ВАСИЛЬ ЧАПЛЕНКО

ЛЮДИ В ТЕНЕТАХ
САТИРИЧНА ПОВІСТЬ

1

Швидко проминуло дороге для радянських педагогів літо. А було воно дороге їм не тільки однаковими для педагогів усіх країн приємностями - теплом та чималим відпочинком, а ще й деякими суто-радянськими втіхами. Адже їм впродовж двох місяців не загрожували ні "проробки" на професійних зборах, ні дописи в стінних і в друкованих газетах, ні виступи їхніх учнів на "виробничих" нарадах, ані будь-що інше з таких можливостей. Улітку вони могли спокійненько собі спати, не знати болючого серцебиття, божевільного нервування та інших болів, що їх викликали в педагогічних "клубках нервів" всі оті "проробки", дописи, виступи ...
Надійшло перше вересня - початок нового шкільного року. Була незакаламутно-тиха пора, устояні, чисті дні, затишний спокій природи - густолистих дерев, уже, щоправда, трохи прижовклих, та різнобарвних квітяних клюмб, що ними місто прикрасило свої, мовляв іпоет, "ромби та квадрати". І геть усе в цій міській природі нагадувало вже про того, хто надихав усі оті "проробки", дописи, виступи, хто дедалі дужче, як там кажуть, убивався в колодочки і хотів вирости на нового титана, нового Прометея, тільки більшого й кращого, - про великого Сталіна. Ніжно-кучерявий кураєць на клюмбах (біля вокзалу, на головному проспекті, у міському саду, у житлокоопівських дворах) поріс так, що все виходив напис "Сталін", чепурно під-
стрижені кущі жовтої акації не в одному місці казали про те саме ймення ...
Річ зрозуміла, що не тільки природа, а й усе інше в
місті казало про того, що йому всі міста й села на одній шостій земного простору тепер належали. Його портрети, уже справжні, мільйонами надруковані, були цього "устояного" літнього часу, коли ні дощ не підмочить, ні паморозь на вітрині не закриє, скрізь і всюди - на чолах будинків, у вітринах крамниць, в установах над столами "завів", у школах на місці колишніх царських портретів і навіть у спальнях завбачливих "хатніх господинь" (на випадок трусу, щоб бачили, що родина радянська), ймення цього великого "проводиря народів" славили й громоподібні гучномовці, поставлені на вулицях та майданах ... Славили, гукали, хрипли, шваркотіли ('бо соціялістична техніка була ще не зовсім на висоті).
Таке звеличування, ба й убожнювання проводиря, правда, суперечило марксистській теорії про ро-лю особи в історії, - але... хіба не люди творять і змінюють історії? Що заважало особі, що заволоділа історією однієї шостої земного суходолу, хоч трохи змінити суперечну щодо ЇЇ становища теорію, хай би то була й марксистська непорушна істина? Цезар, Наполеон - то справді були тільки тріски на хвилях народних рухів, - але хіба їх можна рівняти до народного проводиря товариша Сталіна, ім'я якого у всіх на устах? Правда, дехто з так званих "механічних громадян" (як їх назвав Ґоркій) проказували це ймення у своїх виступах на різних зборах з думкою застрахувати*) себе від отих "проробок", трусів, арештів, - але ж то ... механічні громадяни!
*) Забезпечити. 6
Портрети, гучномовці, газети нагадали радянським педагогам першого ж дня, як вони прийшли до своїх шкіл, щоб вони не забували яро "клясову пильність", яро потребу боротися з усякими проявами контрреволюції. А педагогам металюргійного інституту нагадала про це ще й жива із їхньої дійсности новина: у бухгадьтерії на звичному місці головного бух-гальтера не було вже Вишиваного, його вже ніде на світі не було: він був розстріляний. А згубила його колишня жінка, що таки десь була в нього, хоч він і ховався з цим. Довідавшись про місце перебування свого зрадливого чоловіка, жінка виказала на нього владі -- повідомила куди слід про те, що він раніш був у "петлюрівських" повстанцях.
Почувши цю новину, ніхто про подробиці не розпитував, кожне зщулившись, замовкало, ішло геть, щоб хтось чогось не подумав.
З першого ж дня трапилася пригода і Самсонові Ліпшицеві. Поспішав він додому на обід, щоб потім знову повернутись до інституту на засідання (починались бо знову засідання, насувались, як хмара з тютюнового диму). Стояв на трамвайній зупинці, чекаючи трамваю. І от до нього підійшов один знайомий пар-тієць на прізвище Пічкуренко. Знайомі вони були тільки трохи, зрідка бачилися в "Наросвіті", а через те й не змогли просто, як то буває між близькими знайомими, забалакати. Алеж і мовчати ніяк було. Тоді Пічкуренко, що держав у руках центральний орган партії "Правду", шелестячи цим розгорнутим паперовим "простиралом" перед очима, показав Ліпшицеві петитну замітку в "Хроніці" про те, що Рикова знято з посту голови уряду і настановлено комісаром зв'язку.
Сказав:
7
o- Щось там у ЦК*) діється ... тільки ми, низи партійні, нічого не знаємо ...
- А це ж централізований демократизм, - вихопилось якось мимоволі Ліпшицеві з уст, та ще й з властивою йому іронією ... з прискаленим хитро - як це він завжди в таких випадках робив - оком.
Більше вони на цю тему нічого не встигли сказати, бо підійшли трамваї, і вони роз'їхались у різні боки. Про розмову цю Ліпшиць зразу був забув. Приїхав додому, пообідав, навіть пожартував за столом з приводу "галушечок". (Хай ніхто не подумає, що Ліпшиді так примітивно харчувались, навпаки, галушки це були ласощі, приступні тільки "відповідальним шрацівни-кам", бо тільки вони одержували в своїх закритих розподільниках борошно). І тільки тоді, як наївся вже та став збиратись до інституту, відчув раптом якусь прикру осугу на сумлінні. Спочатку навіть не зрозумів, що то - якась прикрість, а що саме, не міг добрати. Аж нескоро, як уже був у трамваї, на пам'яті йому стала ота розмова з Пічкуренком, особливо його власна іронічна заввага.
-- "Так він же (Пічкуренко б то) може подати на мене заяву!" - мало не скрикнув привселюдно переляканий чоловік. Відчув, що все тіло йому отерпло.
Так, "заявою" революційного часу називано те, що за старого режиму було відоме під російською назвою "доноса", українською - "виказу". А подавано такі "заяви" революційного часу багато частіше (хоч це, може, й парадокс), ніж за старого це роблено з "доносами". Причин до цього було чимало, а щодо
партійців, то вони порядком партійної дисципліни мусили це робити. Отож можна було думати, що Пічкуренко теж виконає свій партійний обов'язок.
Це було тим можливіше, що партія готувалася до чищення своїх лав, і кожному партійцеві корисно тепер було чимнебудь доказати свою більшовицьку пильність. І найкраще та найлегше це було зробити саме подаванням "заяв".
Крім того, Пічкуренко був із тих, що всяково при-подоблювалися до начальства, слух'яно прислужувалися, продовжуючи революційного часу славнозвісну щодо цього традицію старорежимної російської дій-сности. Яскраво це виявилось, наприклад, у тому, що він, виходень із села, зрозумівши небажаність для начальства "щирого українства", намагався говорити тільки по-російському, хоч і не легко це йому, "хахло-ві", давалось.
Думка про можливу Пічкуренкову "заяву" знизила Ліпшицеві настрій, попсувала добре травлення щой-нозажитого обіду. З цим важким настроєм пішов він і на збори. А на зборах, доповідаючи, говорив мляво, уже без властивої йому тонкої іронії, без будь-якого гумору. І вночі, дарма що цілоденна праця добре його притомила, він ніяк не міг заснути. Як же він тепер нарікав на свій хист гумориста!
- "Бев, як той дурень, - перекривив він сам себе (це буває і з такими тонкими натурами, як Ліпшиць!). - Так наче хто за язик потяг ..."
Днів зо два борсався у цих труднощах Самсон Ліпшиць, а потім вирішив ... попередити можливу Пічкуренкову заяву - подати на нього "заяву" про оті його слова, що в ЦК щось діється. Уночі, як усі в до-
мі спали (так, либонь, пишуться всі "заяви", "доноси"), він написав, обмірковуючи кожне слово, свою "заяву", а вранці другого дня відніс до "райпарко-му*) (обов'язково вже "сталінського"!).
Тільки ж не можна сказати, щоб це його заспокоїло: "заяву" мали ще розбирати, а давно відомо, що виказникові "перший батіг". Отже йому треба було добре ще до цього готуватись. Він зважив усі з а і проти, і, ло-його. виходило, що він переможе. Адже Пічкуренка, як українця, в крайньому разі можна буде обвинуватити ще в українському націоналізмі а-бо, може, й антисемітизмі. Що він намагався говорити тільки по-російському, -це можна буде об'явити лич-куванням. "Як не ховай погане, а воно таки гляне", звичайно казано (на зборах тощо) про такі хитрощі українських націоналістів, цих найпідступніших ворогів радянської влади і носіїв головної небезпеки в ... своїй таки, українській державі - "місцевого націоналізму".
Були у Самсона Ліпшиця ще й інші неприємні "передчисткові переживання". Він же був крамарів син, а його жінка - .попівна, та ще й такого попа дочка, якого розстріляно за контрреволюцію... Це о-станнє було таке для "чистки" страшне, що на саму думку про нього в сердешного чоловіка підгиналися ноги й виступав холодний піт на чолі.
Від цих думок він навіть на лиці упав, змінився дуже. І хоч при людях ще прискалював іронічно око, але то вже було тільки личкування його переживаннів. А далі він став... запобігати ласки в тих, що здогадно
10

могли подати на нього якийсь "матеріял" (ще один псевдонім старого "доносу") чи виступити лроти нього під час "чистки" на зборах. Правда, робив це обережно й тонко, з властивим йому умінням поводитися з людьми у всякій ситуації.
Отож одного дня безпартійний голова місцевого інститутського комітету спілки "робос" був здивований незвичайною з боку завідувача навчальної частини увагою до його скромної особи. Підійшовши несподівано до нього в коридорі (під час лекцій, як у коридорі було тихо й безлюдно), завідувач навчальної частини узяв його під руку, та ще й так, наче то була не рука безпартійної людини у сіренькому потертому піджачку, а лосудина з надзвичайно коштовною рідиною. І от, несучи так обережно з властивою йому гожістю лікоть безпартійної людини, Ліпшиць узяв говорити про такі справи, про які з безпартійними звичайно не говорять, - про "політичне обличчя" (це псевдонім старої "благонадійносте") одного з викладачів інституту.
Тут дехто може здивуватись, що в інституті 'безпартійний був головою МК*). Але й такі випадки бувають у найдемократичнішій країні світу. То інша річ, що ті безпартійні голови здебільшого мають себе так, як миші в лапах у кота: миша знає, що кіт, випускаючи її вряди-годи з лап, тільки бавиться (в демократизм), а якби вона справді спробувала тікати, то їй був би зразу кінець.
Так вийшло й цим разом. Сердешна миша, отой безпартійний голова МК, не зрозуміла справжньої
*) Місцевий Комітет.
11
котячої щирости, подумала, що це якийсь підступ, і з цієї причини утратила на скількись там ночей сон і спокій.
Кидаючись у гарячці "передчисткових переживань", Самсон Ліпшиць відчував потребу сказати про це комусь близькому, поділитись труднощами і так їх облегшити. Зрозуміла річ, що такою близькою для нього людиною була його дружина - "Ксюша". І він, повагавшись трохи, з огляду на її вдачу, одного "вихідного" дня, коли в нього не було засідань і, навпаки, був час для хатніх розмов, сказав їй про свій клопіт, зокрема про небезпеку від її -походження. Цеє кажучи, він навіть обійняв її злегка за плечі.
Але замість поради він почув від жінки щось інше: "Ксюша" взяла це за образу.
- Було б мене не брати! - спалахнула вона гнівно. І далі почала викладати йому свої "переживання" - казати про те, що він шукає причини для розлуки, щоб після цього злигатися з своєю "Хаєю". І пішла, і пішла - як з припону зірвалась.
Самсон, обурений такою нетактовністю жінки-,,'баби", закипів усередині і похмуро вмовк, розпочавши цим чергову сварку. Бож чоловікова мовчанка подіяла на жінку так, як - коли грубо порівняти -батіг на коняку. Вона підскочила, як опарена, пошпурила своє шиття, що перед тим держала була в руках; інакше сказати, у неї зайшла найнебезпечніша стадія її сварки - бурхлива.
Але Самсон не відповів на це ані найменшим звуком чи рухом.
Тоді "Ксюша" шпурнула склянку, що стояла біля карафки з водою, і та склянка розскочилася десятками 12
соняшних бризків, бож сонця якраз було повно в хаті.
Та Самсон і далі мовчав. Тільки на обличчі йому з'явився вираз мученика.
Посатанівши, несамовита жінка кинулася до чоловікового столу і з блюзнірською зухвалістю потаскала насеред хати ... "Питання ленінізму" Сталіна. Самсона це як холодною водою облило, і він, зляканий і обурений таким нечуваним зухвальством "дикої баби", кинувсь тую книжку підіймати.
Побачивши, що це діє, та ще й дуже ефектовно, жінка взяла швиргати одну книжку за другою. Ленін, Маркс, Енгельс летіли так, наче то були звичайнісінькі собі книги, а не нове "святе письмо" у найдемократич-нішій державі.
Зрозумівши свою помилку й поразку, Самсон кинувся з хати, затуливши руками вуха, щоб не чути слів, що летіли за ним навздогін - либонь, про "Хаю".
Деякий час він ходив поблизу дому, а потім пішов на вокзал. Скрізь він бачив веселих, святково зодягнених людей (уже, либонь, неголодних, бож була осінь, коли селяни з червоними прапорами звозили хліб до міста), чоловіків із жінками впарі.
- "... Бач, - думав знервований, вигнаний із власної хати чоловік про щебетливих жіночок: - ви тут, як янголи, - а що ви дома своїм чоловікам виробляєте?! Книжки розкидаєте ... Правильно писав молодий Гоголь, коли називав вас "ісчадієм ада" ...
Так проблукав Самсон майже до вечора, а ввечері, як на вулицях стали залягати холодки-тіні і засвічувались перші ліхтарі, прийшов додому.
У "Ксюші" була вже інша стадія сварки - примир-
13
ливо-іронічна. Зрозумівши, що за першої стадії пере-борщила, вона тепер хотіла вже миритись. А як стад був ще досить напружений, щоб обізватись до чоловіка безпосередньо, то вона й удалася своїм звичаєм до посередника-кота, що сидів на вікні з мирним мур-котом, втішаючись останнім відсвітом вечірнього сяйва. '
- Самсон Абрамович, Мурку, ходили на погуляння... Надворі ж чудова погода ...
Чоловік нервово зцілив зуби.
- Правда, котику, погано, - вела жінка свою мову далі, - як у кого жінка-попівна?
Самсон мовчав.
- Ну, що ж, - зідхнула жартівливо, - хіба вона винна, що її батько був піп? Як у кого батько був крамар, то й той чоловік не винен ...
- "Та хто ж тебе, дурна бабо, обвинувачував у цьому?! - кипів Самсон. -?- Я ж хотів тільки порадитись ..."
Але вголос не сказав нічого.
- А колись Самсон Абрамович і до попа ходили, - провадила "Ксюша" далі, - і вважали це за велике для себе щастя . . .
Тут треба було Самсонові тільки посміхнутись, і був би край сварці. І він уже от-от мав це зробити. Але справу попсував Богданко. йому набридла сварка, і він, вважаючи Самсона за головного винуватця, здумав його задобрити - показав свої малюнки і назвав "татком". І Самсон, почувши це слово, відчув раптом до "сина" таку ненависть, що аж зубами заскрипів.
- Ну, вбий його, вбий! - знов скрикнула "Ксюша", помітивши той рух ненависти на його виду. 14
Так була відновлена сварка. На "Ксюшу" знов найшло: вона вхопила якусь брошуру, і та брошура клаптями розлетілась по хаті, далі кинулась знов до найсвятішої книги - "Питань ленінізму" ... та тут Самсон ухопив її обіруч за руки. їхні очі стрілись, і в тих очах побачило кожне якнайстрашнішу ненависть. Не чоловік і жінка це були, а найзапекліші вороги .. . Отак і водились деякий час: він не попустить, вона не подужа. Та наостанку він випустив ЇЇ руки і відібрав пом'яту книжку. Був несамовито-лютий, захеканий від
боротьби.
- Думаєш, я боюся твоїх жидів? - гукнула скажена жінка.
-o Ах ти ж нещасна попівна! - гукнув чоловік, утративши розум, хоч у свідомості десь і ворушилось, що освічені люди так не повинні лаятись. - Ти ж за жида й вийшла, щоб прикрити своє попівське походження та контрреволюційне удівство.
- Пархатий ...
Побожеволілі з люті, вони вже не зважали й на сусіду (Кутька б то), що був у цей час дома й обережно поскрипував ліжком. Це була якась буря люті, що виповнила їхню хату. Богданко злякано плакав, держачись за материну сукню. Кіт, сполоханий, стрибнув із вікна і не знав, де сховатись, злякано нявкав.
Але й цим разом перекричала жінка, а чоловікові довелось умовкнути.
У хаті вже було поночі, світла не світили: хоч би й світ тепер западався, їм обом було б байдуже. Тільки з вулиці від поблизького ліхтаря промикувалася у вікно ясна смуга, простягшися на помості аж до порога. Про вечерю, зрозуміла річ, не могло бути й мови.
15
Тоді Самсон пішов у спальню, взяв там подушку і, вернувшись до їдальні, поклав її на канапі й ліг. Але жінка, ображена такою зневагою подружнього ліжка, прискочила до нього і висмикнула подушку з-під голови.
- Нічого на попівських подушках спати!...
У цю мить Самсон відчув, що він міг би цю свою жінку з найбільшою насолодою вбити, увігнати ножа між ребра, як то зробив персонаж із "Крейцерової сонати" Лева Толстого.
- Чого тобі треба? - прошипів загрозливо.
- "Чого тобі треба?" - перекривила жінка, підкресливши "р", і полізла битись.
Чоловік замахнувся кулаком, не підпускаючи близько, але вона й на кулаки лізла.
Богданко перелякано галаснув і вибіг у коридор, за ним вибіг і кіт...
Колотнеча не вщухала вже всю ніч. Не спали вони, не спав і Богу духа винний їхній сусіда Кутько. А вранці Ліпшиць, не снідавши, вийшов з дому. Голова була важка, як каменюка.
- Ні, так далі не можна! - кипів він і вголос сам для себе проказував ці слова. - Треба нарешті покласти цьому край ...
Ішов свіжо-підметеним, побризканим, як селянська долівка, хідником. На вулицях ще не було руху, тільки двірники, заспані й непроворні, домітали останні клапті мостинцю.
- Треба покласти цій гидоті край ... цій муці...
І, керуючись цією твердою думкою, він свідомо пішов уже тією вулицею, де був ЗАГС, так наче хотів 16
перевірити, чи він, той ЗАГС, і досі там. Ішов помалу, обдумуючи скрутну справу.
ЗАГС, звичайно, був на своєму місці, ще був зачинений. Збоку біля дверей висіла червона табличка з написом "Запис актів громадського стану".
Так робив Ліпшиць, правду кажучи, не вперше, а-ле такої рішучости як цим разом, у нього ніколи не було.
- "Сьогодні обов'язково ..."А як ЗАГС був ще зачинений, то він і відклав це на день. Тепер же пішов до інституту.Тільки ж і цим разом, уже вдень, коли трохи заспокоївся, не довів він до зробу задуманого. За причину стала знов... та ж таки прийдешня "чистка". Не хто ж бо як жінка найдужче могла б йому на тій "чистці" пошкодити! Згадав, що через жінку ж недавно загинув Вишиваний. Отим то ввечері йому довелося знову з своєю жінкою помиритися Цьому допомогла й сама "Ксюша": охолонувши за день, вона тепер уже "безпосередньо" іпішла на мир. Коли після досить уже спокійної вечері Самсон став роздягатися, вона швиденько погасила світло і, підійшовши в темряві до чоловіка, мовчки (її поведінка була вимовніша за всяку мову!) сіла йому на коліна, пригорнулася до нього своїм розкішним тілом. І Самсон погодився на мир і на ласку.Так зайшла остання стадія чи, краще сказати, фінал їхньої сварки, що на неї й сусіда, коли він чув це крізь диктову стіну, міг би тільки позаздрити
Це ж на таких "фіналах" і держалося десять років їхнє подружнє життя. \ 17
Неприєімністю почався новий навчальний рік і для Кутька: "Олеся" не явилась на навчання. А йому ж так хотілося її лісля двомісячної розлуки побачити! Він же через неї навіть не відпочив як слід - усе рвався до міста, хотів, щоб літо швидше кінчалось ...
Один вечір минув без ЇЇ приходу до "робітні" української мови, другий ... далі тиждень, два тижні.
Скількись день йому спочатку вчувався ще її милий голос, оте її щоразове, тепер уже - гай-гай - колишнє "Здорові були, Гнате Пилиповичу". З великою напругою озирався нещасний чоловік на двері, як хто увіходив. Але то був як не Чорнострик, так іще якийсь чорт (як він з досади лаявся). А Чорнострик же, як на те, ще й казав кожного разу так само - "Здорові були, Гнате Пилиповичу".
Нарешті сердешний чоловік утратив надію її побачити. Адже вона могла й зовсім покинути інститут, як це робили досить часто інші студенти, не витримавши подвійної "навантаги" - роботи на підприємстві й навчання. І його обгорнуло страшне, рівне розпачеві, каяття, таке, як ото кажуть: "є каяття, та вороття немає". Він тепер якнайщиріше каявся, що так безглуздо повівся з нею останнього разу, - тоді весною. Йому спав тепер на думку жахливий здогад, що "Олеся", може, втративши надію, вийшла заміж за Шуліку чи когось іншого, за приказкою "не даруй журавля в небі, дай синицю в жменю" (він мимохіть уважав себе з"ч журавля).
- Ну й дурень же я! - каявся він подумки і вголос. - От дурило!
18
Сидів він якось із таким настроєм у себе дома і читав книжку одного молодого письменника. Ту книжку він мав прочитати з обов'язку викладача, - отже й читав її нехотя. Як швець не любить чобіт, що шиє їх іншому, так викладачеві літератури немиле прочитування нових "примусових" творів. Але в цій книжці він прочитав місце, що справило на нього з огляду "а оті переживання велике враження.
- "До нашого гурту (до гурту молоді, що стояв у міському саду), - було написано в книжці - підійшла швиденько молода жінка і, звернувшись до Василя, сказала:
- Ви чули? Маруся вийшла заміж за Н ...
"Почувши це, Василь раптом безсило зів'яв і опустився на лавку, що біля неї стояв. А потім затулив лице руками й заплакав. Плечі йому болюче скидалися, скидалися від важкого плачу дорослого чоловіка.
"Усі присутні ніяково вмовкли, не знаючи, що з ним робити.
"У цей час до Василя підбігла та дівчинка з бантиком на голові, що їй він дав був перед тим цукерку, щоб ЇЇ забавити. Вона тикала йому в руку цукерку і проказувала ті слова, що ними він її сам передніше заспокоював:
- Не плач! У, який великий, а плачеш ...." Засмучений чоловік кинув читати, відчувши в носі
гострі щипки плачу: якщо "Олеся" вийшла або вийде за іншого заміж, він теж заплаче. Хто б вона не була - щира дівчина чи шпигунка, - він уже її самозреченно кохав! Не бачити тепер її була для нього мука! А як ця мука стала уже нестерпна, він вирішив знайти її за вся-
19
ку ціну і, якщо вона вільна, сказати прямо їй усе ... сказати, що хоче з нею одружитися.
- "Якже всьому кінець, ?- зідхнув він так, як зідхають мільйони закоханих, - тоді хоч і не жити ... Як кому це чудно, хай сміється, - додав, згадавши свій немолодий вік, коли, на думку деяких "тверезих", самогубства через жінку вже не можливі... Байдуже буде йому -сміх, коли він буде бездиханним трупом ... Він вирішив узнати її адресу й піти до неї додому. Адреса ЇЇ мала бути в канцелярії інституту.
Того ж таки дня він звернувся до справнички з просьбою дати йому журнал із списком і адресами студентів.
Але справничка, противна, з гадючою голівкою істота, не зробила так, як він сподівався. Вона не дала йому книги в руки, а використала це, як нагоду для розмови, "кокетування" з ним. З усіма вона була по-баб'ячому брутальна (і це знав Кутько), а тут зробила солодкі очі, мишачі, якісь безбарвні, пускаючи ними бісики.
- "Яка вона противна! - з огидою подумав Кутько. --- Прямо з душі верне ...
- Так вам потрібна адреса? - перепитала, кокетуючи.
- Так.
- Студента чи студентки? ?- підкреслила останнє слово. І засміялась своїм противним сміхом: - Хі-хі...
- Студента...
- Кого саме? - тягла, заклавши пальця між сторінки книги.
І він, лютий-прелютий, назвав перше, яке згадав, прізвище - Чорнострик. Так цей плян був зірваний. 20
А на додачу до всього ввечері до Кутька підійшов Чорнострик і спитав, навіщо йому його адреса - йому сказала справничка. І, зігнаний на слизьке, горопаха не зміг задовільно пояснити. Чорнострик відійшов від нього з якоюсь двозначною посмішкою на своїй покропленій порохом "пиці".
А другого дня він узяв "Олесину" адресу в адресо-вому бюрі. Називаючи ймення коханої дівчини, він почервонів. Але це було легше, бо там була чужа людина, і балакали вони крізь маленьке віконце. А ввечері він знайшов на Пороховій вулиці дім під ч. 52 - одноповерховий, з поржавілою зеленою покрівлею. Від вулиці його затуляв високий зелений паркан, старий, з полущеною фарбою, похилений. На хвіртці була намальована на пострах чужим людям вищирена собача морда.
Витерши піт на чолі (він ішов швидко, та ще й нагору), Кутько нерішуче поклацав великим язиком клямки. У дворі справді обізвався хрипкий заспаний гавкіт... Стукаючи, Кутько сподівався, що з хати вийде сама "Олеся", та сталось не так: хвіртку відчинила зсередини огрядна з підіткнутою спідницею і засуканими рукавами, пропахчена кухнею тітуся. Це його збило з пантелику, і він, немов його який біс смикнув за язика не в той бік, спитався:
- Чи тут живе ... Іван Тетеренко?
Тетеренко в цьому дворі не жив, і через те хвіртка в ту ж мить зачинилась перед його носом.
Постояв невдаха деякий час перед хвірткою, пройшовся понад домом. Душа його була, як порожня торба. - "Але ж це безглуздя! - кипів він. - Не зуміти спитати прямо!..." А потім вирішив ще раз
21
постукати і спитати вже .прямо про "Олесю". Знов повернувся до хвіртки, обережно поцокав клямкою. Знову вийшла та сама тітуся, і її очі зайнялися гнівом, яюттю.
- Я ж вам сказала, що немає такого ...
І хвіртка знову грюкнула, тепер уже остаточно, безповоротно. А з-під хвіртки загарчав, вишкіривши зуби, здоровенний собайло. Так бідолаха остаточно піймав облизня.
Та ні в кого ж нема такого терпіння, як у закоханих, немає такої великої наполегливосте. Зазнавши поразки на Пороховій, Кутько вирішив шукати "Олесю" на тім заводі, де вона працювала.
Отож одного дня, близько третьої години, коли перша 'переміна кінчала роботу, він обережно підійшов до того заводу, до контрольної хвіртки. Потім узяв чекати, поки почнуть іти робітники, а з ними й співробітники головної контори, що в ній - це вій знав - працювала "Олеся".
Покищо біля хвіртки було спокійно і майже безлюдно. Тільки під парканом-муром сиділо скількись перекупок (останні з "непманів": продавали насіння, дрібно покришену махорку, вимірювану чарочками, заялозені цукерки і ще якийсь там копійчаний крам). Декілька хлопчаків длубалось у піску . ..
На паркані рядочком сиділи горобці, цвірінькаючи упрорідь: цвірінькне котрийсь - і вмовкне, немов прислуха-ється до потужного двиготу, що добувався з заводу, оглянеться сюди-туди - і знову: цвірінь .. .
Крім двиготу, що глухо, наче з-під землі дуднів і створював напружене звукове тло, там, на заводі, ще клацало, дзенькало і вряди-годи шипом шипіло. І від 22
усього цього здавалось, що світ кудись невпинно йде... іде o а оті перекупки, хлопчаки й горобці - то почесні пасажири, мандрівники у всесвіті.
Перекупки запропонували Кутькові щось у них купити - насіннячка, махорочки, цукерочок, - на вибір. На цю розмову з хвіртки-прихалабка визирнув сторож, вистромивши з холодка на приємне вересневе тепло голову в плесковатій засмальцьованій кепці. Побачивши чужого чоловіка (Кутька б то), сторож зацікавився ним і став пасти очима. Кутько постеріг це --і йому зробилось неприємно. Щоб надати собі ділового вигляду, він заклав руки за спину і взяв "поважно" проходжуватись вздовж блискучих і рівних, як сонячні промені, рейок залізничної колії, що проходила біля самого заводу.
Коли це враз як не віджахне його від тих рейок, вискочивши з-поза будівель, поїзд! Наче його з гармати вистрілило. Величезна маса з оглушливим трахко-том - немов дві планети зіткнулись на своїй путі - прошуміла, зірвавши вихори пилу, повз нього, повз перекупок, хлопчаків, сторожа ...
За поїздом полетіли якісь папірці, поруділі шматки газет, бозна звідки налетіли соломинки, що блискучими, як само сонце, спинцями заблискотіли в повітрі проти блакитного неба.
А потім того знову зробилося тихо, знову стало чутно прозоре на тлі заводського двиготу, нечутного через свою постійність, гороб'яче цвірінькання.
Гляне Кутько, а чортів сторож таки пасе його очима, а далі - кив пальцем, мовляв: "А йди но сюди". Кутько удав, що нічого не помітив. Тоді сторож прямо покликав:
23
- А йди, бра, сюди! Нічого робити, підійшов.
- Чи нема в тебе, бра, закурити? Хочеться, аж шкура болить ... А бісові непманки, - кивнув він головою на бабів, - не дають набір ...
Кутько іполегшено зідхнув. А що був некурець, то й не міг спраглому чоловікові допомогти. Спитався, щоб попередити розпитування:
- Мені тут треба одну людину побачити (свідомо сказав "людину", щоб не казати "дівчину"). Чи скоро виходитимуть?
Сторож щось на це відповів, але що саме, Кутько не розчув, тільки побачив, як він, немов трусик, пожував губами: в цю мить близький густий гуд чи рип розпанахав світ, наче земля загальмувала свій хід: це був гудок на кінець зміни.
Від цього гуду знялися звідкись у небо голуби, заяскрівши в синяві крильми.
Кутько болюче скривився: у вуха вступила глухота, немов їх заткнуло ватою.
По якомусь часі після того, як гудок, відірвавшись від того місця, звідки виходив, полинув у далечінь і десь там розтанув, - з контрольної хвіртки сипнули чорні, засмальцьовані робітники - у чорній масній одязі, з замащеними та замазаними сажею обличчями, тільки зуби у молодих біліли, як у негрів.
Кутько відійшов трохи вбік і став напружено ловити кожну жіночу постать, що зрідка показувались, як ті чисті голубоньки, у чорній гущі робітничих спин. Та раптом йому стало недобре: що він тій дівчині скаже? Чи те, що він, статечний тридцятитрирічний чоловік, прибіг, як хлопчик, щоб сказати їй про своє ко-24
хання? І він уже був непевен, чи обізветься до "Олесі", як та вийде з заводу.
Та вже робітники пройшли, а її не було. Знову велика туга охопила його ... і він помалу, нога за ногою, пішов геть від заводу. Мучився ввесь вечір в інституті, не спав усю ніч дома, а другого дня, об обідній порі... знов пішов до заводу: надія підказувала думку, що, може, випадково вона тоді не виходила разом з робітниками ...
Знов тиша на тлі заводського двиготу, перекупки й сторож, що виглядав із своєї хвіртки-прихалабка. Тільки сторож тепер уже не покликав його до себе. - "Через те, що в мене тютюну немає", - пояснив собі Кутько. Знову пролетів, як буря поїзд, зірвавши за собою вихори сміття . ..
Але, може, саме це - заспокоєність, безпечність - і призвело до того, що незабаром сталось. Мавши себе спокійно, він не звернув уваги на поведінку сторожа, що обережно стежив за ним - вигляне, удавано позіхне і знов сховається. Далі він не помітив і того, як із хвіртки вийшло двоє охоронників. Охоронники спочатку розійшлися в різні боки, удаючи байдужих, а тоді раптом повернули до Кутька, що йшов, спустивши очі і через те до останнього їх не бачив, - та як гукнуть:
- Руки вгору!
Кутько, як іграшковий москаль, коли його смикнути за нитку, підкинув угору руки, отетерівши з ляку. Перед носом у нього засвітили цівки револьверів.
Далі йому наказано йти до комендатури - в завод. З голосу охоронників було знати, що вони самі потерпали - боялись.
. - 25
Впійманому ж чоловікові - Кутькові ноги так тремтіли, що він майже не міг іти. А коли пройшов хвіртку, побачив, що на допомогу .першим двом бігло ще два охоронники з револьверами в руках.
Віддаля спинилося, роззявивши на видовище роти, декілька робітників. Дивилися так, як дивляться на впійманого страшного звіря, та ще й тоді, як його ще не зовсім посаджено в залізну клітку, як до нього ще небезпечно зближатися.
: Немов блискавка, пройняв його свідомість здогад, що це його ... як "диверсанта" вхопили - про такі випадки останнім часом багато писано в газетах. За впійманого диверсанта сторожі й інші, хто ловив, одержували звичайно нагороди.
- "Який же я диверсант? - подумалось йому крізь туман приголомшеносте. - Я ж тільки ходив біля заводу ... з діловим виглядом."
Так, але й диверсанти, як відомо, спочатку ходять біля заводу і удають діловий вигляд.
У комендатурі його схопили за руки і заходились трусити в кишенях, шукаючи зброї, динаміту, мікробів і інших страшних речей. Невеличкий півпідвал притемнився від цілої купи озброєних постатей, що товпилися біля впійманого "диверсанта".
Та диверсант був далеко від них - отой туман приголомшености переніс його в інший світ, у світ байдужости, спокійного небуття. Тільки його ноги й руки, мляві й бездіяльні, лишилися на "цьому світі", і їх перекидали з одного боку на другий (це руки) та переставляли з одного місця на друге (ноги) перелякані напасники. Тільки язик його спромігся був на ся-26
ку-таку дію - попросив пояснити, чому це його, викладача місцевого інституту, вхопили на вулиці. ;
Та напасники далі мовчки перекидали руки, переставляли ноги, вивертали кишені, не відповідали. Тіль-ки один, начальник, невиразно буркнув:
- Там буде видно, хто ви...
Потім його завели до невеличкої з заґратованим вікном кімнати й замкнули в ній. В кімнатці не було ніяких меблів, і мляве тіло бідного "диверсанта" притулилось, знесилене, до голої, холодної стіни. Потроху ця стіна його очутила, розігнала отой туман приголомшености. Він став думати про своє становище ... А воно ж було нечувано-безглузде, дике, ідіотське! Через цілком невинну приватну справу (бо ж любов і за соціялізму приватна справа!) він ускочив у небезпечну політичну, ба більше - шпигунську справу . . . Сталося так, як у тій приказці - "Дай серцю волю - заведе в неволю". Та ще й неволя була тут справжня, а не якась там . . . поетична . . .
Перед його очима було заґратоване вікно, і на тому вікні билася, нудотно дзизкаючи, об прозору пере: шкоду - самітна муха, рвалася сліпо в далечінь, на волю.
- "Чи не так і я прагну кращого життя... кохання?" - подумав сердега. - Та тільки марно б'юся об такі прозорі перешкоди ... Хіба я міг передбачити цю останню пригоду? ..."
Годин через півтори дзенькнув замок у дверях, відчинились двері, і вартовий сказав йому, щоб ішов за ним. Проходячи ?півпідвалом, Кутько побачив на стіні годинник: була без 10 хвилин п'ята.
27
подумав мляво. -
- Це я спізнюсь на роботу, Що ж я там скажу? . ..
Але незабаром ця турбота відпала: його вивели не на волю, а на допит. В тій кімнаті, куди його привели, за столом сидів слідчий ДПУ, щось писав. Спочат-к}' він не звернув уваги на приведеного, і той скількись хвилин лостояв мовчки леред його столом.
.. Тільки закінчивши своє писання, слідчий підвів голову і, впіймавши Кутьків погляд, деякий час дивився своїми витріщеними очима - наче впізнавав, а насправді, - як це звичайно робили люди цього фаху, "гіпнотизував". Кутько не витримав ідіотського погляду й спустив очі.
- Чого ви боїтесь дивитися мені ввічі? - були перші слова слідчого. - Мабуть, сумління не чисте? ... Ну, сідайте!
Кутько сів.
- Ваше прізвище, ймення, по-батькові?
Після перших запитань "анкетного" характеру слідчий перейшов до питання "з суті":
- З якою ви метою скількись день підряд стежили за заводом?
- Не стежив, а ходив біля контрольної, - відповів досить спокійно запитаний: він був знову в тумані байдужости.
- То однаково. Без діла ніяка людина, коли вона нормальна, не ходитиме.
- І не скількись день, а тільки два...
- Та то ще хто-й-зна. Два дні вас бачили, а ви могли й більше тут бути. А втім, хоч би й так - тільки два дні. Скажіть же: чого ви все таки, як ви кажете, ходили перед контрольною?
28
- Так...
- Гм ...
І обличчя слідчого скривила "страдницька" саркастична усмішка.
__Оце називається відповідь! Ви ж не дитина -o
щоб так відповідати! Крім того, ви людина з освітою, трохи не професор, як ви самі кажете ... Я вам раджу серйозніше поставитися до справи, бо вам загрожує ... - тут примовк, підкреслюючи казане, - ви самі повинні розуміти, - що ... За шпигунство та диверсійні дії ми по голівці не гладимо. Може, ви надієтесь на те, що ви місцева людина, що вас усі знають? Але для нас це не має значення: ми знаєм, що чужоземні розвідки частенько завербовують і місцевих людей ...
Безглуздя своєї відпоівіді Кутько й сам крізь туман байдужости розумів. Але що він міг сказати? Що приходив на побачення до дівчини? Та ще й не умовившися з нею, а тільки шукав ...
А слідчий уперто чекав "справжньої" відповіді, вшнипивши в його обличчя свій ідіотський погляд.
- Ну?
Тоді сердешний чоловік взяв говорити правду - говорив про своє палке кохання до своєї студентки "Олесі", говорив про те, як він мучився, не побачивши її на (початку навчального року серед інших студентів. І в голосі йому була сама щирість.
Слідчий, слухаючи його, дедалі вище зводив свої брови на знак здивування, і це було роблене дивування, Що мало означати невіру в його оповідання. Кутько скінчив, а зведені вгору брови чекали далі.
Помовчали.
- Ну, далі, - нагадав слідчий.
- Я все сказав ...
- Усе? Алеж це, - він знизав здивовано плечима, - якщо не дитяча відповідь, то ... казочка для дітей. Кожному вільно говорити про кохання до якої завгодно дівчини чи жінки ... Потім це, отакі "любовні" пригоди, досить таки наївні, як на ваш вік ...
Тут він кинув погляд на анкету:
- Вам же вже 33 роки ... Тільки хлопчаки 16-18 років можуть так бігати за дівчатами, як ви оповідаєте.
- Як хочте, так і розумійте це. Більше я нічого не можз'' сказати ...
На цьому їхня "розмова" й скінчилась. Почекавши скількись хвилин з надією, що Кутько ще щось скаже, слідчий покликав вартового і звелів відвести його назад. А ввечері його 'перевезли до ДПУ. Посидів він трохи в комендатурі, а тоді його ловели знайомими вже йому з попередніх викликів коридорами, чистими, з килимками під ногами, і завели до однієї з кімнат. У зеленкуватому від шапчука на лямпі освітленні Кутько побачив знайому кучеряву голову слідчого, що сидів за столом, і якусь жіночу постать, що сиділа з другого боку проти нього. Постать йому когось нагадала. Почувши, що хтось увійшов, жінка оглянулась - і... Кутько мало не скрикнув від здивування, радости, болю: це була "Олеся".
Чого вона тут? Чи й її заарештовано? А може, це все вона й улаштувала як шпигунка?
Але "Олеся" привітно кивнула йому головою, як знайомому, радісно усміхнулась.
На голові в неї був легкий газовий рожевий шарф, крізь який просвічувалось її чудове волосся, одягнена вона була в зелену жакетку, з викотом на грудях. Яка рідна, яка дорога, не бачена аж два місяці істота!

30
__ци ви знаєте цього громадянина? - звернувся
до "Олесі" слідчий...
__Знаю ... Це мій учитель.
Глузливий усміх сковзнув по сизо-зелених (від освітлення) губах слідчого.
__Умгу. А як ви ставитесь до нього?
__Як ставлюсь?
Вона на мить завагалась, як сказати. - Ну ... як до вчителя: з пошаною . . .
- А він до вас як?
"Олеся" зиркнула, підкинувши ґратки своїх вій, на Кутька.
- Як? Нічого . . . добре.
- А чи можете ви підтвердити, що він вас... є, любить?
"Олеся" підкинула здивовано й радісно свої чудові брови. Але відповісти на це питання прямо не змогла: Кутько ж їй про це ніколи не говорив.
Тоді слідчий звернувся до Кутька:
- Чи можете ви й тут, в її присутності, сказати, що її кохаєте?
Кутькові голова лішла обертом. Та от як і де - подумав він - доводиться йому сказати коханій дівчині про своє кохання?! Не в "робітні" української мови, не на вулиці після навчання, не під тополями тихого весняного вечора, а в ДПУ в присутності слідчого! Чи не глум це соціялістичної дійсности, що з одного боку проповідує волю кохання, а з другого - ставить людей в отакі ідіотські умови?!
Потім він заплющив очі і мовив:
- Я люблю вас, Олесю ... давно кохаю ... і до заводу ходив, щоб вас побачити ...
31

"Олесияе" обличчя засяяло щастям.
- Любите? А чого ж ви мені ніколи про це не ка' зали... хоч би тоді, весною? ... г
~ Відкладав на пізніше ... потім виїхав на село .. А тепер, восени, ви чомусь не прийшли до інституту.
- Я перейшла на іншу роботу, - сказала "Олеся",. - і ходити до інституту незручно ... Але тепер я прийду...
"Тепер", себто після того, як почула від нього про кохання! Це саме вона виразно сказала ще й поглядом,/ вимовнішим за всякі слова. х
На цьому слідчий перервав розмову закоханої па-" ри: йому все було ясно. Подзвонив далі до вартового, а і той відвів Кутька, але не до комендатури, а до камери, У тій камері він і просидів ще з тиждень. А потім його г випустили, передавши до інституту, щоб там не розпитували його про причину неявки на роботу.

  Після того, як Маруська облила Луку Нагаенка "зеленим борщем" усуміш з узваром, він, тікаючи від навісної дівки, "перекріпився" до іншої харчівні. Харчування в новій харчівні було не краще, але ... спокійніше.
Минула весна, літо. Влітку Лука їздив на село до батьків, спустившись великодушно з своєї міської ви-сокости, щоб ущасливити тих простих людей приїздом сина-"панича": Еге, з нього вже був для села такий самий "панич", як колись були Гнат та Василь, що з ними він через те ворогував. -- "Алеж Василь був контрреволюціонер, - намагався Лука чомусь виправдуватись за свої... вчинки. - І... кінець такий заслужив..." Проте мимоволі обминав той куток, де жила посиротіла Василева мати: боявся її зустріти. Навіть видна здаля старенька, перехняблена її хатинка, муляла йому очі живим докором: Василь же був бідний, а він його
згубив ...
Коли Лука проходив тепер вулицею, парубки (нові, підрослі недавно) дивились на нього неприязно, але боялись зачіпати, бо знали його зв'язки з владою. А ця ж влада (не так, як колись українська) уже міцно держала в руках кожен рух людини не тільки в місті, а й на селі!
У селі Лука харчувався трохи краще, хоч під час переднівку й довелося їсти коржі з зелених житних колосків, посушених у печі і потертих на ручному топчаку. На перше вересня Лука вернувся знов до міста. Почався новий навчальний рік, Лука наліг на книжки, щоб ліквідувати "заборгованість" за попередній рік. Час непомітно біг вперед у цій Лучиній заклопотаності "науками", і Лука дедалі дужче почав забувати "нахабну дівку" (Маруську б то), тимбільше, що він же ніколи серйозно нею й не цікавився. Можна сказати, що він так забув її, як забувають випадково зустрінутих десь на вокзалі чи в поїзді людей: був близько, балакав, а потім та людина встала на одній із станцій - і зникла назавжди. Забув, викинув з голови і вже знайомився з іншими дівчатами.
Та от одного дня його несподівано покликано до "райпарткому", і там йому сказано, що на нього подала заяву .. . Маруся К., що її він нібито "звів" і кинув.
Ошелешений такою несподіванкою. Лука витріщив

35
очі на того, хто йому це сказав, - на першого секрета; ря товариша Лейбензона. А потім подумав, що це ще, може, жарт.
- ?- Кинь дурня клеїти! - сказав по-панібратськи. -і І зморозе ж отаке . .. чорт-зна-що ...
Лука говорив секретареві "ти" (як і взагалі партій' ці один одному), дарма що віком та огрядною лостаттк' Лейбензон аж ніяк не скидався на його товариша' Справді бо: селюк із "курячим" чубом на лобі - і бур-' жуа, що недавно зняв жилет із золотим ретязком го-' динника на пузі, надівши натомість синю "спецівку" [ (працював же в робітничому районі) та кепі. Тільки ж ' Лейбензон сам заохочував усіх партійців, навіть моло-; дих, до такого ... "фамільярного" поводіння, перший . кажучи їм "ти", навмисно вживаючи грубих "робіт- ' ницьких" слів. Цим він хотів показати свій демократизм: мовляв, "хоч я й перший секретар, але зо мною ( можна говорити, як з простим ..." Особливо ж підкре- ] слював це у взаємненні з такими партійцями, як Лука, що мали революційні заслуги. А втім, до цієї "простоти" заохочувала його, либонь, ще й недалека "чистка", \ На "чистці" ж треба буде прилюдно доказувати проле- ] тарське походження... ]
- Так не бузи! - зробив Лука поважний вираз і на обличчі. - Кажи, чого покликав! Мо', доповідь і десь треба зробити? ...
Тоді Лейбензон показав йому Марусьчину заяву і сказав, що та приходила з "речовим доказом" - з дитинчам на руках. У заяві виразно стояло його ймення та прізвище. І те ймення та прізвище застрибали та подвоїлись у Луки перед очима, коли він узяв у руки Я 4
заяву, щоб дотиком перевірити, чи це не сон. Аж голова йому пішла обертом. Він "нічого не розумів".
.__ Нічого не розумію, - мовив збентежено, глянувши Лейбензонові в вічі.
А сам далі думав: "Що за чортячий батько?! Як це могло статись?" З Маруською ж у нього справді нічогісінько такого не було ... були тільки потиски рук та обережні обіймання за стан . .. "Чи, може, вже й між людьми такі дива бувають, - зіронізував над своєю чудернацькою пригодою, - як у тих Стороженкових відьми та чорта, коли від самого держання за руки вродилось чортеня?" Але насправді йому було вже не до жартів. "Чортова дівка" вимагала аліментів на дитину. А спекатись халепи майже ніяк було. Не будеш же ти доказувати, що від потиску рук у людей діти все таки не родяться! Як також ніяк доказати й того, коли мати каже прямо, -що дитинча, що якимсь ро-бом, по-людському чи по-чортячому, знайшлося, не його...
Приголомшливо подіяла на нього й Марусьчина "сміливість" - від обливання борщем до накидання чужої дитини! Що це? Нахабство? Божевілля? Тепер йому ясно було, чого вона, та "чортова нахаба", так настирливо тоді залицялась до нього. їй треба було покрити ним чужий гріх. З розчислення виходило (якщо дитина народилась у вересні), що вона вже тоді на Другому-третьому місяці ходила. .. Отже треба було поспішати.
- "А я, дурень, думав, що вона з любови!" - терпко покартав себе. - Мало не розкис був ..."
Але Лейбензон чекав від нього "серйозної" відпо-В1ДІ, а не отого збентеженого "нічого не розумію".
І Лука, безпорадно (безглуздо!) плутаючись словах, став відмовлятись від пені. Вимовляв "безгл^ зді" слова - і бачив на обличчі у свого слухача неймс вірливу усмішку, ідо означала: "Знаю, знаю... нагрі шив трохи..."
А потім товариш Лейбензон узяв по-товариському, навіть по-дружньому (бо він теж не забував і "чист
ки") усовіщати "молодого батька". Він говорив логічно, переконливо. У мові його була сама щирість, і т;
щирість свідчила, що він вірив заяві "зрадженої" дівки а не безладним Лучиним словам. Для більшої перекон-
ливости він навіть устав із-за свого столу, де звичайне сидів, як (Приймав відвідувачів, підійшов до Луки и
обійняв за плечі.
- Раджу тобі, друже, помиритися з нею, - сказав, - Раз уже так вийшло, нічого не зробиш ... Це з усяким може статись ... А вона молодичка гарна...
"Так це ж не моя дитина!" -- хотів ще раз не ска зати, а крикнути сердешний Лука.
Та Лейбензон не спинявся - говорив-переконував.
- Ти свідома людина, червоний партизан... ти повинен іншим, безпартійним, 'показувати приклад. ІУ дітях же наше майбутнє, майбутнє соціялістичного суспільства.
- "У дітях майбутнє, так... це я розумію, але зрозумій же й ти, що це не моя дитина!" - знов хотів на це крикнути бідолашний чоловік - і не крикнув ...
- Та й як би ото я відбрикувався від власної дитини? - вів далі Лейбензон. - Батьківське чуття, любов . . . ну, і таке інше ... Хіба тобі не приємно буде, коли отаке манкмгісіньке, - тут він зробив відповідний вираз губами, - зоритиме на тебе чудовими оче-
іятками, хапатиме рученятами за носа, за вухо, вимов-іятиме перше слово "татко"? Це ж ти сам, продовжен-ія твого існування - твоїх очей, твого носа ... ну, там
/СЬОГО, ЩО Є В ЛЮДИНИ . . .
__"Коли ж це очі, ніс і все інше якогось амурського (Амур - робітничий район, де жила Маруська) бодила!" - кипів усередині Лука.
- Не любити своєї дитини - це однаково як не любити й себе самого . . .
- - Як же я можу любити, - нарешті скрикнув Лука, - коли це не моя дитина?! Зрозумій ти це!
Але товариш Лейбензон махнув рукою: івін не вірив йому. Ба більше: змінив раптом тон розмови, знов сів за свій стіл і вже офіційно нагадав "морально розкладеному партійцеві" про те, що радянські закони (не так, як буржуазні!) боронять у таких випадках слабкішу половину людського роду - жінок, і в разі його відмови "допоможуть" йому виконувати батьківські обов'язки. Та й партія не погладить по голові за "побутовий розклад" ...
Проте навіть цим, прямою погрозою, перший секретар "райпарткому" не зміг переконати Луку в тому, що не його дитина належить йому ...
З тим і пішов Лука додому. А через скількись день одержав сповіщення про позов за аліменти. Отже справа була цілком поважна. Це подіяло на сердегу так, наче він сказився. В присутності листоноші ухопив стільця і так трахнув ним об поміст, що стілець розскочився на шматки, перелякавши на смерть неповинну чужу людину. Закричав не своїм голосом (хоч і не треба було кричати, бо при чому тут листоноша?), що на суд не піде, бо дитина, мовляв, не його. А потім того - як
37
листоноша вискочив з хати - ухопив сам себе за чуб, за оте куряче крило і в такій позі, опанований розп; чем, застиг посеред хати. Це було неймовірне, це буд, неможливе, це було щось дике - що його в таком, вчинкові обвинувачували! Кожна клітинка його тіл протестувала проти цього ... і він уже ввесь трусився.! Мимохіть стало йому на пам'яті майже таке сам, становище з його дитинства - коли в нього, тоді мало го ще хлопця, старші хлопчаки відняли були йоп власноручно зроблені ковзані. Він не міг цьому віриті - хоч і бачив, що це сталось. "Це ж я зробив, - обу рювався, - як вони можуть віднімати? ..."
Різниця його теперішнього становища була тільки в тому, що йому, всупереч людському розумові, накидали те, чого він не робив.
... "Нарсуд" містився в старому, аж зеленому віл давности, заялозеному будинкові. Передніше Лука, бувши патріотом "новобудов", що їх тільки в радянських газетах і показували, мовляв, "дивіться, як ми ростемо, випереджаємо капіталістичні країни", ані глянув би на такий старник. А от тепер, немов на глум, йому довелося шукати цей старий будинок, питати у перехожих, у міліціонера, що стояв посеред вулиці у "німецькій" касці та в білих рукавичках (культура, бач). У середині будинку Луці довелося пройти довгим, холодним коридором, щоб (потрапити до судової залі. Судова заля - чимале приміщення з голими стінами, з пообтираними до глиняних латок панелями. Тільки великий портрет проводиря на стіні свідчив, що це державна установа. Був з боку, щоправда, ще один пля-кат, забутий, видимо, від якоїсь "кампанії", з закликом: "Щепіть віспу!" На плякаті була намальована дитина, яя
схожа на гливтяк із біло-рожевого тіста. Упоперек залі стояли старі з облізлою фарбою лави для публіки - як ребра здохляки. Перед лавами стояв довгий стіл, накритий червоною тканиною, покропленою фіялко-вими чорнильними плямами. За столом сиділа жінка-суддя і присяжні її помічники від трудящих. Публіки було чимало, і все жіночки, охочі до різних аліментних справ. Збоку, під стіною Лука побачив якусь червонощоку гарну молодичку з дитиною на руках - як з якоюсь дорогоцінністю (так молодиця тую дитину держала).
То була вона . . . Маруська. Углядівши Луку, піймавши на собі його погляд, Маруська відвернулась. Тільки ж увічу їй свінув - і це укмітив Лука - злорадний вогник. Обурений парубок закипів від гніву. Але заразом мусив визнати, що Маруська, справді, гарна. На мить у нього в голові пробігла думка-жаль, що він раніш, до початку першого з дев'яти місяців, не одружився з нею. "Тепер би хоч свою дитину мав," - подумав. - А так доведеться чужу годувати ..."
Сидів, чекаючи своєї - не своєї оправи. Мимоволі слухав чергову "житлокоопівську" сварку - як дві сусідки побились на спільній кухні. Нарешті підійшла й його черга. Суддя-жінка поводила носом з бородавкою у якихось там паперах, наче понюхала, чим пахнуть, і, звернувшись до Маруськи, запропонувала розказати судові, як громадянин Нагаєнко обдурив її. .Громадянин"?! ... Від цього слова так і повіяло холодом офіційности, а може й . .. холодом в'язниці. І Лука, попри свою звичну сміливість, змерзло зіщуливсь, як перед ударом: так його ще ніхто ніколи не називав... його, червоного партизана...
39
А тим часом Маруська розповідала судові історію їхньої знайомости, відзначила те, як вона його годувала за окремим столом. Спинилась соромливо там, де починалось головне ... Але судді розуміли її становище: не про все в такій справі можна прилюдно говорити.
Луку почало розбирати.
- Так від того ж, що їдять за окремим столом, діти не родяться! - не втерпів він, щоб не крикнути.
Суддя закликала його до порядку і звернулась до свідка. Гляне Лука - аж то один із тих, що підіймали його на глузи, як Маруська не подала йому обіду, - противна свиняча пика. Свідок усе підтвердив, що сказала Маруська.
- Що він підтверджує? - знов крикнув, нервуючи, Лука. - Що я їв за окремим столом? Алеж, кажу, від того дітей не буває ...
- А ви хочете, щоб він підтвердив те, від чого діти бувають? - холодно посміхнулась суддя.
Публіка ахнула від реготу.
- Цього при свідках не роблять! - гукнув якийсь дотепник із публіки.
І знову регіт. А публіки ж 'було вже багато: справа була дуже цікава. І Лука бачив, що всі настроєні проти нього, а головне - хотіли навтішатись його ганьбою.
Бачивши, що непереливки, сердега удався до найбільшого свого козиря - до свого партизанства, що рятувало його в кожній скруті. Він раптом зблід і став вигукувати, що він не дозволить знущатися, бо він кров за радянську владу проливав ... бив усяку контрреволюцію в партизанах...
Але суддя найбрутальніше обірвала йому мову,
40
ного пстеричний крик, нагадавши, що методи партизанщини ні до чого там, де діє закон радянської держави... навіть арештом загрозила, якщо не вгамується.
Хоч справа була не зовсім ясна, але суд, пішовши на нараду, через скількись там хвилин виніс присуд на Марусьчину користь.
Луку це ... мов голоблею по голові огріло. Він уже ані обізвався, утративши раптом силу. Подумав тільки, схиливши журно голову:
- "А де ж правда?"
І вперше у нього ворухнулось вороже почуття до тієї влади, за яку він колись "кров проливав".
Так іноді люди через дрібницю руйнують велику справу свого життя!
Неробітного ("вихідного") дня місцева філія спілки селянських письменників "Плуг" влаштувала в домі робітників освіти першу після літньої перерви "вечірку".
"Будинок робітників освіти" містився в колишньому губернаторському домі - низькому, старомодному проти інших поблизьких будівель, з кучерявими колонками й оздобами в стилі "рококо". Цей факт сам за себе промовляв: колишнє панське добро тепер належало народові. На ознаку нового дім був ще за "воєнного комунізму" перефарбований ніжно-рожевою фарбою, а через усе його чоло навскіс ішла широка червона смуга в стилі "конструктивізму" чи "футу-
41
ризму", що жартом долі і... трохи чи не з наказу влади стали були тоді "народним мистецтвом".
Річ зрозуміла, що влаштування "плужанської" (отже української) вечірки в цьому жидівсько-російському місті не могло стати аніякісінькою сенсацією і нікого особливо не здивувало, дарма що про це ще напередодні оповіщено було в краевій газеті і вивішено величезну, намальовану від руки афішу при самому вході до будинку робітників освіти. Можна з певністю сказати, що цієї афіші "не бачили" 100% з тих перехожих, що прямо носом натикались на неї, бо ... йшли на працю до того ж таки будинку. Інша справа, як би це був виступ якогось Міхаіла Голодного (справжнє прізвище - Б. Блюмштейн), місцевого російсько-жидівського поета, що вже навіть у Москві друкувався! Практична нація знала, якою мовою вигідніше писати і якою літературою цікавитись!
Але зате на заповіджену "плужанську" вечірку щиро відгукнулася провінція, - далека, мовчазна, схована в селах та хуторах, але по-мужицькому вперта в своєму національному пробудженні провінція ... І так, як у "пізнє снідання" до міліціонера в касці й білих рукавичках, що стояв посеред вулиці, проти "будинку робітників освіти", керуючи рухом, підійшов досить таки вовкуватий селюк у полинялому з прикрою латкою на спині піджаку, з торбою в руках і спитався, де можна знайти "Плуг". Міліціонер (а його поведінка - не тільки білі рукавички - мала свідчити про культурність радянського народу!) жваво обкрутнувся до того, хто питався, і показав рукою на афішу біля губернаторського дому.
Селюк перейшов мостинець, підійшов до тієї а-
42
фіші і довго та уважно її читав. Запам'ятавши добре, що вечірка почнеться о 6 годині вечора, він перейшов на бульвар, вибрав там безлюдне місце, сів на порожній лавці і став терпляче чекати. Сидів майже непорушно, споглядаючи чужий ворожий йому рух "пансько "-жидівського міста... Саме так: чужий і ворожий, хоч місто й обернулось уже, згідно з урядовою наставою, "лицем до села". Селюк відчував цю чужість і не важився сходити із уже здобутого місця, своєї лавки, держачись заразом очима за перекреслене червоною смугою чоло губернаторського дому. Наче боявся його спустити з ока, загубити в морі чужої стихії. Це ж бо було тут єдине місце, де він сподівався почути своє, рідне! Тільки об обідній порі терплячий селюк порушив свою позу - вийняв з торби харчі й пообідав. Та ще на вечір, як сонце крізь віти бульварних дерев тремтіло на землі холодними вже по-вечірньому смугами, його зігнав досить таки брутально "підмітайло", буркнувши з виразом великої вищости:
- Насмічуєш тут!
Парубок злякано схопився з своєю торбою з лавки, відійшов трохи забіч і, постоявши так, поки той підмете, знову повернувся на своє місце, сів на лавку. А ввечері, за 5 хвилин до 6-ої (дивився на годинник на розі поблизького будинка), пішов на вечірку. Але його не пустили: швайцарка-жидівка сказала йому російською ("панською") мовою, що ще рано. І йому довелося деякий час походити біля входу до "Плугу". Нарешті швайцарка його пожаліла й пустила до порожньої, чистої, холодно-непривітної залі, тієї залі, що в ній колись справді тільки пани "гостювали", а, може, и танцювали. Селюк сів обережно на крайній стілець,
43
один із багатьох, що темно-вишневим, блискучим чотирикутником стояли на дзеркальному паркеті залі, і чекав далі. Це була казка, оце приміщення, але тут мав незабаром появитися рідний, зовсім нестрашний "Плуг"! І це його підбадьорювало. Аж нескоро почали сходитися й інші, уже влаштовники вечірки - "плужани". Крім "плужан", на вечірку прийшли й ті з міських людей, що так чи так любили звучання української мови, ті, що були хворі на солодко-болючу хворобу - відродження українського народу.
А як усяка хвора людина потрібує опіки та догляду, то вони й жили під постійним пильним наглядом тієї державної установи, що їй трудящі доручили пильнувати безпеки держави. Проте самі ці люди не думали, що вони, люблячи рідну мову, загрожують безпеці держави. Навіть ті з-між них, що їх раз-у-раз "тягали", себто заарештовували та викликали на допити до згаданої державної установи, не завсіди думали, що їх "тягають" за мову, дозволену в цій же таки державі, а схильні були пояснювати це якимись непорозуміннями. Тим більше не допускали вони думки, що їх могли "тягати" за відвідування вечірок "Плугу". Це була радянська спілка письменників, що вела завзяту боротьбу з старою літературою! А голова "Плугу" В. Пилипенко був непримиренний більшовик, що просто зубами гриз усяких ворогів радянської влади.
Були серед цих людей особи статечні (переважно вчителі) і молодь - студенти, "комсомольці".
Відкрив вечірку голова місцевої філії Максим Лебідь, людина лиса й добра, але аж ніяк не характерна для ,,'плужанської" літератури, бо цю літературу переважно творила молодь. А як і були серед письменни-
44
ків-"плужан" поважніші віком одинаки, що зуміли "перебудуватися", то вони справляли враження старих, що зійшли на дитячий розум і бавилися разом з дітьми ... в літературу. І згадана державна установа трохи чи не мала рації, коли думала, що їх 'перебудова була не зовсім щира. У всеукраїнському масштабі такими були Ю. Будяк, П. Капельгородський, а в місцевій філії - Максим Лебідь. Тільки ж у цього останнього "доперебудовна" любов так просвічувалась, що це видно було трохи чи не всякому, не тільки тим, що мали спеціяльне доручення від отієї державної установи потай читати душі "інженерів людських душ" - радянських письменників.
Розуміючи цю свою "прозорість", Максим Лебідь звичайно в своїх виступах говорив якнайреволюційні-ше. От і цим разом у своєму вступному слові він намагався якнайпереконливіше показати різницю між старими, февдально-буржуазними, та новими, пролетарськими й революційно-селянськими (не просто "селянськими"!) письменниками. Старі письменники були одописцями та хвалителями царів, вельмож, попів (російський Державін, український Котляревський), а нові - радянські, революційні, червоні письменники сміливо викривають хижацьку природу царів, вельмож, попів. Правда, він чомусь (випадково, мабуть) не згадав про різні суспільні умови, що, за марксизмом, зумовлюють свідомість людини: як колись вигідно було письменникам славити царів, вельмож та попів, так тепер, за радянської влади, вигідно було їх ганити. Отже в цій революційності сучасних письменників нічого особливо сміливого не було. А як згадати, що сучасні письменники сучасних "царів, вельмож та попів" зо-
45
всім не відважувались гудити, тимчасом як старі частенько й на це йшли, то порівняння виходило зовсім не на користь революційних сучасних письменників. І з боку складалось таке враження, що "хлопці" (письменники) бешкетували, громлячи "неправду", тільки так, як собака на прив'язі: стрибає й бігає тільки в тому колі, на яке засягає її ретязь.
Згадав оце Лебідь у своєму слові й про те, що тепер пишуть і висловлюють свої думки 991/2% людности, тоді як раніш це робили тільки г/-і°/о. І показав серед публіки простих робітників-,,висуванців", що починали писати, і гостя з села, що слухав його з роззявленим ротом. Але знов він не відзначив цікавої особливости сучасности: через те, що У%% мовчали, 99%% казали й писали не те, що треба.
З читанням своїх творів на вечірці мали виступити "висуванці", гість із села і відомий поет-"плу-жанин" Омелько Деркач. На початку виступили "висуванці" з віршами приблизно одного змісту, бо всі співали про великого генія, проводиря, батька й учителя товариша Сталіна. Гість із села прочитав один з багатьох своїх, принесених у клунку разом з паляницею й салом, віршів, на тему: "Ленін помер, але діло його живе". Себто він виявив деяку відсталість, співаючи про те, про що пролетарські поети давно відспівали, і не розуміючи того, що вже виріс на повну свою силу новий, більший за Леніна проводир.
Після прочитання вірші ці обговорювали. І от тут і Лебідь, і інші з щирих "плужан" несподівано попалися в чималий клопіт: один з "висуванців", не з тих, що читали свої вірші, а з тих, що слухали і хотіли на вечірці чогось навчитися, задав одно необережне (слизьке!)
46
питання. Він бо в наслідок таких запитань на одній з попередніх вечірок уже, приміром, довідався, що в радянській літературі трагедія неможлива, бо трагедія - це твір, у якому герой бореться з непереборними труднощами, а для більшовиків же, згідно з урядовою на-ставою, таких труднощів взагалі нема" на світі.
Тепер він запитав, чи не можна б читані вірші про товариша Сталіна назвати одами з огляду на те, що й у них, як, наприклад, у "Феліці" Державша, по-раб-ському вихваляють володаря. І Лебідь, на превеликий сором (і страх, бож хто-зна, що мали після цього сказати ті, що читали його душу!) не зміг задовільно на це питання відповісти. Щоб вийти з цієї скрути, він похопився оповістити з властивим йому дотепом про виступ-сюрприз: поет Омелько Деркач мав прочитати не вірш, а ... оповідання.
Публіка зустріла Омелька Деркача гучними оплесками, особливо молодь, що любила більше галас з приводу літератури, ніж саму літературу.
Омелько вийшов не так, як виходять початківці, що не знають на яку ступити, червоніють, бліднуть, а так, як виходять відомі письменники, себто трохи недбало ... плюс до цього ще його лінива, млява хода, якої він ніде не міг змінити.
Перш ніж вимовити своє перше слово, Омелько своїм звичаєм поплямкав губами і поправив окуляри, Що відсвічували в золотих обідках світло від люстри з-під стелі. А потім ушнипився підсліпувато в рукопис, 'провів по ньому носом і вимовив своє "перше слово":
- Ну, от...
І далі прочитав заголовок "Чудова дівчина нашої країни".
47
Публіка, розворушена обговоренням попередніх творів (поезій), тепер помітно стишилась, наставившись почути щось цікаве. І вона не помилилась: Омель-ко оповів про селянську дівчину Галю, що в 19 років була а) надзвичайно дотепна у мові, б) знала всі літератури світу (і через те присоромила "добродія в буржуазному комірці", що твір Гайне "Іван Безземельний" приписав був Некрасову, в) вміла керувати трактором, г) співала, як найкраща отіерова співачка (і цим здивувала "професора співу, радянського композитора"), д) була лікарка (і врятувала життя "юнака з орденом Леніна на грудях від замаху ворожого диверсанта - "добродія в буржуазному комірці"", що хотів відібрати в того юнака "винахід оборонного значення"), є) сама мала орден Леніна і є) була членом уряду ... Але була негорда, бо, коли "юнак з орденом Леніна на грудях", довідавшись про всі ці її якості, "глянув на неї з шобожною радістю і їхні очі зустрілись", вона сказала:
- "То нічого, що я член уряду ... важливо, що ти
мені до вподоби".
Свідомий піонер, що, між іншим, перший "сигналізував" про ворожі заходи "добродія в буржуазному комірці", був захоплений таким щасливим кінцем і вигукнув:
- Ура тьоті Галі!
Кінець цього оповідання вкрили такі ж рясні оплески, як і його початок. Але загальне враження попсував той таки долитливий "висуванець", що запитав, чи не суперечить, часом, образ цієї дівчини відомій геніяль-ній формулі Ф. Енгельса про "типові образи в типових обставинах", бож навряд чи така дівчина можли-
48
ва навіть у радянській дійсності. І незграоа Омелько що вмів тільки добре писати, а не вмів говорити не здобувся на інше виправдання як тільки "окликатись на оповідання "Етюд" відомого пролетарського пись-менникаі. Ле, в якому Ш змальована така всебічно розвинена дівчина.
Сказав це, закліпав підсліпуватими очима, по-плямкав губами і сів, виявивши тим доганне для доброго письменника збентеження.
Тоді виступив, рятуюга його, сам Максим Лешдь, підкресливши, що в радяїській країні такі дівчата можливі, бо, мовляв, "де жїм і бути, як не в нас не в буржуазних же країнах" ІА ЩО вона дуже колода так це ніби недогляд, як цечасто буває и у найбільших письменників - у Лєрмонтова - левиця з гривою, > Гоголя Чічіков улітку надіває кожуха, у Турґєнєва міст там, де його насправді не було ... _ _
_ Порадимо тепер товаришеві Деркачеві тільки виправити 19 років на 29- і все буде гаразд, - закінчив Лебідь свою промову дотепом.
Публіка весело заплескала, мішаючи оплески з СМІХОМ.
Цими веселощами й закінчилася вечірка. Але, безперечно, помилявся один з письменників-"попутників (Підмогильний), коли про такі вечірки сказав, що на них багато веселого для слухачів і сумного для літе-
ратури "нетактовний "висуванець" незабаром був заарештований, і йому на допитах довелось пояснювати, яка йому література більше подобається - радянська чи буржуазна.
49
Готуючись до чищення своїх лав,

Добра партія вірна своєму демократизмові, звернулася до трудящих
щоб трудящі допомогли виявити "ворожі елементи"
що заважали їй цупко держати в руках тих таки трудящих Це було знов схоже на те, якби кіт, мавши мишу в лапах питався в неї, як ЇЇ краще ззісти
Трудящі, бачилося, щиро відгукнулись на цей заклик і дружно пішли на збори, що їх КРІЗЬ склика" ли місцеві комітети професійних' спілок, - ішли щоб послухати доповіді про завдання того ч'ищення. І тільки те те, що всі комітети зробили це дуже вже дружно, та те, що на збори приходило сто відсотків працівників установ, шкіл, заводів, мимохіть викликало думку чи не діяла, часом, і тут якась -потаємна сила на приклад, ДПУ, чи не гнала на ці збори людей боясь утратити
посаду та спокій в житті, коли не більше.
В металюргійному інституті МК та профком скликали збори разом - співробітників викладачів і сту дентів на одні збори. Струмками й потоками
потекли всі ці люди після занять з аудиторій кабінетів, робітень до актової залі. А в залі було ясно й урочисто. Високі вікна
з двох боків перехрещували денне світло на ворушкій масі голів, хусток, пліч, обличчів і робили з цього руху майже святковий чи хоч театральний настрій
Святковість чи театральність збільшували й великі
портрети керівників партії та "радвлади що іконостасом
прикрашували залю, а також червоні полотнища
передчисткових гасел. Величезний нелюдської міри портрет "проводиря народів" (з знаменитою люлькою)
стояв на задній стіні відслонєної сцени і при-
50
жмурено дивився на хвилювання покірного йому народу. Портрети його найвірніших співробітників прикрашували високі простінки між вікнами Правда, в одному з простінків, там, де напередодні ще висів один з таких портретів, тепер було голе, сліпе місце. З того простінка щойно знято одного з тих Найближчих, що вже відпав ласки, і хтось, необачно не догадався заличкувати якось те прикре більмо Можливо, тому необачному це так не минеться, і саме на чистці" вирине: мовляв, навмисне так зробив, щоб згадували "ворога народу".
Над сценою висів червоною стягою напис. Допоможімо нашій рідній, улюбленій партії очистити її ла. ви від клясово-ворожих елементів!" Це було написане від імени народу, а писала сама партія. Напис цей був приємний для безпартійних: давав їм трохи чи не ра. дість з приводу того, що вони безпартійні що їх нее чиститимуть. Але цю однобокість виправляв інший напис, що висів красовито, трохи навкоси з одного боку сцени: "Посильмо нашу пильність на всіх ділянках нашої роботи". Інакше кажучи, цей напис нагадував безпартійним про те, що партія, очищаючи свої лави не забуде й за них, що й над ними висить загрозл'иве "мементо".
У гущі студентів, що посідали вже, зайнявши всі місця, був і викладач української мови і літератури Гнат Кутько. Його щойно "випустили", і його ще оточував
і відгороджував серед цієї маси пояс ВІДЧУЖЕНОСТи - згадка про те, що він був зник на якийсь час
(ХОЧ НЄ був НІ ХВОРИЙ, НІ "ПРОГУЛЬНИК") Про це це його ніхто не відважувався питати, тільки вряди-годи скине котресь непомітно на нього очима, і потім мер-
51
щій відвернеться. Щоб менше на нього дивились, Куть-ко сів іззаду, біля самого входу майже, де була тінь від балькону над головами. Тільки ж сидіти зовсім спокійно він не міг. Він добре розумів, що йому, як людині заплямованій постійним "тяганням", треба буде обов'язково на цих зборах виступити з політично-загостреною промовою. Алеж для нього нічого в світі не було тяжчого, як виступати на зборах з отакою силуваною промовою, складеною з готових газетних висловів! Цю тяжкість можуть зрозуміти тільки ті, що їм судилося жити за соціялізму, ладу, що про нього так довго мріяли найкращі люди всього світу - коли хотіли волі слова, волі сумління тощо. Кутько в таких випадках відчував, що ніби хтось, а не він орудує в роті його язиком .. . Але ... скачи, враже, як пан каже! Узяв він гарячково готуватись до виступу, добираючи слова, думки. Тільки ж йому заважало його власне серце: так стукало в грудях, що забивало дух. йому здавалось, що це найбільший звук у залі, що його чують сусіди-студенти. І івід цього йому було соромно, боляче ... навіть страшно.
Тільки бурхливі оплески, що раптом покрили "тригубу алілую" на пошану партії, радвлади і великого проводиря народів, заглушили цей стукіт його серця.
Це безпартійний голова інститутського МК відкрив збори.
Плескали усі навстоячки, і ляскучі оплески хвилями перекочувались з одного кінця великої залі в другий. Плескали з дуже поважними виразами на обличчях. Плескали довго. Ніхто з людей не хотів перестати. Усі бо знали недавню судову "справу про не-
52 . ..
плескання", що випадково, в запалі "передчисткової самокритики" прохопилася була на світло денне (в газеті). Одна жінка-селянка на якихось там зборах не плескала, була за це заарештована, і "-просиділа" сім місяців, поки її не врятувала "передчисткова самокритика" судового апарату. Але ж така щира самокритика не завжди буває! Отож кожне й думало, що краще поплескати на якісь там десять-п'ятнадцять хвилин більше, аніж мати справу з ДПУ. Отим то й виходило, ща оплескам начебто кінця й краю не буде. Оце спробує котресь тихіше іплескати, думаючи, що це викличе сусіду на повне припинення, та сусіда, як на зло, чомусь цього натяку не розуміє і ляскає з усієї сили. Тоді іні-ціятор і собі піддасть удару, щоб відвести підозру щодо потайного наміру.
Річ зрозуміла, що й Кутько, як людина заплямована, гатив з усієї сили. Думка була показати свою щирість якщо, може, не далекому видному начальству, - партійному секретареві та директорові, що стояли на сцені біля лрезидіяльного червоного столу і робили те саме, так хоч близьким невидним "сексотам", що напевно були біля нього. Але в плесканні орієнтувався таки на секретаря та директора - дивився, як ті плетуть, і думав закінчити тільки тоді, як вони закінчать. Секретар, невеличкий білявий студент на прізвище Крячун, плескав досить недбало, абияк, бо... не дуже боявся: був з робітників та ще й червоний партизан. Директор (новий), важкий, угодований Шамес, бив енергійніше, бо був не такий чистий: ходила поміж співробітниками чутка, що його вже двічі чи тричі ^вичистили". Через те, що рухати руками йому, ніби з
53
подушок складеному, було важко, він робив широкі, рідки вдари, немов мух у повітрі обіруч ловив.
Після десятихвилинної "овації" вдячних трудящих Крячун нарешті опустив руки, за ним це зробив директор, а потім і інші. Усі посідали, полегшено зідхнувши (колективне зідхання, досить голосне).
Кутько разів зо два ударив і тоді, як уже всі перестали, - для більшої певности, що його ,,щирість" бачили.
Після цього інститутський "діяматник"*) зробив доповідь про завдання чистки ("діяматникові" це ,,за штатом" випадало робити). Доповідач закликав безпартійних допомогти партії викрити мерзенних ворогів, що пролізли до партії. Після цього стали виступати численні промовці - викладачі й студенти. Казали всі вони те саме, що й доповідач, але з цього ніхто не дивувався. А безпартійному голові МК ці виступи були - як масло на душі, бо не було й на мить прикрої, як це частенько на таких зборах буває, мовчанки. Отже йому ніхто не міг закинути організаційної бездіяльносте!
Серце у Кутька знову почало битися. У роті йому так пересохло, що він не міг і слова вимовити. Але виступати мусив! Терп на саму думку про можливий скандал - коли вийде і нічого "є скаже або скаже не те, що треба. Повторював подумки наготовлені заздалегідь слова. Та як на зло склалося так, що голова вигукнув його прізвище саме тоді, як він продумував кінець, а початок вискочив з "пам'яті. Отож йому й довелося починати якимись нашвидку добраними (як
*) Викладач діалектичного матеріялізму (марксизму-ленінізму).
54
ішов від дверей до сцени) словами. Проте вийшло "нічого", а далі зринули в свідомості раніш підготовані думки, і він став говорити досить легко. Не він, правда, а його язик, бо насправді язик ним керував, а не він язиком.
Говорив Кутьків язик про те, що всі безпартійні вдячні великій партії за її довіру в такій важливій справі, як чищення її власних лав.
- Де, в якій країні, - запитав щиро, - влада дає ще такі права трудящим?
І відповів патетично, наче проголошував зовсім" нову істину:
- Ніде... ні в одній іншій країні на світі цього немає і не може бути ...
Увійшовши далі в ролю справжнього промовця, він висловив навіть свою власну - не газетну думку: щоб безпартійні всі, як один, внесли в свої "договори на соцзмагання" пункт про допомогу партії в її "чистці". І наостанку закінчив красивими (хоч так закінчували всі, - алеж справжня краса від надужитку не зменшується!), ефектовними словами:
- Хай живе радянська влада! Хай живе комуністична партія! Хай живе великий Сталін!
Коли він закінчив, посипались досить рясні оплески. Він був цілком задоволений своїм виступом, а "дно" з огляду на це сховалось тепер якнайглибше. А коли йшов на своє місце і бачив трохи усміхнені обличчя Деяких студентів, почував себе майже щасливим.
Тільки ж даремно поспішив він радіти! Після нього швидко вибіг наперед "діяматник" Собачкін і запротестував проти "ворожої вилазки" - проти Куть-
55
кової думки про "соцзмагання" для допомоги партії і "чистці".
- Партія нікому не дозволить, - підкреслив, --ревізувати свої настави.
По залі від цього так і повіяло холодом, і кожне з иірисутніх, здригнувшись, боязко скулилось. А Куть ко ... він відчув, як поза спиною йому сипнуло спочат ку морозом, потім палом, потім знов морозом. Крізь туман, що раптом затуманив йому голову, він попро сив слова удруге, і з місця, уже тремтливим, жалюгід ним голосом заявив, що бере свою пропозицію назаг і кається.
Але в "резолюції" таки відзначили його "ворожу провокаційну вилазку".
Після цих зборів сердешний чоловік не знав, де дітись. Уночі не спав, прислухаючись, чи не йдуть заарештувати. Увижались йому лавучачі очі слідчих, що немов казали: "Ага, так це ти такий... тепер нам ясно, чому ти на заводі призначав любовні побачення!" А на ранок кинувся мерщій до газети: боявся, .що там про його промову буде написано. Але в газеті покищо нічого не було. Наляканий усім цим, він якнайретельніше відвідував дальші "чисткові" збори. Приходив рано і сидів до кінця. Болюче переживав те, що Крячун тепер івідвертався від нього при зустрічах, холодно відповідав на привітання. Читав напис над сценою і думав гірко:
- "Я ж і є той конкретний безпартійний, що з ми-яим серцем хотів би допомогти вам? Чому ж ви мене відкидаєте?"
"Олесі" в інституті не було. Вона, мабуть, не знала, що її закоханий (і коханий!) учитель уже був на "волі".
56
Кутькове серце рвалося до неї, але... ніколи було через "чистку" піти, що займала разом з заняттями увесь день. Він же тепер навіть на їжу не мав часу!
Одним із перших чистився Самсон Лшшиць. Ставши на сцені край столу комісії, накритого червоною тканиною, і обіпершись щиколотками правої руки об той стіл, почав він свій життєпис. Залізна потреба вийти з перевірки чистим примусила його знову "підтягтися", держатися на цій "сповіді" так, щоб у тих, що чистили (а це були "чужі люди", не інститутські), не виникло й найменшої підозри щодо його політичної чистоти. Його показна, в гарному вишневому костюмі постать, напружена, як струна, забриніла приємним баритоном його голосу . . . Кучерява й справді, як в Аполлона, гарна голова, була гордо піднесена. Отже він умів заличкувати й цю напруженість (щоб не подумали, що боїться!) - стріпуючи вряди-годи правою ногою, прискалюючи зневажливо око. "Ну, що ж, що чистка?" - здавалось, казав він цими стріпуваннями та прискалюванням. - "Для мене, людини з чистим сумлінням, у цьому нема нічого страшного ... Бачите, стріпую, як звичайно, ногою, прискалюю око..." Не бентежило, здавалось, його ані трохи яскраве освітлення сцени, скероване, ніби навмисне, на нього, як також не справляла ніякого враження й широка, розкинута перед ним, як море, напружена в слуханні заля.
А слухачів у Ліпшиця було більше, як в інших; чистився ж начальник. І серед тих слухачів могли бути не тільки друзі, а й вороги, що раді, може, були підставити йому ногу.
57
Гнат Кутько сидів цим разом у передньому ряді і потерпав за нього, знаючи його минуле, його "соц-иоходження". Та й за себе боявся, бо, з одного боку, саме тут він міг би допомогти партії у викритті "ворожого елементу", а з другого -o не міг свідчити проти невичищеного начальника та ще й свого хоч і колишнього, а все таки товариша і до деякої міри добродія.
А Самсон говорив рівно, плавко, переконливо. Батько його з наймитів, з робітників. Замолоду працював на цигарні фірми Фінкельштейн і Заславський. його мучили, з нього знущалися. Доходило до того, що Фінкельштейнова жінка, у якого він жив, заставляла його виносити ... - тут він для ефекту примовчав, - нічний горщик ...
Декотрі з слухачів нетактовно-голосно засміялись, порушивши напружену тишу.
Та "сповідник" знав, що робив: той нечистий горщик краще за золото свідчив про чистоту його батька, про його власну чистоту. Отже й далі говорив про батькові поневіряння. Тоді хтось із партійців, із публіки, звернувшись до нього на "ти", досить грубо нагадав йому, щоб переходив ближче до справи - говорив пре себе, а не про батька.
На це "сповідник" уже не міг не реагувати. Звернувся, з властивою йому гідністю, до голови комісії : попросив його закликати "публіку" до порядку.
Голова подзвонив. Ліпшиць заговорив далі.
- ... 1913 року його батько вступив робітником на завод Гартмана в Луганському ...
Кутько на своєму місці аж підскочив з дива: 19К року - це Кутько вже добре знав - старий Ліпшиц; мав уже крамницю "красного товару" в с. Лататті. Ски
58
нув здивовано на Самсона очима і стрівся з його блискучим, очайдушно-сміливим поглядом, у якому від-свідчувалось електричне з поблизьких лямп світло. У цьому погляді Кутько побачив певність, що зацькований "свідок" не посміє й писнути проти нього, свого начальника.
- Ну, звісно, які заробітки були в робітника до революції! - скрикнув він патетично. - Це не те, що тепер, коли про робітників піклується наша славна комуністична партія ... Пам'ятаю свого батька (він уже помер): зігнутий у плечах, зацькований, безправний яврей ...
Кутько не діймав віри своїм вухам! На очі йому звелася кругленька у "котьолку" постать покійного Абрама Соломоновича (Самсон не був на свого батька схожий), що його можна було завжди бачити, як він стояв одвір біля своєї крамниці. А стояв він, звичайно, не без діла: підстерігав "дядьків", що проходили вулицею, і правив борги, кажучи (з характерною жидівською вимовою, якої у його освіченого сина вже не було). "Ей ти, цуєш? Коли з воно те буде, ецо ти сплатне борг? Як треба, так "прийдіте поклонімось", а як віддавати, так зди, Абраме Соломоновицу". Словом, з нього був справжній "глитай, абож павук" з гніздом у самому центрі с. Латаття. Жінки зносили до нього кожне яєчко, щоб купити сірників чи там соли. Гната самого, як він був ще хлопцем, не раз посилала мати до Ліпшиця по сіль тощо ...
- ... Але він стягався з останнього, щоб дати своєму синові (цебто вже Самсонові) освіту ... віддав До гімназії, хоч це й трудно було йому, як явреєві, зробити . ..
59
Кутько знав, що старий Ліпшиць дав директорові гімназії чималого хабаря, щоб прийняв сина.
- ... А як учився, бідував: треба було вчитися і заробляти на прожиття та на плату за навчання. . . Не так, як тепер, коли держава дає студентам усе - і їжу, і гуртожитки, і стипендії, - додав між іншим. - Він Підмітав вулиці і навіть . . . відходки чистив . . .
Кутько згадав його новенький, блакитний, як небо, гімназіяльний костюм, що на нього заздрила вся лататтянська інтелігенція, що здебільшого ходила тоді, під час революційного безладдя, в доморобному полотні, примітивно пофарбованому.
: - А чи не дуже вже багато тих горшків та від-ходків? - бовкнув грубо в напруженій тиші той таки партієць з партизан, (як згадав тепер Кутько), гримнув, як голос самого правосуддя. - Там батько, а тут ти золотарюєш ...
Ліпшиць обурено підвищив голос, і в ньому забриніли нотки гніву.
- Робітники та біднота за старого ладу нічого, крім бруду, не мали ... Тільки буржуазія та куркульство, - натякнув на селянське походження партизана, - були ... чистенькі. А крім того, антисемітам здавалось і здається - бо не секрет, що вони й тепер є, - що всі явреї були багаті...
І "голос правосуддя" не здобувся більше на якусь репліку, бо ... справді був селянин з походження, а від цього ж до обвинувачення в куркульстві та антисемітизмі не так уже було й далеко.
Скористувавшись цим відступом свого супротивника, Ліпшиць сміливо пішов далі. Взяв розповідати мальовничо про те, як "вони" (він і його шкільні то-
60
вариші) за імперіялістичної війни робили революційні вчинки - одного разу кинули з третього поверху гімназії на поліцая лямпу з гасом. Це вже була не "спо-відь"-розповідь, а яскрава, повна патосу "ромова. Цей латос ще збільшився, як Самсон став говорити про часи революції... У вогні й пожежах палала країна ... Партія кинула гасло: "Пролетарю, на коня!" і він вступив до Першої Кінної... На фронті його прийняли й до партії...
Кінцеві слова Ліпшицевої промови були такі ефектовні, що слухачі - зовсім незвичайне на "чистці" явище - навіть оплесками їх укрили.
Кутько не плескав, а сидів, як на голках, приголомшений тим, що в цій промові почув: такої прямої брехні, та ще й при свідках, йому ще не доводилось чути... хоч тепер і всі брехали... І він (Кутько б то), що мав допомагати партії в її "чистці", мовчав, як води в рот набрав!...
А тим часом Ліпшиць, скінчивши свою біографію, зійшов зі сцени, і, побачивши незайняте біля Кутька місце, сів. Спитавсь удавано-спокійно:
- Не знаєш, котра година?
Зблизька було помітно, в якій напрузі він був, чого коштувала йому щойно закінчена промова: в нього навіть руки трусились.
А "чистка" ж іще тільки починалась. Його ще мали обговорювати, як це було й з іншими. Але тут виявилася й особливість його "чистки" - "чистки" начальника. Через те, що керівник установи відповідає не тільки за себе, а й за "довірених" йому службовців, 'Промовці "взяли в роботу" не так самого Ліпшиця, як підвладних йому безпартійних. Інакше сказати, тут
61
виявилась передчасною радість декотрих безпартійни-. з приводу того, що вони безпартійні, що їх начебто як гостей, партія ласкаво запрошувала допомагати їй викривати "ворогів" у її лавах, і що вони хотіли зр0. бити з "чистки" для себе трохи чи не театральну розвагу.^ Відзначаючи в Ліпшиця революційні заслуги й пильність, що виявилась хоч би в подачі "заяви" на мерзенного націоналіста Пічкуренка, промовці заразол картали його за допущення в інститут справжніх "ворогів народу". І от одно безпартійне прізвище стьобнуло в повітрі, як ганебний посвист батога над тілог караного, друге, а третім з черги ... назвали викладач" української мови Кутька.
Але цим разом Кутько, почувши своє прізвище \ ворожім потріпуванні, не відчув якогось особливого переляку: він якось одерев'янів, збайдужів. Слухаюча промовця, якогось незнайомого йому студента з факультету кольорової металюргії, він страшно виразно чув його слова, навіть плямкання губами - як йому бракувало слова.
- "Як він чудно плямкає, - подумав, - наче жує щось ..." т
Студент цей говорив з місця (з залі) і стояв недалеко від того, кого називав "ворогом народу", - від Кутька. Намагався тільки не дивитись на нього, задирав голову, дивлячись понад головами перших рядів Обвинувачував Кутька в "протягуванні" ідеалізму й українського націоналізму заразом.
_ Кутько хотів згадати, що це за студент, і ніяк не міг згадати. Не міг згадати прізвища, хоч обличчя це - противне! ненавидне! - бачив не раз у коридорі Це його починало нервувати. - "А! - майже скрик-62
нув у ДУМЦІ, згадавши, - "це ж Гуляєв, що при перевірянні в інституті елементарної грамотности зробив шістдесят помилок у проказі на 150 слів."
Тепер Кутькові стало страшно: зрозумів, що студент не з свого почину виступав, а з доручення. Оглянувся розгублено й побачив, як обличчя знайомих студентів від нього відвертались. А промовець уже згадував його "ворожу вилазку" на "передчисткових" зборах. Далі навів знайдений у записках його курсу вислів з народної казки "Був собі дід та баба", як злочинне "протягання" куркульського фолькльору. Після цього студента у страшній, аж моторошній тиші величезної залі, повної людей, виступив другий і став закидати йому те, що він у викладанні мови не додержувався "діялектичного матеріялізму". Цього студента Кутько знав краще: він зробив тільки сорок помилок у тому ж проказі.
На "дні" в Кутька, що заворушилось знову, виринула думка про деяку невідповідність між філософією (ідеалізм!), що про неї ці студенти правили, і отими шістдесятьма та сорокма помилками в проказі.
І заразом аж тепер усвідомив сердешний чоловік свою загибіль.
Те, що сталося на "чисткових" зборах, вкинуло бідолашного Кутька в якесь гойдливе (в голові шуміло) запаморочення, у туман, рівний небуттю. Безлад у голові був такий, що він, мабуть, не згадав би й свого
63
ймення, якби хто раптом запитав ... Або, може ... (так, так, так, - смикало в висках) замість свого назвав би одно з радянських - "Владлен" (Владімір Ленін), "Воймар" ("Войовничий марксист"), "Кім" ("Комуністичний Інтернаціонал молоді") чи навіть "Трактор", бож трактор саме був у найбільшій пошані в країні будованого соціялізму.
Так, так, так - стукало в висках, хитало, гойдало його голову, немов то була не голова, а дзвін, і величезне важке серце, розгойдуючись, било у виски. А від голови хиталося й усе тіло. Коли виходив після зборів з інституту, сходив сходами, ноги йому так підгиналися, що він, бачилося, від найменшого поштовху або й без нічого впаде ... Та ще й ухопитися ні за віщо, і ніхто не піддержить, бо той густий натовп студентів, що йшов поряд із ним, сахався тепер його, як прокаженого, ніхто йому навіть у вічі не дивився.
- "Можуть заарештувати ..." - ,,А за віщо?" - "Заарешту-ують! ..." - "А за віщо? Я син трудового народу... вийшов із селянства, що разом з робітництвом завоювало собі революційні права .." Зуби йому дрібно цокотіли, коли він пошепки проказував ці слова, опинившись на вулиці.
Щоб віддалити страшну мить арешту, не пішов додому, а взяв блукати містом, хотів загубитись у темряві, серед чужих, незнайомих людей. Він мусить загубитись, бо він... оповіщений поза законом злочинець! Але й тепер йому здавалось, що кожна зустрічна людина його знає і трохи чи не пальцем показує:
- "Оце ось він, той, що "протягає" ідеалізм у викладанні мови, що не дає діялектики у визначенні ре-
64
чення, що навів як приклад куркульські слова "Був собі дід та баба ..."
І його лякало світло ліхтарів, що перехрещувало вулиці, що весело освітлювало ворушкі, як мурашник, юрби гуляючої публіки. Він кидався від того світла у чорні затінки від будівель ...
А та публіка - головні жителі "чистого центру" -o переважно жиди. Ідуть назустріч веселі, чисто зодягнені, вгодовані. Юнаки й панни. Юнаки один з-поперед одного голосно кидають дотепи, а панни сміються ... А він сам один серед цих людей як у безлюдній пустелі, - заляканий, цькований без будь-якої провини ...
І з "дна", із споду його душі стала підійматись, перемагаючи ідейну віру в рівність людей, засвоєну з старої "буржуазної" літератури, гостра ворожість до тих веселих і, мабуть, неголодних синів та дочок Сіо-ну. Він тепер розумів так, що вони, попавшися в полон вавилонський, зуміли заволодіти самим Вавило-но'М, а в ньому добрими посадами, пайками, розподільниками відповідальних працівників і засудили синів Вавилона на отакі жахливі блукання нічної доби.
Горе тепер нечестивим синам Вавилона і добре їм, колишнім невільникам та бранцям!
Став тепер Кутькові на пам'яті дотеп, що його він чув якось у гуртку професора Яворенка, питання з відповіддю:
- Хто живе найгірше на землі українській? - Люди українські...
- Хто живе най ...? - хотів проказати пошепки ці слова, а потім схаменувся: злякався цих своїх думок. Озирнувшись довкола, він постеріг, що на вулиці помітно порідшало людей: було вже пізно. А це
65
означало, що скоро буде небезпечніше на вулиці, де його могли затримати як 'підозрілого, аніж удома.
І він, ще нехапливо, помалу повернув на свою Садову вулицю. А чорні тіні в цій бічній вулиці, майже неосвітленій, забігали наперед, зловороже таїли в собі і шпигів, і агентів ДПУ в синіх з червоними околицями кашкетах, і ті вороги були готові щохвилини вхопити його ... А в дворі, як у глибокому колодязі, зловісно-тихо, чорно ... у коридорі ані шешерхне . ..
Коли гляне: на 'білій у темряві стіні біля його дверей ... якась постать! Зауваживши, видимо, його, постать ворухнулась. Переляканий чоловік зойкнув:
- Ой, хто це?
- Я це, Гнате Пилиповичу.
- Хто?
Він трусився, як у пропасниці, цокотів зубами.
- Я, Лаштоба Петро. Я тут уже більш, як годину чекаю ...
- Ви прийшли заарештувати?
- Та ні, - сказав спокійно Лаштоба. - Ще щг вигадайте! Чого б я вас арештовував? Хіба я не знаю. що ви чесний радянський педагог? Я немилосердний тільки на всяких гадів ... А до вас у мене одна справа
Кутько згадав, що Лаштоба чомусь не був ш "чистці", отже нічого не знав, і це його заспокоїло тро хи. Узяв відмикати двері, тільки довго в темряв відмикав...
Коли вони ввійшли до "півкімнати" і господар засвітив прикре для нього ж таки світло (бо освітлювало його лице, очі), Лаштоба мовив:
- У мене важлива оправа: я написав листа т. Сталіну і хочу, щоб ви сказали, чи добре написано ... Я 66
сам знаю, що пишу вже не погано, уже набив руку ... Я ж починав із "робкорівських"*) дописів. Якби й тепер я писав до якоїсь газети, так і не задумався б, а то ж у ЦК, до самого т. Сталіна. Незручно, знаєте, буде, коли щось не до ладу ...
Картата, натягнута на вуха кепка, якої він і в хаті не зняв, затінювала його поважне, аж похмуре обличчя, і та тінь робила його ще похмурішим. З цим похмурим виразом він і почав читати своє писання.
"Дорогий батьку наш, учителю і друже Йосипе Висаріоновичу! Щиро дбаючи про зміцнення нашого радянського ладу, я хочу з цією метою висловити (як робітники на заводах вносять раціоналізаторські пропозиції) деякі побажання ..."
Він спинився на хвилину, перевіряючи, яке враження справив початок листа на вчителя.
- Ну, як? - запитав. - Чи добре сказано?
- Добре ...
- "Про волю слова. Що у нас немає так званої волі слова, це добре: нічого потурати всяким блазням в їхньому контрреволюційному базіканні. Але в цій справі ми робимо деякі помилки. Так, наші газети часто пишуть про те, як у буржуазних країнах люди (напр. у парляментах) критикують свої уряди, а це багато хто з читачів витлумачує не на нашу користь. Кажуть: - "Бач, он там можна критикувати, а в нас ні..." Або, повідомляючи про невеличкі кари (1 - 2 місяці ув'язнення) за протиурядову агітацію, газети дають читачам матеріял для невигідного для нас порівняння, У нас бо за протирадянську агітацію чи за протирадян-
*) Робкор - робітничий кореспондент.
67
ські анекдоти карають розстрілом. Слід би таку щ. формацію заборонити."
- "Що це він пише?!" - думав гарячково слухач. Лаштоба спинився, чекаючи похвали.
- "Це ж провокація! Він 'прийшов мене 'перевірити ... перед арештом ..."
Не почувши від учителя й слова, Лаштоба став читати далі.
- "Про волю друк у. Таку саму помилку ми робимо і в питанні про волю друку. Наші газети з осудом пишуть про невеличкі штрафи та про "білі плями" (цензурні) в буржуазних газетах, а читачі роблять із цього такий висновок, що заборона однієї статті чи частини статті менше лихо, як наша повна заборона вільного друкованого слова. Так само недоречні й повідомлення з осудом (мовляв, нудні, казенні і т. д.) про уніфікацію преси в фашистських країнах, бож і в нас те саме - преса уніфікована, казенна тощо".
Кутько з жахом дивився на свого учня. А той не-вгавав.
- "Про видавання деяких книжок. Наші видавництва друкують писання старих українських, російських та чужоземних письменників, що з них засуджуються та висміюються такі явища державного та громадського життя, які є й у нас. Ось, наприклад, твір буржуазного французького письменника А. Франса "Боги прагнуть". Хоч у цій книжці описано давні події, але читач може легко багато чого з того перенести на нашу дійсність. Такий наприклад опис хлібної черги, труднощі в харчуванні. Або терор і суд, коли в одну змову об'єднують людей випадкових. Ад-
68
же часто так робить і наше ДПУ, як буває треба "підкреслити" процесом якусь кампанію."
- "Боже, що він задумав?!" - бився, як на ножі,
невільний слухач.
- "Про кінофільми. У деяких наших фільмах показують усякі ласощі, ковбаси, наприклад, а в житті цього немає, і глядачі часто роблять небажані висновки. Я сам не раз чув з приводу цього іронічні зауваги, а один раз навіть затримав такого контрреволюціонера і передав до ДПУ ..-."
У "перервах між темами Лаштоба зиркав на свого слухача з повним задоволенням.
- "Про єдність мов. Ми правильно віримо в те, що в майбутньому буде одна мова. Але водночас ми неправильно допускаємо розвиток багатьох мов, таких, як українська, білоруська тощо. Треба б оголосити російську мову, як єдину обов'язкову, бо це мова Жовтня, мова Ленінових і Ваших творів."
У Кутька вихопився якийсь болючий стогін. Але читець того не помітив.
- "Про написи у відхідках. Наша влада не місцях спускає з ока відхідки, написи в них, що контрреволюція надряпує. Ось, наприклад, який вірш був написаний в одному з відхідків про товариша Буденного:
Вже війна не за горами, Стукає в ворота, Та зужито на ковбаси Всю вашу кінноту."
- Годі! - нервово скрикнув Кутько, скинувши поперед себе руки, немов від кошмару-привиду боронився.
69
І
-- Що годі? - спитавсь Лаштоба і подивився здивовано Кутькові в обличчя. - Ви проти цього?
- "Що я роблю, божевільний?! - вжахнувся збитий з пантелику чоловік. - Що я роблю?!"
Ці слова він майже прошептав, - як маловірна людина шепче губами "свят, свят, свят Господь Са-ваоф", коли ударить грім.
- Хіба ви хочете, щоб ця контрреволюція поширювалась як народна словесність? - насторожено перепитав Лаштоба.
І раптом почервонів з гніву, його очі злобливо спалахнули.
-o Так он ви який .. . контрреволюціонер! - загро-зив. - Я цього не знав ...
Він хапливо згорнув свої писання і, швидко повернувшись, вийшов із хати.
Господар стояв деякий час, не знаючи, що робити. А потім кинувся навздогін і... знов спинився. Ним ті-лала пропасниця. Страх уже панував над ним повновладно.
Було вже близько 12-ої години ночі.
- Вони ж саме отакого часу й хапають, - прошепотів він тихо, так, що тільки міг сам почути. - "Чорний ворон" їздить і хапає...
Саме в цю мить у коридорі наче щось стукнуло.
- Ат, - сказав він уже голосно, сказав його язик. - Все одно . ..
Ота сила, що ганяла його тю місту, що хотіла вберегти від загибелі, раптом зникла .. . йому було ясно, що гине і що рятунку нізвідки не буде ... Якось випадково згадав, що серед його книжок є такі, що їх він думав у таку хвилину (як ітимуть з арештом) вики-
70
нути в вікно на дах сусіднього будинка - напр. "Історія України" М. Грушевського, але вже ані поворухнувся, щоб це зробити ... Стояв, напружено прислу-хався. Та стук не повторився. Ще трохи прислухався, а тоді роздягся й ліг.
- "Я не збожеволію ... як Дубищенко," спало йому раптом на думку страшне припущення, немов би йому вже загрожувало чорне небуття божевілля. - "Треба не збожеволіти!" - зціпив він зуби. - "Треба тільки не захотіти, і божевілля, - вимовляючи це слово, він наче відчув смак дерева в роті, - відійде геть, обійде стороною, як страшна градовиця під напруженим зором Мольфара в ,,Тінях забутих предків".
Але спогад про трагічну загибіль Дубищенка не йшов із голови. Дубищенко, вчитель української мови, фізично міцна і здорова людина, після того, як його викликали до ДПУ, "потягали" деякий час, занедужав на манію пересліду. Він боявся ночувати дома, не їв, думаючи, що його отруять ... Схопив раз дочку-дів-чинку, вибив вікно і в самому біллі побіг до Дніпра, як дикун ... Так і помер від виснаги ...
І інші страшні, відомі йому (Кутькові б то) факти стали на пам'яті. Український поет Аркадій Казка заподіяв собі смерть під загрозою арешту ... Борис Тенета повісився у в'язниці...
- Я не зроблю цього, - вимовив він уголос. -
Та й становище моє легше.
І він з полегшенням подумав, що, серйозно беручи справу, до нього ні за що причепитись. Справді бо: якщо його "тягали", так тільки тому, що хотіли з нього зробити "сексота"; до заводу ходив на побачення з дівчиною - це доказане; те, що сказано на "чистко-
71
вих" зборах, не таке вже й велике ... Словом, зокола все гаразд. Ну, а те, що є в нього на "споді", "на дні", нікому не відоме ... І йому раптом стало ясно, що саме так, у двох подобах, роздвоєно найзручніше жити. Від усвідомлення цього йому стало навіть весело. Йому показалось, що він знайшов те, що його так довго шукав, усвідомив найбільшу істину людського життя.
- "Тепер я буду свідомо так жити - буду я один і заразом нас буде два. Один з нас буде відтепер легко виголошувати казенні промови на зборах (бо досі це була мука), легко складатиме хвалу Сталінові, а другий нишком утішатиметься недозволеним щастям нашого національного буття - мовою, піснею, письменством, Лесею Українкою, Винниченком ... буде читати ті українські книжки, що їх призбирав був за роки деяких сприятливих можливостей для розвитку нашої культури. Хай я буду й людина-облуда, - але так зручно ..."
Так, це справжня істина, над усі істини істина. На ній і світ збудований, це головний закон марксистської діялектики, що ЇЇ він, хоч і з примусу вивчив, - одність суперечносте, або т. зв. двурушництво. І їй, цій істині, всі скоряються. Джордано Бруно говорив про науку, а хотів слави, Шевченко був проти панів, а сам хотів поставити "хату і кімнату" та мати свій власний "са-док-гайочок", Чернишевський до сокири кликав "Русь", а сам хотів бути на місці руського царя .. . і це сталося з останнім проповідником добра - Леніним ... Та й сучасна влада хіба не так діє? Скрізь і всюди пишуть про демократизм, а тим часом скрізь керують деспотично, призначають, а не вибирають навіть пар-
72
тійних секретарів. Абож фальшують народню волю. Треба, наприклад, випустити чергову державну позику, - так пишуть, що це вони роблять на вимогу шахтарів якоїсь шахти або робітників заводу... І навпаки, яка жалюгідна була українська влада 1918 року, що казала народові так, як думала. Думала, що грабіжництво доганна справа, - і це казала в своїх закликах, спиняючи розрухи ...
Отже хай живе роздвій! Хай живе всесвітня брехня! Треба щоб мистці створили апотеозу роздвоєння й
брехні!...
Тут він побачив велику дивовижу - наче велику сцену, а на тій оцені картину "Апотеоза брехні". Брехня була втілена в образі вродливої жінки-ударниці - не ударниці, літунки - не літунки, бо в червоній "революційній хустині" ... І та жінка сиділа ніби на якомусь троні, як цариця. Тільки брови в неї були намальовані, губи начервонені, волосся побілене воднем-
пероксидом.
- "Чому в образі жінки? - подумав Кутько. - Чи тому, що слово "брехня" жіночого роду чи, може, тому, що жінка частіш як чоловік, буває роздвоєна: улеслива на словах і гадюка в серці, вірна ввічі й зрадлива -поза очі? От і ця, - подумав про жінку на сцені, - у червоній хустині, а брови намальовані. .. живе
втілення роздвою . .."
- А ти хіба не роздвоєний? - гукнула раптом жінка, гнівно блиснувши очима ... - Подивись лишень
на себе!...
І Кутько відчув, що він справді, уже фізично, роздвоюється ... чудно якось розколюється, як кавук, крихко розпадається на дві половинки. Розколина про-
73
йшла через тім'я, між бровами, вздовж носа, так, щ0 одна ніздря там, а друга там...
Так у "півкімнаті" замість одного стало двоє чоловіків. У кожного з них по одній половині обличчя, по одній руці, по одній нозі. Ліва "пі-влюдина" сіла на єдиному стільці, що -був у "півкімнаті", а права - на валізі.
Потім вони розбалакались.
- Виходить, - обізвалась ліва "півлюдина", - що може бути не тільки "людина" та "надлюдина", а й "півлюдина" ...
- Еге, - згодилась права "півлюдина". - Я права, а ти л