Головна Книгосхов / Толока / Історичні статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Регіон / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Московський патріархат на Присамар'ї / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Форум / Контакт /Дзеркало сайту /

Кілька поколінь українців

вивчали історію за "Коротким курсом історії ВКП (б)" (потім КПРС), далеким від правди та об'єктивності. Не минула ця доля й лозівчан. Тож не дивно, що й нині події 1917 року більшість моїх земляків розцінює як боротьбу "хороших" червоноармійців з "бандами буржуазних" націоналістів.
Що ж насправді відбувалося в Лозовій в 1917 році?
В перебігу визвольних змагань 1917 - 1920-го років Лозова з причини свого розташування займала значне місце в планах воюючих сторін. На території самої ж Лозівщини в 1917 році почали утворюватись козацькі формування, "червона гвардія", яка складалася з робітників та селян. Крім того постійно впливали на події в Лозовій Харків та Катеринослав.
Відчуваючи небезпеку, яку несла більшовицька Росія сусіднім з нею українським губерніям, уряд УНР починає збільшувати кількість українських вояків на сході України. Так на Катеринославщину і Харківщину були надіслані Чигиринський полк, Переяславський полк, Гайдамацький курінь. Тут вже розташовувався П'ятий Запасний кавалерійський полк, Сердюцький полк імені Пилипа Орлика. Можливо також був перший Український козачий імені гетьмана Богдана Хмельницького полк. Ймовірно були й інші формування.
Просуваючись на схід, українські збройні формування встановлювали державну владу в містах та селах. В Лозову ж в першій половині 1917 року увійшли гайдамаки. Міцеві "червоногвардійці" очевидно просто розбіглися, оскільки свідчень про бій немає.
Цікавою є інформація про те, що лави гайдамаків, які розташувалися в місті, поповнили лозівчани. На жаль імена цих людей не збереглися.
В грудні 1917 року розпочалася війна. Більшовицька Росія, використавши українські проблеми, розпочала наступ. Армійська група П. Єгорова планувала наступ на Харків, а з нього на Полтаву та Лозову.
Більшовики планували оволодіти Лозовою не тільки з пичини її важливого стратегічного розташування, але й тому, що тут було зосереджено багато ешелонів з продовольством. Очевидно місто відігравало важливу роль і в планах УНР, оскільки для перешкоди наступові ворога, українські війська вжили низку заходів, а саме - розбирали залізницю, що заважало рухові панцерників, псували телеграфний зв'язок.
Однак це лише затримало більшовиків, але не зупинило. В ніч з 13 на 14 грудня 1917 року розпочався ворожий наступ на Лозову. Загін більшовиків під проводом М. Руднєва складався з московських, петроградських та харківських "червоногвардійців", солдатів Тридцятого полку і підтримувався панцерником з трьохдюймовою гарматою. Загальна чисельність їх була до 50 чоловік. Просуваючись на південь, більшовики з боями здобули Лихачове, Краснопавлівку і ранком 14 грудня - Анютине. Тут до більшовиків приєдналися місцеві "червоногвардійці".
Оскільки швидко захопити містечко не вдалося, червоні розпочали гарматний обстріл. Потім під прикриттям панцерника вони підійшли до міста. Після короткого, але жорстокого бою більшовики захопили станцію та містечко.
Наступного дня, 15 грудня, українці раптово атакували більшовиків. Під час запеклого бою війська УНР вибили ворога з Лозової до Анютиного, але це був тимчасовий успіх. Руднєв, командир червоних, перегрупувавши свої сили, наніс контрудар і знову захопив містечко.
За спогадами очевидців, вбитих українців поховали на околиці Лозової (у Зайцевій балці), без могил - просто закопавши у сніг. Весною ж тіла були були перенесені до найближчих ям та рівчаків. Документів про те, скільки їх було та імена патріотів не збереглися.
Що ж до більшовиків, то захопивши Лозову, Руднєв повідомив своє керівництво про те, що його радо зустрічали лозівчани. Натомість є свідчення, котрі стверджують протилежне. Хіба могли лозівчани радіти тим, хто, захопивши місто, почав їх грабувати і вбивати.
Більшовицька влада в Лозовій протрималась недовго, вже весною 1918 року вона була повалена. Повернулися завойовники аж зимою 1919-го року.
Довгий час про созівські бої ніхто не згадував. Радянська влада робила все можливе, щоб спотворити правду.
Вперше про запеклі бої під Лозовою та загиблих лозівчан-гайдамаків зайшла мова в 1990 році. Восени того року провід "Соколу" та СУМу прийняв рішення про увічнення памяті захисників Лозової встановленням меморіального Хреста. Не важко здогадатися про наслідки цього заходу: священиків, артистів, харківську молодь силою міліції, КДБ та "возмущьонних прєдставітєлєй общєствєнності" (мобілізованих партійців) силоміць запроторили до потягу і відправили назад до Харкова. Декого було побито, розтоптано український прапор.
Та вже за рік, у жовтні 1991 року, Меморіальний Хрест тими ж таки патріотами було встановлено у созівському парку "Перемога", поблизу Зайцевої балки, на дні якої знайшли вічний притулок поляглі гайдамаки.
На церемонію відкриття Хреста пам'яті прибули представники різних політичних сил, священики, артисти з Києва, Харкова, Львова, Сум, Івано-Франківська, Полтави тощо.
З того часу стоїть в Лозовій Хрест "Героям України". За весь цей час він неодноразово зазнавав наруги з боку вандалів та все ж зумів це пережити. Так і стоїть, нагадуючи нам про криваві й героїчні сторінки історії нашого міста.

грудень 2007 р. Віталій Харченко, член Лозівського історичного клубу ім. Дм. Яворницького