Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

Людмила Василівна Ходзинська
(народилась 30 вересня 1898 за документами 1900р - померла 4 квітня 1988)

Ходзинська Людмила Василівна

Людмила Василівна Ходзинська (фото 1956г.)

Народилась у Павлограді в родині лікаря. Була старшою дочкою в багатодітній родині, де окрім неї було ще 3 брата - Віктор (зник безвісті в роки революції), Андрій -жив та працював інженером у Запоріжжі, Петро - жив в Одесі, сестра Олександра та прийомна сестра Марія.
Дід Людмили Василівни приїхав в Павлоград з Польщі (думаю що це був польський поселенець з території сучасної Білорусі, утікший після придушення польського повстання 1863-1864 років). Одружившись у Павлограді він працював художником на будівництві церкви Голубицького - розписував купола. Розбився, випивши зайвого. Не знаю більш нічого про це покоління , але вони мали можливість дати сину Василю медичну освіту. Василь одружився приблизно в 1897 році на Надії Василівні Кондрашенко. Василь лікував німців - поселенців в Павлограді, за ним були закріплені села Лозівського та Павлоградського районів. Мати вела господарство в збудованому в 1903-1904 роках будинку по вулиці Піщаній.
В ті часи законом було встановлено, що діти лікарів мають право безкоштовно вчитися в гімназії і там отримувати якесь додаткове харчування. Тому всі до революції закінчили Павлоградську гімназію. В родині традиційно всі діти багато читали, малювали аквареллю та маслом, грали на гітарі, балалайці, мандоліні. Дівчата вишивали, в'язали та шили.
Батько вмер від хвороби в 1916 р., і старша Людмила пішла працювати вчителем. В роки революції та в 20-ті вона працювала в школах Юр'ївки та у Варваровці. Жила прямо в класі, а замість зарплати батьки учнів приносили харчі, які Лiля відправляла мамі та молодшим. Коли встановилась Радянська влада Людмила Василівна стала викладати українську мову та літературу в СШ№1 м. Павлограда.
Брати, подорослішав, роз'їхались і створили свої сім'ї. Маша вийшла заміж за Красноплахтича, в них народились донька і син. Доньку у 1942 роцi німці відвезли до Германії, де вона познайомилась з поляком, одружилась з ним і поїхала у Канаду. Син після війни закінчив театральний інститут і працював в Дніпропетровському театрі імені Горького.
В домі залишились Надія Василівна (мати), Людмила і Шура. Кімнату в великому будинку здавали під житло. В 1929 році у них квартирував офіцер Червоної Армії, який познайомив Шуру зі своїм колегою Ржечицьким Володимиром. Молоді одружились у Павлоградському загсі, отримали свідоцтво про шлюб №1 за 1930 рік і поїхали до Харкова, де служив Володимир після закінчення Київського електротехнічного технікуму. По закінченнi Харківського електротехнічного інституту, Володимир отримав призначення на посаду заст. директора по виробництву в Новосибірський радіотехнічний технікум, куди в 1936р. родина переїхала з дочкою Дiною.


Зліва на право: Петро Васильович Ходзинський, Володимир Володимирович Ржечицький, Діна Ржечицька, Олександра Василівна Ржечицька (Ходзинська), Людмила Василівна Ходзинська (фото 1936р.)

Двоюрiдна сестра Володимира - Муза, разом з якою він виховувався в Білорусі у своєї бабусі і дядька Адольфа Івновича Ржечицького, вийшла заміж за Федора Раскольнiкова (відомого революціонера і полпреда в Авганістані, Естонії і Болгарії, який написав в 1938р відомого відкритого листа Сталіну). Ржечицькі дружили з цією родиною і зупинялись у них, коли приїздили до Москви.
Батько Володимира був священником, і після революції його було зiслано на Алтай. В 1937р. молода сім'я відвідала дідуся. Казали, що назад сплавлялися на плотах по р Бія. Про подальшу долю дідуся можна тільки здогадуватись. Тільки в 2008 р по списках у Книзі Пам'яті Росії рідні довідались про долю рідного брата діда - Адольфа Івановича Ржечицького, засудженного по 58 статті і розстріляного на Алтаї в січні 1938 р (реабілітований в 1957 р за відсутності складу злочину)
11 лютого 1938 р Володимира заарештували, як ворога народу і засудили на 10 років без права переписки. В 1957 р прийшло повідомлення про посмертну реабілітацію за відсутністю складу злочину)
Шура повернулась з дочкою в Павлоград. Людмила Василівна і Надія Василівна прийняли їх. Не дивлячись на те, що Шура перейшла на дівоче призвище, робити їй не давали, мама хворіла. Ліля одна працювала і утримувала сім'ю. Шура шила і вчила грі на гітарі сусідських дітей.
Коли оголосили евакуацію, родина була приписана до 1-ї школи, але стан мами погіршився, за день до входу німецьких військ в Павлоград вона померла.
Не знаю точно коли до Людмили Василівни - тоді вже відомої та шанованої людини в місті - звернулись з проханням скласти фіктивний шлюб з одним з учасників павлоградського підпілля, щоб обгрунтувати його появу в місті. Вона погодилась. У цього підіпільника була дочка приблизно 16 років Юлечка Грушко (?), яка була зв'язковою. Жили вони в будинку на березі Вовчі. Людмила періодично приходила до них, але жила у себе. Юлю і її батька видав хтось з ворогів більшовицької влади на базарі, їх зхватили та розстріляли. Людмила Василівна залишилась жити тіки тому, що її попередили про засаду сусіди (хтось з учнів).
В будинку на Піщаній стояли німці, а родина жила в сараї. Ховались від обстрілів у погрібі. Найстрашніші спогади були від обстрілу Павлограду "катюшами", тоді тікали в поля за містом. Голодували, щоб зігрітись палили книги. Гірко згадували як у вогні зникли багатотомники Брема, улюблені книги батька.
Про те, що в Павлограді було повстання, сестри Ходзинські з подивом узнали з преси через багато років після війни. Жили вони на тій вулиці, де начебто почалось повстання і яка була перейменована в вул Востанія на початку 60-х років, але чомусь не чули, що щось було, важали балачки на цю тему надуманними. А ось про підпілля завжди казали з біллю і доброю пам'яттю про героїчних людей, поклавших своє життя.
Після звільнення Людмила Василівна повернулась у школу і пропрацювала там до 1958 року. Зразу після війни вона вдочерила 4-х літню дівчинку Віру з дитячого будинку.
Віра закінчила Павлоградський технікум, працювала на заводі Хіммаш. Виростила двух дочок.

Зверху : Людмила Василівна , Анатолій Андрійович Іванов (чоловік Діни), Ірина (дочка Діни і Анатолія), Олександра Василівна
Знизу: Діна Володимирівна Іванова (Ржечицька), Віра Вікторівна Ходзинська (прийомна дочка Людмили Василівни) (фото 1960р.)

Вийшовши на пенсію, багато років Людмила Василівна була позаштатним кореспондентом газети "Світло Жовтня" - писала рецензії на прочитані книжки, оглянуті фільми (у неї була перепустка в кінотеатр на вул 40 лєт Октября), редагувала мемуари учасників війни. Спілкувалась з директором музею та своєю колегою М. І Комісаровою, своєю ученицею А. П. Світлiчною, родиною Стрільникових та іншими.
Улюбленими поетами Людмили Василівни були Михайло Лєрмонтов і Леся Українка. В кінці 50-х годов вийшов збірник Марини Цвітаєвої. Цю книгу хтось подарував Г. П. Світличній, Ганна Павлівна дала почитати Людмилі Василівні З тих пір ім'я поетеси увійшло в список улюблених авторів усії сім'ї.
В 1960 р. Шура з родиною дочки переїхала у Дніпропетровськ, але це не заважало усим Ходзинським-Івановим дуже тісно спілкуватись: їздили один до одного у гості.
До 1980 р Людмила Василівна мешкала по вул Піщаній (тепер Повстання). А потім в Дніпропетровську в родині Шури і ії дочки, зятя і внучки. В 1988 році Людмила Василівна тихо померла і була похована на Сурсько-Литовському кладовищі. Через 2 роки поруч поховали і Олександру Василівну. Так і сьогодні поряд дві чудні жінки, які все життя пройшли поруч, віддаючи себе іншим і підтримуючи одна одну.

Іванова Ірина Анатолівна