Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

Передмова до книжки-альманаха спогадів "ОСТАННІЙ СТАЛІНСЬКИЙ УДАР" під редакцією заслуженного журналіста України, кавалера Почесної відзнаки Пезидента України, Едуарда Дубовика. Родина видала цю працю за власні кошти.

            

Усе так чи інакше стає історією. Навіть те, чому ще зовсім рано нею бути. Навіть те, що саме по собі - потік життя, вихоплена його буденна мить. Отак сталося із цим інтерв'ю, яке, читачу, пропонуємо тобі на відкриття цієї збірки. Просто розмова двох,колег, двох журналістів. І ніхто ще не знав, що це останнє при житті надруковане слово Едуарда ДУБОВИКА
А тому - нехай він вам скаже сам. Ми хочемо, щоб ви почули живе слово зачинателя нелегких, часом драматичних реабілітаційних справ на Херсонщині, і дізналися про обставини, які спонукали одного з найкращих журналістів краю великий шмат свого життя покласти на відновлення правди, повернення пйм'яті суспільству. Як він це розумів сам, про те розказав своїй, колезі по газеті, а тим самим - нам. Слухаємо вас, Едуарде Опанасовичу, слухаємо востаннє...

"НАЧХАТЬ НА ЖАЛА ТИМ, ХТО З КРИЦІ"

Це слова з недавньої збірки незмінного впродовж бадатьох років власного кореспондента нашої газети по Херсонській області та Криму Едуарда Дубовика. Покоління українських журналістів і покоління читачів звикали шукати на сторінках газети це прізвище. Його доскіпливі, точні в детялах і психологічному обрамленні репортажі (сьогодні б сказали - "на зразок Артура Хейлі"), вивірені кореспонденції, аналітичні розслідування, тонка, спостережлива й іронічна публіцистика поповнювали багатющу творчу скарбницю "Радянки".
Наш колега зірвав не один букет високих журналістських нагород і цілком заслужено вважався "метром" як у себе в регіоні, так і в рідному колективі. Тим більш дивно, коли три роки тому він раптом поміняв нелегкий, але знайомий газетярський хліб на не менш важкий і невдячний хліб науковця - керівника науково-рьдакційної групи по створенню енциклопедичного обсягу видання "Реабілітовані історією". Такі редакційні групи створювались по всій Україні. Очолювала їх солідна група науковців, політиків, державних діячів під егідою академіка НАН України Петра Тронька.
Йшлося про підготовку багатотомного науково-документального видання про жертви репресій в Україні. Дуже серйозна, доскіплива, в кращому розумінні академічна робота над підготовкою цих томів триває. Однак саме в Херсоні сталося "вулканічне виверження" матеріалу - було видано альманах "Забуттю не підлягає". Кращими перами літераторів, науковців і журналістів Херсонщини, згуртованих Едуардом Дубовиком, передані свідчення, біль, страждання і нестерпний, але необхідний, як розтин скальпелем, прорив невідомої досі інформації. Книга не залишилась непоміченою - як в Україні, так і за її межами. А наш колега отримав Почесну відзнаку Президента України.
Власне, з цього факту й почалася наша дружня розмова, яку важко назвати інтерв'ю.
Едуарде Панасовичу! Я прекрасно пам'ятаю, як ми з вами готували кілька гострих публікацій, пам'ятаю ваші, скажемо так, "зоряні" матеріали, зрештою, вашу бурхливу натуру, але не можу збагнути, як це ви раптом "закопалися" в архіви, відійшли від живої роботи...
- Ну, по-перше, не відійшов. Але - по порядку. У мого інтересу до "репресивної" теми є передісторія. Я
ще був учнем медучилища, коли мені як комсомольському активістові і, що не менш важливо, - з гарним голосом, - доручили прочитати закритий лист XX з'їзду КПРС, на якому Хрущов розвінчував культ особи Сталіна. І з тих пір у мене "прорізався" інтерес до цієї теми. Я багато писав про репресованих, в т. ч. і в "Радянці". А коли почалась "перебудова", так сталося, що першим з українських журналістів отримав доступ до " спецхранів", і в " Радянській Україні'' було надруковано репортаж із "казематів СБУ".
Все життя я писав про долю репресованих народів - кримчаків, кримських татар. Деякі матеріали, не в докір будь сказано, і маринувалися в рідній газеті по кілька місяців. Але одне напевно: все, чого вдалося досягти, то завдяки "виучці" "Радянки". Це її школа вимагала бути ініціативним, випереджувати події, доносити до людей істину. Це справді так, я значну частину свого життя і її історії, а саме - 24 роки, - був, вважаю, активною дійовою особою в газеті.
Яким же чином творилася вами сумна антологія репресій?
- Складність полягала в обсягу "історичного" масиву. Адже репресивний тиск на суспільство фактично тривав усі 70 років. Але були часи "виверження" цього процесу, ми їх знаємо: після громадянської війни, прихід Сталіна, колективізація, смерть Кірова і т. д. Наше завдання - показати документи, фотографії і фотокопії, письмові свідчення. А найбільший пласт - науково-біографічний. Це долі людей, які потрапили під жорна системи. Завдання -назвати усіх поіменно.
Але найважче (було і залишається) - подолати психологію стереотипів. Генетичний переляк: "він був ворог народу" - передається з покоління в покоління. Здебільшого, ми виходимо на нащадків репресованого (особливо, що стосується давніх часів), і, повірте, тільки після довгих роздумів, і то не всі, люди несуть якісь письмові свідчення, листи чи записані з уст спогади.
Дехто й не приховує свого остраху: сьогодні ви збираєте матеріали з однією метою, а завтра вони можуть бути використані для іншого...
Або взяти кількість жертв репресій. За офіційними даними, по Херсонщині - 15 тисяч осіб. Хоча, насправді, цифра, напевно, значно більша. Тільки пропрацювавши два роки, ми зрозуміли, наскільки вишукано була продумана система каральних акцій, як уміли ховати кінці у воду... Наприклад, чоловік приносить довідку, яку йому видали, випускаючи із Соловків. В ній написано, що він там сидів, скажімо, 4 роки. Ми піднімаємо всі архіви СНД - і навіть натяку не знаходимо про те, що він взагалі був репресований. Що тут скажеш? "Нема людини - нема проблеми"... А тут накладка: людина "збереглася", і проблема є, а кінців не знайти...
Ми почали напрацьовувати матеріал, і чим більше його ставало, тим більше ми розуміли, що тримати все це під сукном аж ніяк не можна. Тому ми почали друкувати напрацьоване в місцевих газетах, актори драмтеатру начитували текст по радіо. Пішла пошта, люди самі нас знаходили, таким чином, і робота інтенсифікувалась. І оскільки досить швидко назбиралося десь 20 друкованих аркушів, я, як людина хазяйська, почав думати, як їх видати...
- Вибачте, а скільки ж людей працювало, щоб зібрати 20 друкованих аркушів?
- Нас у штаті науково-видавничої редакції... троє.
Але, насправді, трудимось ми великим і дружним колективом: журналісти, письменники, археографи,
архівісти, бібліографи, працівники музеїв. До складу редколегії входять обласні керівники різного рангу
адміністрації, управління СБУ, внутрішніх справ,прокуратури, суду. Звичайно, ми ні за що не видали б
своєї антології, аби не допомога, і, першим чином,матеріальна, обласної адміністрації і тодішнього глави її Олександра Мельникова, його першого заступника Вячеслава Богуна.
Само собою, я хотів би перелічити імена всіх авторів і активістів пошукової роботи, але розумію, що зробити це просто неможливо. Єдине, не втримаюсь, щоб все-таки не згадати архівіста, академічно обізнану жінку, яка працює в архіві з 1950 року - Зорю Орлову. Я взагалі не знаю, що б ми без неї робили...
- А роль лідера, керівника?
- Ну, яка там в мене роль - запустити механізм і старатись нікому не заважати.
Я тільки хочу сказати, що робота над альманахом здорово допомогла мені особисто. В розпал підготовки рукопису, редагування, мене забирають в лікарню і кладуть під ніж. Операція була складна, але мені ніколи було про неї думати. На третій день, ще в окривавлених бинтах (перепрошую за натуралізмі-) я вже правив рукописи.
А потім книга якось дуже швидко розійшлася по людях, в діаспорі про неї дізнались. Наша праця дістала високу оцінку Президента України. І я особисто також, чому, звичайно, дуже радий. Але думав я при цьому тільки про одне: висока оцінка повинна допомогти і нам, і іншим науково-редакційним колективам швидше завершувати роботу. Тобто - це публікація, це донесення того, що довгий час було приховано, до людей. Можливо, я переоцінюю нашу роль, але, певною мірою, вважаю, що так, видання виконують профілактичну роботу, очищають суспільство від корости.
- І що ж, допомогли висока нагорода і високе визнання?
- Допомогли, та не дуже. Другий альманах у нас також практично готовий. Але ж - гроші!.. Нині для
випуску книги треба ще більше грошей...
- Наскільки я знаю, остаточно порвати з практичною журналістикою все-таки не вдається... Це ж під вашою егідою в Херсоні створено МП "Газета", з'явилися видання - для ділових людей, для автомобілістів, для дітей... Навіть книжки випускаєте.
- Це ж зрозуміло: журналістика - не професія, а спосіб життя. І я додав би - солодка каторга.
А . що таке "Радянська Україна" "Демократична Україна" ?
- Альма-матер. Любов вічна і жадана.

Розпитувала Лариса ОСТРОЛУЦЬКА.

дещо з поезій Едуарда Дубовика

РОДОВІД

Ми - хлібороби і поети,

Нащадки мужніх вояків.

Ми - праонуки козаків,

Чий дім тепер - могил намети.

Життєвий котимо ми віз,

Хоч кожен свій, та разом спільний.

То не про нас, що задовільно.

"Лиш бездоганно.'" - наш девіз.

І як би не лягла нам путь,

Ми вірні отчим заповітам:

"Життя то терни, а не квіти.

Щасливим хочеш бути? Будь!"

Свята тече у жилах кров:

Ми - славних лицарів нащадки.

Як і вони, в бою нещадні.

Та в мирний час - сама любов.