Микола САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ

Моя причетність до ОУН

     У травні 2000 року отцеві Миколі Сармі-Соколовському виповнюється 90 років. Наймолодші роки життя - два десятиліття - забрала у нього репресивна машина комуністичної Росії і запроторила за колючі дроти. Проте Всевишній зберіг у його серці пломінь синівської любові до України. Боровся о. Микола з комуністичним режимом, як міг. І пером, і зброєю.
  Про історію боротьби за особисту свободу, свободу родини, свободу української Церкви та України і розповідається у книзі борця-націоналіста отця Миколи Сарми-Соколовського "Моя причетність до ОУН".
    Спомини про трагічні сторінки життя переплітаються з коханням. Жива, образна мова переносить читача у далекі 40-і роки і допомагає відчути глибину переживань головного героя.
Події, зображені у творі, - це не тільки хроніка життя автора, але й глибокий екскурс в історію нашої держави.
Микола Сарма-Соколовський на засланні. Мордовія, 1959 рік

ПЕРЕДМОВА

О, мій народе,
я-це Ти, -
своїм терпінням освяти
мою малесеньку Голготу!
о. Микола Сарма-Соколовський "Коріння пам'яті"

  Кожному з нас відомі слова "ціль", "мета". Мета - це, власне, назва бажаного результату, якого людина хоче досягти, дотримуючись певного порядку дій, який вона для себе визначила. Оскільки людина живе у суспільстві, вона не завжди вільна у виборі як цілей, так і засобів для їх досягнення. Проте ця теза діє тільки для мирного часу. Коли ж мова йде про час воєнний або про час духовного поневолення, людина не може бути вільною у виборі цілей та засобів саме тому, що живе в неповноцінному суспільстві.
  Кожна мета починається з мотиву, мотивації. І саме сила цієї мотивації є генератором ідеї, є тим джерелом надії, яке постійно живить її, не дає взяти гору розчаруванню. Цілі бувають різними. Для кожної людини - це ніби вогники, до яких вона іде вночі, але є цілі, схожі на велике світило, яке об'єднує під собою групи людей, веде їх за собою.
  Саме таким світилом, такою ідеєю була у тяжкі часи для нашого народу ідея українського націоналізму. Це був той промінь світла, який завжди піднімав людей, сповіщав про новий день та спонукав до боротьби.
    Хоча що може вартувати сама ідея без її носіїв, без тих паростків, які зросли під її променями, увібрали в себе її силу, зріднилися з нею? Ніхто не може мати більше сили в країні, де народилися батьки, діди, прадіди, якїї нащадок. Саме таким вірним сином України постає перед нами отець Микола Сарма-Соколовський у його повісті-хроніці "Моя причетність до ОУН".
Отець Микола Сарма-Соколовський народився 23 травня 1910 року в родині вчителя церковно-парафіальної школи отця Олександра Олексійовича Соколовського. Наприкінці 20-х ще юнаком Микола Соколовський перейняв від Івана Яроша й інших народних рапсодів Полтавщини кобзарське ремесло. І як кобзар пройшов крізь усі табори.
  Про себе у творі він напише так: "До ІІ-ої світової війни я жив у Полтаві, працював у Будинку народної творчості на посаді художника-методиста. Як поет дебютував у газеті "Комсомолець Полтавщини", хоч комсомольцем ніколи не був, бо був сином священика. Скажу вагоміше: за мою причетність до СУМ (Спілка Української Молоді) я в 1930 році у м. Дніпропетровську був засуджений на 5 років Соловків, але покарання відбував у Карелії". Навчався отець Микола Сарма-Соколовський на дворічних курсах при Художньо-промисловому училищі, у Київському художньому інституті, а також на Пастирських курсах, по закінченні яких був спочатку висвячений у диякони, потім-у священики.
     У 1941 р., в місяці грудні, отець Микола Сарма-Соколовський був прийнятий у члени ОУН. Саме цією  подією і розпочинається оповідь про шлях тяжкого життя отця, описаного ним у творі, шлях до його "малесенької Голготи".
     Вступ до ОУН був для Миколи Соколовського вступом у нове життя, адже ОУН була для нього не просто організацією, де він знайшов однодумців, адже "... одна назва ОУН була для мене святою", - скаже її майбутній член.
    Складається враження, ніби духовне життя о. М. Соколовського поділялося на дві частини: одна до вступу в ОУН, а інша - після: "Остання мить чекання - і я вже повторюю за доктором В. Яхно слова присяги, наче вкарбовую їх собі в серце. І мені здається, що доктор узяв мене за руку і вузенькою кладкою переводить у святе святих нашої визвольної боротьби проти одвічного ворога-москаля". Присягу складав М.Сарма-Соколовський у присутності Івана Клименка, В. Яхна та провідника ОУН Коника. Коротко після того отець Микола зустрічається з генералом Миколою Капустянським, членом Проводу ОУН, який в той час перебував у Києві.
  Події, зображені у творі, тривають з 1941 по 1948 роки. Вони розгортаються у хронологічній послідовності, тому твір можна назвати повістю-хронікою. На тлі воєнних дій, у часи панування радянського режиму, у повоєнний період перед нами постає на першому плані життя о. Миколи Сарми-Соколовського та його родини. Імена героїв твору не змінені, події також. Саме через призму світобачення головного героя читач зможе побачити ту добу, яку довелося пережити українському народові.
    Образ героя твору- це образ-символ тих поборників за волю нашої держави, про багатьох з яких сьогодні вже навіть і згадки немає. Перед нами постає не просто людина-борець, але людина-жертва. Спочатку Микола Соколовський був задіяний в СУМ, а пізніше, "окрилений присягою... гаряче взявся за підпільну роботу". Він був провідником ОУН на Полтавщині. Серед числа його однодумців слід згадати Федора Борковського (голову міської ради), редактора газети "Голос Полтавщини" Петра Сагайдачного, начальника поліції Петра Чуя, студента Олександра Дегаса, колишнього петлюрівця Івана Клименка, а також Олександра Шаруду та Ярослава Мудрого.
    У березні 1942 року гестапо розстріляло 12 оунівців (з-під стягу полк. А.Мельника) та дружину Миколи   Сарми-Соколовського Діну Соколовську (Шматько). Автор напише: "Утрата дружини та друзів мене так потрясла!" Пізніше йдуть ряд арештів, 2 втечі з-під конвою, а також багаторічне заслання його та дружини Варвари, а також шваґра Івана та двох братів - Леоніда та Анатолія.
  Були і приємні моменти, як-от: одруження з Варварою (Климко), народження двох донечок- Лесі та Жені, а також служба священика в с. Раранча, що на Буковині, та у ближніх селах. Події у повісті відбуваються у два важливі історичні періоди для нашої держави -Друга Світова війна та перші повоєнні роки. Це час не тільки важкого матеріального становища, але передусім час великого морального гніту з боку окупантів та радянської влади, яка, власне, теж була окупантом. І утриматися, вистояти морально допомагає саме причетність до ОУН отця Миколи Сарми-Соколовського. Ідея ОУН стає його особистою ідеєю життя. Він виголошує націоналістичні проповіді в церкві, зв'язується з підпіллям ОУН, одним словом, бореться за незалежність нашої держави.
   Церква, яка, як і люди, була поділена на московську та українську, стає для отця рідним пристанищем, адже історія ОУН - це історія боротьби в різних формах за відродження української нації, її історичних традицій, культурних цінностей, мови, збройних сил, українських Церков: "Я не був блудним сином і не   зрадив Христову церкву-я страждав за неї; моя молитва була зойком стражденної душі священика, що втік з жахливої червоної катівні і ніде не мав пристановища",-так скаже про себе головний герой повісті.
Пізніше його дружину теж засудять на 25 років ув'язнення, але час не має влади над двома закоханими серцями.
Неабияке місце у творі відводиться матері о. Миколи Сарми-Соколовського, яка виховала трьох синів та доньку Наталю. Пізніше вона доглядатиме дітей сина Миколи, від яких батька постійно відривала радянська влада.
    Складається враження, що після смерті матері її сила переходить до синів, адже її душа залишається з ними: "Над могилою нашої неньки в сльозах ми (о. Микола та його рідний брат АнатолійЇ поклялися все своє життя боротися за Україну і, якщо потрібно буде, віддати життя за неї".
  Образ матері та дружини є також символічними. Вони - це прообрази тих дружин та матерів, які страждали разом зі своїми синами та чоловіками, які поділяли їхнє горе, їхні труднощі, підтримували у тяжкий момент, були вогником надії.
   Усі події, які відбулися утворі, нерозривно пов'язані з тогочасними подіями всередині держави.Україна була одним із кутів геометричної фігури -трикутника, адже з однієї сторони була Німеччина, з іншої-Радянський Союз, а ще один кут належів їй. Це означало, що вона була рівноправною серед інших народів, повинна була боротися, щоб стати колом, у центрі якого буде український народ. Проте і серед українців був поділ: були ті, хто легко продавав свою душу, але були і ті, душа яких житиме віками. Такі, як старший лейтенант Єршов, який продав Соколовському зброю, а потім продав усю родину Соколовських, - не поодинокий випадок підлої зради. Але Соколовські живуть сьогодні у багатьох українських родинах. Вони хочуть відбудувати і відбудовують нашу державу. Прагнуть повернути втрачене та забуте. Буде неправильно не згадати про барвисту мову твору. Описи надають повісті надзвичайної оживленості, переносять читача у далеке минуле: "Перед будинками зеленів садок, обтяжений яблуками та грушами... Обабіч чарівної стежки - торочки з чорнобривців, нагідок та гвоздик. А над ними - пахучий дух літа". Важко повірити, що у цьому буковинському селі природа стояла просто незайманою, чистою, сповненою соком життя, хоч кругом точилася війна.
   Часто образи природи є уособленими: "Вже сонце зайшло за обрій, а з ним - моя надія, що нині знайду на ніч притулок і тепло: сонце по собі лишило на небі оранжеве віяло заграви, а моя надія в душі - розпач".
  В останньому розділі твору автор переміщується у сьогодення: "Моя причетність до ОУН не кінчилась на моєму арешті. Мною створено на Дніпропетровщині районний та обласний осередки ОУН. У червні 1994 року я молитвою відкрив XIII Великий Збір ОУН, де був обраний почесним членом Сенату ОУН. Окрім мене, мають причетність до ОУН моя дружина Варвара, дочки Оксана й Євгенія, онука Мирослава і онук Олесь Соколовський, який в Луганську очолюває обласний осередок ОУН. Думаю, що я маю ким і чим пишатися".
Наша держава мусить бути щиро вдячна таким людям, як о. Микола Сарма-Соколовський. Такі постаті повинні поповнити матеріали підручників з історії, ці люди -живі легенди, які є духовними наставниками нашої нації.
     Під час сходження на "свою малесеньку Голготу" о. Микола Сарма-Соколовський страждав за наше сьогоднішнє покоління, а також за те, яким буде майбутнє.
На Буковині, де народ особливо віруючий, навіть у воєнні часи не забували ходити до церкви на Служби Божі, хрестили дітей, вінчалися. Церква була тим місцем, куди приходили, щоб відчути себе єдиною громадою. Через усю сюжетну лінію твору проходить тема сім'ї. Так, поряд з о. Миколою Сармою-Соколовським ми бачимо його дружину Варвару. Не все життя вони були разом. Але доля склалася так, що їх повінчали самі небеса, і зараз ці дві найближчі в світі людини багато років нерозлучні один з одним.
Після загибелі першої дружини Церква дає дозвіл Миколі Сармі-Соколовському на друге одруження, оскільки з першою дружиною він не був повінчаний, до того ж вона трагічно загинула.
Познайомився отець Микола, ще тоді будучи провідником ОУН на Полтавщині, з Варею в Дарниці у 1941-му. У них народилося двоє діточок, а також Варя стала матір'ю для дитини від першого шлюбу, доньки Миколи Оксанки.
   Дуже зворушливою є зустріч о. Миколи та Варвари після його втечі з ув'язнення, коли він переховувався у своїх друзів Григорія та Марійки Бондарів. Про цю зустріч він пише так: "Це було дуже давно. І це було - справжнє кохання, вистраждане в довгій, безнадійній розлуці. Спомини про це неповторне кохання і досі гріють моє вже старече серце. Друкуючи на старенькій машинці оцю повість-правду, я бачу далеке минуле, з якого крізь товщу часу, крізь хуртечу моїх думок поспішає до мене моя дружина, молода, гожа, у засніженій великій хустці, червоних чоботях, а я журюся, що її такою вже ніколи не зустріну. Ми тоді прощалися без сліз, із надією скоро знову зустрітися в цій кімнатці, що для нас тоді стала хвилевим раєм".
В травні цього року о. Миколі Сармі-Соколовському виповниться 90 років. Молоді роки життя - два десятиліття - забрала у нього репресивна машина комуністичної Росії і запроторила за колючі дроти. Проте Всевишній зберіг в його серці пломінь синівської любові до України. Боровся о. Микола з комуністичним режимом, як міг. і пером і зброєю. Все було в житті: перемоги і поразки. Та, Слава Богу, вижив, вистояв:

Завжди бунтую -простору мені замало.

Трудна моя перемога.

Двічі ставав перед Трибуналом.

Стану раз і перед Богом.

о. Микола Сарма-Соколовськип

Шановний читачу!
Побажаймо міцного здоров'я нашому авторові, шануючи його 90-річчя і причетність до ОУН, як звитяжну зброю.
Павло Дорожинський духовний син отця Миколи член Проводу О УН
Київ, травень 2000

Розділ 1

     До Другої світової війни я жив у Полтаві, працював у Будинку народної творчості на посаді художника-методиста. Як поет дебютував у газеті "Комсомолець Полтавщини", хоч комсомольцем ніколи не був, бо син священика. Скажу вагоміше: за мою причетність до СУМ (Спілка Української Молоді) я в 1930 році в м. Дніпропетровську був засуджений на 5 років Соловків, але покарання відбував у Карелії: УСЛОН, УСЛАГта БЕЛБАЛТЛАГ (назви радянських катівень на рідну мову не перекладаю, як і суто російське пікантне слово "параша").
     Після концтаборів я служив у тиловому ополченні (теж примусова праця на користь червоного дідька). З тилового я втік. Крився за фальшивим паспортом. Навчався в Київському художньому інституті. По науці жив і працював у Полтаві, як уже згадував вище. Війна застала мене на військовій перепідготовці в офіцерському званні. Під час евакуації я біля Харкова покинув свою військову частину і опинився в Полтаві, вже окупованій німцями. Жив із сім'єю виключно з малярства. Випадково на вулиці познайомився з юнаком в німецькій уніформі, це був перекладач Петро Ключевський, родом із села Стопчатова, що близько Коломиї. Із розмови з ним я довідався, що він бандерівець. Частина, в котрій він служив, стояла в Полтаві. Я з ним подружив. Він мені подарував "Десять заповідей українця-націоналіста", багато розповідав про бандерівців та мельниківців. Про розкол ОУН. Ключевський мене запевняв, що мельниківці самовіддано служать Гітлерові. Я всього збагнути не міг.
Одного дня до мене, як бандуриста, прийшли двоє, за своєю статурою - справжні запорожці! Один був Олександр Шаруда, другий Іван Клименко. Вони ще гімназистами пішли до військових частин Петлюри і служили в Чорних Запорожцях, якими командував славнозвісний полковник Дяченко. Шаруда та Клименко пробули на еміграції 23 роки. А коли вибухнула Друга світова, вони перейшли кордон, як казали, "на зелений пашпорт". Зразу опинилися в Києві, а трохи пізніше в рідній Полтаві, де колись навчалися в гімназії. Повернутися в рідне село, де жили їхні родичі, вони не наважились, бо в лісах крилися совєтські партизани. Шаруда і Клименко не сиділи в Полтаві згорнувши руки, а організували українську поліцію, яку очолив начальник Петро Чуй, що прибув з Галичини. Шаруда став начальником політичного відділу, а Клименко - кримінального. Обидва не любили німців, як і совєтів. Вони приходили до мене щодня послухати як бандуриста. Коли я виконував "Думу про Мазепу", ці два колишні чорношличники гірко плакали. Я з ними побратався навіки. Вони мені розповідали про життя емігрантів, про мельниківців, бандерівців та гетьманців, називаючи себе останніми. Дуже вихваляли гетьманича Данила Скоропадського. Дорікали бандерівцям за їхнє вбивство Сціборського та Сеника, за якими слізно плакали. Кілька разів я бачив у поліції, в кабінеті Шаруди, Степана Скрипника, майбутнього єпископа і патріарха УАПЦ Мстислава.
     До Полтави часто приїжджали з мельниківського Проводу Коник та Бабій. Перший був хворобливий, блідий, як хронічно хворий на шлункову хворобу, а другий - квітучий блондин, що мав псевдо Арієць. До них німці ставились із повагою, що дуже не подобалось бандерівцю Петрові Ключевському. Мені, як колишньому сумівцю, дуже хотілося стати членом ОУН, якої я не поділяв на мельниківців та бандерівців, бо сама назва ОУН була для мене святою. Моя мрія до мене наближалась своєю реальністю: в грудні 1941 року я з Іваном Клименком поїхав до Києва. Українська поліція містилась близько Святої Софії та пам'ятника Богдана Хмельницького. Коли ми увійшли до вестибюля, нас зустрів стрункий юнак із жовто-блакитною опаскою на руці, і раптом для Клименка й чергового - несподівана радість!
- Юрко, це ти! - вигукнув Клименко. -Я, пане Іване. Я!
-А де ж батько?!
- Ні батька, ні генерала німаки не пустили! -Якого генерала?
- Та старого, Капустянського! Але він німців ошукав: прибув до Києва під пашпортом якогось знаменитого лікаря.
- Його адресу знаєш? -Аякже! Дам.
Друзі міцно обнялися, радісні, сяючі! "Хто за один цей вродливий юнак?" -думав я, а Клименко, наче відчув мою думку, мені:
- Миколо, познайомся із сином полковника Дяченка!
Ми міцно потиснули руки. Перед таким вродливим юнаком я чувся трохи ніяково. Він сказав адресу Капустянського, яку я записав.
- Тут хто-небудь із проводу є? - спитав у нього Клименко.
- Є! Коник та доктор Яхно. І ще якісь хлопці в уніформі. -Добре, що застали, - моргнув мені Клименко.
   По коротенькій балачці юнак як черговий провів нас сходами на другий чи третій поверх і відчинив перед нами двері. В кімнаті було четверо: двоє в цивільному, а двоє в німецькій уніформі. Дружньо привіталися. Мені було дуже приємно, що Коник упізнав мене. Клименко перед усіма виповів мету нашого прибуття до Києва. Всі схвально відгукнулися. Доктор Яхно вдоволено потер руки і спитав у мене, яке я прибрав собі псевдо.
- Микола Біда, - відповів невпевнено я.
- Прекрасно! - схвально відгукнувся доктор Яхно.
А Клименко:
- В Шевченкових "Гайдамаках" Ярему назвали Галайдою, а тебе,
Миколо, назвемо ми Бідою!
- Дуже слушно! - зауважив Коник і додав: - Ми будемо мати Миколу Біду-совєтам на біду! Щоб їх скорше шляк трафив!

   Усі засміялися. По сміху щось сказали два молодики в німецькій уніформі. З їхньої мови я зрозумів:  галичани, що служать у німців перекладачами, як мій приятель бандерівець Петро Ключевський. По короткій паузі ласкаво-чемний доктор Яхно узяв мене за руку і, підвівши до великого вікна, трохи патетично мовив:
-Друже Бідо, вас як колишнього сумівця, що був репресований совєтами, до Організації Українських Націоналістів рекомендують пан Клименко і пан Коник. Отже, я сподіюсь, що ви всього себе без вагань офіруєте неньці Україні! Зараз вашу присягу почуємо не тільки ми, смертні свідки, а її ще почують і безсмертні свідки - це Свята Софія і вершник у бронзі з булавою. Друже Бідо, я читатиму текст присяги, а ви будете виразно повторювати слово в слово перед нашим прапором, тризубом та портретами головного отамана Симона Петлюри і нинішнього вождя ОУН Андрія Мельника!
    Мені по спині забігали крижані мурашки. Остання мить чекання -і я вже повторюю за доктором Яхно слова присяги, наче вкарбовую їх собі в серце. І мені здається, що доктор узяв мене за руку і вузенькою кладкою переводить у святе святих нашої визвольної боротьби проти одвічного ворога-москаля. Жодне слово присяги не минає моєї свідомості. Та ось кінець. Доктор Яхно виголошує:
-Слава Україні!
А ми всі разом відповіли:
-Вождеві Слава!
       Кожен присутній мене щиро віншує, а Клименко міцно обіймає, як належить Чорному Запорожцеві. Вперше в житті я мав таку безмежну радість. Зразу ж по присязі доктор Яхно призначив мене обласним оунівського підпілля на Полтавщині. Дав мені відповідне посвідчення та якусь літературу. Все це Клименко поклав до своєї теки. Коли прощалися, провідник вищого рангу Коник сказав: -Дорогі друзі! Перед нами трудна путь боротьби, ворог хоч і відступає, проте він має неосяжні простори, в котрих ще може довго критися, але нам його землі не потрібні - нам досить нашоїУкраїни, яку ми самі не спроможні звільнити від московської навали, а тому змушені тимчасово спілкуватися з німцями так, як гетьман Мазепа спілкувався з шведським королем Карлом XXII, але ж ми - без мазепиної помилки. Оунівці повинні використати німецьку машину війни, яка значно потужніша від совєтської. Нам треба якнайближче стояти коло німецької зброї, і тому створюємо скрізь на Україні українську поліцію, а в Галичині створимо цілі дивізії січових стрільців, щоб у разі чого повернути цю зброю супроти німців...
    Коник говорив далі, але я переповідаю головне, те, що найбільше запам'ятав.
Клименко і я, коли попрощалися, вийшли окрилені з кімнати, де щойно відбулося моє велике свято, хотіли ще попрощатися з Юрком Дяченком, але вже чергував інший юнак. Друга половина грудневого дня була дуже погожа. Обійшли навколо пам'ятника Богдана, уклонились Святій Софії і рушили до генерала Капустянського. Натрапляли на німців.
   Ми були в добрячих зимових мазепинках із срібними тризубами, що мали меча. Раптом нам стрівся невеличкий чоловічок у сірому макінтоші, ми в його особі впізнали Степана Скрипника.
-0! Полтавці... Куди так поспішаєте?-зупинився.
-До генерала Капустянського, - відповів Клименко.
- А я - від нього. Старий тримається нівроку!
Скрипник потис Клименкові руку, а мені тільки ледь вклонився. Я трохи відійшов і став Про що вони розмовляли, не слухав. Це тривало може хвилини дві-три. Попрощались і розійшлись. Ми враз знайшли потрібний будинок. Ліфтом піднялися на останній поверх. На східцевій поверхівці Клименко твердо натиснув на кнопку електро-дзвінка. Враз відчинились двері і з'явився худенький юнак у мазепин-ці, який видався мені жокеєм.
-Слава Україні!
-Вождеві Слава!
- Ви до генерала?
- Так, до генерала, - відповів Клименко і докинув: - Скажеш, що прийшли на поклон Чорні Запорожці!
Молодик зник і за якусь хвилину повернувся.
- Прошу до покою! - чемно вклонився. Перейшли стумний передпокій і опинилися у світлій кімнаті, в якій стояв письмовий стіл, кілька стільців, скляна біла шафа з медичними інструментами, що мене не цікавили; моя увага впала на чорно-білий естамп у тонкій білій рамі, який стояв на дубовому паркеті під шпарелованою стіною. Коли юнак вийшов, я присів біля графічного твору, який мені дуже сподобався. Я навіть не почув появи господаря.
- Миколо! - прошепотів Клименко.
Я підхопився, зняв мазепинку і виструнчився, хоч замість генерала в мундирі та лампасах побачив у білому халаті лікаря-дідуся, що мав сиву борідку і ясні рахманні очі, які контрастували з очима Степана Скрипника: в останнього були темні, важкі і якісь допитливі.
- Як ви, друже Іване, схожі на полковника Дяченка! - осяяний внутрішньою радістю генерал обійняв колишнього чорношличника і вони тричі почоломкались.
- Гора з горою не сходяться, а ми, бач, зійшлися, та ще у нашій святій столиці, понівеченій лютим ворогом. Я вже думав, друже Іване, що вас немає на світі, бо ви із Сашком Шарудою пішли на ризик... А де зараз Шаруда?
- В Полтаві! У нашій поліції начальником політичного відділу, а я кримінального.
- Добре робите - щоб німецька зброя хоча б частково була в наших руках! Я та полковник Дяченко зібралися вже їхати до Києва, але німаки побоялися нас пустити. Однак я приїхав сюди під чужим прізвищем, як ескулап. Мені здається, що скоро й Дяченко з'явиться, то треба щось робити...
-А його син Юрко в Києві, служить у поліції, -сказав Клименко. -Я знаю, що він тут. Славний хлопчина, викапаний батько! Раптом очі генерала зупинились на мені.
- А це хто з вами, друже Іване?
- Микола Соколовський, чудовий бандурист! Нині склав присягу на вірність Україні та ОУН і вже став Миколою Бідою...
- Вітаю, молодий козаче, зі святом твоєї присяги! І зичу тобі ясної звитяги у священній боротьбі!
Генерал обійняв мене і поцілував у чоло, а я його - в руку, наче духовну особу найвищого сану. Це розчулило старого, і він у мене спитав, хто мій батько.
- Мій батько - український священик, який рано пішов із життя, знищений радянською владою, - відповів я з сумом.
Генерал, зітхнувши:
-Який збіг, панове! Я теж Микола і походжу з духовного роду. А тому за це варто трохи випити!
Генерал вийшов, а за ним - юнак у мазепинці.
- Ну як генерал? - спитав Клименко.
Я показав великого пальця. Враз повернувся генерал.
-Даруйте, дорогі гості, що не маю французького шампанського, але у мене є німецький шнапс.
Юнак приніс тацю з пляшкою горілки, трьома чарками, кусником хліба та голландського сиру і поставив на письмовому столі. Зразу випили за мою присягу. Другу чарку - за майбутню Українську Армію. Ми з Клименком були голодні, а тому на мене німецький шнапс ураз подіяв. Од третьої чарки я відмовився. Це, напевно, сподобалось генералові - глянув на мене схвально. Мені, голодному, дуже смакували голландський сир та німецький брот, але я не наважився взяти це. Генерал і колишній чорношличник згадували громадянську війну, ті бої, в котрих воювали, а найбільше споминали своє життя на еміграції, де мали друзів і ворогів. Я уважно слухав, пасучи очі на гарному естампові, що стояв долі, припертий до стіни... Вже надворі почало добре сутеніти. Ми подякували господареві, попрощались і пішли, як від рідного батька, понесли з собою подовгасту, черствинну хлібину, дві м'ясні консерви та трохи мармеляди, теж німецької.

Розділ 2

   Вже було зовсім темно, коли прийшли на Поділ, де на нас чекала холодна, покинута єврейською родиною квартира з меблями та перинами. Електрика не діяла. Зробили каганця. Повечеряли, лягли під перини і враз міцно поснули, навіть нічого не снилося. Вранці сходили на базар - купили за тисячу совєтських рублів пляшку самогону і дві великі цибулини. Кпименко, як і Шаруда, полюбляв випити. Поснідали, де ночували, в затрапезній іудейській трапезні. Залишили квартиру, вийшли на вулицю і пішли містом... Клименко добре володів мовами (французькою та німецькою), - це нам посприяло доїхати до Дарниці німецькою машиною-вантажівкою. Приземлились біля розбитої заліз-ничої станції, де за вокзал правив довгий товарний вагон. Пасажирів не було, крім двох жінок на пероні, закутаних по очі в теплі хустки. Сніг розтав, але грудень дихав пронизливим протягом. Ми гнулися в мазепинках. Гріло лише те, що я вчора склав присягу, а нині вранці випили самогону. До нас підійшла одна жінка, ми в ній ураз пізнали вродливу карооку дівчину.
- Ви куди їдете? - спитала вона. -У Полтаву! - відповів я.
- В Полтаву! - зраділа вона. - Візьміть мене!
- А ти звідки їдеш? - спитав Клименко.
- З Перемишля. Я там після технікума працювала більше року, аж поки не вибухнула війна. А зараз їду на Полтавщину, додому. Доїхала сюди, а тут колію переробляють на вужчу, на таку, як у
Німеччині.
- А чому в тебе мова не полтавська? - спитав я.
- Бо в Перемишлі від своєї трохи відвикла.
- Чим же, дівчино, ми тебе повеземо, коли від Дарниці до Борисполя треба йти пішки? - спитав Клименко.
- Не знаю, - знизала плечима.
- А в тебе ще такі речі!.. - зауважив я.
- Речі?.. Я їх у когось покину, а коли ходитимуть поїзди до Дарниці,
приїду по них.
Клименко безнадійно махнув рукою і пішов геть. Я не знав, що
робити: мені було шкода дівчини.
- Як тебе звуть? - спитав я у неї.
- Варя. А прізвище - Климко, - відповіла і заплакала.
Мене це вразило. Не промовивши й слова, побіг за Клименком, наздогнав і з докором:
- Вона ж - наша землячка, полтавка, а ми... Клименко став, трохи подумав, а тоді: -Допоможи їй речі нести, а я тут почекаю.
Я повернувся до перону, взяв вузла на плече. -Ходім, Варю.
Вона взяла валізу, ще щось і радісно пішла за мною. На пероні зосталась самотня жінка, що нам дивилася услід...
     Клименко і я, коли їхали до Києва, у Дарниці, вставши з поїзда, зайшли на домівку Дарницького начальника української поліції Кульчицького, колишнього петлюрівського офіцера; він і його дружина люб'язно нас зустріли і пригостили смачним обідом із чаркою, а зараз ми з Варею та її речами пішли до цього симпатичного подружжя, яке не злякалося нашої появи, а навіть запросили нас переночувати. Ми погодились охоче, добре повечеряли і спали на свіжій, м'якій постелі. Вранці, добре поснідавши, рушили в дорогу, покинувши Барині речі, з обіцянкою, що Варя по них днів за десять приїде. Ми йшли дорогою, яка пролягала через густий ліс. Бачили в лісі німецькі концтабори. Із чагарів колючого дроту дивилися на нас голодні очі радянських полонених. Ми їм щиро співчували, як нещасним людям. Біля Борисполя побачили багато автомашин та різної військової техніки, що покинула червона армія, коли алярмово відступала. Ми пішли на станцію. Між ешелонами стояв товарний паровоз у білих кучерях пари і голосно чахкав. На запитання, куди їде, машиніст відповів, що до станції Гребінка. Оскільки Клименко, крім мазепинки на голові, ще мав при собі пістоля, ми без дозволу машиніста вилізли на зад паровоза і вмостилися просто на вугіллі. Паровоз ураз рушив, наче на нас чекав. Хоч надворі морозу не було, але нас уже сутав студений протяг, бо паровоз мчав, як навіжений. Ми тіпались, наче у пропасниці. Вугільний пил запорошував нам очі. Ми заледве витримали таку подорож до станції Гребінка. А там зайшли до селянської хати, де вмились,-поїли, обігрілись на печі і рушили далі в трудну путь... Майже три доби ми товарняками їхали до Полтави. В Полтаві, на вулиці Липовій, де жила Варина тітка, Клименко і я попрощалися з Варею, наче з рідною сестрою, і я пообіцяв з'їздити з нею днів через десять до Дарниці по речі. Окрилений присягою, я гаряче взявся за підпільну роботу. Число членів зростало. Випадково познайомився з бандерівцем Ярославом Мудрим, що приїхав до Полтави зі Львова. Я дав йому притулок у моїх друзів. Трохи пізніше прибув із Києва по зв'язку Василь Шарий. Забезпечив і цього житлом. Німці в Полтаві, авансуючи себе позірною перемогою, п'яно і гучно зустріли новий 1942 рік: гриміли автоматні та кулеметні салюти! В другій половині січня я з Варею поїхав до Дарниці по речі. Власне, мені потрібно було зустрітися в Києві з нашим Проводом. Я мав адресу конспіративної квартири. Переночувавши в Дарниці у подружжя Кульчицьких, де збереглися речі Варі, ми вранці пішли через Дніпро по льоду до Києва. Коли підійшли до конспіративної квартири, нас запобігливо зупинив
юнак, який відрекомендувався Змієнком, і нам сказав, що ця квартира вже розконспірована. Я запропонував йому піти з нами на вулицю Підвальну, де жив мій давній приятель Пилип Трохимчук. Змієнко зразу ж погодився. Пішли. Змієнко, познайомившись із моїм приятелем, побіг покликати провідника київського Проводу. Чекати довго не довелося. Змієнко повернувся з трьома особами. Найстарший за віком відрекомендувався Батьком*, а решта промовчали. Батько був дебелої статури, чорнявий, широкобровий, в чорній смушевій кучмі, а в руці мав надійного бука. Наша зустріч тривала майже день і цілу ніч. Спали - не спали - все розмовляли. А їли те, чим нас пригощала дружина мого приятеля Пилипа. Батько мене попередив, що гестапо вже розпочало акцію як проти бандерівців, так і проти мельниківців. Я і Варя повернулися з Києва до Дарниці з великою пакою підпільної оунівської літератури. Ще переночувавши ніч у Кульчицьких, перенесли речі до дороги, щоб сісти на попутну німецьку машину. Нарешті ми поїхали. В Лубнах ми ночували, де німці нас обікрали: взяли майже всі Варині речі! А заборонену літературу покинули. Варя, гірко плачучи, повернулась до Полтави. Однак, коли прощалися, вонамене поцілувала.
   Я знову віддався увесь роботі. До мене вряди-годи забігав, а часом і ночував, наш зв'язковий Михайло, який працював у німців перекладачем і мав можливість часто бувати в Києві.

Розділ З

     Через тиждень Ярослава Мудрого було заарештовано. Він сидів у тюрмі на вулиці Кобиляцькій. Від нього до мене якось дісталася цидулка: "Дорогий друже Миколо, мене хтось із моєї п'ятірки продав.Є можливість втечі, але в мене відібрали окуляри, а я без них сліпий. Напевне не вийду. Запам'ятай, я з Підляшшя, народження 1914 року. Твій Я. М." Я дав прочитати Василеві Шарому. Той, прочитавши, сказав:
-Мудрий має рацію: нам теж треба бути обережними! А взагалі, мені потрібно з'їздити до Києва, а може, і до Львова довідатись, чи немає у голові нашого Проводу зрадника, бо мене дивує: на одних оунівців гестапо полює і заарештовує, а інші оунівці з проводу ходять у мазепинках, навіть при зброї, і німці їм офіційно тиснуть руку!

(* Батько - підпільне псевдо. Правдиве прізвище Теофіль Бак-Бойчук; в той час член Центрального (Проводу ОУН в Україні,)

Незабаром Шарий поїхав. А другого дня до мене надійшла чорна звістка, що Мудрого розстріляно. Я плакав, мій жаль не мав межі. Випадково на вулиці зустрів Петра Ключевського. Він теж знав про смерть Ярослава. Трохи постояли. Пожурились і назавжди попрощалися. Його військова частина вирушала на схід. Мені в оунівській роботі багато допомагали Шаруда та Клименко, працюючи начальниками відділів при українській поліції. Я, криючись у підпіллі, діяв через них. Скоро членами ОУН (мельниківцями) стали: голова Полтавської міської управи Федір Борківський, головний редактор газети "Голос Полтавщини" Петро Сагайдачний, начальник Земвідділу Микола Скрипниченко, агроном Григорій Оснач, начальник української поліції Петро Чуй, його заступник Мірошниченко, Олександр Дегас та інші. Багато прізвищ забув, а тому подаю не всі.
     Напровесні, пізнього вечора на домівці Федора Борківського зібралась група оунівців, щоб скласти присягу, збори вели Шаруда та Клименко, щоб теж скласти присягу, оскільки вони на еміграції належали до угруповання Гетьманців. Того пізнього вечора я як законспірований провідник стояв на вулиці, в глухому закутку, спостерігаючи за освітленими вікнами квартири Борківського. Раптом із пітьми вихопилась темна постать і підійшла до мене. Я в ній упізнав начальника Земвідділу Миколу Скрипниченка.
- Це ти! Чого тут стоїш? - здивувався він.
- А так. А де ти був?
- У Борківського. Там складатимуть присягу, а мене майже вигнали, бо заступникові начальника поліції Мірошниченкові я видався підозрілим.
Скрипниченко був до краю ображений і мало не плакав, але я його заспокоїв - пообіцяв, що він складе присягу в іншому місці й товаристві. Потиснувши руки, ми розійшлися.
Я вдома не жив, бо в одній з кімнат тимчасово оселився німецький офіцер, який добре володів російською мовою. Мене він удома бачив разів два чи три. Моя постійна відсутність йому видалась підозрілою. Він далі не витримав і в моєї дружини спитав:
- Дина, почему твой муж не живет дома? Разве он коммунист и меня избегает? Напрасно! Я его не трону...
- Он не мог стать коммунистом, как сьін священника, а кроме того, он бьіл репрессован!..
-Агдеонтеперь?
- У нас в деревне єсть родственники, он пошел к ним, чтобьі достать немного продуктов питання, и там заболел. Его скоро привезут.
Кмітливий офіцер скептично крутнув головою. Зі мною дружина спілкувалася у наших друзів. Часто приводила до мене нашу маленьку Оксанку. Нараз в українській поліції сталися зміни: німецька влада усунула з посади начальника Петра Чуя, а призначила його заступника Мірошниченка, але це ще не все - знято з роботи в поліції Шаруду і Клименка. Шаруда, відчувши щось недобре, зразу ж поїхав у рідне село Шишаки і став там бургомістром Шишацького району. А Клименко, як і я, жив у друзів, нудьгуючи без роботи і мало зважачи на загадкову ситуацію, якою вже дихала німецька влада. А одного дня він мені сказав:
-Давай, друже, сходимо в Земвідділ до Миколи Скрипниченка, може, він мене візьме до себе на роботу?
Того ж дня ми пішли. Клименко, як і завше, був у чорній смушевій мазепинці, а я, як підпільник, у звичайній шапці. В почекальні Земвідділу стояла велика черга відвідувачів, що прийшли у різних справах до начальника. Ми не пішли нахрапом, а стали обіч черги -може, раптом вийде з кабінету наш приятель Скрипниченко? Не минуло і хвилини, як до почекальні ввірвалося двоє поліцаїв української поліції з наганами в руках, грубо вхопили Клименка під руки і кудись повели. Я з хвилину стояв уражений. А коли трохи оговтався, вийшов із Земвідділу і пішов зажурений на конспіративну квартиру.
Розділ 4
Через кілька днів німецький офіцер, горе-квартирант сказав моїй
дружині:
-Дина, твоего мужа арестовало гестапо и, наверно, будет мужу
очень плохо...
Це дружину приголомшило. Враз підхопилась бігти до гестапо, але її зупинив офіцер:
- Не спеши! Тебя без моей записки часовой не пропустит. Подожди -я напишу.
Дружина зачекала. Взяла записку, завела Оксанку до моєї мами, що жила в тому ж будинкові, і побігла до гестапо. її по записці пропустив вартовий. Далі - зустрів черговий офіцер. Теж прочитав записку, провівши злякану жінку довгим коридором, постукав у двері.
Двері враз відчинилися. В отворі стояв офіцер з гумовою палицею в руці, черговий передав йому записку, щось промовивши німецькою мовою, козирнув і пішов. Холодні очі уважно прочитали записку, а пихатий рот:
- Біте, фрау!
Діна увійшла до великої кімнати. Тут обличчям до стіни стояла ціла шеренга голих до пояса чоловіків із пошматованими спинами та плечима, сліди тортур видавалися кривавими п'явками. Хтось глухо стогнав, виконавцями екзекуції були два офіцери: один тримав у руці гумову палицю, а другий - на Повідку велику вівчарку. Крім собаки, ще тут був присутній новий начальник української поліції пан Мірошниченко, що мав на голові сиву смушеву мазепинку, надіту набакир. Діна напівбожевільними очима шукала між спотвореними биттям спинами мою спину, але Бог так дав, що її тут не було. Раптом Дінині очі впізнали по чорному галіфе та чоботях Клименка. Він, відчувши на собі її погляд, оглянувся і, тримаючи праву руку вниз, порухав вказівним пальцем, мовляв, розстріляють. Діна захиталась і сіла на підлогу. До неї підійшов офіцер із палицею.
- Тьі узналь свой муж?
Вона крутнула головою. Офіцер, відійшовши від неї, підійшов до Мірошниченка, що стояв виструнчений.
- Господин Мирошниченко, вьі за верность наш фюрер отньїне будешь - наровне дойч офіцирен!
Мірошниченко рвучко підніс правицю і самовіддано виголосив:
- Гайль Гітлер!
Офіцер, потиснувши йому руку, ламав далі російську мову: -Атепер, господин Мирошниченко, пожялюйста укажите точно, кто прийнял присягу на квартире Борковский на верность подпольной организации, какая напротив наш фюрер. И пусть все покажут вам свой лицо.
По наказу ката на Іуду в мазепинці глянуло наче ціле море очей, зіниці яких злились в один величезний чорний докір. Мірошниченко примружив очі і насупив брови, щоб витримати такий напад. Витримавши його, він офіцерові сказав:
- Они все приняли присягу, кроме зтого, - показав пальцем на Миколу Скрипниченка і додав: - Я его вьігнал с квартирьі Борковского.
- Почему? - поцікавився офіцер.
- Просто так. Он мне не понравился...
Офіцер помахав палицею перед обличчям Скрипниченка.
- Советише шайзе, век!
Мертвотно сполотнілий Скрипниченко похапцем одягнувся і враз зник. По маленькій паузі офіцер підійшов до крайнього в шерензі і, вхопивши його за побиті плечі, щосили потряс. Це був Олесь Дегас, вродливий полтавець із пелехатою темною чуприною. Офіцер у нього щось питав, той уперто мовчав. Далі офіцер не витримав і замахнувся гумовою палицею, а тієї ж миті другий офіцер пустив на беззахисного мученика розлючену вівчарку, що ввігнала вовчі зуби в білі груди, наче хотіла вирвати серце. Юнак від болю зойкнув високим жіночим голосом, від якого на підлозі зомліла моя дружина...
Коли вона опритомніла, вже лежала на вулиці, на промерзлому тротуарі, тіпаючись усім тілом. Насилу підвелася, хитаючись, як п'яна, попленталась додому, що їй вже не належав - її на порозі зустрів офіцер, горе-квартирант і процідив скрізь золоті зуби:
-Я впущутебя толькотогда, когда тьі прийдешьсосвоим мужем! А без него тебя двери - шлосен!
Діна, нічого не промовивши, пішла до моєї мами, де її чекали моя сестра з чоловіком і наша маленька Оксанка. Найперше запитання до неї - де я? Діна відповіла, що мене в гестапо не бачила і розповіла про той жах, що-там.... її ще трусила лихоманка. Всіх мучило питання -де ж я?! А побігти до моїх друзів було небезпечно. Діна вирішила якось, хоч над силу, сходити до Миколи Скрипниченка, якого врятував Бог: може, він мене бачив у гестапо? її за хвіртку провела мама з Оксанкою. Вже смеркало. Раптом, наче із землі, виросли дві постаті. Це були поліцаї: старший Рибицький і другий якийсь із ним. Коли вони вхопили Діну за руки, зойкнула Оксанка і вчепилась матері в спідницю. Рибицький ногою відштовхнув дитину, що впала на тротуар і залилася диким плачем! Моя мама намагалася звільнити невістку з учепистих лабетів поліцаїв, але маму так турнули, що вона теж упала. А сердешну жертву два коршаки кудись повели. Зовсім смеркло...
В березні 1942 року в Полтаві гестапо розстріляло дванадцять оунівців-мельниківців, як дванадцять апостолів нашої Української Правди, а з ними - мою дружину Діну Соколовську (Шматько), народження 1915 року. Від неї в мене залишилася дочка Оксана, яка давно виросла. Вона засвідчить те, про що я зараз розповідаю.
Тільки Олександрові Шаруді, колишньому Чорному Запорожцеві, та небагатьом іншим удалось уникнути арешту, а значить, смерті.

В журналі "Жовтень" (ч. 6, 87 р.) був надрукований на мене памфлет "Під маскою художника", подаю фрагмент з нього.
? "Там Соколовський знайшов незабаром однодумців - оунів-
ських емісарів Шаруду, Дегаса, Мудрого та інших, які прибули із
загарбниками в їх обозі з похідною групою ОУН і з благословенія
гестапівців очолили каральні формування - політичну й карну
поліції. Забігаючи вперед, відзначимо, що один із приятелів Соко-
ловського, фашистський наймит Олександр Шаруда, був
начальником кримінального відділу поліції, брав безпосередньо
участь у розстрілах радянських громадян. Нині він знайшов
притулок у Канаді, а точніше у місті Торонто".
Автор цього безпідставного доносу - Михайло Легейда, а точніше -
Гнида з Кочубеєвого вуса, якого надихнув на підлість редактор
журналу "Жовтень" Роман Федоров, який тоді очолював "Пост
Галана", а тепер перекинувся з червоного на жовто-блакитного і
переробив свого "Жовтня" на "Дзвона". А товариш Легейда, коли
писав свого доноса, навіть не знав, що Шаруда при українській поліції
завідував політичним відділом, а не кримінальним. Я дружив із
Шарудою і Клименком, а тому знаю, якими очима вони дивилися на
звірства фашистів; хіба мало того, що Клименка розстріляло гестапо,
а Шаруду врятував сам Бог?!
    Втрата дружини та друзів мене дуже потрясла! Однак треба працювати далі. З Києва повернувся Василь Шарий, і знову запульсувала робота, яка нас здружила з Василем Гришком, який часто виступав на обласному радіо, а в одній із передач нещадно "пройшовся" по пушкінській поемі "Полтава". Розумний і надійний, але чогось членом ОУН не став. У нього часто збиралась українська інтелігенція із зіркою полтавського драматичного театру Валентиною Сідак, яка стала Гришкові кумою. В цьому товаристві бував і я, де був змушений познайомитись із новим головою міської управи Галаніним, що розмовляв виключно російською і виглядав в українському товаристві білою московською вороною.
Почався вивіз молоді до Німеччини. Німці разом з українською поліцією влаштовували на базарі облави. Я і Шарий ходили містом скрадаючись, щоб не потрапити в ясир. Одного дня ми прочитали на вулиці об'яву, що Українська Автокефальна Православна Церква відкриває Пастирські курси. Я і Шарий подали заяви. По іспитах стали майже семінаристами. Разом із нами навчався колишній петлюрівець Шкода, який повернувся з еміграції. Навчалися й інші наші хлопці. А решта - священики та ті, що ховалися від вивозу до Німеччини. їх рятували посвідчення з великою печаткою, що мала хреста. Ректор курсів протоієрей о. Олексій Потульницький, знаючи, хто я та Шарий, до нас ставився з підкресленою повагою, а проте попередив: "Хлопці, вивчайте теологію, але на курсах, будь ласка, в політику не бавтеся -наша Церква і без того політична. Я за неї відбув сім років радянських таборів і не хочу, щоб мене за неї ростріляли німці!" Напевне, він мав рацію, бо після розстрілу дванадцяти чоловік-оунівців, а тринадцятої-моєї дружини від гестапо можна було сподіватися акції і на наші Пастирські курси, адже не виключено, що на них були стукачі. Щоправда, ми на курсах ніякої політики не провадили, хоч і мали симпатиків. У вільний від занять час я, маючи фах художника, реставрував живопис Покровської церкви, яку своїм коштом побудував останній кошовий Запорізької Січі Петро Кальнішевський. Спочатку ця чудова церква стояла, здається, в Прилуках, а пізніше її перевезли до Полтави.
     Одного дня о. Олексій Потульницький на курсах попередив: - Шановні семінаристи, нині наші курси має відвідати владика Мстислав, а тому прошу вас, щоб у вас був зразковий порядок і благоговіння до його високої святої особи...
    Ми всі, курсанти, чекали на цю особу з найбільшим хвилюванням, спостерігаючи з великого вікна невеликого будинку, що й нині стоїть на подвір'ї полтавського історичного музею, а перед ним два старі дуби в оточенні інших дерев та кущів різного бузку, і тут біліє скульптурне зображення Тараса Шевченка. Між стінами музею мовчить величезний дзвін козацької доби, який напередодні Другої світової війни партійне начальство хотіло віддати на брухт, бо на карбі згадується гетьман Мазепа, але дзвона врятувала його силенна вага від немічних рук темних роботяг, а до війни кранів ще не було. Разом із цим велетом тчуть тишу кам'яні баби. Ректор із викладачами вийшов зустрічати вже удворі музею високого гостя. Та ось і він, у супроводі невеличкого почту. Коли увійшли до класу, всі курсанти стали на рівні ноги.   А коли владика нам кивнув, ми сіли. Що мене здивувало, я раптом в особі нашого єпископа Мстислава впізнав знайомого мені Степана Скрипника, рідного небожа Симона Петлюри. Його промова була короткою, але виглядала тісним згустком глибокої мислі. Однак мені більше запам'яталась темна султанська борідка та панагія на золотому тризубі. Після відвідин єпископом Мстиславом наших Пастирських курсів до Полтави часто навідувався з Лубен єпископ Сильвестер, - колишній професор української мови та літератури Гаєвський - якому дуже хотілося відправити панахиду на могилі славного полтавця Івана Котляревського. На це був потрібний дозвіл гестапо. По нього пішов сам владика у супроводі протодиякона о. Володимира Савєлова. Але гестапо до Української Церкви ставилось упереджено, а тому дало дозвіл дуже обмежений: щоб не було демонстрації і щоб панахида тривала не більше двадцяти хвилин, а головне-без доповіді єпископа. Звичайно, такий дозвіл зажурив єпископа Сильвестра і всіх біля нього. Однак наші Пастирські курси раділи і такому обмеженому святу; Василь Шарий та його друг Володимир Козир зробили зі свіжої хвої великого зеленого тризуба, оповили широкою жовто-блакитною стрічкою і поставили біля надгробка. Не знаю, як про панахиду довідались люди. Але надвечір до могили Івана Котляревського вже йшли цілі групи полтавців. Прийшли хористи двох церков - Покровської та Миколаївської. На скромній машині під'їхав єпископ Сильвестер із протодияконом о. Володимиром Савєловим, а з ними - ректор наших курсів протоієрей о. Олексій Потульницький та протоієрей о. Павло Бойко. Не забарились і гестапівці: з'явились дві чорні відкриті машини з пиками у сідластих кашкетах, із чортячою свастикою на лобі та руці, з двома вівчарками в машинах. Супилось надвечірнє небо, супились і гестапівці, сподіваючись на якийсь конфлікт, бо людська маса з одвертою неприязню дивилась на окупантів, на їхніх вівчарок. Коли запала абсолютна тиша, почувся перший голос владики. Заспівали півчі. Протодиякон високим тенором виголосив єктенію. Люди щиро молилися, а я, стоячи в натовпі біля Шарого, грішив: шкодував за гранатою, яку можна було б укинути до відкритої машини. Срібне "Святий Боже, Святий Кріпкий" підіймалось під насуплене важке небо, схоже на осіннє, хоча було літо. Звільнившись від терористичної думки, я почав молитися: думав про дружину та друзів, яких розстріляло це ж гестапо. Вже вкотре пикатий офіцер позирав на свого точного годинника, а панахида ще бриніла янгольськими голосами півчих і чудовим тенором протодиякона. Та нараз урвалась від помаху гестапівської руки в жовтій рукавичці. Невдоволено загули люди, кидаючи каміння німих проклять на окупантів, на їхні голови, осідлані великими сідластими кашкетами. У відповідь грізно поблискували окуляри та щирилися вівчарки, а Василь Шарий, гнівно усміхнений,
декламував:

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

    Люди розходились. На могилі славетного полтавця Івана Котляревського зеленів, як надія, великий тризуб, зроблений із ще живої хвої, оповитий жовто-блакитною стрічкою. Це було влітку 1942 року. Точно дати не пам'ятаю, бо відтоді багато спливло води в славній річці Ворсклі.

Розділ 5
   

     Оскільки я реставрував живопис Покровської церкви, то за рекомендацією Пастирських курсів о. Олеся Потульницького був найпершим із курсантів висвячений владикою Мстиславом у Миколаївській церкві на іподиякона, а в церкві, що під Полтавою, на "Шведських могилах" на диякона, де під час літургії над престолом в руках владики Мстислава потекла чаша, бо була саморобна і мала дефект. Це мені дуже запам'яталося. Наближався час моєї висвяти на священика, але я не знав, що мені робити: одружуватися чи ні? І стати ієромонахом не хотілося. Саме в той час у Полтаві перебував єпископ Сильвестер. Я звернувся до нього і все виклав, як на сповіді. Владика мені дозволив одружитися, і цей шлюб вважається першим, бо я з першою дружиною в церкві не вінчався. А ще головне, вона загинула, як справжня великомучениця. В мене тоді знайомих дівчат не було. Я довго думав і згадав про Варю Климко, з якою мене звела доля в Дарниці, на розбитій війною залізничній станції, на зимовому пероні, поблизу безколісного товарного вагона, що правив пасажирам за вокзал. Я вже тоді був заприсяженим членом ОУН, маючи на голові сиву мазепинку з тризубом. В цій же мазепинці я пішов на хутір Климківка, де жила Варя зі своїми батьками. По короткій розмові зі мною вона погодилась стати мені дружиною. Нас у Полтаві, в Покровській церкві повінчав о. Олексій Потульницький. Вінці тримали мій друг Василь Шарий та Варина двоюрідна сестра Софійка. Весілля не було. За тиждень чи два в Покровській церкві я з єпископом Сильвестром рукоположений в сан священика. Парафії в Полтаві для мене не
було, а йти в якесь село не хотів, бо був пов'язаний з підпіллям. Та це довго не тривало - зі сходу посувалися совєти. Вже видно було, що німці програють війну. Василь Шарий поїхав до Києва і не повернувся. А друг його, Василь Гришко, вже подумував про евакуацію з німцями. Совєти наближалися до Харкова. Я з дружиною та маленькою Оксанкою, що залишилася від Діни, займали двокімнатну квартиру у двоповерховому будинкові на вулиці Жовтневій, в котрому до війни містилася бухгалтерія НКВД. На початку 1943 року моя Варя народила донечку, яку ми назвали Лесею, але охрестити не встигли, бо вже совєти були в передмісті Харкова. Отець Олексій Потульницький запропонував мені разом евакуюватися на Поділля, в його рідне село Ориніне. Я дав згоду. Коли про це сказав моєму швагрові Івану, він злякано прорік:
-Ти, Миколо, із своєю сім'єю поїдеш із Потульницьким на його Поділля, а звідти, може, й далі, а що мені робити: ждати совєтів, щоб повісили, коли повернуться?
- Ніхто тебе не повісить. Ти ж мене не послухав, не став членом ОУН! - ніби пожартував я, а насправді дорікнув, бо він до мого підпілля ставився негативно.
- Я ж був начальником паспортного відділу, а це ж при українській поліції, - похитав скрушно головою. А я безжально:
- Звичайно, червоні комісари тобі цього не подарують - маєш великий шанс погойдатись на їхній гойдалці! А ти ще друкувався в обласній газеті, схвалюючи те, що німці вивозять молодь до Німеччини, і
Сірі очі швагра враз зробилися скляними, ніби від великого | морозу, аж мені стало шкода боягуза. і
- Миколо, ти маєш рацію, - прошепотів писака та вчорашній : начальник паспортного відділу і, запаливши німецьку сигарету, додав сумним голосом, без цяточки надії: - Повісять! Та ще й привселюдно!
А щоб цього не сталося, ходімо завтра на Павленки, до тічок, і купимо кожен собі по коняці і по санях, бо в кожного сім'я. А чи прийме Потульницький мене до свого коша?
- Прийме! А ні - ми самі без нього поїдемо, - сказав я, щоб заспокоїти швагра.
      Варя налила нам по чашці суржикової кави. Коли випили, Іван пішов від нас із легким серцем. У нього гроші були - німецькі марки та совєтські рублі, бо він був директором школи ім. Івана Котляревського і працював начальником у паспортному відділі, а я, не маючи
парафії і працюючи в підпіллі, жив із сім'єю бідно, майже на утриманні Вариних батьків, що мали на хуторі якесь господарство. В той час я дружив, як і до війни, із старим полтавським художником М. Донцовим, який за німців добре жив, продаючи їм свої картини та етюди. А коли він довідався від мене, що я хочу із сім'єю евакуюватися, дав гроші на коня і сани.
   Другого дня рано я і швагер Іван були на кінському тічку, де купили собі те, що хотіли. Там того ж дня купив і Потульницький пару добрячих коней і великі сани. З тиждень ми всі готувалися в далеку невідому дорогу- Оскільки в мене дружина з немовлям та п'ятирічною донечкою, то я над саньми зробив фанерну буду. Речей у нас не було, крім одягу та постелі. Ще я взяв до кибитки великий образ Святого Миколая, невеличку бандуру та малярський етюдник із фарбами та пензлями. Погожого ранку всі виїхали з нашої Полтави: попереду Потульницький зі своєю матушкою та речами на великих санях, бо їхали, по суті, додому, на Поділля, де о. Олексій мав ще батьківську хату, а я з дружиною та малими дітьми - в білий світ, у нікуди. І нікуди ж їхав мій швагер Іван зі своєю сім'єю. Невеличка валка із трьох санкових підвод легко посувалася по добрій зимовій дорозі на захід.
      Вже одну ніч переночували в якомусь селі. В Кременчуці довгим мостом переїхали Дніпро і заночували в місті Крюкові. Другого дня поїхали до села Федвор, а тут ще сонце почало пригрівати наче напровесні - враз дорога розтала і почорніла. Однак дебелі коні Потульницького ще легко тягли важкі сани. А моя Рекса все частіше і частіше почала ставати, щоб перепочити. Зупинялась і швагрова Бєлка, але не так часто. Отець Олексій безнадійно дивився на своїх супутників, а далі не витерпів і сказав:
- З такими темпами ми від совєтів не втечемо!
-А що робити? - спитав розпачливо Іван, запалюючи вже останню німецьку сигаретку.'
Потульницький знизав овалими раменами, а я йому трохи з гнівом:
- Шановний отче, ви собі зі своєю матушкою їдьте, а ми в котромусь селі зупинимось, щоб сани поміняти на вози - колеса і взимі надійніші за полозки!
- А гроші у вас є на колеса?
Я глянув на Івана, а Іван на мене. Потульницький видобув із пазухи велику пачку совєтських рублів та німецьких марок.
- Оце вам на два вози та ще й на могорич! А коли вже буде колісна дорога, їдьте прямо до мене, в Ориніне. Воно недалеко від Кам'янця-Подільського. Я тобі, отче Миколо, зразу ж знайду парафію. І тобі, Іване Васильовичу, десь знайду роботу. Бо це ж у мене вдома.
- А совєти? - не забув Іван про небезпеку.
- Ще не відомо, як воно буде: може, Гітлер застосує атом? -Атом?-перепитав Іван, якому очі полізли на лоба.
- Так. Атом, - повторив Потульницький і кинув до моєї кибитки гроші.
Разом доїхали на Кіровоградщину. В селі Ставидла попрощалися. Я і мій швагер довго дивилися услід доброму панотцеві, аж поки він не змерехтів укупі з дружиною, кіньми та саньми. В селі, де ми залишилися, люди до нас поставились ласкаво, а особливо, коли довідались од мене, що я священик. Ми оселились у двох квартирах. Я зразу ж знайшов кумів і охрестив нашу Лесю. Навіть трохи погуляли. За гроші, що дав Потульницький, придбали два вози. Нам у Ставидлах було добре: люди допомагали харчами. А я ще рибалив. Ставок, починаючи від греблі, розіллявся долиною поміж горбами аж у далечінь. Праворуч за ставом - здичавілі рештки панського саду та кущі, що вже виглядали чагарником. За ним-трохи поля. За полем -невеличке село Ханівка з дерев'яною церквою. ЇЇ настоятель - старий священик отець Мина, автокефаліст, ще висвяти митрополита Василя Липківського. Він жив зі своєю матушкою (не маючи дітей) в селянській хаті, укритій соломою. В хаті домінуюче місце посідала велика піч з помальованим комином. За ліжко правив великий піл з горою вишитих подушок. Ще в хаті були мальована скриня, стіл з вишиваним обрусом, ослони. Обіч образів, що на покутті, та лампади висіла на стіні велика фотографія Найсвятішого Митрополита Української Автокефальної Православної Церкви Василя Липківського у повному облаченні, в митрі, з патерицею в лівій руці. Коли я вперше переступив поріг цієї української хати, мене зустрів сивий, але енергійний дідок у полотняній блузі. Оскільки я був у рясі, а на грудях мав срібного хреста, господар побачив, хто до нього завітав. Я сказав своє святе ім'я, а господар своє. Нас охопила радість-стрілися два священики однієї гнаної Церкви. Ми обнялися, як давні друзі. Матушки вдома не було. Отець Мина пригостив мене чаєм із медом та білими сухарями. Ми з першої зустрічі порозумілись і разом служили в одній церкві, бо в Ставидлах від Божого дому залишилися тільки рештки руїн. Ханівська церква мала чудовий український хор. І сам отець Мина добре розумівся на нотному співі. Живучи в Ставидлах, я завше думав про Новомиргород, що недалеко від цього села. Мені хотілося з'їздити в це місто, а чого - я зараз розповім.
       Коли я ще юнаком відбував п'ятирічне покарання в карельських концтаборах за мою причетність до СУМ, я там собі зробив бандуру, грати умів уже добре! Поява кобзаря в неволі була великим дивом! Всі українці стали горнутися до мене, а найбільше колишні петлюрівці, які теж були засуджені. Між ними найпомітніший своєю статурою колишній отаман з Чорного Лісу Петро Кульчицький, що відбував свої десять років і як інженер-будівельник працював прорабом на одній з дільниць будівництва Біломорського каналу, а саме в селі Шижнея, що близько міста Сорока. Колишній отаман узяв мене під свою опіку, як орел під крило: вже я нічого не робив, а тільки грав на бандурі та співав козацьких пісень, маючи постійних слухачів. Найбільше Кульчицький любив слухати пісню про Нечая та думу про Мазепу. Колишній рубака розповідав мені про Чорний Ліс, Холодний Яр, про запеклі бої з червоною та білою навалами. Не раз згадував у розповідях про свій рідний Новомиргород. І я знав, що там живе його молодший брат Микола Кульчицький. Ось чого в Ставидлах думав про Новомиргород. Однієї неділі я з Варею поїхав туди. Ми враз знайшли, кого шукали. Микола Кульчицький зі своєю сім'єю жив у власному будинку, городом до річки Вись. Наша зустріч була радісною і сумною, коли я від Миколи почув, що його старшого брата Петра в Москві розстріляли, коли вибухнула Друга світова. Пожурились, поплакали. Я й Варя повернулися до Ставидла, попрощалися з отцем Миною та добрими людьми і переїхали в Новомиргород, прямо до Миколи Кульчицького. Невдовзі і швагер мій, Іван, переїхав з сім'єю до Новомиргорода, де став працювати фірманом. Я з'їздив у Кіровоград до нашого автокефального архієпископа Михаїла, який мене призначив другим священиком Свято-Іллінської Церкви міста Новомиргорода. Микола Кульчицький як технік-будівельник щодня, крім неділі, бував на роботі, будуючи того літа конюшні для коней німецької поліції, а я з його каюка рибалив та ловив раки. Трохи малював, переважно для Миколи. Коли він уже бував Удома, я грав на бандурі, співаючи козацьких пісень. Микола, як і його старший брат Петро (якого вже не було на світі), дуже любив бандуру і козацький спів. Зовні я жив наче спокійним життям, а душею гризся, що відійшов од боротьби і став суто попом, а тому думав про дальшу подорож аж до Карпат, знаючи, що там знайду оунівців, поплічників по боротьбі. Маючи посвідчення евакуйованого, мені потрібно було його продовжити в німецькій комендатурі чи поліції. Одного дня я одягнув не рясу, а сорочку-вишиванку та капелюха і пішов з документом до шефа німецької поліції. В його кабінеті ще були відвідувачі. Раптом до мене підійшов український поліцай і став придивлятися. Я трохи зніяковів, а він:
-Я тебе знаю.
- Може, - знизав я плечима. - Я священик Соколовський, евакуйований з Полтави.
-А чого не в ризах?!
- Священики в ризах не ходять - тільки в церкві служать.
-Ти мені в очі туману не пускай! Я тебе зразу впізнав: ти секретар новоукраїнського райісполкома. А хіба ні?!
- Я там ніколи не був! Я священик, евакуйований з сім'єю з Полтави, -доводив я намарне.
Поліцай, розштовхнувши людей, які були в кабінеті, підійшов до шефа, що сидів за письмовим столом, і йому:
- Гер шеф! Ось етот, що у вишитій рубашці, - комуніст! Я його зразу впізнав! Він работав в Новоукраїнці секретарем райісполкома.
       Гер шеф звів на мене очі, схожі на цинкові ґудзики в червоних петлях, і щось гиркнув. Я певен, що він мови українського поліцая не зрозумів, але досить було одного зрозумілого слова "комуніст". Я зразу ж опинився в каталажці. Дві кімнати, лише роз'єднані порогом, правили за одну велику камеру, що була до нікуди виповнена голеними й неголеними обличчями, як Ноїв ковчег чистими й нечистими парами; я бачив лише обличчя, а решта зливалася в одну темно-сіру масу. Я знаю, що німецькі в'язниці зразково чисті, а тут, куди я потрапив, панував російський "порядок", обкурений пахощами двох параш. У камері, на моє щастя, курити заборонялося. Я не знав, де сісти, бо був чисто вбраний. Присів навпочіпки коло самих дверей. Коли потерпли ноги, сів на брудну підлогу. Я знав: у дворі поліції, біля конюшень, що будуються, Микола Кульчицький. Але хто йому скаже про мене?
  Я боявся ночі, бо чув від Миколи, що німці ночами вивозять за місто партизанів, комуністів, жидів, котрі ховалися, та підозрілих і там стріляють, а дурний поліцай сказав шефові, що я секретар райвиконкому і комуніст, і це для мене стало б фатальним... Я зразу ж подумав про Варю й дітей, і лише трохи втішило, що моя сім'я в сім'ї мого друга. А стосовно себе я в думках припускав найгірше, а тому не помітив, як у чистій вишиванці ліг на брудну підлогу. Мої очі заплющились, щоб не бачити ні стін, ані стелі каталажки, яка багатьом затриманим правила за смертну камеру. Моя голова лежала на фетровому капелюсі біля самісіньких дверей, що мали внизу досить велику шпару, бо це не були тюремні двері, а звичайні, хатні. Ніхто із в'язнів на мене не звертав уваги - кожен думав тільки про себе. Тут заборонялося голосно розмовляти, а тому панувала тиша. Я чув, як коридором ходив наглядач, побрязкуючи ключами. Але я ще не знав: він німець чи українець? Я впав у якесь забуття, а може, трохи задрімав. Коли нараз чую високий голос флейти чи скрипки, що тонко виводить, наче малює, арію зі знайомої мені опери. Що це? Галюцинація слуху, а може, недалеке радіо? Піднімаю голову. І враз усвідомлюю, що це так майстерно свистить наглядач. Припадаю оком до шпари і вже бачу українського поліцая. Ось він, оповитий художнім свистом, поволі ступає коридором. А я йому крізь шпару:
-Арія індійського гостя з опери Римського-Корсакова "Садко"!
- А ти звідки знаєш? - зупиняється біля дверей, за якими я причаївся.
- Знаю! Я музикант. А ти? -Я теж! Скрипаль.
- А чого ти працюєш у поліції?
- Щоб тебе вартувати! - сміється. -А ти чого потрапив за двері? -Твій колега-поліцай у моїй особі помилково впізнав секретаря
новоукраїнського райвиконкому. Та ще шефові сказав, що я комуніст. -А насправді ти хто?
- Хай тебе не здивує - я український священик, евакуйований із сім'єю з Полтави. А в Новомиргороді зупинився у свого друга, може, знаєш, у Миколи Кульчицького, він технік-будівельник?
- Знаю! Я його щойно бачив у дворі поліції - він тут конюшні . будує.
- Будує!-зрадів я.
- Я зараз йому скажу, що ти затриманий!
Ще я не встиг промовити слова, як поліцай вийшов. "А може, Микола пішов уже додому?" - охопив мене страх. Але в коридорі забряжчали ключі, і двері відчинилися. Крім наглядача, я побачив шефа з цинковими очима в червоній оправі повік та збудженого Миколу, що прожогом переступив поріг каталажки і міцно обійняв мене. Вже в коридорі я вдячно вклонився шефові і дружньо потиснув руку поліцаєві, відчувши в ній тонку руку справжнього скрипаля.
        Після німецької каталажки в Новомиргороді я вирішив їхати негайно на захід, орієнтуючись на Кам'янець-Подільський, біля якого недалечко містечко Ориніне, де вже жило подружжя Потульницьких. Швагер Іван не захотів далі їхати, бо мав у Новомиргороді якусь роботу, а може, думав, ніби совєти йому подарують те, що він за німців працював у Полтаві начальником паспортного відділу. А головне, його не кликало те, для чого я жив... Мамі й сестрі Наталочці прощання зі мною та моєю сім'єю було великою трагедією! І Миколі Кульчицькому не хотілось прощатись зі мною навіки. Він, засмучений, допоміг мені поставити на воза фанерну буду. Коли Варя з дітьми вже сиділа в ній, я взяв бандуру і востаннє заграв та заспівав про козака Нечая. Мені було тяжко бачити, як плачуть мої мама та сестра, а з ними мій побратим, а тому, не оглядаючись, я нокнув. Ки-битка рушила з двору...

Розділ 6

       Мандри Україною влітку власною кибиткою - це блакитна мрія, втілена у дійсність. Де ми не перепочивали чи не зупинялись ночувати, я завше грав на бандурі, співаючи з Варею полтавських пісень. Варя мала гарне сопрано, а я суто кобзарський голос, не такий великий, але душевний. Навколо нас завше купчились люди, такі ж нещасні, як і ми, що покинули рідне місто чи село і тікали в білий світ од московського червоного ката.
      Містечко Ориніне я враз знайшов... Потульницькі нас зустріли як рідних. Може, з тиждень я відпочивав і зразу ж пішов на парафію в село Ріпенці, що поблизу Ориніна. Моя служба українською мовою в церкві, де завжди відправлялась слав'янською, людям дуже сподобалась. І мені ще поталанило: церковний титар - свідомий, переконаний українець. Мене люди полюбили, бо я полюбив їх. Можна було в Ріпенцях жити й жити, але я тримав пару коней на кибитку, бо відчував, що доведеться мандрувати далі. Оскільки Ріпенці недалеко від Ориніна, я й Варя з дітьми часто бували в Потульницьких, які справді стали нам рідними. В них ми познайомились із протоієреєм о. Яковом Кінзерявим та його синами Сергієм і Юрком. Яків Кінзерявий народився
на лівому березі Збруча, в с. Залуччя. Коли вже був юнаком, зважився на відважний крок: він нурцем, подолавши Збруча, опинився на польському березі. І Бог врятував - поляки не повернули совєтам. Юнак став емігрантом. Минуло багато років. Не знаю, в яких країнах він жив. А коли вибухнула Друга світова війна, Кінзерявий вже в сані протоієрея УАПЦ повернувся в рідне Залуччя, але не сам - з дружиною та двома синами. Отець Яків був середньої статури, а серце мав гаряче, справжнє козацьке! Добродійки Кінзерявої я вже не пам'ятаю, бо бачив її лише двічі, а з синами наче вчора розмовляв: старший, Сергій, - це тип молодого Павла Тичини, такий же високий, в окулярах, а головне, писав чудові поезії і грав на бандурі, маючи до неї м'якого баса. А молодший, Кінзяревий Юрко, -чорнявий красень, зваблива мрія для дівчат, але які він мав здібності, я не збагнув, лише знав, що цей вродливий юнак любить читати і працює в німецькій контррозвідці -нібито на користь України. Однак його пізніше уб'ють наші.
Оскільки я мав пару коней і кибитку, то отець Яків запропонував мені з'їздити разом до Вінниці - відвідати владику Григорія. Я враз погодився, бо знайомство ще з одним владикою для мене було неабиякою подією. Погожого серпневого ранку ми виїхали з Ориніна: о. Яків, його старший син Сергій і я, господар критої підводи. По дорозі у двох селах, де ночували, о. Яків як місіонер від Української церкви відправив Службу Божу з емоційною проповіддю, а син його чудесно виконував обов'язки дяка. Підспівував і я. Коли наша кибитка вже котилася передмістям Вінниці, мене пройняло хвилювання -наближалась зустріч з архієпископом Григорієм, про якого я не раз чув як про владику-характерника. В місті нашу увагу привернув парк: у ньому між дерев на довгих напнутих мотузках висів різний чоловічий одяг, наче сушився. Від людей ми довідались, що в парку проводились розкопки жертв, розстріляних енкаведистами. По цьому одягові упізнавалися останки загиблих - до нас долинув тужний плач.
Владика Григорій жив в окремому великому будинкові, оточеному подвір'ям та якимись господарськими спорудами. Він нас зустрів як Дорогих гостей. У нього ми застали його протодиякона, о. Володимира Савєлова, якому я дуже зрадів, як знайомому, бо він у Полтаві служив із єпископом Сильвестром, що висвятив мене на священика. Переважно протодиякони мають низькі голоси - баси та баритони - а протодиякон Савєлов ніби грався високим гнучким тенором, а сам був непоказної
постави. Зате ж владика Григорій мав дужу будову, і в ньому я бачив чорнобородого гайдамаку в чернечій рясі, з панагією на широких грудях. У його церкві ми побачили райські врата у вигляді тризуба з мечем. Та й сам владика - це був двосічний меч нашої Української церкви. Його недільна проповідь і досі живе у моєму серці! А вдома він був веселим жартуном-дотепником. Як колишній кавалерист, дуже любив коней. Коли довідався, що я свою пару за браком сіна годую лише одним вівсом, то розгнівався і мені з докором:
- Годувати коней самим вівсом - це все одно, що годувати людину самим салом! І в народі мовиться: "Дурний, як сало без хліба".
Колишній кавалерист власноручно попоров матраци, що були із сіном, і сам віддав сіно коням, а гості і сам господар спали на твердій постелі.
Владика Григорій мав прекрасний голос, а довколо себе голосистого протодиякона та ще в хаті співучих гостей, і в їдальні, яку називав "трапезною", по обіді розпочався цілий концерт із церковної класики. А після тріо "Розбійника" владика, підперши міцно рукою велику голову чорнявого лева, на всю силу і красу густого баритона заспівав:
Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий! Багато ти, батьку, у море носив Козацької крові; ще понесеш, друже!
Гості були вражені таким подарунком господаря і гучно йому зааплодували, а він, пригубивши бокал з червоним вином, почав: Видиш, брате мій, Товаришу мій: Відлітають сірим шнурком Журавлі у вирій...
А протодиякон ліричним тенором:
Чути: кру, кру, кру, В чужині умру...
І всі присутні:
Заки море перелечу, Крилонька зітру...
Пісня була вражаючою. Владика, зітхнувши, мовив:
- Колись отак журавлиними зграями відлітали на захід наші курені та сотні... І ми-журавлі. Скоро сірим шнурком полинемо у свій вирій, і по нас не буде ні мерехту, ні пісні.
Всі бачили, як пройнялися туском карі очі, а з них випурхнули дві прозорі ластівки і, торкнувшись золотої панагії, канули в минуле... Другого дня, маючи адресу, я пішов у недалеке село чи передмістя Вінниці і там знайшов у сільській хаті моїх земляків-полтавців, подружжя В'юнів. А точніше: Галина В'юн - рідна сестра мого полтавського друга-публіциста Василя Гришка, що був причетний до підпілля ОУН. У цій селянській хаті, де жили тимчасово В'юни, я зустрівся із зіркою Полтавського драматичного театру Валентиною Сідак, кумою Василя Гришка. Вона дуже зраділа мені, особливо коли довідалась, що я приїхав своєю підводою з Ориніна, бо полтавський театр, евакуйований з Полтави, зупинився в Ориніному, а вона хотіла якось дістатись до свого театру, де був і її батько. Я їй охоче запропонував поїхати моєю кибиткою. Красуня аж заплескала в долоні! Після чаю я і Валя попрощалися назавжди з В'юнами - з добрим подружжям. В актриси, крім валізи і килима, нічого не було. Владика Григорій радо її благословив. А увечері вона йому продекламувала із шевченківських "Гайдамаків":

Я сирота з Вільшаної,
Сирота, бабусю.
Батька ляхи замучили,
А мене... боюся,
Боюсь згадать, моя сиза...

       Владика, слухаючи неповторне декламування ясної театральної зірки з Полтави, що створила найяскравіший образ Марусі Богуславки та Оксани у Шевченкових "Гайдамаках", плакав ридма, а коли вона замовкла, притиснув її до широких грудей і спитав:
- Моя дитино, завтра рано ти кибиткою кудись поїдеш, але куди?
- Спочатку в Ориніне, де зупинився полтавський театр, а що буде потім, нічого не знаю...
Другого дня вранці по молитві та благословінню владики Григорія ми рушили в дорогу. Оскільки вже нас було на підводі четверо, то килим Валентини довелося прив'язати зверху буди. їхали вдень, їхали вночі. До нашого слуху долинали постріли партизанів, що крилися в лісах. Звичайно, ми дуже боялися зустрітися із совєтськими партизанами. Нараз я помітив, що ми загубили килим, приторочений до буди. Сердешна дівчина гірко заплакала. Підвода стояла вночі на дорозі, а я пробіг із кілометр назад, але килима не було. Мене мучило сумління, бо килима приторочував до будки я.
      На другий день увечері ми зупинились у якомусь селі, де заночували. Спали покотом у хаті на долівці на пахучому сіні. Рано рушили далі. Отець Яків у розмові зі мною сказав:
- Отче Миколо, владика Григорій слушно зауважив, що й ми журавлі... Атому давай заздалегідь рушимо разом за кордон, а там я ради дам - мені все знайоме...
Я нібито погодився, але ще хотів порадитись із Потульницьким. В Ориніному Валя поцілувала мене і, вхопивши валізу, побігла до театру, я навіть не встиг вибачитись за пропажу її килима. Кінзеряві батько і син того ж дня пішли у рідне Залуччя, а я підводою повернувся додому.
Все було добре. Гадалось, що й далі так буде. Але раптом зимою вже на початку 1944 року я одержав листа:
"Священнику села Репинцьі Николаю Соколовскому.
Уважаемьій, Вві, вопреки всем законам и правилам Православной Церкви, самовольно заняли приход в с. Репинцьі, а позтомуя, как Архиепископ Каменец-Подольский, предлагаю Вам немедленно явиться ко мне с повинной для обьяснения, а в случае неповиновения я буду вьінужден прибегнуть к немецким властям.
Дата. Печатка та підпис."
Звичайно, такий лист мене й Варю приголомшив, але на мого титаря аж ніяк не подіяв. Цей літний і розумний чоловік мені сказав:
- Отче Миколо, не гризіться пустим - все буде в порядку, якщо ми повеземо владиці архіхабарникові добрячого хабара... Цей владика не нашої української віри, а московської, а такого дуже легко купити приношенієм. А ми йому ще й медку повеземо!
    Я цілком поклався на титаря. Парафіяни, як почули, що загрожує їхньому панотцеві велика біда, ураз нанесли цілу гору харчового приношенія, а титар ще поставив у сани відерце меду зі своєї пасіки. Це все повезли до Кам'янця-Подільського. І коли титар із саней переніс в кухню владики всю привезену "благодать", то в канцелярії архієпископ Дамаскін, високий білобородий дідуган, тільки жартома мене, як
автокефаліста, назвав "самосвятом". А після моєї формальної сповіді в Миколаївському монастирі дав мені письмове призначення в село Ріпенці, вихваляючи мене як достойного пастиря. Я і титар, радісні та веселі, повернулися додому. Ця радість ураз охопила все село! Однак під моєю радістю ворушилась тривожна думка, що скоро доведеться прощатися з добрими людьми та церквою, до якої я так звик. Одного разу я про це сказав Титарю. Його пройняла раптова зажура, і я почув благальне:
-Дорогий моєму серцю і людям отче Миколо, не їдьте від нас: коли прийдуть наші гади, ми всім селом не дамо вас зобідити. Ось вам святий хрест, отче, присягаю! А тепер признаюся: я служив у Петлюри і навіть був ройовим...
         Мені дуже шкода було цього доброго і розумного чоловіка, справжнього українця, але він не знав, хто я, лише бачив у мені молодого симпатичного священика.

Розділ 7

     Разом із снігом тануло слово "зима" - весніло. Зі сходу доповзали чутки, що наближаються совєти. Отець Олексій Потульницький утратив надію, що Гітлер застосує атомну зброю. Кінзеряві - батько з синами -наче канули в Лету. Навіть не прийшли в Ориніне попрощатися. Полтавський театр "у приймах" танув як сніг. А ті актори, що не хотіли далі тікати на захід, поклалися на Божу ласку: "Може, якось урятуємось від радянської покари?" Я одержав з Кам'янець-Подільського листа від архієпископа Дамаскіна: владика запрошував до себе на нараду всіх священиків своєї єпархії. Титар повіз мене моєю підводою. Я сподівався побачити на нараді Потульницького, але він чогось не приїхав. І мало приїхало священиків. Владика і мене ласкаво благословив: напевно, йому душу ще й досі солодив той мед, що в січні був офірований моїм титарем. Суворий дідуган зараз мав вигляд мокрого півня із вирваним хвостом, а тому жалібно запіяв::
- Дорогие мои иереи и протоиереи, наверно, вьі мало молились Всевьішнему - с востока приближается красная орда, и нам, служителям Православной Христовой Церкви, пощадьі не будет. Я чад зтим долго думал, и Господь сказал мне, чтобьі мьі все вместе єхали через Жванец в Румьінию, где торжествует православная вера, только не в Галицию: там нас недружелюбно встретят священники-униатьі, а тем более народ, которьій почитает Папу Римского как наместника самого Христа, а не нашего Святейшего Патриарха всея Руси Сергия. Зто одна большая опасность для нас, а еще большая - вся Галиция со своими Карпатами кишит украинскими националистами-бандеровцами...
     Далі я не слухав "мокрого когута", а вже думав про Карпати, хоч ще не знав, де знайду притулок для дружини з двома малими дітьми. З наради вийшов ущерть наповнений зажурою - напевно, вона виливалася з моїх зіниць, бо титар, що дрімав на підводі, враз пролупався і збентежено спитав:
-І що вам сказав московський владика?
-Хоче, щоб усі батюшки разом із ним їхали до Румунії,-посміхнувся я гірко.
- А ми вас, отче, не пустимо і нашим гадам в обиду не дамо.
Я щось відповів, але балачка не в'язалась. З важкими думками повернулися додому. На Барині запитання я відповідав неохоче, обмежено. Дуже хотілося побачити отця Олексія. Вранці, не одягнувши ряси, сів на Рексу і охляп помчав через ліс до Ориніна. Коли в'їхав у двір до Потульницьких, о. Олексій у теплій безрукавці щось робив коло великої нової брички - певно, вже готувався в дорогу. Прив'язавши Рексу до колеса, я поцілував руку моєму духівникові.
- Я на тебе чекав,- обійняв мене.- Ти був у владики?
- Був. А чого ви не приїхали?
- Нічого я в нього не забув. Однак цікаво, що було на нараді?
- Звісно що. Думки та балачки про евакуацію.
- і що вирішили?
- Голоблями - через Жванець на Румунію! А потім далі...
- А чому не за Збруч?
- Владика боїться українських націоналістів і не покладається на ласку попів-уніятів.
- А ми, отче Миколо, махнемо за Збруч і далі...
- Махнемо! - кивнув я схвально головою.
Отець Олексій відв'язав Рексу від колеса і завів до стайні, де стояли його коні. Коли повернувся, сказав:
- Пішли, отче Миколо, до хати! Вже, мабуть, моя Зіна наварила вареників.
Увійшли до хати. Матушка радо:
- Якраз на вареники! Як там Варя з дітьми?
-Дякувати Богові, добре! Шиє торби та складає в них злидні -готується в мандри,-засміявся я.
- Тобі, отче Миколо, добре, маєш буду на возі,- жартома позаздрив о.Олексій.
- Не тільки буду, а ще й малі діти! - відповів я сумним жартом. Господар у кухні помив руки. Помив і я. В їдальні сіли до великого
столу, за яким пересиділо багато гостей, а декотрих вже не було на світі. Вареники з сиром та сметаною були дуже смачні, але ми ними не смакували - заважали думки та балачки про майбутню подорож у невідомість. Вже надворі, коли я зібрався їхати додому, о. Олексій мене попередив:
- Миколо, будь готовим до раптового виїзду! Напередодні надішлю до тебе мого паламаря. Приїдеш із сім'єю до нас, разом переночуємо в моїй хаті, а рано рушимо в білий світ.
-Добре!-відповів я вже на коняці і, як хвацький вершник, виїхав із двору. Вдома на мене чекав титар. Я йому сказав, що скоро попрощаємось і, напевне, назавжди. Він дивився на мене, як на безнадійного хворого, що має за день чи два померти. Щоб не просив мене не їхати, я йому трохи розповів про себе, про моє минуле. Він погодився, що коли повернуться совєти, мені не минути шибениці або тюрми та розстрілу. Колишній петлюрівець порадив мені виїхати із села смерком, щоб не завдавати людям великого жалю. Варя поралась у кухні, а ми в кімнаті пили чай із зажурою.
Другого дня вранці прийшов од Потульницького паламар і мені "по секрету":
- Батюшка, отець Олексій веліли, щоб ви зі своїм сімейством сьогодні увечері були у них.
Я літньому паламареві за послугу дав трохи німецьких марок, він скептично подивився на них, а проте заховав до кишені. Коли пішов, до мене свою журбу приніс титар. Я йому сказав, чого приходив паламар Потульницького. Як і завжди, удворі стояла старенька бричка з фанерною будою. Крім титаря, ніхто не знав, що її, як смеркне, кудись повезуть невеличкі конячки. Ще за возом часу волочилась світла тінь днини. Та ось уже вона пойнялась надвечір'ям. Титар додому не пішов, допомагав мені переносити з хати в кибитку постіль та якісь пожитки. А головне, я взяв до буди образ Святого Миколая, бандуру Та малярський етюдник. Аж ось і вечір. Вже Варя з дітьми в кибитці. Запрягаємо коні. Мене мучить сумління: я наче тікаю від моїх парафіян, які мене дуже люблять. Замок і ключ від хати в руках титаря.
-Дорогий друже Іване, не поминайте лихим словом такого химерного панотця,- кажу я і міцно обіймаю, але не тільки як доброго титаря, а ще й як справжнього українця, який мене розумів. Він нічого не каже, тільки пильно дивиться на мене заплаканими очима, ніби намагається ними зафіксувати назавжди у своїй пам'яті образ молодого українського священика. Швидко вилажу на передок підводи і не озираючись промовляю перше "но!" невідомої дороги, подальших мандрів.

Розділ 8

      Потульницькі на нас чекали. Зустріли радо. Варя з дітьми ночувала в хаті, а я - надворі, в кибитці. Не сподівався, що скоро засну. Але враз подолав сон. Навіть нічого не снилося. Ще було темно, як мене підняв о. Олексій з теплого "лігва". Не холодно було надворі, хоча тільки весніло. Напоїли коней і запрягли, увійшли до хати, як і годиться, вмилися, помолились Богу і сіли до столу. Всі їли, а я не міг, бо ще було дуже рано, а мене мучила своєю невідомістю майбутня дорога. Випив лише склянку чаю. Ключі від хати та комори о. Олексій віддав своїй літній родичці, що плакала ридма. Почало світати. Дві підводи рушили з двору. Задня - з фанерною будою.
     Вранці, коли вже доїхали до Кам'янець-Подільського і вже переїжджали міст коло фортеці, нараз почули далеке, але виразне гарматне відлуння. Потульницький погнав коні. Я теж. Довго швидко не їхали - наштовхнулися на німецькі вантажні машини, що ледь посувалися в чотири ряди. Мені забагнулося їхати узбіччям дороги, і я мало не наїхав на міни, замасковані ще свіжою землею. Солдат-німець, який біля них вартував, заволав голосом навіженого. Він, напевне, хотів мене вдарити, але враз обмяк, коли побачив жінку з дитиною, що визирала з буди. Отець Олексій тільки похитав головою, я ж зі своєю сім'єю був на крок від наглої смерті. Він зрозумів, що ми через таку навалу машин скоро з міста не виїдемо, а гарматне відлуння зростало. Трохи далі Потульницький звернув у якусь вуличку, а я поїхав за ним. Хоч і довго блукали вулицями, а нарешті виїхали з міста. Дорога, котрою ми їхали, була добра і вільна від німецьких
машин, бо німці евакуювались через Жванець на Румунію. Надвечір ми вже були в Кудринцях, що розташовані на крутому березі Збруча. це - Кудринці совєтські, а на другому березі - Кудринці, які ще недавно були польськими. Збруч, незважаючи на те, що нам потрібно переїхати через нього, прудко кудись поспішав, щирячи, як 'зуби, підводне каміння, що подекуди визирало з пінистої течії. Потульницький в когось поспитав, де можна переїхати на другий бік, але мало вірив людям совєтських Кудринців. Однак наші підводи зупинилися на пласкому березі. З нього ми бачили другий берег з водяним млином. Недалеко від млина стояли люди і нам махали руками, мовляв, тут можна переїхати. Але Потульницький вагався. Це почало мене сердити. Я випряг Рексу, сів на неї і наказав Варі подати мені на руки ще зовсім маленьку Лесю. Варя вагалася, а проте подала дитину. Потульницькі, він і вона, дивились на мене, як на божевільного. Я перехрестився і неголосно сказав: "Рексо, но!". Коняка, нахиливши голову, увійшла у воду. Мені в очах мерехтіла бистрінь. Обабіч визирало з води каміння. Рекса наче намацувала ногами дно, посуваючись неквапом далі. Вже вода сягала їй до черева і вище. Мене на березі чекали люди. Я відчував у себе на грудях калатання маленького серця дитини. Та ось берег! Ще одна мить - і я віддаю в надійні руки мій скарб. Повертаюся на лівий берег, почуваючи себе переможцем. Запрягаю Рексу. Тепер Потульницькі впевнено долають Збруч. А я - за ними. На правому боці виїзд на берег крутий, підводам виїхати допомагають хлопці та чоловіки. Коли довідались, що Потульницький і я українські священики, нам раді, як друзям. А декотрі вже запрошують до себе ночувати. Зупиняємося нарізно: Потульницькі в одній родині, а Соколовські - в другій. Ще зовсім не смеркло. До мене на коні з'являється о. Олексій у шароварах та теплій безрукавці - опасистий козарлюга, лише бракує довгого козацького вуса та шаблюки. Я трохи здивований: як йому не заважає його грижа? Не встаючи з коня, питає:
- Отче Миколо, а де ж твої українські партизани?! Нас тут завтра або нині вночі рішать червоні кати! Я навіть не знаю, в чиїх руках це село...
Коли він все сказав, я йому відповів:
- Мої партизани в Карпатах та лісах Волині, а підпілля й тут є. По сУті, це воно нам дає притулок. Хіба цього мало?
- Маєш рацію,- погодився мій духівник, а я подумав: "Тепер і ти згадав українських партизанів, а коли був ректором Пастирських курсів, мовчав і нам не дозволяв "бавитись у політику".
- Отче, може зайдемо до хати? Господар і його дружина такі милі! - запропонував я.
- Дякую. Я поспішаю, на мене чекає моя матушка,- зітхнув і неквапом поїхав із двору.
Варя з дітьми почувалася як вдома, разом із господинею готувала вечерю, а я розмовляв з господарем. Його, як і мене, звали Миколою. Він був розумний і начитаний. Вечеряли з келишком горілки. І я мав чим годувати коні та ще в господаря було сіно, бо він тримав корову. Ніч минула спокійно. Вранці я надів набакир сиву мазепинку з тризубом, сів на Рексу і помчав до Збруча. Ранок сяяв сліпучим осонком. Між двома скелястими берегами ледь туманіла течія, несучи на собі монотонні пошуми. Я дивився на Кудринці, що на лівому боці рясніли білими хатами та будинками. На цьому березі, де я манячив вершником, височіла стрімка круча. Поодаль виднівся водяний млин, за яким ми вчора переїхали Збруч. Я поволі поїхав берегом. Попід високою і довгою кручею стелилась дорога до млина. На кручі виглядали із землі рештки фортеці. "Напевне, турецька",- подумав я. Ніде нікого не було. Панувала тиша, що зливалася з пошумами Збруча. Наче вже було по війні. Спинивши Рексу, я милувався чудовим краєвидом. Прочитав уголос "Отче наш" і повернувся до чужих, але добрих людей як до себе додому.
Варя зраділа моїй появі, бо дуже переживала, не знаючи, де я подівся, а я за думками навіть забув їй сказати, що верхи проїдусь до Збруча. Та й господар і господиня вже чекали мене снідати. Снідаючи, я думав про Потульницького: хотілося його побачити, щоб довідатись, коли маємо виїхати з Кудринців. Після снідання я пішов до нього. Натрапив на друге снідання. Потульницькі снідали теж разом з господарями. Запросили мене до столу дуже гостинні господарі. Відмовлявся. Проте сів для годиться.
- Напевне, німці погнали совєтів - панує абсолютна тиша,- сказав отець Олексій.
- Може, це перед бурею?- сприйняв я скептично його припущення.
- Отче Миколо, не накликай біду!- глянув з докором.
Я від другого келишка самогону відмовився. Потульницький дивився на мене з одвертою неприязню.
- Як почувається Варя?- спитала Потульницька.
-Дякую, нічого. Ладна мандрувати далі.
-Днів два переждемо в Кудринцях, а там видно буде: їхати далі чи вертатися на круги своя,- висловив свою думку Потульницький, вже дивлячись на мене ласкаво.
Я зрозумів, що Потульницьким не хочеться залишати рідне Ориніне, де в них така гарна домівка, а в мене нічого не було - чувся перекоти-полем, яке могло лише зачепитися за тернину. Побалакавши ні про що, я пішов, знаючи: на мене чекає Варя. День поволі минав. Настала неділя. Вранці я, Варя та господар пішли до церкви, а господиня залишилась удома з дітьми: з нашими двома і своєю донечкою. Мене здивувало: тривожний час, а людей у церкві багато, і всі ревно моляться, святочно вбрані. Моя увага як художника зосередилась на одязі жінок, що майже всі запнуті двома хустками: одна хустка на голові, а друга ховає нижню частину обличчя - це нагадує щось східне, і я подумав, що над берегом Збруча рештки турецької фортеці. Мені сподобалась відправа ще молодого священика і дуже гарний спів хору. Я згадав Ріпенці з невеличкою церквою, де не так давно служив, і мене огорнув жаль.
Рано в понеділок, ще я лежав на м'якій постелі, господар, затинаючись від хвилювання, мені сказав:
- П-панотче, я що-щойно бачив со-совєтів на конях. Але їхні к-коні сідел не мають, на них якісь ш-шмати верети, а під одним с-совєтом подушка!
Приголомшений такою звісткою, я враз одягнувся, а Варя мерщій заховала мою мазепинку. Подумав про Потульницьких: чи вони знають, що в Кудринцях вже совєти? Хоча Варя мене не пускала, однак я пішов похапцем до них. Застав переляканими, о. Олексій сказав:

- Ти, Миколо, давай собі ради, а я, коли смеркне, спробую підводою вислизнути з Кудринців. А твоя підвода з будою дуже привертає увагу...
    Від Потульницьких я пішов приголомшений і самотній. Щоб трохи розважитись, наважився піти до Збруча. Коли вже доходив до берега, мене обігнав "Газик" кольору хакі. В ньому сиділи руські при зброї. В мені все похололо: вони б могли мене зупинити. "Газик", не доїхавши до млина, зупинився. Із нього вийшов один, напевне, офіцер '? приклавши до очей бінокля, почав дивитися на лівобережні Кудринці, а я теж. Мої очі враз побачили червоний прапор, що майорів на даху білого будинку. Це, мабуть, сільрада. Коло неї купчились люди, очевидно, мітингували, раділи, що повернулися "наші", не помічаючи, що на горі знагла зупинився німецький танк, в якому я упізнав "Тигра". Я, зацікавлений, завмер у чеканні. До мене не долинали голоси мітингуючих: їх заглушували пошуми Збруча. З руського "Газика" вийшли інші військові. їхня увага - на німецькому "Тигрові", що над мітингуючими красується, мов пам'ятник війни. Раптом із нього гримнув постріл! Я лише побачив, яку повітрі майнула червона шмата, підкинута уламками даху сільради. Що сталося з людьми, я не встиг побачити - уже біг від берега. Гримнув другий постріл, напевне, спрямований на руського "Газика", але я не озирнувся. У дворі мене зустріла Варя й господиня з дітьми.
- А де Микола? - спитав у господині.
- Ясна холера понесла, певно, на гору обсервовувати войну,-відповіла злякана і гнівна.
Але скоро з'явився господар. Дружина почала його сварити. -Ти німецького танка бачив?-спитав я у нього.
- Б-бачив, я ди-дивився з гори. Танків ціла колона! П-перший хотів подолати Збруч і враз - по ньому... Там гли-глибока яма! А решта переїхала коло млина, де ви - фірами...
     Ціла колона німецьких "Тигрів" була в оточенні, а біля Кам'янця-Подільського прорвалася. Не спиняючись, перейшла одні й другі Кудринці. Здавалося, що в Кудринцях вже немає руських. Отець Олексій вирішив виїхати з села, як добре смеркне, щоб посуватися на захід слідами німецьких танків. Я відчував, що Потульницьким було дуже ніяково, що залишають у дорозі Соколовських, а тому навіть не попрощалися. Виїхали, коли смеркло. їх супроводив юнак, син господаря, того, що дав їм притулок. Уже за селом біля недавно насипаної високої могили підводу зупинили руські. Оскільки юнак, який супроводив, був у мазепинці і мав кріса, його розстріляли на місці, а Потульницьких урятував Бог, навіть совєти не взяли їхньої підводи з добрячим майном, бо дуже поспішали. Потульницькі, він та вона, насилу втягли забитого на підводу, бо дуже були перелякані. Яка це була вражаюча картина, коли вони повернулися до того господаря, що давав їм притулок, і привезли батькові та матері забитого сина!
Потульницькі цілу ніч просиділи скулені на запряженій підводі, чуючи, як у хаті над сином голосить мати, а рано вони попросилися з підводою до сусідів, бо залишатися в цьому дворі, де забитий, і
терпіти німий докір було для них страшною мукою у світлиці, вже обмитий і прибраний, лежав юнак, забитий руськими. Разом із батьками та родичами ревно плакало село. Плакали й Потульницькі. Крім жалю, їх ще мучило сумління. Отець Олексій, пригноблений і заплаканий, мені сказав:
   Отче Миколо, це мене Бог покарав за те, що я тебе покинув у дорозі з дружиною та малими дітьми. Вибач, сину! Моя Зіна за ніч зовсім посивіла.
     Я хотів щось сказати лагідне, християнське, всепрощаюче, але не спромігся: мені було дуже шкода загиблого юнака в мазепинці.
    Війна не зважала на людське горе-до села долинало відлуння бою. На захід поспішали німецькі машини, легкові та вантажні, з награбованим добром. Надворі сутеніло. Падав лапатий сніг -провесінь ще поступалася зимі. Зовсім близько заревли гармати, застрочили кулемети. Лускотіла й інша зброя. Село охопив страх. Наш господар Микола став ще дужче заїкатися. Я вже не розумів його балачки. Було чути, як десь розриваються снаряди.,Та ось один розірвався недалеко в Кудринцях. Господиня і Варя з дітьми враз опинилися в льосі. Я стояв біля коней, що їли сіно з передка кибитки, а господар напував у хліві корову. Раптом гримнув вибух снаряда так близько, що потряс подвір'я! Мої коні сіпнулися і застригли вухами. Господар і я мерщій полізли до льоху. Перелякана господиня, маленька, як дівчисько, ревно молилася:
- Солоденький наш Ісусе, благаю тебе, рятуй нас із дітьми від наглої смерті! А руських і німців най шляк трафить!
І тихенько молилася Варя. Напевне, Бог почув молитви двох матерів, бо стрілянина нарешті зовсім ущухла. Я виліз із льоху, а за мною господар. Падав лапатий мокрий сніг. Усе біліло. Коні наче набули рябої масті. Господар і я перенесли з льоху до хати сонних дітей. Обидві жінки враз лягли коло них. Я й господар ще трохи побули надворі, вслухаючись у глуху ніч. Довкола панувала тиша. Нам в очах мерехтів сніг, але холодно не було. Увійшли до хати. Лягли на одній канапі, не роздягаючись. Я міцно заснув. Снилася війна. Прокинувся від потужного стукоту в двері. Всі знагла вмилися страхом, як зимною водою. Крім дітей. Малі спали. Господар зазаїкався і пішов До сіней, щоб пустити до хати німців або руських. Але повернувся з Дебелим, засніженим чоловіком. Це був о. Олексій. Не струшуючи з себе снігу, він наказово промовив:
- Отче Миколо, щоб за півгодини був готовий. Під'їду до двору.
Не чекаючи на те, що я скажу, пішов. Уже світало. Я напоїв коні і запріг. Коли під'їхала до двору велика підвода, Варя й діти вже сиділи в кибитці, а я - на передку. Господиня заливалася слізьми, маленька, як дівчисько, а господар крізь зажуру мені осміхався, наче дарував надію, мовляв, усе буде добре. Я перехрестився і нокнув. Коні неохоче зрушили з місця засніжену кибитку, а на вулиці рушила підвода Потульницьких, залишаючи на білому тлі чорні колії. Мої конячки ледве встигали за великою підводою з дебелими кіньми. За селом на белебні височіла біла могила з високим темним хрестом. "Десь тут позавчора руські розстріляли юнака в мазепинці, який супроводив підводу Потульницьких", - згадав я і відчув до мого духівника гірку неприязнь, бо він попросив юнака, щоб той супроводив підводу. Не знаю, що Потульницькі зараз думали на підводі, напевне, намагалися якнайшвидше минути жахне, криваве місце, але на заваді були німецькі машини, що одна за одною гостинцем поспішали на захід.
Нашим підводам довелося пхатися обіч гостинця по ріллі, укритій неглибоким шаром снігу. Вже сніг не падав. Сонце крилося за згустками хмар. Хоч день був сірий, однак довкруж яскраво біліло поле. Поодинокі танки "Тигри" обганяли машини. Мої коні вже важко хекали, відставши набагато від підводи Потульницьких. Раптом на білому полі я побачив дивні червоні плями, наче великі аплікаційні маки. Що це, я зразу не збагнув, а далі переконався, що це червоні німецькі парашути, на яких із літаків щось спускали для відступаючих: може, каністри з бензином, а може, харчові продукти, - але достеменно я не знаю. Поміж червоними парашутами подекуди були й білі. Обіч гостинця стояв "Тигр". Члени його екіпажу, роздягнуті до пояса, милися мокрим снігом. Замість рушника використовували червоний парашут. Що мене здивувало, всі три танкісти були веселі, дарма, що відступали. Ті машини, котрим раптом бракувало пального, німці підпалювали, щоб не дісталися руським. Понад гостинцем і на гостинці яскраво палахкотіли оранжеві вогнища, закосичені чорними гривами диму. Смерділо ядучим гаром. Мої коненята вже лізли із шкіри, заледве тягли кибитку. Підвода Потульницьких даленіла. А далі зникла. Я зрозумів, що мій духівник мене назавжди покинув. Відчувши самотність, я подивився в буду: Варя куняла, а діти спали. Коні все частіше і частіше зупинялись, мокрі і знесилені. Нарешті зовсім стали. Але я не почав їх бити пужалном і несвоїм голосом нокати, мені було шкода цих покірних тварин. Набравши у відро ячменю, я годував їх. Спочивали добру годину. А тим часом рух на гостинцеві трохи поменшав. Виїхавши на гостинець, я палицею трохи почистив колеса. Сів на передок. Тепер підвода легко покотилася. Таких підвід, як моя, на гостинці не було.
   Надвечір я повернув у село, що побачив у долині. Це було Пилип-че. Ночували у священика. Другу ніч - у якомусь селі, а третю - в Королівці, у священика Малиновського. Вранці виїхав на гостинець. На ньому, як і вчора, тривав рух німецьких машин на захід, на них, крім кладі, сиділи купами солдати. А кому бракувало місця на машинах, плентались пішки, втомлені, голодні й сердиті. Я не раз згадую німецького солдата, майже хлопчиська, худого і до краю втомленого. Зразу мені здалося, що він несе за спиною на мотузці якогось дивного міномета, але це був цілий рулон підошовної шкіри. "Очевидно, в нього вдома тато - швець",- подумав я. Коли порівнявся з хлопцем, я, як умів, спитав німецькою, хто у нього батько, і почув:
- Майн фатер - штіфельман.
Син шевця в заболочених чоботях, не обминаючи калюж, ступав навпростець. Раптом оступився і впав у калюжу. Важко підводячись із рулоном шкіри та ще мокрий, він вилаявся по-руськи:
- Єдріт твой бабушька!
"Диви, запозичив руську культуру",- подумав я і засміявся. Він чогось намагався йти обіч кибитки. Я із жалем дивився на нього, на його великі блакитні очі з білими довгими віями. "Справжній арієць, але дуже нещасний",- думав я. Варі теж стало його шкода і, відчувши що він голодний, дала йому великий шмат білої, але вже черствої паляниці та кусень сала.
- Шпек! -зрадів хлопчина і, промовивши: - Данке,- почав жадібно їсти.
Наша кибитка котилася гостинцем з лівого боку, бо зустрічних машин не було. Сліпуче світило березневе сонце. Синіла далечінь, але нікуди не кликала - хотілося зупинитись в якомусь селі і далі не їхати. Нараз я побачив у долині дуже мальовниче село. Гостинець тягнувся далі. Від нього ліворуч відгалуджувалась дорога з гори в Долину, до села. Не сказавши Варі нічого, я повернув коні на дорогу, а в голові сяйнула думка: "Якщо в селі натраплю на наше підпілля, Далі не поїду". Коли озирнувся, юнак з рулоном шкіри дивився услід кибитці. Я йому махнув рукою, а він мені. Це так давно було, а я не раз згадую нещасного хлопчину з рулоном підошовної шкіри і завше думаю: "Чи вистачило йому цих підошов, що він ніс, дійти додому?" Непевне, не вистачило, бо ще точилась запекла війна.
   Коли наша кибитка з'їхала з гори в село, я, промовивши: "Слава Ісусу", - спитав, як називається село.
- Це - Більче Золоте,- відповіла молодиця, пасучи очі на кибитці, з якої виглядала Варя з дітьми.
Проїхавши селом, мені чогось забаглося під'їхати до хати, що ласкаво біліла на пагорбі. Коло воріт зупинив коні. З двору вийшов господар, уже літній, але гарний, вусатий, у чорній кучмі та кептареві, що мав рукави по лікті.
- Слава Ісусу,- привітався він.
- Слава навіки Богу! - відповів я і сказав, хто я і чого тут опинився із сім'єю.
- А я Богдан, а пишусь Поповичем. За Польщі ґазда. А зараз, як бачите... - зітхнув і відчинив ворота.
Я в'їхав до двору. Ще не знав, що робити: залишатися в цьому селі чи мандрувати далі. Вийшла з хати господиня, ласкава, як і господар. Привіталась і запросила до хати Варю з дітьми. Я біля підводи розмовляв із господарем. До нас підійшов ще молодий чоловік і злякано:
- Вважайте, панове, у Більче совєти..
По моїй спині пробіг холодок і дістався п'ят.
- Панотче, знімаймо скорше з фіри речі та ховаймо коні,-запропонував господар.
Чоловік, який повідомив, що в селі совєти, був сусіда. Трохи постояв і пішов. Чогось із хати вийшла Варя. Я їй сказав, що у цьому селі вже совєти. Злякано витріщила і так великі очі. Я й вона почали похапцем переносити до хати те, що було на підводі. Господар відпріг пристяжного коня і в збруї повів до стайні. Я ще не встиг зовсім випрягти Рексу, що була в голоблях, як уже на подвір'ї з'явились руські. їхня увага зразу ж упала на коняку та кибитку. Не промовивши до мене й слова, запрягли знову Рексу і поїхали з двору. Я з болем дивився вслід: мені було дуже шкода Рекси, наче людини, що раптом потрапила в біду. Варя все бачила з вікна хати. Коли господар і я увійшли до хати, вона гірко плакала, примовляючу:
- Чим же ми поїдемо далі?..
Зовсім близько загриміли гармати, напевне, німецькі, бо недалеко еЛі почали розриватися снаряди. У дворі нашого господаря стояв ський м|Номет, і з нього кудись стріляли. Мені було видно з вікна, як руський Іван за зрубом криниці, знявши сорочку, бив воші.
- Панотче,- звернувся до мене господар,- перенесімо до льоху ваші речі і ховаймось самі, бо по руських німці б'ють з канонів.
    У господаря, крім дружини, нікого не було. Всі з нашими речами полізли до льоху, лише не взяли постелі. Я ніс Лесю, бандуру і образ Святого Миколая. Льох мав якусь надбудову. Опинилися в абсолютній пітьмі, серед бочок та якогось начиння. Пахло льохом. Активно діяла артилерія, а чия - збагнути було важко. Раз у раз руські били з міномета, що стояв у дворі. Ми чули, як здригається й гуде земля. Діти спочатку боялися, а потім заснули: Леся в мене на колінах, а Оксанка у Варі.
- Ми як ті жиди в гротах,- сказав господар і розповів про гроти, що починаються від Більча Золотого і глибоко під землею тягнуться аж до Стрівківців і далі. В цих гротах протягом усієї німецької окупації ховалися євреї, а за совєтів- і наше оунівське підпілля.
    Коли ми вилізли з льоху, вже панували глупа ніч і тиша, забарвлені мінливими відтінками недалекої пожежі. Господар, вслухаючись у тишу, сказав:
- Напевне, горить млин на Сереті, і ніхто не гасить.
У дворі тихенько перемовлялись руські. У пітьмі плавали вогники їхніх цигарок. Ми всі пішли до хати. Засвітити лампу господиня не наважилась. Варя з дітьми лягла на печі. Примостився і я. А де лягли господар і господиня - не знаю. На склі вікон спалахували і гасли відбитки недалекої пожежі. Варя з дітьми спала, а я спав - не спав. Ніч минула тихо. Коли надворі зовсім розвиднілось, я зліз із печі і підійшов до вікна. У дворі коло міномета купчились руські. Панувала тиша. "Мабуть, німці відступили",-подумав я. Варяздітьми вже сиділа на великому дерев'яному ліжку. Господар і господиня порались надворі біля своєї господарки. Зненацька від потужного вибуху затряслася вся хата, з вікон посипалось скло! Варя так злякалася, що навіть покинула дітей і вмить опинилася під ліжком. Я, упавши на ліжко, пригорнув до себе зляканих малят, які заціплено мовчали. У Лесі на плечику кривавилась подряпина. Тільки зараз я побачив на ліжку гострі скалки скла.
- Варю, поранено Лесю! - гукнув я злякано, думаючи, що малу Ще десь ушкоджено.
    З-під ліжка вилізла Варя, злякана і засоромлена, бо в переляц покинула дітей на ліжку, а сама сховалася. Раптом знову затряслась хата!
- Лягай на долівку! - крикнув я і, схопивши дітей, упав з ними не долівку, а біля мене Варя. Міномет у дворі аж захлинався!
Коли запала тиша, я підвівся і глянув у вікно, що вже не мале скла. У дворі яро горіли стайня і надбудова над льохом. Я підхопие Лесю на руки, а Варя - за ручку Оксанку. Вибігли з хати. Бахка Е міномет. Ми бігли городами -тікали від смерті. Потім повз цвинтар Хоч я був зляканий і задиханий, однак мої очі встигали читати не хрестах лише початки написів: "Ту спочиває..." Я ще подумав: "А чому не тут?"
Ми вже бігли селом. Німці ще били з гармат по селу, але г перервами. Ми, захекані, опинились у чиємусь дворі, де були руські. Що мене здивувало, білявий лейтенант у синьому галіфе спокійне голився надворі біля вікна, що йому правило за дзеркало. Не спитавши в господаря дозволу, я вхопив біля хати рискаль і почав копати не городі окоп для дружини й дітей. До мене підійшов молодий господар. Перепросивши в нього, що без дозволу копаю на його городі окоп, сказав, хто я, а він мені - своє ім'я та прізвище. Ім'я я вже забув, є прізвище- Мандрик- назавше залишилося в моїй пам'яті. Окоп я викопав алярмово, але сидіти в ньому довго не довелося, бо скоре стрілянина вщухла. Однак залишитися в Більче Золотому мені не хотілося, оскільки в ньому були руські, яких я боявся, а тому в господаря розпитав про навколишні села, щоб у котресь податися. Він порадив село Стрівківці, мовляв, там добрі люди і є наше підпілля, яке очолює Галяс. Мені ця порада видалась слушною. Подякувавши за неї, я взяв Лесю "на косю", а Варя - Оксанку за ручку і ми рушили з двору, але неголодні - нас нагодував господар, який був ще неодружений. Із села ми вийшли на гору і полем попростували, як мені здається, на північ. Ішли повз ліс. Невдовзі побачили в долині село, а перед ним -луки і звивисту річку, скорше потічок. Під самою горою, що була підкопана і нависала, мов круча, ми підійшли до першої хати. У дворі щось робив господар, теж молодий, як у Більче Золотому Мандрик. Після привітання я сказав, хто ми. Він ласкаво запросив де хати. Це був Дмитро Гранчак. Він мав маму, дружину і діти. Я розповів про події в Більче Золотому. Всі присутні, і навіть діти, дивились не нас, як на мучеників. Господар, зітхнувши, запропонував нам зупинитися в нього. Ми цьому дуже зраділи. І жили, як удома. Разом зустріли Великдень. Після церкви розговлялися за щедрим столом. А другого дня я й Варя у церкві по Службі Божій познайомились із настоятелем о. Володимиром Харуком. Він нас запросив до себе додому, де ми познайомились із його мамою та трьома сестрами. Отець Володимир, як священик-целібат, дружини не мав. В його родині ми з дітьми чулися, наче в себе вдома. На свою тимчасову домівку ми повернулися з повним кошиком великодніх страв. До Дмитра Гранчака не раз уночі приходили підпільники, навіть ті, що недавно служили в армії Власова. Однак я не відчув, що в Стрівківцях є справжнє наше підпілля, а тому не знав, що робити. В Борщеві як у районному центрі вже діяла радянська влада з усіма своїми установами, а головне, з НКВД, що вже називалося МГБ.
     Сидячи в чужій сорочці на березі потічка з вудкою, я нудьгував, бо ми ще й досі були годованцями Дмитра Гранчака та о. Володимира Харука. І н