Головна Книгосхов / Толока / Документи і статті / Голодомори на Павлоградщині / Письменники нашої Вкраїни Постаті / Знахідки / Віхи історії  / "Мегаліти" Павлоградщини / Нумізматика  / Лозівський історичний клуб / Гостьова книга / Контакт /

ПИРОЖЕНКО ПЕТРО - двоюрідний брат по батькові
КУЛІШ ВІКТОР - двоюрідний брат, син батькової сестри, жили вони на вулиці, яка тепер зветься Колгоспна.
ПЕТРО Х. - жив на теперішній Луганській, а тоді Ворошилова, 88. Це "Городище", десь за 300м від теперішнього витверезника.
БОНДАРЕНКО КОСТЬ - чоловік двоюрідної сестри Насті по дядькові Іларіону (старший брат нашого батька Харитона).
ПАНЕНКО ВІКТОР - однокласник з СШ № 1.

ЩОДЕННИК ПЕТРА ПИРОЖЕНКА.

1 9 4 2 р і к.

11 жовтня.
Сьогодні відбулися дві події: в городі відбувся молебінь і мітинг в честь річного панування німців у Павлограді. Той рік 1941 11 жовтня в суботу рано утром німці вступили в Павлоград. Сьогодні також відбудеться свадьба у Петра. Я прокинувся дуже пізно і почав дочитувати книжку "Победители". Якого автора вона, я не знаю.
До мене прийшов В.Куліш з машинкою для стрижки. Вітька покликав (.....я)Івана. З ним прийшло багацько хлопців, і почалось стрижіння. Години в 2 я пішов до Куліша і пробув там години до 4. Пішов на свадьбу до Петра.
(......) оставсь ночувати в клуні.

12 жовтня.
Утром прийшов до ..... переодягатись і пішов на роботу. Послали на хутори перевіяти пшеницю і зносити на купу. Після вчоращньої ночі в клуні на мене налягло якесь странне чувство, хочеться якнайскоріше додому і сходить до Петра розпитать про їхню С.Д.Г. з Морозівського хутора.

13 жовтня.
Сьогодні не пішов на роботу. Думав скласти кукурузиння на городі, але почув, що Петро буде їхати в Морозівський х., пішов до його. Вирішили їхать в неділю. Побув у його до обід і прийшов додому, щоб узять зерна для меління, і пішов у млин. Пробувши до вечора у млині (однак я не змолов) прийшов додому, повечеряв і ліг спати.

14 жовтня.
Сьогодні виходний. Я все ж таки був (...................)
(..................) на обід і зразу пішов складати кукурузиння. Увечері пішов до Вітьки і, вернувшись від нього, ліг спати.

15 жовтня.
Сьогодні після довгої засухи почалась мряка, але не довго. Сьогодня вичищали ями для парників і виносили сіно з конюшні. В обідній перерив копав дома яму для кролів.

16 жовтня.
Не було ніяких змін - все по старому. На роботу я не пішов.

17 жовтня.
Сьогодні рубали ліс у лагерях. Там я не був ніколи. Який красивий ліс. Великі дерева - і все це повинно пропасти. Всі постройки порозвалювані, нема ні одного цілого будинка. Де при радянській владі були тисячі червоноармійців, там зостався зарослий ліс, розвалені будинки і тільки чуть стукіт сокири і пилок.
Майже кожен день чуть звуки от бомбандировок в напрямі на Дніпопетровськ. Ці вибухи сповіщають про недалеке повернення Радянської влади і скинення німецького ярма.
Ходять слухи, що німецькі війська будуть передвигаться з фронту, а остануться самі румуни і італійці. Но це щось за брехня, і я цьому не вірю. Взагалі німці остаточно замотуються в своїх ділах. Тепер треба тільки гарного вибуху зсередини і ми побачим їхні п'яти. А поки вони нас душать трьома стами ячменю, та й те мабуть перестануть давать. Вони вивезли майже ввесь хліб і накладають на що тільки можно податки, а наші домашні собаки за самогон ладні і батька отдать.

18 жовтня.
Неділя. Ноччю йшов дощ, а дньом було холодно і йшла мряка. Пішов до Вітьки, а од його зайшов до Петра, де і пробув часов до 2-х. Прийшов додому й почав ремонтувати машинку для стрижки.

19 жовтня.
На роботу спізнився. Робив ремонт дверей у хату. Більш нічого особливого не було. Увечері чухрав кукурузу. Читаю 11 номер "Исторической летописи" за 1914р.

20 жовтня.
Був на роботі - знову ж таки в лагерях. Коли прийшов додому взнав, що сю ніч хочуть робить облаву і ловить з постелі і гнать прямо на комісію, а звідти в Німеччину. Я вирішив дома не ночувати. Спав у Петра в клуні.

21 жовтня.
Сьогодні прямо од конюшні староста забрав дівчат і хлопців і повів у сіль-управу. Відтіль їх повели на комісію. Виділи Кудрицького, Шавкуна і Зубенка Василя, а то дівчата. Зубенко не пройшов, Кудрицького отставили.

22-23-24 жовтня.
За ці дні нічого нового не було. На роботі був кожен день.

25 жовтня.
Сьогодні неділя. Рано утром пішов у колгосп, взяв коней і поїхав по кукургузиння. Коли приїхав додому, то взнав, що Петро буде їхать на М. хутір. Нашвидку вдівся, пішов до його. Дома його вже не було і я рішив підти в город. По дорозі я зустрів тих, що виряджали в Німеччину. З ними я ішов от до Вітьки Паненка. Дома його не було і я пішов до Волковського. Там я застав і Вітьку. З ним я пішов на станцію. Повен ешелон нагрузили дівчатами і хлопцями. В кожному вагоні стояв німець для того, щоб вони не тікали. Скрізь було чути крики плачу і голосіння. Плакали і матері і батьки. Коли поїзд рушив, ми пішли до Вітьки, де я в перший раз за рік почув радіопередачу. Прийшов додому, як сонце зайшло. Вітька приніс од Яшки Зуя собаку.

26 жовтня.
Сьогодня був на роботі - там же, в лагерях. Увечері писав щоденник. Від нестачі часу я аж із понеділка не записував його, бо дньом бував на роботі, а увечері не було світла. Я записував при світлі свічки, та й не дописав усього (оставив на завтра).

27 жовтня.
Був на роботі. Коли ішли на роботу, то човна вже не застали і нам прийшлось обходить аж у Береберівку. Хоть і далеко прийшлось обходити, зате я побував у тих місцях (хоть і недалеких), де ще ніколи не був. Побачив кам'яні виступи у кручах якраз над Вовчею. З роботи вернулись, коли сонце вже зайшло. Ввечері дописував щоденника.

28-29 жовтня.
Я тепер начинаю записувати за декілька днів разом, бо нема часу, та й нічого писати.
Вчора був з коровою (за матір, бо вона больна), а сьогодні був у лагерях. По дорозі, не доїзджаючи Береберівки, ми найшли радянську листовку за 9 жовтня, яку очевидно кинув літак цієї ночі. З якою радістю почали її читать, але швидко розчарувались. Заголовок листовки був: "За Радянську Україну". На першій сторінці були запитання американського кореспондента і відповіді Сталіна. Й.В.Сталін відповідав на запитання, що допомога СРСР від Англії та Америки дуже мала, і що Радянський Союз, прийнявши на себе основний удар німців, більш допомогає союзникам. На другій стороні листовки не було нічого особливого. Увечері, коли вертались з роботи, то пастух показував ще декілька листовок.

30 жовтня.
Був на роботі. Зуй Іван казав, що Петра повинні перевести за Дніпропетровськ. Петро хоче бросити жандармерію.Сьогодні я читав знову лстовку за 4 жовтня. Нічого особливого в ній не було. В неділю думаю сходить у город, може возьму радіоприймач. Може вдасться встановити його і слухати Москву. Також думаю поговорити з В.П. Може організуєм який-небудь кружок. Мені вже надоїло сидіти склавши руки і дивитись на німецькі знущання.
Сьогодня почали двигатись перші переселенці з Житомирської області. Їх відтіль, з їхньої області, німці виселяють в три райони.

1 листопада.
Був на роботі. Ввечері ходив давить олію. Було дуже важко, но все таки видавили 5л. і прийшли додому з олією.

2 листопада.
Сьогодні неділя. Утром пішов до Петра. П. казав що на днях їх повинні перевести, мабуть, аж у Софію. Від Петра я пішов до Вітьки Паненка. З ним пішов у кіно. Вітька мені розказав про організований підпільний кружок. Правда, він ще не дуже організваний. Учасники його, молоді хлопці, складають листовки, висміюють поліцію і др. Головне те, що він уже існує, а останнє поступово налагодиться.

3-4 листопада.
Обидва дні був на роботі. Вчора приніс мідної проволоки. Думаю, може згодиться на антену. Більш нічого не було.

5-6-7 листопада.
4 і 5 був на роботі. Сьогодні ішов дощ. На роботі я не був. Утром перевіз солому. Приходив Петро. Договорились з неділі сходить на 55 завод.

8-9 листопада.
8 і 9 на роботі не був. В неділю ходив у город і пробув там цілий день.

10 листопада.
Сьогодні в ліс не поїхали. Копали буряки.

11-12-13-14-15-16-17-18-19 листопада.
За всі дні не було ніяких змін. 11 возив буряки. 12 ламали водокачку. 15 возив коноплі. В неділю ходив до Вітьки: був у кіно. 18-19 їздили в ліс.

9 листопада.
За останній час я почав пропускати записи щоденника...

Д а л і л и с т о ч к і в з з а п и с а м и н е м а є .

1 9 4 3 р і к.


20 січня.
Приїхав з лісу. Дома сказали, що мені загадали на роботу на біржу праці.

21 січня.
Був у лісі. Випав сніг. Загадали знову на біржу. Прийдеться іти.

24 січня.
Пішов у сіль-управу. Звідти пішов у поліклініку, думав що дадуть справку про хворобу, але не вдалось.

25 січня.
Пішов на реєстрацію. Направили на хлібозавод дровосіком.

26 січня.
Був перший день на роботі. Спочатку показлось дуже важко, а проте я вдоволений, додому йшов з гарячим хлібом. (Правда нас затримали на воротях, але добре обійшлось).

10 лютого.
Ідуть чутки, що рад.війська зайняли Харьків і вже дійшли до Лозови.

11 лютого.
Італьянські і німецькі машини ідуть все більше на Дніпропетровськ. Похоже, що німці скоро втечуть.

13 лютого.
Виїхала майже вся поліція і всі начальники. В місті повстала жандармерія.

14 лютого.
Повісили 5 партизанів. Дуже багато евакуїрованих.

15 лютого.
Нічого не поймеш. Кажуть, що руські близько, а в той час вернулась поліція.

16 лютого.
Пішов на роботу. Розгром. Люди тягнуть усе, що можно. Німці за це відплачували розстрілами. Скрізь побросали автомобілі, розкидані шинелі, гвинтівки і разний інструмент. О 3-й годині дня загув гудок, який гув 15 хвилин. По цім сигналі почалась швидка евакуація німців і поліції.

17 лютого.
Утром пішов на роботу. По дорозі на Синельниково стояла велика колона італійських машин. Кругом була стрілянина. Я, не дійшовши до старого моста, побачив багато поліції. Вони їхали, хто як зміг, аби швидше. Хлопці повернули додому, а я за ними. Дома зразу прийнявся за чистку окопа. Кругом свистіли кулі. Італійці цеп за цепом, один за одним відступали городами. Вулицею мчались італійські і німецькі авто. Інколи шумів снаряд. Тоді цепи італьянців падали на землю,(а я, звичайно, в окоп). Мені було трохи страшно, але радість і любопитство перемагали страх. Я не знав, що робити. Мені хотілось пощипати німців, але я був один і не знав, як. Я пішов у хату снідать, коли одчиняються двері: ввійшов червоноармієць. Ми спочатку його не взнали, а я трохи злякався.
- Прикурити можна?- спитав він.
- Можно - сказала мама і дала йому огню.
- Ітаійців тут нема?
Я здивувався і трохи недовірливо поглянув на його:
- На що вони вам? А чого вони тут будуть?
Тільки тут ми всі побачили, що перед нами стоїть не поліцай, а справжній червоноармієць. В хаті піднявся шум. Вітька і Шура почали сміятися, а бабуся плакать. Я вийшов на вулицю. По вулиці йшли групи червоноармійців. Одні тягли на санях кулемети "Максим", інші були з гвинтівками і автоматами. Пішов до Куліша В. У їх ще ніхто не знав, що німці втекли. Всі були розгублені і перелякані. Ми з Вітькою пішли до Петра. Там ми побачили те саме. Дядько з тьоткою виглядали з сіней, а Петро сидів у хаті з хворою ногою: він опік кип'ятком для того, щоб не відступать з німцями. По дорозі до нас ми побачили, що нашою вулицею побігла танка до міста. Хвилин через 5 показався дим, почувся вибух. Ми думали, що то взірвали міст, але помилились: то підбили танк. Вулицею вели 5-х німців і зразу на протів школи постріляли. (Це вже по варварському.) По полудні ми з Віктором К. пішли до мосту. Скрізь стояли німецькі машини і валялись трупи німецьких солдат. Звіджти ми зайшли до Костя Б. Він теж помагав виганяти німців. Пробувши в нього з годину, ми пішли додому. Ввечері я обдумував план як нам вступити добровільно в армію. За увесь час наступу Червоної Армії німецькі літаки майже не бомбили, і тільки сьогодня після обіду почали налітати на станцію.

18 лютого.
Сьогодня хмарно. Інколи іде сніг з дощем. Пішов до Вітьки. Дома його не застав. Мати його сказала, що він пішов на аеродром. Його там не було. Я взяв собі штук п'ять терпугів і обценьків і пішов до Петра. Німецькі аероплани почали групами налітать на місто і бомбить. Пішов додому обідать. Нашою вулицею проїхало сот дві танок на Роздори.

19 лютого.
Прийшов Петро. Я вирішив сходить з ним до міста. Надворі ішов сніг і розбирався вітер. Петро з жінкою пішов до її баьків, а я зайшов до Попенка. Його дома не було. Зайшов до Костя. Він розказав про наших добровольців. Вчора увечері вони з групою регулярнї армії зайняли Зайцев. Німці туди направили 9 танок і автоматчиків, розбили їх і спалили село. Ішовши додому я зустрів одного з них і вирішив поїхати в Зайцево. Я зайшов додому, взяв кусок хліба і поніс йому, бо він був голодний. Біля школи стояла машина. Біля неї я побачив Бабенка Андрія, Мамотенка і Пшеничного. Там же був і мій новий знайомий. Я віддав йому хліб і попросив у шофера, щоб він взяв мене на машину. Він согласився. З нами їхав лейтенант і старший лейтенант. "Слідіть за повітрям"- сказав ст.лейтенант. Не доїзджаючи Очеретуватої хтось із нас крикнув: "Аероплан". Шофер зменшив швидкість. Аероплан уже пролетів. "Прись",-сказали шоферу, а мені почулось:"Плигай", і я плигнув. Машина помчалась, а я побіг за нею, але швидко відстав. Із-за хмар виринув другий аероплан, кинув бомби і обстріляв з кулемета підводу. Я впав на землю і в ту мить через шлях від мене розірвались три бомби. Це були перші бомби, які близько від мене взірвались. Я пішов до машини, яка була з півкілометра від мене. По дорозі була розбризкана свіжа кров. Я думав, що то наших поранив, але вони вийшли з посадки цілі і невредимі. Ми сіли на машину і поїхали дальше. Аероплани вже не давали дальше їхать. Ми пішли в Зайцево. Село було наполовину спалене. По городах і на вулиці лежали трупи битих селян. На все це не можна дивитись без жалю і без бажання помсти над німцями. Я вже перестав жаліти німців, яких розстріляли. Ми пішли городами через село. Край села я знайшов собі гвинтівку. Ходив до дядька. У них теж згоріла хата, але лише самий верх. Всі вони були живі. Аероплани літали понад самою землею і піддавали бомбардировці все, що тільки було треба. Увечері ми вирушили на Синельникове, але вирішили заночувати в Козачому Гаю.

20 лютого.
Рано утром, ще й не світало, ми встали й пішли далі. Ніч була місячна і іти з колоною було небезпечно. Аероплани раз-у-раз скидали бомби. Нам кілька раз прийшлось тікать у посадку. Попереду колона обозу повернула назад і ми не знали, що робить. Вже хотіли повертати назад, коли побачили двох червоноармійців, які йшли з передової. Вони указали нам путь і ми пішли дальше. Попереду вправо показалось село. Це було Бурякове. Явились в штаб полка, звідки нас направили в часть. Хлопці пішли грітись, а мене оставили дожидать комроти. Попереду в напрямі Синельниково проходила фронтова лінія. Видно було перестрілку з кулеметів і артилерії. Коли з км від нас показався клубок огню, який наче підіймався до неба, а за ним почув вісім вистрелів.
- Проспівала одна,- сказав червоноармієць.
- Хто? - спитав я.
- Катюша,- відповів він.
Це була та, чуть не легендарна, "Катюша", про яку вели так багато розмови. Ось показалась колона червоноармійців і дали приказ скликати всіх. Я пішов нагукав свою групу. Нас поставили в ряди, роздали патрони, повели яром ближче до фронту. Мамотенка і Бабенка А. послали в розвідку. Ми пройшли з годину яром, аж поки стало видно. Далі йти було неможливо тому, що аероплани заставляли раз-у-раз падати на землю. Командир роти віддав приказ остановитись. Ми перейшли в невеличкий ярок через балку і там полягали. Спочатку було добре, а коли сонце піднялось вище, сніг почав танути і ми вимочилиссь і вимазались в грязі. Вернувсь Мамотенко з розваідки, а Бабенка не було. Він сказав, що Андрія, мабуть, убили, - бо почули чергу з автомата. Аероплани ввесь час над фронтом і не давали нам і голови підвести. Дедалі хотілося все більше їсти, бо я вчора утром як поїв, та й досі. Почувся вистріл з автомата й мене, бо я був наверху, послали роздивитись, що там таке, а всі, зі страхом на обличчі, притаїли дихання. Я теж злякався, але нічого не зробиш, помаленьку виліз наверх, а потім набрався сміливості, встав на ввесь зріст і почав дивитись навкруги. Ніде нікого не було. Я вернувся до своїх. Після обід погода із ясної змінилась на хмарну і ми з полегшенням зітхнули: аероплани поволі зникали і зникали.
Тільки вийшли з свого природнього окопа, як вмить вилетіло з-за обрію, майже, по-над землею 14 "Мессершмідтів". Ми всі попадали. Аероплани один за одним, неначе змії, то припадали до землі, то знову піднімалися вгору. Вони політали з півгодини. а потім зникли за обрієм. Ми всі перебрались ближче до гурту. Пускалась віхола. До нас прийшов якийсь штабний начальник і почав читати обривки з газети. Приїхала кухня. Ми по одному йшли одержувати їжу. Підійшла моя черга , і тільки я хотів йти, як над нами почали свистіть кулі. Нас обстрілювали з сараю, який був за кілометр, уздовж по бальці, від нас. Знову ж таки і тут мене послали роздивитись в чому річ. Я проліз уверх канавою, але нічого не видно, звідки стріляли. Тільки встанеш на півросту як з кулемета начина стрілять. Тут помагає те, що звук долітає раніше кулі, тільки впадеш, як кулі свистять над тобою. Я нічого не взнавши вернувсь у низ, де сиділи лише самі червоноармійці, а штабіст вже кудись утік.
Наш взвод направили на заняття лінії оборони. Ми повривались у сніг і лежали, тремтячи від холоду. Тільки тут я побачив користь лопати, якої на жалі ні в кого не було. Проте я гвинтівкою вирив собі окоп. Комвзвода почав стрілять по скирді сіна, щоб запалить її. Я теж раз вистрелив, але коли хотів знову стрельнуть, то мій затвор "заїв", і я не міг більш вистрелити. Добре що це трапилось не в бою. Ми побули там поки стемніло, а потім всю роту повели балкою на якесь село. Коли вийшли в поле то остановились і комбат послав групу чоловік з 6 в розвідку. Вони відійшли.........

1 9 4 3 р. ІІ ч.

22 квітня.
Сьогодні пішов на роботу. Послали мірять землю. Робота гарна. Перед тим, як йти додому побачили аероплан, який кружляв над містом. Він був увесь чорний і не звичайної форми. Ми думали, що то радянський, але помилились. Він разів зо два ще обкружляв і, побачивши німецького, погнавсь за ним, і зник з обрію. Хвилин через 10 він опустившись так, що мало не зачепився за землю, пролетів над аеродромом. І тут ми побачили червоні круги під крилами. То був або англійський, або американський, і німці, що були на аеродромі, підняли стрілянину по ньому. Більше ніяких подій не було. Все більш починають говорить про набір на роботу в Німеччину.

23-24 квітня.
Нічого особливого не було.

25 квітня.
Сьогодні пасха. Я ходив у місто до хлопців. Завтра думаю взяти радіоприймач. Надворі була літня спека. Багато німців уже купались у річці.

26 квітня.
Утром пішов до Віктора, а з ним пішов до Шурки В. за приймачем.
Після обіду пішов купатись на річку.

27-28-29-30
Ходив на роботу. По ночам радянська авіація бомбила Дніпропетровськ і Запоріжжя. Видно по всьому що німцям мабуть уже недовго зосталось до "перемоги".

1-2
В еділю сидів над перевіркою радіо. О 4-й годині прийшов Папенко. Ми, Віктор Куліш, Віктор Папенко і я ходили до міста, але зразу вернулись додому. Я відніс книжку Еліз.Реклю "Человек и Земля" а взяв журнал "Самолет"

3 травня.
Був на роботі. Увечері був з Віктором. Багато дівчат, але жодної з них любить не можу. Сновигаю з одної вулиці на другу. Приймач встановити ніяк не вдається - нема батарей.

4 травня.
Начинає тягти все дужче до М.М. Ввечері коли всі розійшлись, остався з нею. Сиділи один від одного на півметра. Розмова велась не любовного характера.

5-6 травня.
Ходив гулять. Тільки тепер я побачив, що я дуже ревнивий. Мар.М посиділа вечір з одним хлопцем, а я не знав що робити.

6.
Сьогодні була музика під Колістратенковою хатою. Зустрівся з Г.М. Вона мене перша зайняла. Гарна дівчина, але вже мабуть розпущена. Ми стояли, розмовляючи то про одне, то про друге, коли наскочив німець і розігнав усіх. Ми з Віктором пішли до мене, посиділи з годину і розійшлись.

7 травня.
Сьогодня не пішов на роботу, бо вже принесли папір на 10 травня на комісії на роботу в Німеччину.

9 травня.
Поганий настрій. Увечері напивсь самогонки. Я не п'яниця і принімав її, як ліки. Спочатку не піддавався, але через півгодини розібрало так, що Віктор з М.М насилу дотягли додому. З Марією я домовився іти завтра в Зайцево. Утром заїзджав П.Супрун, але зразу ж і поїхав.

10 травня.
Сьогодні на комісію. Встав дуже рано. Біля сіль-управи зібралися всі і Стецюк зробив промову. У місті, в парку до мене підійшла Галя Малікова. З нею я дійшов аж до школи, де мала бути комісія. Там ми розійшлись. Останній час я провів із Данилом Кулішем. Комісія майже нікого не бракувала. Забракованих направляли на роботу в Радгосп і на Донбасс. Додому йшов теж з Г.М. Я начинаю її любить, хоч поведінки її не схвалюю. Дома не було нікого: мати була у млині, а Вітька десь гуляв. Я вмився, пішов до Марії і разом пішли на Зайцево. В тьотки дома була сама Олька. Ввечері посходились усі. Повечерявши, ми з Петром пішли гуляти. Зайцево було більше ніж наполовину спалене. Ті хати, які були ще цілі, коли я був останній раз, були попалені за другим приходом німців. Ми пішли до Марії, але її дома не було, і тільки обійшовши все село ми її найшли. Олька мені сказала, що Петро гуляв з нею. Спати пішли як уже півні співали.

11 травня.
Встали рано утром. Пішли до Марії і разом пішли до ставка. Петро з Марією пішли в посадку гулять, а я почав купатись. Наловили з хлопцями раків ї зразу ж напекли й поїли. Я випалив склом своє прізвище на дереві і поліз у воду. Вода була досить тепла і я поплив уздовж ставка. Ходив одвідать танк, що бросили ще на початку війни руські. Лиш годин у 2 дня Петро вернувся і ми пішли додому. Додому йшли вдвох з П'ятерньою, а Марія зосталась в Зайцево. Дома йдуть розмови, що виїзд відставили з 14 на 25 травня. Якщо так, то можна сподіватись відставку назавжди.
Ввечері був з Г. Додому прийшов перед світом. Цілу ніч руські аероплани бомбили Дніпропетровськ і Запоріжжя.

12 травня.
Ніяк не дождусь вечора.Ввечері прийшов Віктор і приніс 2 листівки. Ми пішли до мене і стали їх читать. Одна була за 26 квітня, а друга, приказ Сталіна, за 1 травня. Читаючи їх я взнав що німців вигнали з Африки. Сталін пише, що німці начинають говорить про сепаратний мир, але ніякої й мови про це не може бути. Також він давав приказ, щоб взривали залізні дороги і мости, щоб цим самим припинити вивіз молоді в німецьке рабство.
Я ледве діждавсь кінця читання і зразу ж пішов гулять. Тільки тепер я побачив, що я влюбився по вуха в Галю. Її я найшов аж на Дурилівці. Я досить добре провів з нею вечір і, одвівши її додому, пішов спати.

13 травня.
Цілий день був занятий підготовкою до виїзду (бо вже відомо, що виїзджать завтра). В плотні останній раз посперечавсь з завхозом.
Обдумую різні плани втечі, але жоден не підходе, бо може мати пострадать. Пішов гулять, але Галі не було і я з Віктором пішов до неї додому. Вона побачила нас у вікно і вийшла. Сьогодні я замітив, що вона чомусь холодна до мене, але не знаю чому: може того що останній день дома.

14 травня.
Сьогодня виїзд. Може останню ніч я спав дома. До нас найшли родичі. З усіма прощався, всі плакали, але мені щось було не дуже сумно. Настя (двоюрідна сестра) подарила букет тюльпанів, але коли сідали в вагон то я їх загубив. З одного вагона я пересів у другий, там були всі свої - більшість дівчата, також Галя і Марія М. По від'їзду всі підняли такий плач, що аж волосся вгору піднімалось. Навіть дехто з хлопців і то плакав. Німецький провідник у нас був гарний не кричав і випускав з вагона. Їхали аж у Синельниково швидко, а там стояли годин дві, поки причепили з Синельниковського району вагони з робочими такими як і ми.
Дніпро переїхали в ніч, так що ми його і Дніпропетровська майже не бачили. Спали, хто як зміг: я сидячи на чемодані, а Галя в мене на руках. Я її полюбив тією чистою любов'ю, якою ніхто з сучасної молоді не вміє любити, але вона, як я замічаю, почина розчаровуватись мною.

15 травня.
Їдемо по правобережній Україні. Проїхали П'ятихатки, Знаменку і багато інших. Природа краща чим у нашій місцевості: села всі ховаються в садах, по балках ростуть гаї і ліски. Проїхали батьківщину Т.Г.Шевченка с.Моринці, але я проглядів.
На Київщині я скинув листа до Івана Супруна, але не знаю чи дійде. Я не бачив, але кажуть дівчата з нашого вагона що бачили, як один хлопець з нашого ешолона ліг під паровоз і погиб. Я таку кінчину не схвалюю. Краще б пішов у ліс. Німець, що їде з нами в вагоні, абож комуніст, або був колись комуністом. На лівій руці витатуїрований, але вже заштрихований портрет Леніна, а проте підпис можна прочитати. Він говорить що Гітлер негарний і що його треба повісити.
До обід я їхав з Г.М. вкупі розмовляючи, то читаючи її пісенник, але після обід я побачив що вона мене більш не любе. На запитання, чому вона дметься, вона відповіла, що ні і пішла від мене. Ну щож, іди: вдержать я її не можу.

16 травня.
Проїзджали Вінницю, Кам'янець і переїзджаєм кордон. В'їхали в західну Україну. Тут вже частіш можна побачити український одяг на дівчатах, а на хлопцях шляпи-брилі. В селі майже третя частина хат під цинковим дахом. Лани поля уже порізані вузенькими стьожками, а не такі як у нас: що й краю не видно.

17 травня.
Ми у Львові. Тут має бути нам комісія. Ми забрали свої пакунки і нас повели в баню. Там пустили слух що хто жонатий буде жить окремо, а хто ні, буде жить в бараках. Галя прийшла до М.С. і з радісним обличчям розказала йому це. Тільки тепер я зрозумів усе: вона полюбила другого. Ну що ж: я ревнощів не признаю вголос, хоч у душі і ревную й болію. З бані повели на Рент-ген, де провіряли врачі з дивізій "СС". Вони зразу декому встигли полічити ребра. Звідси нас повели в столову, де нам дали похльобки, яка нагадувала борщ, і остановились в бараках, в яких було тисячі людей. Я написав одну почт.карточку додому, а потім зфотографіровався сам і вдвох з Марією Малік.

18 травня.
Сьогодня зфотографіровався з Г.Колістр. і тільки сів писати листа додому, коли визиває врач. Не пройшов по Рент-гену: осколок у спині. Зразу ж всі кинулись до мене і почали переказувати додому то одне, то друге. але я ніколи не думав що не поїду в Німеччину. На моє щастя врачі попались не німці.
"Хочеш додому?",-сказав врач і написав у картку, що може приключитись зараження у спині.
-Хочу,-відповів я.
-Ну й поїдеш додому.
Я попросився у поліцаїв і мене пустили на станцію, де буливже мої односельчани. Мені наздавали багато фото, щоб я передав їхнім батькам. Ввечері ходив до центра Львова. Старе, але дуже гарне місто. Будинки розкрашені різними статуями і архітектура дуже красива. Перед тим як лягать спать вів дискусію з одним поляком, який називав себе українцем а також віддав поліцаєві листовки, що я взяв у Віктора.

19-20 травня.
Ходив у місто. Обміняв у банку 100крб., але потратив на чепуху.

21 травня.
Сьогодні обійшов увесь ? центр Львова, бачив пам'ятник Адаму Міцкевичу. Був у книгарнях, але книжок гарних не було. Купив журнал Остапа Вишні "Усмішки", а також "Просвіта", "Правда про Україну", "Наука природи", "Наука про рідномовні обов'язки", а також "Про Шевченкові твори" і "Про життя Т.Шевченка". Купив за 5 марок німецько-український словник і 22шт. цвітні почт. карточки.
Валяємось цілий день на підлозі в пиляці, а ще не відомо коли додому відправлять. Запорожців відправили, а нас ще й не видно. Лежимо та їмо увесь день.22 травня.
Ходив до міста. Купив ще 18 малюнків, всього за два дні на сорок крб. Продав пшоно за 30 марок (300крб.)
Начав записувать щоденник, за всю зиму по спогадах, пока не забув, та й нічого більше робити.

23 травня.
Увесь день іде дощ. Сижу записую щоденник, їм або сплю. Так можна нічого не робивши, захворіти. Ввечері знову вів дискусію з поліцаями-націоналістами. Вони одноголосно дійшли висновку, що: "тобі напхали в голову ідей батька Сталіна". До ночі сижу кінчаю щоденник, бо може завтра нас вивезуть.

24 травня.
Утром ходив до міста, але нічого не купив. Майже всі продавці у Львові стараються тебе обшахрати. Купував образ. Він як побачив що я купую за 3зл. зразу набавив на 4. У нас були тільки євреї, а тут у кожному лотку сидить "єврей".
Після обід ходив разів 3 у місто, купив газет і соди на 250крб. українськими грішми. Завтра будем виізджати. Нас перевели всіх в один барак.

25 травня.
Утром тільки почав писати листа до Супруна І. коли нам дали приказ, щоб брали одежу й харчі й виходили із бараків. Нас повели на станцію, а звідти поїхали до Перемишля. Дорогою було видно села, хліба і ліси.
З першого погляду на село можна сказати, що місцеві селяни живуть набагато краще чим ми у нас на Україні. Хати невеличкі, але гарні і чистота панує скрізь. Дах на хатах майже наполовину, а може й більш під черепицею, або цинковий, чого у нас ніде не побачиш. Селяни, яких ми зустрічали, теж краще одіті, чим у нас, навіть пастухи були одіті досить добре. По долинам паслися корови і коні. Корови майже всі рябі і набагато гладші і чистіші чим у нас. Земля тут поділена вузенькими стяжками. Обробіток її був теж набагато кращий обробітку нашого. Селяни на поле вивозили гній і розкидали його, угноюючи таким чином своє поле. Зате і хліб був гарний. Вже тепер жито було по пояс і вже з колосом. Я не знаю кому тепер і вірить. Під час захвату Західної України всі радянські газети кричали, що тут селяни голодують, необучені, обірвані. Обов'язково малювали обірваного худого селянина з своєю сім'єю, який стояв біля напіврозваленої хати. Але я побачив інше. Тут, на заході, краще розвинуте почуття своєї нації. Ще у Львові поліцаї товмачили мені про самостійну Україну, але майже без успіху. Але тепер не знаю і сам якої я думки і починаю вагатись. Тільки як би то не було, а я стою проти німців.
В Перемишлі ми ішли кілометрів зо два поки дійшли до лагерів. Тільки тепер я побачив що зробив добре, що продав пшоно (за 30м.) бо я б його не доніс. Концтабір був огорожений метрів чотири шириною і метрів три висотою клубками колючого дроту. Бараки були також ще раз обгороджені дротом. По вуглах табору були установлені прожектора. Кажуть що тут німці виморили голодом 24000 червоноармійців, які попали в полон. З них


В Перемишлі ми ішли кілометрів зо два поки дійшли до лагерів. Тільки тепер я побачив що зробив добре, що продав пшоно (за 30м.) бо я б його не доніс. Концтабір був огорожений метрів чотири шириною і метрів три висотою клубками колючого дроту. Бараки були також ще раз обгороджені дротом. По вуглах табору були установлені прожектора. Кажуть що тут німці виморили голодом 24000 червоноармійців, які попали в полон. З них осталось в живих тільки сотні чотири. В таборі були такі, що більш чим по місяцю забрали їх, а додому не пускають. Їх ганяють копати окопи, а їсти дають, аби не вмер. Німці мабуть щось думають інакше, що копають окопи. Нам видали документи і сказали що або сьогодня в 7г.вечора або завтра в 7 ранку вивезуть. Та увечері почали знову обмінювати одні картки на другі. В обід дали супу, в якому плавало трошки горохуі крупів. Після того яяк перемінили документи нас повели в барак на ніч. Бараки були влаштовані з колишніх польских конюшень. Вних стояли дерев'яні нари на три поверхи і була страшенна вонь, а проте ми влаштувались досить добре.

26 травня.
Встали рано, бо думали виїзджати. Нам дали по півлітра кави, яку я із сухарями випив, а потім вигнали з бараків надвір і не дали мені дописать щоденника за вчора. Німці почали відбирать на роботу, але з нашого барака нікого не взяли. В бараку зостався ще смітник після плєнних. Ми почали замітать і прибирать смітник. Піднялась курява, до якої домішалась вонь так, що не можна було дихнуть. Одяг помочено ще зранку дощем, набилось пиляки і з нової зробилась стара. Перед обідом сижу записую щоденник, бо нічого більше робити, а наверху гуляють в очко й пиляка сипиться мені на голову. Пока писать нічого, начну писать за зиму. Потім пішов на обід. Давали по 300 грам хліба й ложку повидла, а також суп з нечищеної картоплі. Після обіду усіх хлопців зібрали вкупу і здорових німці виганяли копати окопи. Я з замиранням серця слідив за німцем, коли той проходив біля нас і то одного то другого визивав, а інколи ще й по потилиці давав. Проте я зостався з хорими і нас повели "пастись": ми рвали кругом бараків і під колючим дротом траву. Пробувши там майже до вечора ми пішли одержувати вечерю: той самий суп, але вже без хліба. Ввечері повели в баню, де ми були годин до 12, після чого ми перейшли в другий барак.

27 травня.
На сьогодня обіяли нас погрузить на ешелон, але щось їхня обіцянка не здійснюється. Мабуть нам доведеться тут пробути ще не один день.
Повз наш табір прокладена залізна дорога і нам видно всі поїзда які проходять нею. Вчора проїхало два великих ешелона з раненими німцями. взагалі кожні 10 хвил. проходе який-небудь потяг.
Зранку хлопців поставили в шеренги, але я ухилився, й заставляли марширувати і співати. Найшлися такі дурні що ще й співали. пішов по обід, за яким стояв годин дві. Ішов дощ, але ми мусіли стояти в черзі, бо німець носком чобота відганяв усіх хто ховався від дощу. Після обід пішов дощ зовсім по українському. Почувся перший грім, який ми тут почули і пустився дощ, який ішов майже до вечора. По обіді німець сказав, що завтра годин у 10 виїдемо додому. Та й вже пора. Бараки вже надоїли.

28 травня.
Спали аж поки зійшло сонце. Сів, невмивавшись писати щоденник, бо сьогодні далі свого барака вже не випускали.
В ніч мені снився наш Вітька і я сонний кричав на його. Не встиг я дописати як в бараку піднявся шум і всі ми з оклунками почали виходити на двір. Я теж узявши мішок і чемодан, вийшов. Нас поставили окремо по областях і так ми були години дві, аж тоді повели на станцію. Йти довелося мабуть з годину. Ішли околицями Перемишля, але в центрі міста не були. Нас погрузили по сорок п'ять чоловік у вагон. Зі мною були чотири з Синельниківського району. Іван Шевченко, а других прізвищ я не знаю, та Іван Прибойко і Крупський Ф. з Циганівки. Виїхали з Перемишля годин у 3.
Природа дуже гарна. Кілометра за два від нас видно підвищення, оброслі лісами. На лугах пасуться корови, здебільш рябі, і коні. Ніде не побачиш такого місця, де б не було куща верб. Зразу за Перемишлем ми побачили недокінчені протитанкові окопи. Ось показалась Медіна. По обидва боки села були високі хліба. Вже тепер жито, не зважаючи на те що грунт пісчаний було більше метра заввишки. За селом ми побачили лінії укріплень - доти. Їх будувала ще радянська влада, але вони нічого не помогли для оборони країни. На полях працюють селяни.Одежа їх чиста і гарна. Села теж гарні. Мабуть вони живуть краще ніж ми. Ось протікає невеличка річка, вся обсажена вербами так що її і не видно. Ми вже проминули їх мабуть із п'ять. Далі йдуть соснові ліса. В лісі працюють лісоруби. Вони майже всі у брилях, чого в нас не побачиш. Поле, луг, ліс і знову поле. Судова вишня. На станції побиті радянські трактори і танки. Зліва село. Хати майже всі під черепицею. Гродок. Знову побиті танки. Місто гарне. Виринає велика ріка під самим містом. Вдалі видно заводи які один за одним тянулись аж до Львова. Кам'яні броди. Тут зустріли ешелон з побратими на роботу в Німеччину. Дачне містечко. Маленькі, але гарні двоповерхові будинки, обгорожені тином. Попід вікнами насаджені квіти. Взагалі, мабуть дуже гарно тут жить було. Львов. Знову Львов. Хоч і гарне місто, але мені вже надоїло. Зустріли ще один поїзд з "робочою силою" в Німеччину. Були з Дніпропетровщини. Тут кажуть вчора зіткнулись два поїзди, і було багато жертв, але ніяяких слідів аварії я не бачив. Тільки виїхали із станції зразу почались високі кручі. подекуди в них були каменеломні, а інде була башня або костьол. Передмістя Львова було дуже розбите, мабуть дуже бомбили. У Львові ще зостались євреї. Ось ведуть їх тисячі півтори. Всі добре одіті, але худі. Начинається ніч. Я ще трохи посидів і ліг спати. В вагоні була така духота, що я увесь став мокрий, а проте заснув.

29 травня.
Утро. Остановка в Підволочиську. Це раніш була остання станція Польщі, а далі починалась Україна. Пішов умився і поснідав, а тоді заліз на дах вагона і дожидав поки поїзд рушить. На станціях західної України я багато зустрічав щось за гасло, але не перекладу. Ось воно: Raden mussen rollen fur den seeg!
Поїзд рушив. Ось кордон. Це дуже маленька, кроків три шириною, річка. Вже почалась Радянська Україна. Земля тут уже не порізана маленькими шматочками, але хліб також разів у десять гірший. Вмісто лісів і насаджень видно безкраї поля. Волочиськ. Зразу за Волочиськом ми побачили цілу лінію укріплень -"Дот". Це були залізобетонні невеликих розмірів (метрів 10ш. і 5д.) споруди, замаскировані під лісом в кручах так, що як який ледве побачиш. Війтівці. Тут нічого особливого не бачив. Правда у полі зустрів 15 побитих радянських танок, які стояли одна біля одної. Наркевичі. Звідси уже начинались великі соснові ліси. Начинаючи з Волочиська понад залізною дорогою була встановлена варта мад'яр, а також поліції. Мабуть проти партизан. Чорний Острів. Гречана. Стояли годин до 12. Проскуров. Дуже гарне місто. Воно все потонуло в сади та насадження. За Проскуровом зустріли табір полонених. Їх було мабуть тисяч три. Одні були в таборі, інші обробляли поля, але всі разом нам махали шапками. Богдатівці. Великі ліси понад дорогою. Коржівці. Тут перший раз я побачив торфові розробки. Вони тянулись мабуть км 10. Я ввесь час сидів на даху вагона. Пустився дощ і я попав не в зовсім гарне положення, бо злізти з вагона було неможливо. А проте я пересидів. За Коржівцями дорога тяглась на південь. Ось я побачив доти. Вони були замасковані в кручах. Один-два-три-десять-сорок-п'ятдесят-сто- і безперервно виринали то з лісу, то із-за куща, то із під горба, все нові й нові. Ось один під залізнодорожним насипом. На ньому червоними літерами написано: "ім.Ворошилова", а наверху перископи. Це була третя лінія укріплень. Жмеринка. З 3 1/2 год. стояли до 7год. За Жмеринкою почались великі фруктові сади. Вінниця. Скрізь стояли люди і весело зустрічали нас. Заходить сонце. Сосонка. Темно. Лягаю спати.

30 травня.
Тільки устав, зараз на першій зупинці поліз на дах вагона. Звідти краще милуватися природою, а також свіже повітря. Оратів. Монастирище. Хрестинівка. Міняли паровоз. ходив на ринок. Торгівля краща, ніж у нас. Навіть самогон продають відкрито. Виїхали год. у 12. Цвітково. Вечір. Наші хлопці та дівчата мабуть уже в Німеччині і давно працюють, а я ще ніяк не доїду додому. У Львів везли швидко, а сюди не дуже поспішають. Дорогою зустрічали поїзда з побитими автомашинами і багато з аеропланами. Хлопці їх беруть на свист. Побільше б їх везли.

31 травня.
Ст.Бобринська.Кажуть що перед нашим приїздом знову була аварія, але я так само не бачив. Обід. Знаменка. П'ятихатки. Получив з горем пополам документ. У нашім вагоні обікрали одного хлопця. Треба слідкувати.

1 червня.
З дому їхав весною, а приїду літом. Утро. Дніпропетровськ. Будівлі на станції розбиті майже всі. Поїзд наш далі не йде. Я пересів на другий поїзд, а останні дожидають робочого поїзда. Він прибуде аж у 6 год. Доїхав до Н.-Дніпровська і знову пересадка. Н.-Дніпровськ також розбитий. Наші мабуть дуже дають жару, бо зенітки установлені одна на одній і до самої Ігрені. Проїзджав повз Ігрень думав побачить Петра, але його не було. Синельниково. Прийшлось переходить км 2 з однієї станції на другу. Тут теж не мають недостачі на зенітки. Ними уквітчали всі дороги. Сіли на поїзд з німцями але офіцер зігнав. Пролетів руський аероплан. Цивільних на станції зразу поменшало, і я, признаюсь, теж злякався. Ось уже перед домом і мені не хотілось даром пропадать. Вчора Синельниково бомбив, але без шкоди для німців, і бомби ще й сьогодні вибухали.
Разів п'ять переходив з одного поїзда на другий, аж поки в пів-другоі години виїхали. Біля Домахи плигнув з вагона, правда неудачно: протяг носом по піску, ну а все таки сплигнув. По дорозі нас намочив дощ і я падав раз за разом у грязь. Ще й не дійшли до села, як уже там узнали і вибігли нас зустрічать. Піднявся плач і примовляння: "Де ж ви наших подівали і чого не вернули додому?". Я роздав фото і листи. В хату теж найшли люди, та все роспитували, але мами не було. Вона бігала аж на станцію і прийшла годин через 2. Прийшов Д. Куліш а за ним Кудрицький І. З Данилом ходили до Віктора, але його дома не було і ми пішли до Мартиненкової Н., що їхала разом додому. Бачив Єрмака П., приїхав у відпуск з жандармерії. Здоровий і красивий такого другого по всім Городищі не найдеш. Але що та сила і красота, коли головою..... Пізно увечері знову пішли до Віктора і застали вже його дома. Потім пішли до Г.Є. в сарай де була гулянка. Дома зосталося дуже мало. Хто не поїхав в Німеччину, так поїхав у Юр'ївку. Подививсь на ботінки і побачив що аби поїхав у Німеччину, то був би босий. Сапожник витяг підставки а вставив із халяви.

2 червня.
Встав поснідав і сів писать щоденник за дорогу. Прийшов Данило і ми пішли до його, а від нього до С Соболя. Данило учився грати на гармонію. У нього було 4 години, а я думав що ще й 12 нема і тому здивувався. Вийшовши надвір я побачив що сонце вже низько. Я спав годин до 12 або і більше. Пішов додому й з матерею садив до вечора капусту, а потім пішов до Віктора і з ним пішли гулять. Літали руські аероплани, але не бомбили. Кажуть що з того дня як ми виїхали, майже кожну ніч бомбили. Сьогодні також було чути якісь загадочні вибухи. У нас на шпилі встановляють пушки.

3 червня.
Увесь ранок сижу над щоденником, а також ходив у садок. У нас йшли більше тижня дощі і все так виросло на городі що тільки дивуєшся. Після обід ходив копать під капусту. Ввечері був у Віктора, але вже поліція ганяє і я рано пішов додому. Сьогодні цілий день і увечері чуть якусь канонаду, а яку - не знаю. Кажуть що фронт за Лозовою. Як тільки я приїхав додому, зараз почали точити брехні про мене. Навіть мужики і ті кажуть: "Та той викрутиться". Паразіти! Воювати треба а не брехні точить! А баби таку вже назначили ціну в 100 марок за яку я відкупився. Проте хай брешуть: я вже дома.

4 червня.
Встав пізно годин у 10 і год. в 11 пішов полоть на город. полов і разом загоряв. Прийшов додому год. у 4. Пообідав і пишу щоденник. Увечері пішов купатись.

8 червня.
Сьогодні мені рівно 18 років. Прийшов Д.К. Пішли купатись, а звідти пішли до нього. Принесли повістку на Біржу на завтра. Мабуть пошлють у Юріївку поближче до фронту. Читав статтю з "Дніпропетровської газети" про знищення "Комінтерну" Сталіним, але нічо не пойму. Увечері годин дві бігали по городах за квітами, аж поки нарвали. Правда спочатку була невдача.

9 червня.
Ходив до міста на Біржу, але не зарегістрірувавсь. Посилають на роботу на 55. Я думаю поступить на аеродром. Якщо не вдасться. то піду днів через два на біржу. Цілий день блукав з Данилом і додому прийшов аж увечері.

11 червня.
На аеродром поступить не вдалось. Пішов на біржу. Хотіли послать у Юрівку, але я записався слесарьом і попав на завод. Пішов на завод, зарегістріровався і завтра ітиму на роботу.

12 червня.
Був на роботі. Прикріпили до жерстяника за ученика. Робота не важка і інтересна. Додому пішли в 12г. дня. Ввечері був на низу.

13 червня.
Сьогодні неділя. цілий день вештався з Данилом. Вчора гуляв на низу. Додому провів П.Ч. і був з нею цілу ніч. Прийшов додому аж в обід, бо спав у Степана С. Дома мати вилаяла. Перепало також і Данилові. Ввечері знову був із Пашкою.

14 червня.
Сьогодні дома, бо праздник. Все по старому. За два-три дні влюбився в Пашу.

15 червня.
Був на роботі. До нас прикріпили Ш.О що їхав зі мною в однім ешелоні. Тепер нас уже чотири: він, я, Крупський і ще один старик. Ввечері ходив гулять,але Пашка поїхала на дорогу. Тільки хотів йти додому, як приїхав поліцай і повів нас до сіль-управи, а звідти уже тільки пятьох у поліцію. Мені за те, що я опирався мало не перепало, назвали тільки "волом" і "городищанським партизаном". Ми посиділи годин до 3 і втекли з поліції.

23 червня.
Я ув'язався так у П. що вже нема часу і щоденник записать, а книжок вже давно не читаю. Я її люблю але хотів би щоб вона мене "нагнала", бо так я швидко затупію. Ну щож подивлюсь що далі буде. Може і покине, а проте я держу і тепер її обома руками. Сюди перелетів аеродром і наші аероплани щоночі навіщають його. Правда без ефекту, але навіщають. Думаю купити велосипед, але не знаю де. Прийшла відкритка із Львова ще та що я писав і вся замазана чорнилом.

(27)(?) червня.
Сьогодні неділя. Утром ішов дощ, а після обід нудьгую. Ходив до П. але мабуть пішла в кіно. Думаю що мене обманула і пішла в кіно з хлопцями. Правильно! Але все таки я нервую і злюсь як дурак.
Приїхав німець той що їхав зі мною. Каже що в Німеччині дуже багато робочих страйкує. В нас теж забрали 22-26 роки і копають окопи. Мабуть думають тікать. Мене муче совість, що одні на фронті, другі в лісі, а як дурак ганяюсь за дівчатами і не знаю що робить. Навіть радіо і те забув.

9 серпня.
Сьогодні виряжають 26р. у Німеччину. Встав рано утром. Пішов до Данила і дожидав поки почали виряжать. П. теж беруть. Коли прийшли на станцію то Байбора сказав що зараз уборка хліба так що можна батькам і всім провожаючим іти додому. Паразіт, з такою безстидною мордою, усміхаючись казав він, неначе вони їдуть на курорти. Був до вечора, аж поки поїзд рушив. Додому ішов в дуже поганім настрої. Жалко П. Проте вона може не пройде по комісії.

9 вересня.
Сьогодні рівно місяць як я вирядив П. в Німеччину, а від неї не чуть ще ніякої звізтки. Я цей місяць ходив на роботу, хіба що перед спасом трапився випадок як я їхав з роботи. Я віз рейку на оправку. На мосту стояли три поліцаї. Один з них поспитав: "Навіщо ти її везеш?", а я відповів:-"Таких як ви по шиї бить" і поїхав. Не встиг я з'їхать з мосту як мене задержав один з поліцаїв, який наздогнав на велосипеді. На другий день утром баби тільки несли святить яблука, я виїхав додому. Мене відпустили, тільки з десятьма нагайками. Більш нічого не було.
Сьогодні не пішов на роботу бо завод евакуїрується і німці повним ходом тікають. Увечері втекли ми в Циганівку, бо в Городищі нема нікого з цивільних і німці почали палить хати. По горі вони зайняли оборону.

10 вересня.
Почали палить хати і в Циганівці.

11 вересня.
Прийшов два дні назад з Германії Пшеничний і передав пісьмо від Пашки. Пройшла по комісії і їде в Германію. 11 вересня ішов дощ.

12 вересня.
Ходила мати додому. Все в порядку. Тільки німці забрали книжки а саме головне фото. Там же була і фотокарт.П. Мені зробилось до того жалко і сердито, що я мало не заплакав.

13 вересня.
Мабуть красних відігнали. Німці зняли оборону, і я пішов додому. Книжки і фото цілі тільки розкидані.

 

Звичайні та міні трактори тут. . Висококваліфікований авторський нагляд в будівництві від компанії NVB-Architects.