Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

П. СУШКО

СПАДОК

ЧАСТИНА ПЕРША

ПАВЛИКУ - РАВЛИКУ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
   Тече річка Тясмин і дійсно, як стрічка, на траву кинута. Татари так назвали, бо по-їхньому тасьма - стрічка. Лівий берег - круча невисока, на правому низина, мочар, далі - луки. На лівому березі село Мала Андрусівка. На правому, як через гайок Курінне перейти - хутір Каширівка. Навкіс, на пагорбі видніється Велика Андрусівка. Мабуть, була колись річка кордоном, бо, збираючись перейти на лівий берег, кажуть старі люди: "Піду в Польщу". Влітку Тясмин пересихає, подекуди перейти можна, ніг не замочивши. Де вода лишилася - там ями, вири, соми і не можна купатися. Так матері нам кажуть.

   А риба в річці є. Снасті нема. Несе хлопчик заготовачеві залізяку - аж хекає, така важка. А той дає йому натомість один гачок і два метри волосіні. І то вже щастя, бо вудлище з ліщини хлопець сам виріже, поплав виструже із кори соснової, а грузилом буде шматочок свинцю з кулі (багато їх було в хлопчачих кишенях по війні). На нехитру снасть ловляться пліточки, окуні, підлящики. Хвалять матері - приварок на столі. Це малих хлопців, бо старші вже до якоїсь роботи приставлені, тим не до вудок.

   Ліс понад Малою Андрусівкою де хвойний, де змішаний - далеко тягнеться, бо це галузка Чорного лісу. Кілометрів за десять від села загубилися в лісі два хутірці: Чернече і Квашине. В Чернечому тітка Харитина живе - материна сестра. Деколи провідують одна одну.

    Мені років зо три. Літо, спека. Батько й мати то несуть мене по черзі, то сам іду. Піску на дорозі - по кісточки. Прошуся на руки - лають, бо самим важко. Плуганимося так аж до лісу. А там прохолода, сосною пахне, стежка тверденька, хвоєю притрушена. Довго йдемо лісом. Далі болото починається, через нього низенькі містки прокладені. Йдемо по хистких дошках, а по боках гадюки та вужі, живі і вбиті - то там, то там. Аж ось і хутір. Заходимо в прохолодну чисту хату. Міцно пахне влежаними яблуками, долівка зеленою травою притрушена. Мати з тіткою ніяк не наговоряться, вітаючись; батько закурює, а дядько Черняк (батьки його поза очі Листопадним прозивають, бо занадто привітний до всіх та ласкавий) мене вгору підкидає та смішить.

    Знайомлюся з садибою, садком та городом, доки обідати не погукають. На столі галушки з часником, картопля з печерицями, молочна локшина, мед щільниковий. Батьки їдять зі смаком, прихвалюють, а я не дуже, бо вже під грушею гниличок наївся, та ще й кошенят малих в смородині набачив - то мерщій на волю. Переніс кошенят під бузину, кубло їм із сіна вимостив. Кішці - шматок хліба з кишені, щоб не нявчала; розповідаю кошенятам, що мати їхня - ось де, хліб їсть, а батько їхній - це я, і як ми добре далі жити будемо. Так загрався, що довго не помічав матері з тіткою - вони за кущем сміхом давилися, мене підгледівши. Довго вони мене під'юджували тими кошенятами.

…Хати в селі будували, здебільшого, на дві половини. Сіни, прямо - комірчина, праворуч і ліворуч - житло. В обох житлових кімнатах піч, лежанка, полик (дощаний поміст для спання між лежанкою і стіною), жердка, лава, стіл, скриня. Долівка глиняна, соломою притрушена. Стіни і стеля побілені, сволок жовтий з випаленим хрестом. На стіні мисник з посудом, в кутку біля печі - рогачі, коцюба, віник.

   Баба моя зі своєї половини до нас не заходить. На батька сердиться. Ніяк вони між собою не полагодять, бо баба з багатого роду, роботяща та хазяйновита, а зять із бідної Каширівки, ледачий, та ще й кирпу гне, не шанується. Дід мій - чоловік бабин - помер замолоду від лихоманки. Кажуть мати і тітка, що лагідним був, сумирним, гостинці купував, заступався за дітей перед бабою. Баба ж змолоду люта, як до роботи, так і до людей. За провину била дітей хворостиною, доки цурпалок в руці залишиться, тоді ще ним штрикала під лаву, куди дитина забивалася. Тітка шрам на литці показувала - баба зпересердя ножем кинула. Була в селі одна клятуща Дунечка, ніхто не міг її перелаяти, всі жінки боялися. А моя баба перелаювала. Та так, що та, вичерпавши аргументи, задирала лахміття і, показавши бабі сідниці, тікала додому від гріха.

…Мати моя вийшла заміж за батька зопалу, без кохання. Сталося це при німцях. Оголосили вивіз молоді до Німеччини, тітка поїхала, а мати побоялася, та хутенько заміж, бо заміжніх не брали. Батька на цю війну не взяли - баба роздобула в райлікарні довідку, що він хворий на туберкульоз. Обійшлася довідка в кошик яєць, кошик сала і піввоза риби. Одбули таке-сяке весілля, та й пролежав батько всю окупацію в комірчині худий, неголений. Раз німець зайшов, глянув, сказав: "Кранк" (хворий, мов), то більше й не заглядали.

   Німці приставили матір до роботи на кухні. Баба туди щодня навідувалася і, при нагоді, крала продукти. Раз німець побачив, що вона кілька банок консервів за пазуху заховала, почав їй щось казати, а вона йому дулю під носа - тиць, та тікати додому. В сіни вскочила і двері засунула. Гнався німець аж до хати і в двері стрельнув. Назавтра пішла баба до коменданта - і, що б ви думали? - посадили того німця на гауптвахту! Під гауптвахту була пристосована нова сусідська клуня. Перебували там арештанти лише вночі, спали на соломі, вкривалися благенькими байковими ковдрами (вже пізньої осені). Вдосвіта вели їх стежкою до Тясмина на водні процедури: вже зашерхлу воду прочищали з човна веслом і примушували арештантів купатися. Найбільше було серед них тих, хто не хотів після відпочинку йти на передову.

    Німецькі військові порядки відрізнялися від наших. Наш боєць використовувався повністю, від призову - до кінця. Або вбитий, або, як пощастило - поранений. Тоді, або "похоронку" родичам надішлють, або на лікування відправлять. Далі - як доведеться: коли геть скалічів - демобілізують, коли годен зброю тримати - знову на передову. Вважав наш вождь людські резерви невичерпними, поповнював величезні втрати ненавченими школярами, робітниками, селянами, "зеками". Формувалося в глибокому тилу численне поповнення - гарматне м'ясо до першого бою.

     Німці собі такого дозволити не могли. Цінували та берегли обстріляного, навченого, вцілілого. Пробула частина на передовій тиждень-другий (залежно від втрат) - відводять її в недалекий, але спокійний тил на відпочинок та поповнення. Підгодують, підмуштрують, декому відпустку дадуть, листи та посилки з дому підвезуть, нагороди вручать сміливцям, на заздрість молодикам із поповнення. Тоді знову на фронт.

     На той час був у Малій Андрусівці для німців якраз такий недалекий спокійний тил. Дніпро за дванадцять кілометрів, бої вже за Дніпром, а тут ліс, річка, вцілілий урожай на токах та в коморах. Після мирного відпочинку тяжко знову на смерть іти. Та знають вожді, як до того змусити. Німці примушували своїх арештантів до відправки на передову коротким сном, тяжкою працею вдень, поганим харчуванням (двічі на добу - ріденький суп). Диваки німці! Запозичили у нас все передове: і "Глибоку операцію" - бліцкріг, і застосування великих танкових з'єднань, і систему взяття заручників, і концтабори… А ось застосувати розстріл перед строєм та загороджувальні загони не наважились. Наші вожді користувалися цими засобами широко. Дієво!..

     Жалісливі сільські жінки вдосвіта накидають в траву біля стежки, якою арештантів до річки водять, всякого харчу: картоплі в кожушках, варених буряків, кукурудзи, сухарів. Назавтра збирають на стежці голки, клубочки ниток, камінці до запальничок, згорточки паперу з кришталиками сахарину. Обмін налагодили. Так мені мати розповідала.

…Дід мій по батьковій лінії - Степан Тарасович - мав велику сім'ю, мешкали в старій похиленій хаті. Був город, шмат землі в полі, корова, кінь. Проте дід Степан господарством не цікавився. Землю старші сини обробляли, все господарство вела баба Федора. Дверей до повітки, де корова стояла,- не було, баба про холодну пору одвірки рядном запинала. Сміття з двору рогачем вигрібала, бо не було ні граблів, ні мітли в господарстві. Дід же рибалив на Тясмині. І на сім'ю риби вистачало, і на продаж носили дочки в Велику Андрусівку. Взимку за тиждень наморожував в комірчині чималу купу риби, відвозив її в неділю на базар в Ново-Георгіївськ. Мав з того деякі гроші на одяг. Вранці дід не снідав, брав з собою окраєць хліба. Приходив додому смерком, вечеряв залишками перебовтаного борщу - пив його нахильці з горщика. Був затятим курцем, кисет самосаду за тиждень випалював, а кисет у нього був із цілого свинячого міхура. Коли зайде до когось в хату, то зразу бере стільця, несе до печі чи лежанки, і чадить в "дучку", доки обідати не запросять або вже додому пора. Тоді каже: "Оце, хоч накурився у вас". Помер ще не старим від раку стравоходу.

    Прадід, Тарас Андрійович - сімейна легенда. В першу світову війну був кулеметником - першим номером. Точилися позиційні бої, смуга землі багато разів переходила від супротивника до супротивника, великі втрати були з обох боків. Наказали йому охороняти дорогу в розлогій балці. Виставили вночі "Максима" на пагорбі серед каміння, куняють зі своїм другим номером. Тільки розвиднятися стало - вступає в долину колона німців. Почекали, доки хвіст колони в долину втягнеться, і давай строчити з "Максима". Залягла колона. Лежить. Тільки хто з німців голову підведе - зразу черга. Другий номер ледве встигає набої підносити. Протримали так колону кілька годин, доки підмога не прийшла. Оточили німців, забрали в полон.

    Цієї ночі мав проїздити через недалеку залізничну станцію цар. Понесли Тараса, як героя, на руках до станції з "представлєнієм". Сам цар пришпилив на груди Тарасові чотири Георгіївські хрести та чотири медалі, золоті й срібні. Командир дивізії зразу присвоїв унтер-офіцерське звання, дав місячну відпустку і грошову винагороду. Поїхав прадід додому, купив за ті гроші хату з городом, чотири десятини поля, пару коней, пару волів, корову, десяток овець. Одружився, залишив жінку на господарстві, а сам дослужувати поїхав.

   Потім, в голодні роки дали бабі в "Торгсині" за ті хрести та медалі два мішки борошна. Тим і дітей врятувала, не пухли.

   Хвалився батько, що слова "Сушко Тарас Андрійович" в Георгіївській залі Кремля на стіні золотими буквами вибиті. Був я в Кремлі на екскурсії, дуже хотів до тієї зали потрапити, щоб самому пересвідчитися. Просився в екскурсовода - не пустили, якась делегація там була. А жаль.

   З материного боку прадід теж був неабихто. Пузирем його звали по вуличному, бо був великим і товстим. Всіх нащадків так дражнили. І мене також, коли що не так, Пузирем величали, та ще й пархатим. Що б воно, це друге слово значило - донині не знаю, хоч і в словниках рився і друзів-євреїв питав (чогось і до них це слово іноді ліплять) - марна справа, темне слово.

    Цей прадід був багатим. Постійно ярмаркував, гендлював землею, волами, кіньми, лісом. Дома бував рідко, приїздив завжди несподівано. Чекали його щовечора. Сім'ю мав велику - підростали в ній сім синів та дві дочки. Привозив з ярмарку сіль, керосин, дьоготь, мануфактуру, цукор, діжку оселедців, а дітям - пряники (коники та "барішеньки" рожеві), горіхи, довгі цукерки з китицями.

   Виростали сини - одружував, кожному будував садибу, давав худобу, землю і грошей. Бабі моїй дав таке ж придане, як і синам, а грошей - вдвічі більше, бо з нею мав жити сліпий брат Сергій. Коли об'явила влада, що золоті гроші більше ходити не будуть - відвіз Сергій з товаришем до банку той золотий спадок (казала баба, півсита царських п'ятірок та десяток), привезли додому мішок паперових грошей. Згодом обклеювали ними стіни, де хотіли…

   Баба на батька сердиться ще тому, що недавно продала телицю, а гроші заховала на горищі за бантину, в шматку клейонки. Батько знайшов той згорток і гроші пропив. Потім виправдовувався перед матір'ю: "А чого вона ховала?"

    Батько став комуністом, коли служив писарем під час фінської війни; користувався своїм членством - доки жив. Мав семикласну освіту, багато читав, умів словами людям баки забити. Призначили його секретарем сільради. Посада поважна, робота не важка, та платня мала. А випити-закусити щодня хочеться. То ж, як закортить, ходять з головою сільради по хатах, рознарядку на облігації доводять. Гроші - вперед, а облігації потім, мов, з району привезуть. Давали люди гроші, і за облігації потім рідко нагадували: відчепилася влада - і добре. Пропивалися зібрані гроші всім активом того ж вечора.

    Жили тоді в селі голодно. Розповідав батько: "Якось в неділю вийшов я з хати не снідавши, а з-під лісу пісні чути, гармонія грає. Гуляють, значить. Погукав матір, підемо, мов, туди. Може, щось поїмо. Купили в кооперації пляшку горілки, вона тоді дешева була. Прийшли на узлісся, притоптана молода травичка пахне, все сільське начальство тут зібралось. Стоять два ящики горілки, а на пеньку склянка і півхлібини на хусточці. Хто вип'є повну склянку - тому голова відламує шматочок хліба, такий, як на раз в рот вкинути. Той лежить, той варнякає, той пісню горланить, хтось в канаву зеленим блює…

Подивилися на те гуляння, та й пішли додому.

   А то,- каже,- принесли голові літр самогонки, такої, як вогонь, а закусити нічим. Пішли з головою на редищане поле. Редиска ще геть мала. Як вишня, самі хвостики. Проте випили, висмикує голова редищину, обтирає об нове діагоналеве галіфе, хрумчить. І я так само.

    А одного разу таки порозкошували. Зайшли до бондаря з рознарядкою на облігації, а він до столу запрошує. Заносить велику білу паляницю, товстий шмат сала з прорістю, рожеву квашену капусту, і пляшку на стіл ставить. Випив я трішки, та вже їв, їв те сало! Спочатку з хлібом, потім без хліба, тоді з капустою. Нічого на столі не лишили".

…Найближчі сусіди наші - Сили (недавно померлого діда Силою звали). Кажуть, скупим був - страх! Змалечку такий. Поставить мати перед дітьми горщик каші: "Їжте". То він зразу туди плюне, брати та сестри гидують, а він їсть кашу сам. Поряд живуть Куленки. Мені молодший Іван Куленко подобався. Був він гордістю родини, бо заочно навчався в сільськогосподарській академії. Завжди в дворі щось лагодив. Чи обруч на діжку набивав, чи дошку стругав, чи іржавого цвяха рівняв - до кожної речі розмовляв, як до людини. По той бік дядько Олександра жив, через вигін - Жолдаки, а через город - тітка Марія, материна приятелька. Мати часто до неї навідується погомоніти і мене з собою бере. Якось мені там їсти захотілося. Тітка пропонує козиного молока - не хочу, хочу коров'ячого. Вивела тітка з повітки телицю, за нею козу подоїла, заносить кухлик: "Пий на здоров'я". Понюхав, покуштував - козине! І в плач. Повела мати додому. Там печеним буряком повечеряв.

   Далі під лісом живуть багатодітні Бобри. Дядько Бобер щодня ходив за дванадцять кілометрів до міста, шукав поденну роботу. Увечері приносив додому борошна, оселедців, пшона чи ще якогось харчу. З обідньої пори діти зносили до двору хмиз, шишки, суху хвою. Наносили в діжку води з криниці, чистили піском та мили великий казан. Під вечір лаштували кабицю, кип'ятили воду в казані. Мили дерев'яні ложки, вистругували довгі шпички - галушки наколювати. І тільки приносив батько борошна - через півгодини були готові галушки. А бувало, що й не приносив. Тоді лайка в дворі - до ночі, на весь куток чути.

   Погожої днини і наша сім'я готувала вечерю надворі. Сидимо біля кабиці, дим відганяємо, кулешу ждемо. Пірат кудлатий поряд лежить, хвостом вихляє. Я, дурний, прутик з багаття взяв, та йому жариною в ніс! Підкинувся Пірат, звалив мене передніми лапами, страшенно гавкнув в обличчя. А очі у нього були такі ображені, що донині пам'ятаю. Іноді бачу такі і в людини. Тоді роблю для неї все, що можу.

…Граємося на вигоні за хатою в квача. Часто до нас, малих, приходить з прикутка ровесник і мій тезко з суворим і насупленим лицем. Питаю в нього, чи буде з нами в квача гратися, чи краще буде в хованки, а він: "Ні! Будемо з тобою битися!" Тоді довго й завзято товчемо один одного кулаками, доки втомимося. Мирно розходимося по домівках обідати, він на прощання каже: "Я завтра прийду, ох і дам тобі!" Чомусь йому подобалося зі мною битися.

   Одного разу ганяємо ватагою м'яча, з коров'ячої шерсті зваляного. Сонечко сяє, в небі - ні хмарини, пташки співають. І раптом - тиша. Потім корови тривожно заревіли, кури закричали. Стало сутеніти, далі смеркати, і настала ніч. На небі зірки заблищали. Налякані, збилися ми в купу, плачемо. Коли потихеньку розвидняється, розвидняється - і знову день. Пташки защебетали, як навіжені. Так довелося мені побачити повне сонячне затемнення.

  …Село було тихе, мальовниче. Щоліта наїздили з міста сім'ями дачники, ставали "на кватирю" в будь-якій хаті (вони ж на дві половини - одна вільна). Приваблював дачників ліс хвойним духом, печерицями та ягодами; річка - чистою водою та смачною рибою; село - привітною тишею та дешевими продуктами. Дачники - чоловіки були в білих "майських" костюмах, жінки (гарні, пещені) - в квіткових сукнях чи халатах, а діти (худі, бліді, вередливі) - нам на подив, ходили влітку взутими, ще й в сорочках. Зносили вранці сільські жінки до "кватирь" молоко, сметану, яйця, ягоди, рибу та всяку городину. Терпляче очікували, доки вийде дачниця та купить на вибір те, що їй потрібно. Бо це живі гроші. На трудодень дадуть трішки грошей аж тоді, як рік закінчиться. На базар до райцентру - дванадцять кілометрів по піску, не находишся. А на дітях одяг горить, податки зараз вимагають, за облігації віддай, … , і мила треба, і гасу, і сірників. Тому шанували дачників в селі і нам батьки наказували, щоб, борони Боже, їхніх дітей не кривдили.

     Зненацька збурилося тихе село. З'явився в селі "Ліспромгосп". Бо буде тут дно моря Кременчуцького. Біля Табурища ГЕС будуватимуть, тому ліси будуть вирубувати, а людей переселяти. І почалося…

   Батько зразу кинувся в райком. Призначили його завгоспом. Чудне життя настало. То ми на ряднах спали та на старих куфайках, а тепер з'явилися матраси, простирадла, байкові ковдри, "марселеві" покривала, подушки. І все нове, порипує і пахне крамницею. А в кутку повітки - нові пилки, терпуги, сокири, згортки сириці. Простирадел, правда, мати на ніч не стелила (забрудняться, зімнуться), та на півдолоні випускала їх знизу, коли ліжка застеляла "марселевими" покривалами - про людське око. Молоко купувати почали, крупи різні батько приносив, раз навіть солодкої кави довелось мені скуштувати.

   У батька бричка двокінна. Возять з їздовим Бербегою в ліс робітникам всяку всячину. Деколи бере батько і мене з собою. Вражень - через край. Якось надвечір зупинилися ми на великій лісовій галявині. З одного боку біля лісу кілька хат. Поряд стоїть новий магазин, білими дошками оббитий, під шифером. Виносить батько мені з магазину згорток печива, грудку масла на папері, розкладає на великому лопухові, дає ножика: "Маж, та їж". Бербега тим часом коней відпріг, до брички прив'язав, повішав їм на морди шаньки з вівсом. Пішли з батьком в якусь хату. А я смакую печивом з маслом, бо раніше такого і не нюхав. Недалеко теля пасеться, до пакола мотузкою прив'язане. Хотів його печивом пригостити та погладити - аж з ближчої хати дід кульгає, в руці у нього ніж блищить. То я - назад. А дід спокійно теля почухав, шию полоскотав, зібрав на ній шкіру в зморшку - і туди-сюди ножем біля руки! Кров як бризне - я в крик, та в ліс! Забився в гущавину, плачу. Чую, перегодом, гукає батько неподалік, пішов йому назустріч. В бричці я враз заснув. Як приїхали додому - ще скімлив і просився на піч.

   …Наїхали в село лісоруби, всі хати зайняли, долі на соломі спали. Були це полтавці, здебільшого не старі, статечні, веселі. Приїхали підводами, а до кожної ззаду ще по двоє коней прив'язано. Харчувалися на подвір'ї тітки Ганни: там кухня - столи та ослони довгі під великим навісом. Снідали та вечеряли на кухні, а обідали в лісі, туди обід возили. Варили куховарки в великих казанах.

    У нас жило вісім душ, а в клуні стояло десятків зо два коней. Коні були справні, великі, з довгими гривами і хвостами. Сіно їм привозили пресоване, в тюках. Увечері коней напувають, прив'язують в клуні, кожному в шаньку - цеберку вівса. Коли з'їдять - розсмикують з тюків по доброму оберемку сіна, посипають якимось борошном і сіллю. Так приємно коні пахнуть, так втомлено та заспокійливо форкають, так смачно сіном хрумкають - засинаю біля них на сіні. Потім хтось до хати занесе.

    А батько зробився начальником на всю губу. Щовечора напідпитку, чоботи на ньому хромові з рипами, кожушок білий, шапка смушева. До півночі воду варить, доказує матері, який він розумний та здібний і як його шанувати треба. Мати плаче, дорікає тим, що батько гроші пропиває. Раз - таки, мабуть, допекла, бо вийняв батько з кишені товстий стос грошей, розвіяв їх по підлозі: "Збирай!" Мати плаче і не збирає. А я зміркував: раз ті гроші нікому не потрібні - собі назбираю. Тільки нагнувся - кричать в два голоси: "Не чіпай!" Самі зібрали, поклали в скриню.

   З бабою я жив дружно, заходив, коли хотів. Особливо перекусити, коли батьків нема дома. Вона мене звала Павликом-Равликом. Забіг якось, під'їв, а вона на безгрошів'я жаліється. Прання багато зібралося, а мила купити ні за що. Я їй: "Та в нас тих грошей цілий стос в скрині!" "А ти,- каже баба,- візьми звідти трішки та купи мені мила". Думав я, що ті гроші нелічені, витяг зі скрині п'ять карбованців, купив бабі мила, а собі на здачу халви. Баба рада і я радий. Прийшов увечері додому, а мати старшого брата за руку тримає, вільною рукою по сідницях пригощає, а він по колу бігає, крізь сльози кричить, що не брав ніяких грошей. Я злякався: зараз за мене візьметься! В чім був - на піч, принишк і потерпаю. Так і заснув. Сумління мучило, але в крадіжці не признався. Не так за себе боявся, як за бабу. А братові віддав свій скарб - половинку бінокля. Він давно на неї зазіхав, та я ховав її на ніч за хатою в пісок. Тепер віддав.

   Віктор старший від мене на сім років. В дитинстві така різниця у віці - прірва, мені завжди брат здавався дорослим. Невисокий, але зграбний і жвавий, брат швидко здружувався з хлопцями, завжди був заводієм всяких витівок, незважаючи на каліцтво. Припали йому на дитячі роки дві голодовки. Мати розповідала: зварять на вечерю по чотири картоплинки, то він свої обкожушить, неквапно з'їсть, потім каже: "Поїв кавтопельку, тепев поїм вушпиннячко". Мабуть, через ті голодовки їв він і підлітком, і вже дорослим так, що коли на нього дивишся - самому їсти хочеться. Сміючись, казав йому про те, а він: "Я все на світі поїв би…"

    Скалічився Віктор, коли йому було п'ять років. З семирічним товаришем викотили з-під копиці снаряд. Як котили, щось у ньому торохкотіло. Вирішили розбити снаряд сокирою, подивитися, що там за цяцьки всередині. Віктор держав руба снаряда на дривітні, а Іван бив сокирою, доки не вибухнуло. Іванові відірвало вказівного пальця, а братові пошматувало праву руку до ліктя. Два місяці пробула мати з ним в лікарні. Двічі оперували, складали кісточки, бо мати на колінах благала не відрізати руку, а лишити, хоч яку-небудь. Харчів майже не було , по ранах воші лазили, гоїлося погано. Проте зажило, зрослося, хоч лишилася правиця у Віктора дитячою, тонкою, на третину коротшою від лівої, а кисть під прямим кутом всередину. Та брат нею писав, хоч і поганим почерком.


РОЗДІЛ ДРУГИЙ

   Вигнали батька з роботи. За "халатность". Шукав довго в райцентрі роботи путньої - не знайшов. Подався в райком. Так і так, мов, постраждав без вини, пошліть на найважчу ділянку, виправдаю довіру…

    Послали бухгалтером в районну лікарню. Як не як - комуніст, сім класів за плечима, справиться. Збуджені, раді подалися батьки до міста. Віктора з собою взяли, а мене в баби лишили: обживуться - заберуть.

   Зажили ми вдвох. Всі страви баба варила в печі, в глиняних горщиках або в чавунцях. Борщ був не на томаті, як зараз, а на буряковому квасі, іноді на сирівці, затовкувався старим салом з цибулею та часником. Дуже мені бабин борщ подобався. Засмажку до каші баба робила в глиняній карнавці. Курку заріже - теж тушкує з картоплею в печі. Роздобуде молока - умліває в ньому домашня локшина. Смакота… Пили ми кисло-солодку квашу (запарене і заквашене на печі в макітрі житнє борошно).

   Поживши та прочитавши дещо, думаю тепер, чи не кваша була отією козацькою саламатою, що служила в походах і їжею, і питвом?

   …Все було б добре, та баба часто йде з дому у своїх справах. Як я надворі гуляю, то байдуже. А як самому треба в хаті лишатися - боюся. З кожного кутка на мене страхи дивляться. Одного разу зібралася баба глечики віднести, мене ж ніяк взяти з собою, бо холодно, а взувачки нема. Зробила мені ганчір'яну ляльку, запнула її братовим червоним галстуком: "Грайся, я недовго". Пішла. Доки її в вікно було видно - нічого, як звернула в провулок - біда, страшно! Двері сінешні торгаю - замкнені, надвір не вибіжиш. Хапаю коцюбу, трощу шибки в вікні, які нижче. Вибив, ногами наперед лізу надвір. Застряв в рамі, плачу в голос. Побачила те лихо прохожа тітка, сусідку покликала. Та мене заспокоює, а тітка побігла бабу відшукувати. Невдовзі баба з'явилася, двері відімкнула, витягла мене назад, в хату. Втішили, порізи попелом затерли. З тиждень вікно було подушками заткнуте. Потім дід Орел засклив (давній бабин приятель, деколи на вечерю приходив, гарно співали вдвох).

    Якось батько з міста навідався, цілий клунок макаронів привіз. Баба рада, яєшню йому смажить. А батько до мене на піч заглянув, та якусь грошину мені під сідниці - тиць! Роздивився я потім - двадцять п'ять карбованців! Оце заживу! А тут баба на піч лізе заслінку закрити. Побачила ті гроші, погралася зі мною трішки, та: "Ой! Потягло гроші в комин протягом! Може з бовдура на стріху впадуть? Піду, попробую граблями дістати". Повернулася невдовзі: "Нема. Мабуть, кудись вітром понесло". Що поробиш. Поплакав, та й забув. О! Ще батько шоколадку привіз. Не їв я її, а смоктав. Так смачніше і довше. А срібну обгортку від баби заховав, бо відбере і прилаштує до ікони. Самому знадобиться. І знадобилася. Надумав котові блискучі зуби зробити, щоб сяяли, як у дядька Олександри, коли він посміхається. Впіймав кота нашого, лаштую йому фольгу на зуби, а він опирається і руки мені дряпає. Переконую його, що так буде набагато краще, а він нявчить, та дужче дряпається. "Дурний кіт,- думаю,- треба його втопити". Натяг йому на голову і передні лапи бабину панчоху, щоб не дряпався, поніс до Тясмина. А кіт важкий, ще й пручається, довелося обіруч нести. Тут баба назустріч: "Куди, Равлику, кота несеш?" "Так і так",- розповідаю. Відняла баба кота, а мене - по потилиці! Не зрозумів за що, вхопив якусь палицю, та бабу - по спині!

    Через кілька днів забрали мене батьки до себе в місто. Житло їм дали на території лікарні. Кімната велика, світла. Підлога дерев'яна, фарбована, велике задоволення нею протупотіти (черевики ж купили!). Мати з головною лікаршею заприятелювала (обидві - Параски Сергіївни). Мати з людьми швидко зходилася, бо була не сварлива, вміла слухати: знала, коли притакнути, а коли поспівчувати, коли підлестити, а коли змовчати. Інтуїцію мала неабияку. Завжди відчувала наближення неприємностей. За місяць до чергової батькової "халатнсті" снився їй "віщий" сон, вона обов'язково про нього батькові розповідала і тлумачила правильно: готуйся, мов, скоро виженуть. Та про це потім. Поки що - про райцентр.

    Стояв Ново-Георгіївськ на горі, недалеко від Дніпра (зараз лишилося від нього село Нагірне). До того, як стати Ново-Георгіївським - було тут місто Крилів. Давнє, козацьке місто. Не серед останніх згадується в описах Січі Запорізької Крилівський курінь. Саме з крилівської фортеці, де його ляхи томили, вирвавшись, рушив Богдан Хмельницький на Запоріжжя готувати повстання. Давно нема Крилова. А в назвах живе. Донині лісництво районне не будь-яке, а Крилівське. Став Крилів Ново-Георгіївським, коли почала царська влада заселяти цей край інвалідами та ветеранами війн, даючи їм земельні наділи, пільги та звільнення від податків. Що далі від Дніпра по правобережжю - тим земля чорніша, родючіша. Охоче осідали тут ті, хто відслужив царську службу військову, засновано ними безліч сіл та хуторів.

    Запам'ятав я в Ново-Георгіївському лікарню; дорогу, вимощену диким каменем, через котру треба було перебігати, подивившись: спочатку ліворуч, потім - праворуч, так батько навчив. Недалеко двоповерхова школа з червоної цегли, місток через річку. На пагорбі за лікарнею - сільськогосподарська виставка.

    Будинок в лікарні, де ми живемо - великий, на вісім сімей, на кожну сім'ю окремий вхід. Малих дітей на весь будинок - двоє: я та Наталочка Хавроненко - сумирна, привітна дівчинка, на рік молодша від мене. Іграшок у неї - безліч! І кубики розфарбовані (ними можна малюнки викладати), і великий дерев'яний метелик, і коник на колесах, і м'ячі, і ляльки… Метелика розфарбованого я першого ж дня вкрав. З тиждень розмовляв з ним перед сном, ховав під матрасом, доки мати не знайшла. Примусила повернути. Стояли біля будинку під водозливом великі ночви. Брали жінки після дощу звідти воду на прання чи голову змити. Мені ж дуже сподобалося в тих ночвах Наталочку купати. Роздягну і купаю. А вода ж холодна! Під осінь так накупав, що довго її лікували від застуди…

   В лікарні було багато допоміжних служб в окремих будівлях. Була й теслярська майстерня. Я щодня туди бігав гратися в кучерявій стружці знайденими кубиками та брусочками, що так пахли живицею… Дядьки там працювали веселі, доброзичливі. Не проганяли, дозволяли гратися, навіть дерев'яну рушницю мені зробили. Я їм віддячив, ненароком…

   Вбиральня лікарняна була надворі, далеченько. Мені, якось, живота притиснуло - біжу, чимдуж. Не добіг. Трапився гріх дитячий. Біля майстерні теслярської. Вигрібаю із штанців та витираю долоню об стіни майстерні… Потім ті позначки мати сапою зістругувала, мазала та білила стіни.

   Обжилися батьки в лікарні. Головна лікарша, щоб батько тіла набрав (бо худий був, як тріска), щодня йому глюкозу в вену вливає, а мати (щоб їв добре) мензурку спирту до обіду йому приносить - санітаркою ж була в хірургічному відділенні, то відливала з пляшечок. Спирт батькові подобався більше. На ту пору Наталчин дід - добрий кравець - пошив батькові важкуче драпове пальто на ваті. Знову заходив батько козирем. Бухгалтерія йому давалася, любив цифри і на рахівниці жваво клацав. Звіти складав та здавав своєчасно, неабияк тим гордився.

    Граюся в кімнаті, батько за столом звіт складає. Весь стіл покритий паперами. Батько то в ближчі папери щось записує, то встає зі стільця, цокає на рахівниці, пише в тих паперах, що далеко лежать. А я курінь будую з ковдри - підперти покрівлю нічим; доки батько, стоячи, вдивляється в папери - забираю стілець, лаштую дах. Як упав батько, на звичне місце сідаючи - аж ногами вкрився! Мене, як вітром, надвір винесло, зрозумів, що це моя провина і зараз попаде. Ховався в кущах до вечора, доки мати не погукала. Обійшлося, не били.

   Неподалік від лікарні стояли дерев'яні, в голубий колір фарбовані павільони сільськогосподарської виставки. Щоосені колгоспи демонстрували тут свої досягнення, а решту року безлюдне містечко охороняли два сторожі з рушницями. Мене, зовсім малого, не проганяли, то я щодня блукав вуличками та провулками виставки, неначе по казковій країні. Огорта мене дивний світ буйної дитячої фантазії… Казок на той час я вже чимало наслухався, бо вимагав їх від баби в кожну її вільну хвилину. А вже як спати полягаємо - слухаю, рота роззявивши, поки баба на півслові не почне свистіти носом. Тоді ще довгенько розмірковую про почуте, та про які дива баба завтра розкаже.

   Батько теж розповідав цікаво, але не казки. Говорив він зі мною (як і з іншими малими дітьми) штучно-дитячим голосом, картавив, шепелявив, перекручував слова - мабуть, думав, що так дитина краще його зрозуміє. І за собою деколи таке помічаю зараз. Починав він завжди так: "Ідуть лісом Татик і Павлик. Раптом із кущів…" Починалися страшні, захоплюючі пригоди, з яких ми з "Татиком" неодмінно виходимо гордими переможцями. Доки він розповідає - мене то їжачить від страху, то тіпає від нетерплячки, то схлипую від жалю, то не стримую тріумфального крику.

   …Мати на роботі не лінувалася, всі вказівки виконувала ретельно. Але ж робота не звичайна… Стоїть вона в операційній, великого таза тримає, як звеліли. Хірург з медсестрою хворій людині ногу відтяли, вкинули в таз: "Винесіть!" Побігла, перелякана, таз на відстані тримає: "Куди ж її?" Додумалася, вкинула в помийну яму. Вранці міський чоловік добував черпаком довгим з тієї ями харчу своїм свиням, побачив людську ногу, жахнувся, побіг до міліції. Був головній лікарші великий прочухан з райкому. Витягали ту ногу двоє червонопиких дядьків (казав батько, що за літр спирту). Бо ампутовані частини людського тіла не повинні сторонні бачити. Треба їх в кочегарці спалювати, або вкидати в яму з лізолом, там вони поступово розчиняються. Яма така в кожній лікарні є, але замаскована. Видно тільки звичайний каналізаційний люк. Пояснили матері, що - куди, зрозуміла. Далі її служба протікала спокійно.

     І мені сподобалося в лікарні жити. Довідався, що кавуни виростають із зерняток (у нас їх кавунцями називали), вирішив посадити баштан. В кутку двору іграшковою лопатою скопав клапоть землі, ямки поробив, накидав туди кавунців, загорнув, притоптав, полив добре. Щодня навідувався, поливав грядку. Нарешті з'явилися сизі росточки. Підросли, дали бокові пагони, застелили дрібними листочками мою ділянку. Поливав я щедро, але часто обмацував кожний листочок - не терпілося побачити, де зав'яжеться перший кавун. Від такої турботи рослини зав'яли і посохли. Шкодував я за своїм баштаном, доки нові кавуни на базарі не появилися.

   …Протримався батько в лікарні з рік, чи, може, трохи довше. Знову трапилась якась "халатность". Батько завжди вимовляв це слово з урочистим сарказмом, ніби аж з гордістю, коли мати питала : "А за що ж виганяють?" Потім бігав з кутка в куток, лаявся, ображено махав рукою: "Дурачьйо!"

    Повернулися до баби в село. Батько щодня зранку велосипедом їде до райцентру роботи шукати. Повертається сердитий, мовчазний. Якогось дня батько залишився вдома. Вдяглися з матір'ю по-святковому, на мене нову матроску надягли, пішли до тітки Марії, що колись хотіла мене козиним молоком напоїти-обдурити. Її чоловік - дядько Ігор - зробив детекторного радіоприймача. На подвір'ї високо дріт нап'ятий - від жердини, до причілка прицьвяхованої, аж до груші.

   І мені примостили навушники на голову - чув тягучу, сумну музику. Потім дорослі пояснили: "Сталін помер". Виповнилося мені тоді чотири роки.

   …Знайшов - таки батько роботу. В райкомі допомогли. В судноремонтних майстернях став якимось начальником, бо знову завеличався, як і тоді, коли завгоспом був. Привозять його якось під вечір підводою, провадять під руки до хати, вкладають на ліжко. Батько стогне, варнякає, блює в миску, яку мати підставила. Не цікаво. А надворі дядьки тягнуть з воза здоровенного сома, кладуть на широку лавку - хвіст далеко на землю звисає. Мати з бабою сома розчинили, на шматки порубали сокирою - повні ночви рожевих шматків! Посолили, занесли в погріб. Довго потім сомину варили, смажили, тушкували. Пірат їв залишки, наковтався великих кісток, прохворів днів зо три і сконав. Довго я за ним плакав.

   З'ясувалося потім, що цього сома батькові дід-мірошник подарував за якусь послугу. Довелося і мені побувати в діда.

   Якогось дня взяв батько мене з собою на воза. Довго по справах їздили, після полудня звернули на берег Дніпра до діда-мірошника. Млин стояв на високому пагорбі: двоповерховий, крила - хрестом, повільно крутяться, поскрипують. Сам млин спирається на товсті окоренки, по колу в землю закопані. Позаду з млина тягнеться довгий міцний брус - ним кілька дядьків млина на вітер повертають. А в млині які дива! Все біле навкруги, все борошняним пилом притрушене і хлібом пахне. Сам млин двиготить, якісь валки крутяться, дядьки носять мішки з зерном нагору, а внизу із лотка гаряче борошно тече…

    Під вечір пригощав мірошник гостей юшкою. Варилася вона в великому казані, що висів на міцному ланцюгові під дощаним навісом. Обсіли гості на зеленій траві довгі дерев'яні ночви - туди з казана юшку сипали і підсипали. Кожному дав мірошник дерев'яну ложку, розклав стосик виструганих шпичок. Дорослі весело перемовляються, пляшки відкорковують. Доки вони горілку порозливають (склянок не вистачає - видовбують огірки під чарки) - я юшку куштую. А в ній шматки білої м'ясистої риби, невеликі пухкі галушки, шматочки риб'ячої ікри, білі рачачі хвости. Сама юшка міцно пахне рибою, кропом, ще чимось смачним - аж пив би!

   Ночви великі, горілки багато: підкинуть хмизу в багаття - знову чаркуються, заїдають-запивають юшкою. Потім кожний починає з сусідом розмовляти. Гамір, нічого не зрозуміти. Згодом хтось починає оповідку. Тоді то напружена тиша, то дружній регіт розлягається. Місяць здійнявся на чверть неба, цвіркуни змагаються - хто голосніше та краще, а я вже на возі. Зірки мені підморгують, степ житом пахне - засинаю.


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

    До школи я пішов в п'ятирічному віці, бо товариші вже всі там, гуляти ні з ким. Батьки вчительку впросили, хай, мов, просто так сидить в класі, бо причепився, як реп'ях, в школу хоче. Мати торбу пошила із смугастої матерії (збереглася з батькового завгоспування). Букваря туди поклала, олівця, зошитів. А я ще насіння та маслин насипав. Вчителька привітна, спокійна, розповідає цікаво. Сподобалося мені в школі. Перерви тільки короткуваті, і, чомусь, під час уроку не можна насіння лускати чи спокійно надвір вийти, коли набридне палички виписувати. Поступово звик до шкільної дисципліни. Записали мене учнем офіційно.

   Читати я навчився з чотирьох років. Якось Віктор приніс "Пригоди Незнайка", прочитав мені кілька сторінок, я в захопленні, а йому набридло, каже: "Сам читай". То я вже неабияк чіплявся до всїх, щоб літери пояснили. Батько тлумачив найтерплячіше, наступного дня приніс розрізну абетку, цілий вечір вчив по складах читати. Пірнув я в те читання - донині не вирину! Писав в зошитах недбало, похапцем. Кілька разів пробувала мати (лінійкою по руках) мені почерк налагодити - не допомогло. Лишила, як є.

   Тоді ж таки, першокласником бувши, довелося мені зі спиртним познайомитися. Послала мати в неділю до магазину по сіль. Зайшов, а там дядьки бочку оточили, вино п'ють. Серед них і дядько Адам - батьків приятель. Він завжди зі мною жартував, то і зараз, як мене угледів, каже: "Вина вип'єш?" Простягає з півсклянки. Покуштував - ніби солодке. Все випив. Постояв трішки, мабуть, зблід, бо вивів мене дядько Адам надвір, питає: "Сам додому дійдеш?" А мені світ в очах перекидається, заточився, знепритомнів. Отямився - лежу в сінях на ковдрі, мати плаче та мокрі ганчірки мені до лоба прикладає. Потім знудило мене, всього назовні вивернуло. Міцним чаєм з ложки напоїли, попустило.
Сердився я на дядька Адама довго. Потім помирилися, бо він купив мені портфеля. Всі школярі заздрили: портфель був шкіряний, жовтий, рипучий, на кілька відділень, ще й замикався ключиком на блискучий замок…

    Змайстрував дядько Адам в нашому дворі велику гойдалку з дерев'яними поручнями та широким сидінням. Прийшла одного разу сусідська дівчина Марія, старша від мене років на п'ять. Стали ми ногами на сидіння, руками за поручні тримаємося, лицем одне до одного, присідаємо по черзі - розгойдуємося. Злітаємо все вище та вище, мені вже лячно, кричу: "Досить!" А вона сміється та дужче розгойдується. Не знаю, як воно трапилося, але не втримався, кинули мене чорти з тієї гойдалки. Забився дуже, довго лежав без тями, водою відливали. Потім з місяць нудило мене, та все здавалося, що дерева і будівлі хиляться, зараз на мене впадуть.

    …Знову звільнили батька з роботи. І знову за "халатность". Обурено бігав батько по хаті, доказував матері, що нема правди на землі. "Дурачьйо" високі посади займає, має все, що захоче. Він би й ними керувати зміг би, так хіба ж дадуть? Тільки побачать розумну людину - зразу їй "халатность" шиють…

     Виговорився за тиждень, заспокоївся. Знову поїхав в райком. Призначили колгоспним бухгалтером в село Срібне. Приїхали, стали на "кватирю" до одинокої тітки. Батько днями в конторі, мати на фермі, я до нової школи звикаю. Назва села походить від Срібної балки. Колись підстерегли козаки татарську валку, що з Польщі в Крим викуп везла за полонених шляхтичів. Напали козаки зненацька, збилася валка на крутосхил, вози поперекидалися, посипалися срібні монети з возів - засіяли всю балку. Після великих дощів ходили ми з хлопцями в ту балку срібла шукати. Не знаходили. Мабуть, до нас все визбирали.

   Запам'ятався в Срібному прикрий випадок. Залишив знайомий шофер в нашому дворі свою вантажівку, сам пішов кудись з батьком. Заліз я в кабіну, грався - як хотів, потім ще й на сигнал надавив. А воно щось там заїло чи заклинило - реве і не вимикається! Перелякався, тікав селом від того гудка, доки його чутно було. Повернувся смерком. Машини в дворі нема, батьки не лають. Гора з плечей!

   …Іду в неділю до Карпущенка, шкільного товариша. Граємося з ним в "меліорацію" та "дощ без хмар". Про ці речі в нашій читанці оповідалося. Ми читане перетворювали на дійсність: біля канави з брудною водою прокладали бокові русла, потім досхочу обливали один одного. Награвшись вдосталь, чимчикую додому. Раптом з якогось двору вискакує великий рудий пес, мчить до мене і гавкає. Я навтьоки! Гавкіт все ближче. Оглянувся на бігу, перечепився, впав: "Ну, зараз пошматує!" Глядь, аж собака від мене стрімголов чеше, ще й оглядається боязько. Розповів про це батькові, а він: "Собаки, як і люди: хто втікає - за тим женуться. Як ти впав, вона подумала, що ти за грудкою нахилився. Не тікай від собаки, а стій і в очі дивись".

    Вечеряти не хотілося. Спати ліг - заснути не можу. Здавалося, ніби моє тіло зробилося величезним, неосяжним, а щось важке-важке обволікає мене і сковує свинцевою товщею. Всю ніч марив, на ранок тяжко захворів. Довела "Меліорація" до запалення легень - так фельдшер визначив і зробив з моїх сідниць за тиждень справжнє решето (пеніціліну вже було вдосталь). Поступово оклигав, надолужую в школі прогаяне.

    На той час запропонував батькові голова колгоспу напівзруйновану хату. Каже: "Руки прикладеш - не пошкодуєш. Неабияка садиба буде". Була та хата в сусідньому селі Аудиторівці, за два кілометри через пологу гору. В Срібному - центр колгоспу, а в Аудиторівці - одна з його бригад. Поїхали в неділю підводою, подивилися. Пустка стоїть без даху, обдерті глиняні стіни віконними дірками чорніють. Батько носом закрутив, а мати: "Беремо, що дають". Набридло їй на "кватирі".

    Через деякий час оселилися в Аудиторівці. Жили в одинокої тітки Тетяни, доки хату відбудовували. За клопотанням голови дали батькові з банку "ссуду" на будівництво, і чималу, як потім вияснилося. За особливою рознарядкою райкому купив батько шиферу, склали його стосом на подвір'ї. Цілими днями ламаємо з братом дерев'яні прибудови біля хати ( батько їх шалманами називав). Із земляних куп видобуваємо міцну червону цеглу (навіщо її загорнули?). Сусідські хлопці охоче допомагають.

    Довго і натужно відбудовувалася хата. Обмазали її толокою: півсела зійшлося, заміс глини з солом'яною січкою кіньми замісили, довели хату до ладу - стала ошатною, аж повищала в причілках. Теслярі з колгоспної деревини поставили крокви і рейки до них прибили.

      Дуже обережно (борони, Боже, розіб'ємо) беремо з Віктором шиферину, по двох драбинах виносимо на дах, там мати прибиває їх особливими цвяхами до рейок. Зупинилася прохожа жінка, подивилася, та й питає у матері: "Звідки ж твій чоловік, що ти сама шифер прибиваєш?" Мати посміхається: "Із Ленінграда". Тітка обурено плюється: "Воно й видно, що з Ленінграда сучий син!"

   Вже осінь настала. Батько в конторі з ранку до вечора. Грошей нема. Сидимо в сутінках, нічим лампу засвітити, а позичати сірників в тітки Тетяни соромно, бо щодня в неї що-небудь позичаємо, а віддавати нічим. Раптом батько дверима торгає, підкахикує весело, черкає сірником: "Де та лампа?" Хвалиться: "Дорогою попросив у Тюгаєва підкурити, а потім, ніби ненароком, сірники в кишеню поклав. А він і не туди!" Всі раді, затопили лежанку, печемо картоплю на вечерю.

   Деколи тітка Тетяна пригощає мене пирогами з гарбузовою начинкою. Великі та добрі! Одного з'їв - пообідав.

    Нарешті перебралися в свою хату. Живемо в скруті, бо грошей нема, каже батько, що всю зарплату забирають на покриття "ссуди". Не стерпіла мати, пішла в контору, довідалася, що до чого. Виявилося, що дали батькові в борг п'ятнадцять тисяч карбованців. Витратив на шифер півтори тисячі. Повертати борг ще не почав, заяви нема. Решта грошей невідомо куди ділася. Отримував батько, як бухгалтер, п'ятсот карбованців на місяць. Розписувався в конторі за них; за ті гроші, що мати на буряках заробила; за Віктора, що йому за силосні роботи належало. Гроші отримував, а додому не доносив. Гуляв широко. Скільки б дядьків не зійшлося під вечір до магазину - всіх горілкою чи вином частує досхочу, хизується, гроші без ліку на прилавок швиргає. Дядьки "Степановичем" величають, слухають шанобливо, а одвернувшись, зуби ошкіряють та підморгують один до одного. Сам бачив. Не вистачало батькові тих грошей. Наборг пив і частував. Щомісяця приходила в двір лавошниця - тітка Наталка - правити з матері батькові борги. Зошит приносила, показувала, коли і скільки. Потім несла в магазин кошик або два яєць, бо був план по їх заготівлі. Сорок копійок яйце коштувало.

    Яйця і для мене були майже єдиним джерелом поповнення бюджету. Бо пляшку з-під спиртного рідко вдавалося поцупити (за неї давали карбованець і двадцять копійок), мати швидко ті пляшки до рук прибирала і лік їм знала. Виснажували мій бюджет три статті. Насамперед, постійно хотілося солодкого, а дома таке було дуже рідко. По-друге - всі хлопці на кутку вже давно палили і мене привчили. Вважалося шиком при зустрічі не цигарку крутити, а недбало витягти з кишені пачку "Махорочних" або й "Прибою". На таке потребувалося сорок копійок або й карбованець з гаком. По-третє - кіно. Квиток - два карбованці. Отримати гроші в батьків на будь-які потреби - марна справа. Гроші потрібні на господарство, а не на витребеньки.

   Поступово вилазили зі злиднів. Допомагав город, бо земля, угноєна щедро, родила; завели дві плодючі свиноматки: двічі на рік підгодованих поросят продавали (вони по десять або й по п'ятнадцять приводили); двох кабанів вигодовували - одного на продаж, другого різали взимку. А найбільше виручали ночі темні та лани колгоспні. Ось вони, через дорогу. Тільки не спи. Мало спали мати з Віктором. Та й батько почав гроші додому приносити. Пробрало його, бо голова колгоспу поговорив з ним наодинці. Розказав, що про нього чути доводиться, і що з того буде далі.

    Мати вставала дуже рано. Варила сніданок, подавала на стіл. Всі снідають, а вона біля худоби порається. Ледве встигає згребти в хустину залишки - собі на обід, бо під хатою вже машина сигналить, пора на буряки. Біля машини вже зібралися всі молодиці з прикутка. Стоять колом, перемовляються, регочуть. Лізуть до кузова, а мати - останньою, як шофер до кабіни піде. Соромиться, бо нема трусів.

    Чи не в перший день її роботи на буряках сіли жінки в обідню пору відпочити та підобідати, а мати осторонь сіла зі своїм вузликом. Ланкова підійшла непомітно, заглянула в той вузлик, головою похитала: "Сідай, Пашо, до гурту". Почервоніла мати: "Спасибі, не турбуйтеся, я снідала добре, а це так взяла, аби перекусити". Тихо відійшла ланкова до подруг…

    Наступного дня мати пеленою кілька разів заносила до хати харчі: товсті шматки сала, баночки меду, варення, смальцю, пляшки олії, вузлики з борошном, гречкою, пшоном - кожна жінка з ланки принесла, що могла. Весь вечір мати плакала і сміялася одночасно…

    Цукрові буряки були в колгоспі чи не головною культурою, ними засівалися великі площі. Не вистачало жіночих рук. Брали з собою дітей на допомогу. Там і я навчився сапу в руках тримати. Попервах, правда, рубонув нею пальця на босій нозі. Сонце пече, рядки довгі - кінця не видно. Зійшли буряки рясно, а має лишитися сім рослин на погонний метр, рівномірно. Тяжка робота. Позаду ланки обліковець швендяє довгими зигзагами - стежить за якістю першої просапки (потім буде друга, бо буряки продовжують сходити). Мабуть, сіяли їх густо, з великим запасом. Нарешті, із-за пагорба лісосмуга виглянула. Там кінець гонам. Відпочинок буде. Сапа трішки полегшала. Досапав до краю: "Хух!" Впав у затінок, а руки й ноги гудуть і посмикуються. Відсапнув хвильку, озираюся: на галявині жінки та діти бочку оточили, воду п'ють, ще, й ще кухлі під струмінь підставляють. І я туди. Вода свіжа, добра - аж солодка. Підобідали з вузликів, матері відпочивають, а ми, хлопці, за кущами знахідки свої демонструємо один перед одним, дечим обмінюємося. Знаходили ми на полі багато гільз, куль, цілих патронів, іржаві затвори, невеликі снаряди - як огірок завбільшки. На цих полях точилися затяжні бої, то відступ, то наступ тижнів зо три. Засіяли землю металом, нерідко - гримучим. Було, назбирав молодий вчитель цілий кошик гранат, пішов в неділю з дружиною та малою донькою до лісового озера риби наглушити. Виймає по одній з кошика, чеку зриває, підносить гранату до вуха - чи сичить? Як не сичить - іншу бере, негожу кладе поруч. Якась, мабуть, засичала, бо кинув. Вона вибухнула ще в повітрі, а за нею гримнули ті, що поруч були. Велика вирва на тому місті зробилася, а від вчителя та його дружини і клаптя не лишилося. Дівчинка вціліла, але стала німою. Забрали її в якийсь дитбудинок. Бачив те дід з Чернечого, він на озері зранку верші трусив. Він же і дівчинку до села допровадив.

    Ми, малі, не наважувалися із знахідки ні тол вилити, ні запал вигвинтити. Єдина розвага наша - покласти снаряд в багаття десь далеченько від села, самим в рівчак заховатися. Гримне несподівано, осколки над головами просвистять - повне задоволення. На вирву подивимося, та й гайда додому. Старші хлопці були багаті на зброю. Мали гвинтівку, два "Шмайсери", карабін, вдосталь патронів. Все це добре ховалося, на очі дорослим не потрапляло, деколи випробовувалося в глибокому яру. Найбільше вони цінували німецький пістолет "Вальтер". Була до нього і цинка патронів.

      На горі, ліворуч від шляху на Срібне, стояв старий, покинутий млин. Той, що діяв, махав крильми трішки ближче до села. Вільної години, поодинці, збиралися хлопці до старого млина, пекли там картоплю, кукурудзу в пелюшках, на жерстині насіння смажили - залежно від сезону. Сировина неподалік росте. Потім змагалися у влучності стрільби з "Вальтера". Задня дерев'яна стіна була, як решето. Кожний, по черзі, брав пістолета додому, переховував до наступного вечора. Якось я раненько прокинувся, батьки на роботу пішли, Віктор ще спить. Дивлюся - вазон з фікусом не так стоїть, як звичайно. Цікаво… Нахилив вазон, понишпорив під ним, а там пістолет, в ганчірку загорнутий! Вийняв обойму з патронами, погрався, поклацав, заховав у повітці під куряче сідало. Брат прокинувся, туди-сюди заглядає, в лиці міниться - нема! Пожалів його, віддав пістолета. Заробив за те потиличників та штурханів. "Дурень!,- кричить.- Навіщо чіпав?" Сам розумію, що дурень: не треба було віддавати…

    І я, і мої ровесники побоювалися зухвалого, старшого від нас років на чотири, Васюню. Так його змалечку батьки називали (пестили та ніжили, бо єдиний син). Було в селі кілька хлопців - Василів, а цей - Васюня. Старшим хлопцям він послуговував, а над нами володарював. Батько його, Юзик, був конюхом на бригаді. Називали Юзиком, а насправді - Юзеф, бо поляк. Невисокий, жилавий, носатий, завжди бурчить та губи копилить презирливо…

     Іду в неділю до гурту хлопців, що зібралися під шовковицею, побачив, що Васюня там - аж ноги потерпли. В кишенях у мене і кулі, і збільшувальне скло, і два пістолетні патрони, і шматок крейди, і рогатка… Він зараз же кишені повивертає, забере, що йому сподобалось. Ще й наб'є, як буду протестувати. Так і вийшло… Потім Васюня розважається. Запалює цигарку, каже до когось: "Давай курити із рота - в рот". Васюня струмінь диму видихає, хлопець ловить його ротом, зненацька Васюня чвиркає слиною крізь зуби. Хлопець відпльовується, Васюня вдоволено сміється.
Якось гралися в яру, знайшли міну. Звелів Васюня малечі відійти подалі, сам почав шпилькою запал вишпортувати. Гримнуло страшенно… Повернувся Васюня з районної лікарні через два місяці без правої кисті (рожева кукса з рукава виглядає), на лівій руці лишився тільки великий палець і мізинець, лице осколками подзьобане. Ні трішки він від тієї біди не змінився, при потребі бив малечу куксою…

     На той час з'явилося в Аудиторівці багато переселенців. Хто готову хату купляв, хто будувався. Закінчили чистити дно майбутнього Кременчуцького моря. Ліси вирубали, людей виселили, навіть кладовища попереносили. Давала влада переселенцям гроші, достатні для будівництва нової хати, навіть давала право купити будівельні матеріали: шифер, дерево, цемент. Тоді такі речі були страшенним дефіцитом, будь-кому не продавалися. Де старіші люди осіли по ближчих селах, молодші подалися на КремГЕС. Разом з електростанцією будувалося місто, новий райцентр. Окрім житлового будівництва потребували робочих рук десятки споруджуваних заводів та фабрик. Місто росло дуже швидко. Рік-два новоприбулі жили в бараках, потім отримували квартири. Всі родичі з Каширівки переїхали в Кремгес (так місто назвали). Потім переіменували в Хрущов, потім знову в Кремгес, нарешті, нарекли Світловодськом.

  До початку будівництва стояло тут в піщаних кучугурах невелике село Табурище. Турбувала мою уяву ця назва. Таке слово рубчасте, аж в роті гуркоче, а ніхто не може пояснити, звідки така назва. Набагато пізніше з книжок довідався. В 1625 році повстанське військо Жмайла разом із запорожцями стояло тут табором біля гирла Цибульника. Добре укріпивши табір, чекали підходу коронного війська польського, яке вів гетьман Конецпольський на придушення повстання. Дочекалися ляхів, на переговори не згодилися, тримали оборону від ранку до ночі, успішно контратакували. З обох сторін були великі втрати. Пізнього вечора звелів Конецпольський відвести своє військо на попередню позицію. Хоч і засмучений був великими втратами, та брав гору панський гонор, вирішив зранку знову штурмувати табір непокірного "бидла". Великим було здивування ляхів, коли не побачили вони вранці в таборі повстанців. Вночі Жмайло, щоб не показати своїх втрат, відвів повстанців через Розсоху і отаборився біля Курукового озера (зараз там місто Крюків - правобережна частина Кременчука). Чимало ляхів побили та потопили в трясовині біля нового табора. Вимушений був Конецпольський укладати Куруківський договір. Через розбрат між старшиною дав цей договір Україні набагато менше, ніж міг дати… То біда наша національна. Донині пани чубляться, владу ділять, в людям лихо!

    …Навідувалися люди до покинутих укріплень. Казали, мабуть: "Піду до табурища, заліза пошукаю". Згодом селитися стали за валами та окопами, бо до Дніпра ближче. Тому і Табурище. Назви живуть найдовше. Дослідити б історію численних Городищ - багато там цікавого…


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

     Отримавши гроші за знесену хату, моя баба несподівано теж опинилася в Аудиторовці. Зійшлася з вдівцем Тихоном Турчином, якого замолоду знала. Прознали батьки про цю подію, послали Віктора на розвідини. Повернувся, каже: "Добре живуть. Нагодували. По господарству вдвох пораються. Ще дід бабу питав: "Стара, а де ключик від скрині?"

   Як іде баба з магазину повз нашу хату - в цей бік і не гляне. Бо вважає батька за пройдисвіта, а матір за круглу дурепу, що з ним живе. Коли мене побачить - зупиниться, погукає, дасть гостинця, каже: "Прибіжи до нас якось, Павлику - Равлику". Чом не прибігти? Часто бігав. Баба - як баба, погодує, розпитає про справи. Звична баба. А дід - У-у-у! Натоптуватий, міцний, ніс - гачком, сиві вуса, одяг на ньому латаний, але чистий, до ладу сидить. Розмовляє неквапно, уважно вислуховує, посміхається в вуса. Така спокійна, добра сила від ного віє - аж в грудях мені лоскоче. Чи зробити що треба, чи збігати кудись звелить - то я вже стараюся… На бруківці чоботом зашпортнешся чи м'яча не так вдариш - відстала підошва, чобіт каші просить. Додому тепер не можна - прочухан буде. До діда треба бігти, він порятує. В нього є і "лапа", і цвяхи різні. Трішки поглузує з мого розпачу, натягне шкіряного фартуха: стук-стук молотком - і чобіт, як новий. Ще й дьогтем мою взувачку наквацює, доки я на гарячій печі млинцями ласую. Повчає: "Вакса сушить, від неї шкіра тріскається. А від дьогтю шкіра м'яка робиться, і води чобіт не пускає".

   Влітку, коли в діда вільна година видасться, чіпляюся: "Зробіть мені, діду, фінку". Пошесть така між хлопцями пішла після того, як на гробках (помини після Пасхи) виміняв Мишко в циганчука за десяток крашанок і бузинового пістолета, що стріляв горохом, блискучого кривого ножа з набірною ручкою. Якраз тоді цигани стояли табором біля села. Циганки ходили попід хатами, ворожили сільським жінкам. Уміли ворожити, бо рідко з якого двору виходила циганка без курки під пахвою…

    Ходила та фінка по руках в старших хлопців, вимінювали її один в одного. Вчилися її із руки вибивати в умовного нападника, в дерево кидати, щоб застрявала лезом. Кожному хотілося таку забавку мати.

   Тож, робимо фінку. Вирубує дід зубилом на шматку рейки із старого обруча чи завіса щось подібне до маленького меча. Кажу йому: "Діду, фінка ж не така!" А він: "То в хлопців вона неправильна. А в нас така". Потім я кручу корбу точила (нижній край каменя в корито з водою вмочається), а дід іржу точилом зганяє та лезо править, на два боки гостре. Намотую рядочком на руків'я алюмінієвий дріт - чудова річ вийшла! Біжу перед хлопцями похизуватися, Видурюють у мене того ножа дуже швидко, та я не бідую - нового зробимо з дідом.

      …Дуже заважає в житті людини її безвідмовність, невміння рішуче сказати: "Ні!" Бо найчастіше звертаються з різними проханями люди нахабні, безцеремонні. Совісна людина старається вирішувати свої проблеми власними силами, рідко турбує ближніх. Безвідмовна людина нещадно експлуатується хитрунами і ледарями, причому її допомога сприймається, як належне, без вдячності. Але всім і завжди догодити не вдається, не вистачає сил, часу, можливостей. Невиконання ж обіцяного сприймається, як тяжка образа. Допомагати треба тим, хто сам ділиться та допомагає, або немічним. Нахабам і ледарям не треба обіцяти нічого, вони не образяться, а будуть шукати іншого дурня…

    Відносини з Аудиторськими хлопцями у мене не складалися. Вів себе не так. Старався догодити кожному, в друзі набитися. А, головне, з буйною фантазією розповідав всякі небилиці, які, нібито, зі мною траплялися. Самостверджувався. Слухали уважно, а потім насміхалися над невмілим брехуном. Я дуже ображався на глузування, тим підписував собі вирок: тепер глузували для розваги, при кожній нагоді. Важко жити, коли не вмієш першим посміятися із себе чи з свого дурного вчинку та боїшся сміху. Зацькують.

    Обжилися в Аудиторівці. Батьків борг сплатили повністю. Голова колгоспу, нарешті, призначив батька бригадиром (райком порекомендував). Радіє батько. Вже не треба грязюку місити від села до села вранці та увечері, скніти над паперами в прокіптюженій конторі. Бригадир в селі віддаленому - то неабищо. Вранці на бригадному дворі наряди всім роздає. Що загадав, те й роби. Вдень проїдеться, роботу перевірить. Увечері трудодні кожному запише: кому два, кому половину, чи чверть - сам вирішує. Кожному, деколи, коней треба чи підводи для домашніх справ: заміс витоптати кіньми на нову повітку, відвезти лишок городини на базар в Глинське, попа привезти на похорони з Янового, город зорати-заволочити - при кожній потребі до бригадира треба. І з "почотом", тобто, з добрим могоричем. Знову забундючився батько. Проте зарплату вже не пропивав, ніс додому. Вистачало могоричів, та й мати навчилася гнати міцний самогон з цукрових буряків. Сировини вдосталь на полях, підвода в руках, чом не наповнити погріб та яму-другу, зверху соломою та землею прикидавши. Зберігаються чудово. І свині від буряків на очах гладкішають. Для батькових потреб тертий буряк варився в великих казанах, сік вичавлювався через полотняний мішок за допомогою примітивного пресу (ослін на ослін клали, один край дротом зв'язували, клали між дошками мішок і налягали на край верхнього ослона всією сім'єю). Коли сік перебродить - переганяли його через корито з мідною трубою при водянім охолодженні. Виходив самогон аж синюватий. Налягали на нього батькові брати, коли в гості наїздили. Назавтра мучилися, пили розсіл, трималися за голови, питали: "Чи ти його з болиголову гнав?"

    Незабаром купили корову, одну на дві сім'ї з кумами Баюками. Саме перед тим брат Іван народився, то його батьки хрешені. Двір обгородили штахетом, від вулиці поставили великі дерев'яні ворота і хвіртку фільончасту - прохожі дивуються, головами похитують. Насадили багато плодових дерев. Худобу пасли чередою, випас на луках був добрий, підгодовували корівку тертими буряками, гарбузами, запареною дертю. Зате ж молока скільки! Попервах всі пили його від пуза. Потім залишалося все більше. Закисало молоко в глечиках в погрібній прохолоді. Вершки збиралися в окремий посуд, була з того густа сметана. Решта з глечика чудово тамувала спрагу і голод в спекотні дні, служила добрими ліками для батькового похмілля або перетворювалася на сир та сироватку. Сироваткою випоювали малих поросят, сир служив чудовою начинкою пиріжків та вареників. Часто доручала мені мати колихати великого бутля зі сметаною, там збивалася грудка жовтого масла. На таких харчах я почав з одягу виростати.

     …Школа в Аудиторівці початкова. Вчителів двоє: директор Сидір Онопрійович, літній, густобровий, неговіркий чоловік; та вічно сердита, прискіплива, ще молода вчителька (забув, грішний, як звали). Розміщувалася школа в двох звичайних хатах на просторій садибі, що лишилася після розкуркулювання. В одній хаті навчала вчителька три перші класи, а в іншій Сидір Онопрійович доводив до розуму випускний четвертий клас. Я ще тільки в другому, тому під владою вчительки. Прозвав я її "Мальвіною", бо підпис її біля оцінки на це слово був схожим. Лютувала вона в класі від самого ранку. Особливо хлопцям перепадало. Ледь що не так - стій в кутку на колінах до кінця уроку. Найчастіше Микола Какура страждав, вже дебелий хлопчина, років на чотири старший від мене. Він самостійно йти в куток і ставати на коліна не хотів. Вчителька тягла його силоміць. Він пручався, руками й ногами чіплявся за парту - вона його тягла з партою, потиличниками змушувала стати на коліна. Мене вчителька зненавиділа зразу, хоч на уроках відповідав непогано, бешкетував помірно. Занадто цікавим та язикатим був. Пишемо, було, вправу, попадається слово "фінік". Знайоме щось, читав-бачив, а не пам'ятаю, що б воно означало. Ніхто в класі і уваги на те слово не звернув, а мене воно гризе. Руку підіймаю, запитую у вчительки про значення того слова. Впевнено відповідає: "То спортивний термін. Є старт, є фініш, а фінік - між ними". Цим би й задовольнитися, так ні. Гризе. Щось не так. Віднайшов в клубній бібліотеці давно читану книжку, де про той фінік згадувалося. Перечитав та на першому ж уроці руку догори тягну: "Неправильно ви позавчора пояснили. Фінік - то фрукт такий, в Африці на пальмах росте". І книжку їй тичу розгорнуту, пальцем показую. Вирвала в мене з рук книжку вчителька, зчервоніла, ногами затупала, книжкою тією мене - по пиці! Кричить: "Вон з класу! Без батьків не приходь!" Зі сльозами розповів дома про ту пригоду. Пішла мати увечері до вчительки додому. Повернулася з замашною хворостиною - дорогою виламала - хлудить мене вздовж і впоперек, примовляє: "А не зривай уроків, поганцю, не зривай!" Обіцяю, що не буду більше. Веду себе на уроках тихо, як миша. Тиждень проходить спокійно. Вдома старанно вчу уроки. А тут, як на гріх, про першу відміну задано. Прочитав, зрозумів. Викликала вчителька - відповідаю: "До неї належать іменники чоловічого та жіночого роду з закінченнями на "а" і "я". "Дурню!,- кричить вчителька.- Жіночого роду на "а" і "я"! Чоловічого роду - тільки на "а". Бо іменників чоловічого роду з закінченнями на "я" в українській мові немає". Мене ніби ошпарило. Як немає? Питаю в неї: "А як же "дядя" чи "Ваня"?" Відповідає: "То слова зменшувальні, пестливі, вони до уваги не беруться". Цим би мені й задовольнитися, змовчати, а я ще сікаюся: "А "тесля" або "суддя" - теж пестливі? Куди їх?" Клас німіє. Вчителька зеленіє, мовчки замикає мого портфеля в шафу, випихає мене з класу. То знак такий батькам: коли прийду без портфеля - щось страшне в школі зробив. Дома ніякі мої виправдовування до уваги не беруться, прочухан невідворотній. Під його завершення, схлипуючи, обіцяю матері, що мовчатиму на уроках, говорити буду, коли викличуть, і тільки так, як вчителька пояснила. Дотримуюся обіцянки твердо. Не допомагає. Ні з того, ні з сього, серед уроку (мирно переказ пишемо, вчителька панчоху плете) якась підлабузниця руку підіймає: "А Павло влітку курив. Я бачила". Мене ніби жаринами обсипали. Коли ж те літо було! Згадала, бачила, щоб тобі повилазило! Вчителька схоплюється із-за столу, робиться аж вищою на зріст, з її очей блискавки, а з рота громи летять на мою бідну голову. Портфель знову замикається в шафу, дома знову прочухан.

    Скидали на шкільному подвір'ї великою безладною купою дошки для ремонту. Яка ж то насолода, видертися по них нагору, уявляючи себе альпіністом! На перерві тим і займаємося. Та ж дівчина мені якесь незначуще зауваження зробила: "Не лізь туди" чи "Не балуйся". Я їй зопалу: "Тихо, бабцю, німці йдуть, вуха наскубуть!" Та й подерся по дошках. Де вона, та фраза, взялася, може, з книжки якої, може, з кінофільму - не пам'ятаю. Але тільки-но дзвоник закликав нас до класу, вчителька суворо попередила мене, щоб залишився після уроків. Губився в здогадках, ніби ж ніякої шкоди не зробив, за що каратиме? Сиджу похнюплено за партою, всі діти додому пішли. Зайшла Мальвіна знадвору, звеліла мені сісти напроти неї біля столу і чесно відповідати. Зловісно тихо і з металом в голосі битих дві години допитувала, від кого я почув ту фразу про німців. А очі в неї - як крижинки. Божуся, що сном-духом не знаю, де ті слова взялися. Не вірить: "Стань на коліна! Думай! Надумаєш - напишеш, від кого чув. Папір і ручка на столі. Може, батько або хтось з родичів таке казав? Не напишеш - гірше буде!" - вийшла, хряпнувши дверима. Повернулася десь через годину, в мене вже ноги потерпли - знову допитує. А я не знаю, що відповідати. Нічого від мене не добившись, Мальвіна мого портфеля до шафи таки замкнула. Знову мати била, але віником, не так боляче, як хворостиною, бо сама моєї вини не розуміла. Плівся я щоранку до школи, як на каторгу, не знав з якого боку халепи чекати. А вона буде. Неодмінно.

     Та є Бог. Несподівано щезла Мальвіна. Чи перевели кудись, чи сама виїхала. З тиждень не було уроків. Потім почала нас навчати вже немолода, спокійна вчителька. Гарно мені стало в школі. Оцінки добрі пішли, дома бити перестали, бо портфель - ось він! Попервах боязько пробував запитувати про незрозуміле. Спокійно пояснює! Або каже: "Завтра відповім, треба в книжки заглянути". І гарно розповідає, всі слухають. Як таку не полюбиш? Очей з неї не зводив, на перервах не бешкетував і хлопців стримував, щоб вчительку не засмутити. Цілих півтора навчальних роки відчував себе людиною. А четвертий клас - в Сидора Онопрійовича, директора… Простий він був чоловік, щирий, але не знав сумнівів. Позбавили його здатності до сумнівів на початкових щаблях освіти, бо будь-яку проблему він вирішував швидко і просто: двійкою в журнал, ляпасом, потиличником, попередженням про виключення зі школи. Розмовляв він безапеляційно. Викликає мене до дошки писати, диктує: "Мати спекла пшеничний хліб". Пишу. Підходить, виправляє "помилку", пояснює, що треба писати "пшенишний". Пробую доказувати, що правильно писати через "ч", бо так в книжках пишуть, завтра принесу, покажу… А він мені в журналі вже товсту двійку вимальовує. Повертаюся за парту, шепочу сусідові: "Дурний Сидір, неправильно двійку вліпив". Сусід миттю тягне руку вгору - Павло, мов, сказав отак і отак… Сидір Онопрійович підбігає до парти, довго і ретельно перетворює мої вуха на палаючі смолоскипи, колінами виштовхує надвір: "Хай батьки прийдуть!" Знову мені халепа…

     Якось він звелів написати переказ з будь-якого твору. Я тільки-но прочитав "Прекрасні катастрофи". По свіжій пам'яті написав переказ про доктора Гальванеску з власними коментарями сторінок на вісім, здав своєчасно, як усі. Директор кілька днів перевіряв роботи, нарешті об'являє оцінки. Мені - "двійка". Вражений, питаю: "За що?" Впевнено відповідає: "Бо ти з книжки списав. Не міг ти так по пам'яті написати". Я вже й не перечив, бо будуть нові попруги по спині…

    А директор не полінувався матір перестріти та порадити їй, як краще вибивати брехливість та зарозумілість. Та цур йому, пек! Минулося.
Часто-густо весною та восени занять не було. Коли заздалегідь попереджували, що на поле підемо, коли вранці, зненацька. Гірше, коли вранці, бо треба кожному бігти додому, брати порожню пляшку, мотузок, харчів на обід. Збір біля школи через півгодини. Мені бігти додому не варто, бо хата замкнена, всі на роботі. До баби далеко, не встигну. Був я дуже сором'язливим, але, через безвихідь, забіг до першого-ліпшого двору. Там дідусь вештається. Звертаюся до нього боязько: "Позичте до вечора порожньої пляшки та мотузка". Дідусь кахикає: "Заходь до хати". В хаті бабця зігнута коцюбою в печі орудує, оглянулася до мене зморшками усміхненими, кивнула привітно: "Сідай на лавку". Дідусь обв'язує пляшку мотузкою, щоб зручно вона в мене на шиї висіла, бабуся вигрібає з печі пухку перепічку, загортає в рушничок: "Бери, синку, за пазуху, під'їси на полі. Рушничок потім занесеш. Забігай, як треба, не соромся". Безмежно дивувався я з несподіваної доброти людської, думав, може, вони мене з ким-небудь переплутали? Забіг ще раз - так само привітні! Тоді вже унадився, бо ще й угледів в повітці цілу купу запальничок. І наші, і німецькі: і з закривачками, і блискучі плесковаті, і зроблені із гільз, і схожі на пістолет - повна цинкова скринька. Погратися ними дідусь дозволяв. Вони, майже всі, іскри справно черкали, але не запалювали гнота, бо не заправлені бензином. Пробую в дідуся вициганити собі хоч одну - не дає. Каже: "Виміняти можу. Неси за неї авторучку або п'ять хімічних олівців, тоді віддам". Такі речі тоді на дорозі не валялися і в лавці не продавалися. Добути їх можна було тільки в заготовача, що їздив по селах підводою і міняв на металобрухт, ганчірки, прядиво, яйця, кролячі або ховрашині шкірки свої казково-недосяжні товари. В скрині, на якій він сидів в передку воза, були німецькі ліхтарики "Даймонт", наші - плесковаті; батарейки і лампочки до них, пістони в картонних коробочках, іграшкові пістолети, надувні кульки, глиняні свистуни, пищалки, чорнильні таблетки, "Бенгальські вогні", квітчасті косинки та хустки для жінок. Пощастило мені знайти на горищі покинутої хати добрий оберемок клоччя, дав мені заготовач за нього п'ять хімічних олівців. Виміняв запальничку, яку хотів. Роздобув бензину, заправив. Радощів було на цілу годину. Тоді камінець стерся, а нового ніде взяти. Хтось із хлопців надоумив використати уламочок від розбитої тарілки - нічого з того не вийшло. Міняти будь на що камінця, окремо від запальнички, дідусь не хоче. Гірке розчарування…

    Весною і влітку на бурякових полях ми збирали "кузьку", тобто жука-довгоносика. Було того жука на полях безліч. Сіренькі, невеликі, вони нещадно об'їдали бурякові листочки - весь врожай міг загинути. Все поле поквадратоване канавками. Жуки мандрують від рослини до рослини, падають в канавку. Вибратися з неї не можуть, бо ноги короткі, не чіпкі. Ми йдемо по рядках, жуків в пляшки вкидаємо. Коли пляшка наповниться - витрушуємо в ближчу канавку, звідти дядьки лопатами жуків нагрібають у відра, виносять на край поля, висипають в яму. Тоді поливають соляркою і палять. Тріщать-шкварчать довгоносики. Десь о другій годині сідаємо край поля на траву підобідати та перепочити. Дівчата вузлики розв'язують, хлопці із-за пазух та з кишень згорточки добувають. Обідаємо, а з протилежного краю поля дуст розпилюють. Пливе хмара над полем, через нас перекочується, на село опадає. Багато було дусту, сипали його щедро, ніхто про те не думав, як він на людей впливає. Перепочили, і знову на рядки. Що буде завтра - не знати. Може, уроки, може, знову на поле. Краще, як на поле, бо тоді портфеля в шафу не замкнуть, і Сидір Онопрійович не бризкатиме мені в лице слиною, коли до дошки викличе. Читаю при гасовій лампі увечері, втікаю в світ дивовижний книжковий, допоки мати не прожене спати на піч…

     Нарешті настають канікули. Гуляти б з хлопцями, так ніколи. Всі зранку на роботі, а я на господарстві сам. Мої обов'язки мати розтлумачила чітко і зрозуміло, як і каральні дії в разі невиконання дорученого чи недбалості. Спершу треба начухрати дві корзини щириці, її багато і на городі, і на просяному полі за городом. Потім наламати кілька в'язанок кураю, його теж вдосталь на межах. Тоді малого Івана нагодувати, віднести в колгоспні ясла. Він там не хоче лишатися, плаче, доводиться з півгодини забавляти, поки він заграється, потім непомітно втекти додому. В яслах дітей малих зо два десятки, тепер про них дві тітки цілий день дбатимуть, на те вони від колгоспу приставлені. Дома знімаю з гака колиску, виношу надвір - хай сохне. Всі ганчірки з колиски кидаю в ночви, відкиснуть за годину, тоді поперу та на дереві розвішаю. А поки що заливаю водою ширицю в трьох великих казанах на кабиці, запалюю під ними курай, варю свиням їсти. Коли закипить, досипаю в казани по ковшу кукурудзяної дерті, підсолюю. Далі треба тільки помішувати, води підливати, кураю підкладати, доки розімліє вариво.

     Погано з паливом в Аудиторівці. Навкруги голий степ, зрідка лісосмугами помережаний. Попервах топили в печі соломою. Її ночами красти доводиться з колгоспної скирти на полі. Як чотири сітки принесемо - день-другий в хаті тепло. Тепер влітку про паливо турбуємось. Кураю і понад яром багато. Як нагодую свиней в обід із одного казана (решта буде на вечір і ранок), знову приношу кілька в'язанок, натоптую сухим бур'яном загороду в повітці - про зиму. Кури й гуси самі про себе дбають в густих бур'янах біля покинутої ферми. Увечері тільки треба решето мішанки біля курятника висипати, щоб двору не забували.

    Мені теж після обіду (огірки з хлібом-сіллю) дорога туди, до залишок ферми. Беру лантуха, добре вигострену лопату на плече кладу. На фермі в залишках будівель і в просторих загонах під ногами товща втоптаного гною. Нарізую лопатою з нього "кирпичі", виношу їх надвір, викладаю ними щілясті башти - щоб вітром гарячим сушило. Відпочивши, кладу в лантух три-чотири "кирпичі" з тієї башти, що вже висохла за тиждень. Завдаю лантуха на плечі, несу додому. Взуття та сорочки влітку для хлопців вважалися зайвими. Товчуть "кирпичі" гострими кутами мої сухі ребра, лантух кропив'яний плече муляє… Втомився, кидаю ношу на стежку, сам в бур'ян падаю. Принишклі від мого вторгнення комахи поступово повертаються до звичних своїх справ. Цікаво за ними спостерігати. Прогріті сонцем бур'яни пахнуть солодко і терпко. Тут би й заснути на часину, так ще роботи і роботи… Доніс лантуха, виклав кирпичі до стосу в повітці. Ще раз принесу, і досить. Бо знов кураю треба принести, щоб було на чому матері вечерю та сніданок нам варити.

   Добре сухими "кирпичами" взимку в печі топити: горять довго, жару багато. Хліб випікається пухкий, молоко береться товстою рожевою шкуринкою - ох і ряжанка буде! В хаті тепло, черінь на печі гаряча…

   Багато пірамід наставив, не встигаю переносити, бо важкі "кирпичі". В неділю носимо з батьком і Віктором. Разів чотири принесли лантухи, сіли перепочити під грушею. Батько в гарному настрої, розповідає нам про роботу, кумедно передражнює знайомих. Сміємося. Не під гарячу руку кажу йому: "Давайте вола купимо. Він, замість мене, все важке тягати буде". Батько регоче. Розповідає, при нагоді, знайомим про мою пропозицію. І ті сміються. Що я смішного сказав? Чудні дорослі…

   Розмріявся, закуняв на призьбі, а сонце вже до землі хилиться, Ще ж треба в хаті прибрати-позамітати, та бігти до ясел по Івана. Радіє Іван, мене угледівши, рученята тягне. Несу його в оберемку, а він белькоче, що їв сьогодні "Ляпу" (яєшню). "Мина-на" (водички) - тітки не давали, щоб пелюшок не прати та матрасів не сушити. А ще тітки цілий день лущили "Буку" (насіння) і теж не пригостили. Втішаю його: "Я тобі стрюків молодого гороху нарвав, мати скоро прийде, кулешику наваримо". Ласує Іван на підвіконні горошинками з розламаних стрюків, матір виглядає. Угледів горобця на груші, остерігає його доброзичливо: "Обеця, не пади!" Приходять батьки. Варимо надворі куліш, вечеряємо. З'являється Віктор, довго змиває біля колодязя із себе бруд, бо так припав пилом біля силосу або на причепі, що тільки очі та зуби блищать. Швидко спорожнює велику миску кулешу, перевдягається, поспішає до клубу. Там кіно або танці під гармонію. Коли кінопересувки нема, а гармоніст пішов грати на хрестинах - тоді бешкет. Дурних розваг багато. Можна димаря заткнути на трактористовій хаті, його ж таки куфайкою, вкраденою з кабіни. Бо присікувався тракторист, коли орали. Можна шибку з вікна обережно виколупати, на мотузках в димар опустити. То ще краще, бо нічого не видно зверху, а піч курить, тяги немає. Морока людині… Непогано злостивому дядькові всю огудину з городу серед подвір'я скласти. В кого біля двору довга зручна лавка - там нічні посиденьки та реготи. Прожене дядько пізньої ночі (спати ж не дають!) - треба глупої ночі ту лавку викопати, перенести і вкопати перед хатнім порогом, щоб ніяк було вранці двері відчинити. В кого хатні двері всередину відчиняються - корову можна з хліва вивести, хвостом до ручки прив'язати. Людина вранці двері до себе тягне, а корова - до себе. Халепа… Якщо злий собака в дворі - треба йому дати шматок сала, на який змотано півкотушки ниток. Хай попробує гавкнути, коли сало в зубах зав'язло. Тоді можна до собачого нашийника коротким мотузком прив'язати дядькового кота. Гвалт серед ночі на подвір'ї! Спросоння очманілий дядько вдивляється в шиплячий та гарчачий клубок, що качається подвір'ям, здивовано каже з порога: "Чи наш Бровко зайця вполював?" Не скоро дотумкає, в чому річ. Комірник хату вкрив блискучою бляхою. Як не дати залп грудками по тій покрівлі? Гуркіт такий, що вискакують люди спросоння і в двері, і в вікна… І з Срібнянськими хлопцями треба побитися, з тими, що ходять через село до янівських дівчат. Бо поважати не будуть, ходитимуть через Аудиторівку, ніби через своє подвір'я…

    Повертається Віктор пізно. Крізь сон чую, як він підвечерює та влягається біля мене на полику. Будять його вранці довго, ледь водою не обливають. Він щось бурчить, голову ковдрою закутує, знову спить. Я прокидаюся рано. Ледь мати лампу засвітить та почне біля печі поратися - я вже перевіряю, що там новенького в Вікторових кишенях. Доки його розбудять - награюся вдосталь знахідками, ще й приховаю дещо. Нарешті, Віктор розбуркується, вмивається, апетитно сьорбає затірку. Всі йдуть на роботу, а мені - те, що й вчора.

   Ближчі сусіди наші - дід Жук з бабою Жучкою, тітка Марина, Кукси. Дід Жук високий, ставний, з довгими вусами. Має дробовика - берданку. Влітку сторожує на колгоспному баштані. Хлопці навіть відому пісню переінакшили, співали: "Знову цвітуть баштани, дід Жук з берданки б'є". Іноді він дійсно стріляв біля куреня для постраху, як стемніє надворі. Та був незлобивим, хоч і суворим на вигляд. Крали хлопці вночі кавуни, мішками додому на велосипедах привозили. Проте шкоди дідові не робили, після себе слідів не лишали.

   Баба Жучка - знахарка. Переполох може вилити розплавленим воском, розтлумачити по ньому, що зумовило хворобу. Брат Іван змалечку був хворобливим: як не пронос у нього, то золотуха, кричить, аж синіє. То баба Жучка прийде, візьме його на руки, щось пошепче, поцілує в тім'ячко - спокійно спить дитина до ранку. Було таке, що й серед дня криком зайдеться, починає задихатися. Притьмом несе його мати до баби Жучки. Та вливає йому до рота кілька крапель якоїсь рідини з пляшечки, дає дитину дідові: "Неси його в степ, хай подихає вітром". Поніс дід. Повертається через годину - здорова дитина, посміхається, їсть з апетитом. Жили Жуки в злагоді. Господарство мали велике, але вправлялися з ним так, що не було видно ніяких зусиль. Ніби саме все робилося. Не скупі. Весь куток до них бігає за позичками: кому солі, кому гасу, сірників, дьогтю, мила дустового від вошей - все є в Жуків. Навіть сахарин німецький. Вкине мені баба кілька дрібних кришталиків в кухоль, окропу наллє з чавунця (там гілочки вишневі кипіли) - запашне, солодке!

   Якось, розпаленим, я добре припав до цеберки з холодною водою. Захворів на ранок. Марудить, мерзну, горлянку заклало - дихати не дає, не те, що ковтати. Зараз розумію, ангіна була з абсцесом. Лікувати її розтином, антибіотиками та полосканням. А тоді прийшла баба Жучка, помацала, каже: "Завалки треба давити". Встромляє мені до рота довгого пальця з чорним кривим нігтем. Мигдалики обминає, нічого неприємного не відчуваю. Щось вона там шкрябає, надавлює, чую - гаряче потекло. І зразу велике полегшення. Виймає пальця: "Не ковтай, виплюйся гарненько в помийницю". Дала випити чогось гіркого. Решту дня і всю ніч я спав. Вранці про хворобу і не згадував.

   Інша сусідка - тітка Марина - жила сама. Весела, привітна, вродлива. В колгоспі не працювала, город обробляла абияк, худоби не тримала. Часто кудись їздила, привозила-відвозила кошики та валізи. Жила не бідно, вдягалася краще, ніж сільські жінки. Ненароком пдслухав від дорослих, що ночами до неї дядьки ходять, багаті подарунки носять. Доки жили ми в Аудиторівці - тричі горіла хата тітки Марини. Ревниві жінки вночі підпалювали. Серед ночі гвалт, весь куток збігається, метушаться люди, воду носять, хлюпають з цеберок - марно. Згоріла стріха з кроквами. Після останньої пожежі тітка швидко відновила покрівлю, проте сама в хаті спати боялася. Відпрошувала в батьків переночувати мене та сусідську Надійку, старшу від мене на рік. Смачно повечеряємо, нарегочемося, бо тітка смішні бувальщини розказує. Розподіляємо, хто де спати буде. Я рішуче заявляю, що спатиму на полику з Надійкою. Тітка зблискує рівними білими зубами, але не перечить. Обнявшись, спимо до ранку. Тітка ще й сніданок приготує. Тоді додому.

    Не вжила тітка Марина в селі. Продала хату переселенцям, сама кудись поїхала. Вікторові, на прощання, подарувала ще не стару шкіряну куртку - "кожанку", він її цибулею натирав, щоб блищала, хизувався нею перед хлопцями в будь-який сезон. Ще залишила нам тітка свого собаку. В тітки собаці жилося непогано. Шматки білого хліба біля будки валялися. Кине йому тітка шматок, він обнюхає неквапно, гляне докірливо, ображено лізе в будку. Тітка притьмом біжить до хати, виносить печеного-вареного, миску до будки підсуває: "Їж, Рябенький…" Пес поважно вилізе з будки, лизне тітці руку, їсть. Як до нас попав - біда йому настала. Хто б тим турбувався, чи собака нагодований? На кожний рип дверей вищав собака з радісною надією. Рідко та надія справдовувалася, бо дорослі чомусь на собаку зовсім не звертали уваги. Ніби й нема його. Свині, корова, гуси, кури - то інша справа. Для кожного улюблена їжа знайдеться та добре слово. Для собаки ж тільки: "А здох би, вищиш, як скажений!" або батькове: "Пашолвон!" (чомусь я сприймав це словосполучення, як одне слово). Виношу собаці залишки від обіду чи вечері - вищить радісно та підстрибує вище мого росту. Все відносне на білому світі…


РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

     Через дорогу живуть Кукси. Дядько працює якимось начальником в МТС, тітка Наталка - продавщиця в магазині. У них син Вітько, мій однокласник. Вранці до школи разом ходимо. Як до магазину дійшли: "Давай до моєї матері зайдемо". Чом не зайти? Напихає тітка Наталка Вітькові повні кишені печива та цукерок. Чекаю, що і мені щось перепаде. Та ні. Приголубить Вітька: "Ідіть, хлопці. Не бешкетуйте в школі". Думаю собі: "Дорогою Вітько пригостить". Марна надія! Сопе Вітько, хрумчить цукерки, печивом заїдає, дивиться вбік, повз мене. Прохати не наважуюся, соромно. Донині до пуття не навчився, а багатьом те вміння життя значно полегшує…

   Вітько невисокий, мурий, боягузливий, проте в класі його поважають. Бо знає собі ціну. Якось на перерві дівчина його штовхнула ненароком. Добряче штовхнула, бо перечепилася, як бігла, обоє впали. То Вітько здер свою шкіряну шапку, і ну шмагати дівчину довгими ремінцями - зав'язками! Боляче дівчині, плаче. А вже через тиждень щось Вітькові розповідає: "Та це ж тоді було, Вітю, як ти мене бив…". І посміхається улесливо…

     Не можу збагнути таємниці людських стосунків: я в класі нікому й на крихту зла не зробив - мене зневажають. Вітько ображає або дражнить, кого хоче і коли хоче - його поважають. Невже не можна людям справедливо жити, по совісті? Всім краще було б. Був би хтось могутній і мудрий, щоб його всі слухалися. Щоб наказав він всім людям не ображати один одного, а поважати та допомагати. І щоб невідворотно і суворо карав тих, хто живе не по совісті… Набагато пізніше зрозумів, що ніякому мудрому і могутньому така справа не під силу. І не потрібен він, бо з давніх-давен взяли на себе ці обов'язки суспільство і держава.

    Народжується людина повним егоїстом, впевнено вимагає від оточуючих повного і якісного задоволення своїх потреб. І в юному віці, тією чи іншою мірою, їх отримує. Далі суспільство і держава невідступно, не гребуючи засобами (в сім'ї, дитсадку, школі, армії, в особливих закладах та установах) втокмачують людині, що вона не виняток. Що не належить їй від народження ніяких пільг і привілеїв, їх заробити треба. Такий, мов, ти, як і усі, і твоя поведінка не повинна іншим людям і державі шкодити. Переважну більшість людей таки вдається перетворити з повних егоїстів на членів суспільства. В звичних умовах ці люди будуть дотримуватися суспільних законів і ревно за ближніми наглядати. А доки суспільство робитиме свою справу - панують серед дітей закони природні, близькі до тих, що діють в мавп'ячій чи вовчій зграї. В відносно замкненому колективі (таким і є шкільний клас) формується сувора ієрархія. Вожаком стає не сильніший, розумніший, вправніший (хоча це і бажано), але, обов'язково, жорстокий, підступний, хитрий, безжалісний. Нижче сходинками ті, в кого ті якості все слабкіші. Совісні та сором'язливі - внизу. Тих - цькують. В міру зростання дитини до статусу дорослого, поступово розмивається та ієрархія, нівелюється іншими вартостями, які прищеплюються суспільством. Щоб думку закінчити, забіжу наперед. Мусив я з лісового кордону (як батько лісником став) ходити до шостого класу в село Микільське, за сім кілометрів. Для дітей, що ходили до школи з далеких хуторів, утримував колгосп в звичайній хаті невеликий інтернат. Взимку чи в негоду, перебували тут під наглядом викладача фізкультури ті, кому додому далеко. Якось Іван та Володька з Бугруватки (хутір, недалекий від лісового кордону), добрі мої приятелі, сіли після вечері осторонь, чую - про мене розмовляють. Було це в перші дні мого перебування в цій школі. Прислухаюся.
- Павло Котові дасть?
- Дасть. І Славкові дасть, і Зайцю.
- А Коньобу подужає?
- Ні. Єрмак і Бабай також сильніші.
- Анектоду, певно, дасть.
- Атож.
І т.п. Сприймав я тоді їхню розмову як пусті теревені. Набагато пізніше зрозумів, що то був скрупульозний аналіз можливого мого статусу в хлопчачій ієрархії шостого класу. Були Іван та Володька спокійними, доброзичливими хлопцями, ніколи не встрявали в бійку чи гостру суперечку. Але статус свій розуміли - твердо стояли на своїй сходинці. Добра бажаючи, заздалегідь визначали мій щабель, щоб не високо було і не низько, а якраз. Бо коли сам того щабля шукатимеш - багато зайвих синців буде. Дякую вам, хлопці, через роки…

    …Кудись виїхали Кукси. Купив їхню хату ще дебелий, беручкий до роботи дід Павло. Погріб надвірний переобладнав, обгородив двір штахетом, хату перекрив залізом. Матюкався дід Павло з натхненням, віртуозно і багатоповерхово. Не будь-коли, а вмотивовано, як була на те вагома причина. Бувало, зранку на дідовому подвір'ї кіт верещить, як навіжений, дід матюччя гне в три погибелі, аж луна йде. Зазираю до двору - виявляється, кіт вершки з глечиків в погребі позлизував, тепер дід його виховує. Наступив чоботом на хвоста, батогом шмагає, матюками присмачує. Кіт волає, лапами землі не торкається, ніби в повітрі завис. Жаль кота. Кричу: "Здрастуйте!" Оглянувся дід, кіт хвоста вивільнив і стрілою в коноплі! Дід на мене батогом свариться (бо процес перебив), ще довго бурчить.
Якось він довгою драбиною на дах вибрався, фарбує. Бабі приспічило в погріб полізти, а там драбини нема. Підійшла до причілку, погомоніла з дідом та й понесла драбину в погріб. І загаялася там. В діда фарба закінчилася. Опускає ногу, потім другу на те місце, де драбина стояла, а її нема! Цеберка додолу впала, дід на руках завис. Ох, і загинав він тоді! Доки я йому нашу драбину ніс та підставляв, почув і про грецьких богів, і про триста сушених боженят, про сорок святих, душу, віру, світ, печінку і три цвяхи, щоб Бог картуза вішав. І про бабу дещо. Баба в погребі, ій не чути дідового крику. То він туди поліз щось бабі казати…

   Приїхав до нас батьків молодший брат - дядько Федір. Дав мені три кабованці. Я мерщій до магазину: купив собі сто грамів цукерок та халви стільки ж. Біля магазину ті ласощі з'їв - не зчувся коли. Лаяла мати, що отакі гроші враз на шминдики потратив. Важили ті дореформенні карбованці чи не вдесятеро дешевше, ніж нинішні гривні.

   Був дядько Федір тоді ще молодим. Стрункий, чорнобровий, кароокий. Співав приємним тенором. Але ж і норовистий! Вдачу мав гарячу, непокірну (ніби батькові риси характеру через збільшувальне скло). Довше, ніж місяць, не втримувався на жодній роботі. Обурювався, що повинен виконувати дурні вказівки недолугих начальників. Вони ж, разом взяті, його мізинця не варті! В автобазі (звідки щойно потурили) мусив водіям ворота відчиняти-зачиняти. Знайшли хлопчика на побігеньках! Довгенько шофери сигналили, доки дядько Федір зволить неквапно підійти від курилки до воріт. Начальник уївся, щодня гавкає: кинув йому заяву на стіл. Хай тепер попобігає, шукаючи дурня на ворота. Наше попереду, ми своє знайдемо!

   Дядько привіз на оглядини свою нову дружину (котру по ліку - не пам'ятаю). Любили його жінки… Тітка Ната невеличка, жвава, говірка. Веде себе невимушено, ніби тут і народилася. Родом десь з Ярославщини. Вранці тітка хутенько відпровадила дядька Федора до зупинки, щоб додому їхав. Сама лишилася і мене в батьків відпросила собі на поміч. Бо буде кілька днів курячі яйця в людей скуповувати. Справа нехитра. Грошей паперових дрібних та монет у тітки півкошика. Напихаю одну кишеню паперовими, другу - монетами, два кошики в руки і гайда попід дворами. Це я вдосвіта так шугаю, доки люди на роботу не пішли, питаю люб'язно: "Чи не продасте яєць?" Звеліла тітка платити дорожче, ніж в магазині приймають: не по сорок копійок, а по сорок п'ять. Охоче люди продають, бо нести до магазину не треба, платять більше. Гроші самі до дому прийшли. Припрошують навідатися через день-другий, ще, мов, підзбирають. Як люди вже на роботу йдуть - в мене півтори-дві сотні яєць додому приправлено. Тітка везе кошики до міста, лишивши мені грошей, щоб увечері та вранці ще селом пробігся. Наступного дня приїздить в полудень, відпочине трішки і знову везе мою здобич, мені гроші лишає на купівлю. Куди вона таку прірву яєць дівала? Може, перепродувала, може, підпільний інкубатор постачала - не знаю. Довгенько так тяглося. Нарешті, тітка сказала, що цього досить, відпросила мене в батьків - хай, мов, дитина у нас кілька днів погостює, на місто подивиться. З останніми кошиками рушили ми з нею до Кремгесу. Їхали на маршрутному таксі (так тоді називали звичайну вантажівку, яка в холодну пору чи непогоду покривалася брезентом і мала в кузові ослони для сидіння душ на тридцять). Від міської автостанції автобусом добиралися. Дива для мене почалися. Надворі смеркло, а в автобусі видно, як удень. Дівчинка недалеко від мене стоїть, ніби фея казкова: кіски золотаві, з великими синіми бантами, очі, як сині фіалки, личко чисто вмите, одягнена в прозорове мереживо… Від жінок віють весняні квіткові пахощі. Всі люди в чистому святковому одязі. Жаль, їхали недовго…

    Заносимо з тіткою кошики на другий поверх великого будинку. Тітка натискує гудзика на стіні, вїдчиняє двері дядько Федір: "Заходітє, заходітє…". Зайшов за тіткою, озираюся. Дивно, незвично. Стіни не білі, а візерунчасті, ніби паперові. Замість долівки глиняної щось гладеньке та слизьке, килимки та доріжки лежать. Шафи блищать попід стінами. Мала дівчинка здивовано втупилася на мої босі ноги з позбиваними нігтями. Тримає паперову посудинку і тоненькою кописточкою щось звідти добуває і їсть. Без зайвих роздумів колупнув пальцем з посудинки, покуштував - прохолодне, дивовижно смачне! Може, й мені такого перепаде в тітки?

    Повечеряли на кухні супом. Розглядаюся по квартирі. Велика вона, двокімнатна. Освітлення вразило, занадто яскраве (звик до гасової лампи). Постелила мені тітка долі, зайвих ліжок не було. Втомився від вражень, заснути б, так не можу: то в ногу, то в руку, то в бік щось пекуче жигає, потім те місце свербить нещадно. Нічого не второпаю, чухаюся щосили. Раптом двері замком клацнули, світло загорілося. Тітчин брат Петро, недавно з флоту демобілізований, з гулянки повернувся. Питає: "Чому не спиш? Кусають?" Швидко зірвав з мене ковдру, розкидав постіль по підлозі, руками та ногами спритно розчавив з десяток червоних блошиць (клопів - російською мовою). Каже: "Лягай, спи, тепер не кусатимуть". Наступної ночі, як допекли, перетяг я свою постелю на балкон. Спав спокійно до ранку. Там і надалі отаборився. Чомусь ті блошиці хазяїв не чіпають, а на чужу людину вночі зграями нападають - так мені Петро пояснив. Про призначення унітазу мені не розтлумачили, а сам не здогадався, тому, при потребі, вибігав надвір, шукав густих кущів.

    Вранці, поснідавши так-сяк (бутерброд з чаєм), всі розходяться по роботах, квартира замикається, мені тітка в руку три карбованці - тиць! Повна мені воля. Тротуари асфальтовані, підметені чисто. Молоді дерева та кущі понад ними з обох боків. Іду неквапно, роздивляюся. Вітаю чемно всіх стрічних: "Здрастуйте!", як в селі звик. Дехто щось буркне у відповідь, більшість людей зовсім не звертають уваги на моє привітання, деякі зупиняються, здивовано вдивляються в мене, знизують плечима, ідуть далі. Розваг в місті безліч. Величезний лісопарк з атракціонами. Неосяжне море б'є хвилями об пологу бетонну греблю. Кораблі та баржі через шлюз проходять: із такої височіні на них дивишся - дух захоплює! Кинеш огірка на палубу баржі - ох і довго летить, а на палубі вибухає, як граната. Кінотеатрів багато, і в кожному нові фільми крутять. Коли вони до села дійдуть, та чи й дійдуть? Треба подивитися. Морозива кортить, бо нічого смачнішого на світі нема. Автобусом покататися від бази РПС до Нового міста і назад, до вікна носом припавши - неабияка спокуса. Тітчиних грошей вистачає на півгодини. Швидко знайшов джерело збагачення. Місто - не село. Пляшки і в урнах є, і в закутках дворів, і на пляжі, і біля контейнерів для сміття. Приймають пляшки охоче і в "пунктах", і в гастрономах - аби чиста та не щербата. Роздобув велику торбу: пробіжуся вранці розвіданим маршрутом, доки двірники дометуть свої ділянки - в мене вже повна торба пляшок. Ховаю в кущах, іду снідати. Коли всі розійдуться, мию пляшки біля колонки, несу здавати. Гуляй на всі гроші!..

   Були й прикрі випадки. Несу торбу до "пункту", пляшки поторохкують. Зненацька обступає мене гурт хлопців: "Ти де живеш?" Ввічливо відповідаю, що до тітки приїхав, живу отам і отам.
- Битися вмієш?
- Вмію. Тебе наб'ю.
- Такий сильний? А на турніку скільки разів підтягнешся?
- П'ять. А, може, й шість.
- Не може бути. Брешеш! Докажи!
Юрбою ідемо до спортивного майданчика. Акуратно вкладаю торбу на спориш. Добираюся до перекладини по боковій стійці (навчився лазити по трубах геодезичних знаків на полях). Вхопився за перекладину: "Рахуйте!" Озирнувся перед шостим підтягуванням - нема хлопців і торби нема! Зістрибнув на землю, сльози очі туманять: які ж бувають люди підступні!

    А то стою біля кінотеатру, квитка між пальців тримаю, скоро впускати будуть. Мимо мене хлопець промчав, черкнувся плечем, глядь - нема вже квитка, вихопив з руки. Гірка образа на душі, та що поробиш? Знову треба пляшки збирати, може, завтра пощастить той фільм подивитися.

   Швидко закінчилися мої гостини. Батько приїхав, забрав додому: "Байдики тут б'єш, а там - хоч розірвися…"

    Повернувся до звичних обов'язків. Зустрічаючись з хлопцями, розповідав їм про міські дива. Слухали, роти роззявивши, а назавтра під'юджували: "А ну, ще збреши про асфальт, морозиво і шлюз". Що більше ображався на їхню недовіру, тим завзятіше дражнили та під'юджували. Мусив сторонитися гурту. Читав на самоті все, що до рук потрапляло. Немало потрапляло, бо і батько, і брат несли стосами книжки з бібліотеки, любили читати.

    Найлюбіше мені, коли загадає мати приколисати Івана, щоб заснув. Беру окраєць хлібини, шматочок сала, цибулину, вмощуюся на лежанці, ногами вервечку під колискою намацую. На колінах цікава книжка. Гойдаю колиску ногами (амплітуда і період коливань залежать від братової поведінки - вимушені коливання). Читаю собі, підобідую. Вік би так сидів, та, раптом із сіней мати, як батогом по спині: "Павло! А йди-но сюди!" Зараз якусь роботу нагилить…

  Батько й мати часто сварилися між собою. До бійки рідко доходило, проте, обоє дуже старалися дошкулити словами, згадували негативні риси роду, до не знати якого коліна. Невже не можна мирно жити? Чому так багато непорозумінь між чоловіком та дружиною? Чому чоловіки та жінки при сварці узагальнюють негативні риси протилежної статі? Чому в стані закоханості і при одруженні вважають одне одного найріднішим, дорожчим від батьків, братів і сестер, і чому зникає ота спорідненість? Ми ж не можемо жити окремо, вимремо, нащадків не лишивши… Жити б гармонії двоєдиності. Так ні…

   Вже парубчаком бувши, питав у батька: "Як, тату, в сім'ї себе вести, щоб був мир і лад? Можна ж так, щоб по совісті?" Батько на хвильку примовкає. Перепитує: "Це, як оженишся?" Ще трішки подумавши (на мої марудні питання він давав узагальнюючі відповіді), нарешті, відповідає: "Закон в подружжі один. Хто кого посяде, той і керує".

    Зупинися, читачу. Перегорни сторінку-другу, бо далі - не цікаво. Це для тих, кого прокляті питання мордують. Починай читати наступний розділ.

   Жив, спостерігав, думав. Здається мені зараз, що різняться статі психологічно через різне природне призначення. Запрограмовані природою на різні функції. Мета і призначення жіночого начала - народити нащадків. Якнайбільше. Здорових і сильних. Забезпечити їх їжею, захистити від небезпеки та несприятливих умов, навчити виживанню. Для досягнення цієї мети потрібен жіночому єству єдиний, але неабиякий партнер. Має він бути гарним (то ознака доброї спадковості та здоров'я), найсильнішим, найспритнішим, найхоробрішим із усіх претендентів (це забезпечить добробут і захист). В юному віці чоловіча стать всіляко розвиває в собі ці якості фізичними вправами, змаганнями, небезпечними пригодами, і охоче їх демонструє перед жіночою статтю (вибиратиме-таки, жінка).

    Щоб привабити обраного партнера, жіноче єство використовує свої засоби: кокетство, одяг, що більше відкриває та підкреслює, ніж приховує; штучну вроду (макіяж і т.і.), парфуми.

   Чоловіче єство прагне одноосібного володіння тією, яка найкращим чином задовольняє його статеві потреби, гарної і здорової. Для впевненості в тому потрібно мати партнерш для порівняння. Таким чином, запліднити щонайбільше гарних і здорових. Ці статеві устремління найдавніші, це інстинкти. На шляху їх реалізації стануть численні суспільні нормативи (закони, традиції, звичаї, табу, релігія, суспільна думка) і внесуть дуже суттєві корективи в устремління, змусять змиритися з тим, що немає в партнера всіх отих "най", "най"… Це вже протиріччя.

    Часто чоловічим єством функції захисту та забезпечення добробуту сім'ї сприймаються, як другорядні, як додаткові умови до володіння отією "най", "най"… При найменших сумнівах він ними нехтує. А на них так сподівалося жіноче єство… Теж протиріччя.

    Після народження дитини жіноче єство великою мірою переносить на неї свою увагу. Довелося мені бачити хом'ячків, яких недбайливі господарі утримували в порожньому акваріумі і не забезпечили матеріалом для гнізда. Народивши хом'ячат, самочка общипала самця до останньої шерстинки і влаштувала дітям тепле кубло. Він не боронився, хоч потім дрижав від холоду. Борони мене, Боже, наводити аналогії з того на людську поведінку, але інстинкти - рушійна сила. З народженням дитини жінка вимагає і від чоловіка зміни пріоритетів; він здивований і розчарований, бо головною для нього є перша функція. Ще одне протиріччя. В чоловіків найвища статева активність припадає на парубоцький вік. В жінок цей період настає набагато пізніше, коли чоловік вже починає вхоркуватися. Знову протиріччя. Їх ще багато, але і цих досить, щоб з глибин підсвідомості катувати людину, нагадувати про розбіжність між бажаним і дійсним. Це основа сімейного стресу. Для сумісного щастя потрібні компроміси. А домінування в будь-якій сім'ї таки є. Домінує більш вольовий, агресивніший, але він також вимушений часто йти на компроміси.


РОЗДІЛ ШОСТИЙ

    …Крутили кіно в сільському клубі раз на тиждень. Кіномеханік заздалегідь розвішував по прикутках села дві-три саморобних афіші. Бувало й таке, що не той фільм привозили, або на афіші значилося "Чорні чаплі", а увечері дивилися люди фільм про Чарлі Чапліна. Може, кіномеханіку назви телефоном сповіщали? Кінофільм - то подія. Зранку привозять і встановлюють на вигоні за клубом двигун, протягнуть від нього кабель до кінобудки. Там кіномеханік стрічки перемотує - аж свистять. Інколи двигун не заводиться. Може, поламався, може, хто солі вкинув до бачка з бензином. Щосили крутять корбу хлопці - не заводиться. Тоді - "Кіна не буде". Буде бешкетування біля клубу і в селі.

     Гриша Тертишний раз-по-раз мимо мене пробігає і плює в обличчя. Набридло мені витиратися рукавом, погрожую: "Будеш кров'ю плюватися!" Всі регочуть, а він знову підбіг, плюнув і навтьоки…
Сунемо гуртом по домівках, ще світло надворі. Впіймав Гришу за комір, питаю: "Чого плювався?" Хлопці колом обступили: "А ну, дай йому!" Оскаженіло молотив я Гришу кулаками, носа розквасив, губу розбив - така лють взяла. Він каменюку схопив, кинув, я ухилився, а тоді йому ще, та ще… Плаче, проситься: "Годі, не буду більше…" Годі, так годі. Побрів він з плачами до корита на бригаду обмитися. З тих пір він мене не чіпав і хлопці насміхатися стали менше, бо я, осмілівши, ще декому синців навішав. Особливо дошкуляв мені Володька Романець. Один на один битися не ліз, та як зі школи повертаємося, підбурить Альошку, ззаду на мене вдвох нападуть, звалять і наб'ють. Одного разу налітають вони ззаду, а я якось вдало крутнувся і з усієї сили вліпив кулаком Романцеві під око. Миттю чорна гуля здулася, ще й репнула. Він її долонею притиснув, до нашого двору побіг: "Дивіться, тітко, що ваш Павло мені зробив!" І в сльози… Хоч раз мене мати виправдала, каже: "Ти сам винен. Павло першим не вдарить. Іди собі". Після того став і Романець приязним до мене. Навіть затоваришували. Удвох Миколу Хехеню лупцювали (той нас бив поодинці). Було, впіймали Хехеню біля клубу, звалили, натовкли боки. Збігає він, плачучи, з пагорба, а я йому навздогін ще й тріску криву кинув. Летіла та тріска, як бумеранг, і таки влучила - зчесала Хехені шкіру на лобі. За таке неподобство мав я дома неабиякого прочухана і заборону гуляти два наступних вихідні…

    В материних покараннях була система. Гріх-другий з погрозами числився за мною. Коли втретє провинюся - тоді вже "по совокупності і в назіданіє…" Тоді зразу мати каже: "А ну, принеси мені лозину!" Сам мав вибирати для себе серед хмизу караюче знаряддя. Ретельно вибирав, щоб колючок не було, щоб не було занадто гнучким та замашним. Та ретельність трішки послаблювала дію екзекуції.

    Батько бив без системи. Зопалу, під гарячу руку, чим попало і по чому попало. Проте недовго, гніву вистачало на кілька ударів. Далі лаяв. Ніколи я не чув, щоб він матюкався. А лаявся по-чудернацькому, вроді: "Сто чортов тібє в пуп!" або "Бісіянська кров гнилозада!" Часто ми з Віктором наодинці передражнювали батька тими чудними лайками, сміялися вдосталь. Найчастіше, в разі якоїсь провини, батько сідав на стілець, клав на коліна батіг і добру годину "вичитував мораль". Ох і нудота…

   Якось послала мене мати в магазин по мило. Я по дорозі загрався з хлопцями, схаменувся, а в магазині вже обідня перерва. Чекав, доки відчинять, потім в черзі стояв, поки оселедці розкуплять. Додому з милом не йшов, а біг. Не допомогло. Потрощила мати на мені три хворостини підряд. Під кінець екзекуції вже не міг я ні плакати, ні проситися, тільки хлипав, дрібними порціями повітря вдихаючи… Немов би й справедливий прочухан, а на душі залишилася тяжка образа. Більше від матері бійки не було. Бо наступного разу вихопив у неї з рук хворостину, потрощив на друзки, кинув їй під ноги. Мабуть, і вираз на лиці був відповідний, бо відсахнулася мати здивовано і злякано… Надалі вже батькові жалілася.

    …Взимку волі було набагато більше. Струмок в лузі замерз, на заплаві біля верб зробився гладенький льодовий майдан. Спочатку катався на одному дерев'яному ковзані (дядьки в кузні зробили). Колодка така дерев'яна, з дірками по боках, щоб було як до чобота ремінцями прив'язувать, а внизу, впроздовж, шматок заліза вставлений. Ідучи зі школи, я часто завертав до кузні, тягав там мотузком довгу жердину, яка приводила в дію шкіряні міхи. Повітря висапувалося до горна, роздмухувало жар вугільний, шматок заліза в горні червонів, потім жовтів, білів, доки вихопить його коваль, покладе на ковадло. Тоді лунав передзвін: "Гуп-дзень-дзень" і залізяка перетворювалася на потрібну річ. Звикли до мене дядьки, на перекурі сипали й мені в папірець тютюну на тоненьку цигарочку, між ділом і ковзана зробили. Потім Віктор мені свої "Снігурі" віддав. Настало справжнє катання. Стьожками сиричними ковзани до чобіт прив'яжу, по боках паличками повкручую - міцно тримаються. До ночі катався. Вечеряю, а ноги дрібно тремтять і гудуть ніби…

     Коли кабана пора різати - гукають батьки діда Жука і діда Тихона. Діди свою справу роблять, я біля них вештаюся (принести що чи подати), а батько в хаті на ліжку вуха подушками затулив, щоб свинячого крику не чути. При заведеному в селі способі різання (довгим ножем в груди) кричить кабан не менше, ніж хвилину. В цей час його тримають, щоб не побіг, бо, бувало й таке, тягни його потім чорті-звідки. Як перестане кувікати, тоді рану качаном заткнуть, всього обіллють окропом, накриють соломою та лахміттям, щоб шкіра відпарилася. Діти купою на кабана злягаються, щоб сало м'яке було. За те дають їм шматочки обсмалених вух і хвоста. Нарешті, і батько виходить з хати. Обсмалюють діди щетину палаючими віхтями соломи, ще кабана гарячою водою поливають, шкребуть гострими ножами, доки шкіра стане біло-рожевою. Вкладають кабана на зняті двері, ще миють, потім вирізують грудну кістку з добрим шматом сала і м'яса, дають мені: "Неси матері, хай свіжину смажить". Вичерпують кухлем в велику каструлю кров з грудної порожнини. Батько стоїть осторонь, гидливо плюється, коли дід Тихон, підбивши вгору вуса, повагом випиває кухоль крові. Діди шкіру з салом відділили, покраяли на довгі смуги, потім на шматки четвертовані, батько їх сіллю пересипає та складає в дерев'яні ящички. Просоліє кілька днів в хаті, потім на горище його, воно, мерзле, ох, і добре з часником! Порубали тушу і голову на шматки, завтра їм мати раду дасть. Ідуть всі в хату до свіжини. Дорослі чаркуються, хрумкають рожевими пелюстками капусти. Мати вже мостить серед столу велику сковороду зі смаженими шматками крові, м'яса, сала зарум'яненого. Ми з Віктором теж тягаємо виделками наввипередки, що кому до вподоби. Свіжини багато, всім вистачить. Зав'язує мати в вузлики коліям по шматку сала та м'яса, дякує за роботу. Вони йдуть додому, а мати ще довго кишки відмиває та шкребе, завтра начинимо ковбас, запечемо ковбика. Потім смачна кишка з кашею на вечерю буде. З ніг та голови кілька разів приготує холодець. Нічого не пропаде. Навіть сечовий міхур в попелі вимнемо, надмемо, гороху туди вкинувши, висушимо на комині. Добра іграшка, літає, лунко торохкотить. Як набридне нею гратися - можна шкодливому сусідському котові до хвоста прив'язати - забіжить безвісти.

      Вечерю носити на Різдво - то щастя. Мати зав'яже у вузлик книша, поставить його в мисочку, обкладе пиріжками - несу вечерю сам, бо не можна ватагою. Заходити з вечерею можна тільки до близьких родичів та хрещених батьків. Заходиш до хати, шапку зняв, ввічливо промовляєш: "Добрий вечір, Святий вечір! Послали мене батько й мати, щоб я вам вечерю приніс!" Дякують господарі, смачними стравами пригощають, дають цукерок, печива і грошей. За звичаєм годилося б ту вечерю лишати в хаті, але такого не бувало. Рідко яка тітка вузлика розв'яже, книша на свого перемінить: "Дякуємо, синку, рости здоровий". І віддасть назад. За вечір п'ять-шість родин відвідаю: смачних страв скуштую, прогуляюся добре, півторби ласощів принесу, багато добрих слів почую, гроші в кишенях шелестять і подзвонюють…

    Свято відчувалося не тільки ласощами. Було якось урочисто. В хаті білі-білі стіни крейдою пахнуть, аж лизнути хочеться. Околотом покрита долівка пахне літом, жнивами і трішки кіньми. Прані і прасовані рушники, що образи і рамки з фотографіями прикрашають - теж пахнуть свіжо-свіжо. Зараз сказав би озоном чи сонцем. А, може, міцним морозом. Найдужче ж зимові свята пахли домашньою ковбасою, на відміну від літніх, у яких був запах нафталіну від одягу, що виймався зі скрині двічі-тричі на рік…

   Хрещення збігалося з першим днем шкільних занять після канікул. Щоб посипати, треба було вставати дуже рано. Набравши в кишені всякого збіжжя, заходили невеликими ватагами до кожної хати, де вікна світилися. Як не світяться - постукаємо. Рідко коли не впускали. Заходимо, шапки знявши, вітаємося, співаємо: "А в полі, в полі сам Господь ходив…" Наприкінці пісні посипаємо господарів та кутки хати збіжжям, бажаємо щастя, здоров'я, гарного врожаю в новому році. Дякують хазяї, пригощають, обдаровують грошима і ласощами. Охопивши посипанням всі хати свого кутка, заходимо з Миколою Хехенею до нас. Мати зустрічає на порозі, здивовано вигукує: "Ого! Повні торби напосипали! І гроші, мабуть, є? Роздягайтеся, лізьте на піч, погрійтеся перед школою. Я вам гроші допоможу полічити". Ліземо, гріємося. Рахує мати карбованці, монети на купки складає. Мої переполовинить неодмінно. Бо Миколиних виходить вдвічі більше, а разом же ходили. Ще й збиткується мати: "Ти, мабуть, мимо кишені гроші клав…" Відігрілися, і до школи. Була на Новий рік і ялинка в школі. Готували до неї концерт для батьків: хто вірша вчив, хто пісню готував чи танок. Мені вчителька загадала вивчити якусь довгу байку, і текст дала рукописний. Разів зо два прочитав, сподобалася байка. Написана прикладно, що там її вчити! До Ялинки ще тиждень, в останній вечір вивчу напам'ять. Поклав аркушика на етажерку. Мав від того рахубу… Справа в тому, що мати ставилася до будь-якого аркуша чи сторінки з книжки напрочуд утилітарно - без ніяких сумнівів брала, що під руку попаде: малого Івана підтерти, в печі розпалити, протерти скло гасової лампи… Зник мій аркушик. А треба ж виступати… Дві ночі я майже не спав, відтворював текст по пам'яті. Дечого згадати не зміг, замінив своїми словами, аби під риму. Після мого виступу в школі негайно взяв слово Сидір Онопрійович, вибачився за ті слова, які я в байку втулив, ще приказав, руки розвівши: "Із пісні слова не викинеш". Він не второпав, що я в текст втрутився! Обійшлося без каральних санкцій.

    Після концерту, взявшися за руки, співаємо і ходимо навкруг ялинки. Багато хто з дітей встигає непомітно зірвати з ялинки іграшку і спритно заховати в кишеню. Дорогою додому вихваляються один перед одним, в кого краща. Страшенно я їм заздрив, картав себе, що не насмілився сам зірвати таку принадну, сяючу кульку, твердо собі обіцяв, що наступного року обов'язково зірву… Так і не наважився ні разу. Тепер, коли дружина відчиняє старі валізи та коробки з ялинковими іграшками, щоб прикрасити ялинку для внука - жаль мені робиться отого їжакуватого хлопчака, яким себе пам'ятаю. Краще б разок зірвав ту кульку…

   Курячі яйця залишалися єдиним джерелом мого фінансування. Брати одне-два щодня ставало дедалі важче, бо мати вранці стала курей пальцем досліджувати - "щупати", чи з яйцем курка? Увечері нестача рідко на те списувалася, що курка десь знеслася. Був мені суворий допит і карально- профілактичні санкції. Вже і не краду яєць, а щодня якась нестача є. Мати вдома, я на очах у неї цілий день, а двох яєць не вистачає до плану. Зняла мати з мене підозру: "Мабуть, в сусідських повітках несуться". Мені б та решта он як пригодилася! Почав я за курями стежити. Виявилося, що яйце знісши, курка довго і голосно кудкудакає - сповіщає світ про свій подвиг. Раз такі справи в курятнику - треба наслухати, де вони ще кудкудачуть. Таки дослухався. Знайшов на широкій межі між городами неабияке гніздо в бур'яні. Яєць там - штук сорок. Видно, неслися і наші кури, і сусідські. В понеділок, коли всі пішли на роботу, вибрав яйця в кошик, заховав у солому. Поклад залишив, хай ще несуться. Відніс до магазину - вмить забагатів. Накупив пряників, ірисок, карамельок, халви. Тиждень з Хехенею ласували. Окрім ласощів, накупив ще й пузирів (відомі гумотехнічні засоби для дорослих). Вони надуваються ого як! Не те, що соска - мни її півдня, а надувається важко і лопається. А в цей відро води можна влити, і витримує…

    Одного разу почув курячий сигнал з-під копиці сіна. Та копиця була складена на товсті дрючки, щоб сіно не мокло. Поліз між дрючками, знайшов гніздо. Нівроку нанесли! Наповнив кашкета, обережно тягну за собою, задкую. В гнізді ще багато лишилося, так брати нікуди. Зненацька за щось зачепився, застряв під копицею. Ні туди, ні сюди. Перелякався не на жарт, циганським потом пройняло: "Невже ж тут і загину?" З великими труднощами вибрався, сорочку на спині розірвав, ох і попаде! Посидів, оговтався. І кашкет там лишився, і яйця. Не можна таке добро лишати. Довго висмикував знизу сіно, лаз робив, щоб вільно повзти. Врятував кашкета, яйця вигріб. Користувався таємним гніздом, доки мати не підстежила. Примусила сідало з-під копиці витягти, а проміжки між дрючками щільно закласти колючими будяками…
Якось колгоспна машина привезла до двору два мішки цукру - натуроплату матері за роботу на буряках. На ті часи це було небаченим скарбом. Дещицю цукру відсипали в торбу, а мішки підвісили до бантин на горищі. Торба лежить на печі, але мати так хитромудро її зав'язує, що нічого мені до неї і рипатися: знову так не зав'яжу. А цукру ж хочеться! Вранці по сінешніх дверях вибираюся на горище, мацаю мішки. О, в одному, майже на третину - грудочки, рафінад. Прогриз зверху дірочку в мішку, навитягав грудочок повну кишеню - і в школу. Місяців півтора так розкошував. Лице округлилося. Мати дивується: "З чого б воно тебе так розпирало? Сорочка он на плечах тріскається, а тільки ж позаторік купили!" Послали якось Віктора на горище, щоб в торбу цукру відсипав - виявилася моя шкода. Занесли мішки в хату, переважили цукор безменом: виявилося, що дев'ять кілограмів з'їв за півтора місяці! Обурено і довго шпетили мене, проте не били. Тільки замок до ляди горішньої батько приладнав. Ніби я не знаю, куди вони ключа ховають. Став брати трішки і не так часто.

     В неділю, коли щириці зранку начухраю, можна гуляти до вечора. Мерщій біжу до бригадної конюшні. Якщо ми там натягаємо води з колодязя і наллємо повні корита, то Юзик дозволяє вивести коней на водопій, проїхатися верхи туди і назад. Коні застоялися, поспішають і до води, і до конюшні, бо там Юзик вже наклав сіна в ясла. Яка то насолода - промчати верхи галопом! Наші улюбленки - дві невеличкі кобилки, Пєвка і Мушка. Конюхи під запряг добирали пари ретельно за статтю, мастю, зростом, норовом. Ці були ніби для дітей підібрані: низенькі, спокійні, не брикаються, коли вилазиш; хребти не гострі - сидиш, як на діжечці. Велика мені перевага, як першим до конюшні прибіжу. Тепер моя Пєвка або Мушка, навибір. Хто пізніше прийде - збиватиме сідниці об гострі хребти Чалих, Гнідих, Вороних, Солових, Гречаних: ті худі, бо щодня на важких роботах. Так заведено було, що пара під запряг мала одне ім'я. Каже бригадир на наряді: "Бери Солових, воду возитимеш сапальницям". Чи: "Запрягай Гнідих, заволочиш на Поповому". Або: "Ігренями соломи привезеш до стайні". Хоч тільки один кінь із пари так зоветься. Інший в парі звався Півником, Мурим, Циганом… Навіть для Пєвки і Мушки було узагальнююче: "Пєвки". Останнього часу в окремому стійлі конюшні часто і болісно іржала Пташка. Юзик забороняв нам сідати на неї верхи, доручав мені або Хехені спокійно провести її за повід до колодязя і назад, пояснював, що вона має лоша скоро привести, і щось у неї не гаразд. Кобила була ручна, приязно форкала нам в потилиці, але часто звискувала, зупинялася. Ми перечікували, доки розвіється в її бузкових очах сивий туман болю… Потім вже напували всіх коней.

    Цього вечора ми марно пробували пригостити Пташку шматками хліба з сіллю, гладили шию, щиро вмовляли - вона не їла. Болісно іржала, і знеможено клала голову на солому. Вигнав нас Юзик, лишили біля неї хліб, пішли по домівках. Вранці, перед школою, забігли до конюшні. Юзик сердито замахав на нас батогом: "Геть звідси!" А з-за рогу Сікорака Соловими вже тягне за хвоста мертву Пташку… На птахоферму тягне. Сумно йшли слідом. Подивилися, як Микола лишає її серед пташника, як кури на неї налетіли білою хмарою. Зі школи йдучи, ще завернули до птахоферми. Кобили вже не було. Лежав білий кістяк, а кури його ще дзьобали…

   Щороку літом була коням "виводка". Мали всі коні пройти ветеринарний огляд в Захарівці - кілометрів за вісім. Хлопці - верхи, діди на возах, до кожного воза ще коні прив'язані, обабіч лошата біжать - весело! Я їду верхи на Мушці. Перед Захарівкою приспічило мені по малій потребі, відстав від валки. Зіскочити на землю не штука, як потім знову верхи сісти? Зупинився біля місточка, зіскочив, зробив свою справу, підвів Мушку до бильця, щоб з нього верхи сісти, а кобила заноровилася, відступає вбік. Довелося здалеку їй на спину плигати - аж на круп попав. Вона задом підкинула, а далі в мене провал в пам'яті… Ніби крізь вату чую, як люди розмовляють, водою на мене бризкають. Отямився, підвівся. Якийсь дядько каже: "Оно твоя конячка, на бригаду побігла". Почвалав і я туди. З краю жолоба обережно вибрався Мушці на спину, наздогнав валку. В Захарівці - як на ярмарку! Великий вигін, ближчі до нього вулиці і провулки щільно возами заставлені, а біля них коні, коні…

   Довго нам черги чекати. Підобідали хлібом та салом з зеленою цибулею. Діди позіхають, на сонце мружаться, рачкують під вози подрімати. Я швендяю від гурту до гурту, слухаю, рота роззявивши. Жарти, анекдоти, оповідки - де б не зупинився. Хлопці всі старші від мене, але не ображають, жартують, розпитують. Вмить умовили мене помінятися батогами. Замість доброго батога, якого дав мені дід на збереження, доки він відпочиватиме - дали мені хлопці казна-що. Традиція, мов, така: на виводці треба батогами мінятися. Кажуть: "Пройди між возами, виміняєш собі, якого захочеш". Але ніхто більше мінятися зі мною не хотів…

   Нарешті, підійшла наша черга. Робили лікарі коням якісь щеплення, зуби та животи оглядали. За годину впоралися з нашими кіньми.

   Скільки додому їхали, стільки дід мене кобенив за той батіг. Всім показував цурпалок із сиричним хвостиком, питав здивовано і уїдливо, яким то треба бути дурнем, щоб проміняти путнього батога на оцю непотріб? Ніяково мені було, червонів, але що поробиш? Дурень…

   Десь через місяць заніс я тому дідові в хату батога. Пужално ліщинове, сам батіг із вимочених в дьогті сиричних ушивальників. Після вервечки, що вивернутим зашморгом з'єднує пужално з батогом - гранчатий "задок", плетений з десяти вузеньких ремінців. На його кінці китиці. Далі, в вісім стьожок кругле плетиво, далі - вшестеро, знову китиці, потім блискуче кільце, плетиво вчетверо, втроє, в дві сталки з вузлами, нарешті, хвіст. Старанно вим'ятий батіг, так ляскає - аж луна йде. В діда очі на лоба полізли: "Оце так батіг! Ой, спасибі, синку. Звиняй діда на дурному слові. Мабуть, циган робив?"

   За науку плетіння відніс я конюхам півторби товченого в ступі самосаду. Залюбки навчили. Приніс снопик гнучкого рогозу, як звеліли, його стеблами і вчили плести, бо сириця - дефіцит. В мене ж ремінців було вдосталь. Лежали в коморі згортки сириці. Коли треба було вшивальників нарізати для ремонту кінської збруї, батько мене гукав. Сам тільки сирицю за краї тримає, а я гострим ножем швидко нарізаю довгі стьожки, ніде огріха не зроблю. Відносячи цілий жмут вшивальників до комори, невже ж собі з десяток не заховаю? Навчив мене Юзик і нагайки плести, та недовго вони в мене були - хлопці видурювали.

    Приїхала тітка Харитина. Дядько Черняк давно помер, вона вдруге вийшла заміж за Пилипа Коробку - старшого із трьох братів-сиріт, які самі собі давали раду в старій хаті. Була вже в них і донька Тетянка. Кілька років тому вони перебралися з Квашиного до Нахалівки - невеликого села за два кілометри від Кремгесу. Назва цього села походить від способу поселення його засновників. Ще в середині вісімнадцятого століття без дозволу влади обсіла голота піскуваті грунти між лісом та болотом. Забудували таким-сяким житлом єдину вулицю. Жили землеробством, полюванням, ходили з косами в південні степи на заробітки. Владі як бути? Не руйнувати ж сільце. З нього податки до казни підуть. Тому за свавілля поселенців давали таким селам образливі назви: Злиденне, Приточилівка, Нахалівка, Куренівка, Крадії, Напрасівка і т.ін. При Радянській владі вони переіменовувалися. Нахалівка, наприклад, стала Свердлівкою, на честь видатного революціонера Якова. Теж непогано… Зрадів я тітці Харитині, вона завжди до мене добре ставилась. Коли до мене на піч вилізла, прочитав їй виразно оповідання про Харитю з шкільної читанки. Розтанула тітка, обцілувала мене, до батьків причепилася: "Хай дитина поїде зі мною, погостює трішки". Батьки всіляко відкараскувалися, але вмовила, відпустили.

   Несли ми з тіткою важкі клунки від Нового міста до Свердлівки навпростець, кілометрів зо три. Тітка чомусь поспішала, квапила мене. Доки до села дійшли - вхекався під клунком. Бачу в селі піскувату дорогу, обабіч неї стежки тверденькі, обрамлені луговою травичкою, ліворуч молодий ліс сосновий, праворуч хати рядочком. Вітерець доносить через городи запахи низинні: очерету, лугових трав, до них запах кропу домішаний. Ледь вщухне вітерець - живицею міцно пахне від стосів зрубаної молодої сосни понад лісом. Ніби по потилиці мене хтось вдарив: бачив я все це раніше! Знайоме мені все тут! То було перше моє "дежавю". Відчував його на протязі життя неодноразово, навіть в далеких краях: в гірських лісах Грузії, в Амстердамі, в Конакрі, в Рейк'явіку. Чи генетична пам'ять в людині існує, чи попадаємо ми на мить в інші виміри життя - не знаю. Пишу, як було, але осягнути розумом чи пояснити те відчуття не в змозі.

   Добре в Свердлівці. Дядько Пилип спокійний, доброзичливий. Тітка тільки тим турбується, щоб я не голодний був. Ніякої роботи не загадують. Все господарство порає молодший дядьків брат Микола. Наймолодший брат Павло нещодавно втонув в озері. Він беззмінно пас худобу в плавнях, доки паша була; до школи не ходив. Раз на тиждень приходив додому, брав харчів торбу, і знову в плавні, до худоби.

   Микола був вже дорослим, років тридцяти. До школи в дитинстві не ходив, не вмів ні читати, ні писати. Була помітною розумова обмеженість. Був неодруженим, жінками не цікавився. Голився рідко, носив старий, подертий одяг. Говорив "в ніс", вигляд мав дикуватий, але був напрочуд спокійним і доброзичливим. Був випадок, пішов Микола з сокирою в ліс жердину вирубати. Наткнувся на міську жінку, яка приїхала маслюків назбирати після дощику. Зненацька голосно і гугняво привітався, сокиру виймає з-під мотузки, якою підперезаний був. Тітка на нього глянула, заверещала на весь ліс, дременула через кущі до дороги, залишаючи на сучках клапті одягу, а на землі жовті патьоки… Як до хати добігла - нічого сказати не може, тільки пальцем в ліс показує. Завели її жінки до двору, обмили, довго заспокоювали, пояснюючи, що Микола й мухи не зобидить…

    Він добре обробляв город, порав худобу (корова, телиця, бичок, троє свиней, гуси, кури, індики). Накошував багато сіна, привозив гарбами, складав великим ожередом. В вільний час рубав дрова, закладав полінцями дрівник до самого верху. Не бачив я, щоб він коли руки мив чи вмивався. Хіба, вичистивши корівник і свинарник, витре руки травою. Який був, входить у хату, відслонює піч, дістає рогачем чавуна, мирно гуде: "А йди, Павле, я тобі борщу всиплю". Відмовляюся, кажу, що не голодний, бо гидую. То спадкова риса. Батько такий. Як запросять на яку гулянку - пильно огляне двір, сіни, хату. Борони, Боже, де брудну ганчірку набачить, а ще гірше, горщика дитячого для відомих потреб, - то вже нічого в тій хаті їсти не буде. Вип'є, хлібом занюхає, і все. Люди чаркуються, заїдають смачно, чути від них поздоровлення та добрі побажання господарям. А батько швидко п'янів, починав присікуватися до будь-якого вислову сусіда. Вкрай йому тепер потрібен опонент або ворог. Довго доказує людині її неправоту в даному питанні і розумову недолугість. При тому впритул наближає обличчя до співрозмовника. Людині незручно, відхиляється, скільки може, стільця відсовує (ніколи більше поруч з батьком не сідатиме). Мати батька за рукав сіпає: "І чого ти ото людині в рот лізеш?" Батько скипає: "Пішли додому!" Нагулялися… І дорогою, і дома батько ще довго буде доводити, що там зібралось одне "дурачйо". Парадокс, але при такій гидливості, сам батько був вкрай неохайним. Дуже важко було матері вговорити його помитися чи змінити брудну білизну. Коли матері не було вдома з тиждень - він вмить обростав брудом, в посуді пліснявіли залишки їжі, а він харчувався хлібом, салом і цибулею…

    Спадковість - страшна річ. Нещадним вогнем випалював я в собі спадкові риси: зарозумілість, хвастощі, язикатість, нетерпимість до чужих недоліків чи вад. Майже все випалив. Бридливості до кінця не поборов. Мука для мене їсти чужою ложкою, відкусити від чийогось шматка, доїсти з миски, чи ковтнути з пляшки, яка по колу йде. Всіляко маскую цю ваду, бо вона людей ображає…

   …Пообідавши двома-трьома полумисками борщу, лізе Микола на піч, де ми з Тетянкою граємося. Розповідаю йому, що цікавого вичитав, та за хвилину його очі туманіють, заплющуються. Під його хропіння і Тетянка швидко засинає. Тоді сам пообідаю і йду на вулицю до хлопців.

     Дядько Пилип цілий день на колгоспній роботі. Приїздить підводою пізно, носить клунки з воза до комори, порає коней. Потім вмивається теплою водою, надягає чисту сорочку, сідає вечеряти. На вечерю йому неодмінно мав бути гарячий борщ (тітка його варила таки дуже смачним). Ставила глибоку полив'яну миску густого борщу зі шматком м'яса. Ламав-кришив туди дядько стрючок вогнистого перцю, випивав кухоль самогону, апетитно сьорбав з окрайцем хлібини та великою цибулиною, доки в мисці третина лишиться. Тоді суне її до тітки: "Підсип гаряченького". І так разів чотири. Зап'є літровим кухлем ряжанки чи узвару, витре рушником спітніле лице та лисину: "Хух…" Тоді довгенько читає календарика. Найбільше його цікавило, коли сю ніч місяць сходить та заходить, молодий він чи старий, та в якій фазі. Бо підвода ж в руках. Відпочивши годинку, будив Миколу, запрягали коні та їхали в степ, де вдень дядько Пилип щось путнє бачив. Без здобичі не поверталися. Тітка теж гав не ловила, водилася з циганами, моталася по містах і селах: десь скуповувала, десь продавала - добувала копійку. Вона змалечку була метка та бідова. Розповідала мати, що в голодні роки мала Харитинка сім'ю годувала. Брала голку, кошик і йшла в сусіднє село. Заходила в крайню хату: "Чи не виміняєте, тіточко, голку за десяток яєць? Мати хвора лежить, їсти нічого…" Тітка охоче приносить з повітки яйця, вкладає в кошик, бо без голки ж, як без рук. Харитинка із паперового згорточка голку вишпортує, до тітки простягає: "Ой лишечко! Впустила! Зараз знайду…" Всією сім'єю солому на долівці перемацують - нема! "Може, знайду, коли замітатиму",- нарешті, каже тітка. Не віднімати ж яйця в дитини. А Харитинка йде далі попід хатами. Надвечір приносить десятків з чотири яєць, кілька шматків сала, коржі, а голка - ось вона! День-другий відпочине, і до іншого села мандрує.

   І про своє перебування в Німеччині тітка розповідала з посміхом: "Німці дурні, дуже довірливі. Ми в них крали, що хотіли і коли хотіли". Чув від баби, що повернулася тітка з Німеччини з двома чемоданами всякого добра. Були там і звичайні голки, і голки для швейних машинок та патефонів, кремінці для запальничок, синька, сахарин, хустки шовкові та панчохи. З тиждень поторгувала з бабою на базарі - купили корову. Бідовенька тітка…

  Збудували вони з дядьком в Свердлівці на просторій садибі дві великі хати, чималий сарай, дві повітки, дрівник, корівник, свинарник. Мали гектар городу, луки з сінокосом на дві сім'ї: це наше, а це Миколине. Міцно жили.

   Свердлівські хлопці сприйняли мене без будь-яких ворожих проявів. Може тому, що першого ж вечора я рота не стуляв, а хлопці за животи бралися від реготу На той час я вже знав багато анекдотів, чудних оповідок, пам'ятав кумедні епізоди з прочитаних книжок, оповідав жваво. Наступного дня, надвечір, зайшли до хати кілька хлопців, шанобливо привіталися з тіткою, попросили її відпустити мене на вулицю. Це тітку дуже розчулило, аж по голові мене погладила: "Іди, погуляй, племінничку". Надалі, навіть дверей на ніч не замикала, а мені лишала на веранді під рушником на столі білого окрайця і кухоль молока. За кілька вечорів спустошилися запаси моїх оповідок. Аж посумнів. Хлопці ж не брали дурного в голову, казали: "Розказуй спочатку!"

   Приємно відчувати себе шанованою людиною, бути в центрі уваги. Верховодив хлопцями Гриша, старший від мене років на п'ять. Ростом він був невеличким, але був напрочуд розсудливим і користувався беззастережним авторитетом. Не наказував і не вимагав, а просто казав, ніби радив. Ті поради виконувалися з охотою і в повному обсязі. До мене Гриша пильно придивлявся, розпитував, як навчаюся, хто батьки, ким хочу стати. Дуже мене здивувала звістка наступного літа, що Гриша вже вступив до Академії…

   Набагато пізніше зрозумів, що відрізняється авторитет розважальника від авторитету лідера. Для справжнього авторитету потрібен і розум, і вміння ним користуватися, тобто мудрість. Потрібно розумітися на слабинах людської душі, вміти бути необхідним. І не хизуватися своїми здібностями чи знаннями, цього люди не прощають.

  …Недовго я розкошував у Свердлівці. Мати приїхала, забрала. Знову я на господарстві сам, бо Віктор на той час закінчив десятирічку і пробував стати студентом. Спочатку подався до Харкова на юридичний факультет, потім до бухгалтерського технікуму - в обох провалився на творі та диктанті.

   Мене завжди дивувало, чому Віктор пише з помилками? Багато ж читає, невже не пам'ятає, як слово пишеться? Я часто-густо не знав правил, проте писав без помилок. Просто пам'ятав, що читав. Ще дивна річ: Віктора, як оратора, скільки жив, сприймали на "Ура", мені ж і зараз на трибуну лізти - каторга…

    Повернувся Віктор з облизнем, як і його однокласники. Жоден не вступив. Мабуть, тому нікого дома і не лаяли. Спроквола перемовлялися дядьки через дорогу, цигарками пихкаючи: "Хіба нашим туди протовпитися? Там своїх вистачає. Наша доля - волам хвости крутити". А були ж серед Вікторових ровесників здібні і талановиті…

   Затоваришував я з Мишком, з тим, що торік в циганчука фінку виміняв. Він був кремезним, кругловидим, жартівливим. Жив в занехаяній хаті з виснаженою хворобами матір'ю, яка рідко бувала вдома - все ходила по заробітках. Кілька разів у нього ночував, пекли разом картоплю в кізячковому жару, ділилися затяжкою з недопалка. Він теж багато читав, розповідав хлопцям цікаві епізоди і своєрідно втілював прочитане в життя: давав всім прізвиська. І мені, колись, вкрай образливе приліпив… Тоді він прочитав "Пригоди Буратіно", там є епізод про пацюка Шушару. Здалося йому пацюче ім'я схожим, чи співзвучним з моїм прізвищем. Підходжу до гурту, а він гукає: "О! Пацюк Шушара йде!" Регіт, глузи… Згодом слово "Шушара" десь загубилося, а "Пацюк" - прилипло. Так і дражнили, доки жив в Аудиторівці, хоч на те слово я кидався в бійку, не зважаючи на вік і силу образника. Через те часто був битим. Це хлопців тішило і заохочувало…

     Нам з Мишком часто випадало вдвох пасти череду. Його люди наймали за себе, а мені доводилося пасти і за себе, і за кумів Баюків, і за бабу. Здебільшого, пасли на луках між буйних островів верболозу. Лугова травичка густа, соковита, череда спокійно пасеться. Підніме корова голову, а в неї очі сп'янілі і зелені бульби біля рота лопаються… Комахи не докучають, пролізе корова через густий кущ, боки почухає, знову пасеться. Завертати не треба, вільного часу багато, граємося з Мишком в індіанців і запорожців одночасно. Чуби корою то так, то так підв'язуємо, поробили собі луки, стріли, шаблі з гнучкого верболозу. Гасаємо по кущах, беремо в полон один одного, репетуємо, аж корови на нас здивовано поглядають…

    На протилежному схилі балки - колгоспна птахоферма, металевою сіткою огорожена. Весь схил ніби снігом покритий - то кури, леггорни. Мабуть, були дірки в огорожі, бо багато курей кублилося та паслося в верболозі. Пробували ми в них стрілами з луків поціляти, списами кидати - не те. Ковзає спис і стріла по пір'ї, тільки курку лякає. Попробували довгими шаблями - інша річ! Як попадеш по голові або шиї - тільки киркне курка, крутнеться на місці і падає. Добре, хоч ми в сорочках, бо зранку туман був. Тепер коміри позав'язували, курей туди поскладали (штук по п'ять набили), а зверху трави. Кролям, мов, нарвали. Так і донесли, як гнали череду додому.

    Мати аж в поли вдарила: "Нехристів син! Чиї кури?" Проте швидко заспокоїлась, коли сказав, що кури не людські, а колгоспні. Швиденько ошпарила окропом, попатрала, розчинила. Гарно повечеряли, та ще з тиждень були з приварком. Тільки допитувалася мати, чи ніхто не бачив нашого полювання? Хто б там побачив в густому верболозі? Коли ще випадало вдвох з Мишком пасти, то ми вже брали величенькі торби, так краще. Повісив торбу через плече і йди спокійно. Кролям, мов, траву несу…

   Випало мені одного разу пасти з пристаркуватою тіткою. Балкою погнали череду далеко за село. Того дня я, як на гріх, трохи заспав, не встиг ні поснідати, ні шматка в торбу вкинути - вибіг до череди, як опечений.

  До обіду далеко, а мене під грудьми смокче - нема спасу, бо й не вечеряв. І в кишенях ні пучки тютюну. Хоч би разів зо два затягтися самосадом - куди веселіше було б, і їсти б не так хотілося…

   Метрів за чотириста садиба видніється впорядкована, між гарним садом та городом. Воно і зараз ще таке збереглося: ідеш вдосвіта до далекого незвіданого ставка: минули село, лани пішли понад дорогою, посадка, раптом, знову одна-дві хати. Може, то одноосібники так відселені були в колективізацію?

   Череда спокійно пасеться. Надумав піти до тієї садиби: може, шматком хліба чи яблуком розживуся, або хоч недопалка стрельну. Тихенько через садок прокрався: може, там собака до дерева прив'язаний, або так бігає…

    На пагорбку під грушею травичка густа та зелена, як щітка. Там килимок розстелений, подушка велика; лежить і спить-хропе на них огрядний дядько. Поруч макітерка вареників, полумисок сметани, недбало рушничком накриті. Сулійка стоїть, трохи надпита, склянка біля неї. На килимку пачка "Біломору" синіє… Навшпиньки підійшов, вареника вхопив з макітри, витрусив три цигарки з пачки, позадкував тихенько за кущі.

    З сиром вареник, добрий! Жуєш його, а він в роті тане потроху. Тоді в холодочку ще й цигарку запалив. Можна жити!

   Поїхали батьки до Кремгесу Вікторові долю влаштовувати. Бо куди йому в колгоспі зі скаліченою правою рукою? Хіба в пастухи. Всіх родичів та знайомих задіяли, багато установ обходили - нічого путнішого від посади дезинфектора в санепідстанції не знайшли. Кому інвалід потрібен? Згодилися і на те. Платня місячна - сорок п'ять карбованців (це вже було після Хрущовської реформи). Жив Віктор в дядька Олекси, батькового старшого брата. Мерз ночами в неопалюваній кімнаті будинку, доки не виблагав собі місця в робітничому гуртожитку. Створився тоді в Кремгесі відділ чи філія політехнічного інституту, записали батьки туди Віктора на підготовчі курси. Успішно закінчиш - зразу студент. Він з місяць проходив на ті курси, покинув. Натомість, примудрився закінчити в ДТСААФ курси мотоциклістів і курси електриків. В тій же санепідстанції став ще й електриком на півставки. Який не є, а приробіток. Не знати, як одяг беріг, харчувався тим, що з дому раз на тиждень привозив (деколи батьки мене посилали з клунком), а гроші відкладав. Якось, в неділю всіх здивував. Приїхав додому на червоно-блискучій "Яві". Купив! Досяг своєї мрії! Майже новий мотоцикл, років зо три тільки був в дбайливих руках. І за півціни! Від щастя Віктор сяяв. Похапцем пообідав, і: "Кого покатать?" Батьки боязько відкараскуються, а я кричу: "Мене, мене!" Віктор протер мотоцикла ганчіркою, вивів на дорогу, дригнув ногою по важілю: "Сідай!" Промчали селом, розвернулися на краю, і в другий кінець! Тоді назад, уже тихіше. Тепер вся молодь біля дворів. Зупинка за зупинкою, привітання, здивування, обмацування мотоцикла. Смерком додому повернулися. Повечеряв Віктор, поїхав до клубу. Приторохтів додому аж вранці, бо бензін закінчився серед ночі, котили хлопці мотоцикла аж до Янового на тракторну бригаду. Там знайомий сторож дав і пального, і мастила…

    З тої пори приїзд Віктора став для молоді подією. Старші дівчата часто мене на вулиці зупиняли: "Коли Віктор приїде?" Мабуть, і їх катав ночами…


РОЗДІЛ СЬОМИЙ

    Помітив я з деякого часу, що дорослі наодинці охоче розповідають мені про своє життя. Бабуся, з якою череду пасу, дядько, з яким веземо волами солому з далекого поля, стара дівка, з якою довго чекаємо машину до Кремгесу - всі годинами звіряють мені своє пережите та наболіле. Може, тому, що слухаю уважно, співчуваю: похнюплююся, коли про сумне, сміюся, коли чудне, дивуюся, коли про щось незбагненне чую… А вони від розповіді, ніби, аж втіху мають. І, скільки живу, слухати доводиться: біля рибальського багаття, в купе потяга, в готельному номері - такі сповіді. Навіщо це людям? Чому звіряються випадковому співрозмовнику, зрозуміло: він далекий, не зможе використати почутого на шкоду. Але навіщо? Дедалі більше мені здається, що сповідається людина через сумніви. Хоче перекласти цю проблему на когось, зняти тягаря з душі. Бо є в пересічній людині завжди великий душевний розлад через розбіжність в житті між бажаним і дійсним. Всі бажання - від первинних інстинктів. Всі вони гріховні, заборонені (релігією, законами, суспільною думкою, моральними устоями та ін.). Ці первинні інстинкти штовхають людину саме вбити, відняти, вкрасти, заволодіти, збрехати, обдурити. Для чого? Для накопичення багатства, для слави і популярності, для володіння нйкращими жінками, а найбільше - для володарювання. Бо влада автоматично дасть все найкраще: їжу, напої, одяг, житло, жінок, відпочинок, розваги, розкіш, навіть, похорони. Суспільство і (щодалі більше) держава нещадно викорінюють в людині ті інстинкти, наполегливо і невідступно, з раннього дитинства, будь-якими засобами. Всі ті агресивні прояви держава перебирає на себе. Для держави не є гріхом оголосити війну, вбити, заволодіти, збрехати, обдурити. Це нормальна державна політика. Натомість, людині держава втокмачує обов'язки: сумлінно працювати, всіляко підтримувати ї захищати державу. За те людині держава обіцяє житло, одяг, їжу, розваги та інші блага в нормованій кількості і якості. Завжди обдурює, наскільки зможе. Держава постійно удосконалює методи та засоби впливу на людину. Апогей тих засобів та впливу в тоталітарному суспільстві. Там державі належить все: природа, засоби виробництва, плоди людської праці, здоров'я і саме життя людини, і, навіть, її думки… Більшість людей скоряються державі, дотримуються нормативів. Але відсотків п'ятнадцять людей, взагалі, не піддаються вихованню внаслідок розумової обмеженості, виняткового темпераменту, норовливої вдачі. Для таких держава створила особливі заклади та установи, де їх ізолюють та перевиховують. Невеличкий прошарок людей глибоко ховає свої первісні інстинкти незмінними за демонстративною поведінкою ревного уболівальника суспільної моралі. З таких виходять керівники. Ці ніколи не сповідаються, вони не сумніваються в вірності своєї поведінки… Це державники. Вони наповнюють собою чиновницькі установи і будуть говорити від імені держави…
Без сталевих стримуючих суспільних "табу" буде анархія, людожерство, загибель спільноти. Та якби державі вдалося повністю викорінити в людині агресивні інстинкти - зникли б ініціатива, підприємливість, конкуренція. Була б не людина, а робот-споживач. Теж тупик для людства. Кращі голови мають думати, як збалансувати інтереси людини і суспільства, бо немає такої рівноваги. Для збереження себе і близьких, для забезпечення мінімальних потреб існування змушена людина чинити великі і малі гріхи. Від того мучиться сумлінням, хоче виправдатися перед суспільством через неупередженого співрозмовника, зняти з душі тягар…

   Мабуть, вічне воно: гріх, покаяння, сповідь, спокута…

   …Сталася з батьком чергова "халатность". Почалося з того, що голова колгоспу на "Газику" полями проїхався, почув скарги, що води сапальницям не привезено. Поїхав бригадира шукати і угледів біля лісосмуги виїзних бригадних коней. Розпряжені коні мирно мишій хрумкають, віз в холодочку стоїть, а на возі спить бригадир. Як голова його будив, що казав - не знаю, тільки потім батько днів зо три обурено плювався, щось невиразно бурчав про несправедливість і брак людяності. Обійшлося йому на цей раз доганою. Через тиждень голова знову навідався на бригаду. Заглянув на конюшню, стайню, телятники, птахоферму. Знайшов купу недоліків, а бригадира десь чорти носять. Під'їхав "Газиком" до двору, заходить в хату, а батько в одній білизні на лежанці "Угрюм-ріку" читає. Похитав головою, не слухаючи батькових виправдовувань, плюнув на підлогу, вибіг з хати. Вранці на бригадному дворі роздавав наряди вже новий бригадир. Батька ж послали доглядати за волами. Сприйняв він це призначення, як люте знущання. Ще й напарник під'юджує, критикує за невмілість, пропонує за добрий могорич років за два навчити поводитися з волами.

    Волів на бригадній воловні було небагато, пар шість. Телят на фермах щороку народжувалося чимало. Десь з піврічного віку теличок відділяли від бичків і тримали окремо. Майже всі телички ставали дійними коровами, рідко яку відбраковували. З проміж бичків відбирали трьох-чотирьох найбільших, найактивніших, утримували в окремому загоні, добре годували. З них будуть бугаї. Десятків зо два міцних, прогонистих бичків з розлогими рогами теж відокремлювали. З них будуть воли. Решта, після відгодівлі, піде на м'ясокомбінат. Коли майбутні воли починали демонструвати надмірну статеву активність, їх холостили. Приїздили ветеринар, зоотехнік і, разом з воловниками, робили свою справу. По одному виганяли бичків в окрему загорідку, викручували хвоста, звалювали бичка на землю, прив'язували ноги до широкої драбини. Гострою бритвою розтинали мошонку, перев'язували жилки і протоки, відрізали сім'яники і кидали в цеберку. Вони великі, з хлопчачий кулак. Зашивали розріз кривою голкою, густо мазали шов солідолом - від мух. Днів зо три стояли кастровані бички широко розчепіривши задні ноги і понуривши голови, не пили і не їли. Поступово оклигували, починали пити і їсти.

    Сім'яники (повна цеберка, або й більше) марно не пропадали. Дядьки їх різали навпіл, смажили в великому чавуні з салом та цибулею і з задоволенням обідали під добру чарчину. Нас, хлопчат, теж пригощали, бо ми ж допомагали! Смачно!

    А вдача майбутніх волів після цієї процедури разюче мінялася. Робилися вони вайлуватими, флегматичними. Паслися спокійно або лежали, навіть мух відганяли якось лінькувато. Наступного року їх підбирали в пари за зростом, статурою, мастю, формою ріг та ін. Привчали ходити в парі (роги мотузком зв'язували), потім накладали ярмо, щоб шиї звикали. Восени наука завершувалася особливим чином. Запрягали молоду пару в міцні сани, на яких сиділо вісім-десять дядьків з батогами; воловники відступали в боки, а дядьки починали нещадно шмагати волів, примовляючи за кожним ударом: "соб" - до того, що зліва, і "цабе" - до того, що праворуч. Воли не бігли, а летіли, зносили тини, ламали молоді дерева, довго мчали по землі степом важкі сани, нарешті, знеможено падали на передні ноги, жадібно хапали повітря покритими піною ротами, дрібно тремтіли шкірою. З півгодини дядьки перекурювали, потім підіймали волів батогами і спокійно їхали в село. На команди "соб" і "цабе" воли слухняно звертали в потрібний бік. Вся наука. Бичок став волом. Годували їх, чим доведеться, хіба літом попасуться на зеленій траві, а взимку - солом'яна січка і вода. Рідко їм попадало силосу чи жому. А вони, невибагливі, ремигають, та слину з ротів нитками пускають. В очі їм краще б і не дивитися. Така там нудьга… Я раз в чоловіка такі очі бачив: він мусив цілу зміну, день у день, оцинковані листи заліза перекладати руками із стоса на розкрійний стіл (машина краяла той лист на заготовки бляшанок під згущене молоко). Ох, і очі! Звик, мабуть…

   Холостили на бригадному дворі і молодих жеребців. Але вони вищали, кричали, як людина, тонко і болісно. Ми втікали, аби того не бачити і не чути. Довго вони потім не могли ні ходити, ні лежати через великий набряк між ногами. Жалібно стогнали і дуже худли. За три-чотири дні з хвацького жеребця робився скелет, всі кістки випиналися. Конюхи силоміць запихали їм до ротів сіль, потім давали води. Їсти вони починали десь аж через тиждень, а деякі, так і води не пивши, падали і конали. Які видужували, вже не були тими танцюристами, на яких кожна жилка грала, які землі під собою не відчували. Перетворювалися вони на сумирних коней і привчалися до хомута.

   Валашили й баранів з отари: ті під час процедури тільки натужно бекали і витріщали очі, а потім майже не хворіли.

   Та повернемося до наших волів. Вкрай образився батько на під'юджування воловника. Не стерпів, кинувся битися. Повернувся додому з натовченими боками. Здоровенний воловник потім пояснював, що він батька і не бив, тільки відштовхував. Ну, може, разок і зачепив, ненароком, так він же лізе…

    Одлежався батько з тиждень, поїхав в райком. Повернувся ощасливленим: призначили лісником! Збуджено розповідав матері, що для путнього лісника на кожному дереві хромові чоботи ростуть. Поїхали батьки на лісовий кордон. Вікна-двері в хаті дошками забили. Мене в баби лишили, щоб зі школи не зривати, доки п'ятий клас закінчу. Тоді я вже їздив Вікторовим велосипедом до восьмирічки в Срібне. Благословенні часи мені тоді випали. Майже рік жив, як у Христа за пазухою. Ні дід, ні баба не лають. Всю хатню роботу баба порає звично, непомітно. Хата прибрана, посуд блищить, одяг і постільна білизна випрані; їжа смачна, свіжа. Я залюбки допомагав дідові вправлятися біля худоби, на городі, на леваді. Без нагадувань переколошкував скошену траву, сухе сіно носив сіткою на горище повітки. Яке не поміщалося - складали з дідом в копицю. Неговіркий дід Тихон, але похвалити вмів. То великий стимул. Я охоче вибирав картоплю, зрізав соняхи, ламав кукурудзу, зносив до повітки жовті гарбузи, шаткував з бабою капусту. Дивно! Ту ж роботу дома робив з примусу, ніби кару ніс, а тут неначе граюся… Коли повечеряємо, дід світить ще одну гасову лампу, витирає ганчіркою і так чисту клейонку на столі: "Вчи уроки і нам потім розкажеш". Півтори-дві години я пишу, читаю. Дід сукає дратву і натирає її шматком смоли, або коле ножем березовий брусочок на маленькі дерев'яні гвіздки. Баба щось шиє і тихо наспівує. Потім розповідаю, що прочитав з історії, географії чи літератури. Дід схвально покивує, і баба принишкла, теж слухає. Влягаємося спати. Баба в темряві ще довго шепоче молитви до образа на покуті, під той шепіт засинаю… Був сон в дідовій хаті міцним та цілющим. Просинався вранці веселим, бадьорим і хотілося їсти… Баба ніби чекає: "Біжи надвір, вмивайся, та сідай снідати". Витираюся біля колодязя полотняним рушником, а з городу вже дід прикахикує - снідати йде. На столі розварена піскувата картопля парує, вишкварки на ній пахнуть апетитно, хрумкі малосольні огірки з кропом. А тоді ще кухоль ряжанки зі шматком пухкої перепічки… Після такого сніданку до обіду їсти не хотілося… Дід їв спокійно, обережно - крихта не впаде. Кішка нявчить, за штани дряпає - дід забороняє будь-що давати кішці зі столу. Неквапно сам встає, бере кішку за шкірку на загривку, несе в сіни, викидає за двері: "Мишку впіймай. Або горобчика…" Спокійно повертається до столу.
Понурий маслакуватий пес ніс свою службу на ланцюзі між городом і подвір'ям. Спав в дерев'яній будці, а мискою йому служила німецька каска.
Залишки обіду чи вечері споживали свині або кури. Собаку дід годував сам. Повертаючись з городу кидав в німецьку каску качан кукурудзи, шматок буряка або гарбуза, і собака їв! При тому віддано поглядав на діда, виляв хвостом - просив ще!…

   Старіло і жовтіло в коморі торішнє і позаторішнє сало в ящичках - нікому дід не дасть і шматка. Іноді заходив до хати його рідний брат Матвій, що жив неподалік. Та дід його дуже швидко спроваджував. Потім бурчав: "Хитрий дуже. Ти помри сьогодні, а я таки завтра…" Рідко кого з сусідів дід до двору впускав. Вийде до воріт, перебалакає, і все. Якось молодий переселенець прибіг: "Дайте, діду, лопати на час". - "Сідай, посидь отут на лавочці. Зараз винесу". Приносить дід лопату. Німецька, зручна. Держак відполірований руками, гладенький, ніби лаком покритий, лезо вигострене, залізо аж синювате, блищить… - "Оце так лопата!",- вигукує в захваті переселенець. Дід дає йому часину помилуватися гарним реманентом, потім забирає лопату: "Оце і в тебе така повинна бути, своя". Несе лопату в повітку. Знічений сусіда тетеріє, потім обурено плюється. Більше ніколи не прийде…

   Єдиним бажаним для діда гостем був його давній приятель Грицько. Вони ще замолоду дружили, хоч той був значно старшим. Дід Грицько і зараз ще був бадьорим, сам вів господарство, бо нової баби не хотів, казав: "Та чи я їм похоронщик? Трьох поховав і досить. Набридло…"

   Вступивши до хати, дід Грицько вклонявся до образа, чоломкався з господарем, вітався за руку з бабою, неквапно добував з кишені пляшку "Домашньої". "Казьонної" не вживав принципово, навіть на дурняк. Ввічливо відмовлявся, казав, що від неї голова болить і долоні сверблять. Доки баба на стіл збере, сидять діди на лаві, гомонять стиха. Поважно за стіл сідають, підбивають вуса вгору. За першою і бабі чарку підносять, припрошують. Баба висловить багато побажань, чаркою махаючи. Більше розхлюпає, ніж вип'є. А чарки дрібні, саме скло. Проте чоловічою увагою баба задоволена. Посидить трішки, щось пожує, іде свої справи порати. Діди теж більше розмовляють, ніж п'ють, півпляшки завжди лишалося. Повечерявши, виходять, всідаються на призьбі, закручують тугі цигарки. Я тут, як тут, бо дід Грицько безпремінно щось цікаве буде розповідати зі свого життя…

   Років з дванадцяти залишився Грицько круглим сиротою. За харчі наймався худобу пасти, взимку тягав санками дрова з лісу людям, в лиху годину навіть старцював. Парубчаком наймався косити, вважався добрим косарем. Від Пасхи до Покрови заробляв і на одяг, і на прохарчування. Коли виповнилося вісімнадцять років - одружився, як люди нараяли. Хоч дівка була і собою негарна, і розумом не відзначалася, зате давав за нею батько хату, корову, коня, десятину городу. Коли обвінчалися, ще дав віз картоплі, діжку квашених буряків, п'ять мішків борошна ще й двох поросят. Живіть, мов, діти, в злагоді…

   Зажив Грицько. Христя добрі борщі варить, він по господарству лад дає. Взимку підрядився лід рубати на Тясмині та возити крамарям в льохи до міста, вони платили добрі гроші. Довгими вечорами грали в "дурня" і в "очко" з Грицьком Папаїкою (прізвисько таке, бо заїкуватий). Поросята ростуть, нівроку. Раптом об'явили колективізацію: всю худобу на загальний двір збирають разом з реманентом та запасами кормів. Деякі люди ведуть худобу, а більшість - ні! Ночами ріжуть корову, коня чи телицю, рубають м'ясо на шматки, присолюють, коли є чим, ховають м'ясо в мішках до печер, викопаних в долівці, за стіни - на мороз. Ночами варять та їдять від пуза, аби не пропало. Прийде "власть", спитає, де корова чи кінь - одна відповідь: "Дорізати довелося, об'їлося чогось, обдуло". Занепокоїлася влада - виріжуть же всю худобу, когути… Треба щось робити. Почав їздити по селах на бричці уповноважений від районної влади. Гладкий, веселий, в шкіряному одязі. На прізвище Етус, мабуть, прибалтієць або німець. Лежить у нього в ногах брезентовий мішок з грішми - скупляє в людей худобу, добрі гроші наперед платить, тільки має господар сам худобину до міста приправити.

   Ростуть поросята в Грицька. І свинка гарна, а кабанчик на очах гладкішає. Назвав його за це Етусом. Сидять пізнього вечора з Папаїкою, пляшка давно випита, в карти грати набридло. Надумали кабанчика зарізати, підсмажити свіжини на сніданок під добру чарку та з квашеною капустою… Пішли в саж, натягли Етусові на морду торбу з попелом, щоб не кувікав, зарізали. Тоді заборонялося свиней смалити, треба було здирати шкіру і здавати державі. Хіба ж то сало, без припеченої духмяної шкірки? Завісили в повітці вікна і двері ряднами, обсмалили віхтями палаючої соломи, обшкребли, розчинили. Опустили тушу в погріб - завтра ладу дамо. Заходить Грицько в хату, а жінка не спить. Побачила одяг закривавлений, схарапудилась: "Що трапилося?"
- Етуса зарізали,- спокійно каже Грицько.- Полий мені води, вмиюся та спати полягаємо, бо втомився.

   Підхопилася Христя вранці - ні світ, ні зоря; за цеберку, і до колодязя. Там кума вже з повними відрами надчікує, з ким би то язиками потеліпати зранку? Глянула на Христю, привіталася, та: "Ой, кумонько, ви щось знаєте, а мені не кажете. Гріх вам буде, ми ж таки рідня. Я ж вам про оте й оте першій розказала…" Христя мнеться. Кума наполягає: "Ой, та я ж нікому ні слова, ні півслова! Ось на цямрині хреста малюю і цілую! Кажіть уже…"
- Та мій Грицько з Папаїкою цієї ночі Етуса зарізали. Два мішки грошей принесли. Я і вам пачку дам, тільки нікому ж не кажіть…

    Занесла кума відра з водою в хату, біля печі порається, та все: "Ги-ги!" Чоловік її (секретар сільради) на печі з малим Ваньком грався. Почув те "ги-ги", озивається до жінки: "Що там таке? Знову щось сплели? А ну, кажи, бо качалка ось де лежить!" Розповідає жінка, що від куми чула. "Ой, лихо!",- чоловік в чоботи вскочив, в підштаниках до сільради побіг телефонувати в район…

    …Прокинувся Грицько - вже видно в хаті, жінка кудись завіялася. Потягся, до вікна підійшов Папаїку виглянути, той обіцяв прийти з горілкою. Глянув, а там юрба до двору завертає. Грицька попереду за руки ведуть, б'ють по пиці то справа, то зліва, і міліціонери наганами розмахують. Злякався, вискочив в сіни, хотів на горище заховатися, а тут його колодочкою нагана по голові! Одлили водою, допитують: "Куди Етуса діли, бандюги?"
- В погребі лежить.
- Веди, показуй! - Та по потилиці, та ще…
Полізли в погріб, подивилися - лежить свиняча туша. Вилізли, знову б'ють, допитуються, де Етус…
Аж тут мимо двору сам уповноважений бричкою їде, коней притримав, питає, що тут за гвалт? Голова сільради на нього очі витріщив: "То ви живі?" Сміється Етус: "Я ще довго буду жити!" Юрбу з подвір'я, як вітром видуло. Стоять Грицьки, побиті, закривавлені, один на одного дивляться, нічого не розуміють. Тут Христя до двору забігла: "А чого вас в тюрму не забрали?" Розпитали її, дотумкали, що до чого. Згарячу одчухрав Грицько жінку черезсідельником - побігла з плачами до матері. Тоді вже повмивалися. Папаїка по горілку збігав, насмажили свіжини та сіли снідати…

        Лукаво підморгує мені дід Грицько: "Ото чув? Не одружуйся на пришелепкуватій, бо й тобі таке буде".

    Добре мені жити в діда з бабою. І в школі все добре. Сподобалося мені в п'ятому класі: нові предмети цікаві, кожний урок новий вчитель проводить. Дивно, але вчителі не сердяться на мене за запитаня: коли можна коротко відповісти - охоче відповідають, навіть хвалять. Коли треба довго говорити - радять, в якій книжці про те можна прочитати. Німецька мова до душі припала. Вчив зі словника, що в кінці підручника, всі слова підряд, аби наперед всі тексти прочитати. Відносини з однокласниками налагодилися. "Срібнянці" не виявляли ніякої ворожості до прийшлих, а учні-односельці ніби подорослішали. Агресії з їхнього боку стало менше, хоч зовсім не зникла. Підходить на перерві Микола: "Сьогодні дорогою Гришу бити будемо". "За що?",- питаю.- "А так. Щоб знав". Наступного дня жертвою міг бути Федько, я або Дуся (чомусь в селі всіх Андріїв звали Дусями). Наступної перерви вирішую попередити Гришу про наміри шибеників. Вкрай здивувався, коли почув від нього: "Я знаю. Нехай б'ють". Чи то фаталізм, чи воляча покірливість наша - донині не розумію. Як вже вийдемо на гору, заводії відстають, змовляються, хто буде присікуватися, хто перший вдарить. Я рішуче кажу, що Гришу бити не буду, бо він нічим не завинив. Навпаки, буду його захищати. Першого разу мене здійняли на сміх: "Давай, давай! І тобі попаде". Так, попало. Але і нападникам попало, бо я шаленів від несправедливості, знову і знову кидався в бійку. Одна справа безкарно познущатися над беззахисним, ї зовсім інша річ мати за те розбитого носа чи синця під оком. Сердилися на мене хлопці, дражнили, але бійки для розваги майже припинилися.

Жити б мені так, та жити…

     Під весну приїхав батько, привіз вантажівкою багато дров. Відірвали дошки на дверях, заклали одну половину хати під стелю сухими дубовими кругляками. Сусіди язиками прицмакували, дивлячись на ті дрова: для степового села то був небачений скарб. Деякі прицінювалися, але батько згорда казав: "Не продаю, поки що". Шанобливо зупиняли люди батька на вулиці, питали, чи не можна розжитися лісом на сволоки, сохи чи крокви. "Можна,- поблажливо копилив губу батько.- Аби гроші. Всьо зделаєм". Мені батько звелів тут не засиджуватися, а як тільки шкільні зайняття закінчаться - їхати велосипедом на лісовий кордон, вони вже там обжилися. Воно не дуже далеко, кілометрів сорок, велосипедом за півдня доїдеш. Як їхати, теж пояснив, але ж лаконічно!
- Через Срібне переїдеш - підіймайся на гору, їдь до грейдера. Звернеш на грейдері ліворуч, скоро побачиш Микільські польові табори. Праворуч побачиш ліс, туди звертай. Перший минай, другий наш.

     Закінчилися в травні шкільні уроки. В табелі жодної трійки, і четвірок мало. Забрав у канцелярії свої папери. Дід з бабою похвалили за оцінки. На ранок збираюся в дорогу. Баба аж заплакала: "Ти ж, Равлику, навідуйся, шкода мені тебе…" Зав'язала в вузлик харчів на дорогу, карбованця дала. При виїзді з села купив собі в магазині пачку "Біломору" і карамельок м'ятних. Можна жити!

  Їду степом, жайворонки в небі видзвонюють. Зелено навкруги, повітря духмяне - аж співати почав. Переїхав Срібне, викотив велосипеда на пологу гору. Далі поїхав польовою дорогою понад лісосмугою. Ось і грейдер широкий, зупинився на краю лісосмуги, підснідав, відпочив. Поїхав грейдером ліворуч, десь за годину біля шляху з'явилися будівлі, цистерни - ніби тракторна бригада. Далі їду - праворуч ліс видніється. Звернув туди, поїхав до узлісся. Як же гарно! Кремезні дуби просівають через різьблене листя сонячні зайчики. Граби, клени, стрункі ясени високо вгорі зплелися кронами. Біля дороги бузина кипить білими кетягами, медом пахне. Ліщина вся в китицях, терен буйно цвіте, бджоли гудуть біля кущів. Десь поряд соловейко тьохкає… Ой, скучив за лісом! Довго бродив узліссям, милувався.

   Їду далі. Один лісовий масив закінчився, інший починається. Мабуть, тут десь і наш кордон. Але ніяких ознак житла немає, ліс і ліс. Зрідка старі, зарослі травою, дороги на узлісся вибігають. Куди звертати, де шукати? Звернув на першу-ліпшу, ніби по ній недавно машина проїхала. За півгодини добрався до якоїсь вирубки. Навкруги пеньки, дрова штабелями складені. Куди далі? Обійшов вирубку - ще одну вкочену дорогу набачив. Треба дороги триматися. За годину вибрався знову на узлісся. З обох боків ліс, дорога в балку веде. Ніби хутір завиднівся. Дві великі садиби нарізно стоять: хати, сараї, сушарні плетені, повітки, комори рублені. Прихилив велосипеда до жердин огорожі, несміло йду до двору - може там собака не прив'язаний. Опецькуватий дядько біля повітки вистругує зубки, забиває їх в дерев'яні граблі. Привітався до нього, кажу, що заблукав, питаю, як потрапити на кордон, де батько недавно лісникує. Зняв дядько картуза, витер хусточкою лисину: "Отак-о дорогою і їдь, як їхав, мимо криниці і далі. Там побачиш". Їду. Стоїть в балці колодязь-журавель. Витяг води, напився досхочу, решту в корито вилив, бо безліч метеликів і бджіл маленьку калюжку обсіли, п'ють. Корито зразу ніби цвітом покрилося - метелики обліпили. Вилив ще дві цеберки - аж до корита троє сплутаних коней стрибають, до води припадають. Витяг ще цеберку, чую - щось хропе. Оглянувся - кілька корів і телят мене розглядають, а збоку бугай косує червоним оком, хропе і землю рогом копирсає. То вже не жарти. Не зчувся, як на велосипеда скочив, аж під горою зупинився. Крутюща гора. Праворуч неї ніби гайок, далі чагарник на крутосхилі, далі ліс. Видерся на гору, звернув праворуч понад лісом. Ліщини тієї! Під осінь би сюди, нарвав би горіхів!

    Щось мені не так. Не туди їду. Ніби назад повертаюся. Зупинився, посидів у холодочку. Ох, і розтлумачили дорогу, що батько, що дядько! Згадався малий Іван, як він дядькові пояснював, де ми живемо: "Злізете з машини біля магазину і йдіть назад. Будуть хати, хати, а потім і наша хата…"

    Повернувся трішки, звернув від лісу ліворуч. Польова дорога, по боках гречка, кукурудза, соняхи. Невдовзі знову ліс дорогу обступив. На прогалині хата і сарай стоять, двір жердинами огорожений, вище і нижче від садиби великий город. Завернув до двору, зайшов до хати - нема нікого. А ліжко наше стоїть, і нашою ковдрою накрите! Втрапив, нарешті! Тут мати заходить, посміхається…

Починалося нове життя…

Кінець першої частини.

 


Продаем роллеты в Харькове отличного качества и по лояльным ценам.