Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

 

Микола Шуть

Микола Шуть

Життєпис Миколи Шутя

   Талановитий поет, поет-лірик Микола Шуть народився 25 листопада 1918 року, в сім'ї залізничного службовця Степана Степановича Шутя. Мама Марія Іванівна, була домогосподаркою. Крім Миколи в сім'ї було ще двоє дітей, Валя (1921 року народження) і Володя (1923 року народження).
Микола вчився спочатку в залізничній школі, а потім в першій , яку закінчив 1936 року. Багато читав, збирав бібліотеку, передплачував зібрання творів класичних письменників. В нашому музеї є з його бібліотеки Політичний словник, словник Бориса Грінченка, Збірка статей Є. Золя (мистецтвознавство)та том дослідів "Образотворче мистецтво".
   Валентина Степанівна згадувала про те, що Микола з прешої зарплати купив молодшим братові й сестрі цукерки і тістечка, мамі подарував вазу для квітів і квіти, а на решту грошей передплатив книжки, часописи, газети. Мама була збентежена. батька вже не було (помер в 1933 році), надія на єдиного годувальника Миколу не справдилась.
   Марія Іванівна після смерті чоловіка теж пішла працьувати на залізницю. Улюбленою формою сімейного дозвілля були зимові вечори, коли вся сім'я збиралась разом, співали народних пісень, слухали музику. Улюблена нарродна пісня Миколи "Їхав козак на війноньку", любив він також музику Ж. Бізе, особливо оперу "Кармен".
    Після закінчення десятирічки Микола працював бібліотекарем в райкомі партії, а згодом - відповідальним секретарем газети "Соціалістичний наступ".
Вірші почав писати рано, тоді ж публікації його з'явились у міській і обласній пресі, зокрема вірш про Чкалова. Вчився заочно у Літературному інституті в Москві. Ще підлітком товаришував з дівчатами, часто закохувався, і вони його любили, особливо Бела Фінкільнштейн і Лея Каломеєр. Мама казала, якщо Миколу не пускала з двору гуляти, то дівчата могли й паркан зруйнувати.

Якщо на лист не маєш ти
Шматок паперу білого,
Зірви листочок золотий
Із клена пожовтілого;

До уст гарячих притули,
Щоб на листку відбилося
Все те, для чого ми жили,
Для чого серце билося;

Із вітром у мій бік пусти
Послання пожовтілого,
Якщо на лист не маєш ти
Шматок паперу білого

Шукав я тебе- не знаходив
чекав- може прийдеш - не йшла,
На муку мені і на подив
Ти глибоко в серці жила.

Тебе вже й не мрію зустріти,
Хоч сумно-не плачу я все ж,
Не хай укупі не жити,-
Ти глибоко в серці живеш.

    Перед окупацією Миколі було доручено евакувати обладнання друкарні на схід. Друкарня тоді була розташована по вулиці Шевченка, неподалік від вулиці К. Маркса. Микола керував перевантаженням станків з друкарен на потяг, що ходив по в. К. Маркса. Коли все було заінчено, Микола збирався покинути місто й вирушити на схід, але не встиг: "...бігти хотів-мене спинили, вкриті кров'ю чорні танки."
В місті залишилося підпілля. Чому не запросили туда Шутя? Він же був і комсомольцем і комуністом. Мабуть тому,що він був свідомим українцем. А мовою радянських часів- "українським буржуазним націоналістом". Наприкінці 30-х років він організував і провів вечір присвячений українським письменникам; вів цей вечір українською мовою. Вже відтоді за ним протягнувся шлейф "націоналіста".
   Опинившись в окупованому місті, Микола починає шукати зв'язків з підпіллям. Через Галину Пасько (у яку він був закоханий) йому вдалося познайомитися зі Степаном Силовиччем Прибером, що керував павлоградським підпіллям на рівні з Караванченком Андрієм Павловичем, а то і значно активнішим. Микола починає активно працювати: складає тексти листівок, відозву до святкування 25 річчя Жовтневої революції, заклик до Лютневого повстання 1943 року: "До зброї! До Зброї!"
після оголошеня комендантського часу не можна було ходити по вулицяі, Галина Михайлівна Пасько згадує, як взимку 1943 року, вони втрьох: Микола, Галя і Володя Алєксєєв після коменданської години йшли Полтавською вулицею. Раптом назустріч їм патруль. Галя прелякалась, думала- кінець. Володя сховався в купі пустих ящиків, а Микола з Галею продовжував йти назустріч німцям. І коли вони порівнялись, Галя почула як Микола почав читати вірші німецькою мовою. Німці остовпіли. Вони думали що тут живуть якісь нелюди, абсолютно обмежені, недорозвинені (як говорила гебельсівська пропаганда). Потім довго розмовляли з Миколою і відпустили їх.
   Згодом Микола розповів, що німці усвідомили, як брешуть їм і як деспотично правлять нами, і що доцільно було б зіштовхнути лобами Гітлера і Сталіна.
    Ще епізод. У місті діяв драматичний театр "Українець". До ції справи залучали молодь, щоб не ходила по вулицях та не попадала до облав, щоб їх менше вивозили до Німеччини. Театр тримав зв'язок із підпіллям. Іван Тихонович Білий працьував на електростанції. За домовленістю з ним під час вистави Маруся Богуславка в глядацькій залі вимкнули світло, Микола, який був на балконі,розкидав по залі листівки. Світло з'явилось, але Миколи не було. До війни в редакції "Соц. наступу" склався колектив однодумців: Яків Шимко, Григорій Чалпя, Федорів, Осика, Микола Шуть. Але в часи окупації їх шляхи розійшлись. Чапля, федорів, Осика, Горяєв відкрито зустріли німців хлібом-сіллю. Микола в цьому участі не брав. Він звинувачував колишніх друзів у зраді.

З "Павлоградської газети"
Чуть ліричні передзвони;
Грають підструнки бандури
На оті ліричні тони
Чапля Федорів Осипа
І Горяєв грають гучно.

Є робота, їм не скучно.
Хай читач від суму хлипа,
Чи з їх дурогості регоче,-
Чи все рівно: хай як хоче,
хай як хоче!

На збірку Гр. Чаплі "На Схід сонця"

Поет, Редактор, Меценат.
Поклонник Моцарта і Глюка
І маршал що прийма парад.
А перш за все Грицько-падлюка.

   Після розповсюдження відозви з закликом до повстання на вулицях міста почалася облава. Серед затриманих опинився і Микола. Його, Галю Олексієву і Галю Федосієву кинули в один з льохів Гебітскомісаріату, що розташувався у будинку Герлейбова по вулиці Леніна (зараз там СЮТ).
Миколу опізнав директор Шимановський. До поета застосовували тортури, він тримався мужньо нікого не видав, ні про що не розповів.
   Коли Шимановського вели на страту, він видав Миколі свої теплі шкарпетки, той навіть не поглянув на нього. Бранці готувалися до страти. Але вранці 17-го лютого загула канонада. Двері темниці розчинились - і на порозі виросла фігура українського солдата. Не вірячи і вірячи звільненню, Микола хотів до друкарні, щоб негайно випускати газету. Думалося, що звільнення це назавжди.
Але скалічені ноги не дали Миколі дійти до друкарні, ледве дібрався до материнської хати. Там звалився непритомлений (до всього Микола ще слабував на сухоти).
   Деякий час Марія Іванівна його переховувала на горищі. (німці повернулись до міста 22 лютого).
А потім прислали підпільниць з Синельникового, які принесли гроші і документи для Миколи на ім'я уродженця міста Барвінкове Луки Синельникова. У квітні 1943 року Лідія Денісівна Паніна вивезла Миколу до Синельникового і залишила його там. Виявилось, що квартира в Синельниковому вже провалена. Господар попередив про це Миколу. І йому прийшлося добиратися до Павлограда пішки.
Вже в Павлограді він переховувався на цвинтарі, де його і схопили калмики, у німців був сформований такий каральний загін. Намагалися тут його ідентіфікувати, навіть Марію Іванівну водили на зустріч з ним. Але вона не зізналася, і він мовчав.
    Потім його вивзли до Барвінкового (за документами), де він опинився в пересильному таборі.
Там Микола познайомився з Галиною Антонівною Прокопенко (майбутньою матір'ю московського актора Нахапєтова). З її листа, переданого музеєві Валентинною Степанівною (сестрою поета), ми дізналися про те, як в'язнів з Барвінкового перевозили до Донецька і біля Краматорського Миколу висадили з машини. Вірогідно там його і знищили. Було це у серпні 1943 року.
   Г.А. Прокопенко після війни працювала вчителькою в місті Дніпропетровську. З матір'ю і сестрою поета вона познайомилась після того, як у газеті "Юний ленінець" побачила фотографію і прочитала про прийом у піонери в СШ №1 м. Павлограда, піонерська дружина якої носила ім'я Миколи Шутя. В газеті була вміщена світлина Миколи і вишинкованих біля неї піонерів.
    Тоді Галина Антонівна зрозуміла, що "Шуть"-то не вигадане прізвище, а справжнє. Тоді вона написала листа до школи №1, а історик цієї школи Петро Антонович Ткаченко познайомив її з мамою і сестрою Шутя.

Мені холодно, дуже холодно,
Вкрилася інеєм срібним душа.
Поміж житніми копами молодо
Синій вітер кудись поспіша,
У калюжах дощі бродять босими
Безтурботно, немов дітвора,
Жовтий ватник здирає з осені,
Шарпа вітер, в шматки роздира.
Вата з поля вкриває вулицю,
Вітер білий здійняв крутію.
Холод змушує дужче щулитись
Вкриту інеєм душу мою.
Це початок.А далі, кригою
Все навкруг закує зима.
Буду снити теплом, відлигою,
Сумувати, що їх нема,
В саван білий, пізніш закутає
Мою душу і тіло сніг.
Та не вмру все ж я смертю лютого,
Бо вітчизни тепло зберіг.

Навкруги одноманітно, сіро,
Хоч бреде калюжами весна
Здалеку твій образ вирина.
Ти одна мене кохала щиро,
Ти одна.
Загубив тебе і чи зустріну,
Чи потрапимо на спільну путь?
Та пізнавши часу каламуть,
І мене і рідну Україну
Не забудь!
Микола Шуть березень 1943 року

Вгризлися втіло знущання ножі.
Дратує собак виття.
Треба Вітчизні щоб я не жив ?
Смерть, забери життя!

З голоду, мабудь, цю зиму помру,
В серці не буде зла.
Тільки б не вбили мати стару,
Тільки б Вітчизна жила,

Весняний день сірів,
Щоб в темряві розтати.
В калюжах вітер брів
Кудись за сірі хати.
Пробрів і зник в імлі-
Ні хвиль нема ні сліду.
Завжди так на землі-
Зліди і згадки бліднуть.
І тільки образ твій
Не згладить час ніколи.
А погляд із-під вій
І досі серце коле.

Микола Шуть


Л.П.Бойко співробітник Павлоградського краєзнавчого музею