав і не забороняв нам співати. Нас ледь пойняла радість невеличкої надії, що ми знову житимемо на волі. А вранці ми дуже засмутилися, коли в убиральні на стіні побачили надряпані хрестики, а під ними прізвища тих, кого вночі розстріляно.
  Минув січень. Вже час розміняв лютий, а по мене з Полтави не приїжджали. Та нарешті 18 лютого вже по вечірній "баланді" двері камери відчинилися і небалакучий наглядач прорік:
- Соколовский Николай Александрович, собраться с вещами бьютро, безрезиньї!
На моє щастя, я напередодні одержав добрячу харчову передачу, а раніше кептаря та велику чорну кучму- це про свого панотця подбали парафіяни. Розлука з друзями і в цій камері була дуже гіркою, бо прощалися навіки, без надії, що колись побачимось. За мною навіть плакав старий єврей, що був дуже    подібний на рабина: може, він і справді був рабин? Не знаю.
      В "діжурці" на мене чекали "полтавці": старший лейтенант Фетісов та зовсім безпредметний старшина, з невиразним обличчям та руським автоматом. Оскільки вже був вечір, мене повели на вулицю Ольги Кобилянської, у знану мені контррозвідку, де чогось, крім чергових, нікого не було. Нам дозволили переночувати в тій кімнаті, в я в грудні минулого року проходив усю ніч "обрабацию". Я навіть побачив на столі знайоме прес-пап'є з металевою кулькою і, звичайно, "дуже зрадів". Я знав, що конвоїри голодні і, поклавши на стіл звабну їжу, запросив повечеряти зі мною. В голодних конвоїрів, коли вони побачили великі шматки калача з домашньою ковбасою та пироги, потекла з рота слина - ураз сіли до столу. Старший лейтенант пошкодував, що до такої вечері бракує горілки, але їли і без горілки наче кидали за себе, називаючи мене з найбільшою повагою "Аликсандро-вич": моя гостинність нанівець обезгранювала пильність конвоїрів. По вечері вони курили, а я їм декламував поезії Єсєніна, які дуже сподобались старшому лейтенантові, він навіть зізнався, що в юнацтві писав любовні вірші. А старшина раз у раз позіхав, а далі став дрімати.
-Эх, тьі, простофиля! -дорікнув йому старший лейтенант.
  На це старшина ще поспіль тричі позіхнув і, прославши на підлозі військового бушлата, ліг, поклавши втомлену голову на шапку-вушанку. Старший лейтенант і я ще трохи порозмовляли і теж лягли, але на столах, побажавши один одному доброї ночі. Я вже чув, як хроплять мої конвоїри, а в думках уже був на допитах у полтавському МГБ. А далі думки обернулися на примарне сниво...

Розділ 18

  Ще було надворі зовсім темно. Коли ми вийшли з контррозвідки, лише подекуди світили ліхтарі. Враз наші теплі обличчя облизав морозяний вітрисько. Мої конвоїри мерщій відкотили на вуха шапки-вушанки, а я ще глибше занурив голову в кучму. Вже трохи пройшли, невпевнено ступаючи слизьким тротуаром. Раптом старший лейтенант, що нічого не ніс, узяв у старшини невеличку валізку та автомата, а йому наказав нести мого Сидора. Той, узявши, закинув сидора за плече й пішов далі, а старший лейтенант і я - за ним. Я відчував себе привілейованим супутником, господарем харчів, що були в сидорі. Нараз старшина чогось нахилився і щось підняв. Це була жіноча муфта, яку загубила котрась краля, бо муфта дуже пахла парфумами. її взяв старший лейтенант і, притуливши до неї холодного носа, почав жадібно нюхати, відчуваючи на морозі пахучу ніжність жіночого тепла, від якого не міг одірватися, а тому муфту запхав за борт своєї офіцерської шинелі, а я, згадавши тепло рідної домівки, лише зітхнув. Ми йшли далі. Нам траплялися зігнуті перехожі, що поспішали до тепла. "А яке ж тепло чекає на мене?" - думав я. Почали бігти. Трохи нагрілися. Та ось: залізничний вокзал, що світився величезним ліхтарем. Коло нього нікого не було: холод усіх загнав у приміщення. Біля кас стояли довгожелезні черги. Зал приглушено гудів та шумів, утомлений постійним чеканням. Старший лейтенант підійшов до людей, що сиділи на твердому дубовому дивані, і безцеремонно наказав звільнити диван для "конвоя с арестованьїМ". Люди неохоче підвелися, позираючи на нас з відвертою неприязню, дарма, що я в'язень. Старший лейтенант, сказавши щось старшині, кудись пішов. Монотонні пошуми великого залу почали колисати старшину- невеличкі очі посоловіли і заплющились. "Може, майстерно провокує мене на втечу?" - подумав я і йому:
- Граждаиин старшина, вам же при исполнении служебньїх обязан-ностей спать не положено!
- Да! Да! -заблимав каламутними очицями, а рукавом бушлата витер з підборіддя слину.
Старший лейтенант повернувся з якимось папірцем у руці і мені дружньо:
- Аликсандрович, если будешь вести себя хорошо, поедем в офицерском вагоне, я имею от коменданта разрешение!
- Гражданин старший лейтенант, в зтом можете не сомневаться!
- От и отлично, Аликсандрович! - моргнув з надією.
Довго не ждали. Перед вокзалом зупинився пасажирський поїзд, що повертався з Румунії. Ми вийшли на перон. Сидора ніся, старшина-валізкуй автомата, а старший лейтенант-папірця, що йому видала комендатура. Нас охопив пронизливий перонний протяг. Добре, що враз знайшли офіцерський вагон, з котрого виходили з валізами та наплечниками військові, переважно офіцери. Були й поранені з чистими бинтами, певно, ті, що виписались із шпиталю. Обіч вагона стояла невелика черга, до якої ми приєднались. Поволі увійшли до вагона. І тут було холодно та ще й накурено і пахло горілчаним перегаром. Всі у вагоні голосно розмовляли, не звертаючи на нас уваги. Старший лейтенант віддав провідниці комендантського папірця. Вона враз для нас знайшла вільне купе. Оскільки було холодно, ми
в ньому не роздяглися. Сіли вдягнуті. Старший лейтенант спробував зачинити двері, але вони не причинялися - були зіпсовані.
- Ребята-полтавчане, єсть пропозиция плотно позавтракать! -сказав я удавано весело.
Мої конвоїри схвально промовчали. Я виклав на столика харчі, яких учора увечері в контррозвідці не показував. Почали пожадливо їсти. Бракувало не тільки горілки, а навіть чаю. Старшина пішов до провідниці і повернувся з котелком холодної води. По черзі, як друзі, нахильці пили. Конвоїри на мене дивилися, мов на харчового чарівника, забувши, що я "арестованьїй". Я непомітно клав до кишені то печево, то кусники шинки. А в кишені штанів приємно відчував опуклість печатного мила, що виміняв ще в "турецькій" тюрмі за три пайки хліба та четвертину сала. Поїзд, смикнувши вагони, рушив. У суміжному купе заспівали п'яні офіцери-фронтовики, котрим море по коліна! Старший лейтенант Фетісов наївся і поліз у шинелі на горішню полицю. Старшина ще сумлінно ремиґав. Я дивився на нього та на його автомат, що висів обіч нього на гачку. Коли хто зазирав до нашого купе, він казав: "Здесь конвой с арестованьїм". Поїзд зупинився на якійсь станції, але довго не стояв. Нараз я вхопився за живіт і скривився, витиснувши на давно голеному обличчі міну нестерпного болю!
- Что, Аликсандрович, живот заболел? - проремигав старшина спокійно, а ще спокійніше: - Пошли. Провожу в туалет.
    Я не розгинаючись підвівся і вийшов з купе, а за мною старшина. Оскільки він не взяв автомата, офіцери, що голосно розмовляли в проході, на нас не звернули уваги. Не звернули й ті, щодалі в цілій хмарі тютюнового диму дивилися у вікна на зимовий ландшафт, який швидко мінявся. Ще ми пройшли повз відчинене купе, де грали в карти. Старшина залишився в тамбурі, а я ввійшов до клозету. Замкнувши за собой двері, зразу ж спробував одсунути вікно, але воно чи зовсім не відсувалося, а чи так намерзло. Мене враз охопила безнадія. Трохи постоявши та справивши малу потребу, я вийшов із клозету. В купе старшина спитав:
- Ну, как, Аликсандрович, порядок?
- Не совсем, еще болит, но не так, - сказав я і, діставши з торби два делікатні тістечка маминої роботи, поклав перед кирзовою пикою. Він аж осміхнувся. А коли почав їсти, від насолоди заплющав очиці. "Чи справді спить старший лейтенант?" -думав я. Він лежав горілиць на горішній полиці в шинелі, випростаний і довгий, в ялових нових чоботях, при правому боці кобура з пістолем, а на грудях жіноча муфта, що контрастувала з військовою шинеллю. Старший лейтенант міцно спав, про це свідчило ледь чутне похрапування. Не вірилось, що цей симпатичний офіцер і флегматичний старшина працюють у такій жорстокій організації, як МГБ. "А якими вони стануть, коли я наважуся тікати?" -думав я. Потяг зупинився на станції Новоселиця і тут довго не стояв. Коли рушив, я знову скривився і ухопився за живіт.
- Что, Аликсандрович, обратно живот болит?
"Не обратно, а снова", - виправив я подумки салдафона і, підкотивши очі під лоба, простогнав:
- Болит-нетспаса!
- Беги в туалет, а то еще в штаньї наделаешь. Со мной такое на гражданке бьіло, - облизав після тістечка пальці.
       Я зігнутий вийшов з купе. В проході озирнувся - за мною старшина не йшов. Моя зігнута постать прослизнула поза увагою офіцерів. Кілька курило в тамбурі, але й ці на мене не звернули уваги. Причинивши за собою двері, я опинився в останньому коридорчику. Тут було ще холодніше, ніж у холодному вагоні і гучніше відлунювали гуркіт та ляскіт коліс об рейки. "А може, двері замкнені?" - вже калатанню серця замало було грудей. На ручці дверей сиза паморозь. Міцно вхопився і повернув. Двері легко відчинилися. Мене вдарив скажений протяг. Поїзд мчав, як навіжений - я бачив лише білі пасмуги снігу, що мчали назад. Тримаючись за просяклі морозом залізні поручні, зійшов на останню сходинку, як на самісінькій краєчок життя. Я квапився! Промовивши лише два слова: "Отче наш", - в яких містилася вся суть моєї надії, пружно відштовхнувся од сходинки і полетів по ходу поїзда, далі котився по засніженій землі. Зупинився в злежаному заметі, загрузнувши плечем і трохи головою в нього. Кілька секунд не рухався. Відчувши, що нічого не болить, вибрався із замета і побіг від колії геть. Добре, що не було багато снігу і той улежався. Подекуди під ногами тоненьким склом тріщав і розсипався льодок замерзлих калюж, -очевидно, недавно була відлига. Нараз засигналив паровоз і потяг зупинився на скруті колії. Він був од мене поодаль. Я бачив маленьких чоловічків, що висипали з вагонів. На білому тлі снігу вони бачили й мене. Раптом, як дитяча іграшка, ледь чутно проторохтів автомат: певно, стріляв старший лейтенант Фетісов, але, як мовиться, до лампочки. Всі, мабуть, були без шапок, а 19 лютого 1945 го року, коли я тікав, лютий лютував скаженим скипнем. Потяг не міг довго стояти, а тому, збудивши потужним гуком луну засніжених молдавських піль, помчав далі, повіз у Полтаву моїх необачних конвоїрів із моєю торбою, в якій лежали не абстрактні якісь харчі, а реальна мрія голодних конвоїрів, що стала їм упоперек горла по моїй втечі. Не знаю, де старший лейтенант Фетісов подів дамську муфту - можливо, й досі її береже, як згадку про "Алик-сандровича".

Розділ 19

      Я не знав куди йти, лише трохи орієнтувався по сонцю, що зовсім не гріло. Навколо біліли поля. Неподалік темніло село, ледь підбілене снігом. Я йшов, але не до нього: боявся людей, щоб хтось мене не затримав, хоч би той голова сільради, бо молдавани прихильніше ставились до руських, ніж галичани та буковинці. Однак мені потрібно було в когось поспитати, в якому напрямку Раранча та Топорівці. На дорозі порпалось кілька круків. Од села ледь рухалась постать людини, але я ще не бачив: це чоловік чи жінка. Я став і ждав. Постать людини поволі росла в моїх очах. Нарешті, я упізнав чоловіка, що дуже кульгав, налягаючи на праву ногу, що була дерев'яною колодкою, а їй на допомогу - ціпок у руці. Це був літній, неголений, як і я, чоловік, що спитав у мене щось румунською. Я хоч і не зрозумів, однак відповів йому українською:
-Яз Раранча, мене везли руські поїздом у Донбас на роботу, по дорозі я скапав і зараз не збагну, де Раранча та Топорівці.
- Вайльо! Вайльо! - поспівчував старий і поспитав: -Ти з Раранча чи із Слободі!- Раранча?
- З Раранча, що недалеко від Топорівців.
-Я знаю і Раранча, і Топороуци. Йди на отой виноградник. Бачиш, там чорніє курінь?
- Бачу.
- Отже, в цьому куренкові йди, тільки не до колії: біля неї часто ходять граничери із собаками.
- Чого вони там ходять?
- Чого? Тут же румунська гряниця! А коло неї наша станція Мамалиґа.
   Ми довго не розмовляли. Я, подякувавши доброму чоловікові за добру пораду, подався навпрошки туди, де курінь, а куди пошкандибав каліка, я не бачив, бо не оглядався. Коли вже наближався до куреня, пильно придивлявся: може, в ньому сидить граничер із собакою? - лізла до голови нісенітниця. Виноградник не обго-рожений. По ньому якісь горбики, вкриті снігом, дерев'яні тички. Підійшовши до куреня, зазирнув у нього: крім потертого сіна та дрантивої одежини, нічого не було. Сівши на сіно, я лише зараз розслабився після такої ризикованої втечі: мене міг би котрийсь Гз конвоїрів прострочити з автомата навскрізь, а ще я міг так скалічитись, що довелося б замерзнути в заметі біля колії за такого великого морозу. Вірю, що лише два святі слова "Отче наш" тоді врятували мене. А потім я в курені прочитав усю Господню молитву,, подякувавши Богові за те, що залишив мене живим, неушкодженим. Але, однак, усюди на мене чигала небезпека. Уявлялися різні страшні, навіть жахливі ситуації... Я не міг повернутися додому і не мав до кого йти. Сидячи в курені, думав і думав: що ж робити? Оце такою була моя жадана воля. Мені у вухах дзвеніла срібна тиша зими, що всюди джерелилась - не тільки в курені та виноградникові, а скрізь, де тільки біліла зима. В курені було затишно, аж здавалося трохи тепло. Солодкий сон торкнувся моїх повік: хотілося заснути й переспати мою втечу і всю дійсність небезпеки, що скрізь на мене чигала. Але заснути у курені за такої стужі - це неминуча смерть. Ще добре, що не мело. Звільнившись від нападу звабного сну, я витяг із кишені пальта кружальце печива і кусник шинки й почав їсти, але обмірковано, не уявляючи, де наважусь зайти до селянської хати, щоб випросити хліба чи мамалиґи. Неквапом жуючи печиво із шинкою, що до солодкого печива не зовсім смакує, я в кишені штанів відчував приємну опуклість печатного мила, яке виміняв ще в "турецькій" тюрмі за три пайки хліба та четвертину сала, які мені зараз були б дуже слушними. Ще трохи посидівши в курені, я почав відчувати холод, бо не рухався. Поволі вилізши із зимного тепла, я лише зараз відчув біль у ногах, а мені ними ще йти і йти... Але ж куди й до кого?.. Однак я йшов і йшов снігами, несучи у вухах срібне подзвіння зимової тиші; переходив степові засніжені балки, обминав гайки та чагарі. Уже звечоріло. На заході сонце залишило цілу пожежу червоної заграви, що обіцяла на завтра мороз. Я уповільнив ходу, бо притомився; ноги були як не мої: взнаки те, що я стрибнув із поїзда, коли він шалено мчав, та ще й те, що я в тюрмі знесилів: півгодини прогулянки було замало. Пригасав захід. У небі народжувались перші зірки. Смеркало. Мене поймав холод. Не маючи рукавиць, тримав руки в кишенях сівкого пальтечка. На мені тільки й тепла - кучма та кептар, а чоботи кирзові. Хотілося десь у теплій хаті хоч трохи погрітися і перепочити. Раптом переді мною зблиснув ласкавий вогник, що покликав мене до себе. "А хто біля цього вогника? Може, це домівка голови сільради або совєтського активіста-посіпаки?" - подумав я, а проте йшов на звабне світло. Вже побачив під стріхою хату, прикриту снігом. У дворі не так боявся собаки, як господаря. Сіни ще стояли навстіж. Увійшов до них - зразу ж до хати. Мене, у чорній високій кучмі, зарослого, зустріли злякані очі молодої жінки, а з печі дивилися двоє зляканих малят. Щоб господиня не подумала, що до хати увійшов якийсь ночеброда, я перехрестився і привітно:
- Я з Раранча, мене руські везли поїздом в Донбас на роботу, по дорозі втік. Ви не бійтеся, я трохи погріюся й піду далі.
Господиня, майже оговтавшись:
- Ви мені хати не пересидите, грійтеся, тільки недовго. До мене має зараз прийти мій брат, а він секретар сільради.
Цього було досить, щоб я вже пішов із цієї небезпечної хати. Підійшовши до печі, я віддав дітям решту печива, що мав. А коли взявся за ручку дверей, почув:
-Дядю, ось візьміть трохи мамалиґи, підкріпіться. Ви, мабуть, дуже голодні.
Я, взявши, подякував, але не став їсти, бо поспішав, а тому хотів мамалиґу заховати до кишені і не міг, бо вона була ще гаряча і м'яка. Це зрозуміла господиня і враз знайшла чистеньку шматинку. Поклавши мамалиґу до кишені, я спитав:
- А де ж ваш чоловік?
- Чоловік...- заплакала жінка.- Вчора брат приніс похоронку, що з фронту прийшла на сільраду.
Я був уражений. А виходив - признався:
- Я священик із Раранча. А по-вашому - пріод.
- Вайльо! - аж сплеснула руками.
       Коли я вийшов селом не пішов, повернувся в засніжене поле. Мені світив місяць. Права рука грілась у кишені на теплій мамализі. А позаду мене в облозі зими та місячної ночі причаїлась станція Мамалиґа. Я йшов і йшов, долаючи сніги й холод, утому та самотність, вже з'ївши половину мамалиґи, а решту залишив назавтра. Захотілось пити. Снігу їсти не став, бо й так змерз. Переходячи якусь балку, раптом почув глухий журкіт води. Зупинився і прислухався: під кригою пульсував невеличкий потічок. Я трохи пройшов униз по течії захованого струмка і нараз побачив чорну пляму- це була невеличка промивина, як продовгаста ополонка. Тут уже виразно жебоніла вона. Я, присівши, зачерпнув рукою. Вода видалась недуже холодною. Однак, поки напився, в руку зайшли зашпори. Довелося відтирати снігом. А ноги без руху враз померзли. Коли виходив із балки, мене злякав заєць, що знагла вихопився із снігового лігова, напевне, він теж мене злякався, бо враз щез. Я йшов і йшов далі. Холод та утома притупляли в мені гостроту страху перед людьми, перед тим, що могло раптом статися: вже хотілося зайти до будь-чиєї хати, щоб нагрітись і відпочити, а потім нехай господар веде мене до сільради і здає представникам влади як державного злочинця і втікача з-під варти. Звичайно, то була хвора думка, викликана перевтомою і тим холодом, що я терпів тієї фатальної ночі. Проходячи повз терник, який вже одягнувся в іній, я побачив неподалік хутірець. Це мене трохи підбадьорило: навіть спробував бігти по тугому, залежаному снігу, та зразу ж забракло сили, знову повільно йду трудною ходою, вже відчуваючи, що ноги як дерев'яні колодки. "Справді хутір!" -радію. Садок покритий інієм, наче кутий з чистого срібла, осяяний повним місяцем - справжня зимова казка, але ж дуже холодна! А в тінях ще холодніша - такою вона мені здається. Пам'ятаю, що хуторяни завше мають багато собак, а я без палиці, тому ступаю тихенько, щоб не збудити зубату зграю, яка, напевне, зараз спить в соломі. Але де ж та солома? Ні стіжка, ні копиці в білій сніговій кучмі. І чому така маленька хатинка? Підходжу до неї: у вікнах більма морозу, а біля самих дверей невеличкий замет без жодного людського сліду. Придивляюся: у клямці дверей не замок, а встромлений великий іржавий цвях. "Очевидно, тут живуть лише вліті",-думаю і йду за хатину. Щось темніє велике, овале. Наближаюсь до нього і впізнаю в споруді поливне колесо. "Тут має бути під снігом та кригою потічок, або ж навіть невеличка річечка",- шукаю поглядом, але, крім снігу та очерету, нічого не бачу. Похилий очерет заціплено мовчить. А біля мене лише одна очеретина ледь чутно сопілкує,
ніби мені скаржиться, що дуже змерзла. Але ж не менш змерз і я. Далі йти не можу, заледве тримаюсь на ногах. Вирішую перебути в цій хатинці до ранку. Витягши з клямки цвяха, відчиняю двері. У малесеньких сінях відчиняю другі. Тут майже темно і холодно, але ж не так, як надворі. Мені у вухах джерелиться срібне подзвіння зимової тиші. Нахиляюсь і закляклими руками намацую в пітьмі солому; радію такій постелі. Перш ніж лягти, зачиняю обоє дверей. Сховавши руки під пахви, скулююсь і лягаю. Хочу не думати, щоб ураз заснути. Солома під моїм боком тепліє. Молюся подумки і з молитвою міцно засинаю.
Що мені тоді снилося в тій хатинці-пустці, я давно забув. Хоч тієї холодної ночі спав як заєць, однак трохи відпочив. Уранці, доїдаючи решту мамалиґи, я дивився з прочинених дверей на рожевий ранок, закутий у міцний мороз. Неподалік повз подарований мені Богом сховок їхало кілька санних підвід. На них, мов ті круки, сиділи басараби в чорних сардаках. Коли підводи здаленіли, я, причинивши двері, перехрестився і рушив у подальшу путь...
      "Вже сонце зайшло за обрій, а з ним - моя надія, що нині знайду на ніч притулок і тепло: сонце по собі лишило на небі оранжеве віяло заграви, а моя надія в душі - розпач",-думав я на засніженій горі, переступаючи від холоду з ноги на ногу. Вже позаду мене були три доби мого блукання зимовими молдавськими полями, холод та ночування в хатинці-пустці, а потім у хатньому теплі добрих басара-бів. А тепер переді мною в долині лежало село Топорівці; навіть бачив церкву, в котрій служив. А зараз я згадував моїх добрих парафіян, але ж ні до жодного не міг піти, бо злякав би моєю появою: бородатий, у чорній високій кучмі, в якій мене ніхто не бачив. Найвідважніший ґазда побоявся б дати втікачеві сховок, знаючи, що за це потрапив би до криміналу. І я не міг піти до дяка, якого врятував од військової мобілізації, адже він румун. Нараз пригадав старого Макаренка, що жив поряд із церквою, в котрого я познайомився з його сиИом-оунівцем, що повернувся з Румунії додому і десь подівся. Я вирішив піти до його батька, з надією, що він дасть мені притулок і сходить в Раранча до мене додому з моєю цидулкою, в котрій буде: "Мої рідні, мої дорогі, я на волі...". А може, старий знає, де його син і зв'яже мене
з партизанами. Мені хотілося їсти і на белебні гори дуже діймав холод. Дивлячись на село, я чекав, коли зовсім смеркне і вже у вікнах хат засвітиться світло. Нарешті блимнув перший вогник, а за ним засвітилися в багатьох вікнах села. Я неквапом сходив з гори, щоб якось прокрастися до церкви, а там до Макаренка. Поки дійшов до першої хати, вже світив місяць. Я йшов котроюсь вуличкою, шукаючи, де б звернути в городи і ними йти. Раптом неподалік переді мною в потемку дерев, хтось креснув кресалом.     Я став. А несміливий голос:
-Хто йде?!
     Я крутнувся на місці й побіг назад вуличкою, чуючи за собою погоню, але не швидку: напевне, ті, що гналися, мене боялись: а може, я маю зброю? Я, вскочивши у чиєсь подвір'я, присів за парканом. Крізь нього добре бачив, як зупинилося кілька чоловік; всі лише з буками. Це були ґазди, котрі з наказу голови сільради чергували вночі на вулицях села як самоохорона, але від кого, адже село симпатизувало нашим партизанам. Неозброєні чоловіки не наважились мене шукати: трохи постояли, погомоніли і кудись пішли. "Добре, що у дворі немає собаки",- подумав я і, прошмигнувши повз хату, в якій світилося, садками вийшов на городи. Яскраво розливався місяць. На тлі осяяного снігу я почувався дуже помітним і сам собі здавався дуже високим. Завалували собаки і вже бігли за мною. Коло мене, крім влежаного снігу, нічого не було. Однак я нахилився, наче щось беру. Коли випростався, собаки зупинились, гавкаючи на всі заставки! Гавкали й по дворах. Клянучи псячий рик, я йшов городами далі, в місячній повені за мною по сліпучо-білому снігу пливла невідчепно моя виразна тінь, як мій німий двійник. Зразу ж вийти на гостинець я боявся, а тому в чиємусь садку присів за плотом. Було видно освітлений місяцем гостинець, за ним затемнену муровану високу ограду церкви, над якою височіла церква, мов ясна фортеця Христової віри. Мені у вухах джерелилось срібне подзвіння тиші. Здавалося, що в селі зовсім немає людей, а світло в хатах само засвітилося. Зненацька хтось приглушено кашлянув. Я, напруживши слух і зір, завмер. Калатання серця било в скроні. Я вглядався в темну ограду і не помилився: під нею стояв стрибок, бо раптом засвітився сірник і на мить освітив обличчя курця, що закурював. А гостинцем ішов другий стрибок із довгим крісом і теж зникузатемкуогради. Вони тихенько балакали, напевне, скаржились один одному, що дуже холодно. А далі, мабуть, вирішили десь погрітися і, відійшовши від огради, йшли гостинцем повз мене: один із крісом, другий з руським автоматом. Я боявся ворухнутися, а не дай, Боже, чхнути або кашлянути. Трясся всім тілом: не знаю, від страху чи холоду. Коли знову запала тиша, я заледве звівся на ноги, що задубіли та ще й потерпли. Почав бити коліно об коліно. Поволі ноги стали рухомими. Я, перелізши через пліт, швиденько перейшов гостинець і злився з темною оградою. Добре, що хвіртка не була замкнена. Відчинивши її, я тихенько увійшов, як у святе святих. Але зараз ніхто тут мене не зустрічав, як це було, коли я приїжджав відправити Службу Божу чи котрусь із треб. А тепер на кутих дверях Божого дому висів великий замок. Жаль за минулим підкотився клубком до горла, але ніколи було розчулитись і молитися; промовив тільки два слова: "Отче наш" - як і тоді, перед очайдушним стрибком із поїзда під час повного ходу. А зараз наче сам Господь посадив біля самої огради розлоге дерево, яке зазирало у двір Макаренка. Взявшись закоцюблими руками за стовбур і стаючи на віти, я враз, як по драбині, досяг засніженого верху огради. Що міг важити для мене стрибок з огради після стрибка з поїзда! Озирнувшись, я стрибнув на невеличкий замет і тільки зараз подумав про собаку, але псячий гавкіт тиші не порушив. Німувало засніжене подвір'я з усіма будівлями, зливаючись із тишею ночі. З напнутого дроту звисав ланцюг, а собаки не було. І в жодному вікні невеличкого будинку не світилося. "Вже спить старий",- подумав я. А коли підійшов до дверей, побачив замок. Мені в грудях ніби одірвалося серце: я втратив останню надію на притулок і тепло. І йти до дяка-румуна о такій порі вже було запізно. "Де ж подівся старий Макаренко? Напевне, вивезли з дружиною до Сибіру або ж у Чернівцях конає, сердешний, в "турецькій" тюрмі, за те, що його син у партизанці",- думав я, трясучись усім своїм єством. Не маючи куди йти, я, скулений, стояв під замкнутими дверима, блукаючи втомленими очима по засніженому подвір'ю, наче по пустелі моєї безнадії. Але нараз думка: "А може, незамкнений хлів?" Минувши порожню собачу буду, підійшов до дверей хліва і зрадів: на них не було замка. Спробував відчинити: двері скрипнули і гостинно прочинилися. На мене пахнуло теплом і духом свіжого кізяка. У пітьмі посапувала якась худобина. Ступивши кілька кроків, я мало не впав-лежала корова. Присівши біля неї, почав гладити, і в такий спосіб гріти задубілі руки. Обіч мене в пітьмі озвалося ягня. "Тут і вівці! Справжній Віфлеєм, де народився Христос",- солодко захвилювала мене благовійна думка. Підвівшись, почав, як сліпий, обмацувати ногами діл хліва. Наткнувся на оберемок сіна, що дихнуло на мене лугом. Але перш ніж лягти, я, як і першої ночі по моїй втечі і ночівлі в хатинці-пустці, спочатку причинив двері хліва, а потім, поклавшись на волю Божу, ліг на пахуче сіно. Несподіваний теплий притулок без колисанки ураз занурив мене в глибокий сон. Однак, коли вранці скрипнули двері, я підхопився, мов зляканий заєць із борозки, і, мерщій перелізши загороду, потрапив до овець, які з переляку мотнулись по кошарі. Я запхався у кут і, лежачи, нагорнув на себе липку солому з овечими бібряшками. Нараз спалахнув вогник * сірника і вихопив із пітьми обличчя вже літнього незнайомця, що дивився на овець, але сірник в його руці враз погас, і це врятувало мене. У хліві було ще темно. Незнайомець без світла порався коло корови і щось укинув вівцям. А коли надворі розвиднілось і вже з невеличкого віконця соталося до хліва скупе світло, чоловік напоїв корову і відро з водою поставив вівцям. Прийшла і жінка, що подоїла корову. Коли пішли, я, лежачи в кошарі, думав і дійшов висновку, що справжнього господаря з дружиною вивезено, а худобу доглядають сусіди з наказу голови сільради. Вівці вже до мене звикли, я навіть пестив сиве ягнятко. Було затишно й тепло, але мене вже мучив голод. В обід знову озвались двері. Я чув, як хтось порався коло корови, не забувши вкинути чогось і вівцям. Уже геть пополудні я переліз через загороду, взяв порожнє відро і почав доїти корову. Молоко цебеніло у відро, а мені кожен струм видавався білим смичком чарівної скрипки. Корова, сумирно повертаючи до мене голову, із подивом дивилася на незнайомого дояра. Я надоїв молока багатенько і все випив. А увечері чув, як жінка скаржилась чоловікові, що хтось видоїв корову. Я чекав смерку. Добре, що двері хліва не замикалися. Вже у хліві панувала пітьма, коли я з нього вийшов. Перейшовши садки, я опинився в засніжених городах. Знову світив місяць і гавкали собаки. Де живе дяк, я добре знав.
     Прослизнувши в його двір, я підійшов до вікна, яке світилося. У хаті були дяк, дячиха, їх синок-підліток і мені незнайома жінка. Не наважився постукати. У дворі темнів хлів, а точніше, невеличка стодола з ледь прочиненими дверима. Я увійшов до середини. Мене зустріло кудлате цуценя з радісним лащенням. Я, присівши, почав його гладити. Воно вдячно лизало руки. Майже коло самого порогу стояв міх якогось збіжжя. Що тут ще було, я не бачив: усе ховала пітьма. Намацав драбину, яка некруто стояла, зрозумів, що по ній лазять на горище. Поліз і я. Опинився в сліпому мороці. Дуже пахло сіном. "Певно, сінник",- подумав я і не помилився. Запхався у самісінький кут. М'яко і тепло - справжній рай! Вже раював я, але, на жаль, не довго: раптом почувся гавкіт собаки, що долинав знизу. Враз догадався: це до цуценяти повернулася його мама-сука, і почувши мою присутність, почала гавкати. Я намагався не ворушитись, однак-гавкала. Почувся жіночий голос-хтось румунською промовляв до собаки. Я причаєно слухав. Раптом над отвором горища засвітився сірник. Я встиг упізнати у хвилевому світлі обличчя дячихи. Вона мене, зануреного в сіно, не бачила. А озватися я не наважився, щоб її не злякати, бо вона, піднявши ґвалт, привернула б увагу сусідів, а може, і стрибків, що ночебродами вештались по селі, а вони б мене конче затримали. Коли дячиха пішла, сучка трохи помовчала, а потім знов почала гавкати. Нарешті звикла до моєї присутності і зовсім замовкла. Лежачи в пахучих обіймах сіна, я вслухався в надвірну тишу. Чув глухі постріли: стріляли стрибки, щоб відігнати від себе страх, що поймав їх перед можливою появою в селі наших партизанів. Я спав і не спав: дуже хотілося їсти. Однак міцно заснув. А проте враз прокинувся, почувши чиєсь шарудіння. У стумному світлі горища, бо був уже ранок, на мене злякано дивився хлопець-підліток, син дяка. Я лише встиг сказати румунською: "Мой!",-як хлопця наче вітром здуло! Щоб не сталося в хаті великого переполоху, я підхопився і по драбині вниз, аж вихопився надвір! Із вікна хати очима, що були на лобі, дивилися дяк, дячиха і їх синок. Щоб вони мене скорше впізнали, я, знявши кучму, почав хреститися, але оскільки вважав на сусідів, враз повернувся до свого сховку і чекав біля драбини на появу дяка. На мій подив, прийшов не він, а вона, з благальним докором:
- Панотчику, чого ви не минули нашого двору?! Тепер нас за це вивезуть до Сибіру! Вайльо! Вайльо! Благаю Богом, ідіть кудись...
- Куди? - глянув я в очі, повні страху і сліз.
- Не знаю... - знизала плечима.
- І я не знаю,- осміхнувся скрушно, а тоді: - Заспокойтесь, добродійко, я побуду тут лише до вечора, а як смеркне, зразу ж піду! Тільки, будь ласка, нагодуйте мене і дайте теплі онучі.
    Поцілувавши мені руку, пішла. Я чекав унизу біля драбини. Повернулась з відром: у ньому була їжа й онучі. Взявши все, я поцілував їй руку і поліз на горище. Коли попоїв, уперше перевзувся
на волі. Опівдні добра жінка знову мене нагодувала. А увечері, ще зовсім не смеркло, до мене на горище виліз дяків синок і чогось мовчав.
    - Що, можна вже йти? - спитав я в нього.
На запитання тільки кивнув головою. Перш ніж злізти з горища, я сказав йому, щоб подивився надворі, чи не видко сусідів. Він швиденько зліз, а я за ним - поволі. Коло моїх ніг ураз залащилось цуценя. "Добре, що твоя мама десь побігла",- подумав я і погладив кудлате маля. Воно вже встигло лизнути руку. Коли хлопець повернувся і сказав, що надворі нікого нема, ми вийшли. В хаті дяка не світилося: він, напевне, стежив за мною з вікна. Ми садком вийшли на городи. Місяць ще не світив. Холоду я не відчував, бо мороз трохи пересівся і в мене були теплі онучі. Хлопчисько, ковзаючись на влежаному снігу, мовчав.
- Тобі не страшно проводити мене? - спитав я.
   Крутнув головою і помахав великою палицею. Не промовивши жодного слова, провів мене майже на край села. Я подякував і пішов далі, а провожатий подався бігцем додому. Я пошкодував, що не взяв у нього палиці. Зараз не знав, куди йду. Раптом закортіло прокрастися додому, бо дуже за всіма скучив і хотілося залишити вдома для маленькоїЖені печатне мило, що виміняв у "турецькій" тюрмі. Але це звабне бажання було безумним: майже поряд із парафіяльним будинком, в котрому жила моя родина, була сільрада, де завше на ґанку вартував стрибок. Та й директор школи Соплін був не ліпший за старшого оперативника Сизова, який часом ночував у того ж Сопліна. Мені нічого не випадало, як тільки йти до мого паламаря Григорія Боднара, що жив на хуторі неподалік Раранча і поодаль від Чорновки. Хутір складався з двох дворів, а значить, із двох хат. Зразу ж коло них -чудова висока каплиця. Я йшов далі засніженим полем, переходив неглибокі балки, добре пам'ятаючи, де саме хутір. Раптом побачив на пагорбі - наче зовсім близько - постать людини, що не рухалась. Я теж став. Здавалося, що хтось чекає на мене. Невідомець і я з хвилину змагалися, хто кого перестоїть. Та нараз я засміявся: то із-за пагорба визирав верх каплиці, що наче кликав мене: "Сюди йди, мученику, тут хутір!" Я аж трохи пробіг. Вже світив місяць. Я бачив каплицю і дві хати, вікна яких не світилися - чорніли, як вікна двох пусток. Я не раз бував у паламаря вдома і знав, що в нього немає собаки, дарма, що він жив на хуторі. Атому, не озираючись, підійшов до дверей і постукав.
     Ураз жіночий голос запитав: -Цети, Григорію?
- Ні, це не Григорій, а панотець Соколовський. Ваш чоловік Григорій був у мене в церкві за паламаря, поки мене не взяли руські до криміналу, звідки я втік. Ви ж мене знаєте: бачили в церкві і я не раз бував у вас вдома. Навіть пам'ятаю, що вашого малого Васильком звуть.
  -Жодного панотця я не знаю, а тому до хати нікого не впущу, бо в хаті лише я з малою дитиною, а чоловік в Раранчі. Вже йдіть геть, бо мені зимно босій стояти в сінях. Може, сусіда вас пустить до хати.
- Пустить, а сам мерщій побіжить до Раранча, щоб повернутися додому із стрибками!
- Нічого не знаю - моя хата з краю.
- Тоді я буду замерзати біля вашого порогу.
    Поки балакали, я вже добре змерз. Господиня повернулася до хати і, мабуть, полізла на теплу піч, бо стояла боса в сінях. А я ще трохи постояв перед засунутими дверима, а далі притулився до них спиною і присів, заховавши руки під пахви. У вухах зразу ж заджерелилось срібне подзвіння зимної тиші. Ліворуч від мене в місячному сяйві височіла стрімка каплиця, а з неба на мене, скуленого, дивився примруженим оком байдужий місяць. Вже холод дихав у мене під пальтом, у порожніх кишенях, бодячиха-румунка забула покласти до них бодай кусник хліба чи мамалиґи. По суті, мене тільки гріли добрий кептар та глибока кучма, маючи хутро і всередині. Не міг я поскаржитись і на теплі онучі, що випросив у дячихи.       Однак дуже хотілося хатнього тепла, щоб нарешті роздягтись і розслабитись, бо вже скільки діб не роздягався. "Але нічого, якось перебуду надворі до ранку, а вранці повернеться з Раранча Григорій і як паламар запросить панотця до хати", - тішив я себе теплою думкою, хоч до ранку було дуже далеко. А мороз міцнішав. Та раптом друга думка, така ж, як і в Топорівцях, біля замкнених дверей Макаренковоїхати: "Переночую ніч у хліві, де корова, тут не страшно, не так, як було у Топорівцях". Я вже зарухався, щоб устати, але нараз почув із сіней:
- Панотчику, ви й досі під дверима? -1 досі. А що?
- Не хочу, щоб мене Бог покарав за вас.
Відчинилися двері, які я довго грів спиною, аж мало не впав у сіни, бо зігнуті ноги на холоді вже встигли потерпнути, наче виповнились піском. Я заледве увійшов до хати і ліг на теплу долівку, поцілувавши її, як Богом обіцяну землю.
-Панотчику, що з вами, ви поранені?!-злякалась ґаздиня.
- Бог боронив, хоч у мене й стріляли... А зараз просто потерпли ноги від довгого сидіння почіпки на холоді.
  Поки ґаздиня засвітила невелику гасницю, я, вже сидячи на лаві, пригадав, що дружину Григорія зовуть Марійкою. Я ще був одягнутий, але без кучми. З печі на мене дивився шестирічний Василько, що мене з бородою не пізнав, а я його добре пам'ятав у кептарику та капелюсі з пером когута, кумедного кумика на хрестинах біля такої ж куми; не знаю, як тепер, а раніше на Буковині батьки дитини, яку мали хре,стити, брали в куми, крім дорослих, ще й дітей. А коли хрещеник досягав певного віку, то "маленький" хрещений батько у нього на весіллі був за дружку (за старшого боярина), а в дівчини на весіллі за старшу дружку- "мала" хрещена мати. Згадавши хрестини з кумами та кумиками, я відчув жаль за обов'язками священика, які назавжди втратив. Зітхнувши, почав розповідати Марійці про мою втечу, але вона запобігливо показала очима на піч, мовляв, при малому не треба розповідати. Кмітлива жінка мала рацію. Нарешті я нагрівся і роздягнувся, відчувши якусь незвичну легкість. По пізній вечері - молоко з мамалиґою - я на листку із шкільного зошита олівцем-огризком писав:
"Мої рідні, мої найдорожчі, певно, вас злякає моя втеча. Але ж вона сталася: краще загину на волі, ніж у неволі. Додому не прийду. А де буду, не знаю. Може, подамся у партизани. Передайте мені дружиною Григорія біле простирадло для зимового маскування та якихось харчів. Передаю для маленької Жені печатне мило, що виміняв у тюрмі за хліб. Міцно обіймаю. Ваш Микола."
Марійка мені послала на великому дерев'яному ліжку, що майже впиралося спинкою в причіпок, а сама полізла на піч до синка. Я по молитві погасив гасницю, роззувся і ліг на м'яку постіль, але зовсім роздягнутися не наважився-чувся втікачем. Мій сон був глибокий, а проте чуйний і тривав недовго. Мене розбудила Марія:
- Панотче, я вже побіжу в Раранча. Те, що ви написали, у мене в пазусі. А мило - в кишені. Засуньте за мною двері, але в хаті не світіть, щоб не зауважив сусіда і не підходьте до вікна, якщо хтось постукає. Василько сам скаже, що вдома нікого немає, я так йому веліла. Я скоро повернуся, може, з Григорієм. А ви, отче, спочивайте. Марійка пішла. Я без онуч взувся і вийшов у сіни засунути двері. Надворі ще не світало. Засунувши двері, я в хаті роззувся і знову ліг. На печі заворушився малий і, промовивши уві сні: "Мамо",- щось снив далі. Я думкою випередив Марію і вже був удома, де всіх бачив переляканими моєю втечею. Мені раділи лише діти. Пойняв страх і мене: "Тепер їх через мене вивезуть на Сибір",- постала в моїй уяві жахна картина вивозу з малими дітьми. Мене мучило сумління. Спати більше не міг. Надворі поволі розвиднялося. Проглянув ранок і до хати. Знову на печі заворушився Василько, і я почув:
- Вуйку, а де моя мама?
- Пішла в Раранча і скоро повернеться разом із татом.
- А чого ви не пішли?
Я зараз не знав, що відповісти, а тоді:
- Я привіз до чорновського млина молоти, а там дуже багато людей, так я вирішив у вас переночувати.
- А мій тато вас не сваритиме?
- Ні, не сваритиме, бо він мені кум.
- І я був кумом... -згадав малий.
Я, щоб раптом малий мене не впізнав, у нього запобігливо спитав:
- Ти, Васильку, до школи ходиш?
- Ще ні, бо малий і школа далеко.
На мене з печі дивилися очі, хоч вони були й дитячі, а чужому вуйкові не вірили, це я відчував. Малий вже на печі бавився з кошеням, а я й далі каявся, що зважився на втечу. Малий глянув на мене:
- Вуйку, а чого ви з бородою, а в мого татка немає?
- Я дуже боюся морозу, а тому запустив бороду. Малий наче повірив вуйкові, а тоді:
-Я хочу їсти!
- Скоро прийде мама і нагодує тебе й мене. -А тата?
- Нагодує і тата.
Знову малий бавився кошеням, а я пікся моєю втечею. Раптом хтось постукав у вікно. Я за мить опинився долі, щоб ніхто мене не побачив, але це повернулася з Раранча Марійка. Я швиденько взувся і відсунув у сінях двері. Увійшла до хати гарна, розпашіла від морозу та швидкої ходи.
- А де ж Гриць? - спитав я.
- Прийде увечері разом із вашою добродійкою, коли зовсім потемніє. Добродійка дуже раді, що ви скапали з криміналу. Вони передали вам те, що ви просили. І ось ще цього листа.
Взяв, наче скарб, і підійшов до вікна. Мої очі впізнали Варин почерк. У листі було:
"Дорогий Миколо, ми дуже раді і дуже перелякані! Наталочку вже викликав до сільради Сизов і сказав: "Ваш брат Николай, когда его везли поездом в Полтаву, по дороге совершил побег, и мне известно, у кого он прячется, но мне не хочется взять беглеца грубо, чтобьі не вьізвать у людей недовольствие, а если он явится добро-вольно к нам с повинной, ему нечего бояться: я лично, как офицер, даю слово и гарантирую, что с головьі вашего брата ни один волосок не упадет. А если Николай будет прятаться, пусть потом пеняет на себя, если останется жив". Наталочка повернулась додому дуже перелякана і все, що їй наказав Сизов, переповіла мені та мамі. Нас охопив жах! Ще Наталочка боїться, щоб Соплін не звільнив її з роботи в школі. І не виключено, що нас вивезуть до Сибіру, як зараз вивозять < людей. Ти тільки уяви, що може бути з нами. Вже на твою парафію єпископ призначив старого священика о.Івана Каракізу, що оселився у твоїй кімнаті і чекає на приїзд матушки. Тепер не ти, а він господар парафіяльного будинку, і ми чуємось у ньому квартирантами. Увечері я з Григорієм прийду і розкажу тобі, як ми живемо. Тебе вітають мама і Наталочка. А маленька Женя дякує татусеві за таке чудове мило.
     До скорого побачення, мій коханий. Варя і всі."
       Такий лист мене приголомшив: за мою втечу мені не було прощення. Однак з'явитися в МГБ я дуже боявся: мене полтавські вертухаї за мою втечу напевне замордували б, але і без того я боявся Полтави. І не знав куди податися: була зима. Та це вже було для мене не головне: я думав про дружину з трьома малими дітьми, про матір та сестру з дитиною. "Варі конче потрібно вже їхати з дітьми на Полтавщину до батьків, а Наталочку може чекісти й не чеплять, бо її чоловік зараз на фронті, а коло Наталочки буде мама",- міркував я, позираючи раз у раз у вікно, бо Соплін, відай, вже сказав Сизову, в кого я можу ховатись. Поснідавши в хаті, я одягнувся і перейшов до хліва, в товариство корови, яка привітно повернула до мене голову, та двох підсвинків, що люб'язно зарохкали у своєму свинячому покої-загороді. У хліві панував затишок, але справжнього тепла не було, і я після теплої хати почав зразу ж кулитись. Обіч ясел, з яких їла корова, ще були ясла із з'їдами. Я ліг, трохи полежав і підвівся -хлів не був мені криївкою. У шпару ледь прочинених дверей дивився надвір. Падав лапатий сніг. Вже бралося на кушпелу. А в голові снувалися тривожні думки та різні припущення стосовно наскоку Сизова із стрибками на хутір. Шкодував, що не маю ніякої зброї, щоб у фатальну мить стріляти, а потім накласти на себе руки. Заздрив партизанам, що купчились у лісах при зброї.
До мене навідувалась Марійка, кидала корові сіна і напувала її, щось сипала свиням. Я брав грабарку і чистив коло корови. В обід Марійка принесла гарячого борщу та мамалиґи. Тепло ізсередини підбадьорило мене і подарувало надію: "Може, якось Григорій зв'яже мене з партизанами". Вже надворі добре мело. "Як же Варя за такої віхоли йтиме до мене?" - переживав я. А друга думка: "Саме за такої негоди добре Сизову підкрастися до хутора". Звечоріло. Я тупцю-вався, бо вже змерз. Увійшла Марійка з дійницею.
- Що, панотчику, зимно? Подою корову та підемо до хати. Може, встигнуть на вечерю ваша добродійка і мій Григорій.
    Поки вона доїла корову, я стояв біля відчинених дверей. У метушливій сніговиці крилася каплиця. Дуже хотілося побачити Варю і не вірилось, що нині побачу. Марійка поставила біля мене дійницю, ще трохи попоралась коло корови та свиней, і ми, причинивши добре двері хліва, майже заметом пішли до хати.
Мене зраділо зустрів Василько:
- Вуйку, ви, мабуть, до млина ходили, що вас так довго не було?
- Еге, до млина. А ти вдома що робив?
- Чекав на вас і татка та бавився з кіткою.
Марійка, засвітивши гасницю, процідила молоко. Сіли вечеряти. Вечеряємо. Я не роздягнутий, готовий до втечі. Вслухаємось у пошуми завірюхи, що сотаються до хати крізь невеличкі вікна. Марійка підводиться і ставить гасницю на підвіконня. Вогнику захистку опуклого скла тремтить, як осінній жовтий листочок, а проте не гасне.
- Нащо поставили на підвіконня? - питаю.
- Щоб мій Григорій бачив, куди йти і вести із собою вашу добродійку.
-Я піду їм назустріч,-підводжусь і беру з лави простирадло, що передала Варя.
- Панотчику, куди ви підете за такої негоди! І зразу ж коло хутора -глибокі дикунки, що накопали руські, ще до котроїсь потрапите і вже буде по панотцеві фертик!
      Я наче не чую. Обмотуюсь свіжим, накрохмаленим простирадлом. Василько здивовано питає:
- Вуйку, ви, певно, хочете бути Святим Миколаєм, щоб сокотити вайні діти і дарувати їм подарунки?
- Ні, Васильку, це я вже буду у млині молоти збіжжя і не хочу, щоб мою одіж обсипало борошно.
На мене замріяно дивиться малий, я, кивнувши йому головою, виходжу з хати. Мене підхоплює верткий вітер-сніговій, але не годен підняти й понести, а тому гнівається, рвучи з мене простирадло, яке я заледве тримаю на спині на раменах. Мимохіть тупцююся в заметі. У сусіди в хаті не світиться. Враз опиняюсь за хутором на белебні невеликого пагорба і справді натрапляю на окопи, про які мені казала Марійка, називаючи їх "дикунками", які ще снігом зовсім не замело. Тут вітер шарпає мене ще дужче, і я вже простирадло тримаю зібгане під пахвою. Сніг колючою жорствою січе мені обличчя та руки. Чорновський ліс від хутора далеко, а мені вчувається, що він зовсім близько гуде. Снігова кушпела сягає неба. Крізь неї заледве прозирає місяць. І я намагаюся проглянути крізь кушпелу: може, нарешті побачу дві постаті, які наближаються до хутора, але ніхто не йде на світло гасниці, що Марійка поставила на підвіконня; по суті, це не світло, а лише маленька цяточка світла, яка і мені заледве ясить. Вже мене всього пройняв холод, але я не йду до хати, щоб погрітися: може, зовсім близько біля мене Григорій, а з ним Варя, які не бачать мене і вже віддаляються од хутора. Але це лише моя уява. Далі не витримую і біжу до хутора, щоб трохи погрітися в хаті, а потім вийти знову. В хаті біля вікна чекає на мене Марійка, а Василько вже спить на печі.
- Нікого не видко й не чути,- кажу я і кладу на лаву зібгане простирадло, знімаю кучму і струшую з неї сніг.
- Панотче, пусте ви поклали собі за такої сніговиці дочекатися на добродійку. А вранці-рано ступлять до хати разом із Григорієм. Лягайте і спокійно спіть: за такої негоди жоден москаль і пальцем не кивне.
- Я не ляжу, Марійко, а ви лягайте, бо через мене всю ніч не будете спати, а я трохи погріюся і знову вийду стрічати.
    Замислена жінка мовчить, а далі позіхає і лізе на піч. Я ще гріюся. В хаті тепла тиша, під припічком солює цвіркун, а надворі не стихає хуртеча. Заплющую очі. Переді мною постає закутана і засніжена
Варя. Я беру її холодні руки і грію диханням. Обіч нас стоїть засніжений Григорій. У нього такі ж ясні очі, як і у Василька. Він ласкаво дивиться на нас, а тоді: "Чого ми тут стоїмо? Пішли до хати. На нас чекає Марійка". Я прокидаюся і тихенько без простирадла виходжу на двір. Знову підхоплює мене верткий вітер-сніговій. Щоб не впасти, заледве встигаю переступати ногами. А на белебні пагорба вітрисько вже борюкається зі мною, роняючи шуми й пошуми, стоголосся різних звуків. Майже коло мене гуде Чорновський ліс. І нараз із веремії виразне: "Миколо! Миколо!" Впізнавши Варин голос, я, увесь обернутий на слух, біжу туди, звідки вихопився крик, та раптом падаю в засніжений окіп і лише тут усвідомлюю, що це була галюцинація слуху. Кілька хвилин лежу в затишку криївки, про котру ще не знає старший оперативник Сизов. Мене поймають розслабленість та супокій. "Отут би й Варі дочекатися",-думаю і вже дрімаю. Однак у голові чатує свідомість, що можу тут замерзнути - вранці на хутір із Григорієм прийде Варя, а мене не буде. Така думка враз пробуджує мене - починаю рухатись. А далі підводжуся і руками шукаю щось таке, щоб за нього вхопитися і вилізти з цієї пастки, але нема нічого, лиш дряпаю скрижанілі вінця ями, аж мені задираються довгі, кобзарські нігті. До нестерпного болю в пальцях ще долучається біль зашпорів, і я вже вию вовком у цій справді вовчій ямі. Крім "Отче наш", жодної надії. Повторюючи ці два святі слова, я тру снігом руки і вже ними, розпашілими, кидаю до стіни сніг - роблю підвищення, трамбуючи його ногою, і мені вдається зробити під стіною снігову призьбу, бо мороз трохи пересівся. Зібравши в собі сили, я вилажу з окопу. Біжу до хати погрітися і знову виходжу зустрічати тих, що стали мені метою мого життя, але все надаремне.
     Тільки перед ранком хуртеча вгамувалася. Мені у вухах заджере-лилося срібне подзвіння зимової тиші. Та нараз почулися приглушені постріли в напрямку Раранча. Я злякано метнувся до хати. Розбудив Марійку. Злізла з печі, але засвітити гасницю побоялася. Ми сиділи в потемках і мовчали, чекаючи на якусь біду, обтяжені різними припущеннями стосовно стрілянини, що я почув. Я вже було почав дрімати. Раптом хтось постукав у вікно. Ми завмерли. Однак Марійка підійшла до вікна і впізнала голос свого чоловіка. Вийшла до сіней, відсунула двері, що я покинув незасунутими. Моєму серцю було замало грудей: нарешті обійму Варю. Але її голосу чогось не було чути. До хати повернулася Марійка, а за нею увійшов Григорій. Я у пітьмі його міцно обійняв. Він був до краю переляканий і такою ж була його розповідь. Що я тоді зрозумів, те і переповідаю.
     Григорій випросив у титаря Кушнірука санкової підводи і нею повіз до мене Варю. За селом на них чекала засідка стрибків, які, перш ніж зупинити підводу, чогось почали стріляти. Григорій з цього скористався і втік, а Варю разом із підводою затримали стрибки.
- Панотче, вважайте: скоро стрибки будуть тут,- трясся, як у пропасниці Григорій.
Я подумки промовив "Отче наш" і почав збиратися, не знаючи куди: в мене, крім Бога, нікого не було. Марійка дала мені невеличку тайстру з харчами. Вже в хаті трохи повиднішало. Я взяв із лави простирадло. Василько ще спав на печі.
- Панотчику,- припала до мене Марійка,- куди ж ви підете?
Я поцілував її в щоку і вийшов з хати із солоним смаком сліз на губах, а за мною Григорій. Коли прощалися, він мені щось поклав до кишені.

Розділ 21

    Пригнічений вийшов із хутора, мене пекла думка: "Що ж є з Варею, де вона зараз?! Якщо заарештована, я мушу негайно зголоситись в МГБ, щобїї пустили, бо вдома ж у неї малі діти". Уже вкотре я каявся, що вчинив втечу. Обтяжений гіркими думками, ледь плентався засніженим полем, долаючи у вибалках глибокі сніги. Нічого іншого в мене не було, як тільки йти в Бучач: може, там знайду притулок хоч на тиждень. Бучач - недалеко від Раранча, румунський хутір, що належав до моєї парафії, маючи невеличку власну церкву, у ній дякував даскал Бучок, якому я теж, як і моєму дякові, допоміг спекатись військової мобілізації, а значить, фронту. Дяк мені був дуже вдячний, однак я не був певен, що він дасть мені притулок, адже він румун. Я добре знав дорогу до Бучача, і коли мене підводою возили з Раранча туди, мені здавалося, що це зовсім близько. А коли довелося йти пішки та ще й не дорогою, а засніженим полем та балками, Бучач у моїй уяві здавався дуже далеким. Неподалік хутора, з якого я вийшов, мені було потрібно перейти гостинець, що пролягає між Раранча та Топорівцями. Гостинцем рухались санні підводи, їх обганяли'машини-вантажівки, навіть зрідка легківки. Я дуже боявся, щоб на гостинці не зіткнутися із стрибками або ж із самим Сизовим, що часто їздив із Раранча в Топорівці, як старший оперативник районного МГБ. Поодаль від гостинця я, загорнутий у біле простирадло, ліг на замета і стежив за рухом на гостинці. Недалеко від мене якийсь ґазда вивіз підводою гній і розкидав його по ниві, не помічаючи мене, замаскованого білим простирадлом. У темних купках гною порпались круки. Коли ґазда поїхав, я перейшов на його ниву, ще ближче до гостинця, і ліг за купкою гною. Моя пильність була дуже гострою: навіть на одній вантажівці розглядів солдатів, може, це були гарнізонівці або ж стрибки. Нарешті на гостинці щодо руху запала хвилева пауза, і я, скориставшись цим, швиденько перетнув небезпечну зону, опинившись у вибалку, що подекуди поріс якимись кущами та невисокими вербами. Снідаючи на розісланому простирадлі, я випадково поліз рукою до кишені пальта і витяг невеличкого мадярського пістоля - подарунок Григорія. Пістоль був чистенький і заладований. "Може, колись здасться",- подумав я і заховав до кишені. Трохи перепочивши, підвівся. Почав падати мокрий сніг. Сонце крилося за попелястим хмаровинням. Я боявся заметілі, бо в ній легко проминути Бучач. Я йшов і йшов. Не помітив, коли почало вечоріти. Ніде нікого не бачив, лише лисицю, що вискочила із засніжених кущів і враз щезла. Бучача ще не було видно. Мені назустріч ледь посувалися потемнілі дерева та кущі. Сніг перестав падати. Простирадло на мені геть змокріло. Однак покинути не міг, як пам'ять про втрачену назавжди домівку, і ще: його вчора в руках тримала Варя, а мама прала. Раптом мені здалося: я проминув Бучач, аж мене охопив жах. Переді мною постала довга зимова ніч у білих космах завірюхи, з кусючим морозом, із плетивом блукань у нікуди, а я вже був украй знесилений і хронічно невиспаний, бо й минулої ночі зовсім не спав, чекаючи Варю на белебні пагорба у шаленій хуртовині. Згадуючи минулу ніч, я ледве плентався, несучи страх у душі перед майбутнім, безнадію, що колись знову матиму домівку. Нараз до мого слуху дістався виразний гавкіт собаки. Це трохи мене підбадьорило - швидше закрокував. Та ось на мене глянув хутір жовтими підсліпуватими очима. А де живе даскал Бучок, я не знав, бо жодного разу в нього вдома не був. Щоб не мати доченіння з собаками, я тихенько обходив засніжені подвір'я. Ураз знайшов церкву, невеличку, засніжену. І тут, як у Топорівцях, на дверях Божого дому висіла колодка. Обіч церкви німувала невисока дзвіниця. Я пам'ятав, що нині субота, і знав, що даскал кожної неділі та свята і без священика рано-вранці скликає дзвоном віруючих до церкви і сам відправляє якусь "службу". А в Топорівцях, я чув од людей, даскал, коли не було священика, сам хрестив дітей. Це робив справжній освічений псаломщик, який і мене поважав, а коли я вже яксвященик-утікач гнувся в його хліві, він навіть не вийшов до мене. "Може, і цей даскал так привітає мене?" - думав я і з такою думкою підійшов до дзвіниці, що була незамкнена. Тут на мене чекали морок, тиша і теж холод, а вгорі спали дзвони, яких я не бачив. Коли мої очі оговтались, із пітьми ледь виступили обриси сходів. Перш ніж сісти на них, я стягнув із себе мокре простирадло. Було мокре й пальто, і, звісно, мокра зовні кучма. Знявши її, добре потрусив і ще глибше занурив у неї голову. Сидячи зігнутий, я знову думав про Варю і знову мене мучило сумління. Але журба журбою, а шлунок шлунком: мені захотілося їсти. Щось виймав із тайстри, і все мені смакувало. По вечері помолився і наче досягнув гаразду, але ж пересидіти в холодній дзвіниці довгу зимову ніч - це фатальна мука! Відчував, що не витримаю. А де живе даскал, не знав. І вже було запізно його шукати. Вийшов із дзвіниці справити малу потребу. Обличчя враз відчуло, що падає сніг. У жодному вікні не світилось-хутір спав. Навіть спали собаки. Повернувся до дзвіниці, але так змерз, що вже не годен був сісти: переступаючи з ноги на ногу, я трясся всім тілом. Однак знову, скулений, сів, заховавши задубілі руки під пахви. А ніч у часі не квапилась, ледь посувалась. Вона мені уявлялась височенною крижаною горою, яку я мав перейти, а зараз ще тільки сидів удвоє зігнутий біля її холодного підніжжя, з душею, яку терзали думки розпачу та безнадії - намагався не думати, але хіба можна покинути думати у біді? А з дна пам'яті зринули рядки поета Апухтіна: "Мьісли, как черньїе мухи...". Колись цей вірш мені подобався, а зараз у холодній дзвіниці я іронічно подумав: "Опасистому поетові його мислі видавалися чорними, і він, позіхаючи в теплі, намагався їх прогнати від себе, напевне, йому це вдавалося, а мої мислі - це кусючі оси, що впинаються в мозок, яких мені ніколи не здихатись".     Думаючи вже про щось інше, я вийшов із дзвіниці, як той воскреслий Лазар із гробовища; на Лазаря чекали його сестри Марія та Марфа і сам Христос, а на мене - зимова ніч-пустка. Вже не глузд мій шукав тепла для тіла, а саме задубіле тіло. Волочачи за собою мокре простирадло, як шлейф моєї біди, я обійшов церкву праворуч. Мокрий сніг сліпив очі. Однак я побачив видовжений силует хати з притулою, а обіч невеликий засніжений стіжок сіна чи соломи. Насилу переліз через низенький паркан і опинився коло стіжка. Випустивши з руки простирадло, присів і почав смикати дуже злежану солому, аж мені на закляклих пальцях задирались нігті, і я від болю вив, як минулої ночі в засніженому окопі. Заледве якось висмикав кубельце для голови. Трохи перепочивши, знову смикав, долаючи залежану солому та біль пальців. Нарешті в кублі вже були мої плечі. Однак крізь кожну соломину на мене дув холод. Щеміли пальці. Скулившись, як в утробі матері, я дихав у пазуху. Більша частина мого тіла і тайстра були надворі, ледь прикриті соломою, та ще прикривав сніг, що рясно падав. Вже мене грів сніг, падаючи всю ніч. Нараз мене пробудив дзвін. Я вихопився, мов той звір із лігва, покинувши засніжене, змерзле докупи простирадло, перескочив паркан і вже був біля дверей церкви. Коли відчинив, зіткнувся з даскалом, невеличким чоловічком. Він мене не впізнав. Я зняв кучму і, тамуючи дріж холоду та хвилювання, насилу вимовив:
- Я ваш священик, пріод, Соколовський! Мене руські везли поїздом до Полтави, по дорозі я втік.
Очі даскала в переляці опуклились, аж здавалося, зараз випадуть із повік.
- Вайльо! Вайльо! - лиш промовив.
     Я озирнувся - в церкві ще нікого не було, і майже з докором:
-Добрий чоловіче, я ж тебе, зробивши дяком, урятував од фронту, а ти дай мені сховок хоч на тиждень.
Очі даскала набули нормального виразу, і я почув розсудливе:
-Дорогий і шановний всіма віруючими панотче, я радніший, але ж у мене п'ятірко ще не розумних дітей! А це значить, нині знатиме увесь хутір, що ви в мене ховаєтесь.
Даскал мав рацію. Запала мовчанка. Я боявся, щоб хтось із віруючих не застав мене в церкві, і промовив наостанок:
-Тоді я піду і десь у полі замерзну, може, й на твоїй ниві, а тебе, чоловіче Божий, покарає Господь.
Дуже віруючий дяк, злякано зімкнувши руки, щось думав і нараз зраділо:
- Бун! Бун! Панотче, я вже надумав, що робити: коло школи живуть мої старенькі тато й мама, і вони - самі. Я швиденько сходжу до них, а вас замкну в церкві, щоб ніхто не побачив.
- Бун! - погодився я радо.
    Даскал вийшов і замкнув двері, а я з кучмою в руці і тайстрою при боці увійшов через привратницю до невеличкого вівтаря і, поцілувавши пристіл, упав перед ним у судомі невиплаканого плачу. Але я не був блудним сином і не зрадив Христову Церкву- я страждав за неї; моя молитва була зойком стражденної душі священика, що втік із жахливої червоної катівні і ніде не мав пристанища. Я молився і молився, аж поки не кашлянув даскал, ставши свідком моєї молитви. Коли я підвівся, на його очах побачив сльози.
- На вас, отче, біля школи чекає мій тато,- промовив тихенько, беручи мене під руку.
Вийшли з церкви, минули дзвіницю - попрощалися. Школа відрізнялася від усіх хат у хуторі, бо була набагато більша і мала великі вікна. Біля неї стояв сивий дідок і приязно мені осміхався. Привіталися румунською. Не пам'ятаю, скільки минули дворів, як ураз опинилися в теплій хаті. Ласкава бабуся поцілувала мені руку. Побачивши в очах сльози, я згадав очі її сина - дуже подібні, карі. Господар допоміг мені роздягтися. Поки я вмивався над великою путнею теплою водою, на столі вже з'явилася пательня з яєшнею, мамалиґа та сметана. Після ночування надворі під стіжком соломи та під білою ковдрою снігу в мені прокинувся вовчий голод. "Зараз добре наїмся",- подумав. Старий моргнув старій. Та ще поставила на стіл пляшку і дві чарки. Господар налив незваному гостеві і собі. Випили і почали їсти: господар мляво, а гість нівроку добре. Самогон був міцний -я відчув, що п'янію. Раптом господиня чогось глянула у вікно і злякано щось румунською. Господар підхопився і теж збентежено:
- Панотче, до нас іде голова сільради - скоро лізьте на піч! Стара вас чимось прикриє.
Сказав і швиденько прийняв зі столу пляшку й чарки. Щоб трохи затримати балачкою голову, він вийшов йому назустріч. Я враз опинився на печі, наче на пательні, що була ще гаряча. Господиня поквапом обставила мене, лежачого, великими подушками і сама примостилася край печі. Почувши, що увійшли до хати, я краєчком ока побачив ще молодого представника радянської влади, що, сівши на лаву, щось розповідав румунською. А в мене думка: "Певно, зрадив мене даскал, і голова, зателефонувавши до Раранча, вартує, щоб я не втік, поки не з'являться стрибки". Вже піт заливав мені очі і черінь немилосердно пекла бік. Оскільки я довго був на холоді, тепло печі викликало в бронхах спазми кашлю. Я зубами вчепився в подушку, щоб раптом не закашляти, шкодуючи, що залишив пістоля в кишені пальта. Свербіж уже до болю драв горло, рот виповнювався слиною, я не встигав ковтати, а голова сільради сидів і сидів, попихкуючи ядучим димом самосаду, і не з'являлися стрибки. Я не витримав і ледь застогнав. Господиня, що сиділа скраєчку печі, щоб заглушити мій стогін, голосно заговорила. Мені вже вривався терпець-я подумки лише промовив слова "Отче наш", як сталось диво: голова сільради піднявся і пішов, а за ним - господар. Стара звільнила мене, розпареного і зовсім змокрілого, від подушок. Злізши з печі, я дав волю кашлеві - кашляв і кашляв, аж поки господиня не пригостила пареним молоком з овечим лоєм. Далі залишатися у хаті я не міг. Коли повернувся старий, я попросив, щоб він мені дав притулок у хліві, що був прибудований до хати. Я знов опинився у товаристві худоби. Тепло хліва цілком задовольняло мене, я навіть не кашляв. Старий мені зробив постіль, накривши величезний оберемок сіна сардаком. Доснідавши вже у хліві, я, лежачи одягнутий, думав: "Куди ж податися з Бучача?". І вирішив піти ще в Магалу, до дідуся румуна, що жив із дружиною в старенькій, приземистій хатині біля самого гостинця: коли йдеш із Раранча до Садогури, то повз цю хатину, яку я освятив, а дідові так сподобався моєю відправою, що ми відтоді стали добрими приятелями, дарма, що я українець, а він румун. Коли я їхав чи йшов до Садогури, завше відвідував старого. А зараз був не певен, що він дасть мені притулок. Однак, крім нього, я не знав, до кого йти. Коли звечоріло, другий дід, старий Бучок, провів мене за хутір. Попрощалися як друзі.

Розділ 22

    Добре орієнтуючись, де Раранча, Магал та Буда, я знову йшов засніженим полем повз засніжені гайочки, самотні дерева та кущі, долаючи балки з глибокими снігами. На всю силу зеленаво світив місяць. За мною по осяйному снігу волочилась виразна тінь, аж я лякався: здавалося, що це тінь мого конвоїра. Великого морозу не було. Відпочиваючи на заметі, я вкотре вже думав: "Де ж зараз Варя?!" - мучило сумління. Підводився і йшов далі, довго, одноманітно, без певної надії, що знайду притулок. Зненацька вихопився з куща заєць і дуже мене злякав, аж я назвав себе "боягузом". Коли спочивав уже на шпилі неподалік Магали, раптом побачив, як із долини, в якій причаїлась Магала, випорснув огняний ланцюжок трасуючих куль і, досягнувши кінцевої висоти, повернувся назад. А звук до мого слуху не дістався. Мені з'явився стрибок із осоружною пикою, що над собою розстрілює сумирне, зоряне небо, наче хоче поцілити у самого Бога. З найбільшою неприязню до уявного стрибка я йшов далі. В замисленні не помітив, коли зайшов місяць. Однак сніг і в густій стумі світився, як фосфоричний. Нарешті я вийшов на гостинець. Тут було набагато легше йти. Скоро побачив ліворуч гостинця на засніженій опуклині невеликого горба високий затемнений хрест. Знявши кучму, я тричі перехрестився. Нижче горба, зовсім близько, темніла хатина, чимсь обставлена, до котрої я йшов усю ніч. Вже почало світати, коли я тихенько ступив у знайоме подвір'я, добре пам'ятаючи, що дід собаки не тримає. Підхоплене хвилюванням серце відчутніше закалатало: може, й тут на дверях висить колодка? Але колодки не було. Це свідчило, що в хаті хтось є. Однак постукати я не наважився, на заваді була непевність, що мене пустять до хати і те, що в хаті ще панували ніч і сон, як зараз скрізь у Магалі. Відійшовши од дверей, я сновидою заблукав у невеличкий засніжений садок, схожий на зимову казку. Змівши полою з лавочки сніг, важко сів, бо дуже був утомлений. Але сидячи без руху, я скоро змерз, і вже майже розвиднілося. Це викликало в мені рішучість. Підвівся і знову підійшов до дверей. Нараз почув приглушений старечий кашель. У хаті кашляв дід, мій приятель. Я тихенько постукав. Не почув. Постукав удруге, дужче. Двері відчинилися. В чорному отворі забіліла, як привид, висока постать. Старий, не впізнавши мене, щось поспитав румунською. Я, не зрозумівши, відповів:
- Не бійтеся. Я ваш пріод Соколовський. У хаті все розповім. Господар, не промовивши жодного слова, поступився, давши мені увійти до хати. З печі злізла стара, не знаючи, хто в хаті. Старий хотів засвітити, але я сказав, що не треба. Майже в потемках, коротенько розповів про мою втечу. Під час розповіді господиня повторювала: "Вайльо! Вайльо!" Господар мовчав: здавалося, що зараз прожене приблуду з хати. Однак охоче погодився дати сховок, лише попередив, що на гостинці працюють люди з Раранча і постійно заходять до хати погрітися та попоїсти, що мають. Це мене дуже занепокоїло: не хотілося знову з кашлем ховатися на гарячій печі. Але господар ураз мене заспокоїв, сказавши, що в них є маленька кімнатка, двері до якої з сіней. У хаті стало зовсім видно. Стара у челюстях печі пряжила на пательні яєшню. Я, роздягнутий, підходив до невеличкого вікна і сторожко дивився на гостинець: чи вже працюють на ньому люди? Ще нікого не було. Раптом диво! - побачив Варю, впізнав по червоних чоботях, вона кудись поспішала з Раранча. Я, не вірячи власним очам, збуджено старому:
- Мой! Дуже прошу скорше одягнуться і наздогнати мою добродійку! Вона, певно, йде до Садогури.
Поки старий одягнувся та вийшов, уже Варі не побачив. Коли повернувся сам до хати, я мало його не вдарив! А він винувато:
- Панотче, ласкаво прошу, не бануйте! Нині мій син сходить до вас додому, і вже буде порядок...
Я заспокоївся тільки з зовні, а в собі кипів гнівом до млявого діда, що проґавив добродійку. Снідаючи, я нудьгував і радів, сподіваючись, що дідів син уночі приведе до мене Варю. Але й тут, як у Бучачі, не встиг доснідати, а вже хтось постукав у засунені двері. Вхопивши кучму, пальто і тайстру, я в супроводі старого алярмово перейшов до кімнатки, де на дверях накинув гачка, а старий пішов комусь відсунути двері. Мої ще неспокійні очі оглядали кімнатку, власне, комірчину з маленьким віконцем на гостинець, однак тут стояло старезне, як і господар, залізне ліжко, застелене новою веретою. Була й подушка. Та ще лежав старий кожух. Притулив руку до стіни, що була досить тепла-її гріла з хати піч. Подумав: "Тут побуду до весни. Платитиму. І Варя мене звеселятиме своєю появою. А як стане зовсім тепло, подамся в партизани, а може, ажу Карпати". Простягшись на ліжкові, нарешті розслабився, вже уявляв Варю в цій кімнатці, радий, що вона на волі. Раптом хтось постукав у двері. Увійшла стара і сказала, що старий пішов до сина, щоб той сходив у Раранча. Я, зрадівши, віддав їй тайстру з харчами. Стежачи з віконця, бачив людей, що лопатами відкидали з гостинця сніг. Між ними упізнав моїх і вже не моїх парафіян, дуже пошкодував за минулим. В обід чув, як до хати увійшли роботяги. Коли вони пообідали і вийшли, обідав я в кімнатці на ліжку. Побажавши мені смачного, старий сказав, що по обіді його син піде до Раранча. Мене охопила радість! Однак, коли дід вийшов, я вже нудьгував, чекаючи на повернення посланця з Раранча - не був певен, що він застане Варю вдома. Вже зовсім смеркло, коли він постукав до мене. Я відкинув гачка на дверях. При скупому світлі каганця побачив молодого розпашілого румуна. Що це був дідів син, ураз пізнав, бо з ним був знайомий. Він, поцілувавши мені руку, весело сказав:
- Панотче, порядок! Я бачив вашу файну добродійку і ми домовились: вони завтра рано, коли буде ще темно, прийдуть до нашого хреста, що коло гостинця, а я там їх зустріну і приведу до вас.
Останні його слова мені видались мовою самого янгола-благовіс-ника, аж я обійняв і поцілував уродливого румуна, шкодуючи, що не маю грошей, щоб йому заплатити за таку велику послугу, а що румуни люблять дуже гроші, відома річ. Коли він пішов, я, зраділий, хотів помолитися, але слова молитви, хай Бог простить, змішалися з різними думками.ї в голові утворилася справжня завірюха, крізь яку до мене поспішала Варя, засніжена, у великій чорній хустці та червоних чоботях. Погасивши каганця, що вже чадів, я ліг. Намагався заснути, щоб відпочили нерви, але намарне: віхола думок не вщухала. Поволі посувалася ніч, а я спав - не спав, обснований химерним снивом і такими ж думками. Коли нарешті забувся і не знав, скільки це забуття тривало, як раптом до моїх вуст доторкнулися холодні пальці. Підхопився і міцно обійняв ту, на котру ждав наче все моє життя. Хотів засвітити каганця, але вона не дозволила. Посадив на ліжко і, ставши на коліна, грів цілунками та диханням холодні руки, такі рідні, дорогі мені, що ще ніколи не гладили мене бородатого.
- Чого ти без рукавиць?
-Я так поспішала до тебе, що навіть забула взяти рукавиці.
- А як ти тоді спекалася стрибків, коли Григорій втік, а тебе затримали?
-Дуже просто: віддала їм ті гроші, що мала віддати тобі, і абесинці, як ти їх називаєш, зразу ж мене пустили, попередивши, щоб я нікому не сказала про їхню "ласку". Це ж другі румуни, - почув я в пітьмі сміх, за яким дуже скучив, і знову спитав:
- А як наша крихітка Женя?
- Чудова дитина: лиш розплющить очиці - і вже сміється. Кожного вечора купаю в літеплі з пахучим милом, що ти передав.
    На мої запитання Варя поквапом відповідала, бо поспішала, щоб піти від мене, поки надворі темно. Однак вона раптом роздяглася: в кімнатці справді було тепло, і ми в обіймах упали на ліжко...
Це було дуже давно. І це було справжнє кохання, вистраждане в довгій безнадійній розлуці. Друкуючи на старенькій машинці оцю повість-правду, я бачу далеке минуле, з якого крізь товщу часу, крізь хуртечу моїх думок поспішає до мене моя дружина, молода, гожа, у засніженій великій чорній хустці, червоних чоботях, а я журюся, що її такою вже ніколи не зустріну. Ми тоді попрощалися без сліз, із надією скоро знову зустрітися в цій кімнатці, що для нас тоді стала хвилевим раєм. Тієї далекої ночі Варя принесла мені білизну, рушник, багато харчів і трохи грошей, скільки мала. Харчі віддав старенькій господині, а гроші старому, маючи надію, що нарешті знайшов надійний і сталий сховок. Але не минуло й тижня, як до мене увійшов старий, тримаючи в руці гроші, що мене враз занепокоїло. А він, дивлячись винувато мені в очі, мовив:
- Не бануйте, отче, що зараз скажу прикре для вас: нині я був у сина, в того, що тоді ходив у Раранча до вас додому, а рано привів вашу добродійку. Тоді він мені ані пари з уст, а зараз дуже гнівається, що я вас ховаю в себе, бо тепер і румуни не ліпші від руських: коли зауважать бодай краєчком ока, зразу ж побіжать до сільради і замельдують. А тоді вже буде по всьому: вас, отче, знову до криміналу, а мене із старою вивезуть аж у той клятий руський Сибір.
Я дуже засмутився, не знаючи, куди вже податися, в кого просити притулку, і всюди на мене чекала пастка і не виключено - раптова смерть. Ні на діда, ні на його сина і не ремствував: вони мали рацію, бо час тоді був жахливий. Подумав про Варю і уявив, як вона прийде сюди, а мене вже не буде. В блакитних очах старого, які давно поблякли, стояли щирі сльози і мені було його шкода. Зітхнувши, я сказав:
-Друже, я аж ніяк не баную, і коли надворі добре смеркне, піду од вас, хоч і не знаю куди. А коли прийде моя добродійка, їй скажете, що панотець пішов, а куди нам не сказав. Може, сам їй звістку подам. А гроші ці візьміть собі, вони мені не потрібні.
Старий захлипав, як хлопчисько, поцілував мені руку, взяв гроші, що лежали на ліжкові, і вийшов, а я залишився на самоті з моїми думками, шкодуючи, що коло мене немає Варі. Ще за дня зібрався в подальшу невідому путь: поклав до тайстри рушника, білизну, вже випрану старою, окраєць хліба і трохи бринзи, а від решти харчів відмовився, мовляв, де будуть люди, там буде й хліб. Коли старий вже засвітив у хаті, я подякував за незвичайну гостину, попрощався і пішов з хатини, де мав велике щастя зустрітися з дружиною. На пагорбі, не доходячи до хреста, оглянувся і побачив ласкаве світло невеличкого вікна, яке вже з минулого світило мені вслід. Біля хреста зняв кучму, тричі перехрестився і, промовивши "Отче наш", пішов гостинцем, ніби в Раранча, додому. Не поспішав, бо лише започаткувалася довга зимова ніч, і не холодна. Куди йду, певної думки не мав. Однак кудись ішов. Туди, куди вело самотнє серце. Майже коло Раранча повернув ліворуч і, долаючи місцями глибокий сніг, вже знав, що йду до моїх, у той час єдиних, друзів Григорія та Марійки, не знаючи, що Сизов думає про мене, а що вони мені дадуть притулок-був певен. У засніженому полі вночі майже не орієнтувався, де саме хутір, а тому почав блудити. На світанку потрапив до якогось яру і ненароком шугонув у заметене снігом глинище. Заглиблений майже по шию, трохи перепочив. А коли виліз, побачив неподалік хату і за нею, таке, як хутір. "А де ж той хутір, куди йду?" -озирався, зовсім спантеличений. Нічого не лишалося, як тільки у когось спитати, де хутір із каплицею. Поки вагався, переступаючи з ноги на ногу, зовсім розвиднілося, а дня я дуже боявся. Опанувавши себе, тримаючи руку в кишені на пістолі, підійшов до хати і постукав у двері, що враз відчинилися. В сінях у довгій полотняній сорочці чухався величезний вуйко.
- Добродію, перепрошую, що так рано турбую! Я йшов на хутір, де каплиця і дві хати, але заблудив: це теж хутір чи край якогось села?
- Це Раранча. А хутір із каплицею зразу за горбом, що за моєю хатою.
Я файно подякував і пішов. Ще не досяг белебня на горбі, як побачив вершечок каплиці, що вже з першим променем погожого сонця і виглядав золотим. Я, підхоплений радістю, побіг, наче додому. Хутір із двох хат ще спав, але двері знайомого мені хліва чорніли отвором. Переступивши поріг, почув білу мелодію парного молока: Марійка, наче виконувала соло на скрипці, доїла корову. Ще ніжились свині в своєму покої. Порпались кури. Запіяв рудий когут, буцім привітав мене з поверненням. А вродлива Марійка з дійницею, справжня буковинська мадонна, зраділо:
- Це ви, панотчику! А ми на вас чекали, бо з Раранча до нас ніхто не приходив. Пийте з дійниці!

Розділ 23


         І знайшов я притулок у Григорія та Марійки (справжнє святе сімейство): викопав у хліві під яслами, біля яких не було худобини, невеличкого бункера. Власне, невеличку домовину. Вистелив соломою ще й заслав старою вереткою, а за ляду правило дно ясел у дві дошки, як віко жебрацької труни. По суті, дурив себе таким сховком, бо він був зовсім не надійним. Коли собі це усвідомлював, мене поймав страх. Я вилазив і йшов у поле, навіть тоді, коли мело, бо за такої завірюхи найкраще було Сизову зі своїми посіпаками вчинити наскок на хутір. Затишок я мав лише в окопі, напівзаметеному снігом. Завше зо мною були мої думки, неспокій та самотність. До мене Варя ніколи не приходила: боялася стрибків і щоб не викрити, в кого ховаюся. Спілкувався з домом тільки через Григорія. Сизов ніби забув про мене, бо не певен був, що я ховаюся в когось у Раранчі, адже я міг кудись поїхати або податися до партизанів. Однак я не був переконаний, що мені можна спокійно жити в Григорія та Марійки, а тому завше чекав наскоку на хутір. Коли вже зовсім смеркало, наче той злодій, підкрадався до хутора. Спершу зазирав у вікно, а потім уже йшов до хати. Малий Василько до мене звик і радів моїй появі, я вже, як і його тато, не мав бороди. Не роздягнувшись, я вечеряв зі святим сімейством. Григорій, якщо того дня був у Раранчі, розповідав якісь новини, але нічого страшного для мене. В хаті я довго не засиджувався, казав добраніч і йшов до хліва. Лізти до бункера не хотілося - спав у яслах на з'їдах, маючи завше при собі пістоля. Ще надворі панувала глупа ніч, а вже рудий когут будив мене. І це було добре: я боявся, щоб Сизов не взяв мене сплячого. Прочинивши двері, я довго вслухався в ніч. А коли розвиднялося, ліз до бункера і там досипляв. Удень, побачивши крізь шпару дверей Василька із санчатами, знову ліз до бункера.
Поволі спливав час, а з ним зима. Пересілися морози. Повиднішало вдень у хліві. Щось читав, що передала Варя. Григорій і Марійка не втрачали до мене як до священика поваги. Були ласкавими, що мене дивувало. Не раз Григорій довгі години просиджував біля мене: його дуже цікавили розповіді про нашу визвольну боротьбу, про ОУН. А одного разу він сказав:
- Панотче, я згоден з вами разом піти до лісу.
         Я міцно обійняв справжнього друга. Моєю постійною мрією було хоч раз котроїсь ночі прокрастися додому. Коли добре повесніло, Григорій поніс мою цидулку з повідомленням, що наступної ночі прийду, щоб вікно кухні не було защепнуте. Наступного пізнього вечора я йшов навпрошки у ніч та небезпеку. Зоріло погоже небо. Повітря пахло березнем. У балках жебоніли зверху й під снігом струмки. Переходячи їх, вважав, щоб не шугонути ногою. Праву руку тримав у кишені, наче грів невеличкого пістоля. Чим ближче підходив до Раранчі, тим відчутніше калатало серце. Дійшовши до цвинтаря, став. Услухаюся в тишу. Ще у вухах жебонять весняні струмки, які переходив у балках. Напружений до краю слух намагається дістатися до сільради, де постійно вартують стрибки. Біліють гробки опуклинами снігу. Мовчить темне віче хрестів. Між похованнями поховання, що ховав я. За невеличкою толокою, яка чорніє проталинами, ліворуч темніє подвір'я поляка Борика. Просто мене парафіяльний будинок, до котрого маю прокрастися. Промовивши мої рятівні два слова: "Отче наш", іду від цвинтаря толокою в напрямку мети. На нашому городі біліє сніг. Піти по ньому - це залишити по собі слід для стрибків. Іду понад городом дорогою. Не дійшовши трохи до гостинця, повертаю ліворуч, у своє подвір'я. Присідаю за зрубом колодязя. Великі вікна дивляться чорною пусткою - не віриться, що за ними хтось є. Трохи почекавши, підвожуся і маєвом тіні до вікна кухні. Не встигаю дістатися рукою, як вікно відчинилося. Ховаю до кишені пістоля і за якусь мить я вже в кухні, в обіймах мами, дружини та сестри. Мама зачиняє вікно. Йдемо до темної їдальні. Коли роздягся і сів на канапу, зненацька на моїй шиї повисла маленька трепетна істота - це наша донечка Оксанка, що лежачи вліжку, не спала, чекала на татуся. Трохи попестивши її, підвожуся і йду до спальні. В пітьмі та тиші чую дихання дітей, що сплять. Боюся поцілунком здмухнути з них сон, а тому творю правицею у пітьмі великий хрест і повертаюся до їдальні. Розмова точиться майже пошепки, бо в суміжній кімнаті, що вже мені не належить, спочиває старий панотець, призначений чернівецьким єпископом на мою парафію. Мама в потемках пригощає мене смачною вечерею. Оксанка ввесь час горнеться до мене. Наталочка тихенько біля самого вуха:
-Ти не бійся отця Івана, він знає, що ти втік, і тебе не зрадить, бо дуже порядний: недавно повернувся із заслання, де відбув сім років, і Раранча - це його перша парафія після довгої перерви. Він нам трохи допомагає і дуже хоче зустрітися з тобою...
     Ще щось казала сестра.
      Те, що я наважився переночувати вдома-фатальний ризик: не встояв перед звабою домівки, і ніч для мене й Варі була сущим едемом кохання. Тільки перед ранком подумав тверезо, що сам прийшов до пастки Сизова, з котрої увечері конче мушу вийти. Але ж якось потрібно у цій пастці перебути день до вечора? Коли перший вранішній промінь просотався крізь мережану фіранку до спальні, я вже тримав на руках маленьку Женю. А Леся спросонку мене злякалася, як чужого вуйка, і заплакала. Зате ж Оксанчина радість не мала меж. А з Оксанкою раділа і Юльця, донечка Наталочки. Снідали всі в їдальні за великим столом. Найдужче сніданок смакував мені, бо його готувала мама. В їдальні панувала радість, а з нею страх, хоч усі двері були надійно замкнені. Але ж у суміжній кімнаті кашляв старий панотець, із яким мені не хотілося зустрітися. По сніданку Наталочка пішла до школи - мала уроки. Я вже нудьгував, чекаючи вечора, щоб повернутися на хутір, це відбилося і на Вариному настрої: дивилася на мене вже зажуреними очима. В залі на підвіконні великого вікна стояла велика стара ікона "Тайна вечеря", написана на полотні, що вже стало ветхим і мало кілька просвітлин, крізь які я бачив церкву, гостинець, людей, навіть стрибків, що їхали підводою, певно, до Садгори. В обід повернулася Наталочка, досить у веселому настрої: біля сільради жодного стрибка. Постукала у двері суміжної кімнати і запросила отця Івана на обід. До їдальні увійшов справжній грибок-дідок із калачиком у руці, в старенькому підряснику. Я зразу обличчя не побачив-лише патли, рясно посічені сивиною, і таку ж бороду. А тоді вже й маленьке засушене обличчя з маленькими очицями в червоних каблучках повік. Він улесливо до мене заговорив, наче чимсь переді мною завинив. Привіталися, як вітаються священик із священиком, цілуючи один одному правицю. Його мова типово русько-хохлацька, з паузами хронічного кашлю та сяканням у несвіжу хустинку. Коли сіли до столу, кощава рука ще хвацько тримала повну чарку. На столі були смачні страви, але увага старого батюшки паслася лише на квашеній капусті, солоних огірках та хронові, і він це пожадливо їв, котуляючи беззубим отвором, що теж зветься ротом. Після другої чарки отець Іван розчулився і по довгій паузі кашлю вилив почуття, спрямовані до мене:
- Дорогой отєц Ніколай, ви не сумлівайтеся: я скажу нашему всеблаженнішому владиці Феодосію, що ви, отєц Ніколай, мой друг, і я жилаю служить з вами в одном храмі, потому что мой приход очень грамадний!..
         Ще щось варнякали батюшка. ! про те, як вони заховали від совєтчиків три пуди церковної утварі в серебрі, а дяк доніс, і його, отця Івана Каракізу, було засуджено на десять років, а тоді він відбув у печорських таборах сім років. Я щиро співчував старому панотцеві. А після третьої чарки одвів до його кімнати і поклав на ліжко. Коли повернувся, мама порадила мені теж лягти, але я не ліг - бавився з дітьми у спальні, відчуваючи Барине бажання, щоб ще одну ніч переночував удома. Мені теж хотілося, однак не піддався звабі: за нею уявляв Сизова, що бере мене з теплого ліжка. Поволі смеркало. Вже одягнутий тримав під пахвою вузлика з харчами, що приготувала мама. Прощання було слізним. Найдужче плакала Оксанка. Перш ніж вийти, пішла мама "на розвідку" -за нею я. Біля колодязя ще раз попрощалися. Озираючись, вийшов із двору і зразу ж пішов праворуч.
Глупої ночі повернувся на хутір. Святе сімейство сумирно спало в теплій хаті, а я пішов до хліва, де на мене чекали ясла та бункер. Не думаючи про небезпеку, ліг у яслах. Згадав ночування вдома. Варин шепіт, і з ним заснув. Спав міцно, ніби вже було по небезпеці, що постійно мучила. Раптом хтось торкнувся моєї щоки (але не вуст, як це було в хатині дідуся румуна). Здригнувся і злякано лупнув очима - наче у Видиві стояла Марійка, справжня буковинська мадонна, аж подумав грішно: "Ще краща за Варю".
- Панотчику, коли ви прийшли?
- Дуже пізно, - поцілував невелику руку, віддаючи маминого вузлика.
- А ми довго не спали, чекали на вас. Я з хати виходила: все вчувалося, що ви прийшли, а ступити до хати чогось не хочете. Як гостювалося вдома?
- Дякую! Дуже файно, хоч і дуже страшно.
- Бачу, панотчику, не виспались. Поспіть ще трохи, а я подою корову.
Відійшла. Заплющив очі. Однак бачив звабну красуню. Перехрестився, наче відмахнувся від гріховної думки. Раптом почув білу мелодію молока, що враз мені стала колисанкою, і солодко заснув.
     Жив далі на хуторі, звикнувши до постійної небезпеки: вночі спав у хліві, на хатній м'якій постелі в яслах, а рано пив з дійниці, без виміру, молоко. Марійка давала невеличку тайстру з харчами, ще клав якусь книжку і йшов у весняне поле. Вже на нивах подекуди працювали ґазди. Тримався від них поодаль. Коли втомлювались ноги, перепочивав на обніжку. Читав. Озирався. Наді мною у високості концертували жайворонки. Підводився і поволі простував до пагорба, де обжив сухого дикунка. Сидячи в ньому, все більше й більше усвідомлював, що врешті-решт мене впіймають і рішать на місці, як топорівського Житарюка, бо в уяві Сизова та його начальника Коркина я після втечі виріс у страшного злочинця, що крився під попівською рясою. Моєю мрією були Карпати. А щоб дістатися до них, потрібні були якісь документи і, звісно, гроші, а їх у Варі бракувало - жили лише на ті, що Наталочка заробляла в школі. Мені конче потрібно було ще раз прокрастися додому, щоб порадитись, що мені далі робити. І я вже був такої думки, щоб Варя з меншими дітьми Женею та Лесею їхала на Полтавщину до своїх батьків, а більшенька Оксанка жила в Наталочки разом із бабусею, яку дуже любила. Дні минали, а я все не йшов додому. Коли вночі бентежні думки гнали від мене сон, я виходив із хліва і сноходою брів до каплиці й довго молився: просив у Бога, щоб допоміг дістатися в Карпати, якими я марив. Одного пізнього вечора Григорій повернувся з Раранчі і приніс мені листа, згорнутого в цидулку. Розгорнувши його, я в хаті при гасниці прочитав:
       "Дорогий братіку, вже ми за тобою дуже скучили, а ти все не приходиш. Зараз у нас гостить твій полтавський друг Володя Козир; він працює в Чернівцях у військкоматі за комірника; всі посилки, що ти надіслав на фронт, далі Чернівців не пішли. Але головне не це- Володя по зворотній адресі довідався, хто їх надсилає і, звісно, дуже зрадів. Отже, тепер він разом із нами чекає на тебе. В селі про тебе - ані звуку. І Сизов, мабуть, думає, що тебе немає на Буковині. Навіть Соплін у мене ніколи про тебе не питає. Одним словом, мені здається, що ти можеш спокійно відсвяткувати Великдень удома, разом із Володею. Він нам радить викопати для тебе в одній із кімнат під підлогою криївку, і це буде дуже слушним, бо ти вже набрид Григорію та Марійці. Коли прийдеш - порадимось. Нам не пиши, тільки Григорієм передай, коли тебе чекати, щоб хтось був у кухні біля вікна. Всі тебе міцно обіймаємо і нетерпляче ждемо. Сестра Наталочка".
       Мене охопила радість; святкуватиму Великдень удома разом із побратимом Володею Козирем, з яким у Полтаві в сорок другому навчався на Пастирських курсах. Хоча він не був членом ОУН, однак був дуже активним симпатиком. Він разом із моїм другом і колегою по підпільній роботі Василем Шарим сплели із хвої великого Тризуба до надгробка Івана Котляревського, і цей Тризуб, перевитий жовто-блакитною биндою, надав панахиді, яку відправляв єпископ Силь-вестр, великої врочистості. Я це розповідав на початку повісті і з приємністю повторюю. І Володя Козир, коли мене й Варю вінчав о. Олексій Потульницький, читав Апостола. А Василь Шарий був моїм Боярином.
       Наступного дня Григорій пішов до Раранчі і як паламар зайшов у парафіяльний будинок, ніби до отця Каракізи, а по суті, сказати в мене вдома, коли я прийду. А коли смеркло, я віддав пістоля Григорію і, покладаючись тільки на молитву, пішов навпрошки додому. Було досить темно. Трохи посидів на цвинтарі. Всюди панувала тиша. По-пластунськи дістався на наш город, що після зими вже добре висох. Біля сарая присів за купою гною. Дверцята, крізь які викидався гній, були прочинені, і я чув, як посапувала наша корова. Підвівся і, тамуючи хвилювання, прошмигнув тінню до вікна кухні. І цього разу не встиг дістатися до вікна, як воно відчинилося. Легко подолавши перепону, вже був у кухні, в міцних обіймах колишнього побратима Володі Козиря. Наша радість не мала меж. У залі, де на підвіконні стояла ікона "Тайна вечеря", просто неї, на підлозі, застеленій ліжником, відбулася наша тайна вечеря у жовтому німбі свічі. Діти всі спали. Я був у центрі уваги. Хіба можна, переповісти все те, що говорилося тієї радісної і такої тривожної ночі. До Володіної пропозиції викопати бункер я пристав, але не дуже охоче, бо в голові були Карпати. Спати лягли дуже пізно. Мама послала Володі в їдальні на канапі, а я пішов до спальні, наче у святе святих після постійного спання в хліві. Вранці, коли Варі вже не було коло мене, я прокинувся. Зразу ж одягнувся. Пошкодував, що не маю при собі пістоля. Перехрестив дітей, що спали, вийшов до зали. Крізь просвітлини в іконі подивився на церкву, на безлюдний гостинець: здавалось, що в селі зовсім немає людей. У кухні порались мама і Варя, а Наталочка вже була в школі. Поцілувавши обох, пішов до їдальні. Володя не спав, але ще лежав. Я, привітавшись, сів на краєчок канапи. Розмовляли тихенько, щоб у суміжній кімнаті не почув отець Іван. А може, його й не було, бо не кашляв. Володя нагадав про бункер. Я схвально кивнув головою.
        Зразу ж після сніданку взялись до роботи: з одного кінця широкої підлогової дошки Володя спритно з допомогою сокири та обценьок витягнув два цвяхи і два ближче до середини. Кілька слів про Володю: невисокий, міцний і дуже меткий, чорнявий, з рахманними очима. Власне, він робив, а я дивився. Далі, коли він сокирою підважив край дошки, я взявся обома руками і підняв, як довгу ляду. Володя підставив стільця. Хоча цоколь був високий, порожнина була виповнена землею і трохи присипана тирсою. Володя, ставши на коліна, почав рушити рискалем землю, а я лопатою кидати землю до двох відер. Робота швидко посувалася: Володя копав, я землею виповнював два відра, а Варя й мама носили до великої кухні, що стояла пусткою, бо в невеличкій кімнатці була плитка, а ця кімнатка правила за кухню. Носити землю вдень на город було не можна - заважав своєю присутністю отець Іван. А тому мали винести вночі. Коли Наталочка прийшла зі школи на обід, бункер був готовий. По обіді Володя розпоров два старі валянки і підбив їх з-під споду до дошки, щоб вона не так дудніла порожнечею, і прибив стару дверну ручку, щоб можна було за неї братись і притискати, аби щільніше прилягала дошка. Дно бункера заслали якоюсь вереткою. Одне слово, вже було де ховатися, хоч я знав, що в цьому бункері можна заховатися лише від отця Каракізи, бо совєтські сатрапи вже мали досвід на всіляких бункерах. Власне, я хотів побути вдома лише на Великдень і зразу ж махнути в Карпати.
      Коли надвечір Наталочка повернулася зі школи, ні мене, ні Волод: в хаті не побачила - ми обсиджували бункер, про який знала й Оксанка. Але вже вона була величенька і розумненька: В кухн: лежала ціла могила свіжої землі. Мали її вночі винести на город, але були втомлені і відклали на наступну ніч, і це стало фатальною помилкою. Зразу по вечері лягли спати і спали, звісно, після роботи міцно. Вранці хтось постукав у двері спальні. Я враз пролупався і, за звичкою, помацав під подушкою, але пістоля не було. До спальні увійшов уже одягнутий Володя. Я лежав крайній. Варя за мною. Здивувалися раптовій появі.
- Вибачте, нагальна справа, - сів навпочіпки біля мене.
- Що стряслося?! - спитав я з посмішкою неспокою.
- Наразі - нічого, але... - я бачив дуже неприємний сон... Розповідати не буду, лише скажу, що у сни та передчуття дуже вірю, а тому вже тікаю од вас. І раджу тобі, друже, мотнутися на хутір чи в інше безпечне місце.
- Вдень?! Мене ж зразу затримають стрибки. А тебе ніхто не знає і ти маєш надійне посвідчення з військкомату. Побуду до вечора і смерком змотаюсь, -сказав я, хоч думкою був ладний тікати хоч зараз.
До спальні увійшла Наталочка, що спала з малою Юльцею та мамою в другій спальні, і теж, як я:
- Що стряслося?
- Нічого. Лише те, що Володя вже йде від нас, - відповів я.
- Раптом?! Не розумію, -допитливо глянула на Володю.
- Голосно не розмовляйте - хай діти ще посплять, - зауважив я. До спальні увійшла мама. Ще не встигла промовити слова, як я їй:
- Володя вже йде в Чернівці, потрібен на роботі, а на Великдень прийде. Приготуй йому щось на дорогу і додому.
    Мама вийшла, а за нею Володя і я в білизні і босоніж. Мама пішла до кухні, а ми міцно обнялися і мовчки стояли, повні безнадії, що зустрінемось удруге. Мама принесла добрячого вузлика з харчами. Володя взяв і обійняв маму, як рідну. По хвилевій мовчанці, поцілувавши їй руку, пішов, а мама за ним, проводячи, як і мене. Я, пригноблений розлукою, повернувся до спальні.
- Володя пішов? - спитала Варя, одягаючись. А Наталочка: -Аз нами не попрощався!
-Та він у такому стані...-сказав я і теж почав одягатися.
         Коли снідали, майже нічого не їв. Наталочка зразу ж пішла до школи, Я нудьгував. Навіть діти мене дратували. Вкотре шкодував, що віддав пістоля Григорію. В залі мої очі зразу ж упали на підлогу саме туди, де був бункер. Лише зараз зауважив довгі шпари і подряпини сокири. Підлога була чисто підметена. Пішов до кухні. Побачив цілу могилу свіжої землі. Взявши дрібку в пучки, плюнув на неї, розтер і старанно затер подряпини. Однак мене мучила ціла могила землі в кухні, яка свідчила, що в хаті є бункер, а це значило, що він як сховок нічого не важить, а іншого не було. Нарікав на себе, що не винесли землі на город; раз у раз підходив до "Тайної вечері" і дивився надвір. Зовні все було спокійно. Вже був обідній час, а Наталочка зі школи не приходила. Нарешті прийшла і злякано:
- Щойно бачила коло сільради Сизова і стрибків.
У мені все похололо. Наталочка не доторкнулась до обіду і знову пішла до школи. Мама й Варя, дивлячись, як я переживаю, ще більше мучились, ніж я. Особливо мама. Раптом повернулася зі школи Наталочка:
- Щойно бачила отця Івана: його від церкви вів до сільради стрибок, певно, викликав Сизов, бо отець Іван живе з нами в одному домі. Піду до школи і з вікна спостерігатиму за сільрадою. Добре, що сьогодні Соплін у Садгорі. Він тепер із Сизовим - нерозлийвода.
Пішла. Я раз у раз підходив до "Тайної вечері" і дивився на гостинець. Нараз побачив Сизова і старшого стрибка. Мені перехопило віддих, уже хотів лізти в бункер, але опанував себе. Сизов мав при боці кобуру із пістолем, а старший стрибок за плечем - руського автомата. Чогось дивилися на наші вікна і про щось розмовляли -видно було по рухах їхніх рук. Я відчував, що вони не налаштовані на напад. Ще трохи постояли і пішли до сільради. "Може, цього разу мене мине лихо", - подумав я і, відчувши голод, пішов до кухні. У своїй кімнаті покашлював отець Іван. Піти до нього не наважувався. Згадавши Володю, наляканого страшним сном, знову пойнявся страхом: хотілося прокрастися до сарая, а з нього - крізь тильні дверцята на город і якось дістатися до цвинтаря. Мама щось робила на кухні, Варя з дітьми була в спальні. Я майже заспокоївся, вірячи в те, що отець Іван як священик мене не продасть. Почало вечоріти. Уявляв, як нині зрадіють Марійка й Григорій. Раптом до зали увійшла Наталочка і, захлинаючись хвилюванням:
- Братіку, ховайся, вже йдуть!..
        Хотів якнайшвидше підняти дошку підлоги, а вона - наче прилипла, аж мені заболіло під нитями. Допомогла Наталочка, і поки я вліз у бункер, тримала край дошки. Опинився в кромішній темряві, наче живий у домовині. Намацав ручку і обома руками почав тягнути вниз, щоб шпари у підлозі були менше помітними. Зненацька задудніла земля: кілька стрибків надворі ступали понад самим цоколем - видавалося, що ступають не ногами, а важучими пресами. Я лише встиг промовити тричі два слова: "Отче наш", як уже тупіт ніг увірвався до зали, а з ним - невиразна балачка кількох голосів. А потім - тиша і стукіт об підлогу чимось твердим. Це був автомат. Стукіт блукав навколо моєї голови. І ось він - над самою головою, що впирається у ляду, наче у віко труни, а руки вже до зомління тягнуть ручку вниз. Одначе стукіт не спиняється-мандрує далі. "Може, не знайдуть",-думаю, але ж у кухні земля - ціла могила. Пойма жах! А Сизов у Наталочки питає:
- Советская учительница, родная сестра бандита, скажи правду: откуда в доме целая гора земли?
Що відповіла Наталочка -я не зрозумів, бо щось казала зовсім тихо. А хриплий голос московського сатрапа котромусь із хлопців:
- Позвать сюда священника: он здесь живет и все знает... Балачка Сизова і попа відбулася в кухні як панахида по моїй уже
втраченій волі, і символічно чорніла в кухні "могила" ще свіжої землі. Що Каракіза сказав старшому оперативникові, не знаю - автомат знову застукав по підлозі і зразу ж натрапив на бункер. Я з напругою тягнув ручку вниз; підпираючи тім'ям дошку, підбиту повстю старого валянка. Нараз хрипкий голос Сизова:
-Давай сюда топор! Здесь подозрительная щель.
Вже кінчик сокири у шпарі намагається підняти край дошки. Дошка трохи піддається. З'являються пальці. Напружую всі сили, щоб затиснути щупальці між двох дошок. Спочатку чую лютий руський мат, а по ньому:
- Гад, не жми - стрелять буду!
      Йму віри катюзі - не жартує. Випускаю з рук, як останню надію, стару дверну ручку, прибиту з-під споду до дошки. Видовжена ляда враз піднялася. Холодна цівка автомата втиснулась мені в скроню і вже пече, мов розпечене тавро.
- Бандит, вьібрось пистолет!
- Я не бандит - священник. Пистолета у меня нет!
- Священник?! - вигукнув з реготом, як сатана, і, одвівши од скроні автомата: - Бандит тьі в поповской рясе! Жаль, что не патлатьій: бьіло б за что тащить с бункера. Тащите, ребята! И тщательно проверте бункер!
Учеписті руки тягнуть мене з бункера. Ще не встигаю звестися на рівні ноги, а наді мною запінена пащека:
- Гад, учти - от моего автомата не уйдешь: пристрелю, как собаку!
- Гад не он, а тьі! Убей меня первую! - не своїм голосом скрикнула Наталочка і обіруч учепилася в бляшані нагороди.
-Стерва! Бля..! Убери прочь руки!
А невеличкі руки наче прикипіли до гімнастерки трохи розгубленого ката. Раптом зойкнула мама і, рвучи коси, впала на підлогу. Наталочка кинулась до неї і з Варею підводять розпатлану, як божевільну. З бункера виліз стрибок і доповів Сизову, що в бункері зброї не знайшов. Той, зиркнувши на мене дідьком, наказує зв'язати. Два стрибка заламують мені назад руки і туго зв'язують. Маленька Оксанка, упавши на колінця і обійнявши тендітними ручками мою ногу, несамовито волає:
-Не дам! Не дам! Пустіть мого татуся! Не дам!
А я навіть не годен погладити голівку мого єдиного маленького янгола-хранителя, бо мої руки - наче поламані крила. Скипаю безсилим гнівом:
- Гад, не муч дитину!
- Ведите к подводе! - наказує Сизов.

     У хаті плач і зойк жінок та переляканих дітей. На стіні злякано поблимує лампа, не знаю ким засвічена. Мене, роздягнутого, зв'язаного, без шапки, виводять з хати. По мені залишаються ридання і стогін та під підлогою - бункер (котрий, напевно, й досі є), свідок мого жахного минулого. Надворі тепла весняна ніч. Біля роззявлених воріт чорніє катафалком підвода, на яку вилізти із зв'язаними руками я не можу. "Чемні" тілохранителі мені допомагають сісти поряд з візником, обличчям до коней. А щоб я ненароком "не випав" із підводи, Сизов грубо підпирає мене ззаду цівкою автомата, певно, мститься за те, що я йому лядою бункера дуже прищемив пальці. Коні легко покотили бричку, не відчуваючи мого тяжкого горя. За селом солодко запахли весняні буковинські поля, вкриті темною пухнастою ковдрою ночі, а мені до горла підступила гірка думка: "Саме тепер бути й ховатися на волі, а мене, зв'язаного, везуть удруге до в'язниці, і не дай, Боже, щоб знову в Чернівцях не потрапив до контррозвідки, на так звану "обрабацію". І ще боюся Полтави, де навесні сорок другого фашисти розстріляли моїх друзів-оунівців, а з ними -мою першу дружину, а тепер, навесні сорок п'ятого, чекісти (руські фашисти) розстріляють мене. А бо ж конвоїри, від яких я втік, рішать у темному підвалі, а точніше затовчуть носаками солдатських чобіт, і тоді вже - буде по мені..." Підвода не поспішала. Сизов і його підручний, старший стрибок, попихкуючи цигарками, відпочивали по своїй "роботі". За думками я не помітив, як вже доїжджали до Магали. На пагорбі в жовтому світанні білів хрест. Я, без нарікання на Бога, що він не врятував мене, подумки проказав моє постійне "Отче наш", а тому, що руки були зв'язані, лише уявно перехрестився. Трохи нижче пагорба темніла хатина дідуся румуна, чимось обставлена, в якій я і Варя мали щастя зустрітися. Мені дуже потерпли руки, вже здавалися рукавичками, виповненими сипучим піском. Сизову набридло підпирати мене автоматом, і хоч він уже одірвав його од спини, однак я ще відчував метал зброї. Та ось і Садгора. Зовсім розвиднілося. Коло будинку МГБ підвода зупинилася. Вибіг черговий, дебелий старшина, і запобігливо:
- Товарищ старший лейтенант, поздравляю тебя с уловом! Той промовчав і встаючи втомлено з підводи:
- Бандит, приземляйся!
Я заворушився, але злізти з підводи не міг: дуже потерпли зв'язані руки.
- Старшина, помоги попу встать - он тебе все грехи отпустит, -сказав Сизов і, реготнувши, як жеребець, пішов до кімнати чергового, а за ним - старший стрибок з Раранчі.
Старшина, допомігши злізти, завів мене до кімнати чергового. Коли розв'язував, Сизов доповідав по телефону своєму начальникові, майору Коркіну:
- Товарищ майор, извините, что беспокою вас в такой ранний час! Я только что вернулся с Раранчи и не с пустьіми руками - привез попа Соколовского: взял тепленьким с бункера. При нем оружия не бьіло...
Що далі казав Сизов, я не почув: мене старшина вивів із кімнати чергового. Я попросився до вбиральні. Мої руки були наче паралізовані: насилу справив малу потребу. По суті, справжньої камери не було - звичайна кімната, і зовсім порожня, навіть не було жодного стільця. В кутку на підлозі хтось лежав. Мені захотілося з ним порозмовляти. "А може, він спить?" - подумав і присів навпочіпки під стіною. Незнайомець позіхнув і підвівся на сідницю. Літній. Неголений. Щось поспитав румунською. Не зрозумівши питання, я відповів:
- Я - пріот із Раранчі.
- Вайльо-вайльо! - поспівчував незнайомець.
- А ви звідки? - поцікавився я.
- З Буди. -А чого тут?
-Я ґазда і маю файні статки. А ви, отче, чого сюди потрапили? Я не знав, що відповісти, а тоді:
- За те, що пріот і не люблю руських.
- Бун! Бун!
      Запала довга мовчанка. Ґазда щось видобув із тайстри і почав ремиґати. Я підвівся і підійшов до вікна, що не мало-справжніх тюремних ґрат, а було защельоване негрубими залізними прутами. За ними звабно темнів весняний сад. Мої руки вже прийшли до норми. Спробував гнути прута, що трохи піддався.
- Вайльо-вайльо! - злякався ґазда і благально: - Отче, відійдіть од вікна - в саду москаль із гвером!
      Я відійшов од вікна і знову присів під стіною, сподіваючись, що невдовзі мене викличуть. Чогось боявся начальника МГБ Коркіна; він до мене підкреслено чемно ставився як до "советского священника", а зараз я не уявляв, як він поведеться зі мною, а чекісти, як і артисти, багатоликі: від удаваного доброго обличчя -до пики ката; остання в чекістів - правдива. Черговий по мене не приходив. Я нудьгував і боявся мого невідомого, що наближалось до мене. Думкою вкотре побував удома і на хуторі, в Григорія та Марійки, і скрізь бачив розпач та зажуру. Дорікав собі, що не встояв перед звабою домівки. Тепер сині Карпати канули в чорну хлань безнадії. Дуже боявся Полтави: там на мене чекали допити з тортурами та плюс конвоїри, від яких я втік. А ще в сорок п'ятому активно розстрілювали нашого брата оунівця- партизана. Мої сліпі думки не мали й цяточки просвітку. Нараз відчинилися двері.
- Кто из вас Соколовский? -Я.
-Пошли!
          По мене прийшов не старшина, а молодший лейтенант. У кабінеті начальника сиділи: сам начальник Коркін, великий лисий полковник та маленький капітан - ці два приїхали з Чернівців.
-Садитесь, отец Николай,-запросив наказово Коркін з гадючкою в посмішці, не приховуючи відрази до мене.
- Спасибо,- вклонився я на його "чемність" і сів.
- Расскажите нам про вашу связь с оуновской бандой. Нам все известно... но кое- что необходимо уточнить, хотя вьі не наш подслед-ственньїй, а полтавского МГБ, где имеются на вас неопровержимьіе фактьі вашей активной деятельности в ОУН.
- Для чего зта прелюдия, гражданин майор? Вьі же отлично знаєте, что я с оуновцами связи не имел. Если б имел, я дома в бункере не сидел бьі. И оружия у меня не бьіло. Я бьіл только украинский священник, а вьі своим незаконнім арестом сделали из меня преступника и беглеца!
-Скользкий вьі, отец Николай-мовив Коркін, запалюючи цигарку, а тим часом підійшов полковник і влесливо:
- Николай Александрович, давайте - на чистоту! У вас шансов никаких. Ваше преступление и так относится к тяжельїм, а вьі его еще усугубили своим безумньїм побегом. Но мне хочется вам помочь, из чисто гуманньїх побуждений. А точнее -отвести вас от неминуемого расстрела! Короче: мьі вас сейчас отпустим на свободу, а вьі созда-дите оуновскую бойовку, но только нашу. Вьі меня понимаете?
-Оченьпонимаю!
- И прекрасно, уважаемьій Николай Александрович! - аж потер полковник руки.- Зто вас спасет от фатального конца. И не только спасет, а еще из вас сделает советского героя! Вьі только подумайте!..
Я справді замислився і вже бачив не совєтського полковника-чекіста, а німецького полковника-гестапівця, що в сорок другому в Полтаві, на квартирі Олександри Кононенко (дочки поета-класика Володимира Самійленка), агітував мене звабними обіцянками, щоб я знайшов серед моєї групи оунівців героїв-дурнів, котрі б погодились, як диверсанти опинитися в тилу совєтів. А зараз мені обіцянка совєтського полковника запахла волею і я сказав:
-Гражданин полковник, ясогласен. И вьі непожалеете...
Не встиг ще полковник щось мовити схвальне, як майор Коркін гнівно:
- Заберайте кчерту зтого попа, он без мьіла влезет в задницу и без мьіла вьілезет. Я, лично, умьіваю руки от такого типа!
         Полковникові було незручно перед присутнім капітаном і мною: його полковницьке звання нічого зараз  не важило перед званням майора Коркіна, який мені спритно надів наручники, сучасні кайданки, і віддав ключа від них маленькому капітанові. Надворі чекала чорна відкрита легківка. Шофер-сержант відчинив переді мною дверцята і велів сісти біля нього. Полковник і капітан сіли позаду. Машина рушила. Майор Коркін махнув услід рукою. Вже мчала вулицями Сад-гори. Я бачив волю, яка мені не належала, людей, що кудись поспішали, чужі й байдужі один до одного. Легківка враз вимчала в поле. Зеленіли й пахли весняні ниви. Сяяло сонце. Синіла далечінь. Востаннє ласкаве повітря лоскотало моє обличчя. Мені хотілося минути Чернівці з тюрмою і мчати все далі й далі... Але вже чорна, відкрита легківка мчала вулицями міста. Та ось і тюрма, мені знайома, велика, обмурована високим муром, обставлена вишками і на кожній -"попка" з автоматом, густо обснована колючим дротом. Легківка наче впливла на тюремне подвір'я і стала. Полковник, встаючи, мені кивнув, як утрачена надія. Я йому посалютував обома руками, з'єднаними кайданками. З'явилось два наглядачі і чемно супроводили мене до підвального боксу, де зняли наручники і враз явили моїм очам залізні двері з прозуркою. В боксі нічого не було, навіть параші. Присів почіпки. Крізь дротяну сітку разюче світила велика жарівка, просвічуючи мене аж до п'ят. Я нудився: підводився і присідав. Хотілося справити малу потребу. Постукав у залізні двері. Блимнула прозурка.
- На оправку,- сказав я.
      Двері відчинилися, і мовчазний мурло зводив мене "на оправку". Раптом двері знову відчинилися - прийшло "грубе" начальство подивитися на втікача- попа. На запитання я скупо віповідав, одначе начальство пішло від мене наче вдоволене. Разюче світло великої жарівки мене мучило. Майже не розплющав очей. Однак бачив жовту пітьму. Ні води, ні хліба мені не давали (в такий спосіб карали втікача), але водили "на оправку". Минуло дві доби жахної муки. На третю мене повели до підвальної лазні, де я під гарячим та холодним душем трохи очуняв, хоч мені й тремтіли ноги і нестерпно хотілося їсти. Голодного й чистенького упхали до камери, що по саму парашу була виповнена нещасними людьми. Нар не було. Лежали на койках, що мали матраци, й лежали долі на матрацах. Я приземлився біля самісінької параші, де раз у раз мене турбували її клієнти. Вже разом із усіма обідав баланду з нелупленою бараболею. Однак вона мені дуже смакувала. Враз подружив із учителем із Заставної Іваном Поповичем та з Вижниці відважним юнаком Володею Перепелицею, якого заарештовано не вдома: він потрапив із німецьким парашутом прямісінько до рук оперативників совєтської контррозвідки. З Поповичем та Перепелицею я ще зустрінуся в листопаді сорок восьмого в Інті на пересильці - П'яте табвідділення. А в Чернівцях разом з ними в одній камері відсвяткував дев'яте травня сорок п'ятого, День Перемоги совєтських фашистів над німецькими - красиво, всіма дзвонами вигравав Кафедральний собор, на всі заставки кричало радіо баритоном єврея Левітана - вихваляло російських переможців, очолених генералісімусом Сталіним (грузином). Від одержаної з дому передачі мені в очах сяяло сонце, а на душі однак було дуже темно -хотілося волі. Крім великодніх харчів, Варя передала білизну, рушника, а головне-чорну кучму та кептаря. Одного пізнього вечора наглядач відвів мене на допит до будинку МГБ, що поряд з тюрмою. На мене в одній із багатьох кімнат чекав майор, вже старшого віку, що сидів при столі і тримав чогось руку на щоці. Його насуплене обличчя обіцяло мені допит із тортурами. Та ще я був утікач. А щоб зразу не впасти на підлогу, я ґрунтовно сів на стільця, бо лежачого на допитах б'ють не руками, а ногами. В кімнаті, крім нас двох, нікого не було. Тиша панувала і в суміжних кімнатах. Я в напрузі чекання дивився на слідчого, аж мені з-під пахв тік холодний піт, а слідчий - на мене, тримаючи ліву руку на лівій щоці. Нарешті, не запитавши в мене нічого, почав щось писати. Раптом підхопився і, тримаючи руку на щоці, швидко заходив по кімнаті. Коли зупинявся перед заґратованим великим вікном, затканим пітьмою, пхав указівного пальця до рота і виразно стогнав. Я не витерпів і спитав:
- Гражданин следователь, у вас очень болит зуб?
- Не болит, а чертовски ноет! Вьі, Соколовский, должньї зтому радоваться и в камере сказать: у моего следователя- гада заболел зуб и допрос не состоялся. А!..
- Почему радоваться?
- А потому,- спинився біля мене із перекривленим лицем,- что самьій гуманньїй следователь для подследственного - мучитель! Палач!
-А я, гражданин майор, искренне вам сочувствую и половину вашей боли согласился бьі взять на себя: я не только человек, которьій находится под следствием, а я еще и священник! Верьте мне, хотя мьі с вами - на разньїх полюсах...
Запала мовчанка. Майор, тримаючи руку на щоці, дивився на мене допитливо, очима слідчого, вже не дослухаючись до болю, нарешті каже:
- Если вьі, Николай Александрович, не только человек, а еще и священник, а для меня, как следователя, достаточно бьіть одним человеком! И в доказательство скажу: я вас пустьім допросом мучить не буду! Я вашего дела не знаю, вьі - подследственньїй полтавского МГБ, и скоро за вами приедут другие конвоирьі, но только не взду-майте бежать вторично! И в камере, пожалуйста, меня не вьщайте -в каждой сидит "наседка".
- Гражданин майор, не беспокойтесь - я зто знаю. А другой следователь меня на допрос не вьізовет?
- Не вьізовет, я об зтом позабочусь.
- Большое спасибо.
-Желаю вам, Николай Александрович, самого скорого освобо-ждения! - потиснув міцно руку і зателефонував до тюремної "діжурки", щоб по мене прийшов наглядач. У камері всі спали. Вранці, близько десятої, я зовсім несподівано одержав передачу- наче вдома знали, що скоро по мене приїде конвой з Полтави.

Розділ 25

       15 травня сорок п'ятого, вже по вечірній баланді, до камери увійшов наглядач- басараб.
- Котрий з вас - Соколовський? -Я.
- Бистро - з вещами!
Враз зібрався. З усіма попрощався й вийшов із Сидором з камери. В будинкові МГБ, у "діжурці", крім чергового офіцера, я побачив лейтенанта і сержанта з гвардєйським значком і, звісно, з бляшаними нагородами. "Певно, фронтовик",-подумав. Лейтенант зміряв мене очима з голови до ніг.
-Оттьі какой,-розчаровано.-А нам говорили... Как тьі смог?..
- Очень просто... Им только сметану конвоировать! -Тьібрось!.. От нас не уйдешь-самолетом повезем!    Пошли! Я повірив, що справді повезуть літаком, вже уявляв себе в полтавському МГБ... Два нові, ще "не притерті" мною конвоїри, повели мене на вулицю Ольги Кобилянської, в контррозвідку, де в грудні сорок четвертого проходив "обрабацію", а вісімнадцятого під дев'ятнадцяте лютого сорок п'ятого ночував з моїм першим конвоєм, а тепер ночуватиму з другим. Сподівався побачити моїх мучителів, але вже було по роботі і нікого не було. Черговий офіцер увів нас до кімнати, де я під час "обрабації" стояв під стіною. Я знав, що й ці конвоїри голодні, запропонував їм частину моєї передачі. Враз "клюнуло" -охоче взяли. По вечері ураз полагіднішали: вже лейтенант називав мене "Аликсандрович", певно, йому не вірилось, що я можу втекти і від нього. Я теж виключав можливість утечі, оскільки повірив, що повезуть літаком. Почали вкладатися спати: лейтенант і я - на письмових столах, а сержант, від якого я довідався, що він казанський татарин, ліг на підлозі, де я в грудні сорок четвертого лежав побитий у сечі ката. А зараз, лежачи на столі, я не міг заснути -думав про Полтаву: полтавське МГБ на мене мало всі факти, бо я в Полтаві очолював оунівське підпілля і не виключено, що між нами був провокатор. А ще дуже боявся моїх перших конвоїрів. Одне слово, мені моє зовсім близьке майбутнє лише сміялося на кутні. Тільки перед ранком заснув. Уранці поснідали і пішли не на літнисько, а на залізничний вокзал. Зразу ж трапився пасажирський, що довіз до станції Окниця. Тут мали пересісти, але поїзда не було. Відійшовши трохи від станції, сіли на зеленій мураві. Подекуди жовто зоріли кульбабки. Коли конвоїри роззулися і почали сушити онучі, роззувся і я. Полуднували: моєї передачі враз поменшало. Бракувало води. Лейтенант наказав сержантові принести. Той, взувши керзові без онуч, пішов. Повернувся з двома пляшками холодної води. Роззувся і сів. Лейтенант, довідавшись від мене, що я художник, дав мені свого блокнота й олівця, щоб я його намалював. Я почав. Лейтенант позував, попихкуючи цигаркою, намагаючись надати обличчю вираз справжнього чекіста. Я в собі сміявся. Ласкаво гріло сонце, звабно синіла далечінь: хотілося підхопитись і босоніж тікати, але обіч конвоїрів лежали два автомати з повними дисками. Портрет лейтенантові сподобався. "Я верю, что наши органьї честно разберутся и тьі поне-сешь наказание только за побег! А зто не больше года. Главное - не падай духом!"
- Постараюсь, гражданин лейтенант,- посміхнувся я, плекаючи в собі присутність духу на другу втечу, намагаючись моєю симпатичною поведінкою приспати пильність конвоїрів. Та й вони були більше схожі на недавніх фронтовиків, ніж на чекістів.
    Повз нас ішли люди, переважно з клунками і подекуди з валізами. Ось іде кругленька, розпашіла дівчина з великою валізою, в коротенькій спідничині і звабно крутить вельми опуклим задком. їй вслід дивиться сержант, мружачи татарське око і аж слина з рота:
-Ах! Как меня мучит эта попочка!..
- Тьі разве не женат? - питаю. -Какойженат-я только из армии демобилизовался! -А моя сестра - замужем за казанским татарином. Бачу, що не йме мені віри, а тоді:
- Если скажешь правильно по- татарски его имя, отчество и фамилию, я тогда тебе поверю.
- Пожалуйста, Баки Идрисович Урманче!
- О! - аж підняв угору руки.- У твоей сестрьі муж - настоящий казанский татарин! Значити тьі мойдруг! Как жаль, что тьі-зек...
         У 1932 році я на Біломорканалі працював у КВЧ (культурно-воспитательная часть), а разом зі мною-художник, казанський татарин, син мули, Бакі Ідрісович Урманче, з яким дружив, а зараз це мені стало в пригоді.
        Коли вже смеркло, до станції підійшов пасажирський поїзд. По війні у вагонах не світилося. Увійшли, наче до темного підвалу.
- Граждане пассажирьі, я - начальник конвоя! Мьі сопровождаем весьма опасного преступника, а позтому прошу освободить одно купе и возле него проход,- сказав лейтенант, щоб ми мали у вагоні окреме місце, а коли присвітив запальничкою, побачив звичайний, не купейний вагон; сиділи й лежали люди, де хто примостився, а слова: "весьма опасньїй преступник" на них ураз подіяли - ми при світлі запальнички побачили те, що нам було потрібне. Звичайно, така реклама, як "весьма опасньїй преступник", для мене була дуже невигідна: коли б я наважився вислизнути з темного вагона, мені став би на заваді майже кожен пасажир.
- Александрович, тьі ложись на среднюю полку, а я по- соседски -на другую. А тьі, сержант, садись внизу, у прохода, и охраняй с автоматом наш сон.
    Я і лейтенант лягли, а сержант сів унизу. Поїзд сіпнувся і рушив. У вагоні запанувала тиша. Я чув, як     захріп лейтенант. Сержант курив. Я стежив за вогником його цигарки, увесь настроєний на втечу. Колеса ритмічно втрамбовували в рейки кілометри й час. За думками та хвилюванням не помітив, як поїзд подолав чималу відстань і вже гуркотів залізним мостом через Дністер. На станції Могилів- Подільський довго стояв. Увійшли до вагона ще пасажири, але далі сержанта не пішли - слово "конвой" зупинило їх. Поїзд неохоче рушив. Я почув, як позіхнув сержант. Безтурботно похрапував лейтенант. Я пікся думкою про втечу і ліпшої нагоди не треба було. Поїзд часто зупинявся і знову рушав. Поволі спливала ніч. Нарешті на одній із зупинок я почув виразне хропіння сержанта. Вже подумки промовив: "Отче наш", але хтось увійшов у нашу "заборонену зону". Хоч у вагоні було темно, однак я побачив обриси жіночої постаті. А коли засвітила сірника - пілотку й офіцерські погони. "Певно, з медслужби",- подумав. Оскільки під моєї полицею та полицею лейтенанта було вільно, вона поклала якісь речі й сіла. Трохи посиділа. А тоді:
- Какой спертьій воздух! Раптом заворушився лейтенант: -Александрович, тьі спишь?
- Сплю,- відповів я тихенько наче крізь сон, приголомшений, втративши надію на втечу.
- Порядок,- позіхнув лейтенант, повернувся до мене спиною і ще дужче захріп, сержант теж хріп.
    Жінка у військовому підвелася, відсунула біля моєї голови вікно і знову сіла. Смикнувся поїзд і рушив. Знадвору війнуло волею. Промовивши биттям серця: "Отче наш", я сперся на лікті. А що було далі - лиш бачив Бог та, може, жінка у військовому. В отворі вікна я не затримався - вже висів на руках, ногами в невідоме... Коли розімкнув руки, якусь мить летів за ходом поїзда. Упав на жорству, близько коліс, що вже набирали з гуркотом розгону. Підхопився і почав бігти від колії. Дуже боліло ліве коліно. Раптом упав у рів, але неглибокий. Враз виліз. Від мене тікав у пітьму червоний вогник останнього вагона. Серце охопила радість - знову на волі! Коли вийшов із темної посадки, побачив погоже світання. До мене наближалась невеличка, ще притемнена постать, яка зупинилась. Став і я. Та зваживши, що невеличка, пішов до неї. Це була зовсім молода жіночка.
- Христос Воскрес! - привітався я вперше на волі.
- Воїстину Воскрес! Ти ще у Бога віриш, а я тебе дуже злякалася! Ти звідки?
- З Буковини.
- А чого тут опинився і такий неголений?
- Мене везли на Донбас на роботу, а я втік із вагона!
- От молодець! Тільки не йди в наше село: голова сільради -гірше скаженого собаки! Краще обмини.
-А яка це станція?
- Це не станція - полустанок, а недалеко Жмеринка! А я йду до мами, в друге село, а в цьому замужем. Ти, мабуть, голодний? Ось у мене свіжі орішки, з вечора напекла й несу мамі. Пригощу й тебе.
Дала кілька. Пахли свіжою олією, мережені на гребені. На мене дивилися великі очі ще дівчини. "Напевне, вдень карі",- подумав, подякував і пішов. Обминув село, опинився в полі. Перші промені вранішнього сонця привітали мене з волею. Неподалік паслася худоба. На зеленому горбочку ціла черідка пастушків. До мене долинула струнка пісня:
На городі верба рясна, Там стояла дівка красна...
      Трохи послухав. Озирнувся. В балці курився туманець, оторочений коло греблі старими крислатими вербами. Пішов до них. Із зелено-сизих віт викочувались срібні рулади кількох солов'їв. Нижче греблі я вмився кришталевою прохолодною водою. Зійшовши на греблю, став на праве коліно, бо ліве боліло, і довго молився -дякував Богові, що вдруге мені подарував таку жадану волю. Коли підвівся, обійняв блакитнокосу вербичку, як цнотливу сільську дівчину, і рушив на захід, орієнтуючись на залізницю. В одному місці бачив у форменому кашкеті чекіста, що із жінкою порпався в городі. Обминувши їх, перепочивав у якомусь гайку, їв смачні орішки, гріючи на сонці ліве коліно. Йшов далі, не відходячи далеко від залізниці. Обминав людей, бо мої кучма й кептар дуже привертали увагу. Почала мучити спрага. Наважився підійти до залізничної будки. На цямрині колодязя стояло повне відро з холодною водою. Пив із перервами. Напився і рушив далі. Обминаючи села, ледь плентався. Боліло коліно. Вже зовсім смеркло, коли підійшов до якоїсь невеличкої станції. На моє щастя, стояв товарняк, головою до Буковини. Двері одного вагона були трохи відсунені.
- Тут хтось є?! - спитав я.
- Єсть! - відповів жіночий голос. -До вас можна?
- Можно, но только осторожно! - пожартував чоловічий голос. Я не боявся, що натраплю на грабіжників: на мені цінного лиш
кучма та кептар старенький. Виважився на руках і опинився в кромішній пітьмі, в якій хтось ворушився. Поїзд рушив. Я сів на підлогу, обійнявши коліна. Ліве нило. Хотілося знати, хто ще у вагоні.
Хтось немилосердно чадів самосадом. Під гуркіт коліс я почав дрімати, бо був невиспаний і дуже втомлений. Наш товарняк ніде не спинявся. Ще панувала ніч, коли нарешті спинився. Чоловічий голос біля дверей:
- Могилев-Подольск!
      Я боявся цієї станції, бо тут близько залізничний міст через Дністер, який охоронявся червонопогонниками. Хотілося, щоб поїзд уже рушив, а він все стояв і стояв. Коли я виглянув із вагона, побачив коло паровоза ціле вогнище, що смерділо ядучим гаром. Я потерпав. Вже надворі зовсім розвиднілося, а наш товарняк ще стояв. Тепер я бачив у вагоні моїх супутників: чоловіки й жінки - справжній радянський люмпен-пролетаріат, якому раптом забаглося щось мати матеріальне і він вирішив спекулювати поросятами, по які їхав до Молдови. Я це довідався з їхньої балачки. Але тут ще були й інваліди на милицях. Оскільки я мав на голові високу чорну кучму, а на плечах кептаря і був неголений, всі в мені бачили якогось мандруючого басараба. Нараз до вагона вскочило два солдати в червоних погонах з автоматами. Коли я почув: "Просим предьявить документи!" - у мені аж до п'ят усе похололо! Вже хотів тікати з вагона, але тієї миті в отворі дверей з'явилося дві жіночі голови. Можливо, це справді були спекулянтки, що хотіли сісти до нашого вагона. Я, крутнувши головою, показав кивком на солдатів. Жінки, зробивши злякані очі, враз щезли. Я гойдався на терезах вагання: сидіти чи тікати, але раптом ухопився за рятівну думку і, опанувавши себе, відкликав убік одного з червонопогонників.     Оскільки він мав на погонах лички, я йому тихенько:
- Товарищ сержант, две спекулянтки хотят ехать в зтом вагоне, а у них масло и мед! Если хочешь, я их заманю сюда?
Моя вигадка для мене була слушною, а для сержанта звабною.
-Давай!-моргнув зацікавлений солдафон.
А мені тільки цього й бракувало. В одну мить я вже був надворі. Обіч запасної колії стояли і лежали купою порожні з-під вапна дерев'яні бочки. Я за ними присів. Минуло кілька хвилин, і мій товарняк рушив. Я побіг, заледве встиг ухопитися за відсунені двері вагона, можливо, упав би, але вчеписті руки втягли мене до вагона, в котрому я і їхав. Я подякував рятівникові. Це був кремезний чоловіку чорній шапці-кубанці, а за плечима мав солдатського наплечника.
- Ти з Кубані? - спитав я.
- З Кубані. Чого питаєш? -На тобі ж кубанка.
-Я в ній усю війну.
- У Власова теж? - пожартував я.
-Ти, мабуть, чокнутий,- приклав вказівного пальця до скроні.
-Атибасараб?
-Ні. Не басараб.
-Понятно...
      На цьому балачка урвалась. Вже далеко позаду залишився залізничний міст через Дністер. Дивилися з вагона на зелені молдавські поля. Чоловік у кубанці, допитливо позираючи на мене, курив, а тоді:
- Братішка, де будемо вставати?
- На Окниці,- відповів я, думаючи зараз лише про цю станцію.
- Я знаю, що на Окниці, а де саме? На ній часто бувають облави на нашого брата.
Таке повідомлення обдало мені спину крижаним приском. Трохи подумавши, сказав:
-Давай устанемо раніше.
-Давай!
     Товарняк-порожняк мчав як навіжений. Вже гуркотів на стрілках і зупинився перед самим вокзалом. Пощастило: облави не було. Першим зіскочив чоловік у кубанці і приперонився я, а за мною - всі. Відійшли подалі від вокзалу. Чоловік і жінки разом розташувалися на м'ятій-перем'ятій траві поміж кущами. Лягли й інваліди. А де подівся чоловік у кубанці, я не знаю. Хотілось і мені полежати на траві в холодочку, бо дуже припікало сонце. Однак пішов до вузлового залізничного парку, де стояли товарняки. Поліз попід вагонами до головної колії. Тут головою на захід стояв ешелон, що складався переважно з порожніх платформ, які мали низенькі борти. Цей порожняк наче ждав на мене: враз озвався паровоз і потягнув із гуркотом та брязкотом залізну вервечку. Лежачи в захистку низького борту, заколисаний рухом, я враз заснув. Коли прокинувся, мій порожняк стояв. Я трохи підвівся і прочитав: "Ларга". Мені не хотілося, щоб поїзд довго стояв, в русі я почувався значно спокійніше. Наступна зупинка мені видалась жахною, коли прочитав: "Мамалиґа",- і побачив двох прикордонників у зелених кашкетах. Добре, що біля них не було вівчарок. Однак мене охопила паніка і бажання тікати в поле. Викравшись із платформи, почав геть бігти, але раптом побачив невеликий гурт чоловіків, що сапали великий город, за яким наче сушилися рибальські сіті - то все був колючий дріт. Намагаючись себе опанувати, я підійшов до крайнього полільника і спитав:
- Хто ви за одні, що тут працюєте?
- Хто ми такі? - глянув мені в очі неголений чоловік невиразного віку і зітхнувши: Ми заключоні. А тут сапаємо город начальникові пограничної застави. А ти хто?
-Я... я проїздом, їду в Новоселицю.
       Неголений в'язень доторкнувся до мого неголеного підборіддя і щось румунською спитав, я, нічого не зрозумівши, відійшов од нього, щоб мені було ближче до поїзда. Всі в'язні, забувши про свою роботу, зіпершись на сапи, дивилися на мене, як на якесь диво. Рятувала відсутність їхнього наглядача, котрий, напевне, мене затримав би. Я зробив вигляд, що мені потрібно нагально оправити потребу: взявся за живота і присів у виямку, порослому бур'яном. Нетерпляче ждав на сигнал паровоза. Секунди, як гумові, розтягалися на хвилини. Нарешті озвався паровоз і з гуркотом та брязкотом зрушив з місця залізну вервечку. За мить я був на платформі. Здавалося: не я їду, а від мене пливе станція Мамалиґа, а з нею- прикордонники в зелених кашкетах, начальника застави город, який сапають в'язні, схожі на мене, неголеного. А за ними - колючий дріт... Товарняк набував швидкості. Навкруги голубіли молдавські поля. "Слава Всевишньому!" - промовив я і, згадавши пастушків, заспівав: На городі верба рясна, Там стояла дівка красна...
      Я намагався упізнати те місце, на котрому 19 лютого минулого року наважився здійснити мою першу втечу. Тоді була зима, а тепер-весна, та ще й травень, місяць мого народження. Доїхати до Новоселиці я боявся, бо на її станції могли бути прикордонники або стрибки. Коли паровоз дав сигнал і трохи уповільнив рух, я з цього скористався, одірвався від платформи і покотився під насип. Ледь нило ліве коліно, а душа цвіла: вже далеко позаду залишилась моя неволя та небезпечні місця моєї подорожі товарняками, тепер я бачив тільки волю, яка так звабно синіла далями. Але я знав, що в ній скрізь криється для мене пастка. Поволі підводжусь і йду, а мені здається: разом зі мною ступає мій янгол-хранитель... Вже вечоріло. В солодкій млості засинали поля, заколисані власним шепотінням. Гортаючи
сторінки пам'яті, я йшов і йшов... Зовсім смеркло. Раптом неподалік спалахнув ласкавий вогник і покликав мене. Я йшов до нього. Він швидко розрісся в багаття, на тлі якого ворушилися два людські силуети. Підійшов ближче і став. Тепер бачив сивобородого діда і стрункого юнака. Обіч багаття стояв довгий віз, а до нього головами -пара коней і лошак-стригун темної масті, як і коні. "Яка чудова картина! А які дивні плями світла.." - милувався я. Оскільки недавно був Великдень, я сказав: -Христос Воскрес!
- Воїстину Воскрес,- відповів дід.
        Не питаючи дозволу, я сів коло багаття, неголений, у чорній кучмі, в кептареві, справжній ночеброда. Дід і юнак на мене дивилися з одвертою підозрою, не знаючи, якою заговорити: румунською чи вкраїнською. Коли б я їм сказав, що я пріот, вони б не повірили, а тому по довгій мовчанці сказав:
-Яз Раранча. У нас на Буковині руські ловлять молодь і вивозять на Донбас. Везли й мене, але я по дорозі втік з вагона.
- Боже мій! - підняв старий чорні кущуваті брови і невдоволено: - Німці вивозили до Німеччини, а руські - на Донбас.
- Як німці, так і руські - окупанти,- докинув я. Чорні циганські очі діда зупинилися на мені:
- За тобою граничери або міліція не гналися?
- Ніхто за мною не гнався, бо я вночі непомітно устав із вагона,-посміхнувся я і розважливо: - Ви не бійтеся, я довго коло вас не буду - випрошу кусник хліба чи мамалиґи і геть піду. А підійшов -дуже їсти хочу.
       Старий погладив сиву бороду, певно, подумав: нагодувати чи ні цього ночеброду? А потім видобув із торби чималий кусень мамалиґи, велике гусяче яйце і трохи бршнзи. Я, знявши кучму, перехрестився і почав пожадливо їсти, запиваючи водою з горнята. Раптом мої очі натрапили на кожуха, що лежав біля юнака. Мене здивувало: кожух мав лише одного рукава.
- А де другий рукав? - спитав я.
Юнак та старий, перезирнувшись, засміялися, старий сказав:
- Як бачиш, чоловіче, ми маємо дуже файного лошака і мій онук любить із ним жирувати, а нині одягнув на себе вивернутого кожуха, щоб злякати, а лошак роззлостився, вхопив зубами за рукав і одірвав од кожуха, - Всі засміялися.
-Який славний лошак!- у трьох словах я висловив мою любов до коней, успадковану від діда та батька козаків. Лошак немов зрозумів те, що я сказав, бо повернув до мене гарну голівку, осяяну білою зіркою, що красувалася на лобі.
     По вечері я перехрестився, подякував, надівши кучму, ще раз глянув на красеня-лошака і пішов у ніч, маючи в кишені трохи мамалиґи. Коли оглянувся, крім пітьми, нічого не побачив: напевне, старий басараб мерщій залляв водою вогонь, щоб до них не підійшов ще якийсь ночеброда.

Розділ 26

      Кілька діб я блукав молдавськими полями, але це був травень. Підходив до ратаїв, які ще працювали на власній землі. Розповідав їм про вивіз із Буковини молоді в Донбас, а вивіз насправді був, про мою, трохи вигадану, втечу. Вони мені вірили й годували. Ночував просто неба, зануривши якнайглибше голову в кучму. Ночі були теплі й погожі. Вдень під час спеки припадав спраглими вустами до студених джерел. Перепочивав біля них і йшов далі, вже блудячи. Перебродив потічки, порослі трощею та бур'яном. Бачив лисиць і борсуків. Уже на буковинському полі, недалеко від Раранча, ліг у гайку. Коліно майже не боліло... Чекав ночі. Коли добре споночіло, промовивши мої рідні два слова "Отче наш", пішов у небезпеку, вважаючи на те, що коло сільради завжди вартують стрибки. Прокрався на цвинтар, довго лежав у німому мовчанні могил та хрестів. Чув котяче весілля. Сільрада мовчала, як і все село. По-пластунськи дістався на наш город, що вже був оброблений. Знайшов якогось патика і, як тінь, прослизнув до вікна спальні. Тихенько патиком постукав, чогось без надії, що мене почують. Але мамине серце враз почуло, що це прийшов я, її син-первісток. Як неземна, світлою тінню вона вийшла з хати, а за нею - Варя й Наталочка. Остання злякано прошепотіла:
- Ой братіку, навіщо ти знову втік? Тепер нас усіх вивезуть до Сибіру, а тебе, як застукають, розстріляють на місці! Ти б краще не тікав...
      У моєму серці радості наче й не було. Тихенько увійшов до хати. Діти спали. Я квапився. Швиденько помився, переодягнувся і сів до столу, відчуваючи себе в хаті зайвим, навіть перехотілося їсти. Лиш
мама своєю ласкавістю гріла мені душу. Розмовляли майже пошепки, щоб не почув у суміжній кімнаті отець Іван. Я щось висловив на його адресу, мама благаючи:
- Синку, не чіпай старого, немічного, ти ж священик... Пообіцяв, що нічого попові не зроблю. Перш ніж вийти мені з
хати, вийшла мама, а за нею я. Попрощалися на городі. Я прокрався на цвинтар. Перейшовши його, подався бігцем на хутір, бо в мене, крім Григорія та Марійки, нікого не було. Поки добіг до каплиці, зовсім розвиднілося. Озирнувся і ступив у таке знайоме подвір'я. Двері до хліва темніли отвором. Коли переступив поріг, почув білу мелодію молока.
-ХристосВоскрес, газдинько!
Хоч у хліві ще панувала стума, однак побачив вродливе, здивоване обличчя.
- Воістину Воскрес. О, ви, панотчику, знову скапали! Боже, яка я рада!.. - поставила біля мене дійницю і, поцілувавши мені руку:
-Пийте, панотчику, молоко, я ж піду побудити Григорія...
Знову я ховався на хуторі. Але тепер було літо. Більше спав на городі, а за негоди - у хліві. Без пістоля не ступав і кроку. Ховався і в полі у житі. Одного разу лежу, ґазди не бачу, а голос його чую:
- Чоловіче добрий, не бануй, що зауважу: я теж був у такій біді і тобі співчуваю, тільки тебе прошу не     толочи мені всього жита.
     Я показав із жита пістоля і враз стало по розмові. Коли ґазда пішов, я перейшов далі в друге жито.
Моєю метою були Карпати, але я не мав жодних документів, а без них не міг рушити в мандри. Насамперед потрібен був військовий квиток, а якесь позірне посвідчення я міг сам зробити, бо вже мав досвід. Дуже мені пасував військовий квиток Григорія, але я не посмів сказати, щоб мені його продав. І треба було, щоб Варя з дітьми вже поїхала на Полтавщину, до своїх батьків. Одного вечора я наважився прокрастися додому. Мені всі зраділи. Особливо мама й Оксанка. Варя, як і Наталочка, дуже боялася вивозу. Всі вечеряли за великим столом. Замість гасниці світила свічка. В сінях двері були, як завжди, замкнені. Раптом за порогом їдальні закашляв отець Іван. Я встиг заховатися під стіл. Наталочка для годиться запросила старого до вечері. Охоче сів. Щось нецікаве розповідав. Я, сидячи скулений під столом, терпляче слухав. Кортіло вилізти з-під столу і своєю появою перелякати на смерть московського батюшку. Мама, непомітно для нього, подавала мені вечерю. Це дуже тішило дітей, але старий цього не помічав. Нарешті небажаний гість подякував за вечерю і пішов. Я виліз з-під столу. Була проблема з тим, щоб Варя якось втекла з дітьми до батьків на Полтавщину. До нашої розмови щось слушне докидала мама й Наталочка. Домовились, що протягом тижня Варя з дітьми поїде. Я ще трохи побув і після маминої "розвідки" надворі попрощався, взяв вузлика з харчами і пішов. Марійка на мене чекала. А Григорій із сином уже спали. Від вечері я відмовився. Пішов спати 'до хліва. Через тиждень Григорій приніс мені листа.
       "Дорогий брате Миколо, Варя з дітьми вже поїхали. Я провела її на чернівецький вокзал. Спасибі Кушнірукові за підводу. На вокзалі я купила квитки і допомогла сісти на поїзд. Коли прощалися, плакали. Тепер наша хата обернулась на пустку. За стіною кашляє отець Іван, порушує тишу. Варя перед від'їздом була в Чернівцях і продала жидам за безцінь золотого годинника, якого тобі в Полтаві подарував Клименко. Вона залишила трохи грошей і тобі. В нашій школі була забава з нагоди іменин Сопліна. Був і Сизов. Я навіть з ним танцювала. А коли проводив мене додому, сказав: "Я знаю, где прячется твой брат, передай ему: если сам не явится, расстреляю на месте". Коли таке почула, мало не впала. Однак дозволила гадові мене поцілувати. Будеш іти додому-вважай! Всі міцно цілуємо. Сестра Наталка".
Після такого листа я вже спав у житі, поодаль від хутора. Мені їсти та пити приносила Марійка, завжди весела, ласкава. Одного дня, маючи в кишені пістоля, а при боці невеличку тайстру з їжею та водою, перейшовши гостинець, ішов далі польовою дорогою. Шепталося споловіле жито. Подекуди по долині синіли верби, як стіжки щойно накошеного сіна. За такої спеки в полі нікого не було. Звернувши з дороги, я пішов обніжком. Опинився в зеленому холодку крислатої верби. Озирнувся і сів спиною до дуплястого стовбура. Попоївши, напився з пляшки води, що вже стала теплою, читати нічого не взяв, бо заглиблення в читання було в моїй ситуації небезпечним. Трохи понудьгувавши, простягся горілиць на зеленому хутрі нем'ятої трави. Очі прикрив стареньким солом'яним капелюхом. Малесенькі в ньому просвітлинки видавалися блакитними зірочками. Десь у високості співав жайворонок.
    Мене, розслабленого, враз пойняла солодка соловілість: думки змішались і стали снивом... Я міцно спав... Розбудив недалекий гуркіт грому. Я підвівся і сів. Зі сходу наступала чорна хмара. її на мить
оперезала жовтогаряча блискавка. Ще виразніше загуркотів грім. Над житами та пшеницями чорними кресалами шугали ластівки, ніби намагалися теж викресати блискавицю. Від хмари повіяло приємною прохолодою. Упали перші краплі. Не зауважив, де поділися ластівки, а я не мав, куди тікати: крім верби, нічого не було. Притиснувся до рапатого стовбура спиною. Не дощ, а зливень наближався до мене в супроводі грозовиці. Зарясніло падіння крапель. І враз - неначе прорвалася небесна гребля! Хоч верба й крислата, я вже спереду змок. Пересунувся на другий бік стовбура, але й тут захистку не було. А Святий Ілля у небі все блискав та гуркотів колісницею. З віт стікала на мене вода. Згадав, як у Чернівцях в тюремній лазні стояв під душем, але там була й гаряча вода. Раптом захотілося мені на Полтавщину, на хутір, де вже жила Варя з дітьми. Уявилось полтавське МГБ, що мене шукає як утікача по всьому Радянському Союзу, а я живу собі на хуторі майже під самою Полтавою. Так робили революціонери, наймаючи собі квартиру коло самої поліції. На жаль, це була тільки мрія: без документів я не міг поїхати на Полтавщину... За думками не помітив, як зливень обернувся на помірний дощ, який тихенько шумів; не хотілося, щоб він став обложним: я і так увесь вимок до нитки, такою ж була і моя тайстра. Одначе дощ поволі вщухав і вже лише накрапав. На тлі темного неба заяскріла чудова веселка. Знову над хлібами закресали ластівки. Промовивши моє постійне "Отче наш", я пішов од верби, пасучи очі на семибарвному німбі красуні-землі. Хоч ще накрапав дощ, а вже на півдні сміялася ясною блакиттю чимала частина неба. Мокрий, як водяник, і з обвислими крисами солом'яного капелюха, з мокрою тайстрою йшов обніжком поміж житами, що місцями вилягли від стрімкого зливня. Всі хліба були обтяжені прохолодними перлами благодатної вологи, в яких відбивалися барви невимовно чарівної веселки. У полі - аніж десь обсушуся й нагріюся. Не взуваючи черевики, перебродив потічки, що залишив по собі зливень. Не минав калюж. Черевики чавкотіли... Раптом побачив... Але що це? Над житами таке, як чорний великий орел, що летить прямо до мене. Мокрий падаю в мокре жито і, трохи підвівшись, спостерігаю, але вже бачу не орла, а чорну велику парасолю, під якою чалапає по калюжах дороги якийсь вуйко. Мене поймає сміх. Хочу привітатися, але не зважуюсь. І коли бачу, що чорна парасоля даленіє, виходжу на дорогу...

Розділ 27

        Вже сонце зайшло. Мокрий одяг на мені зверху схолоднів і відчувається як бляха. Не поспішаю-жду, поки зовсім смеркне. Нарешті зовсім споночіло. Однак уже бачу каплицю, вікно, що світиться. Трясучись усім тілом, добігаю до хати. Зазираю у вікно. Крім Марійки -нікого. Стукаю в шибку і йду до дверей. Марійка відчиняє і злякано:
- Це ви, панотчику?! Що з вами?
- Нічого особливого - трохи дощ намочив. А де Григорій?
- В Раранчі. Там ночуватиме. І Василька взяв. Старий панотець веліли полагодити в сторожці підлогу. А Григорій вирішив це зробити вночі, бо вдень удома роботи багато. Боже, який ви мокрий! Зараз перевдягнетесь.
Знімає з жердки нові штани Григорія та сорочку і сама стягає з мене мокрий одяг. А коли залишаюся в самих мокрих трусах, упинається гарячими вустами в мої холодні. Зразу, вражений, корюся солодкій звабі, а тоді, опанувавши себе, відштовхую:
-Ти звар'ювала, жінко!
Хапається за голову і мерщій на піч. Стою розгублений. Босий і в мокрих трусах. Одягаю на них нові штани Григорія. На плечі -сорочку. Таке відчуття, ніби щойно скупався в річці - навіть труси мокрі. Раптом чую схлипи, що скочуються з печі. Не промовивши й слова, виходжу з хати, відчуваючи в кишені сухих штанів вагу пістоля. Черевики ледь чавкотять. У хліві в яслах чекає на мене м'яка постіль. По молитві лягаю. Настрій фатальний: я повинен завтра назавжди піти від Григорія та Марійки. Але куди? "Тепер Марійка не захоче мене бачити,-думав я,- а Григорій завше її послухає...". Нічого не залишається, як їхати з Буковини. А документи? І потрібно ще раз сходити додому, щоб узяти щось із одягу та ті гроші, що залишила мені Варя. З такими думками я заснув. А вранці, коли прокинувся, вже біля мене лежав мій одяг, зовсім сухий. Певно, Марійка висушила на печі. А ось і вона з дійницею, весела, як завше, наче нічого не сталося.
-Доброго ранку, панотчику! Як спалося?
-Дякую, дуже файно! - відповідаю здивовано, лежачи в яслах. Вже доїть корову, але я більше не милуюся білою мелодією молока: на заваді вчорашнє... Підводжуся і перевдягаюся в своє. Взуваю ще вологі черевики на босі ноги, бо мокрі шкарпетки покинув у хаті під лавою, а Марійка, мабуть, їх не побачила. Не знаю, що робити: чекати на Григорія, поки вернеться з Раранчі, а чи йти вже в мокре поле? Не виходячи з хліва, стою біля відчинених дверей, похнюплений, самотній, а Марійка, як ясочка: -Панотчику, пийте молоко!
    Не дивлячись їй в очі, беру з її рук велике горня з теплим пахучим молоком і починаю пити, відчуваючи, як приємно відволожується мій пригноблений настрій у парному молоці. Нараз чую на подвір'ї дитяче щебетання - це Григорій із синком повернулися з Раранча. Вітаємось. Я - зовсім мляво: мучить сумління, наче я завинив перед Григорієм. Від нього довідуюсь, що мама й Наталочка мене ждуть. Цілий день нудьгую в хліві, не забуваючи про небезпеку: раз у раз визираю з хліва на поле. А смерком, спекавшись хліва, поспішаю додому. Як і завше, опиняюся в кухні. Мама й сестра мені дуже раді і водночас журяться: я прийшов попрощатися, може, назавжди. До торби кладу якийсь одяг, взуваю нові черевики, на голову-старенького кашкета. Ще взяв до торби бляшану коробку акварелі та пензлики, а між ними два найтонші, якими вже колись малював печатки та штемпелі. Прихопив циркуль та олівець, ручку з пером та пляшечку хімічного чорнила. Ще паперу. Мама поклала до торби вузлик з харчами. Наталочка віддала гроші, що залишила для мене Варя, і трохи дала своїх. Ми тихенько розмовляли. За стіною кашляв отець Іван. Слізно попрощалися, і я пішов у ніч. На хуторі давно спали. Помолився біля каплиці й пішов до хліва. Спав - не спав: мучило те, що не маю військового квитка. Вранці, поснідавши в хліві, пішов у поле, але недалеко. Коли смеркло, повернувся. Разом з господарями вечеряв у хаті. По вечері сказав, що завтра рано піду і вже назавжди. Марійка сплеснула руками, а Григорій спохмурнів. Після довгих вагань, я нарешті йому сказав, щоб він мені продав свого військового квитка. Кажу, що військомат може видати йому дублікат. Не погодився, чогось побоявся. Я віддав йому його пістоля, подякував за притулок, попрощався, як із рідними, проте з хати вийшов із важким серцем. Переспав останню ніч у хліві. Але хіба це був сон?.. Однак перед світанком заснув. Раптом до мого обличчя доторкнулись теплі, ласкаві пальці. Я підхопився. Уявилась Варя, але це була Марійка, трепетна, але рішуча - принесла мені військовий квиток. Я так зрадів, що навіть не спитав: Григорій дав квитка чи вона сама це зробила? Обійняв і поцілував міцно. В хліві темніла пітьма. Спросоння запіяв півень. Опанувавши себе на порозі звабного гріха, я звільнився з учепистих обіймів, непомітно видобув із кишені майже половину грошей і поклав у ясла на постіль. Я поспішав: ані обійми, ні сльози не могли мене затримати. Ще раз поцілував її, заплакану, та, промовивши "Отче наш", взяв чималого сидора і з щемом у серці вийшов із хліва. Надворі вже добре світало...

Розділ 28

    Спочатку йшов буковинськими полями, а далі - молдавськими. Майже дозрілі колоски торкалися сонячних струн, зринало золоте подзвіння. Я радів, що нарешті маю військового квитка і що я більше не Микола Соколовський, а Григорій Боднар. Ще треба було знятися з військового обліку в Садгорському райвійськкоматі і зробити собі якусь довідку. Але це для мене не було проблемою: я вмів майстерно скопіювати найтоншим пензликом найскладнішу печатку чи штамп. Сонце у високості яріло. Вже споловілі ниви видавалися мені пісковою пустелею. Очі шукали зеленої оази, а вуста марили джерельною водою. Нарешті побачив у вибалку темно-зелені з просинню кучми верб. "Може, там хоч невеличкий ставочок є або ж криниця?" - подумав, зраділо пришвидшуючи ходу. На моє щастя, підніжжя лобатого горба. Я спраглими вустами припав до прудкої течії - вода була холодна: пив з перервами, а наостанку вмився. Відпочиваючи в зеленому холодку верб, трохи попоїв. Трава звабно мерехтіла, аж хотілося на ній полежати. Важко підвівшись, ішов далі. Одначе недовго. Повернув у густий терник, щоб у ньому "зняти себе з військового обліку" та зробити собі якусь довідку. Розташувався на невеличкій галявинці у справжньому сховку, хоч людей у полі ніде не було видно. Витягши з торби потрібне причандалля, я почав на ледь жовтому папері копіювати печатку з військового квитка. Над нею довелося довгенько погнутися, а штамп ураз добряче вийшов. "Знявши" себе у квиткові з військового обліку, я на жовтому папері, що вже мав штампа та печатку, написав "справку". Подаю її зміст:
  "Настоящая вьідана гр. Боднару Григорию Андреевичу, рождения 1906г., втом, чтоонс15января 1945г. по 20 июня 1945г. работал при Садгорском райвоенкомате на должности каптера- кладовщика и уволен с работьі за халатность и чрезмерное употребление спиртного. Но беря во внимание его просьбу и желание, направляется в Донбасе на работу".
Якийсь підпис.
     Звичайно, така "справка" була ненадійною, однак я з нею наважився зануритись у небезпечний для мене вир життя, де вона, на мій подив, не раз мене рятувала.
Коли вийшов із терника, вже було не рано. Однак я не поспішав. З'явилось бажання переночувати в полі просто неба. Ще пройшовши, може, з кілометр, я впізнав велике поливне колесо і хатинку, в котрій зимою після першої втечі ночував. Тепер коло неї були люди. Маючи якісь документи, я міг би підійти до них, однак не наважився. Обійшовши цей мальовничий хутірець, що майже ховався в садку, я заночував під погожим зоряним небом, прочитавши Господню молитву, рушив у дальну путь, не знаючи того, що стряслось на хуторі, де я стільки часу мав притулок у справжніх друзів. А було таке: ще не зійшло сонце після того, як я пішов, а вже хутір оточили стрибки, очолені старшим оперативником Сизовим. Та йому цього разу прийшлось упіймати облизня. Скрізь перешукали. Враз знайшли криївку і мацали руками в яслах ще теплу після мене постіль, на якій лежали гроші, що я залишив, а мене уже не було. Били Григорія, допитувались, де я. Він нічого не сказав. А про криївку- ніби він викопав її, коли ховався від румунів. Про цей наскок на хутір мені розповіла років через два в Станіславі сестра Наталочка. Але вернімось у молдавське поле, де я ночував і вранці рушив у подальшу путь. Опівдні я вже був біля знайомого мені насипу, над яким височів семафор. Ні на станцію Мамалиґа, ні на станцію Новоселиця я не пішов - лише наблизився до ст. Новоселиця. На запасній колії головою на схід стояв товарняк, що складався з вагонів та платформ із різними машинами, технічними деталями та іншим залізяччям. Це все називалося "трофеями", награбованими руськими на заході. Я виліз на захаращену платформу. В непомітному закапелку сиділи інвалід у старенькій солдатській уніформі і невеличка білява жіночка з носиком не більше квасолини.
- Можна до вас? - питаю.
- Давай! - відповів добродушно інвалід.
По їхній мові зрозумів: кацапи. Перейшов на російську. Мене здивувало: інвалід ще молодого віку, а був у солдатській уніформі, мав ручку-калічку, майже дитячу, але поспитати мені в нього було незручно про те його каліцтво. За балачкою не помітили, як рушив наш товарняк. Ураз минули Мамалиґу, де я побачив у зелених кашкетах прикордонників. Навіть помахав їм рукою. Товарняк, хоч і був навантажений, але добре мчав. Зупинився аж на станції Ожниця.
    Довгенько постояв і рушив далі. їхали вночі. Ніхто нас у закапелку не турбував. Було трохи холодно. Гнулися, бо мерзли. Подальшої подорожі товарняками вже не пам'ятаю. Але яскраво бачу станцію Фастів, де ми приземлились і, одійшовши від колій, опинилися в якомусь здичавілому садку, що геть поріс бур'яном, де на м'ятій-перем'ятій траві сиділи та лежали такі ж "пасажири", як і ми. Сіли окремо, біля куща бузини. Тут я снідаю, пригощаючи моїх супутників, що їдять пожадливо, дивлячись на мене вдячними очима. Інвалід Сенька мені признається, що він уроджений каліка, а солдатська "шкура" рятує його від "лягавих". Із Нюркою він, за його виразом, "схлеснулся" вночі в вагоні товарняка, і тепер разом спекулюють, а чим, не каже. Його розповідь одверто інтимна, аж Нюрка пускає долу блакитно-голубі очі, ховаючи їх у затінку довгих білих вій, що від сонця ледь пожовтіли, а може, в неї вони такі й були. Сенька, сотаючи з цигарки їдучий дим, мені хитро показує невеликим карим оком на Нюрку. Його старенька пілотка з червоною зіркою хвацько набакирена. Я, зав'язавши сидора, лягаю з відразою на м'яту траву, як на чужу, несвіжу постіль. Сенька й Нюрка перешіптуються - може, згадують свою "шлюбну" ніч у товарному вагоні. Заплющую очі. Постає красуня Марійка, трепетна, в одній сорочці... Нараз чую нагле, безцеремонне:
-Граждане пассажирьі, приготовьте документу для проверки!
Мені наче в грудях одірвалось серце. Піднімаю голову і сідаю. Бачу двох міліціонерів, що вже перевіряють документи. Зблисла думка тікати, але намарне, ще з таким сидором. Жодної надії. Вже повторюю в собі єдине рятівне: "Отче наш". Підходять неквапом. Сенька порпається в своїх кишенях, а я простягаю військовий квиток і довідку, намагаючись себе опанувати. Бере білявий сержант. Спочатку дивиться у військовий квиток, а потім довго - довідку. Нарешті каже:
- Сначала поставлена печать, а сверху - подпись. Уточним в нашем отделении. Пошли, гражданин!-на мені вривають перевірку. "Певно, мої документи дуже підозрілі",-думаю і підводжусь на гнучкі ноги, крім двох міліціонерів, нікого не бачу. Беру сидора і йду за ними покірно, як віл до різниці. Голова обертом! Потерпаю: я ж утікач у квадраті... Вже уявляю каталажку залізничної міліції з різними "пасажирами". Але диво: ми чогось опиняємось у другому здичавілому садку, де трава нем'ята. Обидва міліціонери лягають
наказують мені сісти. Сідаю і чекаю. Білявий сержант, позіхнувши, береться за голову:
- После вчерашнего чертовски трящит,- скаржиться і щось ще каже... По мові чую - білорус, і йому пропоную:
- Братка Лявон, на ремонт твоей головьі я дам сто рублей.
На мені "скучають" сірі невиспані очі, а велика біла рука, що відвикла од фізичної праці, показує мені два пальці. Я не торгуюсь. Виймаю з кишені гроші і даю Лявонові двісті карбованців. Бере як належне і віддає мені мої документи. Спекавшись біди, я переконуюсь, що мені не треба огинатись біля тих "пасажирів", які чогось обминають вокзал. Не підійшовши до своїх супутників, іду до привокзальної перукарні, підстригаюся, голюся і, як новий мідний п'ятак, виходжу на перон із сидором за плечем. Раптом - бажання написати "дружнього" листа отцеві Івану Каракізі, хоч мені як священикові не годиться мститися. Однак бажання сильніше. Знаходжу привокзальне поштове відділення, купую конверт з маркою, а з торби дістаю аркуш паперу і тут, на пошті, пишу "офіційного" листа:
"Священику с. Раранчи Садгорского района Каракизе Йвану.
Предлагается вам без отлагательств явиться в Черновицкое отделение МГБ, имея при себе паспорт, теплую одежду и питание с расчетом на две недели. Явка обязательна. За нарушение таковой понесете наказание по закону воєнного времени.
Капитан Смирнов".
     Це той капітан, що в грудні 1944 року заарештував мене, коли я виходив із церкви. Кинувши листа до скриньки, я, поголений і випростаний, спокійно походжав по пероні, вже маючи в кишені квитка на поїзд, що довезе мене до Києва. Нараз бачу двоє знайомих міліціонерів. Тепер білявий сержант показує мені великого пальця, мовляв, уже його голову "відремонтовано". Я роблю вигляд, наче їх не знаю. Вони враз губляться у згустку пасажирів, що теж на пероні чекають поїзда. Та ось і він, пошарпаний війною та часом. Приховуючи в собі неспокій, увіходжу до вагона і, сівши на вільне місце, нетерпляче чекаю, коли вже рушить поїзд, а він чогось стоїть. У вагоні, крім цивільних, є й військові, недавні фронтовики, переважно рядові, із безліччю нагород. Раптом і тут чую:
- Граждане пассажирьі, просим приготовить для проверки документьі!
Мені перехоплює віддих: сидіти чи тікати? А може, другі двері замкнені? Вже два міліціонери, починаючи від дверей, перевіряють документи, але це не ті, котрим я дав двісті рублів. Зупиняються біля військових. Ті відмовляються показувати свої посвідчення, мовляв, військових має право перевіряти лише військовий патруль, а не "лягаві". Спалахує сварка. Міліціонерів тільки два, а недавніх фронтовиків багато. Я не встигаю подумки промовити "Отче наш", як, на моє щастя, перонний дзвінок уриває сварку. "Лягаві", ще щирячи зуби, виходять з вагона. їм услід сміються вояки. Сміюсьі я. Поїзд неохоче рушає. Я везу свій неспокій далі...

Розділ 29

     Перон київського вокзалу строкато кишів цивільними та військовими. Подолавши в собі страх, я підійшов до надвірних кас і взяв квиток до Борисполя на робочий поїзд. Оскільки людей було дуже багато, я заледве упхався в тамбур вагона у самісінький зліпок пітних тіл, де почувався як у надійному сховку. Поїзд рушив. Загуркотіли колеса, будячи в рейках луну. Коли під ними застугонів залізничний міст, мене охопило хвилювання - може, того, що я наближався до Дарниці. Та ось і вона - зупинка. Мені дуже хотілося подивитися на перон, де в грудні сорок першого я побачив уперше Варю, а зараз за натовпом не міг навіть глянути на пам'ятний перон та безколісний товарний вагон, що правив за вокзал. Поїзд рушив, а я подумав: "Дарниця подарувала мені дружину- майже княжий дар". Мене у хвилевій замрії поїзд віз далі. В Борисполі при активній дії рук та ніг випхався на перон. Намагався на озиратися, лише пильнував очима, бо кожен чоловік в уніформі здавався мені міліціонером. Моя пам'ять ураз звільнилася від нашарування часу: на цій станції в грудні сорок першого Клименко, Варя і я видерлись на тендер паровоза і в стужі, запорошені пилом вугілля, якось доїхали до станції Гребінка. Відтоді вже минуло кілька років. Клименка не було на світі. Невимовний жаль за побратимом пойняв мені серце. Згадавши Варю як мою дружину, відчув якусь радість. У напівзамрії, забувши про страх, іду туди, де стоять товарняки, щоб на котрийсь сісти. На моє щастя, стояв ешелон майже з одних платформ, який віз із Німеччини трофеї: різні верстати, якісь машини тощо. Скориставшись із того, що не було охорони, я виліз на платформу і, знайшовши зручний закапелок, сів у ньому. Поїзд довго не рушав. Оскільки був я невиспаний і дуже втомлений, зразу ж заснув, навіть не чув, коли рушив мій товарняк. А прокинувся - вже була глупа ніч. Поїзд наче дрімав на котрійсь зруйнованій станції. Я знову заснув. Чи ще де зупинявся довжелезний ешелон - не чув. Коли вранці підвівся, побачив руїни ще якоїсь станції - упізнав Ромодан. Накрапав дощ. Я витяг із торби старенький плащ і, накинувши собі на голову, думав на цій платформі доїхати до Решетилівки. Мій товарняк не рушав, ніби ще перепочивав. А мені хотілося, щоб він їхав: у русі я чогось почувався спокійніше. Тієї миті, коли товарняк нарешті рвучко зрушив численну вервечку платформ, коло мене з'явився молодик у кашкеті чекіста, маючи при боці кобуру з пістолем. У мені все охололо, а він чемно:
-Непомешаю?
Побачивши, що його увага не спрямована на мене, я враз оговтався і люб'язно:
-Давай! Идлятебя купенайдется.
На мене дивилися сірі, трохи булькаті очі, а ледь скривлений рот із вусиками піскового кольору:
-Далеко едешь?
- В Полтаву! Но в Решетиловке - тормозок: проведаю тещу!
- Зто хорошо. Молодчик! И у меня єсть теща.
По гримасі молодого обличчя я помітив, що лейтенант на доброму підпитку, а він, закурюючи:
- Куришь?
- Теща не велит,- відповів я жартом.
-А моя - наоборот! Уважает запах сигарет. Где работаешь?
- В полтавской ГАЙ!
- А почему в гражданском?
- За войну зта шкура надоела.
- Правду говоришь. И мне она порой невтерпеж! Но у меня такая служба -служу фельдьегерем при управлений. Все в разьездах... Давай познакомимся. Вовка Фетисов!
       Почувши таке прізвище, я аж рота роззявив: у лютому сорок п'ятого я втік від старшого лейтенанта Фетісова, що конвоював мене з Чернівців до Полтави. "Хіба мало людей з однаковими прізвищами",- подумав я і заспокоївся, назвавши себе "Григорием Бонда-ревьім".
Дощ побільшав. Я сидів під плащем, а лейтенант гнувся в одній гімнастерці.
Ешелон, скреготнувши залізними зубами, вже мчав.
- Вова, давай ко мне под плащ!
Лейтенант ураз опинився під плащем, обійнявши мене за стан. Від нього несло перегаром бурякового самогону і тим, що він їв. Я мусив терпіти. Однак удавано весело сказав:
- Фетисов, мьі с тобой под одним плащом, как Пушкин и Мицкевич! Напевне, чекіст не знав, хто такий Міцкевич, а проте сказав:
- Ну.тьі и даешь, Григорий! И мне уже нравишься! Давай подружим!
-Давай,-погодився я.
- А как тьі насчет баб? - раптом він спитав.
- Тьі насчет каких баб? - не зрозумів я. -Я вообще, имею ввиду аппетитньїх. -У меня єсть жена,- мовив я сухо.
-Живуиясодной. Неважная, но, какхохлушка, толково стряпает: разньїе пироги, вареники и тому подобное. А главное - мне все прощает, больно меня любит. А теща - как родная мать!
-Атьіеелюбишь?
- Не знаю. Когда долго побуду в командировке, кажется, люблю.
- А тьі в Западной Украине бьівал? - спитав я наче між іншим.
- Бьівал. А откровенно говоря, я Западной Украиньї боюсь: там очень коварньїе люди!
- Почему? - спитав я, позіхнувши.
- Все ярьіе националистьі, бендеровцы! На нашего брата охотятся-в наше управление и теперь похоронки приходят.
- А я хочу в Западной поработать - хорошо платят!
- Зто верно, но не исключено, что тьі, Григорий, в Западной в "ящик сыграешь" - твоя жена тоже похоронку получит,- зітхнув він, а з ним і я.
Нараз по хвилевій мовчанці чую:
- Григорий, єсть предложение: тьі в Миргороде сойдешь со мной. Почувши таке, я затявся на мові, подумавши, що симпатичний
лейтенант хоче мене затримати за допомогою залізничної міліції, а він каже далі:
- Правда, там ни вокзала, ни буфета, но єсть уютньїй базарчик, где мьі сообразим по двести грамм: отметим наше приятное зна-комство и - в будущем - нашу дружбу!
- Вова, я рад, с дорогой душой провести с тобой время, но пойми меня правильно: у меня в Решетиловке больная теща, а я ей везу из Києва лекарство.
- Правильно, Григорий, делаешь. Давай! А я к тебе прикачу в Полтаву, в твою ГАЙ, и мьі отметим!..
Я, звісно, погодився. Дощ майже вщух. Вже минули Шкорупіїта Кибинці. Наш товарняк зупинився в Миргороді. Обнялися, як друзі- нерозлийвода. Чекіст вже на пероні щось мені каже, а я йому:
- Вова, жаль, что с нами не бьіло фотографа - он бьі нашу фотографию показал в вашем управлений!
- Ну тьі, Григорий, и даешь! Как мьі с тобой под одним плащем, как Пушкин и Гоголь!
Ще щось каже чекіст, піднявши руку, але я вже не чую - товарняк везе мене далі, в мою невідомість.

Розділ З0

      Станція Решетилівка теж була зруйнована, як і тисячі станцій на Україні. Руїни в оточенні високих осокорів та тополь виглядали мов цвинтар, на котрому був похований не тільки вокзал, а ще й минуле і, напевне, людські жертви. На цій станції теж правив за вокзал безколіс-ний товарний вагон. На давно метеному пероні німувало безлюддя. Скориставшись, що немає нікого, я швиденько перейшов перон і вже крокував поміж коліями туди, де виднівся семафор, а трохи ближче біліла будка стрілочника, недавно побілена і підведена червоною глиною. Біля будки сиділа чепурна жіночка з двома прапорцями вже не виразного кольору. Привітавшись, я пішов далі. Нараз угорі зблиснуло сонце і наче з нього разом із променями сипнув циганський дощ, але враз і вщух. Я не поспішав - до Климківки ще далеко. Мокрі колії вже пливли поміж зеленими пагорбами синьовзо-реним Петровим батогом. Та ось пагорби кінчились і я побачив цілу панораму дорогої мені Полтавщини, а в пам'яті спливли чудові слова Павла Тичини:
Квітчастий луг і дощик золотий. А в далині, мов акварелі,-Примружились гаї, замислились оселі... "Яка краса!" - подумав я. Тільки контрастував залізничний Коло-мацький міст, до якого я йти не наважився, бо не було виключено, що його після війни ще охороняють червонопогонники. З високого насипу я спустився праворуч і пішов по ґрунтовій дорозі до невеличкого села Коломак. Перейшовши дерев'яний місток, йшов понад селом, боячись людей, аж поки не обминув залізничний міст, і лише тоді знову вийшов на насип. Втомлений, я не дуже поспішав, бо Климківка вже не здавалася такою далекою. Праворуч із садка в обставі тополь визирав залізничний будиночок, напевне, обхідника. Насип усе вищав і вищав. Коли мене наздоганяв поїзд чи мчав зустрічний, я присідав, спостерігаючи за шпалами, що судомили, мов живі, під такою страшенною вагою. Кожен такий поїзд мені здавався залізним протягом. Насип став зовсім високим. Обабіч половіли стерні, уряснені невеличкими копами. Подекуди темніли гайки та самотні дерева-краєвиди, типові для Полтавщини. Трохи далі праворуч, біля самого підніжжя високого насипу причаївся другий залізничний будиночок із великою клумбою яскравих квітів - наче тут і не було війни. Од клумби стрімко дерлися сходи на насип. Обіч будиночка виднівся колодязь із відром на цементовій цямрині, ніби ждав на спраглого подорожнього. Але мені пити не хотілося, я був дуже голодний.
      Що зараз і розповідаю, давно поросло туманом часу, однак все ясно бачу: ось я неквапом іду далі. Насип із коліями занурюється поміж двох пагорбів, що поросли густою невисокою посадкою. На галявинах копиці сіна. Пахне свіжою косовицею, моїм далеким дитинством. Хоча вранці і вдень ішов дощ, надвечір'я дуже погоже. Але я втомлений і голодний, хочеться лягти на котрусь із копиць ще свіжого сіна і добре виспатися. Та думка про Климківку більше важить, ніж бажання відпочити. Навіть пришвидшую ходу. Раптом її уриває зустрічний товарняк. Присідаю і знов спостерігаю, як судомляться шпали. Підводжусь і плентаюсь далі, знаючи, що вже повинна бути станція Уманцівка. Обабіч пагорби, як довжелезні ешелони, ще не кінчаються. Та нарешті вони вриваються. В кінці лівого пагорба на галявині висока копиця сіна. Сідаю під нею трохи перепочити. Милуюся надвечірнім краєвидом. Неподалік біліють пристанційні будиночки. "Напевно, і за ними зруйновано станцію",-думаю із жалем. Ліворуч пристанційних будиночків, стерні з копами якогось вжинку. А ще лівіше за стернями криється Климківка. Хочеться підхопитися і бігти до неї, але жду темряви, бо людей остерігаюся. Поволі надходить ніч із повним місяцем у небі, який виглядає як срібна Божа таця. Ще чекаю якусь годину, а далі підводжусь важко і неквапом йду. Переходжу балки, минаю терники, а місячна ніч така чудова! Степова тиша повна срібного подзвіння, яке я наче несу у вухах. Хвилююся: скоро побачу дружину й дітей. Зустрічі з тестем боюся: ніби я втечею завинив перед ним. Пам'ятаю, що тестева хата під білою черепицею. Нараз помічаю якусь світлу пляму, що при місяці здається срібною. Трохи поспішаю. Вже доходжу до знайомого городу. Іду стежкою, що поділяє город на дві частини. У дворі зі мною, втікачем, вітається пошепки молодий ясенок. Біла стіна хати фосфорично світиться. На ній темніє вікно. Підходжу до нього. Шибки в ньому наче лаковані чорним лаком. На них відбиваються місячні заграви. Тихенько стукаю пальцем, а мені здається, що стукаю самим серцем, бо воно збуджено б'ється. Ледь чутний поскрип дверей, а Варя вже коло мене, в полотняній вишитій сорочці, як біла мева, що прилетіла з минулого, з нашої шлюбної ночі. Обіймаю ніжну, трепетну, а вона, цілуючи мене в уста, питає:
- Може, покликати батька?
- Не треба,- не погоджуюсь я. - Завтра поговоримо. Хай спочиває.
- Як я тебе ждала!.. - лебедіє дружина і, не спитавши, чи хочу їсти, йде до хати. Повертається з вечерею, ставить на лавицю, що при стіні сіней. Сідаю й вечеряю проти місяця, п'ючи біле молоко з чорного глечика, яке в суміші із місячним сяйвом здається дивним,
ще білішим.
- Як ясно світить козацьке сонце! - кажу я. - Все видно. А головне -бачу тебе, Варю, таку вродливу та ще в такій сорочці!
- А я тебе, коханий! - горнеться до мене і раптом питає: - А де ти спатимеш цю ніч, козаче?
-Де постелиш, там і спатиму, тільки б ти була зі мною.
- Постелю в погрібникові,- каже і йде до хати.
        Я пам'ятаю, як виглядає погрібник: це той же курінь, але не на баштані й не в пасіці, а над погребом, з причілковою стіною і невеликими дверима. Я ще довечерюю. Варя повертається з хати з постелею і зникає в погрібникові. Підводжуся з лавиці і теж іду до погрібника. В потемках роззуваюся та роздягаюся, а руки враз знаходять ту, до якої я так поспішав трудною дорогою, і ось вона - в моїх обіймах... По палких пестощах вінчаних мужа й жони, ми лежимо, розмовляємо. Я розповідаю про мою небезпечну дорогу, а Варя - про своє життя в батьків та про життя колгоспників, яких дуже багато не повернулося з війни, про нещасних вдів. Я уважно слухаю і нараз чую веселе:
- Миколо, я зараз тебе здивую!
- Приємним чи неприємним?
- Звичайно, приємним! На тому тижні нас відвідав твій побратим Володя Козир.
- Невже?! - справді здивувався я. - Звідки він узявся?!
- Приїхав з Миргорода.
- З Миргорода?! - перепитав я, охоплений радістю.
- Він там живе зі своїми батьками і мені лишив свою адресу.
- Ти йому казала про мою черговую втечу?
- Казала. Він тебе називає героєм!
- Я обов'язково поїду до нього,- кажу я, вже мріючи про зустріч.
- Поїдеш, коли хоч трохи побудеш біля мене та дітей...
Варя ще щось каже, її мова мені видається колисанкою - і я міцно засипаю...

Розділ 31

     Вранці, коли я прокинувся, Варі біля мене вже не було: мабуть, пішла вхату, до дітей. Із шпарин нещільних дверей соталися вранішні світляні смуги, протинаючи напівтемне нутро погрібника. Мені здавалося, що лежу на баштані в курені мого далекого дитинства. Лежу і жду на діда-сторожа, що зараз має увійти разом із днем. А надворі в золотому літеплі літа стеляться дивоглядні витинанки огудин, заряснені рябими кавунами та жовтими динями. Я навіть відчуваю аромат. Та ось двері відчинилися, але не до куреня, а до погрібника, і разом із ранком увійшов мій тесть, зажурений, з нахиленою головою, стриженою по-солдатськи. Я підхопився з постелі, щоб почоломкатися як з батьком, одначе він обмежився одним: "Здоров", - од якого мені в душу повіяло чужиною. Сівши на краєчок ляди, що ховала отвір погреба, тесть мовчав. Мовчав і я, наче змагалися, хто кого перемовчить. Нарешті чую:
- А далі що?
- Подамся на Донбас. -А документи? -Якісь маю.
- Дивися - тобі видніше.
Знову мовчимо, але відчуваю, що тесть ще хоче щось сказати, і вже чую скрушне:
- Мене Бог урятував на війні і я радів, коли вона кінчилася, мовляв, повернуся додому і добре відпочину, а дома мене ждала така страшна біда! Твоя теща, коли почула від Варі, що ти втік, мало не вмерла! А ховатися тобі в мене не можна, сам знаєш, які тепер люди: коли довідаються, що ти не гість, а втікач, зразу ж побіжать до сільради і впаде велике лихо не тільки на тебе та на мене, а й на ту бабусю, що лежить на печі!
    Тесть казав правду. Щоб його заспокоїти, я йому ще раз сказав, що подамся на Донбас, але трохи побуду коло дружини та дітей. Він наче повірив. Важко підвівся, зітхнув і вийшов. Зразу ж увійшла теща і, теж сівши на краєчок ляди, дорікала мені, але не так за мою втечу, як за те, що я їхню дочку зробив нещасною. її докори сприймав як належне: вона мати. Я і їй сказав, що довго в них не буду, подамся на Донбас, а коли там влаштуюся, до мене приїде Варя з Лесею або із Женею. Наче трохи заспокоїлася. В балачці мені поскаржилася:
-Аби ти, Миколо, знав, як я набідувалася, коли твій тесть був на війні. А що я пережила, коли німці вже тікали, а наші поліцаї палили хутір. Всі хати, що були під соломою,- всі згоріли! Добре, що наша під черепицею, а то б і вона згоріла.
     Теща ще хвильку посиділа й пішла. Я знову ліг, але вже почувався по-іншому: тепер погрібник не  здавався куренем мого далекого дитинства, я шкодував, що став утікачем: рано чи пізно мене знову арештують і я ще зазнаю суворої кари за втечу. Лежачи в густій стумі погрібника, я нудьгував, не уявляючи, що на мене жде в Донбасі. Навіть якщо знайду потрібний притулок, він мене не задовольнить, бо я мрію про Галичину, де зовсім інші люди, які живуть не тільки радощами України, а ще й її болями. Крізь мряку моєї нудьги бачу карпатські сині гори, знаючи, що там невеличкі оунівські загони шалено змагаються із численними гарнізонами совєтських окупантів, а я, наче той паралітик, лежу в затишному погрібникові, бо без зв'язку й певної адреси не можу поїхати до Галичини. Нараз мої думки врива поява Варі з Оксанкою, що принесли мені сніданок. Зраділа Оксанка кинулась до мене й обняла за шию, ніжна і легка, як пелюстка дикого маку, аж я подумав: "Хто мені більше радий, Оксанка чи Варя? Напевне, обидві мені однаково раді". А вони, як райдужне видиво, трохи побули зі мною і зникли. Крізь ледь прочинені двері бачу у дворі тещу та двійко моїх меншеньких малят, Лесю і Женю, але вийти до них я не можу: боюся, щоб мене не бачили сусіди. Від обіду аж до пізнього вечора жду Варю. Нарешті вона приходить. Ніч минає в тихій розмові та пестощах. А вранці і ввесь день знову нудьга. Щоб її хоч трохи спекатися, я поклав собі з'їздити в Миргород до Володі Козиря. Варя мені не радила, мовляв, у дорозі можу зіткнутися з енкаведистами. Я запевняв її, що все буде добре. Нарешті погодилася на мою поїздку. Наступного ранку, випивши кухоль ще теплого молока і поцілувавши Варю, я, мов тінь, вислизнув із погрібника. Швиденько перейшовши подвір'я та город, вийшов на дорогу. Коли став і подивився на хутір, його не впізнав: тепер замість білих чепурних хат стояли якісь маленькі, неоковирні халупки та із землі стриміли димарі. В моїй уяві хутір ще палав, я навіть бачив осоружні пики поліцаїв. Зітхнувши, я йшов далі, боячись зустрічі з людьми. На моє щастя, в полі нікого не було. Підтюпцем добігши до залізничного переїзду, повернув ліворуч і невисоким пагорбом та стежкою дійшов до безколісного товарного вагона. На моє щастя, і в ньому нікого не було. Підійшовши до каси і промовивши: "Один до Миргорода",-посунув у віконце гроші, але касир не поспішав продавати мені квиток, промовивши:
- Гражданін, просю пред'явить документи.
На таке я сподівався. Глянувши у віконце, наче в нору, побачив миршавого чоловічка із тхорячим писком і такими ж тхорячими очицями. Подав тільки військовий квиток. Миршавий чоловічок, прочитавши написане тхорячими очицями, спитав:
- Почем не в армії? -По болєзні!
    Після "понятно" я взя в із віконця військовий та проїздний квиток. По такій "сурйозній" провєрці, вже не боячись людей, я вийшов на перон. Пасажирів було мало. Незабаром підійшов поїзд. І в вагоні пасажирів було небагато. Сівши біля вікна, я краєчком ока оглядав присутніх: чи немає між ними ще одного миршавого чоловічка із тхорячими очицями та тхорячим писком? Другого такого не було. Спокійно доїхав до Миргорода. Однак, коли вийшов з вагона, зіткнувся зчервонопогонниками, що теж зажадали перевірити мої документи. Нехіть пред'явив. Два молодики-солдафони флегматично ковзнули очима по написаному і, промовивши: "Порядок", - повернули мені мою "липу". З перону було видно невеличкий базарчик, що нагадав мені про лейтенанта Фетисова, з яким я їхав на платформі під одним плащем, та зараз я боявся зустрітися з ним. Проходячи повз руїни вокзалу, подумав: "Напевне, під ними поховане скульптурне погруддя Гоголя, яке так доречно ще недавно прикрашало вокзал, якщо з вікна вагона дивитися на фасад. Базарчик, як сказав лейтенант Фетисов, був справді "уютним" для тих, хто любить випити й закусити. Тут у повітрі стояв дух квашеної капусти та часнику, що приховували дух самогону. Точилася балачка вже підпилих. Раптом я побачив мого колишнього вчителя гри на бандурі - Івана Максимовича Яроша, що мав чорне довге волосся й аскетичне обличчя кобзаря Федора Холодного. Підійшовши до нього ззаду, я ледь торкнувся похилого плеча. Він повернувся до мене і здивовано:
- Микола?! Де ти тут узявся?!
- Проїздом,- сказав, обіймаючи старого. -А ти мені дуже потрібний!
- Для чого?
-Я підписав аж чотири концертних договори, а в мене, окрім Семена Івановича Хітька та моєї дружини Прісі, нікого немає. І раптом ти!
- Я ж без бандури! - засміявся я.
- Нічого, маю для тебе бандуру і все потрібне з реквізиту. А головне - моя Пріся сьогодні зварила такий смачний борщ, від якого тебе й за вуха не відтягнеш!
- Іване Максимовичу, я радий, але ж я в терміновому відрядженні. А днів через два-три, приїду до вас,-кажу я неправду, відчуваючи, що дурю, як рідного батька. Стоїмо такі рідні, і знаю тільки я, що між нами пролягло провалля: Іван Максимович зараз візьме бандуру і піде до людей, а я їх боюся, бо я - втікач. Однак я обіцяю приїхати до нього. Ми прощаємося.
       Вулицю Привокзальну зразу знайшов і на ній - невеличкий будиночок, у котрому жив Володя зі своїми батьками. Усі вони мені дуже зраділи, як рідному. За чаркою та повним столом забриніла дружня розмова. Я розповів про свої втечі. Коли Володя назвав мене героєм, мені було трохи ніяково, бо ним не почувався: я просто під час утечі переміг у собі страх. Володя теж багато пережив, а розповів про себе мало. Розмовлячи з ним про Полтаву, ми згадали Пастирські курси, на котрих навчалися, ректора курсів отця Олексія Потульниць-кого, викладачів і тих курсантів, із котрими дружили, а решта нас не цікавила. Не забули згадати панахиду на могилі Котляревського у відправі єпископа Сильвестра та протодиякона отця Володимира Савєлова. Ми обидва дихали гнівом проти гестапівців, що помахом
жовтої рукавички урвали панахиду. Це вже було в минулому, а тепер ми боялися, як гестапо, МГБ. Ще трохи випивши та попоївши, ми заговорили про наше оунівське підпілля, згадуючи тих, хто в ньому був. Володя шкодував за своїм побратимом Василем Шарим, а я -за Іваном Клименком та за Ярославом Мудрим. Я Володиним батькам розповів, кого напровесні сорок другого в Полтаві розстріляло гестапо, а в тім числі мою дружину. Розповідь на Володиних батьків справила потрясаюче враження. Пом'янули повними чарками. За розмовою я й не помітив, як смеркло надворі. Подякувавши за гостину, я попрощався з Володиними батьками, а з ним - на станції. Товарняком уночі доїхав до Уманцівки, а світанком уже був у Климківці.

Розділ 32

      Тесть і теща ждали, коли я нарешті поїду на Донбас, а я зволікав і далі, ночуючи в погрібникові, але коли вже світало, збуджений Варею, нехіть ішов у поле, де під копою жита чи пшениці ще по-заячому спав-не спав.Це за погожої години. А за дощу - кулився під тією ж копою. *?? Одного разу Варя мені сказала:
- Те, що ти ховаєшся коло кіп у полі,- небезпечно: хтось тебе побачить.
Зауваження її було цілком слушне і я спитав:
- А де ж мені ховатися?
- Ховайся в Циганському ліску. -Аде він?
- Коли йдеш на Уманцівку, праворуч балки, а за ними починається терником Циганський лісок. Завтра до нього проведу.
Наступного ранку Варя мене провела. Ще було росяно. Знайшли галявину і на мурашиній купині трохи посиділи. Варя пішла додому, в обід принесла мені борщу, а я віддав їй ожину, що назбирав. І другого дня-теж. Коли набридало мені огинатися в ліску, я стернями йшов до залізничної посадки і, лежачи в ній, аж до вечора спостерігав за довгими товарняками: з Німеччини везли руські награбоване, називаючи його "трофеями". Тільки смерком я повертався на хутір, до погрібника. Уникав зустрічі з тестем, а тому вирішив трохи пожити в Полтаві, у дружини брата Льоні. Вона з дітьми та сліпою матір'ю жила близько Монастирської гори у своїй хаті. А де був брат, я ще не знав. Щоб я пожив у Полтаві, Варя дала згоду, знаючи, що я її батькам уже намуляв очі. Одного ранку я пішов на Уманцівку і робочим поїздом доїхав до Полтави, уставши з поїзда не на Київському вокзалі, а трохи далі Монастирської гори, на зупинці "Кривохатки", і зразу ж вийшов на гору. Ліворуч синіли неозорі далі Полтавщини, а праворуч красувалася сама Полтава з Білою альтанкою. Милуючись дивною панорамою, я зовсім близько бачив братову хату із зеленою грушею, але вдень не міг до неї піти, чекав на пізній вечір. Крізь нудьгу проступало минуле з Монастирською горою. На горі бачив себе і Катрусю Гресь. Катруся спала на траві, а я сидів біля неї із стеблинкою в руці. Панувала сонячна тиша. Німували руїни монастиря. Здаля долинав нудьгуючий голос самотнього паровоза. А десь зеленим полем чоловік і жінка несли "Червону плащаницю". Нараз почулася важка хода з ритмічним гупанням. До нас підійшов сторож з рушницею і, дивлячись на мене очима неприязні, дорікнув мені, мовляв, ви тут собі втішаєтесь, а вночі німці перейшли совєтську границю... Що він ще сказав і що було далі, не буду переповідати, бо про це яскраво розказав напочатку "Червоної плащаниці", в котромусь з розділів, а мені, старому, вже бракує часу.
Тільки зараз відчув, що хочу їсти. Витяг з вузлика пиріг і почав вечеряти. Коли добре смеркло, спустився неквапом із гори і, перейшовши колію та цвинтар, опинився в темному плетиві вуличок та завулків. Однак ураз знайшов братову хату. Постукавши тихенько у двері, пізнав хриплуватий голос братової. Напомацки обійняв її в одній тоненькій сорочині. В потемках не орієнтуючись, де стою, спитав:
-Це сіни?
І почув:
- Ні, не сіни, а перша половина хати, яка ще не закінчена. Зараз принесу лампу - і ти побачиш. А до другої половини хати тебе не запрошую, бо там сплять мама й діти.
"Напевне, здогадалася, що я втікач",- подумав. Коли принесла засвічену гасницю і її повісила, побачив першу кімнату. Мені здалося, що пітьма перед світлом не поступилася, бо стіни ще не були побілені. Пахло рудою глиною. Стояли козли. На підлозі лежало якесь господарське начиння, на залізному ліжкові -лахи. На них послала мені. Відмовившись од вечері, ліг. Я не знав, де брат Льоня, і не раз думав, що його вже немає на світі. Спитав у братової. Зітхнула й заплакала.
        Однак ураз заснув. Снилася Монастирська гора. Був з Катрусею. Потім ми котилися з гори, а на нас падала дзвіниця. її горішній отвір обернувся на чорного гучномовця, з котрого викочувався Левітанів голос:
-Війна!.. Війна!.. Війна!..
       Вранці мене розбудила Варя, що прийшла з поїзда, обтяжена торбою та кошиком з харчами, викликавши цим радість у голодних дітей. Навіть повеселішала братова, тільки залишилася байдужою її сліпа мати. Снідали за повним столом. Увага дітей була лише на тьоті Варі, бо вона привезла з хутора таку смачну їжу, а мене наче не було в хаті. Варя прогостювала увесь день. Увечері братова провела її до поїзда. Наступного ранку я був на Монастирській горі, зажурений милувався дивоглядними далями Полтавщини. Тепер нудьгуючий голос самотнього паровоза кликав мене до Донбасу. "Який парадокс,- думав я, сміючись,- полтавські чекісти вважають, що я десь на Буковині чи в Галичині, а я в них майже під носом, загоряю на Монастирській горі в Полтаві". Я братову довго не обтяжував моєю присутністю: на третій чи четвертий день подякував за притулок і попрощався. На хутір повернувся пізно. Вранці тестеві та тещі сказав:
- Батьку й мамо, вже ваша мука кінчиться: нині, як смеркне, піду на станцію з тим, щоб їхати на Донбас.
Розчулений батько дав мені трохи грошей, а теща, як мати, з допомогою Варі зібрала на дорогу чималого харчового сидора. Пізнього вечора Варя провела мене за хутір. Було дуже темно. Прощалися - не бачили одне одного. Щоб залишити дружині якусь надію на нашу зустріч, я сказав:
- Якщо буде все добре, приїдеш до мене.
Варя пішла додому, а я із сидором за плечима подався на станцію.

Розділ 33

       Перший раз, коли виглянув з теплушки, прочитав на вивісці: "Ст. Лозовая". Але я ще їхав і їхав, аж поки не зауважив: "Ст. Кондрат-ська". Ліворуч колій височів димар якогось заводу, по великих штабелях цегли побачив, що се цегельний завод, але він не цікавив мене, бо я мав на меті знайти в Донбасі, в котромусь із містечок, художню майстерню, щоб у ній працювати. Минувши пошкоджений війною вокзал, я йшов непривітною вулицею без надії, що знайду притулок хоч на одну ніч. Раптом побачив церкву, як оазу в кромішній пустелі. Ця церква за своєю архітектурою не була типовою, а скоріше виглядала як великий молитовний дім. Зраділий підійшов до нього. Пахло свіжою фарбою. В притворі висіли гарні образи. Невеличкий дідок продавав свічки.Покинувши біля нього сидора, я зі страхом увійшов до церкви, як блудний син до отчого дому. На тлі новенького іконостасу кадив молодий священик, майже високої статури. Увійшовши до вівтаря, він високим голосом виголосив молитву. Заспівав україномовний хор, і я відчув, що це українська автокефальна церква, а хор зачарував мене церковною класикою - і це не в Полтаві, а в Донбасі -я навіть забув, що я безпритульний втікач. Молилися щиро люди і я з ними. Проповідь священика була змістовною й загальною, аж я йому трохи позаздрив, а щем жалю за минулим пройняв серце. По літургії, коли священик уже в одній рясі біля криласа розмовляв з якимсь чоловіком, я підійшов до нього і, перепросивши, познайомився з ним. Почувши від мене, що я теж автокефальний священик, обійняв і раптом спитав:
- Отче Миколо, а ви знаєте в Полтаві протоієрея отця Павла Бойка?
- Настоятеля Миколаївської церкви?
- Так, його,- зрадів отець Петро.
- Це мій добрий приятель!
-І мій кум,- ще більше зрадів отець Петро. До нас підійшов молодий вродливий чоловік з темною кучерявою шевелюрою. Отець Петро відрекомендував:
- Отче Миколо, познайомтеся, це наш регент і мій двоюрідний брат Володимир.
Ми потиснули один одному руки. Я перший заговорив про церковну класичну музику. До розмови прилучився о. Петро. Володимир, крім церковного співу, добре знав світську музику, навіть згадав тих композиторів, про яких я ніколи не чув. Зав'язалася цікава розмова. Згодом о. Петро запросив нас до себе додому на обід. Таке запрошення видалося мені дуже доречним, бо я був голодний. Але мені потрібно було взяти в діда-свічкаря мого сидора. Перепросивши нових друзів, взяв у діда своє "майно" і звично закинув за плече. Неквапом ішли ми, розмовляючи про музику. Володимир дивував мене своїм метким розумом та красномовністю. Перед ним не поступався і о. Петро. Дома в о. Петра в коридорі нас зустріла літня жінка, схожа на черницю, яка нагадала мені Катерину Білокур, тільки цій жінці бракувало чорної тернової хустки.
- Мамо, познайомтеся. Це теж автокефальний священик з Полтави, він у нас проїздом, а тому не в рясі,- промовив о. Петро і поцілував матір у щоку, а я - у випещену руку із шлюбною каблучкою на пухленькому пальці. Ще раз пригадалися руки великої художниці Катерини Білокур - смагляві, що були джерелом світла, яке в різних кольорових гамах виливалося на полотно. У великій кімнаті стояв накритий стіл. По молитві сіли до столу. Отець Петро налив чарки... Я відразу ж відчув, що потрапив у своє товариство. І мені кортіло відкритися хто я. Однак я остерігався не так о. Петра, як його брата Володимира. Нарешті розслабився і сказав те, чого, може, й не потрібно було.

Розділ 34

       Моя одвертість на обіді в отця Петра була недоречною: не так отець Петро злякався мене, втікача, як його мама та двоюрідний брат Володимир, котрий по деякій мовчанці зронив:
-Даруйте мені, отче Миколо, за мою нетактовність, але ситуація, яка склалася в домі о. Петра після вашого визнання, може для нього скінчитися фатально, і не тільки для нього...
Володимир мав у цьому слушність, і я цілком погодився з ним, але що думає про це о. Петро... А він мовив так:
-Дорогий отче Миколо, я не каюся, що дав вам притулок-звісно, не надовго, бо я сам постійно чекаю на арешт. Мама боїться за нас усіх, як мама. А брат Володя живе в мене.
Очима справжнього священика глянув о. Петро мені в самісіньке серце - і ми міцно обнялися. Я ще в нього прожив кілька днів, шукаючи роботи в Дружківці та Костянтинівці, але намарне, лише довідався, що велика художня майстерня є в місті Єнакієве. Погожого вечора о. Петро провів мене на станцію, де ми попрощалися назавжди.
їхати пасажирським поїздом я не наважився, а тому сів на товарний і рано, коли вже світало, побачив станцію Микитівку, яка видалася мені дуже похмурою. Та ласкаво сходило сонце, даруючи мені надію на  пошуки художньої майстерні.
        Відстань від Микитівки до Горлівки я подолав пішки. У Горлівці мою увагу привернули високі терикони, що димували, і видалися мені скитськими курганами. Моя замрія була хвилевою, бо я думав про Єнакієве, а очі шукали попутньої машини. Асфальтна траса пролягала майже біля самого підніжжя тих териконів. Я пішов туди. Там стояла військова вантажна машина. Привітавшись із шофером і трохи порозмовлявши, почув по мові, що він галичанин або ж буковинець. Напевне, йому заімпонувала моя мова, бо охоче погодився довести мене до Єнакієвого, навіть запросив у кабіну. Машина рушила і з виразним шкварчанням помчала жорстким асфальтом, що мені видався гіперболічною сковородою, на якій смажиться машина, а в ній шофер і я. Коли доїхали до якогось смердючого заводу, питаю у шофера:
- Що це за завод?
- "Карла Маркса",- відповідає.
- Такий смердючий, як і марксизм,- посміхнувся я. Шофер промовчав. По довгому мовчанні зауважив:
-А це шахта "Веровка".
       День був погожий, прозорий. Однак пах Донбасом. Пошкодував я за Полтавщиною, за чистим повітрям, за тим ліском, де ховався. Згадався Варин образ, що був неповторним, і я зітхнув. Машина мчала далі. За думками не помічав, як спливає час. Та ось і Єнакієве. Зупинились на базарі. Я шоферові давав якісь гроші, але він відмовився. Базар був невеликий. Я знайшов у кого спитати, де в Єнакієвім художня майстерня. Подякував шоферові - попрощалися з ним як друзі. Шукаючи потрібну мені адресу, зустрів валку в'язнів, яку супроводили конвоїри та вівчарки. Що мене здивувало, пики конвоїрів та морди собак мали однаковий вираз. Нараз я уявив себе із сидором за плечем у тій валці. Але це видиво було хвилеве. Думав про художню майстерню. Та ось і вона із скромною вивіскою "Художественная мастерская". Темнів отвір коридора. На порозі впадали у вічі щойно побілені парусинові черевики. Переступив поріг, опинився в напівстумі. Разюче смерділо пригорілим клеєм. Дрантивий умивальник водяним дзьобом монотонно дзьобав тишу. Відчинивши двері, я увійшов до майстерні, де стояло 5-6 мольбертів. За одним із них сиділа білява дама, а за рештою - чоловіки різного віку. На моє привітання відповіла лише дама. В майстерні були відчинені двері, які вели до кімнати, де за столом я побачив патланя, що глянув на мене з-під широкої брови зеленим оком.
- Ви, напевне, завідуючий? - питаю.
- Так. А що ви хотіли? - почув я. - Мабуть, принесли замовлення? -Якраз ні, а навпаки, я сам художник, що приїхав з Буковини, і
шукаю в Донбасі роботу.
- А де ви вчилися? - спитав завідуючий.
- У Київському художньому існитуті.
Зелене око придивлялось до мене. По короткій мовчанці завідуючий каже.
- Я маю багато замовлень і мені потрібні художники, але я не знаю, на що ви здатний. Та візьму вас покищо на один місяць, а там буде видно.
Зажадав побачити мої документи. Перш ніж покласти на стіл довідку, я сказав:
- Я професійний художник, але від початку війни не малював, а працював на різних роботах. А це довідка про мою останню роботу.
       На диво, завідуючий тільки ковзнув по ній очима. Очевидно, йому справді потрібні були художники. І ми познайомилися. Він себе назвав Олександром Івановичем Вертигелом. Звичайно, таке прізвище мене здивувало. А що він справді Вертигел, посвідчив мені паспортом. І вже як друзі потиснули один одному руки. А коли він спитав, де я зупинився, я показав свого сидора, припертого до одвірка.
- Сьогодні ви переночуєте в мене, а потім я найду для вас притулок.
Побувши з ним ще з годину в майстерні, ми пішли до нього додому. Його дружина пригостила нас вечерею. Звичайно, була й чарка. По вечері мене чекала м'яка постіль. А вранці, поснідавши, але без чарки, ми пішли на роботу в майстерню. Завідуючий знайшов для мене мольберт й усе необхідне. І чомусь захотів, щоб я намалював Перовських мисливців, що відпочивають. Вертигел цих мисливців називав брехунами.
         Білява дама, коло мольберта якої розмістився мій мольберт, дала підрамник з грунтованим полотном і гарну репродукцію. Я розкреслив і цілий день старанно робив рисунок. А другого дня перейшов на фарби. До мене раз у раз підходив Вертигел, щоб подивитися на мою роботу. І я по ньому бачив, що він задоволений. Схвально на моє полотно позирала білява дама, з котрою я вже познайомився. Це була Марія Олександрівна Дрель, ставна й гарна жінка. А що мене ще здивувало, що вона одна в майстерні розмовляла добірною українською. Аж я не витримав і сказав:
- Маріє Олександрівно, ви живете на Донбасі і раптом така українка!
- Мене нею зробив мій земляк, поет Володимир Сосюра. Я їй на це:

Зеленіють жита і любов одцвіта,
І волошки у полі синіють.
Од дихання мого дикий мак обліта,
Ніби ім'я печальне-Марія.
Ми з тобою одні, ми у полі одні.
Ти стоїш перед мене, як вечір.
Я дивлюсь на заплакані очі твої,
На покірно похилені плечі.

- Сосюра. Ви любите поезію? Маєте добру пам'ять,- каже жінка.
- Чи люблю поезію? Дуже. Я й сам пробував своє... Та зараз не до того. А ви, Маріє Олександрівно, не пробували писати?
- Та ні. Мені досить і малярства та творів, що написали інші, обдаровані люди. Читаю і дістаю насолоду. Та ще по-доброму заздрю тим, хто може отак, як Сосюра, приносити втіху від свого натхнення людям.
Приємно було спілкуватись з цією симпатичною жінкою, яка поділяла мої естетичні погляди на мистецтво взагалі, а особливо на поезію.

Розділ 35

    Напевно, я Вертигелові сподобався, бо хотів, щоб я і далі ночував у нього. А може, мав мене за напарника в чарці, бо моя фальшива довідка мене відрекомендувала йому як алкаша. Переночувавши в нього, я вранці йшов до майстерні, де снідав, прикупивши щось на базарі. А обідав у їдальні, купуючи там продукти на вечерю. А ще в моєму сидорі, що стояв у кутку майстерні залишились полтавські харчі. Мої колеги по роботі вважали мене професійним художником, так, як і Вертигел. І такими ж очима на мене дивилася Марія Олександрівна. А вона для мене важила дуже багато, бо майстерно виконувала портрети, була цікавим співрозмовником, начитаним й обізнаним на всіх "- ізмах" малярства. Одного разу я в неї спитав:
- Ви маєте чоловіка?
- Мала, а зараз ні.
- А де він подівся? - уточнюю.
- Його, як литовця, вислала на північ радянська влада, і він звідти не повернувся.
- Ви його прізвище носите?
- Ні, це моє, а він Грибас.
- Ви одна й живете? - знову питаю.
- Та ні, із сином, якому 11 років. А в великому дворі поряд мого маленького будиночка у великому живуть мої батьки. Колись запрошу вас до себе у гості.
На цьому розмова наша й кінчилася.
Одного дня мені треба було покрити лаком не перовських, а вже моїх мисливців, і коли я покривав цю копію, відчув, що коло мене хтось стоїть. Повернув голову й побачив молоденького лейтенанта у форменному кашкеті чекіста. "Невже і цей - чекіст Фетісов?" -подумав я. А він до мене улесливо:
- Как замечательно у вас получается!
- Вьі, наверное, тоже художник? - питаю. -Начинающий. Очень люблю живопись, но, вопреки моимжела-
ниям, служу в Западной Украине. А там, сами знаєте, не до искусства. А сюда приехал к старшему брату, начальнику первого отделения милиции. Он и жена его очень любят мою художественную стряпню и хотят, чтобьі я для них написал хотя бьі небольшую картинку. Но, к сожалению, у меня не хватает всех цветов красок, а главное - белил. Я и пришел к вам, чтобьі купить несколько тюбиков, за что я хорошо заплачу.
- Уважаемьій товарищ лейтенант, к сожалению, я не могу продать вам нужньїе краски, потому что недавно здесь работаю и все краски - не моя собственность, а мастерской. Однако я вам немного помогу: вьі принесете свою палитру, а я вам вьідавлю необходимьіе вам краски и по мере их использования смогу еще повторить.
- Прекрасно! - зрадів лейтенант і, як стій, десь побіг. Минуло, може, з півгодини, як він повернувся, але не з палітрою, а з півлітрою і закускою в газетному згортку. Я голосно висловив своє здивування так, що в майстерні всі почули. Вертигел також почув і увійшов до майстерні, спитав, що сталося. Я йому пояснив. Тоді він узяв у лейтенанта все, що той приніс, і запросив нас до свого столу. Вертигел за цей могорич подарував лейтенантові цілий набір олійних фарб. А ще дав кілька пензлів. Загалом, усі були задоволені, особливо лейтенант, що поніс із майстерні майже княжий дарунок.
     Наша майстерня мала багато замовлень. Невеликі обсягом роботи виконувались у приміщенні, а такі речі, як панно чи лозунги, писалися просто надворі, бо ще стояло Боже літо. Я весь віддався роботі і мав перший добрячий аванс. Був задоволений, але й мав проблеми: стати на військовий облік і одержати паспорт. Під час чергової випивки із Вертигелем, я йому сказав про це. Він, уже як друг, пообіцяв усе залагодити. І справді, за якийсь час я уже взявся на військовий облік, а крім того, одержав однорічний паспорт. Радість моя була безмежною, і я вирішив, як вираз своєї вдячності Вертигелу, влаштувати товариську вечерю в майстерні. Я дав Марії Олександрівні гроші, й вона купила все необхідне для застілля. Вечеря відбулася весела і гучна. Я з Вертигелом обнімався як з другом, тільки він мені допоміг. По вечері Марія Олександрівна, трохи напідпитку, мені тихенько:
- Григорію Андрійовичу, я маю вдома вільне ліжко, а тому запрошую на ніч.
Я, звичайно, погодився. Узяв свого сидора - і ми пішли. У маленькому будиночку, перейшовши коридор та кухню, ми опинилися в кімнаті, стіни якої були в етюдах, а між ними висів автопортрет самої господині. Коли я все оглянув, вона спитала:
- Ну, як вам мій автопортрет?
- Прекрасний! - відповів я щиро. - Написаний у манері експресіоністів.
-Я їх люблю дуже! - сипнула з-під вій бісиками. Потім показала цілий арсенал італійських фарб та пензлів. Були там різні альбоми з репродукціями.
- Звідки це все у вас? - питаю.
- З Італії. За німців у нашому місті стояли італійські солдати й офіцери. А в мене квартирував художник італієць, з котрим я дружила. І він мене всім цим добром обдарував. Йому надсилали з Італії.
Не знаю, де був у цей час 11-річний син Марії Олександрівни. Вже була пізня пора, господиня мені послала в окремій кімнатці. Я ліг і, захмелений, ураз заснув - проспав аж до ранку. Вранці, коли йшли в майстерню, Марія Олександрівна вже не була такою привітною, як увечері: може, сподівалася, що буду активним "постояльцем", і розчарувалася. Німуючи, дійшли на роботу і там же сіли за мольберти. Вертигела ще не було. Нараз з'явився, але похмурий, аж ніби стурбований. Сів до столу й мені:
- Григорію, зайди, будь ласка, до мене.
Сів і я до столу, а він, щось ховаючи за посмішкою, у мене спитав:
- Тапер у тебе з документами порядок?
- Так. Дякуючи тобі, - відповів я.
- А ну покажи мені їх усі, - Вертигел до мене строго. Я нехіть даю йому всі документи. А він, поклавши їх до шухляди свого столу, каже:
-Я нині заходив до паспортного столу, а там ціла паніка- підозра, що ти був у Німеччині.
Почувши таке, я відчувся птахом, якому відтяли обидва крила. А тікати без документів я не міг. Опанувавши себе, сказав Вертигелові:
- В Німеччині ніколи я не був, вона мені й не снилась. Кажу тобі, як другові, Сашо. І дивуюся, що ти повірив вигадці.
  Він допитливо вивчав мене, а я ждав його слова, як вироку. І по якомусь часі зовсім іншим голосом Вертигел питає:
- Грицю, скажи мені правду: чесно, що ти не був у Німеччині?
- Я даю слово честі, що в тій клятій Німеччині не пришлось побувати.
І сталося неймовірне: він витяг із шухляди всі мої документи й повернув мені. Я взяв як належне. Однак сказав, що вдячний йому. У мене знову виросли крила - і я уже вирішив тікати, але не знав, що сказати Вертигелові, щоб ошукати його і вийти з майстерні.
- Ти не помилився, Сашо, що повірив мені - я справді ніколи не був в Німеччині, це може засвідчити той райвійськкомат, в якому я ще недавно був каптером.
Вертигел наче вірив мені, і я по короткій мовчанці поскаржився, що ще не обідав.
- Та йди, але не барись, бо з роботою завізно. Скориставшись з його дозволу, я вийшов з майстерні.        Надворі яскраво світило сонце, снували люди - звичайний буденний день. А мені було так радісно: я мав у кишені знов документи. Але відразу ж тікати не міг: треба ж піти в військкомат, щоб знятися з військового обліку. Паспорт новенький, і ніде він не був прописаний. З ним не мав мороки. Лише один є клопіт: треба у Марії Олександрівни взяти свого сидора, залишеного в неї після відвідин по вечірці.
У військкоматі відвідувачів було мало, тож я враз залагодив свою справу. Надворі ще день. Проблукавши містом до вечора, я пішов до Марії Олександрівни. У її будиночку вже світилося. Вона поралась у кухні. Перейшовши кухню, я сів на канапу втомлений. Кирпатий хлопчисько, сидячи при столі, щось малював в альбомі кольоровими олівцями, з-під лоба позираючи на мене. Увійшла Марія Олександрівна і, бачачи, що хлопець на заваді, сказала йому:
- До мене прийшов дядя, мені треба з ним поговорити, а ти заважаєш. Отже, йди до бабуні і навіть можеш у неї заночувати.
- Мамо, я візьму альбом, - попросив син.
- Бери, - мовила мати.
     Хлопчисько глянув на мене неприязно й пішов. По короткій мовчанці Марія Олександрівна хотіла щось сказати, але хтось постукав у двері. Тієї ж миті я опинився в темній кімнатці, де стояло ліжко, на якому я вже ніч спав. По голосу я впізнав Вертигела. Спитав Марію Олександрівну, чи не бачила часом новенького художника? Вона відповіла, що бачила мене зранку в майстерні. Ще трохи порозмовляли, і Вертигел пішов. Я повернувся з темної кімнатки до великої кімнати, де світилося, але господиня ураз вимкнула світло.
- Григорію, що стряслося? Ви в такій паніці, - чув я в пітьмі.
- Наразі нічого фатального, але може кінчитись моїм арештом, бо начальник паспортного столу Линьков чомусь переконаний, що я був у Німеччині і в Донбасі хочу замести слід.
- Справді, Григорію, ви якийсь підозрілий, - почув я відверте.
- А чим саме? - спитав я.
- Своєю мовою, поведінкою триматися, аж я подумала, що ви не Григорій, а хтось інший, а тому хочу перевірити, чи ви справді навчалися в Київському художньому інституті. Якщо навчалися, скажіть, як виглядала студентка, моя подруга, Галина Зоря? Вона також в один час з вами вчилася в тому вузі. Я без замислення:
- Вона невеличка, з темним волоссям, коротко стриглася, уста вона фарбувала в яскраво червоний колір і на коротких пальцях мала такий же манікюр.
- Справді це вона, моя подруга Галка Зоря! - почув я.
- А де ж вона? - питаю.
- Вона ж ще недавно працювала в цій майстерні, та вийшла заміж і живе зараз в Лисичанську.
Далі говорили про всяку всячину. І раптом чую таке:
- Григорію, я не буду вас розпитувати про ваше минуле, але запропоную дуже вигідне вам: моя наймолодша сестра на Кубані одружилася з відомим генералом Камковим, і живуть вони в місті Майкопі. Отже, махнемо до них як подружжя, і всі ті італійські фарби та пензлі, що я вам показувала, будуть належати вам.
- Дякую, Маріє. Ви хотіли б утекти від самотності. Я вас добре розумію. Але ж я не самотній, маю дружину і троє дітей. А, крім того, я не Григорій, а священик о.Микола.
Я ще щось хотів сказати, та Марія, заливаючись слізьми, була в розпачі. Ніч минула в якихось хаотичних бесідах і в сум'ятті думок.
А на світанку ця добра самотня жінка провела мене за місто, де ми назавжди попрощалися, як справжні друзі. Вона з важким серцем повернулася додому до своєї самотності, а я з Сидором за плечем, натрапивши на попутну машину, вирушив до Горлівки.

Розділ 36

       У Горлівці мені поталанило: зразу ж натрапив на багатий дитячий садок, який належав Доненерго і йому потрібний був художник, як сказала завідуюча цим садком. Спочатку взяла мене тижнів на два, а потім, можливо, вона доб'ється штатної одиниці. Мені для роботи дали окрему кімнату, де стояв стіл, стільці та ліжко. Маючи власні фарби та пензлі, я гаряче взявся до роботи: все малював, все писав, що було необхідно для садка. У дитсадку я й харчувався, майже як на курорті, відпочивав, коли мені хотілося. Моя робота подобалася всім вихователькам, особливо завідуючій, типовій єврейці, хоча за російською вимовою її називали Галиною Іванівною, і напевне, вона моє суто буковинське та галицьке прізвище Боднар сприйняла як єврейське Боднер. Та ще й ім'я Григорій їй нагадувало "Героїко". Не минуло й двох тижнів, як я став штатним художником дитячого садка. Все було добре, однак я думав про квартиру, бо сподівався, що до мене колись приїде Варя. Своєю роботою я був пов'язаний із столяром, вже літнім чоловіком з сивою головою на ім'я Яків Новак та ще з земляком із села Шишаки, що на Полтавщині. Він навіть знав у Шишаках мого кума, відомого кобзаря Федора Глушка. А за німецької окупації знав мого побратима Олександра Шаруду, що обіймав посаду бургомістра чи голови Шишацької управи. Щоправда, Яків Новак про нього відгукнувся як про справедливу, але дуже круту людину. Одного разу в розмові з Яковом я сказав, що хочу мати квартиру, що, може, він підкаже, де знайти її. А він мені:
-Я від Доненерго маю велику чотирикімнатну квартиру. Пропоную вам пожити в мене, поки не знайдете собі щось постійне. Я погодився і ввечері був у родині Новаків як свій. Яків мав удома маму і двох
сестер. Мені щастило на добрих людей, дякувати Богові. На той час начальником Доненерго був Іван Ілліч Левада, а заступником - Кири-лов, якому я вже встиг намалювати картину. Він мені за те запропонував квартиру з трьох кімнат, щоб я в неї перевіз свою сім'ю. Але я ніколи не забував, що я втікач і мене шукають по всьому Радянському Союзі. А крім того, від Горлівки до Єнакієвого дуже близько, звідки я теж утік. Щоб спантеличити всесоюзний розшук, я поїхав у місто Красний Лиман, де найняв квартиру, прописався, став на військовий облік, заплатив за три місяці наперед за квартиру і сказав господині, що поїду в довге відрядження і коли буду, не знаю. Коли залагодив усі ці справи, повернувся в Горлівку. У листопаді я відпросився у завідуючої садка на кілька днів з'їздити до сім'ї. їхав, звичайно, товарняком. Коли приїхав на Уманцівку і пішки добрався на хутір, де жила моя сім'я, був вечір. В хаті вже світилося. Перш ніж постукати у двері, я подивився у вікно і побачив дружину, її батьків, малят Лесю та Женю, а Оксанки серед них не було. Привітавшись з усіма, я стурбовано запитав:
- А де ж Оксанка?
-Я її відвезла в Станіслав до Наталочки, -говорить Варя.
- Хіба вона в Станіславі? -здивовано спитав.
- Я мала від Наташі листа, в якому вона повідомляє, що коли демобілізувався її Іван, вони всі із Раранча переїхали до Станіслава, де обоє працюють вчителями в школі. Оксанка охоче залишилася з ними, бо там твоя мама, а її бабуня. А я вирішила разом з тобою поїхати на Донбас і взяти маленьку Лесю з собою. Женю поки що залишимо з моїми батьками.
Пару днів Варя збиралася, а потім тесть колгоспною підводою відвіз нас до станції Уманцівки і ми з малою дитиною з великими труднощами насилу доїхали до Горлівки. Уже був пізній вечір. З вокзалу ми прямо пішли до Новаків. Повернувшись з Полтавщини, я ходив на роботу, де й харчувався. Варя з Лесею харчувалися разом з Новаками, але я ще деякі продукти приносив з кухні дитсадка, та деякі ми привезли від батьків, що щедро нас вирядили. Кожного дня по роботі я шукав квартиру і за тиждень знайшов біля клубу Артема, де стояли стандартні маленькі будиночки. В одному із них жила вдова з двома малолітніми синами, чоловік якої не вернувся з війни, я і винайняв у неї квартиру. Звали цю добру жінку Настя Чайкіна. Жили ми в неї однією сім'єю. її квартира складалася з двох кімнаток, кухні і коридорчика та галереї. Одна кімнатка вважалась нашою. В дитсадку я одержував невелику зарплату, та до неї я ще трохи підробляв. Якось жили. Але нас дуже турбувало те, що Варя не мала паспорта. Тоді я зробив для Варі довідку від Федіївської сільради, де вона народилася, щоб по ній одержати паспорт. А перше, ніж подати їїдо паспортного стола, я начальникові подарував картину. І не минуло й тижня, як Варя вже мала однорічний паспорт.
   На зимові гастролі до Горлівки в клуб Артема приїхав із Саратова російський драматичний театр на чолі з режисером Плетньовим, надзвичайно талановитим митцем, який любив класичну драматургію, як російську, так і зарубіжну. Дякуючи тому, що ми жили поряд з клубом Артема, де відбувалися вистави, ми побачили майже увесь їх репертуар. А навесні в кіно ми з Варею дивилися оперети Кальмана.
Не забарилося й літо. Оскільки на нашій квартирі не було двору, то наша маленька, білоголова, пухнаста, як кульбабка, донечка Леся, коли виходила голенька з хати, зразу ж опинялася на тротуарі, де бавилися діти, і завжди поверталася до хати замурзаною. А одного разу повернулася вся в чорних плямах розплавленої смоли. Побачивши її такою, сміючись, сказав:
- Варю, подивись на маленьку пантеру.
Я підніс наше чадо до дзеркала, а воно, це дитя, розглядаючи себе в дзеркалі, висунувши язичка, серйозно:
-Татусю, а язичок чистий!
      Ми з Варею сміялись, а з нами сміялась і наша господиня. І далі ми жили одноманітним життям. Єдиною втіхою була наша маленька Леся. А журбою - ті діти, яких з нами не було. А щоб дізнатися, як живеться нашій Оксанці, Варя написала до Станіслава листа, де й мама, й Наталочка ще не знали, що з нами та де ми. Звичайно, лист був обачний, короткий, без прізвища, лише обмежений Вариним ім'ям, і в листі фігурувала адреса нашої господині Чайкіної. Ми чекали на відповідь, але її чогось не було. В серпні, дуже несподівано для нас, приїхала моя двоюрідна сестра Зіна зі своїм чоловіком Іваном Ткаченком (це вже другий мій швагер Іван). По обіймах та короткій бесіді я в сестри спитав:
- Як ви нас знайшли?
-Дуже просто, -відповіла вона. -У Львові на вокзалі я випадково зустрілася з Наталочкою. Ми одна одній дуже зраділи, аж заплакали. По розмові Наталочка сказала, що живе в Станіславі, де разом з
чоловіком учителюють у школі і що в них живе твоя мама і твоя дочка Оксанка. Запросила нас з Іваном у гості. Потім запитала, як я живу. Я їй поскаржилась, що повернулася з Німеччини, живу у Львові, але не працюю, бо ще й досі не маю паспорта. Наталочка подумала і сказала, що ти можеш допомогти мені одержати паспорт і що ти живеш у Донбасі і працюєш художником. Наталочка разом із своєю адресою, дала і твою адресу. От ми і приїхали. Тільки на тебе, братику, і надія, - вже ридала сестра. А чоловік її Іван дивився на мене благальними очима, з надією, що я їм допоможу. Ми з Варею були вражені всім почутим, і я пообіцяв допомогти. Сестра, ще схлипуючи, сказала:
- А зараз я вам розкажу про свого батька, твого рідного дядька Бориса Андрійовича Санжаревського. Він за німців був старостою громадського двору в рідному селі. А коли німці тікали з України, евакуювався і він з ними, але не сам, а потяг за собою маму, мене, Шуру і мого Івана. У Німеччині ми дуже настраждались. Коли кінчилась війна, всі ми повернулися до Львова, не маючи паспортів. Батько якось зумів влаштуватись на роботу й одержати паспорт. Вдалося це і моєму Іванові. Ані мама, ні я, ні сестра Шура не маємо паспортів. Звичайно, не можемо влаштуватися на роботу. І після моєї зустрічі з Наталочкою всі ми покладаємо надію на тебе, брате.
    Зіна з Іваном, дякуючи добрій господині Насті, жили в нас до двох тижнів. За цей час Зіна одержала паспорт в такий же спосіб, як і Варя. Вже збираючись їхати до Львова, вона попросила мене, щоб я допоміг ще й сестрі та мамі. І з вдячністю та сльозами на очах вони поїхали. Тепер ми з Варею чекали на приїзд дядини і другої сестри Шури. Але вони чомусь барилися. Приїхали лише в листопаді, і привезли радісну для нас звістку: мій брат живий-здоровий, живе в Коломиї, де працює начальником районної автоінспекції. Я спалахнув радістю! Слава Богу, брат живий! А ще радів з того, що, маючи його адресу, зможу поїхати до нього, а це ж Галичина, Карпати... Коли про це сказав Варі, вона категорично:
- З тобою поїду і я, візьмемо й Лесю з собою.
Я, звичайно, не погоджувався, а потім дав згоду. Оскільки дядина й сестра мали повертатися до Львова по одержанню паспортів, то і ми з Варею вирішили їхати з ними разом. Я старанно зробив дві довідки від Хорошівської сільради, а тижнів за два дядина і сестра Шура одержали однорічні паспорти. їхня радість була вельми великою.
    Тепер усі ми збиралися в подорож. Чим могли, віддячили господині за притулок і терпіння наших родичів. А одного дня пішли з речами та малою дитиною на вокзал. Пасажирським поїздом доїхали до Харкова. Вже був грудень і було холодно. Падав нерясний сніжок. Довго прийшлось сидіти на вокзалі в чеканні на поїзд. Нарешті, з дитиною та речами заледве упхалися в товарняк, якого втомлені люди іронічно назвали "500-веселий". Цей товарняк рідко ставав, а коли зупинявся, то стояв по кільканадцять годин. Хоч вагон називався теплушкою, та в ньому був собачий холод. Голодні й холодні люди гибіли, а з нами була ще й мала дитина. Понад тиждень ми мучились у триклятій теплушці, без їжі й брудні. Нарешті доїхали до Львова. Зіна та Іван нас радо зустріли, оскільки вже всі мали паспорти; на столі з'явилася смачна вечеря з чаркою. Я почувався рятівником, бо й насправді ним був. Два дні ми з Варею та малою Лесею спочивали. А на третій усі родичі гуртом нас провели до вокзалу, допомогли сісти на пасажирський поїзд. Ми без труднощів, хоч і з пересадкою в Станіславі, доїхали до Коломиї.

Розділ 37

    В Коломиї від вокзалу до театральної вулиці досить далеко, а ми ще були з речам>гга малою Лесею. Одначе подолали цю відстань і натрапили на парадні двері, над котрими красувалося число 20. А що чекало нас за цим числом, ми не знали, а тому хвилювалися. Спокійною була лише наша Леся. По коридорних сходах важко піднялися на другий поверх. Я постукав у двері. Відчинив брат Льоня. Дуже здивувався, що бачить нас, і радий був нам надзвичайно. Про це свідчило його гарне обличчя. А мене здивувало трохи, що він мав офіцерські погони. Разом із ним, перейшовши невеличку кухню, ми опинилися у великій кімнаті, обставленій без якогось певного порядку меблями. Стояло і велике ліжко. В кімнаті нас зустріла досить вродлива молода жінка в широкому пістрявому халаті.
- Знайомтеся, це моя дружина, - відрекомендував Льоня. Пояснив їй, хто ми.
- Дозя, - мовила вона трохи ніяково. Відразу ж обняла Варю, а тоді мене і присіла біля Лесі. Напевне, брат дуже скучив за своїми дітьми, бо відсторонивши від Лесі дружину, став пестити пухнасту білу голівку нашої дитини, справді схожу на кульбабку. А Дозя тим часом накрила стіл і запросила всіх сісти. По тому, що було на столі, видно, що вони жили в достатках, як кожна родина автоінспектора. Льоня розпитував нас, як ми дізналися про нього. Все йому розказали. А що мама, Наталочка і всі живуть в Станіславі, так він про це знав давно. Ми були голодні і їли як за себе кидали. Одначе мене непокоїла думка: де ж будемо жити? Як до нас поставиться Л ьоніна дружина? Коли в розмові вона мене назвала Миколаю, я зауважив, що я вже не Микола, а Григорій, братова зробила великі очі. Але це було лише хвилеве здивування. Після довгих вагань та балачки я у брата спитав:
- А де ж ми будемо жити?
- Зразу поживете в нас, а потім я для вас знайду квартиру. Після столу Варя й Дозя пішли на базар, а Льоня у мене спитав:
- Брате, ти бував у Полтаві?
- Бував, - кажу.
- А до моєї сім'ї заходив? - питає.
- Не тільки заходив, а кілька разів ночував.
- То як живе Ніна з дітьми?
-Дуже злиденно. Хата й досі недобудована. А твоя теща зовсім осліпла.
Почувши таке, брат гірко заплакав, а по хвилевому нападу жалю із зажурою сказав:
-Я все розумію. Але повернутися в Полтаву боюсь. Мене негайно арештують.
    По цій розмові брат уже уникав говорити про свою сім'ю. Я розумів його: він тепер мав молоду дружину, яку любив. Наше хвилювання уляглось: брат запросив до себе трохи пожити і пообіцяв для нас знайти квартиру. І ми жили в них. Разом зустріли Новий рік та Різдвяні Свята. Зовні наче все було добре. Брат завше до мене і до моєї сім'ї був однаково ласкавий. Терпіла нас і братова. Але, особливо Варі, хотілося свого кутка. Вже весною, по Великодню, Льоня вибив дві квартири: нам - невеликий будиночок на вулиці Калініна, і собі -великий гарний будинок по вулиці Бетховена, куди невдовзі Льоня переїхав, залишивши квартиру на Театральній своєму полтавському приятелю, шоферу Жорі Бузині. А ми з Варею, радісні та веселі, оселилися на Калініна. Будиночок був затишний, мав двір, що поріс шпоришем та Петровим батогом. Крім квартири, Льоня ще подбав про нас: улаштував у відділі шосейних доріг мене і Варю на роботу, де я став працювати як художник, фігуруючи не як брат автоінспектора, а як швагер. Начальником відділу був старший лейтенант Зеленчук, котрий не раз із Льонею у нас випивав, а тому ставився до мене й до Варі дуже добре. Варя секретарювала, а я вдома йому щось малював. У відділі шосейних доріг працювали місцеві люди. Зокрема комірник Михайло Боєчко із села Стопчатове, технік Василь Обрізків з села Мишина та сторож Михайло Бабійчук із села Вербижа Нижнього. Мені хотілося зв'язатися з оунівським підпіллям, а тому я з вищезгаданими людьми зайшов у дружні стосунки.
У Львові мій рідний дядько Борис Андрійович вирішив розлучитись зі своєю дружиною, бо знайшов молодшу. Дядині, тьоті Марфі, нічого не лишилося, як тільки кудись поїхати. От вона і приїхала до нас, бо ми до неї добре ставились. Коли розповіла свою біду, ми запропонували їй у нас жити. Вона погодилась. Господарювала вдома як мати, а ми з Варею працювали. Все збиралися з'їздити до Станіслава - відвідати моїх родичів і взяти до себе нашу Оксанку. Оскільки ми були зв'язані роботою, то в гостині переночувавши ніч, ми повернулися додому з Оксанкою, і я привіз свою бандуру, яку зберегла мама. Тепер у нашій хаті, крім рокоту струн бандури, ще залунали пісні мого та Вариного голосу. Оксанка до школи не пішла, бо канікули. Дядині Марфі у нас було незле, однак вона нудьгувала без своєї сім'ї. І раптом радість: до нас зі Львова приїхала Шура, дочка дядини Марфи. Погостивши з тиждень, хотіла повернутись до Львова, але з Вариної ласки залишилась у нас із тим, щоб навчатися в педтехнікумі. Другого дня я пішов з нею до педтехнікуму, де вона здала свої документи. Ми жили разом у злагоді, навіть розважались, гуртом відвідуючи кіно. Не забували й про церкву, де я познайомився з її настоятелем отцем Степаном, дуже милим чоловіком. Я йому признався, що я теж священик.
Одного разу Василь Обрізків запросив мене і Варю на весілля у Вербіж Вижній до свою тестя, заможного ґазди Макійчука, котрий віддавав за когось свою молодшу дочку, а старша його дочка Катерина була за Василем. Василь знав, що я бандурист, попросив, щоб я взяв із собою бандуру на весілля. І одного погожого надвечір'я я і Варя в супроводі Василя пішли у Вербіж Вижній. Коли підходили до двору, весілля вже вирувало. На подвір'ї грали музики, що складалися з цимбалів, скрипки, баса та бубна. Навіть на честь нашої появи все обійстя загуло від гучного маршу. Ми були дуже спантеличені
такою зустріччю. На нас чекали молода з молодим. У хаті, повіншувавши їх, сіли за стіл весільний. Я взяв бандуру в руки, а весільні гості пасли очі на ній, бо, напевне, прийшлось уперше бачити їм таке диво. Василь Обрізків звернувся до весільної громади і попрохав тиші. Я пробіг пальцями по струнах і заспівав думу про Мазепу. Мене дуже здивувало, як гуцули сприймали звуки полтавської бандури та мій спів. Вони з карпатським темпераментом виявляли своє захоплення. Дякували мені гаряче. А далі все було як на весіллі: тости, гамір, співи, жарти. А десь опівночі раптом усе урвалось; до кімнати, де був весільний стіл, увійшли озброєні партизани, очолені горбанем, що промовив: -Слава Україні!
- Героям Слава! -у відповідь почулося гучне й злагоджене. Очі горбаня невеликі й допитливі відразу ж зупинились на мені. Спитав:
- Я перепрошую, хто ви за один?
       Я запропонував йому вийти зі мною надвір. Надворі ясно світив місяць. Аж захлиналась музика. Леґені хвацько, в шаленстві танцювали аркан. Напевне, між ними були й партизани. На землі химерно судомились тіні. Горбань запросив мене вийти з подвір'я, щоб у тиші поговорити. Пішли за двір і відразу ждо нас підійшло кілька озброєних хлопців. За двором горбань сказав, що його ім'я Юрко, а решта присутніх себе не назвали. А я в розмові сказав, що я брат начальника автоінспекції міста Коломиї, але втікач з-під арешту, живу під чужим прізвищем, працюю художником. Член ОУН присяги 1941 року, і моє псевдо "Біда". Після почутого мені потиснули руку всі, хто був з Юрком. На цьому наша зустріч закінчилась. Йдучи назад до хати, я Юркові сказав, що про таку зустріч мріяв і, дякувати Богові, вона відбулася. Я повернувся до хати, де на мене чекала дуже стурбована Варя. Щоб її заспокоїти, сказав їй, що все гаразд. На весіллі ми побули аж до ранку. А вранці повернулися додому. На роботу ми не пішли, бо були втомлені. А другого дня на роботі Михайло Бабійчук дав мені цидулку, в якій було:

Шановний друже Бідо!
Дуже радий, що натрапив на Вас, бо такі люди, як Ви, дуже потрібні нашому підпіллю, і Вами зацікавився окружний провідник О. Ви мені сподобались тим, що розповіли про себе. Але, даруйте, цього замало. Ще потрібен Ваш чин. Оскільки нам бракує зброї та набоїв, я прошу Вас щось дістати, бодай якогось пістоля. Якщо потрібні гроші, у нас вони є.
Ваш Юрко.

       Я дуже гризся думкою: "Де ж дістати пістоля для Юрка?" А йому відмовити боявся. Про свою гризоту я Варі нічого не казав. Може, минуло з тиждень, коли я на роботі в окремій кімнаті креслив схему шосейних доріг, до мене увійшов Бабійчук і майже пошепки:
-Сьогодні по роботі підемо до мене додому. Увечері з вами зустрінеться Юрко.
Я погодився. І оскільки Варя була ще в канцелярії, я зайшов до неї і сказав, що піду в Вербіж разом з Бабійчуком. Вона занепокоєно глянула на мене, але нічого не сказала. Потім вона пішла дод'ому, а я з Бабійчуком - на зустріч. Ми йшли мовчки, кожний думав про своє. Вже коло ратуші я спитав:
-А чого Юрко горбатий?
- Він тільки горбатим здається, а насправді у нього перебитий хребет. Перебили мадяри в Закарпатті. Він обіч Волошина виборював незалежність Карпатської України.
Почувши таке, я враз пройнявся найбільшою симпатією до цього героя і стражденника. Ідучи далі, про щось розмовляли. В кінці міста, перейшовши міст, ми чвалали гостинцем, аж поки не побачили праворуч два муровані стовпи. "Невже тут була панська брама?" Ми повернули в отвір колишньої брами. Спочатку йшли стежкою одичаві-лого садка, потім городами, левадами. Перейшли кладкою потічок і побачили чепурну хату.
- Це моя, - сказав Михайло.
Не постукавши в двері, Михайло їх відчинив. Ми увійшли до хати. Біля столу русява жінка невеликої статури щось робила. А при вікні дівча-підліток сиділо з вишиванням.
- Це моя дружина і донька, - сказав Михайло.
Я поцілував руку жінці і кивнув білявому дівчиську, схожому на свою вродливу матір. Ґаздиня, не питаючи нас, чи ми голодні, поставила на стіл полудень і запропонувала нам трохи помитися з дороги. Ми з Михайлом вийшли надвір і, зливаючи один одному з горнятка, помилися. У хаті добре пополуднували, навіть з чаркою міцного самогону... Я ввесь час милувався вродою дружини Михайла, а далі зауважив:
- Ви, ґаздине, в своєму одязі типова гуцулка.
- Ні, я не гуцулка, - заперечила, - я донська козачка.
- Чому це козачка? - здивувався я. Ґаздиня пояснила:
- В 1914 році в нашому Вербіжі квартирували донські козаки, а мої мама молодою були файні, як чічка, і один козак закохався в них. Відай, і мама в нього. А в 1915 році народилась я і назвали мене Меланкою.
- Однак, ви козачка і гуцулка, - висловив я свою думку.
- Ні, я тільки козачка! - провела тонкою бровою, - я живу в Вербіжі, а не в горах.
Це переконання Меланки викликало в нас з Михайлом усмішку. Розмова урвалася. Час для мене точився дуже поволі. Я чекав на появу Юрка. Михайло запропонував мені трохи відпочити, та я відмовився. А тим часом в двері постукали. Михайло не встиг відчинити двері, як до хати увійшов Юрко з німецьким автоматом на грудях. Аз ним ще двоє, теж озброєні. Юрко мені відрекомендував чорнявого високого юнака:
- Це наш станичний, прізвище Веселий, а це друг його Полтавець, -жестом показав на русявого невисокого хлопця.
Господиня зібралася і їх частувати, але Юрко відмовився:
- Ми поспішаємо, - подякував. Звернувся до мене: -Друже Бідо, ми зараз підемо до нашого окружного провідника. Звісно, я хвилювався, але в собі. Всі ми вийшли з хати, з нами
вийшов і Михайло. Зразу ішли вулицею, потім городами. І знову вийшли на вулицю. А за той час зовсім смеркло. Зненацька нас зупинив стіиковий, та, впізнавши Юрків голос, осторонився. Затемнену тишу обістя срібними свердликами рясно свердлували цвіркуни. Із шпар зачинених віконниць соталося скрадне світло. Юрко пішов до хати і враз повернувся. Запросив мене зайти. Перейшовши темні сіни, ми опинились, у хаті. Нас зустрів високий блондин, назвав себе Олесем і потиснув мені руку. Запросив нас сісти і сам сів до столу, де лежав німецький автомат і планшет. Розглядаючи блондина у білій майці, я потерпав, чекаючи на запитання. І ось вони почалися. По суті, це був допит досвідченого есбіста. На цьому допиті не треба було щось вигадувати, чи про щось мовчати. Я говорив правду- і мені легко було відповідати на його запитання. По офіційній "сповіді" есбіст заговорив зі мною зовсім іншим голосом:
-Друже Бідо, я дуже радий вашій появі в нашому підпіллі. І одразу призначаю вас, як недавнього радянського офіцера, постачальником зброї та набоїв, ми маємо гроші на купівлю зброї. А ваші здібності до малярства ми використаємо у пропаганді за нашу національну ідею.
По короткій мовчанці Олесь запитав:
-Друже Бідо, може ви ще щось скажете про себе?
- Я ще пишу вірші, але поетом себе не визнаю, - признався. -Хочу вас послухати. Прошу.
Я із певним хвилюванням:
Нехай Москва собі лютує, нехай отрутою плює. Вона свою загибель чує, '
бо вже гниє...
Я прочитав вірша до кінця. Вірш слабенький, а оскільки був спрямований проти Москви, Олесеві сподобався. Розмову повели про поезію і про літературу взагалі. Згадали радянську. На диво, Олесь був обізнаний з українською літературою радянських часів. Згадав об'єднання "Плуг", "Вапліте" та інших.
-Друже Олесю, я знаю, що галичани зразу ж після Шевченка на друге місце ставлять Івана Франка. А яких ви поетів поважаєте, що творили в пожовтневий період?
- Раннього Тичину та українських футуристів, Семенка та Гео Шкурупія' - каже мені Олесь.
- І я їх люблю.
На цьому розмова про літературу і скінчилась. Знову запала мовчанка. Позіхнув Юрко. Наша розмова про поезію його не зацікавила. Та кожному своє, як кажуть мудрі люди.
- Оце і все, - мовив Олесь.
Підвівся з- за столу такий високий і стрункий в порівнянні з Юрком. Ми попрощалися. Надворі на мене та Юрка терпляче ждали наші побратими: Веселий, Полтавець та Бабійчук.
- Порядок, - сказав Юрко.
І ми мовчки поверталися до Бабійчука, де вже на нас чекала пізня вечеря, звичайно, з чаркою. По вечері хлопці пішли собі, а я лишився ночувати в Бабійчука. Був я під враженням зустрічі з Олесем. Не припускав думки, що така молода, інтелігентна людина може загинути в нерівній боротьбі з осатанілим ворогом.
Уранці я першим встав, щоб іти додому, бо на мене чекала стурбована Варя. Тільки після того, як випили по горнятку теплого молока, ми вийшли з хати. Неквапом поверталися до Коломиї, обидва на роботу.


Розділ 38

   Мені й Варі дуже подобалась Коломия, її історія. Ми вже побували в історичному музеї Кобринського і знали від людей, що цей добрий старий вчений за німецької окупації урятував кілька єврейських родин. Ми побували в славному театрі Когутяка, де подивилися кілька п'єс української класики. Хоч я сам чи з Варею ходив по Коломиї, я завжди пам'ятав, що живу під чужим паспортом. А тому уникав зустрічі з людьми, які мене пам'ятають як Соколовського. Однак однієї неділі я на базарі зіткнувся із двоюрідним братом Остапа Вишні Федором Гришком, який разом зі мною навчався в Полтаві на пастирських курсах і теж був висвячений на священика. Але ні я йому, ні він мені не вельми зраділи. Гришко запросив мене додому. Він жив у маленькому будиночку, приватному, і пригостив мене пісним чаєм. Я сказав, де живу, але він до мене не прийшов. Надалі ми не спілкувалися, хоч при зустрічі віталися.
Оскільки я бандурист, то, хоч цього не хотів, у нас на Калініна збиралося товариство, переважно з колег по роботі. А одного разу Василь Обрізків привів до нас бухгалтера Яблунівського фінвідділу Миколу Павличка, що мав ліву руку у вигляді кульші. Він виявився симпатичним, начитаним і розумним чоловіком. Ми з ним враз порозумілися і стали друзями. Він був пов'язаний з оунівським підпіллям. Я йому наважився сказати, хто я. Микола був дуже обережний і, як правило, ніколи в хаті зі мною про щось таємне не говорив. Ми з ним ходили вулицями Коломиї і щиро обмінювалися думками, що нас обох непокоїли. Одного разу непомітно забрели на єврейський цвинтар, що геть поріс бур'яном. В Коломиї цей цвинтар називали окопись-ком. Сівши в бур'яні, уже як друзі, не розмовляли, а наче сповідалися один одному. Недалеко від нас, по дорозі, велосипедом їхав хлопчина.
- Це мій брат Дмитро, - сказав Микола.
       Брати перегукнулися. Хлопчина поїхав далі. Чи я міг подумати, що цей непомітний хлопець у майбутньому стане відомим українським поетом, та ще й яким? Дмитра Павличка знає весь світ.
Ми з Варею частенько їздили до Станіслава. Там жили мої родичі. І вони, хоч вряди-годи бували в нас. А одної неділі, коли надворі була гаряч, Льоня вантажною машиною всіх нас повіз до Прута, де ми пляжували майже до вечора. Прут був такий чудовий, що я не витримав і намалював етюд, по ньому написав картину, яку зберегла моя сестра Шура Санжаревська. Добре, що я взяв з собою тоді етюдник. От він і знадобився.
       На вулиці Бетховена у брата Льоні теж збиралося товариство. Сюди приходив начальник МВС міста Коломиї підполковник Павло Близнюк та інші значні особи. Бував там і танкіст старший лейтенант Віктор Єршов. Рідко бували і ми з Варею. Варя фігурувала як сестра автоінспектора Соколовського, а я як швагер його, Григорій Боднар. Тут пісень не співали - балакали, пили, навіть п'яні цілувалися. Я вирішив використати це товариство і приносив сюди горілку, яку я мав від Бабійчука Михайла. Часом приносила горілку і Меланка Бабійчук. Вона в той час виконувала обов'язки зв'язкової. Одного разу у п'яній балачці "признався" підполковнику Близнюку, що хочу організувати боївку по боротьбі з оунівським підпіллям. Він мені повірив. Напевне, думав, що я це роблю з благословінням МВС, котрого боялися й енкаведисти. Те, що я сказав Близнюкові, одного разу повторив старшому лейтенанту Єршову, п'ючи з ним міцний самогон. Насправді я тільки пригублював, говорячи компліменти п'яному офіцерові. І кінчилося тим, що він розчулився і подарував мені пістолет ТТ. По суті, це стало початком, у нього я вже дістав, крім згаданого пістоля ще дещо, російський автомат та два диска до нього з набоями. Одного вечора я з Бабійчуком всю зброю відніс до Вербіжа. І тільки зараз я подарував Юркові пістолета. Та цього було мало. Я завжди думав про те, де б дістати ще зброї. Одного разу, коли їхав до Станіслава поїздом і в вагоні майже нікого не було, познайомився з старшиною-артилеристом Бровченком. Розговорилися. Після довгої відповідної розмови вдалося купити в нього наган. Я і йому казав, що організовую боївку проти бандерівців. Оскільки я добре заплатив за наган, він пообіцяв постійно діставати для мене зброю. І записав мою адресу. Днів через кілька з'явився не він, а старший лейтенант Адаменко. Сказав, що він від Бровченка. Ми вийшли надвір і домовились, що він мені привезе щось із зброї. Я його наперед щедро авансував. Він пішов. Я подумав, що цей симпатичний офіцер мене ошукав, але він дотримав слова і привіз в солдатській торбі пістолет ТТ, невеличкий маузер, кілька наганів і п'ять гранат (лимонок). Я добре йому заплатив. А як проводжав його, ми зіткнулися з старшим лейтенантом Єршовим. Коли офіцери знайомились, Адаменку не слід було називати своє прізвище. Помилився чоловік. Та коли я зустрівся з Єршовим у Львові, він мене спитав:
- И зтот офицер с крестиками на погонах продает оружие?
    Я промовчав, але мене це запитання насторожило. Єршов у мене викликав недовіру. Все те, що я купив із зброї, було передано до підпілля, де, напевно, та зброя використовувалась. Я постійно вечорами йшов у Вербіж до Бабійчука, де зустрічався з Юрком, Веселим, Полтавцем, Чумаком, Лисом та іншими. У Бабійчука познайомився вже з літнім Довбушем та його джурою Гайовим, котрому я подарував німецького пістоля (штурмака). Наче зараз бачу Довбуша: майже високого зросту, з поставою добре вишколеного польського жовніра, що був переодягнений у цивільне вбрання. Його невиразна зачіска, особливо на скронях, вже була побита сивиною, а очі мав невеликі, допитливі. Хоч він зовсім не був схожий на мого побратима, чорного запорожця Івана Клименка, та чимось його нагадував. Може навіть шляхетною манерою триматись.
     Одної дощової ночі я після зустрічі з Олесем змушений був заночувати в Бабійчука. Поклавши під подушку пістоля, я ліг і вже почав дрімати, та почувся стукіт у вікно. Михайло потемки вийшов у сіни, а я з-під подушки витяг зброю. Михайло повернувся не сам. Я впізнав голос Довбуша. Господар і цьому лицареві та його джурі дав притулок. І вранці періщив дощ, аж до полудня. Сидячи у напівстумній хаті, але такій затишній, ми вели бесіду про наші змагання. По обіді зблиснуло сонце - ми підвелися, подякували господарям. А коли вже прощався з Довбушем, він назвав мене побратимом, пообіцяв колись взяти мене з собою в гори, і ми попрощалися, та виявилося, що навіки. Більше я його не бачив і нічого про нього не чув. Його давно нема, а щем по ньому не вщух в моєму серці.
Мій наймолодший брат, старший лейтенант Анатолій Соколовський, по закінченню військової академії ім. Сталіна, п/с 20, служив у місті Старокостянтинові Хмельницької області, де стояла його танкова частина. Уже не пам'ятаю, як довідався Анатолій, що брат Льоня живе і працює в Коломиї. А в серпні 1947 року Анатолій приїхав в Коломию до Льоні, і коли почув, що я з сім'єю також тут живу, без меж був радий. Зупинився він уЛьоні, бо той мав кращу квартиру. Приходив він частенько і до нас на Калініна. В розмові я йому сказав, що пов'язаний з українськими партизанами. Я гадав, що він це сприйме негативно, а він:
- Якщо у вас там щось робиться по-справжньому, то я би хотів зустрітися з вашим проводом.
- Коли трохи відпочинеш, ми з тобою сходимо туди, але не вдень. Там не зовсім безпечно гуляти по горах,- кажу.
      Брат погодився. Погожого надвечір'я ми пішли в Вербіж до Бабійчука, куди уже, як смеркло, прийшов Юрко з кількома хлопцями. Анатолій зі всіма познайомився. Йому особливо сподобався станичний Веселий, і брат зразу ж йому подарував пістолет ТТ, а тоді Юрко запропонував Анатолію разом з ним сходити до Олеся. Я непокоївся за брата, але промовчав. Вони пішли. Довго їх не було. Нарешті всі благополучно повернулися. Коли Меланка поставила на стіл пізню вечерю, а Михайло - карафку, Полтавець зауважив Юркові:
-Хоча проводом оголошено сухий закон, але ми маємо в гостині радянського офіцера і, незважаючи на заборону, з ним трохи вип'ємо.
    У розмові не зчулися, як минула ніч. А коли зовсім розвиднилось, попрощалися. Михайло мене та брата, перевівши кладкою через потічок, супроводив аж до гостинця, де я спитав брата:
- Як тебе зустрів Олесь?
- Дав завдання,- відповів брат скупо.
Розділ 39
Коли ми з Анатолієм повернулися до Коломиї, то він пішов до брата Льоні, а я додому, сподіваючись, що Анатолій того ж дня прийде до мене, але його ні вдень, ні ввечері не було. Вранці другого дня я пішов до Льоні, але його не застав дома, бо був на роботі. Була тільки його дружина. Запитую:
-А де Анатолій?
- Не знаю. Він же у вас ночував.
- Ні,-знизав я плечима.
Ми з Варею гризлися думкою, що, можливо, щось недобре стряслося з братом. Десь по обіді явився Анатолій.
- Де ти був?- накинувся на нього.
- У Вербіжі,- спокійним тоном відповідає.
- А погони твої де?- я помітив, що він був без погон.
- Веселому подарував погони і портупею. Він хоче маскуватися під радянського офіцера,- пояснює брат.
По хвилевій мовчанці, питаю:
- Ночував у Бабійчука?
- Та ні,- крутнув головою брат,- від Бабійчука я з Юрком та хлопцями пішов до зв'язкової, що має псевдо Річка. Ми в неї трохи посиділи. Вертатись додому вже було пізно.
Я брата зрозумів. На цьому розмова урвалася, бо зайшла Варя з дітьми до хати.
Оскільки в Леоніда збиралось неприйнятне для нас товариство, я не хотів, щоб Анатолій часто бував з ними. І зрадів, коли він зібрався їхати в свою частину, що стояла в місті Старокостянтинові. Іронічно він це місто називав "Стара скотина". Прощаючись з нами, Анатолій обіцяв приїхати десь в кінці осені або напочатку зими. Вернулись ми з Варею з вокзалу спустошеними.
Начальник відділу шосейних доріг Зеленчук теж часом бував у Леоніда на горілчаних забавах, але, як любитель пісні, частіше заходив до нас, де з нашим товариством співав. Одного разу, вражений моєю думою про Мазепу, він попросив мене намалювати йому Репін-ських "Запорожців". Я почав малювати картину на досить великому полотні. Зеленчук навідувався до нас, спостерігаючи, як посувається робота. А коли на мольберті стояла викінчена картина, на неї прийшов подивитися ще й підполковник Близнюк. Картина прийшлась йому до душі - і він зажадав і собі таку ж. Другого дня я з бухгалтерії виписав полотно для картини Близнюкові і пішов до комори по нього. В коморі, крім Михайла Боєчка, нікого не було. Я знав, що він зі Стопчатова,то і запитав:
- Пане Михайле, напочатку війни я в Полтаві познайомився з юнаком у німецькому мундирі Петром Ключевським. Він мені сказав, що він зі Стопчатова. Може, ви його знаєте?
- Не тільки знаю. Це мій небіж. У нього померла мама, тато одружився з полькою і виїхав до Польщі, а з ним поїхав і старший син Юрко. В Стопчатові залишилась тільки дочка Марія. Якщо хочете її побачити, приїжджайте до мене в Стопчатів і я вас поведу до неї.
     Я, не зволікаючи, якоїсь неділі побував у Боєчка та його дружини, що теж має ім'я Марія, і вони мене повели до Марії Ключевської. Дуже радо мене привітала, плакала та все розпитувала мене за свого брата. Вона нічого не знала, де він подівся. Надіється, що, може, десь живий. Наше прощання було сумним.

Розділ 40

    Літо минуло. Першого вересня Варя повела Оксанку в школу, а я провів двоюрідну сестру Шуру в Коломийський педтехнікум. Артилеристи, старший лейтенант Адаменко і старшина Бровченко, нечасто бували в Коломиї, але кожного разу, коли були, привозили мені набої та щось із зброї. Я їм добре платив.
У нашому сумирному будиночку в його затишній спальні стояло ліжко, на якому ми з Варею спали. Під крайньою подушкою завжди, крім мого пістолета, лежала граната. Цей факт свідчить, яким життям ми тоді жили. З двома артилеристами була в мене згода. А танкіст старший лейтенант Єршов став мене уникати. Це наштовхнуло мене на думку, що він збагнув: я не той, за кого себе видаю. І тепер у разі мого арешту можуть забрати і моїх братів, Леоніда й Анатолія. Єршов знав, де я живу, бо я йому малював картину. В жовтні як замовника привів до мене якогось типа в білих штанях, назвавши його своїм дядьком. Я зразу ж відчув, що цей тип з контррозвідки. Однак я взяв у нього замовлення намалювати йому картину. Вони пішли, покинувши мені неспокій. Навіть страх. Криючись від Варі моїми гризотами, я продовжував малювати "Запорожців" для Близнюка і прихватками малював на папері тушшю карикатури: "А на московському престолі грузин годований сидить", "Кремлівський Алі-баба та сорок його розбійників" тощо.
     Мої "Запорожці" Близнюкові подобались. Він, Зеленчук і я добряче "обмили" картину. Тепер я, як добрий приятель, відвідував начальника НКВД в його кабінеті, де він мені дав прочитати список загиблих чекістів від рук українських повстанців. Прочитане я запам'ятав і, звісно, все переповів Олесеві.
Я постійно думав про старшого лейтенанта Єршова та про його можливий донос і дійшов висновку: оскільки він мені дав пістолет, автомат і два диски з набоями до нього, то, боячись, щоб не арештували і його, мовчатиме. Учащаючи вже без Бабійчука в Вербіж, я зустрічався з Олесем, але в різних домівках. Мав зустріч з провідником вищого рангу ОУН Вацоном. Ця зустріч відбулася також в якійсь домівці. Вацон, крім того, що був добрим політиком, а ще й хоробрим бійцем. На той час, очевидно, був поранений, бо шкутильгав. Мав я щастя зустрітися із справжнім лицарем сотенним Білим. Зустріч відбулася в лісі, де стояла його сотня, добре вишколена своїм сотенним під девізом "Більше поту, менше крові".
      Я не забув Юркової цидулки, де він просив мене дістати для нього пістолет. І лише тепер, на останній зустрічі з ним, я подарував йому мадярський браунінг. Такому дарунку він дуже втішився. Я був задоволений, що мені вдалося виконати обіцяне. Полюбив я цих справжніх лицарів, відважних, самовідданих молодих хлопців, котрі вийшли на прю із значно сильнішим ворогом, ніж вони. Тепер я став, як вони, ночебродою.
      Горіли колгоспи, порожніли їхні комори. У сутичках з гарнізонцями і я брав участь. Доводилось і мені стріляти, хоч я і священик. Моїм взірцем був і є священик Шрам із знаменитої "Чорної Ради" Пантелеймона Куліша. Неначе уві сні бачив я темні оселі гуцулів, вранішні чудові гори Карпат. Коли повертався додому, то завжди бачив утомлену чеканням дружину. Якось вона мені сказала:
- Миколо, зрозумій, все кінчиться жахом, а ми маємо малих дітей. Давай утечемо з Коломиї у далеку Киргизію, куди поїхали твої родичі і живуть спокійно. Вони також тікали від радянської влади.
Я цілував дружину, а наступного надвечір'я знову йшов у Вербіж Нижній.
      В кінці листопада ранком, ще ми з Варею спали, приїхав Анатолій, але ненадовго, проїздом. Він їхав у Чернівці, де, як військовий інженер з академічною освітою, мав стати викладачем танкового училища. Хоч він і поспішав, та наступного вечора зі мною пішов у Вербіж, де ми зустрілись із Олесем. Анатолій звітувався за роботу, пророблену у своїй дивізії, а я оповів Олесеві про свої справи. Він схвально відгукнувся про наші зусилля. І тоді ж Олесь призначив мене керівником боївки з тим, аби я сам підібрав собі хлопців. Я розгубився від такої несподіванки, але це був наказ. Тієї ночі ми з братом ночували в Бабійчука, а вранці повернулися додому. Вже вдома я йому сказав, що не йму віри старшому лейтенантові Єршову. На диво, до моєї думки про Єршова Анатолій поставився легковажно. Може, навіть тому, що обидва були офіцерами-танкістами. Того ж дня Анатолій поїхав.
Настав грудень, а з ним прийшла справжня зима. Падав пелехатий сніжок. Я йшов містом, Раптом угледів дві військові постаті у білих кожушках і в одній із них і впізнав Близнюка. Мені зовсім не хотілося з ним зустрічатися, але він мене покликав. Коли я підійшов, він відрекомендував:
- Григорій Андрійовичу, познайомтеся, це майор контррозвідки, мій друг.
Сухорлявий офіцер, подаючи мені руку:
- Суслов.
Оскільки Близнюк назвав мене, то я тільки потис майорові руку. Либонь Близнюк поінформував його, хто я, бо при ньому мені сказав:
- Григорію Андрійовичу, ходімо до мене, там для тебе мої хлопці приготували трофейні набої.
Я радий був, що матиму набої, проте мене непокоїла думка, що, можливо, ці офіцери влаштували для мене пастку. Але пішов з ними, готовий до арешту в НКВД. Та Близнюк справді дав, що обіцяв. Повертаючись додому, я думав: напевно, начальник НКВД йме мені віри, коли в присутності майора контррозвідки дав мені стільки набоїв.
Зараз уже не можу пригадати, коли саме була грошова реформа. Тоді, як і в усіх містах, в Коломиї біля ощадкас та банку стояли великі черги людей, що міняли старі гроші на нові. Удосвіта Бабійчук приніс майже повну тайстру грошей, охайно розфасованих по пачках. їх мала Варя поміняти на нові гроші.         Стоячи вкотре в черзі, вона за кілька днів упоралась з цієї справою. І була задоволена, що і вона допомогла трохи нашій боротьбі.
       За згодою Юрка я взяв до своєї боївки Полтавця, Бабійчука, Явора та інших хлопців. А разом нас у боївці було сім чоловік. Мріяв я, що наша боївка стане легендарною сімкою відважних. У голові я носив плани дій... І щось занотував у блокнот.
По перших двох вилазках у перестрілці з гарнизонцями упав наш Явір. Його втрата нас потрясла. Особливо мене, бо я мав відповідальність. Одної глупої ночі ми перепочивали в якійсь хаті. Всі спали, крім мене та Полтавця. Хоч він не мав псевда Веселий, але завжди був в доброму гуморі - і цієї глупої ночі оптимістично мені сказав:
- Друже Бідо, коли ми всі покинемо зброю, а ваша Оксанка підросте і буде дівонька, тоді я на білому коні приїду до вас по наречену.
     Я, розчулений, витяг з кишені блокнота і написав на першій сторінці: "Моєму майбутньому зятеві Полтавцю, веселому, відважному партизану", забувши, що в цьому блокноті список, написаний моєю рукою, хто підпадає під атентат. Першим у тому спискові був начальник МГБ Захаров. А Близнюка я в список не вносив, бо мав надію.
     Наша боївка мала бути каральною, але обмежилась кількома вилазками, в котрих спалено в кількох сільрадах документи, а в селі П'ядики згорів колгосп.
Тієї зими випало багато снігу, і він став на заваді конкретно щось робити. Бездіяльність моєї боївки мене мучила. Я колись поскаржився Юркові, а він розважливо:
- Не гризіться цим, друже Бідо, ще щось зробите. А по суті, ви особисто вже зробили, забезпечили підпілля зброєю, яка нині в дії.
      Оскільки я й Варя працювали й одержували зарплату та ще нам щось із харчових продуктів приносив Бабійчук, ми вирішили зустріти Новий 1948 рік і запросили обмежену кількість гостей. На тому святковому вечорі був і наш начальник по роботі Зеленчук. Гостина пройшла як в нормальному святочному товаристві. Звучала там і бандура, і пісні. Відразу ж по Новому році ми поїхали на Полтавщину в хутір Климківку до батьків, де жила наша наймолодша донечка Женя. Варя везла якісь подарунки, а я віз валізу з оунівською літературою та листівками. Встаючи з поїзда на кожній станції, залишав там листівки та щось із брошур. Варю це втомило і вона розгнівано:
-Ти Хоч батькові нічого не вези.
Та валіза вже була порожня.
      Різдвяні свята у Вариних батьків нам з донечкою Женею добре святкувалося. Однак коли прощалися, без сліз не обійшлося. Мабуть, серце кожного із нас віщувало, що це прощання було останнім перед бідою, яка сталася тієї весни.
       З Полтави ми повернулися до Коломиї і далі жили неспокійним життям. У Станіславі 8 березня раптово, не хворіючи, померла моя мама. На похорон поїхали ми з Варею та дітьми. Приїхав і Льоня з дружиною. Наталочка дала кілька телеграм Анатолієві, але він затримувався. Оскільки Наташа й Іван працювали в школі для дорослих як викладачі, їм адміністрація школи допомогла трохи грішми, щоб оплатити похорон. Була зроблена труна, пофарбована в чорний колір. На ній я білими фарбами написав: "святий Боже, святий Кріпкий, помилуй нас". Були вінки від адміністрації школи та друзів. Був оркестр. Під звуки жалобного маршу поволі посувалася вантажна машина з опущеними бортами, наче крилами, що везла в останню дорогу нашу маму. Наталочка і брат Льоня ридали. Плакали невістки покійниці, Варя і Дозя, малі онуки її. Тільки я не міг оплакати свою матусю, бо я був наче не син її, маючи в кишені фальшивого паспорта. Поховали ми її на міському цвинтарі близько поховань стрільців УГА та надгробка композитору Січинському. Цей надгробок надзвичайний: його кожний бік має вигляд бандури.
Сиротами ми повернулися додому зі цвинтаря. Наталочку під руки вели Варя й Дозя. Вона, заливаючись слізьми, шкодувала, що не приїхав Анатолій. Вдома, як годиться, з добрими людьми пом'янули маму. Був присутній на поминках і парторг школи, де працювала Наталочка та Іван, з котрим мені довелося сидіти поряд. Коли всі розійшлися, ми всі були такі втомлені, що вирішили відпочити. Не всім вистачало місця на ліжках, тому Наталочка стелила і на підлозі. Коло дорослих примостились і діти. Біля ікони Божої Матері горіла свічка. Звичайно, ніхто з дорослих не спав. Точилася тиха розмова про матусю, про загробне життя. І раптом мій швагер Іван так недоречно:
- А я в загробне життя не вірю. Запала тиша. Наталочка, схлипуючи:
- Надія на загробне життя була єдиною втіхою і надією, що колись зможу зустрітися з мамою в тому потойбічному житті, а ти цю надію безцеремонно вкрав. А ще кажеш, що любиш мене.
Вдруге запала тиша і тепер тривала аж до ранку.
Всі чекали на приїзд Анатолія. Тільки надвечір він приїхав. Після обіймів та плачу, захотів побувати на свіжій могилі матусі. Я пішов з ним, але цвинтарна брама була замкнена, та ми, молоді та пружні, за мить подолавши залізний паркан, знайшли мамину могилу. Над могилою нашої неньки в сльозах ми поклялися все своє життя боротися за Україну і, якщо потрібно буде, віддати життя за неї. Вже зовсім споночіло, коли ми попрощалися з Наталочкою та Іваном і поїхали всі до Коломиї.

Розділ 41

     Я, як і Варя, ходив на роботу, роблячи часті прогули, але начальник Зеленчук мене не сварив, бо я йому в себе вдома щось малював.
Навесні дії партизан пожвавішали. Я побував у кількох перестрілках з гарнізонцями. По суті, це були справжні бої, в котрих Олесь виявив себе як справжній герой, командуючи операціями. Я навіть чув, як він комусь наказував: "Розстріляти". Я вкотре переконувався, що він був відданий нашій справі і справжній окружний провідник СБ.
Напередодні Великодня приїхав брат Анатолій, зупинився у Льоні. Оскільки Варя ходила на роботу, дядина Марфа сама напекла пасок. А на Великдень вранці, ще було темно, понесла до церкви посвятити. Коли вернулася з свяченим, ми розговлялися всією сім'єю. Анатолій розговлявся у Льоні, де і пробув у нього перший день Великодня. На другий день вранці прийшов до нас саме тоді, коли мене й Варю Василь Обрізків запрошував у Вербіж Вижній на Великодні Свята до свого тестя Макійчука. Це в нього ми торік були на весіллі, коли віддавав свою молодшу дочку. Та позаяк Василь застав у нас Анатолія, то він і його запросив піти з нами. Ще Василь хотів, щоб я взяв із собою бандуру, але я не взяв, знаючи, що вона вдруге не справить такого враження, як тоді, на весіллі. У супроводі Василя Обрізкова ми йшли у Вербіж, а з нами Оксанка і Леся.
       У Вербіжі в тій же хаті, як і колись на весіллі, за Великоднім столом сиділи гості господарів. Нас привітно зустріли і запросили до столу. Чоловіки, звісно, пили, а з ними - Анатолій. Я, як завжди, утримувався. Вже напідпитку Анатолій вийшов надвір попалити і довго не повертався. Я вийшов з хати пошукати його. Зі мною вибігли дівчатка, Оксанка й Леся, тримаючи в руках гуцульські чудові писанки. Цією красою обдарували моїх донечок господиня та її дочки. У дворі Анатолія не побачив. Я з дітьми вийшов з двору. Анатолій лежав на молоденькій траві, що теж разом із людьми святкувала Великдень. Анатолій був у погонах, при боці мав пістолет у кобурі. Близько чорнявої голови лежав кашкет з п'ятикутною зіркою. Стежиною їхала на ровері дівчина. Я в ній упізнав зв'язкову, сестру видатного партизана Морозенка. Вона теж упізнала мене і одразу ж під'їхала до мене, легко зіскочила з ровера. Після "Христос Воскрес" запитала: -Хто це лежить?
- Мій брат, офіцер, - відповів.
- А я думала, що оперативник, - засміялася, зблиснувши сліпучо-білими разками чудових зубів.
- Красунько, ти, напевно, знаєш, де наші святкують Великдень?-питаю. А вона щебітно:
- Знаю. Якщо хочете, поведу до них. Це зовсім близько.
- Хочу і дуже хочу, - зрадів я.
Анатолій, почувши нашу розмову, підняв голову і сказав, що він теж хотів би туди піти. Я схвально: -Добре, брате, підеш і ти, - мовив. Мова дорослих не минула дитячого слуху:
- Татусю, і ми підемо, - благально просила Оксанка, маючи на увазі себе й Лесю.
- Підете, підете, - засміявся я.
А брат Анатолій, уже в кашкеті, чекав, тугіше підтягаючи ременя. Я взяв Лесю на плечі, і Великодній почет рушив за дівчиною, що вела в руках ровера.
   Зійшовши з зеленого пагорба, ми враз опинилися у затінку високих дерев, де із садка прозирав чепурний будинок. Ми пішли прямо до хвіртки. Там стояв вартовий. Побачивши офіцера, він по-польськи приклав до мазепинки два пальці. Моє "Христос Воскрес" стало для нього паролем, бо нас вела зв'язкова. Вже на подвір'ї гостей радо зустрів станичний Веселий і після обіймів зі мною та Анатолієм, котрого вже знав, запросив до хати. У великій кімнаті довкола довгого столу сиділи партизани, знайомі мені і незнайомі. Між ними був Юрко. Побачивши нас, усі підвелися з місць і на моє "Христос Воскрес" дружно відповіли: "Воїстину Воскрес". Юрко запросив нас до столу. Сіли. У мене на колінях сиділа Леся, а обіч - Оксанка. На столі було все, як на Великдень. Юрко, звертаючись до нас:
- Даруйте любі гості, зараз у нас сухий закон, і ми Великдень святкуємо без горілки.
Атмосфера за столом була святочна, вроча. Юрко розповів про героїчне Закарпаття, про Волошина. А потім всі заспівали пісню: Чи ви чули, любі браття, про те славне Закарпаття? Про зелену Верховину, де боролись до загину?
      Разом з дорослими співали і мої донечки, бо цю пісню я приніс із Чернівецької тюрми додому і вони ще вдома її навчилися. Лише пізніше я помітив, що коло мене сидить Полтавець і запитує: -Друже Бідо, це така ваша Оксанка? -Якбачиш, друже Полтавець. А Оксанка зашарілась як маків цвіт.
Я знав, що Варя нас чекає. Ми поспішали. На прощання я прочитав:
Нехай Москва собі лютує, Нехай отрутою плює. Вона свою загибель чує, Бо вже гниє.
Вірш усім сподобався. Подякували мені за нього. На тому й попрощалися. Коли ми виходили із хвіртки, лише зараз я помітив кулемет, що визирав із бузка. Веселий і Полтавець провели нас аж до пагорба, де Анатолій видобув зі свого пістолета обойму з набоями і віддав Веселому. На цьому й кінчилось його спілкування з оунівськи-ми партизанами. Ми всі вернулися в Коломию. А наступного дня Анатолій поїхав у Чернівці.

Розділ 42

     12 чи 13 травня був погожий день. Наші дівчатка, Оксанка і Леся, в однакових суконках виглядали як два барвистих метелики. Я повів їх до "Сніжинки" пригостити морозивом з лимонадом. Коли поверталися додому, діти голосно щебетали, а я снував якісь думки. Зненацька їх урвав голос підполковника Близнюка:
- Григорію Андрійовичу, добре, що я тебе побачив, - підійшов і потис руку.
Я відповів йому тим же потиском. А він:
- Сьогодні мені стукнуло сорок літ і я тебе з дружиною запрошую до себе на вечерю, бо крім тебе та твоєї дружини, я нікого не запрошував.
"Чого раптом до мене така увага?" - подумав я і по цій думці сказав:
- Дякую за запрошення, але чи матиме моя дружина час, щоб піти до вас.
- Нічого не знаю, - крутнув невдоволено головою підполковник. А щоб його тримати на гачку й далі, такого карася в підполковни-
чих погонах, я запобігливо:
-Добре, ми прийдемо, а на яку годину?
- Як смеркне, але мені ще треба навідатись на роботу. Він пішов. А ми вернулися додому.
- Вже мама вдома! - зраділи діти і похвалилися матері, що ходили в "Сніжинку" їсти морозиво з лимонадом.
- Хіба ти вже по роботі? - спитав я.
- Пішла раніше, бо немає мого начальника сьогодні на роботі.
- І дуже добре, - зауважив я, - нас Близнюк запросив на вечір відмітити свої іменини.
- До чекіста в гості? - не зраділа Варя.
- Він Льонин начальник і мені потрібний... Розумієш? -Давно все розумію... - не доказала і пішла на кухню.
А коли звечоріло, ми неквапом ішли на ці загадкові іменини -Варя з квітами, а я з пістолетом у кишені. Я знав, де живе Близнюк, бо кілька разів бував у нього, але ні разу не заставав його дружини вдома. На третьому поверсі східцевого майданчика я натиснув на електрокнопку. Двері відчинилися - і ми побачили симпатичну дамочку в розкішній сукні. Мабуть, їй позаздрила Варя, бо знала, що ніколи не зможе мати такого вбрання. Адже вона дружина підпільника.
Напевно, господиня чекала гостей, бо відразу запросила нас до хати. Крім господині, в хаті нікого не було. Привітавшись, відрекомендував Варю.
- Ви той художник, що намалювали нам "Запорожців"?
- Так. Я Григорій Андрійович. Сподобалась вам моя картина? -питаю господиню.
-Дуже, дуже! А мій Павло на неї дивиться годинами, уявляючи себе запорожцем, - засміялась.
- А де ж зараз Павло Тарасович? Ще на роботі? -Я йому зателефоную.
Невеличка пухленька ручка з коштовними перснями підняла телефонну трубку і по короткій розмові сказала:
- Павло Тарасович зараз приїде.
    "А чи сам?" - подумав я і підійшов до балконних дверей, щоб стежити за знайомою машиною, що з'явиться. Але я її не побачив, бо на заваді були будинки, Я нервував. Нарешті в передпокої прозвучав дзвінок. Господиня, майнувши шовком сукні, вийшла. Повернулася з тим, на кого ми чекали. З ним нікого не було. Даремно я стискав у кишені руків'я пістолета. Підполковник, обмежившись одним "добрий вечір", вийшов до другої кімнати. Чекаючи на нього, я и Варя перемовлялися з господинею. На нас вона справляла хороше враження. Та ось із сусідньої кімнати вийшов підполковник, але вже в цивільному, маючи на собі широку вишиту блузу. І відразу запросив до столу. Випещені білі руки, які ніколи не працювали фізично, управно розкоркували шампанське і ним виповнили бокали. Я оголосив тост на честь іменинника. Жінки пили поволі, смакуючи. А господар і я вихилили відразу. Тепер ті ж пещені руки виповнили вже горілкою ті ж бокали більше, ніждо половини. Знову тости, але вже за жінок. Господар скоро сп'янів. Я ж був обережний з горілкою і тільки пригублював. У мене виникла підозра, що підполковник мене хоче споїти. Жінки про щось тихенько розмовляли. їхня розмова чоловіків не цікавила. Господар, глянувши на мій бокал з горілкою, поступливо сказав:
- Григорію Андрійовичу, ти як хочеш, а я ще вип'ю.
      Він випив і, не спитавши в дам дозволу, запалив. Господиня поставила ще якісь страви, але до них ніхто не торкався. Не знаю, що думав підполковник, а я не міг збагнути, чому він на свої іменини запросив тільки нас.
По тривалій мовчанці чую:
- Григорію Андрійовичу, ти читав програму ОУН?
Таке запитання трохи вивело мене з рівноваги. Опанувавши враз себе, спокійно відповів:
- Не встиг.
- Шкода. А я читав, - наче дорікнув мені, - у ній не все негативне, хоч оунівці - наші затяті вороги.
- Павлику, досить! - урвала його дружина, - сьогодні день твого народження, а не політгодина. Давайте краще вип'ємо шампанського. Всі випили. Потім пили каву, їли торт, однак між усіма нами тривала якась порожнеча. Щоб її чимось виповнити, Варя поділилася враженнями від щойно прочитаного роману "Угрюм-ріка". Тільки дружина Близнюка зацікавилась цим романом і попросила Варю, щоб вона їй кимось передала. Вже господар трохи обважнів і, позіхнувши, налив горілки собі й мені. Я категорично відмовився і пропросив у господині кави. Пив без смаку, розглядаючи широке обличчя підполковника із скривленим ротом і виразними пухлинами під очима, що свідчило про постійне вживання алкоголю. Його ліве око то заплющувалося, то розплющувалося. Безбарвна зіниця, але з виразним чоловічком, схожим на чорну суху насінину кавуна, стежила за мною. Я порівняв підполковника з удавом, що дивиться на кролика. Однак я кроликом не почувався і сказав йому:
- Павле Тарасовичу, чого ви дивитесь на мене, наче вперше бачите?
- Є причина. Я й досі не знаю, ким ти доводишся начальнику автоінспекції Соколовському.
-1 досі не знаєте? - засміявся я удавано.- Я його швагер, а моя Варя-його сестра.
Моя відповідь, напевне, задовольнила підполковника, бо він далі нічого не питав. А я подумав: "Поганий, Павлику, ти оперативник, коли не звернув уваги на те, що Соколовський по батькові Олександрович, а моя дружина Степанівна".
Нарешті рот підполковника набув нормальної форми і з нього випливло дружнє:
- Григорію Андрійовичу, знаючи на кого ти працюєш, вірю тобі, як нікому, і тому допоміг тобі трофейними набоями. Допоможу ще. А зараз, як другові, у присутності наших дружин відкрию дуже неприємний секрет: сьогодні я мав телефонну розмову з начальником обласного МГБ. Він повідомив, що начальник нашої автоінспекції Соколовський має старшого брата, котрий пов'язаний з оунівською бандою, і Соколовського вже арештовано.
     Те, що я почув, мене приголомшило. Однак я зовні залишився спокійним. Мені вдалося себе не видати. Тепер я не бачив ні господаря, ні господині, бо дивився на Варю. В її очах захолов жах! Але ми не могли раптом покинути ці фатальні іменини. А ще змушені були пити каву і їсти торт, як своє тіло. Одначе час посувався, і вже на великому стінному годиннику була десята година. А коли господар поспіль тричі позіхнув, я, скориставшися з цього, удавано жартома сказав:
- Якщо господар починає позіхати, гостям пора додому.
Тільки господиня робила спробу нас затримати. А ми, пославшись на те, що лишили вдома малих дітей на чужих людей, подякували за гостину, попрощалися й пішли.
Надворі панувала травнева чудова ніч, але нам було не до романтики. У нашій і вже не нашій хаті було темно. На мій постук у вікно у. кухні засвітилося. Дядина нам відчинила. Ми з Варею відразу пішли до спальні, де на одному ліжку спали наші дівчатка. Тихенько, щоб не розбудити, поцілували їх і вийшли. Серце краялось:
-Може так статися, що бачимо дітей ввостаннє,-заплакала Варя.
Я спитав у дядини:
-А де ж Шура?
- Ночує у подруги, бо боїться спати вдома.
Я її розумів. Вона боялась за свою дочку, та й за нас, бо ми їй не чужі були.
- Тьотю Марфо, арештували нашого Льоню, - сказав страшну звістку.
- Боже Милосердний! - сплеснула дядина руками і в розпачі: -Що ж тепер буде?
-Арештують і мене, - промовив я глухо, наче сам собі прочитав вирок.
- А що буде з Варею, дітьми і з нами всіма?- у літньої жінки сіпались губи.
- Не знаю, - на іншу відповідь я не спромігся. Варя глянула на мене очима, повними сліз, мовила:
- Не послухав мене і сталося те, про що я тоді казала.
Я припускав, що мене вночі арештують. Ніч була кошмарною. Тільки перед ранком, не роздягаючись, трохи поспали. Але хіба це був сон? Якесь хворе забуття. Коли я з нього вивільнився, коло мене заворушилась Варя і спитала:
- Що будемо робити?
- Я з хвилини на хвилину чекаю, що прийдуть по мене, а тому мені небезпечно бути вдома. Треба в когось до вечора пересидіти.
- А в кого? - спитала Варя.
- Я знаю, де живе Оксанчина шкільна подруга. Підемо до них, -вирішив я.
- І я піду з тобою, - підвелася з ліжка Варя.
- Добре, - ураз погодився я.
Витяг з-під подушки пістоля і поклав до кишені. Варя збиралася недовго. Наші діти ще спали. Осінивши їх хрестом, я дядині сказав:
- Мені небезпечно вдома, а тому я в когось пересиджу до вечора. А зі мною і Варя піде.
Ми вийшли. Надворі погожий ранок. Відразу ж за двором починалися городи, що навпіл поділялися стежкою. Над городами лебедів вранішній туманець, що мав запах травневих квітів і трав. Весна! "Саме жити повнокровним життям, любити і виховувати дітей, а ми, налякані небезпекою арешту, покинули їх майже напризволяще і поспішаємо до чужих людей, аби вони нам дали сховок бодай до ночі". Ще я всього не додумав, як ми зупинилися біля невеликого будинку і побачили за невеличким штахетним парканом ще молодого господаря. Ми привіталися. Він підійшов до паркана і я йому:
- Перепрошую, ми - тато й мама дівчинки Оксанки, що дружить з вашою донькою Богданкою. Скажу вам одверто, як українцеві і добрій людині: нам потрібно у вас перебути, можливо, аж до вечора.
Кмітливий галичанин нічого нас не розпитував і запросив до хати, де була молода господиня з дітьми. 1 вона виявилась такою люб'язною, як і її чоловік. Так ми в них перебули до смерку, щиро подякували і пішли додому. Боячись свого дому, бо не виключено, що на нас біля нього чекає засідка, ми все-таки відважились постукати. У вікнах вже не світилось, і навіть коли я постукав, світло у хаті не спалахнуло. Однак двері відчинились.
- Це ви? - почули ми голос дядини.
У хаті увімкнули світло тільки в одній кімнаті, де Варя до двох валіз склала дещо з одягу. Я взяв ті валізи, поцілував дядину, і ми вийшли.
- Куди підемо зараз? - питає Варя.
- Зразу занесемо валізи до Федора Гришка. Я з ним в Полтаві вчився на пастирських курсах. Я вже розповідав тобі колись, що випадково з ним зустрівся на базарі.
     Я думав, що мій однокурсник не погодиться, щоб наші валізи побули в нього деякий час, але він, як земляк, люб'язно погодився. Від нього ми з Варею пішки добралися на Театральну до Жори Бузини. Та він був у відрядженні. Дома тільки його дружина та двоє дітей. Катерина впустила нас до хати і дуже здивувалася, що ми прийшли такої глухої ночі. А коли я сказав, що арештований Льоня, вона затряслася усім тілом. Однак погодилась, щоб ми в неї переночували. Варя відразу роздяглася і лягла. Я ще трохи порозмовляв з Катериною. ЇЇ великі блакитні очі стали ще більшими. Вона боялась за свого Жору, щоб і його не арештували. Він з нашим Льонею працював за німецької окупації в одному гаражі в Полтаві. А потім разом з ним евакувався на Захід. Та далеко вони не заїхали -з Польщі повернулися на Україну. А це за радянської влади каралось.
      Перш, ніж лягти, я попросив Катерину, аби вона розбудила нас удосвіта. Поклавши пістоль під подушку, я ліг біля Варі, що вже дрімала. Хоч ми були виснажені і втомлені, та за думками не міг заснути. "Я занурюся в підпілля чи піду в сотню Білого, а що буде з Варею та дітьми?" І ця думка пекла мене пеком, аж поки Катерина не увімкнула світло. Варя швиденько вдяглася, я взяв зброю, ми подякували за притулок і пішли.
Вже на тротуарі Варя спитала:
- А тепер куди нам дітись?
-Ти йди додому до дітей, а я подамся в Вербіж. Ми йшли мовчки, розтерзані тим, що нас чекає. Згодом Варя до мене:
- Ти десь ховатимешся, а я де дінусь тут у Коломиї з дітьми?
- Тебе не арештують, бо в тебе малі діти, а я постараюсь через Бабійчука передати тобі грошей - поїдеш на Полтавщину до своїх батьків.
- А чи зрадіють мені мої батьки?
- Зате зрадіє тобі наша донечка Женя.
На мої слова Варя зовсім не зреагувала. Трагічним було наше прощання. Варя пішла додому до дітей, а я з каменем на серці у Вербіж.

Розділ 43

     Коли ступив до хати Бабійчука, Меланка на лавиці цідила молоко. Я привітався. На ліжку спало дівчисько-підліток. Углядаючись у напівстумухати, спитав:
- А де ж Михась? -
- Він зараз прийде з Коломиї- цю ніч сторожував. А ви чого так рано до нас? Мабуть, вам хтось сказав, що у Вербіжі сталося таке лихо?
- Що за лихо? - насторожився я.
- Оперативники в криївці постріляли наших хлопців: Юрка, Полтавця та ще двох. А наш станичний Веселий якимось чином урятувався. А як прийде Михайло, то розповість. Та ось і він. До хати увійшов Михайло. Привітався, а далі:
-А ви, Миколо, вже у нас. Напевне, щось трапилось?
- Мого брата Леоніда арештували.
-А у Вербіжі ще гірше, - і повторив Меланчині слова.
- Вам, Миколо, не можна повертатися до Коломиї. Я вас проведу в сотню Білого. А наразі будьте в мене.
-Добре, Михасю, але мені конче потрібно побачитись з Олесем та Веселим.
- Я сподіваюсь, ще Веселий увечері прийде. Я почав чекати вечора. День був довгий і нудний. В голові снували бентежні думки, не знаючи, що робиться зараз в мене вдома. Меланка мене чимось частувала, я нехіть їв і вкотре лягав на ліжко, намагаючись хоч трохи задрімати. Десь томився і Михайло. Нарешті прийшов вечір. Зовсім несподівано з'явився Веселий, та обличчя в нього було розпачливе. Ми обнялися. По недовгій балачці, ми втрьох пішли до Олеся. Ішли якимись городами, садками. Нарешті прийшли до хвіртки. Було темно, і Веселий світив маленьким ліхтариком. Біля порогу хати Веселий сказав:
- Михайле, ти почекай тут, а я з Миколою підемо до Олеся. Ми увійшли до темного приміщення і Веселий тричі постукав автоматом у двері. Двері відразу ж відчинилися і Веселий переступив поріг. Та відразу ж і повернувся:
- Друже Бідо, Олесь матиме розмову тільки з вами. Ми з Михайлом вас почекаємо.
Я увійшов до хати. Олесь мене привітно зустрів. Одягнутий був у цивільне, але на столі лежав німецький автомат. По короткій мовчанці уроджений есбіст у мене спитав:
-Друже Бідо, з якими новинами до мене прийшли?
- Заарештовано мого брата автоінспектора, - кажу.
- А у нас тут у Вербіжі події вагоміші!
- Я вже чув. А що далі будемо робити? - питаю.
- На терор будемо відповідати терором. І вже для вас, друже Бідо, єсть завдання: ви повинні виконати атентат.
- Когось знищити? - мовив я і в мені все захололо.
- Не когось, а депутата Слоня. Він завтра буде в Коломиї приймати відвідувачів в кабінеті парткому. Коли виконаєте атентат, я на вас чекатиму чорною машиною. І цей атентат буде для вас перевіркою, як східняка, бо вищий провід не йме вам віри. Хоча я вам довіряю і відчуваю до вас симпатію. Але попереджаю, не вздумайте тікати: у Коломиї у вас дружина з дітьми, - погрозливо наказав.
Останніми словами Олеся я був приголомшений. І погодився виконати атентат. Олесь витягз кишені невелике фото і, даючи його мені:
- Це депутат Слонь. Я взяв фото і поклав до нагрудної кишені.
- Який у вас пістоль? - питає.
- "ТТ", - відповідаю.
- Надійна зброя, - зауважив схвально. Ми звірили годинники і потиснули міцно руки, Олесь побажав успіху мені. Я вийшов надвір.
- Що, порядок? - питає Веселий.
-Абсолютний, -сказав я, хоча відчував в колінах подриж. Поверталися від Олеся мовчки, але не довго. Веселий побажав нам доброї ночі і зник у пітьмі. Михайло і я повернулися до його оселі. Уже було за північ. У прикрученій гасниці ледь жеврів вогник. Трохи пахло гасом. Коли ми увійшли до хати, Меланка збільшила трохи вогонь і нам:
-Хоч уже пізно, повечеряйте.
        На столі на нас чекало молоко та кулеша. Лише зараз я відчув, що голодний. Мабуть зголоднів і Михайло. Доки ми вечеряли, Меланка мені, як гостеві, послала на ліжкові, Михайлові - на широкій лавиці. Сама полізла на піч, де вже спала їхня доня. Я, перш, ніж роздягнутись, вже за звичкою, поклав під подушку пістоль.
-Добраніч, - сказав Михайло, погасив світло і, мабуть, заснув. Я сподівався, що теж засну. Та де там! Завтра вранці я повинен стріляти в людину, яка мені не вчинила нічого лихого. Я навіть ніколи не бачив її. Який абсурд! Але можливості спекатись мого обов'язку я не знаходив, уже як рокованець лихої долі. Зранку о десятій... О десятій... Думки одна за одною перекочувались, як сухе колюче перекотиполе, що поволі обернулось на сниво. Жахний це був сон: я вже стріляв у депутата великої статури, котрому відповідало прізвище Слонь. Я навіть бачив кров. Коли вибігз парткабінету, чорна машина вже рушила. Я погнався за нею і хапався за її опуклу слизьку поверхню. Мої довгі кобзарські нігті задерлись догори від зусиль зупинити машину.
Відчувши нестерпний біль, прокинувся. Сіріло невеличке вікно. Ледь похропував Михайло. На печі панувала тиша. Маючи на руках годинника, я хотів знати, яка година. Але в хаті було темно, як у бовдурі. Перехрестився і задрімав. Та майже не спав. Дуже потерпав проспати. Вдруге подивився на годинника: надворі вже розвиднялося. Швиденька встав, одягнувся, поклав до кишені зброю.
- Куди так рано? - питає Меланка.
- Маю справу в Коломиї, - відповідаю. На лавиці заворушився Михайло.
- Михасю, проведи мене трохи з хати. Маю тобі щось сказати. Він ураз підвівся і босоніж вийшов зі мною надвір. Підійшли до кладки і стали. По-весняному, наче срібний, жебонів потічок, мовчали верби. Я слухав цю дивну мелодію весни і думав: "Може, це остання моя
весна?" Михайло чекав, що я йому скажу. Ще трохи помовчали, а тоді:
- Якщо щось станеться зі мною, повідомиш мою дружину. За наказом Олеся, я йду виконувати атентат.
- Атентат? - перепитав здивовано Михайло, але розпитувати не став. Ми міцно обнялися. Я, перейшовши кладкою потічок, оглянувся. Михайло сумними очима проводжав мене, наче в останню путь. Я махнув йому рукою і побіг стежкою, щоб в Коломиї виконати своє страшне завдання.

Розділ 44

     Гостинцем мчали машини-легківки. Поволі посувалися вози. На торг до Коломиї ішли гуцули, переважно жінки в яскравих строях, і такі ж яскраві несли трайсти та бесаги. Я милувався побаченим, шкодуючи за тим часом, коли постійно працював як художник. Мої думки мінялися, але жодна з них не заступала думки про атентат. "О десятій! О десятій!" Аж стугоніло в голові. Вже бачив Коломию. До десятої ранку ще був час. Щоб його згаяти, я пішов на базар, туди, де басараби продавали килими. Дуже люблю це чудо-мистецтво. Мої очі паслися на цій красі, але недовго. Пішов поміж рядами, де продавалася всяка всячина. Моя увага зупинилася на жінці в гуцульському строї, яка голосно розмовляла російською. Питаю в неї:
- Откуда тьі? Как тебя нелегкая сюда занесла?
- С Рязани я, - зітхнула, - и уже тут двадцать годов.
- А язьїка своего не забьіла.
- Я же русская и язьік мой русский, русской и помру.
Я враз відчув до цієї жінки симпатію і подумав про своїх земляків, що повертаються з військової служби додому з чужою мовою, називаючи батька "папаша", а маму "мамаша". Іду далі. Вже не думаю про земляків-недоумків. Відчуваю у правій кишені вагу пістоля. Це як гострий сигнал про чин. Хвилювання зростає. Щось джере-литься із серця і вже підкочується до горла. Поймає страх, але я не можу втекти додому і повернутись у Вербіж. Дома арештують чекісти, а в Вербіжі розстріляють свої. Намагаюсь себе опанувати. Минаю якісь вулиці. Виходжу на вулицю Кірова. Очі враз натрапляють на будинок, в котрому міститься парткабінет. Відчинені двері чорніють отвором, і біля них немає нікого. Дивуюся: де ж ті люди, які мали прийти до депутата? Тільки сама жінка мете тротуар. Наквапом підходжу до неї і, привітавшись, кажу:
- Я на тротуарі знайшов знимку. І мені здається, що це котрийсь із депутатів, - простягаю їй фото. Дивиться уважно і, крутнувши головою:
- Це не депутат. Я всіх їх знаю, бо працюю прибиральницею в парткабінеті.
Від почутого в моїй голові враз розвиднилось. Тепер нема сумніву, що Олесь продав мене. І мені треба негайно повернутись у Вербіж, щоб сказати усім нашим. Поволі минаю жінку, щоб далі повернути за ріг. Коли порівнявся з відчиненими дверима, зненацька, наче із землі виріс, з'явився мій начальник старший лейтенант Зеленчук. Я сподівався, що мій начальник мене сваритиме, бо я знов не був на роботі, а він до мене так лагідно:
- Григорію Андрійовичу, я тебе шукав: є нагода тобі добре заробити. Для парткабінету потрібний великий портрет Сталіна, але ти не прошляп, коли домовлятимешся, щоб тобі і на могорич було. Вони мають гроші. Звичайно, я не повірив йому, бо його очі бігали, як у злодія, щойно застуканого в коморі. Я побачив розкриту його кобуру і все зрозумів. А він:
- Чого ж ми стоїмо. Тебе чекать.
Я не знаю, що робити, однак ми пішли.
      У першому вузенькому коридорчику нікого не було. А другі двері зачинені. Коли я відчиняв ліву половинку дверей, вони розчахнулись і два великі оперативники ухополи мене за руки. Я борсався, але намарне. Мене обмацали - і мій пістоль був уже не мій. Вони готувалися до зустрічі зі мною, бо мали для цієї операції приговклений плащ. Мене у нього одягли, на всі ґудзики застибнули, взяли за рукава, як за крила і повели надвір. Зразу ж коло дверей праворуч стояв мій начальник Зеленчук з обличчям Іуди, усміхнений, задоволений, що мене продав, а за які срібники, не знаю. Хотів плюнути в його пику, але не встиг, бо мене не вели, а турили, раді, що впіймали. Зразу ми йшли правобічним тротуаром. Я озирнувся в надії, що побачу чорну машину і відважний Олесь мене врятує. Замість чорної машини, його чорна зрада залила мені очі. Однак я побачив великі двері та обіч них велику вивіску, яку не встиг прочитати. Але я знав, куди мене ведуть крутими сходами. У великій кімнаті на мене чекала ціла зграя
працівників МГБ. Двері другої кімнати стояли навстіж, і в ній на мене чекали. За столом сидів начальник полковник Захаров і чогось у погонах танкіста. А навколо нього інші чини. Один із оперативників, поклавши перед начальником мого пістоля, сказав: -Трофей.
- Ну, что... Оуновский атаман угодил в мой капкан, - вдоволено шкірив зуби начальник з мордою бульдога. Всі присутні догідливо регочуться на дотеп начальника. Він раптом насупився і наказав:
- Снять с бандита гандон и обьіскать!
З мене здерли плаща, обшукали, і, крім обойми з пістолетними набоями, позірної фотографії депутата Слоня, нічого не знайшли. Запала мовчанка, ніби начальник не знав, що зі мною робити далі. Нарешті спитав:
-Какфамилия?
-Боднар.
-Аеще?
-Соколовский.
- А еще?
- Микола Біда.
- Ото мне нравится. Все клички налицо. Но рука чешется - сам бьі тебе и пощекотал бока, как бандиту, бьівшему советскому офи-церу, чтобьі в Станиславе приняли тебя за свинную отбивную. Но тьі и там своє получишь, - відверто пообіцяв начальник Коломийського МГБ. За його наказом мені заламали назад руки і туго зв'язали мотузом.
- Как Достоевского, - не знаючи достеменно подробиць арешту великого російського письменника.
- Подумаешь, Достоевский, - засміявся молодик у першій кімнаті.
Крутими сходами мене звели неквапом вниз. У невеличкому дворику, що губився серед будов, чекала на мене вантажна машина і кілька червонопогонників.
- Садись на машину, - наказав котрийсь із оперативників.
Але як я міг сісти зі зв'язаними руками? Я підняв біля колеса ногу і впав. Засміялися солдати. А оперативник:
- Опустить задний борт и положить его на машину.
     Мене упхали в кузов, накрили брезентом. Тепер я не бачив ні неба, ні тих, хто мене охороняв. Машина рушила з двору. Спочатку мчала вулицями Коломиї, а далі гостинцем аж до Станіслава, а це, як мені пам'ятається, кілометрів 60 буде. Мої заламані назад руки, туго зв'язані, вже помліли і нестерпно боліли в раменах. Та хіба можна словами висловити той біль? Думав, що не витримаю і помру. Але я був ще молодий і витримав.
    У Станіславі, як і в Коломиї, в МГБ на мене чекав полковник з офіцерами, напевно, слідчий. Він наказав розв'язати мені руки. Розв'язали. Я ледве міг їх випростати наперед. На них тепер наклали наручники. Скулений я сидів на стільці. Тільки полковник мене допитував, а всі уважно слухали. Я відчував на собі їхні ворожі погляди і жодного між ними не було співчутливого, бо я для них був не людиною, а "арестованньїм", до котрих вони звикли. Підвівся полковник і всім:
- Вы все свободны.

Всі піднялися і вийшли, крім старшого лейтенанта.
- Я начальник следственного отдела, - і назвав своє прізвище, яке в пам'яті не лишилося, -а старший лейтенант Долгихбудет вашим следователем. По имеющимся у нас данньїм, нам известно, что вьі не только бандит, но и художник. А теперь скажите: если бьі вьі бьіли не у нас, а на свободе, смогли бьі вьі снять с меня зкскиз?
- Извините, не зкскиз, а зскиз, - наважився я виправити мову вищого начальства.
- Вижу, тьі краснобай, -спахнув гнівом вищий чин, поволі підвівся, підійшов до мене і дав такого ляпаса, що я мало не впав. Старший лейтенант Долгіх, що був уже призначений моїм слідчим, на таку сцену не реагував, підняв телефонну трубку, щось комусь сказав. Я ще не отямився після ляпаса, як прийшли два ситі наглядачі, зняли з мене наручники і до мене:
- Пошли.
     Напевно, вони були поінформовані, що я втікач, бо в коридорі взяли мене попідруки. Лункими сходами ми довго йшли вниз. Нарешті я опинився в одиночці. Вона була напівпідвальна. Під стелею разюче світила лампочка, а на цементній підлозі лежав матрац. Я трохи ще постояв,а далі знеможений ліг. Хоча все мені боліло, однак сон був сильніший від болю і я заснув. А з наступного дня почалися допити, переважно вночі, що кінчалися аж уранці. Ще слідчий Долгіх тактовно мене називав "Александровичем". На одному з допитів він витяг з шухляди лисьмового столу блокнот і спитав у мене:
- Узнаєте?
       Я відразу не впізнав свого блокнота. А коли взяв до рук і побачив на ньому сліди крові, я все зрозумів: це був той блокнот, якого я подарував Полтавцеві. І кров на обкладинці мені посвідчила, що вже Полтавця в живих немає. У блокноті було занотовано моєю рукою, кого треба піддати атентату. Цей список вивів із рівноваги мого слідчого - і почалися допити з катуванням та карцером, бо я вперто мовчав, або говорив не те, чого хотів від мене слідчий Долгіх. Розповідати, що я витерпів, - це вдруге пережити жахне минуле. А тому обмежуся лише моїм віршем "У кімнаті слідчого":

Кімната слідчого
з вікном гратованим
модерна, далебі.
Тут мою волю вкотре погвалтовано,
і я конаю у ганьбі.
Як зрадник батьківщини,
але ж якої?!
Я нічого не накоїв -
за Україну воював,
а іншої держави я не мав!
Ніч жовчю точиться в сліпі глушини...
Вже допит загнано у кут німий,
бо я мовчу, а слідчий мій
від люті глухо:
- Тьі хочешь,
чтоб допрос - в ничью?
І б'є мене у праве вухо,
а з лівого -
півонія кривава на стіну -
разючий біль!
І памороч липка, мороча,
уся в рясних дзвіночках... Я падаю -
немов в обійми сну... А потім що - не знаю, із кляпом зболеної глухоти у камері вже досинаю, занурений у сниво, в якому бачу диво: вже хата біла, а не мур, квітують квіти Катерини Білокур. Схиляється над ними її слава, а з нею - моя півонія кривава.

Розділ 45

     Під час мого слідства я одержав дві чи три бідненькі передачі, але не від Варі, а від Наталочки, без жодного рядка, що діється вдома. Я зрозумів, що Варя теж арештована. Я гризся думкою, де ж тепер наші діти? Оскільки провадились масові арешти, моє слідство тривало не більше двох місяців. По закінченні слідства мене перевели з МГБ до великої тюрми, що була поряд. Я в одиночці знидівся і був радий людям у великій камері тюрми. Між ними були дуже цікаві особистості. Там я познайомився з партизаном Нечаєм, що теж став жертвою Олеся. Він розповідав мені плачучи:
- Мене, Каменя, Василя Годованця і ще кількох хлопців викликав Олесь на стрічу. Ми пішли до нього вночі. А в нього в штабі разом з ним сиділи перебрані у наш стрій оперативники. Нас знагла схопили, пов'язали і машинами привезли до Станіслава, де нас на допитах мордували. Не один партизан підплив кров'ю. А по слідстві кинули до тюрми.
    Тільки я та такі, як я, могли поспівчувати тим, хто став жертвою Олеся. Нечай мені та іншим розповів у камері, як загинув сотенний Білий, зраджений своїм же партизаном. Його прізвище Бучок. Одного дня до нашої камери привели високого юнака в мазепинці з обгорілим волоссям та бровами, іще не загоєними рожевими плямами, що залишилися від страшних опіків. Це був керівник оунівської боївки Михайло Юрів із села Сливки Перегінського району. У камері всі ним зацікавились. Тоді він розповів, як сталося, що йому прийшлося горіти, але, Слава Богу, лишитись живим. І ми почули таке: "Одного разу він зі своєю боївкою ночували в одного господаря в стодолі. Про це довідались гарнізонці. Вони тихцем оточили стодолу, і на наказ гарнізонного офіцера здатися партизани відповіли пострілами. Розлючені гарнізонці підпалили стодолу. Коли з неї, палаючої, вибігали Михайлові хлопці, їх розстрілювали ті кати. Але Михайла минула куля. Обпечений, корчився на землі і помирав від страшних опіків. І на диво, гарнізонний офіцер не дозволив своїм солдатам його добити, а ще й наказав Михайла відпровадити до районної лікарні. Тільки по лікарні, хоч рани ще не загоїлись, його привезли до Станіслава. І після допитів в МГБ він, як і я, опинився в тюрмі.
      Станіславська в'язниця велика й стара, побудована ще цісарем Франсом Іосифом. Ще при ньому вона називалася "Івановою хатою", бо за ґратами сидів Іван, а не Іосиф. З одного боку в'язниці і з другого були майданчики для прогулянок в'язнів. Великий - для чоловіків, а малий - для жінок. Постійно думаючи про дружину, я дійшов висновку, що вона з дітьми поїхала на Полтавщину, а тому не звертав увагу на майданчик, де прогулювалися жінки. Одного разу, коли на прогулянці я, які всі, пас очі на тих вікнах тюрми, де не було "намордників", раптом із високого вікна вихопилось: "Соколов-ський". І майже біля моїх ніг упала хлібна кулька, досить величенька. Я не встиг нахилитися, як хтось мені подав її. Затиснувши її в жмені, як скарб, я повернувся з нею до камери, видобув з неї цидулку. У ній було:
"Варя і швагер Іван заарештовані. Я, Льоня іАдаменко в одній камері. Нас всіх продав Єршов, однак це його не врятувало. Він також арештований. Брате, тримайся! Анатолій."
Коли прочитав братову цидулку, я зрозумів: якщо Варя в тюрмі, то наші діти в сестри Наталочки і вона, крім своєї донечки, годує і наших дітей, а ще на свою мізерну зарплату несе до тюрми аж п'ять передач.
Згодом у моїй пам'яті зафіксувався вірш:

Балада про п'ять передач
Тюремна брама
висока, як Голгота -
Вкраїни нашої скорбота.
А коло брами
люди,
люди,
люди,
в них втома ув очах,
а сльози - як полуди.
О, люди й передачі,
ви з'єднані навіки наче:
у кого-лиш одна,
а в кого - дві чи три,
а в нашої сестри
аж п'ять,
аж цілих п'ять
бідненьких передач,
хоч сядь і плач:
їх треба ж десь узять ?!
В тюрмі сидять:
три брати,
братова
і муж.
Журба в тюрмі -
й тюрма навкруж...
О світе наш,
глянь цвітом руж -
хай вернуться додому:
три брати,
братова
і муж.
Ой, у сестриці-жалібниці,
яка за нами квилить,
яку ой любим ми, -
п'ять передач,
п'ять передач
пропалених навиліт
дрібними кульками-слізьми.
     Тепер, коли я знаю, що Варя в тюрмі, почав стежити за майданчиком, де прогулюються жінки. На моє щастя, намордник на вікні нашої камери від часу та негоди деформувався. Обабіч нього, наче спеціально для мене, утворилась вузенька щілина, і я одного дня побачив жінок і мою дружину між ними. Коли я крикнув "Варю", вона похитнулась і взялась за серце. Рука в неї була забинтована. Я був вражений, мало не збожеволів. Вирішив домагатися побачення з дружиною. Але так просто ніхто мені це побачення не дозволить. Тоді я гупаю кулаком в двері камери. Вони відчинились, і на порозі з'явився наглядач-черевань. Запитує:
- Чего шумишь?
-Я об'являю голодівку!
     Він спитав моє прізвище, щось записав у блокнот і поклав до кишені, не промовивши й слова. Я почав голодувати, сподіваючись, що той наглядач доповість, кому треба, про моє рішення. Минуло кілька днів, я ще був на ногах, але геть знесилений. З боку начальства ніякої реакції на мою голодівку не було. Мені співчували в'язні, з якими я здружився (особливо із партизаном Нечаєм). Усі вони доводили, що ця голодівка мені нічого доброго не дасть. І кінчиться тим, що мене переведуть до окремої камери. І я там вріжу дуба. Я з цими погодився і припинив голодувати.
В Станіславській тюрмі були карцери один на одному, нарівні з камерами. Усі вони пов'язані однією каналізацією, яка в 48-му році не працювала, і вона для тих в'язнів, що сиділи в карцерах, правила за телефон. Про це знав і я, бо кілька разів там побував. В нашій камері, як і в кожній, парашу в'язні виносили до вбиральні по черзі. Якось я з Нечаєм понесли парашу. У вбиральні молодий в'язень мив шваброю підлогу.
- Ви з якої камери? - запитав нас. Я відповів йому, а він:
- У вас є Микола Соколовський?
-Я Соколовський, а що?-стривожено питаю.
- Зараз у камері на четвертому поверсі сидить твоя дружина Варвара і дуже просить, щоб тобі про це сказали. Хоче, щоб і ти сів у карцер. Там єсть можливість поговорити.
Я зрадів, що зможу поговорити з Варею. Подякував хлопцеві і ми пішли з Нечаєм в камеру. А в камері питаю в Нечая:
- Як завести наглядача, щоб він мене відправив до карцера? Нечай подумав і каже:
- Ми станемо біля дверей і голосно заспіваємо. А коли з'явиться наглядач, ти його балачкою доведеш до того, що опинишся в карцері. Не шкодуй образливих слів.
Ми підійшли до дверей камери і голосно заспівали:

Літо проминуло, листя пожовтіло, а в повстанця молодого серце заболіло: брата розстріляли
червоні сатрапи,
а вночі село аж стогне -
вивози, етапи...
Ні сестриці в партизана і немає брата, стала пусткою німою його рідна хата. Понад шляхом ворон кряче, аж об землю б'ється. На чужині мати плаче, тяжко їй живеться.

      Ми ще не доспівали до кінця пісню, як відчинились двері і наглядач: -Прекратить!
- Хіба в тюрмі заборонена самодіяльність? - жартома питаю.
- Не положено! - строго каже.
- То у вашого начальства мозги обморожено,- заримував я, і цього було досить, щоб вивести з рівноваги слухняного наглядача. Він ухопив мене за руку і витяг з камери. Та я трохи переборщив. Він мене повів не в карцер, а в підвал, туди, де стояли чорні бокси, схожі на вертикально поставлені чорні труни. Відчинив у такому боксі дверцята, що нагадували віко труни, і запхав мене туди. Там було тісно і перебувати в ньому можна тільки стоячи. І я простояв цілу ніч на зомлілих ногах. А вже вранці мене перевели до карцера, але дружини моєї в ньому не було. її забрали в камеру. Так і не прийшлось нам поговорити. В карцері я ще посидів добу, а тоді й мене вернули в камеру, де я далі жив тюремним життям, не поговоривши з Варею.
     Того року в Галичині відбувалися масові арешти. До тюрми прибували все нові й нові в'язні, що приносили з волі свіжі новини. Так я й довідався, що дружину Василя Обрізкова Катерину повісили повстанці за те, що вона допомагала оперативникам в пошуках партизанів. А друга звістка була для мене ще трагічнішою: в тому бункері, до якого я мав іти після атентату, самі пострілялися Юрко, Полтавець і ще хтось. Створилась така ситуація, що живими вони не хотіли здатися. Слава Героям! Тепер я зрозумів, чому блокнот, якого я подарував Полтавцеві і якого мені показував мій слідчий на допиті, був закривавлений.

Розділ 46

     Трибунал Прикарпатського Військового Округу стандартною мірою-25 років виправних таборів - покарав мою дружину, двох братів та швагра. Цей же Трибунал судив і мене. В 1948 році по суті не законом, а самим Сталіним було скасовано смертну кару, але це не стосувалося Галичини. Там і далі тривали розстріли, щоб ними залякати український національний визвольний рух. І я чекав тільки розстрілу, а тому тримався на суді незалежно, як належить партизанові. І моя поведінка сприйнялася Трибуналом зухвалою. А ще більше розлютило членів суду, коли голова суду запитав мене:
- Подсудимьій Соколовский, скажите, кто, кроме Адаменка и Ершова, вас снабжал оружием и патронами?
Я свідомо, щоб із Близнюка полетіли погони, сказав:
- Підполковник Близнюк в присутності майора контррозвідки Суслова дав мені майже сотню трофейних патронів.
     Моя відповідь була вирішальною для підполковника Близнюка. А крім того, на суді фігурував блокнот, в якому був список, написаний моєю рукою. Цей блокнот я подарував Полтавцеві. При допитах одного разу слідчий Долгіх показав мені його. На ньому були сліди крові. І в тому списку, що був у блокноті, занотовані прізвища чекістів, які підлягали атентату. Прізвище підполковника Близнюка там не значилось. Цей факт видався членам Трибуналу підозрілим. На суді як свідок був шофер Близнюка. Коли його запитали:
-Свидетель Павловский, скажите нам, каким именем подполков-ник Близнюк назьівал Григория Боднара?
- Николаем, Николаем,- випалив з переляку і, таким чином, зробив несвідомо своєму начальнику "ведмежу" послугу, для котрого така відповідь стала фатальною.
Під час перерви в суді до мене підійшов секретар Трибуналу і гнівно:
- Бандит тьі, таких людей об...
- Они потеряли чекистский нюх,- відповів йому. Розлючений секретар пішов до залу.
     Я сподівався, що після перерви мені прочитають вирок. Та вони цього не зробили, а відразу забрали з суду і відвели до смертної камери. Час від часу з цієї камери когось брали і кудись вели. Всі ми знали, що відбувається у цій тюрмі.
   У камері стражденники, що чекали на смертну кару, почувши від мене, що я священик, зажадали сповіді. Я сповідав і сам сповідався перед Богом і перед цими нещасними людьми. По суті камера стала сповідальнею. І в цій сповідальні я крадькома, позираючи на двері, за кілька днів огризком олівця надряпав на стіні вірша, якого пропоную читачеві:

Я захлинаюсь смертною журбою,
вона, мов присок той, пече мене!
Життя,
я вже прощаюся з тобою,
можливо, із останнім днем?
А прийде ніч тюремна, глупа,
по мене прийдуть у фатальну мить
забухка кров у скронях тупо,
але катам цього не зрозуміть...
В останню путь
без квітів проведуть
до стумного підвалу
мовчазного...
А потім - із підвалу пріч...
Однак це буде їм замало:
в наступну ніч
ще з'являться по когось.
А все за ту, майбутню Україну,
яка ніколи не зазна загину,
й не стане тільки міражем:
ми смертю нашою, як і повинно,
її безсмертя збережем!

       На 15 добу вночі прийшли по мене. Я навіть не встиг попрощатися. Довго водили підвальними коридорами і нарешті привели до "діжурки", де на мене чекав секретар Трибуналу з папкою.
- Как самочувствие, Николай Александрович? - спитав у мене.
- Прекрасно, ваша психическая атака удалась, - відповів.
- А я зтого и хотел, - посміхнувся він.
     Та враз підвівся і, надавши обличчю поважного виразу, прочитав мені мій вирок. Коли я в ньому почув, що мене засуджено на 25 років виправних таборів, наче вдруге народився на світ: хотілося обняти цього бездушного секретаря та двох тюремних наглядачів, що позирали на мене вовком. Але я обмежився одним словом: "Дякую", - і розписався в якомусь документі. Ці два тюремники вже не взяли мене під руки, а просто відвели до камери, в якій я не був. У ній стояла задуха із разючим смородом параші. На підлозі, хто на чому, спали напівголі в'язні, як звалище розстріляних, дуже схоже на те, що напочатку війни 41-го року залишили по собі енкаведисти в багатьох тюрмах Західної України. Я заледве стояв на ногах після психічної атаки. Майже біля самої параші спав на матраці юнак в самих трусах. Я примостився коло нього і, вже не думаючи про смертну кару, враз заснув. А вранці рано, коли "підйом" підняв в'язнів, а з ними й мене, я відразу почав шукати очима поміж усіма приятеля, партизана Нечая. Але в камері його не було і, можливо, вже не було його й на світі, бо таких, як він, в Станіславській в'язниці ще стріляли і в 48-му році. Пожурився, але плин нових думок не змив пам'яті про цю відважну людину. А далі жив життям в'язнів, але з якимсь піднесенням, що мене минула смертна кара, і мені дуже хотілося побачитися з дружиною, щоб сказати їй, що я залишився живий. А це значить, в нас є надія на майбутнє. І я подав майже поспіль дві заяви начальству про побачення з дружиною.
      Категорично відмовили.
Зовсім несподівано одержав дві передачі від сестри Наталочки. Одну з харчами, а в другій була куфайка і чогось офіцерське галіфе брата Анатолія. Напевне, других штанів вона не мала. Тепер мені бракувало тільки взуття, бо я мав на собі літні сандалі. В камері сиділи два ґазди, і мені, як панотцеві, один із них подарував теплі шкарпетки, а другий - справжні гуцульські постоли, що аж ніяк не пасували до офіцерського галіфе.
    У жовтні котрогось вечора вже по вечірній баланді мене і кількох однокамерників викликали на етап. У тюремному дворі етапників було дуже багато. Воронки курсували від тюрми до ешелону - возили в'язнів. Ешелон темнів отворами дверей. Біля нього чекав конвой з вівчарками. Надривно гавкали собаки, матюкалися вертухаї.
     Нарешті почалась посадка. Нас рахували як худобу. Опинився і я у вагоні і відразу відчув, що в ньому холодно, бо це були вагони, в яких возять худобу. Ще ешелон не рушив, як в мене нестерпно стало боліти праве вухо, у котре на допиті ударив мій слідчий старший лейтенант Долгіх. Та так відміряв, що й донині відчувається. Я стогнав, але мене ніхто не спитав, що зі мною. Кожний думав тільки про себе. Нам усім було важко. А ще нас мучило те, що ми не знали, куди нас повезуть. Може, навіть на Північ, думали ми. А нас везли до Львова на пересилку. Вже вдень ми її побачили із гартованих віконців та шпарин.
     Етап був великий. Лише за кілька годин в'язні вийшли з вагонів і були розподілені по корпусах. Я опинився в 12 корпусі. І зразу пішов у ньому шукати медпункт. Знайшов, але на його дверях висів замок. Повернувся в свою секцію і заледве виліз на горішні нари, бо на нижніх розташувалися ті в'язні, котрі прийшли раніше за мене. Так я мучився від болю до самого вечора. По "отбою" на горішніх нарах також лежали в'язні, і раптом хтось питає;
-Друже, що у вас болить? Чи, може, протягло?
- Вухо, - відповів я.
- Напевне у вагоні застудили?
- Це мені взнаки ще допити. Слідчий так ударив мене в праве вухо, аж з лівого - на стіну кров, - поскаржився я.
- Катюга! - одним словом висловив своє обурення незнайомець і запропонував мені пошептати. Я сприйняв це як селянську наївність. Однак погодився. Він підсунувся до мене і, дихаючи у вухо, промовляв якісь слова. Я над їхнім змістом не замислювався, але почав дрімати і заснув. А разом зі мною заснув і мій біль. Вранці моє вухо зовсім мене не турбувало, я подякував доброму чоловікові, і ми ближче познайомилися. Це був літній волиняк Сергій Сердюк із куреня Різуна. Він мені багато розповідав про партизанський рух на Волині. Тоді мені здавалося, що перед Волинню поступається Галичина.
     Увечері у нашій секції етапники співали молитов, і не тільки в нашому корпусі, а співала вся пересилка. І адміністрація не забороняла, бо це відбувалося ще у Львові. Співав і я, а запам'яталися тільки кілька слів із пісні:
Життя - наша мука, терниста дорога, Ми хочемо Бога, ми хочемо Бога!
    Оскільки вухо вже не боліло, я спав нормально. А вранці прийшла чутка, що зі Станіслава на пересилку прибув жіночий етап і його розмістили в 9 корпусі. Почувши таке, я відразу ж подумав про побачення з дружиною, хоч не знав достеменно, чи вона там є серед прибулих. Написав заяву на ім'я начальника пересилки, та не мав великої надії, що матиму дозвіл. А по обіді прийшов черговий наглядач до нашої секції і питає:
- Хто тут Микола Соколовський?
- Я, я! - вихопилось з мене хвилююче. А він до мене:
- Тебе в діжурці жде твоя дружина.
      Я враз зіскочив із нар і пішов за ним. На мене чекала Варя. Зустріч була трагічною. Ми наче поніміли, не знаходили слів, дивились одне на одного божевільними очима. Та коли трохи оговталися, присутній на нашому побаченні наглядач, дивлячись на годинника, байдужий до чужого горя, позіхнувши, прорік:
-Давай кончать своє свидание.
Я глянув на це одоробло гнівно, і ми попрощалися. Чи виживем? Чи дочекаються нас наші діти? Чи прийдеться зустрітись? І понесли ці запитання з собою по Сибірських таборах. Та дав Бог Милосердний, що вижили.

ПІСЛЯМОВА

    Шановний читачу! "Моя причетність до ОУН" -документальна повість, і якщо вона торкнулася твоєї душі і ти захочеш переконатися в достовірності поданого в ній матеріалу, ти це зможеш зробити, прочитавши в архівах:

в Івано-Франківську, у газеті "Прикарпатська правда" за 1 липня 1980 року статтю "Відплата";
у Львівському архіві, в журналі "Жовтень" №6 за 1987 рік, памфлет "Під маскою художника";
у Дніпропетровську, в газеті "Зоря" за 14 липня 1984 року статтю "Чотириликий запроданець".

Подаю відомості про долю героїв моєї повісті.
Юрко - Петро Тимонишин, разом з Полтавцем пострілялися в бункері. Станичний Веселий - Кость Ковбаснюк, був поранений, засуджений на 25 років, відбував покарання в таборах Інта- Абіз, подальша доля для мене невідома.
Довбуш та його джура загинули. Прізвище його Кавацюк.
Зв'язковий Михайло Бабійчук загинув.
Василь Обрізків був засуджений на 25 років, подальша доля невідома.
Його тесть Макійчук умер в'язнем.
Олесь - окружний провідник СБ на Станіславщині (ні імени, ні прізвища його я не знаю), власноручно розправлявся з ворогами. Був зразковим партизанським командиром. І раптом став зрадником, та ще яким! Можливо, втративши віру в перемогу національного руху в Україні, Вирішив врятуватися страшною ціною: видав оперативникам МГБ стільки партизанів, що навіть тяжко перерахувати. Є версія, що він і досі криється на Буковині, як той кріт у темряві, боячись сонця і людей. І це в той час, коли Україна стала незалежною! Мабуть, він шкодує, що так ганебно пішов на зраду, бо його псевдо Олесь уже чорним страховиськом увійшло в історію нашої визвольної боротьби і довго проступатиме з минулого навіть крізь товщу часу.
Начальник Коломийського МВД підполковник Павло Тарасович Близнюк був усунутий з посади начальника після мого суду. Хотів реабілітуватися й очолив оперативну групу по боротьбі з українськими повстанцями. Загинув в одній з операцій в селі Яблунові, недалеко Коломиї. Мій брат Леонід Соколовський після звільнення з таборів помер. Недовго жив на волі і мій швагер Іван Головко. Брат Анатолій Соколовський, дякувати Богові, живий. Але в Україну не мав змоги повернутися. Живе в Киргизії.
Трохи про себе.
   Моя причетність до ОУН не кінчилась на моєму арешті. Мною створено на Дніпропетровщині районний та обласний осередки ОУН. У червні 1994 року я молитвою відкрив 13-й Великий Збір ОУН, де був обраний почесним членом Сенату ОУН. Окрім мене, мають причетність до ОУН моя дружина Варвара, дочки Оксана й Євгенія, онука Мирослава і онук Олесь Соколовський, який в Луганську очолює обласний осередок ОУН. Думаю, що я маю ким і чим пишатися.

1974-1996


нашла магазин, где новинки женской одежды постоянно появляются на сайте, вот кстати ссылка