Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

 

 

Андріан  Кащенко

 Кащенко Андріан Феофанович (а також Адріан, Андріян Теофанович; псевдоніми — А. К., А. К-о, Будій, Микола, Андріан Кащенко. Дніпровий, А. Тертишний, А. Торішній; 19 вересня (І жовтня) 1858, хутір Веселий Лукашівської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії, нині — Вільнянського району Запорізької обл. — 29 березня 1921, Катеринослав; похований на Севастопольському цвинтарі) — український письменник, заступник голови Катеринославської «Просвіти».
    Батько письменника поміщик Катеринославської губернії Феофан Гаврилович Кащенко любив книжку. Його прізвище знаходимо серед осіб, які підписалися в 1841 на книжку біографій російських генералісимусів і фельдмаршалів Дмитра Бантиш-Каменського (перевидана 1991).
У родині Кащенків було п'ятеро братів і чотири сестри. За спогадами брата Миколи, дитинство К. минало в батьківському поміщицькому маєтку. А В. Біднов пише, що серед дворових батькових кріпаків був один старий дід, що вмів добре оповідати про запорожців та взагалі старовину і його оповідання дуже охоче слухав молодий К. Під їх впливом у ньому прокидалась цікавість та любов до минулого свого краю.
   «Умови життя, степова природа, пам'ятки старовини — все те мусило розвинути в А. Кащенку інтерес до минулого Катеринославщини, до славних часів Запорожжя» (В. Біднов).
Бл. 1867 К. вступив у щойно відкритий підготовчий клас губерніальної дворянської гімназії в Катеринославі (пізніше вона називалася першою хлоп'ячою гімназією). Брати Микола і Андріан мешкали у заміжньої сестри Марії Феофанівни Веселовської, яка виділила їм кімнатку в підвальному ярусі будинку Круг-лова на Успенському сквері. Але незабаром родина сестри перебралася у власний придбаний будинок, де для братів уже не було місця. Тоді вони перейшли жити до тітки Єлизавети Денисівни Кирпотенко на Нагірну вулицю біля АбрамІвської площі поблизу тодішньої околиці міста. Брати заприязнилися з родиною Міллерів, які мешкали по сусідству на тій же вулиці. На свята та канікули батьки забирали братів додому, на хутір Веселий.
    Шкільна наука давалася К. слабо, і він далі четвертого класу не пішов. Залишивши третій клас гімназії, К., вступив до юнкерського училища. Там він навчався, як син відставного офіцера, за казенний рахунок.
   Після закінчення училища, одержавши офіцерське звання, залишається на службі в Катеринославі. Однак військова кар'єра не припала йому до душі, а тому через кілька років він вийшов у запас і влаштувався в службу контролю Катерининської залізниці (у зв'язку з економічним розвитком краю ця залізниця стала відігравати все помітнішу роль). Бл. 1884 К. одружився й придбав маленький дерев'яний будиночок на Польовій вулиці, нині пр. Кірова, неподалік тюрми. Батьки на той час вже жили в Олександрівську, а коли наприкінці 1888 померла мати К., батько переїхав до сина в його катеринославський будиночок, де доживав свого віку.
     Працюючи молодшим контролером залізниці, К. дебютує в 1883, коли у Катеринославі завдяки О. Єгорову видано його моралізаторське оповідання, написане у дусі народних анекдотів, — «Жар-птиця, або 3 паном не братайся, в прийми не бери і жінці правди не кажи». О. І. Єгоров, що мав у Катеринославі книгарню та книгозбірню, за свідченням М.Бикова, «любив видавати невеликі книжечки».
В цей час він заходжується біля видань й українських книжок для народу. Видана під псевдонімом А. Торішній «Жар-птиця» наступного 1884 вийшла другим виданням. В цій же серії вийшли й книжечки І. Калічки (І. Манжури), та, за свідченням Д. Лисиченка, значного поширення ці книжечки не мали, бо їх можна було дістати по книгарнях Січеслава ще й після революції 1905.
     Нахил у К. до таких праць, зазначає В. Біднов, викликала його прихильність до народних оповідань, що він придбав дуже рано. Катеринославське громадянство, його культурне життя підтримували в ньому його нахил до такої праці.
   У Катеринославі тоді жили етнограф В. Залюбовський, дослідник козацьких дум М. Андрієвський, нотар О. Єгоров (видавець і журналіст), тутз'являється І. Манжура, відомий поет і фольклорист. У 1887 Катеринослав святкував ювілей свого існування, в зв'язку з чим став виходити тижневик «Екатеринославский юбилейньїй листок» зі спеціальним завданням висвітлити минуле Катеринослава.
Оця духовна атмосфера серед катеринославського громадянства захоплювала й К., доказом чого служить опубліковане ним на сторінках цього тижневика народне оповідання-легенда про могили-Близнюки, що знаходилися біля Катеринослава по дорозі на Ненаситецький поріг (на жаль, коли будували дорогу на аеропорт, одну з могил знесли і нині збереглася лише одна з них — якраз на розвилці, коли з траси з'їжджати на вулицю Яснополянську у Лоцманській Кам'янці). Це оповідання К. записав од одного солдата, свого джури.
    Створена в Катеринославі в цей час «Комиссия народних чтєний» була ініційована поступовим російським громадянством для вшанування столітнього ювілею міста.
    Було роздобуто фонди, збудовано прекрасний будинок для лекцій і вистав (сучасна адреса — вул. Плеханова, 42), складено велику бібліотеку. Нечисленні представники українського громадянства, писав В. Біднов, теж беруть активну участь у діяльності цієї комісії. Вони утворили драматичний і співочий гуртки, щоб робити українські вистави та концерти, дбали про поповнення бібліотеки українськими книжками, вживали інших засобів демонструвати й ширити придушену тоді царським режимом українську ідею.
    Праця в цій комісії була практичною школою для виховання національної свідомості серед тієї української походженням молоді, яка брала участь у драматичних та співочих гуртках. К. працював тут разом з такими пізнішими діячами Катеринославської «Просвіти», як М. Богуславський, М. Кузьменко, М. Ємець, Ганна Веснянка-Куличенко.
    К. захоплювала така праця й розвивала в ньому національну свідомість. Значення цих драматичних і співочих гуртків було з'ясоване пізніше самим К. в його повісті «Зоряно» (1907, вперше опублікована в збірці «З неволі» в 1908). Повість містить багато автобіографічних рис: герой повісті Андрій Іванович Бу-дій (А. Будій — один з псевдонімів К.) мріє поставити подарований з Києва бюст Шевченка, що валяється серед бутафорського мотлоху в підвалах Народного дому південного губернського міста, в глядацькій залі поруч із скульптурними зображеннями російських письменників-класиків.
   Довелося підготувати справжній рукопис «дитячого оповідання» під назвою «Сіркова могила» з авторською датою 11 лютого 1903. Дослідники вважають його першою спробою К. в історичному жанрі — на його основі згодом з'явилося видіння-пророцтво «На руїнах Січі» (1907) — з тінню Сірка, «таємним голосом» з-під землі, та ліричний есей «Сіркова могила» (1906) — з протиставленням героїчним часам «запорозького славного козака-лицаря Івана Сірка» нікчемності сьогодення. У Катеринославі вийшла також забута нині п'єса К. «За віру і честь (Зразки життя українських козаків XVII віку)» під псевдонімом В. А. Тертичного. Під фірмою книгарні «Просвещение» — А. Чуюна — К. видає в Катеринославі дві свої книжки — «Дим» і «На руїнах Січі» (1907).
     По службі К. на десять років полишає рідний йому Січеслав. Він переїздить до Москви, а потім — до Пермі (1904 — 1908). Цей переїзд з України стимулює активізацію творчої діяльності письменника. Далеко від рідної землі, творчої атмосфери, близьких за системою поглядів людей він, як зізнався у повісті «Зоряно», «глибше увійшов у свою душу й свої думки, взявся за письменство і всі чотири роки не губив зв'язку з рідним містом і близькими людьми».
Він, зокрема, листується з катеринославським просвітянином, поетом і теж залізничником Миколою Кузьменком. У листах підкреслював велике виховне значення для нього під національним оглядом отих співочих І драматичних гуртків у Січеславі, що стали прообразом місцевої «Просвіти».
«Настільки мені відомо, згадував В. Біднов, за свої історичні оповідання А. Кашенко береться тоді, коли залишив рідний і близький йому Катеринослав. У писанні він виявляв свої симпатії до далекого рідного краю, і незабутній 1905 рік, рік першої революції, що скинула пута з українського слова в межах колишньої Російської імперії, спричинився до інтенсивності його літературної праці».
     Він пише історичні оповідання «Запорозька слава» (1906), «На руїнах Січі» (1907), а також твори з сучасного життя — «Мрії і дійсність» (1906), «За що?»(1907), «Перерід» (1908). В останньому нарисі об'єктом уваги письменника стала цілковита асиміляція українських переселенців, примусово вивезених за Урал ще за кріпаччини. Нарис, опублікований в часописі «Рідний край», редагованому Оленою Пчілкою, прозвучав особливо актуально у зв'язку з тим, що в час столипінської земельної реформи великі маси українського селянства полишали рідні землі і вирушали на схід Росії. Усе це загрожувало цілковитою асиміляцією, про що й писав з гіркотою письменник. Оповідання «На руїнах Старої Січі», написане 12 грудня 1906, також вперше опубліковане вже через три тижні — 7 січня 1907 в першому номері «Рідного краю» за той рік.
    За К. справедливо закріпилась роль популяризатора козаччини. Вже в першому номері просвітянського часопису «Добра порада» 24 лютого 1906 друкується його історичне оповідання «Сіркова могила». У ній письменник звернувся до однієї з найславніших постатей козацької України: «І міцно пригортає Україна до лона своїх дітей, що повертаються до
рідних осель, і втішається на свого славного сина Івана».
    У 1908 К. переїздить на роботу до столиці Російської імперії Петербурга. Переїзд сприяв ширшому спілкуванню письменника з діячами української культури.
«...Переїхавши до Петербурга, почуваю себе дуже щасливим, — зізнавався він у листі до Г. Маркевича. — Теж пак: п'ять років я не бачив українського кону, не чув рідного слова, а тут зразу й «Громада», і українські вистави, лекції та концерти. Я раптом прилучився до громади...»
К. бере активну участь у культурно-громадському житті української столиці, зближується, зокрема, з представниками української Інтелігенції — П. Стебницьким, О. Лотоцьким та ін., які організували «Благо-творительное общество издания об-щеполезньїх и дешевих книг», що видавало насамперед науково-популярну літературу. О. Лотоцький пригадував, що К. працював на ниві провадження господарства «Благодійного товариства». Він налагоджує стосунки з відомими українськими письменниками, листується з Оленою Пчілкою, Панасом Мирним. На жаль, матеріали листування майже не збереглися, позаяк письменник, сподіваючись у себе трусу, знищив багато листів. Його твори з'являються на сторінках багатьох українських видань: «Україна», «Літературно-науковий вістник», «Рідний край», «Молода Україна», «Дніпрові хвилі» (Катеринослав), «Зоря» та інші. Ці зв'язки не перервалися, а зміцніли після переїзду К. до нового місця роботи наприкінці 1911 — на будівництво залізниці на Кавказі, до Туапсе. К. продовжує активну роботу на громадській ниві. Він влаштовує українські вистави і вечори, бере участь у розповсюдженні серед учнів Варваринського училища плодівництва й виноробства творів, біографічних матеріалів про Тараса Шевченка, про Богдана Хмельницького.
    У листі з Кавказу навесні 1914 до П. Стебницького він згадує про підготовку до ювілейного вечора і концерту, про свій реферат про Кобзаря, пише про організацію передплати на українські часописи, розповсюдження книжокоскільки «знайшов стежку до майстрів та екіпажів пароходів». І водночас сумує, що «так добре розвинута тут мною українська справа занепаде» після його від'їзду. Мешкаючи в Туапсе Чорноморської області, К. у 1914 числився членом Катеринославської «Просвіти». Цей період життя письменника вважається часом його вищого творчого злету. Тут були доопрацьовані розпочаті раніше прозові твори («Славні побратими», «Над Кодацьким порогом»), створені найоб'ємніші історичні художні твори («Борці за правду», «Під Корсунем», «У запалі боротьби», «З Дніпра за Дунай», «Зруйноване гніздо»).
   Буваючи на Україні, бачиться в Києві з Чикаленком, Оленою Пчілкою, Же-буньовим та Степаненком, а в Полтаві з Падалкою, Маркевичем і Панасом Мирним. Виставу за п'єсою К. «Зоря нового життя» поставлено просвітянами с. Пе-рещепине 11 серпня 1913.
На початку літа 1914 К. повертається до Катеринослава на посаду головного контролера Катерининської залізниці. І тут він бере активну участь в роботі місцевої «Просвіти».
     Наприкінці 1914 закладено видавництво «Запоріжжя», яке мало бути на паях. Видано книжку К. «З Дніпра на Дунай» (1914). Другу книжку, подану до цензури («Зруйноване гніздо» К.), військова цензура не дозволила, хоч ця повість і була видрукувана перед тим з дозволу Київської військової цензури в «Літературно-науковому вістнику». На цьому діяльність видавництва й скінчилась.
Активну участь у створенні видавництва «Запоріжжя» брали січеславські просвітяни Павло Маненко і Трифон Татарин (див. статті про них). У Катеринославі К. пише оповідання «Про Самійла КІшку» та «Про гетьмана Сагайдачного», наукову розвідку «Бусурманська неволя в українській народній поезії». Тут же за намовою просвітянина П. Маненка розпочинає велику працю «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове». Популяризаторські, розраховані на масового читача «Оповідання» опубліковано 1916. Лютнева революція 1917 створила умови для національного відродження в Україні. Досить значну роль відіграло в цьому видавництво А. Кащенка, створене в 1917. Ось що розповів про утворення видавництва сам видавець у «Книжному бюлетені» (Полтава. — 1917. — Вип. 2. —С. 12—14):
«Як відомо вам, я почав видавати книжки своїм коштом лише з початку 1917 року. Я письменник і витрачати час на технічну роботу по виданню книжок мені тяжко й неприємно, та проте я змушений це робити, бо з 1915 — 1916 років всі наші видавці, злякавшись дорожнечі паперу, майже припинили видавати книжки.
    Почав я з повісти «Зоряно» та «Оповідань про славне Військо Запорозьке низове». Для видання останнього грошей у мене не було. Я мав лише біля тисячі крб., які й витратив на кліші. Проте я зважив видати книжку й оголосив передплату, надзвичайно вигідну для передплатників і не корисну для видавця.
Найбільшу передплату, а саме 4000 крб., мені прислала Українська Книгарня, бувша «Київська Старина» (В. Сте-паненка); другим по сумі був Г. І. Маркевич (600 крб.). Всього разом з приватними особами до виходу «Оповідань» я продав по оголошенню 3000 примірників (з 5000) на суму 6000 крб.
   Частину грошей мені друкарня підождала, і таким чином я видав капітальну книжку майже без власних грошей.
Тепер ця книжка вже зрештою випродана і до кінця війни я не можу її видати, бо для того потрібні великі гроші, — не менш як 40000 крб. на 10000 пр (имірників). Слідом за першими двома книжками, я пустив ще дві».
    Далі К. розвинув досить значну видавничу діяльність, випустивши деякі книжки кількома виданнями: «Працювало на мене 4 друкарні і через те з грошима час від часу бувало дуже скрутно, доводилося й ночей не спати з турбот, але викручувався щасливо.
Велика кількість виданих книжок примусила мене упорядкувати власний склад, платного коректора й службовця при складі. Позаяк уже діло видавництва стало твердо, маю на меті, видавши свої власні твори, видавати й твори Інших авторів, переважно історичні», — зазначав у 1917 К. у тому ж «Книжному бюлетені».
    Та хвороба автора-видавця спинила діяльність видавництва наприкінці 1918. Видавництво К. видало 23 назви (43 видання) кількістю 401550 примірників. Містилося видавництво за тією ж адресою, де мешкав і сам К., — вул. Басейна, 22 {нині вул. Писаржевського, 22).
    У 1917 у Катеринославі К. видає спеціальну брошуру, свого роду довідник — «Як і для чого ми уряджаємо «Просвіти» (16 стор.), де в белетризованій формі розповідається про різноманітну діяльність товариства, про необхідність закладати його осередки на селі. На добре відомому матеріалі, використовуючи раніше зроблене, К. видає п'єсу «Напровесні. Драма з життя української «Просвіти» на 5 дій» (Катеринослав, 1917).
К. бере активну участь у діяльності відродженої Катеринославської «Просвіти». 11 березня 1917 він обраний до складу ради товариства. З квітня того ж року в Діївці під Катеринославом відбулося свято «Просвіти». Після молебня, відправленого у великому літньому приміщенні ДІЇвської «Просвіти», головою зборів обрано К., як представника Катеринославського товариства. Відкриваючи збори, К. у коротенькій промові пояснив селянам, під які часи і з якою метою почали закладатись українські «Просвіти» і які повинні бути подальші їхні завдання. На екстреному засіданні 9 квітня рада «Просвіти» постановила видати історію Запорожжя К. і п'єсу І. Котляревського «Наталка Полтавка».
16 квітня 1917 в помешканні 1-ї гімназії відбулося загальне зібрання Юнацької спілки, ініційованої «Просвітою». К. прочитав молоді лекцію чи, як сам він її назвав, бесіду з історії України.
На других загальних зборах Юнацької спілки 23 квітня К. мав читати лекцію «Чи матиме право автономна Україна на Крим?» 29 квітня 1917 на загальних зборах «Просвіти» К. читав доповідь з пекучого тоді питання —«Чи має Україна право на автономію?» На тих же зборах К. обрано заступником голови Катеринославської «Просвіти».
    У газеті «ВІстник товариства «Просвіта» у Катеринославі» К. вів рубрику «На війні» (по одному абзацу інформував про хід Першої світової війни). У № 2 «Вістника» за 24 березня 1917 під псевдонімом А. Будій надрукував статтю «Слушний час». У № 10 від 21 травня 1917 надрукував звернення «Од Катеринославського українського видавництва». У ньому закликав читачів позичати видавництву гроші на придбання друкарні. Видавництво мало 7 тисяч карбованців, але цього було замало.
«...Ледве живий, бо перевтомився, видавши 22 книжки своїх творів, — писав К. у листопаді 1917 до П. Стебни-цького. — Деякі з них за один рік уже вийшли двічі». Видання книжок вимагало від письменника великої уваги та праці. Відтак величезне перевантаження закінчилось інсультом. Брат письменника Микола згадував, що восени 1917 брата «спостиг удар, від якого він хоча й одужав, але далеко не вповні: говорив невиразно і на ногах видавався дуже хитким».
Друзі-просвітяни підтримували хворого письменника, а Українське учительське товариство в Катеринославі, створене «Просвітою», вирішило восени 1918 відзначити 60-річчя з дня народження письменника. «Позаяк д. Кащенко хворий, то Українське учительське товариство ухвалило відзначити високу діяльність д. Кащенка хоч тим, щоб послати до його додому комісію з привітанням і пропонувати всім українським школам на Катеринославщині визначити це свято якими-небудь засобами, познайомити учнів з тим, що зробив для нашого краю своєю працею письменник Кащенко». («Наша справа», Катеринослав. — 1918. — 4 жовтня).
     Голова Українського учительського товариства Євген Вировий і писар Яків Якуша оповіщали громадянство через пресу про 60-річчя К. і 35-ліття його письменницької діяльності: «Прилюдне святкування цього подвійного ювілею призначено в Катеринославі З листопада нового стилю». Українське учительське товариство прохало всі привітання, листи, телеграми, заяви надсилати товариства на адресу.
Василь Біднов у своїх спогадах про К. писав: «Останній раз бачив я А. Кащенка в кінці 1918 року. Гірко, боляче було дивитися на нього! Розбитий лихою хворобою, він ледве ходив, пробував щось говорити, але розібрати, що саме говорить, не було змоги, навіть сам поїсти не міг, потрібний був догляд, піклування хворим. Потім його друга жінка, московка по переконанню, якій він передав право на видання його творів, покинула його, він залишився самотнім, без матеріяльних засобів...
   Шкільна українська молодь Катеринослава, особливо ученики недавно зало-женої учительської семінарії, звернули увагу на популярного письменника і взяли його на своє утримання. Тяжко живеться на Україні, скрізь руїна й недостача матеріяльних засобів. Ученики зорганізували трупу, дають вистави й концерти по селах, збирають збіжжя та Інші продукти й за се утримують і себе, і письменника А. Кащенка! І так жив він до самої смерті своєї...
    Поховали А. Кащенка надзвичайно урочисто. В похороні брало участь все українське громадянство, всі українські школи. Похорон носив чисто український характер; переказують, що були навіть жовто-блакитні прапори... Перед тим, як залишити свіжу могилу, присутні відспівали: «Як умру, то поховайте»...
Небіжчик Адріян Кащенко належить до старих українських діячів й біографія його — се сторінка в історії, ще не написаної, нашого національного руху на Наддніпрянщині в старі, передреволюційні часи».
Книжки К. відіграли свою позитивну роль у пробудженні національної
свідомості широких мас. Ось ще одне свідчення зовсім юної на той час Галини Мазепи (1910 — 1995), згодом відомої української художниці, яка у 1921 залишила Наддніпрянську Україну: «...в тому році я читала багато повістей Кащенка. Це були мої улюблені книжки. Часи козацтва, Запорізька Січ, гетьмани — книжки його були легко написані, розказували про історію України. Я зворушено дивилася на похорон улюбленого письменника, що відбувався у нас, у Катеринославі, де він жив. Відкриту труну, в якій він лежав, несли катериносла-вці на наш цвинтар, у покійного було бліде лице...»
Смерть К. у 1921 збіглася в часі з забороною діяльності місцевої «Просвіти». Могила К. на колишньому Севастопольському цвинтарі (нині Севастопольський парк), де був похований і Іван Манжура, втрачена. Ім'я і твори К. за їх український патріотизм у радянські часи були піддані анафемі. Зберігати твори К. було небезпечно.
   Приміром, у дніпропетровської письменниці Валентини Чорної, заарештованої в Дніпропетровську після Другої світової війни, було знайдено твори К. і це стало одним з пунктів її звинувачення.
З проголошенням у 1991 незалежності України твори К. широко перевидані.

Кащенко Адріан, Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. — К.; Дніпро. —-1991. Кащенко Андріан. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. — Дніпропетровськ.: Січ. — 1991. Кащенко Адріан. Під Корсунем. Історичні повісті. К.: Молодь. — Веселка. — 1992.
Видання творів К. на чужині: Під Корсунем. — Зальцбург.: Нові Дні, 1946. — 190 с; Зруйноване гніздо. 1947. — 164 с; 3 Дніпра на Дунай.
— Німеччина, 1948. — 116 с; Гордієнко Кость. Нью-Йорк.: Говерля. (1950-і, США); Славні побратими. Нью-Йорк,: Говерля (1950, США); Запорозька слава. — Нью-Йорк,: Говерля. — 88 с. (За часописом «Наша Батьківщина».— Нью-Йорк. 1972.
— квітень-травень. — № 274 — 275. — С. 16).
Літ.: Біднов Василь. Спомини про Адріяна Кащенка // «Літературио-науковий вістник». — 1923. — Т. 80.; Кащенко Микола. Працелюб (спогади про рідного брата) // У вид.: Кащенко Андрі-ян. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. — Дніпропетровськ.: Січ.: 1991.—С. 7 — 14.; Конотопець Наталя. Брати Кащенки // Літературна Україна. — 1989. -— 9 березня.; Чабан Микола. Орав переліг //' Зоря. —- 1989. — 15 липня.; Чабан Микола. Будій приспаних сердець // Прапор юності. — 1990. —¦ 4 серпня.; Бсляєв Віктор. «...Україна стоїть повсякчас деред очима» (Історична проза Адріана Кащенка) // У вид.: Кащенко Адріан. Зруйноване гніздо. — К.: Дніпро., 1991. — С. 597 — 644.; Пїпчук Степан. Володар дум юнацьких // У вид.: Кащенко Адріан. Під Корсунем. — К.: Молодь., 1992. — С. З — 22.

Микола Чабан


Твори Андріана Кащенко