Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

 

 Іполит Хмара-Годзиківський - командир 144-ї Надбужанської повстанської дивізії
Визвольні змагання 1917 - 1920-х років знають отаманів з однаковими іменами. Було кілька отаманів Орликів, Чорних Воронів, Хмар і Чорних Хмар. Декілька отаманів носили застрашливе - для декого - ім'я Ґонта. Навіть важко порахувати, скільки було ватажків та козаків з іменем Лихо. Чимало було і Марусь. Та й Чорних Марусь вистачало. Хочу з'ясувати для нащадків біографії цих отаманів. Тому й пропоную розповідь про подільського отамана Хмару-Годзиківського.
     Іполит Якович Годзиківський, як свідчать більшовицькі документи, народився в родині полковника царської армії в м. Миколаєві Херсонської губернії орієнтовно 1876 року. Походив із дворянського роду. У 1900 р. закінчив Одеське юнкерське училище. Служив у 311-у Кам'янецькому полку російської армії. Командував ротою. Потім був комендантом 139-ї дивізії. Заступник начальника "особотдєла" Київського військового округу Іванов стверджував, що в 1918 р. Іполит Годзиківський командував "охоронними сотнями", потім був помічником повітового коменданта. В 1919 р., як один з організаторів, Годзиківський брав участь у повстанні проти червоних окупантів у районі Немирова. Оце і все, що відомо про доотаманське життя-буття Хмари-Годзиківського.
     24 січня 1921 р. Головний отаман військ УНР Симон Петлюра своїм наказом призначив Годзиківського Іполита Яковича командиром ще не існуючої 144-ї Надбужанської повстанської дивізії. Власне, Годзиківський тільки отримав мандат на її створення. Відтоді він і почав копітку роботу збирання кадру майбутньої дивізії. По гайсинських селах, де працював Хмара та його побратим Лихо-Дорошенко, поширювалася відозва: "Селяни! Пора. Годі вам дрімати, настав час взятись за зброю і провадити працю, котра ніколи не мине нас... Зима кінчається, не за горами весна, це нам гасло, це нам дзвінок святої правди збиратись укупі з їдними думками, зі зброєю в руках... Піднімайте ж замучені руки на катів..."
    29 лютого Хмара-Годзиківський офіційно обійняв командування дивізією. Історія зберегла низку - хай і напівстертих - наказів отамана 144-ї Надбужанської. ЦІ накази змальовують отамана як людину рішучу, владну, схильну до жорсткої дисципліни, а головне - ідейну, високопатріотичну. Ось небагатослівний, але багатозначний наказ № 1 по 144-й Надбу-жанській повстанській дивізії від 29 лютого 1921 року: "Повстанчеський отряд являється дієвою частиною війська Українського і користується цілком наказами Української Народної Республіки... За невиконання бойових наказів винуватці караються суворо, вплоть до розстрілу. В дивізії гостро забороняється п'янство, грабунки, безпотрібні постріли і обмін коней без відома Отамана, а також вимагається чемне поводження з населенням та взагалі гостро притримуватись наказів Отамана. За невиконання цього винуватці караються вперше шомполами, а вдруге - вплоть до розстрілу..."
     Якоїсь визначеної уніформи козаки та старшини дивізії не мали. Згаданий вище Іванов так змалював воїнство дивізії: "Многие в украинских костюмах с национальньїми лентами, в большинстве местньїе казаки. Классо-вьій состав не вьіяснен, борется за освобождение Украиньї от коммуньї..."
2 березня перший помічник Хмари Лихо-Дорошенко розігнав совєтську владу у селах Стратіївці, Будах І Великій Стратіївці. Була поширена відозва із закликом до повалення комуни: "Брати селяне! Ви, слава Богу, за останній рік добре роздивилися, що таке комуна... За що вас палять, знищують? За що гоняться за вашими синами? За що кидають вас у підвали?.. Панове селяне... Давайте нам допомогу, І ми допоможем вам ізбавитись від панщини комуни - і тоді будем ми вільні українці... ГЕТЬ КОМУНУ! ХАИ ЖИВУТЬ ВІЛЬНІ СЕЛЯНЕ! ХАЙ ЖИВЕ ВІЛЬНА УКРАЇНА!
Оскільки Хмара мав, як тоді казали, "мандат від Петлюри", йому підпорядкувалися отамани Матвій Цимбалюк, Іван Пушкар і підполковник УНР Лихо-Дорошенко, який, у свою чергу, злютував під своєю командою повстанські відділи отаманів Юхима Якубенка, Андрія та Луки Чуприни, Івана Плахотнюка і 145-й Гайсинський пішо-кінний полк отамана Підкови. Зведений загін Лиха-Дорошенка налічував 500 вершників і 300 - 350 піших козаків.
    Хмара та його побратими діяли переважно у Брацлавському, Гайсинському й Ольгопільському повітах Подільської, а також Липовецькому повіті Київської губерній. Інколи відділи дивізії рейдували на Звенигородщину, Таращанщину та Уманщину.
Отамани, які підпорядковувались Хмарі-Годзиківському, оперували окремо. Зрозуміло, що вони тримали між собою зв'язок, узгоджували дії. Для значніших акцій з'єднувались, а після завершення операції знову розсіювались по Поділлю, змушуючи розсіюватися й армійські частини червоних: не буде ж ворожа дивізія переслідувати відділ у 50 чоловік. Така тактика роздрібнювала червоні частини, перетворюючи їх на вразливі мішені.
     Власний відділ Хмари (станом на 28 березня) налічував 480 козаків і старшин, а вже 15 квітня побільшився до 680 повстанців, озброєних шістьма кулеметами. Дивізія була поділена на 7 частин силою від 50 до 160 козаків. Ворог визнавав, що "со стороньї комсостава єсть стремление придать банде характер регулярной обученной части и вести строевьіе занятия". Це підтверджує й дивізійний наказ № 2 від 8 березня, в якому Хмара наказував осавулові "слідкувати, аби старшини у вільний час проводили муштрові заняття".
Формувалася справжня дисциплінована військова частина. Ось і і структура:

Отаман, його перший помічник (тобто перший заступник), другий помічник.
Штаб.
Відділи штабу: розвідки, оперативний, інформаційний, слідчий, карний, вістовий, постачання (господарча частина). Комендатура з комендантською сотнею. Канцелярія (писар, діловод, машиніст-друкар). Муштрова сотня. Два дивізіони.
Три сотні (кожна з двох чот). Кулеметна команда.
Вартовий (тобто черговий) старшина залоги. Вартовий старшина штабу.

     Мовою дивізії були накази, рапорти, подяки і покарання. Використовувались посвідчення, перепустки, паролі. Діяльність усіх підрозділів була суворо регламентована. Щодня сотники і комендант звітували перед отаманом про кількість новобранців та хворих, поранених і забитих козаків. Був призначений і судовий слідчий. Цю посаду зайняв старшина Варивода, якому, зазначав Хмара, "суворо вміняється в обов'язок користуватись наказами Директорії". Порядок був і в господарчій частині.
Особливо Хмара опікувався кіньми. І не дивно. Коли коні хворіли, дивізія втрачала свою маневреність та швидкість. Тому отаман наказував козакам "стежити за кіньми, не годувати і не поїти їх гарячим, бо як у кого упаде коняка, то пішки він далеко не втече від комуніста".
      Втеча не була ознакою слабкості чи боягузтва повстанців. Вона стала ефективним тактичним прийомом. її часто використовували для заманювання ворога в засідки, болотисту місцевість, урвища, на поламані містки, врешті, вимотування противника безперервними маршами. До того ж досвідчений ватажок ніколи не вступав у бій, який йому нав'язували. Вмілий отаман наказував атакувати тоді, коли для ворога це було повною несподіванкою. Раптові напади - одна з важливих складових тривалого успіху повстанської боротьби.
    Оскільки з кожним весняним днем до дивізії зголошувалося все більше І більше козаків, Хмара 7 березня 1921 р. в наказі № 2 довів до відома новоприбулих, що вони повинні пам'ятати, що поступили "в дієву частину українського війська, котра працює в тилу ворога: завдання її дуже велике, а тому (кожен) повинен гостро притримуватись всіх наказів дисципліни". Адже козак зголосився не задля своїх вигод, а щоб, "не щадя свого життя, всіма силами бити найгіршого ворога України - комуніста..." Хмара пояснював, що прихід козака до дивізії був добровільний, а от демобілізація самовільною бути не може. Якщо хтось дезертирує, того чекає смертна кара та знищення особистого майна.
"Доводжу до відома поступивших козаків, - попереджав він, - що за всякі випадки з населенням буду карати за законами військового часу". Стосовно випивки, то отаман не забороняв її, але радив бути обережним з оковитою: "Я уже один раз казав панам старшинам і козакам, щоб не були дуже щирі до горілки, а пить потрохи не забороняю, але якщо здиблю п'яного, то попереджую, що зброю відберу і прожену геть з дивізії".
    Сувора дисципліна не у всіх викликала захоплення. Невдоволені почали агітувати за виділення в окремі загони. У зв'язку з цим 9 березня 1921 р. Хмара видав наказ № 4, в якому "неосвідомлені козаки" попереджались: "Заявляю, що такі агітатори будуть розстрілюватись на місці, бо, як ми не будемо працювати вкупі, а розбігатись, то нас всіх переб'є комуна".
     Висока дисципліна у дивізії закономірно призвела до бойових успіхів. Так, на початку березня перший помічник Хмари Лихо-Дорошенко здійснив успішні нальоти на містечко Жорнище та залізничну станції Ситківці, а козаки Хмари 6 березня захопили зненацька червону залогу станції Зятківці. 7 березня в наказі він висловив щиру подяку старшинам та козакам, які під час бою поводилися "хоробро, як І подобає синам України". Отаман висловив надію, що й надалі козацтво не питатиме, "скільки ворога І де він". Так, власне, і сталося: вже 8 березня козаки Хмари несподіваним наскоком увірвалися до повітового міста Брацлава і розгромили совєтськІ установи, міську міліцію, ревком, чека, поштову контору; спалили папери, забрали печатки та бланки. Звільнивши політичних в'язнів, виїхали до волосного центру Грабівці, де розгромили виконком.
10 березня в наказі № 5 отаман висловив "панам Старшинам і панам
козакам подяку за взяття Брацлава і відважний бій з комуною". Полков
ник Хмара висловив упевненість, що й у наступних боях козацтво "трима
тиме себе так само лицарськи". Слід зазначити, що і через інші накази по
дільського отамана проходить наскрізна - І хвилююча! - думка про козацьке лицарство.
Того ж дня, 10 березня, коло села Скибенців, що неподалік Ладижина, Хмара розбив відділ 24-ї Самарської дивізії. Ця башкирська частина вела нещадну боротьбу проти повстанців та населення, яке підтримувало народних месників. Не в одного козака затерпла рука від несамовитої рубки.
11 березня 170 вершників отамана Лиха зайняли Гранів. На сході мешканців були розпущені сільрада і комнезам та обрано комітет української влади, до якого увійшов і представник Надбужанського полку Микита Межевий. Селяни відчули подих української влади, тому з особливою повагою ставилися до своїх захисників. Так, в с. Кузьминцях, що в 12 км від Ґайсина, з нагоди приїзду отамана Хмари навіть поставили п'єсу "Степовий гість". Можливо, саме на цьому вечорі Хмара від імені козаків-повстанців 144-ї Надбужанської дивізії й звернувся до земляків:
"Брати-селяни та батьки наші! До Вас звертаємось ми, козаки 144-ї Повстанської Надбужанської Дивізії, з щирим проханням допомогти нам, хто чим може: кіньми, сідлами, зброєю та іншим... Поскидайте оті подерті кожушини, що цілу зиму в них ховались... одягніть якусь легшу одежину, беріть коня, рушниці та набої, вирушайте з ночі до війська. Хай живе вільна ненька-Україна!"
13 березня дивізія увійшла в Теплик. "Красні герої" розбіглися. Наступного дня в наказі № 8 Хмара висловив щиру подяку "панам козакам" за те, що чемно поводились з населенням і що "не було ніяких позорящих наше Вільне Козацтво випадків".
14 березня до 144-ї Надбужанської приєдналися загони отаманів Цуприка і Темної Ночі...
    Повстання весни 1921 року ширилося. В його вогні згорали окупанти та їхні прислужники. Гинули в його полум'ї і козаки-повстанці. Чи не вся Правобережна Україна зануртувала протибільшовицькими повстаннями. З пітьми віків випірнули тіні великих предків.
Вернули із забуття отамани Палій і Нечай, Сірко і Галайда, Богун і Підкова, Кармелюк і Кривоніс, Наливайко... Воскреснули душі Залізняка і Ґонти: не одному отаманові козаки-по-встанці подарували ці славні імена. Більшовики так і писали в одному з документів: "опять воскресший Гонта".
    Вернув із забуття й отаман Голий, який колись у сиву давнину знищив зрадника Саву Чалого: дух Голого - дух нещадної помсти - вселився у Трохима Бабенка з наддніпрянського села Хрещатик. Воскреснув і козак Мамай: його ім'я прибрав боровицький отаман Яків Щириця. Ожив і славнозвісний Байда: в нього перевтілився геніальний подільський отаман Яків Голюк - такий же безмірно хоробрий, як і Байда Вишневецький.
    Закрутили веремію по всій Україні новітні отамани гайдамаків, які дали свої імена наступним поколінням борців - Хмари, Чорні Ворони, Чучупаки, Кібці, Яструби, Коршуни, Орли і Орлики.
Любими зболеному серцю стали повстанські імена Лютий, Ярий, Лихо, Біда, Ламай-Ярмо, Кривда, Грозний, Вовгура, Грім, Сатана, Чорт, Сокира, З і рви-Голова.
З'явилися отамани з рідкісними іменами Ангел, Здобудь-Воля, Махомет, Нерон, Цісар, Чингісхан, Цезар...
Вітер розніс по всій Україні гучні прізвища - Зелений, Блакитний, Чорний, Карий, Темний, Жовто-Блакитний...
    Поезія змішалася з витонченим гумором - і з'явилися по вечірній зорі отамани з ніби чемними іменами Добрий Вечір, Не Журись, Око. З-за рогу хати зрадника-сексота вночі випірнуть і Чорні Маски, і Чорні Терористи, І Гнибіда, і Гуляйбіда, і отаман Темного Гаю Вільного Гайдамацтва.
А на червоне військо насуне отаман Хмара...
22 березня козаки-агітатори 144-ї Надбужанської дивізії отамана Хма-ри-Годзиківського роз'їхались по селах Брацлавського, Гайсинського та Липовецького повітів. Мета: оголошення єдиної дати повстання проти совєтської влади.
     Напередодні ширшого виступу, 23 березня, Лихо оголосив навчальним днем. У Буднянському лісі в маневрах та стройових заняттях взяло участь близько шестисот кавалеристів.
25 березня триста козаків дивізії, озброєних чотирма кулеметами "Максим", коло с. Побірок прийняли бій з більшовицьким загоном 216-го полку, а 27 березня поблизу козацького села Четвертинівки Ладижинської волості відбувся бій лицарів Хмари проти 105-го полку червоних.
Колись тут, над річкою Буг, в урочищі Батіг, що на околиці Четвертинівки, Богдан Хмельницький завдав нищівної поразки польському гетьману Мартину Калиновському. Батіг увійшов у польську свідомість як символ катастрофи.
І ось тепер, у цій місцевості, осяяній великою перемогою Великого Богдана, знову точився бій за волю України - на цей раз із червоною російською ордою...
29 березня дивізіон Хмари силою в 400 козаків вступив у бій проти 72-ї бригади червоних.
     До успішної 144-ї Надбужанської продовжували приєднувалися інші отамани, зокрема, загони Штефановича та втікачі з Красної армії, що діяли в районі містечка Печери. Заявили про послух і відділи отамана Чорної Хмари у складі 300 кавалеристів, 200 піших, які мали на озброєнні 14 кулеметів. Долучився до дивізії і отаман Чуприна на чолі відділу у 80 кінних козаків. Згідно з більшовицькими зведеннями станом на 31 березня до 144-ї Надбужанської дивізії приєдналися зі своїми загонами отамани Тарас Патент та Нанівський.
Повстання ширилося І ставало всенародним.
Місцевість, де закріплювалися повстанці, оголошувалась територією Української Народної Республіки, і отаман Хмара творив цивільну українську владу. З цього погляду надзвичайно цікавим є наказ № 135 отамана 144-ї дивізії Хмари про створення цивільної влади на визволених від ворога територіях. Процитую його:
"1. Цим доводжу до відома населення, що я прибув з військом українським для знищення ледачої комуни... Поки місто Гайсин мною не заня-то, повітовим містом бувшого Гайсинського повіту оголошую с. Глибочок, а тому бувший Гайсинський повіт тимчасово рахувати Глибочанським повітом і виконувати накази, отримані тільки від Глибочанського повітового комісара Паливоди, а також начальника Глибочанської повітової міліції Вариводи.
2. Всім селянам гостро наказується не тільки не виконувати наказів ко
муни... а червоноармійцІв, прибуваючих зі всякими наказами, заарештову
вати, обеззброювати і доставляти, як полонених, до найближчої українсь
кої частини.
3. Всі комбеди і совіти з сього часу розпускаються, на місце їх вибрати
сільських та волосних голів..."
Розуміючи величезне значення товариської атмосфери в дивізії, отаман весь час звертався до "панів старшин" із проханням, а то й з наказом чемно поводитись з "панами козаками", щоб не було "серед козацтва хвилювання і незадоволення проти Старшин". "Пам'ятайте, що ви являєтесь козакові старшим братом", - наголошував Хмара. Він говорив: "Панове старшини і козаки, я звертаюсь до вас зараз не як Ваш отаман, а як би звернувся до вас ваш рідний батько. Ми зараз сформували гарну частину і скоро при-йдеться взятись до святої праці визволення неньки-Украї-ни від іга чужинців і задля цього, щоб наша праця мала успіх, треба нам, панове, бути всім братами і треба слухати старших братів - старшин і моїх наказів. І знайте, панове, що я для вас, як для самого себе, бажаю тільки щастя".
и Використовував отаман Хмара й таку зброю, як агітація серед ворога. Його Інформаційний відділ підготував кілька російськомовних звернень до червоноармійцІв, у яких повстанці намагались посіяти недовіру рядових до їхніх командирів. В одному з "Воззваний до красноармейцев" козаки-повстанці закликали:

"Товарищи, образумьтесь, еще не поздно обернуть оружие против своих главарей, которьіе спекулировали вашей жизнью для своих карманньїх интересов... Бросайте фронт, убивайте своих главарей-коммунистов и возвращайтесь домой... Итак, друзья, бросайте оружие и бросайте возможно скорее, ибо грозная черная туча (ХМАРА) собирается над горизонтом..."

     Ці летючки сприяли збільшенню втеч з Червоної армії насильно мобілізованих, які з кожним теплим весняним днем набувало повеневого розмаху. Силу цих летючок оцінили й комісари. Вони обіцяли розстрілювати, а то й розстрілювали червоноармійцІв, які розповсюдживали чи зберігали подібні прокламації.
     Зрозуміло, що в частинах окупаційної армії, часто голодних і роззутих, перевтомлених безперервними боями, морально виснажених через недоброзичливість населення та постійний страх за своє життя, зріло велике незадоволення своїми командирами, комісарами та чекістами. Тим більше, що у зв'язку зі зростанням повстанського руху було відмінено обіцяну демобілізацію в Красній армії, і замість повернення додому червоноармієць мусив (часто проти власної волі) лишатися серед ворожого селянського моря...
    Психологію окупанта точно зобразив один з учасників нападу на Українську Народну Республіку Е. Бражньов. Він писав у 1924 р. в журналі Красная Новь": "Темний ліс (українського) селянства... - ріж на шматки - нічого не виріжеш. Чорнозем обступив нас, обійшов з усіх боків, ми загрузали в густому селянському ґрунті... Довкола сумирний вишневий рай, пейзанська добродушність, тиша і сон посеред білих хаток, дівчата за тином, воли біля риплячих журавлів. Все те був один маскарад та й тільки. Поза лаштунками ховалося щось таке, що мало скидалося на селянську ідилію. Обріз та ручна граната ховалися під фартухом української красуні... За селянською гостинністю відчувалася жадоба помсти та заграва пожеж..."
    На жаль, ні Симон Петлюра, ні Юрко Тютюнник не спромоглися, як обіцяли, навесні 1921 р. повернутися з Польщі на чолі Української армії. На біду, всенародне повстання було ними відкладене аж на листопад, коли сили повстанців уже вичерпались.
    Якби ж навесні 1921 р. українські урядові інституції спрацювали так, як українські селяни, історія України, безперечно, пішла би за іншим - оптимістичним - сценарієм. Але уряд УНР і українське військове керівництво згаяли час, і останній масштабний вибух української стихії був змарнований.
    Оцінку діяльності Хмари ворог сформулював ще в 1921 році. "Глибокодумна" газета "Незаможний" 4 травня писала: "Ось як виготовлюються петлюрівські отамани: дворянин... штабс-капітан, а при німцях - помічник завідуючого по катуванню селян. А коли такі дворяни, підібравши декілька десятків або сотень дезертирів, улаштовують наскоки на беззахисні міста, то закордонні газети з усіх боків починають запевнять своїх робітників, що на Вкраїні відбуваються народні повстання".
Подібні оцінки лунали впродовж 70 років.
Здавалось би, що тепер Самостійна Україна, за яку й боролись отамани Гайдамацького краю, мала 6 визнати їх, організаторів народних мас проти іноземної окупації, національними героями.
Але ні... Держава навіть не реабілітувала їхні гарячі, і досі пульсуючі імена.
    Чи не тому, що в Україні й нині в пошані нащадки тих, проти кого боролися отамани Гайдамацького краю? Як символ цього - пам'ятники кату українського народу Леніну, розтикані по всій Україні,
Приклад отамана 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Хмари-Годзиківського та його побратимів руйнує псевдонаукові концепції перекладання історичної вини на плечі козаків-хлІборобів, які винесли на собі основний тягар збройної боротьби за свободу.
     Не дивно, що селяни часто додавали до слова "отаман" шанобливе "батько", наголошуючи цим, як слушно зазначав Микита Мироненко, що "повнота влади отамана батьківська, обмежена батьківською розсудливістю і любов'ю".
   Серед прикладів, які підтверджують здатність українців до самоорганізації і творення життєдайної ієрархії, окрім 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполита Хмари-Годзиківського, можна назвати Вільне козацтво, армії Ілька Струка, Гулого-Гуленка, Холодноярську організацію Василя І Петра Чучупаків, Олександрійську (Степову) дивізію Костя Блакитного-Пестушка, Подільську повстанську групу Якова Орла-Гальчевсько-го та сотні більших чи менших загонів повстанських отаманів.
    Названі формації повинні увійти до військових підручників як зразок дисциплінованих та ефективних українських збройних формацій, які, не отримуючи допомоги від державних Інституцій, змогли тривалий час успішно боротися проти ворога. На чолі їх стояла повноцінна ланка українського проводу. Яка й витримала на своїх плечах тягар безпосереднього керівництва Визвольними змаганнями.
Переконаний, що ім'я козацького ватажка XX століття, отамана 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполита Годзиківського можна сміливо занести до пантеону найславетніших діячів збройних сил Української Народної Республіки.
     Хай цей нарис впише його ім'я на золоті скрижалі Історії національно-визвольної боротьби.