Головна Книгосхов / Толока / Історичні статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Регіон / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Московський патріархат на Присамар'ї / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Форум / Контакт /Дзеркало сайту /

Максим і Гриць

"Гортаючи справи архіву Української господарської академії в Подєбрадах, знайшов я роботу студента агрономічно-лісового факультету Максима Ломацького "Вспомин про смерть командира Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії".
Цей "Вспомин..." є хвилюючою розповіддю про героїчне життя і героїчну смерть хорунжого Гриця Хмеленка, народженого на хуторі Хмарин біля м. Лозової на Катеринославщині 1897 року. Ось короткий уривок із цієї розповіді:
"...Гриць не боявся смерти.
- Що значить моя кров, маленького чоловіка, порівнюючи з морем крови, пролитої за Україну? - говорив він.
І дійсно, він готовий був на смерть щохвилини.
До неї був готовий уже давно.
Зараз по закінченню гімназії в своїм ріднім місті Лозовій на Катеринославщині року 1915 його було покликано на Світову війну, на цю безглузду бойню народів, де потоками текла і українська кров за інтереси свого ката. Своїм чутким серцем Гриць відчув цю велику кривду, відчув її ще гостріше тоді, коли був на Галицькому фронті і бачив перед собою "ворога" - того ж рідного йому по мові, по звичаю, по крові галичанина.
Боліло серце Гриця, коли горіли українські села, коли голосили на рідній йому мові українські жінки та діти. В його душі росла тоді ненависть до тих, хто викликав цей жах... Як звільнитися 40-мільйонному українському народові від рук катів?.. "Боротьба, збройна боротьба до загину, кров за кров", - вирішив він...
Недовго довелось і чекати. Насупились хмари і над московським катом. Вдарив грім революції, спаливши царат, затряслася російська в'язниця народів, прокинулася з 300-літньої неволі й Україна та стала кликати дітей своїх, щоб розірвати невільницькі пута. Полетів на цей поклик і Гриць, і вже в липні місяці року 1917 бачимо його в славному полку імени Гетьмана Дорошенка, де він енергійно працює по організації Українського війська, а пізніше відверто вийшов на боротьбу з московським катом, що переодягнувся в червону шкуру. "І полилася сторіками кров у синє море" дітей України, тепер вже за свою власну волю, за свої власні інтереси..."
Останній бій Гриця Хмеленка відбувся під с. Медухою в Галичині 4 вересня 1920 року. "Лава за лавою підступали москалі. Градом куль засипали їх оборонці наших позицій, і ворожі лави, як хвилі, зустрінувши опір, відходили назад, то знову набігали. Гриць як вихор літав з одного кінця своєї позиції на другий, давав відповідні розпорядження та, підбадьорюючи козаків, слідкував за полем бою. А поле ревіло, як пекло.
Ворог, збільшивши інтенсивність вогню, пустив свіжі резерви, і наша лава, стомлена кількаденними боями, крок за кроком стала відходити. Ззаду було село, а далі - холодні хвилі Дністра.
- Краще вмерти тут всім, як перепливати Дністер, - крикнув Гриць, вискочивши вперед куреня.
Як електричний пруд пройшов по лаві, залунало "Слава!", і, напруживши останні сили, курінь пішов на багнети... Не витримали москалі цього раптового переходу від (нашого) відступу до атаки і покотились назад.
- Слава! Слава! - кричав Гриць, біжачи попереду. - Тікають... тіка...
Гостра ворожа куля, врізавшись у голову, не дала докінчити останнього слова, червона кров залила його очі. Відлетіла його шляхетна душа. Не стало дорогого життя для України, воно було віддано за перемогу...
Сумно неслися згуки похоронного маршу 6 вересня в м. Станіславові, сумно відбивала кроки по камінню його вулиць сотня Богдано-Дорошенківців, що прийшла віддати останню шану своєму батькові і провадити його до місця вічного спочинку. Болюче відбилася остання сальва в серцях тих, хто його любив та поважав, і запалила в них жагу помсти за його кров. Прийняла українська земля свій дорогий скарб та заховала його глибоко в своїх грудях".

Хто ж він, автор цієї зворушливої розповіді про Гриця Хмеленка? Максим Ломацький народився 11 серпня 1896 р. в Барі Могилівського повіту на Поділлі в родині Івана та Марії Ломацьких. Закінчив початкову школу імені О. Пушкіна в Барі та 7 класів Барського реального училища (в 1916 році). Тоді ж вступив на хімічний відділ Варшавського політехнічного інституту, звідки в жовтні 1916 року його призвали до російського війська, відправивши до школи прапорщиків. По її закінченні призначили в 468-й піший Наримський полк. На Південно-Західному фронті пробув до січня 1918 року. Після демобілізації з російської армії зголосився до армії української: у березні 1918 р. вступив до Київської інструкторської школи старшин, яку закінчив у квітні того ж року. Призначений служити в 10-й Проскурівський полк.
"У листопаді 1918 р., - писав Максим Ломацький у своєму "Життєписі", - (я) вступив по власному бажанню в 1 п. Січових Стрільців, де пробув до листопада 1919 року, приймаючи участь в боротьбі з москалями за визволення України". З лав української армії Максим вибув унаслідок захворювання на тиф. Товариші, відступаючи, залишили його в шпиталі. Лікувався він аж до наступу "польсько-українських військ". "У травні 1920 року, - писав Максим далі, - (я) знову вступив в Армію У.Н.Р. до Богданівського куреня 1-ї Запорозької дивізії, в складі якої приймав участь во всіх походах та бійках з москалями і по відвороті армій У.Н.Р. інтернований Польською владою в листопаді 1920 року..."
8 березня 1922 року Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ УНР видав посвідчення сотнику Максиму Ломацькому в тому, що він "за час служби в Українській Армії... і понині нічим компрометуючим себе не заплямував і до союзників Української Народньої Республіки відносився лояльно".
Бажаючи продовжити навчання у вищих школах за кордоном, сотник Максим Ломацький 1922 року звільняється з української армії в безтермінову відпустку. 1 квітня 1923 р. він просить зарахувати його студентом на агрономічно-лісовий факультет Української господарської академії... Скінчив її 4 травня 1928 року: дипломну працю виконав "дуже добре", а "дипломний іспит склав з успіхом дуже добрим". І виїхав у Словаччину, де працював у державій установі. Впроваджував меліоративні проекти, будував дамби. Брав активну участь у культурному житті української еміграції... Помер у травні 1943 року від сухот.
Нехай пам'ять про мужніх старшин - Максима Ломацького та Гриця Хмеленка назавжди залишиться в наших серцях".

Цитата по: Коваль, Роман. Багряні жнива Української революції: Воєнно-історичні нариси. - Київ: "Діокор", 2005. - сс. 191 - 193.