ВИКОРІНЕННЯ

***

Л.В. РОМАНЮК

ГОЛОДОМОРИ
ЯК ЗАСІБ ПРИДУШЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО ОПОРУ у СРСР
***
1921-22; 1932-33 рр.
в реґіоні Західного Донбасу
***
MEMORIUM
ЖЕРТВ ІМПЕРСЬКОГО ТЕРОРУ

"АРКУШ",
м. Павлоград,
2003 рік

ПРО АВТОРІВ:
Борис Павлович Іванченко, автор цієї брошури, - історик, юрист, широкоосвічена людина, патріот свого краю. Десятиліття збирав він матеріали з історії України, Дніпропетровщини, Павлоградського, Юріївського, Петропавлівського, інших районів. Проминули літа, неймовірна кількість інформації нині переходить у якість - у статті, рукописи книг, перша з яких - перед Вашими очима, читачу.

     Заради виходу цієї праці в світ з Автором об'єднали свої зусилля упорядники: голова Павлоградського міського Товариства "Просвіта" Микола Федорович Пономаренко, громадський редактор Вісника Спілки Українських організацій Західного Донбасу "Самарська паланка" Леонід Романюк, голова Історичного клубу "Червона калина" Людмила Павлівна Бойко, багато інших патріотів України та краю.

     Сподіваємося, що ця жорстока, правдива книга стане в пригоді всім, хто вивчає дійсну історію українського народу. Віримо, що ця брошюра - лише перша ластівка з низки наступних праць шановного Автора.

Усі права застережені. Повне або часткове відтворення чи розмножен-ня будь-яким чином матеріалів видання допускається лише з письмової згоди Автора. Автор не несе відповідальності за можливі матеріальні або моральні збитки від використання вміщенної інформації.

Іванченко Борис Павлович, автор.
Пономаренко Микола Федорович, упорядкування
Романюк Леонід Васильович,
редагування та виконання ориґінал-макету

м. Павлоград Дніпропетровської області, Україна. Березень 2003 р.

     "ГЕНОЦИД (от греч. genos - род, племя и лат. caedo - убиваю), одно из тягчайших преступлений против человечества, истребле-ние отд. групп населения по расовым, нац., этнич. или религ. при-знакам, а также умышленное создание жизненных условий, рас-считанных на полное или частичное физич. Уничтожение этих групп, равно как и меры по предотвращению деторождения в их среде (биол. Г.). Такие преступления совершались в массовых масштабах гитлеровцами во время 2-й мир. Войны, особенно про-тив слав. и евр. населения. Преступления Г. против кампучийского народа совершала в период своего антинародного правления преступная клика Пол Пота и Иенг Сари. Г. являются нек-рые ак-ты апартеида. Междунар. конвенция "О предупреждении преступ-ления геноцида и наказании за него" (1948) устанавливает между-нар. уголов. ответственность лиц, виновных в совершении Г."
(СОВЕТСКИЙ ЭНЦИКЛОПЕДИЧЕСКИЙ СЛОВАРЬ. М., "Советская энциклопедия", 1985)
***
      За переписом населення в СССР 1929 року налічувалось: "русскіх - 77 млн. 791 тисяча… украінцев - 81 млн. 195 тисяч".
"На вєлікой стройкє".
Пособіє для політобразованія, Лєнінград, 1931

Це, звичайно, без урахування Західної України, Буковини і Закарпаття.

   За переписом населення в СССР 1979 року налічувалось: "русскіх - 137 млн. 397 тисяч… украінцев - 42 млн. 347 тисяч".
("Насєлєніє СССР". М., Політіздат, 1983

Це вже з урахуванням приєднаних у 1939 році західноукраїнців.
***
"…Безжалостная борьба происходит между крестьянством и нашим Правительством. Это борьба не на жизнь, а на смерть. Этот год был годом проверки нашей силы и их выдержки.
Необходим был голод, чтобы показать им, кто здесь хозяин. Это стоило миллионы жертв, но колхозная система должна остаться здесь навеки. Мы выиграли войну…"

Мендель Хатаєвич, перший секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У, секретар ЦК КП(б)У.

ЗМІСТ:

ПЕРЕДНЄ СЛОВО стор. 4
Розділ І стор. 6
Розділ ІІ стор. 11
Розділ ІІІ стор. 15
Розділ ІV стор. 21
Розділ V стор. 28

Розділ 6
ДОДАТКИ: стор. 31
С. Булахівка Павлоградського р-ну стор. 33
С. Вербуватівка Юріївського р-ну стор. 35

С. Водяне Юрївського р-ну
С. Жемчужне Юріївського р-ну стор. 37
С. Межиріч Павлоградського р-ну стор. 41
С. Новов'язівське Юріївського р-ну стор. 53
С. Новогригорівка Юріївського р-ну стор. 55
С. Чернявщина Юріївського р-ну стор. 57
С. Шандрівка Юріївського р-ну стор. 58
С.м.т. Юріївка Дніпропетровської обл. стор. 62

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

    4 -го квітня 1918 року нарком РСФРР з питань національно-стей Й. Сталін у бесіді з головою Центрвиконкому Раддепу ("ЦИК Совдепа") України В. Затонським сказав наступне: "…Достаточно поиграли в Правительство и Республику, пора бросать игру". І "правітєльство УСРР" привезли з Таганрога до Мос-кви, де відбувся перший з'їзд більшовиків України.
І де скінчилася "незалежність" українських комуністів…

    В середині ХХ століття планета була охоплена полум'ям другої світової війни. Під різними приводами, через різні причини 61 дер-жава або 80 відсотків населення Землі перебували у стані воєнних дій або дотичної участі у військових процесах. Безпосередню участь у бо-ях брали 110 мільйонів людей, де, за офіційною статистикою, кожний другий - загинув.
СРСР вів війну з Німеччиною 1418 діб. Активні бойові дії провади-лися на протязі 1320 діб.
Було використано до 153 тисяч гармат і мінометів; 15,5 тисячі тан-ків, самохідних артилерійських установок і штурмових гармат.
     На велетенському просторі від Чорного моря до Заполяр'я 1418 днів та ночей палав вогонь небачених в історії людства битв. Оборона Києва, оборона Ленінграда, Сталінградська битва, Курсько-Орловська дуга, Корсунь-Шевченківська операція, штурм Кеніґсберґа, форсування Дніпра, Вісли, Одера, штурм Берліна…
      Тисячі героїв повторили подвиг нашого земляка Олександра Матросова, 600 радянських льотчиків повторили подвиг Ґастелло. Понад 450 військових льотчиків здійснили повітряний таран. Горіла земля під ногами окупантів у Білорусі, в Прибалтиці, на Північнім Кавказі і в Криму, від Одеських катакомб до древніх Карпат. Відважно й мужньо били-ся народні месники України. Тільки у радянських партизанських заго-нах та підпіллі героїчно боролися з фашистами понад 600 тис. чоловік.
    Вдячна Україна на полях битв поставила понад 27 тисяч пам'ятників. До 50 тисяч братських могил ніколи не заростуть народні стежини.
    Втрати СРСР у другій світовій війні склали 26 мільйонів людей - саме таку цифру назвав член Політбюро ЦК КПРС, екс-міністр інозем-них справ СРСР, тепер - Президент Ґрузії, Едуард Шеварднадзе.
    Під час війни СРСР зазнав страшенної матеріальної шкоди у розмі-рі 679 мільярдів радянських рублів, що за тих часів були цілком адек-ватні американському долару. З цієї шкоди частка України склала 285 мільярдів рублів.
    У другій світовій війні українців загинуло: 6 мільйонів чоловік на фронтах у боях з ворогом; 5 мільйонів чоловік мирних жителів, знище-них фашистами на тимчасово окупованих землях; 2,5 мільйона юнаків та дівчат вивезено на роботи до Німеччини, - разом 13,5 мільйона.
    На терені України фашисти створили 230 концентраційних таборів. 250 сіл було спалено разом з жителями, зруйновано 714 міст і селищ, 28 тисяч сел, розграбовано і зруйновано 32 тисячі шкіл. Все це - під час військових дій, що тривали в Україні 40 місяців.
     За Україну билися 30 загальновійськових армій, 10 танкових і 7 повітряних армій, 8 кавалерійських корпусів, 8 з 10 ґвардійських армій. Ці велетенські сили билися з ворогом, бо була війна. Ці неймовір-ні жертви принесені на вівтар Перемоги у Великій Вітчизняній війні народу проти фашистських аґресорів, - у ІІ Світовій війні…
       В 1993 році, виступаючи на науковій конференції, присвяченій 60-літтю Голодомору, Президент України Л. Кравчук (колишній ІІ секретар ЦК Комуністичної партії України), сказав:
"…Внаслідок голоду 1932-1933 років КОЖНИЙ П'ЯТИЙ УМЕР в Україні. А взагалі - від 8 до 11 мільйонів чоловік. Також штучним го-лодомором в 1921-му та 1947-му роках померло до 5 мільйонів чоловік. Виходить, що тільки від голоду, без урахування двох світових воєн і громадянської війни, в Україні загинуло до 15 мільйонів чоловік".
      У лютому 1995 року Голова Української правової фундації, народний депутат Сергій Головатий, виступаючи у Страсбурзі на сесії Парламентської Асамблеї Європи, сказав:
"… В Україні політика ґеноциду дуже добре відома через штучний голод, організований московським режимом у 1932-1933 роках на українській землі, коли понад 10 мільйонів українців померло".
Берімо до уваги, що до території УРСР, де відбувалися події 1932-33 р.р., ще не входили втрачені Україною через більшовиків у 1918 ро-ці терени Закарпаття, Буковини, Західної Бесарабії, Західної України. І ще вкрай необхідно зважати на дані перепису в СРСР 1929 року, де чорним по білому написано: проживало "… украінцев - 81 мільйон 195 тисяч". Отже, якщо брати до рахунку, що голодомори були органі-зовані і в Україні, і ПО ВСІХ ТЕРЕНАХ КОМПАКТНОГО ПРОЖИВАННЯ УКРАЇНЦІВ; якщо вірити відсоткам: "кожний п'ятий", наведеним Л. Кравчуком - а даним колишнього ІІ секретаря з ідеології ЦК КПУ особисто я схильний вірити, - тоді тільки внаслідок геноциду українсь-кого народу, організованого шляхом голодомору московсько-більшови-цьким режимом і тільки в 1932-33 р.р. загинуло страшною смертю: 81.195.000 : 5 = 16.239.000 українців в СРСР. І це не рахуючи вбитих у першу світову 1914-1918 р.р., розстріляних, закатованих, висланих у громадянську 1918-1921 р.р. та за національно-визвольну боротьбу 1921-1991 р.р. І так далі, далі, далі - дотепер…
     На вічну пам'ять Героям і Мученикам - присвячуємо.

Березня-Грудень 2003 р. Автори.

РОЗДІЛ І.

РОЗДІЛ ІІ.

     Саме в цей час письменник В. Короленко пише Наркому "просвєщєнія" Луначарському свої відверті пророчі листи: "В ваших официозах царст-вует внутреннее благополучие в то время, когда люди слепо "бредут врозь" от голоду. Провозглашаются победы коммунизма в украинской деревне в то время, когда сельская Украина кипит ненавистью и гне-вом, и чрезвычайки расстреливают деревенских заложников. В городах начался голод, идет грозная зима, а вы заботитесь … о фальси-фикации мнения пролетариата!". І ще: "…Политических революций было много, социальной не было ещё ни одной. Вы являете первый опыт введения социализма посред-ством подавления свободы… Не желал бы быть пророком, но сердце сжимается предчувствием, что мы только у порога бедствий, перед которыми померкнет все, что мы испытываем теперь".

    Передчуття не підмануло письменника…
Повстансько-партизанський рух налякав Леніна: це свідчило, що укра-їнське селянство відкидає московсько-харківську окупаційну владу. У зведенні №113 Інформаційного відділу ЦК КПУ від 13.08.1920 року членів ЦК повідомлялося: "Общее положение на местах. …Екатерино-слав. Улучшение, о котором сообщалось в сводке на прошлой неделе, оказалось только внешним. Было разбито несколько бандитских отря-дов, но не уничтожено… Почти повсеместно бандитизм начинает при-нимать петлюровскую окраску. Чувствуется связь и организованность, чего не наблюдалось раньше".
"Петлюровская окраска" - це дуже важливий момент. Якщо махновщина була носієм, переважно, анархо-комуністичних ідей, то петлюрівська ідеологія - суто українська, націоналістична, самостійницька. Отже, боротьба селянина ЗА СВОЄ масово перетворюється у бороть-бу ЗА УКРАЇНУ, боротьбу національно-визвольну.
      Такий собі Н. Какурін, у статті "Організация борьби с бандітізмом", (журнал "Воєнная наука і революция", 1922, кн.1. С.93), науково обґрунтовує ідею тогочасної окупації України вйськами РСФРР: "Наши военные действия этого периода можно уподобить борьбе льва с тучей комаров: удар лапы льва либо рассеивал тучу без особого вреда для неё, либо приходился впустую, а туча собиралась в другом месте. Постепенно начало создаваться представление, что кроме очистки тех или иных районов от бандитов, необходимо ещё обеспечить эти районы за собой. Но как, какими силами и с какой целью? Так постепенно родилась идея окупации как меры, соответствующей и закрепляющей достигнутые успехи…"

    Народження "ідеї окупації" було легким, бо відповідало злобі дня і природнім потребам "визволителів": "На просьбу обеспечить Конар-мию достаточным количеством фуража, Склянский (заступник Л. Троцького - Ред.) лишь развёл руками: - Что не могу, то не могу. Плохо с продуктами и фуражем. Все запасы исчерпаны" (Будённый С.М. Пройденный путь. Кн.3 С.165.)
      І ще одна цитата, з більш авторитетного джерела: "Т. Склянский! … Наше военное командование позорно провалилось, выпустив Махно… и теперь еще более позорно проваливается, не умея раздавить горст-ку бандитов… И хлеб, и дрова, все гибнет из-за банд, А МЫ ИМЕЕМ МИЛЛИОННУЮ АРМИЮ…" (Ленін - Склянському, 6 лютого 1921 р.)
В.И. Ленин об Украине. К., 1978. Ч.2-я.С. 383-384).
Фактично ж, в Україні дислокується ПІВТОРАМІЛЬЙОННА ОКУПА-ЦІЙНА армія РСФРР з конкретними завданнями: винищити "горстку бандітов" і забезпечити вивезення "хлєба і дров" (і де вони в цих сте-пах знайшли дрова?! - Ред.)! І виконуються ці завдання В ТАКИЙ СПОСІБ, що переможці білої армії та "бандітов" - масово демобілізо-вані червоноармійці, які повернулися додому, в Україну, - за зізнанням В. Леніна на Х з'їзді РКП(б) 8-16 березня 1921 р., дали "повстанческий элемент в невероятном количестве"!
(Звіт про політичну діяльність РКП(б). Ленин В.И. ПСС. Т.43. С.24).
       Все це вже неможливо визначити як "горстку бандітов" - яви-ще повстансько-партизанського руху в Україні, що розпочалося в 1918 році, було цілковито масовим і всенародним, антибільшови-цьким і антимосковським НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИМ РУХОМ, хто б і як не намагався це замаскувати! І ніякий військово-полі-тичний терор окупантів і власних зрадників не спромігся цей опір знищити.
Саме на Х з'їзді РКП(б) було також відзначено, що більшовики не впо-ралися з масовими виступами селян. І що масові виступи селян носи-ли не тільки економічний, але й, в першу чергу, політичний, національ-но-визвольний характер. Це визнав у своєму виступі Нарком освіти Ук-раїни В. Затонський:
    "…Національний рух…був пробуджений революцією. Цього ми не до-бачили, певним чином проґавили. В цьому була колосальна помилка Комуністичної партії, яка працювала в Україні. Ми… всі в цьому винні. Ми проґавили зростання національного руху, який був абсолютно при-роднім у той момент, коли піднялися до свідомого життя широкі темні мужицькі маси. Ми проґавили той момент, коли піднялося абсолютно природнє почуття власної гідності в масах, і той селянин, який звик ра-ніше дивитися на себе з презирством, дивитися з презирством на свою мужицьку мову тощо, почав підводити голову й вимагати значно біль-ше того, ніж він вимагав раніше, за царату… Він пішов шляхом, яким повела його місцева дрібнобуржуазна інтеліґенція і куркульство. Це треба прямо сказати! Це була наша величезна помилка!" (Помилка - в недооцінці волелюбності українців?! - Ред.)
     Як "виправлення" цих помилок - знову і знову репресії. Затонський визнає, що голова Надзвичайної Комісії м. Києва Н. Лаціс се-ред білого дня на вулицях Києва розстрілював людей, які роз-мовляли українською мовою.
Це вже був геноцид корінного населення.
      Про розстріли заручників у випадках, коли поблизу населеного пункта знаходили вбитого активіста, продзагонівця, червоноар-мійця або комнезамівця, у найменшему співвідношенні 1:10, в т.ч. і підлітків у віці 13-14 років, нічого й казати - це було масове яви-ще по селах України, у відповідності до "Краткой инструкции по борьбе с бандитизмом на Украине", що була затверджена голо-вою РНК Х. Раковським, командувачем військами М. Фрунзе, сек-ретарем ЦК КПУ В. Молотовим від 8-го грудня 1920 р., п.п. 20, 21, 26, 27, 28, 31, 32, 33, 40, 50… Саме 50-й пункт Інструкції встановлює цю мінімальну норму - "жизнь каждого комнезаможа гарантирует-ся, по меньшей мере, десятком кулацких голов"…
Ось що писала Центральна Рада України Тимчасовому уряду Росії і Петроградській Раді робітничих і солдатських депутатів ще 1918 року: "…Пануючі кола в Україні - не українці. Промисловість в руках буржуа-зії російської, єврейської, французької. Величезна сила аграрної бур-жуазії складається з поляків, котрі давно говорять російською і звуть себе "росіянами". Так само всі адміністративні посади в руках неукраїн-ців. Населення: селянство, більшість міського населення: пролетарі, ремісники, дрібні службовці - українці. Тому російські більшовики, не маючи успіху, вдалися до збройної сили, для придушення за-гальнонародного руху в Україні".
      Всупереч дотеперішній офіційній історіографії, українці МАСОВО не сприйняли більшовиків, - бо окупанта важко сприйняти як політичного, ідейного провідника. Про це свідчать такі цифри. В 1919 році серед членів КП(б)У українців були лише 23 відсотка. Навіть на Першо-му з'їзді КП(б)У українців було 22,7%, а на Другому - 24%. На всіх з'їздах КПРС кількість делеґатів-українців ніколи не перевищу-вала одного відсотка загальної кількості делеґатів!
      Виступаючи вже на ХІІ з'їзді РКП(б), М. Бухарін відзначив: "В Україні, наприклад, основний склад більшовицької партії становить російське і єврейське населення… Головна наша задача полягає в роботі серед українців. І саме тому дуже часто в Україні частина наших товари-шів…бореться проти українського націоналізму"…
(Стенографічний звіт. 1923 р., с.611).
         Ось так, не зусиллями українських робітників створювалася українська компартія, а за бажанням більшовиків - росіян, євреїв, з допомогою баґнетів Червоної армії Російської Федерації. Керовані з Москви Леніним, Сталіним, Троцьким, Катеринославську губернію очолювали їхні ставленики - Є. Квірінг, В. Авєрін, С. Гопнер, Л. Каганович, М.Хатаєвич і тисячі інших неукраїнців. А восени 1920-го Ф. Дзержинський в листі з Харкова скаржиться Леніну: "Громадной помехой в борьбе - отсутст-вие чекистов-украинцев". Не йшли українці на катову роботу… Не виключенням були й селяни Павлоградського повіту. Правду ка-жучи, немарно "лєґєндарний герой" громадянської війни М. Фрунзе вважав українського -Павлоградського в т.ч. - селянина "социальной базой для політічєского бандітізма". Тільки за 1921 рік українськими повстанцями Павлоградщини здійснено 142 напади на продзагони і 197 - на підприємства.
     Навіть, коли вийшов за кордон Нестор Махно, коли було "вичищено" з більшовицької партії 170 тисяч "неправильних" комуністів, навіть за наявності такої надпотужної окупаційної сили, опір лише змінював форми і способи. Масовий спротив "горсткі бандітов" - українського народу - потребував інших: масовіших, кардинальніших засобів:
       НЕ ПРИДУШЕННЯ, а ВИКОРІНЕННЯ…
Ось дуже виразні дані з доволі приблизного (за визнанням самих авто-рів) джерела: "Год борьбы с голодом 1921-1922. Через делегатов VII Всеукраинского съезда Советов всем трудящимся отчет Центральной комиссии по борьбе с последствиями голода при ВУЦИКе. - Харьков, 1923. - С. 28-30"):
"На Украине голод охватил СПЛОШЬ ПЯТЬ ЮЖНЫХ ГУБЕРНИЙ. (Саме тих - повстанських, "махновських", губерній! - Ред.) и стал реально угрожать смежным уездам благополучных губерний.
      В январе 1922 г. голодало 1.900 тыс. человек, в апреле - 3.200 тыс., а в июле 3.800 тыс., что составило тогда 40% населения этих гу-берний… ПО САМЫМ НЕПОЛНЫМ ДАННЫМ, на почве голода болело 280 тыс. человек, А ТИФАМИ И ХОЛЕРОЙ - 350 тыс." (Нагадаємо широковідомий факт, що повсталі селяни Тамбовщини - "антоновци", за наказом Тухачевського були винищені ОТРУЙНИМИ ГАЗАМИ артилерією карателів. Як саме в охопленій повстаннями Украї-ні 1922 року боролися з тифами і холерою - легко собі уявити! - Ред.) Зверніть увагу на повіти, що будуть названі нижче у звіті: це - базові терени українського повстанського руху 1918-1921 р.р.:
     "В г. Мариуполе Донецкой губ. за первые шесть месяцев 1922 г. родилось 281, а умерло 2931.., в Керменчикской волости Юзовского уезда родилось 49, а умерло 310; по всему Юзовскому уезду родившихся 854, а умерших 2194. Губернии Донецкая, Екатеринославская и Запо-рожская в 1922 году дают наибольшую убыль населения".
     З Доповідної записки Катеринославського губвиконкому Централь-ній комісії по боротьбі з наслідками голоду: "Общего населения мы имеем - 3.115.176, из них взрослых - 1.566.689, детей - 1.548.487. …Голодающих зарегистрировано на 1 апреля 1923 г. 579.747, из них детей - 309.332, взрослых - 264.415. …Мелитопольский округ: общее количество населения - 559.360 душ; из них голодающих - 256.125. По нашим данным… положение Мелитопольского округа сносное…" Інакше і бути не могло: Мелітопольський округ - ледве не головна з багатьох повстанських баз на Катеринославщині.Засіб ВИКОРІНЕННЯ було винайдено і успішно вживано…

РОЗДІЛ ІІІ.

       Политическая установка этой организации явствует из по-казаний КРАВЧЕНКО Алексея:
"Я решил, что Соввласть для крестьян неприемлема, что нужно такой строй, при котором каждый крестьянин мог бы беспрепятственно распоряжаться и развивать своё хозяйство, отсюда я сделал вывод, что с Соввластью не-обходимо бороться организованным путём - созданием та-кой организации, каковая с оружием в руках восстала бы против ныне существующего строя… К работе организации привлечены были не только кулаки, но и середняки и бед-няки. Об'ясняется это тем, что крестьянство в целом, независимо от социальной прослойки, недовольно Соввлас-тью, как я, так и большинство крестьян, стоят за то, чтобы каждый крестьянин самостоятельно мог заниматься своим хозяйством и чтобы над ним не было насилия, иначе говоря, все за индивидуальные хозяйства. У нас на селах насильно заставляют вступать в коллективы и СОЗы. Этим об'ясняется, что и бедняки, арестованные по нашему делу, узнав от меня или КРАВЦА Семёна о существующей организации, или, верней, о тенденции с нашей стороны к организации, выразили готовность участвовать в ней. Определённой программы и строгого плана работы органи-зации - у меня не было. Нашей задачей было вербовать людей в организацию, связаться с другими селами, окру-гами и с Красной Армией, а в конечном итоге - восстание против Соввласти. Я лично мечтал о власти без коммунистов".
Такого рода кулацкая организация создалась в 1929 году в результате введения новых методов хлебозаготовок и охватила своими ячейками Павлоградский, Петропавлов-ский, Юрьевский и Близнецовский (Близнюківський - Ред.) районы нашего округа…
Платформа организации, как установлена в результате следствия, сводилась к борьбе "ЗА ВЛАСТЬ УЧРЕДИТЕЛЬНОГО СОБРАНИЯ". Конкретно, по показаниям обвиняемых, борьба эта должна была вестись
    "За свержение Советской власти и за установление республики, власть в которой будет принадлежать выборным от всех слоев населения и при которой будет частная собственность на землю. Земля вся-ких Совхозов, Колхозов и коммун будет распреде-лена поровну между всеми. Так знакомили нас с программой организации, целями её и задачами…"
/Показания КРАВЦА Петра/.
Кулацкая сущность этой организации видна из предыдущей выдержки, но еще более ярко она выявляется показаниями обвиняемых в части политических убеждений каждого:
"Сочувствую такой власти, при которой было бы хорошо всему народу, в том числе и зажиточным крестьянам…"
/Показания ХМАРЫ Тимофея/
        "Сочувствую такой власти, при которой буду иметь право и возможность существовать как кулак"
/Показания ШЕЙКО Петра/
      "Сочувствую Учредительному собранию. Считаю, что Учредительное собрание наиболее совершенная фор-ма управления страной…"
/Показания БОЙКО Тимофея/.
     Боевые настроения кулачества не оставляли их даже после ареста. На предварительном следствии оно нашло свое отражение в показаниях руководителя организации бывш. офицера ПАЗИНА:
"Сейчас вы обезоружили, вы арестовали всех и, вероятно, всех физически уничтожите. Но думаете ли вы, что убив нашу группу, вы убьёте движение, которое происходит сейчас по всей стране?.. Вы его не убьёте, и я говорю, что стоит лишь ослож-ниться международному положению, стоит лишь ус-лышать о том, что на границе России неладно, что-нибудь да будет. По многим местам найдётся много людей и всех их не уничтожите… Наконец, если восстания не будет нигде, то борьба с вами не прекратится. Есть еще много средств борьбы. Ничто лучше соломы не горит…"
     Офіцер Пазін не помилився - боротьба не скінчилася. Але він на-віть уявити не міг ні планованих засобів, ні масштабів застосуванніх цих засобів ВИКОРІНЕННЯ українського селянства, українського народу, найпрацьовитіших верств інших народів, - більшовиками.
    Організація у лютому 1929 року була розгромлена. Тільки в одному Павлограді було заарештовано 79 чоловік. Слідчі органи притягнули до відповідальності всіх 210 учасників підпілля. Суд Надзвичайної сесії приговорив:
- до смертної кари - 27 чоловік,
- на різні терміни позбавлення волі - 123 чоловіка,
- решту засуджено умовно.
    Більшовики знову топили в крові виступи селян. Селами роз'їжджали озброєні загони міліції і армійські наряди. Вони намага-лися силою втримати селян від виступів. Та це не давало якогось знач-ного ефекту.
Не встигли оговтатись від Павлоградської організації, відправити до концтаборів засуджених, як в Петропавлівському районі у квітні 1930 року спалахнуло нове повстання проти Радянської влади. Організував його колишній штабс-капітан К.С. Глібов. Повстанці вийшли з хутора Вербський, слободи Осадчої і хутора Путятина і попрямували до слободи Богданівки. До них приєднались селяни інших сіл. Повсталі на шляху свого руху убивали більшовиків. В слободі Тернівка вбили 3-х людей, в Осадчому - 30 чол., в Богданівці - сімох. Серед загиблих - комсомольці та активісти-партійці.
Прийшовши до Богданівки, Глібов організував мітинґ, на якому ска-зав, що вони виступають за Ради без комуністів. Після мітингу повстан-ці вирішили йти на Павлоград, але між Богданівкою і Богуславом Їх пе-рестріли і знищили кулеметні роти реґулярних військ. Червоні турке-станські джигіти організували полювання на людей, на конях ганялись за ними степом.
    Загін Глібова налічував близько 800 чоловік. Причини повстання були проіґноровані. Та ніхто й не намагався їх аналізувати. По селах Павлоградщини були ще збройні виступи, що вже не носили масового характеру.

РОЗДІЛ ІV

     Звичайно ж, незрівнянно легше відбирати результати праці у селя-нина через колгоспи, які хоч і несли в своїй назві ідею колективного го-сподарства, фактично були безправними, жорстко підпорядкованими централізованій, узурпованій верхівкою компартії, державній владі.
Курс на колективізацію здійснювався неухильно. Індустріалізація промисловості вимагала все більше і більше сировини, зовнішній ри-нок - валюти, а їх могло дати лише село. Тому вже в першій п'ятиріч-ці Сталін планував створити 5 млн. колгоспів. Та місцеві партійні органи - обкоми та республіканські ЦК - виходять з пропозицією прискорити цей процес. Так, по СРСР в 1930 році треба було ство-рити 7 - 8 млн. колгоспів, а в листопаді - грудні ця цифра була по-двоєна. Це, в першу чергу, торкнулось України, а особливо Дніпропет-ровської області, де уже в 1932 році була завершена суцільна ко-лективізація. Було організовано 3572 колгоспи, усуспільнено 90% землі сільськогосподарського призначення.
Ставка Сталіна на колгоспи не давала бажаних результатів. Знищення основного виробника - селянина-середняка - негайно позначилась на врожаях. Зменшувались посівні площі, падала якість господарювання, занепадав сам хліборобський дух, чого не можна було компенсувати ніякими колгоспами, ніякими - найжорстокішими - примусами.
     А ще ж паралельно з падінням виробництва росли обсяги хлібо-здачі., жорстокішали засоби вилучення хліба у селян. Ось як вигляда-ла статистика трьох останніх, перед голодомором,. років (у млн. тон):

     Вже в серпні 1932 року річний план хлібопоставок був виконаний. Та Сталін посилає до Києва А. Акулова й М. Хатаєвича. Вони привезли з собою другу чергу хлібоздачі для України, яка на початок листопада була виконана на 41%. Ця друга черга хлібоздачі була затверджена директивою Політбюро, в якій були оговорені санкції до порушників в разі її невиконання - конфіскація хліба у господарстві кожного жителя. Для виконання цієї директиви кожна газета друкувала матері-али про суди над селянами за нездачу хліба, або його розкрадання. Було винесено близько 1500 смертних вироків. Ось приклади зви-нувачень підсудних:
- в селі Новоселиця Житомирської області винесли смертний вирок батькові, дочка якого назбирала 10 колосків на скошеному полі.
- в селі Мала Лепитиха Запорізької області декілька селян засуджені до смертної кари за те, що з'їли конину, викопавши її з могильника.
- колгоспника колгоспу "3-й вирішальний" с. Пушкарівка Дніпропет-ровської області позбавили 5-ти років волі за знайдену у нього пляшку з зерном.
    На тлі цих жахів в 1932 році перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор пише Сталіну: "…У нас є окремі випадки, що села голодують. Це резу-льтат місцевого головотяпства, перегинів, і особливо це стосується колгоспів. Будь-які розмови про голод в Україні слід категорично відки-дати". Такої людиноненависницької позиції Косіор притримувався зав-жди. Ще в 1930 році на одній із нарад в Києві Косіор сказав:
    "Селяни відмовляються збирати врожай. Вони хочуть, щоб погнило зерно, щоби задушити Радянський Уряд кістлявою рукою голоду. Та ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод…"
Він навіть у лютому 1933 р. вимагав хліба, хліба для хлібоздачі. Висту-паючи на лютневому пленумі ЦК КП(б)У, він говорив:
  "…Ми маємо зараз нові форми класової боротьби у тому, що сто-сується заготівлі… Коли приїздиш до району говорити про хлібоздачу, місцеве начальство починає показувати тобі статистику і таблиці про низький врожай, які складають ворожі елементи в колгоспах, сільсько-господарських відділах і МТС… У багатьох випадках доведено, що ця арифметика - це чисто куркульська арифметика. Фальшиві цифри і роздуті заяви в руках ворожих елементів слугують прикриттям злочину - масовому розкраданню хліба".
Косіор вже у грудні 1932 р. повідомляв Сталіна про репресивні заходи під час хлібозаготівлі:
"…За листопад і 5 днів грудня заарештовано по лінії ГПУ 1230 чоловік - голів, членів правлінь, рахівників.
    Крім того, заарештовано бригадирів - 140, завгоспів-вагови-ків - 265, інших працівників колгоспів - 195".
Перший секретар ЦК КП(б)У повідомляє про розкриття і передачі до суду 206 групових справ "куркульських і антирадянських еле-ментів".
ЦК КП(б)У і Уряд республіки приймали багато постанов, які душили колгоспників, керівників колгоспів, місцевих партійних і радянських керівників. За ініціативою ЦК і Уряду проводилися низові чистки партосе-редків, сільських рад. Та, не зважаючи на "виконану роботу", 14 грудня 1932 року діяльність ЦК КП(б)У і РНК УРСР з виконання плану хлі-боздачі визнана незадовільною. Було відмінено постанову ЦК КП(б)У про колгоспні фонди.
     В середині грудня 1932 р. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР доручили "Кагановичу і Постишеву терміново виїхати в Україну, засісти у вирішальних областях в якості особливоуповноважених… і вжити всіх заходів організаційного і адміністративного поряд-ку для виконання плану хлібозаготівель".
За рахунок вивозу насінневого фонду у листопаді - грудні 1932 р. було заготовлено 89,5 млн. пудів (5,5 мільйона тон!) зерна. Окрім того, Сталін навздогін Кагановичу і Постишеву в січні 1933 р. робить партійні кадрові перестановки: другим секретарем ЦК КП(б)У був призначений П.П. Постишев, третім - Н.Н. Попов, головою ГПУ - В.А. Ба-лицький. Були усунені від роботи перші секретарі Харківського, Дніпро-петровського і Одеського обкомів партії. Все це відбувалось за без-принципної політики С. Косіора і В. Чубаря у проведенні хлібозаготівлі.
     Журнал "Більшовик України" №19-20 за 1932 р. звинуватив секретарів партосередків у змові з куркулями і петлюрівцями, мовляв, вони стали "аґітаторами класового ворога". Як результат, за п'ять місяців 1932 року, 25-30% сільськогосподарських керівників було заарештова-но, а вже взимку 1933 р. поголовно виключено з партіїї й віддано під суд. Це дозволило активістам "буксирних бригад" вести себе з колгоспниками як зі злочинцями. До складу бригади входили: член сільської ради, два-три комсомольці без певного роду занять, один комуніст та ін.
Члени "буксирних бригад" шукали хліб скрізь - на горищах, в стінах, димоходах, ламали кімнатні перетинки і перекриття, копали зем-ляні долівки, подвір'я, городи. Вони забирали все, що було в хатах і господарствах з продуктів, одягу, взуття, посуду та ін. Після цих бригад в селянському домі наставала пустка. Вже зимою і весною 1933 р. селяни їли собак, котів, збирали під снігом жолуді й випікали з них якусь подобу хліба.
    В цей самий час працівники райкомів партії, райвиконкомів харчувалися в спеціальних їдальнях, які цілодобово охороняла міліція від голодних людей. Тут дешево годували білим хлібом, вершковим маслом, давали вино і солодощі. (Нарешті, "бєлий хлєб с маслом" в Україні їли не тільки "тубільці"! Бо саме "тубіль-ці" - вже не їли… - Ред.)
   Починаючи з листопада 1932 р. РНК УРСР відмінила своєю по-становою оплату праці колгоспників за трудоднями зерном.
З 6-го грудня 1932 р. спільною постановою ЦК КП(б)У і РНК УРСР в Україні стали заносити села, що не впоралися з поставками хліба, на "чорні дошки". Першими сюди занесли с. Вербки Павлоградського ра-йону і с. Гаврилівку Межівського району. Що означала для села така кара?

1. Відміну видачі будь-яких кредитів.
2. Перевірку на лояльність колгоспників і керівників, чергове "звільнення" села від "контрреволюціонерів".
3. Припинення будь-якої торгівлі в селі, зачинення всіх магазинів.
4. Заборону торгівлі колгоспам і колгоспникам.
5. Села повністю ізолювали від зовнішнього світу. Довкола сіл виставляли військові загороджувальні кордони.

     На 15 грудня 1932 р. в Україні було занесено на "чорні дошки" 358 районів з 400(!),тобто, практично, 90% ПІДРАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ.
Якщо врахувати, що під час паспортизації селянам паспорти не були видані, то селянин нікуди за межі свого села чи району виїхати не міг.
ЦЕ БУЛО ВИКОРІНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ВОЛЬНОЛЮБСТВА.
        Взимку 1932 року чорне крило голоду накрило всю Україну, Затихли колись співучі, гамірливі українські села, не чути було зимових ве-сіль, не проводилися ярмарки та базари. Все завмерло від голоду й хо-лоду, вулиці немов вимерли. Хіба що проїде військовий роз'їзд червоноармійців з міліцією.
По хатах і вулицях ходила СМЕРТЬ. Вона стала повновладною господинею в українських селах, хуторах. Вона була небажаним гостем будь-де, та від неї ніде не можна було сховатись. Будь-коли вона могла торкнутись живого, а їх залишалось все менше і менше. До мер-ців звикли, вони лежали не лише по хатах, а й на вулицях, в степу, на дорогах. Ночами їх гризли звірі. Мертвих було багато, дуже багато…
Сталін наклав вето на правду про голод. Його оточення, ЗМІ на весь світ трубили про роботу 1-го Всесоюзного з'їзду колгоспників у лютому 1933 року, де Сталін категорично відмежувався від голоду. Він навіть з докором сказав колгоспникам:
"…Ті труднощі, які стоять перед вами, не варті навіть то-го, щоб серйозно говорити про них. У будь-якому разі, в порів-нянні з тими труднощами, які пережили робочі 10 - 15 років то-му назад, ваші труднощі, товариші колгоспники, здаються ди-тячою іграшкою".
Всі газети розписували заможне життя колгоспників. Не було вихо-ду за кордон інформації про істинну кількість померлих від голоду в Ук-раїні. Іноземних журналістів просто не допускали в райони голоду.
Для зарубіжної громадськості було розіграно "потьомкінський варіант" заможності українських селян. З цією метою було запрошено в УСРР прем'єр-міністра Франції Ерріо. Перед його приїздом 500 пар-тійних активістів цілодобово чистили і облаштовували відповідним чином дорогу, якою він мав їхати. Напівживих опухлих селян вивозили підводами до Бабиного Яру (Фашисти були не першими! - Ред), а тих, хто ще міг рухатись, відправляли в Подільський ізолятор.
    Далі, у колгоспі ім. Будьонного, недалеко від Броварів, був показа-ний "розквіт" радянського колгоспу. Прем'єра зустрічали з істинною ук-раїнською гостинністю. Столи вгиналися від всіляких напоїв і закусок, довкола - ситі веселі обличчя "господарів", жарти, сміх, веселощі. Обдурений Ерріо не побачив навіть ніяких ознак нестатків. Тому він ви-ступив із запереченням публікацій західної преси про голод в Україні.
За таких умов повної правди про голод в Україні встановити було неможливо. Про це дуже вірно сказав начальник Київського облвідділу ГПУ: "…Наведені цифри значно занижені, оскільки райапарати ГПУ обліку кількості голодуючих і опухлих не ведуть, а дійсна кількість померлих нерідко невідома навіть сільрадам…"

РОЗДІЛ V

       Ось ті цифри, які в березні 1933 р. дало ГПУ України:
- Зафіксовані складнощі з продовольством
в 738 населених пунктах.
- 139 районів з 400 в УРСР охоплені голодом.
- Голодувало 11067 сімей.
- Померлих зареєстровано 2487 чоловік.
Які ж цифри, бодай, наблизять нас до Правди?..
Знищення "куркульства", а за тим повна ліквідація середняків, фак-тично означали відчуження їх від землі. Тільки за 1930-32 роки було виселено в райони Західного Сибіру та Казахстану 240757 "куркуль-ських" сімей. Та до цього "розкуркулили" 585000 сімей. Це більше 4 мільйонів працездатних, працелюбних господарів. Ніякі мобілі-зовані партією робітники, партійні та комсомольські активісти - всі оті 10-ти, 25-ти чи 30-ти тисячники, навіть селяни-переселенці, рівноцінною заміною стати їм не могли.
Працювати було нікому. А головне - господарювати було нікому. Село лежало зруйноване. Цей голод на фахівців, на правдивих сіль-ських господарів зумовить і голод продовольчий, і всі інші негаразди, які впадуть на село згодом. Цей голод відчуватиметься постійно. Результати цього геноциду справжніх землеробів ми гостро відчуваємо і в наші дні.
      Та партія більшовиків уперто йшла вперед. Те, що раніше брали від заможного селянина, тепер намагалися взяти від колгоспів. А що візьмеш з голоти? Тепер вже летіли партквитки, посадові місця і голо-ви з плечей партійних і господарських керівників. Особливо низових ланок. Партія бачила порятунок у примусовій поголовній колективізації. Та це не могло зупинити стрімкого занепаду села. Так, за цей час в се-лі зменшилось:
- коней - на 70%,
- корів - на 10%,
- свиней і овець - на 85-90%.
     Тяглової сили практично немає, немає упряжі, саней, возів, сільгоспреманент поламаний і ремонтувати його нікому і нічим - немає запчастин, металу, інших матеріалів, посівні матеріали зі-брані на 50%, та й ті малопридатні для сівби. Однак, це не завадило партії, при підготовці ХVI з'їзду, почати розмову ПРО ПЕРЕМОГУ кол-госпного ладу в СРСР.
     Та чорна примара голоду невблаганно насувалася. В листопаді 1932 року партійне керівництво ряду районів припинили хлібопоста-чання, зірвали план хлібозаготівлі. Терміново направлена Сталіним комісія на чолі з секретарем ЦК П. Постишевим. Комісія відмінила на місці всі чинні закони і положення. З сіл повезли хліб. На запитання жінок, чим дітей годувати, члени комісії відповідали: "Вам дали землю, землею й годуйте".
     Сталін відправив комісії ЦК у всі хлібні райони країни. В Україні працювала комісія на чолі з В.М.Молотовим, яка використовувала до-свід вибивання хліба в інших районах: встановлювались продово-льчі штрафи за невиконання плану хлібоздач, вичищались селян-ські хати геть начисто від продовольства, вилучались посівні і фуражні фонди.
     За невиконання плану хлібоздачі села й цілі райони заносились на "чорні дошки". Окрім згаданих вище, в наших краях на "чорні дошки" потрапили с. Межирічі Павлоградського району, Новоселівка та Іванів-ка Петропавлівського району. Ці села були позбавлені можливості навіть ловити рибу в річках, що протікають побіля них, полю-вати, збирати гриби та ягоди в лісах. Вони були оточені військами.
Ось що говорять свідки, які вижили: "Сил не було ні плакати, ні страждати. Ні за рідними, ні за батьками. Людина хотіла їсти, решта йому була байдуже, навіть смерть. А смерть стояла завжди поруч, си-діла за столом і ходила подвір'ям… В Україні, одвічно вихованій у по-шані до предків, небіжчиків припинили ховати. Вони тижнями валялись на вулицях, по порожніх хатах. Іноді трупи тягли до сільради і кидали. Їх звалювали до спільної ями, ледь присипали зверху. Ночами звірі розгрібали могили… Кожен день був днем останнім".
     Свідчать архіви обласного відділу охорони здоров'я 1933 р., де під грифом "Цілком таємно" рапортує райздоровінспектор Павло-градського району, якийсь Щєглов. Він повідомляє про неодноразове людоїдство в с. Межиріч. Так, жительки села Кудрицькі Ольга і Феодо-сія, з січня по квітень, з'їли трьох людей: чоловіка - 36 років, сина - 11 років, та однорічну дочку.
   Село Межирічі дуже бідувало, як колгоспники, так і одноосібники. Виснаження спостерігалось, в першу чергу, у дітей. Мало місце вимирання цілих сімей по 7-8 чоловік. Обстеження виявило 20 трупів в хатах, сараях, льохах.
       По селу В'язівок смертність склала: "чоловіків, старших 16 років - 116 чол., жінок - 38 чол., дітей - 116 чол…", але цифри записів ЗАЦСу занижені.
В с. Кочережки становище ще гірше через повну відсутність продуктів харчування, навіть кукурудзи. В місцевому колгоспі "Більшовик" на 48 дітей видають 6 рибинок."
Інспектор Щєглов пропонує ДОЗВОЛИТИ (!!! - Ред.) колгоспникам рибну ловлю на своїй території і залишати певний процент молока для власних потреб колгоспу. У селі Вербки, занесеному на "чорну дошку", перед судом постали голова сільради і його заступник, двоє голів колгоспу. До розстрілу присуджено трьох. Село було оточене військами. Виїзд із села заборонений. Люди були приречені.
Зараз, дивлячись з певної часової відстані на історичні події радянських часів, неминуче запитуєш: у чому істинна причина нищення українського народу, такого неадекватного тим задачам, які проголо-шували більшовики перед собою? Ні розв'язанням продовольчої проблеми, ні ідеологічною боротьбою класів - це не пояснити.
      Світло на це питання проливає зізнання Л.Троцького:
"Ніде репресії, чистки, уярмлення не набули ознак бюрокра-тичного хуліганства, не набрали таких величезних масштабів, як в Україні, У БОРОТЬБІ ПРОТИ ПОТУЖНИХ ПРАГНЕНЬ УКРАЇНСЬКИХ МАС ДО ВЕЛИКОЇ СВОБОДИ І НЕЗАЛЕЖНОСТІ".
      Ось звідки у Сталіна і його сатрапів така зоологічна ненависть до України. Його непомірне честолюбство сприймало ці прагнення україн-ців до волі як особисту образу, а розбійницьке єство не могло стрима-ти кривавої жадоби помсти. Та щоб убити в українцях прагнення до волі і незалежності, треба було вбити весь народ. Таку задачу ставив пе-ред собою і вирішував "батько всіх народів" - цей найлютіший і най-жорстокіший за всі часи української історії кат нашого народу. Вирішу-вав холоднокровно, цинічно-жорстоко, спираючись на найбільш ницих і обездуховлених.
     Свідчить голова ГПУ УСРР В. Балицький з однієї з нарад у Кремлі, як Сталін благословляв на "ратні подвиги" в Україні в ті голодні часи Павла Постишева: "Ти, Паша, призначений нами туди в ролі ГОЛОВГОЛА (головнокомандувача голодомором). І цією зброєю зробиш більше, ніж Семен Будьонний кінними арміями. Стасик (Косіор) дещо розгубився, а у тебе рука і воля залізні. На цих слимаків (Петровського, Любченка, Чубаря - перших керівників України) не звертай уваги…"

РОЗДІЛ VI

       Сталін, Політбюро ЦК ВКП(б) прекрасно знали стан справ в Україні, і вже на початку 1933 р. почали "піклуватись" про майбутній врожай. Вони зрозуміли, що в 1934 році очікувати зерна від України - марно. Основний хлібороб помер з голоду, посівний фонд вивезено, коней, волів поїли, або вони подохли від безкормиці, керівні кадри, спеціалі-сти або померли з голоду, або репресовані і розстріляні чи вивезені до Сибіру, або повиїжджали до міст. Багато райкомів партії зіткнулося з кадровою проблемою. Партія вкотре вдалася до випробуваного мето-ду: спрямування міських та партійно-комсомольських кадрів на село. Перша хвиля з 10 тисяч поїхала в села, 17 тис. - в МТС, 8 тис. - в по-літвідділи радгоспів. Наприклад, в Павлоградський район прибуло 200 спеціалістів - в 37 сіл і 87 колгоспів. Та це аж ніяк не розв'язувало виниклу проблему.
      Для вирішення питання трудових ресурсів Сталін, Політбю-ро розпочали нову хвилю окупації: масштабне переселення лю-дей з областей Росії в Дніпропетровську, Донецьку та інші "виморочні" області України, а також військовослужбовців Червоної Армії. На підставі неопублікованої постанови РНК СРСР, якою дозволялось переселення на "вільні" землі УСРР, сотні ешелонів з переселенцями везли робітників з Білорусії, Росії, з інших областей України, яких голод не так смертельно торкнувся.
Не оминуло таке підселення і наши краї. За даними М. Куліша ("Голод 1933 р. на Україні. Дніпропетровськ-Мюнхен. 1993 р. стор. 110"), в селі В'язівок Павлоградського району вимирали, як і повсюди, цілими сім'ями, незлічимо. Тому, наприклад, в це село "після голодомору ПРИВЕЗЛИ З МОСКВИ БЛИЗЬКО 100 СІМЕЙ".
      Було б дуже цікаво переглянути статистику паспортних столів за цей період: саме вона дала б більш-менш правдиву інформацію, скількох вимерлих українських селян-трударів замінили наїжджими, під керуванням ОГПУ перевезеними, чужинцями.
    В цьому розділі - небагато тексту, але вміщено дві таблиці, що їх варто уважно розглянути, навіть з калькулятором в руках. До них щось важко додати, хоча тема, піднята в цій праці, сьогодні лише збирає під свої жалобні прапори дослідників.
     До нижче поданих таблиць щось важко додати. Нехай суху катівську статистику доповнять спогади ще живих свідків Голодомору, їхніх рідних. Ці свідчення збирали старшокласники і вчителі сільських шкіл, навіть не уявляючи, яку велетенську роботу вони виконують для Історії і України…

Таблиця 1 С П И С О К
районів доприселення с.г. населення 1-ї і 2-ї черги

     Візьмімо до уваги, що селянська сім'я завжди багатодітна, мін. 3-6 дітей + 2-є працездатних дорослих, в середньому 5,4 людини. Отже, тільки в Донеччину і ті-льки в І і ІІ черги, вселено більш 34 тис. людей, з кіньми, коровами й іншою худобою, але БЕЗ РЕМАНЕНТУ: все, що потрібне в господарстві, було на місці!
Тобто, повідомляючи завідому брехню про кількість виморених, ОГПУ паралельно виконувало завдання із заселення "виморочних зємєль".
Очевидно, на цей напрямок "соціалістичного будівниц-тва" ОГПУ планувало ПЕВНУ КІЛЬКІСТЬ ТРАНСПОРТУ, ОРГАНІЗАТОРІВ, КОНВОЮ.
Тому "черги", приб-лизно, рівномірні і рівновеликі, адекватні потужностям тогочасних паротя-гів. Очевидно, пе-реселення трива-ло, щонайменше, ? року: з травня по грудень 1933-го.
Скільки всього було "черг" насправді? Орієнтуватися можна на поданий документ ОГПУ, що має порядковий номер "38" за темою "о переселе-нии на Украину".
(Дивись Табл. 2, стор. 31)

30
Ось цей звітній документ ОГПУ ПРО ВИКОНАННЯ ПЛАНУ переселення селянських сімей:

"29 декабря 1933 г. Срочно. Секретно. Нач. ГУЛАГ ОГПУ тов. Берману
ВПК при СНК СССР при сем препровождает оперсводку №38 О ПЕРЕСЕЛЕНИИ НА УКРАИНУ по состоянию на 28 декабря с.г. Одновременно ВПК при СНК СССР сообщает, что преподанный ПЛАН ПЕРЕСЕЛЕНИЯ вы-полнен на 104,76%. (Так у документі, обрахунки показують 104,076% - Ред.) Всего переселено 21.856 кол-хозных хозяйств, 117.149 человек, 14.879 лошади, 21.898 коров и 38.705 голов разного скота (в число послед-них входят телки, свиньи и овцы). Приложение по тексту. Зам. Председателя ВПК при СНК СССР Рудь
Секретно Сводная ведомость об отправлении эшелонов с переселенцами на Украину по состоянию на 28 декабря 1933 г.

1. На 28 декабря 1933 г. отправлено 329 эшелонов, 21.856 хозяйств, 117.149 членов семьи (разом з году-вальниками - 139.005 людей! - Ред.), 14.879 лошадей, 21.898 коров и 38.705 голов разного скота.
2. План перевозок колхозников на Украину окончен и выполнен на 104,7%.
Зам. председателя ВПК при СНК СССР Рудь
-* "Западная" - Західна область РСФРР.

Додатки

1. Документи Жорстоких Часів

2. Свідчення очевидців

Голодомору 1932-1933 років,
записані по селах
Павлоградщини і Юріївщини
Дніпропетровської області

старшокласниками та вчителями сільських шкіл

Всім, хто витрачав свій час і серця на цю,
воістину праведну і неймовірно тяжку
душевну працю, - безкінечна вдячність
Автора і упорядників збірки.

"…Я поведу тебя в село,
Где всё бурьяном поросло,
Где вместо хат кресты, могилы,
Где поселился друг мой милый
В светелке тёмной и сырой.

Слепая

Пойдем скорее. Бог с тобой!
Перекрестися!

Оксана

Я крестилась,
Я горько плакала, молилась,
Но Бог отверг мои кресты,
Мои сердечные молитвы.
Да, Он отверг. А помнишь ты?
Нет, ты не помнишь, ты забыла.
А я так помню: ты учила
Меня, малютку, кровь сосать
Да Отче наш ещё читать…"

Тарас ШЕВЧЕНКО, "Слепая".

      Ці документи і спогади - різні за силою впливу. Але Автор і упорядники не ставили собі за завдання якось по-особливо-му впливати на читача. Ці спогади - Правда, що завжди бу-ла, є і буде: коротка й жорстока. Коротка, - бо люди, які згадують ті безжальні події, по-більшости, вже доживають свого земного віку і прожили довгі, сповнені працею, війнами, стражданнями та великими й малими перемогами, життя. А жорстока… Правда завжди жорстока, якщо вона - Правда.
І якщо дивитися Їй просто в очі, не мружачись і не відводячи лукавого погляду вбік…

"…Отак і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників: кого, коли,
За що розпинали!.."

Тарас Шевченко.
"І мертвим, і живим, і ненародженим…"

Спогади наведені за алфавітним порядком
назв населених пунктів, де проживали
свідки на момент подання свідчень.

Автор і упорядники намагалися максимально
зберегти стиль, мову і манеру викладення подій свідками.

с. Булахівка Павлоградського району

       1963 року Юхим Григорович Махрук писав в "Історії села Булахівки":
"В 1932 році колективізацію в Булахівці було завершено. План хлібопо-ставки колгосп виконав достроково. Але з райкому КП(б)У знову дода-ли поставку хліба, яку вже не можна було виконати, бо не було, чим.
    Були створені загони для забирання хліба у самих колгоспників. Заби-рали всі продукти харчування в домах колгоспників. Членами загонів були більшовики і солдати 88-го територіального полку с. Булахівки".

    Свідок Волкова Анастасія Яківна:
"З 1932 на 1933 р.р. був повальний голод. В нашому селі з голоду вмерло багато людей: Шубенко Юда і його дружина Харитина, Завго-родній Архип, Перуща Анна, Шубенко Остап, Чуприна Григорій, Чупри-на Меркурій, Чуприна Анна, Чуприна Марія, Чуприна Яків, - ціла хліборобська династія вимерла від голода. Сім'я Мазохи Митрофана: жінка Липа, дві дочки: Марія, Галина. Хвостенко Євгенія, Пономаренко Оле-на, Перущий Тиміш, його жінка - Ганна.
    Були знесені з лиця землі дома: Мазохи Митрофана, Таран Олени, Дегтяренка Семена, Горобця Михайла, Короля Миколи разом з членами сім'ї.
Жила в селі родина П. Мирошника, де було дев'ятеро дітей, так вони двох менших відвели на станцію і посадили на поїзд, щоби вони врятувалися від смерті. Дехто в селі утверджує, що в Булахівці голоду не було - це неправда. Померлих від голоду звозили до загальної ями, де їх скидали, а через кілька днів прикидали землею. Хто був сильніший - хоронив своїх на подвір'ї. Мертвих ложили без труни".

      Свідок Темнохуд Євдокія Никонівна:
"В 1933 році мені виповнилося 15 років. Вмісті з дорослими ходила на тирло доїти корови. Обабіч дороги Булахівка - Кочережки сиділи люди - кочережчани, з пустими чашечками. Змарнілі, голодні й холодні. Ці люди просили нас на зворотній дорозі дати їм у чашечки молочка. Ми їм обіцяли, а вони з надією чекали на наше повернення. Гірким і болячим було наше повернення! Люди, які чекали на нас, були вже мертви-ми. А поруч з ними - пусті чашечки…"
с. Варварівка Юріївського району

      1929 року на базі двох комун: "Червоний колос" (1926 року утворення) і "Червона нива" (1927) було створено колгосп "Змичка" на чолі з пер-шим головою Артамоновим І.А. Активними організаторами колективно-го господарства були: Овчаренко Д.П., Бородавко М.І., Артамонов С., Качура М., Гусарова М., Зінчеко Б.І., Артамонов П.Ф., Івашенко І., Гопка А.В., Квашенко Г.В., Івашенко Н.В.
В 1930-му була організована Варварівська МТС. На цей рік колгосп вже мав свій цегельний завод, нові тваринницькі ферми для великої рогатої худоби, свиноферму, молотарку, був навіть свій автомобіль. План хлібопоставки 1932 року колгосп виконав вчасно.
        У вересні 1932 року до Варварівки приїхав уповноважений райкому КП(б)У, зібрав активістів і почали забирати в колгоспників зерно, продукти харчування. До грудня багатодітні сім'ї почали голодувати. В січні 1933-го стали масово мерти люди, особливо діти і старі. Тих, хто наважувався подавати голос протесту, висилали або забирали до району, звідки додому вони вже не поверталися. Люди йшли на заліз-ничну станцію, звідки намагалися виїхати до інших областей. Але мілі-ція зі станції їх виганяла, і люди тихенько вмирали по-під парканами або просто на дорозі.
Рішенням Павлоградського райкому партії від 22-го лютого 1933 року за №39, за підписами секретаря РК КП(б)У Баннікова і голови рай-виконкому Якимця, Варварівський колгосп "Широке поле" був занесе-ний на Чорну дошку… Скільки вимерло з голоду у Варварівці - достеменно невідомо. Залишилося тільки декілька імен:
Біленко Галина Яківна, Джулик Катерина Андріївна, Джулик Євдокія Іванівна, Левадна Катерина Володимирівна, Федоренко Віра Зино-віївна, Власенко Андрій Миколайович…

      Свідок Бондаренко Віра Семенівна, учениця Варварівської СШ:
"Голодомор почався в 1932-му році. Моїй бабусі було 11 років. Люди жили бідно, не було, чого їсти. Їли різні трави, з буряка варили борщ. Ті люди, які тримали корів, збирали молоко та відвозили в місто, де мож-на продати це молоко. А на виручені гроші купували хліб.
Багато людей пухло, багато вмирало, бо не було їсти. Ловили ховрахів, збирали різну мертву худобу. Вмирали люди сім'ями. Особливо ті сім'ї, де було багато дітей. Оскільки дуже важко було дістати їжу.
Картоплю заховували в землю. А потім відривали і варили, хоча й була мерзлою. Ходили люди красти колоски на ПАНСЬКІ (!!! - Ред.) поля. Це було дуже ризикованою справою. Тому, що тих людей, яких лови-ли, дуже суворо карали. Та вибору в людей не було. Збирали жолуді, товкли та їли…"

с. Вербуватівка Юріївського району

     Живих свідків голодомору в селі не залишилося. Тільки діти згадують своїх померлих родичів: Кабічева Г.І, Чичерний Г.Я., Зайко В.А., Капелюха М.Н., Лемешко Н.І.

Свідок Гусар Галина Олександрівна, 1927 р.н., із с. Вербське:
"Ці роки були занадто скрутними для нашої родини, тому що їсти не було нічого зовсім. Мати від голоду почала збирати різні речі з хати й носити до багатших, щоб обміняти на їжу. Дійшло до того, що в хатині не було ковдри, щоб взимку зігрітися. Так і жили, голодні та ще й в хо-лодній хатині. Щоб вижити, збирали різні трави (калачики, пасльон), мати варила їх, і їли.
Смертних випадків в нашому селі було дуже багато. Траплялося, що помирали на очах: іде людина, потім падає - вже померлою.
     Померлих людей збирала МАШИНА (!!! - Ред.), що їздила селом, їх кудись вивозили, бо сім'я була нездатна викопати могилу - ось такі заслаблі ми були в той час.
Коли починали зріти буряки, було вже легше, мати варила їх, а ми їли, наїдалися тих буряків так, що й животи боліли.
        Було свято, коли батько приніс додому десь з півмішка пшениці. І хоча вона вже почала цвісти, ми її висушили і випікали балабушки…"

    Свідок Федоренко Віра Зиновіївна, 26.02.1925 р. н., із с. Призове:
"Під час голодомору була у своєму селі. Людей в Призовому було не багато. Вони їли клей, ховрахів, траву. Дітей у сім'ї було двоє: Віра та її брат. Під час голодомору дуже багато загинуло людей. Одного разу Віра прийшла до сусідських дівчат - сестер, та вони вже всі мертві"…

с. Водяне Юріївського району

      Список людей, які померли під час голодомору 1932-33 р.р., зібраний учнями Водянської неповної середньої школи:
"В нашому селі два кладовища, на них поставлені пам'ятники людям (але умовно), які загинули у ті часи. Старі люди кажуть, що в той час померло, приблизно, до 500 чоловік:
1. Пономаренко Федір Іванович
2. Семенко Іван Іванович
3. Семенко Галина Іванівна діти
4. Семенко Віра Іванівна
5. Семенко Феня Іванівна
6. Семенко Василь Єрмолайович, дядько
7. Бойко Андрій
8. Чумак Варвара
9. Гуртова Явдоха Семенівна
10. Приходько Яків Якович дяк
11. Приходько Поліна Яківна дочка, молода дівка-комсомолка
12. Муленко Ольга Михайлівна
13. Михненко Надія молоді дівчата, комсомолки
14. Халява Семен Аврамович батько
15. Халява Єгор Семенович
16. Халява Іван Семенович сини
17. Халява Денис Семенович
18. Халява Марфа Андріївна
19. Халява Михайло Андрійович сім'я
20. Халява Федос Андрійович
21. Домаха Іван Андрійович
22. Домаха Марія Федосівна
23. Домаха Володимир Федосович
24. Плакида Омелько
25. Плакида Домаха
26. Чумак Гаврило
27. Дикий Гриша
28. Дикий Микола діти
29. Дикий Митя
30. Пономаренко Ларивон
31. Пономаренко Федоська
32. Халява Семен Семенович
33. Вільхова Явдоха Йосипівна
34. Вільхова Горпина Семенівна
35. Михненко Тамара Гаврилівна
36. Маляренко Прасков'я
37. Літвіченко Іван Васильович, 1908 - 1932
38. Літвіченко Євдокія Іванівна, 1909 - 1932 чоловік і дружина".

      Інтерв'ю - спогад про голодомор
з жителькою с. Водяне:
- Де Ви жили в 1932-33 роках?
- Жила наша сім'я на Донбасі. Мама працювала на шахті, батько - трактористом. Ми з сестричкою були маленькі: мені йшов 4-й рік, сес-тричка була молодша. Дома були самі.
- Вистачало Вашій сім'ї їжі?
- Батькові давали по 150 грам хліба, мамі - по 100 грамів. Самі бать-ки не їли - віддавали нам. А так - підбирали, що було можна, збирали різні сімена, щавель.
- А який він, хліб тих років?
- Теперішній хліб у порівнянні з тим - дуже добра булка. А тоді хліб - трішки муки (добре, якщо вона була) та домішки: буряк, молочай, картошка, бузина, трава. Дуже добрий був нам хліб, якщо він був з са-мої кукурудзяної муки. А ще було свято, якщо до такого хліба мама варила кисіль з бузини.
- А Ви пам'ятаєте, чи багато людей помирало з голоду?
- Сама я не дуже пам'ятаю, а потім казали, що дуже багато. А ми вижили завдяки своїм батькам - це раз. А ще люди були тоді добріші, ділилися друг з другом…

с. Жемчужне Юріївського району

       В оповіданні "Дорош" автор - О.П.Стороженко описує свого предка, осавула Запорозького козацтва Дороша, який народився "року 1652 марта 10 дня". 1709 року осавул Стороженко вийшов у відставку і служив у каплиці, що сам же й поставив поблизу містечка Мала Тернівка. Так відбулося давнє козацьке поселення на річці Мала Тернівка. Звалося Дорошевський Лиман, Дорошевка, Грузинівка, Стороженкове. За Дороша вже були зимівники на р. Самарі, де тепер с.с. Кочережки, Василівка; в Бродчині, у Водяної.
Тут, у теперішньому Жемчужному, народився письменник Олександер Стороженко, який залишив багатющий матеріал про Приорілля…

       Кожна сім'я села Жемчужне відчула на собі голод 1932-33 років. Роки були врожайні. Але активісти ходили селом, все забирали дочиста. Навіть їжу з казанків перекидали. Особливо старалися сестри Міщук, Мотря і Прасков'я, за яких дуже погано згадують ще живі свідки страшного голодомору.

      Свідок Крисенко В.Т.:
"Людей померло дуже багато, вимирали цілими сім'ями. Мертвих хоро-нили в лівій стороні кладовища. Копали яму і по два дні не заривали. Коли вже накладуть людей повно, тоді закопували. Було, що собаки залазили в ями, гризли мертвих. Тоді стали ями прикидать кожний день. Завжди на кладовищі були викапані порожні ями.
Були випадки, коли люди самі накладали на себе руки, щоби не голодувати".

     Свідок Звоненко П.П.:
"В нашій сім'ї померло два моїх брати. Дуже багато мерло, особливо дітей. В селі було щось на зразок дитячих ясел. Люди туди приводили дітей з надією, що їх там нагодують. Кожного дня до ясел під'їжджала бричка, забирала мертвих дітей, везли прямо на кладбище, де кидали в загальну яму."

Свідок Кириченко В.А.:
"В сім'ї померли батько і старша сестра.
Люди вимирали цілими сім'ями. Так, померла родина Якубів - 5 чоло-вік, Мирошниченків - 4 чоловіка.
Померлі лежали в хатах по декілька днів."

Свідок Злая М.Л.:
"Люди мерли як мухи. Було, іде людина селом, впаде і помирає. Помер і мій дідусь.
1932 рік був урожайним, але все в людей забрали, - казали, що треба для Червоної Армії. І, начеб, десь саранча виїла ввесь хліб.
Забирали непокірних, а де вони дівались?"

Свідок Кириченко П.С.:
"В сім'ї померло два чоловіка. Рік був дуже тяжкий. Людям брехали, що хліб поїла саранча. Морили голодом навмисне, все відбирали. Мати сушила буряки, віяла солому з проса, так прийшли активісти - все забрали.
Скотину в людей теж забирали. Коли забивали коняку на бригаді, нам по черзі давали копита. З них мама варила якесь вариво. Отак і вижили… Мерло багато дітей, в Батраченка вмерло три дівчинки."

Свідок Кузьменко А.Н.:
"Рік був страшний. Люди мерли кожного дня. Вимерло майже півсела. У людей відбирали все, що можна було їсти. Люди теж пропадали без-слідно. Вечером кого-небудь визвуть в сільську раду, а на ранок уже не повертався.
Хліб у 1932 році вродив непогано, та все забрали, вивезли, невідомо куди."

Свідок Іваненко Петро Петрович, 1926 р. н., із села Жемчужного:
"На той час було мені 7 років, але я дуже добре пам'ятаю, як ми жили з батьком і матір'ю, жили дуже бідно. Щоб хоч якось вижити, ходили рвати лободу, дерезу, кропиву.
Мати померла з голоду, бо відривала від себе, намагаючись нагодува-ти дітей. Нас віддали до Юріївського дитячого будинку. Я мав менших брата і сестричку. Сестра померла з голоду у дитячому будинку, а ми з братом повернулися додому, де й помер мій брат. Це дуже страшно, коли на твоїх очах помирають від голоду.
Я був дуже проворний, шукав собі їжу, ходили на луки з товаришами, відшукували різні трави…"

Свідок Погоріла Дарія Миколаївна, 1910 р. н., із села Жемчужного:
"На той час мені було 22 роки. Я вже була дорослою, мала чоловіка і дітей. Жили з батьком, мати померла від хвороби.
У батька була земля, в господарстві була корова, але все здали в колгосп.
Врожай вродив гарний, а зерна не давали, бо вивезли із колгоспу. Я трудилася з ранку й до ночі, щоб хоч якось прокормити своїх дітей та сім'ю. Діти ловили ховрахів і їли. Рвали лободу, щарицю, викопували з землі мерзлі картоплю та буряки. Все це перетирали, обмішували з пилом із долівки-мазанки і на плиті пекли коржі.
Ми чудом залишилися живі. Але голод поклав у сиру землю мільйони людей, і мені довелося бути свідком цього лиха."

Директор школи (підпис) О.М. Свиридюк.
Підпис директора завірений печаткою Жемчужненської CШ.

    В тексті наступного документа ми не змінили, не пропустили "ані титли, ніже тії коми" - щоби ніхто не посмів дорікнути ні Авторові, ні упорядникам, що вони щось перебільшують:

    "ПОСТАНОВА
ПАВЛОГРАДСЬКОГО РАЙПАРКОМУ й
РАЙВИКОНКОМУ від 6/VIII-1933 РОКУ.
"Про стан Жемчужанської сільради"
      

       Не дивлячись на достатню забезпеченість тягловою силою, робочими руками та сільськогосподарськими машинами, темпи розгортання косовиці й обмолоту неприпустимо мля-ві.Липневий план хлібоздачі зірвано /завдання-1500 цент., виконано-216 цент., а по арт."ЗОРЯ" нічого не виконано/. По артілі "Вільний Степ" не всі коні викори-стовуються, корови майже не працюють, колоски не загрі-баються,багато скошеного хліба не пов"язано.Молотарки часто стоять, норми не виконуються, молотьбу зовсім не розгорнуто,біля молотарок відповідальних людей не-ма.Робоча сила не використовується,наприклад: біля ІІ-молотарки зайву рабсилу,що звільнилася на інш.роботі не використали по селу бовтається багато людей,протилежні (так в документі, очевидно, "протипожежні" - Ред.) заходи не-забезпечено,на токах курять.Громадське харчування не-припустимої якості комірник видав у котьол червиве м"ясо, на котьол видають на 1 їдця 500 гр.борошна.
(Подальший текст пояснює "райпартгнів": ЗАБАГАТО ВИДАЮТЬ! - Ред.)
По артілі "ЗОРЯ". Всю робочу силу і зокрема підлітків на роботі не використано.Члени управи й актив прикладу в роботі не надають, норми своєї не викону-ють.Натураванси видано не по трудоднях,а по 12 кгр.на працездатного.Досвід передового колгоспу "КОЛОС" не підхоплено для підтягування відсталих колгос-пів.Керівництво сільрадою і колгоспів замісць дружної роботи займаються склоками.Парт"осередки не реагують достатньою мірою на стан колгоспів і не мобілізувавши парт.КСМ організації і колгоспів, на ліквідацію прорива по всіх роботах.
Райпарком і Райвиконком вважають роботу сільради, Управ колгоспів і парт"осередків щодо розгортання зби-ральної та хлібоздачи вкрай незадовільною й ухвалюють:

     1. Комірника артілі "ВІЛЬНИЙ СТЕП" за шкідницьку порчу м"яса - з роботи зняти й віддати до суду.
2. Доручити Прокуратурі розслідувати справу про видачу 500 гр. борошна на їдця в котьол по Вільному Степу і 12 кгр. натуравансу на працездатнього по артілі "Зоря" й винних у цьому притягнути до судової відповідально-сті.Суд як над ними так і над комірником організувати в показовому порядкові на місці.
3. Прийняти до відома заяву тов.ТРОХОВА про те, що Політвідділ.МТС надіслано до арт. "ЗОРЯ" нового Голову Управи.
4. Запропонувати сільраді,партосередку і управі колгоспів широко застосувавши досвід "коней" у своїй роботі,протягом найближчих днів домогтися ліквідації визначенних недоліків і неприпустимих хиб, і повністю вивершити косовицю,водночас переводити більшовицькими темпами обмолот і хлібоздачи.
5. Попередити управи "Зоря","Вільний Степ", що коли во-ни не забезпечать вивершення липневого плану до 8-9/VIII - до них будуть застосовані репресії,згідно за-кона про хлібоздачу.
6. Звернути увагу Варварівської МТС,на потребу надання більш конкретної та оперативної допомоги колгоспам Жем-чужанської сільради,щоб не припустити по них повторення помилок минулого року, коли вони були занесені за зрив і саботаж в хлібоздачі на чорну дошку.
7. Зауважити голові сільради тов.МАТЮХОВУ і Уповнова-женному Райпаркому тов.ГОЛЬДЕНБЕРГУ на неприпустимі не-нормальности та непогодженість в роботі запропонувати цим т.т.особливо тов. МАТЮХОВУ, негайно переключитися на конкретну роботу по ліквідації прориву по колгоспах сільради.
8. Звернути увагу всіх колгоспників Жемчужанської сіль-ради,на потребу протягом штурмового двохдекадника ви-вершення всіх робот такі темпи роботи,щоб дійсно вико-нати денні зобов"я"ання партії та Уряду по збиральній та хлібоздачі.
9. Зобов"язати тов.МАТЮХОВА і ГОЛЬДЕНБЕРГА через пять днів надіслати спеціяльу інформацію про виконання цієї постанови."

ГОЛОВА РАЙВИКОНКОМУ- (підпис) /ЯКІМЕЦЬ/.

Печатка Павлоградського райкому КП(б)У

ГОЛОВА РАЙПАРКОМУ- (підпис) /БАННІК/.

с. Межиріч Павлоградського району

     Свідок Пономаренко Олексій Пантелеймонович, 1919 р.н.:
"Батько працював у городній бригаді ланковим на коноплі. Мав 12 душ дітей. Своєї землі не мали. Як став НЕП, то дали 3 десятини землі, котрі потім ми віддали до колгоспу.
В 1932-33 роках я був малим, та пам'ятаю, як приходили вночі, тре-бували хліба. Забирали зерно, де яке було для курей, а давали по 300 грамів гірчаку і куклію.
     Взимку 1932 року мати й батько пересівали с