Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

 


ЗВ'ЯЗКОВА З ВЕСЕЛИХ ТЕРНІВ

       Одного теплого весняного ранку, коли над селом піднялося ясне сонечко І в повітрі рознеслися перші пахощі садків, на подвір'ї Івана Бабенка почувся плач:
-Мамо... Мамцю..
На той крик з хати, яка ще пахла вапном, свіжою фарбою і сосновими дошками, великої, на дві половини, вибігла молода жінка, господиня Ганна:
- Що, донечко моя, що?..
Вона побачила, як її маленька Вірця, озираючись, тікала з подвір'я. А за нею гналася гуска. Обоє розсміялися. Вона нічого поганого їм заподіяти не збиралася. А лише спробувала погладити оте жовтеньке, та ще й взяти на руки.
Донечка любила всяких тварин, птахів, рослин, - і завжди пестила їх, бавилася біля них, цілувала їх.
Село тягнулося до вибалку, до розкішних сіножатей. То й Вірця цілими годинами любила сидіти серед квітів, що росли на вигоні, зносила до хати, де плела з них віночки. Найпишніший клала собі на голову, й була схожа на квітку.
- Сусіде Іване, - гукав до нього через паркан Антін
Опанасенко. - Не донька в тебе, а маківка.
-Та й твій Василько нівроку, - відповідав Бабенко. - Чорнявий, як і ти.
Часто Вірця плела два віночки. Батьки знали: один - для Василька. Нерідко, наче потаємно, на вигоні вони бігали разом. Любили годинами бавитися у потічку, що протікав біля вигону, копати в мокрому піску кринички й дивитися, як у них набігала вода. Ввечері, коли поверталася з поля мати, допитувалася: "Матусю, а звідки береться в криниці вода?".
-То, донечко, сам Бог подарував її людям, - тихо відповідала Ганна своїй донечці.
Перед тим, як лягати спати, дівчинка любила слухати маминих казок і пісень.
Отак у заможного селянина Івана Бабенка у Веселих Тернах Криворізького повіту підростала донечка Вірця.
Коли їй виповнилося вісім років, дівчинку віддали до місцевої школи. За одною партою вона сиділа, звісно, з Василем. У школі Вірця всім цікавилася і допитувалася у вчителя: "Чи правда що зірки на небі, то Божі очі?", "А чому їх так багато?", "Чому птахи літають?". А як навчилася читати, то в школі брала книжки додому, - і вже батьки не могли до неї догукатися. Так збігло кілька років. Вірця закінчила школу. Стала чорно красунею. їй уже виповнилося сімнадцять! А Василько (.бравим, струнким хлопцем. У нього почав з'являтися пушок над верхньою губою. За цей час вони прочитали багато книжок.Мріяли про гімназію. Хоч їхні батьки були заможними, та не настільки, щоб утримувати своїх дітей у місті.
Настав 1917-й. Скрізь по Вкраїні поширився рух за своє, рідне. Найперше виникає "Просвіта". Діти селян повинні мати ширший світогляд. Земські управи були завалені ухвалами про відкриття у них гімназій. Та не вистачало коштів.
Село Веселі Терни виявилося у кращому становищі. За косий час тут відкрили змішану гімназію. Під неї півбудинку віддали Івану Бабенко. Інші господарі утримували вчителів.
Звісно, що одними з перших до гімназії записалися Вірця і ілько. Учнів у ній було багато. Життя вирувало. Про гімназію линула слава по всій окрузі. Довелося віднайти додаткові примі-щення і кошти.
- Заживемо ще краще! - говорив на зборах своєї громади
; Бабенко.
- Коли б то, коли б... - зраділо підтримали його односельці.
Так і сталося б. Але мирне будівниче життя в Україні поча каламутити брехливими гаслами комуністичні пройдисвіти. щі Ульянова-Троцького Вони вже захопили владу в Мос-кві й позиркували на наші землі.
"Пам'ятайте, Росії без України не буде! - вигукнув Троцький. Обіцяйте, кляніться у вірності. Український Уряд-Генераль-кекретаріат називайте збіговиськом генералів!.. Обіцяйте, що їїнці за радвлади тільки те й робитимуть, що їстимуть ва-іки!'. Обіцяйте, побільше обіцяйте!.. Нам потрібна Україна, за будь яку ціну!!!"
І пройдисвіти Ульянов-Троцький послали на наші терени п'яної матросні. Кров, страти, грабунки... Майже всі вчителі Весело-Тернівської гімназії та старші учні взялися за зброю, стали на захист рідного Краю. Вони вступили українського війська, створивши першу залогу - бронепоїзд.
Один з його бійців був Василько. Не стояла осторонь боротьби за Вкраїну чорнява красуня Віра Бабенко...

Згадував доктор Юрій Гоголівський:
"На вулицях міста Тернова, де перебував Уряд Української Народної Республіки, котрий відступив перед переважаючими московськими мародерами, 1921 року появилася дівчина невеликого зросту, в кожушку і темно-зеленій хустці, з кошиком у руці. То й була Віра Бабенко - членкиня повстанської організації, що називалася "Молода Січеславщина". Вона тоді була гімназисткою 7-го класу.
З розмови з нею виявилося, що коли війська Української Народної Республіки 1918 року залишали Катеринославщи-ну і вже не мали змоги туди повернутися, то там виникла повстанча організація під керівництвом лікаря Галієва. До неї вступила і Віра, взявши на себе обов'язки зв'язкової.
Дівчина виявила бажання зайняти їхнє місце... Почуваючи обов'язок послужити Рідному Краєві, вона радо взялася за цю небезпечну справу. До того далі свого села ніде не бувала, а потягу й в очі не бачила. А тут їй довелося пройти крізь ворожі московські застави близько 1000 кілометрів".
Вона здолала все. Нею керувала велика любов до рідної матері-Вкраїни, а із спогадів Юрія Гоголівського довідуємося:
"Я почав розмовляти з нею. Дивлячись на Вірусю, просто дивувався, скільки в тої дівчини відваги, сміливості, самопожертви. І все те так просто робилось, нібито вона пройшла з сусіднього села, якихось 3-5 кілометрів, у гостину до знайомих, а не такий далекий край, та ще в найнесприятли-віших умовах, які тільки можна уявити, коли в Україні навіть удома було небезпечно сидіти, не кажу, поїхати чи піти в якусь далеку дорогу. Коли по всіх теренах вешталися озброєні банди й різні злочинці, заслані з Московії, коли кожне місцеве Чека, що саме хотіло, те й робило, коли переможний комунізм не знав міри своєму нахабству і виловлював усіх хоч трохи для себе підозрілих людей, а то й просто інакше думаючих, й їх розстрілював, у цей час дівчина йде в незнайому далеку дорогу й несе з собою таємні папери від своєї організації, з якими якби її зловили, то не знали б, яких мук для неї придумати."

Та так і сталося. У містечку Тарнові її упізнав один студент, який навчався з нею в гімназії. Дівчина вже отримала потрібні жументи і почала збиратися назад до Веселих Тернів, коли її примани.
Вона - у камері контррозвідки.
- Прізвище, ім'я, по батькові?
- Бабенко Віра Іванівна.
-У нас є дані іншого гатунку. Ви вигадуєте!
- Вони вигадані, моє прізвище це. Воно від моїх батьків.
- Чи належали ви до якоїсь організації? її назва, мета діяльності, прізвища учасників?
- Я не належала І не належу зараз до жодної організації.

- Уведіть! - скомандував офіцер. І по цих словах увійшов
|студент-провокатор. Криво всміхнувся.
- Ви знайомі? - перепитав офіцер. - Чи, може, бачитесь уперше?
- Чого, я його знаю. Він до мене постійно приставав. А я його відганяла.
- Он як? - мовив офіцер. - То ви, заперечуєте, що послан-
ця підпільної організації? ..Нічого, заговорите!..
Її мучили нелюдськими тортурами; вирізали на спині паси, здирали з живої шкіру, забивали цвяхи під нігті, відрубали пальці на руках й ногах і викололи очі.
Юнка з Веселих Тернів не вимовила жодного слова. Й наостанок, слуги Троцького /Бронштейна/ і Дзержинського /Руфіна/ відрубали їй голову.
Це сталося у вересні 1921-го.

Честь і слава Тобі, юна Українко-мученице, за Україну!

Володимир Заремба м. Дніпропетровськ