Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

 

 

Оповідь колишнього сержанта "Смершу" Авраменка Миколи Васильовича, 1922 року народження, уродженця села Хотінь Сумського району Сумської області. Восени 1944 року їхній загін (близько роти) приймав участь у бою з УПА на Західній Україні (точне місце невідоме). Один повстанець із скоростріла перебив майже усіх червоних. Залишилося чоловік п'ять поранених совєтів (серед них і Микола), котрі й вбили повстанця.

(Записано зі слів онука Миколи Авраменка - Авраменка Романа Олександровича, 1976 року народження, мешканця м. Лозова Харківської області).


Кушнір, Володимир (син Олекси). Народився 17 травня 1930 року в селі Бартатів Городоцького району Львівської області. За твердженнями учасників національно-визвольного руху початку 1990-х років, котрі його особисто знали, був упівцем. Відомо, що перебував на засланні у м. Прокоп'євськ Рудничного району Кемеровської області. В Росії вийшов на пенсію. 1979 року переїхав до селища Краснопавлівка Лозівського району Харківської області (мікрорайон, будинок 15, помешкання 38. На початку 1990-х років став одним із трьох членів місцевого осередку РУХу. Слід зазначити, що Краснопавлівка вирізнялася яскраво-комуністичною орієнтацією. Помер 12 квітня 1995 року. Похований у Краснопавлівці.
Був одружений із Євгенією Кушнір (в дівоцтві - Полянська). Вона народилася 10 листопада 1934 року у місті Яворів Львівської області. Батько - Полянський Іван (син Семена), за національністю поляк. Мати - Марія (дочка Іллі) - українка. Євгенія Кушнір нині мешкає у Краснопавлівці. На листа із проханням поділитися спогадами про себе й чоловіка не відповіла.
Родина Кушнірів мала сина Ореста. Він народився 27 березня 1958 року в с. Щепицино Нижньоудінського району Іркутської області. Нині мешкає за адресою - Харківська область, місто Лозова, мікрорайон 3, будинок 38, квартира 48.

(Дані зібрав В'ячеслав Труш, м. Лозова Харківської області)


Сверстюк Яків (син Олександра). Народився 1925 року в селі Сільце (Горохівський район Рівненської області) в родині селянина. Рідний брат відомого політв'язня, письменника, громадського та релігійного діяча Євгена Сверстюка. Також мав старшого на два роки брата - Дмитра. Всього ж було сім Сверстюків. Євген та Яків вчилися у школі разом (бо то війна, то ще якісь негаразди), у польській школі. 1940 року Яків скінчив 6 класів. Яків вчився не дуже, але мав гарне природне чуття мови. Незважаючи на поневіряння, він зберіг мову до кінця життя. Характер мав компанійський, був метикований, але й рішучий та хоробрий. Разом із хлопцями - мешканцями села створив місцевий відділ УПА. Яків мав псевдо "Довбуш".
У селі був такий собі Терешко - за совєтів активіст. За німців - принишк. Яків та хлопці вирішили його ліквідувати, але жінки відмовили - не треба руки бруднити.
1944 року відбулося переформування УПА (дозволено йти до Червоної армії, повертатися до родин). Відтак того року Якова, його брата Дмитра забрали до Червоної армії на курси водіїв (усіх 11 сільських упівців). Після приходу других совєтів на хлопців посипалися доноси. Відтак усіх упівців села (11 хлопців) арештували.
Почалися допити та катування (змушували стояти у холодній воді тощо). З одинадцяти хлопців двоє померли (Микола Левчук та Ананій Біляк) в Харківській в'язниці. Якова засудили до восьми років таборів, а ще - заслання. Якова заслали до Явасу в Мордовії. Звідти він листувався із братом Євгеном. Листи дозволялося писати українською. В одному з листів Яків написав Євгенові, що цензора не розуміє Євгенових листів, бо писані українською. Той відповів листом, що як не розуміє, то нехай іде "свині пасти". Ці Євгенові листи перечитувала вся "зона".
У таборі Яків був із 1944 року по 1947 (або 1948) рік. Разом із ним у Явасі був відбував термін його двоюрідний брат Іван Покотюк. Іван був одинак у сім'ї, вважався у селі дуже гарним парубком. Проте праве було сільське прислів'я - " Один син - не син, два сина - півсина, три сина - син": в одному з листів Яків написав, що Покотюк виявив себе як нікчема.
У таборі Яків мав авторитет, бо мав рішучий характер і був міцним. Щомісяця Якову приходили з дому посилки, а Іванові Покотюку батьки присилали десь раз на півроку. Одного разу приходить Іванові посилка, але урки її забрали собі. Іван пішов скаржитися до Якова. Той пішов, пригрозив, то кримінальники віддали, що залишилося.
Разом із Яковом сидів Мишко з Харкова, що був забіякою. Разом із Яковом їх, як непокірних, "перекинули" на інший табір. Їхали в одному вагоні із урками. Яків, сам по собі кремезний, був у куфайці з короткими рукавами. Урки, побачивши чужих, повитягали ножі. Конвой на це не звертав уваги. Тоді Яків із Мишком сказали: "Здавать ножі!", кількох кримінальників побили, але ножі усі повіддавали. Яків з Мишком склали їх у мішок і передали конвою.
Сидів Яків і у БУРі (барак усілєного рєжима). Бо одного разу під час обіду урка-кухар йшов із казаном роздавати їжу. Яків Зотів своїм насипати більше, кримінальник засперечався і Яків вилив йому того казана на голову.
Після табору Яків працював на лісоповалі. Його брат Євген на той час вчителював у Під волочиському районі. 1953 року по СРСР було оголошено амністію для кримінальників, по містах відбувалися бешкети звільнених злодіїв. І в цей час Євген написав заяву на відрядження, а сам зібрався до брата у Красноярський край. Відіслав братові телеграму: "Виїжджаю такого-то числа", але не написав ні яким поїздом їде, нічого. На той час Євген отримував 60 карбованців грошей. Мама зібрала в дорогу повну валізку. У Москві купив квиток на потяг до Канську. Звідти треба було ще якось добиратися 200 кілометрів. Тож від ревізії Євген переховувався у вагоні-ресторані.
Вставши із потягу, Євген ще дві години добирався автобусом до Хондайську. Але Яків працював не там, а ще далі - в лісгоспі (добиратися 76 км по тайзі, тиждень треба чекати на автобуса). Євген зупинився, аж бачить - іде Яків із ровером. Розповів, що заблукав, його два дні шукали, бо ж якщо людина заблукала у тайзі, то певна смерть. Проте хлопці були впевнені, що Яків знайдеться. Так і сталося. Він орієнтувався по мохові, зустрічався із ведмедем. Нарешті вийшов до людей і сказав їм аби повідомили кегебістів, щоб ті відвезли його до лісгоспу. Знайшов у когось ровера, а тут якраз і Євгена зустрів. У лісгоспі Євген був тижнів зо два.
Був одружений із українкою Сверстюк Ганною (дочкою Павла), що народилася 20 листопада 1925 року у селі Бармаки Рівненської області. Була теж із репресованих. Ганя була жінкою господарською, але після заслання намагалася "влитися", пристосуватися до оточення. Мали сина Олександра, що народився 15 травня 1961 року у м. Красноярську. У Красноярську жили непогано, мали квартиру, але на початку 60-х поміняли її на м. Лозову, що у Харківській області. Мешкали у Лозовій, мікрорайон 1, будинок 8, помешкання 24. Євген також приїздив до брата в гості (кілька разів перед арештом). Одного разу на Різдво разом із Євгеном приїхала мама, ще хтось із родичів. Останній раз - перед автокатастрофою. Коли у Лозовій купували квитки на потяг, за ними вже стежили і Яків про це сказав братові, що це, мовляв, не просто купівля квитків. Яків працював водієм на автобусі, Ганна - у їдальні.
Яків приїздив до Євгена в гості, коли вже вийшла його книга. Яків попрохав її взяти почитати, але Євген не дав і добре зробив, бо його арештували, а в Якова був одразу після цього обшук.
1973 року він, разом із дружиною Євгена приїздив до брата на побачення в табір у Кучино Пермської області. Загинув Яків у автокатастрофі 4 вересня 1974 року. Сказали, що з-за серця.
У 1996 році Ганна переїхала до Переяслав-Хмельницького, де й померла 2001 року. Син Олександр працює у Переяславі лікарем.
Євген Сверстюк у часописові "Сучасність" (ч.5. - с. 99 - 104) у статті "Своя міра правди", про свого брата Якова пише, що він пізнав концтабори та лісоповали з 19 років. "Однак наприкінці 60-х, коли визначився мій шлях і моя гра з вогнем стала йому зрозумілою, він із мовчазною повагою повторював, може, щось подібне до слів Лесі Українки: "Путь на Ґолґоту велична тоді, коли знає людина, куди і за що вона йде".
Йому й на думку не спало б втішати: "Тепер тобі буде легше, не те що було нам на Колимі". На першому побаченні зі мною він оцінив, наскільки суворішими і жорстокішими стали такі знайомі йому етапи, але його мучила головна думка: "ти ж так давно і послідовно йшов на свою гору… Ми ж так чекали, що з нашого роду один таки не пропав, таки вибився в люди. І раптом тебе кинули в ту саму яму, і бачу, що назавжди: вони не прощають…" (с. 101). І далі "… після своїх митарств він (Яків Сверстюк - В. Т.), так само як і його вцілілі друзі тих років, вписався в мирний побут… Він перестав бути активним учасником Опору, а отже і втратив право відповідального судження про його учасників". (с. 102)
Драматично складалася доля Дмитра Сверстюка. Із Червоної армії він утік у село. Потім втік вдруге від військкомату: узяв гвинтівку і пішов шукати зустрічі із партизанами-упівцями. Але й звідти втік. Потім його вбили. Кажуть, що СБ.
Коли Євген вже був студентом і приїздив додому, у село. То вночі до нього приходив "Славко" - знаний упівець. Він був дуже розумний, користувався авторитетом у місцевої молоді. То вони обговорювали різні важливі теми. Послухавши Євгена, посміхався - чого, мовляв, вони (совіти) таких як ти, Євгене, вчать, бо ж ти будеш їхнім ворогом. Питав Євген у "Славка" і по те, чого повстанці вбили Дмитра, його брата. На те "Славко" відповів, що то не вони, а СБ. Пізніше "Славко" загинув.

(Спогади Сверстюка Євгена (Олександровича), 1928 р. н., уродженця с. Сільце Горохівського р-ну Рівненської області).

Якось я відвідував одного знайомого ветерана Червоної армії - Віталія (Родіоновича) Шаповала, 1926 року народження, уродженця м. Лозова Харківської області. Поскаржившись на погане здоров'я, він сказав, що це мабуть йому за гріх - бо колись невинну людину вбив. Восени 1943 його, з групою інших червоноармійців, перевдягнених у німецькі однострої, з літака викинули у тил до німців. Це був Коломийський район Івано-Франківської області. Йдуть по лісу, коли бачать, іде гуцул із возом, запряженим биками, по дрова. Йде і пісню співає. Помітив червоних, перевдягнених німцями. Вони привіталися до нього, а потім зарізали, бо він міг сказати, що їх бачив, хоч були вони в німецьких одностроях.
Проте чи була ця ситуація насправді - не певен, бо інколи цей ветеран розповідав факти, що не відповідали дійсності.
Також Шаповал розповідав, що у Лозовій перед війною був голова міського НКВД Бєлоусов. Його перевели до Західної України, де на нього було кілька замахів. Відтак хлопець-повстанець (підліток) зустрів його й застрелив, а потім застрелив себе.

(Свідчення В'ячеслава Труша (shidnyak@meta.ua)з м. Лозова Харківської області)