Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

Оповдання бабусі Чорнобривцевої


Вересневий сонячний ранок встав на зміну ночі. Проміння грайливо золотили верхів'я дерев, стояла осіння погода. На ганок вийшла старенька бабуся погрітися, пригадати минуле, порадуватись приємним ранком.
Стара бабуся Марія Петрівна Чорнобривцева. Живе вона вже друге сторіччя - їй сто одинадцять років. Вже не дочуває, не добачає, обличчя вкрите багато численними зморшками, пооране хрест-навхрест старече тіло свідчить про пережиті роки.


- Добрий день, бабусю, - гукнув я привітно. Драстуйте, - відповіла вона й подивилась на мене,
- Розкажіть будь ласка, як віджили свій вік, чого довелось побачити вам: молодим людям це цікаво.
- А як же, я багато бачила, багато пережила - почала вона. Нас вісім душ було в батька. Народилась в Павлограді. Були ми міські. Коли виходила заміж, було мені 23 роки, а чоловікові 45, та ще й з дітьми, до того ж удвох додали сім'ї, почалось моє життя.
- А тут голодний рік. І-і-і горе ж було… Було як поб'є мене, як поб'є чоловік, так отака голова, і цей перший чоловік помер давно. Вийшла за другого. Він прослужив у солдатах десь там на Кавказі 15 років. Такий був, що не знаєш коли і битиме… Та як наб'ється й цей, то вже не пам'ятаєш нічого. Тільки не лаявся ніколи, а бив немилосердно. Довго й другий чоловік учувався після своєї смерті… Оце йду, а він неначе йде проти мене… Дітей була ціла купа - 17 мала. Ніколи їх було доглядати за роботою. Оце було йду на роботу, пригортаю дитинку, а сніг так і сипе сюди. Одно зварилось в казані, впало з печі, ніколи було доглянути його, я на роботі була. А друге впало - перебило спину - зробилось калікою…
Тоді ще письменності не вчили, я в школу не ходила, не навчилася читати і писати. І карточок ще не було, як тепер (фотографій ред). Знялась якось один раз за все життя та й ту люди вкрали.
Межиріч, Маврино, Лихачева та інші села були панськими . Пам'ятаю ще запорожців. Вони там на хуторі жили, в землянках, невеличких наметах. І що ж то за народ був! Отакі руки, отакі плечі, величезні були та, як заспівають було чоловіка три, чи чотири, так аж хата реве! Займалися хліборобством. Тоді ще не було такого злодійства, як тепер, дехто робить в сім'ї.
Довелось багато лиха побачити за свій вік. Та не сердилась я зроду. Хоч хто яку шкоду зробить - перехристюсь та й терплю далі.
Зараз маю три доньки: одній самій меншій, в якої доживаю віку, тут на Озерній №55, сорок вісім років. Другій - сімдесят сім літ, а третя після тифу збожеволіла… Не маю вже не братів ні сестер, усі повмирали вже, а я ще живу. Є в мене онуки та правнуки, котрих більше ніж 70 душ… Ще в минулому році пам'ятала все, а тепер забуваю, багато забула. Сяду оце шити, втягати нитку в голку, а мені здається чотири вушка… Вже не маю жодного зуба. Щелепами кутуляю.

Павлоградська газета, 7 жовтня 1943 р.

Андрій Осипа.

Павлоградська газета 7.10.1943.