Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

ДОСИТЬ НАС ДУРИТИ!

     Київ. Книжковий ринок "Петрівка". Біля торгового рундука стоять двоє вгодованих типів. Задоволеним ситим оком озирають свій ринок. Все чудово, все схоплено, навколо - суціль мотлох на "раадном язикє", жодної української книжки. Один другому показує на кіоски: "На Украінє саавсєм нє асталась інтєллєктуальнава праадукта." На що той відказує: "Так, аткуда ж єму здєсь взяцца ?"
   Це бридке дійство зветься одним словом: "війна". Війна щодня, щогодини, щохвилини і щосекунди... Вона не скінчилася ні у 45-му, ні згодом, вона триває і не припиниться ніколи. Змінилися лише прийоми та методи її ведення. Мій свояк, етнічний німець, відверто зізнався: "Война нє окончілся. Ми сейчяс- нє стрєляйт, ми вас- окупайт." Україна воює, точніше, з нами воюють. Хто вороги ? Та їх- хоч греблю гати ! Ну, хоча б і ті ж німці, як союзники нашого стратегічного ворога - Росії. Саме кегебешна Росія є на сьогодні головною загрозою для України. Про це знають навіть у садочку малі діти. "Українсько-російська дружба", "братья-славянє"... Терміни з області фантастики. Коли "імператор всєя Русі" полковник КГБ Путін каже про "дружбу" з Україною, натягуючи належну за дипломатичним етикетом кислу посмішку, його з головою видають нелюдські "очі гієни". У них- неприхована лють ампутанта, інваліда, якому примусово відтяли ноги. Кремлівський мрійник. Чи ж можна "пришити назад" те, що не прижилося упродовж 350 років? Не секрет: з моменту розпаду імперії Росія веде з Україною економічну та інформаційну війну. Танками і літаками у наш час воюють лише там, де неможливо застосувати інші методи впливу. Навіщо вводити на ворожу територію війська, коли можна застосувати значно ефективнішу, страшнішу за атомну бомбу, зброю: посадовити до державного керма Кучму ("А хто ж таку нам кучму дав ?" І.Котляревський, "Енеїда", "кучма" - підла зрада), який за копійки віддасть не те що стратегічні НПЗ, а й усю неньку Україну з тельбухами. Жодна атомна бомба не дасть такого вражаючого результату, як "національна ідея не спрацювала." Згадаймо злоєхидне, самовпевнене висловлювання російського Гебельса Д.Кисельова: "Украіна, как спєлає яблака, гатова пакатіцца к нагам Маскви." Найдосконалішим видом зброї кінця ХХ ст. є, безперечно, біологічна бомба під назвою "кучмізм". Поглянемо, до яких наслідків призвів її вибух у злопам'ятному 1994-му, зокрема, у книговидавничій справі в Україні. Як випускник (1995р.) поліграфічного факультету, я встиг попрацювати за фахом лише кілька місяців. З призначенням на посаду Президента України Кучми, російські книговидавці взялися за знищення конкурентів в Україні. Здійснено було це у простий і давно апробований (з часів Б.Хмельницького) спосіб- підкуп: на такі справи росіяни ніколи не шкодували грошей. За пристойний хабар кучмівський кабмін видав постанову, за якою книговидання обкладалося податком на рівні товарів загального споживання (25%, а у деяких випадках - до 40%(!)) Факт змови підтверджується тим, що одночасно у самій Росії податки на книговидання скасовуються взагалі (0%)- т.зв. пільгове оподаткування. Відкрийте російську книжку на сторінці з вихідними даними і знайдіть напис: "Налоговая льгота- общероссийский классификатор продукции..." У європейських країнах ставка оподаткування коливається у межах 3-6%. Всім відомо, що при більшій ставці податку книговидання стає збитковим. Рекордний відсоток на поліграфпродукцію існував за часів хунти Піночета (18%). Але ці "досягнення" з придушення власного книговидання чилійського диктатора виглядають дитячою забавкою на тлі злодіянь Кучми: "український" рекорд вже ніколи не буде перевершено.
     Після вступу у дію чергового "М-ського"("кучмівського") Указу, в Україні у другій половині 1995 р. почали масово закриватися видавництва. До нашої країни ринув потік контрабандної книжкової продукції з Росії, звісно, на "родном язикє", - українці ж бо знають мову окупанта. "Украіна - ета ваабщє рускаязичная страна", - скаже згодом одна миршавенька VІР-особа. Таким чином для російських видавців настала золота пора. Щороку за реалізовані у нас свої книжки росіяни вивозять з України близько 350 млн. доларів. Податків, звісно, ніхто не платить. До бюджету. Холую Кучмі та його "придворним" постійно ж "капали" "зелені" від щедрих на ласку "братів". Українське книговидання було знищено: воно скотилося до рівня 0,8 (менше однієї(!)) книжки на одного українця. Частка українських видань на нашому книжковому ринку на сьогодні складає 5%, тобто, із 100 реалізованих у нас книг лише 5 видрукувані у нашій державі. Дійшло до того, що навіть підручники (!) для загальноосвітніх шкіл стали друкувати в Росії. Україна стала частиною російського ринку друкованих видань: 1/3 від загального обсягу усієї російської книжкової продукції. Відсутність вільної конкуренції у видавничій справі є незаперечним свідченням колоніальної залежності та неринкового характеру нашої економіки. Такого ганебного явища, як заборона книговидання, ви зараз не знайдете у жодній забитій "банановій" республіці. І що ж нам везуть з країни білих ведмедів? Переважно низькопробне чтиво: "марініно-донцови", "пєрумови", "спєцнази", "вори", "бандіти" та інший мотлох. При цьому наш агресивний сусід "одним пострілом вбиває одразу трьох зайців": заробляє на нас гроші, промиває українцям мізки ворожою нам імперською пропагандою і здійснює тотальне змосковщення. Але злочин "російського" імперіалізму є не просто "інформаційною війною". Оскільки українці у насильницький спосіб позбавлені права отримувати інформацію рідною мовою, війна має чітко виражене національне спрямування: вона ведеться проти українського етносу. Це - звичайнісінький етноцид, різновид геноциду.
Наслідком війни є й таке ганебне явище, як заборона на певні професії, зокрема, професію письменника. Теоретично, писати вам не заборонено: пишіть, скільки завгодно, все одно ви нічого не зможете опублікувати. Письменники чудово знають про що я кажу. Є сумніви? Тоді навідайтеся з рукописом до якогось уцілілого видавництва. Якщо ви графоман і маєте купу дурних грошей (які треба викинути на вітер), вам одразу запропонують викласти чималеньку суму. Рукопис навіть не дивитимуться, і за гроші видрукують будь-яку вашу маячню, яку ви потім самі й маєте роздавати. Але, якщо ви справжній письменник, і претендуєте не лише на визнання читачів, а й на відповідну матеріальну винагороду за свою інтелектуальну працю (гонорар), то вам відмовлять. І ненав'язливо запропонують поїхати з рукописом до Москви. Виявляється, ще з часів Гоголя так нічого і не змінилось (!) Ви мусите повторити шлях Миколи Васильовича: перекласти свій твір на "общєдаступний язик" (згадаймо покручі "чєрєвічкі", "паляніца",- яка краса!), відвезти його до Білокам'яної, впасти на коліна перед москалями і принизливо прохати "вєлічайшего соізволєнія" надрукувати ваш твір. При цьому вам не уникнути ще одного приниження: ваш твір надрукують за умови, що ви відмовитеся від свого національного походження, тобто видаватиметеся лише як російський письменник. Для цього, можливо, доведеться змінити й своє прізвище: Буличьов звучить "как то понятнєє, чєм" Можейко, а Арєнєв, "чєм" Пузій. Цей своєрідний тест на гнилість - річ також дуже корисна. Є сумніви ? Тоді поцікавтеся, куди зникли з України письменники подружжя Дяченки.
     Свої злочини окупаційний режим маскував з неприхованим цинізмом, влаштовуючи щорічні т.зв. "виставки" "Книжковий сад". Присилувані брати в них участь залишки українських видавництв мусили терпляче зносити ці знущання. Доводилося розкопувати старезні, навіть "ЕС-ЕС-ер-івські" видання, щоб хоч чимось заповнити напівпорожні вітрини. Московський павільйон завжди виглядав справжнім господарем на тлі мізерних поодиноких українських книжечок. Апофеозом цього імперського нахабства був розкішний величезний плакат: зігнутий, жалюгідний Кучма принизливо, по-холуйськи тиснув ручку самовдоволеному Путіну.
    А що ж українські видавці? Слід визнати: зламалися не всі. Ті, що вступили у боротьбу з окупаційним режимом, як воїни УПА, пішли у підпілля. Тепер, щоб дістатися до такого видавництва, доводилося довгенько блукати заплутаними лабіринтами й проходити ретельні перевірки. Видавці з підозрою ставилися до кожного, бо мусили дбати про маскування: довкола нишпорили "іщєйкі Азарава". Ця "пархатая калмицкая морда"(справжнє прізвище Пахло, змінене на прізвище дружини - Азараваї)) пильнувала, щоб в Україні, не дай бог, не з'явилася десь українська книжка. Податковий прес Леоніда Давиловича і Пахла-Азарова навіть теоретично не допускав існування української книжки. "Ми іх душилі-душилі.., душилі-душилі !!!" І, якщо вона все ж десь з'являлася, то це було порушенням законів. Не сплачувалися драконівські податки, приховувалися джерела фінансування, у вихідних даних подавалась недостовірна інформація, за якою неможливо було розшукати видавництво, а тиражі взагалі були комерційною таємницею.
     Як і увесь народ України, видавці з нетерпінням чекали революції 2004 року, щоб звалити ненависний окупаційний режим. Підготовлені до друку книжки (лише у "Веселці" - кілька сотень) чекали приходу української влади, щоб врешті прийти до стомленого інформаційним голодом українського читача. І що ж ? Та, нічого ! Все залишилося на своїх місцях. "Кучмізм" - живе і перемагає ! Парламентські слухання з проблем книговидання засвідчили, що знімати заборону на українські книжки ніхто не збирається. Цю інформацію оприлюднив один з відомих книговидавців. За його словами, коли він звернувся з вимогою скасувати ганебний кучмівський указ до "гуманітарного" віце-прем'єра пана Томенка, то той відіслав його до... Івана Чижа (!) Ти ба ! Хто ж не знає цього пана? Окупаційним режимом добродій Чиж був призначений на посаду голови Держкомітету телебачення та радіомовлення України і, як не дивно, очолює його й досі. Ми добре пам'ятаємо бадьорі, пустопорожні слововиливи цього пана про "нечуваний розвиток українського книговидання", "потужний поступ...", "переможну ходу" української книги і т. ін. Авжеж, він добросовісно виконував завдання приховати злочини кучмівського режиму, озвучуючи в ефір відверту брехню, з метою ввести в оману громадськість про дійсний стан речей. Але його незграбне окозамилювання виглядало примітивно й убого і викликало лише роздратування.
     Виникає запитання: а за що ж ми мерзли на Майдані ? Чи є нинішня влада українською? Чи звалився окупаційний кучмівський режим, а чи відбулася лише зміна персоналій? Адже хто-хто, а пан Томенко чудово знає, чого вартує видати в Україні книжку. Невже забув про свою "Любовну лірику"? Що, струмочок "зелені" з Кремля продовжує капати? Адже нічим іншим неможливо пояснити цю дивну любов до "братів" та їхніх книжок. За часів Кучми придушення українського книговидання, принаймні, щедро оплачувалося. То невже сьогодні це робиться задарма, з якихось альтруїстичних міркувань? Тоді нинішня влада таки відрізняється від попередньої такою дивною і незбагненною доброчинністю.
Тим часом окупація триває... Але поступ думки заборонити неможливо. Українські письменники продовжують працювати. Не майте сумніву: у Нас є чимало прекрасних літературних творів будь-яких жанрів. Вони лише вимушено припадають пилом у шухлядах столів. Але колись вони таки дочекаються зустрічі зі своїми читачами. В Україні ж буде колись українська влада. То, що, - Майдан-2?

Олександр Ореховський, м. Київ

 

 

What do Bats Eat