Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

ДЕРЕВО НА СКЕЛІ

 

Їхати туди було не варто. Хоча - хто знає. Скоріш вирішилося… Юрко не переносив моря. Як і забагато сонця, забагато Півдня, й усього, що з ними асоціювалося - усі ці латиноси, танго, пляжі, Декамерони... Ліс - ото річ. Ліс та Північ...
* * *
Похмурі норвезькі фіорди1 із величезними хвилями, схожими на божевільних вікінгів із сивими гривами, що люто, з розгону гатять головами у понівечені скелі... Без стогонів... Без зойків... Лише рев... і смерть...
* * *
Юрко не опирався Оксані. "Їй буде приємно. На фіорди ж її (Її!!!) не повезу. Та й не побуваю я на них - із своєю зарплатою і незнанням мови". (Хоча він марив норвезькою!) "Хіба на тому світі". Юркові думки вже понесли його у невідоме - якою може бути Норвегія та її шторми на тому світі та... Думки пропали, шторм затих вийшло сонечко. Таке ніжне, тендітне й крихітне серед знавіснілого, люто-божевільного сказу світу... Внутрішнього й зовнішнього...
Сонечком були Її очі, Юрко шукав, навіть не слів, а думок, проте усі вони були якісь незграбні, недоречні, затягані... "Скільки ж я Тебе шукав!" - подумав він. "І та не Та. І та... Привабливі, чарівні, але порожні. Після них у серці нічого немає". Він пригадував їх. Тодішніх...
* * *
...Сталеве крижане море кипіло прихованою силою. Небом швидко неслися розідрані, пошматовані кимсь на клапті чорні хмари. Інколи серед них безстидно, як перси валькірії2, визирав місяць... Ось посеред моря здійнявся височезний вал. Морозний вітер розпеченими стрілами протикав тіло, а вал зростав ще більше. Здавалось, у морі цій дивній рідині (кислота?) немає нічого живого. Вал перетворився на грізного Одіна3, володаря світу, рев якого знищував усе живе й нівечив мертве. Моє тіло здригнулося, череп тріснув і наповнився холодною водою... (Чи може - Його кров'ю?) Я - скеля..."
1 фіорд (з норвезької) - довга і вузька глибока морська затока з високими стрімкими берегами
2 валькірії (зі староскандинавської - та, що вибирає мертвих ) - войовничі діви-богині у міфах ВІКІНГІВ, які помагали воїнам у битвах, а після бою відносили загиблих героїв на той світ, де прислуговувати їм.
3 Одін - у скандинавській міфології верховний бог. Етимологія імені вказує на шаманський екстаз, збудження.

Олена. Вчилися разом у школі. Відмінниця, староста класу. У Юрка навіть почалися "шизи" - намагався сісти за ту парту, де сиділа вона, переглядав її та свій гороскопи й пирхав: "...перший шлюб у Стрільців - невдалий". У шухляді столу лежали обгортки з цукерок - колись у неї був день народження й вона роздавала їх усьому класу.
Якось наробив вдома світлин, сам, - Рембо, Шварц, якісь "металісти". Він знав, що чергуватимуть після занять троє - вона, її хлопець та він сам.
Коли почергували, - недбало кинув Вітькові: "Я приніс фотки, що зробив". Дивилися втрьох. "Ти сам їх робив?" - спитала. "А Вітько не може!" - злісно подумав він... Опісля втрьох йшли додому. Було вже пізно. Хотілося захистити її від когось, самому отримавши якісь криваві травми. "Чи вона зойкне, побачивши…" - але мрії перервав Вітько: "Ну, пока, Юрко, я до Оленки зайду". Світлини ті довго лежали у шухляді, зберігаючи запах її парфум.
У наступному класі вона змінилася. Ні, вчилася так само добре...
- Яремчук! Тобі "одиниця"! - він не чув ні запитання, ні своєї відповіді.
- Ставте... - байдуже знизав плечима й опустився на стілець. Історичка ( її називали "Пляшка", Бо... бо так назвали) роздратовано зауважила:
-В тебе вже чотири одиниці й жодної позитивної оцінки!
- Ну хай ще одна буде! - клас захихотів. До Юрка поверталися усміхнені обличчя... Але не її. Олена сиділа із Вациком, перед Юрковою партою. Вчителька щось розповідала, здається - про декабристів, але Юрко слухав у - піввуха: "Швидше б дзвоник". Несподівано Вона озирнулася. В очах - невдоволення. І в них же -запитання: "Якого тебе сюди принесло?" Юрко цього ніяк не чекав, але "відморозився", зробивши вигляд, що рахує гілки тополі за ВІКНОМ.
Але розумом стривожено заметушилася думка: "Чого вона? Що це означає?".
За мить він усе зрозумів. Він побачив Вацикову руку, що обережно сковзнула їй на стегно. Потім - далі...
Юрко відчув, як у грудях щось обірвалося. Потім затьмарилося у голові. Закортіло скочити з місця й щось зробити дуже погане, вдарити її...
А потім - прийшла рятівна байдужість. Вуста розтяглися у посмішку. "О, курва!" - поблажливо плавала думка. Всередині, десь глибоко в серці ще щось жило, щось опиралося - якісь розбиті, зраджені розумом загони почуттів під прапорами кохання...

* * *
Далі пішов процес завершення самоїдства, з кожним днем почуття танули як сніг навесні, аж поки не прийшло спокійне споглядання...
Математик її викликав часто. Він був молодий, нещодавно опісля інституту. Юрко тепер сидів на першій парті (у цьому класі він серйозно узявся за навчання) разом із Сергієм.
- Котенко Олена, до дошки! - Юрко мимоволі підняв очі. "А часто він її викликає, - подумав. -Он Сороку чи Польову - жодного. Ну та ясно - хто ж на них гляне...". Сергій, що сидів разом, поглядом прикипів до її спідниці. Чи сідниці, пес його знає... Юркові аж зробилося не по собі - як можна так дивитися, адже можуть побачити. Сам він намагався "контролювати" погляд. Та й думки теж. Він згадав, що раніше, до того клятого Вацика, Олена для нього була якоюсь чистою, світлою, неземною дівчиною. Вона абсолютно не асоціювалася із якимись статевими почуттями. І хоча він разом з усіма гигонів над дитячими розпусними анекдотами, він не ототожнював Олену з "Жінками-що-сплять". Вони були повністю ізольованими. Десь - вона, а в іншому "десь" - героїні анекдотів, що не викликали нічого, окрім сміху. Пізніше з'явилося ще одне почуття, але спрямовувалося воно, знов-таки, - не на неї.
Вацик усе змінив. Вірніш, він та вона. Спочатку намагався якось виправдати її. Перед своїм серцем. Та це ставало з кожним днем усе важче й важче.
* * *
Фізкультуру Юрко не виносив. Намагався вправлятися на секції (карате) чи вдома. Не виносив, мабуть, з-за фізрука. Колишній "ментяра", часом - п'яний, зі здоровенними пикою та "пузелом". Під "пузелом" майже завжди (принаймні на багатьох уроках) здіймалася "палатка". Клас спершу губився, потім - сміявся, а потім - звикли. Як до канату чи старих матів в кутку. Гаркавий (прізвище пед...агога) перемацав більшість дівчат, (ходили чутки - що й деяких хлопців). Олену - найбільше. Юрко те й сам раз бачив. На перерві, біля дівчачої роздягальні, де мало світла й вузький коридор. Рука на сідниці. Вирячені очі, розчервоніла пика... А вона - посміхалася. В її очах були згода й чекання... (Юрка вони не бачили - він сидів із вивихненою ногою у порожній роздягальні. Усі ж були - на спортмайданчику).
На уроках інколи "палатки" не було. "Мабуть, прив'язує, - жартували хлопці. - До ноги, або й до двох! Та ану як не витримає і з ногою підійметься!?"

-Стройся! - гримнув фізрук. - Чмошники (так він називав звільнених) - на правий фланг!
* * *
На літніх канікулах Олена їздила у село до бабусі. Сашка занесло якось улітку у те ж село і тепер він жваво переповідав свої пригоди. Юрко чув те саме від інших хлопців (хоча вони й "гуляли" в інших селах) тому слухав через слово: "махалися... ужралися... обдовбалися... обригалися..."
І потім "Бачили б ви Лєнку нашу! Раз опісля діскаря "синя" була, страшне, ще "драпцу" трохи курнула, так у Валєрки, він напроти її бабки живе, на рота брала".
- Та не бреши, - намагаючись говорити байдуже - ліниво кинув Юрко.
Сашко образився: "Та я "отвічаю"! Не віриш - у Катьки Петренчихи спитай - вони ж ліпші подруги і в одному селі улітку були!
-А вона так і скаже!
- Ну я ж "отвітив"! Сидить він, значить, на лавці біля клубу, матню розстібнув, а вона перед ним на колінах вправляється...
Юрко посміхнувся... Далі вже не слухав. Місце ідеальної жінки
звільнилося.
* * *
Юрко Яремчук скинув з шафи дорожню сумку й замислився: "Що брати?" ...Документи. Гроші. Білизна. Пігулки від голови... Книжку. Обов'язково. Сковзнув поглядом по полиці й витяг "Війну у натовпі" Корчинського... Зубна паста, щітка. Партійний квиток. "Реформи і порядок". Яремчук Юрій В'ячеславович. Зі світлини дивився Юрко, менший на кілька років. "Хаєр", трохи менший за теперішній, борода, чорна футболка з написом "PANTERA"... "Ніхто не скаже, що "Реформи..." - правоцентристська партія. На місті Івана я би на фіг розігнав таких провокаторів"... Рушник... Він знову ловив цю думку, що й не збиралася тікати - їхати не хотілося. Він не тільки не любив Півдня, але й Крим. "Там кацапи!" - пригадав Подю.
- Оце ще дурня! - Юрків настрій падав ще більше. - Носиться зі своїми літпроектами щодо матюччя, хоча в Росії то вже років десять тому зробив Лімонов... Але знову поглянув на Неї. "Невже нарешті я Її знайшов?" - думав він - Знайшов у іншому місті, навіть не на Сході - у Дрогобичі, на святій Галичині". Пригадав, як одразу після знайомства він жадібно поринув в усе, що було пов'язане із Нею. Її інтереси, думки, мрії були для Юрка Всесвітом. І цей Космос заповнював його, Юрків, розум, почуття, волю, серце... Тим більше, що цей, Новий Світ
був йому на диво близьким і навіть... знайомим. "У минулому житті ми були одним, - марив Юрко. - Одним каменем на полі біля Львова, або повною дощу хмаринкою над сонним Овручем... А може - були одне одним... Час від часу..."
Він полюбляв Її слухати - співучий галицький діалект. (Його знайомий якось зауважив, що у галичан, коли вони розмовляють російською, дуже "класна" вимова. Юрко то знав і сам. Він цілий семестр вчився із Василем -львів'янином, але був певний, що той зі Сходу. Бо розмовляв сокурсник чистою й правильною російською, а "баняк" і "мешти"* з'явилися в нього на язиці після першої сесії,
коли "обмивали" її здачу...).

* * *
Місце ідеалу жінки було досить швидко заповнене. Іншою однокласницею - Яною. Невисока, коротко стрижена і... Прийшло те ж саме велике почуття, що було розтоптане опісля Олени. Юрко дуже
чудувався цій метаморфозі. "Бачу її (Олену), чую, її і про неї, а серце -
байдуже". Яна знала про Юркові зітхання, але ставилася до них - як до
чогось звичайного: меблів, дзвоника на урок... їй було байдуже. Може - неприємно... Юркові було неприємніше. До того ж він відчував у ній
якусь холодність. Коли спостерігав за нею, (із киплячим серцем, ясна
річ), щось бачив у ній крижане. І це "щось" протикало серце
холодними, мертвими стрілами. Так, саме "мертвими", адже зазвичай
стріли Купідона несуть вируючий вогонь...
Юрко розмовляв із Віталієм - її колишнім хлопцем. Про неї.
- Холодна вона якась... - задумливо сказав Віха. - Не те, що не дає - якраз навпаки. Вона хотіла тільки цього. І все... Почуття, уся ця фігня - їй до...
Юркові неприємно це було слухати. "Може, він помиляється. Просто не розтопив у ній лід. А мені може пощастить то зробити..."
На щастя, випускні іспити та секція трохи запаморочили Юркові голову і він думав про Яну мало...
На випускному вона привселюдно "послала" батьків подалі і на столі перед хлопцями "танцювала" "танець черева"... Віха, сидячи поруч з Юрком, скривився:
-І чого це "танцем" кличуть? "Озабочені" курви з гарему, яким не вистачає султана, роблять "місток" і трусять салом, чи пак кістками. Хоча в чорномазих усе не як у людей...
* каструля та взуття (діалектне)

Одразу після випускного Яна втекла з якимось дагестанцем, що був їй рази у три старший. Юрко не розумів розпачу її батьків. ,,Я би на їхньому місці радів. Здихалися нарешті"...
Навчання в університеті повністю затьмарило минуле. Нові знайомі, інтереси, навіть новий світогляд.
Одного разу зустрів у Харкові просто на Сумській однокласника. Колишнього, звичайно. Минуле нагло забило кулаками у браму пам'яті.
-А про Янку Гонтар не чув? - для чогось спитав Юрко .
-Хе-хе, там цікаво вийшло. "Хачика" пам'ятаєш того? Ну так він "поімів" її до "не хочу" й кинув. Вона приїхала назад, хотіла вішатися, ну батьки з нею носилися...
Юрко скривився:
- Хто робить - не говорить. Якби прагла повіситись - то давно би зробила. Швидко й надійно. А так - дешевий фарс. Хотіла, мабуть, батьків якось розчулити...
Вацик клацнув запальничкою й затягся "Парламентом".
-"Базари" в тебе заумні. Дивись - інтелігентом станеш... Так я не доказав. Посиділа вона трохи вдома, кажуть - хотіла десь поступати... А потім почала з нашими "крутьками" лазить. Вірніше - синками їхніми: Хутором, Німцем, Льохою-боксером. Раз ужралися вони на якійсь вечірці усі і був там... Ну ти його не знаєш - лох одне слово, але батьки "крутяться" "лаве" вистачає. Вона йому "дала", наче все нормально, "по домовленості"... А вранці зібрала простирадла, чи що там таке і побігла у "мусарку". Так і так, "мене зґвалтовано". Пацанчик в шоці, батьки його ясно - теж. Німець як те взнав - від сміху мало не помер.
Вацик посміхався, задоволений своєю обізнаністю. Юрко позирнув на величезну будівлю Оперного. В променях сонця, вона робила розповідь, минуле - нереальним. Оперний, бруківка, сама атмосфера Харкова, сонячного сьогодні, перетворювала Яну, усе минуле, навіть самого Вацика на ілюзію. "Яна... Не можу її називати на ім'я. Навіть на прізвище..."
- Ну й що далі було?
- Не знаю, не цікавився. - Вацик позирнув у бік якихось студенток, що весело сміялись, проходячи мимо, вищирив зуби й прицмокнув язиком.
- Гнида рідкісна... - впівголоса сказав Юрко. - Батьків тільки жаль...
Вацик нічого не сказав і простягнув долоню:
-Давай, побачимось! Женькові привіт, як зустрінеш...

* * *
Інколи він намагався думати логічно: "За що, Господи, Ти Її мені послав. Таку Її - для якогось... Мене. З малої літери". Юрко казав це і Їй. Вона лише посміхалася ніяково і пригорталася до нього. Юрко нічого не міг зрозуміти логічно. Лише відчував. Голова паморочилася від запаху дівочого тіла ("Молоком пахне" - сміявся він),від чарівного волосся і бажаючих уст... А Її очі. Вони часто розуміли одне одного без слів. "Саторі"* - сміявся він Їй. -Я знайшов себе!"
У цей час багато речей Юрко побачив з іншого боку. Речей, важливих для нього - Україна, Бог, життя, смерть, люди (взагалі й окремі особи...). Він заново перечитав "Пісні пісень"** та "Причинну" Шевченка...
У Біблії його особливо вразило висловлювання Ісуса про подружжя. Про те, що вони "приліпляться" одне до одного і "будуть двоє одна плоть". Перечитуючи ж "Кобзаря", серце переповнювало співчуття до Тараса. Який так і не одружився. Пригадав улюбленого Тарнавського:
Вернувшись
із одинадцяти
років
заслання,
Шевченко
кидався
в розпуці
в усі
боки,
щоб, оженитися,
та навіть
наймички
його
не хотіли.
"Чи на тому світі він з'єднався з Оксаною?" - думав Юрко. "Христос казав, що там не одружуються, але "перебувають як янголи". Проте невідомо - чи мав Він на увазі юридично-формальний шлюб, а чи ще якийсь. Чи може смерть розлучити закоханих?" Юрко сам не зчувся,
*з японської - просвітлення, інтуїтивне осягнення Істини
** книга, що входить до складу Біблії. У ній ідеться про кохання царя Соломона та Суламіф

як від кохання перейшов до смерті. Але смерті не як мети (він гидливо скривився, згадавши некрофілію), а як бар'єру, своєрідного іспиту на зрілість, можливості існувати на більш високому рівні. Згадав "сіндзю" - подвійні самогубства закоханих у Японії. "Та чи тільки Японія?! А Ромео з Джульєттою?" Цю п'єсу він нещодавно прочитав. Хоча давно вже був знайомий і з "Гамлетом" і "Королем Ліром", але "Ромео..." принципово не читав. Бо читати - означало ворушити минуле, ятрити напівзагоєні рани... Оксана ж полікувала його повністю. Читаючи, він знов і знов повертався до самогубства. Подвійного. Перечитав "Патріотизм"* Місіми і побачив лише біологію. "Ні... Не те. Хочеться постійно пізнавати Її, відкривати в Оксаночці усе нове й нове, а не зупинятись на якійсь одній стороні, нехай і вражаючій". Якось Юрко написав вірша, який присвятив нещасливим закоханим.
Присвята вийшла трохи задовгою. Окрім Шевченка, тут був і Кафка, який усе життя хотів одружитися, але так і помер на самоті. Абеляр, кастрований родичем своєї коханої, - "аби не було виродків від єретика". Божевільний Ніцше, що під старість закохався у росіянку. І решта інших. "Мабуть, це Божа воля, - думав Юрко. - Інакше ми б мали якість погризені мишами згадки в архіві - "Опис Подніпров'я": "у селі N через дві хати від Коваленків живе подружжя Тараса та Оксани Шевченків. Цей Тарас відомий в усіх навколишніх селах як файний маляр". Або листи фрау Ніцше до подруги: "Курт та Ганс пішли до школи. Фрідріх часто сидить у пивному шинку з Отто Шнайдером та Віллі Аденауером". Маячня яка!"
"Як не дивно, але визначні негідники були одруженими. Ленін. Сталін. Гітлер. Мао Цзедун. Чикатило... Чингізхан. Наполеон... Маркіз де Сад..." - Юрко сам подивувався цій, на перший погляд -суперечливій, галереї...
Він боявся Її втратити. Хоча це й здавалося таким нонсенсом. Коли довго Її не бачив - часом не знаходив місця. Але інколи - приходило роздратування. Як це - залежати від когось? Залежність ця була в тому, що Вона знала його. Усі мрії, думки, почуття... Усі вади й похибки. А тут - приходить непевність. Від можливості зради. "Адже немає нічого абсолютного на цьому світі, - думав він. -А зрада - це коли тебе залишають голим на Сумській". Ганебно перед самим собою. Інколи з ревністю приходила лють. Ненависть. До Неї. Це почуття не викидало з серця кохання, бо не принижувало Ії, a робило
* оповідання японського письменника Місіма Юкіо, у якому описується самогубство двох закоханих

його ще палкішим. Бо ж найбільше цінуємо те, що втратили або боїмося втратити. "Навіть ні - не страх її втратити, а відчуття тої скорботної порожнечі у серці, що буде без Неї".
Юрко це записав у своєму щоденнику. Якось Вона прочитала ті рядки й подивилася на нього довгим уважним поглядом.
-Я думала те ж саме. І про самогубство теж. Ми могли б залишитися вдвох назавжди.
Юрко похитав головою:
-Я так не думаю. Я живу Тобою тут, зараз і хочу аби так було постійно...
...Інколи ж на Юрка нападало якесь отупіння. "Я са-ам... Са-ам... Сам. Я..." - тягнув він, сидячи за кухлем "Монастирського". Він наливався пивом, горілкою і думав про Неї. Це були експерименти з думками та відчуттям - які вони будуть у такому стані. Інколи думки плющилися в єдину масу і їх неможливо було виокремити. Інколи Юрко відчував провину, а відтак - ще більшу ніжність до Неї. "Сонечко", - думки плавали у мізку. -Я п'яна тварюка... Як добре, що ти мене не бачиш...". Хоча багато він не пив - так, аби "попливло". Не терпів бо втрачати свідомість або говорити дурні речі: потаємні думки, п'яні клятви, порожні обіцянки...
Проте, коли вони вдвох були на вечірці, - дивився чи п'є Вона. Такого, звісно, не могло бути - аби Оксана, та була п'яною. Але Юркові здавалося.
Він із ненавистю вдивлявся у келих рубінового вина в Її пальчиках і цей колір ніби переливався в його немигаючі очі, сповнюючи їх ярою люттю. Ніхто цього не помічав, усі голосно розмовляли про щось, цікаве і спільне для всіх (в тому числі і для Юрка), "Океан Ельзи" замінили паном Морісоном. Розум починало затягувати якимось смогом. Кривавий туман, у якому чути звуки дверей...*
Вона помітила це і подивилася йому просто в очі. Юрко полегшено зітхнув. Очі Її кохали й сміялися. Ніякої люті більше не було. Він теж посміхнувся...
* "Дорз" -в перекладі з англійської-двері (метафора, ясна річ!)

* * *
Він боявся не лише чогось.
"Щовечора
Стою коло вікна й чекаю
Лиха,
Зловісного піщаного смерчу,
Що налетить
З-під нічної веселки вулиць". (Ю.Місіма).
Страх інколи втілювався у більш конкретні форми. Він одягав різні тіла, ідеї, маски і нападав у ті моменти, коли Юрко найменше на нього чекав.
Хлопець давно знав джерело цього смерчу. Це був страх втратити Її. Інколи Юрко зустрічав суперника потужним ударом фаталізму ("на все воля Божа"), в інших випадках допомагав сухий раціоналізм. Тоді він із ретельністю конструктора чи патологоанатома розбирав, ще недавно-болюче, почуття... Інколи, як у випадку з вином, спасала Вона.
Та якось страх обрав більш реальної форми. Він виголив голову, обріс м'язами й загородив їм (йому і Їй) шлях здоровим п'яним хлопом. Губи розтяглися у нікому не потрібній посмішці: "Ой і ох*єнно било би тєбя виє*ать!" Юркових відчуттів було кілька. (Хоча згадував він про їхнє буття пізніше). Страх. Що він, Юрко, зробить все, як належить. Розгубленість. Стид. Зате, що Вона це почула. Або, вірніш, що Їй "це" сказали, бо ж Вона не хотіла того чути. Усе змела лють. Перед очима з'явився білий серпанок, нога сама собою вилетіла вперед. Поміж ніг хлопа. Зрадівши, що попав (той почав хилитися ВІД болю), поспішив закінчити. Трохи підстрибнувши, із поворотом тулуба зацідив правим боковим у скроню. Далі, переповнившись радістю, люттю і недовірою, бив вже лежачого... Юрка хтось тримав, хтось щось прохав. А під ногами лежав хтось... Хтивий хтось...
* * *
У потязі Юрко видряпався на другу полицю й читав газету. "Дзеркало тижня". Увагу привернула стаття про Південь. "Море блакитне...". Проглянув її і зупинився в кінці: "За кордоном існує маса секс-готелів, причому цілком презентабельних, що мають усе необхідне для приємного проведення часу - з розкішною сантехнікою водяними матрацами, люстеркованими стелями, стінами ... В екзотичні тури входять відвідини стріп-барів, борделів..."

Юрко відчув гнів. "Козли. Шляк би їх трафив. Тут гарячої воли немає після городу помитися. А їм - уся ця... Сантехніка..." Він чомусь згадав сусідку по під'їзду. П'ятидесятницю*. Вона сиділа на лавочці й хвалилася:
- Господь мене благословив! На День Жатви** у пресвітера*** м'яска поїла!
-А так не їсте ?
- Та де ж... Грошей небагато, а дочці ще ж допомогти треба. Я ото у газеті прочитала - котлети з цибульки робити..."
Юрко повільно жмакав газету.

* * *
В їх маленькому місті на Харківщині сексу не було ще у сімдесятих. Принаймні так, напившись, казав дядько.
- ...Такого не було... Було одна - дві, до яких увесь мікрорайон бігав. А так, як зараз, після першого ж побачення під спідницю лізти...
Дядько Мишко ковтнув ще пива й витер піну з густих чорних вус.
-Оце, Юрко, вчора із кумом сиділи у "Корчмі", ну, знаєш, коло вокзалу. Випили там, значить, трохи й виходимо. Коли підходить до нас дівча, ну, років дванадцяти, може - й менше. Пригостіть, каже, пивом і ми з вами поїдемо куди хочете. А там і друга, трохи далі стоїть. Нафарбовані, напарфумлені...
Дядько хильнув ще й замислився. Видно, що цей випадок не йшов у нього з голови.
- А очі... Очі бл*дські, - зітхнув він. - Не дитячі якісь очі. У мене хрещениця такого ж віку - дитина як дитина...
- Ну, і що далі було? - поцікавився Юрко.
- З дівчатками? Та що ж могло бути - кишнули ми на них -біжіть, кажемо, додому, вам у ляльки ще гратися, а ви тут... Хоча це в теперішні часи ніби як нормально. Шуряк**** мій розповідав, що підвозив якусь... Ну та подоросліш правда. Ідемо, каже, а вона мені
* П'ятидесятники - християнське віровчення протестантського напряму, поширене в Україні
** протестантське свято. Святкується восени
*** пресвітер - у протестантів - керівник місцевої церкви
**** шуряк (діалект. Вінниччина) - брат дружини

руку між ніг суне. Я їй, каже, кажу, - дочка, що ти ото робиш? Висадив її коло ринку та послав спересердя куди подалі...
- Та то, дядьку, ще нічого. Юрко впустив крабову паличку на підлогу, сумно подивився на неї й узявся за іншу.
- То ще нічого, - повторив він. - Мій приятель, Сашко Івчук, вчителем у Андріївні працює... Від нас автобусом чверть години...
-Отой, що на "центрі" живе, патлатий?
- Ну...
-І вчителем його взяли із волоссям?
- Вже третій рік працює. З "патлами", як ви кажете, у джинсах й у светрі уроки веде!..
- Оце тобі вчитель! - дядько Мишко забув про пиво й ошелешено втупився у вікно. Потім зітхнув і випив ще.
- Та це вже нічого. Він як перший рік робив, приходив на уроки із своїми печатками, ланцюгами, у футболках неформальських... На перервах "метал" свій в учительській слухав. Діти у захваті були... Ну та я не про те хотів сказати. Учень у нього, з дев'ятого класу, сім'я - у всіх дітей - різні прізвища, так цей хлопець із шестикласницею спить. Вона у тій же школі вчиться.
- Та ну-у... Шестикласницею? - дядько цього вечора дивувався більше, ніж за увесь попередній тиждень.
-Ну, - підтвердив Юрко. -У неї й сестра старша - повія. А хлопець той ще й до жінки залицяється, а вона йому у матері годиться. Каже - може й одружиться.
Дядько гмикнув, хильнув ще й зіжмакав пластикового стаканчика.
- Для чого?
- Стаканчик? Та вони ж, собаки, можуть їх удруге пустити. Але як вони одноразові, то нехай такими й будуть...
* * *
У потязі вікна не відчинялися. Голова просто розвалювалася на літосферні плитки, а шукати пігулки не було бажання. "Перевертати з-за них усі речі!" - роздратовано подумав Юрко. Він пішов до нужника - навпроти нього відчинялося вікно. Дорогою пройшов повз експозицію ніг на других полицях і врешті-решт дістався вікна. "Їхати б у купейному, - думав він. - Або "ес-ве". Або й узагалі не їхати". Простяг з вікна руку у темряву. Добре.
Почувся шум і з нужнику викотився розпашілий опасистий чолов'яга. Юрко хотів його вбити. Чолов'яга ж любив (у цю мить) усіх навкруги. "Поср*в і радіє", - похмуро подумав Юрко.

- Повітрям дихаєте? - чолов'яга став поруч і витяг цигарки й запальничку) . - Я от теж...
Юрко розвернувся й вийшов.
* * *
Море не справляло ніякого враження. Принаймні - на Юрка. Плавати він не вмів, а гріти, як він казав, "пузо" вважав вершиною дурості. Казати ж Їй, що він не вміє плавати - було соромно.
* * *
Він пригадав як, бувши малим, ледве не втопився у ставку. Ставок мав лиху славу, влаштований на місці кар'єру, він, здавалося, не мав дна, топилися (чи топили) там щомісяця (як не було криги). Риби в ньому ніхто не бачив (хоча це й не означає, що її не було), проте жаб вистачало. Швендяючи раз на мілині біля берега, Юрко несподівано провалився у якусь яму. Вода залила рот, він скажено забив руками й ногами. Жаху, розпачу - не було (Юрко потім сам дивувався цьому) - лише в мізку думка. Констатація факту: "Це ж треба! Втопився!" Він якимось чином все ж вигріб на мілину, пізніше знов хлюпався у ставках, але вчитись плавати (без дна під ногами!) боявся. Інколи, миючись у ванній, він боявся заплющити очі - йому ввижалася жахлива вода - глибока, темна, брудна, широка.
Пізніше він бачив таке у відстійнику (на світлині). І в Запоріжжі. У Дніпро стікав глибокий, коричневий, широкий потік. Жах від нього переходив і на Дніпро...
* * *
- Чого ти не підеш? - розгубилася Вона. Юрко вперто мовчав. "Потрібно було поговорити з Нею раніше, - думав він. А так... Псую Їй відпочинок". Юрко почував себе винним, що покохав Її.
Показати свою слабкість не хотів. Звісно, тут була справа не в воді. Прозора сонячна вода з піщаним дном - це нічого поганого. Але бачити оці (оті) пики, м'язи, сідниці, пиху, гордощі, хіть... Він ще більше розлютився на себе: "Люди бачать море, сонце, розваги, а я - різну мерзоту!..
"Проте, як можна йти, не бачачи там нічого. Нічого приємного?"
Юрко зробив байдужий вигляд обличчя і натяг джинси. Сині. Він носив їх і взимку, і влітку. Чорні, світло-сині він ненавидів.
Оксана знала його, як казала - "коники", коли він несподівано робив несподівані речі. Більше того - Вона їх розуміла, намагалася зрозуміти. Юрко цим дуже пишався. Він розумів Її дзеркалом, своїм двійником, але дзеркалом особливим. Таким, що в часи його депресій, затемнень, замість відбивати зображення робить інше. Кидає йому, Юркові, в душу світлий промінь. Він дивувався - звідки це в Неї?

Проте сьогодні щось було не так. Він це відчув вже в Її словах. А може - ще в чомусь, то не важливо. Вона стисла вуста й в очах майнула образа. Юркові стало Її жаль ще більше. Він трохи не зронив сльози. "Довбана свиня! - думав він про себе. - Така дівчина - а я...". Але, чим більше розчулювався, тим більш байдужу маску натягав на обличчя. Поступово ця байдужість зайшла й у серце.
Тому Оксана не бачила Юрка. Сандалії, джинси, футболка, маска байдужості на обличчі. Все це увінчувала бейсболка із написом "White power".*
- Пройдуся містом, - скривився він. -Може, хто голову наб'є... -
* * *
Сонце пекло, не зважаючи на бейсболку. Спітнілі люди. Пилюка. Купа різних барів, ресторанів, облич. А може, це все здавалося, й містечко було гарним. Море... Сонце... Хвилі... І шум... Коли хочеться розслабитися й лежати тут вічно... Нічим не перейматися... Нічого не бажати... Переродитися в наступному житті каменем на березі моря...
Юрко тяг рідне "Монастирське. Темне" й несподівано побачив товариша: "І тут не втечеш!"
-О, де б це ми ще побачилися! Ніколи не думав тебе на морі зустріти, скоріше десь у тайзі! - це був Олег, з його міста.
- Угу, у тайзі. В Уренгої ще скажеш, - пирхнув Юрко
- Ги-ги, як тобі море? А ти, мабуть, із Оксаною приїхав, а вона ж де? - слова в Олега сипалися як пісок у годиннику.
- Так... На морі я не був... Та й не збираюся.
Олег ошелешено подивився на Юрка:
-А чого ж ти приїхав?
"Принесли тебе чорти!" - зловісно подумав Юрко.
- Це вона приїхала, а не я! - Юрко вже ненавидів увесь світ.
Через день знов побачив Олега. Сіли, замовили пива. Потім ще. Думки плуталися, але настрій був непоганий.
- Ти чого сюди приїхав? - знову повторив Олег. Юрко розвалився на стільці й задоволено (принаймні - так вважалося) посміхався. Він ніби нарешті щось зрозумів і це знання (байдуже - добре чи погане) його тішило, давало впевненість.
-А ти що, мене з міста виганяєш? - нарешті посміхнувся Юрко.
Олег потяг пива... Поставив бокала, стиснув губи і нарешті ПОГЛЯНУВ Юркові у вічі.
__________
* - з англійської "Біла сила". Расистське гасло.

- Даремно ви… ти тут. - Олег чекав на запитання. Чи на відповідь. Юрко на мить замислився і схвально кивнув.
- Мабуть, тепер лише я... - Його обличчя стало серйозним. Олегові навіть здалося, що він побачив іншого Юрка - у вигляді дитини, що втратила найулюбленішу іграшку. Проте він подумав, що помилився - далі слова Юрка звучали рівно й спокійно:
-Кажи, що там.
Олег опустив очі долі і, ніби стидаючись, повільно проказав:
- Бачив її на пляжі з абреком. Ну, кавказець, чурка якийсь. Молодий такий, файний.
Юрко кивнув:
-В тебе немає цигарок?
- Ти ж не палиш!? - але витяг "Мальборо". Юрко запалив. Глибоко не затягувався - бо ж для здоров'я шкідливо. Так - аби щось у роті було. Згадав Фройда, Оксану, кавказця й викинув цигарку. Заспокоїтись нею не вийшло.
- Я її теж бачив, - Юрко посміхнувся. -Із кавказцем...
Запалив нову цигарку й спостерігав за димом. Юрко спробував випустити кілечко диму, але нічого не вийшло. "Пес зна - як вони те роблять, кілечка ті!" - Юрко затягнувся ще раз і почав дослухатися до слів Олега.
- Він у готелі живе, в якому й я... Так вона з ним у його номера заходили... - Олег плутався у словах, як п'яний у штанях.
- То вже не важливо... - Юрко відклав цигарку й ковтнув пива.
- То вже не важливо, - повторив він.
- Тобто? - Олег нічого не розумів. Твою дівчину "от'імєл" якийсь "хачик", а ти сидиш тут і пиво п'єш?
- Так. А що - ти пропонуєш "хачика" "от'імєть"? - посміхнувся Юрко. Він завжди брудно жартував, коли була депресія чи якась прикрість. Оточуючі ж сприймали це за легкість характеру, веселість, ще ЯКУСЬ машкару.
-Я серйозно, а він жартує! - Олег витер піт зі скроні й подивився на незвичну пару за сусіднім столиком - товстий, лисий негр у білих шортах та майці й вища за нього на голову дівчина зі східним розрізом очей.
"Клас дівчинка! - задумався Олег. - Вуста які пухкенькі, а фігурка!.." Негр похмуро глянув на нього й Олег повернувся до Юрка та свого пива. Приятель розслаблено посміхався і з насолодою тяг пиво з цигаркою, каламутні очі ковзали з предмета на предмет, не можучи зосередитись.

- Що це тебе так швидко розвезло? - спитав Олег.
Юрко задоволено посміхнувся:
-А-а... Нічого не їв сьогодні - аби швидше захмеліти.
Олег здивовано знизав плечима, а Юрко продовжував:
-Я сам тому кавказцеві радий був... Розумієш, кохати, бути коханим - то ніби слабкості. Це значить належати комусь. Хоча й приємно належати Їй. Але ще приємніше - інше. Виростити, виплекати кохання, а потім - своїми ж руками його задушити. У собі й у Ній... Бачити, відчувати - як Їй це боляче, а собі - ще більше, бо ж робиш то - свідомо. Це ніби падіння в прірву - насолоджуєшся почуттям, що можливе лише перед загибеллю.
- Ні "фіга" не розумію, - Олег скривився. -Ти, мабуть, на сонці перегрівся. Верзеш казна-що.
Юрко посміхнувся: "Справді. Мабуть перегрівся". Про себе ж подумав: "Але ж і боляче!" Затягся все глибше, забувши про здоров'я, але чомусь не закашлявся. Знов згадав Її очі. Сумні й такі далекі тепер. "Нічого. Скоро вони стануть чужими. Чи пак - звичайними". Сльоза зрадливо впала на стіл...
* * *
Усе закінчується. А у всьому важливий кінець. Річ не в пиві, а куди людина діває пляшку.
Юрко прямував до двірця* і тепер навіть Південь йому починав подобатись.
- Нє желаєтє пріятна правєсті врємя? - Юрко підняв очі. Білява дівчина із на диво холодним (як не розтанув на Півдні) поглядом. "Маячня яка! - подумав Юрко. - Увесь час бачу те, чого інші не помічають. Можливо, тому - що в мені самому це "щось" є".
- Ні, дякую, - українською. Дівчина здивовано глянула на нього і щось живе промайнуло в її очах. Але Юрко вже забув про неї.
"Ще ціла пачка цигарок! - задоволено думав він. - Проїду півшляху - а там електричками. У Гуляйполе** заїду. Запалив цигарку й задоволено посміхнувся: "Все йде на добре... Все йде на добре".
* * *
Місяць знову визирнув із темряви ночі й освітив морський берег. Зведені у корчах дерева, що невідомо яким чином трималися на крутих скелях. Величезна хвиля врізалася в берег і щось сталося. Кам'яна брила, зачекавши, шубовснула у воду. Вона була не одна.
* вокзал
**батьківщина Н. Махна

Коли хвиля відкотилася, можна було побачити серед уламків скелі гілки дерева...
* * *
З газети "Пресс-Информ", що видається в курортному містечку N: "Самоубийцей оказалась гостья нашого города двадцатилетняя Оксана Гнатышак. Причины, побудившие ее..." Далі я прочитати не встиг - вітер погнав стару газету осінньою пристанню... Море було сірим і непривітним, сонце ховалося за стіною хмар. Я засунув руки у кишені куртки й побрів далі...
* * *
-А Юрка Яремчука ти давно бачив? - колишні однокласники зібралися на зустріч випускників. Рудий міліціянт, до якого було звернене запитання, непевно знизав плечима:
-Торік поїхав із своєю дівчиною на море, у N. Ну, опісля його ніхто не бачив.
-А вона?
Відповіді ніхто не розчув, бо п'яний Ігор Руденко співав:
"А вона, а вона
Сидітиме сумна...".

 

В'ячеслав Труш, м. Лозова, Харківська обл.
(написано 4.08.2002. перероблено - січень --23.02.2003).