Пам'яті друга з моїх молодих літ Марка Дашкевича, що загинув у боях за Україну, присвячую.
Василь Чапленко

„Ще не вмерла Україна"

       У селі Підгородньому, за десять верстов від Січеслава, не було ніякої влади. Було, бачилось, тільки напружене чекання-питання: які прийдуть? Чи ті, що в Самарчику, більшовики, чи ті, що в „губерні" (Січеславі), „українці?"
З „губерні" ж доходила чутка про якогось „українського" отамана Горобця.
Село прислухалось найбільше до соті. А та сота була, як щука, що пливла з Кременчука і що від ії погляду („куди гляне") „трава ів'яне". Пливла ж вона Дніпром до Самари, потім запливла в Самару, а з Самари завернула в кривулясту річечку Кільчінь, що над нею було село Підгороднє...
Щука-соша простяглася вздовж села, поміж черідками перістих, у латках снігу хат. Хвіст її, звужений у прозорому серпанку далечіні, сягав аж до Самарчика, а голову поклала вона на горбовину, за якою був Січеслав. Луска на сяйні щуки-соші лисніла .проти холодного зимового сонця, а подекуди — як кинути по ній оком — аж прискала тим холодним воіпнем.
„Куди гляне — трава в'яне"... І село просто боялося цієї соші. Вона ж несла на своїй лускатій спині здебільшого тільки неспокій та турботи. Ще за царя на ній, де вона перехоплювалась містком через Кільчінь, експропріятори-революціонери нападали на поштові карети, вбивали варту, а гроші забирали. І хоч після 'того підгороднянські дітіи знаходили на вкосах соші золоті царські грошини, але дорогий селянам спокій жнив чи там молотінки злітав, як сполоханий голуб, і довго не міг повернутись назад.
Царська ж поліція шукала експропріяторів і серед підгороднян.
Року 1914 цією сошею йшли на війну з німцем та австріяком царські „салдатушки", а через яких чотири роки після того вона привела сюди, разом з Українською Центральною Радою, тих таки німців та австріяків. Важезні колеса їхніх гармат не раз гуркотіли, з тупим скреготом гризли
її обглодані кругляки, тривожно будили — як це було вночі — принишкле село.
Обвішані зброєю німаки заскакували на подвір'я чи й до хат, люто гиркали своєю незрозумілою мовою, а часом і в морду били... „русіше швайн".
Отож і тепер... Навіть обрідні димки з димарів зводилися в безвітряне небо якось обережно, тоненькими кривульками виписувались, наче хитрували. Саме так: наче хитрували. Щоб ті, що прийдуть у село, їх не завважили і не втаскалися нахабно грітись та вимагати „жратви"... А тільки ж: які прийдуть?
Якже нарешті на тій соші зацокала „підкована" кінська хода і з боку Самарчика появилося двоє озброєних верхівців, у близьких до соші дворах люди стали не так виглядати, як ховатися. Бо так: вигулькне — і сховається. А хто перед тим був надворі, то похопився мерщій у хату чи там до якої повітки шурхнути. Бо, мовляв, хто-зна, які це? А як візьме котрийсь та й стрельне? Хіба тепер як? Стріляють — не дивляться, своє чи чуже!
Тільки ж і верхівцям, либонь, треба було знати, в засягу якої влади вони опинились. Вони ж поводились так, як обережні мандрівники в незнайомій місцевості. їхали ходки і, мов би знечев'я, то в один, то в другий бік Обережно поглядали. Мов би знечев'я... їдуть собі рядом, коні спокійно кованими копитами, як ті дружні ковалики, об мостинець вицокують: цоки-цок, цоки-цок, а тоді той чи той верхівець візьме та й скине зненацька поглядом на поблизьку хату, прошиє її наскрізь, з усіма вікнами, дверми й надвірніми будівлями. Гляне, а потім „цілком байдуже" чвиркне через губу чи підведе очі на пообіднє вже сонце, щоб так заличкувати отой свій погляд.
Мовляв, „нам нічого боятись: ми люди свої". А для кого „свої"?
Та от щука-соша „глянула" в бік одного двору. Проти того двору старший з верхівців, у салдатській солом'яного кольору шинелі та в шапці такого ж походження, з робленого „смушку", — Овечка Іван, смикнув свого коня за правий повід. І кінь зійшов з дзвінкої луски соші на глухий, мерзлий ґрунт, переступив огривок сухого пирію та ступив униз, під укіс, круто вигнувши спину. Аж верхівець, разом із сідлом, мало на шию йому не з'їхав.
Молодший Овеччин товариш, у чорній семінарській шинелі і такому ж, форменому, кашкеті, — Василь Роговенко, поїхав за ним.
З'їхавши вниз, верхівці повернули до колодязя, що був зроблений у прорізі ліси і одним боком виходив на вулицю. Цим рухом вони зігнали сіру, в чорній „запасці" Ґаву, що роздовбувала мерзлий кізяк біля того колодязя. Ґава спочатку підгойднулась на ногах, а потім вимахнула незграбно крилами та й перелетіла скісно на покрівлю хати в тому ж таки дворі, щоб там, либонь, перечекати несподівану на-пасть-перешкоду. Пильно видивлялась, повертаючи то в той бік, то в той свою сокируваггу голову, — наче дивилась поверх окулярів. їй бо, мабуть, доводилось не раз уже чути й постріли від таких, як оці, верхівціві.
Ґава, здавалось, була єдина „місцева" жива істота в усьому білосніговому просторі вулиці й поблизьких дворів.
— Ґа? — гиркнула раптом своїм хрипким голосом т'а „жива істота" на порушників ЇЇ трапези. І знов подивилась „поверх окулярів".
Та верхівці мали на увазі щось інше, не якусь там ґаву.
Овеччин кінь, ближчий до колодязя, простяг іголову над цямрину і стиха заіржав. Наче в його грудях низька струна завібрувала. Хотів пити.
Але подвір'я, що до нього належав колодязь, справді, неначе вимерло. Хата — чепурна, але присадкувата печериця в рогозовій шапці, насунутій на підсліпуваті очі-вікна, — теж уперто мовчала. На тих очах-вікнах тьмяно лисніла полуда^наморозь, і крізь тую полуду годі було проглянути, чи є щось живе всередині. А як ще взяти на увагу щільно зачинені двері (як зціплені зуби), то можна б було подумати, що ця хата всім своїм скуленим виглядом казала: „Хоч я й скраю, біля самісінької соші, що приносить усякі новини, та я нічогісінько не знаю".
Але про те, що вона, хитруха, щось таки знала, свідчило настирливе кувікання підсвинка в сажі. Господарі в того підсвинка мусіли бути! Мусіли бути, хоч би там що...
— Куві-куві, — провірчувало свиняче кувікання нерви верхівців, що чекали біля колодязя...
Та господарі анічогісінько не чули. Це починала дратувати людей із зброєю, вже, очевидячки, звиклих через ту зброю до влади.
— Ей,хто там є? — гукнув Овечка і поклав праву руку на свою опору в непевному становищі — на кобуру з револьвером - а вийдіть но сюди !
У сусідньому, невидному за хатою дворі задзявуліло собача, але з хати хоч би тобі який шерех.
— А гей!
І знову ані звука.
Овечка плюнув спересердя.
— Як поглухли...
Та в цю мить обережно рипнули сінешні двері, і з хати,
прихилившись у низькому одвірку, вийшов господар. У витертому до брудного полиску линтваревому кожусі, в поруділій від давности стіжкуватій смушевій шапці, що її він придержав рукою, прихиляючись, у великих вевковирних чоботях. І тії чоботи він, здавалось, як вагу стопудову тяг, — так йому хотілося виходити до непроханих гостей.
— Драстуйте! — озвавсь запобігливо.
— Здоров — досить похмуро, але вже примирливо (бо чого йому сваритись?) мовив Овечка. — Не догукаєшся вас... Бачиш же, що під'їхали до двору...
— Та не почув зразу, — виправдувався дядько, ховаючи очі. — А вікна ж понамерзали — не видно.
Хоч дядько й ховав очі, та Василь спостеріг, як його погляд сковзнув по Овеччиній і його, Василевій, зброї. (В обох були нагани в кобурах і рушниці за плечима, а в Овечки ще й дві гранати за поясом). Але це була тільки мить: хитре дядькове око, видне Василеві збоку, вигулькнуло, як миша з нори, і знов сховалось.
— Ось коні дай напоїти! — сказав Овечка дядькові.
— Та можна...
Дядько пішов помалу назад до сіней, щоб узяти відро, а як зайшов у сіни, було чутно, як брязнув там відром, беручи його.
— Бачиш, який, — кивнув Овечка слідком за дядьком головою. — Каже, не почув... Та вони тепер тут чують, як миша пробіжить, не то що. Та й нам треба стерегтися: з такої хати можуть і підстрелити, оружіє ж тепер у всякого є...
Проте цей дядько був, мабуть, таки плохий, не загрозливий. Тож Овечка й вийняв кисета та взяв, бачилось, зовсім спокійно крутити .цигарку. Коли він говорив, з рота йому била проізора пара, наче він уже курив, — била й зразу ж танула в ясній прозорості морозно-соняшного дня.
День бо був, справді, аж дзвінкий, такий прозоро-чистий та бадьорливий, трохи чи не такий, як той, коли десь колись чорноморець вивів був дівчину „босую на морозець" і коли тій дівчині від того морозу нічого не сталось. Такого дня людині було зовсім добре, навіть веселю і з дівчатами можна було б так, як отой чорноморець, жартувати. Можна було б, якби... якби не всякі можливі небезпеки, що чигають на чужого мандрівника в незнайомій місцевості. А так треба було напружено вважати, навіть роблячи „спокійно" цигарку. У селі ж були ще й інші дядьки, необов'язково такі плохі, як оцей...
Дядько повернувся з відром і кинув його, порожнє й легке, на розпущеному мотузі в колодязь. Відро — чути було — десь 'там у глибині глухо бухнуло дном об воду.
Потім дядько розгойдав мотуз, щоб затопити відро, і, поклавши мотуз на дерев'яне коліща, нап'явся так, наче вивалював у колодязі важку брилу, а як та „брила" з густим водяним шумом відвалилась, став тягти воду нагору.
Коліща заскавучало, різнувши присутніх по нервах.
— Що воно в тебе вищить, як недорізане? — озвавсь Овечка. — Хоч би смальцем помазав...
Дядько на це ані слова, а витягши воду, поставив мовчки відро на протилежний від себе край цямрини.
Овеччин кінь приклав обережно витягнуту морду до холодної й хитливої, як холодець, з відсвітом неба води, наче боявся розхлюпати. І вода стала швидко в відрі зменшуватись, переливаючись швидкими хвильками коневі в шиї.
Овечка взяв присвистувати.
— А ви ж які? — опитався раптом дядько про те, що-, либонь, було для нього найголовніше. — Більшовики чи?...
— А тобі яких треба? — ухильно відгукнувсь на це Овечка, ховаючи усмішку під своїми солом'яно-білявими ріденькими вусами, трохи закрученими на кінцях угору.
— Та мені однаково, — так само невиразно сказав і дядько. — Я тільки так... з інтересу... Бо в нас же тут усякі проходять...
Він узяв відро, вилив набік рештки води, що їх не змогла втягти конева морда, і знову кинув відро в колодязь.
Овечка встромив готову цигарку собі в зуби, торкнув задниками чобіт коня й від'їхав трохи від цямрини. На його місце під'їхав Василь Роговенко.
— Не знаєш, хто там? — спитавсь Овечка в дядька, хитнувши головою в бік Січеслава. Питав навмисно байдужим голосом, наче й йому було однаково, „хто там". Водночас вийняв запальничку і став витирати шкарубкою долонею вогонь. І робив де так, немов би викрешування вогню, а не дядькова відповідь на його питання було для нього найголовніше.
Черк-черк! Камінець у запальничці відсирів, і ґнотик не зразу зайнявся.
— Та, кажуть, якісь „українці", — мовив дядько. — Люди кажуть, а я там не був.
— Ну, так ми туди їдемо, — аж тепер відповів Овечка на дядькове запитання, „які вони".
Але й ця його відповідь була невиразна: „коли туди їдемо, то не „більшовики", але й прямо не сказав, що він і його молодий товариш — „українці". Тільки, припаливши цигарку і сховавши в кишеню запальничку, підсунув якось по-молодецькому свою шапку, щоб, либонь, більше скидатись на українського козака.
— Еге, ми туди їдемо, — сказав для чогось удруге. —
Цу, бувай...
Дядько підвів здивовано брови, але нічого, мабуть, з обережності!, сказав.
Василів кінь теж напився, і вони, перекидьки з більшовицького Самарчика, поїхали далі.
— Це такий дядько, — озвавсь Овечка, як їхні коні, зійшовши знову на дзвінкий мостинець соші, порівнялись,- що не вгадаєш, яким він і духом дише. Якщо не більшовиків жде, так із тих, що „моя хата скраю — нічого не знаю". І його тільки той не осідлає, хто не схоче...
Прискалив проти сонця, як Той півень, око.
— Але нам, козаче, треба шамкіше їхати: бач, нерано вже.
І підігнав свого коня:
— Но, малий! Відпочинемо в отамана Горобця. Василь теж підігнав свого. Незабаром хода їхніх коней
задудніла порожнявою дерев'яного мосту через Кільчінь. Обабіч мосту Кільчінь вигиналась підковою, а далі покрутилась гадючим хвостом чи пугою, кинутою на землю навмання. Між крутими берегами лисніли шиби замерзлих плес, обрамлені засніженими бородами закляклого в зимовому сні очерету.
Тепер село залишалося ззаду за річкою, а натомість розкинулись в один і в другий бік білоснігові крила порожнього аж до обрію степу. Тільки подекуди стирчали в снігу видні зблизька пеньки соняшників та згиналось під вагою снігу сухе кукурудзиння, збите вкупу, як отара овець у сніговію.
Далечінь степу яскріла сонцем, але була холодна, непривітна. Той холод і ту непривітність ніби підкреслювали телеграфні дроти, укриті пухом наморозі: вони гули тривожним гудом, як верхівці рівнялися з телеграфними стовпами. Гу-у... гу-у... Це була якась глуха туга пораненого степу. Степ ждав якихось нових неспокійних подій...
Якийсь час їхали мовчки. Чи думав що під цю мовчанку Овечка, годі було сказати. Вся його увага, здавалось, була зосереджена на цигарці. Він так затягався, що самосад аж лущав, а потім випускав прозору павоть диму в ясність соняшного морозного дня. Вряди-годи чвиркав через губу, показуючи поруділи від тютюну зуби.
А Василь думав. Думав передусім про тих невідомих „українців", що до них вони їхали. Уявляв їх у козацьких жупанах, у широких штанях та в шапках із шликами, — уявляв такими, як були ті два делегати, що їх так жорстоко замучено в Самарчику, в більшовицькому загоні Молибо-пи, в тому загоні, де й вони ще вранці цього дня були. Досі він бачив таке тільки ь „просвітянському" театрі, ба й сам так одягався, як грав у „Степовому гості", але це ж була вже справжня дійсність — не театр.
Думав Василь ще й про інше, не менш для нього важливе, — про сподівану зустріч із своєю дівчиною Оксаною, що жила десь там із матір'ю в Січеславі.
Ох, та Оксана! Це його трепетний спогад про дороге, рідне. Стали на пам'яті очі: зелені. Ні, в неї очі мінливі: раз, справді, зелені, а там, дивись, уже такі, як небо надвечір, з іскрами. Смілива, сама перша сказала, що любить його. Проте пізніш виявилось, що не всього його, а тільки „дві великі сльозини з трагічним блиском" — його очі. Він любив її всю — і очі, і таке миле ластовиннячко біля, перенісся, і рівний „точений" ніс, і пишну постать попівни, а вона тільки його очі-сльозини. Та ще й вигадала якийсь трагічний блиск у них. Гм... Чи це, часом, не його хлоп'ячої соромливості! ознака? Він же ще й досі, двадцять років мавши, не позбувся звички по-дурному червоніти. Навіть тоді, коли він хотів бути брутальним, червонява повінню заливала його обличчя,а з кінців вух наче аж кров скапувала. І очі сльозавим блиском бралися - соловіли. Та дарма. Тепер, коли він уже з пів року в повстнцях, їй він, мабуть, покажеться іншим. Та й вуса... Він мимохіть помацав пучками горішню губу, де в нього, справді, був уже ріденький засів вусів. Наче він сам, пустуючи, вмочив палець у сажу та й недбало по горішній губі в один і в другий бік мазнув. Сажа не скрізь узялася добре, і більш просвічувалось тіло, ніж чорніли вуса.
йому притьмом заманулось, щоб Оксана побачила його таким, як він був тепер: на коні, при зброї, з вусами. Мав себе добре, з надією дивився вперед. Мороз, збільшуючись на вечір, стискував його обручами бадьорости, робив міцним, сильним.
І Василь з власного доброго настрою стиснув колінами тепле тіло коня, немов перелив у нього палке бажання — швидше їхати та скоріше зустрітися з коханою. Струснув ще й поводом.
Овечка мовчки й свого підігнав.
Незабаром луската спина соші вигнулася горбом — щука поклала свою плесковату голову вниз, уже до Дніпра. Перед очима верхівців розкинулась задимлена рябизна великого кіста — внизу, до Дніпра, і нагорі, за Дніпром. Б[уло таке, наче якийсь велетень сипнув із жмені кубиками, даха-.ми, дииарями на тих дахах, розрівняв тую масу абияк долонями, залишивши де більше, а де менше, а потім повтикав помж тими кубиками та дахами тут і там рівні палички димарів. Деякі з тих димарів виквацювали на синяві неба сумні куделі диму. Але тільки деякі, бо події, мабуть, не в одній фабриці спинили роботу.
Нагорі, за Дніпром, указував у небо високий шпиль собору. Блищав хрест, розкидаючи навколо себе голки сяйва.
Василь перевів погляд з .рябизни міста на Овеччине обличчя, мов би сказав: „Так оце він такий, той Січеслав!" А втім, він йото ще раніш бачив — як возили ще до революції з батьком січку продавати. Але тепер він по-новому до цього міста поставився. Не цікавість сільского хлопця до незвичних будівель, до інакше одягнених людей, до гудків фабрик та свистків паротягів була тепер у нього, а захоплення містом, що було в руках „українців". Отож -було б краще висловити це його почуття словами: „Так оце він такий, той „український" Січеслав! Це ж і назву йому нову дали „українці", на спогад про славну Січ Запорізьку"...
Овечка й собі глянув на Василя. Тільки ж ні Той, иі той не мовили ні слова. Тоді Василь приклав дашком руку до очей, щоб краще на тую рябизну міста роздивитися, бо похилене на захід сонце заважало. Але що він міг здалеки побачити? Та й дивився він, здавалось, ітільки для того, щоб угадати, які небезпеки таяться для них у тій гущі кубиків, дахів, димарів. Тут тривога мимохіть ворухнулась йому в серці. А що як ті „українці" не приймуть їх до себе? Або з помсти за вбитих делегатів ще й порозстрілюють? Як вони їм докажуть, що непричетні до того дикого вбивства?
Трохи чи не про це, мабуть, подумав, побачивши місто, й Овечка. Бо він раптом обізвавсь до Василя:
— Ти той... козаче, не вихвачуйся поперед мене... Знаєш, як ті „українці" будуть питати. Я, бачиш, був і на румунському фронті, і ва турецькому. А ти ще молодий, — так щоб не наробив лихіа. Це зразу, як приїдемо. Бо вони ж можуть подумати, що ми шпіони...
— Добре, — сказав Василь. .
І далі подумав, що йому й, справді, краще не обзиватись, бо ще почервоніє з доброго дива, а ті подумають, що винуватий.
По якомусь часі вони під'їхали й до перших будівель передмістя. Це були здебільшого малі хатки, позануріюваиі в кучугури піску, оброслі червонястими кущами шелюги. Хатки були забіч від соші, не так близько, і до них просто незручно було через глибокий пісок під'їжджати: коні б загрузали. Правда, на піску лежали латки снігу, ще чергувались із сірими таловинами, — як розіслана шкіра рябого теляти, — але й ті латки, замерзлі, напевно, провалювались би під вагою коней. Та хатки й не вабили верхівціз, навпаки, відгонили своєю непривітністю, кучугурами та засніженими кущами шелюги, пониклої в зимовій тузі. А Василеві стали на пам'яті ще й оповідання його покійного батька та інших лататтям (їхнє село звалось Латаття) про те, як із цих шелюгів нападали на селян міські босяки, грабували або й убивали. Зокрема Василів батько мав десь тут, між Підгороднім і цим передмістям, досить чудернацьку пригоду. їхіав він з базару і по дорозі догнав якусь молодицю з дитиною на руках. Молодиця попросилась підвезти, і батько взяв її. Молодиця сіла ззаду, дитинча вряди-годи .кувавкало. Аж потім батько, оглянувшись, побачив у тієї молодиці під спідницею штани. Побачив — і зразу ж догадався, що то переодягнений грабіжник. А поблизу не (було ані лялечки. Що його робити? У грабіжника ж міг бути ножака або й револьвер! Тоді батько взяв обережно зсувати з передка клунок із вівсом, а як клунок упав з воза, він спинив комі і попросив „молодицю" встати й узяти той клунок. „Жінка" поклала дитину на возі, а сама, справді, злізла, щоб клунок узяти. Як вона нахилилась над клунком, батько батогом по конях та навтьоки... А босило навздогін із криком: „Стой! Стой!" Батько вже аж дома подивився, що то> за дитину лишив на возі розбишака. То був дерев'яний цурпалок з діркою, в яку був застромлений інший цурпалок, і як його крутити, робився такий звук, як дитина плача Або ще батько оповідав про свого батька, а Василевото діда, як той під'їжджав удосвіта (бо на базар же виїжджали ще з ночі) до міста. Вийняв він люльку, викресав вогню і тільки хотів той вогонь прикласти до тютюну, як щось вистромило голову з-під передка та й каже: „Дай і мені люляхи!"
Але тут Василь ніби струснув із себе прикру осугу цих спогадів. Він же сам тепер при зброї, і не йому боятись якихось босяків чи іншого міського страхіття! Та й одніо місто — Самарчик він уже й завоював був, тільки що більшовики те селянське завоювання забрали. Тим більше його не могло турбуваїти оте чортовиння, що показалось дідові: на це в нього була вже протиотрута — майже закінчена середня освіта. Крім того, треба було тепер пильнувати іншого: тут могли вже появитися „українські" патрулі, і треба було готуватись до зустрічі з Яими. Це мимоволі напружувало.
Але де ж ті „українці"? Місто, кажуть, у їхніх руках, а з них хоч би тобі де один показався! Ось уже й величезні корпуси фабрики — червоноцеглові, закурені й смагляві, як цигани. Ось перший димар' при них, що здаля здавався сторч поставленим сірником, а зблизька велика цеглова будівля, і не абияк треба голову задираїти, щоб побачити десь аж у небі її верх. Корпуси фабрики й димар мертві, без руху... І ніде ніяких патрулів не видно. Та й людей взагалі...
Тільки на залізничному переїзді із сторожівки при шлябавмі виглянув був сторож, щось засмальцьоване, в залізничному кашкеті. Вигулькнув, як таврах із нори, та потім, побачивши озброєних, знову сховався в свою буду. Шлягбавм лишив піднесеним угору, в небо навскоси, як руку на привіт прибулим: будь ласка, можете їхати прямо, перешкод немає...
Проїхали під шляґбавмом, коні дзенькнули підковами об залізні рейки. Праворуч мовчало обійстя станції Нижнє-дніпровське, густо посмуговане блискучими Стрілами рейок, зашеретоване понад краями червоними валками вантажних вагонів. Але й на станції аніякісінького руху.
Соша повела далі. Коли дивляться — знову село. Солом'яні оселі у білих латках снігу — як шапки з рябих смушків, стіжки соломи по дворах. Це славна на всю Україну своєю „Просвітою" Мануйлівка. І до тієї „Просвіти" верхівці незабаром під'їхали, до будиночка в українському
стилі.
— „Мануйлівська Просвіта", — прочитав Василь на вивісці і показав Овечці: — Бачите, які вікна?...
— Які ж вони? — не зрозумів Овечка. — Вікна, як вікна.
Лутки вікон були з позрізуваними вгорі кутами, і Василь це пояснив Овечці. Та Овечка не надав цьому значення, тільки сказав:
— А, як у церквах...
За „Просвітою" вони побачили вже зблизька широкі груди Дніпра, сковані крижаним панцером, укриті снігом, але, напевно, живі своєю могутнього підкрижною течією. Ті груди, мабуть, аж затьохкали б під кінською ходою, якби верхівці на них з'їхали. Але соша саме тут зробила коліно під прямим кутом направо, в напрямку до залізничного мосту. Той міст звівся верхівцям на очі велетенською мереживною гусеницею, що,випростана, йшла на своїх ногах-,,биках" у саму гущу вже властивого правобережного Січеслава, між притінені вже на вечір, під горою, узбережні
будівлі.
Отож верхівці й повернули теж направо, поїхали понад берегом.
Перших озброєних „українців" Овечка й Василь Рого-венко побачили аж край мосту. Біля смугнастої будки стояв вартовий, тільки не такий, як вони сподівались. Замість козацької шапки з шликом у нього на голові був блакитний гімназіяльний кашкет, а замість жупана на плечах — жовта дублянка, пошита коротко, але великувата на нього.
Такий собі — якби не отой кашкет — умочений у жовту глинку курдупелик. А козацькі вуса в нього просто ще не виросли. І за зброю в нього були не козацька шаблюка та мушкет за плечима, а царська рушниця з багнетом, почеплена на ремені через плече. Тільки ж вона була така велика для нього, що ложа мало не по п'ятах билась, як він ходив, мов розхитаний вагівник, сюди й туди на своїй стійці.
На асфальтовому хіднику стояв „максим", скерований проти всяких непроханих гостей, у тому числі й проти цих двох перекидьків з більшовицького Самарчика.
Коли чужі, озброєні, але виразно мирні верхівці (Овечка навіть підніс руку) зблизилися, вартовий засюрчав у сюрчок. З поблизької вартівні швиденько вискочив ще один такий же вояк, з рушницею в руках. Тільки цей був вищий на зріст, і жовта дублянка, підперезана ремінним поясом, йому й до колін не сягала, — як тонконогий лісовий гриб-мухомор. На голові в нього була сива смушева шапка, заломлена назад пиріжком, тільки без шлика, з якоюсь кокардою напереді. І вуса в нього під носом, як у Василя, вже чорніли.
— Стійте! Хто такі? — наставив він протій „гостей" рушницю, але якось чудно, від живота.
Овечка це спостеріг, і його глузлива усмішка заграла під вусами. Проте, з огляду на поважність моменту, відповів, натягаючи повід, поважним тоном: .
— Ми хочемо до отамана Горобця. Овеччин кінь не зразу спинився, і той вартовий, що питав, мусив відхилитись, щоб кінь, бува, не наїхав на нього грудьми. Василь теж придержав свого.
— До „українського" отамана Горобця, — сказав удруге Овечка. — За Україну хочем воювати...
— Марку! — обернувся юнак до третього, що саме виходив з вартівні. — Відведи їх до штабу!
— Пішли! ¦— обізвався той, що його названо „Марком", майже не глянувши на новоприбулих. Підтруснувши на плечі рушницю, пішов хідником, що зводився на міст, а Овечка й Василь поїхали за ним мостияцем.
Марко теж був молодий, але дебелий, окоренкуватий, іц дублянка таки тугенько обтягала його короткий тулуб. Його ноги, взуті в білі повстянки, бачилось, зовсім не згинались у колінах, як він ішов: раз-два, раз-два — вимірював чималу довжину мосту. Ота дублянка, повстяники та ще тепла капелюха, підв'язана під підборіддям, робили його всього якимсь тепло-округлим, якимсь іграшковим плюшевим ведмедиком. Та ще він був і кругловидий, з чорними крапками глибоких очей посередині, а це теж доповнювало його округлість.
Раз-два, раз-два — відмірював „ведмедик", аж коні за ним ледве всгигали. Коні кришили підковами намерзлу на мостинці кригу, як цукор, а часом навіть підсковзувались... Раз-два, раз-два...
Як уся група трохи відійшла від вартівні і Василів кінь пішов край хідника поряд з Марком, той раптом поважно запитав, поважніше, ніж цього можна було сподіватися від „ведмедика":
— Так ви хочете з нами?
І голос у нього був басовитий, не хлоп'ячий.
— З вами, — щиро-радісно відгукнувся Василь. — Бо там же, — він мав на увазі самарських повстанців, — страшна несвідомість. Добре, що ви це місто зайняли...
йому вже припали до мислі ці хлопці, він відчував, що вони такі, як і він, що серед них він не буде такий самітний, як серед самарських повстанців. Тож і з Марком йому хотілося говорити, як з братом. Але Овечка значуще кашлянув: мовляв, не розбалакуйся дуже. І Василь зручно перейшов на інше:
— ...Тут же й наш Дніпро ревучий... А який широкий! Уже скінчилось передмостя, і кінська хода м'яко зако-
потіла по дерев'яному настилі, наче в глухий барабан загупотіла. А обабіч мосту, далеко внизу, де сковзались на ков-занях хлопчаки, метушились, як іграшкові фігурки, лежала замерзла гладінь широкої ріки, тільки край берега стояв полій. Той полій розходився, немов калюжа розтопленого смальцю, від барж, що, як великі птахи, унизали берег і хоіч повмерзаліи, а таки вгинали лід. Декілька барж та човнів стояло й понад краєм острова, що був майже посеред ріки і що на ньому наче спочивав міст, переходячи сливе трикілометрову широчінь. Далечінь ріки в один і в другий бік була ще імпозантніша, а на південь від мосту й міста десь починались славнозвісні Дніпрові пороги, власне, перший із них — Кодацькйй. Та порога навіть з високого мосту не видно було, там стояла далека передвечерова мгла, що трохи нагонила смуток.
— ,,Чи й його скувала крижана шкаляруща?" — поду-малось Василеві.
Смутком відгонились і перші вечерові тіні, що бігли назустріч тричленній озброєній групі від протилежного правого берега, від надбережних фабрик і мовчазних димарів. Це теж наче полій був, тільки темніший, ширший. І що більше зближалась група до того берега, № вище зводилась опуклість міста, розташованого на горі. Тая опуклість не тільки, бачилося, зводилася вгору, а й притягала до себе зовсім уже холодне, зблідле кружало сонця. У тій узбережній гущі фабрик та інших будівель вряди-годи погукував паротяг: там був залізничний вокзал.
Група зустріла на мосту два чи три селянські вози, що їхали з міста, з розторжа.
Штаб Січеславського республіканського коша містився на вокзалі, а той вокзал був праворуч від мосту. І туди попровадив Марко перекидьків.
Коди стало видно широкий, колись білий, а тепер уже добре прикурений вокзал, Василя знову взяло тривожне почуття. Це ж вони мають стати перед якимсь отаманом! Оцей Марко, видно, добрий хлопець... та й інші там, на мості, — але який у них отаман? Може, такий суворий, як... Тарас Бульба, що навіть власного сина вбив за зраду батьківщини ?
І Василеві звелася на очі картина вбивства Горобцевих делегатів у Самарчику. Згадав, як він під'їхав тоді до юрби і побачив через голови їхні трупи... з кривавими тризубами на чолах... А його землячок-лататтянин Лука Нагаєнко ще й ногою вдарив одного в мертву голову...
Овечка теж чомусь тяг свою цигарку з більшою, ніж треба, силою, частіше чвиркав.
— О, вам пощастило, — обізвався Марко. — Якраз і батько отаман...
На широких сходах вокзалу, проти його важкої, широ-ко відчиненої брами, що відкривала темний глиб вестибюлю, стояла купка військових. Неначе грілись проти низького сонця, а те сонце мовби спеціяльно для; них затриміа-лось іще над нагромадженими одна на одну будівлями і осявало їх вечірнім смутком свого холодного обличчя. Повдягані були ті військовики в такі, як і в Марка, жовті дублянки. Тільки один з-між них мав сіру, оторочену сивим смушком чумарку, і та чумарка „гармонійно" поєднувалась із сивим же смушком його шапки, заломленої назад і через те наче ширшої вгорі. Його образ доповнювали перехрестя портупеї, шабля й пістоль при боці. А втім, шаблі й пістолі були й у інших, а він відрізнявся таки одягом. Та й стояв він якось поперед інших, немов свідомо очолював цю мальовничу групу, як це й личило отаманові.
Тим іто перекидьки зразу й догадались, що це й був сам отаман Горобець. Тільки ж він теж ані трохи не був схожий на... Тараса Бульбу!
— Почекайте! — зробив Марко рух рукою назад себе і пішов сходами нагору, щоб доповісти про приведених. Помітно намагався вирівняти свою оцупкувату постать, неначе випростувався під несеною на плечах вагою. А як зблизився до отамана, підкинув до шапки руку на знак пошани, ще дужче „виструнчився".
Але й у такій позі його округлена дублянкою, повстяниками та шапкою постать більше скидалася на плюшевого ведмедика, як на виструнченого військовика.
Отаман Горобець щось йому сказав, і він, повернувшись, переступив униз скількись там східців, а потім махнув до приведених рукою: мовляв, підійдіть котрийсь.
Овечка потяг востаннє свою цигарку, хапливо відкинув ЇЇ і, зіскочивши з коня, передав Василеві повід. А тоді пішов сходами нагору.
Василь бачив задники його виброджених, аж червоних чобіїт, що їх він не замінив на кращі за більш як пів року повстанської діяльносте. Згадав Овеччину думку про це: нащо, мовляв, брати Те, чого не потребуєш? Що вони виброджені — це нічого: ходити ще можна... Тип чесного селянина, що не любить брати непотрібного чужого.
Підійшовши до отамана, Овечка, старий солдат, бачилось, залюбки „витягся" по-військовому, узяв „під козирьок".
-— Не треба, добродію! — сказаві оітаман, мавши на увазі „козиряння". — У нас республіканська армія, і віддавання шани обов'язкове тільки при виконанні службових обов'язків. Розказуйте, звідки і як?
Коли говорив, його рівні білі зуби 'блискали з-під чорних молодих вусіві, відрощених по-козацькому вниз. На блідо-смаглявому виду світилися приязним блиском карі очі, обережно вивчали нову людину, що стояла перед ним на східець нижче.
Овечка став „вільно" і взяв нехапливо оповідати історію повстання в Самарському повіті. Раптом отаман перебив його:
— Чекайте? То це в вашому загоні замучили наших хлопців? У Молибоги?
Тінь смутку пробігла по його обличчі. Блиск його зубіві і добрісіть очей умить погасли. (Та ще й сонце в цю мить сховалось за якусь там вищу будівлю, немов темною полою закрилось; тільки з боків виприсало його проміння).
Це несподіване питання показало, що в скруту може попастись і той, хто був аж на двох фронтах — на румунському й турецькому. Овечка збентежився. Тик-мик. Відчув, що на виду зробився зовсім... дурний. Очі посоловіли, мов би його впіймано на гарячому. У роті враз пересохло, язик мов не його став.
— Та там... (Не сказав: „У нашому"). — Той же Молибога — як звірюка... А потім додав, що він сам навіть не бачив їх, тих убитих. Тільки Василь, його молодший товариш, бачив. І після цього вони й вирішили до нього... до „українців" перекинутись...
— Струнко, панове товариство! — обернувсь отаман до свого штабу. — Ушануймо на цю згадку героїв-мучеників! Ушануймо тих, що вмерли за Україну...
Усі виструнчились у пошані, з піднесеними до шапок руками, зробивши сумно-урочисту тишу. Семеро суворих людей, що самі ходили під знаком смерти-війни, злилися в одному почутті, в почутті любови до України. Од, та Україна! Україна близька (бо ось тут, під ногами, земля з такою назвою) і далека (бо їх так мало, борців за неї), Україна, що жила в серцях, як мрія дорога...
Хвилину так постояли. Овечка — теж із піднесеною до шапки ірукою.
— Вільно! — сказав отаман і опустив руку.
Овечка побачив сльозавий блиск у його очах і відчув, що й у нього самого щось защеміло всередині, защипало в носі, мов на плач брало. Гм... Такого з ним ще не бувало! Був на турецькому фронті і на румунському, куди його царські офіцери матюхами гнали, і він мав себе тоді так, як баран, гнаний на заріз. У Самарському лісі тільки ховався від каральних загонів гетьмана Скоропадського, щоб так лихо перебути. А тепер... Тепер у нього щось зводилося вгору, росло, трохи чи не ітой засів, що його засіяв ще раніш Василь своїми балачками про Україну. Василь засіяв, а ця урочиста хвилина ворухнула його в глибині, сколихнула, як подих вітру воду. І тих; замучених хлопців стало йому шкода, як рідних синів. ,,Ах, дорогі добродії, і ви, пане отамане! — здавалось міг би він сказати, щоб висловити це нове почуття. — Я і мій молодий товариш щиро жалкуємо, що їх, тих хлопців, убито. А щоб спокутувати свою невільну провину, ми ладні тепер тіло й душу покласти за рідну Україну"...
Міг би так сказати Іван Овечка, але не сказав: його селянський язик не вмів такої мови. Натомість він озвався винуватим голосом:
— Я тоді їздив у село, як їх убито... І Василь Роговевко теж їздив... Як вернувся вранці, — під'їжджає до Самарчика, дивиться, аж юрба повстанців біля чогось тупцяеться, заглянув з коня через голови — а там убиті...
— Це та дорога ціна, що ЇЇ платить Україна за своє визволення, — мовив отаман Горобець, звертаючись не так до самого Овечки, як до всіх присутніх. — Та найбільша Ті трагедія, — що вона платить ,не тільки ворогові, а й своїм несвідомим синам. І тих хлопців не врятувало навіть те, що сотник Кривошлик повдягав їх по-козацькому... Не врятувала й романтика.
— І нащо б я ото так казав — „несвідомим"! — буркнув незадоволено в свої пишні козацькі вуса один із штабівців, огрядний, кремезний і тугий у своїй дублянці. — Дурні та й годі...
— Е, це не те саме, — оглянувся до ніьоіго отаман. — Несвідомою в певному розумінні може бути й людина з природи розумна. Хіба оті тисячі наших селян, що пішли вбільшовики, усі таки й дурні?
— Дурні, дурні й дурні! — уперто повторив, не дивлячися в вічі й „рубаючи" рукою в повітрі, дужака, а його повнощокий вид налився кров'ю. — І я їх, знаєте, як карав би? — підвів він раптом очі. — Не розстрілював би, ні, а спускав би штани — та шомполами...
Овечка настороживсь, почувши таке. Шомполами? Так, як Скоропадський? Глянув у вічі отаманові і побачив у тих очах швидше приязнь до себе, ніж згоду з вусанем.
— То ви хочете так, як Скоропадський? — звернувся до вусаня, О'хмолоставшись після першого збентеження. — Він же шомполами людей у ліс позаганяв... як от хоч би й мене з товаришем...
— О, той Скоропадський наробив багато лиха, — підтримав Овечку отаман. — Мене ж самого, — це вже для самого Овечки, — мало не розстріляли його посіпаки. Якби не галичанин Василик, що був тоді в австрійській .армії і мене та брата мого Гаврила визволив, — то я б оце не балакав з вами.
Сонце враз цілком сховалось за міською горою, обірвавши своє денне існування — світла Від будівель з протилежного кінця привокзального майдану полилися вже густі тіні. Це, либонь, і нагадало отаманові про потребу кінчати розмову.
— Еге, — мо-вив він, — але ж люди, мабуть, притомилися з дороги. І, сказавши Овечці, що побалакає з ним більше іншим разом, наказав вусаневі приділити новоприбулих до Залізничного куреня, влаштувати на ніч.
Сторубель (а це було вусаневе прізвище) вимахнув нешвидко на знак службової пошани рукою до шапки і повів Овечку з Василем до недалекої залізничної школи, де, як потім виявилось, стояв Залізничний курінь. Коней поставили в повітку, глибоко сховану в дворі за деревами. А потім Сторубель повів обох до самої школи, до класних кімнат, у яких жили вояки. А як водив їх, то ввесь час бурчав, мовляв, це їхнє щастя, що отаман Горобець добрий, а то б вони скоштували шомполів.
Овечка огризався:
— Ото який ти! Як тієї, Так тієї? Чи тобі ще мало крови, що й так ллється усюди?
— Та трохи виточити вам із с... не завадило б... Василь уже не звертав уваги на Сторублеве кінець-кін-
цем добродушне бурчання, він же спостеріг навіть при останніх словах прихований у його пишних вусах усміх. У тих Сторублевих вусах, здавалось, виявлялась уся його вдача. Довгі, з підвусниками, вони увесь час якось чудно ворушились, мов живі, незалежні від власника істоти. Ворушились навіть тоді, як він мовчав, мов би він увесь час щось жував. І над очима в нього були теж другі вуса — навислі кошлаті брови, що просто ховали його глибокі очі, наче сіренькі дзеркальця. Очі теж частенько грали обережним усміхом, тільки той усміх ще важче було спостерегти, ніж під вусами.
Перш ніж завести новаків до класної кімнати, Сторубель завів їх до вчительської, де в нього була комора, і видав їм по дублянці. Щоб були, як усі, в уніформі. Тільки при цьому зазначив, що самому йому дублянки не подобаються: це кацапські кожухи, на Україні таких не носять, хіба десь на Чернігівщині. Але що зробиш, коли злидні? Треба ж у віщось одягатись.
— А спати будете ось тут, — відчинив він двері в накурену й дуже теплу клясу.
У клясі парт не було, вона майже вся була застелена сінниками, тільки посередині був вузький прохід. У півтемряві було видно, що на деяких сінниках лежали люди.
— Здорові були, козаки! — гукнув Сторубель у темряву. — Приймайте новеньких! Де тут не зайняті місця?
І він, очевидячки, навмисно спотикнувся на чиїсь ноги і „гепнув" на сінник.
— О, що воно таке? Якась колода чи що?
Той, що через нього Сторубель спотикнувся, підвівся і сів.
— Не колода? Жива людина? Гм... Та ще й з отакими довгими ногами... їх би треба понадрубувати...
Тепер уже й Овечка зрозумів, що Сторубель не такий уже злий, як спочатку показалось. Він же навіть жартував...
З сінників підвелося декілька постатей, обступили новоприбулих. У сіруватому світлі, що йшло від вікон, можна було бачити, що ці „козаки" — переважно середньошкільна молодь: гімназисти, семінаристи, комерсанти. Вони були тут пороздягані, без дублянок, і тому легко можна було пізнати з їхніх шкільних уніформ.
Почали розпитувати, хто, звідки. Зігрітий не тільки теплом приміщення, а й милою „рідною" атмосферою нового товариства (українська літературна мова, відсутність московської лайки'). Василь щиро почав оповідати...
Овечка спочатку спробував був смикати йото за рукав, щоб, мовляв, був обережний, але потім махнув рукою і ліг на своє місце відпочивати, його заспокоїло те, що це ж не начальство розпитувало. Та й Василь оповідав таки обережно.
Після вечері Василь з Овечкою вийшли подивитись на місто. Далеко, правда, не зайшли, а сіли на лавку, що сірим шестикутником охоплювала серед привокзального майдану вимерзлу клюмбу, з засніженою купою мертвих канн посередині. Ті канни, одягнені в сніг, — як сумна біломар-мурова скульптура на цвинтарі.
Місто вже було затемнене пізнім вечером, стишене, тільки вряди-годи скидалось нервовими здригами трамваїв, які викрешували в сутінях сині вогні — кресь! кресь! — дзеленчали дзвінками, били людей по нервах, людей, що жили в тривозі. Кресь! кресь! — сипалися іскри разом з намороззю, що обвішувала, обкутувала ватою дроти на ніч. Мороз бо ставав дедалі міцніший.
Трамваї доходили до вокзалу і завертали навколо клюм-би з рипом, наче сніг різали. Привозили з собою яскраве світло, на якийсь час освітлювали майдан, а потім знов; везли теє світло геть, з тужливим гудом віддалялись. А бліду світляну постійність на майдані давали похилені тюльпани ліхтарів, що, як розставлені на стійках вартові, стояли перед вокзалом, — холодні, змерзлі тюльпани.
Десь за вокзалом коли-не-коли погукував паротяг, ніби закликав „українських" вартових міста: „Вартуй! Вартуй!" Тільки ж він мав, либонь, на увазі не ті поодинокі мирні постріли, що зрідка, але без угаву ляскали в різних кінцях міста, протинали морозне повітря, як поляски батога, а якусь справжню загрозу для самого існування цих „українців".
„Вартуй!" — чистий, дзвінкий голосок у загальній тиші — і „ту-уй!" — його дальній відгук, десь там за Дніпром, де край мосту стоїть передова „українська" варта.
— Ну, от, — мовив Овечка, відірвавши Василеву увагу від тих погуків паротяга, — тепер1 і ми „українці".
Вийняв із кишені кисета, наставився курити.
— „Як чудно! — подумав про нього Василь. - Людина народилась українцем, балакає тільки по-українському, хоч і закидає іноді на салдатську мову, а всвідомила себе українцем тільки тоді, як приєдналась до „українців". Так наче українство — партійність, а не стихія.
— А як тобі нові товариші? Га? Василь сказав, що нічого, добрі хлопці.
— Та добрі, — згодився Овечка, видираючи з залиш-ка якоїсь книжки клаптик паперу на цигарку. — Щирі українці. Тільки дуже вже молоді та зелені, у бою коли б не плакали.
Василь нагадав., що в коші є й літні люди — залізничники та мануйлівчани.
— Є, кажеш? Ну, як є, то добре...
Він вийняв пучкою з свого бездонного кисета самосаду і, придивляючись при віддаленому світлі ліхтарів-тюльпанів до папірця, насипав і став крутити цигарку.
— А це я того кажу, — повів Овечка мову далі, — що війка за Україну тільки починається. А війна — не виграшки. На війні треба дивитися видимій смерті в вічі.
Наслинив папірець і зліпив цигарку...
— А видима смерть страшна...
У цей час, круто зарипівши, біля клюмби зупинилась світляна клітка трамваю, і з тієї клітки вийшло (випало) декілька людей, з несподіваним у загальній тиші гомоном та сміхом. Несподіваним, недореченим. Як? Отак сміятись, коли війна і таке непевне становище?!
Повз Василя й Овечку, в напрямі до вокзалу, пройшла група молоді: декілька військових з панночками. Гляне Василь — а ті військові одягнені так, як були замучені в Са-марчику делегати від отамана Горобця. Блакитні, помірно-широкі, низько спущені на чоботи штани, сині, короткі жупанки, червоними поясами попідперізувані, пухнаті білі папахи з червоними шликами. При боках низько попідвішувані шабельки, невеличкі, трохи чи не такі як старшинські кортики.
Один з юнаків сказав якийсь черговий дотеп. Панночки ще дзвінкіше засміялись своїм хлюпотливо- привабливим сміхом.
Василеві аж тьохнула в грудях... романтика (як казав отаман Горобець). Подумав, що в. національній боротьбі за визволення і ця краса не зайва. Але Овечка поставився до цього інакше.
— Дивись, які! — кивнув він головою слідком за „паничами". — Як намальовані...
Викресав із запальнички вогонь, запалив цигарку. І мовив далі:
— А тільки я так думаю, що в таких штанях добре тільки до дівчат іти... ну, ще, може, танцювати, як я бачив у нашій „Просвіті"... А до „максима" лягати навряд чи зручно. І ті давні козаки, що ти мені про них казав., мабуть, не в таких штанях воювали. Заплутувались би в них та падали.
Василь сказав, що ті давні козаки таки в широких штанях воювали.
— А ти їх бачив? — аж визвірився Овечка на Василя. — То їх так тільки малюють.
І чвиркнув зневажливо через губу. А потім сказав притишеним голосом:
— Та й отих Горобцевих послів трохи чи не через такий одяг замучили. Воно ж люди не звикли до такого, подумали, що то пани так одягаються... І знаєш, козаче? — він ще дужче притишив голос. — Я таки добре злякався, як отаман Горобець спитав мене про тих послів. І тепер ще так думаю, що нам з тобою того вбивства не простять, колись згадають, що ми були разом з Молибогою. Покищо я їм сказав, що це Скоропадський винен, що ми там були, що людей озлив проти всього „українського"...
Замовк і, обіпершись ліктем на власне коліно, мовчки курив. Як вш затягався, вогник освітлював його сіре обличчя, з насунутою на нього шапкою. Його перехняблена постать, здавалось, закам'яніла, відпочиваючи.
Загорнувшись тугіш у теплий кожушок (бо мороз таки давався взнаки), Василь узяв думати про своє. Військові з панночками нагадали йому, що й він тепер зможе отак ходити з своєю дівчиною. Мрійно йому заманулось похизуватись перед Оксаною теж у такому вбранні. А що дядькові Йванові не подабається — байдуже. Можна ж буде десь ходити так, щоб він не бачив і не бурчав по-старечому. От тільки коли б її швидше знайти, тую рідну Оксану! Ту любу, найдорожчу... І яка вона тепер! І чи дуже зрадіє, як його побачить? Таке велике його щастя — і таке тепер близьке.,.. У заплющених його очах уже стояв грайливо-іскристий дівочий погляд...
— Добрий вечір!
Василь аж стенувся з несподіванки, заскочений у тому вимріяному світі зустрічі з коханою дівчиною. Підвів очі: перед ними стояв невисокий власник симпатичного баска, вояк у дублянці, з темним, повернутим у тінь обличчям.
— Дозвольте прикурити!
І прихилився діловито до Овечки, а той підніс йому до обличчя вогник ово(єї цигарки. Коли вогники двох цигарок засвітили кругле воякове обличчя, а в центрі його дві крапки очей. Василь пізнав того Марка, що вів їх через міст. І Марко їх пізнав.
— А, це ви! — озвавсь приязно, подаючи руку. — Дозвольте ж біля вас посидіти!
Назвав себе Марком Дашкевичем. Василь назвав себе і „дядька Йвана" — Івана Овечку.
— Та сідай! — відгукуйся Овечка. — Погомони тут з моїм земляком, а я, мабуть, піду спочивати. Ех, старість — не радість. І наче змерз трохіи...
Підвів свою повну втоми й дрімоти постать, узявшись за поперек... Еге, старість — не радість. Та й п'ять років воювання давалися взнаки. Спочатку на царських фронтах, потім у лісі з Молибогою, тепер тут. І кінця цьому не видно, й од краю.
— Так погомоніть, кажу, — повторив, — а я піду.
Марко виявився балакучий. Його басок забуркотів статечно, як він почав оповідати передусім про себе.
... Звідки він? Із Сурсько-Михайлівки. Тут ось недалечко. З їхнього села ще є в коші, переважно оереднєшкільники. Селяни ж їхні, на жаль, ще й досі національно несвідомі. Це велике лихо України. Чи й у них, тобто в Василевому селі, так? Спитавсь — і цим зігнав Василя на слизьке. Василь відчув, що страшно почервонів-. Сором йому перед Марком було, що й він сам, людина з освітою, пішов був спочатку до більшовиків. Було таке почуття, наче хтось прилюдно нам'яв йому вуха. Рятувала його трохи ніч: у півсвітлі не видно було, як його залило пожежею сорому, як очі безглуздо посоловіли. Непевність у голосі, правда, зраджувала його збентеження, але він переміг це і взяв плутано оповідати, як до більшовиків затяг його лівий ес-ер Стовбур, його вчитель. Того Стовбура пізніше, як уже зайняли Самарчик, застрілив отаман тих повстанців Молибога начебто за зґвалтування якоїсь молодиці. Чи справді Стовбур допустився такого вчинку, він, Василь, не міг би з певністю Сказати, бо той „принципово" був проти зносин із жінками. Хіба, може, в умовах „лісового життя" природа взяла гору й над його принципами? У тих же умовах люди робляться, як звірі, і, не бачивши довго жінок, накидаються на них потім, справді, по-звірячому. Було таке чи ні, але Молибозі треба було позбутись конкурента в загоні, і він його вбив...
Але Стовбур зґвалтував його, Василеве, сумління, завівши до більшовицьких повстанців. А втім, спочатку не видно було, що ті українські селяни побільшовичаться. Та й тепер можна сказати, що вони не так побільшовичились, як у них, мовляв дядько Іван, „півтора людського". їхню перемогу просто використали більшовики. А сталося це через те, що там не було у відповідний момент іншої організованої сили — „української", такої, як була тут, у Січеславі. Та й Скоропадський чимало нашкодив, скомпромітувавши своєю панською контрреволюцією серед того селянства ідею української державносте...
Далі розмову знов перехопив балакучий Марко. Він узяв палко говорити про любов до України, про красу її відродження. Це ж така краса — відродження тієї країни, де передні ще „чувся плач рабів", де „мовчали святі під попелом руїни і журно дзвін старий по мертвому гудів"! І от у цій країні „звідкільсь взялася міць шалена"... Чи він, Василь, пам'ятає перші дні революції 1917 року? Ті дні, коли над Києвом були „і голуби, і сонце"? Коли так по-українському задзвонили дзвони в Софійському соборі і вперше в історії зазвучала
українська мова як мова богослужби й проповіді? І ці настрої треба за всяку ціну зберегти в українському народі. Він, Марко, згоден, що Скоропадський трохи притупив їх. Але ще не все втрачено. Тепер, як Скоропадського не стало, знов можна поширити ці настрої як передумову для боротьби за українську державу. А що тепер треба боротись, це ясно.
Це ж такий історичний момент, який, може, більше не повториться. Бо історія — химерна стихія. Для народів це щось таке, як припливи та відпливи океану, тільки без періодичної повторности. І Україні треба скористуватись цим припливом, цим сприятливим міжнародним становищем, щоб знятися з мілини, на яку її посадила історія. А як ми тепер не здіймемося з мілкого та не випливем у море незалежного життя, то потім довго доведеться чекати нового' припливу. Та ще й хто-зна, чи не знищать нас до того часу вороги-сусіди...
Василь слухав, і в серці йому бриніли співзвучні струни.
І він так думав: треба використати нагоду, треба боро-тись за українську державу. Крім того, він радів, що знайшов собі такого товариша, який думав так, як і він, і перед яким уже не треба ховатися з своєю любов'ю до України (як це було серед самарських повстанців). Правда він, Василь би то, не дуже захоплювався софійськими дзвонами, але Маркові про це не сказав, щоб не попсувати з самого початку дружби з ним,
— „Може, пізніше поговорим про це, — подумав, — як більше спізнаємо один одного"...
Довгенько хлопці отак сиділи й гомоніли, з братньою просто ніжністю. Морозна ніч уже давно посвітила на небі зорі, мороз починав дошкульно залазити навіть під кожушки та у взуття, особливо Василеві, що був у чоботях (Марко був у повстяниках), і він мусив пальцями ворушити б замерзлих передках.
Трамваї, що передніше надавали привокзальному майданові живого руху, стали дедалі рідше навідуватись сюди з своїм сяйвом-світлом. Та й ходили вже майже порожні, без пасажирів, і гули смутком, як наближались. Навіть ті поодинокі постріли, що раніш ляскали-лускали в місті, тепер майже зникли. Тіл'ьки маневровий паротяг там, десь за будником вокзалу, далі тужно закликав до пильности: „Вартуй! Варту-уй..."
Нарешті хлопці вирішили йти спати.
— „А завтра піду шукати Оксану, — думав Василь, солодко поринаючи в теплий купіль сну на м'якому сіннику в добре напаленій клясі. — Мою чудову Оксаночку"...

ІЗ ЩОДЕННИКА ВАСИЛЯ РОГОВЕНКА

... грудня 1918 р.
Я вже рішуче тієї думки, що Сторубель не погана людина, дарма що любить раз-у-раз бурчати. Він „каптьор" (так його називає дядько Іван, а по-українському його звуть тут „господарем") і просто таки по-батьківському дбає про вояків. А мені навіть записну книжку та хемічний олівець подарував. Скористувавшись цим, заведу собі захалявний щоденник. Буду записувати в ньому свої інтимні думки, настрої, прагнення. Як Шевченко робив у неволі...
... грудня 1918 р.
Прочитав написане вчора — і тюкнув. Бо раз — що порівняв себе з Шевченком (далеко Куцому до зайця), а друге — Шевченко писав у неволі, а я ж живу на волі та ще й у спорідненому середовищі. А втім, як дооре подумати, то з приводу другого я „тюкнув" даремно. А чому? Та тому, що частенько навіть у спорідненому середовищі одиниці доводиться, як кажуть, держати язика на припоні, оглядатись на більшість. Це закон не абсолютний, і варіянти його залежать від такого чи такого суспільства, але психологічної тиранії біл'ьшости не можна заперечувати. Річ ясна, що амплітуда цих варіянтів не повинна виходити за межі, де вже діє поліція. Взяти хоч би факти з мого життя. Ще в своєму селі Лататті, серед своїх найближчих товаришів-середньошкіль-ників, та ще й тоді, як там ніякої влади боятись не доводилось, я мусив не раз стримуватись, не висловлювати всього того, що думав. Так, покохавши Оксану, я не міг виявляти своїх симпатій до ЇЇ батька о. Харитона, дарма що не тільки відчував до нього через Оксану почуття рідности, а ще й шанував за розум. Бо сказали б:
„А, він попа захищає, носія чорної реакції". Вони ж були, всі ті мої товариші, страшенні революціонери: ес-ери, ес-деки, ба навіть анархісти, як лататтянський поет Омелько Деркач, той дивак у „золотих" окулярах. Або ще таке. Серед самарських повстанців, тобто серед українських селян, ніхто виразно проти України не висловлювався, тільки відчувалась якась ворожість у настроях,утотожнювання її з скоропадщи-ною, але я не відважувався й писнути на користь України. Я наче був залитий тим загальним настроєм ворожости до України і боявся... роззявити рота (виходить, у прямому розумінні цього слова), щоб не втонути. Та й мій покійний учитель Пилип Никифорович Стовбур1, що теж наче не був проти України, з цієї ж, либонь, причини стримував мене від прилюдної її оборони. Про це, мовляв, пізніш, як переможемо гетьмана, буде мова, а тепер, казав, головне: рятуймо революцію!
Отаке... А може, я просто страхополох? Може б, інший, сміливіший, навіть у таких умовах поводився б інакше? Не знаю... Знаю тільки, що Україну люблю щиро і, здається, все хотів би зробити для неї...
... грудня 1918 р.
Запишу свіжіший матеріял на доказ того, що людина не все може в товаристві висловлювати. Серед моїх нових Товаришів, хлопців добрих і мені приємних, майже не можна говорити на соціяльні теми. Чомусь це здається їм трохи чи не більшовизмом. А як я таки, справді, був у більшовиках, то мені цю тему зачіпати просто небезпечно. Навіть з Марком Дашкевичем не говорю про це. Отже, тут складається так, що спочатку треба Україну визволити, а тоді, мовляв, будемо говорити й про1 землю для селян. Це, виходить, друга однобічність. Невже одночасно боротьба за всебічне визволення нашого народу так таки й неможлива? Це теж використовують наші вороги... як використовують і національну несвідомість мас.
... грудня 1918 р.
А тепер про софійські дзвони. Не розумію, як освічена людина може ними захоплюватись... От хоч би й Марко Дашкевич. Це правда, що дзвони як такі, як мелодійне звучання можуть діяти на почуття, а українська мова, вжита в богослужбі, може наповнити радістю серце українського патріота. Вона ж бо (мова) донедавна так була упосліджена, що це виглядає як здобуття їй рівноправносте з іншими мовами, як, сказати б, сіль у вічі ворогам. Але ж тут і ці дзвони, і українському мову в такій ролі поєднують з допотопними уявленнями про таку фікцію, як усякі там небесні сили, серафими й херувими, про такий абсурд, як Бог, єдиний у трьох особах, як старозаповітні та євангельські казочки про всякі чуда тощо. Як нашого часу в усе це можна вірити? Та ще й з містичним тремтінням перед „всемогутніми силами"! Як можна поєднувати ці примітивні уявлення з телескопом і математичним пізнанням всесвіту, з літаками й іншими здобутками людської науки й гехніки? Літають собі люди понад хмарами, не бачать там ніякого Бога, а проте малюють бородатого Саваофа обов'язково на хмарах. Саваоф або просто , — як казав Шевченко —¦ „всевидящеє око" е трикутнику. Це ж однаково, якби ми шукали привидів у тій кімнаті, в якій живемо і знаємо все, що в ній є, — меблі, розвішані на стінах малюнки, наш одяг тощо. Та й історія релігій багато каже проти релігійности. Можна навіть сказати, що це спражня історія сліпого людського невідання, історія того, як люди, блукаючи в темряві, створювали собі фіктивні рятунки — усяких богів. Уже той факт, що їх було багато, тих богів та релігій, свідчить про відсутність будь-якого бога, а тим більше „єдиного" християнського. Справді бо, яка ж то „всемогутня сила" (а боги обов'язково „всемогутні"!), як вона не може примусити людей, своїх дітей чи рабів, визнавати себе в одному вигляді чи взагалі якось однаково? Чому бог у буддистів один, у мусульман — другий, у християн — третій? Навіть моє нове суспільне середовище, що з ним я сходжусіь у любові до рідного краю й свого народу, визнає не бога взагалі, а тільки свого, „українського", бо навіть таких близьких богів, як московський чи польский, відкидає. Та й чому ці боги, поза отими тисячелітніми біблійними казочками ніяк себе ніде не виявляють? Правда, є такі „філософи", що кажуть, нібито „божа премудрість" виявляється в самих законах природи, але це тільки „слова-полова", як казав Фіранко. Нема ж, наприклад, ані однісінького історично засвідченого факта перемоги над смертю!
Це все ясно. І це знаю не тільки я, а й, наприклад, отаман Горобець. А тимчасом і він, соціял-демократ, отже й мате-ріялісТ, ганяє своїх вояків на т. зв. польові служби божі. Чи, може, й він оглядається на більшість? Мабуть, що так. А це значить, що й боротьба за науковий світогляд у цьому середовищі тут неможлива. Отже, для мене це ще одно „табу". Грішка — бозя битиме.
... грудня 1918 р.
Мені не можна шукати Оксани! Хоч я тепер так близько біля неї, а не можу й на очі їй показатись? Ба більше: я мушу навіть берегтись, щоб вона якось не довідалася про моє перебування в цьому місті. А склалося це так. Коли я, нарешті, одержав перепуск до міста (перші три дні був так зайнятий на службі, що незручно було й просити), то зразу ж і розігнався був її шукати. Хотів був іти до адресового бюра, щоб там узяти її адресу. А перед тим — наче мене хто за язик смикнув — сказав про це дядькові Йванові, що от, мовляв, іду шукати свою дівчину. „Яку дівчину?" — подививсь він на мене здивовано, бо я досі нічого йому про Оксану не казав. „Оксану, кажу, дочку о. Харитона з нашого села, вона десь тут з матір'ю живе".. Дивлюсь — а він блим-блим своїми безбарвними очима, немов ця згадка чомусь прикра. Чи, може, йому, як і тим самарським повстанцям, не вподобалось моє залицяння до попівни? Так він же зна, що в цьому середовищі і з попами можна приятелювати! Але він не дав мені довго вгадувати. „Чи не того, питає, о. Харитона, що його вбили самарські повстанці?" — „Та того, кажу... А хіба що?" Тоді він подивися мені прямо в вічі з якимсь ніби докором, а потім почухав потилицю (певний знак його стурбованосте) та й каже: „А може б, ти, козаче, не шукав її, своєї біди;" — „Біди?" — витріщивсь я на нього, боронячи своє щастя. —¦ І скажете ж отаке! Ми кохаємося з нею ще з села"... — „А ти її після вбивства того о. Харитона бачив" — „Ні", — кажу. — „Ну, так отож подумай добре. Небезпечно воно для тебе тепер признаватись до неї". — „Небезпечно?!" — „Авжеж. Ти ж слухай сюди!" Він знов подивився мені в вічі, а потім оглянувся навколо, чи хто не підслухає. (Ми стояли на шкільному подвір'ї, і повз нас вряди-годи проходили наші вояки). „Ти ж слухай! — мовив притишеним голосом. — Чи ти думаєш, що дочка й далі любитиме того, хто вбив її батька?" — „Та що ви, дядьку?!" — уже злякався й обурився я. — Мене ж там і близько не було!" — „Ну, то що! Упився чи не впився, а пили разом. Я тобі вже казав про „українських" делегатів, убитих у Самарчику, — що нам цього1 не забудуть. Тільки ж то були чужі люди, нікому тут за них особливо метатись. А це ж рідна дочка. Та й стара попадя навряд чи простить тобі це. А туґ же це й попів шанують"... — „Та шанують, я бачу"... — „Ну, так отож. А твоя дівчина чи ЇЇ мати візьмуть та й викажуть на нас"... — „Чому й на вас?" — здивувався я. — „А тому"... Він був завагався на мить, чи казати те, що мав сказати. Але, мабуть, потреба стримати мене від мого заміру переважила, і він сказав: „Ти там не був, а я був"... — „Були?!" Це мене, як громом, ударило. — „Був. Хоч і не вбивав., тільки коні на гарбі поганяв, а був. Чи я міг не послухати, як Молибога наказав?"
Отже, ми обидва були від цього злочину не так далеко,. як я перше думав! І як я згадую тепер своє останнє побачення з Оксаною, то це видається мені трохи чи не прямою моєю участю в цьому вбивстві. Довідавшись тоді про присуд Самарського штабу на о. Харитона, я, стурбований долею коханої дівчини, вирішив піти до них додому і якось рятувати її. Я йшов левадами, щоб ніхто мене, повстанця, не побачив. А потім розмова в хаті при світлі лямпадки. Отець Харитін віщував про свою смерть, а я, знавши про присуд, мовчав.. Мовчав, бо боявся за своє життя. Бо коли б я його попередив, усі б догадалися, що це я вчинив, той, хто „мостився до попівни". Мій землячок Лука Нагаєнко не завагався б це виявити. Отож я, довідавшись, що Оксана мала незабаром виїхати до міста на навчання в гімназії, тільки зрадів такому „щасливому" для мене виходові з скрути. Тепер мене сором бере за таку поведінку, але я, либонь, таки й, справді, не герой,.. Я ж і в повстанство встряв випадково. Якби не мій учитель Пилип Никифорович, то я б, напевно, в повстанцях не був, а вчився б собі далі так, як Гнат КуТько та інші мої товариші. Але трохи чи не так стала „борцями" й більшість із учасників боротьби. Людей цих, як і мене, справді, як ті тріски, закрутив вир подій. А коли вже людині нема повороту до-попереднього „легального" становища, то вона йде на все
.__і стає навіть героєм. Тож і я хотів би тепер учинити якесь
геройство на користь України. А як випаде мені й загинути, то хочу, щоб це була отака „геройська", а не, сказати б, статистична смерть, коли після бою передають до штабу зведення про безіменну кількість загиблих...
Але повернуся до справи о. Харитона. З політичного чи якогось там іншого боку і я, і дядько Йван, таки винні, винні за злочин тієї громади, що до неї випадково належали, але суб'єктивно, перед своїм сумлінням — ні. Бо ні я, ні він не хотіли смертіи цієї доброї й нешкідливої людини.
Тільки ж це вбивство таки лягло непереборною перешкодою між мною і... моїм щастям. Ех, Оксано, Оксано! Невже ти, справді, не судилась мені?!
І який я знову став самотній! Навіть до матері на село не можу поїхати: там більшовицька влада.
... грудня 1918 р.
На базарі бачив одного селянина з с. Латаття і передав через нього листа до матері. Той селянин сказав, що Гнат Кутько став учителем у двоклясовій школі. Як то він живе тепер із своєю Галею? Цікаво, що й його теж фактично громадська думка примусила одружитися з селянською дівчиною, з якою він хоч і нагрішив., але ніколи б не одружився без такого тиску. Різниця між моїм і його становищем така: мене закрутив вир подій, а він покищо сидить, як „обиватель", і хоч Україні симпатизує, але за неї не бореться. Отже, не тільки селяни „саботують" нашу визвольну боротьбу, а й чимала частина інтелігенції. Чи не злякається Гнат, як передам я йому листа? Листа від ворога того ладу, що панує тепер у Лататті.
У кімнаті було холодно. Хоч у „буржуйці" щось там і тліло — якась потерть із вугілля, але гріва з того не було ніякого.
— „Горить, як сліпе дивиться", — з мукою подумала про грубку Агрипина Антонівна.
І ще щільніше загорнулась у свій грубововняний саморобний платок, замотала голову, обтягла ним плечі. До пліч же наче хто холодне залізо прикладав. Але сиділа вона таки біля грубки, присунувши до неї близько своє глибоке лозове крісло. У цьому своєму, як вона сама казала, „гнізді", Агрипина Антонівна завжди сиділа, — коли не поралась на кухні чи не вешталась за якимсь ділом по хаті. Розхитане від довгого вжитку, крісло від найменшого її руку ворушилось під нею, як живе, лущало в усіх своїх „суглобах", скрипіло. Немов так само хворіло на ревматизм, як і його стара господиня.
Агрипина Антонівна мляво рухала померзлими пальцями дротики: плела панчоху. І та панчоха, наполовину виплетена, лежала порожньою кишкою на ЇЇ колінах.
Сріблясті павині хвости наморозі на шибках притемнювали кімнату, і старій жінці мало допомагали навіть окуляри, зсунуті низько на носі — нитки погано бачила. Але цього світла, з намерзлих вікон, було досить, щоб Агрипина Антонівна, глянувши поверх окулярів., бачила саму себе в недалекому трюмо.
— „Лелечко! — подумала. — Як сова"...
Виразу набурмосеної сови надавав їй і отой невіковир-ний платок, і — особливо — очі, що їх вона післи загибелі о. Харитона часто ніби забувала відвести від „націленого" пункту. Не очі, а вставлений у два обідки повік застиглий жах...
Придивилась знов до ниток, ловила загублену петлю...
З того часу, як вона поселилася з дочкою в свого брата диякона Покровської церкви, усе життя її, здавалось, зосередилось не плетінні. Вона ніколи не розлучалась із якимсь там своїм плетивом — панчохою чи светером. (Плела здебільшого людям на замовлення, заробляючи потроху на життя). Навіть на кухні, коли варила обід, плетиво незмінно було в ЇЇ руках. Страва у ключ кипить, вона слухає те булькання, а її пальці швидко-швидко рухаються, нанизуючи на дротик нитку за ниткою. Здавалось, ця механічна робота замінила їй думки, почування, а сама вона — тільки додаток до того плетива, і дротики, блискаючи, смикають її руки, а не руки ворушать дротиками. Але то так могло тільки збоку здаватись. Насправді ж головне в неї було — ЇЇ думки. Думала ж вона про невеселе своє й доччине становище. Хоч їх і прийняв до себе її брат, але не можна було сказати, що рідня їм рада. Ой ні! Особливо невістка. Поки возили їй із села всяку всячину — кури, гуси, дійво, то 'була привітна, як ясочка, і родичалась радо. А тепер мало не випихала з хати, не раз натякала, що їм і самим тісно. Казала, що ЇЇ син Мишко не має своєї кімнати і через те не сидить дома, а все десь тиняється, інколи й на ніч не приходить.
Дгрипина Антонівна інакше пояснювала небожеве тиняння — безпутством. Він же був у гетьманцях, потім перейшов до російських добровільців., а тепер п'є та розпутствує. Тільки ж матері про це не казала, а мовчки „стискувалась", як могла, щоб якнайменше займати місця в хаті. Сиділа здебільшого в своїй кімнаті, що її займала разом з дочкою, намагалась бути в кухні тільки тоді, як там нема господині. А теплого часу, влітку, звичайно сиділа на веранді. З веранди було видно унизу Дніпро, що, як велетенський серп, охоплював місто, скеровуючи свої води повз круте узбережжя Потьомкінського парку й нижче біля села Мандриківки до Кодацького порога. Там десь на лівому березі, за фабричними димарями Нижнєдніпровського лежав шлях до їхнього с. Латаття, села, що в ньому вона вік звікувала. Була там господинею і пошану від людей мала...
- „Ні, таки недобра Ольга, недобра", — подумала знов
про невістку. — Хоч би вже дав Бог Оксані швидше закінчити гімназію, може б, Тоді влаштувалась десь учителькою на селі"...
Відчула, що наче трохи зігрілась. Звернула увагу на промінь сонця, просіяний крізь наморозь. Промінь ліг скісно в чорне дзеркало піяніна (єдиний їхній скарб, вивезений з села), а далі простягся на ліжко, рівно застелене ватяним ліжником, у великих, як латаття, зелених узорах. І цим блідим зимовим сонцем уже скористувалась Оксанина улюблениця — кішечка Нявка: жовтою статуеткою сиділа в тому сяйві й умивалась.
— „Ще, гляди, гості будуть"...
Прислухалась, чи не чути дзвінка, бо вона вже не дуже й дочувала. Гості — не гості, а Оксана от-от мала вже прийти. Треба б уже й обід підігріти, але й дуже рано не хотіла, щоб знов не прочах. А тепер же так трудно той гас для примуса добувати!
Старий будильник, що стояв на комоді, показував пів на третю. Але ніхто покищо не дзвонив.
— „Учителькою, а там, може, дасть Бог, і пару собі знайде, — думала мати далі, плекаючи, потайну надію. — Тільки ж поки була попівна, то всяке й залицялось, а тепер... А роки йдуть: уже ж їй незабаром двадцять буде".
Тривога за долю єдинної дочки була, кінець кінцем, найбільшою її турботою.
Нарешті задеренчав хрипко десь у сінях дзвінок. Агрипина Антонівна хотіла була швидше підхопитись, але з рук їй вислизнув клубок і покотився додолу. Кішка, бачилось, цього тільки й чекала. Стрибнула м'яким скоком з ліжка і закотила той клубок аж десь під ліжко. А стара жінка ще й окуляри, нахилившись, упустила, ще, гляди, чи не розбились, часом...
Отож поки мати повернулась, щоб іти відчиняти, а Оксана вже й на порозі стояла. Усміхнена, рожева з морозу, як, мовляв, червонобоке яблуко. А очі проти отого променя просто сяють.
Агрипина Антонівна опустилась своїм важким, обвислим, як м'яке тісто, тілом і, крекчучи, намагалась дістати з-під ліжка свій клубок.
— Бач, хотіла швидше, — гомоніла вже десь під ліжком, — так хіба ж за оцією пустухою поспішиш?.. Аж у куток закотила...
— Ха-ха! — засміялась голосно Оксана, причиняючи за собою двері й увіходячи в кімнату. — І чого було схвачува-тись? Мені дядина відчинила: їй же ближче з кухні.
— Еге, ближче... А потім казатиме, що її турбуємо, що через нас не має спокою.
— Не казатиме.
Оксана кинула зв'язані поясочком, як у школярів-хлоп-ців, книжки на ліжко, відсунула матір, а сама швиденько витягла той клубок разом з кішкою, впіймавши ЇЇ за хвоста. Притиснула м'якенький Нявчин пушок до своєї холодної щоки, так зігріваючи ЇЇ.
— Ах ти ж така! — гомоніла до кішечки. — Нащо ти моїй мамі отаку шкоду робиш? Га?
А потім знов до матері:
— Е, дядина сьогодні в доброму настрої. Сказала, що той галичанин знов приніс цілу гору сала. Для неї й для нас. Сказав, щоб поділились. Забіг, лишив сало й побіг, бо ніколи було до нас заходити. Просив передати привіт „панночці Оксані" і приобіцяв трохи пізніше до нас сьогодні зайти.
-— Поручник Василик? — зразу зацікавилась Агрипина Антонівна.
— Та він же.
— Бач, а Ольга мені й не сказала. Ото, щоб собі більше взяти. Ну, вже й жаднюга!
— І чого він до нас унадився! — сказала Оксана про галичанина. — Учепився тоді, як я його спитала про становище в Самарському повіті, яка там влада, — та й ходить.
Агрипина Антонівна насторожилась.
— Не кажи так, дочко, — мовила напоумливо. — Не цурайся людей, бо знаєш, яке наше становище? Та й тобі не вік же дівувати. А він же старшина якийсь... Тепер, каже, керує розвідкою в Республіканському коші.
О'ксана зареготалась.
— Ха-ха-ха! То ти його мені за нареченого ладиш? Вона кинула кішку на ліжко, в ту соняшну пляму, що
там була, і, вдаючи мову та рухи галичанина, заговорила:
— „Цілую руці пані добродійці! Я сі турбую, чи добре сі пані почувають"... Застебнутий еа всі ґудзики австрійського мундура, — вона показала, як, від шиї вниз, — сухенький, як хрущик, з чорненькими вусиками, з циганського церою. Чистенький і солодкий, як пукерочка. І такий верткий, що й віку його не вгадаєш. Тільки лисинка, дбайливо зализувана, трохи зраджує його літа...
— Таке витіваєш! — роздратовано махнула рукою мати. — Людина чемна, освічена, різні мови знає.
— Тобі аби чемний та „руці" цілував...
- Та вже ж не такий, як наші лобуряки.
— Та не такий...
Оксана раптом посмутніла. На очі їй звівся один із таких лобуряк, той, що десь перебуває в самарських повстанцях. І такий нечемний, що навіть її, свою кохану дівчину, кинув ради революції. Син бідної селянки-удови з „їхнього" села Латаття, а такий відважний. І „руць" нікому не цілує, а милий, дорогий... А як він тоді запалився, як приревнував був її до свого товариша Гната Кутька! „Я його застрелю!"
- вигукнув. І вихопив револьвер. А тільки ж чи вона ще
його коли побачить? Стріпнула головою, струшуючи той смуток.
— Нумо краще обідати! — нагадала матері. Агрипина Антонівна похопилась: дитина ж голодна, а
вона... І пішла на кухню розігрівати обід.
Оксана аж тепер роздяглася. Зняла з голови сиву смушеву шапку-кубанку, що сиділа трохи набакир на її пишній кольору стиглої пшениці косі, скинула сивим же смушком оторочену бекешу, що робила її стрункішою, ніж вона, схожа на тілисту матір, насправді була. Такий одяг — ознака воєнного часу, коли сиві шапки й бекеші стали трохи чи не загально поширеним явищем серед військових і цивільних. І на жіночій моді це відбилось. Як була вже роздягнена, в самій гімназіяльній темнозеленого кольору сукні з чорним нагрудником та пелеринкою, підійшла до тріюма і взяла переплітати косу.
Дивилась на себе в дзеркало. Отой раптовий смуток на спілку з хатнім затишком (якщо вже не теплом) зігнав уже з її щік рожевість, і на поблідлому обличчі, біля перенісся, стало помітніше її приємне, ніжне ластовиння. Зелено-мінливі як у русалки очі (так казав Васил'ь), ще не одному могли подобатись, але... але під тими очима Оксана з прикрістю спостерегла якісь підозрілі синці. Під очима синці, а між широкими, гарними бровами зморшка смутку.
О, так, мати мала рацію: з неї вже дівка на порі. Зідхнула, ворухнувши повними грудьми достиглої дівчини. Грудям було тісно в нагруднику гімназіяльної форми. Ба більше: їй, „перерослій", навіть якось не личило вже бути в цій школярській формі, і вона не любила себе в ній. Тим то й тепер похопилась передягтися в сіру вовняну сукню, з чорними пілками та нашивками на рукавах, а ця сукня; робила ЇЇ статечнішою. Стала періста, як сіра ґава, але поважна, статечна. Піймала себе на думці, що трохи чи не ради приходу поручника Василика готувалась. Гм, може й так. Виразно ще не могла б цього сказати, бо деСь же був іще Василь Роговенко, але...
А між бровами так і застигла гірка згортка її смутку. Коли мати внесла гарячу страву, що приємними пахощами запарувала на їхньому круглому столі, поставленому серед кімнати, Оксана сіла й стала мовчки їсти.
Раптом задеренчав дзвінок. Раз, удруге...
— До нас, здається, — підвела голову, прислухаючись,
— бо двічі...
Аг.рипина Антонівна хотіла була йти, та Оксана підхопилась швидше і, випередивши матір, пішла відчиняти. Незабаром Агрипина Антонівна почула за дверми чоловічий голос.
— Мамо! Дивися, хто прийшов! — уже веселим голосом гукнула Оксана, відчинивши двері. — Пан поручник.
Але в дверях сталася затримка. Поручник ніяк не хотів увійти поперед Оксани. Оксана теж, як господиня, хотіла вшанувати гостя, впустивши його поперед себе.
— Будь ласка, пане поручнику!
— О, ні, ні... Як таки можна!?
Кінець-кінцем, вони обоє досить комічно протиснулися разом, так, що поручник аж ніяк не міг — дарма що зібгався якнайдужче своєю дрібною постаттю, — щоб не торкнутися пишного Оксаниного бюста.
— Перепрошаю, перепрошаю! — загомонів він швидко, кланяючись якнайувітливіше перед молодою господинею уже в кімнаті. — Вийшло досить комічно, хе-хе...
А потім ураз згадав, що в хаті є ще „важливіша" господиня -— Оксанина мати, і він аж підскочив, обертаючись на ¦одній нозі до неї. Стукнув уміятно чоботом об чобіт, дзенькнувши острогами, і зігнувся перед старою в глибокому поклоні.
— Кланяюсь і цілую руці пані добродійці! Перепрошаю, що перебив обід! Але я, прошу пані, людина військова і своїм часом вільно не розпоряджаюсь.
У лівій руці він мав кашкет, а під пахвою паперовий верчик.
— Оце ось заніс вам, — він поклав той верчик на стіл.
— Це трохи печива до чаю. А вранці, як пані, мабуть, знають, я заніс вашій братовій трохи солонинки... Перепрошаю! — скинувся він. — Сала, по-вашому! Але там і для вас, поділіться самі. Воно ж теперь не так легко з харчами.
— Дякую, пане поручнику, дякую! — догідливо метушилась, як могла при своїй тілесній розвезлосіті, Агрипина Антонівна. — Та роздягайтесь, будь ласка! Хоч воно наша „буржуйка" й не дуже гріє, але, може, з'їсте трохи гарячої страви, — то й зігрієтесь.
Поручник розсипався в подяках, але таки скинув свою синю австрійську шинелю, лишивсь у самому мундурі, застебнутому, справді, під саме підборіддя. На комірі мав петлиці галицької української армії. Без шинелі здавався ще дрібнішим на зріст, був худорлявий у фігурі й на виду, дбайливо підголені й підстрижені чорненькі вусики п'явочками обрамлювали горішню губу, а з-під тієї губи — як говорив блискали білі зуби, один золотий. Чорне волосся було так гладенько причесане, що блищало, як чорне пляшкове скло. Та й увесь він був чистенький, чепурненький, справді, як та цукерочка. Проходячи повз трюмо, він мигцем глянув у нього, перевірючи, либонь, свій туалет. І залишився, видимо, задоволений собою.
Дякуючи, кланяючись на всі боки — то до матері, то до дочки, — він нарешті сів до столу. Справді бо: чому б йому й не сісти? Людині ж взагалі, отже, й чоловікам, — він дозволить собі висловити цю думку, — властива любов до родинної атмосфери. Ще колись, як жінка сама, може, десь - він перепрошає — в печері творила родинне вогнище, до неї приходив чоловік-мисливець, шукаючи тепла й затишку. А як узяти їх, сучасних чоловіків, що ось уже которий рік товчуться по фронтах, то їхнє становище майже, нічим не відрізняється від становища отих безпритульних пращурів. Вони ж теж, сучасні військовики, відпочивають тільки по випадкових притулках, а справжнього хатнього затишку майже не бачать...
Агрипина Антонівна наставилась іти на кухню, щоб принести й гостеві гарячої „юшечки". Поручник, зрозумівши її замір, підскочив з місця, щоб „запротестувати". Якщо пані добродійка мають на увазі його, то хай, з ласки своєї, не турбуються: він зовсім не голодний, йому б тільки трохи побути в родинній атмосфері. Ну, і має ще одну справу...
Агрипина Антонівна зробила на виду ніжну усмішку. О, якщо й справа є, то тим більше, — вони його не пустять від себе так скоро. І таки пішла на кухню.
Поручник знов сів на соє місце і говорив далі самій Оксані на розпочату тему. Він підносив уже тепер вагу сучасного морального шлюбу, його значення для „ушляхетнення" людини, особливо чоловіків, отих — він злегка посміхнувся, зібравши дрібні зморшки навколо своїх чорних і блискучих, як дві намистини, очей, — отих здичавілих на фронтах шукачів родинного вогнища.
Оксана слухала й думала з тугою про те, що навіть якщо він має щодо неї якийсь поважний замір, то до мети не так скоро дійде: дуже вже здалека починає. А крім того, чи він же їй до пари, оцей хрущик? їй, „дівці у тілі", як сказав був якось про неї ще в с. Лататті церковний сторож дід Варсто-ломей.
Та поручник, всупереч отому Оксаниному передбаченню, пішов швидше до „мети". Він сказав-:
— Між іншим, мій ідеал — щоб моя майбутня дружина грала... як ви оце.,.
І кивнув головою на піяніно.
— Дозвольте прийти до вас якось увечері послухати...
— Та як там я граю! — сказала Оксана. — Але будь ласка...
Увійшла Агрипина Антонівна з стравою. Поручник знову підскочив,, щоб дати змогу „пані добродійці" зручніше поставати тарілку на стіл.
— Ах, пані добродійка таки несуть? Ну, навіщо? Я ж сказав, що неголодний... Ну, коли вже принесли, то... щиро дякую, цілую руці...
Сонце перенесло вже свій промінь на стіл, на його білу скатертину, просвічувало струмочки пари, що йшли з тарілок, як ясні веселочки з гнізд. Здавалось, ніби й у кімнаті потеплішало від тієї пари. А може й від приязні, що, бачилось, так гармонійно поєднала трьох приявних людей: матір, дочку і... зятя. Картина таки, дійсно, склалась ідилічна. І ця картина остаточно скорила поручника Василика: він почав їсти. Мовляв, для товариства, щоб і господині їли. Попробував — і похвалив „росіл".
Агрипина Антонівна зауважила обережно: — Росіл? У нас „росолом" називають воду, що в ній солять огірки. А це юшка... Картопляна. Тільки й картоплі тієї рідко...
Поручник почав казати про деякі розбіжності і в мові, і в звичаях між українським „сходом" і „заходом", але це з часом зітреться, зникне. Головне, що цей росіл... він перепрошає: „юшка" — йому смакує...
Оксана бачила в дзеркалі йото спину, зализану дбайливо лисинку і... якісь нелриємно-хитливі — як їв — вуха. Що-б відвернути свою увагу від тих вух, спитала:
— А що ж ви, пане поручнику, мали нам сказати? Ви натякнули на якусь справу...
Ах, так! Це ж головне, ради чого він цим разом заскочив до них. Справа важлива. Він перепрошає, що, може, завдасть їм болю, бо це торкається передусім їх... власне, пам'яті дорогої їм людини. Та коли вже вони свого часу втаємничили його в цю справу, то він може думати, що має на таке втручання право. Крім того, це й загальна справа, його козаки їздили на розвідку під Самарчик і піймали, як казали давні українські козаки, „язика". Інакше сказати, піймали одного більшовика, хоч і українця з походження. Він поручник Василик, сам його допитував. Довелося — він перепрошає — і в морду бити, це справа війни, в ній нема сантиментїв...
Оксана уявила: такий чистенький, отака лякована цукерочка — і в морду б'є, б'є з хижим вишкіром отих гарних зубів... Б'є тими руками, що ними бере й руки дам, як їх цілує. Б'є таких селянських хлопців, як і той... „лобуряка", що його вона (ох, це правда!) ще любить.
Не гудила поручника за це, тільки подумала так, бо розуміла, що на війні не можна інакше. Згадала ще поширену серед наддніпрянців думку, що галичани особливо надаються на жандармську й розвідкову службу, така вже у них вдача, мовляв, як у жидів, що так добре „обслуговували" більшовицьку „чеку". „Галичани — це наші українські жиди".
А поручник оповідав далі. Казав, що він до таких хахлів, як отой пійманий, особливо немилосердний. Це —- він перепрошає — худоба без національної свідомости. їх треба бити, щоб навчити любити свою батьківщину. Вони ж хочуть тільки панську земельку загарбати, а про Україну їм байдужісінько. Вони не тямлять того, що нація повинна мати і своїх „дідичів", і свою буржуазію. Якщо своїх панів не буде, то прийдуть чужі, бо закони соціяльвої структури не допускають порожняви. Український народ не може існувати тільки як нація „дядьків". Але пані можуть запитати: чому ж він з такими поглядами повставав проти українського гетьмана? Це, прошу вас, не був український гетьман, він повертав на Україну чужих панів і проголосив федерацію з Росією.
— Але що ж ви, пане поручнику, випитали в того більшовика? — нагадала ще раз Оксана.
О, він зараз скаже. Це, так би мовити, ,,сос" до того, що він оповість. Щоб краще розуміли його поведінку. Виявилось, що той більшовик із їхнього села... з села Латаття. Парубійко з острішкуватим чубом, справжня бандитська морда, на прізвище Лука. Нагаєнко. Чи котрась із пань знали такого?
Ні Агрипина Антонівна, ні Оксана нікого з лататтян із таким прізвищем не знали.
... Ну, то менше з тим. Але він його допитував про вбивство о. Харитона. І чи пані знають, що більшовик про це сказав? Каже, що його вбили лататтянський учитель Стовбур та семінарист Василь Роїговенко. Цих пані, напевно, вже знали: це ж інтелігенти, люди з їхнього середовища.
Агрипина Антонівна скинула поглядом на дочку й побачила, що в тієї заблищали на очах сльози, а ЇЇ зблідле лице раптом густо почервоніло. Щоб приховати ці „симптоми", Оксана низько нахилилась над тарілкою.
Але поручник Василик не заважив цього, бо чемність не дозволяла йому звертатись у розмові до дочки, ігноруючи матір: він, як говорив, дивився переважно на „старшу пані".
Наплив болючого чуття на згадку про страшну родинну катастрофу і поєднання з нею, з тією катастрофою, цих колись, справді, близьких до них людей не дозволив і Агрипині Антонівна зразу відгукнутись на останні Василикові слова.
— Звичайно, ми знали обох, —¦ нарешті вимовила вона, перемагаючи біль. — Але серед тих переодягнених старшинами більшовиків, що взяли о. Харитона... взяли на смерть...
Сльози й їй бризнули з очей, і вона не могла далі говорити.
Зайшло прикре напруження, мовчанка. Агрипина Антонівна плакала, Оксана ще дужче нахилилась над тарілкою, хоч і не їла.
Поручник Василик схопився з місця, заспокоюючи паніматку.
— Я перепрошаю, що довів до такого... Але пані самі мусять розуміти, що мені ці відомості потрібні для слідства. Я дуже перепрошаю.
Він сам, бачилось, хвилювався і навіть витяг хустку, щоб витерти спітніле чоло чи що. Та коли Агрипина Антонівна трохи заспокоїлась, він спробував доказати її думку до краю:
— Отже, пані хотіли сказати, що серед тих, що були попередягані гетьманськими старшинами, не було ні вчителя Стовбура, ні семінариста Роговенка? Чи так?
— Так.
-— Серед тих, що брали, їх дійсно, могло не бути, — але чи не було їх і серед тих, що... що разстрілювали? Я перепрошаю, що говорю про це, але повірте — це мені потрібне. Там за селом, у тій балці... Як там вона звалася?
— Дмитрохова.
— У Дмитроховій балці вони могли бути. Можна уявити таке: їх приїхало більше, в село поїхіали тільки ті, що попередягалися, а решта чекали за селом. І потім, панотця підставили під кулі його односельців, щоб ті доказали свою „революційність". У них звичайно так перевіряють одні одних. Але я зумію випитати в того бандита докладніше. Я спеціяльно для цього зберіг до которого часу йому життя. І якщо пані хочуть, я можу запросити вас на один з допитів, щоб на власні вуха почули...
Агрипина Антонівна цілком перелякалась, і „пан поручник" показався вже її жіночому серцю страшним: він же обертався в такому страшному — бійках, крові, розстрілах... Взяла просити за себе й за дочку не робити цього. Бог з ними, з тими лихими людьми. Нехай їх Бог покарає на тому світі, якщо вони Таке вчинили. Говорила ввесь час крізь сльози, що просто заливали її лице; її хустка була вже геть чисто мокра. А в очах стояв отой оправлений повіками застиглий жах.
Оксана глянула на матір і скрикнула:
-Та не дивись так, мамо! Це знов...
А поручник Василик говорив далі про справу. І хоч зводити їх із „бандитом" відмовився, але обіцяв розслідувати справу до кінця. Уважав це за свою глибоку повинність. Ця справа мала тим більше значення, що торкається вбивства не звичайної людини, а священика. Він сам син священика і вважає, що в масах треба підтримувати авторитет духовного стану. Духівництво, обидві українські церкви, повинні відіграти важливу ролю в будуванні української держави, допомагаючи тримати ці маси в покорі. Тож йому треба за допомогою впійманого бандита впіймати й тих двох — учителя й семінариста...
Оксана відчула, як серце її почало несамовито битись, голова пішла обертом. Василь... її Василь міг убити її батька! Того батька, що, здавалося, й сам шанував, він же так уважно слухав його „філософські" висловлювання... Та й почуття рідности через любов до неї у нього повинно б бути. Вона ж любила його матір, просту селянку. На пам'яті їй стало її останнє побачення з Василем, як він уночі був прийшов до них. Він, справді, був тоді якийсь неспокійний і чомусь наполегливо підганяв, щоб вона швидше їхала до міста вчитись. Отже, мабуть, знав про присуд, а хотів, урятувати тільки її. Це був доказу, що він її любив, — але чи можна, люблячи дочку, готувати смерть її батькові? І як їй любити вбивника її батька? Та ще більше оітерпло їй, тіло, як вона уявила Василя впійманого, у руках оцього... страшного галичанина. Боже, невже їй судилося пережити ще й цю втрату!?
Коли поручник Василик пішов, Агрипина Антонівна, все ще з очима, повними сліз і жаху, звернулась до дочки:
— Викинь його з голови, дочко, того Роговенка! Бо батько й на тому світі плакатиметься на тебе...
Оксана мовчала. У голові їй, стояв тепер якийсь туман. І в тому тумані слабкеньким вогником не так горіла, як гасла її надія на поєднання з коханим. Здавалось, що поручник Василик присипав попелом той вогник, щоб він швидше згас. Відчувала, що Василик цілком чужий її серцю, але... Вона просто боялася засирати в дальше майбутнє.
Щоб не слухати материного плачу й докорів, вийшла з кімнати до спільної в їхньому домі вітальні. Та, побачивши Дядину, що біля чогось там поралась, вийшла бездумно на веранду, у холод зимового дня. Неодягнена, зразу здригнулась від того холоду: він, мов ножем, пройняв її всю. Зціпила зуби в упертій напрузі і так стояла. Перед її очима, по схилу тори розкинулось місто, блищали проти холодного сонця крила дахів., шиби лиснілій фойєріверками, яскріли. Але вона нічого не бачила.
Невже його рука могла звестись на ЇЇ старенького батька? — гарячково бились її думки. — Такого доброго батька? А може його примусили, як це припускає й поручник Василик? Тільки ж і в такому разі батькова кров мусить бути на його руках!
Стурбована Агрипина Антонівна виглянула, злякана, на веранду.
— Бог з тобою, дитино моя! Ти ж простудишся! Чи довго до лиха? Оксана так само мовчки повернулась до хати.
На вигін, що відкривав вигляд на Дніпро й далечінь його лівого берега, вискочило двоє незвичайних верхівців. У синіх козацьких жупанах, у шапках з довгими шликами, що матлялись, як порожні ворки; шаблюки, як гадюки, обвивали широкі червоні шаравари, били коней по боках.
Під одним, довговусим, кінь сивий, у яблуках, під другим, молодим, — вороний, як галка.
Вискочили — й спинились. Сивий у яблуках аж цапки з розгону став, як верхівець натяіг рапт'ом повід. А потім заграв на місці ногами, затанцював., кришачи підковами кригу, і вона скалками-іскрами прискала з-під його ніг.
— Ну-ну, не пустуй! — поплескав старший верхівець огиря по шиї, заспокоюючи; його простуджений бас ворухнув пишні вуса. — Здається, десь тут...
Це вже була думка вголос, слова, сказані до себе і, почасти, либонь, до молодшого товариша.
Справді, далі нічого було їхати: напереді порожній вигін, а за ним тільки білий брус т. зв. пот'ьомкінського палацу, остання будівля над берегом Дніпра.
Роззирнулись навколо. Не тільки на вигоні, а й у поблизьких, прикучерявлених засніженими кленками вуличках було дуже тихо. Остання перія міста позачинялась віконницями, позатягалась прогоничами, позамикалась замками в своїх будиночках, щоб, здавалось, не чути й не бачити того, що діялось у нижній частині міста, там, де стирчали заводські димарі, де перетинав Дніпро залізничний міст, звідси, здалека, згори видний, як розтягнута гармонія.
Неприємне було все те, що діялось там. Там щось кипіло, клекотало усі ці дні, щось тривожне й небезпечне. Краще позаплющувати очі й позатуляти вуха...
Тож верхівцям ні в кого було й спитати, де живет той, що його вони шукали. Знали, що десь тут, а де саме...
Довговусий повернув коня ліворуч, його товариш поїхав за ним. Спинились перед чепурним будиночком з мезоніном. Той будиночок був на всю перію найяскравіший, і через те, ймовірно, у ньому й жив той, кого вони шукали. Бо той чоловік сам був на це середовище незвичайний, і це вони знали. Але й цей будиночок теж був з усіх боків позамиканий, залізними ґратами на вікнах заґратований, а від рогу вулиці ще й високим, просто фортечним частоколом, з колючим нагорі дротом, відгороджений. Отже, до нього, бачилось, ані приступу.
Та верхівці знали, що частокіл, замки й ґрати — якщо тут жив той легендарний чоловік — не проти них наїжені.
Вусань ізскочив з коня, брязнувши острогами, передав повід молодшому товаришеві, а сам вибіг на ґанок домика і подзвонив — смикнув колодочку на дротині. Дзвінок приглушено загомонів десь у глибу дому, але, очевидячки, не збудив нікогісінько. Вусань потяг за колодочку вдруге.
По якомусь часі за дверима зачовгала хода, одна две-рина беззвучно відхилилась, на розтяг середовоіго ретязка, а в щілині засвітилась пара дівочих очей. Очі дивились на незвичайного верхівця злякано.
— Я отаман Кривошлик, — брязнув острогами і гримнув басом вусань. — Хочу бачити професора Яворенка.
Дверини знов стулились, прочовгала вглиб дому хода, і за дверима запанувала знов непорушна тиша. І так тривало хвилину, дві, три... Очевидячки, мешканці дому не виявляли ані найменшої пошани до пишного козарлюги на ґанку.
Козарлюга смикнув себе нервово за вуса, хляснув нагаєм по своєму зеленому сап'янці. Це ж бо вже чорт-зна що таке! З ним, з отаманом „Запорізької Січі", розмовляять через рет'язь! Зачиняють двері перед самісіньким його носом! Та йому треба тільки рукою махнути — і сотня козаків... Але потім схаменувся. У глибу його душі ворухнувся сумнів., чи послухали б його козаки, якби він послав їх проти того, хто так пильно охороняв себе частоколом, колючим дротом, ґратами на вікнах, ретязками на дверях та мовчазним усамітненням. Він, отаман Кривошлик, не абияке цабе в сучасних подіях, але професор Яворенко, мабуть, таки більша персона. Професора ж уся Україна знає, як охоронця скарбів давнього Війська низового запорізького, зібраних у його славнозвісному музеї. Та й не тільки Україна... Він же самого царя Миколу II, як той під час війни, 1915 року, приїздив До Січеслава, почастував викопаною в запорізькій могилі горілкою!
Отже навіть, з царем був професор за панібрата, а це не жарт!
Аж ось нарешті двері знов відчинились, уже без ретязя, широко, і в півтемряві сіней-коридору забовваніла невеличка, сухенька постать самого професора, накрита наопашки пальтом з кенгуровим коміром.
— Чи до вас можна, батьку? — чемненько, мовби перед тим нічогісінько прикрого в його серці й не було, пробасив, виструнчившись, козарлюга.
— Та можна ж, можна, — обізвавсь професор високим, майже фальцетовим, але приємно-співучим голоском. І виступив з півтемряви назустріч, придивляючись крізь сині скельця окулярів до незвичайного, але, очевидячки, бажаного гостя. — Заходьте, будь ласка! Про отамана Кривошлика я вже чув, аякже. Тільки не думав, що в вас такий басило. Аж дівчину, мою наймичку, перелякав. „Щось, каже, таке, як бугаяка". А вона в мене з села, несмілива. Я все беру наймичок із села, щоб нашою мовою балакали...
Кривошлик крехнув задоволено, пустив голос іще нижче.
— Та знаєте, батьку, на похмілля трохи. Люблю, не вам кажучи, оковиту.
— Любите? Хе-хе... 0і, козами ще й не так горілицю дудлили! Прошу ж до хат'и! Будьте гостем дорогим!..
Кривошлик махнув рукою з натаєм назад себе — на другого козака.
— Мій джура. Чи й йому дозволите?
Професор сказав., щоб джура прив'язав коні до залізної хвірточки, а тоді й ішов.
Джура зіскочив з коня, прив'язав свого й отаманового, а тоді й собі збіг бадьоренко на ґанок. Професор пропустив їх обох у коридор.
Але тут отаман Кривошлик здивовано спинився: прямо на них, з правої стіни, з-над сходів, що вели до мезоніну, їхав... Бульба з синами. Коні, як змії, на старому Бульбі біла з червоним шликом шапка, на руках перстені із справжніми, в малювання вмонтованими самоцвітами. Самоцвіти яскріли у денному світлі, що продиралося крізь ґрати на вікні.
— Ех, та й добре ж ви придумали, батьку! - похвалив отаман, кивнувши головою на Бульбу з синами. — Як живі...
ї оглянув себе та джуру, чи й вони так виглядають: виходило, що так.
Професор пояснив, хто це намалював. Пішли далі. На лівій стіні коридору теж був намальований козак. Професор пояснив і це малювання: що означає образ та хто малював.
Увійшли до світлиці, повної музейних речей, а серед них найбільше було старовинних годинників, картин та книг. І професор зразу ж заходився пояснювати все це, з великими подробицями щодо походження кожної речі. Самі гості насамперед звернули увагу на образ козака, пораненого в бою (з перев'язкою через чоло, крізь яку просочувалась кров). Цей козак був намальований трохи незвичайно, бо на половині дверей, не тих дверей, що були в професоровій хаті, а перерізаних упоперек, узятих із якоїсь іншої хати і тепер повішених, як картина.
Іскорки сміху заграли в професора за синіми окулярами, як він почав історію цієї картини оповідати. Цього козака намалював один мадяр у мешканні московского багатія (такого то). Але чи міг він, професор Яворенко, допустити, щоб козак перебував у московській неволі? Якось, як господаря не було дома, він, змовившись з одним українським патріотом, покликав теслю, і той відпиляв половину цих дверей, з намальованим до пояса козаком. Пізніше 'багатій узяв з них за це чималенькі гроші, але козак оце тут тепер, на своїй батьківщині. Він же, професор Яворенко, ні з ким не церемонився, як треба було щось музейне придбати. От чи вони, гості, чули про князя Урусова? Це московський панюга, що має величезні маєтки, десятки тисяч десятин, на колишніх вільностях війська запорізького і через те, мабуть, ще до революції став був трохи чи не українським патріотом. У всякому разі висловлювався за федералістичну перебудову Російської імперії. Так він у нього взяв обманом дві скрині арабської роботи, з інкрустаціями із словної кістки, — тепер стоять у музеї. Обман у такій справі — не гріх, бо він же не для себе, а для музею бере, для: громадського користування. А чи знають вони, як це було?
Іскри сміху ще більше заграли в професора за синіми окулярами, біленька ватка невеличких, але опущених по-козацькому вусів полізла вгору на сухенькому видочку.
їхав він у Котівку, до князя в гостину, коли дивиться — їде селянин і везе на гарбі незвичайні скрині старовинної роботи. — „Куди?" — спитав у того селянина. — „До князя Урусова"... — „Так повертай назад, — сказав професор, — вези ці скрині в „губерню", до музею... Це князь звелів так сказати"... І селянин відвіз аж до ¦Січесліава.
— Отаке то, мої любі добродії! Доводиться на всякі способи братись, щоб щось для музею придбати...
Отаман Кривошлик кивав головою, притакуючи, стверджуючи „законність" і таких способів, якщо мова про музеї, особливо козацької старовини.
— А оце знаєте, звідки? — показав професор рукою на годинник у стилі рококо.
Гості, звичайно, не знали. Професор пояснив.
— А оце знаєте, що?
Гості теж не знали. Професор теж пояснив.
— А оце ось?..
І пояснив:. Довгенько так вони гомоніли, не присідаючи, переходячи з кімнати до кімнати. Гості не мали змоги навіть шапок десь покласти, тримали їх у руках, великі, як цілі ягнята, джура держав свою обіруч. Балакучість професора Яворенка була, здавалось, така ж невичерпна, як і його збірка музейних речей. Крім того, він приобіцяв повести гостей ще до самого музею, отам справжні дива... Там є, наприклад, одна люлька-череп'янка...
Отаман Кривошлик почав занепокоєно скидали очима на джуру: усього цього було трохи більше, ніж вони потребували. Наприклад, їх зовсім не .цікавили скрині арабської роботи, рококові годинники тощо. Та перейти на іншу, ближчу до їхьної справи тему було не так легко: професор гомонів і гомонів своїм співучим голоском.
Нарешті отаман Кривіошлик сказав джурі, щоб пішов поглянув на коні, чи не позаплутувались у поводи. А сам узяв та й сів 'безцеремонно в якийсь музейний чи не музейний фотель і спробував заговорити про свою справу.
— Чекайте! — тим же веселим тоном перебив його професор. — Ви ж спочатку розпишіться б мене. У мене ж для історії всі знаменитості розписуються. Цар Микола другий розписався, турецький міністер освіти... Ну, й ви ж не абияка парсуна... Розпишіться, будь ласка!
Він вийняв із шухляди свого письмового стола чималий аркуш доброго паперу й показав перо та чорнильницю на столі.
— Сідайте ось тут — і розмахніться по-козацькому... Та тут отаман Кривошлик із свого боку запротестував.
Як? Щоб він, отаман Кривошлик, розписувався сталевим пером! Козаки ж розписувалися тільки гусячим! А як саме тут повернувся від коней джура, то отаман і звернувся до нього по перо. Виявилося, що джура спеціял'ьно для отамана возив гусяче перо, сховане в обводі шапки.
І Кривошлик написав:
„Грицько Кривошлик, отаман славного непереможного куреня „Запорізька Січ".
Поки він писав, джура, молодий ще хлопець, стояв, повний пошани до свого отамана, із шапкою напоготові, щоб як той скінчить, сховати перо знову.
Як уже було по процедурі розписування, отаман Кривошлик похопивсь заговорити про мету свого приїзду. Він сказав, що його курінь, разом із свідомими й активними українськими патріотами міста Січеслава, хоче влаштувати параду. І от для цієї мети вони хотіли б позичити в його музеї деякі запорізькі речі — одяг, зброю, пірначі, а для самого отамана Кривошлика — одну булаву. Мета паради пропаґандивно-романтична: треба в масах розбудити призабуту красу давнього козацтва, щоб люди завзятіш воювали за Україну. Так думає не тільки він, отаман Кривошлик, а й галичанин Василик як один з керівників Республіканського коша, далі лікар Юхим Павловський і інші.
За синіми скельцями професорових окулярів пробігла мишкою тривога, його скарби могли вислизнути з його рук! Бо де гарантія, що ніщо з узятого не пропаде? Може ж статись так, як колись на бенкеті в шведського короля Карла XII... як запорізці, що їх привів до короля Карла ХіІІ Кость Гордієнко-Головко, поховали собі в кишені ті срібні ложки, що ними їли. Поховали і взагалі загирили, не зважаючи на протести розпорядників бенкету, зокрема гофмаршала...
Оповідав про це професор із своєю приємною посмішкою і трохи чи не з похвалою на адресу „завзятих козаків", але... але за своє добро таки потерпав.. Може ж пропасти ні за цапову душу!
Отаман Кривошлик узяв запевняти, що все він візьме на свою відповідальність. Погодились, кінець-кінцем, на тому, що професор мав видати для нього, для лікаря Павлов-ського і ще декоіго з поважних і довір'я гідних людей.
— Щодо рядових козаків, то їм треба в кравців пошити отакі, — професор підійшов до одного невеличкого малюнка на стіні, — як оце, куртасики. Бачте, коротенькі, зручні в бою. Жупани не завжди добрі для такої мети...
— Куртасики, кажете?
— Еге, так вони звуться. Один молодий козак у Рєпіна на картині „Запорожці пишуть листа турецькому султанові" одягнений у такий жупанок: я йому порадив...
Як справи, нарешті, скінчили, професор запропонував був гостям поснідати, навіть пішов був до якоїсь кімнати, гукнувши дівчину-наймичку, але отаман відмовився: ніколи. Справ же у нього тепер, у зв'язку з готованою парадою от поти!... І вже прощаючись із професором, отаман Кривошлик сердечно подякував йому за охорону пам'яток і традицій славного низового війська запорізького.
Професор вийшов за ними аіж на ґанок, у своєму „кожусі" (як він називав своє на лисячому хутрі пальто) наопашки, що його й у хаті не скидаів, бо було не досить тепло.
Кривошлик потиснув наостанку господареві руку, жвавенько збіг із ґанку і, ставши в стремено, по-козацькому закинув своє огрядненьке тіло в сідло. Застояний кінь узяв з копита, та отаман не дав йому зразу ходу, здибив його, щоб похизуватись перед професором козацькою верхоїздою. Огир став цапа, вигнувши вгорі красовито лебедину шию, а тоді, відчувши попуск повода, стрибнув леїгіким стрибом і пішов далі рівною риссю. Отаман тільки встиг ще раз оглянутись, махнув величнім жестом назад до професора і зник за рогом.
Джура поїхав його доганяти
Професор Яворенко подивився з цікавістю на молодецькі „витівки"' отамана Кривошлика, вийняв із-під „кожуха" свою маленьку ручку і теж помахав на прощання. А як уже обидва верхівці зникли за рогом, .глянув на небо, що починало просіювати дрібний сніжок на мерзлу землю, а потім здригнувся від холоду і похопився сховатися в свій мовчазний будиночок, — за ретязь, за ґрати, за частокіл з колючим дротом сховалась його дрібненька, трохи пригорблена постать.
Надворі ж так непривітно, холодно, і такі десь там небезпечні події відбуваються! Краще їх не знати, хай їм грець!
А в нього ж дома так затишно і такі приємні скарби дружною сім'єю оточують його. І, мабуть, йому й на думку не спадало, що історичне козацтво навряд чи було таке спокійне, як у його музеї.
Була неділя, теплий день, з розталлю. З дерев та карнизів будівель капало майже по-весняному, під ногами чвакала руда снігова джурджа, а на хідниках та мостинцях снігу майже не було.
А над усім цим, над безлистими мокрими, наче скупаними, деревами яскріло золоте сонце, блакитніло ніжно-шовкове небо.
Добрий святковий настрій стояв у повітрі і, здавалось, виповнював собою серця всього живого — людей, що повиходили з своїх мешкань-закапелків, голубів, що круглоголовими ляльками сиділи на порталі історичного музею ім. Поля, прикрашували його, як разок намиста...
Деякі голуби під таким сонцем пробували вже навіть буркотіти до своїх голубок. Десь, не завжди видні, вицві-рінькували горобці.
Самий будинок музею, білий, із широкими, відкритими проти сонця сходами, ніби очолював цей осяйно-бадьор-ливий настрій. Він стояв на найвищому пункті міста — на Соборному майдані, посередині, решта будівель з пошаною розступалась перед ним на чималу відстань. Навіть собор, що його закладала цариця Катерина II разом з австрійским цісарем Францем-Йосифом і що мав, за задумом, „перевищити" собор св. Петра в Римі, відсунувся назад. До революції перед самим музеєм стовбичив пам'ятник цій „вражій матері", що „край веселий, степ широкий та й занапастила", — стовбичив на високому п'єдесталі і постійно нагадував нащадкам про наругу, заподіяну славному низовому війську запорізькому, від цієї „невінчаної" коханки багатьох фаворитів. Ба більше: це ж через неї полтавці-„галуш-ники" ще й досі „січеславців" „невінчаними" називають, дражнять.
Тепер цей пам'ятник лежав „повалений у порох" під п'єдесталом.. Так помстилися нащадки над тією, що зруйнувала славну Січ Запорізьку і так знеславила ввесь край.
І оце такий день і таке вигідне місце вибрав отаман Кривошлик для паради. Січовики мали пройти повз історичний музей вниз Катерининським проспектом (ця ганебна назва ще залишилась!) уздовж високих рівнобіжних грив акацій, що творили бульвар аж до кінця проспекту, десь біля вокзалу.
На широкому ґанку музею, обрамленому античними колонами, стояли професор Яворенко та отаман Кривошлик із своїм штабом. Професор полискував проти сонця темно-синіми окулярами, білів ватяними вусами та сивими висками, видними з-під чорного, як у ксьондза, пояркового бриля. У доброму лисячому „кожусі" з кенгуровим коміром, його дрібна постать скидалася на ляльку, сховану в щось тепле. І йому, справді, було цього дня не холодно. Тим він аж сяяв щастям та радістю. Та й ще б пак не радіти! Це ж він, зберігши в музеї дух і реліквії давнього козацтва, допоміг тому козацтву ожити!
Здавалось, усі ті шаравари, жупани, шапки, що десятками чи більше років лежали приладі пилом та притрушені нафталіном, ураз повиповнювались здоровими тілами, патріотичними душами й пішли тією землею, де колись ходили славні запорізці. Ходили, ,а також гарцювали на конях, змагаючись із вітром степовим, відстрілюючись від татар чи переслідуючи їх, стежачи в небі за ширянням орілів-клекту-нів. Зокрема так чинив один із них — Глоба, власник того хутора („зимівника") над річечкою Половицею, що на його місці виріс пізніше промисловий велетень Січеслав. То ж йому, тому Глобі, поставив професор Яворенко кам'яний надгробок у міському саду, викарбувавши : „Запорожцеві Глобі, засновникові саду". На жаль, той напис ще був московською мовою... Отож там, у глибокій долині, де ще й тепер були болотяні рештки Половиці, стояв Глобин виш-нячоїк,^ можливо, були й яблуні, сливи та груші. А що вже колючі терни, то, напевно, щіткою обростали зимівник. Але від того „родючого дерева" й 'тернів тепер уже й сліду не лишилось, замість них росли тепер високі акації та кучеряві клени, утворивши стрункі алеї, з притрушеними чистим пісочком стежками, а по тих алеях лунала досі переважно московська мова.
Лунала досі — це так. Та сьогодні, бачивши потужну ходу воскреслого козацтва, не один, мабуть, помосковще-ний нащадок згадав своїх славних предків і спробував пригадати їхню мову, а справжні москалі, напевно, трохи „по-прикушували язики". Бо це ж ішла сила, не тільки краса!
А там, де діє сила, і „мужицька мова" може музикою залунати!
Ось вицокує підковами по мостинцю передовий кінний прямокутник. А перед у ньому веде... ну, хто б же ви думали? — відомий на все місто лікар-хірург Юхим Павловський! На білому, пишногривому та пишнохвостому, як у казці, коні, в червоних музейних шараварах, у м'якій білій, із шльонської вівці, з червоним шликом шапці, а в руках музейний пірнач, знак полковницької гідности. Довгі сиві вуса рукою вряди-годи погладжує, а на виду хоч би тобі натяк на усмішку, — сама козацька суворість.
Над кінним чотирикутником погойдується без вітру жовто-блакитне крило стягу, що його тримає-гойдає на коні бунчужний.
— Ей, Юхиме Арсеновичу! — гукнув професор Яворен-ко, перемагаючи своїм співуче-веселим голоском рясний кінський копоток. — Куди путь держите, пане отамане? Чи не на турка, часом? Та глядіть, шараварів не закаляйте: бач, як розквасило...
Аж шию витяг із своєї Теплої схованки, кенгурового коміра, як гукав.
Отаман Кривошлик незадоволено поморщився, насупив кошлаті брови: професор ординарністю поведінки виразно псував урочистість паради. Відсунувши безцеремонно назад себе булавою (музейною!) невеличку професорову фігурку, він майже сховав його за своєю огрядною постаттю. А сам виступив ще більше вперед — у червоному жупані, о-бтяіг-нутім на животі широким слуцьким поясом (усе з музею!) і теж у пухнатій „шльонській" папасі, — як той пишний козарлюга на відомій картині Рєпіна, що регочеться, поклавши руки на черево. Тільки ж Кривошлик не тільки не реготався, а й не припускав найменшої профанації урочисто-сти через будь-який сміх. Він підкинув голову, метнув проти сонця з-під кошлатих брів блискавичним поглядом, вимахнув булавою (справжньою, музейною, з самоцвітами, що свінули на сонці) — і ревнув своїм басилом:
— Здорові були, козаки січовії!
— Слава батькові отаманові! — широкою луною озвал