Головна Книгосхов / Толока / Історичні статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Регіон / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Московський патріархат на Присамар'ї / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Форум / Контакт /Дзеркало сайту /

 

Р. Л. СУСЛИК
КРИВАВІ СТОРІНКИ
з неписаних літописів

(Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму)
- 1 9 5 6
АНГЛІЯ

автор видав свої споади за власні заощадження накладом всього 1500 примірників. Надзвичайно рідкісна книга

1 Бурхливі часи Революція

2 "Керенщина" і Центральна Рада
3 Вперше влада большевиків
4 Прийшли німці
5 Гетьманщина
6 Влада Директорії
7 "Війна" з гетьманською вартою

8 Золотодубування

9 Большевицька влада
10 Прихід денікінців
11 Повернення з Києва
12 II Повстанська боротьба
13Масюта організував повстанський загін
14 14-а большевицька армія вступила в Гетьманщину
15 От. Хрестовий зустрічає от. Масюту
16 Удовиченкові хутори
17 Хутори готуються до відсічі
18 Гриць у таборі отамана Хрестового
19 Марійка у підводах
20 Загрожене населення тікає в ліси
21 Прибув загін отамана Масюти
22 Польова Служба Божа
23 Віче
24 Забава перед боєм
25 Нарада Отаманів
26 Ніч перед боєм
27 Діти допомагали повстанцям
28 Бій під Лютенькою
29 Дівчат полонили
30 Після бою
31 Ранений Гриць повернувся додому
32 Цинка патронів
33 Нерадісні висліди бою
34 Панотець Павло
35 Опортуністичні нахили
36 Проповіді отця Павла
37 Батько Махно
38 Сподівання Хрестового не справдилися
39 Махно рейдував у нашому повіті
40 Зруйнували базарні крамниці

41 Батько Махно ще раз відвідав нас
42 Гімназисти
43 Стріл Чернишенка
44 Добування чистих бланків
45 Амнестія
46 Отаман Хрестовий продовжував боротьбу
47 Отамана Мандика забито
48 Загибель отамана Хрестового
49 У Провідну Неділю
50 Колишні гімназистки 0. П-ко і М. К-ко
51 Голод 1922 року на півдні України
52 Настав НЕП
53 "Лампочка Ільіча"
54 Занепад нашого міста (про Зеньків)
55 Чудесне оновлення ікон
56 Автокефальний рух
57 Ліквідація НЕП-у
58 Розкуркулення й колективізація
59 Втеча з півночі
60 Ешелоном на північ
61 Шлях на Голгофу
62 Ми прибули до Куклова
63 Трагедія матушки
64 Масова смертність невільників
65 Нас повезли до м. Каднікова
66 Втеча з совхоза
67 На збиранні сіна в совхозі ГПУ
68 Втеча з косовиці
69 Зустріч з ведмедем
70 Зустріч з людьми
71 Забили глухаря
72 Мочарі
73 Ловили рибу

74 Забили глухаря
75 Мочарі
76 Ловили рибу
77 Мисливська хатка
78 Корова в лісі
79 Вбили зайця
80 Втікачів спіймано

81 Втеча вночі
82 Земляк з Полтавщини
83 Останній етап
84 В своїй хаті
85 Торгівля людьми
86 Кара запроданцеві
87 Гриць з побратимом полягли в облозі
88 С. В. У.
89 Нерозважна активність Теслі
90 Зустріч з таємним агентом ГПУ

91 Підпілля в загрозі

92 III. За ґратами та дротом
93 Мене арештували
94 В Полтавському обласному ГПУ
95 В камері
96 На допиті
97 Нові люди в камері
98 "Око" в камері
99 Один у камері
100 Слідчий читав мені мій вірш
101 Розстріли в тюрпозі
102В камері смертників
103 Візита прокурора
104 Розстріл адвоката Виноградського
105 Червоноармієць тікав до партизан
106 Масові арешти підпільників
107 Я став голярем
108 Розстріляли жінку
109 Прибули нові в'язні
110 В'язень з іншої камери
111 В'язень через місяць повернувся з допиту Що таке "нольовка"?
112 Знову в ІНШІЙ камері
113 Золотарі
114 Кривко обробляв в'язнів у камерах
115 Я "бунтував" камеру
116 Ще в одній камері
117 В'язень без шапки
118 Привезли зв'язаних братів Теслі
119 Афанасій "на волі"
120 Мене перевели до в'язниці

 

121 В карантині
122 У звичайній камері

123 Побачення
124 В етап
125 В пересильній в'язниці Харкова
126На північ...
127 Б. Б. Л. - Бєломорско-Балтійскіє Лагєря

128 Завлага
129 Ми йшли тереном Сосновецького відділу
130 Лагпункт №3

131 На праці
132 Харчові норми в'язнів
133 Дещо про життя на 3-му таборовому пункті
134 Брак механізації
135 Смертність збільшувалась Тяжко, як згадаю
136 Мене перевели до слабосилої команди
137 .,Сєксоти" - сєкрєтниє сотруднікі
138Голод гнав дітей з України до батьків у кацети
139 Ми знали про голод на Україні
140 Земляк -- Панотець Іван
141 Прибув етап з півдня України
142 Розпочав читати
143 Етапи-пільги-ордени-звільнення
144 Каналом пливли перші катери
145 Побратим Тесля вибув у етап
146 Обмін бон на гроші та ромбів на шпали
147 Клюб
148 Лісова пожежа
149 Канал оглядали Сталін та Ягода
150 Дотермінове часткове звільнення жінок
151 Назву ГПУ змінили на НКВД
152 Ми переїхали до м. Сорока
153 Пожежа в Кемі
154 Великодня ніч 1934 року Божого
155 "Волнолом"
156 Історія України Аркаса
157 Почуття огиди й жалю
158 Алярм
159 Капеля бандуристів
160 В'язні з чужини

161 ЕТАПИ "ВІЛЬНИХ ПОСЕЛЕНЦІВ"
162 ВБИВСТВО КІРОВА
163 НАДЄЖДА НЄЛІДОВА
164 В етапі
165 У РУР-і
166 Світ не без добрих українців
167 У кар'єрі
168 ІV Знову "на воді"
169 Звільнення
170 В дорозі і Луганську

171 Дома
172 Мене відвідали підпільники
173 Я знайшов працю
174 На Старобільщині
175 "По блату"
176 Без блату
177 Руйнування церков на Україні
178 Єжовщина
179 Я виїхав до Казахстану
180 Подальші подорожування
181 На Кавказі
182 Повернення на Україну
183 Я оселився в Маріюполі
184 Під німцями
185 Розпочалася війна
186 Наближення німців
187 Німці в Маріюполї
188 Трупи в хліві НКВД
189 Перші жертви німецьких "визволителів"
190 До жидівського питання
191 Московське літунство бомбило Маріюпіль
192 Прибули мельниківці
193 Постало українське національне життя
194 Терор німців підсилювався
195 VI Заключні зауваження
196 Імперіялізми
197 Російський імперіялізм є побудником воєн
198 З москалями треба провадити розмови
199 Що чекає українців?
200 Що ж пам робити?
201 Будьмо жертовні й стійкі

ПЕРЕДМОВА
Спогади мої не є витвором письменницької фантазії; подають вони справжні факти з бурхливого й жахливого недавнього минулого нашого народу - факти й події загально відомі та ті, яких я сам був учасником і свідком, або про які я чув з перших уст від близьких мені людей, безпосередніх учасників.
Тому праця ця не охоплює подій того часу в усю широчінь, а обмежується описом тих подій, які (в місці й часі) проходили перед моїми очима - повстанського руху на обмеженому терені північної частини Полтавщини, поборювання українського національно-визвольного руху в тюрпо-зі ГЛУ м. Полтави та невільничої праці на певній ділянці (Біломорсько-Балтійський канал ім. Сталіна) й то саме в тих таборах, де перебував я в'язнем.
Прагнучи максимально дотримуватися правдивості опису, я подаю правдиві назви сіл і хуторів і правдиві прізвища осіб. Змінюю я прізвища або місце мешкання осіб, що про них згадую (з цілком зрозумілих причин) тільки в деяких випадках - щодо осіб, що може живуть (під Совєтами) ще й тепер.
Не є я письменником, і мене не здивують закиди, що спогади написані не ХУДОЖНЬО, не рукою досвідченого мист-ця. Я - як спромігся - зафіксував факти, щоб спорудити пам'ятник моїм побратимам по боротьбі в двадцять п'яту річницю суду над Проводом СВУ-СУМ.
Я мав на меті ще й заохотити українців з інших повітів і областей України занотувати подібні події в своїх місцевостях, хочби в такім обсязі, як я занотував. Сукупність таких матеріялів створила б альманах "Україна в боротьбі з Московським комунізмом відстоює свою незалежність". Така цінна праця не тільки прислужилася б для виховання наступних поколінь, наших внуків-правнуків, а була б і дуже цінним джерелом для праці істориків, як також давала б теми й матеріял для українських письменників і поетів.
В своїх спогадах я іноді порівнюю те, що було в доре-

А
волюційні часи, з тим, що сталося після революції, бо лише порівняння дозволяє нашому пореволюційному доросто-ві (від якого приховувалася правда про капіталістичне минуле) вірно оцінити все лихо, яке принесли Українському Народові Московські комуністи. Але це не означає, що я ставлюся прихильно до Російського царату. Я є прибічник монархії, але рідної української - Гетьманщини святої.
Автор

І
Бурхливі часи
Революція

Зречення від престолу царя Миколи II хлібороби й взагалі статечні люди нашої околиці зустріли нерадісно, з острахом, ба навіть з журбою. В перші дні після зречення царя вони не наважувались виразно про це говорити, а лише натяками, здогадами.
Коли б розмову двох сватів, що зустрілися в ті дні в місті на базарі - прикладом один з села Бобрівника, а другий з села Тарасівки - було записано на плівку, то слухаючи її сьогодні, ми відчули б у голосі ноту журби.
- Здоровенькі були, свату, та Боже Вам поможи.
- Спасибі, також і Вам Боже поможи.
- Чули свате? . . . Що ж то буде далі?
- А Бог знає що - кажуть ліворуція буде.
- А що ж вона робитиме?
- Та що, певне земельку ділитиме. Наш учитель уже
познімав у школі портрети царів, сам намалював портрета Шевченка і на їх місце повісив і казав дітям, що "нема вже у нас царя, не буде тепер ні панів, ні багатих, ні бідних, всі будуть рівні й слободні"
- А не казав, ким будуть ті рівні й слободні?
- А Господь милосердний знає. Либонь жебраками,
хо-хо. Боже наш, Боже наш!
- А батюшку питали?
- Та питали. . . Каже він, що не слід передчасно впадати в розпач - на престіл ступить Михаіл або Сергій, а ні, то Миколай Миколаєвич.
- Дай то Боже!
Але надії хліборобів не здійснилися; на престіл ніхто не "ступив", а розпочалась таки "ліворуція".
Чому ж приходом революції наші хлібороби не тішилися? А нормально треба було б тішитися, бо революція мала би принести українцям, як поневоленій нації, свободу й відродити державне наше буття.
Журилися тому, бо українські соціялістичні партії, що тримали провід революційного руху, про такі справи,

- 6 -
як національну волю й власну Українську Державу, в своїх програмах і не згадували. Більше того - РУП Міхновського, що першим завданням ставила боротьбу за Самостійну Українську Державу, українські соціялісти різних напрямків збойкотували й шельмували її, як шовіністичну й невідповідаючу духу соціяльної революції.
Натомісіь вони тільки й думали про те, щоб вибороти для українського народу так нібито конче потрібні йому - волю слова й друку та розподіл землі. Особливо щодо останнього партійні лідери сушили собі голови, до дрібниць деталізуючи свої програми; наприклад осібно згадуючи про левади й садки, розміщені окремо від садиби, кажучи, що їх треба відібрати від власників.
Пам'ятаю, що мати якось прочитала таке в програмі одної революційної партії й радила батькові: "Може б ти, про всякий випадок, у садку побудував хлівець" (садок ми мали окремо від садиби). Батько мій махнув рукою й сказав: "Дурниці пишуть, а ти читаєш та ймеш їм віри; доки цар є, жоден дурень не посміє й носа до землі пхати".
Тому то хлібороби цупко трималися монархії, бо вона забезпечувала їхні левади, садки й десятини. В революції ж хлібороби бачили своє ожебрачення й з приходу її журилися.
"Керенщина" і Центральна Рада
По зреченні царя в нашому Земстві місце панів посіли Галай, Клунний, (молодший) та інші панки.
Скоро на базарі почали виступати, як тоді їх звали "оратори". Молодик у університетському кашкеті стане було на дядьківському возі й виголошує, які то блага має принести революція простому народові - безплатне лікування й навчання в університетах; землю без викупу; кожен пиши й говори, що хто хоче; в церкві шлюбу можна не брати й ніхто за це не матиме права докоряти; кооперативний та державний розвиток торгівлі та промислу; ліквідацію буржуазії та паразитів, що живуть з поту й крови трудівників; цілковиту справедливість у судах та урядах і т.д, і т.п.. З годину було говорить оратор і кінчає промову закликом - Хто хоче волі й землі безплатно, голосуйте за список нумер 1.
Не встигне він закінчити, як на другому возі починає говорити другий оратор, а за ним з'являється третій - і кожен обіцяє багато доброго, аби тільки на виборах до Всеросійського Учредітельного Собранія голосували за список нумер один. І з кожним базаром таких ораторів ставало все більше, говорили вже по декілька в

різних місцях базару й щотретє слово вживали соціялізм. Місце торгівлі перетворилось у місце пропаганди. Були охочі й слухати - деякі в базарний день їхали до міста не для того, щоб щось купити, а лише, щоб послухати ораторів.
Ця "праця" ораторів не пішла на марно. Таки проголосували люди за список нумер один - але таки й збаламутили вони людей.
Скоро після виборів десь о 4 годині по обіді йшов я центром міста й побачив, що від базарних крамниць бігло мабуть більше двох соток людей до крамниці на розі проти церкви Воскресіння й кинулись у середину великої мануфактурної крамниці. Всі в крамниці не вмістилися, й декілька десятків людей (і я між ними) стояло у дверях і через голови дивились, що робиться всередині. Бачив я, що по прилавку ходило декілька чоловіків у військових шинелях, брали з полиць сувої мануфактури, яких у крамниці було декілька десятків, і кидали в натовп людей. Сувій летить, піднімається кущ рук; сувій на них падає - зачинається тяганина, бійка, крик. Сувій за сувоєм падають; бійка, крики, зойки збільшуються - справжнє пекло.
Врешті полиці спорожніли, й юрба виходила з крамниці - багато людей були з подряпаними, скривавленими і в синяках обличчями. Ось виходить з крамниці чоловік з скривавленою хусткою, під очима синяки, обличчя ніби під бороною було - отак потерпів бідний, а сувоя не має. А в іншого пару синячків на обличчю, а під піджаком притиснув до живота сувій мануфактури. Де ж та соціялістична справедливість, що нею оратори так вихвалялися? - думав я.
Отже крамниці були без краму. Лише одна книжково-газетна крамниця наповнилася крамом - творами Фур'є, Сен-Сімона, К. Маркса, Плеханова, Леніна, Бухаріна та різними брошурами-летючками, видаваними чисельними російськими та українськими соціялістичними партіями, що забезпечували, як тоді казали, духову потребу трудящого люду. На базі цієї літератури виховувались майбутні керівники трудового народу - писарчуки, міщуки, суспільні покидьки, що засвоювали ідеали соціялістичної революції.
За те нищилися огнища, що дійсно мали призначення вдоволяти національно- духові потреби. По маєтках були пограбовані панські бібліотеки багатьох поколінь, у яких були й рідкісні старовинні книги - вони пішли "комбєдчикам" на курево, а ті книги, що мали грубий папір і не надавалися до курева, зужиті були на обгорт-
ку сала пастухам.
Одного разу я бачив, як на подвір'я земства заїхала парокінна фіра, з якої фірман оберемками, мов поліна дров, зносив до будинку сокири княжих часів, мечі, старовинні шаблі, кремневі рушниці - все те було різних зразків.
На мій запит, візник сказав, з якого маєтку він це привіз - оскільки пригадую, від Плічка. Стоячи біля фіри, я з юнацьким захопленням розглядав старовинну зброю й міркував - ті сокири були в руках князівських дружинників, ними вони боронили Рідний Край, нищили азійські орди й здобували славу; а тими довгими шаблями певно козаки Виговського під Конотопом не одному москалеві знесли з рамен голову; а від тих рушниць не один татарин-бусурмен упав забитий - а тепер ту заслужену зброю негідні нащадки скидали з фіри, як покидьки.
За большевиків я майже щорічно відвідував Полтавський музей, але тої старовинної зброї, що була привезена до Зіньківського земства, я там не бачив.
Вперше влада больгаевиків
На початку зими, ще перед кінцем 1917 року встановилась у нас большевицька влада. До большевиків пристали у нас сімнадцятилітні хлопці Дудукалів Федір і Кицеля Іван, і їм видали зброю. Перший все не хотів працювати в господарстві у батька, байдикував та крав; другого вітчим вигнав з дому - він жив з того, що крав і в місті рахувався злодієм.
За большевицької влади маєтки (їх тоді називали економіями) грабувалися вже законним порядком, так що до весни мало що й залишилось у економіях посівного матеріялу, худоби та реманенту. Реквізиції та грабунки цілком зруйнували економічне життя краю, зате на базарах число ораторів збільшилось. Це вже були не студенти, а їхні революційні учні - "терті" та рухливі люди. Їхні попередники, студенти, на словах обіцяли різні блага, а ці закликали грабувати награбоване, себто давали реальні "блага".
Прийшли німці
Десь в кінці березня 1918 року я був у центрі міста й побачив, що з гурта чоловіків, які стояли на розі біля аптеки, вийшов один і, наблизившись до большевика Івана Кицелі, що йшов серединою вулиці в солдатській уніформі, але без зброї, заходився давати йому в обличчя ляпасів. Той, заслонюючись долонями, почав тікати.
Підходжу до чоловіків і довідуюсь, що вночі з міста

- 9 -
втекли большевики, а скоро прибудуть німці. На них і не довелося довго чекати. Незабаром на горбку Павлівського шляху біля школи садівництва виїхали три вершники з піками, а потім з'явився більший відділ німецької кінноти теж з піками. За кілька хвилин ми перші були свідками того, як коні німецької кінноти цокали підковами по бруку центральної вулиці міста.
Один чоловік, зодягнений у офіцерську шинелю без погонів, казав тоді, звертаючись до всіх: "Ось бачите, громадяни, що наробила наша Центральна Рада. Нещасна ти наша доле! Засіли в Центральній Раді соціялісти, талмудисти й бояться воякові українцеві довірити зброю, а покликали німців. Сподіваються, що тепер їм, під охороною чужинецького війська, вільно буде будувати соціялізм в Україні. Ні! - цього не сміє бути".
З німецьким військом повернулись до нашого міста Бдгрій, Галай, Клунний та інші й відновилася влада Центральної Ради. Наблизилась пора весняної сівби, а економічної землі мало було виорано на зяб, та й виораної землі не було чим засіяти; в заможніших господарів теж значна частина землі залишилася облогом.
Німці скоро в цьому зорієнтувалися й зрозуміли, що при такім стані Центр. Рада не зможе виконати свого зобов'язання щодо поставок Німеччині й натиснули на укр. владу, щоб господарям було повернуто назад пограбоване зерно, худоба й реманент. Отже на базарах знову з'явилися оратори студенти - вони вже не закликали людей грабувати награбоване, а читали накази влади повернути власникам незаконно взяте. Але повертати ніхто й не думав, бо більшість худоби була порізана або продана, а зерно помелене - так що посівна пора кінчалася, а землі під облогом лишалося багато.
На базарах продовжували виступати оратори й з промовами на політичні теми; тепер можна було почути й промови здорового змісту. Так одного разу чув я промову студента Руденка (здається Івана на ім'я). Він кликав нарід не тільки припинити грабунки, але й повернути назад раніш взяте. Казав, що нам у першу чергу треба збудувати власну Українську Державу, а після того побудувати справедливий, на здорових засадах, соціяльний лад. Землі ми маємо досить - тільки російські царі відібрали її від нас для своїх московських панів та різних чужинців. В першу чергу треба їх позбавити землі на користь українського народу. Посідаємо ми багату на копалини й родючу землю - вистачить її для українського народу, щоб усім позбутися злиднів. Але нам у першу чергу треба вигнати з України загарб-

- 10 -
ника нашого добра лацюгу-москаля.
Говорив він довго й речево - ото ж мабуть за такого змісту промови й позбувся він потім життя.
Гетьманщина
Тоді стан безладдя тривав не довго. В квітні в нашому місті, в будинку театру, відбувся з'їзд хліборобів з цілого повіту, на якому було обрано делегатів до Києва, щоб там вирішити, в який спосіб треба подолати господарську кризу, що загрожує Україні голодом. Делегатами було обрано таки заможненьких людей, як от П. Пасяду та інших, що мали по 10-20, а то й більше десятин землі.
В перші дні травня довідалися ми, що в Києві обрано на Гетьмана України гетьманського роду генерала Павла Скоропадського. У нас повітовим старостою став з місцевих горожан кадровий офіцер Крахотін, а начальником кінного відділу державної варти було призначено офіцера С. Кулика, сина священника з містечка Грунь. Казали всі, що землі тепер ділити не будуть, а кожен володітиме своєю, й що взагалі приватна власність перебуватиме тепер під охороною Гетьманської Булави.
Таку вістку ліпша й переважна частина нашото народу зустріла з радістю. Хлібороби почали заорювати залишену землю та засівати гречкою, просом, бахчами тощо, а решту незасіяної землі переорали на чорні пари. Протягом трьох місяців пожвавився промисел ремісників; крамарі відкопали закопаний крам і відчинили крамниці; на базарах розвинулась жвава торгівля; оратори зникли, а з ними й грабунки - настав спокійний час, і нарід дихнув вільніше.
Але з станом зміцнення влади Гетьмана та зростом добробуту народу не могли примиритися московські та українські большевики й соціялісти; вони організували в селах терористичні групи, й влітку розпочались пожежі, вбивства та грабунки.
Неминуче надійшла й відплата варти. Одного базарного дня розійшлась між людей чутка, що минулої ночі варта в лісі застрілила мешканця села Бобрівника (прізвище його забув). Це було кілометра півтора від базару - пішов і я подивитися, бо застріленої людини ще в своєму житті не бачив. Коли наблизився до трупа, то відразу впізнав у ньому одного з ораторів - навіть у тій самій солдатській гімнастьорці був зодягнений, коли виступав у тому ж році на провідському ярмарку, виліз був на братового воза й закликав нарід не виконувати наказів влади, не повертати майно, забране в еко-

- 11 -
номіях, бо воно ж наше, нашою кривавицею надбане та ляпав всякі подібні нісенітниці.
Варта його заарештувала була й тримала під арештом два чи три тижні й звільнила. А це знов заарештувала, й він був застрілений в кущах, кроків двадцять від шляху. Варта заборонила родичам забирати трупа аж заки приїдуть з Полтави прокурор і слідчий та встановлять, чи забитий дійсно тікав чи ні.
А тим часом люди, як на прощу, йшли подивитися на вбитого, а ще до того рідний брат забитого стояв над трупом і все казав присутнім: "Я певен, що брат не тікав, а його нахабно застрілила варта" - й це викликало шкідливу реакцію серед несвідомої-ротозійної частини населення.
Влада Директорії
Одного дня в листопаді того року до нашого хутора дійшла вістка, що гетьманська влада на чолі з повітовим старостою разом з вартою минулої ночі залишили наше місто й що у місті встановилася влада Петлюри.
Почувши таку вістку, мати зразу ж мені сказала - "Тепер, сину, йди в козаки"
Таке зарядження матері було мені до душі, й, поснідавши, я чим скоріше поспішився до міста й пішов до будинку, де за царя містилася поліція, за Ц. Ради - міліція, а за Гетьмана - варта. Там я довідався, що вже розпочалося формування сотні для міліційної служби. Зголосив я своє бажання вступити до цієї сотні. Зразу не хотіли було приймати, бо був ще замолодий, мав тільки сімнадцять років. Але там був мій дядько, колишній підстаршина царської армії, член есерівської партії - він замовив за мене слово, й мене прийняли. В міліції заправляв набором пан Тесля. Не знаю, до якої він тоді партії належав, а пізніше він був членом комуністичної партії і працював у секретаріяті Ц. К. Ком. Незаможніх Селян при Петровському.
В нашій міліційній сотні в перший день було біля двадцяти людей, а на другий день уже було п'ятдесят. Півсотеннкм у нас був Данильченко - як я потім довідався, був він з того ж села, що й Тесля. На другий день ми групами по чотири чоловіки пішли відбирати зброю у хліборобів-власників. Головним же чином забирали в них горілку, яку тут же й розпивали, а частину приносили Данильченку. Це беззаконне здирство мене обурювало, я жалівся було на це мойому дядькові, але той тільки рукою махнув.
Скоро мене призначили на охоронний пост до повіто-

- 12 --
вого голови Галая Олександра (його всі звали Сашко), що був висококультурною людиною (мав закінчену високу освіту). Йому я видно вподобався, й він залишив мене постійним охоронцем.
Одного дня було народне зібрання в кінотеатрі. Виступали різні промовці, а врешті виступив і Галай. Говорив він доброю українською мовою й був неабиякий промовець. Він закликав нарід схаменутися, не робити анархії й спокійно чекати урядових розпоряджень щодо земельного й соціяльного питань. Радив не йти за облудними й брехливими гаслами большевиків, "бо може статися так, що волики ваші поїдуть, а ви залишитесь з батогами, й тими батогами будуть вас ще й стьобати" - такими словами закінчив Галай свою промову.
А в залі хтось мовить: "Наші волики не поїдуть, бо ми їх не маємо, а як у твого батька заберуть воли, то чорт його не візьме" (батько Галая мав три пари волів) В залі счинився такий галас, що годі було його скоро вгамувати.
Схвильований Галай сходив зі сцени. Я, взявши в руки карабіна й подавши в цівку набій, ішов за ним з твердим рішенням застрілити, як собаку, першого, хто кинеться на Галая. Але відважних не знайшлося, й ми без пригод повернулися до кабінету.
"Війна" з гетьманською вартою
Ввечері першого дня моєї охоронної служби біля кабінета Галая було одержано наказ, щоб усі службово вільні вояки зібрались до виїзду до Охтирського монастиря (40 верст від нашого міста), щоб там заскочити Зіньківську варту. Хто мав коня, то верхи, а решта на санях вирушили в похід на варту; в касарнях лишилося біля десятка вояків, у тому числі й я.
Наступного дня надвечір наша "бойова колона" повернулась з перемогою; здобич була чимала - полонені, з тридцятеро добрих коней з сідлами й зброя (гвинтівки, шаблі та інше). Перемога далася легко, бо варта й не мала наміру оборонятись; обезброїли варту й захопили командира її кінного загону Сергія Кулика.
Наступом на варту,командував офіцер - комендант нашого міста. Тож, коли до його рук потрапив Кулик, то він зрозумів, що цьому теж офіцеру грозить неминуча смерть - отже порадився з Куликом, як організувати його втечу.
Вирішили, що комендант з конвоєм відрядить Кулика додому, щоб попрощався з батьками й узяв деякі речі, потрібні для в'язничного життя. Кулик подав думку,

- 13 -
щоб конвоїр був саме з Груні й ласий на горілку. Комендант викликав з сотні мешканців Груні - таких виявилось декілька.
Кулик сам собі вибрав конвоїра. "Пане коменданте! - казав Кулик - дайте мені цього козака, Скрипника (якщо пам'ять мені не зраджує). Я його знаю; він добрий козак і лихого нічого не зробить. Дайте йому мого коня й моє сідло".
Комендант пристав на це, наказав Скрипникові відвести Кулика до м. Грунь, завести до дому його батьків, щоб заарештований там попрощався з батьками й узяв, що йому потрібно, й потім надвечір відвести арештованого до міста Зінькова.
Від манастиря до м. Грунь двадцять верст. Кулик крокував пішки, до подробиць накреслюючи в своїй голові плян втечі. За ним, верхи на Куликовому коні, їхав Скрипник.
Так вступили в рідне містечко. Всі стрічні люди ахали - бо ж відомо було й старому й малому, що Скрипник п'яниця й злодій, а - маєш! - їде він тепер на Куликовому коні та ще й сам Кулик є арештантом.
Скрипник тримав себе в сідлі пихувато; з його постави можна було читати - Почекайте! Це вам тільки ще квіти, а далі будуть і ягідки. . . Чим далі арештант і конвоїр заглиблювались у вулиці, тим частіше було чути, як молодиці через тин гукали одна другій "Дивись но Мокрино чи Горпино, нашого батюшки Серьожу жене під арешт отой харциз Скрипник". Бачучи це, господарі журливо хитали головами, приказуючи: Боже милий! Що ж нас чекає в майбутньому, коли в тому сідлі, в якому має сидіти офіцер, сидить злодїй, а офіцер, бач, іде, як злодій?
Серьожа не соромився того, що його ведуть, як злодія; йшов струнко, а чорного каракуля шапка з зеленим денцем була гордовито заламана на потилицю.
Та й як же могло бути інакше - це ж та шапка, що злодії, грабіжники та большевики тільки-но запримітивши її на обрії, як щури розбігались, хто куди.
Затримають було гетьманські вартові большевика й приведуть до свого командира.
- Ти нащо, хаме, розповсюджуєш большевицькі летючки? - питає Кулик.
- Я їх знайшов і дав сусідові прочитати.
- А де знайшов? - знов питає Кулик.
- А там під ліском.
- Дайте йому, козаки, двадцять шомполів, щоб більше не збирав большевицьких летючок.

- 14 -
Або приведуть було до нього грабіжника.
- Ти взяв воли у господаря Сивоконя?
- Та взяв. ..
- А де вони?
- Та продав.
- А де ж гроші?
- Та нема - гроші, знаєте, круглі, так і котяться то
туди то сюди, й уже немає.
- Брешеш, п'янюго! Ти ж цілих два місяці самогон
пив і не вихмелявся. Гадаєш, що я не знаю цього?
- Та ніде правди діти - трохи таки пив.
- Дайте йому, козаки, двадцять п'ять шомполів, щоб
на майбутнє знав, що самогон треба пити за власне, а
не за чуже добро.
Чому так м'яко ставились до злочинців? Чому не саджали за грати злодійсько-большевицьку нечисть?
Противники й вороги Гетьмана Павла навіть обвинувачують його за ці "жорстокі" карання шомполами. Але сьогодні, на віддалі понад 35 років, після багатьох пережитих страждань, мимоволі ставиш питання - чи не ліпше було б для Українського Народу, якби Гетьман Павло правив залізною рукою, якби увійшов Він до історії як кривавий, або лютий, але не допустив би до зруйнування Української Держави?
Можна з певністю відповісти, що дійсно було б краще, коли б декілька десятків тисяч суспільних покидьків, ка чолі з їхніми провідниками Петровськими, Мануїльськими, Винниченками і іже з ними були знесені з лиця Української Землі. Українська література не збідніла б від того, що в її скарбниці не було "сонячної машини". Зате десяток мільйонів кращих синів і дочок було б збережено для України, й наш нарід не зазнав би такої страшної духової, матеріяльної й біологічної руїни, свідками, якої ми є.
Сьогодні виразно видно, що рація закріплення Української Держави вимагала від Гетьмана Павла твердішої постави. Йому треба було знешкодити 0,1% - найгіршу частину нашого народу. В цифрах це виглядає так. Населення на Україні тоді було 35.000.000; щоб зберегти 8.000.000, або 22% - тих, що потім загинули від голоду, розстрілів і вислання - треба було позбутися 35.000, або 0,1 X тих, що були покидьками Українського Народу. . .
Аджеж Московська історія виправдує дії царів Івана IV лютого, Петра І кривавого, Катерини II вовчиці, і дійсно їхня жахлива діяльність була корисною й плідною для зміцнення й розквіту Московської імперії.

- 15 -
Через сто років, беперечно, московська історія вважатиме сталінські криваві п'ятирічки добою найвищого розвитку російської імперії.
Криваві приклади з російської історії ми не мусимо наслідувати, але все таки повинні сказати: "Гетьман Павло був дуже гуманним правителем; на Його сумлінні нема Болбочанів; але в той винятково важливий в історії нашого народу час він був надто гуманним державним мужем. . ."
Але повернімось до Серьожі. Підійшовши до воріт батьківської садиби, він відчинив їх, і Скрипник в'їхав на подвір'я. Кулик взяв коня за уздечку й каже: "Злазь, козаче, а я отут прив'яжу коня. Їсти йому не даватиму, бо хвилин двадцять не більше будемо в нас - маємо поспішатись до Зінькова".
Залишивши ворота відчиненими, зайшли до хати. Побачивши сина в супроводі озброєного злодія, мати оторопіла; але Серьожа спокійно пояснив, у чому справа, й попросив матір дати його "охоронцеві" їсти, а як є горілка,то й випити - він же тим часом у своїй кімнаті має приготувати речі до в'язниці.
Мати зрозуміла намір сина і миттю поставила на стіл їжу та пляшку горілки, налила її в шклянку й, як теща любимого зятя, стала припрошувати Скрипника їсти та пити, розпитуючи, як їхалося, чи не дуже змерз у до" розі, та все підливаючи в шклянку горілки.
Не відходячи від столу, матушка весь час говорила! язик вона призначила для Скрипника, а слухом, чуттям і душею мати намагалася вловити й відгадати дії сина. Коли її вуха почули віддалений стук копит кінського галопу, то серце матері від радосги й тривоги билося в такт тому тупоту.
Кулик вискочив у вікно, сів на коня, тихим кроком трохи віддалився від садиби, а потім пустив коня на галоп.
І знову по садибах гукали: "Дивіться! Он уже Серьо жа вихорем понісся на коні". Господарі, покручуючи вуса, всміхалися. "На те ж він і офіцер!" - казали вони.
Після випитої пляшки горілки лице Скрипника розчервонілося, очі посоловіли.
-Кажіть Серьожі, хай скоріше кінчає приготування, бо час рушати на Зіньків - п'яним голосом звернувся він до матушки.
Матушка пішла до покоїв і за хвилину повернулася з штучно-розпачливим виглядом.
- Серьожі немає. . .
- А де ж він? - питає Скрипник.
- Я не знаю...

_16
Взявши гвинтівку, Скрипник прожогом вискочив на двір, а там і коня немає; ворота як були так і є відчинені, а по Серьожі й слід уже прохолов. Він щасливо пробився до денікінських військ і десь після Маковія - як настала денікінська влада - повернувся додому.
Надвечір підводою Скрипник приїхав до касарні й розповів нам, як його частувала матушка. Ми всі щиро сміялися, що все так гарно склалося, але багато серед нас було й таких, що зрозуміли справу й казали, що комендант навмисне так зробив, щоб Кулик утік - Нащо було його додому водити? В монастирі треба було під стінку поставити - казали вони.
"Війна" наша з гетьманською вартою на цьому не скінчилася. Через два-три дні після роззброєння Зінківської варти, ввечері було одержано наказ, негайно вирушити всім кінним (їх було у нас біля сорока) й перетяти шлях кінному відділу варти, що з Лебединського повіту вступив на терен нашого повіту. Наш відділ вирушив, але зазнав невдачі. Наш передовий розвідчик у густому тумані необережно наблизився до відділу варти й дістав стріл у голову - в той час, як варта ристю проїхала далі. Наш відділ прибув пізніше, натрапив на труп свого вояка й уранці привіз його до касарні.
"Золотодобування"
В перші дні мого перебування в касарнях я помітив, що кожного вільного вечора, десь о 11 годині, коли начальства вже не було, кілька вояків сідлало коні й їхало кудись, а повертало до касарні о 3-ій або 4-ій год. по півночі. Ходили й піші, але ті раніше, між 8-9 год. вечора. В таких "походах" приймала участь майже половина складу сотні.
Довго я не догадувався, в чім тут справа, але згодом дізнався, що в такий спосіб відбувається "конфіскація прихованого золота". Цілковито вийшло це на яв після такого випадку. Група піших "шукачів золота", що не мала змоги їхати в хутори чи села, а промишляла в самому місті, вибрала собі за жертву Никифора Нечитайла - титаря Троїцької церкви. Був він за фахом ювелір, виробляв і продавав хрестики, обручки, сережки - срібні й золоті. Грабіжники сподівалися найти в нього золото.
Постукали в двері. На запитання назвали себе міліцією, й їх впустили. Почали вони вимагати золота, але господар заявив, що золота не має, бо все продав. Злодії почали робити обшук. Щоб звільнити собі обидві руки, старший поставив у куток гвинтівку. Час був ще не піз-

ній; місце людяне. Сусіди помітили, що в Нечитайлів щось не гаразд і счинили галас. Грабіжники переляка лись і прожогом вискочили з хати; старший забув взяти свою гвинтівку, а господар миттю зачинив двері на засуви. Незабаром прийшла справжня міліція й забрала з собою ту гвинтівку.
Злодії ж побігли до касарні; старший негайно пішов до півсотенного Данильченка, розповів йому, в яку трапив халепу, з-за якої позбувся й гвинтівки. Данильченко сказав, що це пусте й зараз же видав нову гвинтівку.
Але Данильченко не врахував, що управління міліції мало список особового складу сотні, в якому записаний був і нумер гвинтівки кожного вояка. Отже ранком наступного дня старшого грабіжника викликали зі зброєю до управління міліції; там у нього відібрали й другу гвинтівку й "прикрутили" так, що він про все розповів.
Весь той день у касарні відчувалось напруження, а ввечері загуло в нас, як у сполоханому вулику. Дійшла вістка, що Данильченка застрілив начальник міліції - то ж большевицька, злодійська частина вояків з обуренням висловлювала з цього приводу своє невдоволення начальником міліції.
Справа стояла так. Начальник міліції викликав до свого кабінету Данильченка й став на нього гримати за те, що він видав воякові другу гвинтівку, не перевіривши, де він подів першу. На це Данильченко зухвало відповів, що він (грабіжник) не до бідняка поліз, а до багатого. Така відповідь вивела з різноваги начальника міліції - він вихопив з кобури нагана й стрілив; Данильченко впав з простріленими легенями в правому боці - його негайно відправили до лікарні, й там він дійшов до здоров'я.
За це поранення Данильченко здобув у большевиків авреолю мученика за бідний люд. Його без застережень прийняли в члени комуністичної партії, й весь час він у своєму селі був секретарем партячейки, а пізніше головою сільради. Чудово виконував він усі заходи радвлади й партії - розкуркулювання, висилки, колективізації й нарешті штучну організацію голоду в 1932-33 році він провів зразково; пізніше збожеволів.
До нас прибув Хрестовий
Через два дні після поранення Данильченка, коли я повернувся від Галая до касарні, побачив, що біля стола стояв гурт вояків, серед яких були й новоприбулі. - Отой, з портупеєю через рамено, новий наш півсотен-

ний Хрестовий з Лютеньки - сказав мені один з вояків.
Новий наш півсотенпий, на вигляд мав 22-23 роки, був середнього росту, неміцної будови, русявий; на вродливому обличчю ніжної шкіри мав рівний ніс - справляв враження товариської людини. В гурті був і Масюта Пилип - підстаршина царської армії, високий красень з очима доспілого терну. Чути було частий регіт - точилася розмова на парубоцькі теми, про розташування дівчачого "фронту" в місті - де саме, на якому його відтинку можна досягти "перемоги"
Ближче знайомитися з Хрестовим мені не доводилося, бо я постійно виконував охоронну службу при кабінеті Галая, й поза тим мене мало що обходило.
Третього дня по приїзді Хрестового ввечері я побачив у касарні багато новаків. Довідався, що біля двадцяти людей приїхало з Лютеньки на чолі з старшим братом Хрестового. Але з ним трапилась така біда. Їхав він з Лютеньки добре випивши й тримав нагана в руці. При необережному русі наган вистрілив і забив чоловіка, що теж їхав до нашої сотні ("Кажуть Лютенські хлопці, що большевика хлопнув" - шепнув мені хтось).
Пройшло з годину часу, як підходить до мене півсотенний Хрестовий і питає моє прізвище, ім'я.
- О! ... ти мій тезко - й почав мені тиснути руку з радісним ви разом на обличчі - немов би першого в своєму житті зустрів тезка.
Ми одійшли вбік, і він розповів мені про біду, що трапилась з його братом, кажучи, що й убитий і вбивник є мешканці Гадяцького повіту, а тому суд відбудеться в Гадячі, куди й треба відправити брата. Хрестовий казав, що призначає мене конвоювати брата.
- Конвоювати Вашого брата я не буду, бо маю постійну службу при кабінеті Галая - кажу я.
- То нічого. На два дні хтось тебе заступить. Ти ж
є мій тезько, й не гарно було б з твого боку відмовляти мені.
Хрестовий міг порядком наказу змусити мене конвоювати його брата, але він цього уникав, а хотів брата довірити на товариськім порозумінню, й я врешті дав згоду.
- Завтра ранком поїдеш саньми до Лютеньки, переночуєш у мене, може й познайомишся з моєю гарною сестричкою Наталею, післязавтра здаси брата Лютеньській міліції й надвечір повернешся до Зінькова.
Пізніше, коли ми зблизилися, Хрестовий казав, що вибрав мене й довірив брата, бо я був наймолодший у

сотні, й поведінка моя свідчила, що я не був розбещений.
У Хрестових
На другий день по обіді я з братом Хрестового в'їхали на їхнє батьківське подвір'я. Зразу видно було, що то садиба заможного господаря. Ліворуч, на першому ігляні, великий, як для села, будинок під бляхою; глибше в подвір'я великий, критий бляхою, хлів, а проти нього маленький будинок (флігель) - теж критий бляхою.
Ми зайшли до великого будинку. В прихожій я зкинув кожушину, розчесав і виклав запорізького чуба і зостався одягнений в літню темносиню чумарку. Поверх чумарки був підперезаний самотканим кольоровим вовняним поясом, до якого був причеплений невеликий з срібними оздобами кинджал. Дружина мого арештанта запросила нас до їдальні й радо стала гостити. Несучи з кухні страву, вона навмисне не закрила двері, й тоді я зустрівся поглядом з Наталею.
Була вона молода, немов моя ровесниця, середнього росту, струнка, гармонійно збудована. Рідкісна красуня - тільки пензель мистця-маляра міг би відобразити красу тої "русалки".
Почувся стук сінешних дверей, і жінка Хрестового хутко пішла до кухні й зачинила дрері. Я запитав Хрестового, що то мало визначати, що його дружина так рап тово нас залишила й зачинила двері.
- Певно наша мати повертаються до кімнати, а двері
кухні були відчинені, а там є Наталя. Для тебе це незрозуміло, бо не знаєш, у якім суворім догляді є моя
сестра. Мати забороняють їй наближатись і навіть дивитись на парубків; Наталя наша має від матері такі суворі приписи, які мають хіба що католицькі черниці.
Жалко мені стало Наталі, але нічого не вдієш. . .
Ранком наступного дня я здав свого арештанта Лютеньській міліції під розписку, а ввечері повернувся до своєї касарні.
Хрестовий зустрів мене з усмішкою й запитав, чи не було яких пригод. Жартуючи, я сказав, що були, й розповів, як невістка зачинила двері при наближенні матері, щоб я Наталі не бачив. Хрестовий засміявся, кажучи - то ти ще щасливий, коли хоч через двері міг побачити Наталю, бо мати аж надто береже її від парубоцьких очей.
Знову прийшли большевики
Отак воювали ми з горілкою, з гетьманською вартою,

з золотом. А коли з'явились справжні вороги наші - большевики - то. . . з ними нам не схотілось воювати. Якось, уже в другій половині грудня, о 9 год. вечора оголосили тривогу. Наказ - виступати до бою з большевицьким відділом, що прямував на м. Зіньків.
- Куди? Проти кого виступати? Проти своїх братів?.. . почулися вигуки, які ставали все голоснішими. А за 10-15 хвилин большевики з нашої сотні забрали з пірамід гвинтівки, а на брамі з'явилась озброєна стійка, яка нікого не випускала з двору касарні. Сотник. . мусив сповістити, що сотня відмовилася виступати проти большевиків.
Друга сотня, що була при комендатурі, готувалась була до збройної зустрічі большевиків; але, почувши про нашу відмову. . . теж стрималась.
Отже вночі большевицький відділ без бою вступив до нашого міста.
Вранці нас не випускали з касарні. Сидячи біля вікна, я бачив, як озброєні большевики провадили до в'язниці команданта міста. Незабаром було оголошено, що всі ті, які мають на своїй голові "оселедці" (чуби), повинні йти до голярні й поголити голови. Таких у нас було з п'ятнадцять вояків на чолі з сотником Говтвань, який до цього мав ще й шлик на сірій смушевій шапці. В голярні жиди майстрі не захотіли нас голити й доручили це учням; малі жиденята, без мила, лише помочивши голову водою, тупими бритвами постинали нам наші чуби, й ми зі зкривавленими головами повернулися до касарні.
А ввечері того ж дня ми - хто верхи, хто на санях - вирушили в похід. Проти кого? Проти чого? - ніхто добре не знав. їхали через Веприк; приїхали в Гадяч; було там безладдя й грабунки; частина петлюрівців утекла, а частина була обеззброєна. На третій день до Гадяча вступило большевицьке московське військо для встановлення совєтської влади, а нас відпустили додому.
Отже дуже зрадів я, що саме перед Різдвом зміг я повернутися до Зінькова. Там у касарні здав я гвинтівку й патрони й, плутаючись між дітворою, що розносила "вечерю", скорим кроком поспішав на рідний хутір.
Переступивши поріг хати, зустрівся з матір'ю; вона була одна дома, бо дітвора з 15-річним моїм братом ще возила "вечерю"
- З Святим Вечором будьте здорові! Прислала мама
й тато вечерю - Вам тітко і Вам дядьку! - так я привітався до матері, як цього вечора вітають діти, що при-
носять "вечерю"

- 21 -
Мати зраділа, що я прийшов додому, та ще й у доброму настрою, але коли глянула на моє подряпане тім'я, запитала, що воно є.
- Як що? Я уже є большевик - відповів я матері.
Мати - в плач; і певно не тому, що я так відповів,
а тому, що так нагло й жахливо склалися події після повалення Гетьмана. Сльози їй раніше підступили, а те первона мала зачіпку,- щоб виплакати їх.
- Я тебе, сину, в козаки посилала й тільки козаком
хочу бачити, а не большевиком - обливаючись сльозами, докоряла мені мати.
На докір матері казав я, що був козаком понад три тижні, а що козакування так скоро скінчилося, то певно тому, що ми ступили не на справжню козацьку дорогу, бо петлюрівщина не забезпечила тривкого козацького розвою, й що тепер доведеться боротися всякими засобами, аби в майбутньому вийти на справжній тривкий козацький шлях.
І розказав я матері все, що сталося.
Сьогодні, на віддалі часу, бачу, що тяжко помилилась і моя мати, вбачаючи в петлюрівщині відродження козаччини. До моєї матері можна було ставити вищі вимоги, ніж до звичайної селянки. Мала вона про ґімназіяльну освіту, любила читати й була, як на ті часи, жінка-селянка начитана, любила Україну й була обізнана з її історією. Захоплювалась минулим, особливо козаччиною, до тої міри, що нам, двом старшим хлопчикам, як ми були ще дошкільного віку, сама шила сині шаровари з червоними або жовтими лямпасами, а батько мусив до цього замовляти лаковані чобітки. Як ми поверталися тоді з церкви в козацькому одязі, то за нами йшла юрба дітвори, оглядаючи нас, як то ми одягнені - це, безумовно, любо було для материного серця.
Відповіді, які мати давала на мої запитання, були цілком вірні. Пам'ятаю, купила мені мати першого підручника "Мір Божій"; на обкладинці він мав малюнок - мужик у довгій сорочці, підперезаний шнурком, узутий у лапті, копає вилами картоплю. Я запитав матір - чому на книзі такий малюнок? Ми ж не ходимо в таких сорочках і лаптях та не копаємо картоплю вилами, а лопатою.
Мати мені пояснила, що на малюнку є кацап; вони ходять у лаптях і одягають довгі сорочки; вилами копають картолю, бо картопля в них тільки й родить. А якби ми замість царя мали свого Гетьмана, як було за наших дідів, то напевно на підручниках був би та-

- 22 -
кий малюнок - козак у широких штанях - таких, як ти маєш - косить пшеницю, бо в нас найбільше сіють пшеницю.
Большевицька влада
Отже на порозі 1919 року, саме напередодні "Різдвяних Свят, у нас удруге встановилася большевицька влада. Перед тим петлюрівська влада для свого скріплення перш за все вилучувала зброю від хліборобів-власників і, не перебираючи, озброювала революційні, головним чином протигетьманські елементи. Тепер до большевиків перейшло багато тих, що служили в петлюрівському війську і урядуванню. Першим заходом большевиків для зміцнення своєї влади була організація по селах комбєдів (комітетів бідноти) і озброєння різних суспільних покидьків - злодіїв, п'яниць, лайдаків та інших руїнницьких елементів, що дало їм можливість вільно вдоволяти свої звірячі інстинкти.
Розпочались жахливі дні. У господарів реквізували худобу, збіжжя й одяг. Грабунки відбувалися вдень і вночі, часто з винищенням цілих родин із дітьми включно (мировий суддя Бутович). В місті Зінькові пограбовано й застрілено священика Покрівської церкви. В містечку Груні на батьківщині Галая сталися жахливі грабунки й морди - забито о. Василя Рогальського, диякона Покрівської церкви, й пограбоване його майно; забито й його доньку, красуню гімназистку. Наступної ночі злодії пішли до господара Галая Павла; вік чекав цього й зарані був рішений захищати своє та родинне життя. Злодії зійшли на ґанок і почали стукати в сінешні двері. Галай вийшов у сіни й спокійним тоном каже - "не стукайте дуже, щоб часом сусіди не почули. Зараз засуви повідсуваю" - і, як було наперед умовлено, дружина відсунула засуви й хутко відскочила до середини кімнати, а Галай, кажучи: прошу заходьте - став з сокирою за дверима. Злодії відчинили двері, й першому, що переступив поріг сіней, Галай розрубав голову; решта злодіїв з переляку розбіглися, а господар знову зачинив сінешні двері на засуви.
Ранком оглянули зарубаного злодія. Він був одягнений у чумарку забитого диякона о. Василя й був місцевий, на прізвище Губенко - брат Губенка А., пізніше радянського фейлетоніста Остапа Вишні. У відплату за товариша злодії пізніше забили господаря Галая Павла.
Большевицька влада розстрілювала людей без будь-якого суду; часто навіть не було й короткої ухвали Че-Ка "постановілі расстрелять". Так студента Руденка, що

- 23 -
в дні революції у своїх виступах навертав нарід до будови власної Української Держави й заслужено ганьбив москалів, агент Че-Ка (москаль) заарештував і, не доходячи кроків тридцять до будинку Че-ка, застрілив на бруку центральної вулиці.
Купця Калабуха забрали вночі від родини, вивели на кладовище й розстріляли.
Одного мешканця Шилівської волости, за службу в варті Гетьмана, Че-Ка засудила до розстрілу. Вночі його прийшли забирати на розстріл кати - п'яний Пацюк та інші. Але через те, що засуджений був бідняк, Пацюк відмовився його розстрілювати; натомість забрав з камери місцевого багатія Воздвиженка і священика села В. Павлівка Крамаренка - їх вивели на кладовище й без жодного суду розстріляли.
Влітку того ж 1919 року, на свята Маковія, я зустрів у Полтаві Галину Руденко - сестру розстріляного студента Руденка. Родина Руденків була далекими родичами моєї матері, але ми родичалися - то ж при зустрічі завели розмову, й я дізнався, що Галина викликана, як свідок, на суд, який має відбутися сьогодні над убивцею її брата. Я цікавився теж послухати суд, і ми пішли разом. Там зустрілися з Ол. Галаєм.
Докладно я не знаю, чи на той час Галай очолював чи лише належав до опозиції Полтавського Губвиконкому; то ж саме Галай добився перед Губвиконкомом суду, над убивцею Руденка й мав на суді виступати, як звинувачувальна сторона.
Розмовляли ми з півгодини, й Галай пішов довідатися. як же скоро має розпочатися суд. Незабаром повернувся засмучений і сказав нам, що суду взагалі ніякого не буде, бо Полтаві загрожує денікінська армія, й уже розпочалася поспішна евакуація большевицьких установ. Ми потиснули руку Галая, й це я його бачив востаннє. Пізніше пройшла чутка, що Галая в Полтаві розстріляли денікінці.
Вийшовши з будинку суду, побачили на вулицях Полтави "Содом і Гоморру" - бігли звичайні вояки, бігли матроси й сестри-жалібниці, їхали одноконки з раненими й двоконки господарських частин; торохтіли по бруку гарматні запряжки, а по Зіньківській вулиці тягнувся ланцюг лінійок, фаетонів, кабріолетів і звичайних бричок, що в них большевицька знать поспішала до Київського двірця.
Прихід денікінців
На зміну червоним з'явились білі москалі. . .

_ 24 -
Кривава помста й терор денікінської влади були спрямовані не тільки проти большевицьких елементів, але й проти гетьмансько-петлюрівських. Через те все більше й більше людей мусило переходити на нелегальний стан. До того ще часті мобілізації до денікінського війська створювали велику кількість дезертирів, які теж мусили жити в нелегальний спосіб - іншої ради не було. Щоб ухилитися від терору, треба було братися до зброї, або тікати - і я втік, прямуючи на Київ.
А тим часом на обрії Зіньківського життя з'являється постать Пилипа Масюти.
На початку 1919 року большевики використали учбовий заклад Полтавського кадетьського корпусу для школи підготовки командирських кадрів для червоної армії. Пилип Масюта був підстаршиною в царській армії; походив він з найбіднішого прошарку населення; його тритижневе перебування в петлюрівському війську було йому (й не тільки йому) зараховане, як служба в червоних партизанах - через це він дістав від місцевої большевицької влади рекомендацію на вступ до Полтавської школи червоних старшин. В цій школі він приспішеним темпом проходив старшинський вишкіл; коли школу було вислано на ліквідацію повстання Григор'їва, Масюта дезертував і повернувся до Зінькова. Восени 1919 року, при денікінцях, він організував повстанський загін, а на початку зими розігнав денікінську владу на терені повіту й сам став комендантом міста Зінькова.
Повернення з Києва
В кінці 1919 року, на четвертий день після того, як большевики вигнали денікінців і вступили до Києва, Хрестовий дав мені папір і сказав: "Оце, тезко, тобі документ, щоб часом не затримали тебе, й маєш ще два листи. Один можеш тримати в кишені, а цей заховай подалі й від'їжджай додому. Листи завезеш у Лютеньку, але маєш віддати лише моїй дружині (на той час він був уже одружений) і скажеш, що повернуся додому напередодні Великодня.
З Києва потяги не курсують, а лише сьогодні ввечері їде перший потяг на Бахмач з Дарниці; іди туди пішки".
Левко Хрестовий, з яким я і К-ко тоді товаришували, в той час був пов'язаний у Києві з нелегальними українськими угрупованнями петлюрівської орієнтації й з ними домовлявся про організацію повстанського загону в тилу большевиків. Не знаю, чи тоді ця справа вже була остаточно полагоджена, чи ні, але, все однаково, поки була зима повернутися йому додому було ризико-

- 25 -
вано. Большевики могли його зразу заарештувати, бо він ще в травні 1919 року підготовляв знищення в Зінькові Че-Ка й звільнення в'язнів. Змову цю тоді було викрито - уникаючи заарештування, він втік був до Полтави, де ми з ним пізніше зустрічалися. Отже йому треба було чекати весни, й він залишився в Києві.
Я ж поїхав і на п'ятий день вранці висів на двірці в Гадячі й пішов на Лютеньку. Пройшов я небагато, як мене нагнала порожня фіра; господар дозволив мені сісти, й уже о 9 год ранку був я в Лютеньці. Садибу Хрестового я знав, скоро дійшов до неї й, за вказівками Хрестового, подавсь до маленької хатки (флігеля).
В кімнаті було дві жінки-пряхи. Одна молода років двадцяти, повненька круглолиця з чистим вродливим обличчям, а друга була дружина старшого брата Хрес-тового, яку я знав, й яка мене зразу запросила роздягтись і сідати.
Я сказав, що мене до них прислав Левко. Тільки по чувши його ім'я, незнайома мені жінка як наелектризована скочила з днища, так що за малим гребінь не перевернув його.
- Де ж він? Як його здоров'я? - почулися запити.
- А Ви мабуть будете Левкова дружина? - запитав
і я й, почувши притакувальну відповідь, передав молодиці листи від Левка, які вона зразу ж з помітним, хвилюванням почала читати.
Поснідавши у гостинних молодиць, сказавши їм, щоб чекали Левка перед Великоднем, я пішки рушив далі до Зінькова. В Л-Будищах мені знову пощастило сісти на підводу, й о 5 годині вечора приїхав я у рідне місто.
Влада там на той час перебувала ще в руках у Масюти. Молодий, 25-літній, не мав ще він достатнього адміністративного досвіду, й у місті часто траплялися вбивства та грабунки. З часу революції за два з половиною роки заможні люди вже були знищені та пограбовані, або виїхали до великих міст, де було трохи безпечніше. Отже злодії грабували вже й незаможних. На Солов'янівській вулиці забито цілу родину, разом із дітьми, шевця Доценка. Злодії можливо гадали, що цей швець має гроші, бо він не пив горілки. Проти його хати забито дрібного крамара Лященка й його дружину (дітей залишено). За церквою св. Миколая забито дрібного перекупника чобіт Кольваха - багато було таких мордів.
Дізнавшись, де мешкає Масюта, я пішов до нього; він щойно повернувся з урядування й обідав у товаристві

двох незнайомих мені чоловіків та своєї тітки, у якої він і мешкав.
Мені він зрадів, як рідному, й запросив до столу обідати. Переказавши цікаві для нього інформації про Хрестового, я став прощатись. Масюта запрошував бути ще в нього й залишитися ночувати - я пообіцяв прийти ще завтра, а в той день поспішався додому до матері.
О 9 годині був я вже в нашій хаті. Дуже втішилась мати, що прибув я саме напередодні Різдва.
Обмивсь, змінив білизну й у м'ягкій постелі міцно заснув. А на ранок почув втому ще більшу ніж напередодні; ноги не хотіли скоро ходити. Потішав себе, що це мабуть я не відпочив від тяжкої подорожі. Пішов до урядової канцелярії Масюти, а після урядових годин гостив у нього до пізнього часу та залишився в нього й спати.
А на ранок не міг я встати з ліжка, мав гарячку й почував себе дуже слабим. Покликали лікаря, й він порадив відвезти мене до лікарні. Там я щасливо переніс хворобу плямистого тифу й лише в березні 1920 року, спираючись на ціпок, вийшов я з хати на подвір'я.
Ласкаве сонечко огрівало своїм промінням замерзлу землю, синички співали свою нескладну пісеньку "покинь сани - візьми віз", а жайворонки, щоб наблизити до Творця своє щебетання, в подяку за даровану всім нам весну, високо піднімалися в небесну блакить. Який же гарний видававсь тоді мені Світ Божий!

II
Повстанська боротьба
Масюта організував повстанський загін
Під час моєї хвороби в нашому місті відбулися зміни.
Масютине управління закінчилося скоро по Різдві (1920 р.), й владу в місті знову мали большевики - знову збільшились убивства, тортури, грабунки арешти, реквізиції, обшуки, конфіскації, хабарі тощо. Було тоді так - яка б влада не наставала, несла вона для народу жах, кров, сльози, тортури, грабунки; беззаконство змі нювалось на ще гірше беззаконство. . . Через це нарід у своїй більшості взагалі зневірився у владі, не довіряв їй і не цікавився нею й бажав, щоб, яка б не була влада, але хай би вона була довший час, сподіваючись, що все ж таки з бігом часу встановиться сякий такий лад та спокій. Тому несвідоміша частина населення не намагалась валити владу, а підлабузнювалась до неї, піддобрювала її як не своїм то сусідовим коштом, а це в великій мірі допомогло закріпитись большевицькій владі.
А тим часом Масюта з своєю тіткою та її чоловіком повернулися на тітчин хутір, що був на терені Грунської волости, й тільки час від часу приїздив лінійкою до міста й відвідував мене. В середині травня того року Масюта, як цивільна особа, відвідав мене востаннє, ночував у нас на хуторі й утаємничив мене, що він організує загін повстанців, що має вже понад сотню озброєних людей, і запропонував мені бути його зв'язковим розвідчиком. Я радо на це погодився, й Масюта дав ме
) Варто зазначити, що в 1941 році, кия німці в перших часах організували на окупованих ними теренах України урядування й поліцію, то у великій частині комплектувалась вони злодіями, п'яницями та больше-вицькими агентами. А що на той час не було вже що грабувати у населення, бо майже кожен мешканець усе своє добро носив на собі, то урядовді забивали людей за вбрання або годинники. Про це треба пам'ятати й при наступному розвалі большевицької влади; треба уважно дбати про те, щоб урядовці й поліція комплектувались з людей поряцнпх - бо злодії, п'яниці, большевицькі агенти та інша наволоч у першу ж хвилину упаду большевицької влади зголосять свої послуги до керування новим життям.

- 28 -
ні докладні вказівки щодо моїх обов'язків,
Пам'ятаю той чарівний червневий вечір 1920 року Божого. . . Повечерявши, як завжди, вийшов я з хати, щеб після трудового дня лягти спати у відчіпній коморі. Ліворуч мого хутора розкинулись хлібні лани - в них падьпадьомкають перепели; праворуч хутора луг-сіножать - в ньому деркають деркачі; в ковбані кумкають жаби; в саду й тернику співають соловейки, а повітря насиче не пахощами різних польових і лугових квітів та зел - а до цього прилучилася пісня солов'янських дівчат.
Чи ж то можна такого чарівного вечора рано лягати в_ постіль 19-річному хочби й стомленому юнакові? . . . І я пішов на гулянку, що відбувалась всього за кілометр від хутора.
До 11 години вечора гулянки відбувалися з співами, реготом, жартами; від одинадцятої години наставав заборонний час: вулиці міста пустіли - тільки тупіт кінських копит і брязкіт вудил уздечок кінних стежів радянської міліції порушували нічну тишу. Небезпечні були тоді часи для совєтської влади; українські повстанці в навколишніх лісах не давали спокійно спати комуністичним заправилам у місті.
По одинадцятій годині пісні стихли. Дівчата й хлопці скупчилися біля фіртки, щоб, у випадку наглого наскоку міліційних стежів, хутко вскочити в садибу й городами розбігтися.
Кілька парубійків змовилися налякати решту дівчат та хлопців; вони спритно приладували дріт, так що, коли його натягти, він в коліно від землі перетинав відчинену фіртку. Два парубійки непомітно відлучилися від гурту, взяли дома уздечки, зайшли на місток і тупають ногами в такт, ніби то коні, й бряжчать уздечками. Той парубійко, що пильнував дріт на фіртці, крикнув - міліція! тікаймо! - й потягнув дрота.
Дівчата перші кинулися в фіртку й, падаючи через дріт, своїми тілами вмить запрудили її. Трісь, трісь. . . хлопці скакають через плоти. . .А ось з'явились і "міліціонери" з вуздечками в руках; наступив відплив страху, а натомість сміх відгомоном покотився по річці.
Сходяться й ті, що встигли втекти. Але бракує Галини й Ольги; дівчата гукають їх. - Та не гукайте їх - обізвався з гурту парубійко - я бачив, як вони побігли до річки, бо після переляку їм конче треба було скупатися, ха-ха-ха! го-го-го! . .
Отак безжурно й по-дурному, в таку відповідальну в історії України пору, марнувало в нас час десь 95% ук
- 29 -
раїнської молоді, й гадки не маючи, що через десять років, як будуть одруженими й матимуть по двоє-троє дітей, стануть вони колгоспними рабами.
Опівночі вертався я з гулянки додому й, не доходячи метрів 150 до садиби, зайшов у свій садок і з куща черемухи взяв гвинтівку-однопатронку, яку поставив там, ідучи на гулянку. Закладаю в цівку набій і крадькома, ніби в розвідці, підходжу до своєї садиби. Поводився так обережно, бо не мав певности, чи вже не викрито мене, як підпільника. Аджеж сидів я вже в арешті майже два тижні з обвинуваченням у зв'язку з "бандитизмом"*; слідством не було доведено про зв'язки, а тепер може вже й доведено, й моя садиба може оточена міліцією.
Заходжу в фіртку сусіда з наміром увійти в свою садибу не через фіртку, а через перелаз з садиби сусіда. Раптом з-за куща рож з'явилася силюєта людської постаті. Вмить я вкляк на праве коліно й цівку гвинтівки навів на силюєту.
- Стій! Хто це?
- Я. . .
- Фу! . . . Пане Отамане, треба ж обережніше, бо я
маю в цівці набій.
- Тому то я вийшов завчасно, бо розпізнав, що ти
підходиш з гвинтівкою й на ближчій віддалі міг би не
встигнути окликнути, а з прожогу стрілив би.
Тиснемо один одному руки. Це був Пилип Масюта
- тепер отаман повстанського загону, що перебував у
Грунських, частинно Куземінських і Більських лісах у
25 кілометрах від міста Зінькова. Мабуть щось важливе є, що прибув сам - майнуло в мене в думці.
Питає отаман, що у мене є нового, й разом кладе руку на моє рамено, а моя голова торкнулася його рамен -бо був він на голову вищий від мене й старший на
5-6 років. Я склав звіт про те, скільки добув патронів і
подав відомості пре кількісний стан червоних у місті та
про їх розміщення по касарнях, й що минулого тижня
я направив двох молодиків Г-ра і Д-на до загону в козаки.
- Так - каже отаман - все це є добре, але твої
козаки не є військово школені. Тому Г-ра я призначив
пасти частину коней загону. Минулого дня загін червоних з міста Охтирки робив облаву по лісах і надибав на

* Міліція опитувала мене, чому заїжджав до мене Масюта. Я виправдався тик, що тоді він не був ще в партизанах, а приїжджаючи до міста, він залишив лінійку й коня в мене, тому що було де пасти, а в місті не було де.

- 30 -
наших коней; частину їх зловили, а головне - Г-ра забрали до полону. Коней ми відбили, ще й з придачою, але Г-ра большевики встигли хутко відправити до міста.
- В такому разі я мушу негайно відправитися з Вами
до лісу, бо, правду кажучи, мені вже набридло отаке заяче життя, що все мушу бути на бачності й поготівлі.
- Ні, зараз цього робити не слід. Г-рю я дав вказівки, що він має казати, якби попав до большеви- ків, тим більше, що зброї він не мав. Наступного ран- ку ти маєш іти до його батька й скажеш, що я йому раджу не гайно поїхати до м. Охтирки (40 км) й роз- шукати там сина та взяти з собою доброї самогонки, сала та грошей - це певно допоможе.
Ти так само маєш бути обережним і якнайменше перебувати в садибі, а ліпше поза садибою. Якби вже була явна загроза арешту, тоді приходь до мене в ліс, але передчасно з дому не зривайся; пам'ятай, що ти ще зовсім молодий, ВІЙСЬКОВО не вишколений, а тому, як вояк, будеш малоцінний, а так ти і подібні до тебе є моїми "очима-вухами", розвідчиками й постачальниками. На цій роботі ти важніший для мене, ніж у лісі десять добрих козаків. Либонь перше, ніж виступити в ліс, я заручився твоєю згодою на ту працю, яку ти виконуєш, бо вона є конечно потрібна для мене.
Тримаючи в правій руці гвинтівку, лівою я обняв талію отамана і пальцями тримав кобуру від його пістоля. Ідучи повільним кроком і розмовляючи, ми немов за хвильку пройшли півкілометра від хутора й наблизились до річки, на другому березі якої між вербами помітно було силюєти п'ятьох коней і чотирьох вершників. Прощаючись, пан отаман міцно стиснув мені руку.
Повертаючись додому, я цілком здавав собі справу щодо небезпеки, яка мені загрожувала в зв'язку з арештом Г-ра, але внутрішньо я був дуже задоволений. Бо ж до того часу я вважав, що мої обов'язки зв'язкового є найдрібнішими. Я рахував, що бути в лісі є лицарськи відважною справою, й мене дуже тягло до того товариства. Лише розмова тієї ночі з отаманом заспокоїла мене в цьому сенсі.
Прийшовши додому, я не зайшов до комори, де мав свою постіль, а ліг у хліві на возі, щоб часом не заспати, й став обмірковувати справу з батьком Г-ра. До вказівок отамана я вирішив додати такий варіянт. Г-р був покликаний до служби в червоній армії, а батько вирішив, що коли син має большевикам служити, то краще нехай іде в повстанці до лісу, й звернувся до мене

, щоб я допоміг йому в цьому. Отже мешканці хутора знають, що сина Г-ра покликано до Червоної Армії, а тому я вирішив сфабрикувати листа нібито від сина з червоної армії з проханням до батька вислати йому посвідку політичної благонадійности, нібито потрібну йому для вступу до військової школи.
Вранці я так і зробив. Коли в передобідню пору я побачив, що Г-р впевненим кроком іде дорогою, то я вже був певний, що він таку посвідку дістав. Прочитавши цю посвідку, я порадив Г-ру зараз же їхати до Охтирки й взяти з зобою побільше самогонки, не кажучи нічого невістці, щоб та передчасно не заходилась плакати.
В умовлений час наступного дня я зустрівся з батьком Г-ра, й він сказав мені, що його син Д. дійсно перебуває під арештом і що при допиті сказав, що він є мобілізований до червоної армії і йшов до Охтирки, але з лісу "Гулева Гора" вийшли якісь вояки, забрали в нього папери з воєнкомату, наказали коней пасти, а тепер його посадили під арешт, і він більше нічого не знає.
Посвідка й самогонка допомогли, - обіцяли справу скоро розібрати.
Через три дні батько знову поїхав до Охтирки з самогонкою й бачився там з сином. А ще через чотири дні він уже сина не застав у Охтирці - його направили на фронт проти Петлюри. За кілька тижнів Г-р одержав від сина листа з червоної армії, а через декілька місяців дістав повідомлення з штабу полку, що червоноармієць Г-р при відступнім форсуванні річки загинув без вістки.
Перечитавши того документа, я запитав батька Г-ра, чи переписав він ім'я сина в граматці з сторінки за здоров'я на сторінку за вічний спокій. Г-р відповів, що не робив цього. Я сказав, що цього й не треба робити, бо син Г-ра, очевидно перейшов на сторону петлюрівських військ.
Таким чином на протязі десятьох днів справа повстанця Г-ра закінчилась щасливо, й моє нервове напруження дещо зменшилось. Я повеселішав; став я почувати себе певніше й бадьоріше, так ніби я позбувся з рамен важкого тягару. . . але не на довго.
14-а большевицька армія вступила в Гетьманщину
Надійшла друга половина липня, скінчилися пахощі цвітучих фруктових садів північної Полтавщини. На полях від подиху вітру хвилясто гойдалися від ваги доз-

- 32 -
ріваючого зерна лани жита та озимої пщениці, які часто перетинали ще ПУСТОКОЛОСІ темнозелені смуги ярої пшениці, ячменю, вівса - ці смуги, немов молоді дівчата, пишалися своєю молодістю перед старіючими тіточками, ланами жита та озимої пшениці..
Цієї благословенної пори року 14-а червона армія москалів, перейшовши Слобожанщину, вступила в Гетьманщину. Цей Московський "дракон" розкинув свої багнетні крила, ріжучими складниками яких були роти, батальйони, полки, бригади, дивізії. "Дракон" маршував на українсько-польський фронт і на шляху свого маршу очищав Україну від "бандитизму, соботажу і контрреволюції", залишаючи по собі спалені села, погвалтованих дівчат та жінок, пограбовані засіки від збіжжя, бодні від сала, липівки від меду, кошики від крашанок, стайні від коней, сажі від свиней, загони від худоби та трупи забитих українців, що ставали чи то словом чи зі зброєю в руках у обороні майна, людської гідности, України, Бога.
Про рух большевицьких військ я дізнався 20 липня (1920 р.). Вони були вже в кільканадцяти кілометрах від нас, і я повідомив про це Масюту, але приділений до мене зв'язковий відповів, що отаман про це вже знає й в ніч проти 20 липня виїхав зі своїм загоном у Лютеньку до отамана Хрестового для спільних дій. Дізнавшись про це, я зрозумів, що "око" з Чупаєвки, яке було ближче від мене до руху большевицьких військ, раніш ніж я повідомило отамана Масюту.
От. Хрестовий зустрічає от. Масюту
Отаман Масюта, пройшовши з своїм загоном у сідлах і на підводах скорим маршем за ніч сорок кіломет рів, наближався до місцевости, в якій перебував табір отамана Хрестового.
Отаман Хрестовий в оточенні двох сотників, сестри Наталі та півсотні кінних козаків вибрав місцем для зустрічі галявину на горбку, оточену з трьох боків лісом, а з четвертого боку на 3-4 кілометри було видно дорогу, по якій мав їхати загін Масюти, й вислав на цю дорогу трьох козаків у розвідку.
Прикрасою оточення Хрестового була його молодша сестра Наталя, що видавалася чарівним, як у казці, козачком.
На ній були червоні шаравари й зелений козацький жупан з жовтим погруддям та жовтими вилогами рукавів; на голові мала чорного каракуля шапку з малиновим денцем, прошитим в перехрест сріблястими пасками; взута була в червоні чобітки сап'янці з срібними неве-

- 33 -
личкими острогами на закаблучках; талія підперезана була узеньким паском кавказького виробу в срібних оздобах; спереду на паску висів маленький кинджал, теж у срібних оздобах, а з правого боку на паску у кобурі мініятюрний п'ятизарядний бравнінг; на жовтому погруддю жупана на паску з шиї висів маленький далековид.
Наталя струнко трималась у спортовому сідлі на спокійному, не дуже високому рижому лисому коні. Але ця спокійність її коня не подобалась Наталі; вона хотіла б сидіти на такому жеребцеві, як он у того козака-парубійки, що мусив навіть віддалитися від решти вершників, бо його сірий у яблуках жеребець весь час непокійно гарцював, то гріб копитами передньої ноги, то іржав та підіймав передні ноги, ставав на дибки. І думалось Наталі - та на такому гарному жеребцеві хочби справжній козак сидів, а не звичайний селянський хлопець у саморобнім сідлі з прив'язаною ззаду скрученою свитиною; на голові проста, без кольороного денця, шапка; на паску через рамено замість шаблі висів у нього обріз - єдина його зброя.
Це був 19-річний Гриць Удовиченко - з Удовиченкових хуторів.
Удовиченкові хутори
Як виїхати з міста Зінькова в напрямку на північ, то вперше в'їдете в село Тарасівку, а в кількох кіломет рах від Тарасівки будуть х. Левченки, х. Матяші х. Лемеші, х. Левошки, х. Зайці, х. Карпенки, х. Руденки й ще декілька хуторів інших назв - всі вони складають комплекс Удовиченкових хуторів. Мають вони по одному, по кілька і по кільканадцять господарств, а Удовиченків хутір - центр, де є церква - має кількадесят; хутори ці з балками й вибалками посіли степову смугу землі, яку не перетинає жодна річка.
В 1916 році я був на Удовиченках на храмовому святі. Йшов степом - пахощі хлібів, польових квітів, чебрецю, полиню та гречки так переобтяжували нюх, що часто доводилося дихати ротом; а над цим степом у блакиті чувся - мов Боже благословіння - спів жайворонків.
Ось раптово виринає балка - по обох її схилах рід ко розкидані двори господарів, нащадків козаків, з садками й ставками. В садках рівними рядами вишикувалися вулики; над ними дзижчать обтяжені медом і вощиною бджілки - пахощі меду та вощини викликають з язика слину. На тихих ставках плавають виводки

- 34 -
свійських гусей; безліч різних комах кружляє над водою. Ось нерозважна комаха - цікава дослідити водяну фавну - повільним летом низько спустилася до води; вмить на поверх води плюснула рибка, її луска сріблом блиснула на сонці, й "дослідник" зник.
Наблизився до церкви; на площі проти неї кілька десятків розпряжених бричок, з яких їдять коні. До середини церкви зайшли тільки ті, що раніш прийшли, а спізнені стояли в притворі, бо церква вже була заповнена вірними.
Навкруги церкви ніби пливе вода в тихій річці - повільним кроком рухається молодь.
Дівчата - зодягнені у вишивані сорочки і керсетки у станках, підперезаних крайками з китицями; одні пов'язані шовковими хустками, інші в літніх хустках; волосся у всіх заплетене в коси, в кінець яких вплетений жмут кольорових стрічок. На ногах юхтові чоботи з мідяними підківками й цяцькованими цвяшками задняками - чорноголовці (передки чорні, халяви зелені), червоноголовці (передки червоні, халяви зелені), зеленоголовці (передки зелені, халяви червоні), а багато дівчат були взуті в черевики. Всі дівчата мали золоті сережки, а на грудях разки доброго намиста, срібні дукачі й хрести; але найбільше було золотих хрестів, а в заможніших два-три хрести й обручки на пальцях.
По крою керсеток і виробу станків можна було розпізнати, з якого села дівчата - чи то з Великої-Павлівки, чи з Лютенських-Будищ, чи з Пірок - бо кожне село мало свій особливий крій керсеток і взагалі жіночого одягу.
Хлопці мали чоботи з гамбурзької шкіри або лаковані; на халяви чобіт були напущені штани, підперезані кольоровими поясами; поверх вишиваних сорочок на ра мена були накинуті чумарки, а на головах були шапки; але багато було й таких, що поверх вишиваних або наборчастих сорочок носили вовняні піджаки, блискучі-альпагові або інші, й на головах мали картузи.
З обох боків церковної брами розмістились міські крамарки; на їхніх возиках розложені різні гатунки цу керок, медяників, горіхи, й вони безперестану закликали:
- А ну парубки! Купуйте гостинця дівчатам; ось медяники аж сміються - два на копійку.
- Дівчата! Купуйте цукерки, за копійку один, піварпш
на довгий; один малюнок на ньому чого вартий - глянь
те бо, який хороший козак з вусами намальований! Ку
пуйте, дівчата, цукерки та гостіть хлопців, коли хлопці
такі у вас скупі, що вас не гостять. . .

- 35 -
Отак крамарки, немов грамофони з безкінечними пру- жинами, без перерви заохочували молодь купувати ла- сощі.
Скінчилася Служба Божа, й усі, хто належав до цьо- го приходу, запрошували на обід прибулих з інших сел та хуторів і старих і дівчат і хлопців; часом одну особу запрошували одноразово два або три господарі, й ста новище гостя було прикре - бо ж він може гостити лише в одного, але не хоче відмовою зневажити й образити кого; гість тоді дуже перепрошував і казав, що він має йти до Степана Павловича, бо той його ще мі сяць тому запросив на храмове свято; і Степан Павлович втішений був такою винахідливістю гостя.
В числі кільканадцятьох, я теж був запрошений внучкою одного господаря 15-річною Ольгою Леміш. Вона вчилася в Зіньківській жіночій гімназії й мешкала на протязі двох років у мого дядька; то ж за цей час я ба- гато разів зустрічався з Ольгою, знав, що вона є Оль- га Леміш з Удовиченкових хуторів, а Ольга знала, що я є небожем її мешканевого господаря. Коли у мого дядька мені часом траплялося бути з нею на самоті, я дражнив її симпонпончиком (гарненька, нівроку, була), а вона нахмурить було бровенята й п'ястучком мені погрозить. Отже коли на храму Ольга підійшла до ме- не й сказала, що мама й дідусь запрошують мене до них на гостину, то я без вагань погодився - правду кажу чи, я й на храм пішов з гадкою побути в родині Ольги. Ми зайшли на середнього розміру подвір'я, на якому будинок і дві комори були криті бляхою, довгий висо-кий хлів був критий черепицею, а клуня, саж та волов- ня криті соломою. Худоби було три корови, пара волів, одна кобилиця-матка, з десяток овець та понад сотню гусей, курей і качок. Нижче клуні було пів десятини ставка, а від будинку, понад балкою три чверти десятини садка й у ньому до п'ятидесятьох рамочних вуликів. Господар-дідусь казав нам, що всього землі - рахуючи й ту, де піч стоїть - має дванадцять десятин.
Запросили до світлиці, й нас понад двадцять осіб віль- но розмістилися за двома довгими столами - хлопці з одного боку стола, а дівчата з другого. Старші сіли до своєї вподоби, хто де.
На столи вже була подана сметана, пшеничні білі оріш- ки та графини з напоями. Наливаючи в чарки світло-жовтий напій, почали частувати - господиня молодь, а ді- дусь старших. Побажавши господарям всього найліпшо- го, гості випили по першій чарці; напій був приємний на смак - у ньому відчувався легенький запах меду. Ді-

дусь сказав, що це трьохрічне вино його власного виробу - з райських яблук, заправлене бджоляним медом.
Після сметани подали холодний пісний борщ із рибою і до нього по чарці вина; після борщу подали студенець з гусятини й випити по чарці. Після третьої чарки язи- ки помітно розв'язалися, почулася рясніша й голосніша розмова; дехто вже витирав хустинкою чоло; дівчата почали між собою перешіптуватися й чмихати зі сміху; я почував себе дуже добре, але ноги страшенно обваж- ніли - я вже думав що, йдучи додому, ноги либонь доведеться на плечі брати. .
Після студенцю подали холодний бульйон з курятини з оцетом (кусники курячого м'яса в холоднім кислува- тім наварі, заправленім відповідними спеціями) й знову по чарці; дівчата відмовлялися й не піддавалися на про- хання господині випити ще; хлопці пили - то ж відмов- лятися від чарки мені одному не пасувало, й - якось воно та буде! - випив я й четверту чарку.
Подали ще кисіль з вишень, заправлений медом та корицею, й пиріжки з вишнями, облиті медом.
На цьому обід скінчився, й цьому ми направду втіши- лися, бо мали вже переповнені шлунки, а господиня ніяк не дозволяла було класти ложки на стіл. "Ні, па- рубче або дівко - казала було господиня - заки миски не порожні, не годиться у нас ложку на стіл класти" - й так прохала та припрошувала доки миски таки не ста- вали порожні; й не було ради від неї відпекатися - хо- чеш, чи не хочеш, а мусиш їсти. Було таке насильство, гей-би в справжньому НКВД - робив контрреволюцію чи не робив, кажи, що робив.
При кінці обіду до образів святих прочитали коротку молитву й подякували господині й господареві за частування, а дідусь запросив нас пройтися по садку.
Довгим ґанком вийшли ми в бік причілкових вікон світлиці у гарний квітник. Дідусь махнув рукою в бік квітів, кажучи, що то є дівчача забава. Цим він хотів сказати, що це нічого не варте, але ми всі зупинилися й милувалися дбайливості й смаку, з яким був уряджений і плеканий квітник.
За квітником ряд дерев волоського горіха, а на північ, у напрямку ставка невеликий ягідник: малина, порічки, аґрус та смородина й збудована там була невелика су- шарня та темник (омшанник) для зимівлі бджіл.
З північного боку захищав садок густий ряд лип; з північно-східнього - ряд вишень та з південного - ряд слив; всередині цього вінка росли яблуні, груші та абри-коси.

- 37 -
В ту пору літа садовина саме починала наливатися. Ідучи між рядами дерев, уквітчаних садовиною, госпо- дар пояснював нам: це золотий ранет, а це білий налив, це антонівка, це вороньок, це семеренко, це кримка, а це райські яблучки, щоб вино не переводилось. Зайшов ши в ряди груш, дідусь продовжував: це филоновка, це глива, баргамота і т. д. Були гатунки ранні, середні й пізні, як груш, так і яблук.
Господиня не дала нам спокою і в садку. В її руках тепер була посудина виробу Опішнянської школи керамі- ки - мистецьки вироблене коло з двома рурками; з од- нієї рурки господиня наливала в горня рідину кольору світлої кави й гостила нас, припрошуючи випити холодної медівки. З повним горням підійшла господиня й до мене. Через переповнення шлунку направду не було куди містити, й я, дякуючи господині, хотів довести їй, що я вже цілком заповнений; але пальця я поставив помилково на пару сантиметрів нижче ямки, й це дало підста ву господині "насісти" на мене. - О ні, гарний юначе. Я бачу, що Ви ще маєте незаповненого місця стільки, що медівка з цього горняти таки вміститься там - Ні чого не вдієш - мусив випити.
В садку провели ми з годину часу, й ноги мої за цей час значно полегшали.
Розмовляючи на господарські теми, дідусь нарікав, на те, що Бог родить садовину, але продати її тяжко; за безцінь і то не продаси; пересушити всю теж над силу. На сьомому десятку він взагалі надто переобтяже- ний працею; сина забрали на війну, він потрапив до ні- мецького полону; то ж тягар УСІЄЇ господарської праці лежить на ньому, невістці та 17-річній внучці, а менші внучата - дівчина 15 років та хлопець 12 років восени знову підуть до шкіл.
А від господині, як від тяжкого гріха, все ніяк не можна було відпекатися; за півгодини ще мусив випи- ти одне горня її медівки.
З садка ми вийшли на подвір'я й мали вже проща тися з милими господарями, але дідусь зупинив нас:
- Любі гості, прошу зачекайте хвильку. Немазаний віз скрипить у дорозі. То ж треба й ваші "колеса" по- мазати, щоб не скрипіли; помажте-но дівчата "колеса" нашим гостям. Дідусеві внучки - менша несла тацю з чарками, а старша графін - частували нас наливкою-сли- в'янкою.
Посмакувавши доброї слив'янки й щиро подякувавши господарям за гостинність, піші пішли до фіртки, а ін- ші запрягали в брички коней. Сонечко вже наближало

- 38 -
золоту голівку до своєї небесної постелі, щоби спочити після цілоденної праці, як я зором прощав залишені мною простори Удовиченкових хуторів і брав невільний гріх на свою душу, в думці запитуючи:
- Господи! Чи ж може бути і в Твоєму небесному раю ліпше, ніж у нас, на Удовиченкових хуторах?!. .
Хутори готуються до відсічі
Ввечері 18 липня 1920 року на подвір'я Омелька Удо- виченка, Грицевого батька, заїхав вершник на вороній гарній кобилі; був це 15-річний юнак, родич Удовичен- ків з села Веприка. Несподіваний гість сказав, що при-ї хав, аби перебути кілька днів поза тереном свого села, бо в Веприк вступило большевицьке військо москалів. Большевицькі вояки кажуть, що за ними йде ціла армія; большевики поставали на ночівлю у господарів, приму- шують себе годувати та крім того грабують людське добро й загадали, щоб наступного ранку всі, хто мають коней, виїхали фірами до послуг війська. Юнак розпові дав, що він повів свою кобилу нібито пасти й махнув сюди, щоб не везти большевиків - отакі новини привіз родич.
Після вечері Гриць у подробицях розпитував юнака, яка зброя у большевиків, якого вони віку, а під кінець запросив його спати на свою постелю в відчіпній комо- рі, сказавши, що від'їжджає на два дні молоти в Бірки.
Вже було біля півночі, коли Гриць покінчив останні приготування; на сірого в яблуках жеребця нап'яли саморобне сідло; до нього спереду була прив'язана шанька з вівсом, ззаду торбина з двома паляницями та куснем сала; на правому боці висів заладований п'ятьма патронами обріз; у кишені було запасових десять патронів; поверх Гриць натяг довгу свитку, так що обріза не було видно; смушеву шапку запхав до кишені свитки, а на голову надів кашкета.
Гриць поцілував на прощання матір, потиснув прави- цю батькові й, узявши з його рук поводи, легким стриб- ком сів у сідло й вихром винісся на дорогу. Батьки вслід синові посилали хрестне благословіння, а за хвили- ну не чули вони й тупоту копит баського жеребця.
Тієї ночі Гриць виїхав у Лютеньські ліси до повстансь- кого табору отамана Хрестового. Гриць мав з'являтися до табору тільки в час переведення більших військових акцій; майже половина чисельного складу загону були козаки, що жили дома, як мирні громадяни, й назовні не викликали жодних підозрінь будь-якими антибольше- вицькими виступами чи то словом чи ділом. Такі коза-

- 39 -
ки-повстанці прибували до табору на день-два-три, щоб узяти участь у бойовій операції, й знову поверталися до рідних хат.
В лісі перебували постійно тільки ті, яким неможли во було легально жити дома; бо ж досить тяжко було постачати харчами відділ у кілька або й кільканадцять сот козаків-повстанців, який весь час перебував у лісових масивах одного терену. Так от у нас на терені Груні от. Масюта мав 400-500 козаків та от. Кундій - 20-30 ко- заків: Куземина - от. Степенко (Дорога) мав 400-500 козаків; Бірок - от. Мандик мав 700-1000 козаків; Лю- теньки - от. Хрестовий мав 1500-2000 козаків. Ці відді- ли на досить обмеженому просторі могли вільно черпа-ти харчі для козаків та фураж для коней.
Була організована достава харчів з глибини запілля, з терену в кількадесят кілометрів у радіюсі. Цей спасен- ний обов'язок взяли на себе наші хутори.
По хуторах мололося збіжжя, товкли пшоно, пекли хліб, різали свиней, лікували ранених вояків, а в зимовий час повстанці мали в хуторах пристановище-криївки; в них була розбудована й широка мережа зв'язкових і розвідувальних точок.
В селі, хай і при доброму ставленню населення, ця справа наражалася на значно більшу небезпеку, ніж на хуторі. На хуторі живе один господар - хто знає, що його жінка ранком спекла піч хліба, в обідню пору - другу, а ввечері третю; за два дні шість разів - 60 хлі- бів; а третьої доби ввечері під'їхала підвода й забрала печений хліб. Через два тижні знов під'їхала до хутора підвода - ніхто її не бачив і не чув. А в селі сусідки запитали б, чому ти цілий день топиш, та що вариш чи печеш?, і. т. п.
Отже в часи визвольних змагань наші хутори стали бункерами в боротьбі з ворогом. А в спокійний час на ші хутори були базами матеріального добробуту та мо- ральної й традиційної стійкости нашого народу. Попри це наша література й науковці й до цього часу належ- но не висвітлили ролю й значення хутірської системи земельного господарства на Україні; навпаки, наші пус- тоголові соціялісти захлинаються з радощів, що Сталін зруйнував широкоштанну хутірську Україну й загнав у землянки агроміст наших хліборобів. Навіть з'явлення атомової зброї, що одним атомовим гарматним набоєм може знищити село, не переконує їх, що і для збереження населення від масового нищення, є вказаним дотримуватися хутірської системи.

- 40 -
Гриць у таборі отамана Хрестового
Місяць уже примеркав, як Гриць проїхав хутір Тютю рівщину й помітив силюети двох вершників, що їхали польовою дорогою з села В-Павлівка й мали перетяти йому шлях. Гриць попустив трензеля й після п'яти хви лин несамовитого галопу на велику віддаль одірвався від вершників. Для передишки коневі Гриць кілька хвилин їхав кроком, а потім ристю й за годину скорої їзди він помітив контури хутора - ряд високих тополь, що, мов чорні смолоскипи, служили орієнтиром. Незабаром Гриць наблизився до хутора, в якому він мав дістати вказівки, як можна проїхати до табору пов станців; ворота він минув і повернув праворуч садиби, об'їхав той бік, знову повернув праворуч і зупинився проти невеликої будівлі, кроків за сто від якої стояла пасіка.
Собака вчасно збудив пасічника, який підійшов до плоту; був то чоловік років тридцяти, син господаря ху- тора, шо мав посаду вчителя й за це мав платню від радвлади, а неслужбово й безплатно був хорунжим роз- відки й зв'язку в загоні отамана Хрестового.
Гриць звернувся до пасічника:
- Чи часом шановний добродію не бачив корови мас-
ти такої, що трудно визначити, а якщо уважно придивитись до корови, то білі лати на її спині творять щось подібне до хрестовини?
- Так, бачив таку корову - відповів пасічник. - Ка-
жи ж, козаче, які маються новини?
І Гриць розповів пасічнику все, про що він дізнався від родича.
- Дякую, козаче, за новини, А тепер повертай назад
і виїжджай на дорогу й проїдеш ліворуч дві версти;
потім буде балка, нею поїдеш праворуч три версти, аж
побачиш на правому схилі її росте груша; там повертай
ліворуч, і виїхавши з балки, побачиш, серед невеликих
кущів росте дуб; під'їжджай до нього і в оце сюркало,
що я тобі даю, тричі подмеш, і воно ніби пташок цвір-
котатиме: і будеш мати оклик "що хочеш?"; треба відпо-
вісти "сюркало віддати"; хтось має обізватись "зараз за-
беру", а якби ніхто не обізвався, вертай до мене.
Подякувавши пасічникові, Гриць за пів години під'ї- хав до дуба й тричі подув у сюркало; з густого чагар- ника близько дуба почувся чийсь голос: "Що хочеш?". "Сюркало віддати" - відповів Гриць. "Зараз заберу" - і до Гриця наблизився юнак й, забравши сюркало, показав у ста кроках від дуба стежку й сказав, що нею

41
треба їхати аж заки зустрінеться на ній гілля; там тре- ба зупинитися й сказати "орел летить до гнізда", а від повідь має бути "будеш у гнізді".
Серед гущавини молодого лісу скорим кроком їхав Гриць стежкою хвилин десять, аж надибав гілля й на поданий оклик дістав відповідь "будеш у гнізді" - гіл- ля розсунулось, і перед Грицем з'явилися озброєні ко- заки. Дали йому верхівця провідника, з яким вони під тюпцем їхали лісом; проїхавши балку, повернули право руч у невелику галявину й за кілька хвилин приїхали до примітивно обладнаних стаєнь.
Удовж кількох десятків метрів і завглибшки два мет- ри було розчищено прямовисно схил балки, а зверху споруджений був дах, критий земляним дерном; з бо ку земляної стіни були побудовані ясла з кругляків. Знявши сідло, прив'язав тут Гриць свого жеребця, подаль від інших коней, що були в стайні. Насмикавши з стіжка сіна, поклав коневі в ясла, а сам поліз на нари під спорудою, що була побудована для людей у той же спосіб, як і стайня, з тою лише різницею, що замість ясел були нари з кругляків, і на них наслано сіна; прославши там свитину, під ранкове щебетання лісних птахів, Гриць міцно заснув.
Прокинувся він близько десятої години ранку й побачив, що нари густо заповнені сплячими козаками, а стайня заповнена кіньми; його ж жеребець, через неспо- кійність, виведений із стайні й прив'язаний під розло-гим дубом до конов'язі. З струмка, що протікав у де- кількох десятках кроків від стайні, Гриць напоїв коня й сам умився.
Пославши свитку, Гриць посипав на неї вівса й дав жеребцеві; сам сів на край свитки, вийняв з торбини хлібину та сало й поснідав.
Тим часом і решта козаків, що спали на нарах, про будились, напували коней і снідали. Декілька козаків надійшли до сірого в яблуках коня й милувались його красою й баскістю. Аж ось один козак каже:
- Якби то я з своїм товаришем мали також та-
ких коней, то сю ніч напевне не втік би від нас боль-
шевик, а то сучий син доброго коня мав, бо, тільки за-
примітив нас, як крізь землю провалився - так скоро
гайнув.
- А часом не за Тютюрівщиною ви большевика на-
дибали? - запитав Гриць.
- А ти звідкіль знаєш?
- Бо то ж я їхав - казав Гриць.
- Коли це ти так їздиш, то тебе, козаче, ніхто не

- 42 -
дожене, а від тебе не втече - відказав козак.
Гриць з задоволеною усмішкою плескав жеребця по шиї.
Приїхав вершник і викликав людей з Веприка й Удо- виченкових хуторів. В числі декількох осіб Гриць теж пішов у супроводі цього вершника до сотника розвідки, який взяв від Гриця ширші пояснення до тих інформацій, які він давав минулої ночі "пасічнику".
Гриць добре відпочив за день, а о 2-ій годині наступної ночі його було включено до почету отамана Хрестового для зустрічі загону отамана Масюти. Коли загін зу- пинився на галявині, де мала відбутися зустріч, то це його сірий у яблуках баский жеребець викликав зазд- рість у Наталі.
Марійка у підводах
Вранці 20 липня в родині Удовиченків батько до сніданку розібрав бричку й заховав її частини в різних місцях; на дерев'яному возі, яким возили гній на поле, за мінив заднє колесо на старе з таким розрахунком, що, якби большевики вигнали в підводу, то віз більше десяти верст не проїде й колесо розсипеться. По сніданку він запряг воли й поїхав волочити зайнятий пар (віко-овес), бо за два дні мали розпочатися жнива, коли не буде часу на це.
Менша сестра Гриця 17-річна Марійка мила по снідан-
кові посуд. В цей час на подвір'ю собаки люто загавка-
ли; мати глянула в вікно й скрикнула - Ох лишенько!
Нечистий чотирьох москалів приніс - і вийшла на под-
вір'я вгамувати собак, щоби їх не постріляли.
Большевики зразу ж наказали дати підводу, бо одна підвода в балці обламалась. Господиня відмовлялася, ка жучи, що господаря нема дома, то ж нема кому їхати.
-Ти, жінко, поїдеш; а не хочеш ти їхати, то ми й самі вміємо бути фірманами - відказували большевики; піш- ли вивели з стайні кобилу-матку з лошам; шукаючи ж хомута, зайшли до відчіпної комори й там узяли чоботи господині (чорноголовці) - один большевик сів на ґанку комори, скинув з себе лапті й узув жіночі чоботи: другий вояк взяв на гнізді курку-квочку, відкрутив їй голову й запхав до торбини.
Щоб якскоріше припинити таке господарювання мос калів, господиня гукнула дочку з хати й каже їй - Марійко, запрягай кобилу та їдь у підводу, бо дивися, що робиться.
Марійка слухняно виконала розказ матері. Через двадцять хвилин в балці за півверсти від хутора на її воза

- 43 -
було покладено понад тридцять бляшаних скриньок й сів один вояк. Валка з понад сорока селянських та кількох військових підвід кулеметної команди рушила далі.
Марійка їхала останньою в валці. Проїхавши чотири кілометри, над'їхали вони до хутора Сухоради, що скла- дався з кільканадцяти господарств; тут большевики зу- пинили підводи й побігли по хатах за здобиччю.
Випало так, що підвода Марійки зупинилася, трохи не доїхавши до початку першого подвір'я хутора. Марійка дивилась на скриньки, й їй спало на думку, що добре було б одну скриньку заховати та привезти братові Грицеві.
Перше подвір'я хутора з правої сторони мало рів, який заріс будяками, кропивою й дрібними колючками. Марійка розстібнула три ґудзики своєї кохтини й непо- мітно (та на неї ніхто з фірманів і не звертав уваги) взяла одну скриньку, притиснула її до живота, прикри- ла полами кохтини й, відвернувшись до подвід спиною, забрела в рів, присіла, ніби їй припала на це потреба, й положила скриньку на дно рівчака, а вийшовши з рівча- ка, ніби бавлячись, застромила в землю суху бур'янин- ку. За кілька хвилин передні підводи рушили їхати, так що вояк, який їхав на Марійчиному возі, догнав її на середині хутора.
Від хутора Сухоради від'їхали кілометри три, як по- чалась вибойна з глибокими коліями дорога. Марійка навмисне стримувала віжками кобилу, так що її фіра відстала кроків на 70 від решти підвід.
Гримаючи на кобилу за її лайдацтво, Марійка нокну- ла й стьобнула коняку батогом; а як вона стала бігти, сіпнула правою вожжиною; кобила хутко виступила з до- роги, й передні колеса вискочили з вибоїн, а на задніх почувся тріск. Марійка сіпнула лівою вожжиною; кобила ступила знову на дорогу, а через кілька кроків у заднім колесі спиці відділились від ступиці, й віз похилився набік.
Марійка спинила кобилу, скочила з воза, руками взя- лася за голову й від припливу радости стала плакати, примовляючи, що батько на ній і шкіру обіб'ють, що вона напередодні жнив колесо поламала.
Большевик, що їхав на Марійчиному возі, почав кри- чати: Стой! . . . Стой! ... і валка зупинилась.
Хутора близько не було; не мали большевики іншої ради, як розкласти скриньки з Марійчиної фіри на кіль- ка інших фір, а порахувати їх при цьому нікому й у голову не впало.
Підводи від'їхали, залишивши Марійку в степу; за го-

- 44 -
дину часу Марійка поволі приїхала назад до х. Сухора- ди й у першому з того боку подвір'ї вона попросила дідуся допомогти їй прикріпити дрючка, якого вона мала на возі (бо батько її, надіваючи калічне колесо, по- ложив на віз і дрючка, щоби потім, як колесо поламає ється, прив'язати його під вісь до полудробка воза). Одній Марійці зробити це було над силу, а за допомо- гою дідуся через десять хвилин безколесний бік воза сунувся на дрючку.
Ось і останнє подвір'я. Але маєш! - проти тієї са- диби, кроків за 150 від дороги дві молодиці порпаються на грядках. Марійка зупинила кобилу, миттю вскочила в рів, у колючки й, присівши, посунула скриньку попід спідницю до живота, придавила її руками, ніби під- смикуючи спідницю, підвелася й вийшла з колючок та сіла на воза. Вона смикнула віжками, й кобила пішла скорим кроком, у той час, як молодиці не проминули нагоди накинутись на неї:
- Бач, яка срамотниця! Паскудить попід людськими
дворами - не могла собі в степу місця знайти. Видно
вже, якого батька дочка, коли на трьох колесах воза має.
Але Марійка не слухала їх, а радісно поспішалася до- дому.
По обіді батько Марійки закладав ярма на волів, щоби їхати кінчати волочити пар, як проїжджаючий біля хутора Удовиченків родич зайшов повітатись і розповів при цьому про лихо, яке трапилося в родині Силки, що на його дружину й 16-літню дочку, які працювали в полі, напали москалі-большевики й погвалтували їх, і доч- ка не могла перенести наруги й повісилась у коморі. Від цієї вістки мати Марійки прийшла в розпач.
- О Боже мій! - казала вона - я ж сама послала
дівчину в підводи, сама занапастила дитину. І все через
тебе, старий. Чого тебе морока понесла волочити пар?
Ти ж знав, що москалі наближаються, але тобі як 200
пудів десятина озимки не вродить, то і в носі свербітиме. .. На кого ти й кому робиш? Все рівно ж в продрозвьорстку заберуть. Був би дома, то сам поїхав у підводу, а то маєш - дочку на загибель через тебе послала. . .
Так сварила Марійчина мати свого чоловіка Омелька, а він у свою чергу заспокоював дружину, кажучи, що на воза він надів старе колесо, яким далеко не заїдеш.
Аж ось клацнула клямка фіртки, й увійшла Марійка й, відчинивши ворота, в'їхала на подвір'я на трьох колесах.
Велика радість огорнула батьків, коли вони побачили Марійку, а мати підбігла до дочки й розпитувала, чи

- 45 -
часом нічого лихого з нею не трапилося. Бог милував - відповіла Марійка, й безмежно рада мати наказала старому розпрягати кобилу, а Марійку кликала до хати обідати.
- Готуйте, мамо, до обіду, а я зараз прийду - ска -зала Марійка. їй же треба було ще забрати з воза скриньку так, щоб батьки не бачили, а то, хто знає, може ще й сваритимуть на неї.
Ось батько повів кобилу до стайні; Марійка швиденько накинула на рамена свитку, взяла під пахву скриньку, подалась за комору й там поклала її в бур'яни; аж тепер побігла до хати обідати й розповідати батькам про всі подорожні пригоди.
У Лемішів
Родина Лемішів, у яких я гостив на храму в 1916 ро ці, зійшлася того ранку на трохи спізнений сніданок. Син дідуся вже повернувея з німецького полону. Оль- га вчилася в гімназії лише до Різдвяних Свят 1918 року; як Гетьмана повалили, при большевиках, вже дітям господарів не було доступу до науки, бо треба було, щоб батьки належали до комнезаму; отже тепер Ольга працювала в господарстві батька.
Родина сиділа при столі, як на подвір'ї загавкали собаки; Ольга, що сиділа біля вікна, перша глянула на подвір'я й крикнула - Ой лишенько! Москалі до хати йдуть.
Дідусь і батько встали зза столу й зустріли большевиків на ґанку.
- Що вам треба? - запитав дідусь.
- А ось що. . .
Один червоноармієць зняв з цвяха відро, що висіло на ґанку, й каже - Повне відро меду давай. Другий большевик зняв друге відро й каже - а оце повне від ро крашанок наложіть.
- Добрі ж з вас гості - каже їм дідусь - А чим же
ми будемо воду з колодязя черпати, як ви відра заберете?
- Купите нові відра - відповів котрийсь з больше- виків.
- А де ж ми їх купимо? По крамницях їх тепер не-
ма. Чи може ви привезли нам відер? - запитав дідусь.
- Візьміть, тату, відро й поставте в коморі, а в кор-
зину накладіть крашанок, а я піду на пасіку й наріжу
щільника - сказав син.
У супроводі двох червоноармійців пішов син у садок до пасіки, а дідусь відніс відро до хати, взяв у сінях

- 46 -
корзину й (щоб крашанки не товклись) пішов до стай- ні й узяв з ясел жменю сіна та поклав його на дно корзини й подався до сінешної комори за крашанками.
Чотири большевики, що слідом за дідом ходили до стайні, побачили там трьохрінчу красуню-кобилицю.
- Цю коняку треба забрати для нашого воєнкома.
Доки то він буде їхати на своїй тверській шкапі!
- Вірно каже товариш Севрюгін - погодились решта большевиків; двох зайшло до середини стайні, відв'я-
зали кобилицю й вивели її на подвір'я.
Дідусь, поклавши в корзину сотню крашанок, саме виніс їх на ґанок; побачивши, що лошицю вивели з стайні, він, лишивши корзину з крашанками на ґанку, скорим кроком підій.'гіов до большевиків і запитав:
- Ви нащо вивели лошицю з стайні?
- А нате, що вона буде для нашого воєнкома - від-
повів котрийсь з большевиків.
Дідусь вхопив поводи в ліву руку й черевиком лівої ноги наступив на лапоть москаля, який теж тримав по- води в своїй руці; правою рукою пхнув він у ремено червоноармійця, сказавши при цьому:
- Смердючий лапоть, ти либонь плекав цю кобилицю! . . .
Червоноармієць від поштовху дідуся впав на землю й випустив поводи; дідусь ступив було вже пару кроків у напрямку до стайні, як стався стріл з ґвинтівки; від стрілу кобилиця рванулася набік і звалила дідуся з ніг. Жінки - мати й дві дочки - бачили це все з вікон кімнати й гадали, що дідусь упав застрілений, бо большевик спрямовував свій стріл у дідуся; вони вибігли на ґанок та счинили лемент і галас.
Почувши стріл і плач жінки та дочок, батько залишив обрізати щільники з рямок, а чим скорше біг до хати; роздратовані бджоли хмарою летіли за ним, але че- рез сітку не дошкуляли йому; коли ж він наблизився до червоноармійців, що в садку, поодаль від пасіки, че- кали на мед, бджілки кинулись на них і завзято почали їх жалити. Большевики відмахувались руками й гвинтів ками, кілька разів і вистрілили, але це лише дужче злостило бджілок, й вони ще завзятіше кидалися на москалів і лише за фірткою відстали від них; отже москалики замість того, щоб смакувати мед, мусили звертатися до лікаря, бо опухли так, що й очима не бачили.
Але большевики вийшли з цього "бою" таки з немалою здобиччю. Прибігши до ґанку, син побачив у фірт ці лише хвоста лошиці та червоноармійця з корзиною в руках, що залишав подвір'я. . .

Дідусь встав з землі й, притуливши руху до вуха, щоб же так дуже текла кров, крокував до хати - він мав прострілене вухо.
Загрожене населення тікає в ліси
В роки боротьби за Волю України (1918-21) в тих селах, які були розміщені серед лісових масивів нашого повіту, або близько від них, совєтська влада, хоч і мала свої урядові органи - волвиконкоми й сільради - але вони не могли виявити там у повній мірі й систематично жорстокість комуністичної диктатури Кремля. Вона здійснювалась там тільки доривочно - наскоками каральних загонів продбатальйонів та інших військових
одиниць.
В деяких з тих сіл головами сільрад була люди, що не підпирали совєтську владу. Якщо ж голови сільрад були там прихильні до комуністів, то, все однаково, кілька повстанців з тих сіл (бо крім більших загонів пов- станців у селах, оточених лісами, як от Велика Павлівка, Лютенські-Будища та інші, діяли ще повстанські групи в кілька озброєних козаків), що все перебували в своєму селі, або близько від нього, своєю наявністю тримали в страху й пасивності сільську большевицьку адміністрацію.
При з'явленні в селі більших большевицьких загонів за- грожена частина людности (переважно колишні замож ні хлібороби), тікали - хто встиг - з дому й десь переховувались кілька днів, заки в селі перебував відділ большевиків.
Тож і при пересуванню 14-ї армії большевиків, людність з тих сіл і хуторів, що лежали в напрямку її маршу, сповіщалась зарані про наближення великої сили солдат москалів-большевиків, коли вони були ще за кілька чи кільканадцять кілометрів. Тоді ті з людей, яких, чи через їхню колишню заможність чи через те, що їхні сини чи батьки були в повстанцях, комуністи тракту вали, як карну категорію, ховали недограбовані рештки одягу, взуття та харчів і тікали в ліси.
Отак у дні руху 14-ї армії група повстанців села Велика-Павлівка, що складалася лише з кількох осіб і була під командою місцевого вчителя, побільшилась на кілька десятків осіб - хліборобів, озброєних дробовиками. Разом із своїми родинами, хатнім добром і худобою втекли вони в глиб лісів, рішені захищатися там до загину.
Большевики добре розуміли, що при намаганні здобути українські ліси вони понесуть великі втрати, а то-

- 48 - му й не заходили в глиб лісів.
Після перемаршу большевицької армії втікачі поверну- лися з лісів і - хоч у непевності, з обачністю й страхом - мешкали, під захистом повстанців, у своїх оселях.
Користуючись з наявности великих з'єднань 14-ї ар- мії та з того, що повстанські загони були стягнені для зустрічі тої армії до Лютеньки - місцеві відділи большевиків відважились виїхати з міста Зінькова для переведення екзекуцій над населенням.
Прибув загін отамана Масюти
Як тільки сонечко Боже благословило нашу грішну землю першими снопами свого проміння, кілометрів за чотири від галявини, де був отаман Хрестовий, з'явились перші вершники розвідки; вони зблизились з трьома зв'язковими загону Хрестового, а за кілька хвилин можна було бачити й більшу кількість кінноти.
Попереду загону в накинутій на рамена кавказькій бурці, в сивій смушевій шапці з малиновим шликом їхав на баскому коні отаман Масюта. В першому ряді кінних козаків повівав синьо-жовтий прапор; тут вільно було його нести відкрито, бо це був терен, контрольований отаманом Хрестовим, що належав радвладі лише на папері. За кіннотою, на підводах їхали пластуни; в ран- ковій млі весь загін, далеко розтягнутий по зигзагуватій польовій дорозі видавався нібито великим чорним вужем, що повзе до лісу.
Коли отаман Масюта був уже на віддалі кроків 200, отаман Хрестовий зліз з коня, віддав його джурі, а сам кроків на двадцять вийшов на зустріч. Масюта теж зліз з коня, й пішки наблизився до Хрестового. Вітання двох отаманів не було офіційно військовим, а нагадувало зустріч брата з братом. Отамани стиснули правиці, лівими руками зняли з голів шапки й тричі поцілувалися. Підій- шли до почету Хрестового, й Масюта здоровив його: "Здорові були, пани старшини й козаки!" "Дай Боже здоров'я пану отаману!" - залунала відповідь козаків Хрестового.
- А це моя сестриця Наталя - сказав отаман Хрес-
товий, знайомлячи її з новоприбулим отаманом. Стоя-
чи на крок від коня Наталі, отаман Масюта зробив їй
легенький уклін; Наталя простягла свою маленьку руку
отаманові, який легенько стиснув її й поплескав по шиї
коня Наталі.
- Гарного, спокійного коня Ви маєте, Наталю - сказав Масюта.
- Кінь то незгірший, але козак на ньому бузиня-

І

- 49 -
пий. - відказала Наталя з лукавою усмішкою.
- О ні! Я зовсім не такої думки й про козака - з чемною поважністю відказав Пилип.
Він і отаман Хрестовий посідали на коней і їхали попереду почету Хрестового. Коли кінні козаки загону отамана Масюти наблизились до них, то вітав їх отаман Хрестовий словами: "Здорові були панове старшини й козаки!", й у відповідь загуло "Дай Боже здоров'я пану
Отаману!"
Піші позскакували з підвід і по чотири в ряд прохо- дили сотнями. "Здорові були панове старшини й плас- туни!" - вітав кожну сотню от. Хрестовий і чув од неї дружну відповідь.
Після закінчення дефілювання обидва отамани з поче- том ристю проїхали галявину й коротшою дорогою скор- ше прибули до місця, призначеного для загону от. Масюти. Воно було недалеко від чистого струмка; під розлогими деревами були пороблені конов'язі та складене сіно в копиці, всередині яких був засипаний овес. Для відпочинку козаків під бугриком було послане сіно; щоб після безсонної ночі дати всім змогу добре відпочити, кілька десятків козаків з загону от. Хрестового були призначені для догляду за кіньми новоприбулих.
О 4 год. 15 хв. весь загін прибув на призначене йому місце, й от. Масюта дав наказ розсідлати й розпрягти коней і прив'язати до конов'язів та всім лягати спати до 10 год. ранку. Сам же він з Хрестовим і його поче- том поїхав до так би мовити "штаб-квартирі" от. Хрестового.
Містилась вона в трьох малюсеньких кімнатках, які були вириті в бугрі; переділи були зі сторч поставлених товстих дерев'яних кругляків, які були й підпорами земляної стелі; на стінах, обшальваних дошками (шальовкою) висіли образи, килими, рушники та інше; кожна кімната з надвірної стіни мала одно невеличке віконце. Вхідні двері вели до середньої кімнати - це була штабова канцелярія; у кутку висів образ Покрови Пресвятої Богородиці з лампадкою, уквітчані вишива- ним рушником; нижче образа тризуб (не поганських часів, а з хрестом); праворуч образа був пришпилений до стіни жовто-блакитний прапорець; на другій стіні висі- ла мапа Полтавської губернії; на полиці лежало кілька десятків книжок, а на столі стояла друкарська машинка й телефон, що сполучував з головним бункером, у яко- му містився сотник розвідки.

- 50 -
Штабова кімната мала ліворуч двері до спальні Хрес- тового, а праворуч двері до кухні, де на помості спала Наталя з своєю товаришкою, освіченою панною, либонь років на десять старшою від Наталі, колишньою гувер- нанткою українського магната Полетики (якщо мені не зраджує пам'ять). Її большевики мали розстріляти, але їй пощастило втекти в ліс під захист повстанців; тепер вона товаришувала з Наталею й, як, жартуючи, казав Левко, "вчила Наталю панських витребеньок",
Ліворуч від штабу була вирита комора, а ще далі - стайня на кількох коней; праворуч теж були вириті кімнатки - в них жили родинні люди, старший брат Хрес- тового та інші.
На віддалі трьох метрів від помешкань весь бугор був обгороджений подвійним плотом, у два метри високим, а 80-сантиметрона ширина його, була заповнена землею, що була вийнята з бугра при спорудженні мешкань.
На висоті метра були встановлені збиті з дощок прозури, а поверх плоту в два ряди був протягнений колючий дріт. З чотирьох боків пліт мав неширокі фіртки з міцними дверима, які упоперек засувалися дрючками. Як на тодішні обставини, таке оборонне укріплення було досить поважним, бо гармат у ліс не можна було завезти, а обстріл з кулеметів та гвинтівок мало йому шкодив. Хібащо на близькій відстані ручні гранати могли зруйнувати цей бункер; але щоб добратися до нього, треба було раніш знищити багато інших точок спротиву.
Віддавши коней джурі, отамани Хрестовий і Масюта зайшли до кімнати штабу. Масюта там познайомився з дружиною Хрестового й товаришкою Наталі. Отамани умилися холодною водою, й їм дружина Хрестового й Наталя дали по горнятку чаю, завареного липовим цвітом - їсти мали вже після причастя.
Хрестовий познайомив свого побратима з накресленим ним розподілом того дня: від 10 год. 30 хв. до 12 год. - польова Служба Божа; від 12 год. до 1 год. - обід; від 1-ої до 2-ої год, - віче, на якому промовлятимуть отамани Масюта, Мандик і Хрестовий; від 2-ої до 4-ої год. розваги; від 4-ої до 9-ої год. відпочинок; від 9-ої до 10-ої год. - вечеря; о 10 год. вимарш проти большевиць кої армії. Отамани й сотники будуть на розвазі лише до 3-ої години, бо до 9-ої години вони мають розглянути плян військових дій, який тепер, на підставі зібраних відомостей, розробляють сотники.
От. Масюта з таким пляном дня погодився й пішов

- 51 -
до спальні Хрестового відпочити після нічного маршу, а Хрестовий пішов у бункер до сотників, щоб прийняти участь у складанні пляну бойових дій. Жінки поспіша лись, готуючи обід.
Польова Служба Божа
О 10 год. 30 хв. усі три загони стояли в затінку гіл- ля трикутником. Чоловий - загін от. Хрестового, ліво- руч - от. Мандика, праворуч - от. Масюти. Перед кожним загоном стояв отаман із своїми старшинами. Жі- ноцтво та діти стояли з четвертого боку.
Посередині цього каре стояв стіл, накритий вишитим обрусом, на якому були образи Христа Спасителя та Божої Матері й дві великі воскові свічки.
Ось зза густої кущавини, в супроводі осавула розвід- ки та дяка-козака, вийшов панотець, сивий, горбатенький, в окулярах з світло-синім шклом. Облачившись та при- готувавши проскомідію, панотець розпочав загальну сповідь.
Гриць Удовиченко, що стояв у другім ряду загону от. Хрестового, почувши приємний баритон священи- ка, подумав, що голос цього священика є дуже подіб- ний до голосу їхнього панотця Павла, - але ж той не сивий і не носить окулярів.
Панотець попросив усіх піднести догори пальці пра- вої руки, складені для хрестного знамені й повторював ти за ним слова сповіді. До причастя підходили отама- ни, старшини й по ЗО козаків з кожного загону. Гриць Удовиченко, що стояв попереду, належав до причасників. Коли він підходив до хреста, то священик на мить затримав хрест - він був заскочений тим, що побачив тут свого прихожанина. І Гриць пізнав свого отця Павла. . .
По Службі Божій священик у супроводі осавула й дяка так само хутко зник у гущавині лісу.
- Вже, отче, можна доводити себе до справжнього стану - сказав осавул, коли вони пройшли кілометрів два.
Зупинилися. Отець зняв окуляри й капелюха. З тик- ви, яку ніс з собою, осавул лив воду на руки; панотець вимив добре голову й обличчя, з сивого зробився темно-русявим й витяг з під ряси горба.
Щиро подякувавши панотцеві за його так сміливе пастирське потягнення, осавул сказав, що козак-дяк пі- де з отцем до хутора, в якому чекала дочка з підво дою, й подав поради, як краще їхати додому, щоб не наткнутися на большевиків.

- 52 -
Після Служби Божої повстанці хутко розійшлися по своїх сотнях, де для них уже був приготовлений куліш з салом - на першу годину вони всі мали прибути на призначене місце на віче.
Хрестовий запросив отаманів і їх помічників їхати обідати до нього. Найближчий помічник от. Масюти, сотник Пасяда не зразу погодився - він хотів нагля- дати за козаками, щоб молодь на голодний шлунок часом не сьорбнула забагато первачка.
Пасяда в царській армії був вахмістром у драгунсько- му полку; його груди прикрашували три георгієвські хрести. Цей господар разом з двома синами прибув у загін Масюти з власними кіньми, сідлами й зброєю, пе- ребрав команду кінноти й став першим дорадником ота- мана. У муштрі він був суворий; часом було й хворо- стиною потягне козака по штанях, якщо той у галопі вайлакувато перескакував з боку на бік коня, або про махувався при рубанні лозини шаблею - але, не дивля- чись на це, козаки, як батька, шанували Пасяду.
На обід до Хрестового Масюта їхав у товаристві дів- чат й веселий, як завжди, жартами та дотепами розва- жав їх.
Натякнув, між іншим Наталі, що хоче перший сьогодні з нею танцювати. Та, усміхаючись, відповіла, що це не від неї залежить, а від шаблі пана отамана. Товаришка Наталі додала при цьому, що в старі часи ліпші дівча та козачки виходили заміж за тих козаків, які виявлялись найспритнішими в герцю на шаблях - отже й у їхньому таборі встановили правило, що той може танцювати з Наталею, хто зуміє відбитися шаблею від двох нападників, й ця доля не мине й пана отамана.
- Дуже охоче йду назустріч химерній долі й наді
юсь, що вона мене не зрадить - сказав Пилип.
- Якщо так, то й ми будемо тішитися Вашим успіхом - задиракуватим тоном відповіла Наталя, в'їжджа ючи в фіртку.
До обіду на ослонах сіло дев'ять осіб - три отамани з своїми помічниками. На столі завчасно були поставле- ні дві невеликі тикви з вином та чашки, а дружина Хрес- тового, Наталя та її товаришка ставили на стіл миски з їжею.
- Як то, друже, сталося так, що твій наскок на Чу-
пахівку відбувся невдало? - запитав під час обіду
Масюту Хрестовий.
- Ото, брате, як тільки я дізнався, що до Чупахів-
ської цукроварні прибув відділ большевиків-москалів і

- 53 -
відвантажує цукор до Росії, то я вирішив перешкодити цьому. Ти ж знаєш, що Чупахівка стоїть посеред сте- пу, й до неї не можна наблизитись непоміченим. Відділ большевиків містився в цеглових двоповерхових будин- ках поруч брами, яка пильно охоронялася. Большевики відстрілювалися з вікон, і без гарматного або міномет- ного обстрілу їх відти викурити не було ради. Один мій козак зголосився, під прикриттям нашого гвинтівочного обстрілу, вскочити на коні в галоп у браму й кинути в вікна ручні гранати, але. . . на брамі впав забитий. Шкода! Хоробрий був козак з села Велика-Павлівка. Ех! Побратиме Левку, якби в нас була хоч одна гармата та кілька кулеметів, то ми зі своїми козаками і Полтаву здобули б, а потім і в Дніпрі коней напоїли - а то з шаблями змушені перебувати в лісі, бо до обріза чи гвинтівки козак має як не кілька, то кільканадцять патронів, та й міркує, чи стріляти в ворога, чи почекати.
- Вірно, брате Пилипе - через брак зброї тяжка є
наша справа. От я не так давно перевів, правда, блис-
кавичний наскок на Гадяч, але крім того, що звільнив
політичних в'язнів і дістав для населення конечно пот-
рібну кількість соли, зброї не дістав. Кільканадцять
гвинтівок, що забрали у забитих большевиків, то ж
дрібниця. Гармати - то є головне; але близько нас їх
немає, хібащо в Полтаві.
Позаминулої ночі мені навіть сон снився, що я ніби то приймав параду гарматного відділу; багато великих гармат дефілювали повз мене, а я, з радости, з захоп- ленням гукав Слава Україні! - від крику сам пробудив- ся й дружину розбудив.
Від жалю, що мав гармати лише в сні, отаман Хрес- товий зітхнув і продовжував:
- Через відсутність гармат, кулеметів і взагалі тяж-
кого озброєння та патронів, ми змушені перебувати в
лісах і тримати під своєю контролею лише обмежений
простір Але недовго так буде, бо військо Петлюри ско-
ро вже стане на лівім березі Дніпра; тоді ми розгорне-
мо операції ширше, щоб прискорити прихід до нас Пет-
люри. Поки ж це станеться, ми мусимо на переправах
Псла ув'язатись у міцні бої з частинами 14-ої больше
вицької армії, щоб понизити її бойову міць ще поки
прибуде вона на фронт. Та про це ми ще говоритимем
докладно на нараді отаманів. . .
Глянувши на годинника, Хрестовий запросив усіх стар- шин на віче. Всі встали, прочитали молитву; подякува- ли жінкам за обід і сідали на коней.

- 54 -
Для декого, зокрема з покоління моїх дітей, що ро- дились ген пізніше від тих часів, може видаватися ней- мовірним, що повстанці провадили зустріч отаманів, що відбувалася польова Служба Божа, віче, танці - і це тоді, коли за 25 кілометрів були бойові відділи боль- шевицької 14-ої армії. Бо ж покоління моїх дітей знає війну, в якій тисячі літаків за сотні кілометрів від фрон- ту, у запіллі, повертали у руїну міста, моторизовані дивізії з гарматами, бомбометами, танками за добу про- ходили, наближаючись до фронту 300 кілометрів, при чому вояки, сидячи в автомашинах, не відчували великої втоми. Якби в ті часи, про які я згадую, українське військо мало хоч одну моторизовану дивізію виряду другої світової війни, з танками, гарматами й кулеметами й до того підтриману з повітря хочби півсотнею літаків - то большевики напевне були б розтрощені, й ми не бу- ли на еміграції. В ті часи така дивізія доконала б "чу- до", бо тоді не було сили, яка загородила б їй дорогу, або витримала тиск.
В ті часи піхота пересувалась пішки й лише іноді по залізницях. На звичайний піхотний полк припадало то- ді чотири легкі гармати в кінських запряжках та понад десять кулеметів. Були тільки поодинокі літаки для роз- відки й зв'язку. Танк я бачив тоді лише один на ст. Дарниця під Києвом. Він був навантажений на заліз- ничну плятформу й мав озброєння - два кулемети.
Отже в ті часи в семи кілометрах від ворога, себто поза осягом стрілу легких гармат, було вже безпечно. Тоді Махно відзначився тим, що мав кінноту й шіастунів на тачанках і бричках, а тому міг пересуватись більш ніж по 60 кілометрів на добу; своїми несподіваними наскоками він завдавав тяжких втрат большевикам.
Віче
Приїхавши на призначене для віча місце, отамани по бачили козаків, уже вишикуваних колом; залишеним вузьким проходом три отамани й три прапороносці заї- хали на конях до середини.
Першим говорив отаман Масюта:
- Панове сотники, осавули, хорунжі, підстаршини, козаки й пластуни! Підкріпившись молитвою до Бога, нам треба ще нагострити свою волю для зустрічі з воро- гом Українського Народу - москалем-большевиком.
Підкреслив отаман те невідрадне явище, що загони пов- станців з понад трьох тисяч козаків мають лише кілька офіцерів і то низької ранги, а багато офіцерів дома з

батьками гречку сіють, чи на писарських посадах сидять - і то є так тому, що нас поділили на бідних і бага -тих, на експлуататорів і експлуатуємих.
Дорікав за це отаман українським комуністам та со- ціялістам, які саме роз'єднали Український нарід соці- яльно й цим прищеплюють ненависть одних українців до других у той час, коли нам потрібна єдність усіх кляс усієї нації, щоб здобути волю й державну незалежність. Як на приклад, Масюта вказував на себе - він бо є люм- пен, син сторожа Воскресенської церкви в Зінькові - а проте він не пішов за шкідливими гаслами комуністів та соціялістів, бо розумів, що його ворогом є москаль, а заможний українець є його братом, і тепер укупі з заможними поділяє він тяжку долю повстанця.
Вкінці Пилип Масюта палко закликав усіх:
- Дорогі Побратими! Перевіряйте своє внутрішнє ду-
шевне наставлення. Коли який заможний має в серці
нехіть та зневагу до бідного українця, то цим він зрад-
жує Україні. Бідняк! Коли ти почуваєш ненависть і при-
зирство до заможного українця, то цим ти зраджуєш
Україні - а з зради тієї користується наш загальний лю-
тий ворог, москаль. Не шкодуйте ж життя в боротьбі
за Волю нашого народу, за Самостійну Українську Дер-
жаву! Слава Україні! - так закінчив отаман Масюта
свою промову.
Слава Україні! Слава Пану Отаману! - аж листя затряслось на деревах від дружних та гучних окликів повстанців.
Наталя й її товаришка були на конях позаду лав ко- заків. Слухаючи промову Масюти, весь час не зводила вона з нього очей. Вабили її й переконливий щирий, відвертий голос отамана й його влучна жестикуляція - як він то п'ястуком погрозить, то пальцем докірливо посварить А кінь під ним -здається й хвильки не стояв на місці, а весь час баско кружляв по колу. Все це на давало особливої лицарськости Пилиповій постаті й тим полонило серце козачки-Наталі.
- Панове, Українські Лицарі Повстанці! - так почав
своє слово отаман Мандик. Казав він, що наперекір во-
рогам нашим, які ділять нас соціяльно, всі три отамани
повстанських загонів саме подають нам приклад єднан-
ня різних прошарків нашої нації. Масюта є бідняк з
бідняків; він, Мандик, є середняк, а Хрестовий є син
заможного батька.
Казав, що за роз'єднувальну політику наших комуніс- тів та соціялістів дорого сьогодні платить - кров'ю та майном - ліпша частина нашого народу, що треба міц-

- 56 -
но триматися зброї, бо тільки вона може забезпечити нам Волю. А наші панки з соціялістів весь час цькують бідних на заможних, дурних на розумних і тим допо- магають віковічному нашому ворогові - москалеві - ро- зірвати фронт нашої нації. Заможні люди в кожній на ції є гейби вояками в шанцях, на першій лінії фронту, а біднота, то резерва поза першою лінією.
Ми бачимо, говорив Мандик, у якому жахливому ста- ні перебуває тепер наша перша лінія фронту, заможний прошарок, на якого ворог тисне зпереду, а в потилицю б'є своя резерва- біднота. Нема чого дивуватися комне- замським недотепам, але де ж є розум українських со- ціялістичних та комуністичних провідників, які добра лись до влади - пощо вони ведуть до самонищення ук- раїнців?. Оце ж тепер провідний український соціяліст, письменник Винниченко в Українському Раднаркомі радиться з Раковським, як знищити нас повстанців - борців за нашу Волю й Українську Державу.
Отож - закінчував Мандик - через дурний розум наших панків єоціялістів та бідняцької голоти, що на спілку з московськими комуністами скинули в 1918 ро- ці Гетьмана, ми хлібороби сьогодні мусимо коси й плу- ги замінити на рушниці й вести тяжкі бої з потужни- ми ворогами - москалями-большевиками та своїми ко- муністами-зрадниками, їхніми поплентачами. Слава Ук- раїні! Слава героям повстанцям-козакам!
Україні Слава! Слава Пану Отаману! - линули го- лосні вигуки повстанців.
Мені двічі доводилося бачити отамана Мандика - був він середнього росту, плечистий, взагалі міцної бу- дови тіла.
- Злетілися орли козаки-повстанці - так почав свою
промову останній з речників, отаман Хрестовий - з час-
тин землі Гадяцькоґо та Зіньківського повітів, щоби ра-
ду радити, як маємо чинити, бо чорною хмарою суне
по терені наших повітів 14-та московська большевицька
армія. Прямує вона на українсько-польський фронт і на
шляху своєму плюндрує Україну.
І Хрестовий називав села та хутора, в яких відбули ся вбивства, грабунки й насильства, вчинені загонами большевицької армії, запитуючи - чи не треба за це відплатити мо скалям- большевикам?
- Помстимося, пане Отамане! Помстимо-о-ося! - з
запалом вигукували повстанці. Гриць, стрясаючи п'ясту-
ком, несамовито вигукував "Помстимося! Помстимося!",
аж заки його не смикнув сусіда, щоб перестав кричати,

бо всі вже стихли.
Хрестовий продовжував, дякував він козакам, що од- ностайно підтримують вирішення їх, отаманів, які вважали за свій обов'язок захищати від ворога місцеве на- селення. Казав, що є певна надія на прихід сюди війська Петлюри - уряд Директорії не дуже то любить замож- них українських козаків-хліборобів, але вони перш за все люблять Україну, готові життя віддати за Волю України й тому роблять усе, щоб допомогти військам Петлюри вигнати большевиків з України. Тепер треба ув'язатися в бої з частинами 14-ої большевицької армії, а після того її зустріне отаман Гресь та інші, й таким чином ця армія прийде нз фронт не свіжою й потуж- ною, а змореною в боях, зазнавши поважних втрат у людях і амуніції.
Закликав отаман не лякатися того, що ворог є в трид- цять разів чисельніший, що має гармати, кулемети й до- сить набоїв, в той час, як у нас є багато таких козаків, що мають тільки 10 або 5 патронів до свого обріза - треба так уміло й відважно витратити свої останні п'ять патронів, щоб ними двох-трьох большевиків забити - це вже буде поплатним.
- Будьмо ж гідними нащадками славних козаків, пра- дідів наших, що з вірою в Бога все вміли чисельнішого та ліпше озброєного ворога бити. Слава Україні! Слава козацькому племені! - закінчив отаман Хрестовий.
Вигуки - Слава пану Отаману! Україні Слава! - були потужною відповіддю.
Закриваючи віче, отаман Хрестовий сказав, що тим часом, аж до вечірнього відпочинку, козаки можуть віль- но розважатися.
Забава перед боєм
Музика, що складалася з двох скрипок, флейти та бубна, усілась на ослоні під розлогим дубом, а козаки, як муравлі, обступили колом невелику, кроків на сто галявину; багато молодиків позлазили на дерева, бо від ти було видніше.
Розпорядчик розваги, викінчивши позначати коло в дванадцять кроків у діяметрі, запросив охочих до гер -цю на шаблях, пояснивши всім, що потрібно на протя- зі п'ятьох хвилин витримати напад двох противників і не вийти з цього кола - переможець здобуде право першим танцювати з дівчиною.
Музика заграла мелодію, під'юджуючу до герцю, й до кола один по однім вибігли два сотники загону Хрес- тового (козаки казали, що вони були "по вуха" закоха-

- 58 -
ні в Наталю). Вийшов і Масюта на коло, заявивши, що перший приймає напад, і підтикав передні поли жупа- на за пояс.
Змагуни зхрестили шаблі, а на вдар бубна почувся їхній брязкіт. Масюта кількома вдарами своєї довжелез- ної-музейної (мабуть ще славетних Мазепинських часів) шаблі роз'єднав противників і цим поставив їх у обо- ронну позицію й перебрав на себе ініціятиву нападу. Кільканадцять разів з зловісним дзижчанням розрізала Масютина шабля повітря, заки врешті зустрілась з не- великою офіцерською шаблею праворучного противника, і від сильного удару шаблі Масюти, під веселий сміх козаків, третина шаблі сотника посюрчала метрів на 15 догори.
Наталя в своєму житті ще не бачила, щоб шабля пе- рерубала другу шаблю й була цим видовищем впрост по-дитячому захоплена; вона плескала в долоні й, сама того не помічаючи, правою ніжкою пристукувала. А Масюта тим часом навалився на другого сотника, але той, шкодуючи шаблі, ухилявся від удару й усе поступався назад, аж заки вийшов з кола.
Слава! Слава! . . . загуло серед глядачів. То тішилися козаки загону Масюти своїм отаманом, що не дався "в кашу наплювати".
Масюта попросив музику заграти козачка й чемним уклоном запросив Наталю до танцю.
Як дивитися на Масюту, то видавалося, що такий громило здатний танцювати хіба з спритністю й зграб- ністю ведмідя. Але таке враження зразу ж розвіялося, коли з першого ж коліна Пилип виявив надзвичайну легкість і прудкість танку.
Виконавши кілька колін танцю на весь ріст, Пилип заходивсь навприсядки кружляти навколо Наталі; але яке ж здивовання охопило глядачів, коли Наталя теж стала танцювати навприсядки, гейби справжній козак.
-Наталя навприсядки танцює! Наталя по-козацьки танцює! - загомоніло навкруги. А вона, усміхнена, з легкістю куріпки продовжувала танцювати навприсядки, бо їй хотілося перетанцювати, втомити Масюту; малень- кий кинджал на переді паска Наталі від танцю шалено тріпався - спадало на думку, що саме тим капосним кинджалом Наталя карбує серця молодим козакам.
Врешті Масюта підвівся, а за ним і Наталя - під вибух оплесків присутніх вони стиснули руки й вийш- ли з кола.
Левко Хрестовий теж був немало здивований, бо він ніколи не бачив, щоби сестра його танцювала навпри-

- 59 -
сядки. Товаришка Наталі пояснила йому, що знає ук- раїнські танки, бо вона вчила панських дітей козацьких танків; отже вони з Наталею вирішили, що та таємничо, в лісній гущавині навчиться козацьких танків, щоби по- тім, у слушний мент, зробити для всіх несподіванку, яку вона сьогодні й зробила.
Наближалась третя година, й отамани з своїми ближ- чими помічниками пішли на нараду. Тим часом на коло виступила ще трійка змагунів на шаблі, й з другим пе- реможцем Наталя теж танцювала танок, а о четвертій го- дані розвага закінчилася, й козаки пішли на відпочинок.
Нарада Отаманів
Отамани з своїми помічниками обговорили на нараді вироблений бойовий плян дій проти 14-ої армії боль- шевиків. Основним завданням козаків було перетяти большевицьким частинам переправи на річці Пслі - в напрямку на В. Сорочинці, на Лютеньку й інші. Переп- раву в Лютеньці дав згоду захищати отаман Масюта з своїми пластунами та кількома сотнями пластунів заго- ну Хрестового, щоб злі язики не казали на Левка, що він захищає тільки свої хати й десятини.
-Буду я захищати ваші хати - казав Масюта. - На мене цього не говоритимуть, бо своєї хати не маю. Та, до цього, хочу я якнайбільше пекло створити больше- викам - бо тремтить істота моя до пімсти за смерть моєї улюбленої тітки та її чоловіка, яких цими днями каральний відділ большевиків постріляв за зв'язок зі мною.
Нараду закінчили о 9 годині вечора. Зразу ж жіноц- тво подало на стіл перекуску та по горнятці вина - з цим поспішалися, бо о 10 годині вечора був призначе- ний вимарш сотень на вказані місця назустріч ворогу.
Ніч перед боєм
Масюта був уже за порогом кімнати, коли Наталя са- ме виводила свого коня, щоб повести його до водопою.
- Я допоможу Вам, Наталю, коня напоїти - озвав-
ся Пилип.
- Прошу дуже, бо мій кінь вибагливий і любить, аби
його просили воду пити.
- Саме я до цього й надаюся.
Пилип і Наталя повільно йшли в напрямку струмка.
- Щиро дякую Вам, Наталю, за сердешну гостину й
за так приємно проведений час у Вашім товаристві -
казав Пилип. - Хотілося б ще побути хоч декілька го-
дин з Вами, але обов'язок козака не дозволяє цього

- 60 - сьогодні.
Тим часом вони зайшли в кущавину до струмка, й кінь охоче допався пити воду.
- На раді я взяв обов'язок захищати Ваше рідне містеч- ко; в допомозі мені буде Ваш найстарший брат. На- діюсь і буду намагатися не допустити москалів-больше виків плюндрувати Ваших родичів, сусідів, земляків. Але Бог знає, хто з нас лишиться живий - тому бувайте щасливі. . . і Пилип тричі поцілував Наталю у щоку й скорим кроком пішов до свого коня, якого тримав джура.
А Наталя, мов зачарована, все стояла біля струмка, хоч кінь її вже напився води. .. Як це так сталося, що перший раз у житті вона допустила козака цілувати її щічку й чому її губки теж торкалися щоки Пилипа. Во- на ж зовсім цього не хотіла, а чому воно мимо волі, са- мо собою, так сталося?..
Лише кроки джури, що вів напувати братового коня, примусили Наталю опам'ятатися.
Левко Хрестовий з джурою теж від'їхав, наказавши жіноцтву позачиняти всі фіртки й закласти патрони в карабіни, щоб часом не проліз у табір якийсь шпиг. Сказав він дівчатам, що ранком за ними заїде фельдшер, з яким вони поїдуть до запільного медичного пункту.
Хоч минулої ночі Наталя спала зовсім мало але й те- пер сон не змикав її очей. В її уяві невідступно все сто- яла перед нею світла постать Пилипова. Ставила вона Пилипа в порівняння з іншими й усе перева- гу находила в Пилипові. Згадувала й вродливих сот- ників - але жоден з них не мав тої вродженої лицар ськости, що її мав отаман. В кроках своїх вони твердо спираються на землю, а от Пилип так він ніби тільки для ради годиться торкається землі й дивиться не на землю, а вгору й по боках - видається, що він ось має відірватися від землі й вибирає напрям лету; в рухах йо- го відчувалася відвага, кипуча енергія й сприт, і це не- поборно приваблювало Наталю.
От і її брат Левко має таку ж кавказьку бурку, як і Пилип, але вона для нього довга, аж до острог сягає й видається, що вона є для нього тягарем, тисне його до землі; для нього скорше пасувало б, якби в тій бурці він, склавши руки з хрестом на грудях і схиливши голову трохи на бік, проповідував слово Боже. Пилипові ж бурка сягає лише до халяв чобіт і пасує, як орлові крила; коли б Пилип склав руки з хрестом на грудях, то ви _ глядав би смішним - Пилипові пасує тільки шабля й то така довжелезна, яку він має.

- 61 -
Так! Пилиповою дружиною Наталя погодилась би бу- ти, але ж він сам казав, що є бідняк, а батьки не пого- дяться віддати її за бідняка; на те ж і ховали вони її від парубочих очей, щоби часом не залюбилась вона у першого ліпшого хлопця. То ж бувало й у церкві ма- туся вкажуть їй місце десь у кутку й самі стануть попереду, щоб своєю постаттю заслонити її від людей; а коли вона було репетувала на це, то матуся казали, що вона, Наталя, дуже вродлива, а тому й треба ховати її від людських очей, бо люди є різні, щоб ще, боронь Бо- же, не зглазили, або щоб перестріт не вчепився. А те- пер от тисячі козацьких очей впинаються в неї, але, дя- кувати Богові, до цього часу ніхто її не зглазив й пе- рестріту немає.
Любі батьки скорше віддали б її за такого, що має двадцять або тридцять десятин землі - то й буде во- на свиней годувати, корів доїти й від зорі до зорі не присідати в праці. Ні! Не була б вона Наталею Хресто- вою, коли б знову пішла до свиней та корів - хай бу- дуть свинарками та доярками ті дівчата, що тепер до большевиків усміхаються.
Ось незабаром прийде Петлюра; буде тоді своя Укра- їнська Держава. Пилип же є отаман і буде тоді принаймні сотником, а якщо скінчить військову школу, то може й полковником. А чи ж їй не пасувало б бути полковниковою або сотниковою?
Але чи прийде до нас той Петлюра? Бо ж батько по- сварились з Левком за те, що той не захотів Гетьмано- ві служити, а пішов до Петлюри, й казали татусь Лев- кові, що "з того пива не буде дива"
Отак думки з думками зпліталися в голові Наталі й нервово збуджували її так, що довго, довго, не могла вона заснути.
Діти допомагали повстанцям
Цієї ночі сотник розвідки зовсім не спав; весь час він то приймав, то висилав звідомлення. За ніч він добув відомості, що червоні підійшли до Лютеньки.
Зі сходом сонця почала працювати дитяча розвідка. В той день дітвора в віці 12-14 років була переобтяжена працею. Збудивши тих дітей, що спали в бункері, сот- ник давав кожному зокрема вказівки, куди треба йти, яким шляхом, і в який час має повернутися - до обіду, по обіді тощо.
- Оленко! - казав сотник 12-річній дівчині. - Ось маєш у хустині зав'язану пляшку меду. Знай, що ти не сеш її у Вербівку своїй хворій бабуні - так будеш ка-

- 62 -
зати, якби дорогою запитали тебе большевики, куди й за чим ідеш.
Звертай увагу, що є у большевиків на підводах - чи то скриньки й які саме, чи може кулемети. Якщо вез- тимуть гармати, то порахуй, скільки їх, чи скільки під- від із скринями; взагалі запам'ятай кількість усього, що бачитимеш.
Як зайдеш у Вербівку, ліворуч буде перша вуличка, а на ній праворуч четверта хата, крита бляхою; близько воріт росте акація. В те подвір'я маєш зайти - там меш- кає дядько Самсон, що кульгає трохи на праву ногу; йому скажеш, що прислав тебе дядько Тарас.
Якби хто з тіток поцікавився, до кого йдеш, чого йдеш, за чим ідеш, то відповідай, що йдеш до дядька Самсо- на кульгавого, що нам начиння до ткацького варстату в'яже. У дядька Самсона відпочинеш півгодини; він дасть тобі їсти. Скинеш свою кофтинку - він сам зашиє в неї папірці.
Так від табору, у різних напрямках йшли дівчатка з гостинцями до бабусь, тіток, дядин; а хлопці з старими мотузяними обротьками, налигачами в руках шукали ло- шат, коней, телиць - ворогові й у голову не впадало, що це були найсумлінніші розвідчики повстанців.
Бій під Лютенькою
21 липня зі сходом сонця большевицька розвідка з декількох вояків наблизилась до перших хат Лютеньки. На оклик повстанців з вимогою кинути зброю відпові -ли вони стрілами з гвинтівок, а тому всі були забиті.
З цього большевицьке командування довідалося, що Лютеньську переправу доведеться брати з бою, й за дві години часу авангардні частини армії широким і густим ланцюгом - хлібами, баштанами, толоками - пішли в наступ на Лютеньку. Коли вони наблизились до повстан- ців метрів на триста, Масюта дав команду - "огонь!", і після кількох ґвинтівочних сальв большевики припинили наступ і залягли.
Кілька разів, на протязі дня, большевики намагалися знову переходити до наступу, але сальви повстанців зав- давали їм важких втрат і примушували знову залягати.
Надходив уже вечір. Отаман Масюта розумів, що те- пер большевики можуть піти в наступ під прикриттям темряви. Вночі з гвинтівок не можна прицільно стріля- ти, а стріляння навмання завдасть ворогові мало втрат, та, до того, й патрони у повстанців були на викінченні. Отже довелося б приймати багнетний бій, а гвинтівки й обрізи повстанців не мали багнетів. Тому отаман Ма-

сюта, пишучи от. Хрестовому звідомлення про перебіг денного бою й висвітлюючи ситуацію, яка склалася на кінець дня, просив, щоб до надходження темряви до йо- го розпорядимости були приставлені кілька сот вил-двій чаків, ціпів, і міцних та замашних київ до сажня довгих
- щоб було чим озброїти козаків для рукопашного бою.
Населення охоче виконало розпорядження от. Хрес-
тового, й у призначене місце було привезено кілька фір ціпів, вил та київ, які зразу ж були розподілені між повстанцями. Але ворог вночі не переходив до наступу
- відбувалися тільки сутички розвідчиків.
На другий день - 22 липня - на світанку, коли тіль- ки сонечко усьміхнулося першим ласкавим промінням до нашої землі, в Лютенці вибухнув перший гарматний на бій; за ним другий, третій, десятий, кільканадцятий. . . Одні набої вибухали на висоті 10-20 метрів над землею; другі вдаряли в землю й, вибухаючи, нищили все нав- круги; треті вдаряли в будівлі й запалювали їх.
Гармати стріляли одна по одній на протязі п'яти хви- лин по лівому берегу Псла Лютеньки. Після цього пер- шого п'ятихвилинного обстрілу в Лютенці все переполо- шилося - бігали й плакали збуджені від сну й переля- кані діти, ревіла худоба, гавкали й вили собаки, голоси ли жінки, ранені благали по допомогу, а в багатьох міс- цях знімалися клуби диму, горіли хліви, клуні, хати й інші будівлі.
Після кількахвилинної перерви гарматний обстріл Лю- теньки відновився, й огневих язиків все більше й біль- ше підносилось догори. А разом з цим три густі ланцю- ги большевицької піхоти, наїживши багнети, пішли в рі- шучий наступ на Лютеньку. Надійшла критична хвили- на - витративши патрони, надівши на рамена свої без- багнетні гвинтівки й обрізи, козаки взяли в руки вила, киї й ціпи й з зціпленими зубами чекали наближення кількакратно переважаючого ворога.
Отаман Масюта в цей час обходив своїх вояків і під- бадьорював козаків до бою.
Страшно вмирати - казав він - коли ще не забив і двох большевиків; а коли вже забив двох, то вмирати не страшно, бо святий Петро вже поспішається з клю- чами, щоб відчинити браму і впустити такого козака до раю.
- А як одного тільки большевика заб'єш, то святий
Петро пустить тоді до раю, чи ні? - питали козаки.
- О ні! Такому козакові, що забив лише одного боль-
шевика, шкода лісових кислиць дати, не то що райсь

- 64 -
ких яблук - відповідав отаман під веселий сміх, а Ма- сюта йшов далі й влучними дотепами підносив на дусі повстанців.
Коли перший ланцюг большевицької піхоти, нащети- нивши свої багнети, з криками "ура! За Леніна!" набли- зився вже кроків на тридцять до козаків, отаман Масю- та, заломивши на потилицю шапку й засучивши рукава жупана, з піднятою догори шаблею, з хуткістю блис- кавки вискочив на коні з укриття дерев саду на баш- тан проти наступаючих большевиків з вигуком - "За мною, козаки! Слава Україні!"
Козаки, як наелектризовані, вибігли з вигуками "Сла- ва!" з своїх укрить назустріч большевикам - тримаючи в руках вила й піднесені вгору киї та ціпи.
Наблизившись до ворога, Масюта міцним ударом шаб- лі відтяв на рівні його вух половину голови праворуч ному від себе большевикові; в цей мент з лівого боку большевик досяг багнетом до ребер Масюти - але встро- мити його не встиг, бо сильний удар шаблі Масюти розтяв надвоє не тільки голову, але й груднину цього большевика, і він, наполовину перерізаний, упав.
В цей час пластуни теж наблизились до большевиків, і під міцними ударами їхніх ціпів та київ черепи боль- шевиків тріскалися так, ніби повстанці били порожні череп'яні горшки, поставлені догори дном.
А Масюта вже третьому большевикові загнав шаблю навкісь через рамено до грудей; шия цього большевика не була вся перерубана, й його голова схилилась у бік Масюти, ніби подякувавши за такий міцний удар, і большевик упав на землю.
Розріджений уже перший ланцюг большевиків почав тікати, й у цей час з другого ланцюга ворожої піхоти, який наблизився вже менше ніж на сто кроків до плас- тунів, почувся стріл з ручного кулемета "люіс" та кіль- ка стрілів з гвинтівок, і кінь Масюти поваливсь на зем лю; це підбадьорило большевиків, і вони з криками "ура" мов несамовиті, збільшували лють свого нападу.
Пластуни, що були на близькій віддалі від Масюти, побачивши, що впав отаман, подумали, що його вбито, й, приголомшені цим, кинулися поміж палаючими будів- лями тікати в напрямку річки Псла, а решта пластунів, побачивши це, не знаючи, в чім справа, перебуваючи під натиском кількакратно переважаючого ворога, теж по- чала відходити назад.
В дійсності ж отаман Масюта в тій сутичці не був забитий, але був поранений, а тому не міг зразу витяг- нути своєї ноги з-під забитого коня. Коли ж він та-

- 65 -
ки випростався, то большевики вже були в кількох де- сятках кроків від нього, й Масюта, спливаючи кров'ю, побіг за своїми козаками в напрямку річки Псла, раз-у-раз відстрілюючись з нагана від насідаючих большеви- ків. Це стверджували ті козаки, які, вистрілюючи остан- ні патрони, стримували тиск ворога.
Серед виловлених у воді й піднятих на землі трупів Масюти не було знайдено. Правдоподібно, що він ки- нувся перепливати Псьол і в воді швидко зійшов кров'ю з своїх ран, знесилився, й вода потягла тіло в глибінь, у корчі.
Увірвавшись у Лютеньку, большевики підпалювали решту будівель, а тих людей, що лишились у містечку - чи то було старе, дитина, чи жінка - стріляли, де здибали; про ці жертви складатимем докладні списки вже на Рідних Землях.
Дівчат полонили
На світанку 21 липня Наталя одягла чорний вовняний чекмень (черкеску); закинула за плечі карабіна; до сід- ла прив'язала наплечник Червоного Хреста, в якому бу- ли укладені чисті полотняні бінти, нарізані з старих сорочок, пляшка міцного самогону-первака, пляшка вина та пляшка рудоватого навару з зел, що його виготував фельдшер. Коли за ними заїхав фельдшер, Наталя з при- ятелькою на конях поїхали до медпункту, що отаборив- ся в лісі.
Ще не доїхавши до медпункту, дівчата почули, як за Лютенькою розпочалася гвинтівочна стрілянина. Здалеку видавалося, нібито хтось сипле горохом на покрівлю, криту бляхою. Стрілянина то зменшувалась чи й зовсім стихала, то знову збільшувалася, підсилювалася.
Біля намету з брезентових плахт уже були два козаки-санітари. Недалеко від намету стояли ноші з рядна: всередині намету було послане сіно, заслане чистими ряднами; збоку на невеликому столику лежали: пінцет, пилочка, ніж, кілька невеликих пляшечок з ліками та спиртом, виготовлені з липової кори різних розмі- рів лубочки, кілька скруток справжніх марлевих бінтів, відро з водою та коло стола два круглих дзиґлики.
Той день проминув без ранених. Але наступного дня на них не довелося довго чекати. Ось на лісову до- рогу виїхала однокінна лінійка, на якій було три коза- ки - візник і два ранених. Один з них мав легке по ранення, а другий мав роздроблену кістку руки вище п'ястука. Скинувши бінти, що були накладені санітаром на передовій лінії, фельдшер промив рану, припасував

кусники кости, наклав лубки й туго забінтував руку. Під час перев'язки ранений зазнавав тяжких болів; з нього рясними патьоками стікав піт, і Наталя, тримаючи раненого за рамена, раз-по-раз витирала хустинкою йо- го чоло.
Ледве встигли перев'язати перших ранених, як друга лінійка привезла ще трьох, а протягом трьох годин ра- нених зібралось уже кільканадцять. Терплячи від болів, всі вони весь час просили пити; Наталя весь час була біля них невідлучно; роздала вона їм свою пляшку ви- на, а потім підносила до вуст ранених горня з водою; її гарне личко з жалісливо-співчутливим поглядом, ніж ний дотик її руки були найліпшими ліками й зм'якшува- ли муки ранених.
Ось фіра привезла ще одного раненого й зарядження Хрестового, щоб медпункт з раненими переїхав до таборового укріплення; від візника довідалися, що три ланцюги большевицької піхоти наближалися до Лютень--ки.
За декілька хвилин намет з майном медпункту був наладований на бричку; п'ятьох ранених, які не могли йти, повезли на лінійці, а решта пішли пішки. Дівчата сіли на коней і їхали позаду валки. До них долітали вигуки "Слава!", "ура!", крики переляканої людности, виття собак, рев худоби - все це творило жахливу сим- фонію. . .
Наталя оглянулась і побачила, що вже простір над Лютенькою затягається димом. Серце її стиснув невимов- ний біль-туга, й Наталі жагуче захотілося глянути на рідну Лютеньку. . . Дерева лісу заслоняли її від Натали ного зору. Ось праворуч, на віддалі метрів двісті, вона побачила лісисту горку. - Відти можна буде бачити Лютеньку - подумала Наталя й повернула коня право руч, а слідом за нею поїхала її товаришка й один козак -санітар.
Переїхавши глибоку, заросшу лісом, вибалку, дівчата дістались до верха горки. Тепер, дивлячись у далековид, Наталя бачила, як горять сусідські хати; а он і будинок її батька лижуть огневі язики; огонь перекинувся вже й на хлів, на кухню; полум'я відриває з даху червоні кусні бляхи, які високо летять догори й потім чорними метеликами спадають ген-ген за селом.
Наталі стало болюче жаль рідного батьківського гніз- дечка - тож у ньому провела вона своє безтурботне дитинство, там бувало їй і радісно й сумно, і весело й гірко, і працьовито і дозвільно; а тепер воно горить

на втіху ворогам. . .
Наталя відняла від очей далековид, витерла хустиною сльози, хотіла знову прикласти його до очей й ще ди- витися на так рідну палаючу Лютеньку. . . Але.. . о лихо! Наталя побачила, що недалеко від них у балку проходило кільканадцять большевиків.
- Миттю до табору, бо большевики недалеко від нас!
- сказала вона товаришці й вдарила острогами коня.
Дівчата їхали з гори повільною ристю й уже виїзди- ли в вибалку, як багнети загородили їм дорогу зпереду, а за трензеля коня Наталі вхопились два большевики. Кінь прудко й круто повернувся, так що Наталя не втри- малась у сідлі й упала під кущ хворосту, й на неї зразу ж навалились три большевики. При падінні з Наталіної голови злетіла шапка, й большевики побачили чепурно й туго скручені коси.
- Товаріщі! Да ето не мужік, а баба!. . . І вторая то-
же баба! Смотрітє товаріщі, у хахлов і баби воюют! Да
вай скорєй іх к батальонному коміссару.
Козак-санітар їхав трохи позаду - він кинувся в лі- сову гущавину й тим врятувався.
Дівчат зразу обеззброїли й привели до комісара; він запитав у полонених прізвище й ім'я й коли почув - Наталя Хрестова - то з радощів аж підскочив і запи- тав Наталю:
-Ти, вєроятно, сестра ілі жена командіра бандітов?
- Ні я є сестра козацького отамана Левка Хрестового.
- Ну да ето всьо равно - сміючись казав комісар.
Дівчат посадили в тачанку, проти них сів комісар, а
на дівчачих коней сіли два большевики, й усі хутко ру -шили до міста Гадяча.
Комісар привіз дівчат до Гадяцького Політбюра (так у повітових центрах називалась тобі Че-Ка).
З донесень таємної повстанської розвідки, яка в ті часи густою мережею просякала усі радянські устано ви, ми докладно довідалися, що сталося з дівчатами в Гадячу. Глянувши на Наталю, Політбюрівське началь- ство побачило, що таку красуню можна посилати й на конкурси жіночої краси; отже начальник захотів взя- ти Наталю собі, дав зарядження видати з кладової жі- ночий одяг, щоб Наталя переодяглася, й став виготов- ляти собі потрібні документи для виїзду додому, до Москви.
В ті роки керівниками та відповідальними робітника ми органів Че-Ка присилали на Україну москалів най- більше з Москви. Наприклад у місті Зінькові в 1921 ро-

- 68 -
ці начальником Політбюра був москаль Рунов, слідчий Попов, було ще два москалі. Серед них небагато було малописьменних - здебільшого то були колишні царські урядовці та офіцери, російські шовіністи.
В камеру, де перебували дівчата, внесли оберемок но- шеного жіночого одягу (мабуть конфіскованого у бур- жуїв), й Наталі було наказано, щоб вона скинула з себе "бандитський" одяг і одягла жіночий.
В скорому часі до камери дівчат зайшов начальник з декількома чекістами й суворо запитав Наталю, чому вона до цього часу не переодяглася; вона нічого не від- повідала. Наталі було оголошено, що коли вона хоче ли- шитися живою, то мусить дати згоду бути дружиною начальника, й дали їй 20 хвилин на подумання. Чекісти, безумовно, добре розуміли, що Наталя ні в якому разі не погодиться, й ці 20 хвилин потрібні були не Наталі, а чекістам, щоби виробити плян застосовання таких за- собів терору, які заломили б Наталю.
Дівчата скористалися часом, даним Наталі для розду- жування, помолилися Богові й попрощались одна з одною.
За пів години в камеру дівчат знову зайшли три чекісти й запитали Наталю, яка буде її відповідь. Наталя тільки заперечливо хитнула головою.
Тоді чекісти звеліли дівчатам іти за ними. Завели їх до льоху з невеликим віконцем, у якому розстрілювали людей. Там дівчат поставили потилицями до стіни, а метрів за півтора перед ними стали три чекісти з наве- деними на груди дівчат цівками наганів.
- Ну що, Наталю, погоджуєшся бути дружиною на-
шого начальника, чи ні?. Відповіді чекаємо, поки я на-
рахую три. Отже раз !. . . , два! . . . три! ... і гримнули
три постріли з наганів.
Наталя стояла, але її товаришка, згинаючись, впала до ніг Наталі; три кулі пронизали груди гувернантки. Дихати їй ставало тяжче й тяжче; в спазмах корчів вона простя- гала руки до Наталі, намагалась щось сказати, але за- мість слів чулося тільки клекотіння, бо кров'ю наповне- ний рот вже не в стані був вимовити слово.
Тепер три нагани були спрямовані в одну Наталю.
- Відповідай, чи будеш дружиною нашого началь-
ника? - запитав чекіст, вп'явши в Наталю свій гадю-
чий пронизливий погляд.
Наталя не відповідала; видавалось їй, що густий туман заповнив льох, і віконце зовсім зникло з зору. Наталі не чуття ще донесло до її вух звук пострілу, і все вкри- лось серпанком забуття.

- 69 -
Опритомніла Наталя в якійсь невеликій кімнаті; лежа- ла в одній сорочці й штанцятах на м'якій софі. Коло неї на кріслі лежало кілька старих сукеньок. В перші хвилини Наталя не могла збагнути, де вона є й що з нею сталося. А згадавши все, тяжко зітхнула. . .
Щоб прикрити себе, Наталя одягла якусь сукню.
За декілька хвилин до кімнати зайшли чекісти й ска- зали Наталі йти за ними; повільним кроком, з блідим і сумним обличчям, Наталя пішла. . .
Біля ґанку Наталю посадили у фаєтон; поруч сів один, а навпроти другий чекіст, і після скорої їзди висіли во- ни на залізничному двірці міста Гадяч. Від крайнього нервового напруження Наталю трусила лихоманка. В купе твердого вагона, поклавши руки на підвіконний столик і припавши до них обличчям, Наталя гірко пла- кала.
В Бахмачі пересіли в інший потяг, і під ритм стуко- ту коліс вагонів, за чергою, один чекіст спав, а другий вартував ясир, що його в двадцятому столітті віз екс- прес Київ-Москва.*
Після бою
Декілька годин після закінчення бою були надзвичай не тяжкими й клопітними для отамана Хрестового. Йо-го страшенно пригнітила загибель отамана Масюти та рідного брата, його побратимів і порадників, а у нього ж так багато було справ до полагодження. Треба було організувати похорон забитих козаків й потурбу ватися за ранених, налагодити транспортування їх додо- му й на хутори для лікування. Треба було дати раду тисячам жінок, дітей, підлітків та старих, що, рятуючись від беззглядного терору москалів-большевиків, втекли з охопленої вогнем Лютеньки в ліс, під захист повстанців.
В усіх цих клопотах в перший час не було звернено уваги на зникнення дівчат. Тільки від прибулого козака-санітара дізналися про це лихо. Зразу ж були вжиті всі можливі заходи для їхнього врятування, до відбиття їх збройною силою. Але. . . всі ці заходи Хрестового були вже запізніми; цей бік справи чекісти врахували добре й тримали Наталю в Гадячі лише кілька годин.
Не стало серед повстанців Наталі, й з нею зник той
* Літом 1932 року в камері Полтавського тюрпоза мені довелося перебувати з Лютеньськими селянами. Обережно я навів розмову на Хрестового; згадав при цьому й Наталю. Селянин, що я вів в ним бесіду, невиразно натякував, нібито Наталя подала вістку своїй родичці, що вона перебуває в Москві.

-70-
живучий елексир, що його черпали молоді козаки від Наталі - дівчини неперевершеної краси української ко- зачки. Зникла краса й гордість повстанців - боженятко, перед яким вклякали серця молодих козаків; зникли ве- селі години розваг козаків, бо не відбувалися вже герці на шаблях за першенство танку з Наталею.
А стовбури та бовдури обгорілих дерев і згорівших хат Лютеньки стали пристановищем для сичів та пуга- чів, які, перекликаючись ночами, віщували для українсь- кого люду ще жахливіше майбутнє.
Після загибелі їхнього отамана частина козаків загону Масюти залишилась у Хрестового, частина пристала до загону Степенка (Дороша), частина виїхала з рідних околиць, а ті, для яких це було ще можливим, поверну- лися додому. Повернувся й "мій" козак Д-н і прожив у своїй хаті аж до війни 1941 року, певно тому, що в розмовах був обережним, а за соцстаном був бідняк-швець.
Ранений Гриць повернувся додому
З наступом темряви Гриця Удовиченка та кількох ін- ших ранених козаків - всіх при зброї - відвезено до найближчого хутора, а з того хутора Гриць опівночі ви- їхав у напрямку своїх хуторів.
Візником була дівчина - тож у балачках та жартах Грицеві не тільки що спати не хотілося, а він і болі ра- ни майже не відчував. Час до світанку проминув скоро; під'їхали вони до хутора Черняки, де Гриць мав діста- ти іншу фіру - відти недалеко вже було й до рідного хутора.
До воріт батьківського подвір'я Гриць приїхав вперед сніданкову пору й, подякувавши господарю за фіру, з обрізом під свиткою, кульгаючи на праву ногу й спи- раючись на ціпок, наближався до ґанку своєї хати.
- Ой як же я за тебе, синку, непокоїлася! А що ж
то в тебе з ногою? А де ж жеребець? - питала радісно
й занепокоєно стурбована мати, що вибігла Грицеві на
зустріч.
- Немає вже, мамо, нашого жеребця. . .
Під час сніданку Гриць розповів батькам про весь пе- ребіг бою й про загибель жеребця. Казав, як дві сотні козаків, об'їхавши лісами в запілля большевиків, одчай- душним наскоком хотіли захопити чотири гармати, що з них москалі стріляли по Лютеньці, але переважаюча чисельно (батальон) ворожа піхотна заслона, що охоро- няла гармати, кулеметним і гвинтівочним огнем не дала змоги це зробити. Оповідав, що він на своєму жереб-

-71
цеві перший вискочив з-за бугра й кинувся на кулеме- та; в жеребця всадили кулеметну чергу, але він таки добіг до кулемета, а перескочити його вже не зміг - піднявши передні ноги для скоку, вдарив ними в куле- мета й упав. Гриць же втримався в сідлі й убив з об- різа кулеметчиків. Кулемета козаки затягли до табору, але він попсутий; жеребець копитом розбив подаваль- ний механізм.*
- Дякувати Богові, що на жеребцеві лише окошило-
ся, а ти живий - зітхаючи казала мати. - А чи тяж-
кою є твоя рана, Грицю?
- Ні не дуже тяжкою - куля литку прошила.
- Отже ми маємо такі чутки пустити - подавав ра-
ду батько. - До сьогодні ми казали, що тебе вигнано
в підводи, а тепер маємо казати, що жеребця забито, а
тебе поранено в підводах.
І батько докладно пояснював всі вигадані ним обста- вини, при яких це нібито сталося під час Лютеньсько- го бою.
Цинка патронів
Грицева сестра Марійка, скориставшись відсутністю в хаті батьків, підійшла до братового ліжка й пошепки розповіла Грицю, що, під час перебування в підводах, вона викрала у большевиків бляшану скриньку, але не знає, що в ній є; скринька та лежить у садку, в бур'яні.
Спираючись на ціпок, Гриць кульгав слідом за сестрою в садок. Присівши, Гриць взяв скриньку в руки; вона була запаяна, й ніяк не можна було побачити, що в ній лежить.
Гриць попросив сестру принести молоток і зубило і, взявши в руки ці струменти, казав Марійці:
- Відійди но за грушу, бо то може ще вибухне й вб'є
тебе.
- А тебе хай убиває чи що? - огірченим тоном за-
перечила Марійка.
- Я є хлопець і для цього в першу чергу й призна-
чений.
- Грицю, не вигадуй дурниць, а ліпше зробімо так:
ти ставай навколюшки й з-за груші простягай до скри-
ньки руку з зубилом та молотком і так відкривай; якщо
воно й вибухне, то лише поранить тобі руки, а все ж
ти будеш живий.
На цю раду сестри Гриць погодився, й за кілька хви-
*Того попсутого кулемета повстанці загону Хрестового возили, так само, як махновці, на тачанці для настрашки, щоб большевики думали, що й Хрестовий вже має кулемета.

- 72 -
лин третина верху скриньки була відігнута.
- Не бійся, Марійко, не вибухне - з радісною усмі-
шкою на обличчі казав Гриць.
Марійка підбігла подивитися, й Гриць, показавши се- редину скриньки, поцілував сестру в щоку, приказуючи - Золота ж ти моя сестричка! - й заходився рахувати патрони.
- Двісті п'ятдесят штук! Та такого багацтва ніхто ж
тут не має - з щирим захопленням казав він.
Нерадісні висліди бою
Нещасливий вислід Лютеньського бою, зникнення ота- мана Масюти й Наталі не в змозі я забути й по сьогод- нішній день. Після бою я вкляк перед образом Спаси- теля й довго молився; щира молитва зворушила мене, й рясні сльози текли по моєму обличчю. Ліг я в постіль, але тієї ночі сон не міг збороти мене.
В моїй уяві постаті Пилипа та Наталі, змінюючи од- на одну, весь час невідступно стояли переді мною. Без межно пригнітила мене загибель Пилипа - ніяк не хо- тів я вірити, що він уже не живе серед нас. Весела, жартівлива його вдача, щире, побратимське поводження в товаристві, здорові засади світосприймання, кипуча рухливість його - свідчили про те, що Пилип тішився земним життям. Жити б йому й жити на радість і бла- го його близьких - а безжальна смерть скосила це прекрасне життя. . .
Щоб не плакати, намагався я відігнати від моєї уяви постать Пилипа, але на її місце переді мною все з'являлася журливо-засмучена постать Наталі; в її погляді відчувався докір нам - які ж з вас козаки, ко ли не змогли ви охоронити й зберегти для себе такий ви- сокий взірець дівочої краси козачки-українки? Якщо так оберігатимете всі наші національні скарби, то мос- каль скоро ожебрачить Україну.
Світлі образи Пилипа й Наталі, що весь час постава- ли в моїй уяві, збуджували в моїй душі жагучу нена- висть, лють і бажання помсти москалям-комуністам та їхнім вислужникам, й я ставив перед собою питання - як же треба чинити? Чи так, як бджілка, що один раз устромить у напасника своє жало й сама гине? - така жертвеність бджілок видавалась мені мало оправданою для нашої боротьби. Що інше оса - вона стократно жалить свого ворога, але при цьому сама лишається при житті. І я для помсти большевикам приставав до принципу оси - жалити й жити; це має давати мені душевне задоволення.

Тієї ночі я так і не зміг заснути; коли на світанку мати застукала в двері комори й я вийшов, то черво- ні від безсоння очі мої привернули увагу матері.
- Що з тобою, сину? Очі болять, чи що? - запита-
ла вона.
- Масюта загинув - була моя відповідь.
І я бачив, що мати, сівши доїти корову, втирала сльо- зи. Ті тяжкі втрати, які приніс Лютеньський бій, зро- били велике потрясення моєї юнацької чулої душі; мене після того вабила самотність, збільшилась тяга до читан- ня. Близькі люди відзначали, що я став мовчазний, не привітний, замкнений у собі.
Панотець Павло
Панотець Павло, що правив повстанцям Службу Бо- жу, походив з козацького роду Косяків і був гідним душпастирем. Не відривався він від народу - зрісся з ним, був йому дорадником і захисником; працьовитим укладом родинного життя був взірцем для прихожан. У вікні панотця останнім на хуторі зникало вечірнє світло й першим з'являлося вдосвіта. Не мав він найми- та; господарство й пасіку провадив власними руками - тож вони у нього не були пухкенькі, як у писарчуків, а уквітчані мозолями.
Отець Павло не мав звичаю визначувати платню за шлюб, чи, боронь Боже, за похорон померлого. Якщо ж хто було запитає, скільки треба заплатити за шлюб, то відповідь отця завжди бувала така: "То є Ваша ласка, мої любі" ("Мої любі" - так отець Павло звертався до всіх).
Старші діти отця - син і дочка, гімназисти - в час літніх вакацій працювали в батьківському господарстві і то так, що навіть викликали співчуття у прихожан. Зустріне, було, якась тітка матушку, й після розмов на буденні теми розчуленим голосом каже: - Жаль дивитись, матушко, на Ваших діточок; як то дуже сутяжите Ви їх до роботи.
- Отець наш - відповідала на це матушка - каже,
що шкідливим є для молоді, коли вона довго в ліжках
вилежується, а працею вона скріплюється фізично й
гартується на дусі.
Матушка теж належала до статечного козацького ро- ду Черняків; вона якнайліпше відповідала душевному укладу отця та працьовитим засадам родинного життя.
Маючи до помочі лише одну дівчину-наймичку, ма- тушка від зорі до зорі звивалася в праці. Прихожани любили й поважали матушку, бо вона була розумна й

-74 -
толкова порадниця господиням у господарських і родин- них справах. А як почує було матушка, що нездужає котрась з прихожанок, то з валізочкою (домашньою ап- течкою) відвідає хвору. З часом це вже перейшло мов- би в обов'язок матушки допомагати хворим, й господи- ні, не чекаючи, заки матушка дізнається про хворобу, посилали дітей сповістити про це матушку.
Як тільки до отця Павла дійшов розголос, що у гос- подаря Удовиченка трапилося нещастя - у підводах забито жеребця й поранено парубка - то він зараз же попросив матушку одвідати того господаря, уважно ог- лянути рану його парубка й допомогти ліками. А нас- тупної неділі, після Служби Божої, отець запросив ми- рян не розходитися й вислухати молебень за уздоро-в лення раба Божого Григорія, що дістав поранення в час перебування у підводах, і звернувся зі словом до гос- подарів, радячи їм у подальшому не посилати молоді в підводи, бо молодь є не так розважна й обережна, як старші, й через це скорше наражає себе на небезпеку. Отець Павло мав на меті, авторитетом свого слова, від вернути від особи Гриця різні здогади, припущення, пе- ресуди і т. д.
А наш Гриць - без лікарської допомоги, а за молит- вами отця Павла - дійшов до виздоровлення в тій мірі, що вже в час возовиці, хоч трохи й шкутильгаючи на ногу, подавав батькові снопи.
Опортуністичні нахили
Скоро після того до отця Павла завітали два господа- рі - Товчигречка та Леміш, діда Леміша син - у спра- ві шлюбу їхніх дітей, прохаючи, щоб вінчання відбуло- ся вже наступної неділі.
Всі знали, що отець Павло не любив поспіху в шлюб- них справах й домагався, щоб наперід кілька неділь з церковного амвону оголошувалось, які наречені мають вступити до шлюбу, й щоб весілля відбулося величаво, широко, святочно й гучно, не поспіхом, немовби крадь- кома; закликав він, щоб дотримувались прадідівських звичаїв - їх бо барвистість і соковитість є цілючим струмком національного нашого буття.
- А чому такий поспіх? - запитав і тепер отець.
- Для мене він не потрібний, бо і батько мій після
поранення ще не видужали, але сват наполягають - ска-
зав Леміш.
- Я теж міг би не поспішати - відказував Товчи-
гречка - якби не забирали левадки. А то вчора, бачу,
вимірюють комнезами мою левадку. Запитав я їх, пощо

то вони міряють? А вони й кажуть, що бідняцьким си- нам на садиби дадуть, щоб і вони порозкошували на моїх левадах.
Питаю, а де ж своїм синам буду хати будувати; у мене ж один, хоч сьогодні під шлюб, та ще два інші під- ростають. А вони мені на це кажуть, що мій син може ще три роки парубкувати, бо в Леміша цієї весни дві корови бичків телили, а заки Леміш викохає з них во- ликів на віно своїй дочці, то твоєму синові треба, що- найменше, ще три роки чекати, а біднота жениться й не чекаючи на волики.
Нехай кажу собі, женяться на здоров'я, аби моєї ле- вадки не чіпали. Отож я й вирішив розпочинати завтра будувати хлів на леваді, а в неділю дати шлюб синові й цим відігнати напасть від левадки.
- Справа Ваша - казав отець. - Ви є господар і
маєте право все робити на свій розсуд, і Вам ніхто сто-
ронній не сміє перечити. Але, на мій погляд, від цієї
напасти ми різними викрутасами, вихилясами чи хитру-
ваннями не відчепимось - хібащо зброєю.
- Ваша правда, Отче. Незабаром Петлюра має до нас
прибути - радісним тоном перервав отця на слові гос-
подар Товчигречка.
- Вірно - продовжував отець - Петлюра то є на-
ша остання ненадійна надія. Але він може прибути до
нас лише при умові, що ми візьмемось за зброю й про-
чистимо шлях йому - то ж на цей бік справи нам і
треба якнайбільше покладатись
Опортуністична тактика в обороні своїх господарсь- ких позицій, до якої схилявся господар Товчигречка, не припадала до серця отцю Павлу - він розумів, що цей шлях веде до поразки, а перемогу вбачав тільки в зброй- ній відсічі.
Проповіді отця Павла
Своїм світлим розумом, чистою душею, перейнятою полум'яною любов'ю до України й її народу, відчував отець Павло, що щось страшне-жахливе чекає наш на рід, якщо він байдужітиме до загальних подій і зводи- тиме лише між собою бій за левадки, десятинки, ліси і т. п. (так, як ми на еміграції - за партійні гасла) замість того, щоб загальними силами боротись за Український Маєстат, як основу нашого національного й державного буття.
З церковного амвона отець Павло дбав за оздоров- лення мислення вірних і словом своїм* прагнув довес-
* В ті роки ще можна було висловлювати мудрі проповіді, аби тільки не було в них ганьблення Советської влади й закликів до її повалення.

ти, оскільки то небезпечним є для народу, коли його провідники живуть тільки інтересами сьогоднішнього дня й дбають у першу чергу за осягнення соціяльних, а не державних цілей.
Панотець Павло розумів, що українці є нарід поне- волений, а тому серед них не поширений державницький світогляд. Революція дала змогу нашому народові вільно виявляти патріотизм і національну свідомість - але не- озброєні державницьким мисленням українці уподоблю- ються немовляті, до рук якого потрапила бритва. Отож усі проповіді отця Павла були перейняті державницьким світоглядом; якби його проповіді були написані й ви- дані, то були б вони школою для наступних поколінь отців; з них навчалися б вони, як має мислити отець патріот -державник.
На жаль, після трьох десятиліть у моїй пам'яті зали- шилось тільки декілька контурів тих його проповідей на базі яких зміцнювався мій державницький світогляд.
Нам кажуть - казав у своїх проповідях отець Павло - що Бога немає, що вищим од усього є людський ро- зум та багато ще інших нісенітниць.
Але ми бачимо, що в природі-космосі існують закони, які не встановлені з наказу людського розуму. В при- роді існують досить виразні й чіткі закони, які, поза маленькими відхиленнями, ніколи не порушуються. Для прикладу таким є закон опаду дощу та снігу на всій земній кулі, чи те, що літо змінюється осінню, осінь- зимою, зима - весною. Людське життя, життя тварин, птахів, комах і всіх живих істот, які населюють нашу земну кулю, до цих законів пристосовуються й їм під порядковуються.
А що сталося б з людьми й іншими живими істота- ми, якби та кількість дощу, яку протягом року приро- да розсіває по всій земній кулі, вся упала на однім кус- нику землі, припустимо на острові Вел. Британія або на Скандинавському півострові, а сніг, що спадає на величезних просторах Европи та Азії, весь упав би на Балкани чи на Україну; або якби на зміну осени прий- шло літо, а після літа - весна, а потім зима, й такі змі- ни в чергуванню частин року відбувалися весь час, так що люди не могли б знати, яка частина року прийде після теперішньої? При таких хаотичних змінах чи могли б на землі вижити люди та інші живі істоти? Безпереч- но, що ні.
Деякі подумають, що такі припущення є нісенітницею, що такого хаосу не може бути на землі - подумають тому, що міцно вірять у точні фізичні закони природи -

- 77 -
то ж чи вільно нам їх порушувати?
Закони Божі чи закони природи не є легкими для живих істот; тільки ті живі істоти продовжуватимуть життя на землі, які поважають закони природи, не хит- рують, щоб від них ухилитися, не намагаються заміни- ти їх власними, легшими, модернішими.
Багатьом з нас видається, що найщасливішими істота- ми в природі є співуче птаство - воно не сіє й не жне, а живе, весело співаючи. А проте, перебувши в нас пів- року й виплодивши діток, восени відлітають вони в да- леку дорогу, терплячи під час перелету тяжкі невигоди від бурі, дощів; без їжі й води часто знесилюються во- ни, й багато з них гине, не витримуючи труднощів пе- релету; при поверненні до нас весною теж терплять во- ни.
А що сталося б, якби соловейки з наступом осени не відлетіли в теплі країни, а залишилися зимувати у нас
- пощо, мовляв, даремно виснажувати себе тяжкою до-
рогою? Внаслідок такого порушення законів природи, з
наступом весни ми не могли б насолоджуватися співом
соловейків - ця пташина порода за одну зиму виги-
нула б у нас.
Або якби такі комахи, як бджілки, дозволили своїм трутням вигнати з вулика свою природну матку, а на її місце поставили трутівку, то такий бджоляний рій
- з маткою трутівкою - проіснував би тільки один рік
і весь вигинув, бо порушив природний закон і забажав,
наперекір йому, на свій розум перебудувати життя.
Таке ж треба казати й про національні людські гру- пи. Отже ми, сучасне покоління українців, мусимо дба- ти про те, щоб забезпечити здоровий розвиток наступ- них поколінь української нації, хочби зза відмовлення від ламання й порушення природних законів і довелося нашому поколінню дещо й потерпіти.
Напевне, це наші попередники ревними молитвами й непорушенням заповідів Божих, випросили ласку Все- вишнього, й Бог був ласкавий до нас українців, коли в 1918 році, без пролиття крови й без великого напружен- ня сил нації, дарував у наш український вулик благосло- венну Божими-природними законами матку - Гетьмана. Треба було нам тоді відчути Благословіння Творця - живіть та благоденствуйте. Але ми, замість подяки Бо- гові, дозволили трутням-паничам вигнати з українського вулика природну матку, а трутні натомість посадили нам трутівку й кажуть, що ось тепер українці будуть ща- сливі за нашими, а не природними законами.
Заки трутівка сидітиме в нашім вулику, українська

- 78 -
родина все йтиме до занепаду й зникнення, й не стане на земній кулі співучого соловейка - Українського На- роду - що своїм чудовим співом наповняв радістю та- кий прекрасний терен під небом, як наш рідна Україна. Таку науку подавав нам у своїх проповідях панотець Павло.
Батько Махно
На початку серпня 1920 року - в день святого Пан- телеймона - в соборній церкві міста Зінькова, що міс- тилася поруч базарного майдану, було храмове свято.
Цього ранку, святочно вдягнений, я саме наближався до брами собору, як над центром міста високо вибухнув гарматний набій, а за хвильку другий, третій. .. і люди з базару й храму кинулися врозтіч.
Хвилини дві я стояв і спостерігав видовище втечі пе- реляканого люду, намагаючись відгадати, хто б це міг стріляти по місту.
Близько пробігали два знайомі мені старші чоловіки, й я запитав - хто, на їхню думку, міг би стріляти на Зіньків? - Та хто ж, як не Хрестовий - мав я у від- повідь.
Цьому то я не йняв віри, бо знав, що Хрестовий гар- мат не має.
Скоро навкруги мене не було вже нікого. Люди з ба- зару й храму - як просо з печі - хутко сплили. А в центрі міста в жахливому переляку бігли комуністи та урядовці різних установ. Кінна міліція тікала по Сум- ській вулиці, а піші міліціонери, з прудкістю зайців зни- кали по заковулках міста. Червоноармійці продотряда не відставали від своїх колег міліціонерів.
Підтюпцем побіг і я на Солов'янівську вулицю, й ко- ли на Кобищі наблизився до садиби родичів, то вони мене закликали, щоб розповів, що діється в центрі міс- та.
Я ще й не скінчив оповідати, як повз двір родича ристю проїхало вуличкою три вершники, повернули лі- воруч і на галоп понеслись на луку Коблицьного. Тоді ми помітили, що на другім боці річки, утікаючи з міста, біжить з наганом при боці слідчий Че-Ка товариш, Маль- ковський, а за хвилину ми побачили, як шаблями зару- бали того жидка.
Покінчивши з Мальковським, вершники ристю повер- талися назад. На той час нас зібралось уже п'ять чоловік - я і ще один, молоді, решта старші за нас, жона- ті; стояли ми, поклавши лікті на ворота, й чекали наближення вершників. Як потім виявилось, кожен з нас ду-

- 79 -
мав - а що, як наблизяться до нас та пошаткують і наші нерозумні голови - але тих своїх думок ніхто не висловлював.
Наблизившись до нас, вершники зупинились. Вони бу- ли дебелі, років тридцяти віком; їхні неголені обличчя досить загорілі від сонця та вітру, були напудровані до- рожнім порохом і тому видавались суворими; високі смушеві шапки з денцями та накинуті на рамена чорні кавказькі бурки надавали вершникам відважного й муж- нього вигляду; мої родичі, того ж віку, що й вершники, в порівнянні з ними видавались, як півники-корольки поруч із півнями-галаганами.
Ми від них дізналися, що то були наші степовики з Таврії. Котрийсь з нас відважився запитати вершників, що вони є за вояки?
- Ми є махновці - дістали ми відповідь.
- То що ж ви немов з неба впали. Про вас у наших
околицях і чути не було.
- Вчора ми були в Миргороді; вночі виїхали з ньо-
го й, як бачите, тепер ми у вас. (Від Миргорода до Зінь-
кова було 60 км.)
- А чи ви будете до нас приставати? - запитав нас
один махновець.
Мої родичі поводили раменами, кажучи, що вони ж щойно повернулися з фронту й воювали кілька років.
- То є правда ваша; ми теж: воювали проти німців,
а тепер треба большевиків знищити.
- Та треба б - знову, поводячи раменами, відпові-
дали мої родичі.
- Бачимо - казали махновці - що вам не зле жи-
веться; чистенькі вишивані сорочки одягли; певно й пи-
ріжками з сметанкою снідали. Ех люди добрі! Буде ще
й вам каяття, та не буде вороття! - й махновці поїхали.
Пригадуючи це приречення махновців, занотовую по- дальшу долю нас п'ятьох чоловіків, що тоді розмовляли з ними. З усіх нас я був наймолодший, мав 19 років - проте мене першого було заарештовано в 1931 році й колегія ГПУ засудила тоді на 5 років кацету; другий, бачучи, що свої шестеро дітей він на Україні не про- харчує, виїхав до Московщини; третій у 1933 році по- мер від голоду; у четвертого в тому ж 1933 році помер- ло з голоду двоє дітей, а він, жінка та одна дитина лишилися живі; згорблений, у латаній свитині, тягнув він до другої світової війни ярмо колгоспного раба; у п'ятого в 1933 році з голоду померла жінка й троє дітей, лишився він і одна дитина, а в 1937 році його було за-

- 80 -
суджено на десять років кацету - цей присуд відбував він у БАМЛАГ.
От що значить не мати духу лицарськости. Я певен, що і ті три махновці, що вели з нами бесіду, теж за- гинули; але вони загинули лицарями - з шаблями, скри- вавленими у ворожій крові, в руках, а ми гинули й тягли ярмо безвільного раба.
Минуло небагато часу після того, як від нас від'їхали махновці, й ми побачили, що над центром міста здійма- ються хмари густого диму. З цікавости я швиденько побіг туди.
То горіла тюрма. Першим актом влади махновців бу- ло те, що вони звільнили в'язнів і спалили трьохповер- хову будівлю в'язниці, збудованої у нас московською царською владою.
Але мою головну увагу привертала не ця пожежа, а рух головних військ Махна, які саме тепер в'їздили в місто. Піші їхали в фаетонах та ресорних таврійських бричках, запряжених трьома чи чотирма добрими кінь- ми; на багатьох бричках і фаетонах були кулемети, а обабіч кулемета сиділо по одному воякові - поклавши руки на кулемета, вони ніби обіймали його,
Мене вабив відважний вигляд махновських вояків; з-під заламаних на потилицю шапок у багатьох з них зви- сали набік розкішні кучеряві чуби. Більшість махновців мали чорні кавказькі бурки; взуті були в хромові чобо- ти й зодягнені переважно в френчі й штани-галіфе: на рамена були надіти паски, на яких висіли шаблі, револь- вери та далековиди. В деяких фаетонах махновці, заки- нувши ногу на ногу, співали під гармонію: "Ех яблучко із листочками, їде батько Махно із синочками".
За годину часу всі більші садиби мешканців міста бу- ли заповнені вояками Махна, їх прибуло тоді в наше місто понад десять тисяч. Грабунків, ґвалтів не було чути; навпаки, за самогон махновці щедро розраховува- лись сіллю, військовими шинелями, штанами, білизною, сорочками, взуттям. Взагалі, все, що було добуте на большевицьких склепах, передавалося населенню, в пер- шу чергу, в розплату за самогон.
Більше того. Був випадок, що махновський вояк взяв подушку в родині комуніста-жида Слуцького по Гадяць- ко-Полтавській вулиці, а коли вийшов з двору, то його здибав командир і відвів до штабу. Там дали заряджен- ня покарати смертю - вояка вивели під стіну розпоча- того будівництва собору й розстріляли.
Одного дня, здається в неділю, вояки оголосили, що

- 81 -
батько Махно запрошує мешканців у центр міста на сходини. Прийшов туди й я; людей зійшлось не дуже багато; по кільканадцять осіб тулилися поза рогами ву- лиць. Коли ж на ґанок другого поверху будинку Воз- движенського вийшов чоловік років сорока з великою чорною шевелюрою, то сотні три людей наблизилось до ґанку.
Махно подавав нам відомості про основи анархізму; заперечував він наклеп ворогів на махновців, що вони нібито є грабіжниками й погромщиками жидів; це є брехня, вони ж розстріляли свого вояка лише за те, що він узяв жидівську подушку для свого раненого земля- ка, щоб йому вигідніше було їхати в бричці; махновці вбивають тільки тих, хто тримає зброю в руках, і та- ких кілька осіб забили в цьому місті.
Свою промову батько Махно закінчив зверненням до народу:
Пам'ятайте, що всяка влада є ворог трудящимся! (Промову свою він говорив російською мовою).
Під час промови Махна з-за рогу другого будинку Воздвиженського на центральну вулицю міста виїхали на гарних конях два козаки в кольорових козацьких жупанах з малиновими шликами на сивих смушевих шапках.
- Делегація від Хрестового! Делегація від Хрестово- гої - загуло в громаді.
Дивлячись на козаків, хотілося від радости обнімати, цілувати їх; це ж вони є представниками справжньої України, України хутірської, широкоштанної, козаць- кої, але поневіреної, загнаної в ліс москалем-большеви- ком і нашими московськими вислужниками.
Делегація просила Махна допомогти амуніцією. І "батько" не відмовив, дещо дав.
А днів через два, в передобідню пору, по вулицях міста проїхали вершники й сюрчали в свірчки поліційні. На цей сигнал махновці хутко сідлали коней і на галоп їхали на збірку; в брички теж позапрягали коней і чекали на розказ.
В цей час над містом почали вибухати гарматні набої, а гармати махновців з міста теж розпочали стрілянину.
Справа стояла так: Полтавський большевицький від- діл по боротьбі з "бандитизмом" (який за свої вчинки не відповідав перед владою) в складі куреня піхоти та дещо кінноти, підсилений двома легкими гарматами був підкомандою гейби Беренштама чи Рубінштейна, отже якогось хороброго "Соломона", що до цього часу "пере-

- 82 -
можно" плюндрував беззахисні села та хутори Полтав- щини, в околицях яких не було повстанців, і тим здо- був собі славу непереможного. Цей свіжовипечений стратег у такий спосіб повів наступ на Зіньків. Зайняв- ши лісок на Шилівській горці, "Сололюн" наказав з гар- мат обстрілювати місто, а піхоті зарядив ланцюгом нас- тупати на місто.
Махновські гармати обстрілювали з міської цегельні Шилівський лісок, а піхота встановила в передмістю кулемети, й, заки наближались большевики, махновці вигравали на гармоніях: "Ех яблучко, куди котишся? Попадеш до Махна, не воротишєя".
"Соломон", дивлячись у далековид, не міг зрозуміти, чому в місті нема переполоху, не тікають жінки, діти, бабусі й навіть худоба, що завжди бувало, коли він ра- ніш обстрілював села. Аж хтось сіпнув його за рукав, кажучи: Товариш командир, подивіться ліворуч! - і ко- мандир без далековида побачив, що з села Власівки в напрямку на х. Підозірку тисячі махновської кінноти їхали в обхід його військ.
Перестрашений командир вимовив лише одне слово "бєжім!" й стрімголов понісся, вдаривши острогами ко- ня. Гармати підкинули передки й теж втікали чим скорше; хтось дав знак піхоті, й вона теж побігла на- зад.
"Соломон" з своєю кіннотою "перелетів" село Ши- лівку, звернув ліворуч й гнав що-духу аж до села Нільське, заки не впав під ним запалений кінь. Лише тоді оглянувся він подивитися, чи не женуться за ним махновці.
Большевицька піхота теж вибігла за село Шилівку, а там, з правого флангу, з хутора Підозірки, рівним по- лем вихром неслась не неї кіннота Махна.
Чорні бурки, що розвивалися від галопу, високі шап- ки й підняті догори шаблі перестрашили большевиків до тої міри, що ні з кулеметів, ні з гвинтівок вони й разу не стрілили, й кіннота Махна порубала весь загін. Там, на Полтавськім шляху, біля села Шилівки хліборо- би й закопали порубаних большевиків; пізніше сов. влада побудувала на могилі високий пам'ятник.
Приблизно такої ж сили загін большевиків вирушив з міста Гадяча, очевидно з метою зтиснути махновське військо в Зінькові; але з такою ж легкістю махновська кіннота порубала й цей загін за селом Бобрівник на Гадяцькому шляху. Хлібороби закопали там і цих по- рубаних большевиків, і так само сов. влада побудувала на могилі пам'ятник, тільки дещо меншого розміру. Ми,

- 83 -
зіньківці, є горді з цих двох монументів, бо вони є свід- ками, ствердженням боротьби українського народу з московським гнобительським комунізмом.
За цим день проминув спокійно, але наступного ран- ку сюрчки знову скликали кінноту, й вона вирушила до села Комиші, в п'ятнадцяти кілометрах від Зінькова, бо в це село з міста Охтирки вступив полк большевиць- кої піхоти. Але вибити большевиків з того села махнов- ці не змогли, бо доступ до нього з усіх боків був сте- пом; кілька разів кидалась кіннота в наступ на Комиші, але кулеметний огонь большевиків кожного разу зала- мував наступ махновців; надвечір вони повернулись до міста зморені, сердиті, маючи поранених. А о 11 го- дині вечора махновці, пробувши у нас тиждень і част- ково забравши у населення ліпші коні, зникли з нашо- го міста, так само раптово, як і з'явились до нього.
Тиждень перебування у нас махновців був для насе- лення ніби святом (за виключенням самогонщиць, які в ці дні були перевантажені працею). Більшість населення виконувала тоді лише конечну працю по господарству, а решта часу проходила в балачках та гулянці з мах- новцями.
Я поцікавився соціяльним станом вояків Махна; на моє запитання, чи до війська батька Махна приймають тіль- ки багатих, чи також і бідних, я дістав відповідь:
-Приймаємо всіх, хто бажає бити большевиків; я наприклад є бувший начальник радянської районової міліції, а той, що в чарки самогону наливає, є власни- ком парового млина, праворуч від нього є купець, а лі- воруч є господар, що має більше ста десятин землі.
За винятком самого Махна, мабуть ніхто з махновців не розумів ідеї анархізму й не прагнув до її здійснен- ня - за ним ішли антибольшевики. Махна вони пова- жали не за те, що він анархіст, а за його хист еластично- го ведення маневрових бойових операцій на терені, оку- пованому московськими большевиками. Всякий розум- ний вояк поважає свого командира в першу чергу за те, що за мудрою його командою здобуває він перемо- гу за перемогою над ворогом.
Сподівання Хрестового не справдилися
Надії от. Хрестового, що до Спаса прийде до нас вій- сько Петлюри, не справдилися; навпаки, українські й польські війська відступили на захід, а вже наближа- лась зима.
На Полтавщині, при лютих морозах і сніговіях, з

- 84 -
з загоном у тисячу вояків у лісі не перезимуєш. Отже надійшли турботи - де і як перебути зиму?
Частина козаків, по кілька осіб, мала перезимувати на хуторах, в ожередах соломи, в клунях, заповнених по- ловою, сіном та іншим. Господарі хуторів мали дбати за безпеку повстанців, господині - забезпечувати їх вареною їжею, пранням білизни і т. п.
Частина повстанців мала виїхати до великих міст; щоб забезпечувати їх добрими совєтськими документами, були відряджені люди до сільрад, комнезамів і районо- вих установ, які мали обняти місця писарів, секретарів і т. п., здобувати бланки з печатками та взагалі бути оком повстанців у большевицьких урядових установах.
А ще частина мала бути всю зиму в бойовому русі й тероризувати большевицькі установи й цим підтриму- вати населення на дусі й відвертати від зневіри.
З таким пляном зустріли повстанці зиму з 1920 на 1921 рік.
Сили повстанців підсікали втрати. Так отаман Дани- ло Степенко (Дорош), їдучи в жовтні в хуторі Рибаль- ськім попереду загону в козацькому жупані, привернув увагу большевиків, і по ньому був сконцентрований огонь засідки червоних. Коли Степенко, поранений у ліву частину грудей, упав з коня, червоні кинулись до нього; у отамана все ж ще вистачило сили вихопити з кобури револьвера й застрілити большевицького коман- дира.
А місяцем пізніше згинув і заступник отамана козак Ланчак, що командував пластунами в загоні Степенка. Большевики впіймали Ланчака в лісі, близько села Жу- равне, й там же повісили; після цього загін повстанців Степенка перестав існувати.
Взагалі болшевики розправлялися з полоненими пов- станцями з нелюдською жорстокістю. Так у серпні 1920 року, коли до большевицького полону потрапили козаки-повстанці Бедюк, Герус та інші, то полонених при- в'язали до сідел коней і волокли їх із містечка Бірок по шляху в напрямку на містечко Опішня.
Махно рейдував у нашому повіті
Одного базарного дня, здається напередодні Різдва, ідучи центром міста, побачив я близько будинку рай виконкому кільканадцять санних підвід; на кожних са- нях стояла незакрита труна; нарід рухався, як у мурав- лиську; одні йшли з базару, щоб подивитись, а другі, оглянувши мерців, поверталися на базар. Оглянув і я: було дванадцять мерців, у тому числі одна жінка; були

- 85 -
то забиті махновцями зверхні представники сов. влади в містечку Бірки, в 25 км. від нашого міста.
Отож у той час, як ми сиділи в топлених хатах та їли борщ і пиріжки, махновські вояки в сніговіях і мо- розі, без гарячої їжі, рейдували по Україні, нищачи на своєму шляху представників і носіїв совєтської влади.
Районова сов. влада поховала забитих у центрі міста, на базарному майдані, а згодом на могилі побудували великий пам'ятник.
Зруйнували базарні крамниці
На початок 1921 року сов. влада існувала у нас (після денікінців) уже більше року. Радянських грошей було тоді в обігу досить багато, але курс їх весь час зменшу вався, й за гроші можна було купити тільки дрібні ре чі: пачку сірників (за 15.000 руб.), чи камінчик для за- пальнички; навіть пляшку самогонки не все можна бу- ло купити за гроші; це тому, що сов. влада гроші ви- пускала, але назад їх не брала, бо податок державі то- ді вносився не грошима, а натурою (так звана продраз- вьорстка).
Тож серед населення мірилом цінности стала ніякими законами не зафіксована одиниця - ПУД (16 кг.) зерна. На пуди продавалась худоба, ковалі робили брички, бо- рони та інше; на пуди й фунти шевці шили й ремонту5 вали взуття, кравці шили одяг; священики за церковний шлюб брали пуди; навіть пляшка самогону коштувала пуд збіжжя. Це змушувало господарів дбати про те, щоб після сплати продразвьорстки ще залишилась певна кількість зерна не тільки для прохарчування родини й для посівматеріялу, а ще й для забезпечення найконеч- ніших господарських потреб родини.
З своїми пудами господар не мусив кудись їхати, бо до нього самого приїздили міняльщики (яких сов. Вла- ла звала "спекулянтами"). А населення міст привозило різний крам, від соли починаючи й голками кінчаючи.
Новими "батьками міста" були тоді у нас цілком ма- лописьменні, що ледве могли своє прізвище написати, комуністи: Рахуба, Приходько Трохим та інші. Весною вони ухвалили розібрати дерев'яні крамниці на базар- ному майдані. "Треба ліквідувати місце для наживання, треба звільнити бідних людей від здирства паразитів, купців і крамарів", казали комуністи.
Наша базарна площа мала три ряди дерев'яних дубо- вих старих крамниць (по кільканадцять крамниць у ря- ді), побудованих козаками ще за Гетьманських часів, ро-

- 86 -
ків двісті тому; то ж їх, як будівлі, непотрібні для мо- дерних соціялістичних часів, розібрали й матеріял ви- користали на паливо.
Треба згадати, що ще за місяць до початку розборки крамниць щури в кількості декількох тисяч одного ран- ку залишили крамниці й вийшли геть з міста й осіли між с. Ступка й с. Шилівка в маєтку Черненка. Той поміщик мав високу агрономічну освіту, плекав расову худобу, вівці та зразково вів господарку; тому больше- вики вирішили не нищити цього маєтку, а утворити там агробазу - хоч ті мрії не здійснилися, проте щури знай- шли собі пристановище.
Весна
Навіть і звичайні люди нетерпляче чекають весни, а повстанці кожен зимовий день тільки про весну й мріяли. Це ж вона, весна, звільнить їх від ховрашних "хат" та дозволить їм із зимових конур вилізти на по- верхню землі та дихнути на повні груди свіжого повіт- ря й рушити в широкі просторі, в ліси, балки, луги, очерети та разити ворога-большевика.
А вона, капосна весна, ніби наперекір козакам-пов- станцям, мов старенька згорблена бабуся, тільки пово- леньки надходила. Чому б не раптово, по молодечому за тиждень зтягти з землі білу плахту й вдягти її в зе- лену, квітами квітчану? А то - в кінці березня зацві- ли блакитні проліски; ще за тиждень набубнявіли брунь- ки дерев, а на сіножатях пшінка вклонялась жовтими пуп'янками - першими для прикраси ще голої землі Богом благословенними у нас на Полтавщині синіми й жовтими квітами; ще за тиждень бруньки дерев уже розпускались, а ще за тиждень почали з'являтись лис- точки, й земля вкрилась тоненькою благенькою зеленню; на листочки впала перша роса, й соловейко, промочив- ши росою з листочків пересохле горло, заспівав чарівних трелів - аж тоді наші козаки залишали свої зимові ліг- ва й рушали в ліс.
Бо ж спів соловейка був запорукою того, що настала справжня тепла пора весни, що вже всі пташки повер- нулися з теплих країн до кущів-хащів, до зруйнова- них осінніми дощами й вітрама та зимовими сніговіями минулорічних своїх гніздечок і облюбовують інші міс- ця для нових гніздечок, щоб виплодити наступне поко- ління малят, і, в подяку, раді та веселі, співають на своїй пташиній мові хвальні пісеньки, що Бог благосло- вив щаслвво долетіти їм до улюблених українських лісів, гаїв, степів.

- 87 -
Тож і наші козаки-повстанці "злетілися" в ліси до своїх минулорічних спустілих, за зиму зруйнованих ко- муністами, таборів, щоби своєю кров'ю відбивати без- божну північну навалу, що хоче в усьому світі зруйну- вати християнські основи, вказані Богом для розумного людського життя.
Злетілися ... але не всі, бракує багатьох побратимів. Одні - бачучи осамітненість українського народу в бо- ротьбі проти московського комунізму, заламалися на ду- сі, зневірились і залишились мешкати в містах; інші протягом зими наклали головою в боях з ворогом.
Але запал і сила ще є! Новаків прибуває чимало. Та ба! - нема чим озброювати новоприбуваючих; бракує патронів і для ведення боїв з ворогом.
Попри ці труднощі, отаман Хрестовий час од часу розганяв владу в околишніх селах, здобував навіть міс- то Гадяч - але амуніції не діставав: хібащо у забитих большевиків добував кілька гвинтівок з кількома патро- нами.
Батько Махно ще раз відвідав нас
Гуляв і батько Махно із синочками.
Десь під кінець жнив у 1921 році Зіньківська міліція дістала телефонічне повідомлення, що махновці наближа- ються до Бірок (25 км. від Зінькова) й що місцева бір- ківська влада приготована до втечі. В цей час з бірків- ського шляху Різниківською вулицею міста на високих гарних конях повільно їхали чотири вершники*. Вони бу- ли зодягнені в штани галіфе, френчі й червоні картузи, які тоді носила большевицька кіннота; озброєні були вершники лише шаблями, та при боках у кобурах мали нагани. Зокола більш ніякої зброї у них не було вид- но - отже, за зовнішнім виглядом, були вони схожі на большевицьких військових зв'язкових.
Коли на розі Різниківської та Лисівської вулиць вер шники проїздили повз будинок учителя Савченка (то- ді вже націоналізований), на ґанок якого саме вийшов урядовець з текою в руках, то один з вершників запи- тав його, що то за установа там міститься.
Урядовець, приймаючи цих вояків за своїх большевиць- ких, голосом з нотою вищости відповів, що то є Політ-бюро (так тоді звалося Че-Ка) й запитав - А вам ка- во надо?
- Нам сюди й треба - була відповідь, і вершники миттю вийняли з кобур нагани, й зіскакуючи з коня,
* Я в той час ішов Крахмалівською вулицею й на перехресті Різни-ківської й Лисівськоі вулиць бачив цих вершників
Через те, що той рейдуючий повстанський аагін у нас не зупинявся й не було можливости дізнатися якогоотамана був загін. Припуска-

один з них стрілив у чекіста, але не влучив.
Чекіст прудко крутнувся до середини будинку, а ті чекісти, що були в кімнатах, побачивши через вікна злі- заючих з коней вояків з наганами в руках, кинулись ті- кати в кімнати надвірного боку й, як жаби, стрибали з вікон на подвір'я та щосили тікали городами; три мах- новці (четвертий на вулиці тримав коней), що вбігли в середину будинку, кинули з вікна на подвір'я у слід уті- каючим чекістам ручну гранату.
Сівши на коней, махновці поволі їхали далі до цент- ра міста.
Вибухом гранати зацікавився комуніст, командир не- величкого (в 20-30 вояків) відділу з місцевих большеви- ків, що містився за декілька будинків від Політбюра, без зброї вийшов з фіртки й запитав вершників, чи їм не відомо, де і чому стався вибух гранати. На це один з махновців запитав його:
- А ти хто такий будеш?
- Перш за все, на мене не тикай, бо я з тобою сви-
ней не пас, а є командиром військового відділу - бун-
дючним тоном відповів комуніст.
Махновці й тут вихопили з кобур нагани й хутко зско- чили з сідел; командир швидко, як заяць, майнув у фірт- ку, побіг городом, а його вояки, що на галас вийшли з будинку на подвір'я, подались за своїм командиром.
Махновці у слід і цій отарі кинули гранату, але так само нікого не ушкодили й поїхали далі в центр міста. Переїхали вони головну вулицю, в'їхали на Сумську ву- лицю; там біля кіно-театру здибали вони міліціонера-мос- каля й забили його.
Тим часом продрота, що квартирувала на Лисівській вулиці, попереджена про наближення Махна, почувши вибухи гранат у центрі міста, строєм по чотири, тягну- чи за собою кулемета "максим", вийшла на базарний майдан і залягла на крутих його схилах; кулемета було поставлено в кут, з якого можна було обстрілювати центр міста, Різниківську й Крахмалівську вулиці.
А в цей час махновська кіннота, силою однієї сотні з тачанками, розтягнена ланцюгом, в'їжджала з Велико-Павлівського шляху Крахмалівською вулицею, а друга сотня теж ланцюгом, але без тачанок, в'їжджала з Боб- рівницького лісу, балкою поза міським кладовищем, че- рез ярмарковий майдан, прямуючи до центра міста. Але далі базарного майдану махновці не змогли наблизити- ся, бо кулеметний обстріл продроти перетинав їм дорогу.
Цим разом махновці, очевидно не мали на меті зупи-

- 89 -
нятися в нашому місті; тому продроту вони залишили в спокою й, забравши в стайнях колишнього Земства ра- сових злучних жеребців, проїхали Сумською, Гончарів- ською, Бойківською, та Новоселівською вулицями, пої- хали далі в напрямку села Тарасівки. Це, певно, був пе- редовий охоронний відділ правого крила військ Махна.
Кілька днів пізніше до нас дійшли сумні вістки, що багато махновців було забито недалеко від Полтави і то головним чином гарматним огнем.
Після того Махно вже більше нас не відвідував.
Останній наскок махновців на наше місто ще довший час був підставою для глузливих переказів про те, що чотири махновці розігнали всю совєтську владу нашого міста. Що то значить відвага й сприт!
Доводиться гірко пожалкувати, що ці відвага, сприт і жертвена героїчність знайшли тут своє виявлення під анархічними, а не національно-державницькими гаслами, що не включились вони стало й органічно у потужний змаг нашого народу за своє визволення, що іноді вони сприяли йому, а не раз і ставали на заваді.
Не призвели вони до перемоги Української Визволь- неї Справи. Поза барвистими, вабливими спогадами, пам'ять про них не стала для Українського Народу твор- чим, будуючим і організуючим чинником.
Гімназисти
Під час останнього наскоку махновців на наше місто вони спіймали на Сумській вулиці секретаря районової комсомольської організації, колишнього гімназиста з бід- няків, Барильця й забили його.
Варто зауважити, що - попри жидівської частини ґім- назистів, яка дала большевикам такі кадри, як, наприклад, гімназиста Бродського, що був начальником Че-Ка та інших - українська частина гімназистів теж не дуже то відставала від жидівської. Так перед Барильцем керував комсомолом гімназист Лимар з Солов'янівської вулиці, який виявив таку відданість комуністичній партії, що його було переведено на працю десь до центру. Потім керували комсомолом брати Коновальці з Крахмалівської вулиці, а вони всі, як сини бідних вдів, вчилися в гімназії за рахунок Земської Управи.
Виходило так, що в гарячу пору літа гімназисти, сини бідних вдів, під вербами над річкою в холодочку рибу вудили та підпільну соціялістичну літературу зубрили, а в той час діти хліборобів від світанку до ночі не роз- гинались, обливаючись потом, у тяжкій праці, заробляю- чи своїм батькам на сплату податків, за рахунок яких

- 90 -
учились у гімназіях ті сини бідних вдів; а синки бідних вдів, замість того, щоб у тяжку годину стати в обороні своїх доброчинців-хліборобів, стали їх катами - пішли на службу до ворога москаля-большевика. Якою то бу- ло підлістю з боку тієї нашої бідноти!
Не можна закинути Зіньківській гімназії, що вона зле виховувала молодь, бо багато гімназистів з статечніших родин, що вчились батьківським коштом, вступили до військових антибольшевицьких формацій (Шапошничен- ко, Лейба та інші) і вже не повернулися до рідного міс- та. А сини ремісників, шевців, кравців, після закриття большевиками гімназії, здебільшого взялися за батьків- ське ремесло (Моторенко, Нечитайло й інші), а частина працювала писарями.
В цю пору на Рідних Землях у високих школах учать- ся майже виключно діти колишніх бідняків - за раху- нок каторжної праці колгоспників. Не можна заперечу- зати проти того, щоб бідних учили громадським кош- том, але коли бідні, діставши освіту, стають на боці ворога того народу, коштом якого вони вчилися, то це
є гидотним.
Стріл Чернишенка
Слід відзначити, що й службова інтелігенція нашого міста виявила немало відважних осіб. Наведу приклад цього.
В 1921 році в будинку колишнього службовця казна- чейства Чернишенка по Лисівській вулиці мешкав на квартирі Сахновський з родиною. Зробився він слідчим Че-Ка і тоді почав самоуправно поводитись у будинку. Не зважаючи на заборону господаря, почав користува- тися його льохом.
Одного разу, при виході з льоху Сахновського, його зустрів господар.
- Льох не Ваш. Яке Ви маєте право до нього захо-
дити? - запитав Чернишенко.
- Ні! Тепер він мій! - відповів Сахновський.
На таку нахабну відповідь Чернишенко вийняв з кише- ні малого калібра бравнінг і стрелив у Сахновського, влу- чивши йому в живіт; жидок крикнув з переляку й упав.
Не обізнаний у зброї Чернишенко гадав, що він уже вбив Сахновського й, навівши цівку бравнінга собі у висок, вистрілив; але й себе не застрелив, а лише розвер- нув шкіру на голові. Після цього Чернишенка достріли- ли, а Сахновському вийняли з живота кульку, яка про- била лише шкіру й у животі зупинилася - й він став повним господарем будинку й садиби Чернишенка.

- 91 -
Добування чистих бланків
Не мало людей з нової української еміграції стверд- жують, що їм пощастило уникнути ув'язнення, а може й передчасної смерти в совєтських кацетах, завдяки то- му, що, при допомозі сторонніх людей, вони забезпечи- ли себе добрими совєтськими документами.
Мали ми жертвених людей, які, ризикуючи власним добробутом, по змозі допомагали часто й незнайомим особам, рятуючи їх від переслідування большевицького окупанта.
Багато секретарів сільрад було засуджено (особливо в часи розкуркулювання) до довготермінового ув'язнен- ня, а часто й до розстрілу, коли було викрито, що во- ни видавали неправдиві посвідки про соціяльний стан заможних господарів.
Опишу тут приклад того, як виглядала справа добу- вання бланків у совєтських установах - з щасливим за- кінченням.
В березні 1921 року я дістав зарядження поступити на працю в одну совєтську установу, намагатися добути там чисті бланки з штампами й печатками й взагалі стежити за рухом продроти, міліції, за арештами та до- бувати інші відомості, потрібні для повстанців, що бу- ло легше робити, перебуваючи щодня в місті.
Переклавши більшу частину господарської домової праці на 18-літнього молодшого брата, я обняв посаду завідувача господарської частини. Конюхами я прийняв своїх людей - один з них знав, яке є моє завдання й мав мені допомагати, а другий, хоч і не знав, але не під- вів би мене.
Озброївшись кільканадцятьма ключами до столів, я в слушний час без труднощів відмикав столи начальства; штампи там були, а печатки все не було - певно її три- малося в кишені; отак мої наскоки на столи начальства кілька разів були безвислідними.
Аж ось одного дня, коли я скінчив видавати служ- бовцям харчові пайки, до мене зайшов один службовець, прохаючи побути деякий час у канцелярії біля телефо- на, бо всі службовці, використовуючи обідню перерву, понесли пайки додому.
Поклавши до спідньої кишені піджака завчасно при- готований чистий зошит, пішов я до канцелярії й, з розгону, подався до кабінету. Відімкнув стола. . . з ра- дости в мене аж у п'ятах закололо - печатка лежала в столі.
Через вікно другої кімнати покликав я свого конюха,

який, як на те щастя, в той час теж був один у дворі, й сказав йому, щоб він фіртку зачинив на гак. Через відчинене вікно конюх пильнував лише парадного входу й мав би кашлянути, якби хто з службовців наближав- ся до ґанку.
А я тим часом клав печатки на чисті аркуші зошита - на одному вище, на другому посередині, на третьому внизу; викінчивши всі аркуші зошита, я вийняв з сто- ла секретаря штамп й так само хутко поклав на всіх аркушах штампи.
Сказавши конюхові залишитися біля телефона, пішов я додому обідати. Здавалося, що я не йду, а лечу; но- ги були так легкі, що я мовби тільки торкався землі, й радісне задоволення вщерть заповнювало мою істоту. Завдання я виконав - свідомість цього весь час підно- сила моє "я". Апетитно пообідавши, з припливом весе- лости й радости повернувся я на працю.
Передавши декілька аркушів за призначенням, решту тримав я дома.
За декілька тижнів після того, вранці, ще перед служ- бою, прийшов до мене конюх Грицько й казав, що не- одмінно треба допомогти озброєному повстанцю Ч-зі, його товаришеві з парубоцтва. Всі його схованки вже відомі большевикам; щоб урятувати своє життя, він має виїхати геть, і йому потрібний один бланк.
Я казав, що ця особа мені не відома, й я не можу зві -ритися на нього, але Грицько настоював, запевнював, що це цілком надійна людина. Отже я врешті вийняв з схо- ванки один бланк і передав Грицькові.
- Чистий не годиться; мусиш написати йому посвід- ку - казав Грицько.
Я відмовлявся, а Грицько все "тиснув". Згадав я, що маю хист писати різним письмом у тій мірі, що хіба спеціяльна аналіза могла б установити, що це писала та сама особа. Ще учителька в школі казала мені: "Суслик, пиши своїм письмом!" й за це ставила мені не 5, а 4.
Отак "не своїм" письмом написав я безтермінову ко- мандировку здається до міста Ташкента.
А на третій день після того теж уранці прибіг до ме- не Грицько й схвильованим голосом оповістив, що Ч-гу забито, що він мав наречену в Охтирському повіті, зай- шов до неї попрощатися, але мабуть хтось з недобрих людей підгледів і повідомив міліцію. Його хотіли заа- рештувати; він відстрілювався й був забитий.
Не підлягало сумніву, що видана мною посвідка з пе- чаткою й штампом установи, в якій ми служили, пот-

І

- 93 -
рапила до рук Че-Ка. Я роззлостився, докоряв забитому за його легковажність, що він, рятуючи себе, наразив на смертельну небезпеку двох людей, мене й Грицька, який ще, до того, мав дружину й дитину.
Вийшовши з душевної рівноваги, я вийняв зі схован- ки решту бланків і на очах Грицька спалив їх, кажучи з пересердя, що не хочу більше мати діла з нерозважни- ми людьми - до дівчини, бач, його потягло - теж ко- зак!
Лишившись один, я обміркував, що маю робити, якщо довідаються, від кого Ч-га дістав посвідку. Мене безпе- речно чекає розстріл - тож іти на нього покірно, чи ні? Вирішив я не дурно віддати своє життя. Діставши зі схованки п'ятизарядний бравнінг, пішов я на працю до установи.
Декілька днів минуло в очікувальній нервовій напру- зі. Одного дня коли я працював у загальній канцеля"- рії, зайшов туди конюх Грицько й пошепки сказав ме- ні - "З Охтирки агент приїхав".
Немов мурашки пробігли по мені; я, певно, зблід на лиці. Згадав я, що кілька хвилин тому до кабінету пі- шов незнаний мені чоловік у цивільному з текою в ру- ці. Я вийшов на подвір'я й, зайшовши до виходка, по- дав у цівку бравнінґа патрона й узяв на безпечник; до- лонями потер обличчя, щоб не виглядало блідим; зай- шов до конюшні й сказав Грицькові, щоб він не журив- ся, бо я всю відповідальність візьму на себе - очі в Грицька помітно повеселішали.
Знову зайшов до канцелярії з вирішенням - якщо ме- не покличуть до кабінету, то я піду туди, стрілятиму в тих, хто там буде, а потім тікатиму. . . Минуло з пів- години; охтирський агент вийшов з кабінету й виїхав з подвір'я. В нервовому збудженні минула година, друга. Я не міг всидіти на місці - то по подвір'ю пройдусь, то в канцелярію зайду, знов вийду, немовби цього потребу- вали мої обов'язки; в такім хвилюванні пройшов весь мій робочий день.
Дома я відмовився від обіду, сказавши (щоб перед- часно не бентежити матір), що я трохи хворий і хочу чогось кислого. Випивши горня холодного квасу, я пі- шов у комору, ліг на свою постіль, тепло вкрився з го- ловою й лежачи молився Богу, заки заснув.
На ранок зі сходом сонця скупався в річці й став по- чувати себе краще, так що й поснідав; з бравнінгом пі- шов до своєї установи; той день і наступні минули спо- кійно. Так день за днем моє нервове напруження по- волі зникало.


- 94 -
У большевиків зовнішні фронти на той час вигасли, а тому почали кількісно скорочувати розбухлі у війсь- ковий час установи Дуже скоротили й господарську частину, в якій я служив; і я був звільнений з праці. Минуло вже з півроку після загибелі Ч-ги, й я щодо тієї справи цілком заспокоївся; саме в той час я одружився. Аж ось Грицько приносить повістки - його й мене на- родній суд викликав, як свідків у справі Ч-ги
І знову непокій і хвилювання; повісток ми не прий- няли, й мати забитого, що принесла їх нам на хутір, від- несла повістки до суду, сказавши там, що ми виїхали з дому. Пізніше вона ще раз приносила нам повістки, й ми їх так само не прийняли. Правдоподібно, що родичі забитого дали в суді якогось хабаря, бо пізніше мати Ч-га сказала Грицькові, що та справа в суді припинена.
Я так і не наважився дізнаватися в суді, яким то чи- ном ми - справжні винуватці в цій справі - опинилися в ролі свідків.
Амнестія
Зима довго тягнеться, а літо скоро минає. Восени 1921 року вже свитки повстанців сивіли від світанко- вих приморозків, а вигляди боротьби проти большевиків з-зовні вигасли. Петлюра припинив збройну боротьбу й перебував у Польщі та в тій частині Української Землі, яку він, як плату за військовий союз, віддав Польщі.
Попри це, ліпша частина Українського Народу стійко тримала вахту українського антибольшевицького спро- тиву й не капітулювала.
Комуністична Москва добре розуміла, що крім неве- ликої жменьки комнезамських лайдаків, злодіїв, п'яниць, здегенерованих писарчуків та недоуків з інтелігенції, комунізм не має опертя серед широкого загалу україн- ської людности. Душа українського народу була на бо- ці тих сил, які боролися проти большевиків і невиди- мим омофором накривала повстанців.
Враховуючи це, ворог був обережним; навіть коли при покликанні молоді до червоної армії зголошувались тільки одиниці, а решта перебувала в дезертирах, то особливих кар для них чи масових репресій не було. Большевицька влада розуміла, що репресії поженуть тисячі дезертирів до лав повстанців; тож для влади бу- ло ліпшим, коли ці дезертири напівлегально перебували дома; тих же з них, які з необачности потрапляли до рук влади, посилали в Прилівщину та В. Павлівку ру- бати ліс. А щоб у Українського Народу вибити його духову точку опертя - повстанський рух - і розвіяти

- 95 -
всякі надії на визволення, Ленін оголосив амнестію для повстанців.
В нашому повіті першим, хто повірив у цю ласку Москви, був отаман Кундій. Правда його штовхали на це й ті обставини, що хутір Прилівщина, який був го- ловною базою Кундія, був виселений у село Пірки та інші населені пункти; тож щоб дати прилівщанам мож- ливість повернутись на зиму до рідних хат, Кундій з кільканадцятьма (здається 12) повстанцями з'явився для амнестії до м. Зінькова.
Отаман Кундій був міцної будови, вище середнього росту, мав вродливе обличчя, тримався впевнено й гор- довито, гейби на весіллю багатий та хороший молодий, і цим привертав до своєї особи увагу прохожих. Хоч загін його й був невеликий, але через сприт, з яким він завдавав удари й умів зникати з очей большевиків, ім'я його було голосне. Багато разів загони большевиків по- лювали на Кундія, але все не мали успіху. При Зіньківсь- кому політбюрі був спеціяльний загін по боротьбі з "бандитизмом", що весь час полював на відділ Кундія, але його найбільшим трофеєм при цьому було те, що він одного разу забрав казанок кулішу, що його вари- ли на обід повстанці Кундія, та одну шаблю яка ле- жала недалеко від казанка. Тому то місцеву владу дуже втішило добровільне роззброєння Кундія.
Весь його загін було направлено до Полтавської Че-Ка. Там їх переслухали й усім видали посвідчення про ам- нестію, за вийнятком одного, якого затримали в Че-Ка й розстріляли; то був махновець, син заможного хлі- бороба з півдня України, який перебував у загоні Кун- дія, бо відбився від махновців під час їхнього остан- нього рейду на нашому терені.
Після повернення амнестованих з Полтави я мав нагоду недовго розмовляти з помічником от. Кундія Куликом. На мої запитання Кулик розповів, що в Полтаві в ос- новному розпитували про соціяльний стан, коли саме й чому вступив до повстанців, що зробила проти рад- влади "банда", що спонукало скористатися амнестією? На останнє Кулик відповів, що склав зброю тому, що переведена чистка комуністичної партії, й цим партія дещо очистилась від злодійсько-розбишацько-п'яничних елементів, а тому є надія на краще майбутнє. Кулик і сказав мені, що махновцеві, який пристав до Кундія, зразу винесли смертний вирок і розстріляли. Кундій повернувся до своєї родини, але ненадовго; через кіль- ка тижнів його було викликано до Харкова (тоді сто-

- 96 -
лиці України) ніби то в справі надання йому посади; він поїхав, і відти не повернувся - його розстріляли.
Отаман Хрестовий продовжував боротьбу
Безвиглядність збройної боротьби й наближення зи- ми прорідили лави повстанців; отаман Хрестовий і Ман- дик залишились з одиницями, але стійко трималися й на амнестію не здавалися.
Хрестовий міг виробити собі якнайліпші совєтські документи, бо на той час наше підпілля мало чисті бланки з штампами й печатками різних сільських і райо- нових установ; отже можна було виробити документи на довільне прізвище й виїхати до робітничого центру, щоб там жити й працювати - прецінь частина його повстанців так і зробила. Але на таку раду Хрестовий відповідав словами Князя Святослава Завойовника: "Мертвії бо сорому не імуть".
В той час він мав тяжкі душевні переживання; лише тоді цілком зрозумів він, що фатально помилився, зне- важивши батьківські слова, коли той радив йому всту пити до війська Гетьмана Павла. Тоді Левко захопився республіканськими ідеями й вірив у Петлюру, як месію України, й згідно з цим діяв, але як справжній держав- ник-патріот, він не міг простити собі своєї помилки, й у покуту за неї Левко призначив своє життя.
В 1921 році напередодні зими до Зіньківського Політ- бюра прибуло з Полтавської Че-Ка декілька амнесто- ваних українських повстанців либонь з Лубенщини чи Прилуччини; їхнім завданням було навернути отаманів Хрестового й Мандика на амнестію, або забити їх. Ам- нестовані повстанці попрямували до терену колишньої Бірківської волости, й за деякий час вони пов'язалися з Хрестовим і Мандиком.
Отаман Хрестовий зустрів посланця з глузливою ус- мішкою на устах. Посланець цей був приблизно 30 ро- ків віком, високого росту, красень, учитель за фахом.
-Сідайте в нашій ямі он на тому пеньку, а ви, поб- ратими, на чому стоїте - звернувся Хрестовий до пос- ланця й присутніх козаків.
-А пощо Вам, Отамане - розпочав посланець - пе- ребувати в цьому барлозі з пеньками, коли Ви маєте змогу жити в світлиці з кріслами й спати на м'якому ліжку?
Продовжувати й далі боротьбу проти большевиків є безвиглядним. Ви не маєте мілітарної сили, щоб подо- лати комуністів; аджеж такий титан, як наш Петлюра, і той припинив боротьбу, бо вона йому не під силу, а

ми з Вами є дуже дрібненькі; ліпше припинити тепер безнадійний епротив та почекати кращих, сприятливі- ших часів. Я сам, перш ніж скласти зброю, багато пе- редумав і вирішив краще зберегти своє життя, бо тов- стої колоди нагаєм не переб'єш.
Совєтська влада має великі симпатії й підтримку з боку бідних наших людей, а боротися проти москалів і одночасно проти більшости свого народу є цілковитим безглуздям. Чей же геній нашого Петлюри це усвідо -мив, і він припинив даремне кровопролиття. Раджу й Вам, Отамане, з'явитись з щирою покутою, й сов. влада простить Вам усе згідно з декретом про амнестію.
Хрестовий слухав посланця уважно й намагався бути спокійним, але глузлива усмішка на його устах то слаб- ла, то збільшувалась, а лівий край вуст кілька разів кон- вульсивно здригався - це свідчило, що він перебував у нервовому збудженні.
На запитання Левка про освіту посланець відповів, що закінчив учительську семінарію, і на устах Хрестового глузлива усмішка позначилась ще виразніше.
-Козак з середньою освітою мав би ширше, міцніше мислити - зауважив отаман і казав далі:
і
Бачучи мій суворий, без вигод, уклад життя, Ви спокушаєте мене вигідним життям у світлиці з пуховиками, варениками, пирогами і т. п. А які були б від того наслідки, якби я послухав Вашої поради? Я, отаман Хрестовий, після двохрічної боротьби проти смертельного ворога України, москалів-большевиків, припиняю збройну й духову боротьбу й за це дістаю від ворога ласку й вигоди особистого життя; після цього мого кроку як поставився б нарід до моєї особи як отамана, організатора й провідника збройної боротьби з окупантом у запіллі на цьому невеликому терені? Перед громадою я виявився б банкрото, що розпочате діло не довів до доброго й успішного кінця; за смерть своїх родичів, друзів, односільчан і земляків, за згорівшу Лютеньку я мав би дістати вигоди особистого життя. А де ж було б тоді моє сумління, моє "я", мій Бог? Краще бо є чинити за принципом: "Мертвії бо сорому не імуть"
Такий негідний мій вчинок мав би поганий вплив на психіку народу, бо він сприяв би тому, що нарід втра- чав би прихильність і віру в своїх провідників. А той нарід, що не має віри в своїх провідників, або у якого провідники своєю непідготованістю до провідництва за- хитують у народі віру в себе - такий нарід держави не збудує.
Петлюра зле зробив, що подався закордон; йому тре-

- 98 -
ба було загинути в останньому бою з ворогом. Він хоч і не був підготований до провідництва, але тоді він за- воював би право належати до справжніх провідників народу, а тепер він цього права не має. Ви називаєте Петлюру титаном, генієм - за такого й я колись його вважав, а тепер виявилось, що я помилявся.
Для Петлюри створюють ореол титана, генія, стратега, людини, яка одна на сотні років родиться, особи, з якої постають династії і т. п. - і от аж така понадлю- дина й то не змогла перемогти ворога й здобути Укра- їні державну незалежність. Тож московська пропаґан- да наділяє Петлюрі ці прикмети геніяльности для того, щоб убити в українському народові віру в свої сили, в своїх провідників, щоб ширити серед нього поразниць- кий настрій - "не трать бо, куме, сили надаремне - пускайся на дно". Отже так і вийшло, що, коли Пет- люра опинився за Збручем, то повстанці пали на дусі й повстанський рух почав швидко спадати.
Українці не мусили мілітарно програти своє, змаган- ня за державність, бо передумови для цього були дуже сприятливими. Царські генерали накопичили на Украї- ні, як передпіллі фронту, незчислиму кількість амуніції, й досить було людей, охочих взяти до рук цю зброю. Мені відомо, що на терені Зіньківського та Гадяцького повітів було активно діючих повстанців до десяти тисяч козаків, а з усієї України в 1917-18 роках вільно мож -на було створити півмільйонову українську армію Кру- тян, рівної якій за боєздатністю не було б у Европі; з тими людьми можна було б розбудувати імперію Во лодимира Великого, а сталося так, що наші комуністи та соціялісти допомогли збудувати імперію ВОЛОДИМИра ...Ілліча. Бо ж руками наших соціялістів та комуністтів за Гетьмана Павла висаджувались у повітря амуніційні склепи в Києві, Одесі, Кременчуці та інших містах, а потім і самого Гетьмана повалили, бо Винниченко за точку опертя в народі обрав голоту - людей подібного зразку, як Ви, Пане - а ми лицарсько-патріотична молодь, не орієнтуючись досконало в ситуації, зневажили свого Манарха-Гетьмана й, як метелики, полетіли на соціялістичний директоріянський огонь, а тепер з обсмаленими крильцями повзаємо, заки попадемо під чобіт большевикам.
- Вибачте - перебив тут посланець. - Ви, Отамане, не зневажайте мене, бо я не належу до голоти; я є син заможного господаря.
Левко усміхнувся; при мерехтлявому світлі ліхтаря помітно було, як судорога сіпнула йому підборіддя.

- 99 -
- В тому й є Ваше нещастя - казав він - що хво- рієте Ви на народницьку хворобу, яка не дозволяє Вам ширше й мудріше мислити та вірно оцінювати складні життьові взаємини в суспільстві; тому й нарід поділя- єте Ви за соціяльним станом; певно й у повстанці Ви пішли буди тільки для того, щоб захистити від розпо- ділу батьківські десятини; через цей спосіб мислення стали Ви тепер зрадником.
За Вашим тлумаченням, до голоти належать тільки бідні люди. Це невірно; це є наклеп на бідних. Я поді- ляю українців не за їх соціяльно-маєтковим станом, а за їхнім душевним укладом, Одні з них є лицарської природи; другі - добрі, статечні, а треті - голота, тоб- то лайдаки, п'яниці, злодії, атеїсти, дурні, що дурнів слухають, комуністи, соціялісти, брехуни, повії, люди, що живуть тільки особистими інтересами. До кожної з цих категорій можуть належати люди різних соціяльних груп. Наприклад, недалеко від нас у селі Лютенські-Буди- ща гімназист, син священика, Легейда відрікся від батька, вступив до комсомолу й керує ним - це є виразний пред- ставник голоти, бо він зрадив інтересам свого народу й став на службу ворогу. З другого боку, я мав прияте- ля повстанського отамана Пилипа Масюту, який згинув у бою проти большевиків-москалів, але ні він, ні його батько не мали навіть власної хати - й на мій погляд він був лицар, бо служив інтересам свого народу, своєї Батьківщини й за них склав своє життя. Отже один Легейда, інтелігент з десятинами, а другий, от. Масюта, без десятин; перший - зрадник-голота, а другий - ли- цар.
Хрестовий говорив гаряче й пристрасно. Видавалося, що він був радий нагоді висловити тепер перед послан- цем і побратимами свої задушевні думки, що були вис- лідом тяжкого, болісного роздумування над долею Рід- ного Краю під час довгих, часто безсонних ночей, пе- ребутих у повстанських криївках.
З насмішкою в голосі Хрестовий знову казав послан- цеві:
- Не гнівайтесь, коли я скажу, що це Вам у Че-Ка дали вказівки, щоб Ви перед нами так аж до небес під- носили Петлюру й радили нам у цей час скласти зброю й чекати на щасливіші часи. Большевики-москалі охоче спихають нас на цей шлях. Бо ж від часу скасування царицею Катериною Гетьманщини в 1764 році до від- родження другої Гетьманщини в 1918 році українці чека- ли на той сприятливий і благословенний час аж 154 роки. А хто знає, скільки часу доведеться чекати на той спри-

- 100 -
ятливий час тепер; як довго щаститиме московській агентурі спрямовувати нашу національно-державну виз- вольну справу в бездержавницьке річище?
В Че-Ка Вам радили ще доводити нам, що вся україн- ська біднота є на боці совєтської влади. Це є наклеп на українську бідноту - я ж знаю досконало настрій українських бідняків, бо маю допомогу й підтримку як від заможних господарів, так і від бідняків, за виклю- ченням невеликої кількости голоти; а голота, до речі, є і серед заможних і серед інтелігенції. Наш бідняк в ос- нові своїй є духово здоровий і консервативний; це стверджується хочби й тим, що багато бідняків, одер- жавши земельні наділи від большевиків, нелегально спла- чують колишнім власникам землі по 150 пудів збіжжя за десятину. Тим то большевики так дуже й залиця- ються до бідняків; вони хочуть, заманивши медовиком, духово обеззброїти нашого бідняка, перетворити його на голоту, а голотою вони тоді зруйнують і підкорять Україну. Большевики розуміють, що під цю пору на Україні під ними ще не твердий грунт, а трясовина, й якщо по ній крокувати необережно, то легко можна й загрузнути.
Тож голоту ми мусимо суворо карати, бо саме через неї, а не через зовнішніх ворогів наш нарід у неволі пе- ребуває; зовнішні вороги все були є й будуть у кож- ного народу. Наша історія говорить нам, що наша го- лота все руйнувала державні, шляхетні потягнення на- ших Гетьманів і лицарів-козаків. Ми мусимо наслідува- ти чин кошового Війська Запорізького Сірка, що нака- зав вирубати 6000 визволених з татарської неволі бран- ців-українців, які забажали повернутися знову до воро- га в Крим - бо ті українці стали вже голотою, зрад- никами.
- Отамане! - перебив його посланець - криваву роз-
праву Сірка з беззбройними українцями треба плямити
й засуджувати, а не наслідувати.
- Ні! Треба тільки наслідувати - з притиском ствер-
див Хрестовий.
- В такому разі Ви, Отамане, є кровожерливим са-
дистом - в запалі сказав посланець.
Ці слова посланця вивели Хрестового з рівноваги; він зблід на обличчі й піднесеним голосом казав:
- Так то я є садист!? Я, чиє серце обливається кров'ю
в журбі, що Український Нарід штовхнуто в жахливу
неволю; тож я присвятив своє молоде життя боротьбі
за визволення України й її народу, й у цій боротьбі
втратив і рідну оселю й найближчу рідню свою. І твоє

- 101 -
сумління дозволяє називати мене садистом? Так ти сто- їш за те, щоб голота безкарно допомагала москалям по- неволювати наш нарід і плюндрувати Україну, бо вони, мовляв, це роблять з глупоти своєї. Ні! Дурнів і неуків треба примусити знати своє місце в суспільстві. Якщо ж ти, інтелігент, попираєш, а не картаєш такі вчинки, то ти є зрадник України, а для зрадників не мусить бути жалю.
И Хрестовий вийняв з кобури револьвер і запитав при- сутніх козаків:
- Якої кари заслуговує цей зрадник?
- Смерти! Смерти! - почулися голоси, й Хрестовий
стрілив у посланця, наказавши козакам готуватись до
відходу з цієї криївки до села Загрунівки, а трупа ли-
шити тут, щоб його потім забрали большевики.
Отамана Мандика забито
Інакше поставився до справи отаман Мандик. Посла- нець його переконав; отаман зголосився до Зіньківсько- го Політбюра, відки його направили до Полтави на ам- нестію.
Але козацьке сумління не дозволило йому зкапіту- лювати; він передумав і вирішив згинути на бойовому посту, тож до Полтави на амнестію не поїхав і знову взяв до рук зброю. Потім в огневій сутичці його було забито.
Загибель Отамана Хрестового
Після довгих ретельних пошукувань спеціяльний від- діл большевиків вистежив у селі Загрунівці криївку, в якій перебував отаман Хрестовий з побратимом і дру- жиною. Оточені з усіх боків повстанці відважно захи- щалися, але не перемогли десятикратно переважаючого ворога й пали смертю хоробрих.
Було то в березні 1922 року, як одного базарного дня я заглибився в ряди базару й зустрів там знайомо- го, що мешкав недалеко від лікарні; він повідомив ме- не що того ранку до трупарні лікарні привезено за- битого отамана Хрестового.
Вістка ця гострим болем відізвалась у моєму серці. Я хутко пішов з базару й попрямував до лікарні Різни- ківською вулицею. Там, пройшовши декілька десятків кроків, я побачив, що назустріч мені йде дружина Хресто- вого. Вона була зодягнена в селянську жіночу кожушину, криту сукном, у рясну спідницю (оборчик) й поверх хуст- ки запнута була зимовою шаллю; на білій хустині висі-

-102-
ла забінтована ранена рука. В такому одязі вона вида- валась огрядною, а її чепурненьке обличчя малим. По- руч з нею йшов чоловік років понад тридцять, вище середнього росту, з худорлявим смуглявим обличчям, зодягнений у чорну дублену кожушину - в ньому я пізнав одного з прибулих до нашого міста амнестова-них повстанців
В першу хвилину я дещо розгубився, бо зрозумів, що амнестований є конвоїром Хрестової й веде її з Політбюра, яке містилося далі на цій вулиці. Отже як- би Хрестова привіталася зі мною, то конвоїр, можливо, запитав би її, відки вона знає цього чоловіка, й це мог- ло б спричинитися до мого викриття; але я зразу ж заспокоїв себе думкою, що Хрестова є козачка-повста- нець і мусить знати, як треба триматися в таких випад- ках. Не зменшуючи кроку, при наближенні, я зійшов з пішоходу й дав парі дорогу; Хрестова з байдужо-апа- тичним виразом на змарнілому обличчі не реагувала на оточення й не виявила й найменших ознак, що вона зустріла знайомого.
Зайшовши до середини трупарні, я побачив на підло- зі два голі зкоцюблені трупи, які через те видавались невеликими. Коли б ці трупи я побачив де інде, то я, мабуть, не пізнав би Хрестового.
Стояв я над трупами й у думці питав: - Так це ти, мій тезко, без сорочки на тілі, без домовини й хреста в руках відходиш на вічний спокій - ти, що заслужив, щоб твою могилу прикрашував гранітовий монумент козака! Невже живі будуть так нікчемні, що забудуть тебе й не будуть наслідувати тобі й продовжувати бо- ротьбу за визволення й державне буття нашої Батьківщини?
Над трупом твоїм я, твій тезко, зголошуюсь продов- жувати боротьбу!
Жаль стискав моє горло, а в очах стояли сльози. Я став на коліна й поцілував чоло Левка й його побратима.
Вийшовши з трупарні, я так само Різниківською ву- лицею пішов до базару й знову зустрів Хрестову в суп- роводі того ж чоловіка. Тепер вони йшли в керунку Політбюра.
Чоловік, що супроводив Хрестову, дійсно був один з надісланих амнестованих повстанців. На протязі зими він приймав участь у розшукуванні криївки Хрестово- го; коли в селі Загрунівці на неї надибали, то оточені повстанці відчайдушно відстрілювались.
Дружина Хрестового, що весь час не розлучалась з

- 103 -
своїм чоловіком, стріляла в большевиків, висунувши з укриття руку, заки рука була прострілена. Схвильована, вона кинулася тікати й потрапила до полону. Больше- вики хотіли її там же на місці застрілити, але амнесто- ваний повстанець став просити, щоб Хрестову не стрі- ляли, а віддали йому за жінку, й його прохання вдово- лили.
Тож коли, йдучи до трупарні, я зустрів Хрестову з чоловіком, то був її "наречений" і йшов він із нею до районової міліції щоб виробити особисті документи на свою "наречену". Незабаром вони обоє виїхали з на- шого міста, й більше ніяких відомостей за них я не мав.
Повернувся я на базарний майдан. Навкруги мене ба- зар гудів, і окремі ноти того гудіння мов батогом стьо- бали по моїй душі.
- Головка виграє, а ножки програють! - вигукував
якийсь пройдисвіт.
- Дядьки! Адамові слізки!* Купуйте та грійтесь,
щоб часом кашлю не дістали. Дядьки! Адамові слізки!
- вигукували бублешниці, несучи між рядами саней
корзини, на дні яких був самогон у пляшках, а зверху
накладені бублики.
- Червона виграє, а чорна програє! Хто хоче вигра
ти, обізвись! - Що базарній юрбі до того, що недале-
ко від неї лежить забитий лицар; вона його не визнає
бо живе інтересами ніжок, голівок, адамових слізок.
Ось чим цікавиться той "трудовий нарід", що за тал-
мудами соціялістів та комуністів має бути підвалиною
української держави, провідною елітою якої мають бу-
ти фельдшарі та писарі.
Справді, Україна прямує до страшної руїни, з якої підняти її зможуть тільки ті її сини, що мають вищий духовий рівень ніж базарна юрба й визнають над со- бой авторитет Бога і Гетьмана.
У Провідну Неділю
Трупи отамана Хрестового й його побратима гицель закопав на міському кладовищу.
Наблизилась провідна неділя, з якою у нас був пов'я- заний такий звичай. До цього дня упорядковувались поп- суті через зиму гробки, а на провідну неділю на гроб- ках відправлялася досить коротенька панахида-літія за спокій душі померлих родичів. Той, хто хотів відправи- ти панахиду, ставив на гріб мисочку, в яку клав паску,
* Адамовими слізками на базарі називали тоді самогон, бо відкрито продавати його було заборонено владою, а тому він продавався як адамові слізки.

- 104 -.
крашанки, яблука (хто що міг), та ще клалася граматка. Священики з дияконами й паламарями ходили по кладо- вищу й, в приявності родичів, відправляли панахиди на тих гробках, де була мисочка.
У той рік у провідну неділю на одному свіжоупоряд- кованому, але без хреста, гробові стояла мисочка; свя- щеник підійшов і, взявши папір, що лежав на мисоч- ці, на якому було написано ім'я померлого, помолився за спокій душі раба Божого Леонтія та родичів його; мисочку, як і належалося, дяк відніс на фіру.
Сусіди по гробу звернули увагу на відсутність будь-яких родичів під час відправи панахиди священиком. Розпочалися пересуди. Що то вони за такі родичі, що мисочку поставили, а самі не були присутні? Хіба кому- ніста який, що боїться, щоб із партії не виключили за те, що він панахиду по родичах справляв?
- Ні! Щось не те з тим гробком: тут щось інше є
- гомоніли молодиці. В час цих пересудів знайшлась
гостра на розум тітка, що здогадалася:
- Цей гріб певно є над Хрестовим, бо могила свіжа,
а забитого Хрестового кілька тижнів тому було приве-
зено до трупарні; я знаю, що й Левком його звали, а
ви ж чули, що батюшка почитував тільки одно ім'я
Леонтія; іменно це тільки над Хрестовим була відправ-
лена панахида.
А хто поставив мисочку? - ця таємниця так і лиши- лась нерозгаданою нашими бублешницями.
Але коли вже щось попало на язик нашим тіткам, то можна бути певним, що їхні балачки скоро дійдуть до відома влади, а особливо большевицької; так сталося й з могилою Хрестового, й влада наказала гицелеві зруй- нувати гріб.
Колишні гімназистки 0. П-ко і М. К-ко
Але гріб Хрестового був зруйнований тільки до нас- тупної неділі, а на понеділок гріб був знову упорядко- ваний, і на ньому стояла китиця КВІТІВ. Влада знову на- казала гицелеві зруйнувати гріб.
В ті часи у нас ще щонеділі надвечір відбувалися в центрі міста, по Гадяцько-Полтавській вулиці прогулян- ки молоді з усього міста. На смерканні від прогулянко- вого гурту відірвались дві дівчини, колишні гімназистки О. П-ко і М.К-ко, які з китицею квітів пішли в напрям- ку до міського кладовища й у сутінках вечора зникли з зору.
Вони зайшли в бічну фіртку кладовища, підійшли до зруйнованої могили Хрестового й руками почали її хут-

- 105 -
ко відновляти; в цей мент з-за кущів з'явились силюети двох людських постатей. Щоб не бути поміченими, дів- чата припали до землі, але постаті прямували впрост на них. "Подимайтесь! Рукі вверх!" - і на дівчат наведені були цівки двох наганів.
Міліціонери завели дівчат під арешт. Лише дякуючи тому, що одна з них була дочкою середняка, а друга дочкою бідняка, що мав тільки садибу й хату, вкриту соломою (в ті часи соціяльний стан мав ще важливе зна- чення), справа обмежилась тим, що дівчат протримали під арештом кілька місяців і звільнили. Обидві вони невдовзі залишили рідне місто.
Голод 1922 року на півдні України
В нашій лісостеповій частині Полтавщини урожай у 1921 році був на загал середній і не мав згубного впли- ву на господарку хліборобів. Але в той час з больше- вицької преси й пропаганди ми знали, що в Росії на По- волжу був голод; різні організації, в різний спосіб - міняли, купували, випрошували чи просто брали - зби- рали у нас збіжжя для задоволення потреб голодуючої там людности. Восени 1921 року на Україну привезли сотні тисяч коростявих, вошивих дітей віком 9-14 років з голодуючих областей Росії - їх, у примусовому по- рядку, влада призначила господарям на села й хутори на безкоштовне утримання; в наш район прибув кіннот- ний полк москалів і був розміщенний на постій до гос- подарів - у травні 1922 року той полк переїхав до Ко- беляцького району.
На початку зими того року серед прибуваючих до нас голодуючих мешканців Поволжа траплялись уже й ук- раїнці з півдня - вони шукали у нас зрозуміння, при- тулку й праці.
Під весну й весяою 1922 року бачили ми на наших базарах багато парокінних і волових фір, на яких були сівалки, віялки, січкарні, збруя, килими, одяг та інше; то українці з півдня приїздили до нас за 500-600 кіло- метрів, щоб виміняти хліба.
Вимінявши вуздечку в одного господаря, я запитав його - чи то вони погано господарюють, що в запасі не мають збіжжя; ми ж чули, що на півдні України гос- подарі заможні - чи може він є з бідняків?
Вдоволяючи мою цікавість, господар відповів:
- Кажеш, парубче, що погано господарюємо, що є ми бідняки. Ні, не так воно є, але в мене й у сотень ти- сяч таких господарів, як я, большевицькі продбатальйо- ни хліб "викачали". Забрали в мене два вагони зерна,

- 106 -
як золото, і то майже виключно пшениці; два тижні во- зив я його двома фірами за сорок верст на залізничну станцію й до того ті два тижні ще шістьох москалів з продотряду харчував.
На масниці 1921 року приїхали до мене на хутір про- дотрядчики, відібрали ключі від моїх комір і залишили шістьох большевиків, щоб їх вартували. Повернуся бу- ло я зі станції, москаль відімкне комору, ще з вечора наберу я пшениці в мішки й москаль замкне комору; ранком відімкне, я покладу мішки на фіри, на них сіда- ють два большевики й я, й їдемо на станцію. Так тяг- лося два тижні, заки геть не спорожнили двох моїх ко- мір.
Тож мій хліб поїхав до Москви, а минулим літом був у нас недорід, і тепер приїхав я до вас за шістьсот верст, щоб дещо виміняти на посів. Такий неврожай, як у минулому році, у нас майже кожні десять років буває, але ніколи жодна найбідніша людина у нас з го- лоду не вмирала, бо люди мали в запасі зерно - а те пер вони мруть, як мухи.
- Так у вас люди справді з голоду мруть? - здиво-
вано запитав я господаря.
- Чудний ти, парубче! А якби в тебе не було чого
їсти, а також і в сусідів, то хіба ти б не вмер?
Повертався я додому й відчував докори сумління; ка- зав собі, що нема чого тішитися, що виміняв гарну, міцну вуздечку; москаль надягне на нас ще міцнішу й міц- но триматиме на повідку.
Отак большевицька Москва, награбувавши хліба в ук- раїнських хліборобів, харчувала ним своє населення, а в той час багацько українців півдня нашої Батьківщи- ни мусили вмирати з голоду. Характерним є ще, що в московських підручниках, в Історії Партії та інших на- писано про "Голод на Поволжу в 1922 році", а про Ук- раїну, Кубань при цьому ледве згадується - ніби там справжнього голоду в той час і не було.
Настав НЕП
Амнестія для повстанпів, НЕП ("Нова Економічна Політика"), заміна продразвьорстки, викачки та конфіска- ції продподатком, а пізніше єдиним сільсько-тосподарсь- ким грошовим податком (хоч і в декілька разів біль- шим від дореволюційних податків, але все ж таки по- датком) та випуск паперового червінця з сталим кур- сом та розмінною срібною та мідяною монетою - роз- м'якшило загальне напруження в народі.
Широкі народні маси, що не звикли глибоко вдуму-

ватися в справи політики, прийняли ці заходи соввлади з явним задоволенням. Вони схильні були вважати ці заходи не переходовими, тимчасовими, а сталими; вони ж бо одержали безкоштовно в землекористування на 9 років дрібні земельні наділи, повертаючись разом з тим до випробуваних старорежимних норм господарського життя, й не зважали на пророкування поважних людей, які казали про неминучість заламання большевицької господарської системи. Багатьом видавалось тоді, що при Совєтах перехитрила біднота - землю таки одержала вона, а уклад життя ставав такий, як і в дореволюційні часи.
В ті часи комуністи в пресі, на зібраннях і при інших оказіях навіть закликали нарід багатіти. І український нарід, в основі працьовитий, здібний і ініціятивний, дій- сно приклав тоді рук до багатьох ділянок господарсь- кого життя; особливо в місті широко розвинулося ре- місництво - чинбарі, кушніри, кравці, шевці, бляхарі, килимщиці на протязі двох років заповнили базари свої- ми виробами.
Розвинулась тоді й торгівля - поважну частину цієї ділянки перебрали на себе жиди. Але ціни на той крам, який продукувала удержавлена промисловість, були знач- но вищими від передвоєнних, а в той же час ціни на продукти сільського господарства встановилися довоєн- ні (пуд пшениці коштував 1 крб. , десяток крашанок - 10 коп і т. д.).
Утворилося розходження між цінами промисловости й сільського господарства ("ножиці"). В пресі в той час багато писалося про ті ножиці й про те, що треба до села повернутися обличчям, але з цього писання нічого не вийшло - хібащо був матеріял для фейлетонів Оста- па Вишні, дотепне перо якого давало нагоду селянам щиро посміятися.
Отже після розподілу землі поміщиків і заможніших господарів наші бідняки не позбулися злиднів, а місто не мало піднесеного господарського розвитку, а навпаки- відчувався господарський занепад. Так потужний три- поверховий паровий млин (колись Воздвиженка) у 1921 році згорів від недогляду. Навколо нашого міста було три цегельні: Воздвиженка (найпотужніша), Гаврися й Міської Управи, які до революції виробляли річно понад 8 мільйонів цегли й находили на неї збут. Можна було думати, що після розподілу землі між бідняками треба буде ще збільшити число цегелень, бо окріпші господа рі розбудовуватимуть свої господарства, й попит на цег-

-- 108 -
лу зросте. А вийшло навпаки - цегельню Гаврися ціл- ком знесли, цегельню Міської Управи поставили на кон- сервацію й лишилася тільки цегельня кол. Воздвиженка, та й то в ній розібрали два величезні, криті гонтою су- шильники сирцю й з них на базарі побудували кілька крамниць (замість розібраних у 1921 році), бо при НЕ Пі постала знову потреба в крамницях.
А зменшився попит на цеглу тому, що і після розпо- ділу землі бідняк лишився бідняком; будуючи собі ха- ту, він потребував цеглу тільки для печі - 1000 штук, якщо робив усю піч цеглову, або лише 500 штук, якщо спід печі клав з саморобного саману - й цим забезпе- чував свою потребу в цеглі на 25-30 років.
Так само й щодо сільсько-господарського реманенту. Заводи його тоді мало виробляли, але, все однаково, він на склепах збуту залежувався, бо, для прикладу, на громаду в 124 господарства лише я мав залізну борону, а решта - дерев'яні; нема що вже згадувати про сівал- ки, чи такі речі, як кравецькі машини, меблі, патефони, самокати - на них у бідняка зовсім не було попиту.
Це переконує нас, що поліпшення життя нашого на- роду треба було шукати не в ліквідації заможних гос- подарств і зведенні всієї хліборобської людности до рів- ня бідняків, а навпаки в ліквідації бідняцьких госпо- дарств і збільшенні числа заможних при одночасній ши- рокій розбудові краю, яка стало забезпечувала б добрим заробітком колишнього малоземельного чи безземельно- го бідняка. Але такий підхід до справи протиречить вченню про побудову рабського соціялістично-комуніс- тичного суспільства, а тому про такі речі шкода й гово- рити провідникам наших соціялістів.
"Лампочка Ільіча"
В ті роки високо підносилось гасло Леніна про елек- трофікацію країни, про запалення скрізь "лампочки Ільі- ча". Найшло це відгук і в нашому місті, але переведень- ня електрофікації хочби в найпростішій формі - запро- вадження в Зінькові електричного освітлення - натра- пило на великі труднощі. Демонтували спочатку приват- ну електрівню Воздвиженка, але потужність її виявилась замалою - жарівки блимали, а не світили.
Треба було збільшити потужність - але де взяти кош- ти?. Ленін кинув гасло електрофікації, але не дозволяв витрачати на це ті кошти, які надходили від податків - вони всі поступали до загальної державної скарбни ці СССР (до "общего котелка").
Врешті на кільканадцятому засіданні голова РВК тов.

- 109 -
Лещенко запропонував добути кошти, продавши рентге- нівську установку при лікарні, яку уладнало ще Земст- во, бо трудовий люд не потрібує такого коштовного просвічування. (Голова РВК мабуть мав рацію, бо крізь дрантя й без рентгена все було видно).
Рентген-кабінет продали; купили старий поржавлений дизель на 35 сил; рік часу монтували його, витрачали на це кошти, для чого довелося скоротити й так рідку (порівняно з дореволюційним часом) шкільну мережу в районі. Але гасло Леніна таки було виконане, й части- на нашого міста була ощасливлена "лампочкою Ільіча", яка з частими перебоями блимала аж до другої світо- вої війни.
Занепад нашого міста
Роки НЕП-у оживили економічне життя нашого краю,
але воно далеко не досягло передвоєнного рівня - ні
кількістю, ні якістю краму, ні різноманітністю асорти-
менту, ні цінами.
Спостережливий мешканець помічав, що за сов. Вла- ди й у найліпші часи НЕП-у наше місто прямувало до занепаду й убозтва, як економічного так і культурного й інтелектуального.
Після "із'ятія" з церков дорогоцінностей церкви збід- ніли; на багатьох іконах зняті були срібні шати, й іко- ни ті виглядали, як обійстя розкуркуленого заможного господаря, що перед тим було виповнено достатком.
В кіні до революції, коли воно було власністю Воз- движенка, були прекрасні поліровані крісла, а тепер на- томість були поставлені звичайні брудні стільці та ослони; зникли з фойє величезні люстра й квіти-фіку- си; замість взірцевої чистоти - брудні стіни й вікна, па- вутиння в кутках; взимку помешкання не опалювалось - зате платня за вступ збільшилась більш ніж удвічі.
Не стало в нашому місті не тільки панів, але й освіче- них урядовців, адвокатів, нотарів, суддів, агрономів, лі- карів, учителів; навіть другорядні чиновники й пристій- ніші писарі та й взагалі статечні люди один по од- ному залишали наше, тепер забруднене, з попсутими пі- шоходами, місто. Місця освічених і порядних урядовців в більшості посіли неуки писарчуки з ще менш дотепни- ми начальниками-комуністами, ласими на горілку й ха- барі - а стало їх кількакратно більше в порівнянні з числом панів і чиновників у дореволюційні часи, хоч рівня праці старого режиму не було досягнуто; всю цю "чорнильну черву" нарід мусив утримувати на свій тру- довий гріш, а до того він був ще й у залежності від

-110 - цих суспільних покидьків.
От характерний для цього приклад. У нашому місті працював асекураційним агентом дореволюційний урядо- вець, і праця тої контори була поставлена бездоганно. В 1926 році того асекураційного агента звільнили; його місце обняв присланий з Полтави молодий партієць мос- каль, а через декілька місяців у нього була викрита роз- трата державних грошей на велику на ті часи суму 1500 крб. (вартість 20 тон пшениці). Старорежимний урядо- вець знову повернувся на свою працю, правда не на- довго.
В часи НЕП-у був сякий-такий правний лад; отже населення могло тоді легально забезпечувати свої в еко- номічному відношенні найконечніші потреби й при цьому виразно прагнуло дотримуватись укладу життя за старими, тоді вже не дійсними законами.
В ті часи совєтський закон забезпечував кожному, хто мав потребу, безкоштовний наділ землі під садибу в роз- мірі 0,25 га в місті й 0,50 га на селі. Але в початкові ча- си НЕП-у цим законом користувалися лише одиниці - совєтські активісти - а решта бідноти не хотіла корис- татися з ласки совєтських законів. У підтвердження цього назову прізвища тільки мешканців провулку Ко- бища Солов'янівської вулиці - А. Паламаренко, П. За- порожченко, Д. Костенко, три брати Григоренки, два бра- ти Велички, К. Величко, І. Шапошник, Т. Кобзар - вони в великій тісноті побудували хати на батьківській садибі чи нелегально купили собі садибні ділянки, але не захотіли скористатися пільгами совєтського закона; не брали просторих левад по сусідству Вірченково'і, Рьоб- лицького, Січена, не хотіли зрікатись віковічного поряд- ку, який визнавав власність тільки в наслідок купівлі.
Щоб підірвати ці моральні устої українського народу, большевики випускали безліч пропаґандивної літератури, розрахованої на рівень "трудящихся мас", у якій висміювалися релігія й предківський уклад життя на- шого народу, який звався відсталим, некультурним і т. п.; це, хоч і поволі, але підточувало старий стиль жит- тя нашого народу, побудований на християнських заса- дах - в першу чергу серед маловідпорних душ молоді. Так у 1926 році стався у нас такий нечуваний до того випадок: акушерка, попівна (здається, з села Більське) без церковного шлюбу вийшла заміж за комсомолеця Борячка. Це спричинилось до наслідування та до за- судження деким протилежних виявів, як наприклад стій- кости й непохитности дівчини-біднячки Онисі Комашки.

- 111 -
За соцстаном вона належала до найбіднішого прошарку, бо її батько, поденщик не мав і власної хати, а Онися теж добувала собі засоби до існування поденною тяж- кою працею в наймах; проте вона не погодилась на шлюб без церковного вінчання, в наслідок чого її наречений - партієць, детектив міліції - з розпачу перед її очима застрілився. Онися не погодилась на "собаче весілля", як тоді у нас називали одруження без церковного шлюбу, хоч після того вона з наймички стала б панею. А чле- ни женкома (жіночого комітету) засуджували Они- сю, кажучи - чого то вона з себе княгиню корчить, злидень паршивий? Он бо вже ж і попівни не вінчають- ся. - Отак одна паршива вівця цілу отару заплямувала.
Чудесне оновлення ікон
В ті часи, коли у взаєминах між людьми тільки но по- значалися явища розкладу й відступництва від Божих законів, Господь не відвертав своєї уваги від Народу Українського; своїми чудами Він попереджено закликав відступників схаменутися, заки не пізно.
Так, коли я якось у літню пору проходив Кобищан- ським провулком повз ґанок хати шевця Запорожченка Артема (Балахона) - то побачив там кільканадцять жі- нок, які неголосно, ніби з страхом, про щось розмовля- ли. Я запитав одну жінку, що саме виходила з фіртки, хто там помер (бо я припускав, що котресь з старих по- мерло), й вона відповіла, що, дякувати Богові, всі живі, але минулої ночі ікони оновилися.
Я зайшов до хати й побачив, що ікони Христа Спаси- теля й Божої Матері (шлюбне благословення господаря й господині), що висіли на стіні під порохами забруд- неного скла, мали такий блиск і охайність, ніби вони були того дня вироблені.
Господарі ті не були щирорелігійними людьми; син їхній був комсомольцем, а це характеризувало не стільки сина, як батьків, які не заборонили своєму юнакові всту- пити до комсомолу; цей синок комсомолець вже вран- ці пішов до партійного комітету й заявив там, що у й-" го батьків оновились ікони.
Боючись обурити людей, районова влада не наважи- лась сама забирати ікони, а повідомила телефонічно про цю подію обласний центр у Полтаві. Отже в обідню пору, коли священик мав відправу в хаті Запорожчен- ка (на що він сам попросив дозволу у господарів), до садиби під'їхало відкрите особове авто з трьома цивіль- ними особами, які назвали себе науковцями з Полтави,

- 112 -
й попросили господарів віддати їм ікони для "науко- вої аналізи". Господарі, аби позбутися клопоту з хати, не вагаючись, віддали їм ікони.
Населення нашої околиці довший час коментувало це Боже чудо. Деякі висловлювали сумніви й казали, що якби це було справді Боже чудо, то воно мало б ста- тися не в родині Артема Балахона, який раз на рік у церкві буває і то в той рік, коли він наважиться гові- ти; а хіба мало у нас таких родин, що кожної неділі, й найменшого свята до всіх ікон у церкві прикладають- ся - отож годилося б, щоб у котрогось з них ікони оновилися.
На це розумні люди відповідали, що Бог не потребує порад, що людський розум не може оцінити Його муд- рости, й що в даному випадку саме добре сталося, що ікони оновилися не в кого іншого, а в Артема Запорож- ченка; бо цій родині, прихильній до комуністичного ре- жиму, ніхто не зможе закинути, що це сфальшовано, що ікони почищені і т. п. Коли б це сталося в релігій- ній родині, то большевики могли б закинути їй шахрай- ство, обдурення несвідомої, фанатичної маси трудя -щихся і т. і. й могли б навіть за це судити; коли ж це сталося у Артема, то кожна людина, у якої ще не зіпсу- та душа, виразно бачить, що це є Божа пересторога для нас усіх і в першу чергу для людей такого духово- го складу, як Артем Запорожченко.
До речі - ці Запорожченки, старий і стара, в 1933 ро- ці померли з голоду.
Автокефальний рух
Перша в нашому місті Трьохсвятительська парафія, яка мала в своєму складі інтелігентну національно сві- дому родину С-на, підпорядкувалася в 1923 році Укра- їнській Автокефальній Православній Церкві, очоленій Митрополитом Василем Липківським. Старий С-на в лагідний спосіб довів до кінця справу переходу тієї па- рафії на автокефалію.
В ті часи справа ця в поважній мірі залежала від постави до неї священика; якщо він мав бажання перей- ти під зверхність Митрополита Липківського, то "п'ятде- сятка" могла без особливих труднощів полагодити цю справу. Якщо ж батюшка не хотів, а за ним і більшість п'ятдесятки не знімала свого підпису з умови, то спра-
* Тоді райвиконком здавав церкву в аренду за відповідну платню; при цьому складалась умова, яку мусили підписати 50 повнолітніх і маючих майно господарів - вони були нібито ручителями за майно церкви й саму церкву.

- 113 -
ва переходу церкви на автокефалію ставала тяжкою
В народі швидко пішов розголос, що в Трьохсвяти- тельській церкві літургія правиться в українській мові, й править її прибулий з Полтави священик, що має коротке волосся, й що звуть його не батюшкою, а пан- отцем. Почувши про це, національно чулі люди - пере- важно молодь і чоловіки середнього віку - почали хо- дити на Службу Божу до церкви Трьох Святих. З Миколаївської парафії теж пішло нас кілька осіб.
Пішли ми рано, але церква вже була по береги ви- повнена, й ближче до вівтаря ми не могли протиснути- ся. Душа моя жадібно сприймала кожне слово панотця, немов низала на разок дорогоцінне намисто, щоб потім - як багата й хороша красуня разком коштовних ко- ралів - пишатися ним через ціле життя. З чудовою мелодією співу хору душа линула в височінь, ніби в обійми самого Бога; коли ж панотець молився "за бла -гочестивих Князів і Гетьманів, за Матір нашу Україну, за всю людність її", то у багатьох молящихся від зво- рушення з'являлись сльози в очах. Ці ж бо слова мо- литви нагадували нам наше минуле - державне, щасли- ве - й подавали нам надію, що при нашому хотінні ми зможемо знову бути вільними й щасливими, як колись, за Гетьманів, наші прадіди.
Тоді в перший раз у житті відчув я в молитві таке високе піднесення й душевну насолоду - та літургія доживотно наклала печать на мою душу. Коли на еміг- рації правлять літургію, й при цьому іноді (в залежно- сті від політичних поглядів панотця) не згадують Кня- зів і Гетьманів, то маю відчування, що чогось не дода- но - то та незгладима печатка першої української лі- тургії нагадує про свою невмиручість. Коли при закін- ченні літургії хор співав "Боже Великий Єдиний. . .", то зворушені вірні, всі як один, вклякли на коліна.
Повертаючись додому, ми домовилися, що й нашу Миколаївську парафію треба перевести на автокефалію. Наступної неділі до хати мого родича зійшлось до сот- ні людей, охочих послухати бесіду на тему історії Укра- їнської Церкви. Учитель Курячий в запальних словах докладно розповів історію страдниці Української Цер- кви й порадив присутнім обрати трьох осіб, які розпо- чали б заходи щодо переходу Миколаївської парафії до автокефалії. Обрано було мого родича Р. , другого Б-го й мене - перші два були середнього віку, а я мо- лодший 23-річний.
До справи ми приступили з запалом; про всі трудно-

- 114 -
щі наші в подробицях міг би розповісти мій щоденник, тоді ведений - на жаль, передбачаючи обшук ГПУ, я знищив його,
В нашій парафії ми виявили кількість тих, що бажа- ли перейти до автокефалії - їх було менше половини, багато трималось осторонь. Відвідали нашого батюшку Легейду - він виказався остільки відданим Москві, що про автокефалію чи про спільне користування церквою не хотів і говорити, кажучи: "Ето ерєсь, самосвятство; не допущу осквернять престол моєго храма".
Відвідали ми адвоката Іваха, який безплатно правно обслуговував автокефальний рух. Він сказав нам, що ми, як прихожани церкви, все таки маємо моральне право вимагати від п'ятдесятки (хочби й з тиском, але без бійки) дозволу на відправу після їхньої літургії також і літургії автокефальної парафії.
Панотець з Церкви Трьох Святих дав згоду з хором прийти до нас - після відправи літургії в своїй парафії; про це ми оповістили наших парафіян.
Коли закінчилась служба батюшки, наші люди вже заповнили церкву. Але коли прибув панотець з хорис- тами, то прихильники батюшки, стовпившись у притво- рі й верху східців, не пропускали їх. Умовляння панот- ця й наші не вплинули на них - тоді наші моложаві чоловіки дружним поштовхом з середини церкви за кілька хвилин звільнили прохід для панотця.
Але і на цьому не скінчилося. Як тільки панотець розпочав літургію, три матушки* батюшки Легейди з різних кінців бабинця подали команду: "Кричіть, баби, кричіть!" - і наші бабуні зчинили такий вереск, нібито живих поросят на огні смалили. В лагідний спосіб ми зліквідували й це явище; літургія відбувалася далі спо- кійно, урочисто, й вона дуже припала до душі всім присутнім, а тарілковий збір дав поважну суму грошей.
Після тої першої літургії число наших прихильників поважно збільшилось, і на наступну неділю ми краще приготувалися. Частина наших людей була всередині в церкві, а частина залишилась назовні. Але прихильни- ки батюшки Легейди, вважаючи себе правними госпо- дарями церкви, вирішили твердо боронитися й великим натовпом міцно стиснулись у дверях притвору. Наші намагання пробитися до церкви натрапляли на міцні стусани під ребра; одночасно була повідомлена міліція.
Сутичка відбувалася на релігійному грунті; покаліче- них не було - отже міліція не хотіла надто втручати-
) У родині о. Легейди крім матушки жили ще дві старі жінки - сестра матушки й тітка її. В народі їх усіх трьох звали матушками.

- 115 -
ся в цю справу. Вона вислала пожежників з помпою й кількома бочками води; ми вже наближалися до "пере- моги", як на наші розпалені від тиснення тіла вдарив міцний струм холодної води. Довелося розійтися. . .
Знову звернулися до адвоката. Він написав проект заяви до РВК, в якій ми, для уникнення тертя між ві- руючими, прохали укласти і другу умову на Миколаїв- ську церкву, з тим щоб один тиждень церквою корис- тувалася одна парафія, а наступний тиждень друга.
Ми скоро зібрали п'ятдесят підписів під цією заявою, й райвиконком дав свою згоду. Таким чином ми стали навіть повними господарями церкви, бо московський батюшка не захотів користуватися церквою спільно з українським панотцем.
Скоро при нашій парафії постав прекрасний хор; під час Служби Божої церква завжди була виповнена вірними не тільки з нашої, але й з інших парафій міс- та та ближчих сел. З села Тарасівки брати К-ни й інші приходили слухати літургію та спів хору в рідній мо- ві й патріотичні проповіді панотця; незабаром і парафія села Тарасівки підпорядкувалася Митрополиту Липківсь- кому.
Невдовзі після заснування на терені нашого міста ав- токефальних парафій, з ініціятиви наших панотців роз- почалися диспути між автокефальними панотцями й московськими батюшками.
Дсбре пригадую один такий диспут у церкві Трьох Святих, на якому я був присутній.
В призначену годину святкового дня церква була вщерть виповнена вірними, а понад сотню людей, що не могли вміститися всередині, тиснулись зовні біля вхідних дверей.
Батюшок на чолі з благочинним було дев'ять; майже всі вони були добре відживлені, повнотілі; довге в де-кого розкішне волосся спадало у них на рамена - через це обличчя їх видавалися величаво грізними; тримали вони себе впевнено-гордовито, ба зневажливо. Проти них на- ші панотці видавалися осамітненими; їхні стрункі пос- таті й голови з коротко стриженим волоссям надавали їхнім обличчям відбиток лагідности й смиренности справ- жніх слуг свого народу.
Бачучи цей контраст, присутні шепотіли - Де ж двом таким бідненьким панотцям відбалакатися від отих де- в'ятьох. . .
Перше слово мав благочинний, а за ним кілька батю- шок - вони на різні лади намагалися довести єретич-

- 116 -
ність Автокефальної Церкви, неканонічність її ієрархії, закликали нарід триматися дідівської віри і т. п. Гово- рили вони російською мовою.
Коли батюшки набалакались уже до схочу, на сере- дину амвону впевненим вояцьким кроком вийшов наш прибулий з Полтави панотець Павло; в народі почувся шепіт - Який він стрункий! Певно, що офіцером був.
Від перших слів звернення панотця в рідній мові: "Во ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Любі брати й сес- три во Христі! ..." в церкві встановилась цілковита ти- ша, й усі слухали з напруженою увагою.
Панотець казав, що сьогочасні книжники й фарисеї запродали свої душі іродам цього століття, московським царям, і обвинувачують українських автокефалістів у єресі, самосвятстві. А хіба в цьому вони винні? До цьо- го примусили їх царські митрополити та єпископи, що не зважали на багатократні слізні прохання українців й відмовились канонічно висвятити для українського на- роду єпископів; за цей гріх відповідатимуть перед Все- вишнім ті, що, посівши благодать Святого Духа, відмо- вились уділити її нашим єпископам.
Царська церковна ієрархія гадає певно, що вона має монополію на Святого Духа, як колись цар мав моно- полію на горілку. Хіба в Святому Письмі десь заборо- няється передавати благодать Святого Духа ієрархії ін- шого народу тільки через те, що той нарід хоче моли- тися Богу на рідній, зрозумілій йому мові - навпаки святі апостоли казали народам молитись Богу на їх рідній мові, що панотець підтверджував, читаючи місця з Святого Пксьма.
Через це українці змушені були перевести висвячення своїх єпископів за правилами апостольських часів, але це є тимчасовим, бо певно прийде час, коли цю справу можна буде оформити канонічно.
Панотець приєднувався до заклику батюшок тримати- ся дідівської віри, але підкреслював, що тепер настала можливість повернутися до рідної Української, праді -дів наших Церкви, яку Московський патріярх у 1686 році дипломатичним тиском і за юдині талери перебрав у Царгородського патріярха і перетворив українську церкву в апарат поневолення - вона ж бо виховувала український нарід у дусі квієтизму та рабського послу- ху до царя. Але тепер нема царя й настав час, коли тре- ба служити своєму народові.
В кінці свого слова панотець звертався до батюшок, закликаючи їх зрозуміти вагу часу, відректись від ганеб- ного минулого, стати пастирями Українського Народу

- 117 -
й слугами його Церкви.
Цим закінчилась перша половина диспуту; мали ще виступати решта батюшок, а по них другий наш пан- отець. Але батюшки (в їх числі й Легейда) від слова від- мовились, і лише благочинний, знервований, скорим кро- ком вийшов на середину амвону й сказав: "Ну что же, коль нєт царєй, нєт князєй - убєйтє нас, повєсьтє нас!" і пішов геть, викликавши цим своїм резюме глузливу посмішку у багатьох присутніх.
Промова панотця Павла на диспуті вістрям своїм бу- ла спрямована проти царя й ганьбила царське минуле. Це мало і позитивний і негативний бік. Позитивним бу- ло те, що при пануванні сов. влади тільки при такому настановленні можна було говорити правду, не наража- ючись на переслідування. Негативним було те, що біль- шість колишніх заможних, статечних людей рахувала всіх, хто ганьбив царя й царське минуле, за большеви- ків або за їх поплентачів, а тому трималася царських ба- тюшок і автокефалії не підтримувала
Через декілька тижнів після перебрання автокефаль- ною парафією Миколаївської церкви я зустрів безпар- тійного службовця райвиконкому X , в відділі якого ми оформляли умову на церкву. Він довірочно поінфор- мував мене, що батюшка Легейда не заспокоївся й по- дав голові РВК тов, Губричу докладно мотивовану за- яку, в якій вияснював, що релігійний автокефальний рух суттю є національно-сепаратистським рухом, що зміцнює національну свідомість вірних, а це було б наріжним каменем не тільки церковної, але й національно-держав- ної сепарації України від Росії, й що ця заява вже ві- діслана до Полтавського облвиконкому. Вчинок Легей- ди мене не здивував, бо я знав, що від нього можна було чекати й гіршого; він навіть подавав раніш заяву, щоб його прийняли в члени комнезаму; але це повідом- лення мене поважно занепокоїло.
Про це підступне потягнення батюшки я сказав тита- реві й його помічникові. Всі ми троє мали в минулому певні "гріхи" перед сов-владою й не хотіли, щоб до на- шої минувщини уважно приглядалися. Це могло б пош- кодити й автокефальний справі й наразити на небезпе- ку нас особисто, Отже ми вирішили ступнево, один по одному, резигнувати з проводу автокефальної парафії, передавши справу людям, до яких нема в чому приче- питися за минуле.
Тим часом ми напружено чекали на відповідь з Пол- тави.

- 118 -
Місяців через два після нашого відступлення нового титаря було викликано до райвиконкому, й там йому було оголошено, що умова з автокефальною п'ятдесят- кою касується, й церква передається старій п'ятдесятці. Так темний дух батюшки досяг таки перемоги, погасив- ши світлий огонь Христової правди - українську авто- кефальну парафію в нашій Миколаївській церкві.
Батюшка Легейда тримав нашу церкву до її закриття в 1930 році, а тоді дістав парафію в Гадяцькому районі. З боку сов-влади він не зазнавав жодних репресій, хоч до революції він був землепосідачем і мав великі гро- шові вклади в банках.
Слід зазначити, що у тої частини наших парафіян, які підтримували бат. Легейду, зовсім не було москво- фільських настроїв. Це були майже виключно старі діди й баби, налякані бурхливим розвитком подій, які сліпо вірили словам свого батюшки. Він казав їм, що автоке фальні священики є стрижаки й самосвяти, що автоке- фалію породила революція, яка і так багато лиха при- несла людям, а тепер хоче зруйнувати й церкву - ті не письменні старі люди не були в силі добратися правди й цупко трималися старого батюшки.
Так колишній титар Миколаївської церкви Василь Миколаєвич Лупай у 1929 році був призначений до ви- везення на північ й ділився цим своїм горем з автоке- фалістом І. М. Шапошником. Той, співчуваючи горю Лупая, казав йому, що треба було триматися автокефа- льної церкви, бо вона прагнула до об'єднання україн- ського народу біля рідної церкви - тоді були б ми си- лою й не дозволили б ворогові по клаптику нас нищи- ти. А батюшка Легейда, як і комуністи, намагався роз'є- днати українську спільноту. От і вийшло таке - пові- рили ви московському батюшці, а тепер потрапляєте до московської півночі, а батюшці Легейді соввлада ніякого лиха не робить.
- Ой не знав тоді я цього, брате Іване Микитовичу -з сумом хитаючи головою, казав Лупай - а то ніко- ли не був би по стороні батюшки.
Коли Бог дасть, матимемо свою державу - Соборну Самостійну Україну - й матимем змогу вільно збира- ти відомості про совєтську руїну, то констатуємо при- кре явище, що самі московські батюшки допомагали большевикам надщерблювати релігійні засади в народі. Назову тут такі приклади - Батюшка Легейда одну й ту ж особу, як то Івана Величка, після офіційного розво- ду в сільраді кілька разів вінчав (аби платилися йому

гроші). Батюшка Безпалий (з Гончарівської вулиці)по- сідаючи парафію в селі Загрунівці, провадив розпусне життя й платив аліменти за своїх дітей (байстрят) кіль- ком вдовицям.
А як багато батюшок, зрікаючись священичого сану, умотивовувало свої відречення наклепами на віру й церкву - соввлада такі відречення широко опублікову вала в пресі. За цим я уважно стежив, хоч очевидно, не всі такі відречення читав; але серед тих відречень, які я читав у большевицькій пресі, я не читав про від- речення від священицького сану автокефальних панот -ці в.
Ліквідація НЕП-у
В часи НЕП-у, користуючись тимчасовим внесенням у комуністичну диктатуру деяких засад демократії, анти- большевицьке підпілля й активні національно свідомі лю- ди часом посідали міцні позиції в совєтському апараті. Взагалі в ті часи головну увагу зверталося не на те, що і як апаратчик робить, а на те, як він висловлюється перед органами совєтської влади - це створювало мож- ливість в багатьох відношеннях робити не на користь большевизму.
Тоді підносилось гасло змички бідняка з середняком, і середняцький елемент у обов'язковому порядку притя- гався до праці в совєтських урядових установах та коо- перації.
Але в 1928 році боротьба всередині провідної верхів- ки комуністичної партії - Троцького, Сталіна, Зинов'ї- ва, Каменева, Рикова, Бухаріна - принесла перемогу Сталіну, який почав здійснювати багато точок програ- ми Троцького; стало очевидним, що доба НЕП-у кінча- ється, а надходить доба здійснення програми ортодок- сального соціялізму. Ураховуючи це, я вирішив завчас- но зменшити своє господарство, продав два злучні бу-гаї й став учитися на платних приватних курсах бух- галтерії.
Було кинено гасло: "не по словах, а по ділах пізна- ваймо людей!". Для всіх противників комунізму справа хутким темпом пішла на зле. З'явилися експортні гос- подарства; зазнала тяжкого удару Автокефальна Церква; перестріляно було тих, хто раніш відкрито з зброєю в руках боровся проти соввлади й був амнестований, але не законспірував себе зміною місця мешкання.
Я усвідомлював, що кінчаються часи, коли люди зма- гались за право виборчого голосу, за посвідки для ко-

- 120 -
мандировок до вузів, за підвищення ліпшої частини бідняків до економічного рівня середняків з тим, щоб цю частину нашого народу втягти до активного спроти- ву комунізму - що наближаються часи, коли нарід весь мусить взятися за зброю й боротися за збереження себе, як нації.
Але для цього потрібні національно свідомі й здібні організатори керівники збройних відділів, бо без добро- го, мудрого проводу нарід являє собою якусь нестійку лаву. А старих випробуваних організаторів збройної бо- ротьби проти большевиків на ті часи в селах уже не бу- ло - вони були перестріляні; ті ж, що зуміли себе збе- регти, втекли з своїх рідних околиць.
Таким чином справа виглядала ніби безнадійно, бо хоч і були люди з освітою й військовим стажем, що на- давались би на керівників повстанських загонів, але в них бракувало відваги - духу козацького.
Невже ж тяглість збройної боротьби проти окупан- та має перерватися? - з сумом на душі запитував я се- бе. І душа моя, ніби вириваючись з цих обіймів, нашіп- тувала мені - А чому ж ти не відважуєшся заступи- ти місце поляглих побратимів? - і в вужчому колі сво- їх однодумців я дав згоду організувати збройну під- пільну групу Спілки Визволення України (С. В. У.).
Розкуркулення й колективізація
Готуючи удар по українському селу, Москва добре ро- зуміла, що українські хлібороби спродуватимуть худо- бу, аби вона не дісталась до колгоспу; і дійсно в той час продавалась величезна кількість худоби.
Щоб м'ясо української худоби збільшило запаси Москви (засолений у бочках обвал може переховуватись у льодовнях довший час), у нас у Зінькові й взагалі на Полтавщині скотарсько-молочарська кооперативна систе- ма організувала закуп худоби й заготівлю обвалу для МСПО (Моск. Союз. Потреб. Обществ). На різницях різали воли, корови й бузівки, від костей обрізався м'я- куш, солився та пакувався в бочки (Москва безперебій- но доставляла бочко-тару). Кістки купували заготовачі утильсировини, шкіри відправляли за нарядами, а лівер ("рожкі да ножкі") продавався місцевому населенню.
В першій п'ятирічці Москва - крім приховуваних спо- собів грабунку України - повела широкий і відкри- тий грабунок добра, накопиченого кількома покоління- ми українського народу. Почалося з того, що в міських будинках відривались ґаночки з прутового заліза, які були вмонтовані поверх дверей. На кладовищах забра-

- 121 -
ли залізні хрести й огорожі над могилами; з церков зняли дзвони й забрали залізні огорожі й брами, серед яких були й старовинні мистецького виробу.
По жнивах 1929 року розгорнулася на селах пляно- ва "ліквідація куркуля, як кляси". Десятигектарні хлібо- робські господарства розпродувались повністю, почина- ючи з будівель і кінчаючи горщиками та взуттям і одя- гом, що діти в нього були взуті та зодягнуті. З насту- пом пізньої осени "куркулів" почали вивозити під буг- ри. Такі місця були визначені за селами В. Павлівка та Комиші - по Чупахівській дорозі; вивозили туди роди- ни з дідами та малими дітьми включно й залишали їх під голим небом, часто під вартою активістів, заборо- няючи їм зустрічатися з родичами й взагалі з околишнім населенням. Ці беззахисні люди копали собі там вхідні ями й хоронились у них від вітру, дощу й холоду. Час- тина з них, що була сміливою й менш обтяжена неміч ною родиною, старими та малими, тікали - Бог знає, що з ними сталося. Частина умерла, а частина, при люд- ській допомозі - харчами, паливом та іншим - перезиму -вала і весною копали вони коло землянок грядки й са- дили городину. Іншу частину розкуркулених вивезли на північ до Московщини.
Взимку 1929-30 року після попередньої ліквідації кур- куля, як кляси, розпочалася суцільна колективізація. Щовечора нас зганяли на збори, на яких настирливо пе- реконували й спонукували нас перейти до СОЗ-у (Спіль- ної обробки землі) й здати для загального користувань- ня наших коней. Намовляння ці були безвислідними - до СОЗ-у записувались хібащо одиниці: врешті чолові- ки стали ухилятися від явки на збори, а посилали жі-нок, які про СОЗ і слухати не хотіли.
Районова влада бачила, що добровільно люди не при- стають на колективізацію, а тим часом уже наближалась весна. Отже викликали з Полтави відділ військ ГПУ, й за допомогою вояків, що відбивали замки на дверях хлі- вів і заводили хліборобських коней у призначений для СОЗ-у двір, справа колективізації "посунулась уперед".
Але багато бідняків все таки не могли примиритися з примусовою колективізацією - одні кінчали самогубст- вом (вішались, топились, як Лісняк Ф.), або чинили, як от Прохор Скляр з х. Северинівки, що надів військо- вий мундир, який тримав для смерти, груди прикрасив георгієвським хрестом і двома медалями, надяг поверх мундира свиту й наплечника на рамена, кинув на приз- воляще дім з хатнім майном - й цілою родиною, з дру- жиною й дітьми залишив рідний хутір, не подавши по-


тім про себе вістки.
Розкуркулення й колективізація не минули й Удови- ченкових хуторів, де серед заможних хуторян вони ма- ли велику поживу.
Гриць Удовиченко одружився був з Ольгою Леміш; батько збудував йому хутір - хату, клуню, хлів та льох під соломою й дав 4 га землі, яку при "землевпорядку- ванні" влада закріпила за Грицем. Переїжджаючи на власний хутір, Гриць переніс туди й сховав обріза й цинку патронів.
По жнивах 1929 року батько Гриця виконав плян зда- чі зерна, накладений на його двір ("плян до двору"), а за кілька тижнів на нього наклали додатковий плян, який, за допомогою Гриця, що вивіз і своє збіжжя, він теж виконав. Після того батько Гриця одержав плян на здачу центнера маку - цього пляну він уже викона- ти не зміг, бо ж відомо всім, що у нас мак сіють по між городиною та на баштанах і збирають урожаю всьо- го тільки кілька кілограмів. А за невиконання того ма- кового пляну господарство Грицевого батька спродали; одяг, посуд, хатні речі купувала за безцінь комнезамів- ська голота.*
Одночасно з накладенням макового пляну на батька, наклали й на Гриця плян здачі збіжжя, хоч він і був малоземельний. Зробили так, бо він був син розкурку- леного. Був доконаний підступний задум, щоб зліквіду- вати цілу родину - спершу обкладали батька, передба- чаючи, що Гриць допомагатиме батькові виконати пля- ни, а пізніше, коли Гриць не мав збіжжя, наклали й на нього.
Гриць пішов до сільради й заявив, що все збіжжя, яке він мав, уже здав державі для виконання додатко- вого пляну батька. Йому відповіли, що батько здав своє збіжжя, а тепер він, Гриць, має здати своє.

* Під час переведення варварських заходів Москви по нищенню ліп-
шої частпни наших хліборобів Господь застерігав комуністів та активіс-
тів і часом накладав на них свою кару. Ось приклад тому. Хліборо
ба Родька К. (Романка), що мешкав на Солов'янівській вулиці міста
Зінькова, розкуркулили й вивезли на Сибір хіба за те, що він мав ста-
течний уклад життя, не вживав тютюну й алкоголю, не лаявся брудни-
ми словами, був релігійний і працьовитий; ніколи нікого він не експлуа-
тував, бо мав лише 7 га землі, пар коней, пару корів та крупорушку,
яку рухав приводом своєю парою коней.На подвір'ї розкуркуленого Родь-
ка оселився Приходько. Через рік після того, як він посів чужу кри-
вавицю, у нього помер син-підліток, а ще через рік дружина - і то від
таких хвіроб, діягнозу яких лікарі не могли встановити. Сам Приходько
в 1936 році п'яним заснув у колгоспній конюшні і згорів разом з ко
нюшнею.

- 123 -
- Я вже здав і більше зерна не маю - з притиском
сказав Гриць.
- Так ти відмовляєшся від здачі зерна державі?
- Ні, я не відмовляюся, бо я зерно здав, і воно є за-
раз у державних засіках, а не в моїх.
- Коли ж ти такий мудрий, то будеш білих ведме-
дів пасти.
- Нехай буде, як буде - сказав Гриць і пішов додо-
му.
Ідучи дорогою, міркував про себе - маю я обріза й досить патронів. Застрілив би кількох оцих собачників, що руйнують наші хутори, а сам гайнув світ за очі. . . але ж Ольги й малої дитини шкода. Як то незручно, що козаки женяться - був би я сам, то, не-жур-голова, перестріляв би цих пройдисвітів і будь-що-будь, а то дружина й дитина стоять на перешкоді цим мріям.. . А за хвилину Гриць усміхнувся - а справді бо, де ж би козаки бралися, якби всі козаки були нежонаті. От припустім мій прадід був козаком - то якби був він нежонатий, то й мене сьогодні не було б. Ні, треба так умудрятися, щоб жонатим бути й ворога бити. . .
На кінці грудня на хутір прибув міліціонер з сіль- ським активістом і сказав, щоб Гриць узяв теплий одяг і харчів на три дні й ішов з ним до сільради.
Плачучи, укладала Ольга в торбину останні дві паля- ниці хліба, цибулю, сіль, рушник, пару білизни, чашку, ложку; надів Гриць по коліна довгого теплого піджака й, попрощавшись з дружиною й дитиною, прощався й з рідною хатою, переступаючи її поріг.
Втеча з півночі
Був липень 1930 року. В ранковім сірінні, обмочені росою достигаючих хлібів, дві постаті наближались до хутора.
- Хата й клуня ще стоять - напівголосно казав один.
Але хто в тій хаті мешкає? - це питання було хвилюю-
чим для наших подорожніх.
Вступивши на подвір'я, подорожні пішли до клуні; один відміряв три кроки від правої сохи, й там почали копати. В два пальці широкою гострою залізякою, яку вони знайшли й тримали, як зброю в можливій оборо- ні, один порушував землю, а другий вигортав її жменя- ми - й за яких десять хвилин праці скринька стояла на поверхні. На споді скриньки лежав обріз і - в змо- ченій у оливі шматі - патрони.
- Тепер ми з тобою й дідька не боїмося. Ходімо до
хати, - сказав один, коли обріз уже був заладований

- 124 -
патронами, й, підійшовши до бічного вікна, застукав у віконницю.
- Хто там? - переляканим голосом запитала Ольга
в хаті.
- Я, Гриць. . .
- Ти, Гри. . . - від хвилювання спазма в горлі пере-
рвала слово.
Ольга прожогом, у одній сорочці, кинулася в сіни, хут- ко відсунула засови й, відчинивши двері, обвила рука- ми шию Гриця, а в обличчя рясно клала поцілунки. По- бачивши ж ще одного чоловіка, Ольга спам'яталась, хут- ко зникла в хатній темряві, швиденько одяглася й за хвильку запросила подорожніх до хати.
- Ви певно їсти хочете? - журливим тоном запи-
тала Ольга.
- Правду кажучи, майже дві доби нічого не їли -
відповів Гриць.
- Боже мій! А в нас, Грицю, все-все забрали - і
мою одежу й коня й корову; маю я лише відро картоп-
лі, чотири курки, кілька яєць і кусник хліба, з пів фун-
та - розпучливо казала Ольга, ніби виправдуючись,
чому вона не має їжі.

- Хліб хай буде для дитини, а нам дай четверо яєць
- ми їх вип'ємо й поліземо на горище спати. Але пер-
ше нам треба умитися, й, якщо є моя білизна, то дай
зміну, бо та, що тепер на нас, цілком негодяща.
- Білизни вистачить на двох, але штани й верхня со-
рочка є лише для одного.
Подорожні міцно спали на горищі, а Ольга занесла дитину до знайомих, а сама, взявши останню свою свят- кову кофтину, хутко поспішилась у Зіньків на базар. Продавши там кофтину, Ольга купила кілька шклянок пшона, дві невеликі паляниці, пів літра олії й кусник мила - перепрати брудний одяг втікачів. Не затриму- ючись ні на хвилину, Ольга повернулася додому й о 12 годині зварила вже чавун кулішу з олією, який, проки- нувшись, майже випорожнили зголоднілі побратими.
- Розкажи ж, Грицю, де ти був, і як воно так сталося,
що ти, дякувати Богові, повернувся додому?
Гриць хвильку подумав, поскріб себе пальцем у ямці потилиці й сказав, зітхнувши:
- Багато часу треба, щоб усе докладно розповісти,
але. . .-дай но мені раніш дитя на руки, бо я за ним
скучив,
Ольга з своїх рук хотіла віддати Грицеві дитину, але дитя обвило рученятами шию матері й надуло губки, го- туючись плакати.

- Та це ж твій татко, Петрику. Не бійся. - але ди-
тина ще міцніше тиснула за шию матір.
- Бачиш Грицю, за сім місяців підросло воно; вро-
зуміло, не пам'ятає батька, а тепер боїться.
- То пусте - за кілька днів привикне й само на ру-
ки тягтиметься - сміючись казав Гриць. - А чи сінеш-
ні двері на засуві?
- Так - відповіла Ольга.
- Тепер оповім тобі, Олю, про жах неймовірно
тяжких страждань, які довелося терпіти мені й сотням тисяч українців.*
Ешелоном на північ
Залишив я тебе з восьмимісячною дитиною за тиж- день до Різдвяних Свят; міліціонер та активіст з дробо- виком привели мене до сільради. Там було вже кілька десятків - мої батьки з найменшим моїм братом, парубком, матушка з двома дітьми та інші хуторяни. Опівдні уповноважений з району - москаль - сказав нам, що всі ми, як вороги партії й уряду, що своїми ді -ями намагались підточити міць совєтської держави, призначені на виселення в глиб Росії. "Там ваша подлая подривная работа нє будєт імєть успєха, ібо русскій на- род бдітєльно стоіт на стражє совєтского государства" - такими словами закінчив уповноважений району ви- голошення нам вироку.
Нам наказали сідати на сани, й ми поїхали в супро- воді уповноваженого з району, міліціонера та двох ак- тивістів, озброєних дробовиками. Коли виїхали ми на гадяцький шлях, то побачили, що дві валки з Великої Павлівки й Лютеньських-Будиш, теж прямували на цей шлях.
На залізничний двірець у Гадячі приїхали ми ввече- рі; всіх нас примістили в товаровий вагон і зачинили двері на засув. Крім невеликої бочки (параші) в вагоні не було нічого. Батьки знімали з себе верхній одяг, за- кутували ним дітей, а самі, щоб не замерзнути, тупцю- вали на ногах. Ніччю до нашого вагону посадили ще людей з Гадяцького району, а по півночі паротяг повіль- но потягнув ешелон, і тужливий скрегіт коліс вагонів, коли почали вони котитися по морозних рейках, мов колючим смичком потягнув по наших серцях.. .
Як на команду, розпочалось голосіння жінок; жіночі віруючі-чулі душі віщували, що ми назавжди залишає-
* Про всю трагічну одисею перебування ца півночі й втечі відти Гриць розповідав своїй дружині (моїй знайомій ще з дитячих років) і декільком іншим особам - через те спала можливість це зафіксувати.

- 120 -
мо нашу любу Україну. Були серед нас і жінки, що плачучи голосно вичитували свій жаль-біль душевний. - А вже ніколи на провесні не почую жайворонка-щебетуна, а ні в любому садочку соловейка співучого, ані зозуленьки на вербі над ставом.. . А хто ж гробики над матір'ю й батечком причепурить, прихорошить? а хто ж у моїй хаточці щебрецем пахучим потрусить; лямпадочку перед святими образами засвітить? а хто ж моїх курочок нагодує, теличок напоїть, на моїм полі пшениченьку жатиме, біленькі пиріжки пектиме, у са- дочку ягідки рватиме, грушками-яблучками смакуватиме, над працею моєю глумитиметься?. .
Це голосіння жінок ще збільшувало обурення, яке рвало мою душу. Згадував я проповіді отця Павла, який закликав нас єднатися, щоб тим краще захищати- ся від ворога. Панотця Павла першого заарештували, й ніхто і пальцем не поворухнув, щоб його захистити. І я сам, козацький нащадок, маю закопаний обріз і 25.0 штук патронів - я без спротиву дався, щоб мене вез- ли тепер на північ гірше ніж худобу, бо худобі стелять у вагони солому, а мені ні.
Минули ніч і день; люки вагона були зачинені - тож від дихання та випарів смороду параші у вагоні стало ніби тепліше, так що частина людей "спала", сівши на клунки й прихиливши голови до стіни вагона. Жінки, від перевтоми, припинили голосіння; зате настав плач дітей - кількарічна віком дітвора, поївши сухого харчу, хотіла пити й вимагала від батьків води, а її не було; до плачу дрібної дітвори долучився вереск немовлят - у матерів, що дві доби не приймали рідини, спорожніли груди, й не було чим заспокоїти зголоднілих немовлят.
Везли нас повільно з частими й довгими зупинками, а ранком третьої доби потяг зупинився на якійсь стан- ції. Чути було російську мову, що часто перепліталася брудною матерщиною, й ми зрозуміли, що вже перебу- ваємо на терені Московщини. Почули ми, що в сусід- ньому вагоні невільники стукали в двері, вимагаючи во- ди; наш вагон так само підтримав цю вимогу; стрілок вилаяв нас матерщиною, а потім таки відсунув двері, сказавши: "одін чєловєк бєрі посуду й дайош по воду" На щастя, в нашому вагоні у одної родини було відро, а у матушки чайник. Холодну воду, що було принесе- но до вагону, дали в першу чергу до схочу напитися ді- тям і жінкам з грудними дітьми, а решту дали по дві дерев'яних ложки для інших дорослих.
Потім ще дві доби їхали ми без води, а на третій день

127 -
ми зупинилися на якійсь великій станції - бо чути бу- ло багато свистків маневруючих паротягів. Було то са -ме у Свят-Вечір 1929 року (ст. ст.) Пригадавши той день, матері з плачем пригортали до грудей дітей, - ді точки любі, куди ж то ви привезли вечерю?*
В щілину люка, заґратованого колючим дротом, роз- дивлявся я місце нашого прибуття. Побачив багато то- варових потягів, у яких люки були заґратовані колю- чим дротом - певно і в них були розкуркулені. Нади -бав зором двірець і на ньому прочитав "Москва-Сорти ровочная" і голосно сказав, що ми є в Москві.
- В Москві. . . болісно протяжно повторили кілька
жінок і збільшили плач і голосіння. Матері причиту-
вали - Не до діда та баби, не до дядька та тітки, не
до хрещеного батька та матері, а в іродову Москву при-
везливи, діточки, вечерю. . .
Розпочався стук у двері вагонів, до чого приєднався й наш вагон, але, замість води, конвоєм була дана, з до- датком брутальної московської матерщини, осторога, що будуть стріляти в двері, якщо не перестанемо стукати, а що воду одержимо, як прийде на це час.
- Та хіба ж за три дні не надійшов ще час хоч лож-
ку води випити. Маєте, діточки, замість винця та меді-
вочки, що ним в Свят-Вечір гостили вас родичі, в бісо-
вого москаля й ложки води не дістанете - плачучи при-
читували дітям матері.
Ту ніч під Різдво, яку я провів у Москві в вагоні, до смерти не забуду. Нестерпний холод, сопух параші, го- лосіння жінок, плач дітей, вереск голодних немовлят, конання умираючих, розпучливо-безнадійне заспокою- вання чоловіками жінок та дітей, а до того раз-у-раз стукання конвоїрів у двері вагонів з наказом "перестать рєвєть - всьо равно Москва слєзам не вєріт" - як кош- марна мара стоїть у моїй уяві й кличе до жорстокої відплати.
На перший день Різдва в передобідню пору на суміж- ну вільну колію заїхав паротяг. Конвоїри випускали з двох вагонів разом по два чоловіки, й машиніст пускав воду з нижньої рурки паротягу в посуд в'язнів. Ми на готували весь наявний посуд, і тому й чоловіки дістали води по шклянці.
* У нас на Полтавщині був такий звичай - на Свят-Вечір в пообідню пору діти віком до 12 років носилн символічну вечерю до родичів; в тарілку клалась жарена рибина та пироги. Вечірників родичі запрошували до столу, гостили їх перекусками та напоями: медівкою, варенухою або неміцним вином і давали їм ласощі та дрібні гроші.

- 128 -
Незабаром після того конвоїри відчинили двері ваго- нів, й гепеушники викликали людей з речами; з нашого вагона викликали декілька осіб, у тому числі моїх бать- ків і брата - з ними я вже не бачився. З близьких мені людей у нашому вагоні лишилася тільки наша матушка з дітьми. Мертвих з вагонів теж забрали, а ми живі заявили, що не маємо хліба, бо той, що взяли з дому, вже поїли. На це дістали відповідь, що треба було біль- ше брати, бо ГПУ харчує лише в'язнів-засуджених, а спецпоселенці мають їсти свій харч.
Надвечір до нашого вагону пригнали нових людей - українців з різних областей. На деякий час це розсіяло тяжку гнітючість; зав'язались розмови - хто ви є? Від- ки ви? Як вас забирали? Чи в дорозі давали воду? і т. п.
Вночі наш потяг рушив у напрямку на північ; щотре- тьої доби давали нам трохи води й викидали з вагонів мерців. Тепер смерть стала щодоби відвідувати майже кожен вагон; мерли діти, старі-немічні та хворі.
Шлях на Голгофу
Сьомої доби по виїзді з Москви й п'ятнадцятої по виїзді з дому потяг наш зупинився на станції Коноша північної залізниці; там нас перебрав під охорону Вох- ра комендант спецпосьолка Куклова Няндомського райо- ну москаль Боригін, середнього росту, білявий, на виг- ляд років тридцяти. Він оголосив нам, що до місця по- селення ми всі маємо йти пішки 63 кілометри, а тому речі маємо лишити тут; пізніше їх привезуть до Кук- лова.
Свої речі я взяв на рамена, а в руки невелику валізу матушки. Матушка поверх пальта накрилась літньою ков- дрою, а чувал з рештою речей залишила.
В обідню пору ми рушили в дорогу до нашої голго- фи - Куклова. Дорослі й діти, що півмісяця не вмива- лись, не спали, а лише дрімали, не їли вареної теплої їжі, тільки чотири рази пили воду, багато було таких, що кілька днів зовсім нічого не їли, бо скінчили харчі, жінки, що мали пологи в вагоні, з некупаними немовля- тами - оці люди мали пройти 65 кілометрів при моро- зі до ЗО ступнів С і снігу в коліно. Ті з них, що мали дорослий склад родини, взяли дещо речей у руки та на рамена, але родини з дрібною дітворою не взяли нічого -вони лише взяли на руки дітей і рушили в дорогу.
Попереду колони їхав на санях Боригін, взутий у пов- стяники, одягнений у кожух; потім йшли чотири озбро- єні вохровці; за ними довга колона людей, мабуть пів- тори тисячі людей, яку замикали теж чотири озброєні

- 129 -
вохровці.
Йшли мовчки, й мабуть кожен в думці питав себе - чому це 9 москалів женуть 1500 українців, і ті йдуть покірно немов отара овець? І так само покірно й лагід- но залишили вони свої оселі, Україну.
Тож Творець поклав на чоловіків обов'язок захища- ти від ворога своїх жінок, дітей, Батьківщину. А чоло- віки зреклися цього обов'язку, не виконують його, то- му що втратили дух лицарського чину, дух наших пред- ків-козаків; позбулися любови до зброї, відданости Бу- лаві Гетьманській.
Люблять вони працю, господарку, своїх жінок, дітей, затишне родинне життя. Ось і в цій колоні батьки, огор- нувши малят в поли кожухів, притуливши їх до грудей, до свого батьківського серця, несуть з побожністю свій дорогоцінний скарб. Чи ж не ліпше ці батьки прислу- жилися своїм родинам, якби були тим катам, що дали наказ їхнім жінкам і дітям взимку залишити рідні ха- ти, сокирами голови порубали? Чи цим вчинком батьки не більшу любов і турботу за дітьми виказали б?
Перші кілометри шляху серед таєжного лісу прой- шли нібито скоро, а далі з кожним новим десятком кіло- метрів колона все довше розтягалася; удосвіта, коли йшли вже четвертий десяток кілометрів, то знесилені почали падати; на заяви про це Боригін відповідав, що він їх на свої плечі брати не буде, а якщо кому жаль, то нехай бере й несе; вохровці ж ще сміючись додава- ли, що нехай лишаються - вовки теж шамать хочуть; так кілька десятків знесилених людей лишились на до- розі на загибель.
Пройшовшії вже 54 кілометри, ми о 10 годині нас- тупного дня вступили в дєрєвушку - нібито хутір - що складалася з кількох десятків хат. Тут Боригін дав роз- каз, що всі жінки з грудними дітьми мають залишити ся в тій дєрєвушці на два тижні часу; таких жінок ви- явилося понад п'ятдесят, і Боригін передав їх під опіку члену сільради.
Решта рушили на штурм останніх дев'яти кілометрів. До вичерпання виснажені ми бадьорили себе надією, що ще тільки 9 кілометрів лишилося, а тоді дістанемось ми може до поганих, але напевно топлених помешкань, роз- дягнемось там, відпочинемо; матушка ледве рухалася, й я тримав її під пахву.
Ми прибули до Куклова
Врешті наблизились ми до трьох невеличких будівель

- 130 -
з дерев'яних кругляків. Як ми потім дізналися, це було мешкання коменданта Боригіна, мешкання вохри (воє- нізованої охорони) й комора для струменту. Навкруги цих будівель було розташовано кількасот більших і мен- ших розміром куренів, споруджених з гілок сосни, част- ково вкритих мерзлим мохом; всередині куренів або при вході горіли ватри, біля яких грілися діти та старі немічні.
Побіч куренів побачили ми людське муравлисько - сотні чоловіків, жінок і підлітків рубали дерева, обчух- рували гілля, стягали й палили його; обчухрані від гі- лок дерева тесали сокирами й клали на основу довгої, в кількадесят метрів, будівлі; праворуч від нас, на місці зрубаного лісу ми бачили з пару сот свіжих могил біль- шого й меншого розмірів.
"Вот ви і прібилі в Куклово на постоянноє мєстожі- тєльства, на освоєніє таєжной землі" - з нотою іронії в голосі звернувся до нас комендант Боригін. Радив нам споруджувати собі курені, палити ватри, рубати ліс та будувати бараки для мешкання, вказавши, де можна брати сокири, пилки, кирки та інший струмент. Казав, що потім треба буде викорчувати пеньки, виорати по- ле й сіяти збіжжя - жито, овес та ячмінь - й таким чином ми доробимось до власного хліба. А покищо він даватиме хліб тільки тим, що працюють, і дітям віком до 10 років, а "кто нє работаєт, тот нє єст - етот девіз соціалістічєского государства у нас сугубо осущєствля- єтся" - такими словами закінчив комендант своє "бла- гословіння" для нас і пішов відпочивати до свого по- мешкання.
Отак 16 січня 1930 року Божого розпочали ми жит -тя на новому місці, під голим небом, при температурі 30-40 ступнів нижче нуля. Я і матушка з дітьми попро- сили дозволу обігрітися в одному курені; жінка, що тримала ватру для кількох малих дітей, дозволила нам грітися тільки до вечора, бо ввечорі повернуться з пра- ці четверо дорослих, і не буде місця. Хоч верх мав дір- ку для виходу диму, проте в курені було повно диму, й у дітей від диму були заплакані червоні очі.
Жінка ця розповіла нам, що прибули вони чотири дні тому першим потягом, всі з Січеславської (Дніпропет- ровської) области, що речі вони залишили на станції Коноша; Боригін обіцяв їх привезти, але вчора об'явив, що ті речі конфісковані владою, й вони всі позбулись посуду, одягу й зміни білизни. А зроблено це навмис- не, щоб позбавити нас речей; тому вивантажили нас не на

- 131 -
станції Вандаш, що є в 17 кілометрах від Куклова, на якій є дров'яна база, й кожен пасажирний чи товаро- вий потяг там зупиняються для поповнення запасів шве- рка* для паротягу. Тож паротяги наших потягів після вивантаження нас у Коноші мусили їхати до ст. Вандаш для поповнення запасів шверка; а нас, бачите, туди до- везти не можна було, аби ми пішки йшли не 63, а 17 кілометрів. Москалі бо добре розуміли, що з ст. Ван- даш ми самотужки перетягли б усі свої речі; але ж ми тут власне призначені на смерть, а тому й потрібно бу- ло їм забрати наші речі ще до нашої смерти - чис- тими, незабрудненими. А комендант Боригін, цей мос- каль, є тут тираном, безмежним володарем - робить з людьми, що хоче, бере дівчат та жінок від чоловіків і ґвалтує. Щоночі тут з п'ятдесят людей коченіє - про- пали ми, пропали! . . .
Вислухавши ці перші жахливі інформації щодо жит- тя поселенців, я сказав матушці, що піду по сокиру й буду споруджувати курінь, щоб завтра стати до праці в лісі й заробити хліба, доки ще тримаюся на ногах, бо харчі, що я взяв з дому, вже всі вийшли, й останню добу я нічого не їв.
- Грицю, а я ще щось маю - і матушка відчинила ва- лізу і знайшла там кілька кусників цукру й жменьку крихот від сухарів і хліба; крихти віддала дітям, а ме- ні дала кусник цукру, й я пішов "будувати" курінь.
До вечора я спорудив невеликий курінь; вкрити звер- ху мохом не встиг, зате навколо обсипав його снігом вишиною з метр, всередині вислав дрібним сосновим гіллям, а поверх гілля мерзлим мохом. Посередині ку- реня запалив ватру та нарубав дров, аби вистачило під- тримувати огонь у курені цілу ніч, й тоді запросив ма- тушку з дітьми у власний курінь.
Воду можна було добувати тільки з снігу - тож чай- ник матушки заготовляв воду; в ньому безперервно то- пився сніг, і ми були цілком забезпечені водою; матушка навіть давала воду тим родинам, які не мали жодного посуду, бо залишили його в речах на станції, й тепер були цілком безпорадними, не маючи можливости випи- ти кип'ятку.
Закип'ятили ми чайник води; матушка мала трохи м'яти - отже перед сном я випив кружку кип'ятку з м'ятою. На мерзлий мох матушка прослала ковдру, й
) Паротяги й пароплави на півночі опалюються не вугіллям, а дровами довжиною до метра, що мають назву "шверок"; заготівля шверка перевадиться в'язнями таборів.

- 132 -
нас троє лягло спати так, щоб взуті ноги були близько огню. На дітей поклали обов'язок весь час підтримувати ватру; спершу донечка доглядала огонь, а за кілька годин будила братіка, а сама лягала спати - і так цілу ніч.
На світанку я нарубав дров, щоб вистачило на день.
Перша ніч дала щось двісті мерців, дітей, старих, чо- ловіків і жінок - всі вони померзли. Ці люди, прибувши до Куклова, в обличчю жахливих умов, остаточно впали на дусі й опустили руки - не вистачило у них енергії боротися за життя. Багато з них не зіп'яли со- бі куренів, а лише розвели ватри, помостили гілля, посідали на ньому й, угрівшись, зголоднілі й знесилені, задрімали - а до ранку заснули вічним сном, замерз- ли.
Ми з матушкою вирішили боротися за життя й разом з людьми пішли до лісу на працю; я рубав сосни, а ма- тушка зтягала гілля. Тяжко було працювати десять го- дин, коли перед тим два дні не їли й два тижні пере- бували в жахливих умовах; по закінченню праці ледве дійшли до мешкання Боригіна, щоб одержати по кус -нику гливкого чорного хліба грамів 400 та по куснику солоної риби грамів у 100. Діти наварили вже "чаю" з м'ятою, й ми сіли їсти; від своєї пайки я відрізав гра- мів сто для дітей, але матушка категорично відмовила- ся його брати, кажучи, що я мушу спершу підкрипити- ся сам, щоби міг продовжувати працювати.
Трагедія матушки
Минуло три дні, як ми з матушкою стали при праці й кожного дня одержували по куснику хліба та риби, або замість риби ложку соли, й цими харчами нас чет- веро трималося. Четвертого дня, повернувшись з праці, ми побачили, що донечка матушки плаче; на запити ма- тері, чого вона плаче, що сталося, дівчина нічого не від- повідала, й матушка запитала синка, може він знає, чо- му сестра плаче. Хлоп'я сказало, що вдень комендант Боригін ходив по табору й заглядав у курені; підійшов- ши до нашого куреня, заглянув у середину й сказав: "дєвочка, ході со мной" - сестра хутко встала й піш- ла за комендантом, а потім, коли повернулася, то все плакала.
- Може він тобі щось погане зробив? - переляка-
ним голосом запитала матушка.
Дівчина й далі не відповідала, але ще більше залива- лася слізьми.
- 13 років і 9 місяців дівчатко не пожалів. Боже!
Чи ж буде кара цим нехристам?! - тяжко зітхаючи,

- 133 -
мовила матушка.
Сидячи коло ватри, матушка обвила коліна руками й, не рухаючись, дивилася все на огонь. Я розумів, що ма- тушка вся віддалася тяжкому лиху, що на неї звалило- ся, й не наважувався потішати й взагалі говорити.
Як і кожного вечора, я з'їв половину хліба, випив "чаю", нарубав на ніч дров для ватри й, тільки вже укладаючись спати, озвався:
- Матушко! Час уже відпочивати, бо Ви є дуже
втомлені.
- Лягайте, Грицю, спати; мені приємно так сидіти -
лагідним, як і завжди, голосом відказала матушка.
Я ліг спати й, заморений, скоро заснув міцним сном. Пробудив мене холод, що, раніш ніж завжди, добрався до відкритих частин тіла. Побачив я, що ноги мої бу- ли вкриті пальтом матушки, а вона в кохтині сиділа проти згаслої ватри; ліворуч неї, поклавши голівку на рамена матері, спала донечка, а праворуч, в такій же по- зі, синок.
- Матушко! Ви замерзнете! - крикнув я, схопив її
за спину й. . . відчув задубілість тіла; діти теж були
мертві.
Вийнявши з замерзлих рук матушки молитовник, я хотів випростати тіла, але намагання мої були марні, бо вони міцно задубіли. В кутку куреня побачив я замерз- лу пайку хліба й риби, що її матушка вчора тяжкою працею заробила. Зрозумів я турботливість і передбач- ливість матушки, виявлені нею і перед смертю. Вона вкрила пальтом мої ноги, щоб не відморозились, коли погасне огонь, а пайку хліба залишила для того, щоб я, не працюючи в лісі й не діставши пайки, мав можли- вість їх поховати.
Взявши лопату, лом і кирку, я викопав на кладови- щі вузеньку могилу, а, добравшись до немерзлого грун- ту, поширив дно, щоб могли рядом уміститися три трупи; дно могили вислав сосновими гілочками й виго- тував невеличкого хреста.
Пішов я до коменданта й зголосив смерть трьох осіб; нотуючи до книги, що вмерла ціла родина, Боригін ска- зав "хорошєнькая била дєвочка!" й солодко всміхнувся.
Дорогих мертвих відніс на руках до могили; любу нашу матушку поклав я посередині, а дітей по боках, накрив ковдрою й прочитав заупокійну молитву, а, за- горнувши могилу, поставив на ній хрест.
Повернувшись до спустілого куреня, відчуваючи ве- лику втому й зголодніння, я поїв хліба й риби та за-

-134-
пив чаєм. Але поза всим мене невимовно тяжко гніти- ла втрата єдино близьких мені людей; у відчуванні ціл- ковитої осамітнености я гірко заплакав.
Сльози немовби принесли мені полегшення, й я став думати, як надалі мені жити. Знав я, що один не змо- жу жити, бо замерзну, якщо нікому буде тримати ог- ню під час сну; отже треба було або мені до свого ку- реня знайти мешканців, або самому пристати до іншого куреня. Пригадав я тоді, що поруч мене копав могилу оцей мій теперішній побратим. Його старенькі батьки до тяжкої праці вже не надавалися; тож побратим, з сестрою, працюючи щодня віддавали батькам половину своїх пайків. Батьки розуміли, що таким чином і вони і їхні діти згинуть, а тому вирішили прискорити со- бі смерть, і на ранок того ж дня, що й матушка, були мертві.
Відшукавши їхній курінь, побачив, що він є біль- ший за мій, та до того ще вкритий зверху мохом; то- му я став проситися до них мешкати, й вони радо ме- не прийняли. В тому курені ми мешкали ще чотири тижні.
Масова смертність невільників
За тиждень після смерти матушки Боригін об'явив нам, що речі наші, як власність "врагов народа і совєт- ского государства", влада конфіскувала, і в той же день був скінчений перший барак, в якому й оселили всіх жі- нок з грудними дітьми, що були залишені в "дєрєвуш- кє".
Барак цей був збудований з сирого й мерзлого сос- нового кругляка з прокладами на швах мерзлого моху; коли в ньому стали палити в печах, то пара від сирої сосни затроювала до тошноти навіть дорослих людей, й на протязі двох тижнів більшість немовлят умерла.
Минув ще тиждень часу, й був збудований другий барак, в якому оселили родини з малими дітьми; ще за тиждень збудували третій барак, а ще за тиждень чет- вертий, в якому оселилися й ми. Тож наступні потяги з хліборобами, що прибували з України, були щасливіши- ми за нас, бо діставали готові курені, залишені нами.
Так минали тижні за тижнями - збільшувалась кіль- кість бараків, і разом з тим збільшувалась кількість могил на кладовищі*.
Від виснаження кількамісячною тяжкою працею при
* В 1937 році кладовище в Куклові обіймало площу гектарів в п'ять, на якій поховані були тисячі й тисячі квіту українського народу, й на деяких гробках іще стяли хрести.

- 135 -
суворих холодах півночі, без вареної їжі, при система- тичному недоживленню, в жахливих мешканевих умо- вах - курені, а потім сирі, переповнені бараки - без умивалок, лазні, голення, без постелі й білизни, при від- сутності будь-якої медичної допомоги - під кінець зи- ми всі люди дуже обвошивіли. Жаль за минулим, туга за Україною гнітили всіх. До цього всього, після того, як оселилися в бараках, були встановлені високі норми виробітку, за невиконання яких призначалася дияволь- ська кара - замкнення в льодовню.
Шкіра в одних набрала землистого кольору; в інших стала жовта, як віск. З глибоко запалими помутнілими очима, заросшими обличчями, ми дійшли до стану не- пізнаваємости й скидалися на людей не цього світу; біль- шість з нас не могла виконувати норм виробітку; лише одна смерть перевиконувала ударницьку норму - вона забрала з перших ешелонів усіх дітей, а потім і майже всіх їхніх батьків.
Навіть фізично кріпкій людині досить було захворіти на грипу, або на будь-яке інше незначне недомагання, й уже це кінчалося смертю; перебути хоч два-три дні в бараку хворий не міг, бо хто не працював (все однако- во з якої причини), не діставав хліба - єдиної нашої їжі. Отже після двох-трьох днів хвороби і неодержань- ня хліба людина не могла працювати та ще й виконува- ти норму й тим самим потрапляла в полон смерти. То- му хворі йшли на працю й у більшості випадків при праці вмирали.
В обличчю неминучої смерти частина молодих, пере- важно хлопці й дівчата, йшли на ризико й тікали*.
Ми втрьох теж готувалися до втечі й щодня від трьох пайок хліба половину однієї сушили на сухарі. Але одного ранку всім невільникам зарядили не йти на працю й незабаром почали викликати до коменданта го- лів родин; дійшла черга й до мене. Переглядаючи мою сільрадівську характеристику, запитали мене, скільки я
* Ризикували тікати й старші люди. Так один дід з Одещини, поховавши всю свою родину й доживши до літнього тепла, виробив такий план втечі - весь час іти пішки близько залізничої калії, а станції обходити поодаль. Щоб під час переходу московського терену не видаватися на "бєглого хахла", він відростив бороду й волосся на голові на московський зразок, купив старий мужицький одяг з лаптями включно - цілком перевернувся в москаля. До того ж, як бувший довгорічний солдат царської армії, він добре володів московською мовою й мав дещо грошей - йому й пощастило перейти пішки всю Московію з її заграді-тельною зоною, й він прийшов на батьківщину, яку ка початку 1944 року йому знову довелося залишити й прибути до Берліну.

- 135 -
мав землі й худоби. Чотири гектари, коня й корову - відповів я.
Перевіривши всіх, викликали кількадесят родин (у то- му числі мене й мого побратима з сестрою) й об'явили нам, що згідно з листом тов. Сталіна "головокружєніє от успєхов", комісія знайшла, що оголошені особи, як бідняки й середняки, помилково попали до спецпоселен- ців, й у найближчий час будуть відвезені на збірний пункт для відправки додому.
Боже! Радість нашу може зрозуміти лише та людина, що була спущена в могилу, а потім вийшла з неї. Ми обнімались, цілували один одного й плакали. Ми ж ско- ро будемо дома, на любій Україні, серед родичів і зна- йомих. Думка про це наповнювала нас такою радістю, що ми стали менше відчувати муки голоду, покріпшали на силі й решту днів виконували норми виробітку.
Нас повезли до м. Каднікова
Дійсно, за декілька днів ми, визначені на повернення додому, були відведені на ст. Вандаш, проїхали в това- рових вагонах до ст. Моржонка, а потім ми прийшли до м. Каднікова. Нас помістили в міському соборі, в якому були збудовані ярусні нари; опалення не було, й ми огрівались парою від дихання; їсти нічого не да- вали, але одну особу з родини пускали до міста, щоб могла купити хліба, а хто не мав грошей, то мусив про- давати на базарі останні лахи на собі. Два тижні про- були ми в Каднікову, а про відправку додому й чути не було; зате щодня прибували нові партії українців, визначених, як і ми, на відправку додому. Кількість нас сягала вже тисячів; напакували крім собору й кладби- щенську церкву, а відправки все не було. А смертність з кожним днем збільшувалась.
Настав травень, і нам об'явкли, що ми додому не пої- демо, а залишаємося в північному краю, як "вільні" по- селенці. Докладно роз'яснювалось нам, у яких "гарних" умовах ми житимемо, працюватимемо в совхозах і під- приємствах, діставатимем заробітню платню за загальни- ми нормами, з якої, як і у кожного працюючого, будуть різні відраховання (культзбір, прибутковий податок, дер- жавна позика); житимем і працюватимем без конвоя; ма- тимем правда коменданта, але він відвідуватиме нас тіль- ки раз-два на місяць, щоб дізнатися у працедавця, як ми живемо, чи сумлінно ставимося до праці, чи вико- нуємо норми і т. п; на утримання цього коменданта з кожного з нас буде додатково відраховуватись "лише" 7 відс. зарплатні, а решту заробітку діставатимем на

руки.
Тоді ж таки відбувся торг "вільними поселенцями". Фабрики, совхози, лісопункти - всі, хто хотів дістати невільницьку робочу силу, брали сотні й тисячі україн- ців з кадніковських церков.
Так паперовий комбінат "Сокол" взяв велику партію українців і поселив у посьолку Мєдвєдєво.
Совхоз "Побєда" взяв партію українців, у тому чис"-лі родину Реченських, що складалася з 14 осіб; дід мав 113 років, а його син 81 рік - тож діда в 113 році примусили працювати на нічну зміну в коровнику; дідусь і вмер у коровнику, під час праці.
Я й побратим з сестрою були призначені в совхоз "Марковскоє". Там нас примістили в хліві, високі сті--ни якого до половини були цеглові, а вище до даху з дощок; в ньому побудували нари в три яруси, на яких "вільні" поселенці й розмістилися.
Втеча з совхоза
Перебувши в совхозі декілька днів, ми втрьох втекли. На залізничій станції ніччю ми залізли в заглибини штабелів дерева, що було навантажене на відкритих плят- формах, і так проїхали цілу ніч.
Ранком потяг зупинився на вузловій станції, й ми за- лізли в "конуру", але ненадовго, бо за кільканадцять хви- лин черга перевірки заградотрядом, дійшла й до нашої плятформи, і нам було наказано: "вилазь - стрелять бу- дєм". Завели нас до кімнати начальника заградотряда, якому ми сказали, що відпущені додому, але через те, що не маємо грошей, змушені їхати "зайцями". Началь- ник глузливо усміхнувся й сказав: "хорошо, тєпєр поє- дєтє нє зайцамі" й, лаючись матерщиною, вдарив кож- ного з нас з обох рук кулаками в обличчя, а сестра по- братима стала тікати з кімнати й дістала лише копняка чоботом по крижах.
Нас замкнули в пивницю, до камери, в якій уже бу- ло 26 чоловік, що всі, як і ми, були "бєглиє хахли"; сес- тру побратима замкнули до жіночої камери. Їсти нам не давали; хто мав гроші, передавав їх через старосту черговому охоронникові, й той у вільний од чергування час половину грошей брав собі за послугу, а за по- ловину грошей купував нам кілька хлібин, які ми ді- лили між собою. Так минуло кілька день; у нашу ка- меру набралось уже понад 40 людей - нас посадили в кілька товарових вагонів, повезли назад на північ до міста Вологди й помістили в збірному пункті для вті- качів, у монастирі "Прилуки" на північ від міста.

- 138 -
У великій монастирській церкві в чотири яруси були споруджені нари, на яких ми і розмістилися. Про опа- лення чи будь-які санітарні вигоди не було й згадки.
Були там тисячі "бєглих хахлов"; 90 % з них були молоді хлопці й дівчата та молоді чоловіки й жінки, що діти їх уже померли, й вони, не обтяжені дітьми, піш- ли на ризико втечі. Але втеча залізницею не мала жод- них виглядів на успіх, бо від м. Архангельська до м. Данілова на просторі біля тисячі кілометрів довгому і бозна як широкому, що на ньому були розміщені різ- них рангів невільничі табори* з українцями, білорусами, козаками і іншими не московськими людьми, який мав назву "заградітєльной зони", всі залізничні двірці й во- дяні пристані обсаджені були заградотрядами, які пиль- но перевіряли всіх пасажирів по залізницях і на річко- вих пристанях, а по шляхах лісах, у селах і хуторах на "бєглєцов" полювали "охотнікі" з населення за значну винагороду натурою й грішми у висоті, залежній від віддалености табору. Пересічна платня за одного спійма- ного втікача була така: пуд (16 кг.) борошна, літр горіл- ки, кіло цукру, пачка чаю й сто карбованців грішми.
"Охотнік" у заградзоні казав, закидаючи за плечі централку: "Пойду, старуха, в лєс - коль хахла не пой- маю, то рябчіка застрелю". А дружина відказувала: "Да что ж проку с рябчіка - яєпєй хахла прівєді".
На збиранні сіна в совхозі ГПУ
В другій половині травня викликали людей, які умі- ли б косити траву кінними косарками; одночасно склали списки на дівчат, які мали бути відправлені на косовицю..
Я й побратим зголосилися, й за кілька днів нас двад- цять чоловіків і понад п'ятсот дівчат повантажили на баржі (сестра побратима лишилась на невідоме в Во- логді), і ми попливли річкою Вологда, а потім річкою Сухонь і висіли на сухонській низині. Там, як і в Кук- лові, нам наказали будувати курені з гілля сосни на 20 або ЗО дівчат кожний, але тепер ми цим не журилися, бо був кінець травня - трава сягала вже по коліна, так що ми насушили трави і для постелі.
На другий день по прибуттю нам почали давати їсти - денно пів кілограма чорного неякісного хліба й пів літ- ра юшки з смердючою рибою; ми вже півроку не вжи- вали жодного варива, а тому й смердючу юшку їли з
* "Ісправітельно-трудовие лагеря", кацети "вольниє посьолкі", "спец.
ІІОСЬОЛКІ" І Т.П.

- 139 -
апетитом. Стануть було дівчата в чергу за юшкою до двох казанів - дивишся на них, і сум обгортає душу. Одна в одну, стрункі, високі, молоді, але їхні вродливі обличчя були пожовклі й худі, виснажені, з зморшка- ми під очима. Думалося - що то чекає Україну в на- ступних поколіннях, коли її так люто винищує ворог, москаль. Ось ці пів тисячі дівчат дали б Україні кіль- ка тисяч рослих фізично міцних наступників - а бач во- рог позбавив їх і сотні тисяч їм подібних можливости продовжувати міцний і рослий рід української нації. А в неволі вони до смерти тяжко працюватимуть на москалів - влітку на тисячах гектарів сіножаті будуть ворушити й згрібати сіно, в копиці складати, копиці в стоги звозити, а взимку рубати, штабелювати, вантажи- ти ліс, або іншу тяжку працю за кусник хліба викону- вати.
Скоро баржою привезли до нас коней і сінокосарки; від провідників коней - в'язнів українців - дізнався я, у яких саме панів перебували ми на праці. Сіножаті, що тяглися на десятки кілометрів понад річкою Сухонь, належали до совхозу ГПУ. Совхоз цей був скотарсько-молочарський; за останній рік поголів'я расових корів збільшилося на кілька тисяч (чи не коровами українсь- ких куркулів?) і, без ялівнику, сягало 6000 корів.
Господарство це брало початок з маєтку царського міністра шляхів Рухлова, але ГПУ, руками в'язнів, по- ширило маєток до непізнання. Побудовано 36 великих силосних башт, електрівню, дробілку макух, десятки ве- личезних коровників та бараків для робітників в'язнів. Доярками були жінки-в'язні, за кожною з них було закріплено 16 корів. Цей совхоз продавав молоко кон- сервовому заводу* вершкового молока.
Ми з побратимом косили сінокосарками відведену нам ділянку сіножаті й запримітили, що кожного ранку міс- цевий чоловік перепливає човном на протилежний бе- ріг річки, а надвечір повертається й ланцюгом приковує човен до сосни на нашому боці річки.
Втеча з косовиці
Ми вирішили не марнувати літньої пори року й тіка- ти пішки, а для цього скористатися цим човном, щоб оминути смугу непрохідних боліт. Три дні ми їли одну пайку хліба вдвох, а другу залишали, а на четвертий день увечорі, маючи по півтори пайки й трохи грошей, забрали свої клунки, відбили замок на ланцюзі, сіли в
* На правому березі річки Сухоні невільниками був побудований величезний консервовий завод вершкового молока.

-- 140 -
човен і хутко попливли за течією, веслуючи по черзі. Вночі ми досягли Північної Двіни й попливли проти течії; веслувати було тяжче, й пливли ми не так скоро.
Тут з нами трапилась перша пригода. Зустріли ми весь у огнях посажирний пароплав; як діти степу, не- досвідчені на воді, ми пливли надто близько від пароп- лава, й його хвилі почали кидати наш човен, ніби трі- сочку; я розгубився, руками вхопився за борти човна, боючись, що він перевернеться, й при цьому випустив з рук весло. Хвилі поволі уляглися, але без весла ми не могли керувати човном - веслуючи руками, ми приста- ли до берега. Недалеко від берега ми побачили навкру- ги невеликої луки огорожу з лат. Відламали ми довгу лату й знову попливли; але кусень лати далеко не дорів- нював веслу, й довелося веслувати наполегливіше.
Світало - й ми мимоволі милувалися красою цього так непривітного для нас краю. Обабіч річки густа темно-зеленого кольору стіна соснового лісу стояла охороною сірої водяної дороги - життьової жили цього краю. Ось і сонечко з'явилося й котилося по своєму денному небесному шляху все вище, щедро віддаючи землі своє тепле проміння, щоби добрим людям сушити сіно, прискорювати дозрівання хлібів, городини, садовини й усього-всього, що потрібно для життя людей, тварин, птахів і всіх інших істот.
Продовжувати втечу вдень для нас було вкрай небез- печним, бо місцеві люди при зустрічі затримали б нас; отже ми повернули човна в маленьку лісову річку, що впливала з правого боку в Двіну. Пропливши з півкі- лометра, сховали човна в лозові зарослі, а самі поляга- ли спати під молодою ялиною, вкривши обличчя запа-совими сорочками, щоб не кусали комарі.
Прокинувшись від сну в пообідню пору, ми відчули зголодніння, бо вже минула 12-а година дня, в яку ми щодня одержували й їли хліб та юшку. Умившись во- дою з річки, ми з'їли по 250 грамів хліба з сіллю.
Роздобувши зручніші дрючки для веслування, ми при- смерком знову попливли Двіною. Вночі ми проминули декілька прибережних маленьких "дєрєвушок", а на сві- танку наблизились певно до невеликого міста. Там бу- ла пристань, біля якої стояв пароплав і буксирні кате- ри, а на березі були дерев'яні споруди.
Плисти через місто та ще світанком ми не наважува- лись; залишивши човен на березі, ми пірнули в високий ялиновий ліс. Там поволі пробиралися ми години дві поки зійшло сонце й розігнало в лісі темряву; тоді ми упевнено взяли напрямок на південь.

- 141 -
Тепер ми мусили вже вдень продовжувати свою вте"-чу; отже , хоч минулу ніч ми не спали, але час для сну пересунули на ніч.
В обідню пору ми з'їли по 250 грамів хліба з сіллю й, сидячи проти сонця, з годину часу заснули, приту- лившись спиною до ялиці; аж мій побратим сіпнув ме- не, й я пробудився - чув, що в керунку до нас чи то звірина чи людина наближається.
Вмить ми метнулися й залягли в кількох кроках від галявини; за хвильку почули голос: "хлопці, сюди по- вертайте; тут галявина - трохи відпочинемо" - й один по одному на галявину вийшло 9 чоловіків, всі молоді, у віці від 20 до 40 років; по клунках і зовнішньому вигляду впізнали ми в них втікачів.
- Гейби тут ведмідь відпочивав, бо потолочено - ска-
зав котрийсь з них.
- Не один, а два - відповів я, не показуючись.
Почувши людський голос у рідній мові, втікачі насто-
рожились, а ми, усміхаючись, підійшли до них.
- Ці ведмеді мабуть з Херсонщини? - запитав один.
- Ні, з Полтавщини.
Вітались і, посідавши, з годину провадили бесіду, роз- питуючи один одного, звідки родом, з якого табору утік тощо. В розмові з'ясувалося, що й у них хліб ви- кінчується.
Зустріч з ведмедем
Вирішили йти разом і тільки при наближенні до осель, міст та станцій розходитися по кілька осіб.
Йшли ми години дві, аж передній гукнув: "Ведмідь!". Котрийсь зарядив взяти каміння в руки: ми повидирали з моху по кілька камінюк "голиша" й ішли далі. На невеликій галявині ми побачили в кількох кроках ліворуч нас, біля виверненого бурею дерева, бурого ведмедя. Коли минали його, ведмідь став на задні лапи й дивився на нас. Певно на цьому й скінчилася б наша зустріч з "мішкою", але треба ж було, щоб хтось із нас був остільки нерозважний, що, минаючи звіря, кинув у нього камінюку, влучивши ведмедю в груди.
Ведмідь зразу став на чотири лапи й хутко наближав- ся до того, хто вдарив його камінюкою. Земляк загро- женого, не знаючи, як рятувати свого односільчанина, аби хоч заспокоїти своє сумління, кинув камінюку в ведмедя й уцілив у нього. Ведмідь залишив погоню за першим і кинувся до другого розбишаки; коли той був у загрозі, "мішу" хруснув камінюкою третій, і ведмідь погнався вже за ним; у такий спосіб ми утікали й від-

142 -
бивались від ведмедя години дві, заки той уморився й сів відпочивати, а ми тим часом відбігли геть далеко, всі мокрі від поту.
Ночували всі разом і ранком рушили далі. В обідній відпочинок ми з побратимом підкріпилися останніми 250-грамовими кусниками хліба; серед решти дев'ятьох бу- ли теж такі, що того дня спожили останній сухар. Вве- чорі трапилось озеро, яке ми обійшли за години півто- ри ходу.
Зустріч з людьми
При відпочинку в обідню пору наступного дня деякі ще мали кусник хліба чи сухар і могли підкріпити се- бе фізично; ми ж і інші тільки молитвою й надією на Бога підкріпили себе й рушили далі. Незабаром ми ввій- шли в молодий сосновий ліс, густе гілля якого не доз- воляло нам далеко бачити вперед.
Раптом почулося: "Стой! Стрелять буду!". Ми кину- лися врозтіч; аж ось, впрост переді мною, вибухнув по- стріл; з розбігу я не міг зразу зупинитися й опинився на маленькій галявині - там просто мене в трьох кро- ках мужик років 50 з темно-русявою бородою після по- стрілу заладовував у берданку патрона. Миттю я вхо- пив лівою рукою за цівку берданки, а правою щосили ударив у лице мужика; але це було немов ударом у кам'яну скелю - мужик був остільки міцний, що ніб-" то й не відчув сили мого удару. Але в цей мент мій побратим підбіг ззаду мужика й пальцями обох рук вп'явся в його горлянку. Вдарив я ворога ще кілька разів у лице, але й це ніяк не подіяло. Коли мужик відчув пальці на своїм горлі, він зігнувся, стягнувши тим по- братима собі на спину, й правою рукою потягнув з-під лівого боку піджака ножа-колія. Ще заки він не роз- махнувся ножем, я пустив берданку й обома руками вхо- пив вище п'ястука його руку з ножем. Момент був кри- тичний - якби не втримав його руки з ножем, він би порізав нас; тож я вкрай напружував решту своїх сил, намагаючись не тільки стримати, але й крутнути його руку. Мій побратим у свою чергу щосили давив на горло; в такій напруженій борні минула хвилина-друга - аж москаль почав поволі хилитися назад, і побратим повалив його на себе; падаючому ворогові я скрутив ру- ку, й він ножем ударив у землю, так що ніж пірнув у мох. В цей мент я лівою ногою натиснув руку з ножем, правою рукою вхопив ліву руку ворога з берданкою, ко- ліном правої ноги давив на груди й великим пальцем лі- вої руки межі пальці побратима тиснув під підборіддя

- 148 -
москаля.
За хвильку ми відчули, що м'язева напруга ворога спадає, й його тіло випростується. Мертвого ворога я по- чав роззброювати; з зусиллям видобув ножа з його п'я- стука, що міцно стискав колодочку, звільнив берданку й витер рукавом своє обличчя, по якому піт котився струмками; з рамена ворога я зняв шкіряну сумку-пат"-ронташ, у якій було 10 патронів до берданки, хліб, ва- рене м'ясо й півлітра горілки.
Зійшовши з галявинп в лісову гущавину, ми зразу ж наткнулися на трупа - заряд дробу, що вцілив у щоку й ліву частину потилиці, обірвав життя цього козака. В забитому ми пізнали одного з нашої одинадцятки - Осауленка з Київщини.
Скоро після того, як ми зупинилися над трупом зем- ляка, вибухнув стріл праворуч від нас; поглядом ми за- питували один одного - як бути? Побратим порадив не бігти в керунку стрілу, бо там живого нікого не буде, а ліпше побігти ліворуч від напрямку стрілу; хутко, як тільки дозволяла гущавина гілля, ми побігли в напрям- ку, визначеному побратимом, й коли в дещо розрідже- ному лісі трохи зупинилися, то почули хрустіння сушни- ку й шелестіння гілля - це визначало, що хтось наближа- ється.
- Дома я без промаху стріляв зайців; дай но мені ру-
шницю - сказав побратим, і я віддав йому берданку та
кілька запасових патронів.
Ми залягли, а за хвильку в кільканадцяти кроках від нас з гущавини гілля виринули з перестрашеними облич- чями два парубки нашої одинадцятки; підвівшись, я ру- кою покликав їх. Вони задихалися й ледве могли вимо- вити: "женеться!". .", а другий додав ще: "і стріляє!"
- Залягайте тут - сказав я їм, але вони не бачили
мого побратима, не розуміли, в чім справа, й оторопіло
дивлячись на мене, бігли далі.
Поміж дерев з'явилась якась постать, і я побачив, як дві руки взмахнулись догори, й з правої випала двох- ствольна рушниця.
- Не тікайте, повертайтесь! Він забитий! - гукнув я
навздогін хлопцям. Вони повернулися, наблизилися до
забитого ворога, й на їхніх обличчях з'явилась радісна
усмішка.
Мій побратим поцілив ворогові в обличчя, вище рота й убив його відразу; забитий був молодий, міцної бу- довн чоловік, років 25 віком. Забрали ми у нього руш- ницю централку, "ведмежого" ножа-колія й патронташ з 22-ма патронами.

- 144 -
Ми вже мали рушати в дорогу, як помітили, що в одного парубка дробини зрешетили наплечника й части- ну теплого піджака.
- Як вибухнув постріл, я почув, що мене ніби хтось у
спину штовхнув, але я гадав, що то мені так з ляку зда-
лося - казав, роздягаючись, поцілений стрілом.
На його спині ми нігтями видряпнули три дробини, що, пройшовши теплий одяг, пробили лише шкіру й зу- пинились. Ранки ми промили горілкою й, подерши з-" пасову, пробиту дробом, сорочку, перев'язали поранене місце.
Зброю розподілили так: я мав берданку, мій побратим - двохствольну куркову централку, решта дістали ножі. Наявність зброї піднесла нас на дусі, й ми рушили в до- рогу певніші себе.
Переслідування нас ми не дуже боялися. Ми гадали, що родина "охотніков" припускатиме спочатку, що їхні чоловіки піймали хахлов і повели їх до району для одер- жання нагороди, й повернуться тільки завтра чи навіть через два дні, а за цей час ми вже далеко відійдемо.
Так міркуючи, ми пройшли від місця "бою" кілька- надцять кілометрів і підійшли до невеликого, з кілометр у промірі, озера й дуже втішилися, що можемо вдово- лити спрагу. Відчували ми й велике зголодніння та ослаблення на силі.
- Що ж, козаки, - звернувся я до всіх - я маю в
торбі не тільки горілку, а й хліб та м'ясо. Ми з побра-
тимом сьогодні ще нічого не їли, а сонце вже на вечір
схилилося; отже давайте перекусимо й відпочинемо, а
тим часом може надійде хто з решти наших товаришів,
що розбіглися.
Сіли ми на відпочинок. Харчів у другого "охотніка" не було (отже, очевидно, то був син першого), а від першого ми мали грамів 350 вареної яловичини й грамів 800 хліба на трьох, бо четвертий сказав, що їв сьогод- ні хліб і ще має маленький кусник на завтра.
Вирішили ми випити й горілки, але побоялись пити нерозведеної, щоб зза загального ослаблення організму не сп'яніти. Розвівши третину півлітра горілки наполо- вину з водою й розливши в кухлі, я запропонував випити за спокій душі нашого земляка Осауленка, що загинув сьогодні від пострілу ворога. Всі побожно пере- хрестилися й випили за упокій небіжчика.
Сиділи ми й згадували, що сьогодні Бог допоміг нам, знесиленим, подолати силача "охотніка". Казав я при цьому, що якби всі наші заслані на північ люди, взяв-

- 145 -
ши вила, сокири чи що інше, уперто оборонялися в сво- їх садибах, то може й не поталанило б нашим активіс- там так скоро повиганять нас із своїх хат і вивезти у московські пущі, висипати нас на сніг, чи пакувати на- ми церкви та манастирі, нищачи старовинні українські козацькі роди.
З цим не погоджувався киянин Степан, кажучи, що не треба всю вину звалювати на наших активістів, що наш ворог є москаль і що це він наказує нашим ком- сомольцям і активістам арештовувати нас і спроваджу- вати на заслання. Боротися, воювати нам з своїми ком- сомольцями й активістами - це значить лише весели- ти москаля, бо він тільки того й хоче, щоб українці були поділені й сварилися між собою.
Я ж не погоджувався з цим і казав, що Москві куди важче було б підкоряти й нищити український нарід, якби їй не допомагали зрадники нашого народу, кому- ністи й комсомольці українські, ворожі запроданці. Тож для спасіння української нації треба рішуче приборка- ти український большевицький актив і взагалі всю го- лоту з єдінонєдєлімцями включно.
Не діждавшись нікого з шости наших товаришів, ми рушили в дорогу. Йшли ми один за одним; передній і останній були озброєні ножами, а середні рушницями - це на той випадок, якби ми зненацька потрапили в засідку, щоб озброєні рушницями мали можливість за- лягти. Наступний день минув без пригод; один з нас мав ще грамів 300 хліба, й ми учотирьох спожили його. Тепер ми бажали б натрапити на ведмедя та ба - за день ми ніякої звірини чи пташини не спіткали; це бу- ло зрозуміло, бо йшли ми швидко, ламали сушняк, ше- лестіли гіллям, й це відганяло дичину.
Забили глухаря
Наступного дня в передобідню пору розпочався дощ; ми змушені були отаборитися в гущавині гілля, хоч ско- ро дощ і там добрався до нас. На вечір дощ зупинив- ся, й ми пішли далі. Відчувалась велика втома, дошку- ляв голод, та ще було тяжко й бридко йти в мокрому одягові; в глибині душі наростало невдоволення, навіть розпач, нарікання на долю. Я почав молитися Богу, мо- литва скріпила мене на дусі, й я став почувати себе краще. Коли зупинилися на нічліг, я вийняв з чайника покійної матушки сірники (там я тримав сірники й сіль, щоб не замокли), й ми запалили ватру, висушили свій одяг та насушили для постелі соснового гілля; лягаючи спати, спожили по ковтку горілки, щоб забезпечити се- бе від перестуди.

- 146 -
Вранці розгулявся вітер і струсив росу з дерев, так що ми не росилися. Пройшли ми з пів години, як наш товариш з Чернігівщини показав рукою на верх сосни, й мій побратим хутко скинув з рамен рушницю й двічі стрілив; в кількох десятках кроків від нас упав великий сірий птах. Ми всі побігли туди й радісно усміхалися, оглядаючи забитого глухаря-самця. Побратим зауважив, що вітер сприяв нам, бо глухар сидів передом до віт- ру, й це дало нам змогу наблизитися до нього з про- тивного боку.
Від місця, де було забито глухаря, пройшли ми ще кілометрів десять, заки надибали закрут невеликої річ- ки й отаборилися там варити глухаря. М'яса було ба- гато, й треба було двічі варити по повному чайнику.
Чайник кипів над огнем; огріті полум'ям, у мрійно-за- думливому настрої сиділи ми навколо ватри й черні- гівець казав:
- В старовину люди були таки мудріші, духово-кріп- кіші від сучасних - мабуть тому й життя протікало то- ді спокійніше, вигідніше. От моя покійна бабуся казали мені: "Не забувай ніколи Бога, а в біді звертайся до Нього за поміччю, й, якщо ти заслужив на Його ласку, - Бог допоможе тобі". Тож минулої ночі, коли мав чергу, я пригадав бабусину науку й щиро молився, про- сячи Бога, аби послав нам будь-що для їжі. Вранці, ко- ли рушили в дорогу, відчуття нашіптувало мені - ди- вись уважно навкруги; і ось я побачив глухаря.
А ніби в підтвердження цього, покришка чайника від тиснення пари вистукувала та-та-та так, та-та-та так - випускаючи пахучу пару, від якої ми часто ковтали слину.
У навар з двох чайників м'яса ми добавили кухлик води й закип'ятили - кожен дістав по кухлю чудової юшки, яку спожили після того, як поїли м'ясо першо- го варива. Решту м'яса ми поділили на чотири частини й залишили на наступний день.
Мочарі
Підбадьорені їжею, ми скоро пройшли кілометрів з десять й увійшли в смугу рідшого й нижчого лісу, який з кожним пройденим кілометром ще рідшав, а дерева ставали ще нижчими; грунт під ногами ставав пухкіший, й усе частіше доводилось переступати через звалені бу- рею зігнивші, недогнивші й зовсім ще свіжі дерева.
Ось почули ми, що вітер з правого боку доносить со- пух. Подались ми в той бік і побачили, що під корчем виверненої бурею сосни, обіпершіись спиною й головою

- 147 -
об нього, сидів мертвий чоловік; на голові у нього бу -ла смушева шапка; зодягнений був у до коліна довгого кожушка; в його відкритому роті ворушились черви; з одягу й шапки видно було, що це був українець.
- З нами таке саме може статися - сказав наш поб-
ратим, "лісовик" з Чернігівщини.
- Чому? - запитали ми всі.
- Ви ж помічаєте зміну лісу, бачите, що він рідшає
й дрібнішає, а грунт під ногами пухкішає - це визна-
чає, що ми наближаємось до смуги непрохідних моча-
рів.
Для нас, синів степу, воно й не було в знаки, але "лі- совик" зорієнтувався, бо й Чернігівщина має мочарі. Всі ми зрозуміли, що йти й далі в тому самому напря- мку було для нас дуже небезпечним; не знали ж ми, як довгі й широкі були ті мочарі, що ми до них підійш- ли. Напружено думали ми, як запобігти лихові.
- А що - кажу я товаришам - якби вилізти на ви-
соке дерево й оглянути ліс; мені видається, що в тому
керунку, де мають кінчатися мочарі, ліс має бути ви-
щий за той, що на мочарах.
І я виліз на найвище дерево. Перед моїм зором на всі боки був безмежний океан лісу; вибалки, підвищення й бугри утворювали хвилястість у різних напрямках. Уваж- но приглядаючись, я помітив на заході, на обрії, довгу смугу підвищення, й ми пішли в тому напрямку.
Того дня ми пізно зупинились на ночівлю; ранком так само пішли в обхід мочарів. В обідню пору зупи- нились ми, щоб з'їсти решту м'яса; з годину відпочива- ли, а тоді я виліз на високу сосну й без труднощів поба- чив, що ми є саме на тій височині, яку я вчора на об- рії побачив. До того ж і грунт під ногами став тверді- шим, а ліс знову став високий та густий, і ми змінили напрямок.
Ловили рибу
Надвечір переходили ми вбрід невеличку й неглибоку річечку й помітили, що в ній плаває багато щук. Отже вирішили ми спробувати своє щастя в рибальстві. Нарі- зали ми ножами березових гілок, з них зв'язали не ту- гих довгих по ширині річки два кулі й ними умудрили- ся піймати чотири невеликі щуки. Закинули "невода" й другий раз, піймали ще дві щучки й на цім припинили ловлю, бо було вже темно.
В чайник влізло чотири щучки, яких ми й зварили й, поївши, три з нас лягло спати, а четвертий, як зав- жди, за чергою був вартовим.

- 148 -
На світанку ми знову заходилися ловити рибу: пер- шим разом піймали три щучки, а другий раз жодної й більше вже не ловили; загорнули в траву п'ять щучок, поклали їх до наплечника й пішли далі.
В скорій ході день той минув без перешкод, пригод і здобичі їжі. Надвечір зупинилися ми на нічліг біля річ- ки й зварили щуки.
Наступного дня в пообідню пору ми зайшли в негус- тий сосновий ліс і за півгодини ходу побачили перед собою дерев'яні хати - нарахували ми їх одинадцять. Наближення до селища бентежило нас, бо тепер ми мог- ли натрапити на "охотніков", з якими довелося б всту- пати в бій. Відійшовши з пів кілометра назад, ми піш- ли в обхід "дєрєвні" й до смерку нікого не зустріли.
Лягати спати довелося не ївши, але ми цим мало жу- рилися - більше турбувалися ми тим, що й завтра ми можемо натрапити на "охотніков" й що може ця око- лиця взагалі більш менш заселена й кожні 30-40 кіло- метрів ми на шляху свого переходу зустрічатимемо се- лища.
На світанку ми рушили далі, намагаючись іти скорим кроком; і той день минув без їжі й без пригод, якщо не рахувати того, що нам довелося перепливати річку.
Мисливська хатка
Наступного дня сонце показувало приблизно десяту годину ранку, як ми вступили в глибоку, заросшу лісом, балку, на дні якої протікав струмок. Передній побратим, киянин, вийшовши з балки, подав нам рукою знак застереження, а потім зтишеним голосом сказав, що перед нами є невелика будівля - хата чи хлів. Чернігівець зразу подався. вперед на оглядини й скоро рукою покликав нас. Він пояснив нам, що це є мисливська хатка, які часто будуються й на Чернігівщині. Він пояснив нам, що такі хатки будуються для мисливців; взимку вони йдуть на полювання на кілька днів і в такій хатці мають нічліг і захист від хуртовини й морозу. Взимку в цих хатках бувають запасові харчі, дрова й світло; в старі часи в них бували ще й запаси пороху, дробу й капсулів.
Ми відчинили двері хатки (вікна вона не мала). Ліво- руч стояла невелика чавунна пічка, а коло неї лежав оберемок коротенько нарубаних дров; бляшана димохід- на труба була виведена через стіну. Впоперек хатки був піл з нетовстих кругляків, на яких був постелений мох; на правій стіні була полиця, на якій стояли два бляша- ні іржаві баняки й каганець. Оглянув я баняки - один

- 149 -
виявився порожній, а в другому, на велику радість нас усіх, знайшов я сухарі. Розіслав я піджака й висипав на нього сухарі; було їх біля кілограма, й спідні були цві-лі. Розтопили піч, зкип'ятили воду й поїли ці сухарі, обмочуючи їх у кип'яток, щоб цвіль не зашкодила. Цим трохи підкріпилися, а також, перебуваючи в помешкан- ні й, маючи гарячу воду, поголили свої досить зарослі обличчя.
Решту дня ми йшли без пригод; ввечері чули, що десь ліворуч від нас гавкав собака - отже недалеко від нас було якесь селище; тому й наступного дня йшли ми з обережністю, час од часу зупинялись і прислухалися.
Корова в лісі
При одній з зупинок, десь о годині другій по полуд- ні, ми почули телень, телень, телень - хриплуватий звук дзвінка. І знову наш чернігівець розгадав, у чім справа, кажучи, що то мабуть пасеться худобина з дзвінком на шиї; в Чернігівщині в лісах худоба теж пасеться з дзвін- ками, бо інакше її тяжко відшукати.
Обережно ми пішли на звук дзвінка й дійсно побачи- ли дійну корову з великим, у кілограм вагою, дзвін- ком на шиї. Степан порадив здоїти корову й, вирва-в ши жменю трави, став підходити до неї. Корова вияви- лась спокійною, й допустила доїть себе незнайомого. Двоє чухали їй шию, й корова стояла, як вкопана. Тримаючи в колінах чайник, я хутко доїв обома руками й за кіль- канадцять хвилин надоїв повний чайник. Випивши по кухлю теплого молока, ми були дуже задоволені з того, але були й занепокоєні, бо корова мусила пастись неда- леко від якоїсь оселі. Тому далі йшли ми ще з більшою обережністю.
На нічліг зупинились ми в кущах недалеко від якоїсь дороги. На світанку черговий помітив вершника з бре- зентовою торбиною через рамено - певно, що це поштар повіз пошту до району. Це спостереження дещо до- помогло нам в орієнтуванню.
Вбили зайця
Вранці пройшли ми з півгодини, як передній крикнув - Заяць! На нього він мало не наступив, й переляка- ний з сну заяць біг близько від мене; я вистрілив і не поцілив, але зразу ж почув постріл мого побратима й побачив, що заяць підскочив на метр угору й упав на землю вниз головою.
- Не одну сотню зайців забив я за свої роки полюван- ня, але такого великого не трапляв - казав мій побра-

- 150 -
тим, піднявши зайця з землі за задні ноги.
Підбадьорені з'явленням харчів, ми з піднесеним нас- троєм продовжували далі йти, аж поки опівдні натрапи- ли на воду й заходилися варити зайця. М'яса, без голо- ви, було на три чайники, а голову довелося пекти на огні. Перший чайник м'яса ми з'їли зразу, а другий і третій ми поділили на чотири частини, й кожен заховав свою пайку до торбини.
Наступного ранку ми поснідали половиною запасу м'я- са й весь день ішли скоро, бо ліс тепер був майже без чагарнитку з нетовстою підошвою моху, так що ноги не вгрузали. Протягом дня ми без жодних неприємностей перерізали дві безлюдні дороги.
Ніч проминула теж спокійно. Вранці ми з'їли решту м'яса й ішли далі без жодних перешкод. Аж десь о п'я- тій годині по полудні ми наткнулись на якесь село чи невелике місто; щоб обминути населений пункт, ми за- брали вліво й за кількадесят хвилин ходу натрапили на залізничну колію, а ліворуч від нас, на віддалі півкі- лометра, побачили, як ми гадали, залізничну станцію.
Втікачів спіймано
Довгий час ми спостерігали й не помітили на двірці прояву життя - так ніби він був пусткою. Ось почув- ся свисток доїжджаючого товарового потягу; з двірця вийшов залізничний урядовець; потяг не зупинився, про- їздячи станцію, а лише зменшив швидкість; коли потяг проминув семафор, то урядовець зайшов до середини, й станція виглядала пусткою. Обабіч густою лавою сто- яв великий ліс, тож далі ми нічого не помічали, й це нас підмануло.
Ми гадали, що пройшли в напрямку на південь дале- ко, й мабуть уже вийшли з заградзони; тут уже ми мо- жемо наважитися їхати потягом. На цьому маленькому, двірці працює мабуть лише один або два урядовці, а тому тут нам не загрожує велика небезпека - ми пі- демо до двірця за хвилини дві до відходу потяга, аби лише встигнути купити квитка й сядемо в потяг, ко- ли він уже рушатиме; якби виявилась якась небезпека, то тікатимем і схопимо рушниці, які повісимо в гуща- вині гіллястих молодих ялинок.
Заки робилися приготування, помітили ми, що па- сажирський потяг наближається до станції. Взяли ми свої наплечники, запхали ножі в мох під соснами і двійками пішли берегом рову до станції. Йшли ми скоро, щоб не спізнитися на потяг; не доходячи до двірця, на- ткнулися на у два метри високий паркан, який тяг-

- 151 -
нувся півколом від рову колії і якого за деревами нам раніш не було видно. Ми були в чоботах, а тому смі- ливо ступили в воду й так дісталися на противний бік паркану.
Тоді побачили ми зовсім не те, що ми собі уявляли. На невеликій розлогій вибалці, кроків двісті від нас, був великий дерев'яний одноповерховий залізничний двірець; біля нього з одного боку кілька невеликих будинків, а з другого боку пакгауз та інші будівлі. Кілька десятків людей йшло до потягу; а біля ґанку двірця побачили ми міліціонера.
Поспішались ми до віконця каси, але наше наближен- ня до двірця з глухого боку мабуть було помічено й викликало підозру; біля нас скоро з'явився міліціонер і з словами "Гражданє! Слєдуйтє за мной" завів нас біч- ним ґанком до приміщення залізничного ГПУ.
Добре відживлений чоловік років 35, що сидів там за столом, задоволено всміхнувся, побачивши нас. Запитав про наші документи, прізвище та місце народження та з якого табору втекли. Ми відповідали, що документів не маємо, що нас, як середняків, відпущено з посьолку Кук- лова додому, але ми в Вологді відстали від потягу, в якому їхали з родинами. Гепеушник злібно всміхнувся, кажучи, що ми гарну байку розповідаємо, скріпив свої слова московською матерщиною й наказав міліціонерові обшукати нас і замкнути.
Дощана нова невелика будка, що до неї нас замкну- ли, містилася недалеко від пакгауза; вона була без вікон і ще не закінчена - дах не весь був укритий гонтою.
В будці вже був замкнений один чоловік - виявився він українцем з Херсонщини, що тікав з табору. Хвилин за двадцять до буди привели й двох інших наших товаришів, і ми заходились самі себе сварити, що після довгого вдалого тікання так по-дурному вскочили в цю халепу - певно диспетчерське помешкання нерозважно порахували за залізничний двірець. Вирішили, що з нас- тупом ночі тікатимем, бо наша будка мабуть не охоро- няється. Вибратися з будки найлегше буде, підірвавши дощану стелю, щоб потім скочити на землю через не- докінчений дах.
Було по дванадцятій годині ночі; прислухаючись добре, ми не почули жодного руху біля буди й почали діяти. Нас чотири стали по два, стиснувшись спинами, а п'ятий новий наш товариш, що був найвищого між нами росту й дуже міцної будови, ставши ногами на наші ра- мена, спиною став тиснути стелю; за хвилину цвяхи го- лосно зарипіли, й з метр стелі звільнився від дощок.

- 152 -
Але в цей мент ми почули, що відмикається замок на дверях будки.
П'ятий товариш скочив з наших рамен і став близько дверей. Як тільки двері почали відчинятись, він прожо- гом кинувся в них, вдаром п'ястука повалив на землю міліціонера й побіг; вмить ми вискочили за ним, але за кілька кроків від буди натрапили на цівки гвинтівок. За- грози стрілять з додатком матерщини зупинили нас, бо в світлу ніч на близькій віддалі можна було стріляти цільно.
Нас п'ятьох завели до помешкання двірця й там чо- тирьом наказали лягти на підлогу в кімнаті з поперед- женням, що стрілятимуть у кожного, хто буде підводи- тись або рухатись. Два міліціонери в дверях кімнати вар- тували нас. П'ятого, херсонця, що повалив на землю мі- ліціонера, залишили в канцелярії, а години за дві його, тортурованого, ледве живого, приволокли до нас у кім- нату.
Втеча вночі
Ранком нас чотирьох (п'ятий, тортурований, не міг рухатися) відвели до районової міліції в центрі містеч- ка й замкнули в старе, ще з царських часів, арештантсь- ке приміщення.
То була невелика кімната з одним заґратованим вік- ном, що виходило на вулицю містечка. В довжину ка- мери були нари з вершкових соснових дощок, на яких сиділо кільканадцять в'язнів; один з них був юнак-ур- кач 19-20 років, утікач з табору, що говорив російською блатною мовою; решта в'язнів були українці, теж втіка- чі з таборів.
Почалося знайомство: найбільше розпитував уркач - звідки втекли? де і як нас "злапали"? і. т. п. - Не жу- ріться, хлопці; цієї ночі втечемо - сказав він, вислухав- ши наші пояснення. І дійсно, коли почало смеркати, ур- кач випросив у одного в'язня полотняні кальсони, пор- вав їх на швах і сплів з них мотузку: вона видалась йо- му закороткою, й я дав йому ще полотняного рушника, і ним він побільшив мотузку, зробив з неї петлю, що посередині захоплювала грати. В петлю він заклав тор- цем одну дошку з нар і зарядив усім готуватися до втечі.
Ми всі вдяглися, приладнали на раменах наплечники, й міцніші з нас взялися за дошку . Уркач став на нари близько вікна, подав команду: раз, два, три! - й ми дружно налягли на дошку. Почувся тріск, посипались порохи, й вікно з ґратами й підвіконням упало на під-

- 153 -
логу; в ту ж мить уркач крикнув: "дайош за мной!" і перший вискочив у дірку; за ним, як щури, по два разом, вискакували в'язні. Уже половина в'язнів була за вікном, коли ми з побратимом теж скочили на зем- лю, й при тому я почув, що відмикають замок у каме- рі. Опинившись на вулиці, ми відрухово кинулися бігти в той же бік, що й попередні втікачі; коли ми відбігли вже кроків 400, ззаду нас почулися стріли з гвинтівок; свист куль - тьюу-тьюу - мов батогом підстьобував нас, і ми бігли з божевільною швидкістю.
Пробігли ми ще пару сот кроків і завернули на греб- лю, довгу з пів кілометра, що була насипана через бо- лото; за греблею, обабіч дороги, чорнів густий ліс. Мілі- ційна погоня, добігши до греблі й бачучи, що стріляння на ходу є нецільним і безвислідним, вклякла на колі- на й у світляній ночі цілючись стріляла по втікачах; під часті стріли й свист куль, не чуючи землі під нога- ми, щодуху неслись ми греблею.
Минув я одного забитого; другий у корчах качався по дорозі; догнав я ще одного, що тримався лівою рукою за праву, з рукава якої текла кров; він біг підтюпцем і благав - братци, нє бросайтє мєня; то був уркач. Над- бігши до раненого, я хутко взяв його під пахву й ска- завши - давай, браток, швидше - побіг разом з ним; біль і уплив крови перешкоджали йому скоро бігти, й нас один по одному минали втікачі. Так, нешвидко, пробігли ми декілька десятків кроків, аж у горлі урка -ча почувся клекіт-стогін, він заламався на ногах, став на коліна, й голова його похилилася на правий бік. Я зро- зумів, що нещасний є смертельно поцілений, звільнив свою руку з-під його пахви, й уркач, упав пластом на дорогу.
За хвильку я вибіг з греблі й звернув у ліс. - Грицю, стій! - гукав мені мій побратим, що обігнав мене й скор- ше вскочив у ліс, а тепер чекав мене за сосною.
Незабаром стрілянина стихла, але це нас мало тішило, бо ми знали, що нам треба якнайскоріше й якнайдаль- ше тікати; на ранок напевно буде погоня з собакою-шу- качем - невідомо тільки чи по наших, чи по інших втікачів слідах він піде. А пити нестерпуче хотілося - ми смоктали листя берези, але на ньому не було
роси.
Земляк з Полтавщини
Ранком, між 9 та 10 годинами, наш напрямок перетя- ла залізнича колія, а дещо праворуч від нас ми бачили хатку з городчиком, обгородженим старими шпалами-

- 154 -
Очевидячки, там мешкав залізничий обходчик, і ми ви- рішили зайти до хати, напитися води, попросити їсти й спробувати розвідати, куди йде ця залізнича колія.
Гадали ми, що обходчик, живучи в такій пущі, мусить мати принаймні дробову зброю - тож для оборони взя- ли ми в кишені по дві з кулак завбільшки камінюки-го- лиші й умовились, що не будемо стояти близько один від одного й значить, якщо загрожуватиме зброєю, то лише одному, а другий матиме вільну руку для оборони.
Наблизились ми до хатинки; на городі порпався ді- дусь і лагідно привітався з нами. Ми попросили напи- тися, й дід виніс з хати дерев'яне відро й кухля.
Напившись, ми попросили дідуся продати нам будь-що з їжі, сказавши при цьому, що вже третій день ні- чого не їли. Розмовляли ми російською мовою, але дії дусь перший розпізнав, що ми не москалі, й почав роз- питувати, відки ми є. Я сказав, що ми з України й по- чав своєї - що ми помилково вивезені до спецпосьолку, а тепер відпущені, але відстали від потягу і. т. д.
- А ви з якої губернії? - запитав дід українською мо- вою.
-Ми з Полтавщини. А Ви звідкіля? -радісним голосом запитали ми.
- І я з Полтавщини. Колись мав хутір між Сорочин-
цями й Лютенькою - відповів дід і запросив нас зайти
на подвір'я.
Сівши на ослони, ми розповіли дідові, в який спосіб минулої ночі втекли від міліції, й тепер припускаємо, що по нашому сліду йде собака-шукач. Усміхаючись, дід поплескав мене по плечах і сказав: -По козацькому ви зробили, що так відважно ризикнули на втечу; а по- гоні за вами не буде, бо ви перебуваєте вже за ЗО км. від місця втечі, та в тому місці й нема собаки-шукача; а міліція напевно наловила вже інших людей, бо цими місцями багато наших людей тікає.
На наше питання, коли й чому дід потрапив сюди, він відповів.
- Ще в 1921 році мусив я залишити любу Полтавщи-
ну і то через синів, яких мав двох - старший був учи-
тель, а молодший був ще молодий парубок. Пішли
сини у повстанці до отамана Хрестового - може ви чу-
ли за нього?
- Чули, чули; а якже - казав я.
- Я не радив їм, жалів синів, казав, що й без них
обійдуться, а сини мені на це - А хто ж буде Украї-
ні самостійність виборювати? Комнезами чи що? Тож
старший був у повстанців сотником, молодший козаком,

- 155 -
і обидва полягли в боях - і у діда по зморшках облич- чя потекли сльози.
- Гарне мав я господарство - продовжував старий. - Але хутір мій конфіскували, так що я з старою ледве 'втекли; добрі люди допомогли, а то розстріляли б і нас, й оце аж тут знайшов працю залізничного обходчика. Від журби-печалі стара на другий рік померла, а я ще тиняюся на цім грішнім світі. Хочеться, тягне на Украї- ну, та не маю жодних документів і не ризикую, щоб у заградзоні не затримали й не відправили до табору.
Але солов'я байками не ГОДУЮТЬ, ВИ Є ГОЛОДНІ, та бач як на те лихо я й хліба не маю - тільки завтра проїздитиме той потяг, що викине мені хлібину. А проте я таки щось розживусь для вас, покищо йдіть до лазеньки та відпочивайте.
Ми зайшли до лазеньки, а дід замкнув її двері на за- мок, взяв ціпок і пішов геть з подвір'я. Ми полягали на полицях і міцно заснули, так що й не почули коли дід уступив до лазеньки й почав будити нас, кажучи, що вже треба вставати, бо є друга година дня, й він роздобув для нас картоплі й квасного моло- ка.
Маючи можливість ми й поголились.
Останній етап
Щиро подякували ми дідусеві за його доброту й по- міч. Він поцілував, поблагословив нас і дав пораду йти вздовж залізниці, але обійти ближчу станцію, на якій була перевірка заградотрядом; тут заградзона вже кінчалася й далі можна було пересуватися вільнше.
Ту станцію ми обійшли й потім, скориставшись тим, що товаровий потяг, підходячи до роз'їзду, зменшив швидкість, ми скочили на приступки, влізли в відкритий вагон-коробку з шверком, повикидали в кутку дрова, залізли в нору й солодко дрімали.
На світанку потяг наближався до великої станції; зіс- кочили ми перед семафором і пішки пройшли на заліз- ничний двірець.
З таблиці дізналися ми, що за двадцять хвилин буде пасажирський потяг на Москву. Наших грошей вистачи- ло купити два квитки до Курську. В Москві пересіли на потяг Москва-Харків. Їхали ми ніччю; пильної контролі не було; нам поталанило щасливо проїхати й ми висіли в Курську.
Там потяги порожняку* на Харків проїздили часто,
* Вагони, вивантажені з-під українського вугілля, руди, чавуну, машин, збіжжя, цукру, худоби, маслі, курей, садовини, городини, вона і т.

- 156 -
але вдень ми не наважувались їхати зайцями й чекали вечора.
Довелося цілий день тинятися, а їсти хотілося нестерп- но; харчі, що їх продавали на пероні, ще збільшували апетит. Було там молоко, кусники вареного м'яса, варе- ні кури, яйця, а одна жінка продавала картопляні пляц- ки; купувати їх ми не мали за що, але жінка погодила- ся дати за чайник десять картопляників; тож матушки чайник, який так у пригоді був нам у тяжкій дорозі, прислужився тепер нам у останнє - дав нам змогу під- живитись картопляниками.
Коли стемніло, ми сіли в порожній товаровий вагон потягу порожняку й на світанку були в Білгороді - їхати на Харків ми не ризикнули. Розпитавши на стан- ції дорогу на Богодухів, ми вийшли з Білгорода.
Коли ми наближались до першого хутора, то сонце з'явилось на обрії, щоб не спізнитись розбудити тру- дівників української землі. Бачили ми білі хати, сади, соняшники на городах, і серце радісно билося. Біленькі хатки, золоті лани - все це наше рідне, любе українсь- ке. В ранковій прохолоді, вдихаючи пахощі дозріваючих обабіч нас хлібів, не відчуваючи ні втоми, ні голоду, проминули ми майже сонний хутір.
Пройшовши кілометрів два від хутора, ми наблизились до крейдяних покладів і декілька хвилин йшли повз них.
Дивлячись на білі гори, казали ми собі, як то Творець був дбайливий до українців, що навіть і про крейду для наших жінок не забув. А чи всі ми належно дякуємо Богові за всі наземні й підземні багацтва України? Чи всі ми стаємо на їх захист від загарбницької Москви? Ой далеко не всі.
Надибав я камінь кремінь (для кресала), якими були густо уквітчані крейдяні поклади; був він гладенький, в качаче яйце завбільшки - поклав його до кишені під- жака.
Йшли ми години дві, минаючи кілька хуторів ліворуч і праворуч від дороги; пройшовши понад десять кіломет- рів, увійшли ми в невеликий, хат на двадцять, хутір. В одній садибі бачили ми господиню-молодицю й розпи- тали у неї дорогу на Богодухів. Ми соромилися в неї просити їсти; аж я пригадав, що маю ще 40 копійок й запитав молодицю, чи не могла б вона нам дати за ці
д. , і т. п. , повертаються з Московщини на Україну порожніми для наступного заповнення; так без перерви з України на Московщину їдуть-повні вагони, а з Московщини на Україну порожні - це й зветься порожняком.

- 157 -
гроші що-небудь поїсти. Господиня винесла з хати ку- сень з пів кілограма хліба з суржику ячменю й жита; лівою рукою я брав хліб, а правою давав свої 40 копі- йок.
- Хіба ж у мене совісти немає, щоб у подорожньо- го останні копійки брати - привітно усміхаючись ска- зала молодиця.
Далі за декілька кілометрів було село, в якому, як ка- зала нам молодиця, була сільрада й міліціонер; ми обій- шли його польовими дорогами. Ночувати зупинились у хуторі з одинадцяти хат. Жінка, яку ми там побачили, направила нас до хати, де жила бездітня родина й де було місце для спання. Дійсно, господарі там були ду- же привітні й дали нам повечеряти. Господарям ми роз- повідали ту ж байку, що були помилково вивезені на Сибір, і дещо розповіли про жахливі умови, в яких пе- ребувають розкуркулені, вивезені з України. - Видно й по вас, яке там життя - казала господиня, журливо похитуючи головою. Ми попросили спати у хліві, бо були надто обвошивлені.
Тільки но почало сіріти, й ми рушили далі. Удень ми випросили в одному хуторі поїсти, а надвечір наб- лизились до міста Богодухова. Заки смеркалось, ми з го- дину відпочивали біля шляху, а в присмерку, не зверта- ючи на себе уваги, пройшли місто. Коли минали остан- ню хату, я сказав побратимові, що ночуватимемо ми у степу, вечеряти нам ніхто не дасть, тож треба тут поп- росити хліба. Побратим не погоджувався просити, й я сам пішов до хати.
В хаті горіла лямпа; я зазирнув у вікно й побачив у кімнаті лише господиню - ми уникали зустрічі з моло- дими, щоб у недобрий час не трапити на комсомольця чи партійця.
Зайшов до кімнати. Моя ти ненько! - на ліжку ле- жав зодягнений здоровенний парубійко.
Я привітався й попросив у господині кусник хліба; та пішла до кухні, а тим часом у хату увійшов чоловік не- високого росту, років понад п'ятдесят, очевидно, госпо- дар. Не вітаючись, питає він (одне слово українське, а кілька російських):
- А це що за чоловік?
Господиня саме вийшла з кухні з кусником хліба й сказала, що цей чоловік хліба просить.
- А ти хто такий і звідки йдеш? - питає мене гос-
подар хати.
- Йду я з Харкова, працював на будові; будову за-

- 158 -
кінчили, й я повертаюсь до колгоспу на жнива - від повідав я.
- А. . . Так ти, значить, дезертир трудового фронту
- далі сікається господар.
- Який же дезертир, коли мене пустили на жнива -
виправдуюсь я.
- Брешеш!
- Тату. Чи то воно Вам потрібно - то його справа,
де був, що робив, куди йде - заспокоюючи, озвався син.
- Е ні! Це ж є зривщик п'ятирічки - й дідок схопив
мене за поли піджака, виходячи разом зі мною з хати.
Я весь час просив пустити мене, але дід і слухати не
хотів, кажучи - Ходім у міліцію; хай там розберуться,
що ти за птах.
Вийшли ми на вулицю; там я з усієї сили крутнувся навкруги себе; дідок хоч і впав, але не випустив з рук поли піджака, які були незастебнуті. Щоб затримати поли й ще дужче крутнути діда, я засунув руку в ки- шені й там натрапив на кремневе яйце, взяте мною на крейдяних горах. Ним я що-сили ударив у лице нахаб- ника, й той, пустивши мою полу, як скошений упав на землю, несамовито кричучи. Я ж кинувся бігти, нагнав побратима, який тим часом уже далеченько відійшов, і ми з обережности звернули з дороги на стежку між ла- нами.
На світанку наблизились до напівзруйнованого віт- ряка; близько нього було кілька овочевих дерев; купи глини й битої цегли свідчили про те, що недавно то був хутір господаря. Ми залізли у вітряк і міцно зас- нули.
Пробудились ми в обідню пору. Їсти хотілося жагу- че, але, щоб уникнути халепи, ми вирішили, що не бу- демо просити їсти. За кілька кілометрів від вітряка ми наблизились до невеликого хутора, докладно розпитали там дорогу на Чупахівку, а з Чупахівки я і з зав'язани- ми очима потраплю додому
Отак на світанку цього дня ми щасливо прибули до тебе, Олю - закінчив своє оповідання Гриць.
- Мій побратим не має куди йти - додав він. - Ба- тьки вмерли в спецпосьолку Куклові; сестру лишили в Вологді. Отже нехай він перебуває у нас; удвох ми перейшли через усі небезпеки втечі й довгої, тяжкої дороги, вдвох маємо ми й мститися за наших рідних.
В своїй хаті
Вже смеркало, і ніч надійшла, а побратими все діли-

- 159 -
лись спогадами про свої поневіряння - але з обереж- ности говорили неголосно й світла в хаті не світили. Розповідала й Ольга про своє нещастя.
- І моїх батьків за тиждень по Різдві теж вивезли
до Сибіру, втираючи сльози, казала вона - й до цього
часу не маю жодної вістки від них.
- Мабуть, Ольго, й не матимеш - стверджуючим то-
ном сказав Гриць.*
- А знаєш, Грицю, - казала далі Ольга - чому і
мене разом із тобою не вивезли. Наш голова сільради,
партієць смердючий, поклопотався, щоб мене залишили,
бо мав надію, що я стану його любкою; вже кілька ра-
зів казав мені, що буде ходити до мене, або поїду я
шукати Грицька. Доводила я йому, що так не годиться,
що він має жінку, має дітей, що не личить йому, як
представнику влади, так чинити. А він мені на це -
"Дурницю ти, Ольго, верзеш. А як господарку твою за-
бирали, то це ж дякуючи мені залишили тобі кофтину,
спідницю й платок на святковий день; і коли Грицька
вивозили, то ніхто інший, а я добився того, щоб тебе
залишили дома". "Дуже дякую Вам, товаришу голово, за
таку ласку до мене" - кажу я йому. А він своєї - "Е
то пусте така дяка; он прийду до тебе ввечері, то тоді
подякуєш". - "Е ні, ні! І не думайте, не приходьте, бо
до хати не пущу, кричатиму, сорому Вам нароблю".
- А добре було б, побратиме, якби той комуніст сам
прийшов до нас, а не ми до нього - казав Гриць.
- Не зле було б, Грицю - відповів побратим.
- Тож як голова ще буде до тебе, Ольго, чиплятися
то ти не відмовляйся; хай прийде він до нашої хати.
- А хто ж тепер носить твою гарну одежу? - за-
питаз якось Гриць.
- Та хто - комсомолки та дружини й дочки акти-
вістів.
- Оце є найсумнішим - зауважив Гриць Не в самій
одежі тут, Ольга, річ. Лихо в тому, що таким чином
*Варто зауважити, що Москва дбає, аби злочини нелюдського знущання й нищення, які вона провадить над поневоленими нею народами, в першу чергу над українцями, дещо приховати й одурити принаймні легковірних. Тож у час розкуркулювання, нищачи сотні тисяч хліборобів, сотням із них Москва давала цілком пристійні умови й гарний заробіток; ці одиниці писали рідним та знайомим, що живуть добре й не нарікають на життя. Від таких листів (бо інших не було) ширився розголос, що розкуркуленим на півночі живеться добре.
Від 1935 року траплялося, що дехто з розкуркулепнх і вивезених на північ приїздив добре зодягнений і при грошах у рідне село на відпуск; активісти у фуфайках, порівнюючи до них, виглядали злиденно й вони, заздрячи казали - клятим куркулям скрізь добре живеться. . .Але так було тільки для одиниць, спеціально визначених.

- 160 -
москалі щеплять нашому народові руїнницькі навики, а це матиме далі важкі наслідки, і одіж, що ти придбала тяжкою працею власних рук, або рук твоїх батьків, від тебе забрали, а сусіди без гризоти сумління надягають її на себе; отже вони не шанують і не цінять здобутків твоєї праці, то хто ж цінитиме здобутки їхньої праці? Це ж є повернення до рабських часів коли пра- ця звичайної сірої людини не шанувалась, і здобутки її не охоронялися законом. У тих дівчат, які одягли твій одяг, соввлада на протязі їх життя привласнить їхньої праці В тисячу разів більше, ніж вартий твій одяг, а вони вже не матимуть права протестувати проти цього, бо самі перші порушили закон християнської моралі.
Зацікавилась Ольга, чи залишився хоч хто в живих з перших потягів, що прибули до Куклова.
- Дехто лишився - відповідав Гриць - майже вик- лючно молоді й дужі на силі. Родина Паради, батько й мати та син, парубок, як дуб, були при доброму здо- ров'ю. В родині Ярових з Дніпропетровщини батько, мати, сини й дочки померли, а один син лишився. Ми- хайлов Костя (грек з України) з братом кульгавим, міцні парубки, теж лишалися живими. Король Іван Си- дорович з Харківщини, коваль за фахом, працював у кузні з синами Іваном і Сергієм, а дочка Лідія з ма- тір'ю теж працювали й усі лишилися живі. Гаргуль Фе- дір з Донбасу Гришинського району Константинополь ч.2 лишився живий з двома дочками-красунями й то тому, що старша дочка, як фахівець бухгальтер, була продана конторі лісопункту Воложка в 26 кілометрах від Кук- лова; вона могла на волі трохи розжитися харчів і час від часу приносити батькові й сестрі*.
Торгівля людьми
Я навожу тут вислів Гриця Удовиченка "була прода- на"; читач, та до того ще й "демократичний", може при цьому скептично похитати головою й засуджувати ав- тора за наклеп, кажучи, що продаж людей зник уже давно разом із рабством.
Світ знає, що в наші часи продаж рабів проводиться тільки в одній напівдикунській країні Африки; про те ж, що комуністична Москва торгує людьми-невільниками,
* У 1931 році старого Гаргуля було засуджено на 10 років за агітацію серед спецпоселенців і відправлено в Котлас у поправнотрудовий табір (кацет); раб не мав права нарікати на свою долю, й за таке нарікання діставав тяжку кару. Напередодні війни Гаргуль повернувся з Кот-ласу на Україну.
Всю родииу Короля теж судили, й кожного було теж засуджено на 10 років до поправно-трудових таборів і вивезено з Куклова.

- 161 -
світ не знає, бо це відбувається за залізною заслоною, та, крім того, в лексиконі Москви слово продаж по від- ношеною до людей не вживається - замість того, про спецпоселенців пишуть, що він (вона) "отпущен на вольную работу"; про в'язня поправно-трудового табору (кацету), що він "разконвоірован і откомандірован" до такої то установи, заводу, треста і т. п., що купили в'язня (в'язнів).
І в українській еміграційній пресі торгівля людьми в Совєтів не висвітлена. Об'єкт торгівлі, невільників, що незадовго перед тим були ніби правними совєтськими громадянами, Москва арештує, засуджує до кари, три- має їх у напівголодному стані, в жахливих житлових умовах, на важкій фізичній праці - й тим підриває їх- ню моральну стійкість і духову відпорність. Коли та- кий тероризований невільник стає об'єктом торгівлі, й при цьому умови його життя й праці дещо кращають, то він внутрішньо вже не є в стані протестувати про- ти цього, не журиться цим і навіть є задоволений з та- кого продажу. Можливо, що з цих мотивів і преса на- ша не приділяє цьому явищу, як такому, що не погір- шує, а поліпшує стан в'язня, належної уваги. Але тре- ба пам'ятати, що й у часи работоргівлі, в початковому, вишкільному періоді вона мала менш відразливі форми, й тільки з бігом часу набирала повністю своїх драстич- них форм.
Ми не є певні, що в ці роки не відбувається торг між СССР і Китаєм європейськими фахівцями, яких Мос- ква "наловила" в Німеччині й країнах-сателитах.
Чи є різниця в торгівлі людьми в колишні рабовлас- ницькі й теперішні Московсько-Совєтські часи? Так є. В рабовласницькі часи торгували людьми переважно при- ватні особи, а за Московсько-Совєтських часів право торгівлі людьми належить монопольно державі й про- вадиться органами ГПУ, НКВД.
В рабовласницькі часи мірилом вартости раба для чо- ловіка був його вік і фізична сила, а для жінки - вік і вродливість; в комуністичній же практиці мірилом вар- тости раба є ступінь фаховости (кваліфікованости) не- вільника.
За рабовласницьких часів раб не одержував на руки платні, а в теперішній комуністичній державі невільник одержує невеличку платню, в залежності від умовин. Якщо покупець забезпечує купленого в'язня житловим мешканням, то вираховується, скільки коштує на місяць мізерна норма їжі (денно пів кіла хліба, тарілка зупи,

- 162 -
шклянка чаю), й місячна вартість цього раціону раз на місяць видається в'язневі на руки.
В рабовласницькі часи людина, що її продавали, жу- рилась з цього, а при теперішньому модерному рабовласництві невільник тішиться, що його продано. Так на- приклад дочка Гаргуля дуже тішилась, коли після про- дажу з куреня чи брудного барака вона перебралась до теплого кімнатного помешкання, коли замість тяжкої фізичної праці в лісі на холоді вона за своїм фахом сіла в крісло бухгальтера в теплому приміщенні, коли замість гливкого чорного хліба і кусника солоної риби вона мала кусник випеченого хліба й тарілку гарячої зупи; коли вона, приречена на повільну смерть, тепер уже не думала про неї й навіть дбала, щоб не допусти- ти до смерти батька й сестру. Правда, за всі ці вигоди вона мусила працювати 16 годин на добу, себто працю- вала за двох осіб й за цю працю одержувала 15% заро- бітку однієї особи, а решту 85% потрапляли до кишені новітнього баріна-москаля, коменданта спецпосьолка Куклова товариша Боригіна.
Практично продаж оформлювався так. ГУЛАГ прода- вав "ізлішєк" кваліфікованої робочої сили, припустимо, інженера будівельника (в'язня) якомусь трестові за платню 600 крб. місячно. За умовою трест на харчі ви- дає на руки цьому інженеру 35 крб., а решту 565 крб. платить до каси ГПУ. В свою чергу адміністрація та- бору, у списках якого лічиться в'язнем проданий інже- нер, виплачує від себе йому 25-40 крб. премвинагороди, а решта 525-540 крб. є чистим прибутком ГПУ.
В роки мого перебування в'язнем (1931-35 р.) продаж в'язнів був широко практикований. Продавались: інже- нери, архітектори, механіки, електрики, лоцмейстери, то- пографи, лікарі, плановики, економісти, статистики, бух- гальтери та люди інших кваліфікацій. В'язнів-фахівців купували: Сєвєролєс, трести, заводи, артілі, кооперати- ви та інші установи й організації віддалених таєжно-північних районів СССР. В ті місцевості фахівці не хо- тіли їхати добровільно, а якщо деякі їхали, то тільки на рік чи два, щоб добре заробити й повернутися до дому; отже в ці райони фахівців постачало ГПУ поряд- ком продажу в'язнів, які ще й тішилися цим, бо при цьому потрапляли в кращі житлові умови та ще могли находити й інший заробіток, виконуючи на замовлен ня різні завдання (консультації, нагляд за будівництвом, складання плянів і т. д.).
Для державної економіки це було корисним, бо один

- 163 -
кваліфікований працівник виконував працю за двох, трьох, а платні не діставав і за одного.
Найціннішим же для в'язнів було те, що їхні роди-
ни могли приїздити й оселюватись близько від своїх
проданих батьків, себто уможливлювався зв'язок з ро-
диною. .
Ми освітили тут коротенько так би мовити роздріб- ну торгівлю в'язнями-фахівцями; але крім того була й масова, гуртова торгівля тисячами й десятками тисяч людей - під яким титулом вона реєструється в совєт- ських паперах, це є таємниця московських міністерств, про яку людність довідається хіба після знищення мо- сковської работорговельної імперії.
При такій системі працівникам ГПУ-НКВД доводи- лось іноді натрапляти на труднощі, бо советська кон- ституція не має параграфів, які регляментували б взає- мовідносини вільних з невільними. Для прикладу - ко- мендант спецпосьолка Куклова Боригін мав сам вироб- ляти закони для невільників і він же й доглядав за їх виконанням.
В 1937 році дочку Гаргуля (бухгальтера) засватав мій знайомий, тоді вже вільний Д. М-ка, що відбув оди- надцять років ув'язнення й після звільнення поступив на лісобіржу трактористом по вільному найму. Нарече- ні обоє звернулися до коменданта Боригіна й цим пос- тавили його в прикре становище; бо ж у сталінській конституції нема параграфа, який говорив би про шлюб вільних з невільними, або який би забороняв невільним дівчатам взагалі брати шлюб. Боригін задумався. Він, звичайно, не припускав і думки про переведення Гаргу- лівни у вільний стан; навпаки, наслідуючи дух кріпаць- ких часів, він намагався краще перевести її нареченого в невільники й хитро почав умовляти його зареєструва- тися під прізвищем своєї нареченої. Але М-ка на це не піддався, й Боригін виписав таки шлюбну метрику на прізвище М-ка.
І після шлюбу Гаргуль працювала на старому місці бухгальтером лісопункта Воложка по 16 годин на добу, й платню її так само забирав комендант спецпосьолка Боригін. Чоловік М-ка залишився вільним, одержував платню на руки й утримував свою дружину-невільницю; але в 1938 році вони втекли на Україну - "хахол" таки перехитрив.
В 1938 році в п'ятдесятьох бараках спецпосьолка Кук- лова жило може якихсь пів тисячі невільників; грубі тисячі померли, інші розбіглись та були продані різним

- 164 -
підприємствам. Боригін задумав тоді вдатися з прохан- ням до урядових чинників про розшук "беглих", щоб у такий спосіб збільшити населення спецпосьолка, бо праця по "освоєнію" таєжной землі рухалася надто по- вільно.
Свої заходи Боригін не довів до кінця, бо в них від- пала потреба - в зимі 1939 року почали прибувати по- гяги з "звільненими від польсько-панського ярма" хлі- боробами Волині й Галичини. Вони оселились у хоч і переповнених блощицями, але сухих, бараках; в ті часи була вже кухня й лазня - в порівнянні з зимою 1930 року "жіть стало лучшє, жіть стало вєсєлєє" (Сталін).
Варто зазначити ще той факт, що в 1936 році, після проголошення сталінської конституції і ніби в зв'язку з нею, Боригін на два тижні склав обов'язки комендан- та, підступно зібрав у спецпоселенців підписи, що вони бажають, щоб він був комендантом - а після того ще з більшою люттю й садизмом знущався над своїми не- вільниками-українцями.
Кара запроданцеві
Але ми відхилились від наших утікачів.
Тих харчів, що їх Ольга купила, продавши кофтину, вистачило тільки на три дні; отже продала вона остан- ню хустину й за вторговані гроші купила харчів (пшо- на, олії й кілька паляниць) на цілий тиждень. Два рослі чоловіки, виснажені на засланні й під час втечі, для відживлення потребували багато їсти, а не було за що купувати харчів, не було чого й продавати, й Ольга цим тяжко журилася.
Побратим усе підбивав Гриця щось чинити, на щось наважитися, кажучи, що вони ж мають зброю.
- Так що, злодіями нам ставати? - іронічно питав
Гриць.
- Ні, боронь Боже - заперечував побратим - але
все ж таки, якби ми пішли до тих активістів, що заб-
рали одежу твоєї дружини й інші речі твого господар-
ства, та хоч частину цього відібрали назад, то хіба це
було б злодійством?
- Було б це злодійством чистої марки - відповідав
побратимові Гриць - Хіба можна карати злодія тим, що
у нього викрасти ним украдене? Таке поступовання ве-
де тільки до морального розкладу суспільства.
Але побратим усе тиснув на Гриця, кажучи, що во- ни тепер у такому скрутному стані, коли не можуть дотримуватись принципів високої моральности, що на завтра вони не мають чого їсти, що Ольга у розпачі

- 165 -
плаче, що треба їм взяти пару курей у будь-кого з ак- тивістів.
Гриць врешті дав згоду, але казав що він має на дум- ці інше джерело, яке дозволить їм не спухнути з голо- ду. СОЗ забрав у нього посів озимини, на який він уклав посівний матеріял і працю; скоро скінчується косовиця озимини, й можна буде вночі ходити в степ оббивати колоски снопів; щоб не було підозри на Ольгу, треба буде ходити не тільки на Грицеве поле, а й на поля ін- ших господарів, вивезених на північ.
Якось уночі Гриць з побратимом принесли таки дві курки. Вдень пішла Ольга до центру Удовиченок, щоб діз- натися, які є балачки з приводу викрадення курей.
Вертаючись, здибала Ольга голову сільради. Навіть і не привітавшись, суворим голосом звернувся до неї:
- Останній раз кажу тобі, Ольго. Або я ходитиму до
тебе, або розберемо твою хату, а ти вибирайся куди
хочеш.
- Отакої! - задиракуватим голосом відказала Ольга. - А я то хіба винна, що товариш голова тільки язиком, а не ногами ходить до мене.
- Ну то чекай же - прийду сьогодні.
Розповіла Ольга дома, що вона чула про пропажу ку- рей; сказала й про зустріч з головою сільради та про розмову з ним. Гриць з побратимом приготувалися - наладнали мотузки, сокиру; взяли три цегли й кожну обвинули навхрест дротом. Коли смеркалось, то побра- тим з сокирою вийшов у сіни, а Гриць з обрізом був у хаті. Ольга скинула лише кохтину й сиділа на ліжку.
Доходила дванадцята година ночі, як у віконницю за- чиненого проти ліжка вікна хтось постукав. На запитань- ня Ольги почувся упевнений голос голови. Ольга хутко відчинила навстіж сінешні двері, закликаючи заходити, й вибігла за хату, ніби за потребою.
Голова вступив до сіней із гвинтівкою на лівім раме- ні, й тут побратим із-за дверей ударив обухом у тім'я голови; від удару той захитавсь ніби п'яний, і в цей мент побратим ззаду міцно стиснув карок, уп'явши паль- ці в горло голови.
Підоспівший Гриць ухопився за ноги, й голову пова- лили на долівку сіней, обвили петлею карк і міцно скру- тили цуркою, зв'язали ноги, прив'язали руки до тулуба - отак без жодного звука упорались з головою, вийняли у нього з кишені гаманець, взяли його гвинтівку й, забравши три цеглини, віднесли трупа до ставу.
Прив'язуючи цеглину до карку голови, Гриць казав - цю медаль маєш за зраду своєму народові, Укра-

- 166 -
їні й за вірну службу Москві.
Прив'язуючи цеглину до правої ноги, Гриць казав - цю медаль маєш за моїх батьків, братів та сестер, що ти їх вислав на Сибір.
Прив'язуючи цеглину до лівої ноги, Гриць казав - -цю медаль маєш за моїх сусідів, односільчан і всіх тих, що ти їх викидав з хат, вивозив під бугри, віддавав мос- калям на поталу й знущання, й які в тяжких конаннях приймають смерть у Сибіру, Уралі, в північних просто- рах Московщини.
Прив'язавши цеглини, трупа пустили в воду на гли- бокому місці ставка.
Минув день, два, три. . Розголос про зникнення голови сільради на Удовиченках розійшовся по околицях; й у нас у Зінькові про це було відомо. Говорили про те, що голова був у сільраді до одинадцятої години вечора й, виходячи, казав черговому сільвиконавцеві, що йде до- дому. Між сільрадою та його хатою й стрілу не було, гейби корова язиком злизала нашого голову - казали діди.
Заворушились ГПУ й міліція, але вони були безрад- ні й не могли натрапити на слід; кілька разів перегля- далися списки чоловічого населення сільради, але не бу- ло кого запідозрити на якийсь рішучий, відважний чин - здавалося, що на Удовиченках залишились тільки прихильні до соввлади й покірні люди.
А тим часом Гриць з побратимом ходили ночами об- бивати снопи й щоразу приносили кілограмів двадцять пшениці з половою. Молоти не було де, та Ользі й не випадало молоти зерно, бо ж відомо було всім, що кол- госп забрав у Ольги весь посів озимини. Доводилося Ользі носити у кошику продавати на базар у Зіньків кі- лограмів по десять пшениці й купувати за вторговані гроші харчі.
Гриць з побратимом полягли в облозі
Надійшов місяць листопад. Пильні й досвідчені очі молодиць помітили вагітність Ольги. Почалися пересу- ди; молодиці стали пильніше доглядати своїх чоловіків, чи часом вони не заходять до молодої вродливої Ольги.
Вагітністю Ольги зацікавився й новий голова сільради, який вирішив особисто пересвідчитись, хто з чоловіків відвідує Ольгу. Взявши з собою активіста, голова сіль- ради темного листопадового вечора тихенько наблизив ся до Ольгиної хати й, приклавши вухо до віконниці,

- 167 -
що нею було зачинено вікно проти ліжка, пильно при- слухався. Почув він неголосну розмову; свідчило це, що Ольга була не одна в ліжку.
Кілька вечорів підслуховував голова і дійшов до вис- новку, що в хаті Ольги є чоловік і то не один. Про свої спостереження він повідомив Зіньківське ГПУ.
Коли вранішній світанок, крізь одно незачинене вік -но близько дверей, вже витиснув темряву з кімнати, Гриць ще лежав у ліжку й бавився дитям. Ольга ж уже встала й, наблизившись до дверей, щоб вийти в сіни, побачила крізь вікно, що до брами скорим кроком на- ближався загін з понад двадцяти міліціонерів.
- Грицю! Міліція! - перелякано крикнула Ольга, хут- ко взяла дитину з ліжка й зайшла в сінешню комору.
Гриць миттю зняв обріз з цвяха над ліжком, в одній білизні підбіг до вікна й став біля стіни. Побачив, що попереду підходив до хати чорнявий, середнього росту агент ГПУ - Гриць стрілив йому в груди *. В мент агент і міліціонери подалися назад. Гриць не ба- чив ворогів через зачинені вікна, але стріляв у ті вікна навмання. Побратим, що спав у кухні, й собі почав стрі- лянину з вікна кухні.
Чулися часті стріли й брязкіт розбитого шкла; наля- кані міліціонери розбіглися, як щури - за хлів, льох та клуню. Гриць залишився в кімнатах, а побратим зліз на горище, з чотирьох боків вишив по парці в даху й об- сервував у дірки. Ось один сміливіший міліціонер обе- режно висунув з-за хлівця над льохом краєчок свого пис- ка - і в мент стріл побратима з горища хати прошив обидві щоки й поторощив йому кілька зубів*. Міліці- онер, спливаючи кров'ю, поліз за клуню.
Це в такій мірі налякало решту міліціонерів, що біль- ше вже ніхто не наважувався виглядати з-за укриття.
Гриць з кімнат, а побратим з горища хати час від ча- су робили по кілька стрілів у хлів і клуню й тим три- мали міліціонерів прикутими до своїх схованок. Коза- ки стріляли з різних місць, і, після уважного спостере- ження, міліція прийшла до висновку, що в хаті є чоти- ри озброєні особи.
Козаки мали час одягтися й поїсти; вони поставили собі завдання затримати міліцію до вечора в бездіяль-
* Зіньківське ГПУ ширило чутки, що тому агенту куля лагідно пробила легені, алв він зостався живий і доходив до здоров'я. Кружляли чутки, що він помер, і, щоб населення не тішилося з смерти гепеуш-ника, трупа відвезли автом до Полтави. В усякому разі він назавжди зник з нашого міста.
* Той ранений міліціонер з перекошеним обличчям у рубцях, відійшов, як інвалід, на пенсію.

- 168 -
ному стані, а тоді з наступом темряви втекти з хати. В свою чергу міліція розуміла намір обложених і вжи- ла заходів для збільшення своїх сил, викликавши теле- фонічно з Гадяча кілька десятків міліціонерів для по- мочі.
На лихо, серед міліціонерів знайшовся відважний ком- сомолець, донський козак; як уже сутеніло, він сів на коня, взяв у руки зроблений з прядива, змочений у нафті, запалений смолосикп, в галоп наблизився до хати з того боку, де були зачинені вікна, протяг огнем по солом'яній стрісі, на розі хати заткнув смолоскип у стріху й хутко подався геть.
Побачивши огонь, побратим зразу ж став розшивати парки й спихати їх на землю; але його зусилля були марні - огонь взяв перевагу, все поширювався, й поб- ратим зліз з горища. Огневі язики немилосердно-швид- ко злизували дах хати.
Справа ставала безнадійною. Поцілувавши Ольгу й дитину, Гриць відчинив сінешні двері; з дитиною на ру- ках Ольга вийшла на подвір'я, й її зразу заарештувала міліція.
Зачинивши двері на засуви, побратими продовжували стріляти з вікон, але не довго; кімнати наповнялися ди- мом, який роз'їдав очі й не давав дихати. Отже Гриць і побратим умовились тікати - один праворуч, а дру- гий ліворуч - і вибігли з хати.
Гриць вибіг за клуню і націлив обріз у міліціонера, але, замість стріла, тільки затвір клацнув - у цівці не було патрона. Тієї ж секунди міліціонер Р. Макуха, мешканець м. Зінькова, на віддалі двадцяти сантиметрів від цівки гвинтівки, стрілив у голову Гриця.
Підбадьорені міліціонери тепер повибігали з своїх схо- ванок і побачили ще одного, який утікав степом; роз- почалася шалена стрілянина по ньому; не добігши кіль- канадцять метрів до кущів, побратим Гриця упав заби- тий.
Забитих обшукали; у Грицевого побратима знайшли шкіряний гаманець; присутній при цьому голова сільра- ди зразу пізнав, що то був гаманець забитого голови й журливо зауважив - Так ось хто злизав мого поперед- ника.
Трупи Гриця й його побратима наступного ранку від- везли до Зінькова, й - як вісім років перед тим отамана Хрестового з побратимом - гицель закопав їх на мі- ському кладовищу.
Цей героїчний чин двох синів козацького роду восе-


- 169 -
ни 1930 року на Удовиченкових хуторах дуже підсилив на дусі нас підпільників і ствердив доцільність збройно- го спротиву ворогові. Шкодував я, що, посідаючи таку велику кількість патронів, козаки в останній сутичці за- мало втрат завдали ворогові; але й попри це показали вони, чого вартий активний спротив однієї лише хати. Дійсно: І. Проти двох козаків, що вели цілий день перестрілку, нашому ворогові треба було мобілізувати збройні міліційні сили двох районів.
2. Гепеу-міліційний апарат був у небезпеці й напру-
женні; телефонічно повідомлялося Полтаву про перебіг
облоги, а в сусідніх районах просилося помочі.
3. Цілий день медична обслуга лікарні була мобілізо-
вана для військових потреб і доглядала ранених.
4. Кожен щирий українець серцем і душею вітав ху-
тір і його оборонців і тим викресував у душі своїй ще
одну іскру ненависти до москаля.
5. У народі широко, до подробиць коментувався пере-
біг облоги, з власними зауваженнями й побажаннями;
приміром - якби він (Гриць) подав у цівку патрона, то
не було б уже у нас Макухи; то дим їх запаморочив,
а то б вони запевно втекли і т. д. Тобто не з книжок,
а на живому чині плекалися культ героїки й романтика
зброї.
С. В. У.
З початком розкуркулювання, а потім колективізації тиск соввлади на хліборобів усе збільшувався; тим са- мим і серед хліборобів збільшувалось обурення й нена- висть до окупанта-москаля. До того ж викриття органа- ми ГПУ Спілки Визволення України (С.В У.) відкри- ло очі хліборобам, бо з прилюдного суду над прово- дом СВУ нарід довідався, що мудріша частина нашої інтелігенції не тільки не зрадила хліборобів, а навпаки - в боротьбі за визволення України брала ставку на хліборобські сили.
Все це в великій мірі підняло хліборобів на дусі. З певністю можна сказати - якби в ті часи на села й хутори завезли гвинтівки й зарядили брати їх тим всім, хто хоче боротися за визволення України, то хі- ба одиниці та совєтські активісти не взяли б до рук зброї.
При такому наставленні хліборобів повстанський за- гін (для пом'якшення ми називали його повстанською організацією) кількісно можна було скоро довести не то що до десятків, а до соток. В цьому розумінні на мене тиснули мої друзі, особливо молодший Тесля, які

- 170
казали, що в розмовах з хліборобами (звичайно, з та- кими, з якими можна було говорити на такі теми) не зустрічали таких, що не бажали вступити до організо- ваного підпілля. Але я не давав згоди на збільшення організації повище 50 осіб, себто повище тої кількости, яка мені була дозволена; та і не було потреби, не посі- даючи запасів зброї, приймати до підпілля неозброєних людей.
В кінці січня 1930 року я виїхав до Полтави й посту- пив на працю старшим робітником бази м'ясокомбінату. Тоді увага полтавчан була прикута до перебігу слідства, а потім суду над їхніми земляками професором В. Щепот'євим і адвокатом К. Товкачем. Я мешкав неда- леко від садиби Товкача, й з свого мешкання бачив, як на його подвір'ї комунгосп вирубав прекрасну дубову алею. До мене в Полтаву регулярно що два тижні при- їздили Хоменко або Тесля, й від них я діставав звідом- лення про всі найновіші події, що відбувалися на селах.
Весною, тобто тієї пори року, що сприяє початку збройного виступу, ми на низах вимагали негайного чи- ну; це питання всебічно дискутувалося. Всі ми були згідні з тим, що надійшов сприятливий для повстання час, що саме тепер, при переході від НЕП-у до соція- лізму, дійшло до разючого розходження між соввладою й народом; якщо підпілля не використає цей мент, то доведеться чекати вже наступного етапу, до переходу від соціялізму до комунізму, але тоді сила спротиву бу- де меншою; отже нам видавалося, що саме тепер є на- года розтрощити большевію й організованим виступом добре побудованого, озброєного підпілля всеукраїнсько- го маштабу визволити Україну.
Але ми, керівники низинних клітин, не мали дозволу на організований збройний виступ, бо не можна було спо- діватися на допомогу з-за кордону. Провід виходив з того, що хвилею одчайдушного повстання ми могли ско- ро звільнити від большевиків села і невеликі міста Укра- їяи, але тривала війна повстанців, озброєних тільки руч- ною зброєю, з арміями москалів, озброєними гарматами, літаками й танками, видавалася цілковито безвиглядною. От тоді то треба було, щоб Зах. Европа й Америка, яких у той час Москва боялася, посіли рішучу протиболь- шевицьку позицію й дали нам допомогу зброєю; та ба - потуги вільного світу не хотіли тоді активно допома- гати поневоленим народам.
Отже доводилось орієнтуватися на власні сили й на власну зброю, а тому треба було намагатися, щоб і ар-

- 171 -
мія виступила на боці повстанців; тобто треба було й у червоній армії зачервити підпілля, а це теж вимагало немало часу - тож ми на селах мали чекати.
З наближенням жнив я повернувся додому, бо мав дещо посіву збіжжя, й його треба було зібрати. По жнивах я до Полтави вже не повернувся, а тільки наїз- див туди що три місяці.
Праця нашого підпілля полягала в намаганнях придба- ти зброю та в вербуванні до підпілля осіб, що мали власну зброю. Покладали ми надії на наступну весну 1931 року й до неї готувалися. Склав я дві зримовані летючки й від руки написав по декілька десятків при- мірників їх. До найменших подробиць проробив я плян захоплення повстанцями міста Зінькова, яке мало бути переведене з блискавичною швидкістю - на протязі 10 хвилин ми мали бути господарями міста.
Дуже тяжкою була справа добування патронів. Мав я декілька пістолів системи Сміт і Віссон та бравнінгів і не мав до них жодного патрона. Передав їх підпільни- кам з надією, що може хоч саморобними патронами їх за- рядять, бо ми вже мали практику заладування порож- ніх гільз. Мій наган теж був заладований чотирма патро- нами фабричного виробу й трьома саморобними.
Надійшла весна, а з нею зростало поривання підпіль- ників до активного виступу. Відвідав я Полтаву й почув - Ні! Відвідав у червні вдруге - й знову те ж фатальне "Ні".
Був я тоді молодий, мав ледве 30 років, і належав до тих запальних, що в глибині душі не погоджувалися з тим "Ні". Я тримався того погляду, що москалі прагнуть всіх нас, так або інакше, виилюндрувати - так чому ж ми маємо пасивно чекати своєї черги?
Висловлював я такі аргументи, висилаючи з Полтави листи в Опішнянський, Диканський та інші суміжні ра- йони до надійних осіб, заохочуючи вмирати "орлами на льоту з ворожою стервятиною в пазурях". Мав я інтенцію виломитися з приписів підпільної мережі й зважитись на такий чин, щоб у історії боротьби України проти Моск- ви хочби з краєчку було позначене й моє ім'я,
Над цим питанням я багато й напружено думав і в душі своїй не находив виразної відповіді. Вирішив я вда- тися за порадою до моєї знайомої Н.П-да (брата її за- били большевики), учасниці визвольної боротьби 1919 - 21 років, щоб почути її "безсторонню" думку щодо мо- їх намірів. Прийшовши до неї на хутір, виклав їй свої

- 172 -
пляни відносно збройного виступу.
Моя приятелька, уважно вислухавши мене, досить обгрунтовано довела неслушність моїх задумів. Перекон- ливими були її висловлення, що передчасний виступ од- ного загону може підпільній і визвольній справі більше нашкодити ніж допомогти - і саме тому, що большеви- ки тоді скрізь переведуть превенційну акцію, виарешту-ють по всіх селах тих, хто на їхню думку може бути організатором та ініціатором протисовєтської боротьби. А під час такої акції певно натраплять вони на нитку не одного підпільного клубка.
За бажанням підпільників, на початку серпня відбу- лися сходини в місцевості їх найбільшого скупчення. У розлогій балці недалеко від хут. Човнова-Балка, серед валів старовинного майдану, зійшлося з навколишніх ху- торів понад двадцять козаків. Я мав наган, а ще два ма- ли обрізи - вони тримали варту на підступах до валів.
Була гарна немісячна ніч. Визираючи із-за валів, я ба- чив силюети голів. Молодший Тесля кожному прибулому визначав його місце так, щоб він не міг пізнати іншого, а ті, хто знав один одного, були разом.
Я сів поверху вала й розпочав слово:
- Побратими! Не навмисне, а підсвідомо вибрали ми місце для наших сходин на старовинних валах. Невідо- ма сила притягла нас сюди, щоб засвідчити духову тяг- лість нашу від наших предків козаків. Ці вали насипали козацкі руки чи то для муштрових вправ, чи для добу- вання селітри для пороху, чи для іншої військової по- треби, але все для однієї мети - для служіння інтере- сам збройної боротьби. Отже той дух, що підноситься над цими валами, є дух лицарів козаків, що все дбали за зброю й воювали з ворогами за Віру нашу й Волю України. Приймім же й ми хрещення цього духа, єдна- ного з Богом, щоб бути гідними спадкоємцями й про- довжувачами славних чинів наших прадідів козаків, що вміли воювати й уміли панувати.
Якщо ми не будемо вірними преємниками й носіями лицарського духа й обов'язків щодо Батьківщини й сво- го народу, то уможливимо кровожерному нашому по- неволювачу-москалеві винищити до пня український на- рід, що при сучасній большевицькій формі поневолення є жахливою реальною загрозою.
Вкінці я звернув увагу на конечну потребу для кож- ного козака дбати за зброю не тільки для себе, а і для товариша, щоб не пасти задніх, коли настане час пов- стання.

- 173 -
Мені ставили багато запитань. Питали, коли ж врешті буде повстання; чи передбачається вибороти Україні справжню самостійність і яка, після повалення больше- визму, мала б бути форма державного правління на Ук- раїні?
Я відповів, що не знаю, коли буде повстання, але тре- ба припускати, що в скорому часі, що маємо вибороти для України повну самостійність, а державна форма бу- де така, яку Український Нарід забажає.
На таку мою відповідь почув я репліку - "отже зно- ву комнезами вирішуватимуть, якої вони бажають дер- жави". На це я знову відповідав, що для успіху нашої справи треба, аби всі українці будь-яких світоглядових і ідеологічних настановлень, хай і відмінного соціяльно- го походження, об'єдналися в одну громаду й спільни- ми зусиллями провадили Визвольну Справу до перемож- ного кінця; тому не треба зарані, аж до часу визволен- ня України передрішувати, який має бути на Україні державний устрій; цю справу напевно вирішуватиме не комнезам, а ті українці, що зі зброєю в руках звільнять нашу Батьківщину від окупанта москаля. Висловлював я певність, що наш нарід у своїй масі не втратив ще здорового глузду й відновить третю з черги Гетьманщину.
Така моя відповідь задовольнила всіх зібраних. Тре- ба зазначити, що члени нашої організації на три чверти були прихильниками Гетьманщини і то певне тому, що при доборі підпільників ми пильнували про те, щоб кан- дидати були національно свідомими, релігійними, твере- зими, моральними, серйозними - а ці прикмети в най- більшій мірі посідали вихованці хліборобських, консерва- тивних родин. Ми трактували підпілля, як нашу еліту, як лицарів - тож оминали ми балакунів, брехунів, ал- коголиків, себелюбців, амбітників тощо.
Нерозважна активність Теслі
Після сходин минув тиждень часу, й до мене на чер- гову явку прибув Тесля старший. Зразу, хоч би й з енер- гійного потиснення руки, відчувалося, що він був у під- несеному настрої. - Мабуть щось гарне сталося, може кулемета роздобули - подумав я.
Тесля розповів мені таке: Гадаючи, що після ліквідації повстанського загону Хрестового у людности Лютеньки мало лишитися чимало зброї, він ходив у Лютеньку, ку- пував у селян полотно й при цьому обережно зоводив мову про купівлю зброї; при цьому йому пощастило пов'язатись з підпіллям Лютеньки, і він уже побачився

- 174 -
з керівником підпілля вчителем Кривко, що живе в міс- ті Гадяч. Той дуже хотів побачитись зі мною й для цьо- го дав свою адресу, яку Тесля передав мені.
Розпитавши в подробицях, як відбулося наладнання зв'язків, я поставився до цього з застереженням. Я вис- ловив своє невдоволення, кажучи, що такого завдання не давав, що під цю пору нам не треба шукати зв'язків з іншими підпільними групами, бо це загрожувало ви- явленням усієї конспиративної мережі. Але я гадав, що коли вже так сталося, то треба було їхати до Гадяча, щоб принаймні самому пересвідчитися, чи є небезпека для організації.
Зустріч з таємним агентом ГПУ
Незабаром я прибув до Гадяча й завітав до вчителя Кривка, який видимо був радий моєму прибуттю. Про- йшли ми через багатокімнатний будинок у садок, і Крив- ко запросив мене сідати на лавку, а сам сів на траву проти мене. Він весь час пильно вдивлявся в моє облич- чя; вже одне це викликало в мене недовір'я до нього. Коли ж до того він вийняв пачку цигарок (хоч і пога- неньких) і став мене частувати, то це моє недовір'я ще збільшилось - бо в той час у районових центрах цига- рок у вільному продажу не було, а одержували їх у за- критих розподільниках тільки апаратчики ГПУ, міліції, партійці й взагалі совєтські привілейовані особи.
Кривко перший почав зразу ж інформувати мене про свою організацію, говорив, що вони мають багато зброї, офіцерів, що в центральному проводі є у них видатні науковці й ще багато казав такого, що про це взагалі не належиться інформувати та ще людину незнану при першій зустрічі з нею.
Він, певно, гадав, що має до діла з селянином-прос- таком, який після його "широкої інформації" викладе в свою чергу щиросердешно все за свою організацію. Але я був уже "стріляний птах" і за ЗО років свого життя мав 11-річний досвід підпільної праці. Я казав Кривко- ві, що ми не маємо ні центра, ні науковців, ні зброї й просив допомогти нам зброєю. Але Кривко відмовився дати зброю, кажучи, що вона їм самим потрібна. Про- сив я ще дати 7-8 озброєних підпільників, щоб допомогти нам звільнити з-під арешту групу хліборобів з се- ла Тарасівки, яких днями в Зінькові судитимуть при- людним судом, й частині їх, що була в повстанцях, за- грожує кара смерти - і на це прохання дістав я відмову. Коли ми стали умовлятися про час і подробиці при-

- 175 -
їзду до мене, Кривко витяг з кишені бравнінга й запи- тав, чи й його брати з собою.Я порадив взяти лише гар- ний совєтський документ.
Вертався я з Гадяча в цілковитому переконанні, що мав розмову з агентом ГПУ.
Підпілля в загрозі
Тесля, що перший нав'язав зв'язки з Кривком, у призначений час наступного дня прибув до мене. Я ска- зав йому, що вважаю Кривка за шпигуна ГПУ, й що нам треба зійтися на ширшу нараду та обговорити, що ро- бити в такому тяжкому становищі. Тесля з свого боку приніс сумну вістку - два дні тому ГПУ вночі викрало батька двох наших підпільників, певно тому, що старий напідпитку грозився активістам.
Отже тепер ворог з двох боків добирався до нашого підпілля. Я дав зарядження, що члени нашого підпілля мають виїхати з дому - в першу чергу сини того без -толкового батька.
Кривко прибув до мене не тією дорогою, що ми умовлялися, й не ввечері, а вдень; в місті зустрілися ми випадково. Розмова наша була короткою; я сказав йому, що нема відповідних умов, а тому ми припиняємо підпільну роботу, й я виїжджаю.
- А куди ви їдете? - спитав Кривко.
- В напрямку на північ.
- Може до Сум?
- Можливо, що й туди - відповів я, й ми розій-
шлись.
III. За ґратами та дротом
Мене арештували
Підпільники, яким загрожував арешт, не поспішалися з виїздом, а це затримувало й мене, бо я вважав, що, як капітан, маю останнім залишити потопаючий кора- бель.
Тоді однієї ночі приснився мені сон, що проти вікна кухні мого будивку лежить на землі сповите дитя, й я його колишу з боку на бік; що ту дитину принесло ГПУ й наказало мені її доглядати*. А наступного дня опів- дні голова СОЗ-у прислав мені записку, в якій дуже просив прийти до канцелярії СОЗ-у допомогти скласти виробничий плян. З міста прийшов комсомолець Мальо- ваний, приніс блянк виробничого пляну, який треба бу- ло скоро виповнити, щоб він міг у той же день його забрати назад до району. Мальований зауважував, що плян є досить складний, і малодосвідчений рахівник СО- 3-у не зуміє його скласти добре, а тому радив голові попросити мене (як найбільш письменного в громаді) для допомоги - тому то голова й прислав запрошення.
По обіді прийшов я до канцелярії СОЗ-у, й ми почали складати плян; праворуч від мене сидів голова й польо- вод, а ліворуч - рахівник СОЗ-у й комсомолець Ма- льований, який поклав на коліна свій згорнутий плащ. Працювали ми вже з годину, аж перед моїм носом спус- тився з стелі маленький чорний паучок; я дмухнув на нього, й паучок поліз догори, але за кілька хвилин він знову гойдався перед моїм носом. Я звернув на це ува- гу присутніх, кажучи: "Маєш, чорний паучок двічі спус- тився перед моїм носом - про що то він мене поперед- жає?") Я дужче дмухнув на паука, він прудко поліз до гори й уже більше не турбував мене.
* У нас є таке повір'я - коли сниться, що няньчиш немовля, - то матимеш клопіт.
* У нас існує таке повір'я - якщо перед обличчям спускається чор-ний паук, то це означає пересторогу про наближення чогось поганого: якщо спускається сірий піук, то це знаменує якусь добру новину.

- 177 -
Але за якихсь півгодини мене знову "потурбували" два "пауки-кровопивці"; до середини кімнати увірвались дві особи з наганами в руках. Були то знані мені явні аген- ти ГПУ - Вишневський (жид), а прізвище другого я забув.
- Кто здєсь Суслик? - гучним голосом запитали вони.
Я озвався. . .
- Рукі ввєрх! - і до цього посипалася брудна мос-
ковська лайка.
Відчувалося, що гепеушники нервувалися. Підносячи руки до гори й підводячись з лавки, я помітив, що ком- сомолець Мальований тримає нагана, що був у плащі у нього на колінах.
Обшукали мене досить поверхово, перевіряючи лише, чи не маю я при собі зброї. Два гепеушники і я сіли в лінійку, й баский кінь скоро привіз нас до районового ГПУ. Оце в такий спосіб в кінці серпня 1931 року органі- зувало ГПУ моє заарештування; брати мене дома не на- важились, бо вже попеклись на Удовиченках.
В ГПУ мене завели до кімнати з ґратами на вікнах, де я сів біля стола; в сусідній кімнаті був міліціонер з гвинтівкою й пильнував мене. Пригадавши, що при мені є одержаний сьогодні лист, який міг компромітувати моїх земляків-агрономів, я випросив води й хліба й - непомітно для міліціонера - з'їв той лист.
О одинадцятій годині вечора мене відвели до райо- нової міліції й замкнули до камери, в якій було багато в'язнів; спали вони на нарах, під нарами й на підлозі. Ліг і я на підлогу, близько дверей, але заснути не міг - думки, як вівці в сполоханій отарі, стрибали одна через одну. Мав я жаль на самого себе, що дався на га- чок, і мене заарештували - я мав був намір не датися живим до рук ГПУ.
В Полтавському обласному ГПУ
На світанку наступного ранку мене викликали з ка- мери, посадили в особове авто, в яке крім шофера сіло ще два агенти ГПУ. Коли ще в нашому місті авто на Полтавській вулиці доїжджало до мосту, краєчок сонця вже кидав на землю перші промені, й воно видавалось прижмуреноусміхненим оком ласкавого дідуся, і я в думці питав - чого ти, сонечко, усміхаєшся? Чи надію мені посилаєш, чи кепкуєш з моєї тяжкої козацької долі?
Полтавське ГПУ містилося тоді в будинку колишньо- го Селянського Банку; в пивницях цього будинку був Тюрпоз (тюрємноє політічєскоє заключєніє). До рево-

- 178 -
люції 1917 року в тих пивницях банк переховував зо- лотий фонд та інші цінності, а після революції москалі там "переховували" золотий людський фонд українсь- кої козацької Полтавщини.
Мене завели в простору кімнату, яка ремонтувалася; там я сів на ослоні й роздумував, як маю триматися. За півгодини мене викликали до слідчого. В глибині кімнати стояв письмовий стіл, за яким сидів слідчий - кирпатий, невеликого росту, років понад тридцять; про- ти його стола стояв невеликий столик - слідчий ска- зав мені сісти на стілець біля того столика.
- Знаєте, за що Вас заарештовано? - запитав мене
слідчий російською мовою.
- Ні, не знаю - відповів я.
Слідчий довго радив мені щиро признатися, бо тоді будуть полегшення при судовому розгляді моєї справи, а під кінець сказав, що я заарештований за участь у контрреволюційній організації.
- Гаразд. Тепер я знаю, за що заарештований, але
покази в цій справі я хотів би давати завтра, бо мину-
лої ночі я зовсім не спав і цілу добу не їв, а тому ду-
же втомлений - сказав я, маючи на думці виграти час,
щоб зорієнтуватися, а може й дізнатися, кого ще зааре-
штували з нашого підпілля.
Слідчий з хвилину подумав і сказав:
- Добре - йдіть відпочивайте.
В камері
Мене завели до камери, довгої метрів на чотири, ши- рокої метрів на два; вона мала велике заґратоване вік- но, верх якого лише сантиметрів на 20 був поверх зем -лі, й на цей отвір була поставлена коробка з овальних кусників матового шкла, а тому в камері й удень був присмерк. Понад стіною стояли два ліжка, на яких ле- жали дощані щити, а два матраци з ліжок лежали на асфальтовій підлозі.
В'язнів у камері було чотири: хлібороб з Кременчу- ччини Куріп'яткин, років сорока з розкішними козаць- кими вусами - підпрапорщик царської армії з скаліче-ною від поранення рукою; другий - працівник коопе- рації, веселий балакун, що на волі керував кооперативом на будівництві механізованої цукроварні в Гадяцькому районі (забув його прізвище, а треба було б пам'ятати) третій і четвертий - лікар і фельдшер з села. Крім ко- оператора, всіх обвинувачували в належності до контр- революційної організації, й усі це обвинувачення від- хиляли.

- 179 -
Мене, прибувшого з "волі", розпитували про новини в світі ( в тюрпозі не давали читати ні газет, ні книжок); питали, хто я, за що заарештований? На останнє я від- повідав, що слідчий сказав, нібито я був членом контр- революційної організації. На це кооператор зразу ж за- питав мене, чи я справді був членом такої організації; я відповів, що щось чув про існування такої організа- ції. Кооператор почав радити мені докладно у всьому признатися, кажучи, що так буде для мене ліпше, що ГПУ безпідставно нікого не заарештовує і т. п.
Мені припало спати на матрацах (на двох матрацах нас спало троє), й я проспав години дві - до обіду.
У той час в'язнів водили на обід по-камерно. Там же в льоху під їдальню була використана комора, що не мала вікна; в ній посередині стояв стіл, за яким могло уміститися понад десять осіб. Наглядач камер насипав з баняка кожному з нас грамів двісті юшки.
Пообіді я знову ліг і все думав, як маю давати пока- зи. Вирішив я, що найліпше буде вдавати, що я приз- наюся в усьому, але подавати про нашу організацію тільки те, що вже знає шпигун Кривко, а решту при- ховувати; надумав я починати свої свідчення, називаю- чи Кривка, як свого спільника - цим я досягну того, що ГПУ не вважатиме, що я підозріваю Кривка в аґен- турній роботі, а тому мої з ним розмови приймати- муться за основний матеріял для мого обвинувачення, й це заведе слідство на манівці.
Дуже непокоїла мене ще така справа. У нашу підпіль- ну майстерню я віддав був через Теслю для припаян- ня зламаного курка пістоль системи "Сміт-Віссон" (які за царя мала поліція). Тільки я знав, кому саме нале- жав той револьвер; отже, якщо на слідстві виявиться, що той револьвер був у ремонті, й мене запитають, чий був той револьвер, а я скажу правду, то цим видам під- пільника, а той знає ще одного, озброєного гвинтівкою. Для мене ходило про те, щоб зберегти тих двох озбро- єних підпільників. Я вирішив повести цю справу так - на запит, чи я мав зброю, відповідатиму, що мав два револьвери: наган у рижієвому снопові в хліві (там він справді був) і сміт-віссон у житньому снопові, в пер-шому полукіпку від садка. Цього останнього там не най- дуть, але для цього буде цілком переконливе пояснен- ня, бо копи стояли поза садибою, близько дороги, й будь-хто з пастухів міг його знайти.
На допиті
Ранком наступного дня я, як і всі в'язні, одержав

- 180 -
чайну ложечку цукру, грамів 250 сірого хліба й нічим не заправлений кип'яток. Після цього "сніданку" мене викликали до слідчого. В кімнаті посередині стояв не- великий столик, а недалеко від нього був письмовий стіл, за яким сидів слідчий. Коли я ввійшов, він встав з-за столу; був це невеликого росту, щупленький, білявий, кучерявий жидок років двадцяти п'яти.
Він взяв з свого столу кілька аркушів паперу, поклав їх на столику, що стояв поодаль від його стола, й ска- зав мені: "Садісь, піші показанія".
Я сів писати, а слідчий тим часом стояв біля вікна й дивився на вулицю. Коли я написав уже пів сторінки, він підійшов до мене, взяв аркуш, став читати мої по- кази й, перечитавши, порвав написане мною.
- Ти пиши за себе - кричав він додаючи матєрщи-
ни.
- За себе я зможу й через місяць написати; в першу
чергу я мушу написати за того, що лишився на волі -
мені слідчий учора казав, що, коли я добровільно про
все показуватиму, то дістану легшу кару - відповідав я.
- Ти не валяй з себе наївного мужичка; ти інтелек-
туально розвинена людина, й так і тримай себе - казав
запінений від злости слідчий.
- Я є такий як я є, й ніхто не може відібрати в ме-
не права захищати себе. Кривко зараз на волі, а через
деякий час він, як і я, буде заарештований і даватиме
покази на мене, а в моїй справі не буде показів на ньо-
го - тоді мене обвинувачуватимуть, що я не признав-
ся в злочині - казав я.
- Я знаю все за Кривка й не потребую твоїх допов-
нень - знову ричав слідчий з домішкою матерщини.
- І я знаю й хочу і вважаю необхідним для слідст-
ва, щоб і мої свідчення були зафіксовані.
Не відповідаючи на ці мої зауваження, слідчий від- чинив двері до коридору й сказав:
- Товариш стрілок. Заберіть до камери цю сволоч, а
то я його застрілю.
Йдучи до камери, я відчував задоволення тим, що замилював очі слідчим їхнім шпигуном,
В камері кооператор зразу почав мене розпитувати, що мене питали й які я давав свідчення. На таку його "цікавість" я відповідав коротко: "Бісів жидок матюкав- ся, сволоччю мене називав і бравнінгом загрожував; щастя його, що в кімнаті був ще один гепеушник, а то я б його голову об підлогу в оладок розплескав". Ввече- рі кооператора викликали на допит і потім на "допит" його викликали майже кожного вечора.

- 181 -
Наступного ранку, як і щодня, усіх в'язнів по-ка- мерно водили до виходка що був на подвір'ю; огляда -ючи написи олівцем і дряпання на стінах в середині ви- ходку, я надибав напис великими літерами високо на стіні "Привіт Суслику від Т і X". По письму я пізнав, що писав Тесля старший, а значить і Хоменко був з ним. Це дало мені змогу краще орієнтуватися щодо свідчень на допитах.
Годині о десятій того ранку мене покликали до слід- чого. На цей раз мене завели до іншої кімнати; за пи- сьмовим столом сидів добре відживлений чоловік років 27, високого росту й міцної будови. Гепеуська школа не стерла в рисах його обличчя селянської простоватости., До його стола був приставлений маленький звичайний столик, біля якого слідчий і сказав мені сісти.
- Я є слідчий Грушевський - відрекомендував себе слідчий українською мовою й зробив після цього павзу, очевидно чекаючи, що його прізвище справить на мене враження й викличе певну реакцію. По підпільній лінії я був уже поінформований, що в кожному обласному ГПУ на Україні можна натрапити на слідчого під псев- дом Грушевський, а тому я не виявив жодного здиво- вання.
Слідчий запитав мене, якою мовою я бажаю розмо- вляти - українською чи російською мовою? Я відпо- вів, що це мені байдуже, бо я розумію обидві мови; й на цей гачок я не дався, й слідчий став розмовляти зі мною російською мовою.
Слідчий довго говорив мені про величезний розмах будівництва першої п'ятирічки, казав, що ми, селяни, по селах і хуторах, не бачимо, як розростаються наші міста; вказував у вікно на великий будинок кол. кадетсь- кого корпусу, а тоді школи червоних командирів, що на ньому в той час добудовували ще один поверх, кажучи, що скрізь можна бачити будівництво і т. д., і т. п. Під кінець радив мені говорити правду.
На цю його "політгодину" я відповів коротко - ду- же гарно, що наші міста розростаються, але зле, що це робиться за рахунок занепаду й руйнації сіл і хуторів.
Далі почалася так би мовити офіційна частина допиту. Слідчий запитав, чи не буду я заперечувати, коли він записуватиме мої свідчення, на що я сказав, що не пе- речитиму, якщо записуватиметься саме те, що я казати- му. В той час служниця принесла слідчому другий сні- данок - відбивну котлету, жарену картоплю й два кус- ники сірого хліба; слідчий сказав, щоб і мені принесли

- 182 -
їсти, й за хвилину я мав такий же сніданок, як і слід- чий.
По сніданку слідчий запропонував мені цигарку, але я відмовився, бо не курю. Розпочалося укладання про- токола допиту. Слідчий давав запити й зафіксовував мої відповіді; в перший день він написав чотири сторін- ки й дав мені перечитати - я пересвідчився, що відпо- віді записано вірно, й підписав.
Після повернення до камери кооператор став мене роз- питувати, чи я признався. Я вже був певний, що він є камерним "стукачем", й що завдяки його інформації ме- не передали від жидка до Грушевського; на "цікавість" кооператора я відповів, що казав усю правду й дуже хвалив слідчого.
Ще два дні зряду мене викликали до слідчого "Гру- шевського", й кожного разу я мав у нього сніданок і чемне до мене ставлення. Не раз ми довгенько товкли- ся над деякими питаннями, як наприклад: яку я закін- чив школу? - слідчий не хотів вірити, що я не маю ос- віти; або - яка була назва організації, чи була то пар- тія? Слідчий ставився недовірливо до мого заперечень- ня пов'язаности підпілля з центром - мене турбувало, в який спосіб він перевірятиме це моє свідчення.
Я гадав, що мені буде поставлене питання такого ха- рактеру - якою мала б бути Україна після повалення соввлади, самостійною чи федерованою з Росією? Я завчасно готував відповідь на таке питання. Але ці мої турботи були марними, бо такого питання не тільки ме- ні, але й взагалі підпільникам не ставили. А проте мене й інших обвинувачували по статті 54 карного кодексу УССР, яка говорила про контрреволюційну організацію, що ставила своєю метою відірвати частину території від СССР. Не ставилось питання про намагання підпіль- ників відірвати Україну від Московії, ніби такого питан- ня взагалі не існує, а "на тіхую" нас саме в цьому й об- винувачували. Це питання трактувалося прилюдно тіль- ки по відношенню до верхівки СВУ, щоб створити вра- ження, що тільки частина інтелігенції хоче відірвати Україну від Московії, а для ширшого укрр'їнського за- галу таке питання ніби і не існувало.
Про зброю я показав так, як і заплянував, і обстави -ни для такого мого свідчення склались якнайкраще. Коли я вже був засуджений і перебував у звичайній в'язниці, то дружина приїхала до мене на побачення й розповіла таке . Другого дня по моєму зникненню,

- 183 -
агенти ГПУ робили обшук у моїй хаті; забрали вони мої цінні книги з Історії України, з літерарури, до "Чор- ної Ради" Куліша включно. Надибали агенти на пачку зошитів з моїми записами по селекції курей, очевид- но порахували їх за шифровані й забрали. Четвертого дня по моїм арешті агенти знову приїхали, запитали дружину, де є наше жито, й довідались від неї, що во- но було під садком, а щойно його забрали до колгоспу. Агенти зразу ж поїхали до колгоспу, довідались там, що жито Суслика саме молотять, наказали негайно при- пинити молотьбу, ще незмолочені снопи розв'язували, але зброї не знайшли й, нікому нічого не сказавши, від'ї- хали з колгоспу. І слідчий мені більше про зброю не згадував. Таким способом я щасливо врятував від заа- рештування двох озброєних підпільників.
Нові люди в камері
Після арешту минув тиждень, і я одержав передачу з дому - рушник, мило, зубний порошок, подушку, ряд- но, зміну білизни та харчі й став жити "по-людському".
Одного погожого осіннього дня двері нашої камери відчинилися, й чоловік років сорока, вище середнього росту нерішуче переступив поріг і став близько дверей. На його добродушному, з русявою борідкою, обсмале- ному вітром і сонцем обличчі була помітна стурбова- ність. Одяг його - пальто з смушевим ковніром, смуше- ва чорна шапка і хромові запорошені чоботи - свідчи- ли, що то була людина з села і людина діла.
Ми запросили його сідати на ліжко. Почали взаємно знайомитися. Був то Іван Іванович Міщенко, агроном одного з радгоспів Карлівських цукроварень; за соціяль- ним станом він не належав до заможних, на агронома вчився земським коштом, до жодної партії не належав, любив господарити і цій справі цілком себе віддавав, пра- цюючи не за страх, а за совість.
Минулого дня до радгоспу, де він працював агроно мом, приїхала з Москви постишевська комісія*; вона перевірила порожні засіки радгоспу, найшла на горищі кілька десятків центнерів якісного зерна. На запит комі- сії, чому те зерно не здане державі, з'ясувалося, що це було зроблено за зарядженням агронома Міщенка; той пояснив, що не мав і в гадці ховати зерно від держави,
* Восени 1931 року в Україну прибула з Москви кількасотчленна комісія, очолена Постишевим, яка, розбившись по два-три чоловіки, перевіряла засіки радгоспів. Там, де вона находила зерно (був наказ партії все зерно здати державі), керівники радгоспів притягалися до відповідально сти.

- 184 -
що то був чистосортний посівний матеріял, який він ви- плекав на спеціяльно приготованій ділянці поля, й зали- шив його, щоби весною посіяти на кількох десятках гек- тарів поля. Вислухавши пояснення агронома, члени ко- місії наказали негайно здати зерно державі й подзвонили- до ГПУ, пропонуючи заарештувати агронома Міщенка.
- Чим же я тут завинив перед владою? - запиту-
вав Іван Іванович, закінчуючи своє оповідання.
- На здоровий глузд, Ви не тільки не завинили, а за-
служили на похвалу, як добрий господар; але тепер госпо-
дарем є партія, й Ви мусите сліпо виконувати всі заряд-
ження партії, хоч би як вони були безглузді й шкідливі
для загального добра - додав я до оповідання агроно-
ма.
Минали дні за днями; Міщенка не викликали на до- пит, але не позбавили передач, які він одержував кожної п'ятниці. Для в'язнів тюрпозу передачі приймалися раз на тиждень щоп'ятниці і то тільки для тих в'язнів, яким дозволяв слідчий, що вів їхню справу. Отже часто ви- ходило так: на цю п'ятницю Вам дозволена передача, але її чомусь не принесли, а в наступну п'ятницю передачу принесли, але тоді на неї не було дозволу. Ото й зі мною так вийшло - одержав я через три тижні ще одну передачу, в якій був теплий одяг і харчі, а потім аж до весни вже не одержував передач, бо трудно було везти її кіньми 75 кілометрів та ще й не маючи певности, що потрапиш на ту п'ятницю, коли її буде дозволено пере- дати.
За кілька днів Міщенко призвичаївся до камерного життя й був цікавим співбесідником. Одного разу, коли ми, здавалося, вже про все перебалакали, кооператор за- пропонував оповідати, хто що пам'ятає з прочитаних творів.
Першим оповідав лікар - здається, про княжну Та- раканову. Другим кооператор почав розповідати зміст "Чорної Ради" Куліша, але подавав при цьому різні не- доречності, й я зауважив, що такого, про що він розпо- відає, в "Чорній Раді" нема. Кооператор не відповів на зауваження й припинив оповідати; в той мент я зразу ж догадався, що піймався на провокативний гачок, бо кооператор й оповідав власне для того, щоб перевірити мене, наскільки я є начитаний і які теми мене цікавлять.
Невдовзі по цьому до нашої камери завели ще одного "свіжого", чоловіка, років понад сорок з некрасивим об- личчям, кирпатого, що весь час дивився собі в ноги. З простого матеріялу теплий старий піджак, на голові шап-

- 185 -
ка-треух - все це зразу непохибно вказувало, що перед нами був наймит.
- Ходи сюди Степане! - перший вітав його з'явлен-
ня агроном.
- О! То й Ви тут, Іване Івановичу - озвався "свіжий". Був то робітник того ж радгоспа, в якому Міщенко був агрономом; служив він там ще й за часів пана.
- Біда з нашим Степаном, що він частенько здоро-
вить матерщиною совєтську владу, а за панськими часа-
ми шкодує; тоді ж бо для наймитів ліпші часи були -
так відрекомендував нам агроном нового в'язня.
"Око" в камері
Скоро після того кооператора звільнили* Я дуже ті- шився, що нарешті наша камера позбулася сексота; я вважав, що саме через нього змушений був припинити "листування", яке з своїми побратимами я був на- ладнав у такий спосіб - у виходку я залишав порож- ню від сірників коробочку, в яку клав сірникового розмі- ру паперову цидулку, списану належними вказівками або запитами щодо перебігу слідства. А кооператор усе умудрявся останнім заходити до виходка, який був на одне місце; та і в камері він міг помітити, що я щось пишу, лежачи на підлозі. Отже коли з приводу того листування викликав мене слідчий, то це в душі моїй викликало почуття огиди до кооператора.
Агронома Міщенка перевели до іншої камери, а піз- ніше звільнили; він пробув у тюрпозі лише три місяці - його власне тільки настрашили, щоб у майбутньому він був покірний та боязкий.
Лікаря з нашої камери теж забрали, а натомість до нас з іншої камери перевели чоловіка років тридцяти, чорнявого, вище середнього роста, Рашевського, який казав, що був учителем* з Прилуччини. Жодних речей
* Після мого повернення з Біломорканалу в 1935 році я дізнався, що кооператор, прізвище якого я ще тоді пам'ятав, працював у Харкові в централі однієї з торговельних організацій
* Сексоти ГПУ рекомендували себе вчителями, бо в роки Визвольної Боротьби 1917-22 років учителі, особливо на селах, були керівниками національно-визвольного руху, а повстанська діяльність трималась майже виключно на вчителях. Тому цю частину нашої інтелігенції український нарід дуже поважає й учителям довіряє. Тому то агенти ГПУ, щоб завоювати довір'я наміченої жертвн, часто називали їй себе вчителями.
Під час Другої Світової Війни - ва окупації України німцями - учительство теж активно рушало Українську Національну Справу. Мабуть тому друга еміграція серед свого інтелігентського прошарку найбільше має учителів. Правда - в родині не без виродку - бували випадки, що німецька влада викривала й серед учителів фахових совєтських шпигунів.

- 186 -
він не мав. Він розповідав, що заарештований, як член підпільної організації, й, як і Кривко, детально говорив про чисельність організації й її зв'язки з центром; казав, що майже всі члени організації лишились на волі і т. п. Але я скоро зрозумів, що він є шпигуном ГПУ, спеці- яльно присланим до мене, й, не виявляючи свого підозрін- ня, нібито щиро оповідав йому різні байки про наше підпілля.
Саме напередодні прибуття Рашевського я одержав пе- редачу з дому й, коли їв, завжди запрошував і Рашев- ського; він не радо приймав ці мої "щирі" запрошення. Робив я це, щоб удавати, що я до нього ставлюся доб- розичливо, й щоб через це ГПУ ставилось з довір'ям до моїх оповідань про підпілля.
Коли в'язнів водили на оправку, я побачив у щілину, що Рашевський був серед в'язнів, поміж яких був і Тес- ля. Тепер мені було ясно, що то Рашевський "обробляє" Теслю - турбувало мене, чи піймається Тесля на цей гачок. Але одного дня я надибав у виходку цидулку, в якій Тесля писав: "уважай - Рашевський є сексот" - і тоді мої турботи розвіялися.
Рашевський пробув у нашій камері 12 днів, і його кожного вечора викликали на "допит". Я розумів, що то збиралися інформації про мене та ще давали йому поїсти, бо "передач" для нього не було. В часі перебу- вання Рашевського, до нашої камери прибув диригент сільського хору, якого обвинувачували з тому, що він брав ноти у відомого композитора, професора Верхо- винця, який у той час перебував у Полтаві й теж був ув'язнений. Диригент оповідав нам, як він уклякав пе--ред слідчим і заприсягався, що не знав, що професор був пропагатором націоналістичних ідей; слідчий нібито повірив йому й обіцяв звільнити; дійсно, за декілька тиж- нів його викликали "с вєщамі".
Коли в листопаді Куріп'яткин повернувся від слідчо- го, ми його ледве пізнали, бо були поголені його роз- кішні казацькі вуси. Питали його, що сталося. Він опо- відав, що слідчий викликав парикмахера, порадив пого лити вуси й обіцяв звільнити. Дійсно, незабаром Курі- п'яткина було звільнено, але ненадовго - в травні 1932 року я знову бачив Куріп'яткина в тюрпозі.
Один у камері
Під кінець листопада в камері залишились лише фельдшер, наймит і я. Передачі одержував тільки най- мит, та й то бідненькі й не часто. Фельдшер і я, пере- буваючи безвихідно без прогулянок у вогкій пивниці, не

- 187 -
купані, не голені, хутко стали спадати на силі. Щоб за- побігти розслабленню нервової системи, фельдшер пора- див підтримувати нервову систему гідротерапією; тож ми вранці й увечорі натирали своє тіло по пояс змоче- ними в воді полотняними рушниками й крім того вран- ці хвильку провадили легкі спортові рухи. Аж після трьох місяців перебування у в'язниці постригли нам го- лови й бороди.
Під кінець грудня залишився я в камері один; тоді вперше мене завели до лазні, яка містилася не в тюр- позі, а на першому поверсі ГПУ. Вода в лазні була не тепла, хатня - отже не могло бути й мови, щоб я доб- ре помився.
На той час більшість камер тюрпоза лишились пуст- ками; було всього тільки до десяти в'язнів*, й вони всі були в камерах поодинці. Мав я сусіда, але не дов- го; після того, як наглядач підгледів, що я через стінку розмовляв в'язничним "морзе" з тим сусідом, його пе- ревели до іншої камери.
Поодинче ув'язнення не заломлювало мене. Я багато думав; часто ставив перед собою питання: як це стало- ся, що ми, українці 40-мільйонова нація, не скористали з революції 1917 року й потрапили в неволю, ще гіршу ніж була до революції. Хто в цьому завинив? Шкоду- вав я, що нема тут зі мною тих міських паничів, що в 1918 році повалили Українську Гетьманську Державу й потім, не збудувавши ніякої, утекли за кордон, а ми те- пер маємо так тяжко покутувати їхнє безглузде соція- лістично-народоправне політиканство.
Остерігався я, щоб часом, непомітно для самого себе, не з'їхати з глузду; тому намагався я внести різноманіт- ність у працю мого мозку - виробив я з хліба малень- кі шахові фігурки, на сірниковій коробочці накреслив шахівницю, й так один грав у шахи на дві руки з уяв- ним партнером.
Поки скінчу було партію, то добре промерзну, бо в камері було холодно. Поперек камери по стіні проходи- ла дискова рура центрального опалення, поверх якої бу- ла вмонтована бляшана в дірках коробка; коли встро- миш було палець у дірку, то відчуваєш, що диски рури є трохи тепленькі - при такому нагріванні рури темпе- ратура в камері мала мабуть ступнів два по Цельсію. Я
') В тюрпозі перебували аж до закінчення слідства тільки деякі, важливіші політв'язні, а решта після допиту переводилась до в'язниці на Кобеляцькій вул.; були й такі, що взагалі весь час перебували у в'язниці, хоч їх і обвинувачували по 54 статті .


- 188 -
весь час був у шапці, зодягнений у теплий зимовий під жак, але ноги в літніх хромових чоботах мерзли, й я змушений був кожні півгодини проходжуватись по ка- мері, щоб зігріти ноги - а це в свою чергу знесилюва- ло мене й змушувало лягати на ліжко й вкриватися.
Щоб, лежачи в ліжку, не весь час сушити голову дум- ками, я часом прислухався до бою годинника в коридо- рі тюрпозу, а потім рахував 60 разів по 60 і знову при- слухався - годинник знову б'є, й, значить, я вірно від- рахував секунди. Часто молився, потихеньку співав і знову думав - так чергував одне по одному.
Перед Новим Роком настало потепління, падав дощ, і в мою камеру через стіну текла вода, так що за добу, збираючи шматою воду з підлоги, я зібрав чотири па- раші - відер по сім кожного разу.
Слідчий читав мені мій вірш
По Новім році, вперше після декількох місяців, мене було викликано ло слідчого. Це мене стурбувало - чи не знайшли вони ниточку від клубочка.
- Отже, Суслик, Вам вірити не можна. Ви казали,
що в своїх свідченнях усе висвітлили, а насправді так
не є - такими словами зустрів мене слідчий.
В душі я відчув сполох, але намагався бути зовні спо-
кійним.
- Можливо, що дещо з дрібничок забув, але основ-
не я все сказав - відповів я слідчому.
- Значить Ви свого вірша вважаєте за дрібничку?
Я зрозумів, що до рук слідчого потрапила котрась з моїх віршованих летючок - але котра?. . .
- Вірша я забув вкупі з його змістом - відповів я.
- В такому разі я пригадаю Вам його зміст - й, від-
чинивши шухляду стола, не виймаючи з неї моєї ле-
тючки, слідчий прочитав:
Панове! Мені здається,
ІЦо всім колгоспникам доведеться
З комунізмом воювати,
З рабства себе визволяти.
(Х'ь по весні листя зашелестить
А нас Бог благословить;
Рушаймо різати-палити,
Ворогів своїх бити.
А як переріжемо й переб'ємо,
Всю наволоч розженемо,
Хліб тоді буде гарно родити
І без колгоспів селяни жити.
У загоні замукає, у сажі захрюкає,
І в конюшні заіржить, і в кишені забряжчить
Обдерті хати забіліють,

- 189 -
Й селяни міцно забагатіють.
Тож годі чекати!
Час зброю шукати
Та Україну визволяти!
Бо ще рік-два як пождемо,
В колгоспах з голоду помремо.
З приводу виявлення моєї летючки слідчий протоко ла не складав, і за кілька хвилин я знову повернувся до камери.
Розстріли в тюрпозі
Мої спостереженя життя тюрпозу від серпня до кін- ця року показали, що розстріли в'язнів відбувалися по п'ятницях і лише інколи по понеділках чи в інші неплянові дні.
Розстріли відбувалися між 10 й 12 годинами вечора. За півгодини перед визначеним у той день часом розст- рілу наглядач камер відкривав у камерах вовчок і нака- зував в'язням лягати спати, а за кільканадцять хвилин виключалася електрична лямпа на стовпі, що освітлюва- ла подвір'я ГПУ; незабаром на подвір'я в'їжджало авто, мотор не виключався й гуркотів весь час заки відбував- ся розстріл, і засуджених в'язнів по одному водили з машини до льоху.
Призначених до розстрілу частіше привозили ввечері, години за дві до розстрілу, й замикали їх до смертниць- ких камер тюрпозу; тоді мотор авта не гуркотів.
Розстріл провадився в кількох метрах від будинку тюрпозу, в великому вхідному льоху (погребі) - такі льохи часто можна бачити на Полтавщині. Якщо смерт- ник перебував у камері тюрпозу, то його відти забира -ли й приводили два стрілки. По коридору вони йшли по обидва боки від смертника. Зворіт праворуч по схід- цях коридору вів на перший поверх ГПУ, а двері прос- то вели на подвір'я; отже, доходячи до дверей, стрілки одною рукою брали жертву під пахву, а другою тримали руку в'язня біля п'ястука, щоб жертва не могла ору- дувати руками. Стрілки раменамн відчиняли двері, хутко підтюпцем проходили з жертвою кільканадцять кроків від дверей і зникали у вхідному льоху.
Ззаду жертву ескортували з пістолями в руках комен- дант Полтавського ГПУ Попов і комендант тюрпозу, прізвище якого було засекречене, бо він був першим екзекутором - він перший стріляв у потилицю в'язню; коли ж його стріл був невдалим, то тоді другий стріл робив Попов; через те що пістоль Попова був меншого калібра, то стріли різнилися в силі.
Після закінчення розстрілів на подвір'я в'їжджала па- рокінна фіра, запряжена дебелими кіньми, й трупи роз-

- 190 -
стріляних кидалися в безтарку: я часто перераховував їх кількість. 3верху трупи прикривалися плахтою-брезентом, і фіра виїздила з подвір'я; часом, коли розстріляних бу- ло багато, всі трупи не могли вміститися в безтарці, й їх вивозили тягаровим автом.
Відповідальним за розстріли був москаль Попов, як комендант цілого Полтавського ГПУ; він був приблиз- но сорока років, русявий, з цибулькуватим носом, серед- нього росту - на невисоких ногах мав товстий тулуб з великим черевом і товстий карк. Прізвище й ім'я пер- шого екзекутора було засекречене; звали його тільки комендант тюрпозу. Він був низького росту, років по- над тридцяти, смолисто-чорнявий з маленькими чорни- ми пронизливими очима, з височеньким широкуватим носом; за зовнішнім виглядом тяжко було відгадати, якої він був національности - не то мордвин, не то кав- казець - але мова його була чисто московська. Він був жвавий, прудкий і завжди напідпитку.
Ознайомившись досить досконало з процедурою роз- стрілів, я вирішив "озброїтися", щоб виявити спротив у тому випадку, якщо вестимуть на розстріл. Я не міг придбати сильнішої зброї за таку - з великими зусил- лями витяг я цвяха в 10 сантиметрів завдовжки, яким був збитий дощаний настіл на вільному ліжку; кінець цвяха я вигострив об цементову лутку вікна, а головку обвив кусником шмати - щоб цвях, коли його міцно стиснути, тримався в п'ястуку. Того цвяха я застромив у кутику кишені піджака, До того ще під час обіду ухитрявся залишити у пучці дрібку соли (сіль була в дрібках), а в камері горням тер її на цементовій лут- ці на порох; таким чином за кільканадцять днів я мав у кишені з ложку меленої соли, перемішаної з порохами.
В камері смертників
В першій половині лютого (1932 р), опівночі нагля- дач викликав мене "з речами"; в кінці коридору повер- нули ми ліворуч у закуток, і, відчинивши двері камери, наглядач сказав - Заходь!
Отак вступив я до камери смертників. Вона не мала вікна, а третина дверей від верху була з залізних пру- тів. Розмір камери був приблизно 2x2 метри; стояло з ній ліжко з брудним матрацом. Таких камер у тому
закутку було дві.
Колись у банку в цих кладових переховувалась гроше- ва готівка, а тому вони не мали вікон, а двері на тре-

- 191 -
тину були з ґрат, щоб охорона банку, не відчиняючи дверей, могла бачити, чи не добрались туди злодії під- копом: тепер же наглядач раз-у-раз наглядав крізь гра- ти за смертниками.
Сильне електричне освітлення уможливлювало читати дряпанину на стінах, яку наглядачі не цілком стерли. Я прочитав там:
- Тут перебував останні години перед розстрілом ко-
зак Шило з Драбинівського району.
- Передайте моїй дружині й дітям, що мене роз
стріляно (написана дата, прізвище, та звідки походить).
- Я був тут не перший, але останніми будуть наші
кати (підпис).
Прочитавши багато написів, я вибрав чисте місце й написав:
- Тут конав козак Суслик Зіньківського району.
- Сусідо! Сусідо! - почув я в цей час з сусідньої
камери. Крізь грати я тихенько озвався. Через те що
двері другої камери були від мене на віддалі метрів три,
ми пошепки обмінялися інформаціями один за одного.
Сусідом моїм був (я пізніше його побачив) дід з сим-
патичним обличчям і рухливими молодечими очима;
арештували його кілька тижнів тому за участь у підпіль-
ній організації. Він сказав мені, що з тої камери, до
якої мене тепер привели, за годину перед тим забрали
в'язня на розстріл.
Наглядачі тюрпозу, щоб вони могли нечутно набли- жатися до камер, були й узимку й улітку взуті в пов- стяники; але ми користувалися часом, коли наглядачі були в глибині коридору, й тоді розмовляли.
В камері смертників шість днів на тиждень я почу- вав себе спокійним; лише в п'ятницю - в кривавий день - моя нервова система була напруженою.
Другого дня спала можливість побачити Теслю (старшо- го), коли він повертався з обіду. Той факт, що мене перевели до камери смертників, тяжко вплинув на Тес- лю, бо й його доля була тісно пов'язана з моєю.
- То це ти вже там. . . - протяжно-безнадійним ше-
потом відповів він на мій оклик.
Я заспокоював Теслю, кажучи, що так близьке від нього перебування мене дуже тішить, бо тепер ми має- мо змогу обмінюватись словами й дізнаватись про пере- біг допитів слідчими. Тесля сказав мені, що його молод- ший брат Афанасій теж був у тюрпозі, але кілька днів тому його в тюрпозі не стало.
Наступної п'ятниці розстрілів не було. Другої п'ятни-

- 192 - -
ці привезли автом дві особи й розстріляли їх під гур- кіт мотору. Льох, у якому розстрілювали, був метрах у чотирьох від моєї камери й мабуть однакової з нею глибини, бо детонація стрілів по ліжку чутно доходи- ла до мого вуха - тому мені було легко дізнаватись про кількість розстріляних.
Третя п'ятниця минула без розстрілів. Четвертої п'ят- ниці ще з вечора наглядач перевів мене в камеру поруч з виходом на подвір'я; Тесля перебував у такій же ка- мері по другий бік виходу. Коли малося розстрілювати багато в'язнів, то всі камери, ближчі до виходу, запов- нювалися смертниками - через те й я насторожився.
Незабаром до тих двох камер, де перед тим перебу- вали я й дід, привезли якихсь в'язнів. Я хутко написав віршик-заповіт для своїх маленьких синів та свої віршо- вані летючки й вкинув їх у дірку центрального опален- ня - щоб зберігався матеріял для вивчення життя по- літичних в'язнів тюрпозу.
Приклав вухо до вовчка. Кільканадцять хвилин була тиша, а потім почулася в коридорі тверда вояцька хо- да, а за хвильку тихий, але настирливий запит: "Так ти что, євангеліст что лі?", скріплений матерщиною. На це тихим, спокійним голосом з мішаниною московських і українських слів відповідалося: "Нєт, я нє євангеліст, але я не можу". І далі щось говорилося, але так тихо, що я не міг розібрати.
Дід, мій сусід по камері смертників, що, як і я, на час розстрілів був переведений до іншої камери саме близької до стола наглядача, де відбувалась суперечка, - чув до подробиць перебіг розмов і пізніше розповів мені все. Суперечалися два стрілки військ ГПУ, яким на той день припала черга бути в тюрпозі; коли комендант тюрпозу, він же й екзекутор, подавав цим стрілкам ін- сгруктаж-розказ, як вони мають брати смертників під пахви й за руки вище п'ястука й вести до льоху, де роз- стрілюватимуть, то один з стрілків - українець - від- мовлявся, а другий стрілок - москаль - тиснув на ньо- го, називаючи його євангелістом і паплюжачи матерщи- ною.
Комендант тюрпозу не став силувати стрілка, й його було відіслано назад до касарні, що була поруч з будин- ком ГПУ. Той стрілок, що відмовився водити в'язнів на розстріл, наступного дня був замкнений до тюрпозу, а незабаром його зовсім не стало - нам в'язням було невідомо, що з ним сталося.
Навіщо то було притягати до кривавої розправи стріл-

- 193 -
ків військ ГПУ? Можна ж було мати двох постійних во- діїв в'язнів на розстріл. Але Москва, що прагне стати катом людства всього світу, з покоління в покоління дбає про створення великої кількости катів, хоче, якнай- більше її підданців втягнути в криваві злочини больше- вицької диктатури.
Невдовзі після суперечки між стрілками на подвір'я в'їхало авто й зупинилося, не виключаючи мотора. Хви- лин за п'ятнадцять закінчили розстріл тих, що були в авті, й почали брати з камер смертників тих, яких при- везли години за дві перед тим.
Почали далі брати на розстріл в'язнів з камер того ряду, в якому перебував і я. Видалось мені, що вже забрали Теслю. Я був певен, що за дві-три хвилини прийдуть по мене, й приготувався. Я читав молитву й у ліву жменю зібрав терту в порох сіль, а в правій три- мав гострого цвяха; як тільки відчиниться камера, я мав поволі підійти до екзекуторів, сипнути стрілкам у очі соли, а Попову застромити цвяха в око - взагалі учинити бійку, у висліді якої мене мусили б застрілити тут у коридорі і мали б зі мною багато клопоту, вино- сити трупа, змивати кров і т. п.
Ось почув я, що з подвір'я заходять по східцях у коридор, повернули в бік моєї камери, але. . . проминули її; зупинились біля стола наглядача й пошепки про щось розмовляли - чи то вже складали акта по скінченню розстрілів, чи може перевіряли по списку, кого вже розстріляли, а кого ще мають стріляти. . .
Минула хвилина напруженого чекання. .. друга. . . п'ята. В коридорі стало тихо. Аж чую - гуп! гуп! гуп! - в керунку камер смертників в'язень б'є ногою в две- рі камери й кричить несамовитим голосом. Кілька осіб побігли коридором до тієї камери, де чулося гупання; тільки-но відчинили двері камери, як на підлогу посипа- лись черепки з битої глиняної посуди, а далі почувся крик: "Бандити! Защо ви мене б'єте?" - аж тепер, ко- ли камера того в'язня була відчинена, я пізнав голос Теслі. Йому дали стусанів, і він заспокоївся.
Черепки змели з підлоги, й знову настала тиша, яка тяглася хвилин десять; порушило її клацання замка й засувів сусідньої з моєю камери і потім кроки в нап- рямку камери смертників; за дві хвилини клацнув замок моєї камери, й наглядач, відчинивши двері, сказав мені: "давай с вєщамі" - й я знову опинився в тій камері смертників, у якій був дві години тому.

- 194 -
Щойно відійшов від моєї камери наглядач, як з сусід- ньої камери почувся виклик.
- То Ви, діду, кличете мене?
- Так я. Ти живий?
- Живий.
- Тож дякувати Богу! Так багато розстрілювали, й
я вже гадав, що й до тебе черга дійшла - заспокоюючим
тоном відповів дідусь.
Став я викликати Теслю.
- Так ти живий! - почувши мій голос, радісно віді-
звався Тесля.
- А чому ти у двері бив та кричав? - запитав я йо-
го.
- Гадав, що тебе розстріляли, й прийшла черга на ме-
не.
З цієї відповіді я зрозумів, що при очікуванні з хви- лини на хвилину розстрілу, його нервове напруження зросло до тої міри, що він мав приступ божевілля, який змінив і вираз його очей.
Били Теслю не дуже, і то за те, що, при відчиненні дверей камери, він череп'яною макітеркою вдарив у го- лову коменданта тюрпоза (екзекутора), на якого всі в'яз- ні дивилися, як на свою ходячу смерть.
Отже з'ясувалося, що тоді, коли я гадав, що взяли на розстріл Теслю, в дійсності забрали в'язня з суміж- ної з Теслею камери - того, що раніш перебував у одній камері з Теслею.
Був то офіцер - комендант міста Ромни при Петлю- рі. Ховаючись від большевиків, він, вдаючи божевільно- го, потрапив до Полтавської лікарні нервово-хворих (на Шведській могилі), як ніби божевільний; мусив лишати- ся там і при владі Денікіна й потім дванадцять років уда- вав з себе божевільного, й справді на такого вже був і схожий. Лише в 1931 році вирішив він зголоситися до ГПУ й сказати, хто він є.
Так розповів мені Тесля. Але він не міг з певністю твердити, чи того дня, коли забирали на розстріл, у су- міжній камері був саме той офіцер, чи, може, в межі- часі відбулася заміна на іншого в'язня, але Тесля цього не помітив.
Візита прокурора
Наступна п'ятниця минула без розстрілів. Колись се- ред тижня повз мою камеру пройшли дві особи й дея- кий час тихенько розмовляли з дідом. Потім наблизи- лись до ґрат моєї камери. Один з них кивком пальця

- 195 -
покликав мене до ґрат - то був той слідчий, що в пер- ший день мого прибуття до Полтавського ГПУ мав пе- ревести мені допит, але я попросив відкласти на другий день.
- Тихенько відповідайте на запити товариша проку-
рора - сказав мені слідчий.
Прокурор, з відразливим обличчям, запитав моє пріз- вище.
- То це Ви Суслик? - здивовано запитав слідчий.
Він бачив мене зразу після заарештування в серпні 1931
року, а тепер у березні 1932 року мене не пізнав, бо я
дуже схуд, обличчя моє обросло, й тім'я стало лисим.
- Як довго перебуваєте під слідством? - запитав
мене прокурор.
- Сьомий місяць.
Прокурор запитливо глянув на слідчого. Той взяв про- курора під пахву й, відійшовши від моєї камери, щось йому тихенько казав. Потім вони пішли до камери Тес- лі.
Очевидно прокурора цікавило одне - як довго в'яз- ні є під слідством? Бо ж, перебуваючи під слідством, в'язні не працювали, й, видаючи їм хоч ті мізерні 300 грамів, совдержава все таки даремно витрачала на них хліб.
Розстріл адвоката Виноградського
У п'ятницю в перших числах квітня о 9 год. вечора діда забрали з камери, а за кільканадцять хвилин на подвір'я заїхало авто, й у камеру, де був дід, завели в'язня.
Як тільки стрілки, що привезли в'язня, пішли геть, наглядач відімкнув камеру й покликав: "Пойдьомтє обедать" і повів в'язня до їдальні. Коли поверталися, я став так, що побачив в'язня. На вигляд він був років понад сорок, низького росту; світлі вуса були (на зра- зок німців-прусаків) круто направлені вгору. Замкнувши в'язня до камери, наглядач крізь грати голосно сказав йому, що вже включив його на завтра на харчі, за що в'язень подякував
Ця джентльменська чемність наглядача видалась мені підозрілою, й, як тільки наглядач відійшов у глибину головного коридору, я викликав новоприбулого в'язня на балачки, питаючи його, хто він є й звідки. Новий мій сусіда розповів, що він є адвокат Виноградський з Пол- тави, має власний будинок недалеко від помешкання ГПУ, що за Гетьмана був комендантом станції Констан- тиноград (за большевиків -Конград), а після повален-

- 196 -
ня Гетьмана втік до міста Новоросійська й там мешкав до заарештування в 1931 році. Мав він дружину й до- нечку 12 років; дружина саме поїхала до Петровського прохати помилування, бо його за службу у Гетьмана за- суджено на кару смерти. У в'язниці йому сказали, що везуть до ГПУ, щоб зачитати відповідь Петровського на прохання дружини.
Після цих інформацій мені було ясно, що години за дві Виноградського розстріляють; але я йому про це не говорив, щоб він спокійно перебув останні години жит- тя.
О 10 год вечора до моєї камери замкнули "свіжого" в'язня, щойно з волі. Був то селянин років 35, що пра- цював теслярем у радгоспі; речей при собі не мав жод- них, бо його заарештували на праці.
Я мав підстави припускати, що тієї ночі розстріля- ють і мене. Тож я поінформував того свіжого в'язня, що цю ніч розстрілюватимуть сусіда й напевно мене, розпо- вів, хто ми є й звідки, й просив, щоб він, як буде жи- вий і вийде на волю, або буде переведений до в'язниці, пустив за нас розголос, коли саме нас розстріляно; показав ще камеру Теслі й просив розповісти й про нього, якщо з тої камери візьмуть на розстріл. Ці мої прохання дуже налякали свіжого; лише мої запевнення, що йому нема чого боятися, бо його не будуть роз- стрілювати, заки не переведене слідство, ніби трохи за- спокоїли його.
О 10 год. ЗО хв. наглядач наказав нам лягати спати, а Виноградському не казав. Я дописав до раніш напи- саних мною на стіні слів дату мого розстрілу, й ми лягли спати вдвох на одному ліжкові; через те що воно було дуже вузеньке, розмістились ми валетиком - головами лягли до бильців, а ноги одному сягали до потилиці, а другому до обличчя.
Свою подушку й рядно я подарував свіжому в'язне- ві, написавши розписку, що продав їх йому; поклав йо- го на свою подушку, а сам мав перележати годину без подушки; поверх рядна ми вкрилися піджаками, й я по- передив, що під час розстрілу ми чутимем стріли.
В ліжку я весь час молився Богу й чув, що Вино- градський чистив щіткою своє вбрання. Отак - я сві- домо, а Виноградський підсвідомо - готувалися ми в останню дорогу до вічности; я чистив душу, а він уб- рання.
З годину ми отак лежали в ліжку; аж ось коридором наблизилося кілька осіб; нашу камеру минули - клац-

- 197 -
нув замок у сусідній камері, й Виноградського повели. Я щипнув товариша за литку, щоб він слухав стріли, але той не реагував. Подумав, що він мабуть заснув. - Чули? Вже забрали! - пошепки, з притиском казав я йому, але відповіді не було. Я ще дужче щипнув - жодного реагування; в цей мент почув стріл, а за ним другий, слабший з ляском - то був стріл коменданта Попова.
- Чуєте?! - настирливо казав я й одночасно щосили
щипав за литку товариша по долі, але він так само не
реагував - був мов задубілий. В цей мент "кавалькада"
екзекуторів східцями сходила донизу, але не повернула
до моєї камери, а подалась до стола наглядача; за кіль-
ка хвилин наглядач зайшов до спорожнілої суміжної
камери; зацокотіла покришка емальованого чайника -
то він забирав речі розстріляного Виноградського. А ще
за кілька хвилин до тої камери було замкнуто в'язня.
Я встав з ліжка, перш усього витер дату свого роз- стрілу, а потім викликав свого сусіда з суміжної каме- ри. Там знову був дід.
- То тебе ще й сьогодні не розстріляли? - радісно-
здивованим голосом озвався дідусь.
- Не розстріляли, як бачите - відповів я.
Я сказав дідові, що до моєї камери прибув один чо- ловік з волі, й дід попросив, щоб "свіжий" підійшов до дверей поговорити.
- Він спить - казав я.
- Збуди його. Матиме ще час виспатися.
Я кільки раз порухав за рамена "свіжого" в'язня - він кліпнув очима.
- Як Вам не соромно спати в той час, як у людей
відбирають життя! - з докором казав я новоприбу-
лому.
- Я не спав. . .
- Як не спав? Я ж говорив до Вас, щипав за литку
й Ви не реагували, а спали сном праведника.
- Я не спав - знову твердив в'язень.
- А якщо не спали, то чому не відкликались, коли я
Вас щипав?
- Не відчував цього - відповів в'язень.
- Дивіться! Ось маєте на литці три сині плями від
моїх нігтів, а кажете, що не чули! - казав я з пересер-
дям, розкриваючи його ноги й засукуючи штанину.
- Не відчував я... -тоном хворої людини відповідав бідаха.
Тоді я зрозумів - жах так скував його, що він не відчував навіть болі; побачив я, яка то немічна, безпо-

- 198 -
радна й бездіяльна буває та людина, яка дасться опанува- ти переляку. Переляк є близьким родичем смерти; та людина, що віддалася переляку, уподібнюється до тої, що віддала себе в костляві руки смерти. Коли над та- кою людиною нависає загроза, що вимагає рішучих і відважних дій чи то для захисту власного життя чи для добра загалу, то перелякана людина, в отупінню жаху, сліпо віддає себе в обійми смерти. Для мужньої людини такі полохливі люди видаються жалюгідними й смішними.
Червоноармієць тікав до партизан
Другого дня в нашу камеру прибув ще один "свіжий" - низького росту селянський парубчак; був він у чер- воноармійській уніформі; на його обличчю не помітно було ні переляку, ні смутку - з байдужим виглядом увійшов він у нашу камеру й таким був весь час.
Розмовилися. Байдужим тоном, ніби про звичайні па- рубоцькі гулянки, розповів він нам, що походить з Ки- ївщини, служив у червоній армії й що він разом з ще одним червоноармійцем вирішили тікати з армії до пар- тизан. Забравши зброю й коней своїх командирів, їха- ли вони до Чорного Лісу, але потрапили на засідку ГПУ, бо товариш зрадив його, повідомивши ГПУ, коли й ку- ди вони їхатимуть
Я зрозумів, що за таке вояка чекала сувора кара, але його байдужість до своєї долі непокоїла мене - чи не є він "стукачем"? З обережности я попередив діда й Теслю, й ми припинили наші розмови.
З тим червоноармійцем я не нав'язував балачок, та й він не наривався на розмови. Пізніше я довідався, що він не був стукачем, а дійсно тікав з червоної армії, й дуже жалкував, що ближче не познайомився з тим во- льовим юнаком. В короткому часі його не стало в тюр- позі, й я не міг дізнатися, що з ним сталося.
Масові арешти підпільників
Скоро після того нас перевели з камери смертників. Дістались ми до просторої (приблизно 5 на 5 метрів) камери; в ній було чотири ліжка й два в'язні - отже й для нас були вільні ліжка.
Перш за все я своїм "ножем" (вигостреним боком дер- жачка чайної ложечки) у верху дверей, на зшиві дощок, зробив маненьку шпарку, і, коли дивитися в неї одним оком, то можна було спостерігати рух по коридору близько камери. Так ми по кілька годин по черзі сте"-жили за рухом, а особливо в п'ятницю - коли вдень

- 199 -
стрілки носили передачі, а ввечері водили в'язнів на розстріл.
За кілька днів у нашій камері стало багато люду; що- дня з волі прибували свіжі. З наступом весни, в пер- ших числах квітня 1932 року, запобігаючи стихійному повстанському зриву на Полтавщині, розпочали арешто- вувати як окремих підпільників, так і цілі підпільні ор- ганізації, які ГПУ через свою шпигунську мережу вия- вило на протязі зими.
Від прибулих з волі я довідався, що збільшувалася викачка хліба, і все зростав тиск влади при переведенні колективізації; в свою чергу з боку селян загострювалася ненависть до большевиків і зросло бажання взятися за зброю; але бракувало зброї, й не було керівників для організації й ведення повстання. Один молодий селянин з Миргородщини хвалився, що в них з'явився організа- тор повстання з місцевих людей; незабаром той органі- затор прибув саме до нашої камери; він був непокірної натури, малописьменним дідом-селянином з гострою, тро- хи посивілою борідкою.
За молодих років він довгий час працював на золо- тодобуванню в Якутії і на Далекому Сході й, за тяж- ко запрацьований гріш, купив дві десятини землі, щоб йому з дружиною (дітей вони не мали) на старості не голодувати. Тепер цю земельку забрали до колгоспу, й це так вразило діда, що він ходив з села в село, з ху-тора в хутір і закликав селян до спротиву та повстан- ня проти комуністичної влади, що поневолювала трудо- вий нарід. Дідусь довго викручувався від агентів ГПУ, але врешті авто ГПУ нагнало його, коли він удосвіта переходив степом.
Скоро у нашій камері було вже кільканадцять в'яз-нів, і стало веселіше. На запити слідчих, як в'язні по- чувають себе в камері, майже всі, заарештовані тоді в квітні 1932 року, відповідали, що чуються не дуже зле, бо такого кусника хліба, який вони щодня дістаюсь у тюрпозі, на волі тепер тяжко здобути.
Певно через те хлібну пайку нам зменшили з 300 до 200 грамів, а фактично ми одержували 170-180 грамів, бо від наших пайок крали для себе наглядачі.
Одного разу наглядач оголосив, що нам дозволено ку- пить медяників, не більше кіла по ціні 6 крб. за кіло. Ціна ця була дуже дорога, бо в ті часи держава вип- лачувала хліборобам 6 крб. за центнер (100 клгр.) збіж- жя.
На три крб. мені припало 12 малясних маненьких ме- дяників. Дванадцять днів я споживав щовечора по од-

- 200 -
ному медянику, зате пів пайки хліба їв у обід. Таке моє вольове поступовання викликало подив і повагу співкамерників, бо інші купили по 24 медяники й за одним разом поїли їх.
Я став голярем
Настало травневе тепло, й заросле обличчя стало свер- біти; міркував я, як би то поголитись. Добув я у одно- го в'язня перо, розправив та вигострив його, але для го- лення воно не надавалось.
Звернув я увагу на пряжку моїх штанів; вона була тоненька й, коли я її вигострив об денце череп'яної по- судини, то мав таку бритву, що поголив усіх в'язнів камери (понад десять осіб), а бажаючим поголив і голо- ви.
Ми умовились казати, що голились шклом, яке йдучи до виходку, знайшли на подвір'ї, й що це шкло після голення викинули в бур'ян перед вікном.
- О! Вас поголили! - сказав слідчий першому в'яз-
неві, якого в той день викликали на допит.
- Ні, ми самі поголились кусником шкла, коли Ви
для нас бритви шкодуєте - спокійно відповів в'язень.
- Як Ви поголились кусником шкла? - аж підско-
чив у кріслі слідчий.
Той в'язень ще й не повернувся від слідчого, як две- рі нашої камери відчинилися, й на порозі з'явився ко- мендант тюрпозу (екзекутор) і оглядав нас своїми про- низливими очима. На його запит, чим ми голились, ми відповідали, як умовились.
Двері замкнули, а за хвилину ми побачили, як ко-мендант і стрілок топтали ногами бур'ян проти нашо- го вікна, шукаючи шкло. Хвилин за п'ять вони пішли й дали нам спокій.
"Переполоху", який зчинився в ГПУ в зв'язку з го- ленням нашої камери, ми не злякалися й - поки я був у тій камері - далі регулярно через день голились.
Розстріляли жінку
Від малокров'я я мав часті головокружіння; так од- ного вечора, під кінець травня, не роздягаючись, я ліг на ліжко й у дрімоті-непритомності перебував з годи- ну. Збудив мене в'язень Федорченко - старший брат ві- домого командира червоних партизанів на Полтавщині.
- Послухайте, що воно діється; якісь жіночі голоси,
біганина по коридору - казав мені Федорченко.
Приклавши вухо до вовчка дверей, почув я жіночий голос з протилежного боку коридору:
- Я не піду. Ви мене розстріляєте, а я не завинила.

- 201 -
- Ми її вночі не пустимо від себе - почувся інший
жіночий голос.
- Нє бойтєсь, жєнщіни - ми жє слєдоватєлі. Єйо к
нам пєрєвєлі із тюрьми, чтоби тут провєсті повторноє
слєдствіє. Ми тожє відім, что она нєвєрно прісуждєна
к висшєй мєрє наказанія. Пойдьомтє ж с намі в кабі-
нєт слєдоватєля; вєщєй нє надо брать.
Отак кільканадцять хвилин два слідчі в лагідно-пере- конливому тоні умовляли жінку вийти з камери та йти за ними.
Через шпарку в дверях око моє стежило за коридо- ром; врешті жінка зважилась вийти з камери й з усім "почетом" рушила зоною обстеження мого зору. Попе- реду йшли два стрілки; за ними - жінка, молода, чор- нява, середнього росту, одягнена в вишивану сорочку й темно-синю спідницю; ідучи коридором, вона тричі пе- рехрестилась; коли жінка йшла східцями до виходу - спиною до мого зору - то я побачив дві товсті, довгі коси, які спадали на її рамена й спину. Слідом за жін- кою йшли два слідчі.
Весь похід наблизився до дверей; стрілки розступи- лися, ніби з чемности даючи жінці дорогу й, як тіль- ки жінка зайшла межі їх, вони з спритністю пантер ухо- пили жінку під пахви, і вмить двері за ними зачинили- ся - нещасну жертву повели на подвір'я в льох. Слід- чі повернули східцями праворуч до своїх кабінетів, за- доволено всміхаючись, що врешті успішно довели до кінця клопітливу справу. Екзекутори ж, підписавши акта, розійшлися відпочивати після "трудов праведних".
Певно щоби взяти речі розстріляної для потреб своєї жіночки, наглядач відімкнув камеру, де перебували інші три жінки, й сказав віддати речі тої жінки, що її забрали з камери. Жінки речей не віддавали, кричали: "А! Так ви її таки розстріляли!", плакали й голосили.
Наглядач викликав слідчих (слідчі ГПУ в основно- му працювали вночі). Ті намагалися вгамувати жінок, кажучи, що їхню приятельку не розстріляли, що вона перебуває на допиті. . . - Якщо вона у слідчого, то повертайте її до камери! - репетували жінки.
Слідчим так і не пощастило заспокоїти жінок, і вони решту ночі й ранок голосно плакали безперестану; о 9-ій годині ранку "чорний ворон" відвіз жінок до в'яз- ниці.
Після того, як і перед тим, жінок у тюрпозі я не ба- чив.

- 202 -
Прибули нові в'язні
Через кілька днів після розстрілу жінки в нашу каме- ру прибули чотири нові в'язні; всі вони були Зіньків- ського району, з Шилівської та Ступської сільрад. Одно- го з них занесли на руках, і я віддав для нього ліжко, бо знав його ще раніш (прізвище його забув, але знав, що в життю Шилівської громади він був стійким обо- ронцем прав народу).
Хворого поклали на ліжко горілиць; дуже худе його обличчя було жовте; він втратив мову й цілком був схожий на мерця. Прибулі в'язні сказали, що він хво- рий на криваву бігунку - ми зразу стали стукати в две- рі й заявили, що в камері є мрець; якби ми сказали, що є хворий, то справа була б безнадійною, а так за кілька хвилин прийшли з ношами. Коли хворий був уже на ношах, ми сказали, що він ще живий, але потребує негайної помочі лікаря; хворого винесли на подвір'я, й нам було невідомо, що з ним далі сталося.
Нові в'язні розповіли, що вони заарештовані в перших числах квітня й перебували в Харкові. Там харчували їх дуже зле; врешті деякі жінки розшукали своїх чолові- ків і привезли їм передачі. Зголоднілі чоловіки, ті що були нестримані, зразу ж з'їли забагато й через те зах- воріли на криваву бігунку.
Довідався я також про арешти в Зінькові; серед ареш -тованих були відомі мені прізвища - Олекса Вільхо- вий, Ігнатовський та інші. Дізнався теж, що викрито під- пільну організацію на терені Ступської та Шилівської сільрад, й це мало наслідком арештування декількох де- сятків чоловіків, і що те підпілля виказав ГПУ Дани- ло Литовка.
Цей Д. Литовка був прапорщиком у царській армії й служив у Денікіна. Був сином заможного господаря, що мав хутір за Шилівкою, й одружився з дочкою теж за- можного господаря М. Сивоконя. Одного разу в вузь- кому колі ми говорили про потребу в офіцерах для на- шого підпілля. Тесля назвав був Д. Литовку, як особу, яка могла бути притягнена до нашого підпілля. Цю кан- дидатуру я відхилив саме тому, що в той час його два старші брати були вивезені на Сибір, а він безпечно пе- ребував дома на хуторі - це видавалось мені непевним. Отже виходило, що моя тоді обачність була слушною.
В'язень з іншої камери
За кілька днів після того до нашої камери прибув

- 203 -
в'язень з іншої камери тюрпозу. Був він без одної руки, років сорока чоловік, середнього росту, чорнявий. Як зав- жди, почали його розпитувати, хто він такий, звідки, в чому обвинувачується і т. п. В'язень розповів нам таке:
Він є вдівець і має троє дітей. День-у-день працюю- чи в колгоспі однією рукою (другу, казав, проміняв на війні за Георгія) він заробив аж 150 кгр. жита - а в той же час багато колгоспників з двома руками зароби- ли лише по 100 кгр.
По Різдві, в січні 1932 року, до нього прийшла комі- сія за хлібом. - Який же в мене хліб? Одною рукою я заробив 150 кгр. і то на чотири душі; ще залишилось з коробку, кілограмів з десять і все. Я журюся, чим маю прохарчувати дітей до нового врожаю, а ви прийшли до мене по хліб - казав він комісії. Голова хлібної комі- сії відповів на ці речеві доводи, що він, коли ще був господарем, не в колгоспі, то приховав від держави хліб
- от вони й прийшли, щоб він той хліб здав державі.
- Хто знає, як вас назвати. Дурні не дурні, але розум
ні такого ляпати не будуть. Коли не ймете віри, шу-
кайте в мене хліба - усміхаючись казав колгоспник. В
сінешній коморі, в діжці побачили декілька кілограмів
жита; один з активістів узяв коробку,перехилився в діж-
ку й згортав жито в коробку. Колгоспник просив, щоб
не брали, що в нього троє дітей без матері, щоб пожа-
ліли хоч їх, якщо його, каліку не жаліють. Активіст
продовжував до зернини збирати жито, кажучи - Чорт
не візьме твоїх дітей; відкопаєш те, що закопав, а це
для держави буде. - Ці слова так вразили колгоспни-
ка, що він зі словами: "То нехай же ліпше тебе першо-
го закопають, заки я відкопаю те, чого не маю" - взяв
з полиці ножа-колія* й загнав його в спину активіста.
Всі члени хлібної комісії кинулися тікати, а підрізаний
вибіг на вулицю й застогнавши сказав: "Боже мій! (аж
коли згадав Бога), я вже виконав плян" і впав на сніг.
Його відвезли до лікарні, й він там одубів.
Вислухавши оповідання колгоспника, ми зрозуміли що того в'язня неминуче чекає розстріл, і всі ми стави- лись до нього особливо зичливо, а ті, що діставали пе- редачі, все давали йому трохи хліба.
В'язень через місяць повернувся з допиту
Одного дня до нас завели в'язня, що від виснаження ледве тримався на ногах, який місяць тому перебував у
*У нас на Полтавщині господарі завжди мали ножі-колії, себто ножі, спеціально виготовлені ковалями, якими кололи свиней та різали худобу; такі ножі господарі переховували в коморах.

-204 -
нашій камері; був то селянин біля ЗО років, нижче серед- нього росту, русявий. Ввечері його викликали були на допит, і він до нашої камери не повернувся; в цьому не було нічого дивного, бо його після допиту могли пере- вести до іншої камери; але речей його - з невідомої нам причини - з нашої камери не забирали.
Тож коли цей в'язень повернувся, то перш за все ми запитали його, де він був?
В'язень розповів нам таке:
- Вам відомо, що ввечері мене було покликано до слідчого, в кімнату на партері; під час допиту слідчий вийшов кудись, і я скористав ту хвилину. Відчинивши вікно, яке було метрів три від землі, руками тримаючись за лутку, я спустив тулуб по стіні вниз і випав на ву- лицю. Повільним кроком я минув вартового стрілка, що охороняв вхідні двері, пішов на залізничний двірець (Київський) і тієї ж ночі товаровим потягом прибув у рідне село. До хати своєї не заходив, зайшов лише на подвір'я, витяг з стріхи хліва п'ятизарядний бравнінг і пішов до родичів. Так минуло кілька днів; одного ран- ку вдосвіта я йшов сусідськими садками, як міліціонер нагло навів на мене цівку гвинтівки.
Так мене й бравнінга повернули до Полтавського ГПУ. Слідчі дуже втішилися, побачивши мене; зійшлося їх понад десять і ще якийсь їхній начальник. Всі сіли на кріслах, мене посадили на стілець, і начальник питав мене, як я втік, де був, чому тікав і т. п.
На питання, чому тікав, я відповідав так: Ввечері слід- чий (жид) закликав мене на допит. Під час допиту слідчому принесли вечірню перекуску - шклянку верш- кової сметани й булку - франзольку; слідчий вибрав білу, як сніг серединку і з вершками споживав, а шко- ринки зімняв у жмені й викинув до кошика для папе- рових покидьків. Дивився я на це, й заболіло в мене сер- це - Ви паразити! В селах селян за хліб мучать, остан- ній мішок тяжко запрацьованого збіжжя забирають, за- лишаючи голодних дітей - а тут його нехтують, вики- дають і то в присутності голодної людини. Якби в той час біля слідчого був собака, то йому напевне віддав би шкоринки, а мені бач не дав і значить трактує мене гірше за собаку. Тому я і вирішив тікати від таких па -нів.
По вислуханню моїх свідчень мене замкнули до но- ЛЬОВКИ, де я й перебував три тижні.
Що таке "нольовка"?
Камера ця не має нумера, а є під титулом зеро; в

- 205 -
ній нема вікна, тобто нема припливу свіжого й відпливу спожитого повітря. До неї замикалися в'язні, на яких накладалися додаткові репресії.
В'язням цієї камери, з-за браку припливу повітря, ди- хати ставало все тяжче й тяжче; їхні тіла вкривались струмками поту, від випарів по стінах текла роса; пові- тря ставало настільки вологим і парким, що одежа на людях і речі в'язнів покривались цвіллю; асфальтова під- лога ставала остільки м'якою, що ніжки ліжок вгрузали в підлогу; ті, що одержували передачі, не могли трима- ти харчів кілька днів, бо другого дня вони вкривалися цвіллю.
В'язні весь час трималися біля дверей і по черзі при- тулювали рота до манесеньких шпарок вовчка, щоб дихнути повітрям з коридора; але були такі в'язні, що не витримували відсутности більш свіжого повітря й не- притомніли - тоді стукали в двері ногами й казали про це наглядачеві. Непритомного виносили на кілька хвилин до коридору, але з цього "щасливого" випадку користалася й решта в'язнів нольовки, бо відмикалися двері, виносили непритомного, а потім він знову захо- див до камери - при цьому до нольовки попадало тро- хи відносно свіжого повітря з коридору.
Знову в ІНШІЙ камері
Одного дня нас кілька в'язнів викликали з речами; попрощавшись з рештою в'язнів, ми залишили камеру з надією, що нас відвезуть до в'язниці. Але ми пройшли тільки декілька кроків, і наглядач відімкнув камеру на протилежному боці коридору (ту, в якій, під час розстрі- лу жінки, перебували жінки) і нас туди запхав - в тій бо камері вже було кільканадцять в'язнів, а з нами ста- ло вісімнадцять. Розмір камери був два на два з поло- виною метра; в ній не було ліжок, і всі в'язні спали на асфальтовій підлозі - з одного боку десять, а з другого боку (де стояла параша) вісім чоловік.
З-за тісноти ми всі могли спати лише лежучи на бо- ку, а ноги ми простягали на другий бік поза крижі то- вариша; ноги в'язнів високого росту - сягали аж до об- личчя другого в'язня, й той мусив вдихати сморід по- ту ніг. Вдень кожен сидів під стінкою на своїх речах і підгинав ноги; таким чином посередині камери утво- рювався прохід, по якому ми по кілька хвилин, за чер- гою, робили "прогулянки" (прогулянок на подвір'ю в тюрпозі не було).
В тій камері я теж зустрів кілька осіб з Зіньківсько-

- 206 -
го району, учителя (здається з хут. Зайці), реєнта авто- кефального церковного хору з с. Бобрівника та інших. Ті мої земляки не належали до підпільних відділів у нашому районі, які вже були викриті ГПУ. Але вже й у ті часи ГПУ практикувало заарештування людей з превенційних міркувань; арештовували людину не за те, що вона вже вчинила будь-який злочин проти Москов- ської комуністичної влади, а за те, що та людина не вмі- ла приховати й дуже випинала національну свідомість, не заламлювалась під пропагандивним тиском і мала де- що вищий від рядових громадян інтелектуальний рівень; тож така особа могла б - при сприятливій нагоді, або, коли вже увірветься терпець - активно ВИСТУПИТИ проти Московського панування на Україні.
З цією категорією в'язнів слідчим був не малий кло- піт, бо вони не хотіли підписувати протоколу свідчень, у якому писалося, що вони нібито вчинили державний злочин. Слідчі їм натякали або і просто казали, що їх заарештовано не за те, що вони щось злочинне вже вчи- нили, а за те, що вони могли б зробити в майбутньо- му. Щоб осягнути таки підписання тих протоколів, на них накладалися репресії, з яких мені були відо- мі такі: 1. Заборона одержувати передачі, 2. Вистійка до непритомности обличчям до стіни, 3. Замкнення до нольовки, 4. Сильне електричне освітлення близько очей, що загрожувало осліпленням.
Але не від усіх людей, арештованих у ті часи з пре- венційних міркувань, слідчі ГПУ конче вимагали фіктив- них свідчень. Коли, після уважного дослідження, слід- чий приходив до висновку, що в'язень є духовий і на- ціональний кастрат, за своєю психикою є схильний до покори й рабського послуху і цілком надається бути ви- служником Москви, то такого в'язня звільняли. Але ли- хо було людям консервативного душевного укладу й світогляду, що стійко трималися національних традицій. Тих людей або позводили репресіями в могилу, або при- мусили підписати на себе фіктивні свідчення (тим то їх тепер і мало на еміграції).
Золотарі
В тій камері я зустрів в'язня, який (очевидно, помил- ково) перебував кілька днів серед "золотарів". Нам, по- літв'язням було відомо, що Москва провадить кампанію відбирання золота від населення, й що "злочинцями" в цій справі напаковано в тюрпозі дві камери; але вони були суворо ізольовані від політв'язнів, і ми не мали з ними стику. Отже мені було дуже цікаво дещо довіда-

- 207 -
тися про цих людей і про умови їхнього ув'язнення.
В основному то були люди, які належали до катего- рії "бувших" тобто колишні крамарі, ремісники, уря- довці тощо. Їх арештували й не обвинувачували в жод- ній контрреволюції, а в чемній формі запрошували їх зда- ти державі золото, бо держава потребує його для заку- пу закордоном у "хижаків капіталістів" різних складних машин та обладнання, конче потрібних совдержаві в зв'язку з "індустріялізацією" (а власне мілітаризацією) країни соціялізму,
Хто мав золото й хто не мав, заявляли, що вони зо- лота й золотих речей не мають. Їм казали, що дають час для подумання, й замикали до камери, напаковую- чи так туго, що вони не мали місця всі разом спати - частина спала, а частина стояла на ногах. Від випарів ті- ла в камері була задуха, й люди весь час були спітніли- ми. Передачі для них були заборонені, а харчів давали таку ж норму, як і нам (180 гр. хліба, ложечку цукру, 300 гр. юшки). Юшку добре солили, а кип'ятку вранці давали лише пів шклянки; коли ув'язнені просили ще кип'ятку, то їм відповідали, що казани не розраховані на таких в'язнів, як вони, бо сподівалося, що вони, не вагаючись, зразу віддадуть золото державі й не перебу- ватимуть у камері; нещасні просили дати їм хоч сирої води, але їм заявляли, що в тюрпозі заборонено вжива- ти сиру воду, щоб не викликати захворювань черевним тифом. А "стукачі" ще весь час вигукували - "та від- дайте ж золото державі, не мучте нас, що не маємо йо- го, бо через вас, що любите цей гидотний метал, мучи- мося й ми" і т. п.
Після кількох тижнів перебування в таких умовах ті, що мали золото, віддавали його й підписували заяву, що вони добровільно віддають своє золото соціялістичній державі для допомоги індустріялізації країни. Таких в'яз- нів випускали, але, звичайно, за деякий час арештовува- ли знову, казали, що вони ще не все своє золото здали, й знову замикали.
Ті, що справді не мали ніякого золота, врешті звіль- нялись з-під арешту, але тільки тоді, коли лише з бли- мання очей можна було бачити, що вони ще живі.
Кривко обробляв в'язнів у камерах
Одного разу, повертаючись з оправки, я ще не встиг повернути за ріг коридору, як наглядач випустив на оп- равку в'язнів з камери поруч виходку. Другим в'язнем з тої камери вийшов Кривко, якого наглядач легенько вдарив ногою по крижах, кажучи "давай скоріше!". Наг-

- 208 -
лядач цим, очевидно, хотів одурити інших в'язнів, вда- ючи, що Кривко є остільки важкий злочинець, що навіть наглядачеві є вільно його штовхати.
Я почав розпитувати в'язнів, чи не був хто з них у одній камері з Кривком. Один такий виявився; на мою цікавість він розповів, що за словами Кривка він нале- жав до підпільної організації, викритої в Зіньківському районі в Шилівській сільраді. З цього мені стало зрозу- мілим, що ГПУ не довіряло цілком одному зрадникові Д. Литовці й направило до того підпілля ще й випро- буваного шпигуна Кривка.
Пізніше, ні у в'язниці, ні в кацеті на півночі ми не зустрічали Кривка. Походив він не з нашого, а з Гадя- цького району, а тому не можна було простежити йо- го подальший агентурний маршрут.
У тій вкрай заповненій камері з-за невигод я дуже занепав на силі; кровоносні жили на руках стали рівчач- ками; почував я себе гірше ніж у попередніх камерах; крім усього вимотували мені душу благання в'язнів, які весь час чути було з недалекої нольовки:
"Льонька, Льонька! (ім'я одного з наглядачів), відчи- ня вовчок, бо задихаємося", "Черговий! Будь добрий хоч на одну хвильку відчини вовчок, щоб ми ковтну- ли повітря, бо пропадаємо" і т. д.
Я "бунтував" камеру
Одного дня наглядач -- саме молодший і уїдливіший у відношенні до в'язнів, ніж два інші наглядачі - при- ніс нам у відрі юшку, в якій жодної й картоплини не було, й став наливати її черпаком кожному в'язневі. На мій запит - нам суп, чи мутна вода належиться? - наг- лядач відповів: "Жріть, що дають, і за це дякуйте". Після такої відповіді я висипав "суп" із своєї посудини назад до відра, забрав і в решти в'язнів посуд з "супом" і теж; висипав, кажучи, щоб забрали назад помиї й при- несли суп.
За кілька хвилин мене забрали з камери, й два слід- чі й комендант тюрпозу в коридорі в присутності наг- лядача питали мене.
- Ви зачєм камеру бунтуєте?
- Не я, а наглядач камеру бунтує, бо замість супу він
нам сьогодні помий приніс. Нехай покаже той суп - чи
є в ньому картопля, або капуста чи пшоно? Чому реш-
та наглядачів дають нам правдивий суп і горою повну
чайну ложечку цукру, а цей струшує й дає нам тільки
те, що в жолобку лишається?
Те, що я гудив тільки цього наглядача, а решту нагля-

- 209 -
дачів ставив за взірець, мабуть переконало слідчих, бо вони не захотіли й слухати наглядача, коли той почав виправдуватися, й наказали відвести мене до камери. А за кілька хвилин наглядач приніс нам іншого супу й, роздавши, сказав мені:
- Не забувай, що за це ти дістанеш на три роки
більшу кару.
- Зачини двері! - з притиском сказав я наглядачеві,
й він умить зачинив двері, бо не мав права вступати в
суперечки й непотрібні балачки з в'язнями.
Ще в одній камері
Певно для того, щоб решта в'язнів камери гадала, що мене за "бунт" перевели до нольовки, й боялась наважи- тись на щось подібне, мене з тої камери забрали. Пот- рапив я тепер до досить просторої, приблизно чотири на п'ять метрів камери; в ній було чотири ліжка й було в ній десять в'язнів - один з них запросив мене, як старого в'язня, уміститися разом з ним на ліжку.
В тій камері було кілька осіб з Зіньківського району: кол. фінінспектор Ігнатовський, два селянина з Бобрів- ника, один з Удовиченкових хуторів. Всі ці мої земля- ки, як і в попередній камері, не належали до виразних підпільних організацій. Розмовляли ми там на різні те- ми; в тюрпозі не бувало одвертих антисовєтських вис- ловлень - хібащо друзі пошепки говорили між собою в ЦЬОМУ дусі.
В цій камері я почував себе значно краще; не така була тіснота, й камера була на соняшному боці. В коро- бі над вікном були дві відтулки, через які було видно двері, з яких виводили в'язнів на розстріл, і двері вхід- ного льоху, що в ньому розстрілювали. Тож коли на- ступної п'ятниці о 11 годині вечора наглядач загадав нам лягати спати, я не ліг, а дивився в відтулку*; ко- ли в подвір'ї погасло світло на стовпі, й заїхало авто чорний ворон, то я запросив охочих простежити роз- стріл. В'язні вже досить довгий час сиділи в тій каме- рі, але не знали, коли й де відбуваються розстріли, й тепер деякі з них з перестраху цокотіли зубами.
По закінченню розстрілу авто виїхало з подвір'я, а ми, мов закам'янілі, стояли біля вікна, заки виносили трупи й кидали їх на фіру; після вкинення останнього трупа бричку накрили брезентом, і вона виїхала з по- двір'я.
- Скільки нарахували трупів? - запитав я Ігнатовсь-
*В Полтавському тюрпозі не було старост у камері, й не було кому стежити за виконанням наказів наглядача.

- 210 --КОГО.
- Одинадцять - відповів він; таку ж кількість і я
нарахував.
Всі ми лягали до "постелі", але довго не могли засну- ти; часто переверталися з боку на бік; кожен щось ду- мав, за чимсь тужив, чогось шкодував, бажав відплати - лише перед ранком ми поснули.
В'язень без шапки
Завдяки тому, що в тюрпозі, з невідомих нам при чин, нас часто переводили з камери в камеру, це умож- ливлювало нам знати багато новин тюрпозного життя.
Так, коли я запитав одного селянина з Диканського району, що був зодягнений у теплий одяг, а не мав шапки - де його шапка? - то почув відповідь, що він мав гарну шапку сивого смушку, але в попередній каме- рі Данило Литовка все добивався, щоб він продав ту шапку. Щоб позбутися ще якоїсь біди, селянин продав Д. Литовці свою гарну шапку й дістав за неї п'ятнадцять карбованців.
- Отже Литовка не журиться, що його чекає кара тяжка? - запитав я в'язня.
- А яка там буде йому кара! - сказав той і махнув
рукою.
Пізніше наші друзі з волі подали нам вістку, що Д. Литовка одержав агентурну посаду в органах ГПУ на Одещині.
Привезли зв'язаних братів Теслі
Боже! Як тяжко перебути в тюрпозі лише один день! А вже ж - день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем - минув майже рік, як ми голодні, не ми- ті, не голені, завошивлені, без свіжого повітря, з турбо- тою за Україну, за наше підпілля, за рідних, під постій- ною загрозою розстрілу, перебували в тих гнітючих умо- вах. Туга за сонцем примушувала мене часто цілими го- динами стояти близько вікна й у відтулину короба над ним споглядати мініятюрний простір Світу Божого.
І от одного дня побачив я, що на подвір'я заїхало авто-півторатонка, в якому на бортах сиділо кільканадцять міліціонерів з гвинтівками.
Два міліціонери відкрили задню ляду борта й витягли людські ноги, густо зв'язані в палець товстим мотузом. Розв'язавши ноги, міліціонери поставили на землю спи- ною до мого зору чоловіка з зв'язаними назад руками, які, крім того, були прив'язані до тулуба густими разка- ми мотузки.

- 211 -
Чорне довге, з скуйовдженими скрутками волосся то- го чоловіка було подібне до овечого руна. Коли ж за- арештований повернувся, й я побачив його обличчя, то мене всього стрясло, немовби потужний електричний струм пройшов по моєму тілу - я побачив свого зв'яз- кового Теслю Афанасія. По нім витягли з авта його меншого брата, шістнадцятилітнього юнака, у якого бу- ли зв'язані назад руки й перев'язані ноги. Обох їх по- вели в пивниці тюрпозу.
В цей мент дивився в шпарку ще один в'язень нашої камери й голосно запитував - що ж то вони вчинили, що їх так скрутили? На цей запит я нічого не відпові- дав; не подав і знаку, що привезені в'язні є мені знайо- мі; я зрозумів, що так довге моє перебування в тюрпо- зі, вже шість місяців без допитів, залежало від дій Афанасія на волі.
Я знав відважність Афанасія, його закоханість у зброї, любов до України, пієтичне ставлення до Булави, нена- висть до комунізму й поневолювача України москаля; я був певен, що шляхетність вдачі Афанасія й його мо- лодість неминуче штовхатимуть його на відважний чин. Але чому він дався живим до рук міліції? Він же зав- жди твердив, що живим вороги його не візьмуть - про це я дозідався пізніше.
Середущий з трьох братів, Тесля Афанасій мав 21 рік, був вище середнього росту, чорнявий і мав впрост ней- мовірну для його віку силу. Своєю вродливістю він ра- зючо відзначався від усіх своїх братів і сестер; у його чорних, розумних очах світилася шляхетна глибінь; йо- го голову прикрашувало довге чепурно зачісане з лег- кими скрутками волосся; видавалось, що він походив з аристократичної родини й був вихованцем привилейова- них шкіл. Не вживав він ні тютюну, ні алкоголю, був релігійний, дисциплінований, і мав вольову вдачу.
Коли я вже був переведений до в'язниці, то там зу- стрів в'язнів, які в тюрпозі перебували в одній камері з Афанасієм. За їхніми словами, він був певен, що його розстріляють*, але тримав себе мужньо, на дусі не за- ламлювався, друзів не видавав, не вірив обіцянкам слід- чих, що він дістане легшу кару, як видасть тих, хто йо- му допомагав; був гордий з того, що при його допиті крім слідчого були ще два вартові з наганами в руках.
Про свої думки-мрії й терористичні дії Афанасій у
* В ті часи совєтсько-гепеуська практика була така: Якщо якась особа, маючи зброю, забила когось з советських апаратчиків, то неминучою була кара смерти.

- 212 -
камері розповідав відкрито з душевною насолодою, ду- же шкодуючи, що міліції пощастило вхопити його жи- вим; казав, що, коли б крім обріза мав і наган, то ба- гато міліціонерів лягли б трупами тоді, коли вони на- пали на нього на кладовищі.
Ці оповідання Афанасія й ті відомості, які я здобув після звільнення, кажуть нам таке:
Афанасій "на волі"
Теслю Афанасія арештували вперше лише взимку на початку 1932 року й посадили в тюрпозі одинаком че-рез одну камеру від тої, в якій був я. За кілька днів Афанасій уважно вивчив рух стрілка, що вартував перед нашими вікнами, й, маючи геркулесову силу, вирвав гра- ти, вмонтовані в стіну вікна, виліз вночі тоді, коли стрі- лок завернув за ріг тюрпозу, грати підігнув назад, щоб не дуже був помітний отвір, переліз через браму й пі -шов на рідні хутори.
Я пам'ятаю, що взимку був такий ранок, коли нагля- дачі тричі відчиняли вовчок, і той наглядач, що переби- рав чергу, казав "один"; з цього я зрозумів, що нагляда- чі не можуть дорахуватися належної кількости в'язнів; потім я чув, що на коридорі так рано був рух багатьох осіб, а наступної ночі мене було переведено до камери смертників, мабуть з побоювання, щоб і я не зробив чогось подібного до Теслі.
Замість того, щоб виїхати до Донбасу, або куди ін- де, Афанасій взяв обріза й переховувався в рідних око- лицях. ГПУ з свого боку пильнувало за всіма місцями можливого перебування Теслі. Через кілька тижнів піс- ля втечі Афанасій ніччю прийшов до родини старшого брата Дмитра, що був у тюрпозі й, скинувши лише теп- лий одяг, роззувшись і поклавши поруч заладованого обріза, ліг спати на печі.
Дружина брата, вставши вранці, хотіла вийти на по- двір'я. Як тільки вона відчинила сінешні двері, перед нею з'явилися три активісти, з них один озброєний, й запи- тували, чи нема в неї кого в хаті. Вона відповіла, що нікого нема, але активісти почали оглядати всю хату. Оглянули кухню й подались до другої кімнати, саме до тої, де спав Афанасій. Господиня йшла за ними ос- танньою й, заходячи до кімнати, зачиняючи двері, так гучно ними грюкнула, що Афанасій пробудився; кліп- нувши очима, він побачив постать активіста, що стояв на полу й зазирав на піч. Миттю Афанасій стрілив у груди тому чоловікові, й активіст мертвий повалився на піл. Решта з переляку втекли з хати.

- 213 -
Афанасій, не взутий, не одягнений, тримаючи в руках обріза, так само вибіг з хати й побіг геть.
Ранок був туманний, і Афанасій скоро зник з людсь- ких очей; біг він по снігу кільканадцять кілометрів, до- ки добіг до знайомих на хуторі в сусідньому районі. Його морожені й порізані сніговою ожеледдю ноги пот- ребували стаціонарного лікування, й добрі люди повез- ли Афанасія до лікарні не нашого району.
Приховуючи обставини, при яких пошкодив ноги, Афанасій під вигаданим прізвищем пробув більше міся- ця в лікарні; добрі люди заплатили й за лікування.
Вийшовши з лікарні на початку весни, Афанасій діс- тав адресу своїх земляків, що працювали теслярами на будівництві нового радгоспу, й поїхав до них.
Дали Афанасію сокиру, й він тесав дерево. Тесав і су- мував - лицарське сумління не давало йому спокою й, мов обухом, било по його шляхетній душі:
- Так то ти, козацький нащадок, соціялізм будуєш,
зміняв меч на сокиру. І не соромно тобі буде по смер-
ті зустрітися на тім світі з своїм прадідом-козаком, що
з шаблею в руках загинув під Полтавою, боронячи Рід-
ний Край і Гетьмана Мазепу від Московської неволі. А
ти бач його правнук поганий запхав обріза в корчі, й
він там іржавіє; іржа їсть твій обріз, а Московська ір-
жа-неволя - твою Україну.
Од таких докорів сумління одного травневого дня Афанасій плюнув з такою пресією, ніби собі в лице, й сильним ударом загнав сокиру по обух у деревину.
- Дякую вам, шановні земляки, що уможливили ме-
ні перебути біля вас до тепла.
- А ти що? Куди? - питали земляки.
- Піду руйнувати соціялізм! - і Афанасій пішов. Пі-
шов, не оглядаючись.
Ще не заходячи додому, дістав він з корча обріз і побачив на ньому місця легко вкриті іржею. Ніби в виправдання слушности свого вирішення лишити тесля- рування й повернутися до обріза, Афанасій усміхне- ними очима дивився на обріза й думав - Бач, як саме на часі повернувся я; якби почекав ще кілька тижнів або місяців, то мав би тоді не обріза, а кусень іржавої залізяки.
Притискаючи обріз до грудей, близько до серця, ви- тяг Афанасій затвір, глянув у цівку й, похитуючи голо- вою, мовив - Бідна ти ружжинко, що маєш такого лай- дачного господаря, який занедбав тебе й ледве на соки- ру не заміняв.

- 214 -
Запхавши обріза за полу піджака, йшов Афанасій до матері, що мешкала з меншими дітьми на хуторах Чов- нової балки в чужій, винаймленій хаті. Йдучи, Афана- сій раз-у-раз доторкувався рукою обріза, ніби перевіря- ючи, чи не загубив часом свою дорогоцінність; або від- вертав верх піджака й дивився на обріз під пахвою - так ніби молода ласкава мати, несучи своє любе немовля-первенця, раз-у-раз відкриває хустинку, що нею при- крите личко дитятка, й милується ним.
Прийшовши додому, Афанасій довідався, що гостро- го нагляду за родиною немає, бо ГПУ впевнено, що він виїхав з рідних околиць.
Розпочав він знову підпільну діяльність; зібрав відо- мості за тих партійців і активістів, що чинять жорсто- кі кривди хліборобам, вигадують на них різні злочини, відправляють їх на заслання. Вирішив він першого заби- ти партійця-москаля, голову сільради на віддалі 20 кіло- метрів від їхнього хутора, що особливо лютував у сво- єму селі. Вказати хату, де мешкав голова, погодився один юнак - небіж того господаря, що новопризначе- кому голові-москалеві подобалась його садиба, в якій він і оселився, заславши господаря з родиною на Сибір.
Розпитавши про зовнішні прикмети того голови, Афа- насій узяв з собою харчів, обріза й пляшку води, й о другій годині ночі вони наблизились до села. Юнак по- казав обриси хати свого родича, в якій мешкав голова, й подався додому, а Афанасій, зайшовши в лан колгоспного жита, ліг спати. Прокинувся він опівдні від спеки й заду- хи й був дуже спітнілий, бо вітрець тільки зверху по- вівав, гойдаючи колосся. З'їв він харчі, випив воду, але вже за годину почував велику спрагу. Видавалось йому, що довго-довго тягся день до вечора.
Афанасій укладав у голові різні пляни, в який спосіб заскочити голову. Як тільки смерклося, він зайшов до села, підійшов до сусідньої з головиною садиби й, по- бачивши на подвір'ю хлопця, попросив напитися. На- пившись, Афанасій казав, що хоче переночувати в цьо- му селі, й що мабуть треба звернутися за дозволом до голови сільради. Від хлопця дізнався він, що голова не- давно прийшов додому певно вечеряти, бо знову має йти до сільради на збори, які цього вечора мають від- бутися.
Подякувавши хлопцеві, Афанасій зайшов у фіртку са- диби, де мешкав голова. На щастя, там не було нікого на подвір'ю; він вийняв з-під пахви обріза й тихенько, мов лис, наблизився до освітлених вікон хати, що були

- 215 -
до половини заслонені квітчастими фіранками.
Через фіранки Афанасій побачив контур правого бо- ку постаті чоловіка, що сидів за столом, і вже готував- ся дати стріл навскіс, аж постать підвелася від столу, й у вікні, вище фіранки, з'явилися голова й рамена чоло- віка високого росту.
Афанасій миттю скориставсв цим, ще нижче вкляк до землі й стрілив у середину спини межі рамена.
У вечірній імлі вибух стрілу дзвінким поцілунком по- котився по селу. Афанасій хутко вибіг на вулицю, по- вернув у вуличку, за хвильку завернув за скрут садиб і стежкою понад садибами вибіг у сгеп; аж тоді він по- чув крик у селі. Прострілений голова був ще деякий час живий; але лікар, що був викликаний з району, оглядав голову вже холодного.
Прокинувшись наступного ранку, Афанасій міркував над тим, як він має діяти далі. Вчора повелося щасли- во, й він успішно виконав свій задум. Але при цьому він переконався, що діяти на кількадесяткілометровій віддалі від дому й стріляти впрост з кількох кроків у намічену особу є справа, що вимагає великої нервової напруги. І він вирішив діяти інакше - обстрілювати з недалекої віддалі особові авта, що ними по сільських дорогах їздять голови й секретарі райвиконкомів, гепе- ушники та інші московські відпоручники з партквитка- ми в кишенях для посилення по селах колективізації, для викачки хліба та інших акцій терору хліборобів.
Афанасію в подробицях розповідали, з яким радісним захопленням прийняли селяни вістку про вбивство голо- ВИ сільради. Де тільки було зустрінуться два-три госпо- дарі чи господині, то тільки про це було й мови:
- Мов той "шибеник", щойно смеркалось, а він гей-
би з зірки впав, і вже голова лапті задрав.
- Тож і не побоявся, що голова й нагана мав.
- Та що такому наган? Він іде - або пан, або пропав!
-- Видно, що ще не перевівся в нас козацький дух -
озвався дід біля одного гурту чоловіків - За часів мо- го діда всі козаки були отакі очайдухи, й на ворога вони йшли з піснею: "Гей чи пан чи пропав, двічі не вмирати, гей но хлопці до зброї!". А тепер ходімо до колгоспу та послухаймо, як там наші колгоспники "думу думают большую на колхозном на дворе" - й дід вийняв з рота люльку, плюнув і сказав - згине Україна!
Такі розмови, як оливу в огонь, підливали запалу, завзяття й охоти до нових дій у щиру, відважну душу

- 216 -
Афанасія. І він розпочав виходити на сільські шляхи, що йшли на Ковалівку, Диканьку, Опішню; залягав у хлібах, недалеко дороги, й обстрілював особові авта, лі- нійки, фаєтони, що в них їхали заправили Московської влади на Україні.
В ті кілька тижнів, що Афанасій перебував на рідних хуторах, зупинився рух особових авт, і взагалі партій- ці не виїздили до сіл; а в кабінеті начальника Полтав- ського обласного ГПУ до тих кількох десятків жовтень- ких папірців, що були встромлені в велику стінну ма- пу Полтавщини, добавились ще чотири під титулом: "Очагі вооружонних тєррорістічєскіх проявленій".
Але. . . Господи! Вкороти язика нашим молодицям! На кожному хуторі вони гуторили, що Тесля Афанасій дома, що ходить він з куцаком (обрізом), що вчинив він те й оте. . . Ці пересуди привернули увагу розвідчого апарату ГПУ. Агенти ГПУ побували у всіх господарів, яких міг одвідувати Афанасій, і відібрали підписки про те що, в разі з'явлення А. Теслі, його треба заманути й замкнути в коморі й взагалі зголошувати в сільраді, якби хто його побачив; хто не виконає цього заряджен- ня, буде вивезений з родиною до Сибіру. Крім того, з трьох районів був організований загін міліції з 18 осіб, з досвідченими детективами, який постійно полю- вав на Теслю.
Господарі не дбали про виконання зарядження ГПУ, але переказали Афанасію, щоб він до них більше не за- ходив. Тим для Теслі склалися дуже тяжкі умовини, бо й хата, в якій мешкала його мати, перебувала під по- стійним наглядом міліції; серед рідних, знайомих і дру- зів Афанасій часом два дні не мав що їсти й мняв ко- лоски та жував недостиглі зерна пшениці.
Треба було Афанасію хоч на деякий час знову виї- хати геть з рідних околиць, та його відважна вдача зневажала рацію збереження власного життя; але й про- вадити терористичну діяльність він не міг, бо весь час мусив клопотатися про те, щоб себе заховати й добути харчі.
Був чудовий вечір на початку липня (1932 р.); віт- рець, відігнавши денну спеку, навівав прохолоду; тисячі цвіркунів монотонно цвірінькали між могилами серед па- хощів чебрецю та різних зел. Вийшовши з гущавини кладовища, Афанасій підійшов на його край і ліг на горбку рову, пильно вдивляючись у далечінь дороги.
Вже третю ніч чекав Афанасій на брата, що мав ви- нести йому їсти, а брат усе не ніс. Отак, серед рідних

- 217 -
і близьких, почував себе Афанасій зацькованим звірем. А винна в цьому Москва, допомагають якій українські комуністи, комсомольці та активісти. А кого треба в першу чергу бити - свою голоту, чи Москву? Безпе- речно Москву - відповідав собі на це питання Афана- сій. Бо якби винищити хочби й усіх українських від- поручників Москви, а саму Москву лишити цілою, то вона знову знайде собі серед українців іншого гатунку запроданців. От якби мати таку силу, щоб у руїну обер- нути Москву, й щоб країни Европи на те румовище зво- зили сміття, то замість Москви став би європейський смітник; фактично Москва є й тепер духовим смітни- ком Европи, та ба! - цим не журиться вільна частина світу.
Думки Афанасія перервалися - він помітив на обрії темряви ніби краплинку, якої раніш не було; вона все наближалась і збільшувалась і врешті стала силюєтом невеликої людської постаті. Афанасій свиснув - постать теж відповіла свистом; був то молодший брат Афана-сія.
- Чому ти лише третьої ночі спромігся принести ме-
ні істи? Я ж не верблюд, і щодня потребую їжі - з
докором казав Афанасій братові.
- Невже ж ти гадаєш, що я з лінощів не приносив
тобі їсти? - ображеним тоном відповідав юнак і про-
довжував: - Подвір'я, де ми мешкаємо, обсаджене; цієї
ночі я чекав до 12 години й не вийшов з хати крізь
двері, а хутко вискочив у вікно з причілка, метрів дві-
сті ліз на руках з глечиком, причепленим до шиї, а по-
тім взяв глечика до рук і весь час біг.
Брати зайшли до середини кладовища й сіли між мо- гилами. Зголоднілий Афанасій, поклавши обріза, допав- ся до їжі, а брат переказував йому раду матері - виї- хати геть. Од вітру шелестіла перестаріла трава; голос- но цвірінькали безліч цвіркунів - і брати не почули, що ворог близько підліз до них.
Афанасій черпнув у ложку борщу, як на нього впа- ла петля-аркан. Була фатальна секунда - рука з лож-кою щойно відірвалась від глечика, і в цей мент упав аркан, піднесена рука не дала петлі впасти нижче, через що руки попали в петлю по лікті. Від такої несподіван- ки Афанасій розгубився; не вхопивши обріза, хутко, як пантера, з їжею в роті, скочив на ноги й став бігти в той бік, куди тягла петля. Він бачив заляглих за гроб- ками міліціонерів і хотів перескочити через них, але один міліціонер вхопив його за ногу; Афанасій упав, і

- 218 -
на нього навалилося кілька міліціонерів. Але й кільком міліціонерам не легко було впоратися з Афанасієм; він скочив на ноги, вхопив міліціонера й вдарив ним об хрест; від удару старий дерев'яний хрест переломився при землі й разом з міліціонером упав на землю; той міліціонер вже не підвівся - його з кладовища забра- ли до лікарні. Вирвавшись від міліціонерів, Афанасій кинувся бігти, але знову впав, бо під час борсання петля впала нижче колін і стиснула ноги. Вмить на нього знову навалилося декілька міліціонерів; Афанасій дістав кілька вдарів у голову кольбою гвинтівки й знепритом- нів.
Коли Афанасій прийшов до себе, то відчув, що він від горла до п'ят туго скручений мотузом і лежить при дорозі, оточений ланцюгом міліціонерів, а поруч його з повними сліз очима сидів, з зв'язаними руками й ногами його молодший, шістнадцятилітній брат.
На повні, сильні, молодечі груди потяг Афанасій повітря, й у ньому відчулася йому домішка могильного сопуху. - Могилою мені смердить - процідив він крізь зуби, випускаючи повітря.
Побачивши в руках у одного з міліціонерів свій об-різ, Афанасій мовив до нього:
- Любий мій товаришу! Не дали мені вороги вмер-
ти, тримаючи тебе в руках.
Окинувши зором ланцюг міліціонерів навкруги себе, мовив він:
- Кремлівське бидло! Петля врятувала вас, а то на-
певно б половина була закопана одночасно зі мною.
Міліціонери нічого не відповідали на слова Афанасія; мов мумії, стояли вони з гостро наладованими гвинтів- ками, заки на світанку під'їхала півторатонка, й Афана- сія та його брата вкинули до авта. Міліціонери сіли на борти й поїхали по хуторах показувати, що Теслю впіймали живим.
Для міліції було б значно легше застрілити Афанасія в засідці, ніж зловити його живого; але тут йшлося вже про престиж, а Афанасій цього не врахував - він, навпаки, стерігся засідок, а тому мало був у русі.
Лишилося нерозгаданим, як міліціонери потрапили на кладовище; припускалося, що вони назирці хлібами біг- ли за братом Афанасія.
Мене перевели до в'язниці
Десь тижнів чотири після заарештування Афанасія ме -не вдень викликали з камери з речами; я гадав, що пе-

- 219 -
реводять до іншої камери й уже тішив себе надією, що може налагоджу зв'язок з Афанасієм, але мене повели з пивниці на партер - там чекали на мене два стрілки й ще один, незнайомий мені, в'язень.
Вивели нас на вулицю, й я - не добувши два тижні до року - залишив нарешті пивницю тюрпозу й на всю широчінь зору побачив Світ Божий.
На тлі чистого, блакитного неба Полтава утопала в зелені дерев. На вулицях був жвавий рух людей; мате- рі, діставши в крамниці кіло хліба, поспішалися додому, щоб погодувати дітей; інші з сумними обличчями стоя- ли в довгих чергах, і ті, що стояли в хвості черги, раз-у-раз питали тих, що виходили з крамниці з кіловим кусником хліба - чи багато там ще є хліба?
- Ні, небагато; певно, заки дійде черга до Вас, хлі-
ба не буде.
- Ой лишенько! І вчора мої діти не їли хліба, та й
сьогодні мабуть не дістану - казали зажурені жінки.
Такого змісту балачки, що я їх чув, ідучи мимо дов- гих черг біля хлібних крамниць, гадюкою звивались у моєму серці. Запитував я себе - Невже ж на Полтав- щині з її так родючим чорноземом, що на протязі всієї історії в неї не бувало неврожаю, тепер для полтавчан бракує хліба. Але тоді саме завершувалось викінчення "куркуля, як кляси", й провадилась суцільна колективіза- ція та викачка хліба - був серпень 1932-го, підготовчо- го до жахливого 1933-го голодового року.
У в'язниці на Кобеляцькій вулиці нас, як звичайно, обшукали й повели до карантину.
В карантині
Переступивши поріг, я зупинився, бо не було місця, куди далі ступити. Всі місця на нарах, під нарами й у проході були густо напаковані в'язнями.
- Оце він! Зробім місце - почув я. З нар зліз мій
земляк Дейкалівської волости, взяв з моїх рамен речі, й
я, переступаючи через тіла, пішов за ним. Примістився
я на нарах, на півметровому просторі, зняв з голови шап-
ку й - щоб вона просохла від поту - поклав її денцем
собі на коліна; зразу ж до моєї шапки потяглися з усіх
боків руки, шапка моя горою виповнилась кусниками хлі-
ба з разового помолу та пампушками. Не зрозумів я,
що це визначає, й глянув на земляка.
- Їжте на здоров'я. Ви дуже змарніли; знаємо ми,
що там бідували й стійко себе тримали. В тому тюрпо-
зі я не довго висидів і то згадуватиму його ціле жит-
тя - казав, усміхаючись, мій земляк.

- 220 -
Не одержуючи десять місяців передачі з дому, я не мав уже зміни білизни. Розмовляючи на цю тему, я до- відався, що у в'язниці передачі приймають щоденно, й що можна листовно повідомити родину, де я перебу- ваю, й просити передачі - я так і зробив.
У звичайній камері
З карантину мене направили до великої не переповне- ної камери, в якій було понад 60 в'язнів; в ній було два земляки з Дейкалівки, що належали до очолюваного мною підпілля, та кілька земляків з Ступської сільради, що належали до підпілля, викритого в квітні 1932 ро- ку.
Земляки почали розпитувати мене про пережите в тюрпозі й звільнили мені місце на нарах. Хоч я й від- мовлявся, мене обрали старостою,- не знаючи, що, за в'яз -ничними приписами, мені, як політв'язневі, не вільно було бути старостою камери.
Після жорстокого тюрпозівського режиму, у в'язниці я мав таке відчування, ніби дістався на волю. Тут було менше вошей; давали вдвічі більше хоч і гливкого хлі- ба (до 400 гр.) і двічі на день баланду; крім того мож -на було дещо купити в ларьку й вільно було голитися, заплативши майстру 20 коп.; щодня були прогулянки по 15 хвилин; раз на два тижні можна було відвідувати лазню; крім того, як староста, я ходив за хлібом і балан- дою. Коли ж я ще одержав передачу з дому, то став почувати себе виразно краще, й не так часто були в ме- не головокружіння.
Коли я бував на прогулянках чи ходив за харчами, мене гратулювали з багатьох вікон в'язниці незнайомі лю- ди. Згодом я довідався про причину цього. Мої підпіль- ники й ті в'язні, що перебували зі мною в тюрпозі, а по- тім були переведені до в'язниці, дуже звеличували ме- не в своїх оповіданнях; навіть така мало значна річ, як повернення супу в тюрпозі, розцінювалась, як вияв не- абиякого геройства й відваги; взагалі про мою поведінку в тюрпозі оповідали з захопленням, і тому серед в'яз- ничної політичної громади мене трактували, як "лицаря".
Таке ставлення в'язнів до моєї особи мене не тішило, а скоріше засмучувало; розумів я з цього, що нарід наш прагне мати свій рідний справжній авторитет, хоче ба- чити, що його провідники є носіями лицарськости-по- рядности, є щирими захисниками свого народу (не го- лоти), й у боротьбі за його інтереси не шкодують ні влас- ного добробуту, ні життя. Тяжким лихом є, що Москва жорстоко виплюндровує носіїв цих високих прикмет.

І

- 221 --
Проминув з тиждень мого старостування. Скоро піс- ля того, як я одержав передачу з дому, нашу камеру відвідав начальник в'язничного корпусу й оголосив при- суд (позаочний) колегії ГПУ УССР для нашої групи. Мене, старшого Теслю й Хоменка було засуджено до далеких таборів на п'ять років, а решту наших підпіль- ників на три роки; так само й у другому підпільному від- ділі нашого району - активніша й заможніша частина була засуджена на п'ять років, а решта на три. Обидва відділи трактувалися, як одна організація, хоч ми орга- нізаційно й не були пов'язані. Від цього терпів наш від- діл, бо термін відбуття кари рахували від заарештуван- ня другого відділу, тобто від квітня 1932 року, а цим наш термін збільшувався на сім місяців; вже в концта- борі довелося клопотатися про полагодження цієї спра- ви.
З точки зору совєтської карної практики пізніших часів ці терміни в п'ять і три роки можуть видаватися малими. Треба брати на увагу, що тоді були ще квіти, а ягідки наспіли пізніше. В ті роки Провід СВУ засу- дили на десять років, що було тоді максимальним тер- міном; ми, керівники низових клітин, "дістали" по п'ять років, а рядові члени організації по три роки - на ті часи це було нормальним.
Зачитавши вирок, корпусний сказав, що всі ми приз- начені на етап у перших числах вересня, що до відправ- ки лишилось мало днів, і що можна телеграмами вик- ликати рідних для побачення й привезення необхідних для подорожі речей.
Злодії нашої камери почули, по яких статтях мене за- суджено, й з місця заявили корпусному, що я не маю права бути старостою камери; він задовольнив їхні до- магання, й злодії призначили старосту з свого гурту; знову розпочалися крадіжки передач у хліборобів, але я сказав своїїм побратимам, і Василь з Дейкалівки за хвильку поклав кулаками на підлогу кількох злодіїв, так що вони були змушені залишити нашу камеру.
Склад в'язнів у в'язниці був не той, що у тюрпозі. У в'язниці були підпільники, хлібороби, що не змогли виконати твердих хлібопоставок, чи непомірно високих грошових обкладань, втікачі з таборів і посьолків Мос- ковщини, колгоспники, що взяли з колгоспного току до кишені пів кіла зерна й були засуджені показовим су- дом і то переважно на п'ять років, "спекулянти" міста й села - ті ризиковані люди, що везли два-три кіла сала та півсотні яєць до міста, щоб там дістати дещо з одягу чи взуття, або везли з міста до села якийсь свій

-. 22 2
лишок, щоб дістати своєму рідному, хворому на сухоти, жирів та яєць; була службова інтелігенція міст і сіл: священики, вчителі, інженери, лікарі - більшість в'яз- нів з інтелігенції обвинувачувалася в агітації проти сов- влади. Врешті відсотків п'ятнадцять нашої камери були професіоналами злодійсько-босяцького "фаху".
Побачення
Одного дня мене покликали на побачення. Маленька кімнатка була перегороджена двома парканами - за од- ним було нас кілька в'язнів, а за другим наші рідні. По- середині між парканами стояв наглядач, чув наші роз- мови й стежив, щоб наші рідні нічого нам не передава- ли. Побачення тривало лише 15 хвилин; розмови прова- дилися на близькій віддалі, але всі жінки й в'язні в нер- вовому піднесенні намагалися за так короткий час обго- ворити якнайбільше різних родинних справ і через це непомітно для себе говорили все голосніше та голосніше; долучався ще плач жінок, а тому тяжко було почути слова своєї рідні.
Дізнався я, що в Зінькові дуже тяжко купити хліба, так що мені передали те кіло, що його купили, ставши в чергу, в Полтаві. Для харчування п'ятичленної роди- ни до врожаю 1933 року дружина моя придбала мішок (40 кгр.) жита й три мішки (120 кгр.) кукурудзи); купити зерна або борошна ніяк не можна, бо ніхто його не має; колгоспи з-під молотарки відвозять до Гадяча на елеватор все зерно, що намолочують; аналогічні вісті переказали в'язням рідні з інших районів Полтавщини.
Побачившись з рідними, ми не так журилися власною долею, як долею рідних; ми за ґратами щоденно стало мали кусник хліба, а наші діти - діти хліборобів "на волі" - цього не мали.
В етап
Нас вишикували на в'язничному подвір'ї по чотири й сказали - Хто з строю ступить крок у бік, буде за- стрілений; якщо хто впаде знепритомлений - не зупи- нятись, а переступити через нього й іти далі; хто не зможе донести речей, залишай їх на дорозі та йди далі. Тоді, за наказом начальника конвоя, стрілки подали патрони в цівки гвинтівок, і валка в кількасот в'язнів з клунками на ременах, оточена собаками та стрілками військ ГПУ, погожого вересневого дня 1932 року кроку-
*13 січня 1933 р. до моєї родини приїхала саньми хлібна комісія з комсомольцями, щоб забрати решту харчів, але їй не пощастило виконати цю каїнову роботу, бо добродій Григоренко попередив мою дружину.

- 223 -
вала брукованими вулицями Полтави на південний за- лізничний двірець.
За нами йшов гурт у кількадесят жінок і матерів, що того дня прибули на побачення; обливаючись сльозами, провожали вони своїх рідних у далеку непривітну Мос- ковщину.
Прохожі полтавчани пильно вдивлялися, зором шука- ючи серед нас знайомих, тих, що возили на базар до Полтави молоко, сметану, сир, масло, яйця, городину, садовину та інше, й журливим поглядом провожали нас; вони не тільки співчували нам, як землякам, а й журилися за власний добробут - бо чим більше таких валок хліборобів вибувало з Полтави, тим бідніше й бідніше виглядали колись переповнені продуктами ба- зари Полтави.
Наблизились ми до школи; дітвора, що мала перерву, вибігла з подвір'я школи й геть заповнила пішоходи. Діти з острахом уп'яли в нас очі, й не одно з них з турботою в душі думкою питало - а може й мого та- туся так само поженуть до Московщини копати кана- ли, будувати фабрики, ліс рубати. Дивлячись на наші змарнілі, виснажені обличчя, деякі з дівчаток втирали очі хустинками - може й тих діток батьки були заа- рештовані, а ми, як живі свідки, нагадували їм долю їхніх батьків.
Проходили ми вулицею Панаса Мирного, потім йшли повз будинок В. Короленка; спало мені на думку, що ці письменники, що мешкали в Полтаві - замість того, щоб плекати й звеличувати братню любов поміж укра- їнцями й ненависть до москаля - в своїх творах з со- ціяльно-клясовими настановленнями затроювали душі ук- раїнців братоненависництвом. А тепер жнемо загибель не для українського народу жнитво - без гризот сум- ління українці допомагають ворогові нищити українців.
На двірці нас, по 30 осіб, розмістили в товарових ва- гонах з заґратованими колючим дротом люками, двері зачинили на засуви, й через кілька годин ми залишили Полтаву й у ній ув'язненого Афанасія Теслю, опікува- тися над яким старший брат Дмитро доручив своїй дру- жині.
В пересильній в'язниці Харкова
На ранок ми зупинились на запасових коліях у Хар- кові; на команду ми стали по чотири, й нас погнали до пересильної в'язниці. Мене одвела до великої, перепов- неної камери, до якої не потрапив ніхто з моїх зем- ляків. Третина в'язнів були уркачі - отже крадіжки

- 224 -
були явищем звичайним і не караним. Моя спроба ор- ганізувати відплату не повелася; ми, селяни, не вихова- ні в дусі хоч би професійної солідарности - сусіда обі- крали, байдуже, аби не мене. Через те третина камери верховодила над двома третинами - така наша селянсь- ка байдужість дуже шкодила й шкодитиме.
Примістився я під нарами поруч двох студентів з Оде- си. Один з них Дибек, здібний, енергійний, був засуд- жений на три роки за нелегальне розповсюдження вла- сних антисовєтських націоналістичних віршів; Дибек читав мені свої вірші, а я йому свої - отже мав това- риство до душі.
З в'язниці написав я листівку на ім'я родички П. Ф., що в той час мешкала в Харкові. Скоро дістав від неї передачу: садовину, кіло чорного хліба (стільки можна було дістати в тодішній столиці України, простоявши кілька годин у черзі) та книжку чистого паперу в твер- дій обкладці. Ту книжку я зберіг і тепер маю замітки понад двадцятирічної давности.
У Харківській пересильній в'язниці була гірша ніж у Полтавській баланда, більше було вошей та блощиць, більшим було переповнення камер та більша була сва- воля злодійсько-босяцького елементу.
Ватажок босячні нашої камери Рашевський був ко- лишній студент; цікаво, що в рисах обличчя він мав щось спільне з тим Рашевським, що в Полтавському тюрпозі був камерним сексотом. Одного разу його "братва" через пильне береження не змогла вкрасти у нас харчів; від зголодніння Рашевський "розпсихував- ся", почав ганьбити совєтську владу й врешті вигукнув: "Через того сифілітика Леніна маємо ми такі нестерпні умови життя!".
Чи був Ленін сифілітиком, чи ні? - це не є істотно важливим. Все однаково, мисляча частина людей трак- тує Леніна гірше ніж босяка. Босяки ж крали у людей тільки майно; люди на них плювали, й за це не було кари. А Ленін, проводир революції, винищив квіт люд- ства на просторах колишньої Російської Імперії й утво- рив там такі тяжкі політичні й соціяльні умови, що від- важніша та морально стійкіша частина населення брала ся за зброю, творила осередки спротиву, а менш стійка частина людей, що все таки не могла стерпіти тяжкого уярмлення й працювати напівдурно, йшла в босяки. За вчинені гетакомби злодійств бридке мертве тіло Леніна виставлене, як святощі, й плюнути на нього не вільно, бо за цим слідуватиме тяжка кара.

- 225 -
Той прилюдний плювок босяка Рашевського на особу Леніна був - за совєтських умов - відважною дією, й тому це заохотило мене "поритися" в босяцьких душах. Раніш я, як і всі інші, гидував цієї категорією людей, але в кацеті я вже провадив розмови з босяками, ціка- вився їхньою автобіографією.
Серед босяків було багато виходців з колишніх ста- течних родин; дівчата-повії, коли я торкався моральної сторони їхнього життя, не хотіли слухати й відходили від мене - лише одна з моїх співбесідниць стала гірко плакати й сказала: "А все таки я пропаща!". З україн- ської частини босяків більшість потрапила в те середо- вище не від лихої від природи вдачі, а через тяжкі об- ставини - батьків розкуркулено, вивезено на Сибір, роз- стріляно, вивезено батьків до кацету, або вони помер- ли з голоду і т. п.
На загал босяки були енергійними, рішучими й часто талановитими на дотепи й антисовєтські пісні. Вони не годилися з тим, щоб людина тяжко працювала й за це мала напівголодне існування; через те босяки ненавиділи Леніна, бо були свідомі того, що стали жертвами його побудови "справжнього соціялістичного раю" на землі.
Безпритульна дітвора, з якої витворюються соціяльно-шкідливі елементи, поставала в наслідок тяжких соціяль- них умов - жахливої павперизації трудівників міста й села в совєтсько-московському царстві. В цьому переко- нує нас такий факт. В Англії мешкає в тому ж місті що й я, українець В. О-ко, що під Совєтами був кара- ний по ст. 35-й (соціяльно шкідливий елемент), при- був до кацету, до Сосновця тим же потягом, що й я, і перебував на 1-му таборовому пункті. В Англії він жи- ве вже сім років, весь час працює й добре працює, ку- пив собі "будинок", має дружину-англійку; від праці своїх рук він ситий, зодягнений, має за що купити квитка до кіна й випити гальбу пива; поліція з ним не має кло- поту. Отже наш земляк В. О-ко, що під Совєтами був соціяльно-шкідливим елементом - в англійській соціяль- ній системі, де людська праця належно ціниться, є ко- рисним елементом. А якби робітники англійці за ті сім фунтів, що вони одержують тижнево, могли купувати харчів, взуття, одягу тощо тільки стільки, скільки вони тепер купують на один фунт, то ще невідомо, чи дос- конала англійська поліція могла б дати раду дерти-бой- сам.
На північ...
21-го вересня 1932 року нас кілька десятків в'язнів

- 226 -
викликали з камери з речами й повели до лазні, а одяг забрали до дезинфекції. Після санобробки нас приміс- тили в залі клюбу, а наступного ранку дали нам балан- ди й хліба й почали викликати партіями осіб по двісті.
Годині об одинадцятій викликали й мене, конвоїри зробили обшук, і ми, з речами в руках, оточені конво- єм, рушили в одчинену браму. Зразу ж після виходу на вулицю я побачив свою родичку в черзі до вікна, де приймали передачі; вона теж побачила мене, вийшла з черги та йшла пішоходами близько мене, витираючи хустинкою сльози.
Прогнали нас вулицями Харкова, й, не доходячи до залізничного двірця, вийшли ми на запасову колію, на якій стояв довгий потяг з столипінськігх вагонів*, і нас почали розміщувати по обох боках переділів ваго- нів. Моя родичка простежила, до якого переділу вагона я потрапив, і попросила стрілка передати мені передачу,-в якій було більше кіла хліба та інші харчі.
Щоб якнайскорше вивезти з України національно-сві- домий елемент, активно діючий у обороні України та її народу, в наш етап включили в першу чергу політич- них в'язнів, організованих тоді в основному в СВУ. Криміналісти ж переважно не вивозились, а лишались у в'язницях; наприклад, наш земляк Фесенко, молодий чо- ловік, засуджений на десять років за вбивство, зовсім не був відправлений на північ, а через два роки був випущений на волю; а в той же час політичні в'язні, літні чоловіки навіть тільки з трирічним присудом, всі були відправлені на північ,
Надвечір, коли вже всі вагони були заповнені в'язня- ми, потяг рушив. На скруті колій вікна нашого переді-лу були звернені до заходу, й через грати сонечко сво- їм вечірнім промінням на мить заглянуло в наш переділ, ніби прощаючись з нами на Українській Землі.
Потяг рушив - і припинились балачки; в'язні замис- лились; кожний замкнувся в собі; ритмічне вистукуван- ня вагонових коліс наганяло тугу-біль на душі. - Нас везуть у неволю до Московщини! - молотом било по свідомості в'язнів.
В дорозі давали нам грамів 300 хліба, біля 100 гра- мів солоної риби; один раз на день ми одержували гра- мів 300 сирої води й дуже терпіли від спраги.
Везли нас з довгими зупинками на станціях. В Орлі стояли майже цілий день. Лежачи на полику, спостері-
*Вагони, спеціяльно виготовлені для транспортування в'язнів з наказу царського прем'єра Столипіна.

- 227 --
гав я через вікно частий відхід потягів-порожняку на Україну (в тому числі й столипінських вагонів) і при- буття з України навантажених потягів - короби з ву- гіллям; невідомо чим навантажені криті вагони. Прибув потяг з худобою; провідники худоби в полотняних ви- шиваних сорочках з відложними комірцями (на зразок, як у наших Диканців) в жилетках поверх сорочок, повискакували з вагонів, і кожен двома відрами носили до вагонів воду й напували худобу. Скінчили напувати, й за кільканадцять хвилин потяг відійшов. Отже в цар- стві соціялізму людей трактували гірше ніж худобу, бо худобі при транспортуванні давали досхочу води, сіна й не затримували потягів на станціях.
Шостого дня їзди наш потяг пірнув у море вагонів на одній з станцій Москви; кожен в'язень хотів хоч крізь грати глянути на зненавиджену Москву, що грабує й поневолює нашу любу Україну; то ж її невільниками є ми українці, й оце нас везуть розбудовувати Московщину. Та хіба тільки нас - он недалеко стоїть ще потяг з столипінських вагонів, а далі товарняк з люками, заґратованими колючим дротом, за яким виг- лядають виснажені змарнілі чоловічі постаті у вишива- них сорочках. А ген на віддалі ряд крантів з довгими шиями, мов лелеки на болоті жаб, клюють своїми нена- жерливими ковшами з коробів-вагонів ВУГІЛЛЯ нашого Донбасу. Поруч нас у вагонах піють півні, реве худо- ба, верещать свині - Москва ж потребує свіжого м'яса, вугілля, рабів тощо.
За кілька годин наш потяг поїхав колією Москва-об- ходная, а на ранок, коли потяг зупинився на якійсь станції, ми дізналися, що прямуємо на Вологду.
Від Москви до Вологди ми їхали кілька днів смугою непривітних лісів, серед яких зустрічалися такі ж на вигляд непривітні дерев'яні темно-сірі хати, господарсь- кі будівлі та церковці російських деревень.
Після зупинки в Вологді ми поїхали залізничною колією, що веде до Мурманської магістралі. Точилися здогади, куди ж то нас везуть - у Мурманські або Волховські табори, чи в Апатити, чи в Кемь, чи на Білморканал. На одній з станцій тої колії, після розда- чі хліба та риби, стрілок подав мені відро з водою. - Нарешті чай! - з радістю сказав я, на що в'язні, що дивилися в вікно, вибухнули реготом. Я побачив перед нами вільховий луг, а близько біля колії рівчак з во- дою; стрілки відрами черпали з нього "чай", що від ко-

- 228 -
ріння вільх був темно-жовтий. Спрага змушувала нас пити й таку бурду.
Мали ми довші зупинки в Петрозаводську та Мєдвє- жій Горі*; там з вагонів взяли кільканадцять в'язнів різних фахів. Нарешті, на 12-й день подорожі, 4-го жов- тня 1932 року на роз'їзді Сосновець стрілок, відчинив- ши двері вагона, крикнув: "С вєщамі виході!".
Ми вийшли з вагонів. Нас згрупували в три колони по кількасот людей у кожній і оголосили, що ми при-були до розпорядимости Сосновецького відділу таборів Біломор-Балтійського канала; кожна колона під окремою охороною стрілків ВОХР і з окремими урядовцями УРЧ рушила до таборових пунктів.
Б. Б. Л. - Бєломорско-Балтійскіє Лагєря
За
нотовую московською мовою прізвища шефів і наз- ви окремих частин системи Б. Б. Л.
Начальнік Главного Управлєнія Лагерей ОГПУ тов. Берман з осідком у Москві. Він, як ідеолог і організа- тор системи таборів, беззмінно посідав цю посаду. Ше- фи ГПУ-НКВД зникали, а Берман усе лишався. Прик- рашений орденами, зірками та медалями, в салон-вагоні особистого потяга курсує він зі своєю жінкою та чисе- льною охороною по "нєоб'ятной" родінє. Напередодні приїзду Бермана до Сосновецького відділу по бараках у в'язнів робили ретельний обшук, забирали бритви, но- жі, виделки тощо - відібраних речей потім не поверта- ли.
З осідком у Мєдвєжій Горі перебували:
Начальнік Бєл.-Балт. Лагєрей тов. Фірін.
Начальнік работ Бєл.-Балт. Канала тов. Френкель.
Зам. начальніка Бєлморстроя тов. Рапопорт.
Всі вони були жиди (на жидівському питанні коро- тенько зупинюсь пізніше.)
Організаційна будова відділу (отдєлєнія) Б. Б. Л.:
УРЧ (учотно-распрєдєлітєльная часть) є одною з найважливіших. УРЧ приймала й формувала для відпра- влення етапи, вела облік проданих в'язнів-фахівців, дос- конало упорядковувала кожноденні зміни спискового складу в'язнів; якщо хто вмирав, то вже на завтра УРЧ переносила особисту картку померлого з відміткою, ко- ли помер, до картотеки вибувших; нотувала тих, хто потрапляв до шпиталю.
В УРЧ було відомо, відки в'язень походив, коли, ким, по яких статтях кодексу й на скільки років був за-
* В Медвежій Горі був осідок управління Біломорсько-Балтійських таборів.

- 229 -
суджений, в якому бараці мешкав, у якій колоні пра- цював, яку виконував роботу, на скільки відсотків ви- конував норму та який фах мав в'язень. Згідно з таб- лем УРЧ госпчастина відпускала продукти для кухні; УРЧ стежила за терміном кари кожного в'язня й звіль- няла тих, хто відбув свій термін, та переводила поквар- тальне зарахування (зачот) робочих днів. Коротко - УРЧ була таборовим радаром, що зразу ж зафіксову- вав найдрібніші зміни в положенні в'язня. Апарат УРЧ у великій мірі складався з в'язнів політичних з високою освітою - юристів, статистиків, офіцерів та інших.
Третя Часть була прямим спадкоємцем "третєго от- дєла" жандармерії царської Росії, який відав політич- ними в'язнями, засланими тощо. Третя частина створи- ла серед в'язнів широку мережу сексотів, переводила слідства в різних справах - виробничих, побутових, політичних та інших, давала чи не давала дозвіл на по- бачення з родичами, стежила, щоб політв'язні не пра- цювали на адміністративних та господарських посадах у таборах, цензурувала листи до в'язнів і від в'язнів. Для таборян Третя Часть була чимсь подібним до ГПУ на волі.
ВОхр (воєнізірованная охрана) несла охорону таборо- вих пунктів - на вишках, прохідних брамах, біля табо- рових склепів, та бараків РУР-а, біля рурівців під час праці й взагалі була подібна до міліції. ВОхр була на сто відсотків укомплектована з в'язнів "битовиків" (зло- діїв, вбивників тощо), а командири були вільно найма- ні. Видавалось, що всі вохровці були москалі, але я ба- чив між ними й білоруса та українця - цигана з мого міста Зінькова з Беївської вулиці Івана Калниша. Він уже кілька разів відбував кару; цей раз перебував на Біломорканалі за кобилу чи за коня - він був стрілком ВОхра на другому таборовому пункті Сосновецького відділу.
П. Т. Ч. (Проізводствєнно-тєхнічєская часть) - керу- вала будівництвом об'єктів - шлюзів, водозливів, гре- бель, водосховищ, трас канала, рубкою й спуском на дно р'яжів, перенесенням з зони затоплення колії і т. п. В ПТЧ працювали в'язні інженери, майже всі політич- ні
Фін часть (фінансовая часть) - вела облік затрат бу- дівництва канала по об'єктах, переводила виплату заро- бітньої платні вільнонайманим і преміяльної винагоро- ди в'язням. Апарат фінчасті складався переважно з по- літичних в'язнів.
Хозчасть (хозяйствєнная часть) - годувала, одягала,

- 230 -
взувала в'язнів, за крилатим висловом, до смерти. Хоз-часть відала склепами з продуктами, одягом, взуттям, інвентарем, фуражем, матеріялами та іншим. Мала у се- бе відділи: постачання, ларьковий, кухні-пекарні, лазні-пральні, транспорту, сільського господарства та інші. В хозчасті працювали переважно битовики.
К.В.Ч. (Культурно-воспітатєльная часть) - завідувала клюбами, бібліотеками, фаховими вечірніми курсами, аматорськими гуртками, сприяла розповсюдженню держ- позик та квитків Осоавіяхима, видавала ударницькі кни- жки, брала участь у щоквартальному зарахуванню (за- чоті) робочих днів в'язням і т. п. Працювали в ній тіль- ки битовики.
Норміровщікі (нормувальники) - не були окремою частиною відділу табору. Досить скромне бюро норму- вальників було зненавиджене всіма в'язнями, бо від ньо- го залежали наші пайки хліба; воно встановляло норми виробітку на кожну працю до бригади, що закопувала трупи в'язнів, включно. Політичні в'язні ухилялися пра- цювати нормувальниками.
Заввага
Моє перебування в'язнем у таборі невільничої праці було в роки найлагіднішого режиму й найліпших побу- тових умов - читач це має взяти до уваги. Такий пе- ріод почався в 1930 році й припускаю, що тягся до 1937 року - до єжовщини.
До 1930 року в невільничих таборах в основному бу- ли такі засуджені: заможні елементи міста та села, панотці УАПЦ, вчителі, офіцери й взагалі патріотична ін- теліґенція України та інших поневолених Москвою зе- мель та так звані "бувші" люди різних рангів, чинів і станів; серед останньої категорії був помітний і руський елемент. Всі ці в'язні офіційно позначалися "к-р" (від слова контрреволюціонери).
З другого боку були в'язні криміналісти - злодії, бо- сяки, вбивники, розтратники. Криміналісти мали офіцій- ну назву "битовикі", або соціяльно близькі (до партії й уряду) елементи.
Весь час - до і після 1930 року - таборова адміні- страція, ВОхр, обслуга, до кухонь включно, згідно з розпорядженням влади, складалася з битовиків. Але до 1930 битовики мали право необмеженої сваволі над по- літичними в'язнями.
Те, що я чув від в'язнів, що перебували в таборах до 1930 року було таким жахливим, що немовби й не ви- падає про таке згадувати в теперішній культурний відрі-

- '231 -
зок часу, коли так багато пишуть і виголошують про свободу, поступ, добробут, гуманність, демократію тощо. "Старі" в'язні, порівнюючи тогочасні умови з поперед- німи, казали:
- Тепер є "благодать". Не виконав норму - маєш менше хліба й гіршу баланду, а тоді за невиконання норми б'ють було дрючками до смерти. Коли було не поздоровиш злодія, то роздягнуть, зв'яжуть - хай дві години комарі кусають. От ти, чоловіче, маєш золоті зуби, й до цього часу голова твоя на карку, а тоді її одрізали б і золоті зуби повитягали. Тепер, коли під час праці в'язень від виснаження знепритомнює, то його від- водять до шпиталю, переводять до команди слабосилих і по 400 грамів хліба денно дають, а раніш такої "лас- ки" не було; не мав хто сили дійти з праці до табору - вохровці кидали його в огонь* живого й так позбу- вались клопоту.
За годину бувало не переслухаєш такого змісту опо- відань.
"Старі" в'язні казали, що зміни на краще стали ось чому. В 1930 році до Архангельського порту прибув англійський пароплав за пилолісоматеріялом. Його ван- тажили в ручну в'язні. Один в'язень - українець-учи- тель - скористав нагоду й власною кров'ю написав на сосновім брусі про те, що ліс, який купує Англія та ін- ші країни Заходу, заготовляється працею в'язнів - кра- щих людей країни - й написав, у яких жахливих умо- вах сваволі й знущання перебувають в'язні. Написане він накрив брусом, і ті бруси були повантажені на па- роплав.
При розвантаженні лісу напис було викрито, й він був розголошений вільною пресою. Після того Англія відмо- вилася від "дешевого" російського лісу, а в ЗДА ніби то була утворена комісія, яка мала на меті відвідати Росію й на місті перевірити, чи дійсно в такий спосіб і такими людьми, як було написано, виготовляється ліс.
Москва добре розуміла, що вона чинить такі жорсто- кості над політв'язнями, які в наші висококультурні хрис- тиянські часи є не до подумання; через те вона готова була йти на поступки, щоб не скомпромітувати себе пе- ред культурним робітництвом вільного світу, до якого Москва тоді підлещувалась.
Певно що в той час Кремль таки боявся Америки та Англії, бо тоді в'язні, які були в таборах, розташованих
*ПІд час праці при морозі 30-50 ступнів Цельсія палили великі ватри, біля яких грілись вохровці й в'язні, коли вже починали замерзати.

- 232 -
близько Мурманської залізниці, на протязі однієї доби були виведені з таборів. Від того часу й режим у табо- рах по відношенню політв'язнів злагіднішав.
Це зм'якшення режиму в таборах політв'язні відноси- ли на конто Америки та Англії, й можна було чути ба- гато вдячних висловів на їхню адресу. В ті часи (до 1934 р.) політв'язні Московських кацетів були найщирі- шими приятелями англосакського світу. Ми жили на- дією, що ось-ось Англія й Америка "стукнуть кулаком", і буде ліквідована система невільничих таборів на Мос- ковщині. Але ці надії нас підвели - ба гірше, пізніше настало огірчення й розчарування.
Ми йшли тереном Сосновецького відділу
Йдучи від станції, ми минули метрів на 25 довгий но- вий з соснових кругляків будинок, у якому містилися частини відділу. Близько того будинку було велике бре- зентове шатро, в якому мешкали кільканадцять в'язнів - бухгальтери фінчасті. А в кількадесяти метрах були три нові дерев'яні, криті дранкою, будинки-особняки, кімнат на 5-6 кожний. Як я пізніше довідався, в них мешкали начальник Сосновецького відділу Прохоровс- кий, його заступник та начальник ВОхри.
Ще за кілька сот метрів ми наблизились до річки Виг, а на протилежному правому низькому березі було кілька десятків меншого й більшого розміру бараків. Перед бараками був виритий у скелі канал, і коли ми зайшли на міст упоперек канала, що був близько шлю- зів, то видно було в довжину дно канала і на ньому людський муравлинник; різноманітний одяг свідчив за багатонаціональний склад в'язнів. Там були бухарці з за- виненими, як у бедуїнів, головами; казахи й узбеки в шапках і квітчастих, довгих, просторих мантіях; україн- ці в свитах, кожушинках, смушевих шапках; білоруси в довгих свитах-кобеняках; кубанці в низьких з кольоро- вими денцями смушевих шапках; донці у високих з ден- цями смушевих шапках; грузини в каштанового руна шапках; кавказькі горці в чорних бурках; якути в шап- ках з у метр довгими проти вух хутряними пасками; жовтолиці китайці та корейці в брудному подертому військовому одязі.
І спало тоді мені на думку - аж ось де можна ска- зати: "В Інтернаціонале воспрянєт род людской!".
Лагпункт №3
Перейшовши міст*, ми вступили в браму табору,
* До прибуття нашого етапу канал будувався вже два роки.

- 233 -
який містився на низькому болотяному грунті. Тому го- ловна дорога в ньому була вимощена нетовстими круг- ляками сосни. Тією дорогою нас завели до просторого бараку, в якому була улаштована сцена. Приміщення те використовувалось для санітарної обробки етапів та для театральних вистав. Тут ми дізнались, що прибули на третій таборовий пункт.
За кільканадцять хвилин нас, чоловік по тридцять, по- чали водити до лазні. В лазні на нашому тілі постриг- ли все волосся й видали звичайного для