Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

 

 

Повстанський рух на Харківщині у 1920-ті роки

В'ячеслав ТРУШ, Історичний клуб "Холодний Яр"

Реставрація… Саме це слово спливає в пам'яті під час знайомства з працями істориків Клубу "Холодний Яр". Крізь кіптяву пороху та лак облуди проступає правдива історія України, з'являються постаті нескорених лицарів України.
Ось засяяли шаблі повстанців Холодного Яру, очищені від забуття й бруду працями Романа Коваля... На іншій сторінці, що її відновив Геннадій Іванущенко, чітко проступили силуети гайдамаків Сумщини. А он із байраку вивів подільських козаків Костянтин Завальнюк, також член Історичного клубу "Холодний Яр".
Стараннями дослідників відновлюється наш зв'язок із минулим. Проте багато сторінок так і залишаються замацаними чужими руками. Або залитими кров'ю наших героїв... Однією з маловідомих, напівстертих сторінок є історія Національно-визвольного руху на Харківщині. Мені пощастило познайомитися лише з одним дослідженням українського історика на цю тему. Мова про статтю Євгена Сіваченка "Спалахи гніву народного: з історії селянського повстанського руху на Харківщині". Проте ця робота за обсягом невелика і стосується переважно козацького повстання на Валківщині 1920 року. Ми ж спробуємо схарактеризувати повстанський рух на Харківщині в цілому...
Козацько-селянський рух на цих теренах можна умовно розподілити на дві течії: петлюрівський або "державницький" (загони отаманів І. Перлика, Волоха (або Винника), Циглера, Шатровки, інших) та махновський або "стихійно-повстанський". До останнього напрямку належать власне махновські командири (М. Брова, Іванюк, Каменєв, Колісниченко, Сова, Сироватський, Чередняк), що були направлені сюди махновським штабом 1919 року для руйнування денікінського запілля. Поступово ці загони поповнювалися місцевими хліборобами і здобували більшу автономію від Махна (Сироватський навіть приєднався до уенерівської організації В. Кияшка). До махновського напрямку варто зарахувати й отаманів, які визнавали зверхність Махна (Кузнецов, Гуров, Двигун, Стародубцев) [4, c. 21].
За даними совєтських істориків у 1921 році на теренах Харківської губернії оперували 57 повстанських загонів, деякі з яких мали по кілька сот шабель [8, с.212]. (Хоча сучасна Харківська область не співпадає із кордонами Харківської губернії (натомість включає в себе значні терени Полтавської та Катеринославської), все ж деяке уявлення про масштаби повстанського руху можна зробити).
Повстанські отамани оперували, як правило, в межах кількох сусідніх повітів і лише деякі (Махно та його отамани, а також Маруся, діяли на більшій території).
Українські повстанці знищували червоних активістів, зводили бої з регулярними російськими військами, чекістами, карателями-чонівцями та загонами місцевих колаборантів (КНС, ревкомів), захоплювали зброю, харчі, спорядження, зривали вибори до окупаційних органів влади. Пересування полегшувала наявність значних масивів лісу, ярів і балок.
Найвідомішим на Харківщині є Валківське повстання у квітні 1921 року. Воно почалося з того, що великі групи мобілізованих селян Валківщини відмовилися йти до червоного війська й пішли до лісу, у гайдамаки. До них приєдналися мешканці округи, зокрема колишні військові старшини - Сорокін, Макаренко та Джуваго, котрі й очолили повстання. Старшини спішно провели військовий вишкіл хліборобів, розподілили їх на бойові підрозділи й розпочали активні бойові дії.
Валківські козаки відбивали насильно мобілізованих до окупаційного війська, роззброювали червоних, захоплювали зброю та спорядження. До повстанців почали масово стікатися селяни навколишніх сіл та сусідніх повітів. Козаки обрали військовий штаб та "Український народний уряд". До штабу і "уряду" увійшли Сорокін (ймовірний керівник повстання), Джуваго, Макаренко... Вони виступили зі зверненням до населення, а червоним надіслали вимогу припинити бойові дії, проголосити незалежність України, надати демократичні свободи...
Було налагоджено зв'язок із козацькими загонами Білецького та Печня, котрі діяли поблизу, велися переговори із махновцями, що підійшли на Валківщину з півдня (загони Михайла Брови та Марусі). Повстанців налічувалося 1500 - 3500 осіб (можливо й більше), активну участь брали навіть старші люди, жінки й діти. Все ж основну масу гайдамаків складала молодь 20 - 25 років, слабо озброєна (половина мала лише коси та вила).
Червоних загарбників у Валках оточили. Карателі були змушені оборонятися й телеграмою прохали у Харкові артилерії ("…оскільки населення боїться розгрому сіл артилерійським вогнем… Необхідні рішучі заходи…"). 30 квітня (чи 1 травня) українці рушили на Валки. Спалахнув запеклий і жорстокий бій, козаки пішли на багнети ворога врукопашну… Ось уже зайнято південні околиці Валок, москалі відступають вглиб містечка, а гайдамаки кинулися ламати браму в'язниці, в якій перебувало близько восьмисот безвинних заручників… Але наступ захлинувся, знекровлені повстанські загони відійшли на північ.
На Валківщину більшовики терміново кинули значні сили, якими керував Р. Ейдеман. Біля с. Ков'яги козаки зазнали поразки, а їхнього провідника Сорокіна заарештовано. Залишки гайдамаків очолив Білецький, котрий вступив у бій із ворогом біля Сніжкова. Валківщина продовжувала палати повстанням, загін Білецького бився ще й наступого року, але московська репресивна система вже почала криваві жнива - арешти, розстріли, позбавлення волі стали буденним явищем [4, c. 22 - 27; 9, арк. 23].
Майже по всій Харківщині з 1918 по 1921 роки оперували загони Махна. Чорний степовий вихор нісся селами й містечками, залишаючи за собою порубаних окупантів та їхніх поплічників, зруйновані мости, спалені совєтські установи... Проти махновців застосували панцерні потяги, регулярні армійські частини, ЧК. Але новітні гайдамаки не зважали. В різний час вони захоплювали Лозову, Ізюм, Краснокутськ... У селі Добровілля (нині Близнюківський район) - у бою з махновцями загинув червоний комбриг М. Карпенко [2, c. 144; 3, c. 204, 234, 538, 627].
Діяли на Харківщині і козацькі загони отамана Матвія Григор'єва. У кінці травня 1919 р. його частини, що наступали на Харків із Правобережжя, більшовики зупинили під Лозовою [5, c. 39].
Громили росіян і загони Марусі. В українській історії ХХ століття відомі кілька отаманів із таким ім'ям. Ймовірно, це була Марія Каливайко (див. "Чотири отаманші Марусі"//Іванущенко Г. М. Залізом і кров'ю… - Суми: "Собор", 2001). 31 грудня 1919 року вона звела бій із червоними в районі Чугуєва й нищила ворога до 1921 року [3, c. 205, 891]. Часто співдіяла із махновцями, зокрема з отаманом Михайлом Бровою.
Михайло Брова - відомий отаман повстанських загонів на Катеринославщині, командир П'ятої повстанської групи повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника. Народився в с. Новогригорівка. Анархокомуніст із 1904 р. Служив на флоті. В махновському русі з 1918 р. Член Реввоєнради Повстанської армії Нестора Махна. Співпрацював із уенерівським табором, а також із Петром Врангелем проти більшовиків. На кінець 1920 р. його загін нараховував близько 800 бійців. Рейдував на півдні та заході нинішньої Харківської області. Вбитий на Кавказі.
Від серпня 1920 року почав нелегку повтанську працю отаман Н. Савонов. Спершу він командував відділом у отамана Сироватського, потім деякий час був начальником гарнізону Ізюму та повітовим військовим комісаром. Проте не витримав московської "ласки" й знову подався у гайдамаки. Восени 1920 року, зосередившись у лісах Червонооскольської волості Ізюмщини, повстанці Савонова здійснювали стрімкі напади на червоних. Так протягом вересня і жовтня 1920 р. вони кількаразово атакували Червоний Оскіл, громили волосний ревком, знищили 12 комуністів та їхніх посіпак. На початку 1921 року в Червоному Осколі козаки-савоновці стратили голову КНС. У червні 1921 року проти загону виступили підрозділи Красної армії та місцеві перекинчики. Загін було розбито, ад'ютант Савонова Яків Хмелевий здався, а Савонова видала його ж подруга [3, c. 205, 538, 558; 4, c. 21; 7, c. 104]. Справу Н. Савонова продовжив Володимир Савонов, загін якого оперував на сусідніх із Харківщиною теренах Донеччини [9, арк. 19].
На північно-західній Харківщині (Дворічанський район) громили червоних заброд повстанці отамана Кучми. На початку 1921 року півсотні його гайдамаків увірвалися на станцію Мовчанове й відбили совєтський потяг із харчами та одягом, які роздали місцевим селянам. У загоні час від часу відбувався військово-політичний вишкіл, у жовтні 1921 року він зосереджувався на острові посеред річки Оскіл [1].
Серед інших отаманів згадаємо наступних: Каменюк, Фетисов, Чередниченко - оперували на Чугуївщині; Кочубей - на південному заході Харківщини та в районі Чугуєва; Матвієнко взимку 1919 - 1920 разом з отаманом Іванюком напав на Зачепилівку (південно-західна Харківщина) й знищив усіх ревкомівців; Перцев - махновець, очолював повстання хліборобів села П'ятницьке на Чугуївщині; Загоруйко громив червону потолоч на Куп'янщині; Маслов - на Зміївщині (в Ленівці, під час бою, масловці вбили червоного командира Мєліхова). Козацький отаман Матвійчук давав чосу ворогові у районі Сахновщини; Циба - на Зміївщині, Чаплій - на Борівщині; Шкарупа - на Ізюмщині. Анархіст Шкіль неподалік села Піщаного на Куп'янщині. Загін отамана "Козла" (Козлова?) розбито у листопаді 1922 року колаборантами біля села Мечебилового на Барвінківщині [див. 3, а також 6, с. 598].
Імена деяких отаманів і досі не вдалося вияснити. Так 19 квітня 1921 року відбувся запеклий бій між невідомими повстанцями і більшовиками на околиці села Шипувате (нині Великобурлуцький район) [3, с.347]. На півдні Харківщини (Лозівський район) хлібороб села Катеринівки (на жаль ім'я його не збереглося) разом зі своїми синами створив невеличкий віділ (6 - 8 козаків), котрий боровся проти червоних спільно із загоном села Мечебилове [10]. Наприкінці 1921 року на Куп'янщиі діяв Кабанський (за назвою села) повстанський загін [9, арк.10].
Існували на Харківщині й добре організовані підпільні організації. Згадаємо лише деякі. Одна з них виникла на Валківщині, що тільки-но палала козацьким повстанням.
Її зорганізували колишні старшини Армії УНР Бабюк і Захарчук, які працювали виховниками у дитячих будинках. Згуртувавши навколо себе місцевих патріотів, створили нелегальну організацію, встановили контакт із Харківським губернським повстанським комітетом полковника Котелевця. В листопаді 1921 року відбувся загальний збір повстанського комітету та валківської організації, де було визначено напрямки діяльності. Також встановлено контакти із козацькими загонами отаманів Демченка, Юрченка та Лобидовського. Проте організація зазнала тяжких втрат. 1922 року партизанів засуджено [6, c. 597, 598].
Українське підпілля на Куп'янщині започаткував В. Кияшко. Навчаючись у Ростові, він вступив до Кубанської повстанської організації. Від неї отримав завдання підняти на боротьбу проти окупанта своїх земляків. Використовуючи підроблені бланки совєтських установ, офіційно зареєстрував т. зв. "гідротехнічну станцію" в Куп'янську та "трудовий загін" при ній. Останній фактично був легалізованим повстанським відділом, на який В. Кияшко навіть отримував від совєтів різне спорядження.
Окрім цього активно розбудовувалося підпіллля (до нього належали вчителі, службовці, селяни), кияшківці встановили контакти із гайдамаками отаманів Клодія (Колодія), Прими, Данченка, братів Гайворонських (чи Грайворонських), Сироватського та інших. У липні 1921 року усі повстанці Куп'янщини об'єдналися. Отаманом обрали полковника Армії УНР Журбу-"Павлюка" й визначили напрямки подальшої діяльності.
Проти українських месників були задіяні чекісти та підрозділи Красної армії. Кияшка арештували 7 вересня 1921 року, але гайдамацькі загони продовжували боротьбу. Багато героїв гинуло у боях, зокрема отаман Данченко та один із братів Гайворонських. Дехто (зокрема отамани Погорілов, Колодій і Гайворонський) після довгих поневірянь здалися більшовикам у 1922 році [6, c. 598 - 600; 9, арк.19, 43, 49].
Трохи інакше склалася доля колишнього махновця Сироватського. Більш відомий на Донеччині, цей отаман припинив боротьбу восени 1921 року й отримав амністію. Але вже наступного року гайдамака знову взявся за шаблю і закликав до зброї інших [9, арк. 49, 80]…
До осені 1921 року козацько-селянський рух зазнав великих втрат, а тому 22 жовтня того ж року совєти скасували військовий стан у Харківській губернії [8, с. 213]. Проте боротьба тривала. На півдні області (район Сахновщини) партизани-гайдамаки діяли до 1923 року [3, с.823]. Окремі виступи проти окупантів продовжувалися й пізніше, сягнувши апогея під час "колективізації". Проте шансів на перемогу хлібороби вже не мали. Нещадні репресії влади, оманливий вплив НЕПу та розпалювана комуністами ворожнеча всередині самого села робили свою справу. Потужне, організоване козацтво Харківщини на початку 1920-х років зазнало поразки, історія його боротби замовчана, оббріхана. Дещо збереглося у народній пам'яті, хоча тут правдиві події перемішані з легендами (як-от оповіді про "скарби Махна"). Проте маємо надію, що харківська сторінка нашої історії "оновиться" і засяє досі прихованими фарбами.
Наостанок хочу висловити велику подяку п. Романові Ковалю - за підтримку та цінні поради, а також холодноярцеві п. Павлові Стегнію - за низку важливих поданих документів. Хай благословить їх Бог і додасть снаги Божа Мати у їхній шляхетній праці розбудови нашої України !
Слава Нації ! Смерть ворогам !


Джерела

1. Виноградов В. Партизанська боротьба на Харківщині // Незборима нація. -
2. Волковинський В. Нестор Махно: легенди і реальність. - К.: "Перліт продакшн, ЛТД", 1994. - 256 с.
3. Історія міст і сіл УРСР: Харківська область. - Київ: Головна редакція Української Радянської енциклопедії АН УРСР, 1967. - 1002 с.
4. Сіваченко Є. Спалахи гніву народного: з історії селянського повстанського руху на Харківщині (1920). // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. - Т. 5. - Харків: Око, 1995. - С. 17 - 28.
5. Герасименко Н. Батько Махно: Мемуары белогвардейца. / Под ред. П. Е. Щеголева. - Днепропетровск: Днепркнига, 1990. - 88 с.
6. Голинков Д. Л. Крушение антисоветского подполья в СССР (1917 - 1925 гг.). - Москва: Политиздат, 1975. - 703 с.
7. Оппоков В. Лев Задов: смерть от бескорыстия (повесть о махновце-чекисте): Документально-художественная повесть. - Петрозаводск: Руди-Барс, 1994. - 288 с.
8. Очерки истории Харьковской областной партийной оганизации. - Х.: Прапор, 1980. - 528 с.
9. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 3204, оп. 2, спр. 11. - Надав Павло Стегній.
10. Спогади Гонтаренка Василя Микитовича, 1906 р. н., уродженця с. Катеринівка (нинішнього Лозівського району Харківської області). - Надав Володимир Лиценко.