Леонід РОМАНЮК, громадський редактор
Реґіональної національної газети "САМАРСЬКА ПАЛАНКА"

"Ще як були ми козаками..."

Спроба соціально-психологічного нарису

    Почну з двох непорозумінь, що сталися через небажання Президента дратувати як лівих, так і правих. Перше: саме 14 жовтня національно-свідомі українці в усьому світі святкують створення Української Повстанської Армії, а весь православний світ - День Покрови Божої Матері. Мабуть, тому й оголосили Указом Президента день сей - Днем Українського Козацтва. Бо саме Божа Матір з її Святою Покровою та нескінченними любов'ю й милосердям до грішних синів людських стала покровителькою козаків поруч с їхнім військовим піклувальником - Архістратигом Михайлом.
   І друге: фактично, за сучасною історіографією, ми відзначатимемо 510 річницю не українського козацтва в цілому, але Всевеликого Запорозького Війська Низового, яке, беззаперечно, стало втіленням як усіх високих чеснот козаччини, так і всіх гріхів, що чинять великі маси озброєних чоловіків...
Історія ж українського козацтва налічує, поза сумнівом, аж ніяк не півтисячоліття. Як історія будь-якої спільноти, в процесі розвитку, вона мала зародження, розквіт і згасання, а головне - в кожній з цих фаз містила як ганьбу, так і славу...
То ж свій нарис я почну не від початків, але від передфінальної частини козацької історії. 23 вересня 1663 року ксьондз Колудцький пише листа: "Про козаків можу повідомити: я бачив великий натовп, який ніхто не міг порахувати: цілий день, коли проходять в обоз, тяглися по кілька хоругов разом, без належного ладу, - в тім лише й порядок, що хоругви йшли одна поряд з іншою, а не як натовп. Вони швидше були схожі на сатирів, а не на цивілізованих людей, - хлопи схожі один на одного, в сірому одязі, зрідка в синьому чи червоному,.. (Дозволю собі коментар на тему одягу. За стандартами сучасних розвідувально-диверсійних військ, військова куртка бійця - брудно-сірого кольору з грубої тканини, та ще й з полами, що відстьобують і переносять до потреби в ранці. Козацький "сіряк" теж мав поли, що відстьобувалися і возилися або за сідлом, або в "сидорі", а про колір його свідчить сама назва. - Л.Р. ) ...Шкіра на їхньому тілі наче кора на дереві, зневага життям - повна; більше клопоту про горілку, ніж про життя. Одне слово, є на що глянути. Вони привезли з собою 10 невеликих гарматок; зараз зробили вилазку проти ворога, здобули трьох передніх офіцерів і привели їх під руки до короля; промови не було, а тільки "Королю, ось маєш німців!" (але то були французи). Дали їм двоє відер меду і 20 твердих талерів, лишилися задоволені. Згодом, коли король підійшов під самі стіни Смоленьська, їх поділили на 3 частини. Ось що вони зробили при князі Радзивіллі: кілька десятків, роздягнених догола, перепливли на інший бік Дніпра, з голими шаблями, до ворожих шанців, і посікли багато москалів. Також один з них скоїв наступне: коли треба було на іншому боці добути "язика", переплив ріку і заліг у воді біля берега. Як прийшов до води один москвин, він вхопив його за волосся, стягнув у воду і так з ним переплив назад. Дуже смішно цей козак розповідав королю, як підстерігав москаля та як з ним плив. Король дав йому за працю кілька ортів. Справді, не кожному хочеться купатися в таку пору, як цим добрим людям. Король їм дуже радий. Вони непотужно виступають на фронті, оскільки голий люд, але з ровів, з-за хмизу часто Москві роблять неприємності. Вони мають свій шанець проти москалів, з якими дуже вдало перестрілюються, там же поставили кілька своїх гармат. Тільки-но влаштується обоз, вони підуть у неприятельську землю. Від них ми сподіваємося мати провіант, оскільки й тепер нечаста година, аби вони чогось не притягли до табору... Приємно було б і більше про них написати, позаяк ми знайшли в них більше, ніж очікували. (Бібліотека Ординації Красинських, ХІІІ. 30-32. Діаріуш війни московської з року 1633. За Д.І. Яворницьким, Історія Запорозьких Козаків, т. ІІІ, с.481)".
Саме такі побутові документи дають найточніші відомости про героїв різних часів та про реальний перебіг подій. Розглянемо цей уривок з листа. Чий він? Пана ксьондза. Людини, мабуть, або літньої, або середнього віку. Він гарно пам'ятає події 15-річної давнини: Жовті Води, Корсунь, Пилявці... Йому складно НЕ бути ворогом цим "збуям", які голі восени плавають через Дніпро і холодною зброєю роблять більше, ніж королівська артилерія. Визнання ворога особливо цінне... Події, повідомлені в листі пана ксьондза - це епізод довготривалої війни Речі Посполитої з Московщиною. Саме тієї війни, що призвела Україну до Великої Руїни. Для об'єктивності ще маємо нагадати панотцю, між рядками листа якого неминуче просвічує зверхність шляхтича-поляка над українцем-хлопом, що за 4,5 роки перед цим під Конотопом, обкладеним втричі більшими силами москвинів, останніх вщент розгромили козаки Івана Виговського, без жодної участи польської реґулярної армії.
То звідки ж вони постали, ці незбагненні козаки, з яких давен, яких початків? Які умови буття сформували цю велич духу, цю цілковиту зневагу життям? Які події призвели до перетворення величі - в ницість, в саму лише згадку, в сумну Шевченкову констатацію: "Німець скаже: Ви - моголи... Моголи, моголи! Золотого Тамерлана онучата голі! Німець скаже: Ви - слов'яне... Слов'яне, слов'яне! Славних прадідів великих - Правнуки погані!.."
Офіційно затверджено, як згадувалося вище, дату святкування дня народження українського козацтва серпнем-жовтнем 1490 року. Таким чином, 14 жовтня 2000 року ми, громадяни незалежної України, відзначаємо тепер 510 річницю створення ЦІЛОЇ ВЕРСТВИ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ-РУСИ.
Якщо сприйняти як належне відрахування створення державности в Руси-Україні від 860-х років, від Олега Віщого, від пришестя "руси-варягів" до словен і полян, невже знадобилося цілих 650 років для історичного формування сили, що проіснувала всього 350 років? І коли так, невже не було жодної, попередньо твореної довгими століттями, основи, на якій народилася неймовірна, якась казкова верства нації. І збереження неґативу в оцінці козацтва й козаччини нвіть сьогодні в незалежній державі триває не для об'єктивности, мовляв, з пісні слова не викинеш, а для того, аби не дати відродити в Україні славний дух побратимства, волелюбства, переваги духовности над тілесністю: якостей, що неминуче призведуть до загально-національного спротиву діючій поліційно-олігархічній системі, очолюваній чужоземними колонізаторами та власними запроданцями. І доки цей вільний і демократичний козацький дух не буде відновлено в душі нації, доти справедливою буде констатація Тараса Шевченка: "Дрібніють люде на землі, Ростуть і висяться царі...".
Більшість присутніх, напевне, знайомі з прикладними поняттями та змістом військової історії. Як не сумно це визнавати, саме війна є концентратом досягнень наукової, технологічної, філософської та організаційної діяльності людства. Згадайте такі хрестоматійні приклади, як елінська фаланга, модернізована Олександром Македонським - надалі винищена римлянами, що зубами своїх центурій перетирала навіть таку - по тих часах - незбориму силу, як фракійська та парфянська кінноти...
Сила породжує Антисилу. Засоби нападу створюють засоби захисту. Кращий спосіб захисту - це напад... Саме на такій соціально-психологічній основі в бутті, в боротьбі за існування, наші предки народжують силу, що зветься досі козаками, козаччиною. А ще ця сила звалася "ізвергами", "ушкуйниками", "берладниками", "кметями-кометами", "варягами" і "руссю" - залежно від місцини, де відбувалися події, тобто: звідки, хто, яким чином, в який спосіб, з якою метою був вийшов і прийшов...
Згадаймо, наприклад, російську билину: "Ой ти, гой-єсі, руський богатир, стар-козак, Ілля свєт Івановіч Муромєц!" Я процитував се, і у вашій пам'яті виник образ здоровезного дядька на ще більшому коні, кепсько підстриженого і ще гірше поголеного, який дивиться в широкий степ, оберігаючи Святу Русь від ворога, чи не так? Все, як на картині Васнєцова... Але якщо кожна складова цієї цитати з билини відповідає своєму змістові, то Васнєцов виписав зовнішність богатиря Іллі Муромця - невірно! Якщо він РУСЬКИЙ, А НЕ НОРМАНСЬКИЙ (!) богатир і людина, як ми знаємо, ще не стара, то бороди він не носив, хоч і Муромець. Бути Муромцем - власником або управителем міста чи села Карачарова на території напівдикої в Х-ХІ ст. муроми - це ніяк не бути самому муромою, бо богатир він - руський! Борода заважає в усьому: битися, митися, їсти, пити, просто - бути в латах, вага сталевого озброєння русича - понад 50 кг! Більш того, він не носив довгого волосся - з тих самих праґматичних міркувань! Стар-козак в даному контексті, та й не тільки в ньому, означає наступне: 1) Ілля Іванович - людина неодружена, яка все життя присвятила військовій справі; 2) його ратний труд - це не найманство ландскнехта, а обітниця, викликана невідомими нам соціальними, психологічними, побутовими, родинними тощо - причинами; 3) з тих трьох на картині Васнєцова, козаків - двоє, Ілля та Ольоша Попович, тому що біографія Добрині широко відома і описана в багатьох джерелах. Понад се дозволю собі нагадати, що система підготовки та навчання козака не змінилася за тисячоліття: в три роки він сідав на коня і починав свою тяжку військову освіту. Змінювалося озброєння, але поки як рід військ існує козацька кіннота - майже не змінюється козацька наука. Згадайте з Літопису про малого Святослава: "Князь почав. Почнемо і ми!". А бойове копіє з княжої руки між кінські вуха уперлося в землю - "малий бо ще був", з симпатією до дитини пояснює Літописець...
Дамо своїй уяві трохи волі. Ось Дніпро-Словутич з притоками, де несть числа звіру та рибі. Тут з голоду може вмерти тільки ледачий або калічний. Тут живуть ілвічі, кривічи, росичи, поляни... багато їх, дітей Богині Слави, синів Дажбожих... Велике переселення народів - той соціальний катаклізм, що подрібнив величне і могутнє Венедське братство, розпорошив Слов'яно-Германський Союз вільних людей, що розлігся неприступно від Лаби, Одри та Дунаю - по Кавказ. Одні з племен ходили з Атилою-батюшкою. Інші - лягли до останнього у битві з ним, переховавши дітей і онуків в хащах та сховищах. Посіялися розбрат, ворожнеча. І вже не могутні незчислимі гуни, а всього-навсього одне з загублених колін Ізраєлевих, хозари, являють нищівну загрозу для здрібнілих (а колись - необоримих!) племен.
Що ж протиставили хлібороби, щасливі мисливці й рибалки, ковалі - хижим, ситим лише грабунком, людоловам та людорізам? Те, що зветься відтоді й дотепер - "ополчення". Ратай до сохи в поле брав ще сулицю й сокиру, лук та стріли... Але весняна земля сходить п'янкою парою, і пріє сорочка орача від поту, від захвату тяжкої та святої праці...
І вже клякне в калюжах крові тихо вирізана мала сторожа, і вони, хозари, вже тут, близько, чоловіки й жінки, чорняві, в однаковому одязі, швидкі на степових сухих конях; вже ляснули тятиви, - і не добігти до воза, де лежить лук та стріли, якими так багато і влучно вибито дичини! І не вихопити вже з-за спини сокиру чи меча - бо летять коні, вихекують повітря вершники, і криві мечі стинають русяві та сивіючи голови, розвалюють ще ширше і так широкі, могутні від безкінечної тяжкої праці плечі... А потім настає черга селища: жінок, дітей, майна, худоби... А ще потім - вогонь, що поглине мертвих і ще живих: поранених і немовлят у колисках - їх вже нема бажання добивати і сенсу - везти з собою...
Ми не знаємо, хто були ті перші, якимось дивом вцілілі. Можливо, були вони найкращими мисливцями в своїх родах, що захопилися далекими та ризикованими ловами і випадково залишилися живими. І лише дим палаючих рідних осель закликав їх додому...
Впали вони із запалених шаленою гонитвою коней перед попелом та горілим трупом своїх. Може, плакали, вили, рвали на собі одяг та шкіру від горя й сорому. А може - мовчали. І в обгорілих останках шукали та пізнавали батьків, матерів, братів, дітей, дружин, сестер... А може - не пізнавали... Бо останніх гнали тепер валкою, пов'язаних путами, босоніж, - степом: бути товаром, робочим бидлом чи насолодою - для інших...
Хіба ми знаємо, що було потім? Втрачені родини, спалене обійстя, винищений рід - мабуть, вони мстилися, ці найкращі в своїх родах і племенах чоловіки. Переслідували кочів'я, різали як вовки баранів, відсталих. З важких луків, роблених з турячого рогу, здаля били тяжкими стрілами, розрахованими на тура та тарпана, хозарські сторожові роз'їзди. Проливши досхочу крові, та не вгамувавши жагу помсти, верталися на згарища. Клали на поховальні вогнища одноплемінників, відновлювали капища своїх богів... Мабуть, намагалися навернути себе до нормального буття. І не могли... Бо вдень і вночі тхнули їм горілим немовлята в колисках; витріщалися на них волошкові очі з відрубаних голів; приходили до них дружини й кохані - такими, як бачили в останнє: розіпнені, зґвалтовані, добиті... Попіл винищеної Руси-України стукав в їхні серця, породжуючи в душах зневагу до життя і жагу праведної битви!
І сідлали вони коней, брали запасних та підторочних, уходили в тільки їм відомі хащі, ставили Перуна, виймали ножні мечі, надрізали своє тіло і мішали кров у чаші, першим поїли суворого бога воїнів, далі - пили по колу, - ставали кревними побратимами, які знали тільки одне - війну. На знак жалю і відмови від родини, від звичайного людського буття ті, Перші - поголили молоді борідки та голови, залишивши одиноке пасмо на тім'ї. Згодом це стало як знак обітниці: підстрижений ззаду й збоків отрок або джура (чура - дух); голені потилиці і скроні над вухами - в гриднів - молодиків і голені зовсім, з одним пасмом, голови воїнів. Неймовірно дужих, спритних, володіючих кіньми - самими ногами, бо руки потрібні для зброї, головне - для луків і стріл. Маючи кілька десятків бійців - дурно пхатися в близький бій з кількома сотнями. Треба здаля, за 300 сажнів, кидати стріли, вибиваючи ворогів, не здатних чинити правильний опір, поціляючи в щілини між заборолом та щитом, під пахву, не захищену панцирем чи кольчугою, під коліно ззаду, де немає поножів, пришивати ногу вершника до кінського крупу...
Через анали чужих народів, через Повість минулих літ, через всю нашу історію їдуть вони віками-шляхами до свого трагічного фіналу 1775 року. Це вони відлякують і зупиняють залізні римські леґіони на Дунаї і вирізають дощенту візантійські центурії, вислані Юстиніаном полонити "дурних варварів". Цілі валки возів з кайданами переварюють рудознатці на корисне для бою: мечі, ножі, сокири, вістря для списів та стріл...
Це вони очолюють і прикривають відхід лютицьких родів, які не схотіли хрещення від хрестової навали франків Людовіка Святого - сина Карла Великого... Це вони з Олегом Віщим примушують тремтіти Цареград і прибивають щит на воротях - на довгу згадку, аби не возили кайданів та попів на вільну Русь!.. Це вони гинуть на хортиці пліч-о-пліч зі Святославом Хоробрим під останній князів заповіт: "Вмирати, братіє! Славно вмирати! Лєпо ни потяти бисть, аще полонені бисть! Мертвії бо сраму не імуть!"... І - за багато століть до цього - знамените Геродотове: "І смерть воліють рабству" - це також про них.
Всьому світові відомий подвиг 300 спартанців на чолі з царем Леонідом. А чи згадає хто з присутніх ім'я Євпатія Коловрата та кількасот козаків-побратимів з ним, які до останнього билися з Батиєвими туменами, наваляли навколо кургану, де оборонялися, десятки тисяч трупу монгольського, аж поки звелів старий Субудай виставити навколо них камнемети і закидав славних лицарів камінням! Високу могилу накидали татари над героями, та немає на тому місці й одного каменю з зображенням Лева чи Сокола і з написом: "Спинися, перехожий! Триста хоробрих лягли тут за волю Руси-України." Та й не Україна це тепер...
Ось вони, корені того славного дерева - українського козацтва, якому чомусь тільки 510 річницю ми відзначатимем 14 жовтня. Тепер - про саме дерево. Про половецьке походження терміну "козак". Половеччина на час свого розквіту займала: Поволжжя, Придоння, теперішній Казахстан, Киргизстан, усю Середню Азію. На півночі сягала степових південних кордонів Руси, відсунувши її від Кавказу та Приозов'я, через що Ігорю "жалость знаменіє заступи искусити Дону великаго... хощу главу свою приложити, а любо іспити шеломом Дону", себто повернути Руси - руське! Слово про Ігорів похід, ще відоме як Слово о полку Ігоревім, дає багато інформації саме про народження поняття "козацтва" у безперервній боротьбі між Руссю та половчинами. Князь Всеволод Курський говорить братові - Ігорев Ярославичу Новгород-Сіверському і Путивльському: "А мои ти куряни - свєдоми комети: под трубами повиті, под шеломи возлелєяні, конець копия воскромлені, путі їм вєдоми, яруги їм знаєми, луци у них напряжени, тули отворени, саблі ізострени; самі скачуть аки сєриї влоці на полє, іщучі себє чти, а князю - славє". Зверніть увагу - не жупанів, не здобичі, а собі чести, а князеві - слави! І знищена та держава була монголо-татарським ханом Чингизом 1221 року, коли на річці Калці разом з руськіми полками та дружинами, які зіткнулися з монголами вперше, пліч о пліч билися останні кипчацьки кайсаки-наїздники.
Авторитетний досліджувач казацтва, автор тритомної "Історії запорозьких козаків", в томі 2, стор. 6, пише наступне: "У туземцев Средней Азии, сартов, в настоящее время в употреблении слово "казакы", что значит "пороховница". Название это заимствовано сартами от киргизов, кочевого и воинственного народа Средней Азии, которые сами себя всегда и теперь называют не киргизами, а казаками: "кыркыз" или "киргиз" есть только один из многочисленных родов, на которые делятся "казаки". ... Казак с гордостью отличает себя от сарта, таджика, таранчи, - от всех оседлых, невоинственных, обленившихся, обнежившихся людей. ...
Тепер щодо письмових згадок про походження запорізького козацтва. На початку ХVI століття стають відомі так звані "Князь-Дмитрові козаки". Князь Дмитро Вишневецький, великий воїн і справжній, класичний козак за натурою, на той час (1550 року) стає Черкаським та Канівським старостою, тобто управителем регіону, що став історичною базою розвитку так званого "РЕЄСТРОВОГО козацтва". Дмитро Вишневецький був князем з роду великих волинських Гедиміновичів. Православним. Приблизно саме в цей час здійснено глибинний розвідувальний рейд силою двох загонів московських ратників та ПУТИВЛЬСЬКИХ КОЗАКІВ (зауважимо, що Путивль хоч і у військовому союзі з Москвою, але це вільна, самодостатня і самозахисна територія, де ПРОВІДНОЮ давно є козацька верства населення, - от і згадаймо "Слово про Ігорів похід"!) під керівництвом Чулкова - Доном, дяка Ржевського - Дніпром, для "добичі язиков і провєдиванія про кримского хана". 300 черкасько-канівських козаків "князь-Димитрія" беруть також участь в цьому поході під проводом отаманів Млинського і Михайла Єськовича на прізвисько Миска. Саме за результатами їх розвідки, за Яворницьким ("Історія...", т.2 стор.19...26), 1556 року на острові Хортиця, навпроти Кінських-Вод, у Протовчи, Байда-Вишневецький влаштував земляний город, що став прототипом Січі запорожців.
Вишневецький та його відчайдухи беруть найактивнішу участь у походах московського війська 1558-1560 років на Крим. Війна йде "за віру" проти бусурман - тобто це лицарська війна, своєрідний хрестовий похід - принаймні, для Байди з козаками. Спосіб поведінки князя Дмитра Байди-Вишневецького під час тортур, перед мученицькою смертю у ворожім, невірнім Істамбулі - яскравий тому доказ. Зневага власним життям, мучеництво в ім'я віри, мужність під муками та насмішка над ворогом - ці характерні риси козацького виховання донесла до нас широко відома дума. Від самих своїх початків Січ ставала не просто військовим формування, але швидше орденом на кшталт воїнів-монахів раннього середньовіччя.
Запорозька січ мала чітку організацію. Усе козацтво поділялося на полки, якими командували виборні полковники. Полки складалися з сотень на чолі з сотниками, кілька сотень утворювали курені, якими керували отамани. На чолі всього війська стояв гетьман, який офіційно називався старшим. Безпосередньо Січчю відав кошовий отаман. Вищою владою в Січі вважалася військова рада (коло), в якій формально брали участь усі козаки. Справи вирішувала більшість, без формального голосування.
Крім Січового козацтва було й реєстрове. Перший реєстр було складено в 1572 році у кількості 300 козаків. Реєстр у Речі Посполитій мав значення соціального стану. Реєстровики розташовувалися на окремій території. Так, після збільшення реєстрового війська в 1578 році через Лівонську війну з Москвою 1576-1586 р.р., Стефан Баторій "передає" козакам м. Трахтемирів для дислокації. Реєстрові козаки звільнялися від податків, крім обов'язкової військової служби на власний кошт, одержували право власності на землю та змогу займатися різними промислами й торгівлею. Але з утворенням реєстру козаками ОФІЦІЙНО визнавалися тільки ті, хто був вписаний до нього. Переважна більшість поспільства ставала нелегальною масою, якій постійно загрожувало закріпачення.
Від моменту створення реєстру на козацтво починається перманентний утиск: всього через 18 років (незабаром по закінченні Ливонської війни) польський сейм ухвалює "Порядок щодо низовців й України", де реєстр занижується, відокремлюється від нереєстрового козацтва. І негайно українські землі за Білою Церквою переходять до польської шляхти!
Загальновідома роль українського козацтва на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним у відродженні та розквіті національної культури, науки, розвитку національної свідомості народу. Всього шість років гетьманування цієї надзвичайної особистості призвели до неоціненних соціально-політичних, економічних та психологічних наслідків. Створене реґулярне військо. Українська інтеліґенція отримала могутню, чисельну та озброєну, підвалину. Відновлюється православна ієрархія в Речі Посполитій. Розквітає національна освіта. Створюються братства та відкриваються братські школи. Києво-Могилянська Академія, започаткована Митрополитом Київським Петром Могилою, якому козаччина також прислуговується як могутній фундамент, стає потужним інтелектуальним центром, що й через десятиліття надасть Московщині кадри вчителів та науковців вже за Петра І. І всі ці події велетенської духовної, культурної ваги творяться паралельно з безперевною участю козацтва у військових діях, приносять йому перемоги, славу і авторитет в народі. Сам король визнає авторитет Сагайдачного і козацтва, а після облоги Москви 1618 року надає Петру Конашевичу владу над Київською Україною. Проте сейм зарозумілої шляхти не затверджує рішення короля...
1635-38 роки знаменуються низкою повстань низового козацтва проти польського владарювання. В 1635 році під час нападу отамана Сулими на Кодацьку фортецю поляки громлять повстанців за допомогою реєстровго козацтва. 1637 рік - повстання гетьмана Павлюка. За рік по тому - обрання нереєстровими козаками Якова Острянина гетьманом, нове повстання - і страшний його погром...
Саме з цього періоду еволюції козацтва варто уважніше поглянути на другу величну постать в історії України - Зиновія Богдана Хмельницького, Чигиринського сотника.
На Різдво 1638 року, на момент придушення поляками цілої низки козацьких повстань (Сулими, Гуні, Скидана, Томиленка, Павлюка, Острянина), Богдан Хмельницький має посаду військового писаря реєстрового козацького війська і, за Костомаровим, сам складає і підписує капітуляційне прохання про милість до повстанців, що було заадресоване королю та сейму. Людина, європейськи освічена, Зиновій Богдан Хмельницький не міг не читати праць Нікколо Макіавеллі.Він вмів мовчати і приховувати свої думки і почуття.
Отже, військовий писар Хмельницький тим чи іншим чином бере участь у повстаннях, що палали в Україні з 1632 року і придушених на Різдво 1638-го. Тліють випалені села, містечка і хутори; конають на палях кожний десятий з повстанців вздовж шляхів на Черкащині; польний гетьман Станіслав Потоцький особисто їде поглянути на виконання свого наказу про ті палі вздовж шляхів; коронний гетьман пан Конєцпольський в новозбудованій за проектом та під керівництвом француза Боплана Кодацькій фортеці, безумовно, навмисне, для ще більшого приниження, гукає до себе запрошених на приймання фортеці козацьких старшин, і особисто знайомому ще з під Хотина Зиновію Богдану закидає: "Ну, і як, пане Зиновію, тобі видається фортеця?"
Уявіть собі, якими сльозами був политий той лист про милість до короля і сейму, якщо опальний сотник знаходить в собі мужність відповісти КОРОННОМУ ГЕТЬМАНУ вишуканою латиною: "Руками створене, руками й руйнується..."
Ніхто і ніколи не буде заперечувати, що події особистого життя окремих осіб відбилася найрішучишім чином на історії націй та народів і людства в цілому. Невже події, що відбулися на хуторі Суботів: набіг Чаплинського, викрадення цивільної дружини Хмельницького пані Гелени та побиття (за різними відомостями, або насмерть, або до каліцтва) молодшого сина Юрія, якось принижують ту велетенську справу звільнення України від ляської залежності, що підняв і зрушив з місця Зиновій Богдан Хмельницький?
Велетенська історична постать. Велетенські дії. Відповідно, й велетенські помилки, спричинені як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Але не колонізаторам давати сувору оцінку помилкам гетьмана! Така оцінка вже дана не менш величною постаттю в історії української нації - Тарасом Шевченком, у відомому та довгий час забороненому вірші:

"Якби то ти, Богдане п'яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подививсь!
Упився б! Здорово упивсь!
І препрославлений козачий
Розумний батьку!.. і в смердячій
Жидівській хаті б похмелився
Або в калюжі утопивсь,
В багні свинячім.
Амінь тобі, великий муже!
Великий, славний! та не дуже...
Якби ти на світ не родивсь
Або в колисці ще упивсь...
То не купав би я в калюжі
Тебе преславного. Амінь."

На завершення своєї спроби соціально-психологічного нарису, хочу повернутися до питання, що поставив спочатку: які події призвели до перетворення величі - в ницість, в саму лише згадку про високе, героїчне, прекрасне минуле українського козацтва? Відомо, що період визвольних змагань козаків та поспільства за незалежність нашої держави завершився довготривалими обіймами "старшого брата". Концентратом причин цієї довготривалості та міцності братніх обіймів мені видаються два історичних документи. Перший - це документ періоду завершення польсько-московської війни, Коломацькі статті 1687 року, що практично являли собою комерційну оборудку на продаж власного народу власними можновладцями. Коломацькі статті - договірні умови між козацькою старшиною та представниками царського уряду, що обмежували політичні права гетьмана і старшини, але водночас зміцнювали панівне становище останньої. Другий документ, який майже через століття законо- і планомірно витік з попереднього - це грамота Катерини ІІ на дворянство козацькій старшині і шляхті. І річ не в тім, що цим створювалися дворянські установи і козацькі ранги перетворювалися у чини російського дворянства. Річ в тім, що цією грамотою українській еліті автоматично дозволялося торгувати українським народом, а отже - конечно втратити давній національний праслов'янський дух неприйняття рабства та рабовласництва, тобто - самим стати рабами. Це їм, здегенерованим аристократичним нащадкам українських войовничих родів, адресував Тарас Шевченко своє полум'яне: "Чого ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучче, як батьки ходили? Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з їх, бувало, й лій топили!".
Від тої грамоти до Кобзаря пройшло майже століття. І ще півтора століття від Кобзаря до наших днів. І, начебто, ми тепер суть Незалежна Українська Держава. І навіть вільно святкуватимем День Українського Козацтва в День створення Української Повстанської Армії та Покрови Божої Матері. І що ж тепер - у нас?
"...В нас дери, Дери та дай, І просто в рай. Хоч і рідню всю забери! У нас! чого-то ми не вмієм? І зорі лічим, гречку сієм, Французів лаєм. Продаєм Або у карти програєм Людей... не негрів... а таких... Таки хрещених... но простих."
Чи бодай щось змінилося від тих Коломацьких статей та Грамоти на дворянство? Чи новітня "старшина" знов Україну продає?..
У мене - все. Гадаю, мої друзі і колеги мене доповнять. Якщо маються питання, будь ласка.

Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /