Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

Дії повстанської махновської армії спільно з армією УНР після перемир'я 20-го вересня 1919 року.


      "26-го вересня, на всіх ділянках українська армія (армія УНР) вступила в бій з денікінцями. У результаті - одна українська група, що знаходилася під Київом, була відкинута до Бердичева, інша з Одеси на ст. Бірзулу, третя, "Волинська" - з Ольвіополя нагору по Дністру до Тульчина і четверта, "Січові стрільці" - під місто Умань. Між "Волинською" і "Січовиками" була розташована наша армія (повстанська махновська), утримуючи західний берег річки Ятрань - притоку Синюхи. На світанку 26-го вересня генерал Попов накинувся на "Січовиків", що займали місто Умань, які без пострілу капітулювали. До ночі фланги нашої армії були розкриті, і туди кинулися денікінці, охопивши нас з усіх боків.
     Ми вирішили діяти. Наш перший корпус мав перед собою офіцерські полки: 1-й Сімферопольський, 2-й Феодосійський і Керчь-Єнікальский (це той, що колись дислокувався у Павлограді), займаючи лінію від Коржового Кута до Перегоновки по річці Ятрань. Другий корпус займав лінію від Перегоновки до Краснопілля також по ріці Ятрань, маючи перед собою 1-й і 2-й Лабинські полки (пластунські) і 51-й Литовський. Ця східна ділянка була головною, тому було вирішено знищити його до підстави.
Четвертий Кримський корпус займав південний край нашого фронту і мав перед собою новоприбулі білогвардейські частини з Одеси та Херсона, що складалися переважно з гімназистів і реалістів. 3-й корпус охороняв наш тил (західну сторону), а решта частини були в резерві (північна ділянка) проти міста Умань, напередодні зайнятому білою кіннотою генералів: Попова, Назарова і кавбригадою шкуровського корпуса під командуванням Амбуладзе.
   Таким чином, перед нами стояли білогвардійські частини загальної чисельністю більше 20 000 багнетів, 10 000 шабель, при достатній кількості гармат та кулеметів. Цю силу треба було розгромити вщент.
    Наша армія була наелектризована і дихала відвагою, впевненістю в перемозі. У 2 години ночі 27-го вересня 1919 р. проти села Перегонівка ми підірвали більше 2 000 морських мін, бажаючи полегшити свій обоз. Вибух був сигналом до наступу по усьому фронту. Зав'язався гарячий бій, у результаті якого наша кіннота увірвалася в м. Умань, переслідуючи залишки білих кавалеристів, порубала до 100 чоловік "Січовнх стрільців", що вчора перейшли на сторону білих і виступили проти нас.Таким чином, супротивник утратив більше 6 000 чоловік на північній ділянці, а решта 4 000 розбіглися по лісах і стали жертвою селян.
    На південній ділянці 4-й корпус також розбила білих, захватив близько 3000 пленннх. Але, східна ділянка білих особливо жорстоко билась, і наші перші два корпуси не могли його розбити. Вони переходили до багнетного бою, обхвачювали фланги, але противник, що засів в окопах, вогнем відбивав удари...
   Я добре пам'ятаю такий випадок. Одержавши з північної і південної ділянок бригади про розгром противника, я виїхав на східну ділянку. Витратив набої, наші два корпуси відступали на правий беріг річки Ятрань. Становище створювалося неважливе, і ми вирішили призупинити штурм до підходу кіноти, але Махно наполягав розвивати атаку. Він з'явився на передову лінію зі своєю сотнею і кинувся на село Перегонівку: за ним піднялися ланцюги і перейшли річку. Противник маневрував. Він відступив на східну окраїну села, надавши нашим західну і центр, а потім наліг із усією силою. Наші побігли.
Раптом з'явилася наша кавалерія, що йшла з величезними трофеями з північної ділянки. Вона риссю наближалася до спостережного пункту, де був з штармом (штабом армії) і я. Багато хто з кавалеристів в бинтах, коні втомлені: але в розпалі бою чепуритися було ніколи.
     З передової прискакав до спостережного пункту Уралов (командир маневренного загону) і з криком: "Швидше рятуйте піхоту", відразу урізався в колону кавалерії, підхопившись на тачанку потрясаючи в повітрі записною книжичкой, закричав: "Товариші повстанці! Брати! Чи ви знаєте, як білі розправляються з трудовим народом?"
Кавалеристи спішувалися, утворивши довкола нього величезне кільце, командири в цей час одержували від мене оперативне розпорядження.
- От, ці жовті, потрьопані листки,- потрясав рукою Уралов,- це щоденник , це сповідь, крик серця, цто шматочок офіцерського "Я", свідок його дум і справ. Безмовні сторінки мовчали, мовчали доти, поки не вислизнули з його рук. От вони в мене і як вони говорять, говорять правду, жахливу правду без неправди і прикрас.
     У моїх руках щоденник офіцера денікінської армії. Я читав ці сторінки і почував, як у мене волоси стають днбом, а спазми душать, стискають горло. Ряд картин: робітник Донбасу - його б'ють,- хвилювався Уралов, розкрива щоденник.
"Наконец, устали. Что с ним делать?.. Ясно в расход. Но как?
Расстрелять - обнкновенно, повесить - не стоит труда. Решили взорвать. Привязали его к дереву, между ног повесили ручную гранату... дернули шнур и... вдребезги!
Добивать пленннх красноармейцев мало удовольствия мы же здесь жаждем чего-то острого...
Нами был взят в плен крестьянин-махновец. Списать в расход,- но как?
Решили поджарить. Принесли сковороду - лист железа, развели огонь. Ах! Как он извивался... восторг! Отрезали нос... язык... поджарили спинку, а затем животик.
Надоело... Поручик Ника разрывной снес ему голову, мы хохотали!..
Мне прапорщик 2-го офицерского полка, с сияющим видом, похвалялся о расстреле 32-х жизней.
Официальним приказом деревня била оцеплена, все, что нашли нужннм, обратили в имущество полка. Остальное разграбили. Хати сожгли до тла".
- Чорна зграя офіцерських банд грабує, палить і любується мученнями своїх жертв,- хвилювався Уралов.
- Товариші! Брати! Шостий рік ллється кров, шостий рік засіваєм ми поля могилами, а тисячі ворогів радіють, насолоджуючись нашими стражданнями.
Повстанці! Ви ж великі - так розправте власну силу і стряхніть з плеч усіх катів, панів так володарів!
Уперед на тирана!
Загриміло могутнє "Ура". Канонада підсилилася, а кулемети, наче безліч польовнх цвіркунів, розливали свій смертельний спів.
- По конях! - залунала команда інспектора кавалерії Дорожачі. Повстанці підхопилися на коней.           "Бригада, за мною, риссю марш!" - відгукнулось далі. І бригада за бригадою, сотенними колонами, упереміш з кулеметними тачанками, колихаючись, наче величезна змія, летіла через ріку Ятрань. От вона врізалась у ланцюги противника, блиснула клинками, загриміло "Ура", стрільба затихла і білі побігли в Перегонівку й Краснопілля. Кавалерія розділилася на дві рівні частини: одна сковзнула по річці праворуч на Краснопілля, інша - уліво на Перегонівку. У селі Краснопілля Лабинські полки, застромивши багнети в землю, підняли руки (молодці кубанці, почули таки своїх), а литовці билися до останнього, поки не були порубані.
    У Перегонівці рукопашна сутичка розпалювалась. Офіцерські полки: 1-й Сімферопольський, 2-й Феодосійський і Керчь-Єникальский, побудувавши каре, відходили у лісочок. Але кіннота випередила їх і, зайнявши галявину, вдарила в клинки: офіцери побігли на схід. Протягом 25-ти верст, від річки Ятрань до Синюхи, поле покрилось трупами офіцерів. Незначний їхній залишок, рятуючи життя, переслідувався безжальними повстанцями на конях. От на шляху ріка Синюха - смерть офіцерів. Кавалерія встигла зайняти лівнй берег, встановивши кулемети, а маневрові загони переслідували денікінців, заганяючи в річку.
   Ще одна атака і... офіцерів не стало. Одні перетворилися в криваве місиво, а інші, кидаючись в річку, тонули під градом куль. Отже, група денікінських військ повстанцями-махновцями була назавжди виведена з ладу. Офіцерські полки: 1-й Сімферопольський, 2-й Феодосійський, Керчь-Єнікальский і 51-й Литовський (до 12 000 чоловік) були порубані і потоплені в річці Синюсі, а кіннота генералів: Попова, Назарова й Амбуладзе, втративши до 6 000 вбитими, з чьотирма тисячами бігли в ліси. Близько 5 000 захоплених у полон були роззброєні й відпущені по домах. ( Диву даєшся, звідки у цих простих селянських хлопців з Покровського, Гуляйполя, Полог, Павлградщини та інш. повсталих повітів стільки завзяття, що їм вдалось одержати перемогу над супердосвідченним та вишколенним ворогом.) Крім успіху та багатих трофеїв, ми заслужили велику подяку селян, які одержали від нас брички, коней і т.інш. Якщо раніш у цих селищах, захоплених боєм, були селяни без коней, те тепер таких вже не було.
   До ночі армія розташувалася коло річки Синюхи, відпочивала. 28-го вересня засідала Реввоєнрада, штарм і командири. Обговорювалось питання відносно вибору місця в тилу Денікіна.
    "Катеринославщину вважати базою Повстанської Армії, що може обрости новими тисячами бійців, що дасть можливість розвити третю анархічну Революцію на всю Україну. Доручити культпросвітньому відділу Ради скласти "Декларацію Революційних Повстанців України (махновців)" і, при зручному випадку, винести на затвердження загального зібрання комскладу і повстанців...",- приблизно так говорила постанова.
    Підняте мною (В. Білаш) питання відносно виділення з армії маневрових загонів з особливим завданням тривожити супротивника в різннх губерніях Украйни, организовувать повстання та інше, засіданням був відхиленний. Відмовилися розглядати питання, власне кажучи, мотивуючи, що його дозвіл залежить тільки від штарма і не входить у компетенцію зборів. У 12 годин 28-го вересня 1919р., коли Денікін зайняв м. Глухів і ст. Касторну, а поляки Липель, наша армія залишила ріку Синюху і вийшла в похід на Катеринославщину...."

В. Білаш з книги "Дороги Нестора Махно"