Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

Божий Меч в обороні України

Полковник Болбочан

   Коли ти дієш доблісні вчинки, тобто просто виконуєш до кінця свій обов'язок перед суспільством, коли служиш своєму народові і постаєш в обороні "рабів незрящих, гречкосіїв" не заради вигоди, а заради честі; коли дієш чесні вчинки тому, що честь дорожча за прибуток, - у таку мить на твоє плече сідає прекрасний Фенікс - птах, який, вмираючи, згорає на порох, і народжується з попелу! Птах Фенікс - це ніхто інша, як наша прадавня Богиня Слава - безсмертна Слава, яка згорає на порох у вогні історії, і з попелу історії неминуче відроджується. Богиня Слава, як і Богиня Істина, - безсмертна і незнищима…
А нам сьогодні так потрібна наша істинна Слава! - Не вигадана, не оббріхана, не скомпільована історіографами на замовлення - але правдива, така, як вона була! І сьогодні я говоритиму вам про Славу України, і проклинатиму тих, хто знеславлює Її, нашу Вдову-Сиротину! Говоритиму про кращого з кращих, кого Господь по милості своїй дав нашому приниженому народові, і проклинатиму найпідліших з підлих, які заради своїх благеньких амбіційок - цих найкращих зраджували і вбивали!
Друзі мої! Ніколи, ні за які посули, ні за які обіцянки "світлого майбутнього", ні за які казочки про "ліберте, еґаліте, фратерніте" НЕ ВІРТЕ НІЯКИМ ЛІВИМ! Ні комуністам, ні соціалістам, ні соціал-демократам, ні різноманітним соціалістам і різнокольоровим революціонерам: ні червоним, ні рожевим, не голубим, ні біло-синім, ані помаранчовим! Бо ця наша довіра має на виході тільки один продукт - ЗРАДУ!
Я говоритиму нині про Петра Никифоровича Болбочана, який народився у родині сільського священника з Гижців у Бесарабії (нині, слава Богу, це - не Придністров'я, так тупенько проґавлене нашої дипломатією, фактично, на користь Москви, а територія України - Хотинський район Чернівецької області). Народився у 1883 році, а вже 1919, лишень повних 36 років, був розстріляний за неправедним вироком Військово-польового суду…

Полковник Болбочан


Та ця трагедія - ще попереду! Маленький Петрусь, доростаючи в місцях високої слави українського козацтва, епічної слави свого тезки - Петра Сагайдачного, марить подвигами, марить козаччиною, Січчю. Закоханий і історію свого народу і його героїв маленький попович - пристрасно жадає військових подвигів! Для того й руйнує свій накреслений священницьким родоводом шлях мирної проповіді і, по завершенні Кишинівської духовної семінарії, отримує військову освіту у Чугуївській піхотній школі. Від виключення звідси за розповсюдження "Кобзаря" та "сепаратистські розмови" його рятують тільки блискучі успіхи у військовій науці. Господь вів його обраним шляхом, як і Миколу Міхновського, і Євгена Коновальця, і Андрія Мельника, Степана Бандеру, Романа Шухевича, - всіх тих Лицарів, які розуміли головне: аби мати Українську Державу, треба мати Українську Силу! І творили цю силу, гуртували і гартували її, і змушували приносити собою жертви на вівтар Української Державності! Змушували, бо й самі себе не жаліли ані на мить, всеготові були до самопожертви, і гинули без страху й докорів, як і належиться Лицарям Світла.

Полковник Болбочан


Коли на початку 1917 року відбулася так звана "фєвральская рєвалюция", соціал-демократи і соціалісти-революціонери України забалакали про автономію. На прохання про автономію до Керенського "русскіє дємакрати" скрутили їм відому фігуру з 3-х пальців. Українці-самостійники, ще розпорошені фронтами Першої світової війни, тим часом починають самі формувати українські частини. Влітку 1917-го підполковник Болбочан з українців свого 5-го армійського корпусу формує 1-й Український республіканський полк у складі 5 тисяч бійців. В обстановці деморалізації армії і повальної більшовицько-дизертирської пропаганди, українці єдині зберігають боєздатність і дисципліну, не допускають в своє середовище агітаторів, що викликає відповідну реакцію "салдатскава камітєта" корпусу. Керовані цим комітетом і агітаторами Шмуклєром, Лєрнером і Каплуном, російські солдати корпусу нападають на українців. Корпус - це декілька дивізій, тобто - кілька десятків тисяч людей. Вся ця маса перла на позиції Українського полку з однією метою - прибрати перепону на шляху деморалізованих дезертирів. Організований опір полку міг би викосити пьяне московство до ноги, але не це було на меті у Болбочана - полк не чинить реального опору, знімається і організовано виїжджає в Україну, на Київ.
А в Києві - повна каша. Уряд Вінниченка грається з Пєтроградом в автономію, тим часом повним ходом готується жовтневий переворот, вільно діють австрійська та німецька розвідки, так звані "демократи" що в Пітері, що у Києві цілковито не тримають ситуацію під контролем. Група українських офіцерів-самостійників утворює Військовий клуб ім. Павла Полуботка. Ідеологом клубу та тих сил, що гуртуються довколо нього, стає Микола Міхновський. Організатором безпосередньо військових сил стає підполковник Болбочан. Своїм завданням клуб бачив утворення Українських Збройних Сил.
Тим часом, прем'єр УНР Володимир Винниченко підганяє свій кабінет міністрів, аби швидше підписували угоду с російською делегацією про новітню автономію України у складі демократичної Росії... Він страшенно боїться, що (цитую) "Церетелі поїде, і ми втратимо такого приятеля України!"
Церетелеві, як і Керенському, і всій т.зв. "демократичній" Росії лишилося дихати кілька тижнів. До Українських збройних сил тоді зголосилося вже понад МІЛЬЙОН ДОБІРНИХ ДОБРОВІЛЬЦІВ-ФРОНТОВИКІВ, готових постати на захист самостійності і державності України. У полках ім. Полуботка та Хмельницького рядовими - унтер-офіцери і фельдфебелі - українці, професіонали, які пройшли чотири роки війни і знають ціну й собі, й Україні... Їх дратує ця слинява професура, яка наче не бачить загрози, що суне з Петрограду, і продовжує запобігати ласки Тимчасового уряду, гратися у дипломатію з уже практично неіснуючою силою, яку, бадьоро потрусюючи пейсиками, ось-ось підімнуть твердокамінні хлопці Л. Троцького... А на правдивих дипломатичних напрямах аж надто толерантні українські дипломати, маючи за собою мільйонну армію, проґавили Кубань, Крим і Бессарабію…
І ці вояки, правдиве козацтво, береться до перевороту, роззброює всі російські частини в Києві, і могло б узяти й владу... Але тричі проклята слухняність і дисциплінованість! Ця зловісна пошана до влади і терновий вінець нашої інтелігентності та демократизму! Вони не беруть владу - вони ПРОСЯТЬ Центральну Раду ПРОГОЛОСИТИ САМОСТІЙНІСТЬ УКРАЇНИ!
КОГО просять? Порослого бородою, наче мохом, професора історії, і богемистого хвойда в бруках - "Кирпатого Мефистофеля" Української Державності?!!
І їх, повсталих за Самостійну Україну, за Державу, - роззброїли ті ж самі російські полки, і як штрафників, відправили на Румунський фронт…
Щоправда, то вже був не фронт, а те, що його мусило б тримати, вже не було армією. Тому полк Болбочана дуже скоро опинився в ар'єрґарді сил, що стримували москвинів Муравйова на підступах до Києва… Саме болбочанівці дозволили уряду УНР евакуюватися.
Фактично, серед повного безладу, що панує в Україні, в умовах нестачі офіцерських кадрів, Петро Болбочан створює один з найкращих полків українських збройних сил - Республіканський, згодом перейменований у Другий Запорізький. Полк діяв у складі дивізії генерала Натієва, куди також входили: Харківський піший партизанський відділ, кінний полк ім. Костя Гордієнка, гарматний полк, броньовий дивізіон (10 панцерників), інженерний батальйон, відділ самокатників, важкий гарматний дивізіон і Павлоградський гусарський полк. Дивізія в авангарді українських та союзних німецьких військ вирушила на Крим.
Крим взяли блискавично і надзвичайно успішно. Поки німці дійшли до Джанкоя, Болбочан з розгону здобув стару ханську столицю Бахчисарай, деякі менші міста і Сімферополь. Долучивши до себе кілька "чамбулів" татарських добровольців, Болбочан націлився на Севастополь, але тут втрутились німці, які хотіли мати Крим під своїм контролем. До того ж, повторюся, українська дипломатія на переговорах в Бересті, попри наполягання німців(!) не включила пів-острів до складу УНР…
Павлоградський же гусарський полк в Україну з Криму не повернувся. Були зрадники, які брали участь у громадянській війні на боці червоних, що дало привід стверджувати, наче ВЕСЬ полк воював у складі "Красно-гусарской бригади РККА". Частина відчайдухів воювала у РПА Нестора Махна. Але полк вважається полком доти, доки в нього зберігається прапор. А прапор залишився в Криму, разом з левовою часткою гусарів, які воювали під проводом Врангеля. Рештки полку евакуювалися в Туреччину 1920 року… Серед 140 прапорів російських дореволюційних полків, що були захоплені РККА як трофей у 1945 році в сховищах Дрезденського банку, був і прапор Павлоградського гусарського полку. Ані сумувати з цього приводу, ані захоплюватись "героїчним шляхом" павлоградських гусарів - не варт… Йшла війна, і вони воювали: хто з примусу, а хто - із любові: до війни, до минулого і государя імператора, до України або до - обіцяного світлого майбутнього…
То ж повернімося до полковника Болбочана. Його постать наскільки неординарна, - особливо на тлі земгусарів і провінційних писарчуків українського декадансу, що волею випадку опинилися на чолі великої справи, якої не були гідними, - настільки й несправедливо забута…
Болбочан був не тільки кваліфікованим військовим фахівцем, пройнятим ідеєю самостійності України, а й політиком правих поглядів. Його цілком влаштовувала система гетьманату, але - органічно українського, а не тої монархічно-російсько-української суміші, якою була скоропадщина, що спиралась на німецьку військову потугу й була до душі тільки російським чи зросійщеним політикам і промисловцям. Через те, коли Національний союз, готуючись до протигетьманського повстання, запропонував Болбочанові, котрий на той час командував усією дивізією, взяти участь у цій акції, той погодився.
В Харкові, уже напередодні повстання, він не покидав спроб примирити гетьмана зі збунтованою демократією для спільної боротьби за Українську державу. А Національному союзові поставив вимогу не руйнувати адміністрації і державного апарату, створеного гетьманом, і поставити на чолі війська авторитетну особу. Майже одночасно з повстанням січових стрільців Коновальця у Білій Церкві, Болбочан підійняв повстання у Харкові й Полтаві. Його дивізія, швидко поповнюючись добровольцями, перетворилась на корпус. Він здійснював успішні воєнні операції на Лівобережжі, від станції Гребінка до Сум. Ці операції проходили за несприятливих умов. На півдні виступив проти гетьмана і Директорії УНР Махно, діяла маса різноманітних загонів, невідомо якого забарвлення, перейшла кордон російська червона армія, наступаючи на Чернігів…
Зберігся звіт Болбочана Головному отаману: "...я повідомляв вас про дуже скрутне моє становище, котре з кожним днем ставало все гірше і гірше, а тепер воно катастрофічне. Запорозький корпус - основна сила Української Армії. Але яка б не була сила, вона має свої межі. Запорозький корпус із самого дня перевороту беззмінно працює в бойовій обстановці, не кажучи про те, що і до того, постійно був у бійках з більшовиками. Тому я настоював дати мені 4 полки галичан. Останні тижні - період найбільшого бойового напруження... Всі змучені. Люди на ногах не тримаються. Підтримки не знаю де взяти. Я чекав допомоги з Києва, але тепер вирішив рятувати рештки справжніх героїв і патріотів - це рештки Запорозького корпусу. Ми перед Батьківщиною свій обов'язок виконали чесно, а якщо хтось нас у чомусь звинуватить, то хай це робить той, хто більше прислужився для Батьківщини... Раніше я просив 3 - 4 полки, а тепер давайте дві дивізії... Через тиждень двох дивізій буде мало...".
Петлюра, не бажаючи воювати з більшовиками, наказав Болбочанові розпочати мирні переговори з командуванням Червоної армії. Болбочан відповів: "Із більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю".
За непослухом Болбочана крилася не тільки ненависть людини правих поглядів до більшовиків взагалі, а й зневага військового фахівця до колишнього журналіста, якого на хвилі революції винесло на пост Головного отамана військ УНР. Поруч діяли сили, які взаємно себе заперечували.
Запорожці, у своїй масі, були завзятими самостійниками-націоналістами, серед яких панувало гасло "Україна для українців". Пропагандивну роботу при штабі проводив Микола Міхновський. Запорожці нічого не хотіли чути про марксистський соціалізм і, тим паче, про комунізм. Тоді як Директорія спиралась в своїй основній масі виключно на соціалістів. Болбочан як керівник найдієвішої бойової одиниці, талановитий полководець, улюбленець солдатів і старшин - став скалкою в очах соціалістичних діячів. Проти нього повели шалену, неперебірливу в засобах, кампанію. Проблемою для лівих-українофілів була і присутність Міхновського, якого соціалістичні кола ненавиділи за мілітарні, державницькі, націоналістичні погляди…
Коли Болбочан зупинився в Кременчуці, його позбавили посади командувача корпусу і заарештували. Згодом звільнений неслухняний полковник опинився у Станіславові, теперішньому Івано-Франківську. Там змушений був марнувати час у кав'ярнях, тоді як на фронтах точилася запекла боротьба і так потрібні були досвідчені командири.
Коли почався літній наступ армії УНР, Петлюра запропонував Болбочанові їхати в Італію, щоб зайнятись полоненими українцями із Першої світової. Це дивне призначення Болбочан сприйняв як бажання керівних кіл УНР позбутися його, але погодився. Попросив тільки дозволу попрощатися зі своїм Запорозьким корпусом, що на той час бився під Проскуровом.
Козаки з радістю зустріли улюбленого командира. І тут його несподівано арештовує спеціально послана частина. Болбочана віддали під військовий суд за змову з українським поміщиком Шрагом та ще кількома правими політиками, які, начебто, спираючись на Запорозький корпус, мали скинути соціалістичний уряд УНР, створивши тверду владу правої орієнтації. Слідство і суд відбулись навдивовижу швидко і засудженого полковника розстріляли на станції Балин.
Суд відбувся з розпорядження Наказного отамана Осецького при штабі Діючої армії. Прокурором виступив "державний" літератор Петро Певний. Судді були членами штабної сотні, типові малороси, для яких патріотизм Болбочана був цілком ненормальний.
Дружина члена Директорії Макаренка просила Петлюру врятувати Болбочана. Прохання про помилування надходили від 7-ї, 8-ї, частини 6-ї дивізій, командира Запорозької групи полковника Сальського, інспектора цієї ж групи Дерещука і отамана Коновальця. Але Петлюра спішно виїхав на фронт, що виглядало так, ніби він подібно Пілату, вмив руки. Суддя Кривицький, який виніс вирок, до смерті не міг звільнитись від тягаря вбивства. Згодом він скаже, що на основі даних, якими розпоряджався суд, для винесення вироку не було жодних підстав.
До страти полковника катували у в'язниці. Він не міг зрозуміти і пережити всього цього безглуздя. Загинути не від ворожої кулі, а від рук української військової влади, для створення якої він стільки зробив у критичні часи!
Перед смертю Болбочан збожеволів…

Стратили його 29 березня 1919-го. Екзекуцією керував начальник охорони полковник Чеботарьов. На команду "Вогонь!" - з пів-чоти стрільців ніхто не вистрілив. Команду повторили, але знову - жодного пострілу. Схоже, нікому з вояків не піднімалась рука на людину, яку вони знали як видатного українського патріота. Розлючений Чеботарьов сам двічі вистрілив з пістолета непритомному Болбочанові в голову і потягнув конаючого до ями, яку швиденько закидали землею.
Безумовно, політиканчики зразка Вінниченка, Мартоса, Петлюри, Грушевського, тощо, які "протакали", за влучним висловом одного із вже сучасних українських політиків, цілу Україну, змушені були шукати собі виправдань і цапів-відбувайлів.
Але факти не заперечити: полковник Болбочан все своє коротке життя в українській національно-визвольній боротьбі воював за Україну і трудився для України, і згинув за Україну, незалежно від того, хотів або не хотів шляхом перевороту відібрати владу у провінційних писарчуків - соціал-демократів шулявського розливу… Якщо хотів, то подвійна йому честь і вічна пам'ять! Бо хто-хто, а ми з вами знаємо вже на історичному досвіді найновішої доби Української державності: бажаєш мати Україну - твори Силу. Бо "Сильних поважають, слабким - співчувають", як сказав Верховний вчитель Бойового Гопака Володимир Пилат. І ще він сказав таке
- Рабів до Раю не пускають!

А полковник Болбочан - у Раю. Серед рівних і вільних до самої смерти - одесную від Бога України. Бо такі як Петро Болбочан - і в потойбіччі суть Мечі на обороні нашої Вітчизни! В нього там гарне товариство!
Ми ж маємо тільки наслідувати їм, нескореним, і молити Господа, аби благословив чинити так, щоби й нам знайшлося місце у тій когорті славних!

11.10.2007

Леонід Романюк