Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /


ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

Кириченко Юрій Іванович народився 15 січня 1954 року в с. Копані Васильківського району Дніпропетровської області. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету.
Автор книжок: "Каліграфія весни", "Яблуня для тебе", "Сонячна криниця", "Брама спраглого степу", Післямова до розп'яття вуст", "Кохання в пеклі", "Окрушини поранених зірок", "Серце в сорочці з любистку", "Хліб з громів і райдуг", "Карбування золотом душі", "Вінчання в храмі болю", "Прозріння круточолих їтер", "Поклик струни в тумані", "Кава з ворогами", "Примножений вогонь", "Чорний шоколад -для білих мишей", "Дари Господні" та ін. Лауреат премії імені Г. І. Петровського.

ФРЕСКА ВОЛІ

І гордий меч, і українське серце,
І золотої волі гожий лик -
Все віддзеркалить нам Дніпра люстерце,
Все пам'ятає калиновий шлик...
Ішли ми важко, а прийшли нескоро,
Сказать відверто - й досі ідемо...
Горить на наших чолах невпокора,
З шоломів мрій полин-росу п'ємо.
Важкий цей шлях, дорога нелукава,
В зорі Вкраїни свячено мечі.
Наш поступ мітить доленька ласкава -
Громи й веселки в неї на плечі...
Ідем... Ідем... Вгрузаючи в блакитне,
До серця горнем щирі пшениці.
Ми знаєм: Україна там розквітне,
Де плуг і меч - не знають манівців...
Ми - орачі, оратаї, ореї.
Ми ті, хто на плечах несе блакить.
Бо правда наша - в золотій киреї:
З очей Вкраїни неба злу не пить!
Ми сієм хліб, а пророста - залізо,
Це тому, що довкола - вороги:
За полем, за рікою, ген, за лісом -
Відбиток нечестивої ноги...
Чого в околах наших зайдам треба,
Чому вони прийшли сюди з мечем?
Невже у них свого бракує неба,
Невже у них Дніпро свій не тече?
Та зайди не бажають говорити,
Вони прийшли із потойбічним "дай!"- .
А не даси - почнуть вбивать, палити,
І хоч ридай, хоч душу запродай...
Але земля батьків не торговиця,
У орачів і гідність є, й - мечі...
Хай воріженька візьме моровиця,
А ми за нею підем назирці...
Догонемо за Дністром, за Дунаєм,
Прорікши: "Не несіть в наш край пітьми,..)
І там олжу і зраду доконаєм,
Бо - орачі, бо українці - ми!

ВВІЙДИ ДО СЕБЕ В ДІМ

Ввійди до себе в дім і привітайсь до хліба,
Із сіллю привітайсь - вони тобі рідня.
До соняха всміхнись, що золотого німба
Трима над головою дівич-дня.
Тут світ твоїх батьків світає із портретів,
Цвіте зоря степів на сивих рушниках, -
Як в діда Василя сіяла на кашкеті,
Коли його несли за обрій на руках...
Тут мати молода була колись щаслива -
Тут "Кобзаря" читав тобі на призьбі дід,
І вишенька рясна - в любові незрадлива -"-
На узбічі села викохує свій плід.
Отут твоя земля, любов твоя і віра,
И надія на незраджену майбуть,
А в сінях на гвіздку висить шинеля сіра,
У котрій - і тобі на вірність присягнуть...
Тут слід дитячих ніг ще пам'ятають трави,
Чекають тут плуги і яблуко в росі.
Отут твоє життя, неперебутні справи,
Тож не гайнуй хвилин - ступи навстріч красі.
Ввійди до себе в дім - рече земля і небо,
Ввійди до себе в дім - криничка невгава.
Переступи поріг, де ждуть давно на тебе
Передані навік обов'язки й права.
Бо вже прийшла пора землі борги платити -
За полум'я калин і за весняний грім,
За житній колосок, який не встиг зростити,
Тому й кажу тобі: "Ввійди до себе в дімі"

ХЛІБ І СЕРЦЕ

Йдучи в дорогу, бери від батька хліб, а від матері - серце.
Андрій Малишко

Мій хліб - від матері, і серце теж від неї,
А що ж від батька? Доле, поясни.
Доволі спільність будувать на глеї -
її здола й малий струмок весни.
Мій сміх - від матері, і погляд, і тривога,
І романтичний козирьок брови.
А що ж від батька? Може, ця дорога,
Чи цей зів'ялий кущ розрив-трави?
Мій дім при матері. її розмова строга
Часом бува дорожча похвальби. Як до причастя, до її порога
Спішу щораз на погуки судьби.
А що ж від тебе, батьку мій далекий?
Поет говорить хліб... Та ж ні, не так,
Невже - сльоза? А чи душа лелеки,
Чи, може, щастя - вартістю в п'ятак?
Скажи мені, озвися тятивою,
Покіль стріла ще в серця .на слуху;
Як смів ти матір скривдить молодою,
Стіну розлук муруючи глуху?
Тепер я знаю: так, стіна від тебе,
Не прагнув ти вікно пробити в ній.
На серці нині так багато неба -
Цим я завдячу матері моїй.
Вона була пташиною і небом,
Слова її, неначе благовіст.
А нині йду осиротілим степом,
Зорю розлук піднявши на весь зріст.
Мій день - від матері, і радість теж від неї,
І каламарчик з сонцем, і перо...
А що ж від батька? Може, одіссея,
Яку вже ледве й пам'ята село.
Мені в дорогу хліб поклала мати -
Твій не моловся навіть у млині.
Не маю намір, батьку, дорікати,
Вже виріс, сам - при зимній сивині...
Та Інколи, читаючи Малишка,
Так серце завмира на віражі.
Виходить, є ще совість - чорна кішка:
По крові ж рідні, а, вважай, чужі!
Мій хліб - від матері, від неї пісня й серце,
І світ її до скону буде мій.
На терен слів цих, батьку, не розсердься -
Як маєш звагу, спробуй - зрозумій,..
Ти, кажуть, десь живеш недалеченько,
Моя печаль - не при твоїм вікні.
Бажаю щастяі Син - Ю. Кириченко,
Стремненний при Пегасовій стерні

ОЧІ МОЄЇ КОХАНОЇ

У моїх Копанях жебонять ручаї,
Рання пташка співа на калині.
Я заглянув при зустрічі в очі твої,
А вони - сині-сині.
Ти була, наче мальва в цвіту золота,
Та мені до плеча прихилилась.
Ти мені дарувала любов і вуста,
І довірливо в очі дивилась.
Все доокруж: стежина, блакить, ручаї
Сповіщали: "Ви - спільність віднині..."
Я ніколи не думав, що очі твої
Отакі сині-сині.