Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

 

Максим Кравець

ГНІВ БОГІВ

1

      Федір Аркадійович Кононенко, трохи одутий (бо похилого віку), але все ще статечний чолов'яга, сидів за своїм столом у приміщенні рекламної агенції "Соловей" і важко зітхав. У руці тримав він олівця, навкруги по столу було розкидано безліч (просто бісова купа) різноманітних папірців, які Федір Аркадійович мусив за сьогодні перевірити, переглянути, перечитати, переправити та ще багато чого зробити такого "пере", до якого Федір Аркадійович не мав жодного хисту.
   - Та що ж ви так зітхаєте? - весело спитала зі свого місця біля вікна руда й товста Оленка (насправді - Лєночка), котра ніколи, втім, не комплексувала через свою надмірну повноту, завжди вбираючись, скажімо так, в одяг, що не зовсім відповідав її комплекції. От і сьогодні на Оленці була вузька чорна сукня, і кожен, хто тільки на неї не глянув, згадував не знай від чого почорнілого великого гарбуза, що його недбалі хазяї забули на городі. На грудях Оленки красувався і блищав золотий (ну, може, не золотий, але позолочений) хрест - хрести цього осіннього сезону були в моді.
   - Як каже Жванецький, дві голови хорошо, а в Києві дядька, - відповів звичайною нісенітницею Федір Аркадійович, який взагалі любив доречно та не дуже цитувати Жванецького, Хазанова й ще когось із когорти відомих наших майстрів гумору (так пишуть газети).
- От завжди ви так шуткуєте, - трошки кокетно мовила Оленка. - Ні, щоб сказать: в чому там річ, у вашій роботі, мо' я б і згодилася, в чомусь допомогла...
- Ти, Оленко, - поважно замітив Федір Аркадійович, - за освітою технар (Олені колись так кортило мати освіту, що вона закінчила Металургійний інститут аж з червоним дипломом), таж тобі ця сфера далека. Бачиш, тут купа рекламних текстів, що їх негайно, - Федір Аркадійович побіжно глянув на дзиґарик, - так, до другої, треба перекласти на українську. От собі й маєш...
Він знову важко зітхнув.
- Вигадали ж нам на голову! - співчутливо вигукнула Оленка. - І так поміркувати: кому це потрібно? Ну хто, скажіть, хто не зрозуміє ту ж рекламу російською, як усі звикли? Навіщо це робити? Тільки час у людей відбирають, сили... Спеціяльно ж, щоб люди про справжні свої проблеми не думали...
- Та ні, справа та потрібна, - розважно та миролюбно перервав її співбесідник, швидко глипнувши очима в кут поблизу дверей, де розміщувався новий робітник РА "Соловей" Степан Неборак, якого всі в аґенції і навіть поза її межами кликали Стьопою. Але наразі Стьопа щось зосереджено і натхненно довбав на клявіятурі комп'ютера (топтав клаву) і, здавалося, зовсім не цікавився розмовою своїх колеґ.
- ...справа та потрібна, - продовжував Федір Аркадійович, - просто не треба так швидко... Швидко тільки кішки... - він посміхнувся, він був великим любителем кішок. - Дійсно тривкі діла робляться повільно, неспішно. А в нас, як завжди: тремсь-бемсь! Нумо, всі українізувалися. Хіба це можливо? Як, скажіть на милість, можна українізувати хоч би наш центральний завод? Там вже п'ятьдесят років уся документація ведеться російською, всі інструкції, технології, креслення... Уведіть там українську: він одразу ж розвалиться!
- Та цей завод і так вже розвалився. Сам собою, без допомоги рідної мови! - реготнув хтось з-за шафи (за шафою в аґенції "Соловей" розміщувався електричний кавник і аґенційні запаси цукру й чаю).
Оленка теж дзвінко засміялася, але Федір Аркадійович набурмосився:
- Тут нема чим жартувати. Поки наша держава (він трохи іронічно акцентував слово "держава", а на слові "наша" майстерно робив невловимо єхидний наголос) займається дурницями та грається з літерами, люди залишаються без роботи, риються по смітниках, нюхають клей!..
Федір Аркадійович енерґійно (але акуратно) жбурнув олівця на стіл, висловлюючи цим жестом гранічне своє невдоволення.
- От подивіться, подивіться, - він струснув у повітрі невеличким стосиком паперу. - Ввели цю нову літеру "ґ". Я питаю: навіщо? Невже в цьому є якась необхідність? Ні, я розумію, що вона колись існувала... Але ж не було її, не було та й жили ж спокійно, і ніякої шкоди від цього! Невже нема проблем важливіших, ніж оця літерова колотнеча!.. Ну кому, кому і навіщо це потрібне?..
- Але ж даруйте, - раптом почувся не дуже (скажімо чесно) певний голос, що належав мовчазному і зосередженому на своїй "клаві" Стьопі. - Даруйте, Федоре Аркадійовичу, але як же нам розрізняти на письмі "грати" і "ґрати", "гніт" і "ґніт"?..
- Так розрізняли ж якось досі! - вигукнула Оленка, але Федір Аркадійович зупинив її розважним рухом руки.
    - Молодий чоловіче, адже ці слова майже ніколи не вживають поряд, - ввічливо і дуже коректно заперечив він. - І потім, потім... я знаю, що ви мені скажете: ви згадаєте скрипниківський правопис 1928 року, штучно скасований в році 1933-м, ви скажете про навмисне збіднювання української лексики через відкидання саме українських слів і заміну їх російськими еквівалентами... І ви будете праві, і я перший підпишуся під вашими словами. В мене самого болить душа за нашу культуру (слово "нашу" Федір Аркадійович підкреслив гідно і навіть трошки пафосно), ах, як занедбали, як засмітили рідну мову! Я сам, перший, приєднаюся до її захисників, адже мови багатіше, яскравіше, барвистіше годі й шукати! І треба відроджувати - так! саме відроджувати те, чого нас настільки брутально позбавили в свій час!..
Усі в приміщенні аґенції були трішечки заскочені настільки раптовою і несподіваною заміною в логіці розмірковувань Федора Аркадійовича. Та й сам він подумки сам із себе дивувався.
"Це ж треба, - думки дзеленчали в його мозоку, наче коники, - як мене понесло... А все цей Стьопа, націоналіст нещасний... Біс його відає, що від нього можна очікувати. Вони всі такі, непередбачені... От сидить там, у куточку, тихесенький такий, скромнесенький, а хто знає, що він є насправді... Може, він терорист. Може, він бойовик!.."
      І перед очима Федора Аркадійовича гнітючою марою промайнули бачені десь років зо два до цього по телевізії кадри: по бруківці старого міста крокують в ногу ряди гінких леґінів у ладних камуфляжних одностроях кольору хакі, у плямистих беретах, у руках їхніх - палаючі смолоскипи, тіні від вогню перелякано мерехкотять на стінах будинків, поодинокі перехожі хто намагається хутко, непоміченим сховатися у найближче подвір'я, а хто навпаки - прагне дістатися ближче до колони і лунає тоді: "Слава!" - і колона відгукується ревом, наче лавина з гори - "... Слава!"
    "Не допусти Боже, таке й у нас почнеться, - сумно думає Федір Аркадійович, - і от тоді такі тихі Стьопи почнуть шукати: а хто ти, а звідки, а що тоді от казав, а чому тоді не прийшов, а тоді - пішов, і де був у ніч з... по... Ні, треба бути вкрай обережним, тим паче, тим паче..."
      Тим паче, що й зовнішність у Федора Аркадійовича досить красномовна, і рухи, і манера вести розмову, і очі... Що ж, куди подінешся від спадкоємності, куди подінешся від діда свого, Мойши Лебензона, що мав крамничку (ще за царя-батюшки те було) на центральному проспекті та будиночок у затишній частині міста, під горою, що втопилася в зеленому морі вишневих, яблуневих, абрикосових садків, і де на кривих вуличках навіть у найспекотніший липневий день присмерк, і прохолода, і тиша - тільки чути шерех каштанового листя, шарудіння тополь і шовковиць старих, що, напевно, пам'ятають часи божевільних імператорів, апельсинів і фонтанів у дикому безкраїм степу, перук і багнетів, чумацьких мажар і гаківниць. Куди подінешся від батька свого, Шльоми Мойсеєвича, куди подінешся від його спогадів (вірніше - одного спогаду, який він повторював упродовж усього свого життя, щоразу додаючи щось нове, або відкидаючи старе). Адже лежав Шльома Мойсеєвич у кущах, і заливався сльозами, і молився всім богам на світі, і лаявся на всіх мовах, які знав, і тремтіли в нього ноги й руки, а поруч тремтіли голоси скорострілів, відправляючи у кращий світ мешканців затишних міських кварталів під горою. Від тієї пори у Шльоми Мойсеєвича залишилося не лише тремтіння рук і не дуже помітне заїкання, а залишилася ще звичка в усіх анкетах указувати в графі "національність" - "українець", а в графі "Ф.И.О." - Аркадій Михайлович Кононенко. Та й сина свого Мойшу Соломоновича (на честь любого дідуся) зареєстрував він як українця Федора Аркадійовича.Тому несподівана зміна в промовах Федора Аркадійовича цілком ясна і не повинна жодного подиву в читача викликати. Але читач, безперечно, має величезну перевагу перед моїми героями. Читачеві (за бажанням автора, звісно) відомі всі їхні душевні, так би мовити, порухи, відоме минуле і навіть - майбутнє, відомі їхні думки, батьки й діти. Зрозуміло, що, приміром, кругозір веселої Оленки не набирав такого гльобального мірила. А оскільки була вона собою (скажімо, відверто вже) легковажною, то й здивування її виявилося щиріше, ніж у мого гіпотетичного, тобто уявного читача.
     - Що ви таке кажете, Федоре Аркадійовичу! Хто ж засмітив цю мову, хто її занедбав, як і не самі ж хохли? Хіба ж не у нас, саме серед хохлів, зараз і слова українською не почути! Можна скільки завгодно ламати списи навколо "мовного питання", коли фактично і самої мови вже не існує! Ви послухайте - ні, ви послухайте! - радіо, телебачення: все російською, а якщо українською, то ніхто це й слухати не хоче. А хто читатиме журнал українською, принаймні газету?.. Ви кажете: захищати мову! Від кого, якщо вже самі наші хохли не хочуть нею читати, розмовляти, слухати?!..
- ...Чи не значить це, що людей просто не виховують, як українців? - подав голос Стьопа. - Та ж як їх виховати, якщо, дайсно, як ви кажете, навколо все російськомовне? Мені здається, ви плутаєте наслідок із причиною: не тому нема українського радіо, телевізії, преси, що немає мови, а навпаки - мало хто розмовляє українською через те, що немає української преси, радіо...
- Глупство! Глупство! Дозвольте людям спокійно заробляти гроші! Адже ніхто (Олена голосно підкреслила слово "ніхто"), ніхто не купить україномовну газету, тож її видавець розориться, та й все! Як особисто на мене, так мені плювати (Олена іноді в захваті не звертала уваги на вживані слова), плювати на мову, аби б газета продавалася, а я отримувала гроші!
- Так, так! - пролунав голос з-за шафи. - Точно. Люди заробляють гроші, тож вони молодці, й не треба їх обмежувати всілякими дурацькими заборонами і мовними обмеженнями...
- Але ж не все вимірюється грошима, - делікатно зауважив Стьопа, але голос його помітно тремтів. - Гроші заробляють і на панелі, втім, попри зиску існують же поняття національної гідності, державної честі, національної гордості, патріотизму врешті решт...
- Тільки не треба, не треба гучних слів! Це все навмисно, навмисно вигадують, щоби відволікти людей від їх справжніх проблем!..
- Державна гордість! - знову несподівано, вдруге за сьогодні, вигукнув Федір Аркадійович. - Яка держава, про що ви? Я скажу вам чесно, молодий чоловіче, я ні на гріш не поважаю цю державу (слово "цю" він закцентував навіть трохи істерично). Після того, як держава пограбувала мене, забрала всі мої збереження, всі - до копійки! - й досі продовжує лізти мені до кишені, та після всього цього я не те що не поважатиму цю державу, я навіть із радістю обману її, як тільки виникне нагода!
"Ах, як я необережно висловлююся сьогодні, - майнула думка. - І що за чорт смикає мені язика?"
- Так, я не маю жодної поваги, ніякої шани до цієї держави злодіїв. Але це не означає, зовсім не означає, що я не люблю Україну. Я люблю Україну, люблю цю землю, цей народ, мову, пісні! "Ой на горі два дубки...", "Ой по-під горою, по-під зеленою..." Чуда, а не пісні. Я сам - українець з діда-прадіда, з 1568 року мій козацький рід (скажімо прямо, тут Федір Аркадійович дещо захопився), мій козацький рід тут землю орав... Але ця держава... Бздури! Нісенітниця!
- Дозвольте, Федоре Аркадійовичу! - уже гучно промовив Стьопа. - Як можна любити Україну, наш народ і відкидати Українську державність? Чи ви не знаєте, що нація без держави приречена на зникнення, її з'їдають сусідні країни? Народ асимілюється, культура гине... Хіба не так було з українцями раніше, коли бездержавна Україна виявилася пошматованою, а про народ наш взагалі казали, ніби його й не існує? Згадайте...
- Молодий чоловіче! Я старіший за вас і проходив історію, політекономію, діямат, філософію і логіку (Федір Аркадійович, коли треба, вмів бути дотепно уїдливим). Тож не варто тут мене повчати.
Стьопа спробував заперечити, але був зупинений красномовним рухом.
- Тим більше, що я говорю не про Україну, а про так звану "республіку (чи як її там) Україна", що виникла внаслідок змови трьох комуністичних алкашів. У цій "державі" немає національної ідеї. Народ тут експлуатується і грабується. Навколо достобіса бомжів, які нюхають клей...
- І на мові ніхто не розмовляє, - додала зі свого місця Оленка.
- Не треба, - кинув примирливо Федір Аркадійович. - На Західній - розмовляють...
- Але ж я не розумію, як можна відривати Українську державу від українського народу? - сказав Стьопа. - Ну, добре, я згоден: життя в нас не вельми налагоджене і не вельми заможне... І керівництво далеко не найкраще... Але від нас із вами теж дещо залежить. Адже є опозиційні партії, є можливість брати участь у мітингах, аґітувати проти влади... Якщо вам багато що не подобається, можна спробувати самостійно вплинути на перебіг подій...
- Ви смієтеся? Обман, обман - навколо один обман. Можливо, ви ще за віком цього не в змозі зрозуміти? Що ж, підростіть - напевно зрозумієте.
     Олена тишком загигикала. Що й казати, перемога в диспуті наочно була на боці Федора Аркадійовича. Недарма ж він учив свого часу політекономію й діямат. Вуха Стьопі почервоніли, він мовчки втупився в екран комп'ютерного монітора, роблячи вигляд, ніби забув про розмову. Але думки шалено вирували в ньому. По-перше, чомусь було обидно: не доказав, не довів свого, не вмів переконати, не вмів просто логічно, розважливо висловитися. Подумки Стьопа міг навести сотні переконливіших доказів власної правоти, а вголос... Ну, а по-друге, дивлячись на Федора Аркадіовича й на Оленку, все більше переймався Стьопа питанням: чого ці євреї так уперто намагаються приховати власну національність (хоча ніхто й не думає якось ображати їх як євреїв) і разом із тим так явно виказують своє єврейство?
Стьопі пригадалося, як захоплено розповідала Олена про життя в Ізраїлі (якісь її друзі жили там і часто наїжджали до неї в гості). Як вона вивчала іврит (просто так, заради цікавості), і як їй не подобалось у школі вчити українську літературу (отой Франко такою дивацькою мовою писав - нічого не зрозуміти, а "Кобзаря" взагалі читати неможливо!).
       А Федір Аркадійович ще додавав при тому:
- Як каже Жванецький, не все те золото, що коту масляниця.
І Олена гигикала - мовляв, який же ви дотепник, Федоре Аркадійовичу!
Стьопа не був впевнений, чи дійсно Жванецький колись говорив такі каламбури, що їх повторював Федір Аркадійович? З усього, що було сказано Жванецьким, у голові міцно засіло таке:
"Хай вони говорять українською, а ми говоритимо по-своєму". І зал чомусь зустрічав ці слова шаленими оплісками.
"Чим вже їм так впеклася українська мова?" - гадав Стьопа і ніяк не міг дійти якогось певного розуміння.
Повертаючись після роботи додому, Стьопа, всупереч стереотипам, хапав першу-ліпшу книжку, намагаючись у книжках знайти відповіді на ті питання, які турбували його щодня все сильніше.
Федір же Аркадієвич, повертаючись з роботи, одразу вмикав телевізор і дивися всілякі шоу - особливо полюбляв він "Поле чудес". Ані більш-менш пристойної бібліотеки він (усупереч усе тим же стереотипам) не мав, як і не мав обов'язкового, виходячи з анекдотів, роялю. Діти його - два сини - давно вже одружилися й жили окремо. Наразі з Федором Аркадієвичем жили дві кішки, якими він ніяк не міг намилуватися.
     Стьопа теж пробував дивитися телевізор, але щоразу потрапляв він чомусь на жартівника Хазанова на одному каналі, жартівника Шифріна на другому, жартівників із "Джентльмен-шоу" на третьому... Всі їхні жарти, не знай від чого, хоч яким боком, але зачіпали Україну й Стьопа губився в здогадках: через що така увага до нашої країни? І, як на гріх, хоч би слово добре почути, так ні - якісь хворобливі жарти, здебільшого над мовою (яке кумедне її державне впровадження), або над "хохляцькою" тупістю і дурістю, як усе в тому ж "Джентльмен-шоу", де якийсь товстун одягав українське жіноче вбрання і кривлявся, співаючи чомусь... російські "частушки".
     ...В тому сезоні, про який ідеться, в моді був один актор, який теж полюбляв переодягатися жінкою, причому надягав він чогось саме народне вбрання і співав - дуже енерґійно й жваво - пісень на хохляцький манір (правда, російською мовою). Рідко яке весілля, яка забава обходилась без пісень цього, несподівано дуже популярного, артиста. Його голос було чути скрізь: у маршрутках, в автобусах, в ларках, на базарах - усюди, де юрмилися чи розважалися люди. Його гастролі збирали справжні орди, особливий фурор викликав номер, де він витанцьовував під звуки українського гімну, в супроводі військового хору в бутафорських шапках-бірках з бутафорськими ж, "козацькими" вусами. Цей артист роз'їзджав по всій Україні, збіраючи величезні каси. Особливий тріумф трапився в одному невеликому за світових мірилах західно-українському місті. Зал був переповнений, люди стояли в проходах, дерлися на сцену, в невпинному бажанні торкнутися до свого куміра. В повітрі стояло шалене дівоче (та й не лише дівоче) вищання, охорона розгубилася, проте кумір зробив їм знак - мовляв, не перешкоджайте малим сим приходити до мене. На сцену падала ціла злива з квітів: троянд, нарцисів і духм'яних фіялок. Оператори не знали, з якого боку підійти, щоб засняти таке вражаюче видовище, кадри прямої трансляції передавалися на всю країну, та що там країну - навіть за кордоном (це був, зрозуміле, східний кордон, адже відомо, як за цим кордоном обожнюють нашу культуру, наші пісні, наш народ). Артист, без сумніву, мав повне право вважати цей захід за свій зоряний час. Він стояв у світлі юпітерів, під безперервним вогнем фотографічних зблисків, дівочі обличчя злилися перед ним в одну нескінчену пістряву ленту, як раптом із середини цієї ленти, з середини цього гармідеру, спалахів та вищання, якимось дивним чином (але ж ми, шановний мій читачу, знаємо: нічого просто так, дивним чином, не відбувається, і всі експромти, як ідеться, готуються заздалегідь) з'явилася фіґура юнака - гінкого леґіня - що підійшла до артиста, невинного служителя, так би мовити, муз, нібито для шанобливого сакраменту, нібито з букетом рожевих троянд, котрі насправді вже потім (коли, власно кажучи, було вже пізно) виявилися звичайнісіньким пластиковим пакетом із написом Boss, і вивалила вміст цього пакета просто на голову артисту - артист не відзначався надто високим зростом.
    Усі наступні дні засоби масової інформації висували здогадки - що ж саме було вмістом таємничого пакету? Майже усі збігалися на думці, що на голову талановитому артистові (найпотужнішому від часів проголошення Незалежності!) висипали сміття - саме це слово вершті-решт перейшло в офоіційний текст версії того, що відбулося, але в народі чомусь поширилось інше слово, яке встиг промовити в прямому ефірі якийсь недбалий, але близький до осередку драматичного скандалу тележурналіст - ГІМНО.
Майже цілий день по тому Федір Аркадійович обурювався, яка то в нас неправова держава, де влада не в змозі запобігти будь-якому першому-ліпшому хуліґанському вчинку.
     - Що ж, виходе, ми зовсім не захищені? - вигукував він із зазвичай не притаманним йому пафосом.
Оленка не стояла осторонь.
- Людина нормально заробляє гроші! Чого він їм здався? (слово "їм" Оленка наголошувала з особливим обуренням) Та дозвольте вже людям спокійно заробляти гроші, не заважайте, ну!..
- Та то ж западенці, вони всі там чокнуті, націоналісти! - лунав голос з-за шафи. - Не звертайте уваги: це тільки там може трапитися таке. Нормальні люди на таке не здатні.
- От і я кажу, це все западенці, бандери. Вони нас гади, ненавидять. Скільки я начулась про них, як вони лютували, катюги. Уявляєте, дітей навіть забивали! Діти-то в чому винні?.. Ні, не питайте після цього, не благайте - яка там в біса "самостійна Україна"!
- Дивно, адже він такий українець, так гарно співає...
- Та їх, бандер, не зрозумієш...
Стьопа відчував, як йому чомусь знову червоніють вуха, але мовчав. Не хотілося псувати свято - в Федора Аркадійовича був день народження, до того ж Федір Аркадійович ніяк не коментував подію, що так непокоїла загал.
- Та годі вже сперечатися! - вигукнув іменинник (хоча ніхто й не сперечався). - Прошу друзів до столу, до чарки.
     Усі співбесідники повсідалися навколо імпровізованого столу, що його накрили дві дівчинки, Ксеня і Лариса, які майже ніколи не втручалися в розмови. Обидві вони їздили до роботи з віддалених приміських районів-супутників, більше мовчали, а як і казали щось, то нібито з соромом за свою не дуже грамотну, занадто м'яку й протягливу російську мову. Звичайними їхніми відповідями були "та я не знаю", "ой, та це щось занадто мудре..." Федір Аркадійович любив було зустрічати їх зранку веселим привітанням:
- А ось і Одарки, сільські господарки!
Ксеня і Лариса охоче сміялись на це, але якось не дуже щиро.
- Ну, вип'ємо за іменинника!
- Щастя! Здоров'я! Удачі! - залунало з усіх сторін.
- Будьмо! - гукнув Федір Аркадійович.
- Будьмо, гей! - загукало навколо столу. Задзеленькали чарки, руки потягнулися до апетитного сиру, шматочків спокусливої ковбаски, помідорних ломтиків, солодкого жовтого перцю. Розпочалися розмови. Хтось скаржився на долю, хтось залицявся до жінок, хтось мудрував, - словом, свято вдалося.
- Так щоб нам вік горя не знати! - гукав голос з-за шафи, одначе наразі зовсім не з-за шафи, а звідкись з боку.
- Наливай! - Федір Аркадійович зашарівся, очі йому блищали. - Слухайте, друзі, анекдот. Питають хохла: "Ти цебро води вип'єш?"- "Та чи я коняка?" - "А цебро горілки?" - "Та чи я не козак!"
За столом вибухнув регіт. Почалися жарти, старі й не дуже. Кожен розповідав за чергою, хто як умів.
- Приходить один хохол до іншого: "Куме, а де ж ваш злий собака?" - "Та он, на ґанку лежить". - "Тю, а я об його ноги витер!"
- Питають хохла на митниці: "Чи везете наркотики?" - "Так, везу". - "А ну, покажіть". Дістає шматок сала. - "Та які ж це наркотики?" - "Найсправжні. От відрізаю собі шматочок, жую - і так балдію, так балдію..."
- А як спіймати у Москві УТ-1? Причіпити до антени шматочок сала!
- Га-га-га! Ги-ги-ги!
Додав свою лепту й Стьопа.
- Війна. Українець перед боєм пише записку: "Якщо вб'ють, прошу ввжати мене комуністом. Ну, а як ні - то ні".
- А ну-мо, заспіваймо! - запропонував хтось.
- Та ото ще, співати! - обурилась Оленка. - Теж мені, співаки знайшлися. Ліпше давайте радіо гучніше, он там якраз гарна пісня.
"Що, Хава-Наґіла?" - ледве не спитав Стьопа, але вчасно втримався. По радіо гурт "Любе" грав "Комбат, батяня, батяня, комбат..."
- О-о-о, оце пісня! - закотивши очі простогнав Федір Аркадійович. - Ех, як я служив в Якутії...
І він у черговий раз розповів забавний випадок, що трапився з ним багато років тому на Півночі, коли він був солдатом.
Захмілілий Стьопа весело додав:
- А чи знаєте про невідомого солдата?
- Про якого такого невідомого солдата? - загукали навколо. - Не знаємо! Що це, новий анекдот? Давай!..
- То ж, слухайте. Ходить по місту екскурсія, оглядає визначні пам'ятки, раптом екскурсовод каже: "А ось могила невідомого солдата. Бачите напис: "Тут лежить Невідомий солдат Ізя Рабинович". Туристи здивовані: "Який же він невідомий солдат, коли відомо, що він Ізя Рабинович?" -
"Та відомо, що він був Ізя Рабинович, - пояснює ґід. - Невідомо, чи був він солдат!"
Сміх швидко спалахнув і саме так швидко затихнув. Федір Аркадійович і Олена сиділи з кам'яними обличчями. Стьопа одразу не збагнув, що трапилося.
- Що? - спитав він. - Невже не зрозуміло?
- Та ні, - повільно і якось незвичайно промовив Федір Аркадійович. - Чого ж тут не зрозуміти? Все ясно, як божий день.
Він підвівся з-за столу, по-кльоунськи вклонився на чотиири боки й додав:
- Дякую шановному товариству за дуже приємний день народження.
"Товариство" збентежено мовчало. Раптом підвелася й Оленка.
- Від ваших жартів погано тхне! - кинула вона в сторону Стьопи.
Обидва вони - Федір Аркадійович та Олена - вийшли з-за столу, прямуючи до шафи з одягом, з явним наміром одягнутися та й піти геть.
- А ви їжте, їжте, - Федір Аркадійович глузливо махнув рукою на стіл. - Не викидати ж добро свиням...
Співробітники зніяковіло сиділи, не знаючи, що й сказати. Тишу порушив голос звідкілясь збоку:
- Здається, Степанові варто вибачитися перед нашими шановними колеґами.
Стьопі зблідло обличчя. Він нервово крутив у пальцях виделку, немовби намагаючись щось нею зачіпити.
- Знаєте, шановні колеґи, - сказав він, намагаючись утримати лють, яка вже досить відчутно бриніла в голосі. - Ми дуже багато розповіди тут анекдотів про хохлів, щоб я відчував за собою провину з приводу маленького єврейського анекдота...
- Та він знущається! - верескнула Оленка. - На вашому місці, Федоре Аркадійовичу, я ніколи, чуєте, ніколи б не подала руки цьому...
-...Певно, націоналістові, - перебив її Стьопа. - Не переймайтеся, я сам вам обом більше ніколи не подам руки. Можете продовжувати свято.
Він хутко підвівся з-за столу, вийшов на сходи і швидким кроком кинувся вздовж старої кривої вулички, над якою нависало важке розкішне золото гарячого жовтня.

2

     Та осінь була теплою, перестиглою, важкою. Гілля не витримувало ваги яблук і груш, каштани дзвінко падали на бруківку. В повітрі тривко відчувався якийсь гнилий трунок, аромат перезрілості, надмірної розкоші. Піддатий Стьопа не помітив, як опинився в своєму подвір'ї, та чи їхав він, чи йшов пішки, не сказав би він навіть на страшному суді.
     Біля дверей під'їзду, на розбитій дрібнолітніми бешкетниками лаві, чорніла чиясь постать, блимав вогник сигарети, чувся прижємний запах ароматичного тютюну. Стьопа, не звертаючи на неї уваги, простував додому.
- Здоров, сарако! - раптом озвалась постать. - Куди поспішаєш? Давай, покуримо...
      Стьопа впізнав голос, та як же було його не впізнати! Микола Возняк, його старий одногрупник, веселий белебеха, бабій і залицяйко, що не минув на курсі жодної більш-менш пристойної спідниці, Микола, якого було "поперто" з інституту за прогули й неуспішність, саме він, що зник після цього на декілька років не знай куди (казали, що він утік за кордон у Польщу, а то й далі, нібито, щоб "закосити" від армії; дехто ж патякав, ніби микола когось-таки "грохнув" у своїх нескінчений пиятиках та походженнях).
- Привіт, старий, привіт!
Стьопа радо ляскав друзяку по плечам.
- От ти який, зовсім не такий, як був!
Микита, дійсно, став здоровань, яких мало, від його довгого чорного волосся, яким він хизувався свого часу перед інститутськими дівками, залишився хіба що коротенький "їжачок".
- Та й ти, сарако-неборако, не той вже хлопчик!..
- Ти що? Як? Чого тут?..
- Та ось, бачиш, нема сьогодні де зупинитись, я згадав твою адресу... Нумо, думаю, не відмовить рак-неборак старому пройдисвіту в ночівлі! Один живеш?
- Так, усе один.
- Чого ж не одружишся? А, втім, брате, й не треба, - Микола жбурнув недопалок у траву, той розсипався в темряві іскрами-вугільцями. - Пам'ятаєш: нащо мені женитися, нащо мені братись?.. Ходив було сам собі, куди заманеться, а з бабою зв'язався - що колоду до ноги причепив!
П'яненький Стьопа розчулився.
- Ах, Миколо, ти й не уявляєш, як приємно почути українську мову отак, раптово, біля власного під'їзду...
(Читач, сподіваюся, не повірив, ніби все, описане в першому розділі, відбувалося українською мовою; звісно ж, в РА "Соловей" усі розмовляли по-московськи, але я, каюся, ввів шановного читача в оману - що робити, здійснивши над собою певне зусилля, автор переклав мову співробітників "Солов'я" на загальнозрозумілу, чим погрішив проти принципів строгого реалізму. Втім, реалізм зараз не моді, тож - отримуйте. Натомість Микола розмовляє плинною українською, їй-бо', не брешу.)
Друзі піднялися сходами до Степанової квартири.
- А нумо, чайку! - радо запропонував Стьопа.
- До біса чайок! - парирував Микола. - В мене є кращі напої.
В руці його зблиснула карафовидна пляшка з підозріло зеленуватою рідиною.
- Найліпша у світі саморобна горілка-настоянка на гірських травах. Справжня козацька оковита.
Тільки зараз, в електричному світлі, Стьопа побачив, що обличчя Миколи якимось дивним чином перекошене. Причиною того був досить потворний кривий рожевий шрам, що перетинав Миколині лиця, ніс і куток рота. До того ж, Миколі бракувало половини правого вуха. Через усе це він дуже скидався на здоровезного подряпаного в дворових бійках досвіченого кота: Стьопа навіть посміхнувся з такого порівняння.
- А це що такеє?
- Чи не бачиш: бандитські кулі, - Микола гучно зареготав. - Та ні, жартую: випадковий вибух - ще дешево відбувся.
- Ти, подейкували, до тюряги потрапив...
- Хто, я? Схаменись, отроче, хто б мене туди закатрупив? Мене сперше спіймати треба. Я насправді був далеченько, в інших краях...
- У Чечні? - несподівано бовкнув Стьопа. Микола набурмосився:
- Чого це в Чечні? Далася вам усім та Чечня. Ти мене ще до унсовців зарахуй... До того ж у мене на Схід алергія. З мене й Балкан вистачило.
- То ти з Балкан такий красунь?
- Микола багатозначно підняв палець.
- Приштина. Чув про таке? Отож. А потім краї ще цікавіші: Гіпускоа, Лондондеррі... Наразі світ відкрито для всіх. Світ належить нам, раче-небораче.
- Та не дуже помітно, - гірко зітхнув Стьопа. - От у мене, наприклад...
     І він розповів миколі про свої злигодні в РА "Соловей". Співбесідник його уважно слухав, навіть не проголошуючи звичайних тостів, штибу "Хай не лізуть", "За Бог з нами, за хрін з ними", "Чим більше нам, тим менше їм", та таке саме, лише іноді співчутливо гмикав та скрушено хитав своїм "їжачком".
- От гади! - вигукнув він, коли Стьопа дійшов до історії з нещасливим анекдотом про невідомого солдата. - Недарма ж кажуть, що саме їм належить насправді Україна! (слово "їм" він наголосив так яро, що в шафі задеренькотів посуд) Воно, майже все, просякнуто їхнім духом, масони чортові! Ще й церков своїх навколо набудували.
- Яких церков? - здивувася Стьопа. - Ти хотів сказати - синагога. Так у нас лише одна є... Може, правда, я не знаю, може які підпільні... То ж від чого їм, здавалося б, ховатися?
- Дурню, які синагоги? - Микола аж підскочив. - Церкви, самісінькі церкви, під хрестами-куполами - ото й є найсправжнісінький масонський дух!
- Та це ж наші, християнські, православні, - подиву Стьопи не було меж. - Хіба що московського патріярхату, але ж, все одно, це ж наша віра...
- Яка наша віра! - Микола вже не міг сидіти на місці, він зірвався і почав бігати по квартирі - вперед-назад, вперед-назад, при цьому роблячи шалені рухи руками, так що нагадував вітряк, що його зірвало з пагорба бурею й несе по небу, не знай куди за обрій.
- Віра!.. Ти що, вчора народився? Звідки ця віра у нас, в Україні, взялася? Не було її у нас тисячоліття, поки ці масони нам її не завезли!
- А як же князь Володимир?
- А що Володимир? Його охмурили. Чи не ясно? Християнство - це ж звичайнісінька єресь у середині юдаїзма, більше нічого. А що там - обраний народ, що тут - Месія Ізраїля, все одно. І потім, що це за віра: "коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу"? Довго б ми проіснували, роблячи життя за такими заповітами... Ні, Степане, все це не наше, все це нам нав'язане... Сьогодні, звісно, намагаються все розтлумачити-пояснити: мовляв, і Христос - не єврей, а арієць, і Галілея не Галілея, а Галичина, але все це бздури, і Христос - найперший масон!
Стьопа сидів, заскочений, спанталичено втупивши очі в несамовитого Миколу. Але той і не думав зупинятися.
- А хрест? Це знаряддя ганебної страти! Що це за символ? Чи ми злочинці, варті покарання, щоб тягати на собі звичайну - хоч і маленьку - шибеницю? Ні- це нас прагнуть виставити такими собі злочинцями, нам намагаються накинути зашморг на шию...
Стьопі раптом пригадався золотий хрестик на грудях у Оленки. "Ага, ось воно що!" - майнуло в голові.
- А символика - це не просто так, - тим часом продовжував Микола. - О, це зовсім не пусті цяцьки! Недаремно людство за тисячі років дійшло до певних талісманів, оберегів, рун... Знак, символ, він впливає на людину, робить її або сміливою й непереможною, або нікчемною й слабкою. Хрест - шибениця - позбавляє нас решти мужності й волі до боротьби, сковує наші м'язи, затуплює наш мозок і врешті-решт перетворює нас на сопливих непротивленців-дебілів, що бояться навіть і слово муркнути. От наш народ під знаком масонського хреста, - Микола обвів рукою квартиру. - Дожилися, що бояться вже всього на світі. "Аби б не було війни". Аби мені ніхто не дошкуляв. Раби.
Він зупинився, проковтнув чарку "гірської настоянки".
- І що дивно: ми вже тисячу років покірно, слухняно живемо у вірі найжалюгіднішого, огиднішого народу, під його символами, які програмують із нас слабаків і невдах, а нашу націю прирікають на вічні поразки. Чим більше я про це думаю, тим менше в змозі збагнути. Ти знаєш, що сказав Марк Аврелій?
- Що?
- Коли він проїзджав через Палестину, він вигукнув: "О макромани, о квади, о сармати! Нарешті я знайшов людей гірше за вас".
- Гм...
- Отакої.
Микола нарешті втомлено опустився на стілець.
- Отже, і тобі скажу так: поки ці ганебні симовли бовваніють над нашою рідною землею, не буде тут ані щастя, ані добробуту, ані злагоди. Наші боги вже тисячоліття гніваються на нас, через те вся ця тисяча років на нашій землі - суцільні чвари, кров, голод і смерть...
- Адже дійсно...
Стьопа був ошелешений, як же сам він не збагнув свого часу таку просту й очевидну думку.
- Повернутися до віри наших предків, русичів-оріїв, відродити не лжекультуру юдео-християнсько-масонських "церков", а надбання великої цивілізації Аратти, нашої Аріяни-України - от наше завдання. А для цього... для цього треба поскидати кабалістичні символи чужинців і встановити символи нашої віри - руни Сварога!
- Ти що, пропонуєш збивати хрести з церков?
Але не встиг Микола відповісти (а він хотів відповісти - це було видно по його перекошеному обличчю), як Стьопа підскочив, наче його ґедзь вжалив.
- Є! Ідея! - несамовито загорлав він, ляскаючи собі лоба. - Як же я забув! Забалакав ти мене, Миколо. Адже у нас, у самісінькому центрі міста, стовбчить такий символ, такий, що куди там хрестам... Ні, хрести, розумієш, хрестами, але чи бачив ти... чи бачив ти той семисвічник?
Микола дивився на свого друга, і в очах його помітна була певна стурбованість. Чи не зашкодила часом "гірська настоянка" психіці Стьопи? Іч, як він розхвилювався...
- Та ти заспокойся, сядь...
Але Стьопа вже не слухав. Він хутко одягався, намагаючись кудись бігти.
- Стьопо, Стьопо, куди ти? - Микола спробував його зупинити.
- Давай, одягайся! - Стьопа кинув на друга майже божевільний погляд. - У центр, на площу - сам побачиш!
- Та який центр, схаменись - вже перша ночі, автобуси не ходять...
- Візьмемо таксі!
- Зачекай до завтра - краще робити справу на тверезу голову.
- Ні! - майже істерично вигукнув Стьопа. - Ні - завтра, на тверезу голову, все почнеться знов, і нічого, нічого ми не зробимо. Знову цей Федір Аркадійович, знову ці анекдоти, знову обр?зи... Ні, сьогодні, зараз, негайно! Ми повинні, ні, ми мусимо знищити цей ганебний символ, цю масонську пошесть на нашій землі!
- Як же ти збіраєшся його нищити? Валити просто руками?
Стьопа на мить зупинився, потім кинувся до комірки, з грюкотом витяг невеличкий на вигляд, але напевно вже дуже важкий ящичок.
- Ми перепилимо це одоробло ножівкою!
- Слухай, небораче, я серйозно кажу, - Микола спробував говорити переконливо, але голос його не переконував: він, власне, теж, як і Стьопа, був добряче напідпитку. Але на відміну від свого горілчаного друзяки, Микола все ж розумів, що Стьопа збірається вчинити щось протизаконне, а ніщо протизаконне до Миколиних планів не входило. Тому він і вирішив утримати свого одногрупника від небезпечного кроку за будь-яку ціну.
- Слухай, - звернувся він до Стьопи. - Ти хоч повідомь мені, що це ти зібрався вночі пиляти, що це за символ такий?
- Ну як же ти не розумієш! - нервово вигукнув той. - Семисвічник, величезний семисвічник - він стирчить, наче опудало, трошки вбік від головного проспекту, на колишньому Базарному майдані. Ну, ти що, забув: ми там колись пиво пили!
- А... ось воно як... Так що, Базарного вже нема?
- Та ні, майдан є, але у самому його центрі - цей масонський символ...
- Це зветься "менора", - сказав освічений Микола. - Хоча й дивно, навіщо його туди забамбелили?
- Сам же казав: нас програмують... показують, хто насправді хазяї цієї землі. Невже не ясно? І всі навколо мовчать, наче так і треба. Ну, нічого, недовго йому там лишилося...
- Постривай, постривай, але напевно ж він охороняється...
- Який там охороняється - о першу ночі! Та мєнти вже давно пухнуть, як сичі. Вони ж тільки й вміють, що з алкашів гроші вибивати.
- Так ти що, сподіваєшся цією дряпалкою перепилити держало? Воно ж напевно сталеве, та ще й, впевний, що не одне. Скільки часу тобі це потребуватиме? Та чи вистачить снаги?
- А ти на що? Пилитимемо в дві зміни.
- Красно дякую! Я взагалі-то хотів у тебе відіспатися, бо вже три доби по вокзалах вештаюсь, а ти мене, як собаку, на холод у темряву женеш!
Цей арґумент трохи охолодив Стьопу. Дійсно, старий друг, попросився до ночівлі, а він... З помітним жалем Стьопа жбурнув ножівку геть.
- Тихіше, сусіди прокинуться, - зауважив Микола.
- Нічого, не помруть, - хмурно відгукнувся Стьопа. - Наливай, чи то пак. А то й спати вже пора.
...Наступного ранку він ледве розплющив очі. Голова несамовито боліла, нудило й кортило повіситись.
"От клята настоянка, - міркував Стьопа. - Де він тільки її взяв?"
Годинник показував десяту. "Все, на роботу не піду, - вирішив Стьопа, - і взагалі нікуди сьогодні не піду". За вікном було сіро, мрячно, вив шалений вітер, по небу бігли брудні шматки осінніх важких хмар. Усе, скінчилась багряна розкішна осінь, надходив холодний, сумний і темний листопад.
Миколи в хаті не було. "Хоч би розбудив, харцизяка, - думав Стьопа. - Двері не зачинив, пішов... Ні тобі здрасті, ні тобі до побачення... От волоцюга..."
- Світ належить нам, - пригадав він слова Миколи.
"Нам... Не нам, а тим, у кого є... навіть не сила, а нахабство..."
Голова боліла, вітер грюкотів десь зірваною залізякою, хмурно було навкруги, хмурно було всередині, і все життя здавалося Стьопі змарнованим, нікчемним, дурним часом...
Під вечір, у чорнильній темряві, небо розпанахала жовта блискавка, луснув грім.
"Ні хріна собі: в жовтні гроза, - міркував, не підводячись із ліжка, Стьопа. - Що це діється... точно, мабуть, парниковий ефект".
До чого тут парниковий ефект, він не знав, просто звик усі природні нісенітниці штибу цвітіння вишень у грудні або сніговію в травні відносити на рахунок цього незрозумілого пересічній людині явища.
Потім Стьопа уснув - як у яму провалився. Снився йому чомусь імператор Марк Аврелій, він указував пальцем на Стьопу і грізно говорив:
- Нарешті я знайшов людей гірше за вас!
     У цей час, на іншому кінці міста, спав глибоким, але не дуже приємним сном Федір Аркадійович, поруч із ним куняли його кішки. Федору Аркадійовичу снились колони гінких леґінів у камуфляжних одностроях, які крокували центральним проспектом, і що найгірше, - сам Федір Аркадійович стояв на хіднику цього проспекту, сам-одинак, і не було поруч ні Оленки, ні кішок. Раптом із колони виокремився якийсь хлопець у плямистому береті, він наблизився до Федора Аркадійовича, і той збагнув, що це ні хто інший, як Стьопа.
- Стьопа! Здрастуй, Стьопа! - зробив спробу привітатися Федір Аркадійович, але Стьопа мовчки вказав на хмурне попелясте небо, від якого відбивався вогонь смолоскипів і гучно крикнув:
- Слава Україні!
- Героям Слава!!! - несамовито заволав Федір Аркадійович і... прокинувся.
      Шоковані його лементом кішки розбіглися в різні боки. За вікном щось підозріло біліло. Це був сніг, перший сніг тієї зими. Бадьоро крокуючи по чистому білому хрусткому килиму повз Базарний майдан, Федір Аркадійович навіть не звернув уваги на якусь зміну, що сталась за минулу ніч. Лише на мить здалося йому, що майдан ніби став просторіше, ширше, якось вільніше й легше стало дихати на ньому. "От що значить чистий свіжий сніг! - подумав Федір Аркадійович. - Як він очищує повітря!" Він, звичайно, не помітив сталевої "менори", величезного семисвічника, що, не витримавши тиску нічного осіннього буревію, рухнув на бруківку, тим паче сніг майже повністю покрив його пухнастим покривалом.
     Утім, інші мешканці міста теж не звернули на це жодної уваги.

травень 2004
Січеслав