Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

СТЕЖИНАМИ КОЗАЦЬКОГО КРАЮ

   Йому лише двадцять п'ять. А за плечима вже так багато. Згадує Іван і кругле сирітство, і жандармські "зустрічі", і сходжені босоніг шість тисяч верст по селах Слобожанщини, і сербське волонтерство з, його тяжкими боями під Шилиговецьким. Для безрідного, бездомного кругом домівка. Приймають люди. Та серце тягнеться туди, де чується дзенькіт шабель, де дух вольниці витає.
Візок котиться путівцем. До нашого краю видатний поет, етнограф і фольклорист Іван Манжура прибув восени 1876 року. Тоді в далекій Сербії відбулися останні бої з турками. Він одержав поранення, надивився "подвигів" російських добровольців і, розчарований, пригнічений, повертався на рідну Вкраїну. Він хоче сходити Січеславщину, про яку так багато читав, слухав розповіді довгожителів.
Першою зупинкою поета в нашому краї було село Олексіївна. Тут живе родина СиньогубІв. Далеко за межами повіту відома їхня любов до знедоленої України, палке, їй служіння.
   У родині СиньогубІв поета приласкали, обігріли,, дали прихисток. Тут Іван Манжура записує народні пісні, думи, приказки, легенди І, передовсім, так званий. "солдатський фольклор". А ще пише власні поезії. В селі поет проявляє досі невідомі свої здібності: він: складає гербарії.
Він просить у господаря: "Привезіть мені з містат грубого паперу та спирту, буду готувати колекції".
  Три роки Іван Іванович провів в Олексіївці. Вони, були) для нього дуже плідні. Тут він стрів і своє кохання. Обраницею серця стане сестра господаря Настя Синьогуб. Щоправда, кохання виявиться таким нещасливим. Тамуючи душевний біль, поет прощається з господарями, Олексіївкою і перебирається до сусідніх сіл.
Він працює дуже багато. Його записник поповнився безцінними знахідками. Це дві пісні про те, кому дісталися запорозькі землі "Запорозьке розкрадання", три пісні "Про Семена Палія", дума "Українська гетера", нарис "Панщина в піснях та молитвах", пісні "Таливиря".
Він хоче перебратися до губернського міста. Хоче подихати над Дніпром, побачити навіч місцини козацького поселення Половиця, звідки й пішло губернське місто. Це вже був 1884 рік. Поет влаштовується на працю до місцевої газети "Екатеринославский листок", яку видавав адвокат А. Бєляев. Але газета проіснувала недовго, довелося шукати випадкових заробітків. На щастя, того ж року почав виходити часопис "Днепр". Серед йото співробітників місце зайняв і поет Іван Манжура.
У редакції цього часопису він познайомився з місце-'вими інтелігентами Миколою Виковим, Григорієм Залюбовським, Яковом Новицьким. В цей час за рекомендацією професора О. Потебні у Женеві в збірниках "Исторические песни украинского народа", "Малорусские народнне предания и рассказн", "Нові українські пісні про громадські справи" з'явилися перші фольклорні записи Івала Манжури.
У липні 1885 року з'являється новий тижневик "Степь". До співробітництва запрошують поета. Тут він друкує свої поезії "На пасіці", "Веснянка", "З заробітків", "Лелії", "Моїм суддям". В цей час Іван Манжура починає писати поему "Трьомсин". Часопис "Степь" вміщує велику статтю Івана Манжури "Пам'яті Тараса "Шевченка". Та недовго протримався часопис з його українськими симпатіями, і поет Іван Манжура знову без будь-яких засобів для Існування.
Його приймає Микола Биков. В родинному маєтку в селі Мануйлівці (нині Амур-Нижньодніпровський район м. Дніпропетровська) йому виділяють кімнату, дають змогу творити.
В оселі Викових поет написав широко відомі, вірші "Весна", "Спомин", "Минуле", "Повесні", "Нещасний", виконав переробку казки "Рейнеке-Лис". Поволі назбиралося творів на поетичну книжку, над якою він поквапливо і багато працює і якій дає назву "Степові думи та співи".
У цей час над поетом встановлюється пильний нагляд жандармського управління. Він не один раз писатиме: "плутаю сліди, мов заєць". Та все марно. Нараз його не друкують. Господар оселі стає все дратівливішим. Починаються суперечки. В поетові проявляється давній недуг: чарка.
На душі в поета дуже тягарно. Але він довершує збірку фольклору "Казки, приказки і таке інше, записані в Харківській та Катеринославській губерніях". З усім цим скарбом поет подався до місцевих видавців. Та скрізь відмова. Вкраїнське слово, старовина, як скаже він пізніше, "не в пошані". Він звертається до чуйного, уважного професора Харківського університету О. О. Потебні: "Дорогий професоре! У мене є збірка українських пісень (більше тисячі номерів). Записав я їх у Харківській та Катеринославській губерніях. Але їм ніде ходу не дають. Тому маю честь покірливо просити Харківське філологічне товариство - чи не видасть воно мою збірочку в цілому або частинами".
Довгі місяці мовчанки. Що трапилося?. їхати до Харкова незмога. Як бути? В поета рветься серце. Й нараз відповідь, що записи відібрано, вони підуть до-друку. І вдячливий лист поета:
"Дорогий професоре! Щиро вдячний Вам за книги. Вони дали мені деякий поштовх і дещо з'ясували".
Він з піднесеним настроєм. Він пише поезії про-жіночу долю: "Явдокії", "Мати", "Сорок святих", "Діти". І листи до Харкова: "Дорогий професоре! Не залишайте мене без Ваших вказівок та заохочуючого до праці співчуття, бо в гурті, як кажуть, і каша добре їсться, а то, живучи на хуторі і не бачачи нізвідки відгуку на свої поривання,- губиш усяку енергію".
Він перекладає "Вія", у місцевому "Листку" друкує "Історію походження Половиці", цікаве дослідження про витоки губернського Катеринослава; надибує на хроніку - "Картинка введення катерининських порядків, у Запорізькому краї" - жахливе свідчення дикої розправи над вільним українським людом:
"Не хочете визнавати нове положення?!-запитують і такого непокірного прив'язують до коня, тягнуть до Нехворощі. Дорогою з нього одні лише кістки вилазять".
Узимку 1888 року поет перебирається до хатини садівників Михайла Смирного та Михайла Яцуби. Не дають йому спокою жандарми.
Закутавшись рядниною, він на холодній печі пише свій "Голодний цикл" - поезію про тяжку долю селянина. А тим часом його не друкують. Надішле - і мовчанка.
Розпач ятрить душу. Він пише до О. О. Потебні: "Дорогий професоре! Не щастить мені з літературним заробітком. Віддане видання моїх віршів взяте за борг, газети за кореспонденції не платять, українські. твори не друкуються, а за писання селянам суплік земський начальник позиває до суду",
Холодні й голодні минали дні за днями. Поет за-шершив поетичний "Голодний цикл", ждав відповіді про збірку віршів. Днями не мав рисочки в роті. Якимось чином про сумну долю поета дізнався Микола Биков. Добре його серце відгукнулося. Він пише записку: "Пропоную цьому Іванові Івановичу чоботи, сорочку, пальто і штани. Запрошую до себе обідати, так як "народна їжа" робить тіло Івана Івановича покритим якимось плямами. Як запевнюе Михайло, таке життя не йде йому на користь".
В поета тремтять руки - він читає записку. Проте його бере гординя. Він відповідає: "За присилку дякую. Якщо знагодиться, скористаюся. А решта - неправда: я здоровий, як не може бути ліпше. А то була кропив'яна лихоманка, не більше.
За запрошення теж дякую й іншого випадку скористаюся".
Ранньої весни поет зробив довгу мандрівку по краю. 'Сотні сходжених сіл - записи дум, легенд, казок, нові ..поезії "З заробітків", "До Дніпра", "Щира молитва".
Негадано з Харкова надійшов лист. Сповіщалося, гщо його, Івана Манжуру, обрано дійсним членом Історико-філологічного Товариства при тамтешньому університеті.
Двадцять восьмого травня 1888 року Іван Манжура одержав листа від професора Потебні: цензурний комітет, нарешті, дозволив видання його поетичної збірки "Степові думи та співи".
Поет безмежно радий. Але минають місяці, а книжки немає. До Харкова йде розпачливий лист: .
"Доки ж, о боже! Ви писали, що перший аркуш надруковано ще перед Різдвом. Що ж таке затримує мої бідолашні поезії? Хоч я вже навчився довготерпінню, але ні - іноді здається й робиться прикро й боляче".
Поетична книжка "Степові думи та співи" побачила світ наприкінці 1889 року. її надмірно скоротили через любов до України. Вийшло лише 300 примірників., Поет пише до свого друга Г. Залюбовського:
"Скомпонував я збірник на віршів 50, та цензура з десяток викинула. Тільки зверне Муза з мужицької ниви або загляне в минуле - зась І зась!"
Не вийшло і заробітку. Він шле листа до О. Потебні:
"Думав, було, через вірші з калюжі вилізти - ажно і тут, куди не повернешся, скрізь ляпаса дають".
Поет в чужій хатині готує нову поетичну книжку "Над Дніпром". Але вона так і не з'явиться друком.
Розпачливий лист до О. Потебні:
"Добре було б дістати чималий куш (гонорар у 25 крб.). Можна було б і приодягнутися, і влаштуватися, а то я перебиваюся по приміських селянах і відчуваю, що незабаром подам у життєву відставку".
На початку травня 1893 року поет після довгої хвороби вийшов на вулицю. Він хотів добратися до тічка. Там мав своїх знайомих. Сподівався почути кобзарів.
Надсилу він подолав двоярусний міст, дістався до Острожного майдану і впав на бруківку.
Другого дня, 3 травня 1893 року, його не стало.
Поховали поета на краю байраку. З роками загубився дерев'яний хрест. Тільки знову зусиллями було встановлене місце його поховання у Севастопольській діброві.
Довгі роки Іван Манжура прожив у нашому краї. Тяжко було йому, сиротині. Але він на своєму шляху стрічав лише добрих людей. У нашому краї поет завершив збірку "Степові думи та співи", підготував книжку фольклору "Казки, приказки і таке інше, записані в Харківській та Катеринославській губерніях Іваном .Манжурою", підготував поетичний збірник "Над Дніпром". Наш край вивів його на простори Європи, як пильного збирача народних скарбів.
Український поет Іван Манжура повернувся до України. Його поезії служать нашій незалежній молодій державі.

Наталка ВАСИЛЕНКО