Головна Книгосхов / Толока / Історичні статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Регіон / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Московський патріархат на Присамар'ї / Нумізматика  / Гостьова книга / Форум / Контакт /Дзеркало сайту /

 

Перший Генеральний  Секретаріат Української Центральної  Ради

Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. Сидять(справа наліво): С. Петлюра, С. Єфремов, В. Винниченко, Х. Барановський, І. Стешенко. Стоять: Б. Мартос, М. Стасюк, П. Христюк.

СТАСЮК Микола Михайлович (бл. 1880 — загинув влітку 1943, м. Маріуполь, Донецької обл.) — український політичний діяч і кооператор. Народився в сім'ї урядовця на Катеринославщині. 1903 вступив до Петербурзького гірничого ін-ту, був членом української студентської громади. Не поривав зв'язків з Катеринославщиною. Збереглося два листи С. до Д. Яворницького (де він клопочеться про колегу по партії Ісаака Мазепу). Організатор селянських спілок на Катеринославщині в 1905. На суді у лютому 1908 засуджений на 8 місяців тюрми.
    У листі до Д. Яворницького, датованому 15 листопада 1908, С. клопотався про звільнення заарештованого товариша Феодосія Палянички, також майбутнього члена Центральної Ради. На конверті рукою Д. Яворницького зроблено надпис: «Лист політичного Миколи Стасюка, який укупі з Строменком сидить у тюрмі і якого я визволяв із неволі». Був задіяний на обласній виставці 1910 в Катеринославі: «Справою продажу книжок на виставці завідували з членів товариства д. д. Сіренко, Лисиченко, М. Веснін та М. Стасюк, яким допомагали приватні особи. Усього було продано на виставці на 714 рублів». Ця згадка в пресі дозволяє віднести С. до січеславських просвітян. Ось яку характеристику дав йому Олександр Лотоцький, який добре знав його по Петербургу:
    «Микола Стасюк належить з становища «старого студента» до двох поколінь українського студентства. Вступив він до Гірничого інституту молоденьким, надзвичайно гарним на вигляд хлопцем — на українському балю дістав перший приз за красу і костюм. Після сталі мешканці Петербургу обсервували зовнішню трансформацію того колишнього красуня, що важенів, розбухав, лисів, але все вчився і вчився у свойому інституті.
     Се «вічне студентство» зовсім не було ознакою наукового лінивства, бо Стасюк дуже інтенсивно жив науковими інтересами, пильно працював над питаннями економічного стану України, написав і видрукував досить поважну на свій час брошуру про автономію України і серед українського студентства створив — у певному розумінню — свій напрям праці в студентській громаді; полягав він у дослідженню саме економічної сторони української проблеми.
Порядна, чесна, щиро віддана справі людина, Стасюк все більше набував типові риси «вічного студента» — поетичне розкидання по ріжних справах, що їх врешті не в силах був доконувати, та надмірну балакучість з кожного приводу та по кожному питанню на ріжних зборах. Розумний, досвідчений в українській справі, виступав на перший кон в початках революції». (Ол. Лотоцький. Сторінки минулого. — Т. 2. — Варшава., 1933. — С. 90 —91).
      Репресований,напевне, 1930, С. відбував десятирічний термін ув'язнення, зокрема, на лісоповалі в Карелії та на «Біломорканалі». Перед Другою світовою війною з'являється в Маріуполі, де йому дозволили сторожувати у міському саду. З відходом з міста більшовиків і початком німецької окупації С. виходить з затінку і вже 10 листопада 1941 підписує «Маріюпільську газету» як відповідальний редактор. Він же був одним з організаторів відродженої у місті «Просвіти». Це були легальні форми його роботи. Водночас С. був одним з організаторів і керівників маріупольського самостійницького підпілля. У роки окупації в місті діяла досить міцна антифашистська організація націоналістичного спрямуван-ня. її гаслом було: «Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну!» За спогадами Є. Стахова, маріупольська група була найсильніша.
    Керована С. «Маріюпільська газета», хоч і в умовах жорсткої гітлерівської цензури, послідовно проводила самостійницьку лінію, з номера в номер публікувала матеріали з історії, літератури і культури України. Історичні події висвітлювалися з позицій теорії М. Грушевського. У своїй першій розлогій публікації «Професор Михайло Грушевський» С. детально виклав суть теорії вченого, окреслив значення його наукової спадщини.
    21 червня 1942 «Маріюпільська газета» повідомила про те, що міська комендатура дала згоду на організацію Маріупольського українського товариства «Просвіта». Міська управа надала для «Просвіти» окремий будинок на п'ять кімнат. При товаристві мали організуватися аматорські гуртки — драматичний, хоровий, бандури, танців, гуртки, де мали вивчатися історія України, німецька мова, створювалася українська книгозбірня. А 16 липня того ж року по вул. Б. Хмельницького, 66 (нині Георгіївська) були скликані установчі збори товариства. Керівником «Просвіти» обрали Андрія Ірія (теж: наш земляк, див. статтю про А. Авраменка), заступником став С. У складі «Просвіти» організовано кілька секцій: історико-економічна, мовно-літературна, драматична, жіноча, української матері та ін. 21 серпня 1942 відбулися об'єднані збори мовно-літературної та історико-економічної секцій. Письменник С. прочитав уривки зі своїх мемуарів «На межі божевілля», які книжкою мали вийти у Маріуполі. З того дня і впродовж двох місяців «Маріуюпільська газета» друкувала уривки з цієї книги. У ній розповідалося про десятирічні поневіряння С. в лабіринтах ГУЛАГу, зокрема, в Карелії та на «Біломорканалі».
     Керована С. «Маріюпільська газета» регулярно публікувала тижневі календарні плани роботи «Просвіти», детально висвітлювалися заходи, що їх проводила місцева «Просвіта», тут періодично з'являлися ґрунтовні патріотичні публікації різних авторів. Відродився і місцевий український театр, причому усі провідні актори належали до «Просвіти». Товариство «Просвіта» в Маріуполі активно діяло протягом року — від червня 1942 по червень 1943.
    С. був заарештований гестапо разом з іншими керівниками підпільної антифашистської організації ОУН (А. Болгарський, М. Фененко та ін., всього 14 чоловік). Таким чином, С. і його однодумців поглинула гестапівська катівня. У спогадах Євгена Стахова «Крізь тюрми, підпілля й кордони» (К., 1995) пишеться: «...провокатором був Олько Вальчик і саме він спричинився до арештів — Лічмана, Гриціва, Гайдара, Стасюка, Жижури, інших. Він видав на смерть маріупольському гестапо майже двадцять членів нашого підпілля, наших товаришів. Вони були розстріляні. Вічна їм пам'ять». Відтоді Маріупольська «Просвіта» фактично припинила своє існування. Сторінки історії «Просвіти» в окупованому Маріуполі досліджує місцевий краєзнавець Павло Мазур.

Микола Чабан, з книги "Діячі Січеславської "Просвіти"

    Літ.: Чабан Микола. Поневіряння Миколи Стасюка // Зоря. — Дніпропетровськ. — 1991. — 21 грудня; Чабан Микола. Яка доля Миколи Стаскрка? Чабан Микола. Вічний хрестна грудях землі. Художньо-документальні нариси. — Дніпропетровськ., 1993. — С. 38 — 43; Чабан Микола. Весна надії нашої // Борисфен. — 1997. — № 7. — С. 18; Діячі Української Центральної Ради. — К., 1998. — С. 162— 163; Мазур Павло. «Просвіта» в окупованому Маріуполі (19.41 — 1943 рр.) // Вільна думка. — Лідкомб, Австралія. — Ч. 1 — 2. — 2001. — 24 грудня. — 2002. — 13 січня. — С. 8.