|
Історія України. Лев Залізняк
(скандальне видання, але цікаве)
Розділ 6
НАЙДАВНІШІ ЗЕМЛЕРОБИ НЕОЛІТУ УКРАЇНИ
Епоха лісових мисливців з луком та стрілами
(мезоліт) датується VIII-V тис. до н. є. і передує новокам'яній добі,
або неоліту (V- ^ III тис. до н. є.) (див. мал. 5). Останній був ерою
поширення землеробства і тваринництва. Археологічно неоліт фіксується
появою керамічного посуду.
Відтворюючі форми господарства були принесені в Європу переселенцями із
Східного Середземномор'я, де вони зародилися близько 10 тис. років тому.
В цей час сталася деградація скандинавського льодовика, яка призвела до
радикальних змін у циркуляції повітряних мас не лише над Європою, а й
над Північною Африкою та Близьким Сходом. Наприкінці льодовикової доби
вологі повітряні маси з Атлантики пересувалися у східному напрямку над
Північною Африкою та Середземномор'ям. Зникнення льодовика зумовило переміщення
шляхів атлантичних циклонів на північ, на Європейський континент. Паралельно
із встановленням помірного та вологого клімату сучасної Європи відбувалася
аридизація Північної Африки та Близького Сходу, деформувалися найбільші
на земній кулі пустелі. Сухий пустельний клімат різко скоротив поголів'я
промислових тварин і сприяв кризі мисливського господарства не лише у
Сахарі чи в Аравії, а й у Східному Середземномор'ї.
Так, у часи найвищого розквіту мисливського господарства у мезолітичній
Європі природно-кліматичні зміни та ефективна мисливська зброя (лук і
стріли) призвели до різкого скорочення промислових копитних на Близькому
Сході. Криза мисливського господарства у Палестині, Сирії, Південній Анатолії,
у горах Загросу на схід від Тигру в X-IX тис. до н. є. змусила первісних
мисливців цих територій шукати альтернативних полюванню способів отримання
їжі.
Значну частину раціону жителів Східного Середземномор'я здавна становило
зерно дикої пшениці, ячменю, сочевиці, вики, які у великій кількості росли
у передгірних долинах Близького Сходу. Жінки, періодично збираючи врожай
диких злаків, поступово засвоїли навички догляду за
82
полями, а пізніше почали спеціально культивувати різновиди зернових. Мисливці-чоловіки
були змушені ставитися до промислових тварин раціо- o' нальніше. Молодих
гірських кіз та ягнят уже не вбивали під час полювання, а приносили додому,
де певний час вирощували.
Так в унікальних умовах Близького Сходу на основі мисливства та збиральництва
постали принципово нові, відтворюючі форми економіки - землеробство і
тваринництво. Це зумовило докорінні зміни в устрої, демографії, способі
життя, культурі первісного суспільства.
Зерно як основа раціону ранніх землеробів вживалося в їжу у вигляді каш,
а їх приготування потребувало міцного, жаро- та водостійкого посуду. Він
також був необхідний для збереження запасів зерна до нового врожаю. Цим
пояснюється повсюдне поширення керамічного посуду разом з культивацією
зернових культур. Примітивний глиняний посуд - визначальна археологічна
ознака неолітичної доби.
На відміну від рухливих мисливців землероби змушені вести осілий спосіб
життя, охороняючи свої поля. В результаті різко збільшилася чисельність
сім'ї та общини. Ранньоземлеробські поселення Близького Сходу набагато
більші за площею, ніж мисливські стоянки попередньої епохи. Скупчення
населення на великих за розміром неолітичних поселеннях призводило до
погіршення санітарних умов, частих епідемій.
Ранні землероби були більшою мірою забезпечені їжею, ніж мисливські суспільства,
однак її якість значно поступалася м'ясній дієті останніх. Основу зернового
раціону становили вуглеводи, бракувало білків, амінокислот, вітамінів.
Це значно ослаблювало людський організм, сприяло поширенню різноманітних
захворювань. Дослідники вважають, що деградація зубного апарату людини
та грацилізація скелета (потоншання кісток) розпочалися через перехід
від мисливської м'ясної до землеробської вуглеводної дієти. Цікаво, що
у скотарських племен (наприклад, скіфів) на відміну від землеробів вищезгаданих
негативних Змін скелета не спостерігається [80, т. 2, с. 267].
Продуктивність відтворюючого господарства та осілий спосіб життя зумовили
демографічний вибух у ранніх землеробів Близького Сходу. Щільність найдавнішої
неолітичної людності порівняно з мезолітичними мисливцями та збирачами
зростає в 50-100 разів: з 3-5 до 500 осіб на 100 км2. В результаті частина
населення, що вже не могла прохарчуватися на своїй батьківщині, мігрувала
в регіони з нечисельною мисливською людністю, але з придатними для землеробства
грунтами. Неолітичні прибульці принесли на нові землі не лише аграрні
навички, а й культурні рослини, приручених тварин, власний спосіб життя,
культуру, мову, свій антропологічний тип.
На Близькому Сході було кілька центрів становлення аграрного господарства:
палестино-сирійський на східному узбережжі Середземного моря, південно-анатолійський
на півдні Малої Азії, у передгір'ях Загросу на схід від р. Тигр (мал.
30). З палестино-сирійського ранньонеолітичного центру в VII тис. до н.
є. стародавні мотичні землероби і тваринники розселялися
83
Центри протонеоліту: няв палестинсьио-^Н
сирійсьиий
анатолійсьиий Поширений:
відтиснної обробки иреивню
.імпресо кераміки VII. VI тис. до к... Иультури:
безкеранічний неолі фессаліі
аІмпресо кераміни
ійио-стрічнова іання лінійно-стрічнова
ПІЗНЯ
буго-дністровська середи ьодунайська область раннього неоліту
Центри
палестинський
ІІІ1ІІІІИ1ІІІ внатолійський 1'. .''.'oo''':''1 загросьний
Мал. ЗО. Розселення найдавніших землеробів і тваринників з палестинського,
анатолійського та загроського центрів доместикації тварин та рослин у
VII -
IV тис. до н. є.
переважно на південь в Аравію та на південний захід в Африку. Із Загрось-ких
гір мотичні землероби розселилися на Схід в Індію (дравіди) та у Центральну
Азію.
У тісному контакті зі Східним Середземномор'ям у горах Тавру розвивався
південно-анатолійський центр становлення відтворюючого господарства. На
думку переважної більшості дослідників, землеробство і тваринництво потрапило
в Європу в VII тис. до н. є. саме звідси, але для цього їх носіям довелося
перетнути Егейське море, яке відокремлює Малу Азію від Європи.
За археологічними даними, на узбережжі Егейського моря проживали племена
рибалок, які на той час оволоділи навичками каботажного плавання вздовж
морських узбереж та між островами. Про жваві зв'язки між Малою Азією та
Грецією морем у VII-VI тис. до н. є. свідчить поширення з о. Мелосу обсидіану,
що використовувався для виготовлення знарядь праці по всій Егеїді.
Анатолійські мотичні землероби з VII тис. до н. є. поширювалися на захід
двома головними шляхами: морським уздовж узбережжя в Західне Середземномор'я
та через Грецію і Подунав'я сушею в Центральну Європу та Правобережну
Україну (мал. 31). .
Археологічно простежено кілька хвиль мігрантів з Малої Азії на захід.
Перша, що датується VII тис. до н. є., принесла в Грецію та на острови
і узбережжя Західного Середземномор'я (Апеннінський, Піренейський півострови,
Прованс, Алжир, Марокко) досконалу відтискну техніку обробив
Мал. 31. Карта поширення відтворюючої
економіки в Європі у VII-V тис. до н. є.
ки кременю, що зародилася на Близькому Сході. Археологи пізнають її по
великих правильних крем'яних пластинах, численних трапецієвидних наконечниках
стріл, пластинах з виїмками (так званих анкошах). Дуже схожий набір крем'яних
виробів має мурзаккобинська культура гірського Криму. Не виключено, що
хвиля мігрантів з Анатолії у VII ст. до н. є. поширювалася морем не лише
на захід, до Гібралтару, а й на північ до Криму (мал. 32).
Крім близькосхідної відтискної техніки, прибульці зі сходу принесли у
Західне Середземномор'я домашніх овець та кіз. Спочатку ця людність змішалася
з місцевим рибальським населенням і трималася морських узбереж. Тому в
Іспанії, Португалії, на півдні Франції та півночі Італії вона дістала
назву прибережної культури. У VI-V тис. до н. є. носії останньої просувалися
на північ, суттєво впливаючи на історичний розвиток Центральної та Західної
Франції (див. мал. 31) [227, с. 59, 60].
Друга хвиля неолітичних мігрантів зі сходу в VI тчс. до н. є. прокотилася
узбережжям та островами Середземного моря на захід. Археологічно вона
фіксується поширенням найдавнішої у регіоні кераміки "імпресо",
що мала орнамент у вигляді відбитків панцирів морських молюсків Сагсііит.
Частина дослідників бачать пращурів цієї людності у балканських культурах
блиськосхідного походження (Протосескло), інша - безпосередньо серед ранньонеолітичних
жителів півдня Малої Азії [80, т. 2, с. 290; 119, с. 324].
Мал. 32. Крем'яні вироби мезолітичних
культур України, виконані у відтиі
і ній техніці:
/ - яніславицькій; 2 - гребениківській; 3 - мурзаккобинській
Головний потік ранньонеолітичних переселенців
з Малої Азії був спрямований через Егейське море в Східну Грецію (Фессалію),
а звідси долиною р. Стримон на північ у Подунав'я. Звідси частина мігрантів
прямувала долиною Дунаю вверх у Центральну та Західну Європу, інша повертала
на схід і через Нижнє Подунав'я рухалася на Правобережну Україну. Освоєння
землеробами нових земель неминуче приводило до зростання населення і на
цих теренах, що змушувало шукати нові придатні для мотичного землеробства
регіони.
Найдавніші землеробські культури Європи постали в Східній Греції у VII
тис. до н. є. (поселення Аргіса, Ніа Нікомедія, Протосескло). їх людність
ще не знала кераміки, але існувала переважно за рахунок мотичного землеробства
і тваринництва. Відтворюючі типи господарства з'явилися на Балканах уже
в досить розвиненому, сформованому вигляді. Сам набір культивованих рослин
(пшениця емер, однозернянка, ячмінь, сочевиця, вика, горох) та домашньої
худоби (вівця, коза) вказує на їх близькосхідні корені.
Про це свідчить також тендітний, східносередземноморський антропологічний
тип найдавніших аграріїв Балкан. Мисливська автохтонна людність Європи
здавна належала до іншого, кроманьйонського типу і відзначалася високим
зростом, масивним скелетом, широким обличчям і була пращуром сучасних
північних європеоїдів. До них належить більшість англійців, датчан, норвежців,
шведів, північних німців, балтів, поляків.
Поряд з яскравими близькосхідними рисами культура найдавніших землеробів
Балкан у процесі саморозвитку набула неповторності. Зокрема, тут дуже
рано розвинулася власне домобудівна традиція, яка принципово відрізняється
від близькосхідної, що характеризувалася круглими, а потім прямокутними
наземними житлами із сирцевої цегли.
Однак уже в VII-VI тис. до н. є. у Фессалії з'явилися своєрідні прямокутні
житла з двоскатним дахом, вкритим соломою. їхні глинобитні стіни мали
каркас із дерев'яних стовпів та плетеної лози. Цей тип жител був поширений
найдавнішими землеробами з Балкан по всій Європі і став типовою рисою
європейського землеробського неоліту. Чим далі на північ до лісової зони,
тим більше дерева і менше глини використовували для будівництва таких
споруд. Останні нерідко заглиблювали у землю для утеплення.
Отже, українська глинобитна хата під стріхою є спадкоємицею житлобудівних
традицій найдавніших землеробів Європи, які близько 8 тис. років тому
проживали у Східній Греції.
Поступово просуваючись з Греції на північ, нащадки анатолійських землеробів
пристосовували свої господарство та культуру до місцевих природних умов.
Характерне для Східного Середземномор'я і Греції розведення овець та кіз
на півночі Балканського півострова поступилося місцем великій рогатій
худобі та свинарству. Однак у степовому Надчорномор'ї вівці продовжують
відігравати провідну роль у стаді, структура якого значною мірою визначалася
природно-ландшафтним середовищем. Тому спроби пояс-
нити раннє поширення овець та кіз у неоліті
півдня України впливом з Кавказу здаються непереконливими.
У VI тис. до н. є. ранньоземлеробська людність досягла півночі Бал-канського
півострова. Тут сформувалася середньодунайська ранньонеолітич-на спільнота,
що складалася з археологічних культур Старчево Югославії, Кереш Угорщини,
Кріш Румунії, Караново Болгарії та Буго-Дністровської України. Протягом
цього тисячоліття неолітичні землероби освоїли всю Карпатську улоговину.
Лише на сході їм вдалося вийти за межі Карпатської дуги до середніх течій
Пруту, Дністра та Південного Бугу. Цей буго-дністровський неоліт вважається
найдавнішим серед неолітичних культур України (див. мал. 31).
На V тис. до н. є. припадає принципово новий етап освоєння балканськими
аграріями Європи. Колонізація поширилася із Середнього Подунав'я північніше
на лесові плато середньої смуги Європи. Ці родючі грунти простяг-лися
північніше Альп та Карпат довгою смугою від Північної Франції до України.
Однак землеробське освоєння порослих лісом обширів стало можливим лише
після винайдення підсічно-вогневого землеробства.
Його суть полягала в тому, що восени ділянка лісу розчищалася від дерев,
які сохли протягом зимових місяців. У лютому сухі дерева спалювалися,
удобрюючи землю попелом. Навесні підготовлене у такий спосіб поле засівалося.
Після кількох років експлуатації воно втрачало родючість. Доводилося випалювати
нову ділянку лісу і переносити ближче до неї селище. Цим пояснюється рухливість
землеробів, які користувалися такими методами ведення сільського господарства.
Найдавнішими підсічно-вогневими землеробами, які освоїли лісові обши-ри
середньої смуги Європи, була людність неолітичної культури лінійно-стрічкової
кераміки. Ця спільнота постала ще у VI тис. до н. є. на основі культури
Кереш Західної Угорщини. З Карпатської улоговини людність культури лінійно-стрічкової
кераміки просунулася Верхнім Дунаєм на узвишшя Південної Німеччини, до
басейну Рейну і навіть Північно-Східної Франції. Дещо пізніше саме її
нащадки принесли землеробство і тваринництво на Британські острови (див.
мал. 31).
Племена культури лінійно-стрічкової кераміки зі своєї батьківщини на Середньому
Дунаї через Моравську браму розселялися на північ на землі Південної Польщі.
Рухаючись далі на схід, вони близько середини V тис. до н. є. досягли
Волині та Верхнього Подністров'я. Отже, ця культура відіграла провідну
роль у неолітизації середньої смуги Європи від Франції до України (мал.
33).
Однак справжня аграрна колонізація лісостепової смуги Правобережної України
пов'язана з відомою трипільською культурою, яка датується V- IV тис. до
н. є. Вона виникла на початку V тис. до н. є. у румунському Прикарпатті
на основі балканської неолітичної культури Боян. Румунська назва культури
Кукутені. Протягом понад тисячу років ця людність поступово і невпинно
просувалася з Південного Прикарпаття у північно-східному напрямку, колонізуючи
родючі чорноземи лісостепової смуги Молдови
Мал. 33. Неолітичні культури України VI-IV тис. до н. є.:
/ - німанська; 2 - дніпро-донецька; 3 - сурська; 4 - ямково-гребінцевої
кераміки; 5 - лінійно-стрічкової кераміки; 6 - буго-дністровська; 7 -
кукутені; 5 - трипільська
та Правобережної України. В середині IV тис. до н. є. трипільці досягли
Дніпра на теренах Південної Київщини. Одне з цих поселень, розкопане В.
Хвойкою сто років тому біля с. Трипілля, і дало назву культурі.
Отже, відтворююча економіка на українських землях поширилася з Бал-канського
регіону. Популярна у післявоєнні роки версія про неолітизацію України
з Кавказу поки що не знаходить наукового підтвердження. Зате археологічні
матеріали неспростовно свідчать про чотири хвилі мігрантів з Подунав'я
на Правобережну Україну з VII по IV тис. до н. є.
Найдавніші впливи балканського світу на українські землі простежуються
в матеріалах гребениківської пізньомезолітичної культури. Вони датуються
кінцем VII-VI тис. до н. є. і поширені на Одещині. Гребениківській техніці
обробки кременю властиві правильні, відтискні пластини, з перетинів яких
виготовляли численні трапецієвидні наконечники стріл (див. мал. 32). Аналогічні
вироби знайдено у найдавніших неолітичних шарах Греції (Аргіса, Сескло,
Ніа Нікомедія). Це дає підстави виводити корені гребениківської спільноти
Північно-Західного Надчорномор'я з Балкан.
Досконала відтискна техніка обробки кременю з'явилася на Близькому Сході
у VIII тис. до н. є. Просунувшись на захід у VII тис. до н. є., її носії
розселилися по островах та узбережжю Середземного моря до Гібралтару.
У VI тис. до н. є. вона поширилася на північ в Європу і у V тис. до н.
є. досягла берегів Балтії, Північного моря, Ла-Маншу (див. мал. 31).
З другою, буго-дністровською хвилею балканських
прибульців у лісостепах Правобережної України з'являються найдавніша неолітична
кераміка та відтворююче господарство. Про балканські корені цього явища
свідчать як особливості буго-дністровської кераміки (лінійний орнамент),
так і своєрідний близькосхідно-балканський набір культурних зернових рослин.
Відбитки зерен на глиняному посуді свідчать, що буго-дністровці вирощували
традиційні для Східного Середноземномор'я зернові культури - пшениці емер,
однозернянку, ячмінь, горох. На поселеннях переважають кістки диких тварин
та риби. Серед домашніх тварин були відомі свині, собаки. Пізніше з'явилася
велика рогата худоба [12, т. 1, с. 118-126].
Слід зазначити, що буго-дністровська культура VI-V тис. до н. є. є місцевим,
варварським проявом неоліту Подунав'я. Вона виникла внаслідок впливу балканської
культури Кріш з території Молдови на місцеві мисливські та рибальські
племена Середнього Дністра на Бугу. Тому основою економіки цього населення
були мисливство та рибальство, доповнені запозиченими у критської людності
Молдови елементами землеробства і тваринництва. Стає зрозумілим, чому
сліди культурних злаків, знайдені на буго-дністровсь-ких пам'ятках Подністров'я,
відсутні далі на схід, у Побужжі. Глиняний посуд буго-дністровської культури
поєднує в собі місцеві риси (гостре дно із запозиченими у дунайських землеробів
(лінійний орнамент) (див. мал. 33).
У середині V тис. до н. є. буго-дністровська людність поширюється на схід
до Дніпра і на північ до Полісся. Внаслідок її впливів на місцевих мисливців
та рибалок у поліському Подніпров'ї виникла дніпро-донецька неолітична
культура, а у Західному Поліссі - німанська.
Третя хвиля мігрантів з Балкан та Подунав'я - людність культури лінійно-стрічкової
кераміки - на відміну від попередніх прийшла на Волинь та Верхнє Подністров'я
не з Нижнього Дунаю, а з південної Польщі в обхід Карпат з півночі. Ці
поселення існували в Україні у V тис. до н. є. В основі економіки прибульців
було переложне землеробство, доповнюване придомним розведенням великої
рогатої худоби. Носії традицій культури лінійно-стрічкової кераміки були
нащадками найдавніших балканських землеробів. Про це свідчить близькосхідний
набір зернових, характерний орнамент посуду, східносередземноморський
"вірменоїдний" антропологічний тип [227, с. 264].
Аграрна економіка остаточно утвердилася на чорноземах Правобережної України
лише у V-IV тис. до н. є. з приходом сюди з Нижнього Подунав'я та басейну
р. Серет культури Кукутені-Трипілля. Економічною основою цієї яскравої
археологічної культури України було вирощування пшениці та ячменю, а також
розведення великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней. Орне землеробство
трипільців мало перелогову форму. В міру виснаження землі вони переселялися
далі на схід і поступово освоїли всі придатні для їхньої землеробської
системи чорноземи від Карпат до Дніпра.
Окремі мідні прикраси, шила, ножі та сліди металургії на трипільських
поселеннях свідчать, що більшість з них датуються не неолітом, а наступним
енеолітичним (мідно-кам'яним) періодом первісної історії. Археологи
90
пізнають трипільські поселення насамперед за досконалим, багато орнаментованим
глиняним посудом. Вишуканий лінійний та спіральний орнамент червоного,
коричневого та чорного кольорів вкриває жовту поверхню столового посуду
(мал. 34).
Трипільські прямокутні глинобитні житла з дерев'яним каркасом стін та
глиняною долівкою демонструють типовий приклад вищезгаданої балканської
домобудівної традиції. Численні глиняні статуетки жінок з поселень трипільців,
як і їхній посуд, вказують на балканські корені культури. Про це свідчить
також їх східноземноморський антропологічний тип.
Трипільське землеробське суспільство досягло високого рівня розвитку і
стояло на порозі цивілізації. Останньою називають такий рівень соціально-економічного
розвитку суспільства, коли виникають міста і писемність. Величезні поселення
Майданецьке, Тальянки, Доброводи та інші, які налічують до 3 тис. жител
і займають площу 200-400 га, по праву вважаються протомістами. Житла на
них розташовані концентричними колами, які з'єднувалися з центром численними
радіальними вулицями. Населення цих племінних центрів перевищувало 10
тис. осіб.
Складна знакова система орнаментів та глиняні конічні фішки і кульки для
лічби свідчать, що трипільці стояли на порозі винайдення письма. Отже,
протоміста та протописемність дають підстави вважати Трипілля протоцивілізацією,
що зароджувалася паралельно з найдавнішими містами-державами Близького
Сходу. Однак переступити поріг цивілізації трипільцям так і не вдалося
через певні вади економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство
наприкінці IV тис. до н. є.
Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку заселення,
а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для господарської системи
чорноземів Правобережної України. Дедалі відчутніша посушливість клімату
довершила колапс трипільської землеробської економіки. Вичерпання можливостей
екстенсивного землеробства, знищення лісів на значних обширах, які перетворилися
на потенційні пасовиська, поширення степів у зв'язку з аридизацією клімату
наприкінці IV тис. до н. є. стимулювали підвищення ролі відгінного скотарства
у трипільському господарстві. Це створило умови для заселення нащадками
трипільців Полісся, заплави Дніпра, надчорноморських степів. Ці події,
що сталися близько 5 тис. років тому, знаменували кінець існування трипільської
культури. Значення останньої для стародавньої історії України полягає
в тому, що саме з нею пов'язана остаточна перемога відтворюючої економіки
на українських землях в IV тис. до н. є.
Отже, в VI-IV тис. до н. є. в лісостепах Правобережної України розвивалися
ранньоземлеробські культури (буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки,
трипільська), тісно пов'язані зі світом найдавніших у Європі балканських
землеробів. На північ від них у Поліссі та в Подніпров'ї жили місцеві
мисливці та рибалки. Під сильним впливом з Правобережжя тут виникло кілька
мисливсько-рибальських неолітичних культур: німанська західного Полісся,
дніпро-донецька Київщини та дніпровського Лівобережжя,
94
Мал. 34. Трипільська культура V-IV тис.
до н. є.:
статуетка жінки; 2 - зображену бика та жінки; 3 - крем'яний наконечник
глиняна модель житла; 5 - мотика з рогу оленя; 6-16 - глиняний посуд ї.
сурсько-дніпровська Надпорожжя та Приазов'я.
Ці мисливсько-рибальські автохтонні спільноти мали гостродонний глиняний
посуд, прикрашений відступаючими наколами гребінця чи палички. Правобережні
землероби і тваринники ліпили з глини різноманітний досконалий плоскодонний
посуд з лінійним орнаментом (див. мал. 33). Взаємодія цих різних світів
європейського неоліту являє собою велику наукову проблему.
Як зазначалося вище, ранньоземлеробська колонізація Європи з Близького
Сходу в VII-IV тис. до н. є. відбувалася за принципом "набігаючої
демографічної хвилі" [234, с. 150]. Перехід до відтворюючої економіки
поліпшував харчування населення й зумовлював демографічний вибух. Люди
розселялися у пошуках придатних для землеробства грунтів на території,
де відтворююче господарство було ще невідоме. Оскільки щільність мисливського
населення була в десятки разів менша, а культурний розвиток значно нижчий
порівняно з неолітичними прибульцями, останні, як правило, поглинали,
асимілювали автохтонних мисливців.
Мезолітичні лісові рибалки та мисливці, з одного боку, і ранньонеолі-тичні
мотичні землероби - з іншого, як правило, експлуатували різні екологічні
ніші первісної Європи. Перші концентрувалися у багатих дичиною лісах Великих
Європейських низин, Балтії, Північно-Східної Європи, у болотистих заплавах
великих річок. Ранніх землеробів принаджували насамперед родючі грунти
річкових долин Балканського півострова, ГЇоду-нав'я та лесових плато середньої
смуги Європи.
Нечисленне й відстале мисливсько-рибальське населення, можливо, й знищувалося
прибульцями з півдня. Внаслідок цього на землях Європи відбувалася повна
зміна не лише господарства, культури, а й антропологічного типу населення.
Якщо автохтонна мисливська людність була носієм масивного, кроманьйонського
антропологічного типу, то найдавніші землероби Балкан та Подунав'я були
грацильними середземноморцями.
Такий у загальних рисах механізм освоєння неолітичним населенням територій
з родючими грунтами: Балкан, Подунав'я, Центральної Європи. Яскраві приклади
такої взаємодії з аборигенами дають культури лінійно-стрічкової кераміки
лесових узвиш Європи та трипільська Правобережної України.
Підсічно-вогневий спосіб ведення землеробського господарства дав змогу
племенам лінійно-стрічкової кераміки протягом V тис. до н. є. освоїти
усі родючі лесові грунти Середньої Європи. На півночі вони досягли заселених
лісовими мисливцями та рибалками непридатних для мотичних землеробів середньоєвропейських
низин (Німецької, Польської, Поліської). У Східній Європі трипільці, просуваючись
з Нижнього Подунав'я у північно-східному напрямку, колонізували родючі
чорноземи Правобережної України і в середині IV тис. до н. є. вийшли до
боліт Полісся та плавнів Дніпра (див. мал. 33). Так були вичерпані резерви
екстенсивного розвитку мотичного землеробства в Європі. Подальше поширення
відтворюючого господарства у степовій та лісовій зонах вимагало збільшення
ролі скотарства.
Кордон між прибулою з півдня неолітичною людністю на аборигенами Європи
(лісовими мисливцями) на певний час стабілізувався по межі двох природно-ландшафтних
зон: лесових плато середньої смуги Європи та середньоєвропейських низин
з їх порослими сосново-березовими лісами, заболоченими та піщанистими
грунтами. Останні були непридатні для мотичного землеробства і не приваблювали
неолітичних колоністів. Вкриті лісом та річками Німецька, Польська, Поліська
низини та Середнє Подніпров'я були багаті на дичину та рибу. Тут законсервувалося
на певний час архаїчне мисливсько-рибальське суспільство.
Однак наростаюча криза мисливського господарства через зменшення чисельності
промислових тварин штовхала мисливців до запозичення від своїх розвинутіших
південних неолітичних сусідів різноманітних нововведень. Насамперед це
технологія виготовлення глиняного посуду. Якщо землеробам посуд потрібен
для зберігання зерна та приготування каші, то мисливцям - для варіння
м'яса та риби, адже через активний мисливський промисел дедалі складніше
було здобувати їжу в лісі чи річці. Згодом лісові суспільства Європи запозичили
у неолітичних племен перші навички відтворюючої економіки, металургії
та ін.
Археологічні дані свідчать, що аборигени Німецької, Польської, Поліської
низин та Середнього Подніпров'я протягом V-IV тис. до н. є. розвивалися
під сильним впливом неолітичної людності Центральної Європи, яка була
нащадком культурних традицій найдавніших землеробів і тваринників Малої
Азії. Останнім часом встановлено, що згадані вище автохтонні мисливські
суспільства середньоєвропейських низин та Подніпров'я були поєднані не
лише єдиним типом лісового мисливсько-рибальського господарства, а й антропологічно
та етнокультурно. За археологічними матеріалами, така спорідненість склалася
у VI-V тис. до н. є. в результаті міграції пізньомезолітичноі' людності
Західної Балтії у південно-східному напрямку на Середній Дніпро та Лівобережну
Україну (мал. 35).
У VII тис. до н. є. у Західній Балтії (Ютландія, північ Німеччини) проживали
мисливсько-рибальські племена так званої культури Маглемезе. Внаслідок
трансгресії Балтії значні території узбережжя були затоплені морем і маглемезьке
населення 6000 років до н. є. почало мігрувати у південно-східному напрямку.
Близько 5000 років до н. є. завершилося формування постмаглемезької пізньомезолітичноі'
спільноти, що зайняла обшири понад 2 тис. км - від Данії до Сіверського
Дінця. До неї входили археологічні культури Лейєн-Вартен та Олдеслое (Данія,
Північна Німеччина), Хойниця (Польща), Яніславиця (басейни Вісли, Німану,
Прип'яті), а також донецька (басейн Сіверського Дінця). Крем'яний інвентар
цих культур свідчить про їхню спорідненість та генезу на основі мезоліту
Західної Балтії. Численні знахідки характерних виробів з кременю у Надпо-рожжі
і навіть Криму свідчать, що мігранти з Балтії досягли узбережжя Чорного
моря [68, с. 40, 41]. На постмаглемезькій основі в V тис. до н. є. сформувалася
група неолітичних культур: Ертебеле Південно-Західної та Цедмар Південної
Балтії, Дубичай басейну Німану, Струміль басейну Середнього Дніпра, німанська
басейну Німану, Західного Бугу та Прип'яті, дніпро-донецька Середнього
Подніпров'я та басейну Дінця (див. мал. 35).
94
Мал. 35. Пізньомсзолітичне та неолітичне підґрунтя індоєвропейців VI-V
тис.
до н. є.
Пізньомезолітичні постмаглемезькі культури: І - Лейєн-Вартен; 2 - Олдеслое;
3 - Хойницька; 4 - Яніславиця; 5 - стоянки з яніславицькими вістрями;
6 - донецька культура.
Неолітичні культури: 7 - гребінцева кераміка; 8 - лійчастий посуд; 9 -
балканський неоліт-; / - близькосхідна цивілізація; // - пракартвели;
/// - праугро-фіни.
Наявність культурно-генетичної спільноти на теренах від Рейну до Дінця
в VI-V тис. до н. є. підтверджують дані не лише археології. Відома велика
кількість неспростовних антропологічних фактів, які свідчать про інтенсивне
проникнення в мезоліті з півночі у Середнє та Нижнє Подніпров'я жителів
Північної Європи. Порівняння матеріалів з дніпро-донецьких неолітичних
могильників Подніпров'я V-IV тис. до н. є. із синхронними похованнями
Ютландії свідчить як про певну культурну, так і генетичну спорідненість
населення, що їх залишило. Подібними виявилися не лише поховальний обряд,
а й антропологичний тип похованих. Це були високі, дуже масивні, широколиці
північні європеоїди, поховані у випростаній позі на спині [143, с. 15].
Наприкінці V тис. до н. є. це населення просунулося лісостеповою смугою
далеко на схід з Лівобережної України у Середнє Поволжя (С'єз-же), а,
можливо, ще далі на схід (могильник Тумек-Кичеджик у Приараллі).
До цього північного антропологічного типу, як відомо, належать найдавніші
індоєвропейські спільноти IV-III тис. до н. є.: середньостогівська та
ямна культури лісостепової України та культури лійчастого посуду, кулястих
амфор, шнурової кераміки Центральної Європи. Це зрозуміло, адже останні
постали на генетичній основі згаданої вище пізньомезолітичної
95
та неолітичної спільнот. Остання певною мірою була підґрунтям індоєвропейської
сім'ї народів.
Отже, у VI-V тис. до н. є. в Європі сталося екстраординарна подія. Північноєвропейська
мисливська людність, що з кінця льодовикової епохи проживала на низинних
лісових просторах Південної Балтії та Полісся, просунулася Лівобережжям
Дніпра у басейн Сіверського Дінця. Утворилася величезна етнокультурна
спільнота, що простяглася від Ютландії до Дінця на 2 тис. км і складалася
із споріднених культур мисливців та рибалок.
Вона розвивалася під сильним впливом своїх прогресивних південних сусідів
- балкано-дунайських землеробських культур. Внаслідок цього впливу та
поширення степів через аридизацію клімату вищезгадані мисливсько-рибальські
суспільства північних європеоїдів почали переходити до скотарства і трансформуватися
у найдавніші індоєвропейські культури IV тис. до н. є. (середньостогівська,
лійчастого посуду).,
Проблема походження та розселення індоєвропейців тісно пов'язана з питанням
виділення скотарства в окрему галузь відтворюючої економіки. Передумови
цього почали складатися ще в суспільствах мотичних землеробів Центральної
Європи у V тис. до н. є.
Винищення лісу вело до збільшення ролі потенційних пасовиськ. В умовах
поступового скорочення земель, придатних для вирощування культурних рослин,
це сприяло зростанню ролі скотарства у неолітичній економіці. Такий процес
добре простежується на пізніх етапах розвитку культури лінійно-стрічкової
кераміки та Трипілля.
Мотичні землероби пасли худобу неподалік від селищ. На час визрівання
врожаю її відганяли подалі від посівів. Так зароджувалася найдавніша відгонна
форма скотарства. їй властиве випасання худоби влітку на пасовиськах,
віддалених від постійних поселень. Саме цей найдавніший різновид скотарства
дав змогу суспільствам з відтворюючою економікою просунутися ще далі в
ліси північної зони Європи. В IV тис. до н. є. людність культури лійчастого
посуду, що постала як результат впливу на місцеві мисливсько-рибальські
суспільства культури лінійно-стрічкової кераміки, колонізувала Німецьку
та Польську низини до Балтійського узбережжя (див. мал. 35). Сталося це
завдяки освоєнню відгонної форми скотарства. Воно створило умови для поширення
й розквіту відтворюючої економіки у безмежних степах Євразії у IV-II тис.
до н. є. Однак це відбулося в наступну після неоліту - енеолітичну добу
у винятково сприятливих для .тваринництва умовах аридизації клімату, що
призвело, з одного боку, до колапсу Балканської землеробської протоцивілізації,
а з іншого - до небувалого поширення степів. Це стимулювало виокремлення
скотарства в окрему галузь економіки і швидке розселення перших скотарських
народів з індоєвропейським мовно-культурним комплексом безкраїми євразійськими
степами від Дунаю до Монголії і далі до Індії та Ірану. ПОХОДЖЕННЯ '¦ІНДОЄВРОПЕЙЦІ
Ґ^І учасний рівень розвитку людства значною мірою зумовлений і досягненнями
європейської цивілізації. її фундаторами й творцями \^У були насамперед
народи індоєвропейської мовної сім'ї. Культурна, економічна, мовна та
демографічна експансії індоєвропейців багато в чому визначали світовий
історичний процес протягом останніх 5 тис. років. Розквіт європейської
цивлізації припав на другу половину нашого тисячоліття, чим певною мірою
пояснюється індоєвропеїзація Північної та Південної Америки, Австралії,
Сибіру. Отже, годі й говорити про наукову значущість вивчення проблеми
походження індоєвропейців та пошуків їх прабатьківщини.
Таємниця походження народів індоєвропейської мовної сім'ї ось уже два
століття хвилює вчених різних країн. Головна складність тут полягає насамперед
у комплексності та міждисциплінарності проблеми, тобто необхідне залучення
різних наук - лінгвістики, археології, первісної історії, етнології, палеогеографії,
зоології, ботаніки, антропології та ін. Існує велика кількість літератури,
написаної багатьма мовами народів світу щодо питань, звідки споріднені
народи 5-4 тис. років тому заселили гігантські обшири між Атлантикою на
заході, Індією на сході, Скандинавією на півночі та Індійським океаном
на півдні.
Не маючи ілюзій щодо остаточного вирішення проблеми, спробуємо дати критичний
аналіз сучасних наукових поглядів на походження індоєвропейців з позицій
археології, з'ясувати роль стародавнього населення України в індоєвропеїзації
Євразії.
Двісті років тому член верховного суду індії у Калькутті сер Вільям Джонс,
читаючи книгу релігійних гімнів арійських завойовників Індії Ріг-вейду,
дійшов висновку про спорідненість генетичних попередників сучасних індоєвропейських
мов - санскриту, давньоперської, латини, давньогрецької, кельтської, готської.
Цю справу продовжили лінгвісти. Глибоко досліджувалися як сучасні, так
і мертві індоєвропейські мови (мал. 36). До найдавніших пам'яток індоєвропейської
писемності належать священні гімни Рігведи. 97
ГЕРМАНСЬКА БАЛТІЙСЬКА
5. РОМАНСЬКА латина
6. ІНДІЙСЬКА
7. ІРАНСЬКА
італійська
а ГРЕЦЬКА
5. ФРІГІЙСЬКА \Ю. ІЛЛІРІЙСЬКА
11. ВІРМЕНСЬКА
ТІ. ТОХАГСЬ** ;
<¦ 13. АНАТОП^'
Н.
,10
¦Чг
ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА І прамова '
ч., Мал. 36. Генетичне дерево індоєвропейських мов
веди середини II тис. до н. є., записані
пізніше санскритом, гімни Авести рубежу II-І тис. до н. є., протогрецька
мова стародавніх Мікен XVI ст. до н. є., клинописи хетів Анатолії початку
II тис. до н. є., тохарські священні тексти західного Китаю, готський
переклад Біблії середини І тис. н. є.
Результатом столітніх зусиль лінгвістів була класифікація індоєвропейських
мов наприкінці XIX ст. Індоєвропейська сім'я мов складається з 13 груп,
куди входять як сучасні, так і мертві мови (мал. 36, 37):
1. Германська: норвезька, шведська, німецька, датська, англійська, іс
ландська, а також готська.
2. Балтійська: литовська, латиська, а також прусська.
3. Слов'янська: польська, чеська, словацька, російська, українська,
білоруська, сербо-хорватська, болгарська, македонська.
4. Кельтська: ірландська, бретонська, гелльська, валлійська, а також
галльська.
5. Романська: португальська, іспанська, французька, італійська, про
вансальська, румунська, а також латина, умбрійська, оскська.
6. Індійська: хінді, уруду, мертва мова санскрит.
7. Іранська: перська, афганська, таджицька, осетинська, мертві мови -
давньоперська Авести, скіфська, сарматська, сакська.
8. Грецька: новогрецька, а також класична грецька та мікенська.
9. Фрігійська: мертві мови фракійська, гетська, дакійська та фрігійська,
батьківщиною яких було Нижнє Подунав'я (на карті не позначено).
10. Іллірійська: албанська, мертва мова
іллірійська. ..,¦¦ ' ¦
11. Вірменська. ' ч ;'|
12. Тохарська. і
13. Анатолійська: мертві мови хетська, палайська, лувійська, лідійська.
Високий ступінь спорідненості індоєвропейських мов1 учені пояснюють
єдиним генетичним корінням - індоєвропейською прамовою. Близько 6 тис.
років тому в якомусь обмеженому регіоні Євразії проживав народ, від мови
якого походять усі індоєвропейські мови. Перед наукою постало завдання
відшукати цю прабатьківщину всіх індоєвропейських народів та прослідкувати
шляхи їх розселення.
Індоєвропейською прабатьківщиною лінгвісти вважають регіон, який займали
носії індоєвропейської прамови до її розпаду в IV тис. до н. є. Він повинен
відповідати природно-географічним, соціально-економічним та культурно-історичним
характеристикам, відтвореним з допомогою лінгвістичного аналізу найдавніших
спільних елементів різних індоєвропейських мов.
Методом так званої лінгвістичної палеонтології ученим вдалося реконструювати
етапи формування індоєвропейської прамови. Спираючись на розробки Ф. Сосюра
та А. Мейє, М. Д. Андрєєв [7] висловив припущення про три послідовні стадії
її формування: бореальну, ранньоіндоєвропейську та пізньоіндоєвропейську.
Бореальна прамова була генетичною основою як індоєвропейської, так і алтайської
та уральської мовних сімей. її базовий словник свідчить, що носії бореальної
прамови проживали у помірній зоні серед хвойних лісів,
річок та боліт; були знайомі як з гірською місцевістю, так і з рівнинами,
вкритими степовою рослинністю; вели рухливе мисливське господарство, полюючи
на тварин методами колективного загону та індивідуального вистежування;
знали рибальство та збиральництво їстівних рослин.
Бореальну прабатьківщину М. Д. Андреєв розміщує у широкій зоні Євразії,
що тягнеться вздовж 50-ї паралелі від Рейну на заході до Алтаю на сході.
Пізніше на бореальному субстраті між Рейном та Дніпром сформувалися індоєвропейці,
між Дніпром та Уралом - народи уральської сім'ї мов (угро-фіни), між Уралом
та Алтаєм - алтайська мовна сім'я (тюрки, монголи). Важко погодитися з
датуванням М. Д. Андрєєвим бореальної спільноти пізнім палеолітом, оскільки
як природно-кліматичні, так і культурно-господарські реалії відповідають
мезоліту (VIII-VI тис. до н. є.).
Ранньоіндоєвропейська мова свідчить, що її носії проживали у помірній
зоні з різкоконтинентальним кліматом - холодними зимами і теплим літом.
Жили як у гірській, так і в рівнинній місцевості, серед рік, боліт та
хвойних лісів. Полювання із собакою, рибальство, збиральництво відігравали
важливу роль у забезпеченні продуктами харчування. Чітко простежуються
ранні форми землеробства та скотарства. Серед домашніх тварин фігурували
корова, бик, вівця, коза, свиня. Спочатку їх утримували у загороді, потім
з'явилося відгонне скотарство. Зароджується мотично-підсічне землеробство.
Вирощували зернові. Носії ранньоіндоєвропейської прамови жили відносно
осіло, знали човен, волокушу і навіть глиняний посуд. Це дає підстави
датувати цю епоху неолітом (VI-V тис. до н. є.), на відміну від М. Д.
Андрє-єва, що відносив її до більш раннього, мезолітичного часу.
Пізньоіндоєвропейську прамову на етапі, що передував її розпаду в IV тис.
до н. є. на окремі мовні групи, реконструювали Т. В. Гамкрелідзе та В.
В. Іванов [32] на основі аналізу спільної індоєвропейської пралексики.
Економіка праіндоєвропейців на час розпаду спільноти мала виразний скотарсько-землеробський
характер з переважанням скотарства м'ясо-мо-лочного напряму. Серед домашніх
тварин фігурували кінь, бик, корова, вівця, коза, свиня, собака. Культ
коня та бика посідав важливе місце в ідеології. Праіндоєвропейці володілі
досконалими методами обробки продуктів тваринництва: шкіри, вовни, молока.
Досить високого рівня досягло землеробство. Відбувся перехід від мотичного
до ранньої форми орного землеробства, що характеризувало застосування
рала чи сохи. Останню тягла пара волів. Вирощували ячмінь, пшеницю, льон.
Урожай збирали серпами, молотили. Зерно мололи зер-нотерками та жорнами.
Пекли хліб. Знали садівництво (яблуня, вишня, виноград) та бджільництво.
Праіндоєвропейці виготовляли різноманітний глиняний посуд. Були знайомі
з примітивною металургією міді, срібла, золота. Особливу роль відігравав
колісний транспорт. У візки запрягали коней та биків. їм було відоме вершництво.
Значна роль скотарства зумовила специфіку суспільного устрою. Він характеризувався
патріархальністю, домінуванням чоловіка у сім'ї, мілітар-ністю. У суспільстві
вирізнялися три прошарки: жерці, військова аристократія та рядові общинники
- пастухи, землероби, воїни. Мілітарний дух відбився у будівництві перших
укріплених поселень - фортець. Своєрідність духовного світу полягала у
сакралізації війни, верховного бога-воїна та пастуха. Поклонялися зброї,
коню, бойовій колісниці, сонцю-колесу (свастика), вогню.
Важливий елемент індоєвропейської міфології - світове дерево. Це свідчить,
що їх прабатьківщина була лісистим краєм. Точніше локалізувати її допомагають
назви рослин і тварин, відтворені лінгвістами у пізньоіндо-європейській
мові. Рослини: дуб, береза, бук, граб, ясен, осика, верба, тис, сосна,
горіх, верес, троянда, мох. Тварини: вовк, ведмідь, рись, лисиця, шакал,
дикий кабан, олень-лось, дикий бик, заєць, змія, бобер, миша, риба, птиця,
орел, журавель, ворона, тетерев, дятел, гуска-лебідь, барс-леопард, лев,
мавпа, слон. Останні чотири екзотичні тварини не типові для європейською
фауни, хоча леви та барси проживали на Балканах ще
2 тис. років тому. Слова, які позначають барса, лева, мавпу та слона,
до
індоєвропейської прамови потрапили з Близького Сходу, ймовірно від
афразійців [32, с. 506, 510].
Отже, рослинний і тваринний світ індоєвропейської прабатьківщини відповідає
помірній зоні Європи. Це дало підстави переважній більшості сучасних дослідників
розміщувати її між Рейном на заході, Нижньою Волгою на сході, Балтією
на півночі та Дунаєм на півдні [213; 217; 221; 219; 225; 218; 230; 214;
237]. Із цим регіоном збігається архаїчна індоєвропейська гідронімія [32,
с. 945]. Виняток становлять лише східні території між Дінцем та Волгою,
де індоєвропейські гідроніми невідомі.
Точніше локалізувати прабатьківщину дають можливість виявлені в індоєвропейських
мовах сліди контактів з фінно-уграми, картвелами та людністю Близького
Сходу (прахаттами, прахуритами, прасемітами, шумерами, еламцями). Лінгвістичний
аналіз свідчить, що фінно-угри до їхнього розпаду в III тис. до н. є.
запозичили у індоєвропейців значну кількість сільськогосподарської термінології
(свиня, порося, коза, зерно, сіно, молот-сокира, золото та ін.). Різноманітна
індоєвропейська лексика присутня у картвельських мовах (грузинській, менгрельській,
сванській) [32, с. 877]. Особливо важлива наявність у мовах індоєвропейців
лексичних паралелей
з мовами народів Близького Сходу.
Лінгвіст В. М. Ілліч-Світич [77] відзначав, що певна частина аграрної
і тваринницької лексики була взята у прасемітів та шумерів. Як приклад
таких запозичень із прасемітської дослідник називає слова: іаиго - бик,
даіі o- коза, а§по - ягня, Ьаг - зерно, крупа, сіеЬпо - хліб, зерно, кепі
- жорно, тесіи - мед, СОЛОДКИЙ, зекиг - сокира, папи - посудина, корабель,
Ьазіег - зірка, зеріт - сім, кіаЬи - ключ та ін.
З мови шумерів індоєвропейці запозичили, за В. М. Іллічем-Світичем, слова:
кой - корова, геисі - руда, аиезк - золото, акго - нива, сіиег - двері,
Нког - гори та ін. [див.: 32, с. 272-276].
Однак особливо багато термінології тваринництва та землеробства, назв
продуктів харчування, предметів побуту тощо індоєвропейці запозичили у
прахаттів та прахуритів, прабатьківщина яких розміщувалася в Анатолії,
та у верхів'ях Тигру та Єфрату. С. А. Старостін [177, с. 112-163] вважає,
що наведені В. Іллічем-Світичем корені кіаЬи, тесіи, акго, Ьаг та деякі
інші є не прасемітські чи шумерські, а хатто-хуритські. Крім того, він
наводить численні приклади хатто-хуритської лексики в індоєвропейських
мовах. Ось лише деякі з них: екио - кінь, ка^о - коза, рогко - порося,
Ьуеіепа - вовна, аиі§ - овес, Ьа§- - ягода, ги^Ьіа - жито (рожь), Ііпо
- льон, киїо - кол, спис, §иегап -жорнов, зеї -- село, сіпоіо - долина,
агЬо - простір, ареал, іиег - сир м'який (творог), зиг - сир, ЬЬаг - ячмінь,
репкие - п'ять та багато інших. Аналіз цих лінгвістичних запозичень свідчить,
що відбулися вони в процесі безпосередніх контактів праіндоєвропейців
з розвинутішими прахатто-хуритами не пізніше V тис до н. є. [177, с. 112-113,
152-154].
Характер мовних паралелей між праіндоєвропейською, праугрофінсь-кою, пракартвельською
та мовами народів Близького Сходу переконливо свідчить, що вони є результатом
безпосередніх сусідських контактів пра-індоєвропейської спільноти з прафінно-уграми
лісостепів між Верхнім Дінцем та Уралом, прахартвелами Кавказу та вихідцями
з Близького Сходу, тобто відшукувана прабатьківщина знаходилася десь між
цими народами.
Пошуки індоєвропейської прабатьківщини мають драматичну двохсотрічну історію
[154]. Відразу після відкриття Вільяма Джонса прабатьківщиною була проголошена
Індія, а санскрит Рігведи - мало не батьком усіх мов. Вважалося, що завдяки
м'якому клімату в Індії відбувалися демографічні вибухи, і індоєвропейське
населення розселялося на захід до Європи та Західної Азії.
Однак незабаром виявилося, що мова іранської Авести не набагато молодша
за санскрит, і пращури усіх індоєвропейців могли мешкати й у Ірані.
У 30-50-ті роки XIX ст. індоєвропейців виводили із Середньої Азії, яку
тоді вважали "кузнею народів". Ця версія живилася історичними
даними про міграційні хвилі, що періодично котилися із Центральної Азії
до Європи протягом останніх двох тисяч років. Це сармати й тюрксько-монгольські
племена гунів, болгар, аварів, хозарів, печенігів, половців, татар, калмиків
та ін. До того ж у цей час зріс інтерес європейців до Центральної Азії,
оскільки розпочалася її колонізація росіянами з півночі та англійцями
з півдня.
Бурхливий розвиток лінгвістичної палеонтології у середині XIX ст. виявив
невідповідність Азії природно-кліматичним реаліям прабатьківщини. Реконструйована
індоєвропейська прамова свідчила, що прабатьківщина розміщувалася у регіоні
з помірним кліматом з відповідною флорою (береза, осика, сосна, бук тощо)
і фауною (тетерев, бобер, ведмідь та ін.). Крім того, виявилося, що переважна
більшість індоєвропейських мов локалізувалася не в Азії, а в Європі. Між
Рейном та Дніпром концентрувалася переважна більшість давніх індоєвропейських
гідронімів.
Більшість дослідників з другої половини XIX ст. вважають, що батьківщина
розміщувалася в Європі. Вибух німецького патріотизму у другій половині
XIX ст., зумовлений об'єднанням Німеччини Бісмарком, не міг не
вплинути на долю індоєвропеїстики, адже переважна більшість фахівців з
цієї проблеми були на той час етнічними німцями.
Посилаючись на встановлений лінгвістами помірний клімат прабатьківщини,
її починають локалізувати саме в Німеччині. Додатковими аргументами є
північноєвропеоїдна зовнішність найдавніших індоєвропейців. Світле волосся
і блакитні очі - ознака аристократичності як у арійців, за Рігве-дою,
так і у стародавніх греків. Крім того, німецькі археологи твердили про
безперервний розвиток на території Німеччини - від археологічної культури
лінійно-стрічкової кераміки V тис. до н. є. до сучасних німців.
Апогеєм цих досліджень стала книга німецького археолога Г. Косини "Походження
і поширення германців у доісторичний та ранньоісторичний час", що
вийшла друком 1926 р. і була використана нацистами як наукове обгрунтування
своєї експансії на схід. Автор називає індоєвропейців індо-германцями
і простежує за археологічними матеріалами добу неоліту та бронзи "14
колоніальних походів мегалітичних індогерманців на схід через Середню
Європу до Чорного моря". Ця псевдонаукова, заполітизована версія
розселення індоєвропейців зазнала краху разом з Третім Райхом.
Разом із центральноєвропейською концепцією походження індоєвропейців народилася
і південноруська. Прихильники цієї концепції вважали прабатьківщиною степи
від Нижнього Дунаю до Волги. її фундатором по праву вважають видатного
німецького вченого О. Шрадера. Його численні праці, що вийшли друком між
1880 та 1920 р., називають "енциклопедією індоєвропеїстики".
Заслуга дослідника полягає в тому, що він не лише узагальнив досягнення
лінгвістів, а й проаналізував та розвинув їх із залученням нових археологічних
матеріалів зі степових курганів Східної Європи. Лінгвістична реконструкція
скотарського суспільства стародавніх індоєвропейців була блискуче підтверджена
археологією. О. Шрадер вважав праіндоєвропейцями скотарів східноєвропейського
степу III-II тис. до н. є. Оскільки індоєвропейські мови поширені в Європі
та Західній Азії, тому, на думку О. Шрадера, прабатьківщина повинна була
розміщуватися десь посередині, а саме - у степах Східної Європи.
Г. Чайлд у книзі "Арійці" [214] істотно розвинув концепцію О.
Шрадера. На основі нових археологічних даних він переконливо показав,
що найдавніші індоєвропейські скотарі з'явилися у східноєвропейських степах
і саме звідси пішов імпульс до індоєвропеїзації усієї Євразії. Пізніше
його погляди розвивали Т. Сулемирський, М. Гімбутас, Д. Меларі та ін.
У наш час чотири регіони претендують на право називатися індоєвропейською
прабатьківщиною: Центральна Європа між Рейном та Віслою (Є. Мейєр, Г.
Косина, П. Бош-Гімперо, Г. Девото), Близький Схід (Т. Гамкре-лідзе, В.
Іванов, К. Ренфрю), Балкани (І. Д'яконов) та лісостепова і степова зони
між Дністром і Волгою (Г. Чайлд, Т. Сулемірський, В. Даниленко, М. Гімбутас,
Д. Мелларі, Ю. Павленко, Л. Залізняк). Частина дослідників об'єднують
у прабатьківщину Центральну Європу зі східноєвропейськими степами до Волги
на сході (А. Хейслер, В. Георгієв). Яка з цих версій вірогідніша?
Концепція походження індоєвропейців з Центральної Європи, а саме з територій
між Рейном, Віслою та Верхнім Дунаєм, набула особливого поширення в першій
половині XX ст. серед націоналістично налаштованих німецьких учених. Важливу
роль у цьому відіграв факт збігу основного регіону індоєвропейської гідрономії
з територіями поширення кількох археологічних культур (лінійно-стрічкової
кераміки, лійчастого посуду, кулястих амфор та шнурової кераміки), що
з V до початку II тис. до н. є. послідовно змінювали одна одну в Центральній
Європі.
Індоєвропейський характер культур шнурової кераміки не викликає сумніву,
їх генетичними посередниками, за останніми даними, були культури лійчастого
посуду та кулястих амфор. Однак ми не маємо підстав називати індоєвропейською
культуру лінійно-стрічкової кераміки, оскільки в ній відсутні реконструйовані
лінгвістами визначальні індоєвропейські риси: скотарський напрям економіки,
домінування чоловіка в суспільстві та мілітарний характер його, наявність
військової еліти, фортець, культу війни, поклоніння зброї, бойовій колісниці,
коню, сонцю, вогню тощо. Носії традицій лінійно-стрічкової кераміки належали
неолітичній протоцивілізації Балкан, неіндоєвропейський характер якої
описано вище.
Розміщенню прабатьківщини у Центральній Європі суперечить наявність в
індоєвропейській прамові слідів тісних лінгвістичних контактів з пракартвелами
Кавказу. Більшість сучасних учених вважають Центральну Європу батьківщиною
шнурових культур ПІ-II тис. до н. є., що були пращурами північної гілки
індоєвропейців: кельтів, германців, балтів, слов'ян. Однак батьківщиною
всіх індоєвропейських народів цей регіон не може бути через те, що неможливо
вивести від шнуровиків ні археологічно, ні лінгвістично індоєвропейців
півдня (іллірійців, фракійців, греків, хетів, вірмен) та сходу (індоіранців).
Шнуровики III тис. до н. є. не могли бути легендарними праіндоєвропейцями
ще й тому, що у лісостепах та степах України індоєвропейці з'явилися раніше
- наприкінці V тис. до н. є. (середньосто-гівська та ямна культури) (мал.
38).
Близький Схід не міг бути прабатькіщиною індоєвропейців, тому що був батьківщиною
неіндоєвропейців - хуритів, шумерів та семітської сім'ї народів [32, с.
880]. Картографування індоєвропейських мов показує, що цей регіон був
південною периферією їх поширення. Індоєвропейці (хети, лу-війці, палайці,
вірмени) з'являються тут досить пізно - близько 3 тис. років до н. є.,
тобто вже після розпаду праіндоєвропейської мови в IV тис. до н. є. На
відміну від Європи тут майже відсутні індоєвропейська гідронімія, половина
рослин і тварин, що фігурують у праіндоєвропейській мові (осика, граб,
липа, верес, бобер, тетерев, рись та ін.). Водночас в останній немає типових
представників близькосхідної фауни та флори (кипарис, кедр тощо). Що стосується
лева, барса, мавпи та слона, то вони виявилися запозиченими з прасемітської.
Якби ці тварини були типовими для індоєвропейської прабатьківщини, то
навіщо було запозичувати їх назву у південних сусідів? Праіндоєвропейці
не могли мешкати на Близькому Сході й тому, що сильний вплив їх мови простежено
у праугро-фінів, а це
Мал. 38. Індоєвропейці у III тис. до н.
є.
Індоєвропейські культури: І - кулястих амфор; 2 - шнурової кераміки; 3
- середньостогівська; 4 - ямна; 5 - кургани зі степовим, надчорноморським
поховальним обрядом у Подунав'ї.
Неіндоєвропейці: І - балканський неоліт; // - пракартвели; /// - праугро-фіни
вимагало тісних сусідських контактів з пращурами угро-фінів, батьківщину
яких учені впевнено розміщують у лісостепах між верхів'ями Дінця та Уралом.
Припустивши, що індоєвропейці походять з Балкан, ми проігноруємо не лише
їх лексичні зв'язки з угро-фінами, а й з картавелами Кавказу. Неможливо
вивести з Балкан і східну гілку індоєвропейців - індоіранців. Індоєвропейські
гідроніми відомі лише на півночі Балкан. Основна ж їх маса поширена за
межами регіону, між Рейном та Дніпром. Походженню їх від балканських неолітичних
землеробів суперечить і той факт, що поява перших індоєвропейців на історичній
арені в IV-III тис. до н. є. збігається з аридизацією клімату, виділенням
скотарства в окрему галузь та поширенням його на гігантських просторах
Євразії і нарешті з колапсом самого землеробського неоліту Балкан. Що
ж дає підстави деяким дослідникам вважати цей регіон прабатьківщиною індоєвропейців?
Колін Ренфрю вважає, що грандіозному лінгвістичному феномену поширення
індоєвропейських мов повинен відповідати не менш масштабний соціально-економічний
процес. На думку американського вченого, таким глобальним явищем у первісній
історії континенту була неолітизація Європи. Мається на увазі розселення
з Близького Сходу найдавніших землеробів та скотарів.
106
Факт міграції частини ранньоземлеробського населення з Близького Сходу
на Балкани і далі в Європу не викликає заперечень. Однак чи було воно
індоєвропейським, адже археологія свідчить, що з перших осередків на півдні
Анатолії, у горах Загросу та в Палестині виростають не індоєвропейська,
а хуритська, шумерська, еламська та прасемітська цивілізації. Саме в останніх
мають прямі паралелі матеріальна та духовна культура, економіка неолітичних
землеробів Балкан. їх антропологічний тип близький до неолітичних жителів
Близького Сходу і суттєво відрізняються від антропології достовірних індоєвропейців,
що проживали в III тис. до н. є. у Центральній Європі (культури шнурової
кераміки) та в лісостепах між Дністром і Волгою (середньостогівська та
ямна культури). Якщо неолітичне населення Балкан та Близького Сходу належало
до південноєвропейського, або середземноморського, антропологічного типу
(тонкокісні, низькорослі європеоїди), то згадані вище індоєвропейці були
масивними, високими північними європеоїдами. Глиняні статуетки з Балкан,
як правило, зображають людей з великим носом специфічної форми (мал. 39),
який є визначальною рисою східносередземноморського антропологічного типу,
за В. П. Алексеєвим [2, с. 224-225].
Мал. 39. Зовнішність трипільських землеробів
(/) та протоіндоєвропейця (2):
І - трипільські глиняні статуетки; 2 - реконструкція за черепом з поховання
у могильнику
/ - трипільські глиняні статуетки; 2 - реконструкція за черепом з поховання
у
V тис. до н. є. в Надпорожжі
Прямим нащадком неолітичної протоцивілізації Балкан була мінойська цивілізація,
що склалася на Кріті близько 2 тис. років до н. є. За М. Гімбу-тас, мінойське
лінійне письмо А походить від лінійного письма неолітичних землеробів
Балкан VI тис. до н. є. Дешифровка текстів мінойців показала,
що їх мова належала до групи семітських [219; 32, с. 912 968- 234 с 50]
Оскільки мінойці - нащадки балканського неоліту, тому останній ніяк не
міг бути індоєвропейським. Як археологи, так і лінгвісти дійшли висновку,
що до появи перших індоєвропейців у Греції в II тис. до н. є. тут проживали
неідоєвропейські неолітичні племена.
Отже, культурно, лінгвістично, антропологічно та генетично балканський
неоліт був тісно пов'язаний з неіндоєвропейською неолітичною цивілізацією
Близького Сходу. Схоже, що велика кількість сільськогосподарських
термінів близькосхідного походження у праіндоєвропейській мові пояснюється
інтенсивними впливами балканських землеробів, генетично пов'язаних з Близьким
Сходом, на сусідні мисливсько-рибальські племена праіндоєвропеиців.
Деякі наукові дані, насамперед археологічні, дають підстави впевненіше
говорити про генетичні зв'язки балканського неоліту, зокрема його українсь-
кого прояву - трипільської культури, з конкретними неолітичними спіль-
нотами Близького Сходу. Однак для цього необхідно коротко зупинитися
на складних етнокультурних процесах, які розвивалися на Близькому Сході
р у 1А-IV тис. до н. є. В умовах тісних культурних контактів тут розвива-
; лося кілька етноісторичних спільнот, які першими перейшли до відтворю-
п ючого господарства і принесли його в сусідні регіони Азії, Європи, Афри-
, ки. Маються на увазі афразійська, хаттська, хуритська, еламо-дравідійська
' та інші етнічні спільноти [204, 80] (див. мал. 30).
Найдавніші афразійці археологічно фіксуються в X-IX тис до н є по всьому
Східному Середземномор'ю: на Сінайському півострові, в Палестині, Сири,
середній течії Євфрату. Поряд з мисливством, розвиненим рибальством ці
люди займалися ускладненим збиральництвом і почали вирощувати ячмінь,
пшеницю та розводити кіз і овець. Ця людність відома з розкопок пам яток
натуфійської культури.
У VII--VI тис. до н. є. афразійці просуваються через Суецький перешийок
до Північно-Східної Африки і започатковують берберську чадську ; єгипетську,
кушитську групи народів. Від афразійців, що розселилися з , Палестини
на південь в Аравію, веде свій початок арабська гілка семітів У цей час
перш, землероби та скотарі Сирії та Палестини мігрували на схід у Месопотамію
та на захід на о. Кіпр [204, с. 67, 77]. Нащадками найдавніших афразшських
фермерів були біблійні семітські племена (ханаани амо-ритяни, моавітяни,
амонітяни та ін.), аккадці, що завоювали 2370 р до н. є. Шумер у Месопотамії,
фінікійці, а також сучасні євреї та араби (див. мал. 30).
На схід від річки Тигріс у передгір'ях Загросу розміщувався ще один центр
зародження відтворюючого господарства. На його базі постала еламо-дравідійська
етнічна група. В УІ-ІУ тис. до н. є. людність Загроських гір просунулася
на схід. Вона заселила південь Середньої Азії, Іран та схід Індії [204,
с. 991. У басейні Інду ці прибульці із заходу започаткували Ларапську
цивілізацію. їхніми далекими нащадками є носії дравідійських мов, зокрема
тамільської Південно-Східної Індії.
108
У Закавказзі та у верхів'ях річки Тигріс розташований ще один центр доместикації
тварин та рослин. На його грунті сформувалася хуритська група народів,
відома з пам'яток халафської культури V тис. до н. є. та куро-аракського
енеоліту Закавказзя IV-III тис. до н. є. Стародавнім хуритам належать
урартійські старожитності початку І тис. до н. є. Нащадками хуритів є
сучасні чеченці, інгуші, лезгини та деякі інші народи Пів-нічно-Східного
Кавказу.
Автохтонами Центрального Кавказу є картвели, коріння яких, за археологічними
даними, сягає IV тис. до н. є. До картвельскої групи народів належать
грузини, свани, менгрели, які населяють у наш час Центральний та Західний
Кавказ.
Північно-Західний Кавказ населяють абхази,
адигейці, кабардинці, абазинці, які є далекими пращурами корінної людності
Анатолії хаттів. її переселення зі своєї батьківщини на схід у Кавказькі
гори сталося досить пізно. Головною причиною був тиск на хаттів із заходу
з боку войовничих індоєвропейських племен, які в III-II тис. до н. є.
хвилями котилися з Балканського півострова до Малої Азії. Так, у III тис.
до н. є. до Анатолії прийшли лувійці, потім палай-ці. У XVII ст. до н.
є. хаттів підкорили хети. Хетську державу зруйнувала у XIII ст. до н.
є. нова хвиля індоєвропейців з Балкан - вірмен. За ними із заходу йшли
фрігійці, які у І тис. до н. є. створили в центрі Анатолії свою державу
[79, с. 124]. Індоєвропейська експансія із заходу зумовила переселення
частини хаттів на схід у район Кавказу.
Батьківщиною хаттів був південь Малої Азії, або Анатолії. Південноанатолійський
центр зародження відтворюючого господарства відіграв провідну роль у неолітизації
Мал. 40. Розселення "айдавніших землеробів Європи (мал. 40). У попе-
і тваринників у Європі в VII-V тис. до н. є. редньому розділі згадувалося
про дві хвилі ранньонеолітичних мігрантів, які в VII-VI тис. до н. є.
прокотилися з Малої Азії на захід островами та узбережжям Середземного
моря до Гібралтару, несучи протонеолітичну техніку обробки кременю, кераміку
з імпрессо орнаментом, доместикованих кіз та овець. Пізніше, в
109
IV-II тис. до н. є., нащадки цих найдавніших переселенців з Південної
Анатолії стали будівничими мегалітичних споруд Західного Середземномор'я
та Атлантичного узбережжя Західної Європи. Серед мегалітів найпоширеніші
дольмени, які відомі не лише у Західній Європі, а й на Північ-но-Західному
Кавказі [119, с. 261-264, 292-294, 325].
До VI тис. до н. є. прахатти Анатолії та прахурити верхів'я Євфрату та
Закавказзя становили єдину мовно-культурну анатолійсько-кавказьку спільноту.
Мовна спорідненість сучасних басків та їхніх античних пращурів іберів
Піренейського та етрусків Апеннінського півостровів з північнокав-казькими
нащадками хаттів та хуритів (абхазами, адигейцями, чеченцями, інгушами
та ін.) є результатом походження усіх цих народів від спільних анатолійсько-кавказьких
пращурів VIII-VII тис. до н. є. [72, с. 216] (див. мал. 30, 31).
Отже, внаслідок міграції з Південної Анатолії до Середземномор'я найдавніших
землеробів і тваринників у Південній Європі склався споріднений із стародавньою
анатолійсько-кавказькою спільнотою етномовний пласт. Ця людність була
творцем мегалітичної культури Європи IV-II тис. до н. є. і зійшла з історичної
арени внаслідок експансії кельтів (ібери Піренейського півострова) та
латинян (етруски Апеннін) у І тис. до н. є. Однак нащадки іберів - баски
збереглися у передгір'ях Піренеїв до наших часів.
Провідний фахівець із стародавньої історії Передньої Азії І. М. Д'яконов
[57, с. 16] вважав археологічно доведеним, що починаючи від неоліту до
ранньої бронзи суспільство Балкан було типологічно подібне до гірськопери-ферійних
суспільств стародавнього Близького Сходу. Аналіз господарства, домобудівництва,
матеріальної та духовної культур, орнаментів, скульптури неолітичних культур
Балкан, Нижнього Подунав'я, Правобережної України (Караново, Хамаджія,
Боян, Гумельниця, Кукутені, Трипілля тощо) вказує на виразні малоазійські
паралелі [190; 219; 154; 204; 127]. Про південноанатолійські генетичні
корені Балканського неоліту свідчить його набір культурних рослин [204],
типологія найдавнішої балканської кераміки [190], деякі дані гідронімії.
Отже, генетичний зв'язок балканського неоліту, а через нього і трипільської
культури з південноанатолійським центром неолітизації дає підстави для
припущення, що вищезгадані найдавніші землероби Балкан, Нижнього Подунав'я
та Правобережної України в етномовному відношенні були споріднені з прахаттами.
Саме цими зв'язками пояснюється наявність у Балкано-Дунайському регіоні
архаїчної малоазійської гідронімії, яку виявили Т. Гамкрелідзе та В. Іванов
[32, с. 862-863]. Про це свідчать також сліди лінгвістичних контактів
праіндоєвропейців з прахаттами, які, на думку цих авторів, мали місце
не пізніше IV тис. до н. є. Індоєвропейці під впливом балканського неоліту
отримали деякі сільськогосподарські хатто-хуритські терміни [177, с. 152-154]
разом з навичками землеробства і тваринництва.
Однак, як показав В. Ілліч-Світич [77, с. З-12], у праіндоєвропейській
мові є значний пласт сільськогосподарської лексики й інших близькосхідних
народів - прасемітів, шумерів, еламців. Ця близькосхідна термінологія
перейшла до індоєвропейської прамови також із балкано-дунайського неоліту.
Тому останній не був монолітно хаттським в етномовному розумінні. Напевно,
було декілька різноетнічних хвиль неолітичних мігрантів з Близького Сходу
на Балкани, що зумовило певну культурну строкатість балканського неоліту.
Останній, мабуть, був започаткований і розвивався під впливом кількох
споріднених близькосхідних етносів, серед яких домінували прахатти Південної
Анатолії, але, вірогідно, мали місце прахуритсь-кі, афразійські, шумерські,
еламські впливи. Це певною мірою стосується й трипільської культури Правобережної
України як крайнього північно-східного прояву балканської єнеолітичної
протоцивілізації. Під впливом останньої формувалися найдавніші праіндоєвропейці
лісостепів Східної України (див. мал. 40).
Останнім часом дедалі більшого визнання у наукових колах отримують погляди
О. Шрадера (1883) та Г. Чайлда (1926, 1950), які вважали, що перший імпульс
до європеїзації Євразії пішов від найдавніших скотарів північнопричорноморських
степів та лісостепів. Пізніше цю гіпотезу фундаментально обгрунтували
та розвинули Т. Сулемірський [237], В. Дани-ленко [47], М. Гімбутас [219,
220], Д. Мелларі [230].
За цією версією, яка, на нашу думку, найбільш переконлива й аргументована,
найдавніші індоєвропейці виникли на півдні України внаслідок складних
історичних процесів, що привели до відокремлення скотарства в окрему галузь
первісної економіки. У загальних рисах вони розглядалися у попередньому
розділі. Там же показано, як внаслідок аграрної колонізації бал-канських
землеробів були вичерпані резерви мотичного землеробства в Європі. Подальше
поширення відтворюючої економіки у степовій та лісовій зонах вимагало
збільшення ролі скотарства. Цьому сприяла прогресуюча аридизація клімату,
що вела до кризи землеробської економіки Балкан.
Виокремлення скотарства із змішаної землеробсько-скотарської економіки
у самостійну галузь сталося на півдні України на кордоні зайнятих мотичними
землеробами родючих чорноземів Правобережжя Дніпра та євпропейських степів,
що з цього часу стали домівкою рухливих і войовничих скотарських народів.
Отже, у IV тис. до н. є. територія України стала порубіжжям між осілими,
миролюбними землеробами Європи та агресивними номадами євразійського степу.
Це визначило її історичну долю на майбутні 5 тис. років - до XVIII ст.
Саме на півдні України землеробська протоцивілізація Балкан через свій
північно-східний форпост - трипільську культуру - безпосередньо впливала
на предків майбутніх скотарів - мисливців та рибалок лісостепових басейнів
Дніпра та Дінця. Останні отримали від балканських нащадків найдавніших
землеробів та скотарів Близького Сходу не лише навички відтворюючого господарства,
а й близькосхідну сільськогосподарську термінологію, що простежена лінгвістами
у мові праіндоєвропейців. їх локалізація у степах та лісостепах між Дністром
та Нижнім Доном добре узгоджується з трьома головними напрямами праіндоєвропейських
лінгвістичних контактів. На заході вони безпосередньо межували з носіями
близькосхідної лексики, на північному сході - угро-фінської, а на південному
сході - картвельської (див. мал. 35, 38).
М. Гімбутас розміщує прабатьківщину скотарства та його інодоєвро-пейських
носіїв у Середньому Поволжі, з чим важко погодитись, адже скотарство народилося
від землеробства в процесі виокремлення в самостійну галузь первісної
економіки, тобто це могло статися тільки в умовах безпосередніх і тісних
контактів з великими землеробськими спільнотами, такими як Балканський
ранньоземлеробський центр близькосхідної цивілізації. Нічого подібного
в Поволжі немає. Найближчий центр землеробства знаходився за 800 км на
південь від Середнього Поволжя, за великим Кавказьким хребтом у басейнах
Кури та Араксу. Якби перші скотарі запозичили відтворююче господарство
разом із сільськогосподарською термінологією звідси, то остання була б
картвельською. Однак значна кількість загальноіндоєвропейських скотарсько-землеробських
термінів не кавказького, а близькосхідного походження, тобто вони були
запозичені праіндо-європейцями у безпосередніх нащадків близькосхідних
землеробів - неолітичного населення Балкан, зокрема трипільців.
Отримані від трипільців скотарські навички прижилися і швидко розвинулися
у сприятливих умовах степів та лісостепів Лівобережної України. Стада
корів та овець пересувалися у пошуках пасовиськ, що вимагало від скотарів
рухливого способу життя. Це стимулювало швидке поширення колісного транспорту,
а також приручення у IV тис. до н. є. коня. Постійні переходи у пошуках
пасовиськ призводили до військових сутичок із сусідами та мілітаризації
суспільства. У скотарів на відміну від землеробів не жінка, а чоловік
є головною фігурою в сім'ї та роді, оскільки все життєзабезпечення лежить
на пастухах та воїнах. Можливість накопичення худоби в одних руках створила
умови для майнового розшарування суспільства. З'являється військова еліта.
Мілітаризація зумовила будівництво найдавніших фортець, поширення культів
верховного бога-воїна та пастуха, бойової колісниці, зброї, коня, сонця-колеса,
вогню.
Ці ранні напівкочові скотарі залишили мало поселень, але величезну кількість
могил. Археологи пізнають їх за так званим поховальним степовим комплексом
(мал. 41). Найважливішими елементами такого комплексу є курганний насип,
покладення небіжчика на спині з підгнутими ногами, посипання його червоною
вохрою. В могили нерідко клали зброю (кам'яні бойові молоти та булави,
грубі глиняні горщики, орнаментовані наколами та відбитками шнура, кам'яні
антропоморфні стели). Нерідко в кутках могильної ями знаходять колеса,
які символізували поховальний віз.
Найдавнішими скотарями півдня України були середньостогівські племена
конярів, що проживали у IV тис. до н. є. між Дніпром та Доном [186]. Від
них походить ямна археологічна культура, носії якої просунулися з Північного
Причорномор'я по степовій зоні на захід у Подунав'я, на південь у Передкавказзя
та на схід у Поволжя, північний Казахстан і навіть далі до Алтаю (див.
мал. 38).
112
Мал. 41. Культура індоєвропейців IV-III
тис. до н. є.:
/ - підкурганне поховання ямної культури з дерев'яними колесами; 2-4 -
зображення возів та колісниць; 5 - навершя конеголового скипетру; 6-7
- посуд культур ямної та шнурової кераміки; 8 - кам'яний бойовий молот;
9 - надмогильна стела; 10 - солярні знаки - символи сонця-колеса.
Небувале за розмахом розселення споріднених етносів на безкраїх степових
обширах пояснюється їх рухливою скотарською економікою та наявністю колісного
транспорту, тяглових тварин (кінь, бик), вершництва (мал. 42). Східна
гілка ямників з часом трансформувалася в інші степові культури. Поступово
поширюючись на південний схід, вони зайняли Середню Азію, під іменем аріїв
вдерлися в середині II тис. до н. є. до Індії та Ірану (або Айріян, що
означає "країна аріїв"). Тут їх священні гімни були записані
у найдавніших у світі книгах Рігведі та Авесті, з вивчення яких 200 років
тому почалося дослідження індоєвропейської проблеми [61].
Аридизація клімату та навала причорноморських скотарів наприкінці V-IV
тис. до н. є. зумовили колапс землеробського неоліту Балкан. Він стояв
на порозі цивілізації і характеризувався домінуванням землеробства, осілістю,
немілітарним матрилінійним суспільством з високорозвиненою матеріальною
та духовною культурою, що дістало відображення у досконалій та вишуканій
кераміці та пластиці. Типовий приклад цієї високороз-виненої культури
дають трипільські пам'ятки Правобережної України.
У IV тис. до н. є. на зміну миролюбним землеробам північних Балкан з Надчорномор'я
приходять войовничі та рухливі племена скотарів з патрити*. кпить
Мал. 42. Поховання степовика ямної культури III тис. до н. є. з возом
і
лінійним суспільством та відносно примітивною культурою [187]. У Подунав'ї
археологи знаходять типові степові підкурганні поховання зі скорченими
і посиланими вохрою кістяками. Антропологічні дослідження свідчать, що
кочовики, які прийшли зі сходу, були високими на зріст, масивними північними
європеоїдами. Антропологічно вони були споріднені з північно-надчорноморськими
степовиками і в середньому на 10 см були вищі від місцевих південних європеоїдів
Подунав'я [230, с. 240]. Осіле населення ховається за стінами фортець.
В результаті контактів місцевих розвинених землеробів з войовничими кочовиками
у Подунав'ї виникла синкретична культура зі значною роллю скотарства в
економіці й відносно примітивною культурою войовничих кочовиків (культури
Баден, Усатове, Коцофені, Єзеро, Троя). З Подунав'я це населення просувалося
у трьох основних напрямках: по Дунаю на захід рушили пращури кельтів,
іллірійців, італіків, германців, балтів, слов'ян, на південь Балкан -
предки греків, на південний схід в Малу Азію - палай-ці, лувійці, хети
(див. мал. 38). Процесам розселення праіндоєвропейців з Південної України
з IV-II тис. до н. є. присвячений наступний розділ.
Однак обмеження індоєвропейської прабатьківщини лише лісостепами України
не дає пояснення, чому основний масив індоєвропейської гідронімії лежить
у Центральній Європі та між Віслою і Середнім Дніпром. Не в'яжуться з
Південною Україною і такі реалії прабатьківщини, як наявність, крім
114
лісів та степів, гір і боліт, поширення осики, буку, тису, вересу, тетеруків
та бобрів. Ці елементи природи властиві прохолоднішим і вологішим регіонам
Європи.
Позбутися цих суперечностей дає змогу припущення, що Україна була східним
крилом індоєвропейської батьківщини. Напевно, найдавніші індоєвропейці
сформувалися в IV тис. до н. є. у лісостеповому Подніпров'ї на основі
культурної спільноти, що, судячи з поширення гідронімії, охоплювала помірну
зону Європи від Дніпра до Рейну. Про виникнення такої єдності у V тис.
до н. є. внаслідок міграції північних європеоїдів із Західної Балтії через
Німецьку, Польську, Поліську низини до Лівобережжя Дніпра свідчать дані
археології (див. попередній розділ).
До цього північноєвропейського антропологічного типу належать найдавніші
індоєвропейці IV-III тис. до н. є., що на сході виростають з дніпро-донецької
культури (середньостогівці, ямники), а на заході - з культури Ертебеле
(культури лійчастого посуду, кулястих амфор, шнурової кераміки). Однак
у останніх так само, як і у середньостогівців та ямників, простежується
деяка грацілізація кістяка (потоншання кісток) порівняно зі своїми неолітичними
пращурами. Це свідчить про формування найдавніших індоєвропейців з місцевої
мисливсько-рибальської людності VI-V тис. до н. є. в умовах культурних
впливів та деякого припливу більш грацильного неіндоєвропейського населення
із землеробських центрів Нижнього та Середнього Подунав'я.
Археологічні дані про північноєвропеоїдний антропологічний тип ранніх
індоєвропейців доповнюють письмові джерела та міфологія, які свідчать
про світлу пігментацію індоєвропейців II тис. до н. є. Так, у Рігведі
арійці характеризуються епітетом "Зуііпуа", що означає "світлий,
білошкірий". Герої арійського епосу "Махабхарати", як правило,
мають очі кольору "синього лотосу". За ведійською традицією
справжній брахман повинен мати каштанове волосся й сірі очі. В "Іліаді"
Гомера усі ахейці золотоволосі (Ахілес, Менелай). Ахейські жінки і навіть
богиня Гера світловолосі. На єгипетських рельєфах часів Тутмоса IV (1420-1411
рр. до н. є.) хетські колісничі (маріану) мають нордичну зовнішність,
на відміну від їхніх вірменоїдних зброєносців. У середині І тис. до н.
є. до перського двору з Індії приходили світловолосі нащадки аріїв [105,
с. 33].
Отже, можна припустити, що прабатьківщиною індоєвропейців були Німецька,
Польська, Поліська, Наддніпрянська низини та басейн Дінця. У VI-V тис.
до н. є. ці обшири були заселені масивними північними європеоїдами з Прибалтики.
В V тис. до н. є. на генетичній основі їх формується група споріднених
неолітичних культур, що перебували під сильним впливом землеробської протоцивілізації
Балкан, генетично пов'язаної з Близьким Сходом. Наслідком контактів з
такою цивілізацією стала трансформація праіндоєвропейців у ранньоскотарське
рухливе мілітаризоване суспільство. Виокремлення скотарства у самостійну
галузь спочатку відбулося на південно-східному крилі праіндоєвропейців,
тобто в лісостепах та степах України. Тому перший імпульс до індоєвропеїзації
Євразії походить саме звідси.
Мал. 43. Кам'яні антропоморфні стели індоєвропейських скотарів III тис.
до н. е.
Степи Північного Надчорномор'я
Рухливі скотарі мігрують по степовій зоні як на схід до Азії, так і на
захід на Балкани і в Центральну Європу (див. мал. 38). Разом з ними поширюється
не лише праіндоєвропейська мова, а й весь ранньоскотарський культурний
комплекс: відгонний тип скотарського господарства м'ясо-молочного напряму,
колісний транспорт, тяглові тварини, вершництво, патрілінійний мілітаризований
суспільний устрій, військова еліта, відповідні культи, степовий поховальний
обряд, антропоморфні стели тощо (мал. 43, 44).
Мал. 44. Зображення бойової індоєвропейської
колісниці
на могильній плиті II тис. до н. є., Швеція #
Однак цей процес не можна ототожнювати з прямим завоюванням пів-нічнонадчорноморськими
скотарями степової зони Євразії і народів, що проживали там. З проникненням
на територію сусідів агресивні номади змішувалися з місцевим населенням.
Так, для середньодунайських курганів характерний степовий обряд поховань,
однак знайдена у них кераміка істотно відрізняється від посуду з курганів
півдня України. Відомо, що горщики ліпили жінки, тобто жіноча частина
суспільства степовиків, що прийшли, дуже швидко поповнювалася місцевими
представницями прекрасної статі. Це змінювало антропологічний тип, хоча
мова та культура населення, що прийшло, залишалися панівними.
Ранньоскотарський культурний комплекс поширюється у Центральній Європі
дещо пізніше, ніж у Північному Надчорномор'ї. Це дає підстави припускати
можливість стимуляції процесу індоєвропеїзації Центральної Європи і формування
культур шнурової кераміки певним імпульсом, що надійшов через Подунав'я
з Північного Надчорномор'я. Справа полегшувалася спорідненістю північнонадчорноморських
номадів з праіндоєвропей-цями території Німеччини, оскільки генетичною
основою обох значною мірою була єдина культурно-антропологічна постмаглемезька
спільнота V тис. до н. є.
Особливо велику роль відіграли північнонадчорноморські номади IV- III
тис. до н. є. у формуванні східної гілки індоєвропейців - індоіранців.
Дещо менше вони вплинули на генезу південних індоєвропейців (греків, іллірійців,
албанців, хетів, вірмен), ще меншою мірою вони взяли участь у формуванні
північних індоєвропейців (кельтів, германців, балтів, слов'ян).
За К. Ренфрю [234, с. 148-150], в результаті розселення мотичних землеробів
з Балкан на зайнятих ними теренах автохтонне мисливське населення зникало
практично безслідно. Це пояснюється вищим рівнем розвитку прибульців порівняно
з аборигенами Європи, щільність яких була в 100 разів нижча. Тому регіони
поширення близькосхідного за етнокультурними характеристиками балкано-дунайського
неоліту слід виключити з територій зародження індоєвропейців. Останні
мають глибоке європейське коріння, яке сягає мезоліту середньоєвропейських
низин. За М. Д. Андрєєвим [7], цьому періоду формування праіндоєвропейців
відповідає бореальна стадія розвитку праіндоєвропейської мови. На середньоєвропейських
низинах історичний розвиток аборигенів Європи ніколи не переривався вторгненням
неолітичних мігрантів з Балкан та Подунав'я.
Стосунки між неолітичною протоцивілізацією Балкан та аборигенами-мисливцями
середньоєвропейських низин дещо нагадували відносини між розвиненою греко-римською
цивілізацією та її варварською периферією. Аборигени розвивалися під потужним
впливом цивілізації. Пізніше варвари захопили її терени, змішалися з її
прямими нащадками, творячи синкретичні культури та етноси.
Інакше кажучи, індоєвропеїзація Карпатського басейну, Подунав'я, Бал-канського
півострова в IV-II тис. до н. є. дещо нагадувала своєрідну реконкісту:
витіснення автохтонами Європи балканських колоністів, які були нащадками
близькосхідної неолітичної протоцивілізації. Згодом вони відіграли роль
етнокультурного субстрату, на якому формувалися за участю індоєвропейських
прибульців з півночі пращури греків, фракійців, іллірійців та інших народів
Південної ЄврОпи.
Отже, праіндоєвропейці сформувалися на основі корінної північноєвро-пейської
мисливсько-рибальської людності в умовах тісних культурно-генетичних контактів
з північно-західною периферією близькосхідної цивілізації - неолітом Балкан.
Колапс землеробської економіки стимулював небувале за розмахом поширення
відгонних форм скотарства разом з індоєвропейською культурою їх перших
носіїв.
Проблема індоєвропейської батьківщини далека від остаточного вирішення.
Зазначене вище є, на нашу думку, найбільш аргументованою, але не єдиною
сучасною науковою версією походження індоєвропейської сім'ї народів. Окремі
позиції запропонованої концепції уточнюватимуться та змінюватимуться при
надходженні нових фактів та залученні даних нових наукових дисциплін та
методик.НАЩАДКРІ СКОТАРІВ ПІВНІЧНОГО НАДЧОРНОМОР'Я,
НА БАЛКАНАХ І У ЦЕНТРАЛЬНІЙ ЄВРОПІ ТА ІНДІЇ
7 ґ азиваючи людність середньостогівської культури V-IV тис. ^ і 7 до
н. є. найдавнішими індоєвропейцями, ми дещо спрощували справж-(V -Л. ню
історичну картину. Поряд із середньостогівцями на півдні України 6 тис.
років тому існували інші групи індоєвропейських скотарів. Найбільша з
них - так звана азово-чорноморська лінія розвитку мідного віку України,
за В. М. Даниленком (48, с. 87). Маються на увазі нижньоми-хайлівська,
кеміобинська, майкопська культури, що між 4000 та 2000 р. до н. є. розвивалися
у степах Північного Надчорномор'я, Приазов'я, Криму, Кубані, Передкавказзя.
На їхнє формування, крім Трипілля, вплинули культури Кавказу. Якщо середньостогівці
лісостепу розводили велику рогату худобу та коней, то згадані вище степові
скотарі випасали насамперед овець. їх матеріальна культура відрізнялася
від середньостогівської плоскодонним, округлотілим посудом з темною прилощеною
поверхнею та домішкою товченої мушлі в глині, похованнями у кам'яних скринях,
антропоморфними кам'яними стелами, слідами культу вогню тощо (мал. 45).
Археологічні матеріали підтверджують ьисновок лінгвістів, що в давнину
була група споріднених індоєвропейських діалектів, а не єдина прамова.
З двома археологічними зонами праіндоєвропейців IV тис. до н. є. перегукуються
дві групи індоєвропейських діалектів, виділених лінгвістами [32, с. 263,
895]. Палеолінгвістичний аналіз встановив основні етапи розпаду на окремі
діалекти індоєвропейської прамови. Остання в IV тис. до н. є. складалася
з двох згаданих вище діалектних масивів: північного анато-лійсько-тохаро-кельтсько-італійського
та південного арійсько-греко-вірме-но-германо-балто-слов'янського. Археологи
простежили шляхи розселення, найдавніших індоєвропейців з півдня України
в епоху міді-бронзи. Останнім часом зроблено кілька спроб порівняти дані
археології з реконструйованою мовознавцями схемою розпаду індоєвропейської
мовної спільноти [67; 126].
Розселення найдавніших індоєвропейців з півдня України у V-III тис. до
н. є. відбувалося трьома головними шляхами: південно-західним -
ТРИПІЛЛЯ
Мал. 45. Розселення індоєвропейців у IV-II тис. до н. є.
через Нижнє Подунав'я на Балкани та в Малу Азію, західним - долиною Дунаю
до Центральної Європи та східним - лісостепами та степами Євразії до Монголії,
Індії, Ірану. Простежені археологами хвилі індоєвропейської експансії
з українського лісостепу узгоджуються із згаданими вище міркуваннями лінгвістів
щодо послідовності розпаду індоєвропейської прамови.
Безкраї євразійські степи, починаючись на сході від Тихого океану, клином
врізаються в Європейський материк. Український степ Північного Надчорномор'я
- їх західний форпост. Однак вузька смуга степових ландшафтів тягнеться
і далі в Європу басейном Нижнього та Середнього Дунаю. Цим степовим коридором
хвилі кочовиків котилися на захід, починаючи з формування скотарства як
окремої галузі первісної економіки, аж до пізнього середньовіччя включно.
Оскільки першими носіями найдавнішої відгонної форми скотарства були індоєвропейські
племена півдня України, саме їх міграція по Дунаю на захід принесла на
Балкани не лише степову скотарську економіку, а й індоєвропейські культуру
та мову.
Дані археології, антропології, лінгвістики, писемні джерела свідчать,
що мінімум вісім хвиль індоєвропейських скотарів з Північного Надчорномор'я
та Нижнього Подунав'я прокотилися Балканським півостровом та Анатолією
в енеоліті та в епоху бронзи (кінець V-II тис. до н. є.). Пізніше зі сходу
до Подунав'я просувалися не лише індоєвропейські (кімерійці, скіфи, сармати,
готи), а й тюркські (гуни, авари, болгари, печеніги, торки, половці, татари)
номади. Остання хвиля монгольських скотарів зі Сходу - калмики - дійшли
у XVIII ст. лише до північно-західного Прикаспію.
Перші міграції надчорноморських скотарів на Дунай та на північ Бал-канського
півострова сталися в часи виокремлення скотарства у самостійну галузь
первісної економіки в енеоліті. Найдавніші скотарські племена принесли
сюди так званий степовий, або праіндоєвропейський, культурно-господарський
комплекс, в основі якого - відгонний тип скотарства.
Духовна культура визначалася наявністю верховного бога - пастуха та воїна,
культом війни, зброї, колісниці, коня, сонця-колеса (свастики), вогню.
Археологи розрізняють ці народи за так званим степовим поховальним обрядом,
описаним вище (див. мал. 41).
Найпершими індоєвропейськими скотарями, які наприкінці V тис. до н. є.
просунулися у Нижнє Подунав'я зі сходу, були середньостогівська та новоданилівська
людності з лісостепового Подніпров'я [187, с. 11 -16]. Болгарські вчені
висловлюють припущення, що найдавніших скотарів приваблювала дорогоцінна
балканська мідь, яку вони вимінювали на знаряддя праці з високоякісного
донецького кременю. Балкани у цей час займали нащадки вихідців з Близького
Сходу, які створили тут високорозвинену землеробську протоцивілізацію.
Просування в їх середовище перших племен індоєвропейських скотарів найкраще
фіксується поширенням у Нижньому Подунав'ї характерної для Північного
Надчорномор'я грубої сірої кераміки з домішками товчених панцирів черепашок,
а пізніше шнурового орнаменту на глиняному посуді. Вони ж принесли сюди
курганний поховальний обряд, бойові булави, конеголові кам'яні навершя
скіпетрів. Ця найдавніша у Подунав'ї індоєвропейська людність, на думку
Ю. В. Павленка [126, с. 72], була пращуром анатолійців (палайців, лувійців,
хеттів), яких пізніше витіснили з Балкан на схід до Малої Азії (Анатолії)
наступні хвилі надчорноморських індоєвропейців.
Після 4000 р. до н. є. зі степового Надчорномор'я на Нижній Дунай рушили
скотарі, які залишили на півдні України поселення нижньомихай-лівського
типу. Вони принесли із собою своєрідну кераміку з темною, прилощеною поверхнею,
домішками товченої мушлі в глині та шнуровим орнаментом.
У другій половині IV тис. до н. є. з Північно-Західного Надчорномор'я
до нижньодунайських степів просунулися племена усатівської культури. В
цей час курганні поховання в Подунав'ї стають масовими, поширюються кам'яні
стели надчорноморських типів (див. мал. 43). Розселення войовничих скотарів
зумовило будівництво перших фортець, де під час нападів ховалися осілі
землероби та ремісники (Єзеро в Болгарії, Троя на азійському узбережжі
Дарданел).
Друга нижньомихайлівська і третя усатівська хвилі степовиків у Подунав'ї
зародилися в середовищі південної, азово-чорноморської груп індоєвропейських
скотарів півдня України. Внаслідок змішування прибульців з місцевими землеробами
виникли синкретичні культури Чорнавода, Фолтешти, Єзеро тощо, людність
яких, очевидно, була пращуром фракійців, греків та вірмен.
Наприкінці IV тис. до н. є. починається масова інвазія племен ямної культури
з Північно-Західного Надчорномор'я на Нижній та Середній Дунай [187, с.
6-17]. Лише на річці Тисі в Угорщині нині налічують близько 3000 курганів
з пізньоямним степовим поховальним обрядом. У них були поховані високі
люди з масивними кістяками і досить широкими обличчями (північний європеоїдний
антропологічний тип). Місцеві мешканці були далекими нащадками вихідців
з Близького Сходу, мали зріст на 10 см менший, ніж степовики зі сходу
і тендітнішу будову тіла (південні європеоїди східносередземноморського
антропологічного типу) [230, с. 240].
Ця масова навала скотарів пізньоямної культури з Північного Надчор-номор'я
збіглася з аридизацією клімату і призвела до остаточного колапсу балканського
неоліту. Носії традицій пізнього етапу ямної культури Над-чорномор'я поширюються
далеко за межі Подунав'я. Кургани зі степовим поховальним обрядом з'являються
не лише на Нижньому, а й на Середньому Дунаї, на території сучасних Болгарії,
Югославії. За участю ямників на Середньому Дунаї виникає баденська культура
з виразними степовими рисами. У Подунав'ї починається доба бронзи.
Під тиском нових степовиків зі сходу нащадки другої і третьої хвиль індоєвропейців
(пращури фракійців, греків, вірмен) просуваються далі на південь Балканського
півострова, зайнятого нащадками близькосхідного за походженням балканського
неоліту. Людність першої хвилі скотарів з Над-чорномор'я (праанатолійці)
була витіснена на південь до Греції (пеласги*) та на схід до Малої Азії.
Так, на початку НІ тис. до н. є. в Анатолії з'явилися перші індоєвропейці
- палайці, лувійці, хети (див. мал. 45). Невдовзі вони заснували легендарну
Трою, яка контролювала торговельні та міграційні шляхи між Балканами і
Малою Азією.
Періодичне спалення Трої новими хвилями войовничих індоєвропейців з Балкан
дало підстави археологам вважати, що в епоху бронзи в III-II тис. до н.
є. було як мінімум чотири таких навали на Малу Азію [119, с. 29, 30],
які зумовили розселення тут лувійців, палайців, хетів, вірмен, іонійців,
дорійців, фрігійців.
Уперше індоєвропейці з'являються у Трої близько 3000 р. до н. є. Перший
та другий шари міста, за М. Я. Мерпертом, уже індоєвропейські. Про це
свідчать темна кераміка з накольчастим або прокресленим орнаментом, характерні
шліфовані бойові молоти та булави з каменю, будівлі так званого мегаронного
типу, імпорти олова з Чехії з метою виплавки бронзи [119, с. 29].
Спалення Трої II близько 2300 р. до н. є. свідчить про нову хвилю мігрантів
з Подунав'я - лувійців. Приблизно у цей самий час перша індоєвропейська
догрецька людність приходить з півночі Балкан до Греції (пеласги)*.
Прихід до Анатолії носіїв іонійського діалекту грецької мови стався близько
2000-1900 р. до н. є., що фіксується VI шаром Трої. Посуд тут дуже нагадує
кераміку материкової Греції початку II тис. до н. є.
*Пеласги - найдавніші індоєвропейці півдня Балканського півострова. Згадуються
в
давньогрецьких міфах.
Троя УІІа, мабуть, була тим містом, яке зруйнували пращури греків у Троянській
війні близько 1200 р. до н. є. В єгипетських та близькосхідних письмових
джерелах ця хвиля індоєвропейців з півночі зветься "навалою народів
моря". Вона дуже виразно простежується на археологічному матеріалі.
Мал. 46. Глиняний посуд мінойської (/)
та трипільської (2) культур
Якщо у Подунав'ї перші індоєвропейські скотарі, за даними археології,
з'являються наприкінці V-IV тис. до н. є., у Трої - на початку III тис.
до н. є., то південніше, у материковій Греції - у першій половині III
тис. до н. є. До цього часу на Балканах проживали далекі нащадки близькосхідної
землеробської протоцивілізації. Як згадувалось вище, у VI-IV тис. до н.
є. ця людність займала не лише весь Балканський півострів, а й лісостепову
смугу України до Дніпра (Трипілля). Однак під тиском найдавніших скотарів
- праіндоєвропей-ців з півдня України - нащадки близькосхідного землеробського
неоліту поступово відступили на південь Балкан, у Пело-понес. Близько
2000 р. до н. є. вони започатковують блискучу мінойську цивілізацію на
о. Кріт (мал. 46). З приходом індоєвропейців на Балканах починається епоха
бронзи. Відбувся різкий перелом у культурі. З'явилася бронза, ліпна, чорна,
лощена кераміка, яка дещо нагадує посуд нижніх шарів Трої. Перші індоєвропейці
просунулися в Грецію внаслідок навали пізніх ямників на Дунай після 3000
р. до н. є.
Більш упевнено можна говорити про прихід з півночі носіїв найдавнішого
грецького діалекту - іонійського, що стався близько 2000 р. до н. є. Найяскравішим
елементом матеріальної культури найдавніших індоєвропейцS
у мікенські часи грецька культура ввібрала від мінойського Кріту досягнення
передової цивілізації Східного Середземномор'я. Високий розвиток останньої
пояснюється її глибокими історичними коренями. Зародилася вона близько
10 тис. років тому на Близькому Сході внаслідок винайдення відтворюючих
форм економіки - землеробства і тваринництва.
Кінець ахейському пануванню в Греції поклала навала дорійців з півночі
близько 1200 р. до н. є. Відтоді тут почалася ранньозалізна доба. Відповідно
до хвиль індоєвропейців з півночі бронзова доба Греції поділяється на
три головні періоди: ранньоелладський, або догрецький, - 2600-2000 рр.
до н. є.; середньоелладський, або іонійський, - 2000-1500 рр. до н. є.;
пізньоелладський, або ахейський, - 1500-1100 рр. до н. є.
Дослідники не мають єдиної думки щодо причин завоювання дорійцями мікенської
Греції, однак визнають участь у цих процесах індоєвропейських племен з
Подунав'я. А. Бартонек [19, с. 261] пояснює прихід дорійців на південь
Балкан колапсом мікенської цивілізації. Основою її економіки була морська
торгівля, яка нерідко межувала з піратством. У XIV-XIII ст. морські походи
ахейців за здобиччю набули масового характеру. Результатом саме такого
грабіжницького походу було зруйнування Трої близько 1200 р. до н. є.,
описане Гомером у VIII ст. до н. є.
У цей час численні воєнні конфлікти сталися і всередині мікенського світу
між окремими ахейськими центрами, тому ахейські міста XIV-XIII ст. оточені
потужними фортечними мурами. Усі ці потрясіння зумовили колапс високорозвиненої
мікенської цивілізації. Як наслідок племена дорійців, що проживали на
північно-західній периферії мікенського світу, близько 1200 р. до н. є.
заселили Центральну та Південну Грецію. На південь дорійців посунула нова
хвиля індоєвропейців з Подунав'я.
Археологам вдалося відшукати докази міграції первісної людності Центральної
Європи на південний схід, яка і підштовхнула племена дорійців рушити на
південь. Останнім часом археологічно простежені також шляхи міграції індоєвропейських
племен Нижнього Подунав'я та Північно-Західно-го Надчорномор'я на південь.
Частина дослідників вважає вищезгадану "навалу народів моря"
масовою міграцією войовничих індоєвропейських племен на південь у Грецію,
Малу Азію, Палестину, на острови Середземного моря. Дорійці, що зайняли
майже всю Грецію, були лише одним з багатьох учасників широкого міграційного
потоку індоєвропейців у Середземномор'я.
У цей самий час до Малої Азії з Балкан просунулися правірмени, які, на
думку І. М. Д'яконова, зруйнували гомерівську Трою та Хетське царство
[81, ч. 2, с. 194, 195]. Інші племена прокотилися східним узбережжям Середземного
моря, захопивши Кіпр та Палестину (біблійні філістимляни). З великими
труднощами фараону Рамзесу III вдалося зупинити навалу на кордоні Єгипту.
Рештка "народів моря з півночі" розселилася по середземноморських
островах до Сицилії та Корсики включно.
Результатом цієї навали були загибель Мікенської та Хетської цивілізацій
і певний регрес суспільства. На зміну розвиненим, так званим палацовим
цивілізаціям, що увібрали надбання стародавньої культури Близького Сходу,
до Греції та Малої Азії повернулися елементи первісного, патріархально-общинного
ладу з досить примітивною, варварською культурою. Почалися "темні
віки" грецької історії, які завершилися у VIII ст. до н. є. новим
сплеском цивілізації у Греції.
Переконливі археологічні докази участі населення Північно-Західного Надчорномор'я
у "навалі народів моря" на Грецію, Кріт, Малу Азію, Сирію зібрав
В. І. Клочко [88, с. 10-17]. Мається на увазі населення сабати-нівської
культури, яке в XIV-XII ст. до н. є. проживало у степах між Нижнім Дніпром
та Дунаєм. Властиві пам'яткам Надчорномор'я наконечники списів дрімайлівського
типу, кинджали красномаяцького типу, дволопасні наконечники стріл, рештки
круглих дерев'яних щитів, наконечники списів характерної форми знайдено
в археологічних шарах, пов'язаних з індоєвропейською навалою у Малій Азії
(Троя), Сирії (Угарит), на Кріті, Родосі, Кіпрі, в материковій Греції
(мал. 47). З аналогічними круглими щитами, списами і короткими мечами
зображені воїни "народів моря" на рельєфах з Луксору (Єгипет)
(мал. 48). Ця зброя не має аналогій серед зброї Близького Сходу, але дуже
типова для Північного Надчорномор'я кінця II тис. до н. є. Тут знайдено
не лише готові вироби, а й значна кількість ливарних форм для їх виготовлення.
Короткі дволезові мечі красномаяцького типу мають дуже давню історію у
Північному Надчорномор'ї. їх прототипи знайдено в похованнях надчорноморських
скотарів першої половини II тис. до н. є.
У результаті грандіозної міграції "народів моря" зброя північно-надчорно-морських
типів опинилася на острові Сардинія. Тут знайдено бронзові статуетки воїнів
з круглими щитами та короткими дволезовими мечами, аналогічні відкритим
у похованні біля с. Борисівки на Одещині [88, с. 16] (мал. 49).
Мал. 47. Бронзова зброя "народів
моря" та форми для їх виготовлення з Північного Надчорномор'я (/,
2, 6, 7, 10-13) та Середземномор'я (3-5, 8, 9,14),
за В. І. Клочко
Мал. 48. Давньоєгипетські рельєфи із зображенням
воїнів "народів моря", озброєних мечами красномаяцького типу,
списами та круглими щитами з Луксеру (/)
та з Міднет Хабу (2)
Отже, маємо всі підстави твердити, що у дорійській навалі на Грецію, Малу
Азію та інші регіони Середземномор'я взяли участь племена сабати-нівської
культури Північного Надчорномор'я.
Міграція індоєвропейських номадів з українських степів та лісостепів на
захід тривала і в ранньозалізну добу. Це засвідчують археологічні дані
щодо просування у Подунав'я та Центральну Європу в І тис. до н. є. кімерійців,
скіфів, а у перших століттях нашої ери - сарматів та готів.
Західний шлях розселення індоєвропейців проходив з Північного Надчорномор'я
долиною Дунаю на захід до Центральної Європи. Саме так у IV-III тис. до
н. є. в Європу зі сходу потрапили далекі пращури кельтів, італіків (пралатинян),
германців, балтів, слов'ян. Однак цей шлях порівняно з вищеописаними південно-західними
археологічними методами простежується гірше. На його верхньодунайському
відтинку поки що невідомі достовірні пам'ятки індоєвропейських степовиків
зі сходу. І це незважаючи на те, що на Середньому Дунаї у басейні Тиси
відомо близько 3000 могил зі степовим поховальним обрядом, аналогічним
пізньоямному Північного Надчорномор'я.
Однак за 400 км на захід від Тиси в Південній Німеччині, у так званій
баальберзькій культурі, яка брала участь у формуванні індоєвропейської
культури шнурової кераміки, знову з'являються певні степові риси [230,
с. 249], тобто ймовірно, що нащадки північнонадчорноморських номадів,
просуваючись на захід долиною Дунаю, досягли його верхів'їв і вплинули
на формування культур з керамікою зі шнуровим орнаментом (шнуровиків),
далекими нащадками яких були кельти, італіки, германці, балти, слов'яни,
тим більше, що скручений мотузок чи шнур як необхідний атрибут скотарства
та посуд з його відбитками з'явилися у середньостогівських племен півдня
України на 500 років раніше, ніж у шнуровиків та їхніх попередників Німеччини.
Переважна більшість сучасних учених вважають найдавнішими індоєвропейськими
культурами Центральної та Західної Європи не шнуровиків (3000-1800 р.
до н. є.), а їхніх генетичних попередників: культуру лійчастого посуду
(4000-2800 р. до н. є.) та кулястих амфор (3500- 2500 р. до н. є.). Ці
генетично споріднені спільноти розвивалися між 4000 та 1800 р. до н. є.,
послідовно змінюючи одна одну на теренах між Рейном і Середнім Дніпром.
Мал. 49. Бронзові статуетки з о. Сардинія.
Воїни "народів моря" зі щитами'та мечами, аналогічними знайденим
поблизу с. Борисівни на Одещині ' ь'
Маємо деякі археологічні дані про вплив південноукраїнських номадів на
ранні індоєвропейські культури Центральної Європи задовго до початку формування
шнурових культур наприкінці III тис. до н. є. Можливо, цей вплив почався
ще наприкінці V тис. до н. є., коли в Подунав'я зі сходу просунулася людність
середньостогівської культури (перша хвиля індоєв-ропеїзації Балкан), а
у Центральній Європі формувалася культура лійчастого посуду. Давно помічені
виразні паралелі між нижньомихайлівськими племенами Надчорномор'я та культурою
кулястих амфор Середньої Європи. Маються на увазі плоскодонний, округлотілий
посуд з домішкою товченої-мушлі в глині й темною прилощеною поверхнею,
поховання у кам'яних скринях, сліди культури вогню тощо.
Оскільки нижньомихайлівські пам'ятки на кілька століть старші від найдавніших
решток культури кулястих амфор, тому вона формувалася в умовах впливу
азово-чорноморської зони індоєвропейських степовиків, а не навпаки. Цей
вплив, вірогідно, здійснювався шляхом міграції нижньоми-хайлівців, кеміобинців,
усатівців з Північного Надчорномор'я долиною Дунаю далеко на захід, тобто
згадані вище друга і третя хвилі індоєвропейців у Нижньому Подунав'ї між
4000 та 3500 р. до н. є. докотилися до Центральної Європи і вплинули на
формування культури кулястих амфор. Ця культура була головним генетичним
підґрунтям індоєвропейської культури шнурової кераміки, яка зароджувалася
наприкінці IV тис. до н. є. у Центральній Європі. Не виключено, що на
формування шнуровиків також впливала нова навала індоєвропейських номадів
з Надчорномор'я на Верхній Дунай. Мається на увазі вищезгадана міграція
у Подунав'я пізніх ямни-ків близько 3000 р. до н. є. (четверта хвиля індоєвропейців
на Дунаї). Виразні елементи степового культурного комплексу (кінь, віз,
шнуровий орнамент, степовий поховальний обряд тощо) дали підстави віднести
шнуровиків до найдавніших індоєвропейців Західної Європи.
Незважаючи на складність проблеми, маємо достатньо даних припускати, що
шнуровики Центральної Європи початку II тис. до н. є. були далекими пращурами
кельтів, італіків, іллірійців, германців, балтів, слов'ян. Німецький лінгвіст
Г. Крає, вивчаючи лексику цих народів та європейську гідронімію, дійшов
висновку, що у II тис. до н. є. у Центральній Європі існувала етнолінгвістична
спільнота, яка була спільним пращуром вищезгаданих індоєвропейських етносів.
В. В. Сєдов [157, с. 18-36] ототожнює її з областю археологічних культур
полів поховальних урн, яка в XIII-VIII ст. до н. є. існувала між Тисою
та Рейном (див. мал. 45). Ця спільнота постала на більш давній культурі
курганних поховань, поширеній на тих самих територіях у XV- XII ст. до
н. є. Остання через так звану унетицьку культуру (XVIII-XV ст. до н. є.)
була генетично пов'язана зі шнуровиками Центральної Європи.
Носії культури полів поховальних урн (давньоєвропейці, за Г. Крає) здійснили
експансію у різних напрямках - на північ Піренейського півострова, на
атлантичне узбережжя, в пониззя Лаби, Подунав'я, на Апенніни. Висловлено
припущення, що це населення взяло участь у так званій навалі "народів
моря" наприкінці II тис. до н. є. на Егеїду та Близький Схід [119,
с. 65].
Культура полів поховальних урн поступово трансформувалася у Гальш-тат
(VIII-V ст. до н. є.). Західний Гальштат, що займав території від Верхнього
Дунаю до півночі Піренейського півострова включно, переважна більшість
учених вважає пракельтами. Безпосередньо на його основі постає Латен (V-І
ст. до н. є.), який був культурою історичних кельтів. Володіння залізною
зброєю стимулювало експансію войовничих кельтських племен в усіх напрямках.
У V-III ст. до н. є. вони інтенсивно просуваються на Піренейський півострів,
заселений вихідцями з Північної Африки іберами, рухаються через Альпи
на північ Апеннінського півострова, на Британські острови, в Ірландію,
Ютландію, на схід до Дунаю, Балкани і навіть до Малої Азії [119, с. 243].
Східний Гальштат, що у VIII-V ст. до н. є. був поширений на Середньому
Дунаї та на заході Балканського півострова, є культурою, залишеною іншим
індоєвропейським народом - іллірійцями [119, с. 202]. У III-І ст. до н.
є. вони були романізовані римлянами. Нащадками іллірійців є сучасні албанці.
На схід від іллірійців у Трансільванії, на Нижньому Дунаї жила інша індоєвропейська
людність - фракійці. По Дністру вони межували зі. скіфами.
Найдавнішою германською культурою вчені вважають ястрофську, яка у VI-IV
ст. до н. є. існувала в Данії та Північній Німеччині. Постала вона в процесі
інфільтрації на північ вищезгаданих давньоєвропейців культури полів поховальних
урн та гальштатських впливів. У результаті впливу давньоєвропейців на
місцевих пращурів шнурової культури наприкінці І тис. до н. є. сформувався
балтський етнос [119, с. 337, 366]. На думку В. В. Сє-дова [157, с. 31],
слов'яни теж генетично пов'язані з давньоєвропейцями через підкльошову
культуру території Польщі. її залишили нащадки лужицької культури Польщі,
яка була північно-східним варіантом археологічної спільноти полів поховальних
урн Центральної Європи.
Досить популярна серед дослідників ще одна версія генетичного зв'язку
слов'ян з давньоєвропейцями, що залишили культуру полів поховальних урн.
Вона вказує на генетичний зв'язок від останньої через тшинецько-комарівську,
білогрудівську, чорноліську, підгірцівську культури Північно-Західної
України до праслов'янської зарубинецької культури Подніпров'я.
Безкраї степи та лісостепи, що простяглися від Північного Надчорно-мор'я
на схід до Тихого океану, створили сприятливі умови для міграції індоєвропейських
скотарів у східному напрямку. Ще у IV тис. до н. є. середньостогівські
племена лісостепового Лівобережжя Дніпра просунулися на Дон та Волгу.
Ямна культура, яка постала на їхньому грунті у НІ тис. до н. є., поширилася
в Заволжі, Північному Казахстані й досягла Алтаю. В алтайських степах
та в Мінусинській котловині сформувалася так звана афанасіївська культура.
За антропологічним складом населення, матеріальною культурою це були індоєвропейські
скотарі-ямники, але з деякою місцевою господарською та культурною специфікою.
На думку українського археолога В. М. Даниленка [47, с. 234], тохари Східного
Туркестану були нащадками афанасіївських племен III тис. до н. є. (див.
мал. 45).
У II тис. до н. є. у лісостепах та степах Євразії від Дніпра до Алтаю
постала зрубно-андронівська індоєвропейська спільнота. На думку переважної
більшості дослідників, ці напівкочові скотарські племена були пращурами
східної, іранської гілки індоєвропейців [12, т. 1, с. 473]. Поширюючи
скотарський тип господарства, андронівська людність просунулася з Північного
Казахстану на південь і заселила Середню Азію. Саме це населення було
тими легендарними аріями, які в середині II тис. до н. ати за воду з малозабезпечених
і пенсіонерів проплачує бюджет через субсидії, і це складає, щонайменше,
6 мільйонів грн. на рік. Звідки ж узялися 14 мілн. грн. людського боргу
за воду?!
Колись письменник Оноре де Бальзак заселявся до готелю. Його попросили
підписати зобов'язання: якщо підпалить готель, то сплатить 6000 франків
компенсації. Бальзак був хлоп з гумором, приписав ще три нулі, і пояснив
хазяїну:
- Мес'є, у мене немає ні шести тисяч, ні шести мільйонів франків. Однак,
погодьтеся, що остання сума тішить вас більше...
Мабуть, і Водоканальське начальство тішиться все зростаючою сумою міфічної
людської заборгованості: було 5,36 млн., стало - 14 мільйонів. Хоча аналіз
споживання води через лічильники доводить, що 134 тисячі павлоградців
при реальній добовій нормі 100 літрів можуть спожити за рік 4.891.000
кубометрів води на суму 7.776.690 гривень. Щоб це визнати і запровадити
потрібен лише здоровий глузд. А це у монополістів водо-, газу-, тепла
і прочих благ постачальників є найбільшім дефіцитом. Разом із совістю...
Леонід Романюк.
Тече вода каламутна
Весна видалася не дощова. Добре видно, чому не витікають з міста в річку
штучні водойми: і ті, що приховані у підвалах під багатоповерхівками;
і відкриті - біля СШ №9, по колишній вул. Гражданській, понад насипом
вул. К. Маркса, як іти на залізницю... Видно, наскільки вище рівень калюж
над рівнем стоку у дренажних рівчаках і які саме перепони стримують воду.
Побував я на місці виливу води в річку з дренажної канави, що йде від
Козлячого понад Приточилівкою до Вовчої. Висота водоскиду у місці виливу
- понад метр і шлюз на протиповіневій дамбі не працює.
Ті 34 "активісти", яким набридло по-жаб'ячому кумкати серед
багнища, звернулися до міської влади ще восени, просили відвести воду
з завищеного дренажного рівчака, перед яким вже утворився рукотворний
ставок по вул. Полтавській, Московській. У Частині ІІ-й повідомляємо,
що депутати відгукнулися "положитєльно" - "положилі на
ето мокроє дєло" аж 10 тисяч гривень. Скажімо чесно, це замало, але
й того "в натуральном вираженії" поки що не видно. Коли вже
наш роман-опупєя з водо |