Головна Книгосхов / Толока / Історичні статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Регіон / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Московський патріархат на Присамар'ї / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Форум / Контакт /Дзеркало сайту /

Некрополі міста Лозова

Одразу зазначимо, що тема ця у лозівському краєзнавстві, як і багато інших, є новою. Не є таємницею той факт, що населені пункти часто стоять на кладовищах. І Лозова не є виключенням. Що ж ми знаємо наразі?
Кладовища, що розташовуються на території Лозової, можна поділити на кілька груп. Перша - зниклі цвинтарі. До таких належить колишнє єврейське кладовище між вулицями Жовтневою та Паризької комуни. Оскільки Лозова за царських часів мала значний відсоток єврейського населення, синагогу, то і цвинтар був досить значним. Проте поступово чисельність даного "етносу" постійно зменшувалася, а центр міста потребував розбудови. Відтак цвинтар був знесений. Надгробки частково були використані для фундаменту цеху заводу "Трактородеталь" (біля теперішнього Центрального ринку). Про перепоховання померлих даних не маємо. Тепер про єврейський цвинтар нагадує лише невеличкий затертий надгробок із кількома літерами давньоєврейською мовою, що стирчить із тротуару неподалік універмагу "Ювілейний" в самісінькому центрі міста.
Інше кладовище (так зване "Старе"), православне, знаходилося в районі нафтобази (район міста, званий "Сахалін"). Воно було досить значне, поховання здійснювалися і в 1917 році (похорон вбитих під час оборони Лозової гайдамаків), і пізніше, навіть у повоєнний час. Зокрема, за свідченнями очевидців, там ховали жертв Голодомору 1933 року. Під час Другої світової війни в цьому місці проводилося бомбардування авіацією, тому поховання були знищені. У другій половині ХХ століття кладовище поступово занепадало. Частина могил була знищена, а їхня територія увійшла до різних установ. Зокрема поховання гайдамаків опинилося на території "Підприємства електромереж". Наразі кладовище майже зникло. Воно являє собою занедбаний пустир, щільно зарослий чагарниками, у якому де-неде трапляються залишки надгробків. Один вцілілий хрест належить якомусь Вороніну, померлому 1942 року.

Невеличкий цвинтар знаходився біля лікарні Дикого (район Авилівки), а також неподалік Чотирьохсвятительської церкви (теж Авилівка, неподалік вокзалу, наразі там вже багато років стоїть пожежний потяг). 2006 року, під час риття траншеї для господарчих потреб в цьому районі було знайдено людські кістяки. Проте чи є це залишки прицерковних поховань - невідомо. Дослідження в повному обсязі проведені не були. В цьому ж храмі було влаштовано родинні склепи князя Ширінського-Шихматова та родини Пржевальських [Духовне життя.//Голос Лозівщини. - 2003. - ч. 70. - с. 2].
Зникаючим є кладовище в районі вулиці Кооперативної (т. зв. "селище Циганське"). Наразі це кілька занедбаних могил, поряд із якими (а за твердженнями деяких лозівчан і на самих могилах), нещодавно збудовано автозаправочну станцію.
Під час Другої світової війни поховання нерідко з'являлися біля власної хати - в садку чи городі. Так ховали, приміром, жертв бомбового нальоту. Чисельні присадибні могили з'явилися на Авилівці 1943 року. Тоді есесівці масово розстрілювали місцеве населенння. Частина забитих лозівчан була перепохована після війни на цвинтарях, але не всі. Деякі могили наразі зникли безслідно - хати змінили господарів, а разом із тим втратили власну історію та й саме буття - на їх місці нині зичайні городи.
Окремо слід сказати про військові поховання. В центрі міста Лозова розташована величезна братська могила із вічним вогнем, пам'ятником, двома гарматми й сквером. У ній поховані червоноармійці часів Другої світової війни, а також грабіжники-продзагонівці часів Національно-визвольних змагань 1917-20 рр, що їх покарали українські повсталі селяни. Також на території Лозової відомо кілька військових німецьких поховань. Найбільше знаходиться у центрі міста і тягнеться від кінотеатру "Восток" до краєзнавчого музею. Частина могил була зруйнована під час будівництва кінотеатру (1950-ті - чи початок 1960-х рр), більшість - знаходиться під асфальтом площі Леніна. Лише невеличка частина могил була розкопана німцями на початку 2000-х років і перепохована у Харкові. Фото кладовища (1943 рік) знаходиться серед фондів місцевого краєзнавчого музею. Інше поховання (теж німецьке) знаходилося на розі вулиць Карла Лібкнехта та Паризької комуни (район кав'ярні "Перспектива").
В 2000-х роках також було знайдено рештки загиблих воїнів-італійців, особисті речі тощо (район Авилівки). До Лозової приїздили італійці, намагалися вести розкопки, але територія зайнята городами, власники яких запротестували.
Тепер щодо функціонуючих кладовищ. Найбільшим є "Центральне", що розташоване на сході Лозової, за парком "Дружба". Тут поховано більшість видатних лозівчан. Кладовище поділяється на кілька частин алеями. Стара частина більше нагадує паркову зону, має зелені насадження, багато пам'ятників викликають естетичний інтерес, є навіть скульптурні зображення. Досить цікавими є також чисельні епітафії, котрі є окремою темою досліджень. Крематорій у Лозовій відсутній. Проте поховання, що містять урни з попелом є - це лозівчани, що померли в інших містах.

Нова частина цвинтаря є значно примітивнішою - майже повна відсутність дерев, значно бідніші надгробки, менше огорож, погане дорожне покриття (або його відсутність). Щодо етнічного складу, то основний масив поховань є мішаним - одне з одним сусідують українці, росіяни, євреї, німці, цигани, вірмени. Більшість написів є російськомовні, українські написи має лише незначна частина. Це переважно (але не лише!) поховання колишніх репресованих із західної України, що після заслання оселилися у Лозовій. Поховання німців якихось специфічних ознак не мають. Єврейську символіку (зірка Давида -магендовид), мають, якщо не помиляємось, лише дві могили - Лещинські (стара частина цвинтаря). Є також два помпезні поховання циганських баронів етнічної групи мадьяр. Відрізняється від інших вірменське поховання. Воно являє собою квадратний насип землі висотою приблизно в півметри, викладений за периметром цеглою й плиткою.
Тепер ще кілька зауважень стосовно власне надгробків. Якщо подивимось на поховання часів СРСР, то, незважаючи на атеїстичну пропаганду, помітимо значну кількість православної символіки - як власне хрестів, так і хрестів на пам'ятниках. Відповідно чисельними є також п'ятикінцеві радянські зірки. Цікавим витвором атеїстичної доби є високі, як правило -дерев'яні, тумби без будь-якої символіки (як розповідали автору - ознака поховання ідейного комуніста). Їх небагато і вони погано збереглися.
Зовсім відмінними від решти є поховання колишніх репресованих із Західної України. Вони мають хрести, не характерні для східного регіону, україномовні написи.
В сучасну добу, під час заміни зруйнованих часом надгробків, родичами померлих інколи встановлюються пам'ятники із православною символікою замість обелісків із зірками. Останнім часом з'явилися також надгробки із барельєфами, що зображують Христа чи Діву Марію. Маємо також зауважити, що загальна необізнаність із символікою призводить до дивних ситуацій - приміром частим є використання латинських хрестів на могилах православних віруючих. Загалом же надгробки часто-густо є звичайними ремісничими виробами, що швидко руйнуються і не мають ніякої естетичної вартості.
У старій частині "Центрального" кладовища розташована братська могила вояків Червоної армії. Раніше на ній знаходився пам'ятник у вигляді фігури радянського солдата. Років із десять тому пам'ятник був знищений збирачами металобрухту.
Цікавою особливістю є "мусульманська" частина. Це відносно невелика ділянка цвинтаря, відділена кількаметровим пустирем від основного масиву поховань. У цій частині поховані місцеві волзькі татари (зокрема з родини Ширинських) та визнавці ісламської віри інших національностей. (Слід зазначити, що дехто з лозівських кавказців воліє ховати своїх родичів на батьківщині). Кілька могил належать християнам (члени родин мусульман). Мусульманські поховання орієнтовані у протилежну сторону (на захід ногами, на відміну від християнських), надгробки мають арабські написи, півмісяці (хоча і не всі). Як розповідали автору, обряд похованння татар відрізняється своєю особливістю - їх ховають у мішку й сидячи.

Стосовно видатних лозівчан, то їх досить багато. Вважаємо, що має сенс розробити спеціальний краєзнавчо-туристичний путівник по лозівському цвинтарю. Маємо тут поховання видатного лікаря Івана Дикого, колишніх керівників промислового гігіанта Лозівського ковальсько-механічного заводу (ЛКМЗ) Федора Супруна та Володимира Тимошенка, учасників Другої світової війни (Червоної армії та УПА). Останнні мають скромні могили - це Яків Сверстюк (брат відомого письменника та дисидента Євгена Сверстюка), Федір Росоловський, Петро Місковець. Є також поховання загиблих в Афганістані (Сергій Моторний та Гаркавенко) тощо.

Могила вояка УПА Якова Сверстюка (псевдо "Довбуш")

Могила вояка УПА Якова Сверстюка (псевдо "Довбуш")

На території старої частини цвинтаря похований також повний Георгіївський кавалер, учасник Першої світової війни Семен Труш.

Повний Георгіївський кавалер ("солдатського" Георгія) Семен Труш

Повний Георгіївський кавалер ("солдатського" Георгія) Семен Труш

Восени 2007 року в центрі кладовища також було встановлено меморіальний Хрест жертвам Голодомору.
На початку 2000-х років Лозову струсонув факт вандалізму на цьому цвинтарі. Троє юнаків, що репрезентували себе як сатаністи (двоє хлопців і одна дівчина), вночі розбили значну кількість надгробків. Усі зловмисники були знайдені (один із них притяг до себе додому із кладовища хреста). Слід зауважити, що принаймні в середині 2000-х нічний цвинтар став місцем прогулянок лозівської неформальської молоді ("готи" зокрема).
Погроми могил з боку неонацистів відсутні (є лише одна тьмяна свастика на українській (невідомо чому саме на ній) могилі.
Натомість маємо чисельні пограбування поховань - збирачі металобрухту крали ланцюги, вирубувалися ялинки.
Інші цвинтарі. Усі вони значно менші й не йдуть ні в яке порівняння із "Центральним". В районі Циганського знаходиться ще одне кладовище (автобусна зупинка "Дімітрова"). Два кладовища розташовані на Авилівській стороні міста - район ДСУ та на хуторі Лісовському (тут, окрім поховань, притаманних східній Україні, також є вірменська могила, про специфіку яких ми згадували вище).
Є й кілька окремо розташованих могил невідомого походження. Так на околиці Лозової (район "Нові будинки"), неподалік місцевої балки знайдено єврейський обеліск. В лісозмузі, неподалік т. зв. "Роздягалки" (мікрорайонівська частина) знаходилася невідома (нині зникла) могила. Ще одна (теж зникла) - була на розі вулиць Молодіжної та братів Кучеренків.
Якщо казати про більш давні поховання, то в районі третього мікрорайону (будинок №33/а) знаходилася половецька могила, зруйнована під час будівництва і не досліджена. Будинок має лиху славу - біля нього загинуло кілька людей (викинулися з вікон чи були зарізані). Дехто повязує це із зруйнованим курганом, а сам будинок іноді саркастично називають "Байконуром".
Інша половецька могила розташовувалася неподалік сучасного краєзнавчого музею, проте теж не збереглася.
Окремо варто сказати про Зайцеву балку - значний географічний об'єкт, що тягнеться від цетру міста до села Домаха. За переказами, саме у ній поховали частину українських воїнів-гайдамаків, що боронили взимку 1917-го Лозову від більшовиків. Також за переказами саме у цій балці Нестор Махно постріляв полонених червоноармійців. За свідченнями очевидця, у 1933 році, під час Голодомору, померлих від Голоду, а в часи Другої світової війни відбувалися страти німцями. За радянської влади ніяких обелісків чи могил тут не було. Під час будівництва житлового масиву ЛКМЗ сюди скидалися відходи породи, в 60-х рр. було влаштовано ставок та проводяться змагання з мотокросу. Лише у 1991 році на схилі балки патріотами з усієї України було встановлено Хрест Пам'яті на честь поляглих в 1917 році гайдамаків. В середині 2000-х років також було встановлено пам'ятний знак жертвам розстрілів.

Ще кілька зауваг стосовно власне обряду похорон. Як відомо, за радянських частин будь-яка символічна складова цього заходу була зведена до мінімуму. Хоча певні моменти все ж були присутні. Так червоні домовини призначалися для молодих, чорні для старих, цинкові - для загиблих в Афганістані (чи в інших війнах), а також для тих, хто загинув під час якихось катастроф (вибух тощо). Проте похорон - це час великого стресу для родичів. Тож природними були звертання до якихось прикмет. В сучасний період віра у ці прикмети поширилася ще більше. Так вважається поганим переходити похорону дорогу чи дивитися на нього з вікна. Не схвалюється, якщо небіжчика з хати виносить хтось із його родичів (останнє, можливо, має якийсь сенс - людина перебуває у стані шоку, тож може несподівано відчути себе погано). У домовину небіжчикові інколи кладуться майка, одеколон чи подібні речі (мотивація - "аби він там перевдягався" тощо). Вода, котрою обмивали померлого (так звана "мертва вода") інколи використовується для наврочень (з метою принести комусь шкоду). З цією ж метою використовується земля із могили, котрою її "печатали" (церковний звичай - земля із могили приноситься до церкви. Там освячується, потім знов приноситься на цвинтар і хрестоподібно посипається на свіжу могилу). Рекомендується зберігати хустки чи мотузки, котрими перев'язували руки небіжчика. Забороняється щось приносити з кладовища додому. Існують й інші звичаї.
Масово відзначається поминальний день - т. зв. "гробки" (перша неділя після Великодня). Зранку частина міста ніби вимирає - проте дорога до цвинтаря суцільно забита машинами.

Дана тематика досліджена погано. Проте, як свідчить людська мудрість, духовність народу вимірюється його ставленням до хворих та мертвих. На жаль, ставлення до тих і до інших погане. А погано ставимося до чогось чи до когось тому, що не знаємо цього. Відтак наші дослідження мають лікувати рани у нашій духовності. Досліджучі некрополі, досліджуємо і внутрішній світ людини (її прагенення, думки про відповідальність прожитого життя, сенс існування, про потойбічний світ), так і про зовнішні сторони людського буття - естетичні уподобанння, майновий та етнічний стан тощо.

травень 2008

В'ячеслав Труш,
Лозівський історичний клуб